Search the Community

Showing results for tags 'постановление всу по пересмотру'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 845 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, приватного акціонерного товариства «Позняки-жил-буд» про визнання правочину недійсним, поділ майна та стягнення коштів, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року, в с т а н о в и л а : У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи тим, що 21 листопада 2012 року Печерським районним судом м. Києва ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 S_1 частину вартості спільного майна подружжя в сумі 5 639 343 грн. 14 коп. На підставі вказаного рішення видано виконавчий лист, який пред'явлено до виконання до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, виконавче провадження НОМЕР_1. Крім того, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року у справі № 757/2129/14-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за S_1 частки у спільному майні подружжя, що складає 11 154 421 грн. 02 коп., а також судові витрати у розмірі 3 441 грн. На підставі вказаного рішення Головним територіальним управлінням юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження НОМЕР_2. Враховуючи, що зобов'язання сторін у виконавчих провадженнях є однорідними з огляду на їх матеріальний зміст та юридичну природу виникнення, та є зустрічними, заявник ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог в порядку ст. 601 ЦК України. З урахуванням вказаної заяви про зарахування однорідних вимог, ОСОБА_1 просила визнати виконавчі листи у виконавчих провадженнях НОМЕР_1 та НОМЕР_2 такими, що не підлягають виконанню. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 20 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2017 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто. У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття касаційного провадження, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом статей 324, 293 ЦПК України при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з неможливості здійснення зарахування зустрічних вимог з огляду на ухвалу касаційного суду про зупинення виконання рішення суду, за яким відкрито виконавче провадження НОМЕР_2, відсутності доказів отримання стягувачем заяви про зарахування вимог, відтак як наслідок зобов’язання сторін не є припиненими. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу ОСОБА_1, керувався тим, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2014 року, від 31 липня 2014 року, суд касаційної інстанції приймав до розгляду заяви про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року суд виходив з того, що питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 324, 293 ЦПК України. Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції. Ураховуючи вищезазначене, суд касаційної інстанції, повертаючи касаційну скаргу, дійшов обґрунтованого висновку, що оскарження в касаційному порядку ухвали суду про відмову у задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено, оскільки така ухвала не є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Отже, у справі, яка переглядається, статті 324, 293 ЦПК України судом застосовано правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку з чим відповідно до ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1970цс17 Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Законодавець у частині першій статті 324 ЦПК України як об’єкти касаційного оскарження закріпив: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов’язання адміністративних органів виконувати рішення (наприклад, пункт 41 рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року). Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. З огляду на зазначене, ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином його гарантованого Конвенцією «права на суд». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-1970цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B152B634F95C3914C22581E1004BE2E7
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес сувеніри» про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання договорів кредиту, іпотеки та поруки недійсними, мотивуючи свої вимоги тим, що кредитні договори суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки укладені сторонами на невигідних для позичальника умовах, що обмежувало волю позивача при укладенні цих договорів та є підставою для визнання його недійсним, відповідно й всі укладені договори на забезпечення кредитного договору також підлягають визнанню недійсними. У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зустрічною позовною заявою, в якій зазначило, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 умов кредитних договорів виникла заборгованість, а тому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року у розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн.; стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Бізнес сувеніри» суму заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року у розмірі 274158,19 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 273976,22 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 2191346,41 грн; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 08 травня 2007 року в розмірі 57837,80 доларів США, що за курсом НБУ станом на 14 червня 2013 року еквівалентно 462297,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про стягнення коштів за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на дві постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справах № 6-1457цс16 та № 6-2170цс16. Оскільки заявниця просить переглянути судові рішення лише в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом, справа щодо первісного позову не є предметом перегляду Верховним Судом України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Справа в апеляційному порядку розглядалась судами неодноразово. Під час розгляду справи суди встановили, що 9 червня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), було укладено кредитний договір НОМЕР_2 на суму 330 тис. доларів США. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами було укладено договір іпотеки. Банк виконав умови договору та надав ОСОБА_1 кредит за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року в розмірі 82990 доларів США, що еквівалентно 419099,5 грн та 247010 доларів США, що еквівалентно 1247400,5 грн, що підтверджується валютними меморіальними ордерами НОМЕР_3, НОМЕР_4 6 від 09 червня 2006 року (а.с.244, т.1). 12 грудня 2008 року банк направив на адресу ОСОБА_1 вимогу про дострокове виконання зобов’язань за цим кредитним договором, в якому просив погасити утворену заборгованість протягом 30 днів з дати одержання цієї вимоги, яку позивачка отримала 4 березня 2009 року (а.с. 191, т. 2). Таким чином, банк змінив строк виконання зобов’язань за цим кредитним договором, з якого погашення боргу вже не відбувається щомісячними платежами відповідно до графіку платежів, а підлягає сплаті всією сумою у визначений банком строк. Суди також установили, що у вересні 2009 року ОСОБА_1 внесла 54,26 доларів США на погашення суми боргу (а. с. 142, т. 3). 12 листопада 2010 між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, у тому числі за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, а тому до останнього перейшло право вимоги до відповідачів за цим кредитним договором (а.с.97-110, т.1). Задовольняючи вимоги банку щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_2 від 09 червня 2006 року, суди виходили з того, що перебіг позовної давності за цим кредитним договором перервався сплатою ОСОБА_1 грошової суми на погашення заборгованості у вересні 2009 року, тобто після отримання нею досудової вимоги про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором та після настання визначеного у ній терміну, а товариство звернулось до суду з позовом 19 червня 2012 року. Суди також зазначили, що ОСОБА_1 визнала суму основної заборгованості за цим кредитним договором. Натомість у наданих постановах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року міститься правовий висновок, відповідно до якого правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Отже, наведене заявником судове рішення свідчить про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 264 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії. Таким чином, оскільки суд не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині вирішення зустрічних позовних вимог з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року задовольнити частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 жовтня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року в частині задоволення зустрічного позову скасувати; справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-2891цс16 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою. Не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення. Суддя Верховного Суддя України В.М. Сімоненко Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-2891цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F9803605E4DA79BC22581DF0041992B
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки Відділу медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, ГУ МВС України в Донецькій області відповідно), правонаступником якого є Сектор медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області (далі – СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області), а ІНФОРМАЦІЯ_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) – за згодою сторін, однак у день звільнення з нею не було проведено розрахунку відповідно до положень статті 116 цього Кодексу. Збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 16 тис. 804 грн 72 коп. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з вересня по листопад 2014 року, а також 46 тис. 432 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області рішенням від 24 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Донецької області 17 вересня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь із СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області 14 тис. 827 грн 71 коп. заборгованості із заробітної плати та 7 тис. грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з утриманням податків та обов’язкових платежів; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу ГУ МВС України в Донецькій області відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області 17 вересня 2015 року залишив без змін. 23 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернулася Державна установа «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області» (далі – ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області»), яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 94, 116, 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 року. У зв’язку із цим ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивачка працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області. Наказом начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 30 березня 2015 року № 696 затверджено Положення про Сектор медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – Положення). Відповідно до пункту 1.6 розділу І Положення Сектору прямо і безпосередньо підпорядкована лікарня з поліклінікою ГУ МВС України в Донецькій області м. Маріуполя без права юридичної особи. Пунктом 1.8 розділу І Положення визначено, що Сектор має статус юридичної особи, має свої рахунки в установах банків, печатку з державною символікою, бланки зі своїм найменуванням. Відповідно до витягу з наказу начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 14 листопада 2014 року за НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з посади з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією (а. с. 55). Суд апеляційної інстанції також установив, що відповідно до довідки начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 13 серпня 2015 року НОМЕР_2 СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області нарахував ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 4 тис. 573 грн 68 коп. за вересень 2014 року, 4 тис. 597 грн 73 коп. за жовтень 2014 року та 5 тис. 747 грн 65 коп. за листопад 2014 року (а.с. 113). Згідно з випискою з банківського рахунку позивачки відповідач перерахував у жовтні 2014 року ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 91 грн 35 коп. (а.с. 127). Відповідно до Положення про Державну установу «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», затвердженого наказом МВС України від 7 листопада 2015 року № 1430, ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачці при звільненні не виплачено нараховану заробітну палату за вересень – листопад 2014 року в строки, визначені статтею 116 КЗпП України, у зв’язку із чим на її користь підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності. Наданою для порівняння ухвалою від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, установив, що позивачка була звільнена з роботи з 14 жовтня 2014 року, заборгованості із заробітної плати не було, тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування правил статті 117 КЗпП України. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 міститься висновок про те, що настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що встановлено висновком Донецької торгово-промислової палати, свідчить про відсутність вини в затримці виплати позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Таким чином, у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані заявником для порівняння рішення, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Порівняння ухвали від 16 травня 2016 року, із судовими рішенням, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року не відповідає викладеному в указаних постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1610цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0070F8DCEEEFEC7FC22581E1004BD0BA
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Васильківського міжрайонного прокурора Київської області, що діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної Академії Наук України» до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – Управління Держкомзему у м. Василькові та Васильківському районі Київської області, про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на землю, визнання права постійного користування на землю за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2010 року Васильківський міжрайонний прокурор Київської області, який діє в інтересах держави в особі Державного підприємства «Дослідне сільськогогосподарське виробництво Інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» (далі – ДП «ДСВ ІФРГ НАН України») звернувся до суду з позовом до Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта про право власності на землю, зобов’язання передати земельну ділянку. Позивач зазначав, що 20 травня 2002 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» видано державний акт на право постійного користування землею площею S_1. Господарський суд Київської області рішенням від 31 грудня 2008 року задовольнив позов Глевахівської селищної ради про припинення ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» права постійного користування земельною ділянкою загальною площею S_2 та її вилучення. Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області рішенням від 8 травня 2009 року вилучені від ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельні ділянки передала у власність фізичних осіб, у тому числі відповідачів у справі, з виданням державних актів на право власності на землю. Господарський суд Київської області 21 жовтня 2010 року скасував у зв’язку з нововиявленими обставинами вказане рішення суду від 31 грудня 2008 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права користування позивачем спірною земельною ділянкою. Земельні ділянки знаходяться у межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України». При введенні каталогу координат на земельну ділянку цього підприємства до автоматизованої системи координат ведення державного земельного кадастру управлінням Держкомзему у Васильківському районі Київської області встановлено, що земельні ділянки, які передані у власність відповідачів, перекривають зовнішні межі земельної ділянки «ДСВ ІФРГ НАН України». Посилаючись на те, що передача спірних земель у власність фізичним особам порушує права ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» як законного землекористувача, зокрема, рішення від 8 травня 2009 року в частині надання у власність відповідачам земельних ділянок за рахунок земель, що перебували у постійному користуванні позивача, прийнято Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області з перевищенням повноважень та порушенням частини третьої статті 5 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» (далі – Закон № 3065-ІІІ; тут і далі – у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), положень частини п’ятої статті 116, частини дев’ятої статті 149 та частини другої статті 150 Земельного кодексу України (далі – ЗК України; тут і далі – у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), прокурор просив визнати незаконним та скасувати рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 8 травня 2009 року в частині передачі у власність відповідачів земельних ділянок; визнати недійсними відповідні державні акти на право власності на земельні ділянки, видані відповідачам, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати право постійного користування відповідними земельними ділянками за ДП «ДСВ ІФРГ НАН України»; витребувати на користь останнього спірні земельні ділянки. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, у задоволенні позову Васильківського міжрайонного прокурора Київської області відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 84, 149, 150 ЗК України та частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2012 року, 24 вересня 2014 року, 10 лютого, 23 листопада, 29 грудня 2016 року, 6 та 16 березня, 12 квітня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року та 26 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 травня 2002 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» видано державний акт на право постійного користування землею площею S_1. Рішенням Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 30 квітня 2009 року, вилучено у ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельну ділянку площею S_2 та передано її до земель запасу Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області. Рішенням Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 8 травня 2009 року вилучені від ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельні ділянки передано у власність фізичних осіб, у тому числі відповідачів у справі, з виданням державних актів на право власності на землю. Рішенням Господарського суду Київської області від 21 квітня 2010 року, залишеним без змін постановами Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року та Вищого господарського суду України від 23 червня 2011 року, вказане рішення суду першої інстанції від 31 грудня 2008 року скасовано у зв’язку з нововиявленими обставинами та в задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права користування позивачем спірною земельною ділянкою відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, суд першої інстанції, з висновками якого погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на момент прийняття Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність відповідачам ця земельна ділянка на підставі судового рішення була вилучена з користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» та передана до земель запасу Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області, тому на спірні правовідносини не поширюються норми частини дев’ятої статті 149 та частини другої статті 150 ЗК України щодо порядку вилучення земельних ділянок; крім того, зазначене підприємство не внесено до відповідного Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, відтак на ці правовідносини не поширюються й вимоги частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ. Крім того, суд вважав, що позивач не надав доказів, що спірна земельна ділянка, яка передана у власність відповідачам, знаходиться в межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України». Разом з тим в наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2012 року, 24 вересня 2014 року, 10 лютого, 23 листопада, 29 грудня 2016 року, 6 та 16 березня, 12 квітня 2017 року, за позовами прокурора про визнання незаконними та скасування рішень селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок, суд касаційної інстанції дійшов висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог прокурора з огляду на те, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель, переданих у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» за рахунок особливо цінних земель, проте їх вилучення відбулося з порушенням вимог частини третьої статті 5 Закону № 3065-ІІІ (відбулося без згоди Президії НАН України) та вимог частини дев’ятої статті 149, частини другої статті 150 ЗК України (не проводилося Кабінетом Міністрів України та відбулося без погодження Верховної Ради України). У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року та 26 жовтня 2016 року міститься висновок про те, що за положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність. Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України. Примусове припинення права користування земельними ділянками ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є неправомірним, а у Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області відсутні правові підстави для розпорядження цими земельними ділянками. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону № 3065-ІІІ, статей 84, 149, 150 ЗК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За змістом статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Відповідно до частини першої статті 24 ЗК України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Стаття 150 ЗК України визначає склад особливо цінних земель і регулює порядок їх вилучення. Так, за змістом цієї статті землі дослідних полів науково-дослідних установ є особливо цінними і можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені статтею 141 ЗК України, а саме: - добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; - вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; - припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; - використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; - використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; - систематична несплата земельного податку або орендної плати. Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене у статті 149 ЗК України. Згідно із частинами першою – третьою цієї статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. Вирішуючи спір, суди виходили з того, що на час прийняття Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області рішення про передачу у власність відповідачів спірних земельних ділянок право постійного користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» земельними ділянками було припинено, оскільки ці земельні ділянки були вилучені та передані до земель запасу Глевахівською селищною радою Васильківського району Київської області на підставі рішення Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року, яке на той час було чинним. Однак суди залишили поза увагою, що зазначене судове рішення було скасоване у зв’язку з нововиявленими обставинами рішенням Господарського суду Київської області від 21 квітня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області про припинення права постійного користування земельною ділянкою, її вилучення, визнання недійсним та скасування державної реєстрації державного акту. Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 року постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 року залишив без змін. Таким чином, зазначене судове рішення Господарського суду Київської області від 31 грудня 2008 року не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов’язує припинення права користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначеними земельними ділянками. Разом з тим, Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 року встановив, що відповідно до статуту, зареєстрованого Васильківською районною державною адміністрацією 23 жовтня 2001 року, ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є правонаступником ДСВ НАН України, створеного згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 9 листопада 1961 року № 1427-р. Цим же розпорядженням підприємству виділено S_3 із земель колгоспу «Україна» та S_4 неосвоєних земель забудови. За положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність. Відповідно до статті 5 Закону № 3065-ІІІ об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання. Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України. Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядається, суди дійшли передчасного висновку про те, що примусове припинення права користування земельними ділянками ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» є правомірним, та що у Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області були наявні правові підстави для розпорядження цими земельними ділянками. Крім того, належним чином не з’ясували чи накладаються земельні ділянки передані у власність відповідачам на землі, які перебувають в користуванні ДП «ДСВ ІФРГ НАН України». Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 5 Закону № 3065-ІІІ, статей 84, 149, 150 ЗК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 27 вересня 2017 року у справі №6-935цс17 Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені статтею 141 ЗК України, зокрема: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати. Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене у статті 149 ЗК України. Згідно із частинами 1-3 цієї статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Судове рішення, скасоване судом апеляційної інстанції, не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов’язує припинення права користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначеними земельними ділянками. За положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність. Відповідно до статті цього Закону об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання. Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України. Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-935цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7C25FA92AEE4F147C22581DF00418252
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак», треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_8, реєстраційна служба Головного управління юстиції в м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. ОСОБА_1 зазначав, що 27 лютого 2012 року між ним та ОСОБА_9 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. 22 березня 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 на ім’я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на вказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року філією 10 приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів у розмірі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. 3 квітня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1. За умовами договорів купівлі-продажу від 23 липня 2013 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали відповідно 3/4 та 1/4 частини вказаної нежитлової будівлі. На підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 відчужив 2/4 частини спірної будівлі ОСОБА_6, а за договором купівлі-продажу того ж дня ОСОБА_5 (інтереси якої представляв ОСОБА_10) відчужила ОСОБА_6 1/4 частину вказаної будівлі. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 26 червня 2014 року власником нежилої будівлі за АДРЕСА_1, загальною площею 368,9 кв. м є Товариство з обмеженою відповідальністю «Аргамак» (далі – ТОВ «Аргамак»). Посилаючись на те, що він не мав жодних боргових зобов’язань перед банком, не був обізнаний про проведення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення про стягнення боргу, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним свідоцтво від 22 березня 2013 року, видане на ім’я ОСОБА_2 та витребувати на свою користь з чужого незаконного володіння ТОВ «Аргамак» спірне приміщення. Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року позов задоволено: визнано недійсним свідоцтво, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 від 22 березня 2013 року (НОМЕР_1), згідно з яким ОСОБА_2 належить нежитлова будівля площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Аргамак» на користь ОСОБА_1 нежитлову будівлю, площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року вказане заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; заходи забезпечення позову у вигляді арешту нежилої будівлі, площею 368,9 кв. м за АДРЕСА_1, вжиті ухвалою Апеляційного суду м. Києва 25 серпня 2015 року, скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 387, 388 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ТОВ «Аргамак» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2014 року, 28 січня, 15 жовтня 2015 року, 22 червня 2016 року, 24 травня, 7 червня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_11 та ОСОБА_12, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 лютого 2012 року ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_1 придбав нежитлову будівлю площею 368,9 кв. м, яка знаходиться за АДРЕСА_1. Згідно зі свідоцтвом від 22 березня 2013 року, виданим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, ОСОБА_2 отримав право на вищевказану будівлю за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року Філією 10 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» на виконання виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 3 травня 2011 року Подільським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» коштів в сумі 1 млн 328 тис. 254 грн 77 коп. Відповідно до договору купівлі-продажу від 3 квітня 2013 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав вищевказану нежитлову будівлю. 23 липня 2013 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 продав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі ОСОБА_4, а 1/4 частину – ОСОБА_5. 27 грудня 2013 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_6 придбав 3/4 частини вищевказаної нежитлової будівлі. 27 грудня 2013 року ОСОБА_5, інтереси якої представляв ОСОБА_10, продала, а ОСОБА_6 придбав 1/4 частину будівлю. Згідно зі свідоцтвом про право власності від 26 червня 2014 року TOB «Аргамак» є власником вищевказаної нежитлової будівлі. Суди встановили, що прилюдні торги з реалізації належного ОСОБА_1 нерухомого майна – нежитлової будівлі площею 368,9 кв. м, розташованої за АДРЕСА_1 ПП «Нива-В.Ш.» не проводились, протокол НОМЕР_3 про проведення прилюдних торгів не складався та не затверджувався. Цивільна справа за позовом ПАТ «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, станом на 3 квітня 2014 року зареєстрована не була та в провадженні Подільського районного суду м. Києва не перебувала. За цивільною справою НОМЕР_2 ОСОБА_1 боржником не значиться. Як вбачається із довідки ПАТ «Родовід Банк» НОМЕР_4 від 8 квітня 2014 року ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_5) не є клієнтом ПАТ «Родовід Банк», кредитні договори з останнім не укладались. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, яке вибуло з його власності поза його волею, а тому він має право на його витребування у добросовісного набувача ТОВ «Аргамак». При цьому судом визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірне майно від 22 березня 2013 року, видане ОСОБА_2. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року в якій надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції залишаючи без змін рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходив з того, що лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Оскільки рішення суду, на підставі якого було набуте право власності на спірне майно скасовано, то воно не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а власником спірного майна позивач не є. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року та 22 червня 2016 року також міститься висновок про те, що право на витребування спірного майна із чужого незаконного володіння належить лише власнику цього майна, який має довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 387, 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2017 року відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна суд виходив з того, що відсутні підстави вважати, що майно вибуло з володіння поза волею власника. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для порівняння, встановлено різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, надана заявником для порівняння, не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та передав справу на новий судовий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно вимог статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За приписами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 328 ЦК України передбачає, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Визнаючи недійсним свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення від 22 березня 2013 року видане ОСОБА_2 суд першої інстанції всупереч вимогам статей 213-214 ЦПК України взагалі не навів будь-яких правових норм на підставі яких він дійшов таких висновків, на це не звернув уваги і суд касаційної інстанції, зазначивши лише, що позивач не має іншого способу захисту свого порушеного права. Разом з тим судами встановлено, що оспорюване свідоцтво видано за результатами прилюдних торгів, проведених 27 лютого 2013 року. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Не підтверджені належними доказами і висновки суду про те, що ОСОБА_1 є власником спірного приміщення, вони спростовуються судовими рішеннями, які набули чинності і відповідно до статті 61 частини третьої ЦПК України мають преюдиційне значення. Так, Апеляційним судом м. Києва 5 грудня 2016 року при розгляді цивільної справи за позовом ТОВ «Аргамак» до ОСОБА_9 та ОСОБА_1 про визнання недійсним договору встановлено, що цивільної справи, в якій за ОСОБА_9 визнано право власності на спірне приміщення не існувало і підстави для проведення реєстрації права власності за ОСОБА_9 на спірну нежитлову будівлю відсутні. Встановивши вищенаведені обставини апеляційний суд дійшов висновку, що єдиним власником спірного приміщення є ТОВ «Аргамак» (т. 3 , а. с. 210). Чому зазначені обставини не прийняті до уваги суд в рішенні, яке переглядається, не зазначив. З огляду на викладене, рішення судів першої та касаційної інстанцій не можна визнати законними, у зв’язку з чим вони підлягають скасуванню. Не може залишатися в силі й рішення суду апеляційної інстанції. Судом не встановлено, хто є власником земельної ділянки на якій побудовано спірне нежитлове приміщення, чи була його згода на будівництво, чи прийнято об’єкт в експлуатацію в установленому законом порядку. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу від 27 лютого 2012 року порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Аргамак» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 лютого 2017 року та заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі № 6-1620цс17 Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Частиною 2 статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Разом з цим апеляційний суд не зазначив, чим саме договір купівлі-продажу порушує публічний порядок з урахуванням того, що предметом зазначеного договору було майно, яке у власності держави не перебувало, а отже суди належним чином не з’ясували, чи є такий договір нікчемним чи оспорюваним. Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1620цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/86599350B6D51F46C22581E1004BC3E6
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Віннер Імпортс Україна, Лтд», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Віннер ПЦКА», Акціонерне товариство почесного доктора інженерних наук Фердинанда Порше, Приватне акціонерне товариство «Київстар» про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 8 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Віннер Імпортс Україна Лтд» (далі – ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд») про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що він є споживачем послуг ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» та обслуговує належні йому транспортні засоби у сервісному центрі відповідача. У грудні 2014 року йому зателефонували з компанії відповідача та запропонували надати коментарі щодо роботи сервісного центру. При цьому йому було повідомлено про те, що розмова буде записана з метою покращення обслуговування клієнтів у подальшому. Проте через деякий час після розмови з ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» у мережі Інтернет з’явилося відео з назвою «Уроки хамства от быдла по фамилии ОСОБА_1», на якому в якості аудіофону використана його розмова з представником ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» та в якості картинки відображено належний позивачу автомобіль, хоча згоди на поширення зазначеної інформації ОСОБА_1 не давав. Посилаючись на порушення відповідачем норм Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про захист персональних даних», а також на спричинення йому протиправними діями ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» моральної шкоди, просив суд стягнути з останнього на його користь 12 млн. 627 тис. 400 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 8 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 31 Конституції України, статті 1167 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Закону України «Про захист персональних даних». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року, 17 червня 2015 року та 20 липня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПрАТ «Київстар» ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 16 вересня 2013 року між ТОВ «Голден Телеком» (правонаступник – ПрАТ «Київстар») (оператор) та ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» (абонент) укладено договір НОМЕР_1 про надання телекомунікаційних послуг. 24 листопада 2014 року представником ПрАТ «Київстар», в інтересах ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд», здійснювалося телефонне опитування клієнта ОСОБА_1, з метою визначення чи задоволений клієнт сервісом, що надають уповноважені дилери, на підставі договору від 16 вересня 2013 року. Телефонна розмова з клієнтом ОСОБА_1 збереглася у ПрАТ «Київстар» та на сервері ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд». З висновку експертного дослідження комп’ютерної техніки та програмних продуктів НОМЕР_2 від 26 травня 2015 року Київського науково-дослідного інституту судових експертиз вбачається, що в мережі Інтернет наявний відео-файл із записом розмови ОСОБА_1, як клієнта ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд», щодо якості наданих послуг. Наказом ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» НОМЕР_3 від 2 січня 2014 року затверджено Порядок обробки персональних даних у базі персональних даних товариства «клієнти», до якої входять відомості про фізичних осіб, що придбають товарно-матеріальні цінності та споживають послуги у товариства та офіційних дилерів. Пунктом 5.2 вищевказаного Порядку передбачено, що компанія, як володілець, її офіційні дилери та розпорядники персональних даних вживають заходів щодо забезпечення захисту персональних даних на всіх етапах їх обробки, у тому числі за допомогою організаційних та технічних заходів. З метою дотримання вимог Закону України «Про захист персональних даних» щодо нерозголошення у будь-який спосіб персональних даних про будь-якого клієнта у базі персональних даних компанії, працівники компанії, інші особи, уповноважені компанією або іншими суб’єктами відносин, яким довірено такі дані з метою виконання ними службових чи професійних або трудових обов’язків, надають компанії відповідне письмове зобов’язання з цього приводу, підписане особисто кожним таким працівником. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачем не дотримано вимог чинного законодавства щодо таємниці телефонних розмов та розповсюдження персональних даних, в результаті чого розмова з клієнтом ОСОБА_1 та представником ПрАТ «Київстар», від імені ТОВ «Віннер Імпорте Україна Лтд», щодо якості обслуговування опинилась в мережі Інтернет, однак ОСОБА_1 не довів заподіяння йому моральної шкоди, оскільки сам по собі факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, а Законом України «Про захист персональних даних» не передбачено відшкодування моральної шкоди. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року та 20 липня 2016 року, суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про відшкодування моральної шкоди, дійшов висновків про те, що у деліктних зобов’язаннях саме на відповідача покладено обов’язок спростування презумпції вини шляхом доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачу (якщо зазначена презумпція в суді не спростована це є підставою для висновку про наявність вини відповідача – заподіювача шкоди). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Відповідно до положень статей 31, 32 Конституції України, статей 270, 306 ЦК України кожному гарантується право на недоторканість особистого життя, право на таємницю телефонних розмов; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував на порушення відповідачем таємниці телефонних розмов та спричинення йому такими протиправними діями моральної шкоди у вигляді душевних страждань. При цьому позивач посилався на положення статті 23 ЦК України. Оцінюючи завдану моральну шкоду, позивач виходив з кількості прослуховувань його телефонної розмови, що була розміщена у вільному доступі в мережі Інтернет. Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов’язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями. При цьому, встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов’язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Між тим, будь-яких доказів на підтвердження поновлення права позивача щодо таємниці телефонної розмови, зокрема, вжиття заходів з видалення її запису з вільного доступу в мережі Інтернет, матеріали справи не містять. Відповідно до частини другої статті 276 ЦК України, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов’язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. У даному випадку суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вимог про відшкодування моральної шкоди. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 5 грудня 2015 року в частині вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов’язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями. Встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов’язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов’язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. Суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію. Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1435цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D4571B1D999A02C1C22581E1002DC9EC
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Друга Луцька Державна нотаріальна контора, ОСОБА_3, про визнання права власності на спадкове нерухоме майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове нерухоме майно. ОСОБА_1 зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4, після смерті якої спадщину прийняв її батько ОСОБА_5, який проживав разом із спадкодавцем на час її смерті. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_5. Після смерті батька відкрилась спадщина на належне йому майно, яке складалося з 1/2 частини квартири в будинку за АДРЕСА_1, житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3. 21 вересня 2010 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належну йому частину квартири за АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_1. 7 лютого 2011 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належний йому житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та земельну ділянку, що розташована на території за АДРЕСА_3 заповів ОСОБА_1. ОСОБА_1 вказувала, що прийняла спадщину шляхом звернення до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6, проте не має можливості оформити право власності на спадкове майно через відсутність правовстановлюючих документів на нього. Відповідач ОСОБА_2 є особою пенсійного віку, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на половину частки, яка б належала їй у разі спадкування за законом. ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3; за ОСОБА_2 визнати право власності в порядку спадкування на 1/12 частину квартири за АДРЕСА_1, 1/6 частину житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 1/6 частину спірної земельної ділянки. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3 в порядку спадкування після смерті її батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2; визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/12 частину спірної квартири, 1/6 частину спірного житлового будинку та 1/6 частину спірної земельної ділянки, в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; а саме статті 22 Кодексу про шлюб та сім’ю, статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 203, частини другої статті 215, частин першої та четвертої статті 1257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року, 15 липня, 16 вересня та 2 грудня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 5 січня 1998 року квартира за АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та членам його сім’ї ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_7, квартиру приватизовано згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». 29 січня 2007 року подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 склали спільний заповіт, відповідно до якого належну їм на праві спільної сумісної власності частину квартири за АДРЕСА_1 заповіли ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, спадщину після її смерті прийняв її чоловік ОСОБА_2, який 21 вересня 2010 року заповів належну йому частку вищезгаданої квартири ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, після його смерті 25 листопада 2014 року ОСОБА_2, а 23 квітня 2015 року ОСОБА_1 подали в нотаріальну контору заяви про прийняття спадщини. Постановою Другої Луцької державної нотаріальної контори ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно померлого ОСОБА_5, а саме на частину квартири за АДРЕСА_1 через відсутність у неї необхідних правовстановлюючих документів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що безоплатна приватизація житлової площі за своїм правовим змістом не може вважатись придбанням майна за рахунок заробітку (доходу) подружжя, отже майно, набуте шляхом безоплатної приватизації, не може вважатись спільним майном подружжя, а тому спільний заповіт подружжя відповідно до частини другої статті 215 ЦК України є нікчемним з моменту його вчинення. Крім того, задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 5/12 частин спірної квартири суд виходив з того, що право на обов’язкову частку в розмірі 1/12 частки (половину частки, яка належала б кожному спадкоємцю у разі спадкування за законом) у спадковому майні після смерті спадкодавця ОСОБА_5 має відповідач ОСОБА_2, як особа пенсійного віку. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасувавши рішення судів та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданих заявником як приклади неоднакового застосування статей 22, 60 СК України ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року встановлено інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права. Разом з тим у справах, що випливають із спадкових відносин, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року та 16 вересня 2015 року в яких надані заявником для порівняння, суд касаційної інстанції виходив з того, що спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Як роз’яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону. Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям 29 січня 2007 року спільного заповіту з підстав статті 203, частини другої статті 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним. Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього. Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Разом з тим, зазначені вимоги також залишилися поза увагою суду. Доводів на підтвердження визнання заповіту нікчемним з підстав, зазначених у частині першій статті 1257 ЦК України, суд в рішенні не навів. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин спірної квартири є незаконними. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі №6-2424цс16 Судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону. Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним. Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього. Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2424цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2EE7BA63E26A8CEC22581E000523AAE
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Броварської міської ради Київської області (далі – Міськрада) про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Міськради, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Міськради від 14 серпня 2014 року № 1285-46-06 «Про обмеження реалізації алкогольних напоїв на території міста Бровари в нічний час» (далі – Рішення) та зобов’язати відповідача опублікувати оголошення про скасування оскаржуваного нормативно-правового акта. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначеним рішенням порушені його права як споживача, оскільки він обмежений у праві придбання алкогольних напоїв у нічний час. Суди встановили, що 14 серпня 2014 року Міськрада прийняла Рішення, пунктом 1 якого заборонила реалізацію алкогольних напоїв, пива, слабоалкогольних напоїв у стаціонарних об’єктах торгівлі та тимчасових спорудах, крім закладів ресторанного господарства, на території м. Броварів у період з 23 год. 00 хв. до 7 год. 00 хв. У вересні 2014 року під час відвідування магазину «Продукти-737» торговельної мережі «АТБ» позивач дізнався про існування Рішення. Броварський міськрайонний суд Київської області постановою від 30 квітня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 червня 2015 року скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позовні вимоги частково: визнав незаконним Рішення. В іншій частині позову відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 жовтня 2015 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2015 року скасував, а постанову Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2015 року залишив у силі. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, погодився з висновком цього суду про те, що органи місцевого самоврядування наділені правом здійснювати контроль за належною організацією обслуговування населення підприємствами торгівлі усіх форм власності та встановлювати зручний для населення режим роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності. Законодавство покладає на органи місцевого самоврядування обов’язок вживати заходи щодо недопущення впродовж доби перевищень рівнів шуму, встановлених санітарними нормами біля жилих будинків і на прибудинкових територіях. Таким чином, запроваджуючи обмеження на реалізацію алкогольних, слабоалкогольних напоїв та пива на території м. Броварів усіма підприємствами торгівлі (крім закладів ресторанного господарства) у період з 23 год. 00 хв. до 7 год. 00 хв. щоденно, відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 жовтня 2015 року скасувати, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2015 року залишити без змін. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав копію постанови Верховного Суду України від 24 травня 2016 року (№ 21-873а16), яка, на його думку, підтверджує невідповідність оскаржуваного судового рішення викладеному у цій постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах. У цій постанові Верховний Суд України зазначив, що оскільки оскаржуваними положеннями рішення від 27 травня 2009 року № 37 «Про внесення змін до рішення двадцять четвертої сесії міської ради від 8 квітня 2009 року № 54» Хмельницька міська рада встановила заборону (обмеження) щодо торгівлі алкогольними напоями у місті в нічний та ранковий час, то висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що вони прийняті в межах наданих органу місцевого самоврядування повноважень, встановлених законодавством, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За таких обставин Верховний Суд України дійшов висновку про протиправність оскаржуваних положень зазначеного рішення, оскільки встановлення органом місцевого самоврядування постійної заборони (обмеження) щодо торгівлі алкогольними напоями виходить за межі наданих йому повноважень, встановлених Законом України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі – Закон № 280/97-ВР). Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Загальна і виключна компетенція сільських, селищних, міських рад встановлена статтями 25, 26 Закону № 280/97-ВР. Перелік повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку встановлено статтею 30 зазначеного Закону. Відповідно до підпункту 9 пункту «а» статті 30 Закону № 280/97-ВР до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад. Згідно з підпунктом 4 пункту «б» статті 30 Закону № 280/97-ВР до делегованих повноважень зазначених рад належить встановлення за погодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності. Із наведених норм убачається, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить виключно встановлення режиму роботи суб’єктів господарювання. Основні вимоги до роздрібної торгівлі горілкою і лікеро-горілчаними виробами, вином виноградним та плодово-ягідним, коньяком, шампанським, вином ігристим встановлені Правилами роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 року № 854 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Правила), які спрямовані на забезпечення прав споживачів щодо належної якості товару і рівня торговельного обслуговування (абзац перший пункту 1 Правил). Пунктом 7 Правил передбачено, що зручний для населення режим роботи спеціалізованих магазинів, спеціалізованих відділів, секцій комунальної форми власності встановлюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад; зручний для населення режим роботи спеціалізованих магазинів, спеціалізованих відділів, секцій інших форм власності встановлюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад за погодженням з власником цього об’єкта. Обмеження щодо продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів встановлені статтею 15-3 Закону України від 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 481/95-ВР). Відповідно до частини першої цієї статті зазначеного Закону забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів: 1) особами, які не досягли 18 років; 2) особам, які не досягли 18 років; 3) у приміщеннях та на території навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, крім ресторанів, що знаходяться на території санаторіїв; 4) у приміщеннях спеціалізованих торговельних організацій, що здійснюють торгівлю товарами дитячого асортименту або спортивними товарами, а також у відповідних відділах (секціях) універсальних торговельних організацій; 5) у закритих спортивних спорудах (крім пива у пластиковій тарі); 6) з торгових автоматів; 7) на полицях самообслуговування (крім тютюнових виробів у блоках та алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових, пива); 8) поштучно (для тютюнових виробів, крім сигар); 9) у споживчих упаковках, що містять менш як 20 сигарет; 10) з рук; 11) у невизначених для цього місцях торгівлі. Частиною третьою статті 15-3 Закону № 481/95-ВР передбачено, що на час проведення масових заходів сільські, селищні та міські ради в межах відповідної адміністративної території можуть заборонити або обмежити продаж пива (крім пива у пластиковій тарі), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та куріння тютюнових виробів. Суди встановили, що Міськрада Рішенням заборонила реалізацію алкогольних напоїв, пива, слабоалкогольних напоїв в стаціонарних об’єктах торгівлі та тимчасових спорудах, крім закладів ресторанного господарства, на території м. Броварів у період з 23 год. 00 хв. до 7 год. 00 хв. Проте ні Законом № 481/95-ВР, ні іншими законами та нормативно-правовими актами органам місцевого самоврядування не надані повноваження запроваджувати такі заходи, як заборона реалізації (обмеження роздрібної торгівлі) алкогольних напоїв, пива, слабоалкогольних напоїв у стаціонарних об’єктах торгівлі та тимчасових спорудах у певний період часу. Отже, оскільки оскаржуваними положеннями Рішення Міськрада встановила заборону щодо торгівлі алкогольними напоями у місті в нічний та ранковий час, то висновок суду касаційної інстанції про те, що воно прийнято в межах наданих органу місцевого самоврядування повноважень, встановлених законодавством, не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. За таких установлених судами фактичних обставин справи висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, не відповідає викладеному у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, тому ухвала цього суду від 1 жовтня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 жовтня 2015 року скасувати, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда Постанова від 8 листопада 2017 року № 21-2968а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/27C620DBF7CC1BDEC22581DE0046A7F2
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого судді-доповідача Канигіної Г.В., суддів: Вус С.М., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Пошви Б.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., процесуального керівника – прокурора Генеральної прокуратури Панцишина М.Я., захисників Колеснікова Ю.О., Глазкова Є.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2, у с т а н о в и л а: Слідчий суддя Солом’янського районного суду м. Києва ухвалою від 27 січня 2016 року задовольнив скаргу адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні № ІНФОРМАЦІЯ_1, скасував постанову заступника Генерального прокурора України від 29 грудня 2015 року про відмову в задоволенні клопотання захисника про закриття кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР) за № ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 лютого 2015 року, та зобов’язав уповноваженого прокурора у зазначеному кримінальному провадженні вчинити дії, визначені пунктом 1 частини другої статті 283, пунктом 2 частини першої, частиною четвертою статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), у частині підозри ОСОБА_2 та протягом трьох днів з часу постановлення ухвали слідчого судді прийняти постанову про закриття зазначеного кримінального провадження. Постановлено також зобов’язати уповноважену особу Генеральної прокуратури України протягом 24 годин з моменту прийняття постанови про закриття вказаного кримінального провадження внести до ЄРДР відповідні відомості. Апеляційний суд міста Києва ухвалою судді від 30 червня 2016 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 27 січня 2016 року на підставі частини четвертої статті 399 КПК, оскільки апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах від 26 січня 2017 року касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду від 30 червня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження залишив без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року – без зміни. У заяві заступник Генерального прокурора порушує питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року на підставі пункту 2 частини першої статті 445 КПК у зв’язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Заявник вважає, що має місце неоднакове застосування кримінальної процесуальної норми, яка міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 КПК. Зазначає, що суддя-доповідач може відмовити у відкритті провадження лише у разі надходження апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді, яка не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, проте вказане рішення має бути прийнято з урахуванням основних засад кримінального провадження – верховенства права та законності. На думку заявника, слідчий суддя в ухвалі від 27 січня 2016 року щодо ОСОБА_2 прийняв рішення всупереч наданим йому повноваженням, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, а тому таке рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, оскільки воно не відповідає принципам верховенства права і є явно несправедливим та, як наслідок, неправосудним. Суд апеляційної інстанції, в свою чергу, зобов’язаний надати оцінку відповідності рішення слідчого судді загальним засадам кримінального провадження, навіть незважаючи на те, що таке рішення може не міститись у визначеному статтею 309 КПК переліку. Також вважає помилковим висновок касаційного суду в рішенні, про перегляд якого порушено питання у заяві, про те, що питання оскарження ухвал слідчого судді, у тому числі тих, які взагалі не передбачені КПК, під час досудового розслідування чітко врегульовані нормами статті 309 та частини четвертої статті 399 КПК, які, на думку суду, є спеціальними щодо загальних, визначених частиною першою статті 7 КПК, і що саме вони мають бути застосовані при розгляді скарг прокурора на такі рішення судом апеляційної інстанції. Заявник просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року. Вважає, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. На обґрунтування неоднакового правозастосування до заяви додано копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року щодо ОСОБА_1 та 14 березня 2017 року щодо ОСОБА_7. У наведених рішеннях суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції з тих підстав, що положення частини четвертої статті 399 КПК стосується процедури відкриття апеляційного провадження чи відмови у відкритті апеляційного провадження за скаргами на рішення, які чітко визначені у статтях 303–307 цього Кодексу, тобто на такі рішення слідчого судді, які він має право ухвалити згідно із законом. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року прийнято за результатами перегляду ухвали Апеляційного суду міста Києва від 6 квітня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду міста Києва від 1 квітня 2016 року, якою було задоволено скаргу захисника ОСОБА_3 та скасовано постанови слідчого про: зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні; оголошення розшуку ОСОБА_1; дозвіл на затримання ОСОБА_1 з метою її приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, та зобов’язано уповноважену особу Генеральної прокуратури України внести до ЄРДР відомості про скасування вказаних постанов, а слідчого – повідомити Департамент карного розшуку Національної поліції України про скасування постанови про оголошення розшуку ОСОБА_1 та ухвали слідчого судді про дозвіл на її затримання. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 березня 2017 року скасував ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2016 року за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 26 квітня 2016 року, якою було задоволено клопотання слідчого та встановлено трьохмісячний строк для проведення процесуальних дій у кримінальному провадженні. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача; доводи прокурора на підтримання заяви, процесуального керівника, який підтримав заяву заступника Генерального прокурора, захисників Колеснікова Ю.О. та Глазкова Є.С., які вважали, що заява задоволенню не підлягає, оскільки у ній не наведено належного обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, що зумовили ухвалення різних за змістом судових рішень; дослідила матеріали кримінального провадження і матеріали, додані до заяви, обговорила доводи, викладені в заяві, та дійшла висновку про таке. 1. Справу про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2 допущено до провадження за заявою заступника Генерального прокурора, який зазначає підставу для перегляду, передбачену пунктом 2 частини першої статті 445 КПК. 2. Згідно зі статтею 444 КПК Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Предметом перегляду судових рішень у зазначеній справі є неоднакове застосування кримінальної процесуальної норми, яка міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 КПК, щодо можливості апеляційного перегляду рішення слідчого судді, яке не міститься у переліку ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, але яке прийняте поза межами повноважень слідчого судді, передбачених чинним КПК. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). Наведені конституційні норми мають своє відображення у пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК, де зазначено, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. 3. Законність і обґрунтованість рішень слідчого судді, прийнятих на досудовому розслідуванні, може бути забезпечена можливістю їх оскарження в апеляційному порядку. Тому передбачене Главою 26 КПК право на оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування є важливою гарантією забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження і процесуальним інструментом виправлення судової помилки на цьому етапі кримінального провадження. Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження по ній. Частина третя статті 309 КПК встановлює, що інші ухвали слідчого судді, ніж зазначені в цій статті, оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність останніх підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження. 25 грудня 2015 року захисник підозрюваного ОСОБА_2 подав прокурору клопотання про закриття кримінального провадження. Постановою від 29 грудня 2015 року прокурор відмовив у задоволенні цього клопотання. Захист звернувся до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність прокурора з вимогою скасувати постанову від 29 грудня 2015 року та зобов’язати прокурора закрити кримінальне провадження. Перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, та право на оскарження визначено у статті 303 КПК. Постанова прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження не входить до переліку процесуальних рішень, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Отримавши скаргу захисника Колеснікова Ю.О., в якій містилась вимога скасувати постанову прокурора про відмову в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження, слідчий суддя дійшов висновку, що скарга захисника є повністю обґрунтованою, оскільки відсутність мотивування прийнятого рішення свідчить про неналежний розгляд клопотання прокурором у порядку статті 220 КПК, визнав постанову прокурора невмотивованою і скасував її, а також зобов’язав прокурора вчинити дії, визначені пунктом 1 частини другої статті 283, пунктом 2 частини першої статті 284, частиною четвертою статті 284 КПК (зокрема встановити відсутність події кримінального правопорушення), та протягом трьох днів з часу постановлення ухвали слідчого судді прийняти постанову про закриття даного кримінального провадження. Крім того, слідчий суддя зобов’язав уповноважену особу Генеральної прокуратури України протягом 24 годин з моменту прийняття уповноваженим прокурором постанови про закриття кримінального провадження внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про його закриття. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою прокурора на зазначену ухвалу слідчого судді, послався на частину другу статті 19 Конституції України, яка встановлює обов’язок посадових осіб органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також на статтю 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та офіційне тлумачення частини другої цієї статті, зазначивши, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що положення частини четвертої статті 399 КПК, якою він керувався, стосуються відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами на судові рішення, які прямо визначені у статтях КПК, тобто на такі рішення, які слідчий суддя, суд має право ухвалювати згідно із законом. Також, посилаючись на статтю 309 КПК, апеляційний суд проігнорував той факт, що зміст резолютивної частини оскарженої ухвали слідчого судді вказує на відсутність можливості подання заперечень проти цієї ухвали під час підготовчого провадження в суді, тоді як така альтернатива апеляційному оскарженню прямо передбачена в частині третій зазначеної статті. Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями статті 304 КПК стосовно його повноважень, суду апеляційної інстанції при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження належало виходити з приписів статті 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в частині шостій установлює, що коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (пункт 17 частини першої статті 7 КПК), а її зміст розкрито у статті 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. 4. Суд касаційної інстанції у справі заявника, залишивши без зміни ухвалу апеляційного суду, не дотримався зазначених вимог закону. Мотивуючи своє рішення у справі за скаргою адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні № ІНФОРМАЦІЯ_1, суд касаційної інстанції зазначив, що питання оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування чітко врегульовані статтями 307 та 309 КПК, які є спеціальними до загальних (частина перша статті 7 КПК), і саме вони підлягають застосуванню під час розгляду скарг прокурора. У статтях 303–307, 309, частині четвертій статті 399 КПК немає вказівки на те, що суддя апеляційного суду відмовляє у відкритті провадження на оскаржуване судове рішення тільки тоді, коли ухвала слідчого судді за формою і змістом відповідає вимогам закону та якщо слідчий суддя при постановленні рішення ретельно дотримався вимог статей 303–307 КПК. Суд касаційної інстанції зауважив, що закон не передбачає права або обов’язку судді-доповідача в апеляційному суді давати оцінку законності чи незаконності прийнятого по суті рішення слідчим суддею, тим більше діяти залежно від суб’єкта звернення зі скаргою на дію чи бездіяльність прокурора, враховуючи також таку загальну засаду кримінального провадження, як рівність перед законом і судом. Касаційний суд дійшов висновку, що суддя-доповідач з дотриманням вимог частини першої статті 7, частини третьої статті 307, частини четвертої статті 399 КПК, Глави 31 КПК правильно встановив, що ухвала слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва від 27 січня 2016 року не підлягає оскарженню в апеляційною порядку, та вмотивовано відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. У рішеннях, доданих до заяви на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов іншого висновку щодо застосування зазначених норм. Пославшись на загальні засади кримінального провадження, передбачені пунктами 1, 2, 17 частини першої статті 7 КПК, а саме: верховенство права, законність, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, касаційний суд вказав, що коли слідчий суддя у кримінальному провадженні ухвалив рішення, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за скаргою на таке рішення слідчого судді не повинен посилатися на положення частини четвертої статті 399 КПК, оскільки це суперечитиме принципам верховенство права та законності. Тобто в цих рішеннях касаційний суд виклав інакшу, ніж в оскарженій ухвалі, правову позицію, згідно з якою приписи частини четвертої статі 399 КПК не наділяють апеляційний суд повноваженнями відмовити в апеляційному перегляді тих ухвал слідчого судді, постановлення яких не передбачено нормами кримінального процесуального закону. 5. Згідно з частиною другою статті 455 КПК за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право: скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції; скасувати судові рішення та закрити провадження у справі; змінити судове рішення (судові рішення), не передаючи справу на новий розгляд. Суд вважає за необхідне скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 6. Виконуючи приписи статті 455 КПК, Суд, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу, робить висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, яка була неоднаково застосована. Висновок: У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК. Керуючись статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України. Головуючий Г.В. Канигіна Судді: С.М. Вус Є.І. Ковтюк М.Є. Короткевич Б.М. Пошва В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду у справі № 5-142 кс (15) 17 (єдиний унікальний номер судової справи 757/49263/15-к) 12 жовтня 2017 року Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України (далі Суд) розглянуто заяву заступника Генерального прокурора про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 30 червня 2016 року щодо ОСОБА_2. Постановою Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2017 року, прийнятою більшістю голосів, заяву заступника Генерального прокурора задоволено, зазначені ухвали касаційного та апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Не погоджуюсь з цим рішенням та висловлюю окрему думку з таких підстав. 1. Предметом дослідження Верховного Суду України у цій справі було неоднакове застосування судом касаційної інстанції кримінальної процесуальної норми, яка регулює оскарження та перегляд рішень слідчого судді, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора. Заступником Генерального прокурора заявлено, що ця норма міститься у пунктах 1, 2, 17 частини першої статті 7, частині першій статті 303, частині третій статті 307, частині першій статті 309, частині четвертій статті 399 Кримінального процесуального Кодексу України (далі - КПК). 2. Задовольнивши заяву, Суд зробив висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, яка була неоднаково застосована: «У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК». 3. Перегляд рішень Верховним Судом України за діючим КПК має особливості: Суд переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановленим цим Кодексом (стаття 444 КПК). Підставою перегляду заступник Генерального прокурора зазначив неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 2 частини першої статті 445 КПК). На обґрунтування заяви були додані копії рішень касаційної інстанції, в яких неоднаково були застосовані норми КПК щодо перегляду рішень слідчого судді: від 13 липня 2016 року щодо ОСОБА_1 та 14 березня 2017 року щодо ОСОБА_7. У наведених рішеннях суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Таким чином, були підстави для відкриття провадження у справі за заявою заступника Генерального прокурора. 4. Під час перегляду Суд мав порівняти застосування норм кримінального процесуального закону у рішенні, про перегляд якого порушено питання, та у рішеннях, доданих для порівняння. А) Мотивуючи своє рішення в справі за скаргою адвоката Колеснікова Ю.О. в інтересах підозрюваного ОСОБА_2 на бездіяльність заступника Генерального прокурора України у кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_1, суд касаційної інстанції зазначив, що питання оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування чітко врегульовані статтями 307 та 309 КПК, які є спеціальними до загальних (частина перша статті 7 КПК), і саме вони підлягають застосуванню під час розгляду скарг прокурора. У статтях 303-307, 309, частині четвертій статті 399 КПК відсутня вказівка на те, що суддя апеляційного суду відмовляє у відкритті провадження на оскаржуване судове рішення, тільки тоді, коли ухвала слідчого судді за формою і змістом відповідає вимогам закону та якщо слідчий суддя при постановленні рішення ретельно дотримався вимог статей 303-307 КПК. Суд касаційної інстанції зауважив, що закон не передбачає права або обов’язку судді-доповідача апеляційного суду давати оцінку законності чи незаконності прийнятого по суті рішення слідчим суддею, тим більше діяти в залежності від суб’єкта звернення зі скаргою на дію чи бездіяльність прокурора, враховуючи також таку загальну засаду кримінального провадження, як рівність перед законом і судом. Касаційний суд дійшов висновку, що суддя-доповідач з дотриманням вимог частини першої статті 7, частини третьої статті 307, частини четвертої статті 399 КПК, Глави 31 КПК правильно встановив, що ухвала слідчого судді Солом’янського районного суду м. Києва від 27 січня 2016 року не підлягає оскарженню в апеляційною порядку, та вмотивовано відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. Одночасно, суд підкреслив, що суд касаційної інстанції не вправі перевіряти доводи касаційної скарги прокурора щодо істотних порушень, допущених, на його думку, при ухваленні слідчим суддею Солом’янського районного суду м. Києва рішення від 27 січня 2016 року, оскільки вона не є предметом перегляду касаційної інстанції. Б) Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року прийнято за наслідками перегляду ухвали Апеляційного суду м. Києва від 6 квітня 2016 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді Дніпровського районного суду м. Києва від 1 квітня 2016 року, якою було задоволено скаргу захисника Колеснікова Ю.О. на процесуальні рішення слідчого (зупинення кримінального провадження, оголошення розшуку підозрюваного) у кримінальному провадження ІНФОРМАЦІЯ_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 березня 2017 року скасував ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2016 року за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Солом’янського районного суду м. Києва від 26 квітня 2016 року, якою було задоволено клопотання слідчого та встановлено трьохмісячний строк для проведення процесуальних дій кримінальному провадженні ІНФОРМАЦІЯ_2. У рішеннях, що додано до заяви на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов іншого висновку про те, що, коли слідчий суддя у кримінальному провадженні ухвалив рішення, яке взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження повинен виходити із загальних засад кримінального провадження, визначених у пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК. 5. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Вважаю, що висновок більшості суддів щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною першою статті 7 КПК, у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, ґрунтується не на принципі верховенства права. Для прийняття Судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення важливим є вирішення питання про те, про яку саме норму КПК йдеться у заяві заступника Генерального прокурора. Норми, що викладені у статтях 7 і 9 КПК, є самостійними нормами-засадами, вони не містять структури, яка є притаманною для «традиційних» норм (гіпотеза, диспозиція, санкція), і самі вони не можуть бути частиною іншої норми. Відсутність у КПК норми, яка б регулювала дії учасників кримінального провадження у разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, не дає підстави суду апеляційної інстанції права перевірити її законності під час вирішення питання у відкритті провадження (приписи частини четвертої статті 399 КПК), а суду касаційної інстанції - вийти за межи повноважень, наданих частиною шостою статті 399 КПК (ухвала про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження може бути оскаржена в касаційному порядку). ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях щодо України вже після набрання чинності КПК 2012 року зазначав, що найбільш доцільним способом вирішення проблем прогалин у законодавстві є внесення змін до відповідного законодавства. Наприклад: рішення у справі «Чанєв проти України» (хоча й стосувалось питань продовження строків тримання під вартою). 6. Рішення першої інстанції від 27 січня 2016 року не було предметом перегляду Судом, але рішенням Суду від 12 жовтня 2017 року йому була надана оцінка: «Оскільки слідчий суддя прийняв рішення, яке не передбачено КПК, бо не узгоджується з положеннями статті 304 КПК стосовно його повноважень». Із цього приводу вважаю за необхідним зазначити про таке. Глава 26 КПК «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування» містить три параграфа: §1 «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування» (статті 303-308), §2 «Оскарження ухвал слідчого судді під час досудового розслідування (статті 309-310), §3 «Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора» (статті 311-313). Частиною третьою статті 307 КПК визначено, що ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора не може бути оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволені скарги на постанову про закриття кримінального провадження. Стаття 309 КПК містить перелік питань, за результатами вирішення яких можуть бути оскаржені ухвали слідчих суддів в апеляційному порядку. Частина четверта 399 КПК передбачає право судді-доповідача відмовляти у відкритті провадження лише, якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, або судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим згідно з положенням статті 394 цього Кодексу. Відповідно до частини шостої статті 399 КПК ухвала про повернення апеляційної скарги або відмову у відкритті провадження може бути оскаржена в касаційному порядку. Згідно з частиною четвертою статті 424 КПК ухвала слідчого судді після її перегляду в апеляційному порядку, а також ухвала апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на таку ухвалу оскарженню в касаційному порядку не підлягають. Наведені положення кримінального процесуального закону не були досліджені Судом, що впливає на обґрунтованість правового висновку, зробленого у цій справі. 7. Що стосується посилання у правовому висновку на приписи статті 24 КПК про гарантування кожному права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом, то правовий висновок Суду суперечить наведеним положенням. Зазначене право не стосується держави (прокуратура є органом, який виконує відповідну функцію держави). 8. Суд зробив правовий висновок за аналізом статей КПК, які не були заявлені заступником Генерального прокурора. Вважаю, що рішення прийнято без дотримання принципу верховенства права (вихід за межі перегляду, не застосування законодавчих прогалин на користь людини, вихід за межі заявлених вимог одним з учасників кримінального провадження, а саме – державного органу та ін.). За результатами перегляду Суд повинен був відмовити у задоволені заяви, оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Суддя Верховного Суду України Г.В.Канигіна Постанова від 12 жовтня 2017 року № 5-142кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FDCF10B19D4B1587C22581DA004E59F8
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Ковтюк Є.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкової І.А., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд постановлених щодо нього вироку Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, у с т а н о в и в: вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за: частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною першою статті 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин. 23 січня 2003 року приблизно о 23 годині ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в АДРЕСА_1, після спільного вживання спиртних напоїв з господарями квартири – подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_3, на ґрунті особистих неприязних відносин, що виникли під час сварки з приводу існуючих між ними ділових стосунків, діючи умисно, з метою позбавлення життя ОСОБА_3 зайшов до кімнати, де ОСОБА_3 працював за комп’ютером, і двічі вдарив його кухонним ножем, який взяв з кухні квартири, в груди та живіт, унаслідок чого від отриманих ушкоджень серця і печінки настала смерть ОСОБА_3. Далі, побачивши ОСОБА_2, яка увійшла до кімнати, і, усвідомивши, що вона є очевидцем вчиненого ним вбивства ОСОБА_3, з метою приховати вчинений злочин ОСОБА_1, будучи особою, яка вчинила умисне вбивство, вирішив вбити і ОСОБА_2. Реалізуючи свій намір, ОСОБА_1 завдав ОСОБА_2, яка намагалась чинити опір, численні удари ножем у спину, груди, живіт, а коли ОСОБА_2 упала на підлогу та втратила свідомість, ножем перерізав їй шию. Від цих дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_2. Потім ОСОБА_1 з метою вилучення з місця події предметів і речей, які могли вказувати на його причетність до вбивств, діючи також з корисливих мотивів, таємно викрав з системного блоку комп’ютера майно, що належало вбитому подружжю, а саме: відеокарту вартістю 612 грн 95 коп., звукову карту вартістю 319 грн 80 коп., вентилятор вартістю 69 грн 29 коп. та два кабелі вартістю 4 грн кожен, які потім викинув. Також ОСОБА_1 таємно викрав належне потерпілим інше майно: 3200 доларів США, що становило 17000 грн 56 коп., мобільний телефон «Нокіа» вартістю 300 доларів США, що становило 1599 грн, з куртки ОСОБА_3 – 50 грн та ключі від квартири, які не мали матеріальної цінності, а всього – на загальну суму 19659 грн 60 коп., що становило особливо великий розмір. Крім того, ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК. Матеріали справи за цим обвинуваченням ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2005 року виділено в окреме провадження і направлено прокурору міста Києва на додаткове розслідування. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 липня 2005 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 задовольнила частково, вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року змінила та пом’якшила призначене ОСОБА_1 покарання за частиною п’ятою статті 185 КК до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і визнала ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 185, частиною першою статті 115, пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. У решті зазначені вирок апеляційного суду й ухвалу цього ж суду від 18 лютого 2005 року щодо ОСОБА_1 залишила без зміни. 2 лютого 2017 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Кулік проти України», яким фактично є заявник ОСОБА_1, та констатував порушення щодо ОСОБА_1 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція): – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань; – пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року; – підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. У рішенні Суд, визнаючи порушення статті 3 Конвенції, вказав, що умови тримання заявника під вартою в Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд зазначив, що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47 і цей факт є достатнім непрямим доказом достовірності тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Також Суд, звернувшись до своєї практики, підкреслив, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі становить публічне приниження людської гідності. Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та його етапування до суду у дні судових засідань, були такими, що порушували статтю 3 Конвенції. Крім того, Суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року, зазначивши, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин. Розглянувши скаргу заявника за підпунктом «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вказав, що 1 лютого 2003 року заявника було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте у той же день у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він обвинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ, хоча були інші докази винуватості заявника. Крім того, Суд зазначив про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, з яким дружина заявника уклала угоду, було допущено до участі у справі. У зв’язку з цим Суд визнав порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Засуджений ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою та доповненнями до неї про перегляд судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, вказує на висновки, викладені у рішенні Суду в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року (заява № 34515/04). Зазначає, що на досудовому слідстві на нього чинився тиск, унаслідок чого він обмовив себе у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та давав первинні показання без участі захисника. Вказує на проведення судового провадження з порушенням норм кримінального процесуального закону. Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкову І.А., які просили заяву й доповнення до неї задовольнити, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції зі звільненням ОСОБА_1 з місць позбавлення волі, пояснення прокурора, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, виключити з оскаржуваних судових рішень посилання суду на явку з повинною як на доказ винуватості ОСОБА_1, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов такого висновку. 1. Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Положення глави третьої Закону передбачають, що рішення Суду може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 зазначеного Закону, є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: – коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; – коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 2. У заяві з доповненнями до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 КПК та просить їх скасувати, посилаючись на те, що, відповідно до рішення Суду від 2 лютого 2017 року, під час провадження у справі були порушені стаття 3, пункт 1 статті 5, підпункт «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2003 року старший слідчий прокуратури Деснянського району міста Києва порушив кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого пунктами 1, 6 частини другої статті 115 КК, й того ж дня склав постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та оголосив його розшук. Дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 було надано Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови від 31 січня 2003 року (т. 1, арк. 221–226, 234). 1 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання, ОСОБА_1 було роз’яснено його процесуальні права, у тому числі право на захист, і він заявив вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту слідчим. Також про запрошення захисника повідомляла слідчого у телеграмах від 1 лютого 2003 року дружина ОСОБА_1 – ОСОБА_4, яка просила проводити допит ОСОБА_1 за участю захисника Колесник Н.М. (т. 1, арк. 243–244, 246). Наведена обставина, відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка встановлювала, що при провадженні дізнання, досудового слідства участь захисника є обов’язковою з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі, зобов’язувала органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання ОСОБА_1. Однак, як видно з матеріалів справи, за відсутності захисника ОСОБА_1 написав явку з повинною, яка 1 лютого 2003 року була прийнята працівником міліції, в якій зізнався у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2 і ОСОБА_3. До участі у справі захисник Колесник Н.М. була допущена 3 лютого 2003 року і подальші слідчі дії проводились за її участю. Указану явку з повинною ОСОБА_1 суди першої та касаційної інстанцій визнали як доказ його винуватості та обґрунтували свої висновки, проаналізувавши дані, що містилися у явці з повинною, поряд з іншими доказами у справі. Під час судового розгляду справи ОСОБА_1 вину у вчиненні злочинів, за якими обвинувачувався, не визнав, стверджував, що в явці з повинною та показаннях на досудовому слідстві обмовив себе, перебуваючи під фізичним та психологічним тиском працівників міліції. Зазначені доводи ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав безпідставними. За результатами перегляду справи в касаційному порядку судом аналогічно були оцінені ці твердження ОСОБА_1 та його доводи про порушення права на захист. 3. У рішенні в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року Суд нагадав, що, відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати. Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, – порушення права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. Згідно з частиною першою статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Отже, висновки Суду про порушення права ОСОБА_1 на захист дають підстави вважати, що вирок суду першої інстанції щодо нього був постановлений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке касаційний суд не усунув. Відповідно до частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Ураховуючи характер (зміст) рішення Суду у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року, констатовані у ньому порушення права ОСОБА_1 на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження, Верховний Суд України дійшов висновку, що виправлення допущених порушень та відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливо шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру та скасування вироку апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Аналіз інших встановлених у рішенні Суду порушень Конвенції – статті 3, пункту 1 статті 5 Конвенції щодо умов тримання ОСОБА_1 під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; щодо умов тримання під вартою у дні судових засідань, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та умов етапування до суду і після закінчення судових засідань; щодо відсутності у рішенні про взяття ОСОБА_1 під варту чіткого строку дії запобіжного заходу у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року дають підстави вважати, що стосовно ОСОБА_1 були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У такому випадку засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, вжиття заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади. Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий Є.І. Ковтюк Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Н.П. Лященко М.І. Гриців Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Б.М. Пошва А.А. Ємець О.Б. Прокопенко Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 5, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремій думці щодо постанови Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 14 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва 4 лютого 2003 року за поданням слідчого прокуратури. Ухваливши обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 від 18 березня 2005 року та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва постановила залишити попередній запобіжний захід – тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 1 лютого 2003 року. Тобто сукупний строк тримання під вартою ОСОБА_1 перевищив 2 роки вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 14 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. В рішенні у справі «Кулік проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року по 18 березня 2005 року з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 14 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (26 липня 2005 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 9 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 9 жовтня 2017 року № 5-159кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3E6AC0BCD52C284EC22581C90056AFD0
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: Державної іпотечної установи – ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» – ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, товариства з обмеженою відповідальністю «Яблуневий Дар» – ОСОБА_8, ОСОБА_9, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – ОСОБА_10, Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяви публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») і Державної іпотечної установи (далі – ДІУ) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 13 липня 2016 року у справі № 910/25488/15 за позовом ДІУ до ПАТ «Дельта Банк», товариства з обмеженою відповідальністю «Яблуневий Дар» (далі – ТОВ «Яблуневий Дар»), третя особа – Кабінет Міністрів України, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), за участю прокуратури м. Києва, про визнання зарахування однорідних зустрічних вимог недійсним, в с т а н о в и л а: У вересні 2015 року ДІУ звернулася до суду з позовом до ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Яблуневий Дар» про визнання недійсним зарахування вимог, здійсненого на підставі заяви ТОВ «Яблуневий Дар» від 2 грудня 2014 року № 1142 про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: вимог ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «Яблуневий Дар» за договором мультивалютної кредитної лінії від 19 липня 2012 року № НКЛ-2005469/2 (далі – Кредитний договір) і вимог ТОВ «Яблуневий Дар» до ПАТ «Дельта Банк» за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий» (для Друга) у гривнях від 4 серпня 2014 року НОМЕР_1 (далі – Депозитний договір). В обґрунтування позову ДІУ послалася на те, що між нею і ПАТ «Дельта Банк» укладено договір застави майнових прав і договір відступлення права вимоги (з відкладальною умовою) щодо майнових прав за Кредитним договором, тому односторонній правочин щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, здійснений ТОВ «Яблуневий Дар» порушує її інтереси як нового кредитора; зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі заяви про зарахування суперечить вимогам ст. 601 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і ст. 203 Господарського кодексу України. Рішенням Господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року позов задоволено: визнано недійсним зарахування вимог, здійснене на підставі заяви ТОВ «Яблуневий Дар» про зарахування зустрічних однорідних вимог від 2 грудня 2014 року № 1142, а саме вимог ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «Яблуневий Дар» за Кредитним договором і вимог ТОВ «Яблуневий Дар» до ПАТ «Дельта Банк» за Депозитним договором. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 13 липня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15, від 15 червня 2016 року у справі № 21-286а16, від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г (№ 3-174гс16). В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 березня 2012 року у справі № 9/112, від 13 серпня 2014 року у справі № 905/7653/13, від 27 січня 2016 року у справі № 914/1053/15, від 23 березня 2016 року у справі № 910/27271/15, від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г, від 11 квітня 2016 року у справі № 914/2246/15, від 18 квітня 2016 року у справі № 914/2074/15, від 4 травня 2016 року у справі № 910/21378/15. У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України, ДІУ просить скасувати судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г (№ 3-174гс16). В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 серпня 2014 року у справі № 905/7653/13, від 28 березня 2016 року у справі № 910/4339/15-г. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявниками доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заяви не підлягають задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 19 липня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» як кредитором і ТОВ «Яблуневий Дар» як позичальником укладено Кредитний договір. Згідно з п. 1.1 цього договору (з урахуванням наступних змін і доповнень) кредитор надав позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в межах невідновлювальної кредитної лінії в сумі 19 672 500,55 євро з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 20 січня 2015 року. У забезпечення виконання позичальником зобов’язань за Кредитним договором між банком і товариством укладено шість договорів застави. 27 лютого 2013 року між ДІУ та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір банківського рахунка № 26/995-070 (далі – Договір банківського рахунка), згідно з яким ДІУ розмістила кошти на своєму рахунку в ПАТ «Дельта Банк». 4 серпня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 (вкладник) укладено Депозитний договір. Сума вкладу становить 88 570 939,47 грн. Строк залучення вкладу – до 9 серпня 2015 року включно. Вклад виплачується вкладнику або уповноваженому представнику вкладника по закінченні строку залучення вкладу шляхом виплати готівкою з каси відділення банку, в якому вклад було оформлено, відповідно до вимог чинного законодавства України (п. 1.10 Депозитного договору). Згідно з п. 1.11 Депозитного договору у редакції додаткового договору від 4 серпня 2014 року № 1 протягом строку залучення вкладу допускається відкликання вкладником частини вкладу шляхом виплати готівкою з каси банку відповідно до вимог чинного законодавства України або зарахування на поточний, картковий або вкладний (депозитний) рахунок вкладника, відкритий в установі банку, на підставі письмової заяви вкладника або письмово укладеної додаткової угоди до цього договору. Вкладник зобов’язується повідомляти про часткове відкликання суми вкладу не менш ніж за три банківських дні до очікуваної дати відкликання частини вкладу. У випадку, якщо вкладник вимагає повернення всієї суми вкладу до закінчення строку, зазначеного в п. 1.3 договору, дія цього договору вважається припиненою достроково. 5 серпня 2014 року між ТОВ «Яблуневий Дар» як новим кредитором і ОСОБА_1 як первісним кредитором укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_1 відступає товариству частину прав вимоги до ПАТ «Дельта Банк» за Депозитним договором, а саме – право вимагати виплати частини вкладу у розмірі 86 450 912,53 грн. У забезпечення виконання зобов'язань банку перед ДІУ за Договором банківського рахунка 4 вересня 2014 року між ДІУ (заставодержатель) і ПАТ «Дельта Банк» (заставодавець) укладено договір застави майнових прав № Д-1.1/2014 (далі – Договір застави), предметом якого є, зокрема, майнові права заставодавця за Кредитним договором, детальну інформацію щодо яких та структуру їх забезпечення наведено у додатку № 1 до цього договору. У матеріалах справи наявні надані сторонами підписані та скріплені печатками ДІУ та ПАТ «Дельта Банк» екземпляри Договору застави, які містять розбіжності у тексті, зокрема у п.п. 2.1.1, 3.1.2, 3.1.4. В одному із екземплярів зазначено, що набуття ДІУ права вимоги за цим договором пов’язано з прийняттям Національним банком України (далі – НБУ) рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, в іншому таких положень немає. 4 вересня 2014 року між ДІУ (новий кредитор) і ПАТ «Дельта Банк» (первісний кредитор) укладено договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 (далі – Договір відступлення). Пунктом 1.2 Договору відступлення встановлено, що первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває всі права вимоги за договорами, зазначеними у додатках до цього договору (далі – права вимоги). Згідно з додатком № 1 до Договору відступлення первісний кредитор відступив, а новий кредитор набув права вимоги, зокрема за Кредитним договором. У матеріалах справи наявні надані сторонами підписані та скріплені печатками ДІУ та ПАТ «Дельта Банк» екземпляри Договору відступлення, які містять розбіжності у тексті, зокрема у п.п. 2.2, 3.1.2. В одному із екземплярів зазначено, що набуття ДІУ права вимоги за цим договором пов’язано з прийняттям НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, в іншому таких положень немає. У додатку № 1 до Договору застави та додатку № 1 до Договору відступлення наведено перелік майнових прав та структуру забезпечення за Кредитним договором із зазначенням договорів забезпечення (договорів застави, укладених між банком і товариством у забезпечення виконання позичальником зобов’язань за Кредитним договором). У матеріалах справи міститься повідомлення ТОВ «Яблуневий Дар» банку від 12 листопада 2014 року про заміну кредитора у зобов’язанні та заява товариства до ПАТ «Дельта Банк» від 26 листопада 2014 року про дострокове відкликання частини вкладу за Депозитним договором у сумі 86 450 912,53 грн із проханням перерахувати зазначену суму коштів на рахунок ТОВ «Яблуневий Дар». 2 грудня 2014 року ТОВ «Яблуневий Дар» звернулося до ПАТ «Дельта Банк» із заявою № 1142 про припинення зобов’язань товариства перед банком щодо сплати частини заборгованості за Кредитним договором у розмірі 4 599 700,59 євро (загальна сума прострочених зобов’язань – 11 072 500,55 євро) та банку перед товариством щодо сплати частини заборгованості за Депозитним договором у розмірі 86 450 912,53 грн (що станом на 1 грудня 2014 року становить еквівалент 4 599 700,59 євро) шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. ПАТ «Дельта Банк» звернулося до ТОВ «Яблуневий Дар» із претензією від 6 лютого 2015 року, посилаючись на неналежне виконання позичальником зобов’язань за Кредитним договором, у зв’язку із чим утворилася загальна заборгованість товариства перед банком за Кредитним договором у сумі 11 203 550,41 євро, яку банк просив погасити. На підставі постанови правління НБУ від 2 березня 2015 року № 150 про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 2 березня 2015 року № 51 про запровадження в банку тимчасової адміністрації із 3 березня до 2 червня 2015 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 3 серпня 2015 року № 147 строки здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» продовжено до 2 жовтня 2015 року включно. Відповідно до постанови правління НБУ від 2 жовтня 2015 року № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 2 жовтня 2015 року № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку». Рішенням уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» від 24 вересня 2015 року № 8951 повідомлено ДІУ про нікчемність правочинів, зокрема Договору застави та Договору відступлення. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року, у справі № 826/23041/15 задоволено позов ДІУ до уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» про визнання протиправним та скасування рішення. Визнано протиправним і скасовано рішення у формі повідомлення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Дельта Банк» про нікчемність правочинів від 24 вересня 2015 року № 8951, прийняте на підставі протоколу від 22 вересня 2015 року № 54. Із Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 березня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Дельта Банк» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року у справі № 826/23041/15 (№ К/800/5993/16). Задовольняючи позов ДІУ, суд першої інстанції виходив із того, що п. 2.2 Договору відступлення встановлено, що незалежно від випадків, передбачених п. 2.1 цього договору, п. 1.2 набирає чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (у день винесення рішення). Отже, у зв'язку із запровадженням у банку тимчасової адміністрації ДІУ правомірно заявляє про набуття з 2 березня 2015 року усіх прав вимоги за Кредитним договором і договорами забезпечення до нього. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що оригінали договорів відступлення, надані представниками ДІУ та ПАТ «Дельта Банк», містять розбіжності у текстах. Проте сторони не надали суду апеляційної інстанції переконливих аргументів і доказів того, що підписаний та скріплений печатками сторін екземпляр такого договору, п. 2.2 якого містив застереження про набуття ним чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, має перевагу над іншим долученим до матеріалів справи екземпляром договору з таким самим номером та датою укладення, який цього застереження не містить. Припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги є односторонньою угодою, що оформляється заявою однієї із сторін, до якої, відповідно, застосовуються загальні положення про правочин, зокрема ст. 215 ЦК, якою визначено можливість оспорювання правочину заінтересованою особою. Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків. Учасники судового процесу не скористалися своїм правом щодо доведення належними засобами доказування автентичності Договору відступлення в частині наявності/відсутності у ньому застереження щодо умов набуття ним чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (п. 2.2). Клопотань про проведення експертизи цього договору щодо встановлення його автентичності сторони не заявляли. Відтак, ДІУ не довела наявності у неї правосуб'єктності для звернення до суду за захистом своїх порушених прав та/або інтересів у спірних правовідносинах на підставі застереження, наведеного у п. 2.2 зазначеного договору. Разом із тим з огляду на долучені до матеріалів справи два відмінних один від одного варіанти зазначених договорів суд апеляційної інстанції критично оцінює твердження позивача в частині настання обставин, які свідчать про виникнення у нього права вимоги за цим правочином, а відтак і наявність факту порушення його прав та/або інтересів. За усталеною судовою практикою Верховного Суду України щодо застосування положень ст.ст. 11114–11126 ГПК заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, може бути подана за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. З наданих заявниками копій постанов суду касаційної інстанції вбачається, що у справі, яка розглядається, та у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. У зазначених справах суд встановив різні фактичні обставини та прийняв відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК. У постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15, від 15 червня 2016 року у справі № 21-286а16 викладено висновок про те, що виходячи із системного аналізу ч. 3 ст. 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ст. 1 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність», п. 6 ст. 2 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та враховуючи положення ст. 12 ГПК, на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, також не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 910/8058/15-г (№ 3-174гс16) щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання відповідних їм правовідносин не є подібними. Ураховуючи викладене, обставини, на які посилаються заявники в обґрунтування заяв про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 13 липня 2016 року, не знайшли свого підтвердження. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. З огляду на викладене заяви ПАТ «Дельта Банк» і ДІУ про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 13 липня 2016 року у справі № 910/25488/15 задоволенню не підлягають. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» і Державної іпотечної установи про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 13 липня 2016 року у справі № 910/25488/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 29 березня 2017 року № 3-1308гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5D1BD3CB6472584BC225810700408398
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року він вніс до Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 7 тис. 550 грн з метою покладення їх на депозитний рахунок. Грошові кошти було прийнято працівником банку ОСОБА_2 в рахунок оформленого депозитного договору НОМЕР_1, про що свідчить відповідна відмітка у договорі. У подальшому з’ясувалося, що працівник банку ОСОБА_2 отриманні від позивача кошти на банківський рахунок не внесла, а присвоїла їх шляхом підробки депозитного договору з внесенням до нього завідомо неправдивих відомостей, за що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року вона була засуджена за скоєння злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року стягнуто на його користь із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» майнову шкоду в сумі 6 тис. 500 грн на підставі статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Вказане рішення виконано банком 20 лютого 2015 року. Посилаючись на те, що грошові кошти за час, який минув з моменту викрадення працівниками банку до моменту їх повернення, значно знецінились унаслідок інфляції, позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію в розмірі 7 тис. 189 грн. Крім того позивач вважав, що винними діями працівників банку йому заподіяно моральної шкоди, яка виявилася у душевних стражданнях у зв’язку із втратою майна. На відшкодування моральної шкоди просив стягнути 15 тис. грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 7 тис. 189 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 17 червня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 майнової шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року та 13 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 7 тис. 550 грн, про що зробила відмітки в договорі від 23 березня 2005 року НОМЕР_1 для зарахування на рахунок останнього, проте грошові кошти на рахунок не внесла, рахунок фактично не відкрила, а умисно розтратила кошти, передавши їх ОСОБА_3. З метою приховування вчиненого розкрадання грошових коштів підробила вищевказаний договір, шляхом внесення в нього завідомо неправдивих відомостей, спричинивши у такий спосіб ОСОБА_1 майнової шкоди. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 стягнуто 6 тис. 500 грн на підставі частини першої статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 14 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про добровільне виконання рішення суду та згідно з платіжним дорученням від 17 лютого 2015 року НОМЕР_2 банк перерахував позивачу 6 тис. 500 грн. З листа Банку від 6 серпня 2007 року щодо розгляду заяви позивача про переоформлення договору НОМЕР_1 вбачається, що на рахунку позивача обліковуються кошти в сумі 1 тис. грн, на які відповідно до умов договору нараховані 216 грн 18 коп. відсотків. Кошти в сумі 6 тис. 500 грн на рахунок не надходили, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк має в повному обсязі відшкодувати шкоду, яка полягає в інфляційних втратах понесених позивачем від знецінення його грошових коштів за весь період, коли з вини працівників відповідача він був позбавлений можливості ними користуватися. Разом з тим у справах, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року в яких надані заявником для порівняння, суди встановили, що підставою для звернення до суду з позовом про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, слугувало невиконання рішення суду, яке набуло чинності, про відшкодування шкоди у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою та стягнення моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я при виконанні трудових обов’язків (відповідно). В ухвалах міститься висновок про те, що оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України). У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року міститься висновок про те, що покладення на особу передбаченої статтею 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм права, які передбачають відповідальність за порушення договірних правовідносин. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року міститься висновок про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання та виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів. При наявності у справі судового рішення, яким вже було встановлено розмір завданої шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України. Отже, порівняння наведених судових рішень, на які у своїй заяві посилається ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» із судовим рішенням у справі, яка переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. За таких обставин вважати заяву ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року та рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-353цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FC952899ADDAF45C22581D700389E60
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 червня 2007 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір кредиту, на підставі якого остання отримала кредит у розмірі 210 тис. доларів США зі строком повернення до 8 червня 2017 року. Того ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився нести солідарну відповідальність перед банком у тому ж обсязі, що й боржник. Позивач, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_2 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 1 березня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 325 тис. 591 долар США 3 центи, що еквівалентно 3 млн 291 тис. 391 грн 86 коп., просив стягнути зазначену суму заборгованості солідарно з відповідачів. Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 2 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» задовольнив частково: стягнув на його користь солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 316 тис. 791 долар США 3 центи заборгованості за кредитним договором, що еквівалентно 3 млн 163 тис. 572 грн 96 коп.; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 березня 2015 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення пені скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22 грудня 2014 року залишив без змін. Апеляційний суд Київської області 2 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 385 тис. 733 грн 36 коп. заборгованості зі сплати пені за кредитним договором. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 2 червня 2015 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд Київської області 24 березня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в частині стягнення пені скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість зі сплати пені за кредитним договором за період з 23 червня 2013 року до 28 лютого 2014 року в сумі 271 тис. 806 грн 6 коп., з яких 197 тис. 511 грн 93 коп. пені за несвоєчасне погашення кредиту та 74 тис. 294 грн 13 коп. пені за несвоєчасне погашення відсотків. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року залишив без змін. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_3 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статей 251, 252, 261, 610, 612, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 30 вересня, 2 грудня 2015 року, 8 й 29 червня 2016 року. У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року й рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 2 жовтня 2014 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 8 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір кредиту НОМЕР_1, за умовами якого банк надав останній у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру грошові кошти в сумі 210 тис. доларів США на придбання нерухомого майна – нежитлового приміщення зі ставкою 12,25 % річних та кінцевим терміном повернення до 8 червня 2017 року (т.1, а. с. 11–18). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за договором кредиту того ж дня між АКБ «Укрсоцбанк» (кредитор), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 (позичальник) та ОСОБА_3 (поручитель) укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився у повному обсязі нести солідарну відповідальність за виконання позичальником зобов’язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих санкцій (пені, штрафу) у розмірі, строки та порядку, передбачених договором кредиту (т.1, а. с. 7–10). ОСОБА_2 узятих на себе зобов’язань за договором кредиту належним чином не виконувала, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту. У справі, яка є предметом перегляду, Апеляційний суд Київської області рішенням від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, вирішив спір у частині стягнення пені. При цьому апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, стягнув пеню в межах річного строку позовної давності та обчислив її у грошовій одиниці України – гривні із зазначенням відповідного обрахунку. Надана для порівняння ухвала від 28 жовтня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалене в справі рішення апеляційного суду в частині стягнення 3 % річних та пені, а справу в цій частині передав на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. У постанові від 8 червня 2016 року № 6-3006цс15 Верховний Суд України зазначив, що аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Ухвалені в справі рішення не суперечать викладеному в указаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В інших, наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що: - пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов (від 2 грудня 2015 року 6-1707цс15); - у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (від 30 вересня 2015 року 6-154цс15); - перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (від 2 грудня 2015 року № 6-249цс15 та від 29 червня 2016 року 6-1188цс16). Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-2541цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A4BFF38AE8B5A4FC22581D900487276
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Київоблгаз» про скасування вимоги, відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року, в с т а н о в и л и: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київоблгаз» (далі - ПАТ «Київоблгаз»), у якому просила з урахуванням уточнених позовних вимог скасувати неправомірну вимогу відповідача щодо нарахування заборгованості за спожитий газ у розмірі 11033,36 грн, відшкодувати матеріальну шкоду в розмірі 718,72 грн та моральну шкоду в розмірі 100000,00 грн, завдану неправомірними діями відповідача, посилаючись на відсутність у неї заборгованості за спожитий газ. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 липня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року рішення районного суду в частині оскарження вимоги щодо сплати нарахованих коштів скасовано. Позов у цій частині задоволено: визнано незаконною вимогу ПАТ «Київоблгаз» щодо сплати ОСОБА_1 заборгованості за спожитий газ у будинку АДРЕСА_1. У решті рішення районного суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року рішення апеляційного суду в частині визнання незаконною вимоги ПАТ «Київоблгаз» щодо сплати ОСОБА_1 заборгованості за спожитий газ та щодо розподілу судових витрат скасовано, залишено в силі в цій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 липня 2015 року. 16 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Інших підстав для перегляду судових рішень у заяві не зазначено. На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 17 серпня 2016 року, в якій, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Інших судових рішень на підтвердження неоднакового застосування судами норм матеріального права заявницею не надано. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 16 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Київоблгаз» укладено договір про надання послуг з газопостачання житлового будинку АДРЕСА_1. 13 січня 2014 року представники Києво-Святошинської філії експлуатації газового господарства ПАТ «Київоблгаз» під час проведення планово-профілактичних заходів виявили ознаки порушення конструкції лічильника газу позивачки, а саме: заводські пломби рахункового механізму пережимались, скло навколо заводських пломб пошкоджене, у зв'язку із чим лічильник газу було демонтовано, про що складено акт про демонтаж лічильника газу для проведення експертизи. 17 січня 2014 року проведено експертизу газового лічильника, за результатами якої встановлено факт втручання в роботу відлікового механізму, факт пошкодження заводської пломби. У зв’язку із цим споживачці було нараховано заборгованість за користування газом та направлено вимогу-попередження про сплату цієї заборгованості та відключення газопостачання. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що чинним законодавством не передбачено такого способу захисту порушених прав, як скасування вимоги, при цьому спірні акти позивачка не оскаржувала. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування вимоги відповідача з підстави неправильно обраного способу захисту порушеного права, суд касаційної інстанції виходив з того, що положення пункту 39 Правил надання населенню послуг з газопостачання, статті 16 ЦК України, статті 55 Конституції України стосуються оскарження рішень органів державної влади, до яких не відноситься попередження про сплату заборгованості та відключення від газопостачання. Натомість 17 серпня 2016 року Вищий господарський суд України, відмовляючи в задоволенні касаційної скарги на судові рішення про відмову в позові, переглядав постанову апеляційного господарського суду у справі про спонукання до виконання договору про постачання елелектроенергії в частині обмеження власного споживання електроенергії до рівня екологічної броні або повного його припинення в разі її відсутності та дійшов висновків про спосіб захисту, який відповідає статті 20 Господарського кодексу України. Отже, надана заявником постанова Вищого господарського суду України не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій статей 15, 16 ЦК України, оскільки постановлена у справі з іншим змістом позовних вимог, обґрунтуванням позову та з іншим матеріально-правовим обґрунтуванням прийнятого рішення. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 червня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М. Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2764цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9F18424997EC0EC2C22581DB0045A8B7
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Гуменюка В.І., Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» – ОСОБА_1, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, процентів за кредитом та пені за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 14 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі – ПАТ «Укрсиббанк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що відповідно до договору про надання споживчого кредиту від 10 листопада 2006 року НОМЕР_1, укладеного між Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсиббанк», та ОСОБА_2, відповідачка отримала кредит у розмірі 74 тис. 400 швейцарських франків зі сплатою за користування кредитом 7,99 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом та кінцевим терміном повернення до 9 листопада 2023 року; цього ж дня на забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки. Посилаючись на те, що у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору утворилася заборгованість, банк просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 30 грудня 2015 року позов задовольнив: стягнув солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитом та процентами станом на 24 вересня 2014 року в розмірі 47 тис. 851 швейцарський франк 21 сантим та заборгованість зі сплати пені за порушення термінів повернення кредиту і сплати процентів за кредитом у розмірі 622 швейцарські франки 65 сантимів, що за курсом Національного банку України станом на 24 вересня 2014 року становило 8 тис. 609 грн 31 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Не погодившись з указаним рішенням суду, ОСОБА_2 звернулася до суду з апеляційною скаргою. Апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 9 лютого 2016 року в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про відстрочення сплати судового збору до вирішення апеляційної скарги відмовив; апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року залишив без руху; надав строк для усунення вказаних недоліків протягом п’яти днів з дня отримання цієї ухвали; апеляційний суд зазначив, що в разі невиконання вказівок судді апеляційну скаргу буде визнано неподаною та повернуто. Цей же суд ухвалою від 14 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року визнав неподаною та повернув відповідачці. Крім того, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, до суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_3. Апеляційний суд Рівненської області рішенням від 29 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 19 липня 2016 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2015 року в частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором із ОСОБА_3 скасував та в задоволенні позову до нього відмовив; у частині стягнення заборгованості за кредитним договором із ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсиббанк» відхилила; ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 14 березня 2016 року та рішення цього ж суду від 29 березня 2016 року залишила без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 14 березня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року в частині відхилення її касаційної скарги та передати справу в цій частині на розгляд до суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 121 та 297 цього Кодексу. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судового рішення, ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 16 березня 2011 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, 30 березня, 15 та 22 червня, 13 липня, 7, 21 та 28 вересня, 23 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсиббанк» – ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Постановляючи ухвалу про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що копія ухвали цього суду про залишення апеляційної скарги без руху від 9 лютого 2016 року була надіслана ОСОБА_2 за адресою, вказаною в апеляційній скарзі, але була повернута Апеляційному суду Рівненської області з відміткою про «повернення за закінченням терміну зберігання»; іншої адреси ОСОБА_2 в матеріалах справи немає. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2016 року, що надана заявницею для порівняння, залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження. В іншій наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року вказано, що копія ухвали суду апеляційної інстанції, надіслана позивачеві за зустрічним позовом, була повернута судові з відміткою на конверті «за зазначеною адресою не проживає». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 червня 2016 року, що також надана заявницею для порівняння, скасувала ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження та направила справу до цього ж суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, оскільки на виконання ухвали суду апеляційної інстанції про залишення апеляційної скарги без руху представник відповідача направив заяву, в якій зазначив, що зобов’язується надати докази на підтвердження отримання ухвали суду першої інстанції лише 7 грудня 2015 року, для цього він подав запити до відділення поштового зв’язку, відповідь на які станом на дату подачі заяви не отримав, а тому посилання апеляційного суду на те, що він не виконав вимог ухвали, є передчасними. У наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року зазначено, що копія ухвали суду від 7 грудня 2015 року було направлено відповідачеві 7 та 30 грудня 2015 року, проте матеріали справи не містять доказів отримання ним зазначеної ухвали про залишення його скарги без руху. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 листопада 2016 року, що надана заявницею для порівняння, скасувала ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження та направила справу до цього суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, оскільки суддя апеляційного суду передчасно постановив ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, не звернувши уваги на те, що наявні у матеріалах справи рекомендовані поштові повідомлення не містять підпису відповідача або його представника про отримання копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху. Таким чином, надані заявницею для порівняння судові рішення не можна вважати підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права в розумінні пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки наявні різні фактичні обставини справ у зазначених ухвалах і в судових рішеннях, які просить переглянути заявниця. Проте в наданих для порівняння ухвалах від 16 вересня 2011 року, 12 лютого 2014 року, 7, 21 та 28 вересня, 23 листопада 2016 року суди касаційної інстанції виходили з того, що відмітка на листі, який містить ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху, про закінчення терміну його зберігання свідчить про неотримання копії вказаної ухвали заявником та неможливість усунення ним зазначених в ухвалі недоліків. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 121 та 297 ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. У статті 295 ЦПК України законодавець закріпив вимоги до форми і змісту апеляційної скарги. Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Аналіз частин першої, другої та п’ятої статті 121 ЦПК України зумовлює висновок, що суддя апеляційної інстанції, установивши, що апеляційна скарга оформлена з порушенням вимог статті 295 ЦПК України або що не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє особу, яка подала апеляційну скаргу, і надає їй строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання особою ухвали. Якщо ж особа, яка подала апеляційну скаргу, відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтею 295 ЦПК України, сплатить суму судового збору, апеляційна скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона вважається неподаною і повертається особі, яка подала апеляційну скаргу. Відповідно до частини п’ятої статті 297 ЦПК України про залишення апеляційної скарги без руху або повернення скарги суддя-доповідач постановляє ухвалу. Таким чином, саме звернення особи до суду із апеляційної скаргою не спричиняє безумовне відкриття апеляційного провадження у справі та початок стадії апеляційного провадження. Адже суддя, відкриваючи апеляційне провадження, перевіряє, зокрема, чи дотрималася особа, яка подала апеляційну скаргу, порядку здійснення права на звернення до суду апеляційної інстанції (умови реалізації права на звернення до суду апеляційної інстанції). Процесуальним наслідком недотримання заявником умов реалізації права на звернення до цього суду з апеляційною скаргою є залишення скарги без руху або її повернення в разі не усунення недоліків. З огляду на викладене суддя апеляційної інстанції може вирішити питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка не була належним чином оформлена та містила недоліки, лише після їх усунення. При цьому у ЦПК України відсутні винятки з указаного порядку. Відповідно пункту 116 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270 (далі – Правила), у разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення зберігаються об’єктом поштового зв’язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження. Таким чином, здійснивши аналіз норм законодавства, можна зробити висновок, що як суд апеляційної інстанції, так і особа, яка подала апеляційну скаргу, наділені низкою процесуальних прав та обов’язків. Зокрема, в разі подання особою апеляційної скарги оформленої з порушенням вимог статті 295 ЦПК України, або без сплати судового збору за подання такої скарги суддя зобов’язаний постановити ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху із зазначенням її недоліків. Проте законодавець не покладає на суд апеляційної інстанції обов’язку повторно постановити ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху в разі повернення листа з такою ухвалою у зв’язку із закінченням терміну зберігання. Водночас строк зберігання поштового відправлення в один місяць дає можливість особі, яка подала апеляційну скаргу, вжити заходів для отримання відправлення та ознайомлення з такою ухвалою протягом цього строку. При цьому вказані процесуальні правові приписи не позбавляють суд апеляційної інстанції права в разі повернення листа з ухвалою про залишення апеляційної скарги без руху у зв’язку із закінченням терміну його зберігання постановити ухвалу, якою продовжити строк для усунення недоліків апеляційної скарги, надіславши одночасно попередню ухвалу, якщо суд апеляційної інстанції з матеріалів справи та апеляційної скарги встановить, що особа, яка її подала, через свій похилий вік, фізичні вади, проживання в сільській або гірській місцевостях тощо, має труднощі в отриманні поштової кореспонденції. Але, оскільки заявниця в касаційній скарзі, що міститься в матеріалах справи, та в заяві про перегляд судових рішень не вказала, що не мала можливості отримати ухвалу суду апеляційної інстанції від 9 лютого 2016 року з поважних причин, крім того, здійснюючи право на судовий захист, 5 грудня 2016 року знову звернулася до суду з апеляційною скаргою, яка також ухвалами суду апеляційної інстанції від 14 грудня 2016 року і 2 лютого 2017 року залишена без руху та відповідно повернута, то суд апеляційної інстанції, з яким погодився і суд касаційної інстанції, правильно застосувавши норми статей 121 та 297 ЦПК України, дійшов законного та обґрунтованого висновку про визнання неподаною апеляційної скарги та її повернення ОСОБА_2. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 14 березня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 14 березня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М.Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за №6-3082цс16 Законодавець не покладає на суд апеляційної інстанції обов’язку повторно постановити ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху в разі повернення листа з такою ухвалою у зв’язку із закінченням терміну зберігання. Водночас строк зберігання поштового відправлення в один місяць дає можливість особі, яка подала апеляційну скаргу, вжити заходів для отримання відправлення та ознайомлення з такою ухвалою протягом цього строку. При цьому вказані процесуальні правові приписи не позбавляють суд апеляційної інстанції права в разі повернення листа з ухвалою про залишення апеляційної скарги без руху у зв’язку із закінченням терміну його зберігання постановити ухвалу, якою продовжити строк для усунення недоліків апеляційної скарги, надіславши одночасно попередню ухвалу, якщо суд апеляційної інстанції з матеріалів справи та апеляційної скарги встановить, що особа, яка її подала, через свій похилий вік, фізичні вади, проживання в сільській або гірській місцевостях тощо, має труднощі в отриманні поштової кореспонденції. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-3082цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/23BFBC5224D31635C22581DA004F8D54
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідача – ОСОБА_3, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 за позовом Релігійної громади УПЦ до Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви – Київський Патріархат с. Красносілля Гощанського району (далі – Релігійна громада УПЦ – КП), третя особа – Рівненська обласна державна адміністрація (далі – Рівненська ОДА), про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року Релігійна громада УПЦ звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 17 січня 2016 року представники новоствореної Релігійної громади УПЦ – КП незаконно заволоділи будівлею церкви в с. Красносілля Гощанського району Рівненської області (далі – с. Красносілля), розташованою на вул. Шевченка, 9б, та утримують її, порушуючи права володіння та користування позивача. Оскільки зазначене нерухоме майно з моменту будівництва перебуває у законному володінні та користуванні позивача, неправомірне його захоплення відповідачем порушує права позивача. Посилаючись на положення ст.ст. 16, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Релігійна громада УПЦ просила зобов’язати Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди у користуванні та володінні цією спорудою. Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що церква споруджена у XVIII столітті силами мешканців села, а не силами позивача, і тому не могла перебувати в його володінні, оскільки Релігійну громаду УПЦ створено у 1991 році; у встановленому українським законодавством порядку в користування або володіння позивачеві не передавалася. У листопаді 2015 року члени громади церкви виявили бажання перейти від УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату, у зв’язку з чим фактично реорганізована релігійна громада продовжила користуватися єдиною культовою спорудою села згідно зі ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Рішенням Господарського суду Рівненської області від 5 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено: зобов’язано Релігійну громаду УПЦ – КП усунути перешкоди в користуванні будівлею церкви по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля шляхом повернення її у користування Релігійної громади УПЦ. Постановою Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Релігійна громада УПЦ просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і на невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09. В обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, до заяви додано копію постанови Вищого господарського суду України від 11 грудня 2002 року № 7/70-56. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що будівля церкви, розташована по вул. Шевченка, 9б, у с. Красносілля була збудована наприкінці XVIII століття, є пам’яткою архітектури місцевого значення та експлуатується упродовж багатьох років. 25 грудня 1945 року між виконавчим комітетом Гощанської районної Ради депутатів трудящих і релігійною громадою с. Красносілля укладено типовий договір про передачу в користування церковної будівлі та церковного майна (далі – Типовий договір), відповідно до умов якого виконавчий комітет передав, а релігійна громада прийняла у безстрокове та безкоштовне користування одноповерхову будівлю церкви з предметами культового використання. У додатках до Типового договору сторони перелічили інвентар, який передається, та навели список осіб, які підписали договір (т. 1, а.с. 17, 105–109). У довідці від 20 червня 1946 року, виданій уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Раді міністрів СРСР Рівненської області, та довідках від 20 липня 1948 року № 79 і від 30 травня 1988 року № 66, виданих уповноваженим Ради зі справ Руської православної церкви при Рівненському облвиконкомі та уповноваженим Ради зі справ релігії при Раді Міністрів УРСР у Рівненській області відповідно, зазначено, що церковна громада с. Красносілля зареєстрована 16 вересня 1944 року за № 79 і користується будівлею церкви (т. 1, а.с. 18–20). Між обласним відділом в справах будівництва та архітектури виконавчого комітету Рівненської обласної Ради народних депутатів (облвідділ) і церковною радою с. Красносілля (користувач) 20 січня 1988 року укладено охоронний договір на передачу пам’ятника архітектури (далі – Охоронний договір), відповідно до умов якого облвідділ передає користувачу, а користувач приймає у безоплатне користування будинок пам’ятника архітектури Дмитрівської церкви 1783 року з дзвіницею для використання приміщення цього пам’ятника для безпосереднього богослужіння. Користувач бере на себе повну відповідальність за збереження зазначеного майна (т. 1, а.с. 26–28). На виконання умов Охоронного договору облвідділ передав, а користувач прийняв у безстрокове безоплатне користування будівлю лише для проведення релігійних обрядів, про що 20 вересня 1988 року складено акт технічного огляду пам'ятника архітектури та передачі його в оренду/використання (т. 1, а.с. 29). Охоронний договір та акт підписано представниками сторін і скріплено відбитком печатки облвідділу. Рішенням виконавчого комітету Рівненської обласної ради Народних депутатів від 25 вересня 1991 року № 173 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ в с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 25 вересня 1991 року № 64 про реєстрацію статуту релігійної громади та випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 19 листопада 2015 року (т. 1, а.с. 9–15). Згідно з довідкою від 10 листопада 2014 року № 582, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, приміщення церкви св. Дмитра с. Красносілля, яке належить на праві власності церковній громаді, призначене для проведення богослужінь у молитовному залі (т. 1, а.с. 35). Згідно з довідкою від 25 листопада 2015 року № 607, виданою виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Гощанського району Рівненської області, у культовій будівлі церкви св. Дмитра с. Красносілля богослужіння здійснює релігійна громада УПЦ (т. 1, а.с. 36). Розпорядженням голови Рівненської ОДА від 24 грудня 2015 року № 756 зареєстровано статут Релігійної громади УПЦ – КП с. Красносілля. Наведене також підтверджується свідоцтвом від 28 грудня 2015 року № 1623 про реєстрацію статуту Релігійної громади УПЦ – КП і випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 4 січня 2016 року (т. 1, а.с. 65–69). Із січня 2016 року богослужіння у спірній церкві у с. Красносілля здійснюються Релігійною громадою УПЦ – КП, що вбачається із копії звіту про суми податкових пільг, копій виставлених та оплачених відповідачем рахунків-фактур за спожиту електричну енергію, копії виготовлених і виданих технічних паспортів на будівлю дзвіниці та на будівлю спірної церкви, копію договору добровільного страхування відповідачем зазначеної будівлі церкви від 1 березня 2016 року, довідкою Красносільської сільської ради від 11 березня 2016 року (т. 1, а.с. 76–85). Як у відповідача, так і в позивача є технічні паспорти на спірну будівлю церкви від 25 квітня 2016 року та від 15 жовтня 2015 року відповідно (т. 1, а.с. 31–34, 70–75). В обґрунтування заперечень відповідачем надано результати опитувань від 10 листопада 2015 року зі списками членів громади Свято-Дмитрівської церкви с. Красносілля, які виявили бажання перейти від Православної Церкви Московського Патріархату до Православної Церкви Київського Патріархату, засвідчені їхніми підписами. Крім того, відповідачем надано протокол загальних зборів громадян с. Красносілля від 15 листопада 2015 року, на яких, з урахуванням раніше проведеного опитування, прийнято рішення про перехід релігійної громади УПЦ Московського Патріархату до УПЦ Київського Патріархату та вирішено зареєструвати Релігійну громаду УПЦ – КП (т. 1, а.с. 55–62). Документів, які б свідчили про право власності будь-якої зі сторін спору на спірну будівлю церкви та земельну ділянку під нею, не надано. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що: – релігійна громада с. Красносілля користується спірною будівлею церкви на підставі Охоронного і Типового договорів; – протягом 1946–1991 років на території с. Красносілля діяла релігійна громада Руської православної церкви, яка після набрання чинності Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» одержала правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації 25 вересня 1991 року статуту Релігійної громади УПЦ, тому позивач є правонаступником релігійної громади с. Красносілля; – права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (у тому числі й безстрокові), укладені до або після введення у дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише згідно підстав, передбачених ст.ст. 329–331 Цивільного кодексу Української РСР. Ці договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення у дію зазначеного Закону; – на території с. Красносілля існує дві релігійні громади, і відповідач із 18 січня 2016 року користується спірною будівлею церкви самовільно, без правовстановлюючих документів, ним не доведено права займати зазначену будівлю; – спірне нерухоме майно належить на праві власності державі. Будівля церкви жодній релігійній громаді у власність не передавалася (т. 1, а.с. 170–171); – захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб за негаторним позовом надається у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Таким чином, позов про усунення перешкод у користуванні будівлею церкви підлягає задоволенню шляхом зобов’язання Релігійної громади УПЦ – КП повернути у користування Релігійній громаді УПЦ будівлю спірної церкви. Скасовуючи постанову апеляційного суду та погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, Вищий господарський суд України виходив із того, що до правовідносин, які виникли до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», цей Закон застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. За змістом положень зазначеного Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Судами встановлено, що держава в особі органів, визначених ст. 17 зазначеного Закону, є власником культових будівель і майна. Разом із тим у розумінні наведеної норми державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника спірної культової будівлі, є Рівненська ОДА. Проте доказів передачі Рівненською ОДА релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять. Оскільки на території с. Красносілля діють дві релігійні громади, які бажають використовувати спірну будівлю церкви для задоволення духовних потреб, а взаємної згоди про спільне використання культової споруди не досягнуто, порядок користування культовою будівлею і майном повинен визначатися Рівненською ОДА. Водночас, приймаючи постанову про задоволення позову про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні та володінні будівлею церкви шляхом повернення її у користування позивачеві, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що такі позовні вимоги не заявлялися, тим самим порушив принцип диспозитивності сторін у судовому процесі, закріплений ст. 129 Конституції України. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суд, вирішуючи спір між релігійними громадами щодо користування культовою будівлею, не вправі перебирати на себе повноваження органу виконавчої влади, передбаченого ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», та вирішувати питання, віднесені до компетенції такого органу. Разом із тим у справі № 7/70-56 за позовом Свято-Іоано-Зачатіївської громади УПЦ, с. Тишковичі до Громади Святого Пророка Предтечі Хрестителя Господнього Іоана УПЦ – КП, с. Тишковичі, Грядівської сільської ради, с. Гряди про усунення перешкод у користуванні приміщенням храму та церковним майном, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову та погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що рішенням виконавчого комітету Волинської обласної Ради від 24 грудня 1991 року Українській православній громаді – позивачу було надано статус юридичної особи під назвою «Іоано-Зачатіївська громада Української православної церкви». Рішення (розпорядження) про передачу у володіння чи користування культових будівель і майна приймається облдержадміністрацією за заявою релігійної громади. У матеріалах справи відсутні дані про звернення позивача до Волинської обласної державної адміністрації про передачу йому в безоплатне користування культової будівлі або укладення з ним договору на безоплатне користування. Отже, позивач не надав доказів щодо права володіння і користування майном, за захистом якого він звернувся. Не погоджуючись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції виходив із того, що Іоано-Зачатіївська релігійна громада УПЦ с. Тишковичі є правонаступником попередньої відповідно до п.п. 3.4 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Договір, що був укладений Тишковичівською релігійною громадою з виконкомом місцевої Ради народних депутатів 15 квітня 1986 року на право безоплатного користування майном, за формою і змістом відповідає діючому на той час законодавству, зокрема Положенню про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 року, Інструкції «Про облік релігійних об'єднань, молитовних будинків і споруд, а також про порядок реєстрації виконавчих органів релігійних об'єднань і служителів культу», затвердженій Радою у справах релігії при Раді Міністрів СРСР 31 жовтня 1968 року. Враховуючи, що відповідно до ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством, Свято-Іоано-Зачатіївська громада УПЦ с. Тишковичі користується церковною спорудою на законних підставах. У висновку Верховного Суду України, викладеному у наданій в обґрунтування заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК, постанові від 18 листопада 2009 року у справі № 21-1425во09 за скаргою Релігійної громади УПЦ на розпорядження виконуючого обов’язки голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 26 квітня 2005 року № 218 «Про передачу у спільне почергове користування культових споруд», зазначено про таке щодо правомірності (можливості) передачі культової будівлі у почергове користування двом або більше релігійним громадам у випадку, коли ця будівля вже знаходиться у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади. За умовою від 30 травня 1954 року культову будівлю храм Різдва Богородиці передано виконкомом Перечинської районної ради депутатів трудящих у безстрокове та безоплатне користування православній громаді с. Зарічево. Остання на підставі зазначеної умови користується цією спорудою на час розгляду справи. Така умова є цивільно-правовою угодою, яка згідно з ч. 8 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» може бути розірвана або припинена лише в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Таким чином, культова будівля, що знаходиться у правомірному користуванні релігійної громади, не може бути передана у почергове користування двом або більше релігійним громадам у порядку, визначеному ч. 3 ст. 17 зазначеного Закону, до розірвання попередньої угоди в порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством України. Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з положеннями ст.ст. 16, 391, 396 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів такого захисту може бути припинення дії, яка порушує право. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Відповідно до ст.ст. 13 і 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення). Статтею 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено особливості користування майном релігійними громадами. Зокрема, встановлено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам'яток історії та культури. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 pоку № 988-XII до приведення законодавства України у відповідність із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» застосовуються чинні акти законодавства України, якщо вони не суперечать цьому Закону. Зазначений Закон застосовується до правовідносин, які виникли після введення його в дію. Щодо правовідносин, які виникли до введення в дію цього Закону, він застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення його в дію. Релігійні організації, зареєстровані до введення в дію цього Закону, у разі збереження віросповідної приналежності, для одержання правоздатності юридичної особи подають до 1 січня 1992 року органам, що здійснюють реєстрацію, лише статути (положення), які відповідають вимогам цього Закону. Постановою покладено в тому числі й на обласні державні адміністрації обов’язок забезпечити відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням, зокрема, прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку. Таким чином, права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію зазначеного Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до передбачених ЦК підстав. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію цього Закону. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, державного комітету у справах релігій, архівні документи церковних організацій, рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Вирішуючи спори між релігійними громадами щодо користування культовими спорудами, слід виходити з того, що врахування обопільних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях, як це передбачено Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги релігійної громади, яка вважає себе володільцем культової будівлі, до іншої релігійної громади, яка самовільно заволоділа нею, про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні та володінні зазначеним майном. За змістом положень ч. 1 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження рішення. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. У рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) Європейський суд з прав людини вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Таким чином, процедури перегляду судових рішень у касаційному порядку повинні відповідати вимогам ст. 6 Конвенції і положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Отже, переглядаючи постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2016 року, Вищий господарський суд України мав керуватися положеннями розділу ХІІ? ГПК, у тому числі ст.ст. 1115, 1117 ГПК, якими визначено порядок розгляду касаційної скарги та межі перегляду справи в касаційній інстанції. За змістом положень ст. 1115 ГПК у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Відповідно до ст. 1117 ГПК касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що за змістом своїх повноважень суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм матеріального і додержання норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій в конкретній справі стосовно її фактичних обставин, встановлених судами при розгляді справи попередніми інстанціями, та не наділений правом робити висновки, пов’язані з оцінкою доказів, зокрема щодо достовірності, достатності, переваги одних доказів над іншими. У справі, яка розглядається, апеляційним судом на підставі наданих сторонами доказів встановлено, що Релігійна громада УПЦ є правонаступником релігійної громади с. Краснопілля, яка згідно з умовами чинних Типового та Охоронного договорів є користувачем спірної культової споруди. Позивач довів своє право користування церквою в с. Красносілля, на той час як відповідачем документів, що підтверджували би передачу цієї будівлі у його користування, не надано. Разом із тим суд касаційної інстанції, узявши до уваги ті самі факти та обставини, встановлені апеляційним судом, здійснив їх переоцінку та дійшов висновку, що доказів передачі релігійним громадам у с. Красносілля культової будівлі матеріали справи не містять. Отже, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень і порушив наведені вище норми процесуального права, тобто діяв не як суд, встановлений законом, що є перепоною у здійсненні належного судового провадження. Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. У зв'язку з наведеним заява Релігійної громади УПЦ підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 – скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Релігійної громади Свято-Дмитрівської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Красносілля Гощанського району задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 918/553/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 1 листопада 2017 року № 3-742гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DD5C70E98015667C22581D700385A80
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про захист прав споживача та визнання договорів недійсними за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, посилаючись на те, що при укладенні оспорюваних договорів були порушенї її права як споживача фінансових послуг. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року у задодволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, а саме визнано недійсними: кредитний договір від 8 липня 2013 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» (далі - ТОВ «Каса народної допомоги») та ОСОБА_1; договір іпотеки, укладений 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Каса народної допомоги» відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року залишено без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», частин першої-третьої статті 6, частини першої статті 627, частини першої статті 628, статті 533 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня, 18 листопада 2015 року, 24 лютого, 2 і 9 березня, 13 квітня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили таке. 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким позивачка отримала кредитні кошти на поточні цілі в розмірі 360 тис. грн строком до 8 липня 2014 року зі сплатою 30 % річних. Згідно з пунктом 1.1 цього договору фінансова установа зобов’язалася надати позичальнику грошові кошти в національній валюті України на загальну суму 360 тис. грн на поточні цілі позичальника, який зобов’язався, зокрема, повернути кредит з урахуванням передбаченого сторонами валютного ризику, обумовленого цим договором. Розділом 3 договору передбачено, що сторони домовились узяти на себе валютний ризик шляхом уведення при розрахунках у межах цього договору коефіцієнта валютного ризику, на який здійснюється коригування нарахованих процентів та коригування сплати (повернення) суми (частки суми) кредиту (пункт 3.1). Пунктом 3.2 визначено, що коефіцієнт валютного ризику - це відносний показник, за рахунок якого сторони домовилися узяти на себе відповідний валютний ризик відхилення у майбутньому курсу іноземної валюти (а саме долара США) відносно курсу національної валюти (а саме гривні) на дату укладання цього договору. За рахунок коефіцієнта валютного ризику фінансова установа бере на себе валютний ризик ревальвації національної валюти відносно іноземної валюти, а саме долара США. За рахунок коефіцієнта валютного ризику позичальник приймає на себе валютний ризик девальвації національної валюти відносно іноземної валюти, а саме долара США. Відповідно до пункту 3.3 договору коефіцієнт валютного ризику розраховується як співвідношення поточного курсу іноземної валюти до базового курсу іноземної валюти відповідно до формули: Квр = поточний курс іноземної валюти/ базовий курс іноземної валюти, де Квр - це коефіцієнт валютного ризику; поточний курс іноземної валюти - це офіційно встановлений Національним банком України (далі - НБУ) курс гривні стосовно долара США на дату нарахування процентів та/або сплати кредиту з урахуванням решти умов цього пункту; базовий курс іноземної валюти - це офіційно встановлений НБУ курс гривні стосовно долара США на дату укладення цього договору, який пунктом 3.8 визначено як 7,993 грн за 1 долар США. Пунктом 3.6 договору встановлено, що якщо відхилення поточного курсу іноземної валюти від базового курсу іноземної валюти складає більш ніж три проценти, всі розрахунки між сторонами здійснюються з урахуванням коефіцієнта валютного ризику відповідно до таких формул: за нарахованими процентами: СНВ (сплати) = НВ*Квр, де СНВ (сплати) - це сума нарахованих процентів до сплати позичальником з урахуванням валютного ризику; НВ - сума нарахованих процентів без урахування валютного ризику; Квр - це коефіцієнт валютного ризику станом на дату нарахування процентів за кредитом; за сплатою позичальником часткової суми кредиту: ЧСК (сплати) = К*Квр, де ЧСК (сплати) - це часткова сума кредиту, яку повинен (бажає) сплатити позичальник відповідно до умов договору з урахуванням валютного ризику на відповідну дату; К - часткова сума кредиту, що сплачується на конкретну дату, без урахування валютного ризику; Квр - це коефіцієнт валютного ризику станом на дату здійснення часткової та/або повної сплати позичальником кредиту. Така ж формула застосовується і за сплатою повної суми кредиту: ПСК (сплати) = К*Квр. На забезпечення виконання вказаного договору 8 липня 2013 року між ТОВ «Каса народної допомоги» та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено між сторонами з дотриманням принципів добросовісності та балансу їх прав і обов’язків, цей договір не містить дискримінаційних умов для споживача, оскільки валютний ризик на себе взяли обидві сторони договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що встановлення в умовах договору про повернення кредиту, який був наданий у національній валюті, коефіцієнта валютного ризику, який є змінною величиною та розраховується за допомогою формул, суперечить положенням чинного законодавства, не містить розміру сукупної вартості кредиту та її детального розпису для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, а отже, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на погіршення становища споживача, суперечать принципу добросовісності. Як наслідок недійсності кредитного договору підлягає визнанню недійсним і договір іпотеки, укладений на забезпечення недійсного правочину. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня, 18 листопада 2015 року, 24 лютого, 2 і 9 березня, 13 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що установлення еквівалента боргу в іноземній валюті чинним законодавством не заборонено, а тому істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов’язань за кредитним договором внаслідок підвищення курсу іноземної валюти та зростання суми боргу, яку необхідно сплачувати, не є підставою для скасування таких умов кредитного договору, оскільки на час укладення цього договору між сторонами було досягнуто домовленості щодо його умов. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 533 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів кредиту та іпотеки, позивачка посилалася, зокрема, на те, що застосування коефіцієнта валютного ризику суперечить чинному законодавству, а отже, умови кредитного договору є несправедливими в цілому, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на погіршення становища споживача, суперечать принципу добросовісності. Згідно із частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на час укладення договору) у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов’язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. Стаття 18 цього Закону містить самостійні підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача, зокрема їх несправедливості. За змістом частин п'ятої, шостої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму цієї статті, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, порушення принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, спричинення істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдання шкоди споживачеві. Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13). Аналізуючи зазначені норми матеріального права у їх системному взаємозв‘язку, можна зробити висновок, що визначення окремих умов договору несправедливими відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» не є обов‘язковою підставою для визнання договору недійсним у цілому. Вирішуючи питання про визнання договору недійсним у цілому суди повинні виходити зі змісту договору, його істотних умов, цілей, яких прагнули досягти сторони при укладенні цього договору, необхідності у зв‘язку із цим зміни інших умов договору, а також зміни суті та змісту правовідносин сторін тощо. Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент; у статтях 47 та 49 цього Закону операції банків з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України). Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Такий порядок встановлено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статтею 5 якого визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. У зв'язку з наведеним можна зробити висновок про те, що чинному законодавству України не суперечить стягнення заборгованості та процентів за кредитним договором у гривнях, але з урахуванням еквівалента іноземної валюти, якщо сторони узгодили це в договорі. Визнаючи договір недійсним у цілому з підстави несправедливості його окремих умов, суд не встановив, чи змінює визнання окремого пункту договору суть правовідносин сторін та істотних умов договору, не оцінив інших умов договору в контексті наявності усіх складових щодо існуючих між сторонами правовідносин. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Каса народної допомоги» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2016 року скасувати, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2864цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/32CB167B2CA6A93EC22581D3005203FF
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» (далі – ТОВ «Авто Просто») про повернення коштів, який під час розгляду справи уточнив, та остаточно просив стягнути з відповідача на свою користь 25 665 грн. 18 коп. сплачених за договором; 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат; 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу. Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що 21 вересня 2011 року між ним та ТОВ «Авто Просто» укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза». На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн 33 коп., з яких 25 665 грн 18 коп. - чисті внески, проте, не зважаючи на це, автомобіль ним отримано не було. У зв'язку з цим за його заявою угоду було розірвано, а тому відповідно до п. 13.1. угоди відповідач повинен повернути йому чисті внески за право отримання автомобіля за угодою, натомість останній відмовився повернути йому грошові кошти у вищевказаному розмірі. Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року, позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «Авто Просто» на користь ОСОБА_1 25 665 грн. 18 коп. коштів сплачених за договором, 22 806 грн. 07 коп. інфляційних витрат, 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язання у сумі 3 824 грн. 43 коп. та 1 500 грн. витрат на правову допомогу, а всього - 53 796 грн. 31 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ТОВ «Авто Просто» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Авто Просто» просить скасувати судове рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 907 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 21 вересня 2011 року між позивачем та ТОВ «Авто Просто» було укладено угоду НОМЕР 1, предметом якої є надання учаснику послуг системи «Авто Так», спрямованих на придбання автомобіля марки «ЗАЗ», модель «Форза» за ціною 80 860 грн., угода укладена шляхом підписання сторонами угоди, додатку НОМЕР 2 та додатку НОМЕР 3, які є невід’ємними частинами угоди (а.с. 6-10). На виконання умов даної угоди позивач сплатив відповідачу 43 266 грн. 33 коп., що підтверджується копіями квитанцій (а.с. 11-17, 19-24, 26-31, 33-36). 19 грудня 2013 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій повідомив про розірвання угоди та просив повернути сплачені ним внески. Із відповіді ТОВ «Авто Просто» від 11 січня 2014 року вбачається, що відповідач розірвав угоду та повідомив позивача про те, що поверненню підлягають чисті внески, розраховані у відповідності до положень статті 13, п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди. Пунктом 13.1 статті 13 угоди передбачено, що учасник, який не отримав автомобіль, має право розірвати угоду за власним бажання, про що має повідомити ТОВ «Авто Просто» у письмовій формі. Сума чистих внесків, що підлягає поверненню, розраховується відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної в місяці, коли такий учасник повідомив ТОВ «Авто Просто» про розірвання Угоди, за вирахуванням відступного за відмову від угоди в розмірі 2 цілих чистих внесків. Відповідно до розд. 1 Визначення термінів додатку НОМЕР 3 до угоди «Цілий чистий внесок – це частина щомісячного повного внеску, який використовується для оплати автомобіля. Половинний чистий внесок – це половина цілого чистого внеску». Згідно з пунктом 2.6. ст. 2 додатку НОМЕР 3 до угоди чисті внески, сплачені учасником у встановлені строки та відповідно до поточної ціни автомобіля, дійсної на момент сплати, зараховуються як відсоток від вартості автомобіля, що у свою чергу є оплатою за товар – автомобіль. Таким чином, в угоді чітко передбачено, що споживач оплачує кожного місяця частину ціни автомобіля. Крім того, сплачені чисті внески перерахунку (у зв’язку зі зміною ціни автомобіля) не підлягають. Після одержання автомобіля та реєстрації його на своє ім’я споживач зобов’язаний і надалі сплачувати кошти за автомобіль до повної його оплати – 100% від ціни автомобіля. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ «Авто Просто» після розірвання угоди зобов’язане повернути позивачу чисті внески у розмірі 25 665 грн. 18 коп., розраховані у відповідності до положень ст. 13 п.13.3 додатку НОМЕР 3 до угоди, інфляційні втрати у сумі 22 806 грн.07 коп. та 3% річних від суми простроченого зобов’язання у розмірі 3 824 грн. 43 коп. При цьому, суд зазначив, що безпідставними є доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків, передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, адже такі обставини, як пріоритетність повернення чистих внесків (черга із 8-ми осіб) та накопичення необхідної суми коштів у Фонді для повернення, не можуть бути підставою для відмови у захисті права позивача на отримання коштів, сплачених ним на виконання умов угоди. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, 01 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до підп. 13.4.2 п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали угоду. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Відповідно до п. 13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 до угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. Відмовляючи у позові, суд дійшов висновку про передчасність задоволення вимог позивача з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески учасникам системи, які розірвали угоди раніше. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Установлено, що укладена між сторонами угода розірвана за заявою позивача від 19 грудня 2013 року. Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання. Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. Відповідно до статті 10 Угоди підписання цієї Угоди та додатків до неї є підтвердженням факту ознайомлення, розуміння сторонами її умов та згоди сторін з усіма визначеннями, умовами та змістом Угоди й додатків до неї. З такими умовами позивач погодилася, підписуючи Угоду. У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка НОМЕР 3 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем. За таких обставин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про передчасність вимог ОСОБА_1 з огляду на те, що ТОВ «Авто Просто» має повернути сплачені чисті внески 8 учасникам системи, які розірвали угоди раніше. Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» задовольнити. Рішення Миронівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 січня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про повернення коштів – відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» сплачений ним судовий збір в сумі 2 259 грн. 92 коп. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1584цс17 Відповідно до статті 907 ЦК України, порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін. Статтею 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди сторони чітко визначили порядок і наслідки її розірвання. Відповідно до п. 13.4.1. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди в першу чергу повертаються кошти учаснику, який розірвав угоду внаслідок настання наступних непередбачених обставин, що виникли під час дії угоди: отримання ним інвалідності або смерті свого подружжя, або набуття учасником статусу безробітного. За вимогою ТОВ «Авто Просто» учасник зобов'язується надавати документи, які підтверджують виникнення вищезазначених обставин. За підтверджених обставин згідно з цим пунктом, учаснику повертаються сплачені чисті внески без вирахування відступного. Відповідно до п. п. 13.4.2 п.13.4 ст. 13 додатку НОМЕР 3 у наступну чергу повертаються чисті внески тим учасникам, які розірвали Угоду, не посилаючись на обставини, викладені в попередньому пункті. При цьому, пріоритет у групі надається тому учаснику, який першим подав письмову заяву про розірвання угоди, а в разі, коли такі заяви було подано одночасно кількома учасниками, пріоритет надається учаснику, номер угоди якого є меншим. Як вбачається згідно з п. 13.4. ст. 13 додатку НОМЕР 3 до Угоди, кошти повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості. У відповіді ТОВ «Авто Просто» від 22 липня 2016 року щодо повернення сплачених коштів зазначено, що перед позивачем існує черга із 8 учасників, повернення чистих внесків яким відбуватиметься раніше, ніж позивачу. Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, відхиляючи доводи відповідача щодо порядку повернення чистих внесків (повертаються в порядку, що побудована на принципі черговості), передбачених статтею 13 додатка № 2 до угоди, дійшов до неправильного висновку про задоволення позову про стягнення коштів, не взявши до уваги, що передчасне повернення коштів ОСОБА_1 з Фонду для повернення коштів, порушує права інших учасників, які стоять в черзі на повернення коштів перед позивачем. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1584цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/411BBC553D161419C22581D30051EBC2
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 квітня 2017 року у справі № 916/2216/16 за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Публічного акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» про зобов’язання вчинити певні дії та стягнення 130 000 грн 00 коп., в с т а н о в и л и: У серпні 2016 року ОСОБА_1 (далі – Позивач) звернувся до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Публічного акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» (далі – ПАТ«ІМЕКСБАНК») в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК», в якій просив суд зобов’язати ПАТ «ІМЕКСБАНК» надати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб всю необхідну інформацію відносно Позивача, як вкладника, стягнути (зобов’язати до виконання обов’язку в натурі) з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відшкодування грошових коштів за вкладами на користь Позивача у розмірі, встановленому рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, а саме, на суму 130 000 грн 00 коп.; дане стягнення здійснити у безготівковій формі на рахунок, зазначений у зверненні всіх інвалідів від 17 лютого 2016 року в Фінансово-розрахунковому центрі «ФРЦ» - код 14284165, р/р № 26002000058477 в Публічному акціонерному товаристві «Укрсоцбанк» в м. Одесі, МФО 300023. 3 жовтня 2016 року від Позивача надійшло клопотання в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України про збільшення позовних вимог, в якому він просив суд зобов’язати ПАТ «ІМЕКСБАНК» надати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб всю необхідну інформацію відносно Позивача, як вкладника, зокрема, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2016 року, із зазначенням дати його отримання; зобов’язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК» надати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію стосовно Позивача; зобов’язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити Позивача в загальний реєстр вкладників, які мають право на відшкодування грошових коштів за вкладами у ПАТ «ІМЕКСБАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у розмірах, встановлених рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2016 року, а саме, на суму 130 000 грн 00 коп.; стягнути (зобов’язати до виконання обов’язку в натурі) з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відшкодування грошових коштів по вкладам на користь Позивача у розмірі, встановленому рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, а саме, на суму 130 000 грн 00 коп.; дане стягнення здійснити у безготівковій формі на рахунок, зазначений у зверненні всіх зазначених інвалідів від 17 лютого 2016 року в Фінансово-розрахунковому центрі «ФРЦ» - код 14284165, р/р № 26002000058477 в Публічному акціонерному товаристві «Укрсоцбанк» в м. Одесі, МФО 300023. Збільшення позовних вимог прийнято до розгляду господарським судом Одеської області. Рішенням господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року у справі № 916/2216/16 позов задоволено частково, зобов’язано Фонд гарантування вкладів фізичних осіб включити Позивача в загальний реєстр вкладників, які мають право на відшкодування грошових коштів по вкладам у ПАТ «ІМЕКСБАНК» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у розмірах, встановлених рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2016 року, а саме, на суму 130 000 грн 00 коп., у решті позовних вимог відмовлено. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року рішення господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року у справі № 916/2216/16 змінено. Позовні вимоги Позивача до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та ПАТ «ІМЕКСБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК» про зобов’язання вчинити певні дії та стягнення 130 000 грн 00 коп. задоволено частково. Зобов’язано ПАТ «ІМЕКСБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК» відшкодувати Позивачу грошові кошти за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в розмірі 130 000 грн. 00 коп., встановленому рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, на рахунок у Фінансово-розрахунковому центрі «ФРЦ» за процедурою, встановленою Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». В іншій частині рішення господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року у справі № 916/2216/16 залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 18 квітня 2017 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 916/2216/16, поданій із підстав, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Вищого господарського суду України, а також в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1 та 12 ГПК, просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 18 квітня 2017 року та припинити провадження у цій справі. На підтвердження вказаних вище підстав заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2017 року у справі № 910/17696/16, від 3 травня 2017 року у справі № 922/3107/16, від 8 лютого 2017 року у справі № 910/18201/16, від 18 квітня 2017 року у справі № 903/1024/16, від 27 квітня 2017 року у справі № 910/18085/16 та копію постанови Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року у справі № 727/7647/15-ц. Ухвалою Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року справу № 916/2216/16 допущено до провадження Верховного Суду України, відкрито провадження за заявою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 квітня 2017 року у зазначеній справі, здійснено підготовчі дії. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 18 грудня 2013 року між Фондом соціальної допомоги імені доктора Ф.П. Гааза і фізичними особами ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 і Позивачем були укладені договори про спільний захист соціальних прав, на підставі яких у випадку виникнення загрози неплатоспроможності банку, у якому розміщені вклади Фонду, останній відповідно до положень статті 512 Цивільного кодексу України уступає вищезазначеним особам право вимоги на дані вклади у відповідному банку. 19 грудня 2013 року між Фондом соціальної допомоги імені доктора Ф.П. Гааза й ПАТ «ІМЕКСБАНК» було укладено два договори банківського вкладу строком на один рік з оплатою по ставці 20 % річних, а саме № 369/13 («Стандарт+») на суму в розмірі 1 230 000 грн 00 коп. і № 371/13 («Стандарт+») на суму в розмірі 130 000 грн. До моменту закінчення строку договору № 371/13 на депозиті залишилося 20 000 грн. Постановою Правління Національного банку України від 26 січня 2015 року № 50 «Про віднесення ПАТ «ІМЕКСБАНК» до категорії неплатоспроможних», визнано банк неплатоспроможним та на цій підставі виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 26 січня 2015 року № 16 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «ІМЕКСБАНК», згідно з яким з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 27 січня 2015 року по 26 квітня 2015 року включно та призначено Северина Ю.П. Уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 23 квітня 2015 року № 84 строк проведення тимчасової адміністрації в ПАТ «ІМЕКСБАНК» та повноваження Уповноваженої особи Фонду продовжено до 26 травня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 21 травня 2015 року № 330 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 27 травня 2015 року № 105 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ІМЕКСБАНК». Фізичні особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 і Позивач на підставі договорів про заміну кредитора в зобов’язанні звернулись до Приморського районного суду з позовом до ПАТ «ІМЕКСБАНК» про визнання з 27 січня 2015 року їх прав, як нових кредиторів і вкладників банку за договорами банківського вкладу, укладених між Фондом соціальної допомоги імені доктора Ф.П. Гааза та ПАТ «ІМЕКСБАНК». Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 1 лютого 2016 року, визнано з 27 січня 2015 року вкладниками ПАТ «ІМЕКСБАНК»: - ОСОБА_2 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_3 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_4 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_5 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_6 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_7 – на суму 190 000 гривень; - ОСОБА_1 – на суму 130 000 гривень. У лютому 2016 року вищезазначені особи звернулись до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК» та в порядку статей 1, 3, 40, 46 Конституції України, статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» просили забезпечити відшкодування інвалідам грошових коштів у розмірах, встановлених рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц. Дане звернення отримано банком 17 лютого 2016 року, про що свідчить відмітка банку на зверненні. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб листом від 8 квітня 2016 року № 27-18601/16 повідомив, що згідно з наявною у Фонді інформацією зазначені особи не є вкладниками банку, а є особами, на користь яких юридичною особою – Фондом соціальної допомоги ім. доктора Ф.П. Гааза укладено договори про заміну кредитора у зобов’язанні. Фонд гарантує відшкодування в розмірі до 200 000 грн саме фізичній особі, якій як вкладнику безпосередньо відкрито рахунок у банківській установі. Вдруге Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відмовив у виплаті внесків означеним фізичним особам, серед яких є і Позивач, листом від 24 червня 2016 року № 27-036-28991/16. Відмова Фонду гарантування вкладів відшкодування Позивачу, як одному з вищезазначених осіб, грошових коштів у розмірах, визначених у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 25 травня 2015 року у справі № 522/6328/15-ц, стала підставою для звернення до суду з відповідним позовом. У справі, що переглядається, частково задовольняючи позов про зобов’язання ПАТ «ІМЕКСБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «ІМЕКСБАНК» відшкодувати Позивачу грошові кошти за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в розмірі 130 000 грн 00 коп., встановленому рішенням Приморського районного суду м. Одеси, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що даний спір за позовом Позивача підвідомчий Господарському суду Одеської області та повинен розглядатися за правилами господарського судочинства відповідно до статей 1, 12 ГПК. Водночас у справах № 910/17696/16, № 922/3107/16, № 910/18201/16, № 903/1024/16, № 910/18085/16, а також у справі № 727/7647/15-ц, суди дійшли висновку про те, що зважаючи на суб’єктний склад даного спору, в якому позивач виступає як фізична особа, а не як суб’єкт підприємницької діяльності, вказаний спір не підвідомчий господарським судам, а норми, встановлені статтею 12 ГПК, у даному випадку, не можуть бути застосовані. Отже, цей спір підлягає вирішенню в суді загальної юрисдикції і за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК). Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм процесуального права, Судові палати у господарських справах та у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Статтею 1 ГПК визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі – «підприємства та організації»), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Позивачем у даній справі є фізична особа ОСОБА_1, який звернувся до Фонду гарантування вкладу фізичних осіб про відшкодування коштів від імені сторони правочину, тобто, спірні правовідносини виникли на підставі цивільно-правової угоди. За таких обставин, спір, в якому Позивач звернувся за захистом своїх порушених прав, що виникли з цивільних відносин, а саме з цивільно-правової угоди, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки, згідно частин першої та другої статті 15 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС або ГПК віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Таким чином, неправильне застосування судами норм процесуального права призвело до того, що господарський суд помилково розглянув спір, який не підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, а тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню із припиненням провадження у справі на підставі статей 80, 11125 ГПК. Керуючись статтями 80, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити. Рішення господарського суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 18 квітня 2017 року у справі № 916/2216/16 скасувати. Припинити провадження у даній справі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-958гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E52FA098D8E4F07EC22581C9005683A5
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» (далі – ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України») про стягнення 16 тис. 988 грн 85 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року. ОСОБА_1 зазначала, що 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи у зв’язку із закінченням строку трудового договору з ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні відповідач не здійснив з нею повного розрахунку, а саме не сплатив заробітної плати за липень – серпень 2013 року в сумі 328 грн 30 коп., що підтверджується рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року. Відповідач також не виплатив суму моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн, яка була присуджена позивачці за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року. Посилаючись на положення статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку з огляду на суму її середньоденного заробітку 298 грн 5 коп., встановлену рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року, помножену на 57 робочих днів за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року включно, що складає 16 тис. 988 грн 85 коп. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки кінцевого розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені в справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 117 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року та постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах із ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України». Наказом НОМЕР_1 від 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України – у зв’язку із закінченням строку трудового договору. Згідно з розрахунковим листом за 10 відпрацьованих днів у серпні 2014 року ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату в розмірі 1 тис. 740 грн 55 коп. виходячи із розміру посадового окладу 2 тис. 377 грн. Проте рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2013 року наказ ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» НОМЕР_2 від 6 червня 2013 року, яким ОСОБА_1 було встановлено оклад у розмірі 2 тис. 377 грн, визнано незаконним та встановлено, що заробітна плата позивачки повинна розраховуватися виходячи з окладу 2 тис. 869 грн. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року визначено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 298 грн 5 коп. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 328 грн 30 коп. не нарахованої та не виплаченої частини її заробітної плати за липень–серпень 2013 року. Крім того, суди встановили, що позивачка вже неодноразово зверталась до суду з позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України. Зокрема з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто: - 71 тис. 532 грн за період з 1 вересня 2013 року по 14 серпня 2014 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2015 року; - 38 тис. 150 грн за період з 15 серпня 2014 року по 2 березня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року; - 11 тис. 922 грн 40 коп. за період з 3 березня по 29 квітня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2015 року; - 8 тис. 643 грн 45 коп. за період з 30 квітня по 12 червня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року; - 20 тис. 565 грн 45 коп. за період з 1 липня по 6 жовтня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 жовтня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2016 року,; - 3 тис. 576 грн 60 коп. за період з 15 по 30 червня 2015 року та 17 тис. 883 грн за період з 7 жовтня по 30 грудня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2015 року; - 900 грн за період з 31 грудня 2015 року по 6 квітня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2016 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2016 року; - 11 тис. 922 грн за період з 7 квітня по 6 червня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 червня 2016 року. У справі, яка переглядається, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розмір не виплаченого позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку, який позивачка просить стягнути на свою користь, становить 16 тис. 988 грн 85 коп. При цьому згідно з іншими рішеннями з відповідача на користь позивачки вже стягнуто 193 тис. 141 грн, що більш ніж у 588 разів перевищує розмір невиплаченої суми. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 117 КЗпП України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та непроведення з ним остаточного розрахунку. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року, на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_1, за аналогічних обставин, принцип співмірності не застосовувався. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення вказаних розбіжностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку. Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника. Проте зазначені вимоги закону враховані судом не в повній мірі. Установивши, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року вже стягнуто на користь позивачки не виплачені їй при звільненні 328 грн 30 коп., суд належним чином не з’ясував, яку частину від заявлених нею вимог становить ця сума (повністю чи частково задоволено позов), коли зазначена сума була виплачена позивачці та чи наявна вина відповідача у затримці її виплати. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Суд не перевірив, чи дотримані позивачкою строки звернення до суду. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 8 листопада 2017 року у справі № 6-1626цс17 Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку. Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-1626цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFDB4934A35E0D95C22581D4004BA8BA
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представника відповідача – ОСОБА_1, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Укрстартранс» (далі – ПП «Укрстартранс») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 за позовом ПП «Укрстартранс» до дочірнього підприємства «Кондитерська корпорація «Рошен» (далі – ДП «КК «Рошен») про стягнення грошових коштів, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ПП «Укрстартранс» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ним здійснено перевезення вантажу від ДП «КК «Рошен» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Афзаліят Групп» (далі – ТОВ «Афзаліят Групп») за маршрутом м. Яготин (Україна) – м. Душанбе (Республіка Таджикистан). Замовлення послуги між позивачем і відповідачем було здійснено в телефонному режимі, вартість перевезення вантажу між сторонами узгоджено не було. Відповідач надання послуги не визнає. Здійснення перевезення підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (далі – CMR). Розумна ціна за спірне перевезення становить 7 050 доларів США, що за курсом Національного банку України дорівнює 151 504,50 грн. Позивач направив до ДП «КК «Рошен» повідомлення з вимогою оплатити надані послуги перевезення, проте відповіді не отримав. Після уточнення позовних вимог ПП «Укрстартранс» просило стягнути з ДП «КК «Рошен» на свою користь заборгованість за послуги з перевезення вантажу згідно з CMR № 491140 у розмірі 151 504,50 грн. Заперечуючи проти позову, ДП «КК «Рошен» посилалось на те, що воно не замовляло послуги з перевезення вантажу в позивача. Будь-які договори між ними не укладались. Згідно з контрактом, укладеним між відповідачем як продавцем і ТОВ «Афзаліят Групп» як покупцем, поставка товару здійснюється на умовах FCA Яготин за правилами Інкотермс, які покладають обов’язок з укладення і оплати перевезення на покупця. Оплата послуг перевезення здійснювалась отримувачем вантажу (ТОВ «Афзаліят Групп») на підставі договору про надання міжнародних автотранспортних та експедиційних послуг, укладеного між ТОВ «Афзаліят Групп» та експедитором – товариством з обмеженою відповідальністю «Карголайн» (далі – ТОВ «Карголайн»). CMR не свідчить про наявність договірних правовідносин між позивачем і відповідачем. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПП «Укрстартранс» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 26 січня 2011 року у справі № 9/115, від 24 березня 2011 року у справі № 31/321, від 15 листопада 2012 року у справі № 5019/700/12, від 28 лютого 2013 року у справі № 3/5005/6040/2012, від 8 квітня 2015 року у справі № 907/939/14, від 30 вересня 2015 року у справі № 910/21997/14, від 7 жовтня 2015 року у справі № 916/1321/15-г, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 7 жовтня 2014 року між ДП «КК «Рошен» (продавець) і ТОВ «Афзаліят Групп» (покупець) укладено контракт № REP/AFZ-01 (далі – Контракт), предметом якого є поставка кондитерських виробів в узгодженому асортименті (товар). Згідно з умовами Контракту та додатку до нього від 8 червня 2015 року № 51, поставка товару вартістю 37 405,59 доларів США (5244 місць) здійснювалась на умовах FCA Яготин автомобільним транспортом (т. 1, а.с. 28–30). 13 травня 2015 року між ТОВ «Афзаліят Групп» як замовником і ТОВ «Карголайн» як експедитором укладено договір міжнародного автомобільного перевезення та експедиторських послуг № 02052015, за умовами якого замовник замовляє, а експедитор зобов’язується в інтересах замовника за винагороду надати експедиторські послуги та послуги перевезення вантажів замовника. ТОВ «Афзаліят Групп» і ТОВ «Карголайн» складена заявка на перевезення від 6 червня 2015 року № 27, яка є додатком № 1 до зазначеного договору, в якій міститься інформація про перевезення вантажу походженням з України (кондитерські вироби) з погрузкою 8 червня 2015 року в м. Яготин, на умовах FCA автомобільним транспортом, номер машини НОМЕР_1/НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 51–57). Вказані умови поставки (FCA) також зазначені у вантажно-митній декларації (форма МД-2) МД № 125110009/2015/281417, згідно з якою: відправником є ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», принципалом – ПП «Укрстартранс», номери транспортний засобів – НОМЕР_1/НОМЕР_2. (т. 1, а.с. 31). Відповідачем суду надано лист ТОВ «Афзаліят Групп» від 20 листопада 2015 року № 48, в якому повідомляється, що ТОВ «Карголайн» забезпечило подачу транспортного засобу, автомобіля DAF НОМЕР_1/НОМЕР_2, ТОВ «Афзаліят Групп» для відвантаження та доставки товару, зазначеного у додатку № 51 до Контракту, за накладною від 8 червня 2015 року; свої зобов’язання перед ТОВ «Карголайн» ТОВ «Афзаліят Групп» виконало у повному обсязі, заборгованості немає (т. 1, а.с. 50). У період з 8 по 19 червня 2015 року за CMR № 491140 ПП «Укрстартранс» здійснено перевезення вантажу (кондитерських виробів) за маршрутом м. Яготин, Україна – м. Душанбе, Республіка Таджикистан. Відправником зазначено ДП «КК «Рошен», одержувачем – ТОВ «Афзаліят Групп», перевізником – ПП «Укрстартранс» (НОМЕР_1/НОМЕР_2), кількість місць – 5244. В CMR № 491140 міститься посилання на вантажно-митну декларацію (форма МД-2) МД№ 125110009/2015/ (т. 1, а.с.41). При цьому CMR № 491140 не містить жодних відомостей щодо умов і розміру оплати послуг перевезення вантажу та щодо їх замовника. З метою встановлення вартості послуг вказаного перевезення позивач звертався до транспортних підприємств із запитами щодо надання відповідної інформації, згідно з якою вартість послуг з перевезення за таким маршрутом і на таких умовах складає 7 000 доларів США – 7 600 доларів США (т. 1, а.с. 14–15). Позивач звертався до відповідача із листом від 8 липня 2015 року № 07-05, в якому просив оплатити вартість перевезення вантажу за CMR № 481140 в розмірі 7 050 доларів США в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України станом на день здійснення платежу, втім така вимога була відповідачем залишена без задоволення (т. 1, а.с. 13). Ураховуючи викладене, у справі, що розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог з огляду на те, що позивачем в обґрунтування позову надано CMR № 491140, яка не містить: відомостей про особу, яка є замовником перевезення; умов і розміру оплати такого перевезення. Між позивачем і відповідачем договір перевезення вантажу не укладався. З наявних у справі матеріалів вбачається, що перевезення в міжнародному сполученні здійснювалось автомобільним транспортом на умовах FCA Яготин, які за правилами Інкотермс передбачають покладення обов’язку з оплати послуг перевезення на покупця, яким відповідно до Контракту є ТОВ «Афзаліят Групп». Позивачем не доведено, що спірні послуги з перевезення замовлялись саме відповідачем та, відповідно, надавалися на його замовлення, що унеможливлює покладення обов’язку з оплати таких послуг на відповідача. За усталеною судовою практикою Верховного Суду України щодо застосування положень ст.ст. 11114–11126 ГПК заява про перегляд судового рішення з підстав, встановлених п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, може бути подана за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права; ухвалення різних за змістом судових рішень; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб’єктного складу учасників відносин, об’єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У наданій для порівняння копії постанови у справі № 9/115 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу за послуги перевезення та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, що судами достеменно не встановлено, хто був вантажоодержувачем товару, за чиєю заявкою доставлявся товар перевізником та чи були заперечення вантажоодержувача при отриманні вантажу. Господарські суди дійшли суперечливих висновків, що оскільки між сторонами договору на перевезення вантажу та договору транспортного експедирування у міжнародному сполученні в письмовій формі не укладено, а перевезення здійснювалося на підставі накладної СМR і заявки, то позивачем не доведено обґрунтованості своїх вимог. У справі № 31/321 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для часткового задоволення позову про стягнення коштів за перевезення вантажу з огляду на таке. Між позивачем (перевізником) і відповідачем (замовником) укладено договір на транспортне обслуговування. До набрання чинності цим договором автомобілем позивача було доставлено на адресу відповідача вантаж на підставі СМR. Оскільки: складання СМR є укладенням договору міжнародного перевезення вантажу відповідно до Конвенції; про виконання позивачем перевезень сторонами складені, підписані та скріплені печатками акти виконаних робіт із зазначенням вартості перевезення, яка підлягає сплаті, та яку відповідач оплатив лише частково – позов підлягає частковому задоволенню. У справі № 5019/700/12 суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про стягнення коштів за послуги перевезення з огляду на таке. Між позивачем як перевізником і відповідачем як замовником укладено договір-заявку на перевезення вантажу в міжнародному сполученні на адресу нерезидента. Встановлено розмір винагороди перевізника, яка сплачується замовником після одержання копії рахунка, актів прийому виконаних робіт, СМR та інших документів. Договір-заявка підписані та скріплені печатками сторін. Перевізник свої зобов’язання виконав, замовник від виконання своїх ухиляється. Наявність посилань на поставку за правилами Інкотермс на умовах FCA, що містяться на рахунках і вантажно-митних деклараціях, які є додатками до СМR, не свідчать про покладення витрат з перевезення на покупця, оскільки правила Інкотермс не регулюють відносини перевезення і поширюються виключно на відносини між продавцем та покупцем в рамках договору купівлі-продажу. Посилання відповідача на обов’язок покупця оплатити перевезення спростовується матеріалами справи. У справі № 3/5005/6040/2012 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову про стягнення коштів за договором перевезення вантажу з огляду на таке. Сторонами договір перевезення не було укладено, оскільки судам не надано оригінал цього договору, підписаний та скріплений печатками сторін. Натомість перевезення підтверджується заявкою на перевезення, яка містить усі істотні умови договору перевезення, зокрема вартість перевезення, та яка підписана обома сторонами, а також СМR. На вимогу позивача оплатити перевезення відповідач відповіді не надав. Відповідно до ст. 4 та ст. 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником. В силу наведених положень суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у замовника перевезення (відповідача) виник обов'язок сплатити позивачу обумовлену в заявці на перевезення плату. Оскільки в заявці сторони не обумовили строк оплати, такий обов'язок замовник повинен виконати відповідно до положень ч. 2 ст. 530 ЦК, тобто у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги. У справі № 916/1321/15-г суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову експедитора до покупця (вантажоотримувача) товару про стягнення заборгованості за договором про організацію перевезення вантажів автомобільним транспортом з огляду на те, що позивач не надав доказів на підтвердження факту укладення між ним і вантажоодержувачем договору, як це передбачено для договорів транспортного експедирування. Існування договірних правовідносин між експедитором та заявником транспортних послуг за нормами транспортного законодавства у міжнародних автомобільних перевезеннях підтверджується наявністю договору, оформленого в письмовому вигляді, а вантажна накладна є підтвердженням взаємовідносин між вантажовласником, вантажоодержувачем і перевізником, а не експедитором. У справі № 907/939/14 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову покупця товару до перевізника про стягнення вартості втраченого вантажу з огляду на таке. Між покупцем і перевізником було укладено разовий договір перевезення автомобільним транспортом, що підтверджується СМR та супровідною вантажно-митною декларацією. З СМR вбачається, що відправником вантажу в іншій країні є нерезидент, одержувачем вантажу є позивач. Перевізник належним чином не виконав своїх обов’язків з перевезення вантажу, доказів доставки до місця призначення одержувачу не надав. З постанови вбачається, що сторони не заперечують наявності між ними договірних правовідносин з перевезення вантажу. Аналогічних висновків про наявність підстав для задоволення позову про стягнення вартості втраченого вантажу дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/21997/14, яка є ідентичною справі № 907/939/14. Разом із тим у справі, яка розглядається, судами відмовлено в задоволенні позову у зв’язку з недоведеністю позовних вимог на підставі встановлених у цій справі фактичних обставин, зокрема відсутності документів, які б свідчили про замовлення перевезення саме відправником вантажу (договору на транспортне обслуговування або перевезення, заявки на перевезення тощо), відсутності відомостей про особу, яка є замовником перевезення, в CMR, інформації щодо умов і розміру оплати перевезення між позивачем та відповідачем. Натомість судами встановлено наявність договірних правовідносин між отримувачем вантажу та експедитором, якому доручено забезпечити перевезення цього вантажу та документів, які свідчать про покладання обов’язку з оплати перевезення на отримувача вантажу (покупця за Контрактом). Таким чином, зі змісту постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року і копій постанов суду касаційної інстанції, наданих для порівняння, вбачається, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Суди дійшли різних висновків про задоволення або відмову в задоволенні пред’явлених позовних вимог залежно від встановлених фактичних обставин, заперечень відповідачів і предмета правового регулювання; в іншому випадку направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції суд касаційної інстанції виходив із суперечливості висновків судів попередніх інстанцій та неналежно встановлених обставин. Зазначене не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень господарських судів, якщо обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення у справі, не підтвердилися. З огляду на викладене у задоволенні заяви ПП «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15 слід відмовити. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви приватного підприємства «Укрстартранс» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 9 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 3 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 7 березня 2017 року у справі № 910/26872/15. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-707гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/920E6B9A03875346C22581D0003ABF2F
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Полтавської області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що відносно нього незаконно була порушена кримінальна справа, внаслідок чого він незаконно тримався під вартою в СІЗО, перебуваючи при цьому як онкохворий у тяжкому стані. 21 липня 2011 року кримінальне провадження було закрито. Унаслідок незаконних дій працівників прокуратури, які полягають у неналежному виконанні ними своїх функцій з нагляду за дотриманням порядку тримання під вартою, він тривалий час перебував у СІЗО, став інвалідом ІІ групи, що спричинило йому фізичний та душевний біль. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 березня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 150 тис. грн на відшкодування моральної шкоди шляхом списання цих сум з єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2016 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено. 14 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначену норму матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що 13 вересня 2010 року старшим слідчим слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі - СУ ГУМВС України в Полтавській області) було порушено відносно ОСОБА_1 та інших осіб кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Слідчим було заочно прийнято рішення про притягнення позивача як обвинуваченого та оголошено його розшук. Відповідно до постанови Октябрського районного суду м. Полтави від 16 вересня 2010 року дозволено доставку ОСОБА_1 для обрання запобіжного заходу. 17 вересня 2010 року позивач був затриманий та поміщений до ізолятора тимчасового тримання. 26 листопада 2010 року відносно позивача обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який у подальшому продовжувався. 21 липня 2011 року постановою слідчого СУ УМВС України в Полтавській області кримінальна справа відносно ОСОБА_1 була закрита у зв'язку з недоведеністю його участі у скоєнні злочину, зазначеного в постанові про притягнення його як обвинуваченого, а добути інші докази щодо причетності ОСОБА_1 до скоєння цих злочинів при розслідуванні кримінальної справи не виявилось можливим. Цією ж постановою скасовано запобіжний захід, знято арешт з майна позивача. Із 17 вересня 2010 року по 21 липня 2011 року ОСОБА_1 перебував під слідством, 71 день знаходився під вартою в СІЗО у зв'язку з обранням відносно нього такого запобіжного заходу. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності та заподіяння йому внаслідок бездіяльності представників прокуратури Полтавської області значних моральних страждань, які суд оцінив у розмірі 150 тис. грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з недоведеності позивачем того, що дії та бездіяльність саме прокуратури щодо неналежного здійснення нагляду за умовами тримання позивача під вартою в СІЗО призвели до того, що йому не було надано необхідної медичної допомоги, що спричинило глибокі та тривалі моральні, психологічні та фізичні страждання, тривале погіршення умов життя. Натомість у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які установили, що неправомірними діями та бездіяльністю прокуратури, які полягали в тривалому розгляді звернень позивача щодо порушення його прав посадовими особами Харківського національного університету внутрішніх справ, йому було завдано моральної шкоди, яка повинна бути відшкодована згідно з вимогами статей 1167, 1174 ЦК України в розмірі відповідно до положень статті 23 цього Кодексу. Отже, надана заявником для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки висновки, зазначені у цьому судовому рішенні та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах, встановлених судами. У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). При цьому у зазначеній справі підставою для відшкодування шкоди була встановлена ухвалою суду протиправна бездіяльність начальника слідчого відділу в частині невиконання своїх службових обов'язків. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2754цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8321880456ED66E0C22581D3004D58BD
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики. ОСОБА_1, ОСОБА_2 зазначали, що з квітня 2009 року по січень 2010 року зі свого спільного сімейного бюджету вони тричі позичали своєму сусіду ОСОБА_3 на його власні потреби гроші в національній та іноземній валюті. Так, ОСОБА_3 7 квітня 2009 року позичив у ОСОБА_1 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, 7 вересня 2009 року позичив у ОСОБА_2 100 тис. грн до 7 січня 2010 року, а у ОСОБА_1 – ще 80 тис. грн. до 7 квітня 2010 року, про що надав власноруч написані розписки. Строки повернення позичених коштів сплинули, а відповідач повернув позивачам позичені кошти лише частково, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн, а 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. Решту боргу відповідач повертати відмовився, у зв’язку із чим у січні 2014 року позивачі звертались до правоохоронних органів з метою притягнення відповідача до кримінальної відповідальності. За наслідками розслідування підтверджено, що відповідач не повернув усіх позичених у позивачів коштів. Висновком почеркознавчої експерти встановлено, що усі боргові розписки були написані ОСОБА_3. Постановою слідчого від 13 серпня 2015 року кримінальне провадження закрито, а позивачам рекомендовано захищати свої права в судовому порядку, з огляду на те, що спірні правовідносини містять ознаки цивільно-правового характеру. Оскільки відповідач відмовляється добровільно повернути позивачам борг, позивачі просили стягнути з ОСОБА_3 на їх користь заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп. З огляду на поважні причини пропуску строку позовної давності, позивачі просили поновити його. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 квітня 2016 року позов задоволено: поновлено ОСОБА_1, ОСОБА_2 строк позовної давності; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованість за договорами позики в загальній сумі 1 млн 547 тис. 913 грн 30 коп., з яких: на користь ОСОБА_1 – 1 млн 413 тис. 907 грн 90 коп. як еквівалент у гривнях станом на 20 листопада 2015 року 59 тис. 308 доларів США 22 центів (50 тис. доларів США – основне зобов’язання та 9 тис. 308 доларів США 22 центи – 3 % річних) заборгованості за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року; на користь ОСОБА_1 – 55 тис. 835 грн 66 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 січня 2010 року (50 тис. грн – основна заборгованість та 5 тис. 835 грн 66 коп. – 3 % річних); на користь ОСОБА_2 – 78 тис. 169 грн 86 коп. заборгованості за борговою розпискою від 7 вересня 2009 року (70 тис. грн – основна заборгованість та 8 тис. 169 грн 86 коп. – 3 % річних). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 25 травня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 79 тис. 440 грн 33 коп. за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 квітня 2009 року, нараховані за період з 23 листопада 2012 року до 20 листопада 2015 року; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у сумі 7 тис. 160 грн за невиконання грошового зобов’язання за борговою розпискою від 7 січня 2010 року за той же період. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення основного боргу та 3 % річних, заявлених поза межами строку позовної давності, відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_3 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення його заяви з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини першої статті 264, частини п’ятої статті 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 та 27 квітня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 є подружжям. 7 квітня 2009 року ОСОБА_3 на власні потреби позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 50 тис. доларів США, які зобов’язався повернути до 7 вересня 2009 року, на підтвердження чого надав письмову розписку. 7 вересня 2009 року ОСОБА_3 звернувся до позивачів із проханням відстрочити повернення боргу за вказаною розпискою та додатково просив позичити йому 100 тис. грн. Позивачі погодились та надали ОСОБА_3 позику у 100 тис. грн на строк до 7 січня 2010 року, на підтвердження чого він надав ОСОБА_2 письмову розписку від 7 вересня 2009 року. 7 січня 2010 року ОСОБА_3 знову звернувся до позивачів, які на його прохання позичили йому ще 80 тис. грн до 7 квітня 2010 року, що підтверджується його письмовою розпискою на ім’я ОСОБА_1 від 7 січня 2010 року. Суди встановили, що відповідач частково повернув позичені кошти в загальній сумі 60 тис. грн, а саме: 15 жовтня 2011 року – 40 тис. грн. та 17 листопада 2011 року – 20 тис. грн. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками про те, що у зв’язку з частковою сплатою відповідачем боргу в межах строку позовної давності відбулося його переривання, разом з тим до суду позивачі звернулися з пропуском строку. Давши оцінку наявним доказам, суд дійшов висновку про те, що строк позовної давності пропущено позивачами з поважних причин, а тому він підлягає поновленню; у відповідача перед позивачами наявна заборгованість за договорами позики, що підтверджується відповідними розписками, а тому заборгованість на підставі статей 525, 625, 1046, 1049, 1050 ЦК України підлягає стягненню. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з, передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення та перевірку фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, на яку також на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_3, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив з того, що позивачка пропустила строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, поважності причин його пропуску остання не довела. Сплата частини боргу позичальником поза межами строку позовної давності не свідчить про переривання його перебігу, оскільки таке переривання можливе лише в межах строку позовної давності, а не після його спливу. Отже, суд касаційної інстанції виходив з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1611цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/655621EBA0AA8908C22581D40049198F
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт», треті особи: Незалежна профспілка працівників ДП «ІМТП», Профспілка працівників морського транспорту ДП «ІМТП», Спілка професіоналів докерів-механізаторів ДП «ІМТП», ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наказів в частині переміщення та звільнення незаконними та їх скасування, поновлення на попередній роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» про перегляд рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» (далі - ДП «ІМТП») про визнання наказів в частині переміщення та звільнення незаконними та їх скасування, поновлення на попередній роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що згідно із наказом начальника порту від 05 жовтня 2006 року за НОМЕР 4 вона працювала в ДП «ІМТП» тальманом першого терміналу. 26 січня 2015 року відповідачем було видано накази за НОМЕР 1 та НОМЕР 2 про переміщення працівників підприємства у зв’язку зі скороченням робочих місць та посад в структурних підрозділах порту. З 25 квітня 2015 року на підставі наказу першого заступника директора підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1 вона була звільнена з порту за п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці. Позивачка вважає, що вказані накази є незаконними, які порушують її трудові права, роботодавець у порушення ст. 43 КЗпП України, видав наказ про звільнення її з роботи за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України без попередньої згоди первинної профспілкової організації складських працівників Незалежної профспілки, членом якої вона є. Крім того позивач зазначає, що пропустила строк для оскарження наказів про перевід на інше місце роботи з поважних причин. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд поновити строк на оскарження наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» та наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про її переміщення; визнати наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку вона займала незаконним та скасувати; визнати наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про її переміщення незаконним та скасувати; визнати наказ першого заступника директора підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1 за НОМЕР 3 про припинення трудового договору та її звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України незаконним та скасувати; поновити в ДП «ІМТП» на посаду тальмана першого терміналу; стягнути з ДП «ІМТП» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 лютого 2015 року по час постановлення рішення; рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць та поновлення на роботі піддати до негайного виконання. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Поновлено строк на оскарження наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» та наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за ОСОБА_1 про переміщення ОСОБА_1. Визнано наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, незаконним та скасовано. Визнано наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про переміщення ОСОБА_1 незаконним та скасовано. Визнано наказ першого заступника директора ДП «ІМТП» від ІНФОРМАЦІЯ 1 за НОМЕР 3 про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України незаконним та скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді тальмана 1 терміналу ДП «ІМТП». Стягнуто з ДП «ІМТП» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 лютого 2015 року по 08 вересня 2016 року у розмірі 73 388 грн. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року касаційну скаргу ДП «ІМТП» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ДП «ІМТП» просить скасувати рішення апеляційного суду, ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 32 КЗпП України, частини 7 статті 43 КЗпП України, частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що наказом начальника порту від 05 жовтня 2006 року НОМЕР 4 позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду тальмана 1-го терміналу ДП «ІМТП» з 12 жовтня 2006 року та керувалась Посадовою інструкцією тальмана терміналу, затвердженою наказом від 23 грудня 2013 року НОМЕР 5. Згідно наказу директора ДП «ІМТП» НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року у зв’язку з укладенням 22 січня 2015 року договору НОМЕР 7 оренди державного нерухомого майна ДП «ІМТП», яке знаходиться на балансі 3-го терміналу, з ТОВ «Трансгрейтермінал», ліквідовано з 23 квітня 2015 року структурний підрозділ «3 термінал» з усіма робочими місцями та посадами, що складають його штатний розпис. Пунктом 3.1 цього наказу передбачено здійснення звільнення за переведенням до ТОВ «Трансгрейтермінал» працівників, зазначених у листах – клопотаннях щодо звільнення за переведенням до вказаного підприємства, за їхніми заявами відповідно до пункту 5 статті 36 КЗпП України. Пунктом 3.2 цього наказу передбачено здійснення вивільнення працівників, які відмовилися від звільнення за переведенням ТОВ «Трансгрейтермінал», робочі місця та посади які ліквідуються цим наказом, на підставі статті 49-2 КЗпП України, Закону України «Про зайнятість населення». Наказом ДП «ІМТП» НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року у зв'язку з необхідністю забезпечення заходів щодо реорганізації підприємства згідно з Законом України «Про морські порти України» та з метою підвищення ефективності виробничої діяльності ДП «ІМТП», а також у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, що пов'язані з передачею в оренду основних засобів структурного підрозділу «3 термінал» були виключені зі штатних розписів структурних підрозділів робочі місця та посади за переліком, викладеним в наказі, в т.ч. посади тальман 1-го терміналу, відповідно до п. 2 цього наказу було здійснено переміщення з 26 січня 2015 року працівників в структурний підрозділ «3 термінал». (т. 1 а.с. 13-14, 18-20). Згідно наказу НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року позивачку ОСОБА_1 переміщено постійно з 02 лютого 2015 року тальманом 3-го терміналу з оплатою за штатним розписом з режимом - багатозмінним, цілодобовим на підставі ст. 32 КЗпП України (т. 1, а.с. 15). 20 лютого 2015 року позивач ОСОБА_1 була ознайомлена з попередженням про наступне вивільнення (т. 1, а.с. 102), відповідно до якого її сповістили про ліквідацію з 23 квітня 2015 року структурного підрозділу «3 термінал» і її робочого місця та запропонували звільнення за переведенням до ТОВ «Трансгрейтермінал» (п. 5 ст. 36 КЗпП України) на посаду (робоче місце) тальмана на умовах угоди про співробітництво від 22 серпня 2014 року (т. 1 а.с. 18-20), або прибиральника службових приміщень у зв'язку з відсутністю у ДП «ІМТП» вакантних робочих місць та посад, які відповідали б професії та кваліфікації позивача, а також роз'яснили можливість звільнення за п. 1 ст. 40, п. 1 ст. 36 та ст. 38 КЗпП України. Позивачка ОСОБА_1 відмовилась від прийняття пропозиції щодо її переведення до ТОВ «Трансгрейтермінал», та заперечувала те, що відсутні інші вакантні робочі місця в ДП «ІМТП», крім прибиральника службових приміщень і факт того, що позивач не надала згоду переведення на зазначену посаду. Наказом НОМЕР 3 від ІНФОРМАЦІЯ 1 позивачка була звільнена з посади тальмана 3-го терміналу у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ст. 40 КЗпП України) з 25 квітня 2015 року, на підставі наказу НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року, попередження від 20 лютого 2015 р. (т. 1, а.с. 17). Судами також встановлено, що позивач була членом Незалежної профспілки працівників ІМТП на час звільнення і входила до профгрупи першого терміналу (т.1 а.с. 123, 124, 128, 225, 237, 238, 239). Відповідач видав наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України без попередньої згоди первинної профспілкової організації складських працівників Незалежної профспілки, членом якої вона є. Незалежною профспілкою працівників порту від 23 грудня 2015 року (протокол № 28) було відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 у зв'язку з грубим порушенням портом трудових прав членів профспілки, а також установленого ст. ст. 42, 43, 49-2, 49-4 КЗпП України порядку вивільнення працівників (т. 2, а.с. 65-67). Згідно з протоколом засідання президії первинної профспілки «Складських працівників» Незалежної профспілки працівників порту від 27 квітня 2016 року відмовлено у наданні згоди на звільнення позивачки за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці у зв'язку з суттєвим порушенням ст. 32, 42, 43 та 49-4 КЗпП України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що порушень трудового законодавства при вивільненні позивачки не допущено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідач при переміщенні позивачки вийшов за межі умов трудового договору, змінюючи найменування посади, провів переведення позивачки без її згоди з скороченням постійного робочого місця та посади, які вона займала на першому терміналі, що є незаконним, а тому накази директора порту від 26 січня 2015 року є незаконними і підлягають скасуванню. Окрім того, встановивши, що ОСОБА_1, яка являється членом виборного органу Незалежної профспілки працівників порту, звільнена без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки, що є порушенням вимог діючого трудового законодавства, суд прийшов до висновку про поновлення позивачки на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 16 березня 2017 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог з огляду на те, що звільнення позивачки проведено за відсутності згоди профспілкового органу (тобто з порушенням вимог трудового законодавства), а тому вона підлягає поновленню на роботі; крім того, на її користь підлягає стягненню сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому касаційний суд дійшов висновку, що переміщення особи з роботи тальмана 4-го терміналу на посаду тальмана 3-го терміналу відбулося без порушення вимог трудового законодавства; - від 24 травня 2017 року, від 22 лютого 2017 року, від 22 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно зі ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 4 ст. 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 21 березня 2012 року суд виходив з того, що згідно із ч. 3 ст. 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок). Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених ст. ст. 43, 43-1 КЗпП України, допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу, що є дотриманням гарантій, установлених ст. 252 КЗпП України; - від 01 липня 2015 року суд виходив з того, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки. Суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 32 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Між сторонами виникли правовідносини щодо переміщення працівника, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Норма ст. 32 КЗпП України передбачає, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках передбачених законом. У частині 2 ст. 32 КЗпП України зазначається, що не вважається переведення на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я. Отже, з урахуванням зазначених норм власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протиправне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади). У відповідному розділі Національного класифікатора України «Класифікатор професій» ДК003:2010, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28 липня 2010 року № 327 міститься посада «тальман» (том. 1 а.с. 90-91). Наказом директора порту від 23 грудня 2013 року затверджено посадову інструкцію тальмана терміналу, тобто в порту діє єдина посадова інструкція посади «тальман», незалежно від структурного підрозділу на якому працівник виконує посадові обов’язки тальмана. В штатних розписах 1-го терміналу та 3-го терміналу зазначено посаду тальман (том 1 а.с. 156, 166). Таким чином, слід дійти висновку про те, що позивачку було саме переміщено, а не переведено на роботу тальмана 3-го терміналу, оскільки залишилися незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади), та відбулась лише зміна робочого місця (тобто місця безпосереднього виконання роботи), а тому відповідно до ч. 2 ст. 32 КЗпП України не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Натомість, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що відповідач при переміщенні вийшов за межі умов трудового договору, змінюючи найменування посади, провів переведення позивача ОСОБА_1 без її згоди з скороченням постійного робочого місця та посади. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що переміщення позивачки на таку ж посаду в інший структурний підрозділ цього підприємства відповідає вимогам закону. Окрім цього, згідно із частиною третьою статті 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказу НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року, «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису 1-го терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, та наказу НОМЕР 2 від 26 січня 2015 року про переміщення з 02 лютого 2015 року ОСОБА_1 на посаду тальмана 3-го терміналу, дійшов правильного висновку, що спірні накази прийняті відповідно до вимог закону, оскільки підприємство вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, встановлювати чисельність працівників і штатний розпис. Окрім цього, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджується з висновками суду апеляційної та касаційної інстанцій про задоволення позову в частині визнання незаконним та скасування наказу НОМЕР 3 від ІНФОРМАЦІЯ 1 про звільнення ОСОБА_1 з роботи, оскільки у порушення ч.ч. 1, 7 ст. 43 КЗпП України звільнення відбулось без попередньої згоди виборного профспілкового органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, а протоколом Незалежної профспілки працівників порту від 23 грудня 2015 року відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1. Разом з тим, ураховуючи те, що колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що переміщення ОСОБА_1 на посаду тальмана 3-го терміналу відбулося відповідно до вимог закону та є правомірним, однак наказом підприємства НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року структурний підрозділ «3 термінал» з усіма робочими місцями та посадами, що складають його штатний розпис – ліквідовано, то суд приходить до висновку що рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана 1 терміналу ДП «ІМТП» необхідно змінити, та поновити ОСОБА_1 на посаді тальмана у цьому підприємстві. Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Таким чином, з роботодавця на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислення якого розпочинається з дня її звільнення, однак суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, неправильно застосував положення частини другої статті 235 КЗпП України та дійшов помилкового висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 02 лютого 2015 року, хоча ОСОБА_1 була звільнена з роботи наказом підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1. Тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. З огляду на зазначене, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними наказів від 26 січня 2016 року НОМЕР 1 та НОМЕР 2 щодо виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана та переміщення ОСОБА_1 з посади тальмана 1-го терміналу на посаду тальмана 3-го терміналу підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана першого терміналу ДП «ІМТП» підлягає зміні з поновленням ОСОБА_1 на посаді тальмана у цьому підприємстві. Рішення судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказу директора Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» від 26 січня 2015 року НОМЕР 1, «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, та наказу директора Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» від 26 січня 2015 року НОМЕР 2 про переміщення ОСОБА_1 – скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року. Рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана першого терміналу Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» змінити, поновити ОСОБА_1 на посаді тальмана Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт». Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1568цс17 Норма ст. 32 КЗпП України передбачає, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках передбачених законом. У частині 2 ст. 32 КЗпП України зазначається, що не вважається переведення на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я. Отже, з урахуванням зазначених норм власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протиправне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади). Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1568цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D502E1805B05ADAC22581D30051F632
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: Фонду державного майна України – ОСОБА_1 Федерації професійних спілок України – ОСОБА_2 приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» – ОСОБА_3 Генеральної прокуратури України – ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – ПрАТ «Укрпрофтур») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року у справі № 17/108-11/24 за позовом Переяслав-Хмельницького міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (далі – Циблівська сільська рада), ПрАТ «Укрпрофтур», треті особи: комунальне підприємство Київської обласної ради «Переяслав-Хмельницьке бюро технічної інвентаризації», дочірнє підприємство (далі – ДП) «Київоблтурист», філія оздоровчого закладу для дітей «Переяславський», Федерація професійних спілок України, про визнання недійсним рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, в с т а н о в и л а: У серпні 2011 року Переяслав-Хмельницький міжрайонний прокурор Київської області звернувся до суду з позовом, який у процесі розгляду справи було уточнено, в інтересах держави в особі ФДМУ до Циблівської сільської ради, ПрАТ «Укрпрофтур», у якому просив: – визнати недійсним з моменту прийняття рішення виконавчого комітету Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1 «Про видачу свідоцтва про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» ДП «Київоблтурист» ЗАТ «Укрпрофтур», що розташований в с. Циблі»; – визнати право власності держави в особі ФДМУ на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», який складається з 26 об’єктів нерухомого майна, площею 3 926,4 кв.м, загальною вартістю 2 076 200,00 грн, розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі, мікрорайон «Переяславський»; – витребувати із чужого незаконного володіння ПрАТ «Укрпрофтур» цей майновий комплекс і повернути його у власність держави в особі ФДМУ. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у червні 2011 року при проведенні перевірки щодо додержання вимог законодавства під час відчуження майна оздоровчих закладів професійних спілок за дорученням прокуратури Київської області від 06 червня 2011 року № 07/1-2346 було виявлено факт, що рішенням Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1 в порушення вимог закону вирішено видати свідоцтво про право власності на зазначений цілісний майновий комплекс закритому акціонерному товариству «Укрпрофтур» (далі – ЗАТ «Укрпрофтур», правонаступником якого є ПрАТ «Укрпрофтур») і доручити БТІ провести правову реєстрацію нерухомого майна згідно із цим рішенням. Посилаючись на те, що відчуження державного майна – об’єктів нерухомого майна оздоровчого закладу «Переяславський» – відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності, поновити цей строк та задовольнити позов. ПрАТ «Укрпрофтур» подало до суду заяву про застосування позовної давності. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Київської області від 24 вересня 2014 року позов задоволено. Визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення Циблівської сільської ради від 12 липня 2001 року № 51/1; визнано право власності держави в особі ФДМУ на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», який складається з 26 об’єктів нерухомого майна, площею 3 926,4 кв.м, загальною вартістю 2 076 200,00 грн, розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі, мікрорайон «Переяславський»; витребувано із чужого незаконного володіння ПрАТ «Укрпрофтур» зазначене нерухоме майно та повернуто його у власність держави в особі ФДМУ; стягнуто з Циблівської сільської ради в доход Державного бюджету України 85,00 грн державного мита та 0,96 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; стягнуто з ПрАТ «Укрпрофтур» в доход Державного бюджету України 20 762,00 грн державного мита та 235,04 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року скасовано, рішення Господарського суду Київської області від 24 вересня 2014 року залишено в силі. Додатковою постановою Вищого господарського суду України від 22 лютого 2017 року заяву заступника прокурора Київської області про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат задоволено. Стягнуто з Циблівської сільської ради на користь прокуратури Київської області 102,00 грн витрат зі сплати судового збору; стягнуто з ПрАТ «Укрпрофтур» на користь прокуратури Київської області 24 914,40 грн витрат зі сплати судового збору. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ «Укрпрофтур», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 вересня 2016 року у справі № 9/107-11, від 10 травня 2016 року у справі № 5024/1115/2011, від 19 листопада 2014 року у справі № 11/163/2011/5003, від 27 квітня 2016 року у справі № 23/097-11, постанов Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 (№ 3-1486гс16), від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14 (№ 3-445гс17). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПрАТ «Укрпрофтур» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 12 липня 2001 року виконавчим комітетом Циблівської сільської ради прийнято рішення № 51/1 «Про видачу свідоцтва про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» ДП «Київоблтурист» ЗАТ «Укрпрофтур», що розташований в с. Циблі», яким вирішено видати свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс, який розташований в с. Циблі, і належить ЗАТ «Укрпрофтур» на праві колективної власності та доручити БТІ провести правову реєстрацію нерухомого майна згідно даного рішення. На підставі цього рішення видано свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс оздоровчого табору «Переяславський» від 25 липня 2001 року, за змістом якого цей комплекс (з 26 об’єктів) належить ЗАТ «Укрпрофтур» на праві колективної власності; реєстраційний запис вчинено Переяслав-Хмельницьким міжміським бюро технічної інвентаризації 25 липня 2001 року за реєстровим № 1. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора про визнання недійсним зазначеного рішення виконавчого комітету Циблівської сільської ради, визнання права власності за державою в особі ФДМУ на об’єкти нерухомого майна – на цілісний майновий комплекс оздоровчого закладу «Переяславський», а також витребування цього майна у ПрАТ «Укрпрофтур» і повернення його у власність держави в особі ФДМУ. Судами встановлено, що спірні об’єкти нерухомості були майном громадської організації колишнього Союзу РСР та перебували у віданні Української республіканської Ради професійних спілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому – Федерація професійних спілок України. Президією Ради Федерації незалежних професійних спілок України 23 серпня 1991 року прийнято постанову № П-7-7 «Про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (з подальшими змінами, внесеними згідно з постановою від 09 жовтня 1991 року № П-9-5г). 04 жовтня 1991 року Рада Федерацій незалежних професійних спілок України та Фонд соціального страхування України уклали установчий договір про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – АТ «Укрпрофтур») на базі туристсько-екскурсійних підприємств і організацій Української республіканської ради по туризму і екскурсіях та затвердили статут цього акціонерного товариства. Згідно з пунктом 1.8 статуту АТ «Укрпрофтур», зареєстрованого виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів 28 жовтня 1991 року № 010-247АО, товариство є правонаступником Української республіканської ради по туризму і екскурсіям, туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань і організацій профспілок України. На момент створення зазначеного акціонерного товариства Рада Федерацій незалежних професійних спілок України передала до статутного фонду АТ «Укрпрофтур» основні фонди та оборотні засоби туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань та організацій профспілок України на суму 381 206 тис. крб, а Фонд соціального страхування – 10 млн крб. До статутного фонду АТ «Укрпрофтур» Федерацією незалежних профспілок України було передано, зокрема, туристичну базу «Переяславська», 1983 року створення, яка розташована у Київській області, що підтверджується додатком до статуту АТ «Укрпрофтур» розділ ІІІ, п. 3.1 про перелік майна переданого до статутного фонду АТ «Укрпрофтур». Отже, майно, передане до статутного фонду АТ «Укрпрофтур», перебувало у віданні профспілок. Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року № 2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ. За змістом постанови Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» тимчасово, до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна. Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення про ФДМУ, затвердженого постановою Верховної Ради України від 07 липня 1992 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин), ФДМУ здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. За правилами статті 4, частини першої статті 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» ФДМУ є суб’єктом управління об’єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке має статус державного. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що спірні об’єкти нерухомості є державною власністю, тому Циблівська сільська рада не мала законних підстав і повноважень для передачі цих об’єктів у власність ЗАТ «Укрпрофтур». Вирішуючи питання позовної давності, суд дійшов висновку, що про незаконне відчуження спірних об’єктів державної власності ФДМУ дізнався за результатами перевірки, проведеної прокуратурою у червні 2011 року. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що позовна давність не поширюється на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, оскільки в такому разі йдеться про триваюче правопорушення. Отже, власник може пред’явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог з огляду на пропуск строку позовної давності. При цьому суд зазначив, що ФДМУ про порушення свого права дізнався у 1996 році, складаючи Перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС). До зазначеного Переліку було включено туристичну базу «Переяславська». Однак із моменту звернення прокурора до суду з відповідним позовом ФДМУ, набувши статусу позивача у справі, не використав свого права заявити клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності. ФДМУ мав об’єктивну та суб’єктивну можливість бути обізнаним про обставини порушення свого права, а тому твердження прокурора, що про відповідне порушення ФДМУ стало відомо з моменту проведення прокурором перевірки додержання вимог законодавства у 2011 році, є необґрунтованим. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що початок перебігу строку позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення № 51/1 для позивача пов’язаний з моментом його прийняття 12 липня 2001 року. Доказів того, що позивач дізнався про прийняття оскаржуваного рішення пізніше цієї дати, суду не надано, як і не наведено жодних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску позовної давності. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що прокурору та ФДМУ у 2011 році за наслідками проведеної перевірки стало відомо про порушення права державної власності на спірне майно, саме із цього моменту розпочався перебіг позовної давності, а враховуючи, що прокурор з відповідним позовом звернувся до суду у серпні 2011 року, правомірним є висновок, що позовну давність не пропущено і порушене право держави підлягає захисту. Крім того, суд зауважив, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника. Разом із тим у справах, копії постанов в яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ, але не наділяють прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. У постановах Верховного Суду України, копії яких надано заявником на підтвердження підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 11116 ГПК, висловлено правову позицію про те, що у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони. Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 березня 2017 року у справі № 5004/2115/11 (№ 3-1486гс16), від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14 (№ 3-445гс17) Як установлено апеляційним судом у справі, яка розглядається, ФДМУ, на який покладено обов’язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), до якого було включено оздоровчий заклад «Переяславський», розташований за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі. Незважаючи на це та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі. При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, а також не надав доказів поважності причин пропуску звернення до суду. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності. Натомість суд касаційної інстанції зазначені положення законодавства не врахував і фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2011 року – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Циблівської сільської ради повноважень щодо оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна. Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року та додаткова постанова цього ж суду від 22 лютого 2017 року у справі № 17/108-11/24 підлягають скасуванню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року та додаткову постанову цього ж суду від 22 лютого 2017 року у справі № 17/108-11/24 скасувати, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 червня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Фонду державного майна України (код 00032945) на користь приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (код 02605473) 27 101,10 грн витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 17/108-11/24. Видачу наказу доручити Господарському суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-932гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9E794236439372FC22581D00047118E