Search the Community

Showing results for tags 'постановление всу по пересмотру'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 845 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» (далі – ТОВ «Авто Просто») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. ТОВ «Авто Просто» зазначало, що 27 лютого 2010 року між ним та ОСОБА_4 з метою придбання останнім автомобіля було укладено угоду НОМЕР_1 та підписано додатки НОМЕР_2 та НОМЕР_3 до неї, які є її невід’ємними частинами. 15 квітня 2010 року ОСОБА_4 на виконання умов договору отримав автомобіль марки «КІА Cerato», 2009 року випуску, зареєстрував його на своє ім’я та зобов’язався оплатити стовідсоткову вартість автомобіля (та вартість наданих йому послуг) шляхом сплати ста двадцяти щомісячних повних внесків. Проте таку угоду ОСОБА_4 не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадкоємцями померлого є ОСОБА_1, ОСОБА_2, які прийняли спадщину у рівних частинах. Крім того, 5 квітня 2010 року між ТОВ «Авто Просто» та ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договір поруки, за яким останні зобов’язалися солідарно відповідати перед ТОВ «Авто Просто» за виконання в повному обсязі зобов’язань, що виникають з угоди, а в разі їх невиконання – відповідати як солідарні боржники. Вказаний договір поруки було посвідчено нотаріально. Оскільки заборгованість за угодою спадкоємцями та поручителями не сплачена, ТОВ «Авто Просто» просить стягнути її солідарно з останніх в розмірі 204 тис. грн 17 коп. Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 6 червня 2016 року позов ТОВ «Авто Просто» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Авто Просто» суму боргу за угодою НОМЕР_1 від 29 березня 2010 року в розмірі 42 тис. 987 грн 71 коп.; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Авто Просто» суму боргу за угодою НОМЕР_1 від 29 березня 2010 року в розмірі 42 тис. 987 грн 71 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із цим судовим рішенням, ТОВ «Авто Просто» оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» було залишено без руху та надано строк п’ять днів з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків, зокрема сплати судового збору. Ухвалою цього ж суду від 12 вересня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» визнано неподаною та повернуто апелянту. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 касаційну скаргу ТОВ «Авто Просто» відхилено, ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ТОВ «Авто Просто» просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити у справі нове рішення з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, зокрема частини шостої статті 70 ЦПК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ТОВ «Авто Просто» посилається ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ТОВ «Авто Просто» - ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Визнаючи апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» неподаною та повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що ТОВ «Авто Просто» недоліків апеляційної скарги не усунуло. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, на яку посилається заявник, міститься висновок про те, що строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Отже, існує неоднакове застосування частини шостої статті 70 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Апеляційна скарга за формою й змістом повинна відповідати вимогам статті 295 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена згідно з вимогами, встановленими статтею 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Авто Просто» було залишено без руху та надано п’ятиденний строк з моменту отримання копії ухвали усунути виявлені недоліки, а саме сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі, встановленому законом. Відповідно до частини шостої статті 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Оскільки ТОВ «Авто Просто» отримало зазначену ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху 25 серпня 2016 року (том 2, а.с. 148), а вже 30 серпня 2016 року здало на пошту заяву про усунення недоліків разом з оригіналом платіжного доручення про сплату судового збору, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на описі вкладення цінного листа на адресу апеляційного суду (том 2, а.с. 157), то вимоги вищевказаної ухвали суду апеляційної інстанції вважаються виконаними в межах встановленого п’ятиденного строку. Отже, висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився й суд касаційної інстанції, про те, що ТОВ «Авто Просто» не виконало вимог ухвали та не усунуло вказаних недоліків апеляційної скарги, є передчасними. З огляду на зазначене ухвали судів касаційної та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ТОВ «Авто Просто». Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто Просто» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 вересня 2017 року у справі № 6-1509цс17 Відповідно до частини шостої статті 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку. Оскільки товариство отримало ухвалу про залишення апеляційної скарги без руху, якою було надано 5 денний строк з дня отримання копії ухвали для усунення її недоліків 25 серпня 2016 року, а вже 30 серпня 2016 року здало на пошту заяву про усунення недоліків разом з оригіналом платіжного доручення про сплату судового збору, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на описі вкладення цінного листа на адресу апеляційного суду, то вимоги вищевказаної ухвали суду апеляційної інстанції вважаються виконаними в межах встановленого п’ятиденного строку. Отже, висновки суду апеляційної інстанції, з якими погодився й суд касаційної інстанції, про те, що товариство не виконало вимог ухвали та не усунуло вказаних недоліків апеляційної скарги, є передчасними. Постанова від 21 вересня 2017 року № 6-1509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6F1C9659CC737887C22581AE004E15D2
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» про визнання наказів незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що з 8 вересня 1987 року по 29 грудня 2014 року він працював у Публічному акціонерному товаристві «Запоріжтрансформатор» (далі – ПАТ «Запоріжтрансформатор»). З 26 липня по 3 серпня 2014 року позивач перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 позивача без його згоди було переведено з посади старшого інженера-технолога технологічного відділу підготовки виробництва (далі – ТВПВ) на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки цього ж відділу. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки скорочено. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 вирішено ОСОБА_1 старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ попередити про подальше звільнення з посади у зв’язку зі скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, яке позивач не підписав, оскільки вважав, що він не обіймає цю посаду, а працює у ТВПВ на посаді старшого інженера-технолога. Відповідно до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивач був звільнений з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку зі скороченням штату працівників. Оскільки ОСОБА_1 уважав, що його незаконно було переведено на іншу посаду, яку в подальшому скорочено, та недотримано його переважного права на залишення на роботі, то просив визнати незаконними та скасувати накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення його на посаду старшого інженера-технолога з виробництва тароупаковки ТВПВ та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення його з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; поновити його на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року та 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 16 жовтня 2015 року позов задовольнив частково: визнав незаконними накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення на іншу роботу та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату, та скасував їх; поновив ОСОБА_1 на роботі в ПАТ «Запоріжтрансформатор» на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року за 9 місяців у загальній сумі 31 тис. 209 грн 32 коп., які повинні бути виплачені підприємством з відрахуванням податків та інших обов’язкових платежів; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 11 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції змінив у частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме: зменшив його з 31 тис. 209 грн 32 коп. до 9 тис. 815 грн 99 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 серпня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Запоріжтрансформатор» відхилила, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що з 8 вересня 1987 року ОСОБА_1 працював у ПАТ «Запоріжтрасформатор», а з грудня 2009 року обіймав посаду старшого інженера-технолога у ТВПВ. З 26 липня по 3 серпня 2014 року ОСОБА_1 перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 на підставі його ж заяви переведено з посади старшого інженера-технолога на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки у цьому ж відділі. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 у ТВПВ підлягала скороченню посада старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 зазначено, що саме позивач як особа, яка обіймає цю посаду, підлягає скороченню та звільненню в разі відсутності можливості працевлаштування. 30 жовтня 2014 року позивача попередили про подальше звільнення з роботи за скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, з чим він не погодився і відмовився підписувати таке попередження, оскільки наполягав, що обіймає посаду старшого інженера-технолога. Під час попередження про подальше звільнення з роботи за скороченням штату позивача повідомлено про те, що на підприємстві відсутні посади, які відповідають його спеціальності та можуть бути йому запропоновані для працевлаштування. 4 грудня 2014 року на засіданні профспілкового комітету ТВПВ було надано згоду на звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Згідно з наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивача було звільнено з роботи з посади старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що переведення позивача та його звільнення в подальшому у зв’язку зі скороченням штату відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом скасування зазначених наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 перебував на обліку в центрі зайнятості як безробітний та отримав допомогу по безробіттю в сумі 21 тис. 393 грн 33 коп., у зв’язку із чим сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму одержаної ним допомоги по безробіттю. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу слід обчислювати з урахуванням, зокрема, виплати допомоги по безробіттю. Викладене свідчить, що наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень трудового законодавства щодо обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах суду касаційної інстанції. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-511цс16). Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз’яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-15 «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України». Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно зменшив розмір компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини третьої статті 117 та статті 235 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в цій частині залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ВИСНОВОК у справі № 6-2597цс16 При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки законодавством не передбачено жодних підстав для його зменшення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 21 вересня 2017 року № 6-2597цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D1B0F6C8A1C49B0C22581AE004E6D0D
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на дитину. Позивачка зазначала, що перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини – ОСОБА_3, з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. У липні 2016 року, будучи неповнолітнім, ОСОБА_3 вступив до Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки, про що укладено договір про підготовку молодшого спеціаліста. Плата за перший рік навчання склала 7 тис. 390 грн. Крім того, ОСОБА_3 проживає в гуртожитку при технікумі, вартість проживання за один місяць становить 310 грн. За шість місяців проживання позивачка сплатила 1 тис. 860 грн. Позивачка також зазначала, що за останні півтора року, починаючи з червня 2015 року, їх син декілька разів хворів на ГРВІ, гострий фаринголарингіт. Загалом на лікування було витрачено 510 грн 47 коп. У цілому додаткові витрати, понесені позивачкою на утримання неповнолітньої дитини, склали 10 тис. 552 грн 27 коп. Посилаючись на те, що аліменти в розмірі 1/6 частини доходу, які сплачує відповідач, є недостатніми; її заробітна плата не дозволяє забезпечувати дитину всім необхідним та платити за навчання, позивачка просила стягнути з відповідача 1/2 частину понесених нею додаткових витрат, пов'язаних з лікуванням, навчанням, проживанням у гуртожитку їхньої неповнолітньої дитини, у розмірі 5 тис. 276 грн 13 коп. Щорський районний суд Чернігівської області рішенням від 14 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 255 грн 24 коп. додаткових витрат на утримання дитини – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 29 травня 2017 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначене судове рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 10 лютого 2015 року зменшив розмір аліментів, що стягуються за рішенням Щорського районного суду Чернігівської області від 31 липня 2012 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 з 1/4 до 1/6 частини доходу щомісячно, але не менше за 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку з дня набрання рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. З червня 2015 року та протягом останніх півтора року ОСОБА_3 хворів; перебував на амбулаторному лікуванні у серпні 2016 року; позивачка витратила на його лікування 510 грн 47 коп., що підтверджується належними доказами. За довідкою Чернігівського кооперативного технікуму Чернігівської облспоживспілки від 20 жовтня 2016 року ОСОБА_3 навчається у цьому технікумі; стипендію не отримує; навчання платне. Позивачка понесла витрати на його навчання у цьому технікумі в розмірі 7 тис. 390 грн та на проживання в гуртожитку в розмірі 1 тис. 860 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею 23 років, правила статті 185 СК України щодо обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами, не застосовуються; оплата вартості навчання та проживання неповнолітньої дитини в гуртожитку не відноситься до таких витрат, тому правові підстави для їх стягнення з відповідача відсутні. При цьому суд вважав, що спірні правовідносини регулюються нормами статті 199 СК України, якою передбачений обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Суд також дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки грошових коштів у розмірі половини понесених нею витрат на лікування неповнолітньої дитини. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених статтею 185 СК України, для стягнення додаткових витрат на дитину, викликаних особливими обставинами, а саме витрат з вартості навчання у медичному коледжі за період з 31 липня 2012 року до 9 липня 2015 року, тобто до досягнення дитиною повноліття. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 185, 199 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Частинами першою – третьою статті 181 СК України передбачено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними; за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі; за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Положеннями статей 180, 183, 185, 193, 198, 199 СК України визначаються декілька способів виконання цього обов’язку, зокрема: утримання неповнолітньої дитини, на що стягуються аліменти у частках від заробітку (доходу) або в твердій грошовій сумі (статті 180, 183); участь батьків у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо) (стаття 185); утримання дитини, яка перебуває в закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, при цьому якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального або іншого закладу, аліменти можуть бути стягнуті з них на загальних підставах (стаття 193); обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, а також якщо повнолітні діти продовжують навчання і потребують матеріальної допомоги до досягнення ними 23 років, за умови, що батьки можуть надавати таку допомогу (стаття 198). СК України виходить з принципу рівності прав та обов'язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого. Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі. Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. У справі, яка переглядається, установивши, що ОСОБА_3 є неповнолітньою особою, продовжує навчання на платній основі у Чернігівському кооперативному технікумі Чернігівської облспоживспілки, суди не з’ясували можливості участі батька у зазначених додаткових витратах, не встановили обставин, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, зокрема стан здоров’я, матеріальне становище батьків, наявність у них інших неповнолітніх дітей, непрацездатних дружини, чоловіка, батьків, повнолітніх дітей тощо, та з урахуванням цих обставин, не визначили розміру додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі відповідно до статті 185 СК України. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 185, 199 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, що можуть бути визнані істотними для вирішення спору про участь одного з батьків у додаткових витратах на дитину, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд у частині вирішення позовних вимог про стягнення витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 квітня 2017 року та рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 14 березня 2017 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат, пов'язаних з навчанням та проживанням у гуртожитку неповнолітньої дитини, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1489цс17 Згідно із частиною першою статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається цією статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат, у тому числі у зв'язку з розвитком певних її здібностей. Визначення таких особливих обставин відноситься до компетенції суду, і вони є індивідуальними в кожному конкретному випадку. За частиною другою статті 185 СК України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов’язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Ураховуючи зазначені обставини, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі. Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1489цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/632225501FF0836BC22581AE004DE25A
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 3 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі – ЗАТ «Промінвестбанк») та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. Позивач зазначив, що 17 грудня 2012 року між ним та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким ЗАТ «Промінвестбанк» відступило право вимоги за вказаним кредитним договором ТОВ «Кредитні ініціативи». Крім того, ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за зазначеним кредитним договором належним чином не виконував, унаслідок чого станом на 1 грудня 2013 року утворилася заборгованість у сумі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. Посилаючись на зазначені обставини, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило позовні вимоги задовольнити та стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1, а також вирішити питання про розподіл судових витрат. Шевченківський районний суд м. Львова рішенням від 18 травня 2015 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовив. Апеляційний суд Львівської області 28 квітня 2016 року скасував рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 18 травня 2015 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задовольнив: стягнув на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 у розмірі 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на підставі статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) повернула заявниці. 8 червня 2017 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та на невідповідність зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявниця послалась на постанову Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 3 березня 2007 року між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 317 тис. дол. США зі строком повернення до 15 лютого 2027 року. 17 грудня 2012 року між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ЗАТ «Промінвестбанк» було укладено договір відступлення права вимоги, згідно з яким право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 набуло ТОВ «Кредитні ініціативи». ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 1 грудня 2013 року складала 3 млн 288 тис. 173 грн 53 коп. 19 жовтня 2013 року ТОВ «Кредитні ініціативи» ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 3 березня 2007 року НОМЕР_1 із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між ЗАТ «Промінвестбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, посвідчений 7 березня 2007 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, предметом якого є будинок АДРЕСА_1, який складається із житлового будинку площею S_1, житлової надбудови площею S_2, гаража площею S_3, хвіртки, замощення та огорожі. Повертаючи ОСОБА_2 касаційну скаргу, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалось питання про права, свободи чи обов’язки заявниці. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року міститься висновок про те, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення й ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Отже, існує неоднакове застосування статті 129 Конституції України та статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Щодо офіційного тлумачення цієї норми Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року ¹ 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. У своїй заяві ОСОБА_2 зазначає, що 7 березня 2007 року на забезпечення виконання кредитного договору, укладеного з ОСОБА_1 з нею було укладено договір іпотеки, згідно з яким вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у ОСОБА_2 права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. З огляду на зазначене ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1166цс17 Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. На забезпечення виконання кредитного договору між банком та заявницею було укладено договір іпотеки, за умовами якого вона передала в іпотеку житловий будинок. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу (частина перша статті 36 ЦПК України). Отже, висновок суду касаційної інстанції про відсутність у заявниці права на касаційне оскарження судових рішень на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов’язки, є передчасним та суперечить змісту статті 324 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1166цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33C178BD44FAE4B4C22581AE004D5C93
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: державний нотаріус Другої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5, Головне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_6, Бюро технічної інвентаризації м. Києва, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та переведення прав і обов’язків покупця за заявою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що з метою придбання квартири АДРЕСА_1 для своєї доньки ОСОБА_2 він попередньо домовився з продавцями ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також узгодив дату укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири, однак не зміг бути особисто присутнім у день його укладення, у зв’язку із чим на його прохання спірний договір був підписаний ОСОБА_2. Крім того, позивач передав їй необхідну частину коштів для придбання вказаної квартири. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити свої позовні вимоги та визнати в частині покупця недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 5 листопада 1999 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також перевести права та обов’язки покупця за вказаним договором на нього. Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 24 березня 2010 року позов ОСОБА_1 задовольнив: у частині ОСОБА_2 визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 5 листопада 1999 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, який діяв від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей – ОСОБА_9 та ОСОБА_10 посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 та зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1; перевів на ОСОБА_1 права та обов’язки покупця за вказаним договором; визнав за ОСОБА_1 право власності на АДРЕСА_1. Апеляційний суд м. Києва 14 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнив, скасував рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 березня 2010 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 1 лютого 2017 року закрила касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, на підставі статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 23 травня 2017 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статті 324 ЦПК України. Обґрунтовуючи свої доводи заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня та 10 вересня 2014 року, 14 грудня 2016 року, а також ухвалу Верховного Суду України від 12 грудня 2007 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції. У зв’язку із цим ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 березня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 5 листопада 1999 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який діяв від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей – ОСОБА_9 та ОСОБА_10, квартиру АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, дійшов висновку, що позивач дійсно мав намір купити спірну квартиру, що підтверджується письмовими поясненнями сторін у справі та свідків. 17 липня 2010 року ОСОБА_11 придбала у ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_11 в свою чергу 25 лютого 2011 року продала вказану квартиру за договором купівлі-продажу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. На судове рішення суду першої інстанції подав апеляційну скаргу ОСОБА_6, мотивуючи свої вимоги тим, що під час укладення договору купівлі-продажу від 5 листопада 1999 року покупець ОСОБА_2 перебувала з ним у зареєстрованому шлюбі. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, зазначив, що визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 та переведення прав та обов’язків покупця за вказаним договором на ОСОБА_1 порушує інтереси третьої особи ОСОБА_6, з яким покупець ОСОБА_2 під час укладання договору перебувала у зареєстрованому шлюбі та який не був повідомлений про день та час розгляду справи. Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 11 червня 2013 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 13 червня 2013 року та яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 вересня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив: визнав квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_6; визнав право власності на S_1 частину вказаної квартири за кожною із сторін; визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_2; витребував S_1 частину вказаної квартири від добросовісного набувача за договором купівлі-продажу від 25 лютого 2011 року ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8; вселив ОСОБА_6 у вказану квартиру; зобов’язав ОСОБА_7 не чинити перешкод ОСОБА_6 у здійсненні права користування, володіння та розпорядження вказаною квартирою; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, відхилила, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 11 червня 2013 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 вересня 2013 року залишила без змін. На судове рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2012 року подала касаційну скаргу ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, мотивуючи свої вимоги тим, що цим рішенням фактично вирішено її права та обов’язки, оскільки вона є новим власником спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу, однак про день та час розгляду справи повідомлена не була. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, закрила як помилково відкрите, зазначивши, що ОСОБА_7 не є стороною в оспорюваному договорі, оскаржуваним рішенням питання про її права та обов’язки не вирішувалось. У наданій заявницею для порівняння ухвалі від 12 грудня 2007 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції під час вирішення спору про право користування квартирою не залучив до участі у справі нового власника цієї квартири, який набув право власності на підставі договору купівлі-продажу, фактично вирішив питання щодо прав нового власника на спірне майно без його участі. Ухвалою від 9 квітня 2014 року суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши, що апеляційний суд не залучив до участі у справі нового власника спірної квартири, який придбав її після ухвалення рішення судом першої інстанції і до ухвалення рішення апеляційним судом. В іншій ухвалі від 10 вересня 2014 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції у зв’язку з тим, що рішенням апеляційного суду фактично порушено (обмежено) право власності на квартиру особи, яка набула це право на підставі договору купівлі-продажу, але до участі у справі її залучено не було. Ухвалою від 14 грудня 2016 року суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, суди не з’ясували: чи відповідач вважається власником спірної земельної ділянки, оскільки касаційну скаргу подала особа, яка зазначила про те, що є власником цієї земельної ділянки на підставі договору дарування, проте до участі у справі залучена не була. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції цієї норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції. Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом. Право касаційного оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Порядок та підстави касаційного оскарження судових рішень врегульовано у главі 2 розділу V ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Такі особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або обов’язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов’язки цих осіб. Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року № 6-1783цс16. У справі, яка переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є квартира, право власності на яку на підставі договору купівлі-продажу від 25 лютого 2011 року заявниця набула після ухвалення рішення судом першої інстанції та до ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, проте її до участі у справі залучено не було. Однак, вирішуючи питання щодо прийняття поданої касаційної скарги, суд касаційної інстанції послався на те, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, не є стороною оспорюваного договору, безпідставно вважав, що судовим рішенням не вирішувалось питання про її права та обов’язки. Таким чином, при вирішенні питання про прийняття касаційної скарги суд касаційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме статті 324 ЦПК України, що призвело до обмеження реалізації права особи на касаційне оскарження судових рішень, а це відповідно до пункту 1 частини другої статті 3604 цього Кодексу є підставою для скасування ухвали суду касаційної інстанції, постановленої у справі, та передачі питання про прийняття касаційної скарги на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8, задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року скасувати, справу направити до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття касаційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1099цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E4A84B512F273985C22581AE004D24DE
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B
  7. ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого суддів: Прокопенка О.Б., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – ОСОБА_2, Вищої ради правосуддя – Белінської О.В., Президента України – Мишковець О.В., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, Вищої ради юстиції (на сьогодні – Вища рада правосуддя; далі – ВРЮ) про визнання незаконним та скасування рішення від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги» (далі – Рішення ВРЮ) та скасування Указу Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» [у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді (далі – Указ Президента України), в с т а н о в и в: У липні 2010 року ОСОБА_1 звернувся із адміністративним позовом до ВРЮ та Президента України про визнання незаконним і скасування Рішення ВРЮ та скасування Указу Президента України. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив про те, що ВРЮ прийняла Рішення з порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Вищу раду юстиції» та Регламентом Вищої ради юстиції, затвердженим рішенням ВРЮ від 4 жовтня 2010 року № 791/0/15-10, оскільки на засідання ВРЮ, що відбулося 7 червня 2010 року, його не запросили. Саме Рішення ВРЮ вважає необґрунтованим, упередженим та таким, що прийнято без урахування усіх обставин справи. Посилається на те, що Указ Президента України видано за відсутності матеріалів ВРЮ, в тому числі подання Президенту України від 7 червня 2010 року «Про звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги», оскільки вказані документи станом на 18 червня 2010 року до Адміністрації Президента України не надходили. Суд установив, що ОСОБА_1 Указом Президента України від 22 серпня 2007 року був призначений на посаду судді окружного адміністративного суду міста Києва строком на 5 років, а 19 вересня 2007 року прийняв присягу судді. 10 червня 2010 року ВРЮ внесла подання № 39/0/12-10 «Про звільнення суддів з посад» і Указом Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 року «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги судді. Підставою для прийняття Рішення ВРЮ і внесення подання стали такі обставини. 2 лютого 2010 року Всеукраїнська громадська організація (далі – ВГО) «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» звернулися з позовом до Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст), третя особа – Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, про визнання нечинним рішення Мін’юсту про скасування наказу про державну реєстрацію нормативно-правового акта та скасування наказу від 9 грудня 2009 року № 2403/5 (далі – наказ від 9 грудня 2009 року). 3 лютого 2010 року суддя ОСОБА_1, розглядаючи клопотання ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» про вжиття заходів забезпечення заявленого адміністративного позову, постановив ухвалу, якою зупинив дію наказу від 9 грудня 2009 року до вирішення справи по суті. ВРЮ, приймаючи Рішення, виходила з того, що, застосувавши зазначений вид забезпечення позову, суддя ОСОБА_1 фактично висловив свою думку стосовно обґрунтованості позовних вимог до розгляду справи по суті, діяв в інтересах позивача, ігноруючи вимоги чинного законодавства України та впроваджені обмеження у сфері здійснення грального бізнесу, фактично створив умови для існування грального бізнесу до вирішення справи по суті. За висновками ВРЮ вчинені суддею ОСОБА_1 дії при постановленні ухвали про забезпечення позову порочать звання судді, викликають сумнів у його об’єктивності, неупередженості, свідчать про несумлінне виконання суддею своїх службових обов’язків і є підставою для внесення подання про звільнення його з посади судді за порушення присяги. Вищий адміністративний суд України постановою від 27 січня 2011 року позов задовольнив частково: визнав незаконними Рішення ВРЮ та Указ Президента України. Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРЮ про скасування Рішення ВРЮ. Ухвалою від 1 лютого 2011 року цей суд виправив описку в постанові від 27 січня 2011 року, виклавши резулятивну частину в такій редакції: «Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати незаконним рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні іншої частини позовних вимог». У своєму рішенні суд зазначив, що на час прийняття ВРЮ Рішення не була перевірена законність постановленої ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову в установленому процесуальним законом порядку, а саме судом апеляційної інстанції. До того ж у цій справі 13 травня 2010 року вже була прийнята постанова, якою позовні вимоги ВГО «Федерація спортивного покеру України» та ВГО «Федерація покеру України» задоволені повністю з мотивів відсутності правової підстави для прийняття Мін’юстом наказу від 9 грудня 2009 року, який був предметом оскарження. Це судове рішення залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 листопада 2010 року. В ухвалі про забезпечення позову суддя ОСОБА_1 зазначив мотиви, на підставі яких дійшов висновку про очевидні ознаки протиправності оспорюваного нормативно-правового акта, і закони, якими керувався при винесенні рішення. До того ж, задовольняючи позовні вимоги, суд послався на ті ж самі мотиви та норми закону, що свідчить про протиправність наказу від 9 грудня 2009 року. Заходи забезпечення позову вжиті у спосіб та строки, передбачені законом. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що при розгляді справи не було встановлено фактів, які б свідчили про умисне порушення закону позивачем або його несумлінність, тому відсутні особливі обставини, з якими законодавство України пов’язує звільнення судді за порушення присяги, а отже, позовні вимоги в частині визнання незаконним Рішення підлягають задоволенню, у зв’язку з тим, що підстав для внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді не було. Крім того, суд зазначив, що оскільки до повноважень Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції не належить скасування актів Президента України і ВРЮ, то позовні вимоги щодо скасування Рішення ВРЮ та Указу Президента України задоволенню не підлягають. Не погодившись із рішенням Вищого адміністративного суду України щодо нього, у червні 2011 року ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі – Суд) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS № 005, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі – Конвенція), – на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції – на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя. З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до Суду громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об’єднані відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду. 19 січня 2017 року Суд ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України», зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 35336/11, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача: пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності; статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя. Суд також постановив, що упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникам суми, зазначені у Додатку II, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Зокрема, ОСОБА_1 присуджено відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 євро та відповідно до пункту 159 (а) рішення Суду одинадцятьом заявникам, серед яких і ОСОБА_1, – спільно суму у розмірі 11 000 євро відшкодування судових та інших витрат, понесених під час проваджень у Суді. Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення з підстави, встановленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 просить постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог і в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 повністю, а саме: 1 скасувати Рішення ВРЮ; 2 визнати незаконним та скасувати Указ Президента України в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва; 3 поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. У судовому засіданні представник позивача підтримав заяву про перегляд рішень Вищого адміністративного суду України, навів доводи на її обґрунтування. Представник Вищої ради правосуддя просила рішення Вищого адміністративного суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той же суд. Представник Президента України, вважаючи оскаржуване позивачем рішення Вищого адміністративного суду України законними та обґрунтованими, просила відмовити у задоволенні заяви про їх перегляд. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що беруть участь у справі, перевіривши викладені у заяві доводи, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд у своєму рішенні зазначив, що національні органи, розглядаючи справи заявників, не були незалежними і неупередженими. Суд послався на висновки у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 109-31), у якій було встановлено, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд зазначив, що у справі ОСОБА_1 подання ВРЮ щодо ухвалення остаточного рішення про звільнення заявників було внесено не до Верховної Ради України, а Президенту України. Оскільки частина процесу прийняття рішень була покладена на Президента України, що мав значні виконавчі повноваження, видається, що цей етап національного провадження не забезпечував основних гарантій судового процесу, передбачених статтею 6 Конвенції. Суд вважає, що ця відмінна особливість проміжного етапу комплексної національної процедури не впливає на загальний висновок стосовно того, що на національному рівні не було забезпечено принципів незалежності і неупередженості. Суд вважав, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються, та постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо усіх заявників, а відтак і ОСОБА_1, у зв’язку з недотриманням принципів незалежності і неупередженості. Також у рішенні Суду йдеться про те, що у справі «Олександр Волков проти України» (пункти 166-67 та 173-85) Суд встановив, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам «якості закону», а тому не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції. Ці висновки застосовні і до заяв, що розглядаються, і Суд не вбачає причин відступати від них. Таким чином, як констатовано у рішенні Суду, було порушення статті 8 Конвенції щодо усіх заявників. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. За абзацом дев’ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У рішенні Суд повідомив, що, беручи до уваги рішення Вищого адміністративного суду України у справі за позовом ОСОБА_1, в.о. Президента України 18 березня 2014 року скасував Указ Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1 19 березня 2014 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді судді (пункти 40, 41). У справі «Куликов та інші проти України» Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв’язку із цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (пункт 208), щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру та відхиляє відповідне прохання. Стаття 17 Закону № 3477-IV встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини. Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania). Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта. Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення. Відповідно до частини другої статті 11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. В.о. Президента України О. Турчинов Указом від 18 березня 2014 року № 311/2014 у огляду на постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року (з урахуванням ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2011 року) скасував положення Указу Президента України від 18 червня 2010 року щодо звільнення ОСОБА_1. За таких обставин, враховуючи висновки Суду, відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини третьої статті 243 КАС постанова Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвала цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2011 року та ухвалу цього ж суду від 1 лютого 2011 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати; в цій частині ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Скасувати рішення Вищої ради юстиції від 7 червня 2010 року № 453/0/15-10 «Про внесення подання Президенту України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва за порушення присяги». Визнати незаконним Указ Президента України від 18 червня 2010 року № 709/2010 «Про звільнення суддів» у частині звільнення з посади судді окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 у зв’язку з порушенням присяги судді. Поновити ОСОБА_1 на посаді судді окружного адміністративного суду міста Києва з 18 червня 2010 року. Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок М.Є. Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 21-882а17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/711AB3833CE9002DC22581A700424763
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно. Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки. Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно. На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу). Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. 6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року. Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору. Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року). З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4EA3D8377CEBD7C5C22581AA005EE1B4
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и: У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ТОВ «Кредитні ініціативи» зазначало, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого позичальник отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США зі сплатою 10 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту та відсотків не пізніше 11 вересня 2027 року. 17 грудня 2012 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ТОВ «Кредитні ініціативи» відбулося відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором, за яким ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло прав нового кредитора. Позичальник ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання з повернення кредиту не виконує, внаслідок чого станом на 6 лютого 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 352 тис. 211 грн 63 коп, яку ТОВ «Кредитні ініціативи» просило стягнути із ОСОБА_1. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року в задоволенні позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість у розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп., яка складається із заборгованості: за кредитом в сумі 248 тис. 300 грн, за відсотками в сумі 76 тис. 813 грн 85 коп. та пені в сумі 27 тис. 97 грн 78 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме 11, 16, 203, 205-210, 213-215, 303, 315, 512, 513, 548, 575, 626, 628 та 640 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року, 18 березня 2015 року, дві ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року, ухвали цього ж суду від 3, 8 та 15 лютого 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_1 було укладено договір НОМЕР_2 про внесення змін та доповнень до кредитного договору НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис 648 грн (ліміт кредитної лінії) на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США, 264 тис 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. та встановлюється тільки у національній валюті. Згідно з пунктом 2.2 за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. Погашення кредиту здійснюється позичальником відповідно до графіку (додаток № 1), який є невід’ємною частиною договору про внесення змін і доповнень (пункт 2.3 договору). У пункті 2.4 зазначено, що кредит надається позичальнику для ремонту житлового будинку та для придбання іноземної валюти для погашення існуючої заборгованості за кредитом. Відповідно до договору НОМЕР_3 від 1 березня 2011 року про внесення змін та доповнень до кредитного договору у зв'язку із припиненням діяльності філії «Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Рахів Закарпатської області», шляхом реорганізації у Рахівське безбалансове відділення «Філії «Відділення ПАТ Промінвестбанк в м. Ужгород», до преамбули кредитного договору внесено відповідні зміни щодо здійснення погашення кредиту через банки, зазначені у договорі. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» (який є правонаступником ЗАТ «АКПІБ») та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ АКПІБ та ОСОБА_1. Відповідач ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку з чим у нього станом на 6 лютого 2015 року виникла заборгованість в розмірі 352 тис. 211 грн 63 коп. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов’язки за договором. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що з рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року вбачається, що сторонами у справі є позивач ОСОБА_2, а відповідачами - ПАТ «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_1, а у даній справі сторонами є позивач ТОВ «Кредитні ініціативи» та відповідач ОСОБА_1, а тому посилання суду першої інстанції на положення частини третьої статті 61 ЦПК України є помилковим, оскільки в даній справі беруть участь не ті самі особи, щодо яких встановлено відповідні обставини. Разом з тим в справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надано заявником, зокрема в постановах Вищого господарського суду України від 12 січня 2011 року, 26 березня та 20 листопада 2012 року суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що у разі визнання кредитного договору неукладеним, тобто таким, що не створює для його сторін жодних правових наслідків, у позивача відсутні підстави для стягнення заборгованості за таким кредитним договором, яка виникла через неналежне виконання відповідачем взятих за таким договором зобов’язань. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Правовідносини з надання кредиту за своєю правовою природою є договірними правовідносинами. Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. За змістом статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк», ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 від 12 вересня 2007 року НОМЕР_1 є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь ОСОБА_1 – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір НОМЕР_1 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 листопада 2015 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17 Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав. Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір між банком та позичальником є неукладеним. Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що вказане рішення не може бути преюдиційним, помилково виходили з того, що суб’єктний склад сторін у справі має бути повністю тотожним. У справі, рішення в якій переглядається, бере участь позичальник – особа, щодо якої встановлено обставину, яка не підлягає доказуванню – неукладеність кредитного договору, заборгованість відповідача за яким позивач і просив стягнути. Разом з тим суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, оскільки кредитний договір є неукладеним, тобто не породжує для його сторін жодних правових наслідків, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення будь якої заборгованості з відповідача на користь позивача. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-490цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8DE8E6628F1335D2C22581A800419577
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про поновлення на роботі за заявою Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому зазначав, що з 18 березня 2014 року він працював на посаді заступника голови правління Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі – ПАТ «Укргазвидобування»). ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народився син – ОСОБА_2, а 1 серпня 2014 року його мати ОСОБА_3 вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ураховуючи зазначене, 18 серпня 2015 року позивач звернувся до ПАТ «Укргазвидобування» із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 19 серпня 2015 року по 15 квітня 2017 року. Після направлення заяви з 19 серпня 2015 року позивач здійснював догляд за дитиною, однак 1 жовтня 2015 року отримав лист ПАТ «Укргазвидобування» про відмову у наданні йому вказаної відпустки із зазначенням про необхідність надати пояснення про поважні причини його відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року. У відповідь на вказаний лист він повторно направив до ПАТ «Укргазвидобування» заяву про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак 13 жовтня 2015 року отримав наказ від 9 жовтня 2015 року НОМЕР_1 про звільнення його з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_2 за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування». Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову: поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Укргазвидобування» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та частини четвертої статті 20 Закону України «Про відпустки». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року та постанову Верховного Суду України від 1 липня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укргазвидобування» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом від 18 березня 2014 року НОМЕР_2 ОСОБА_1 було призначено на посаду заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» з 18 березня 2014 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису. З 13 липня по 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному. Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 у позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2. 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 надіслав на адресу відповідача заяву про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, додавши до неї копію свідоцтва про народження та довідку НОМЕР_4 від 17 серпня 2015 року про те, що ОСОБА_3 (мати дитини) дійсно працює в ТОВ «Сан Габріель» на посаді директора з 2 квітня 2007 року по теперішній час на умовах повного робочого дня. ПАТ «Укргазвидобування» 23 вересня 2015 року направило на адресу ОСОБА_1 лист, з якого вбачається, що у зв’язку з ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною у відповідача відсутні законні підстави для надання позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Крім того, заява позивача від 18 серпня 2015 року надійшла пізніше строку, з якого позивач просив надати відпустку. Позивачу було запропоновано протягом двох днів з дня отримання листа надати письмові пояснення з приводу поважних причин відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року. Наказом від 9 жовтня 2015 року ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Факт відсутності позивача на робочому місці протягом зазначеного в наказі строку підтверджується численними актами про відсутність працівника на робочому місці, складеними з 19 серпня до 8 жовтня 2015 року, та службовою запискою начальника департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про задоволення його позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача є незаконним, оскільки його відсутність на роботі з 19 серпня 2015 року була пов’язана з доглядом за малолітньою дитиною, про надання відпустки для догляду за якою позивач звертався з відповідною заявою до відповідача, а отже, ОСОБА_1 був відсутній на роботі з поважних причин. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про те, що позивачка здійснила прогул без поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є не обов’язком, а правом роботодавця, тому позивачка вчинила прогул, а не перебувала у відпустці, оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини. Законом України «Про відпустки» визначено порядок надання такої соціальної відпустки й іншим членам сім’ї за умови надання певних документів на підтвердження догляду за дитиною. У зв’язку з ненаданням таких документів у відповідача не було законних підстав для негайного надання відпустки позивачці. Отже, не дочекавшись відповідного наказу та не вийшовши на роботу, позивачка вчинила прогул, а тому її звільнення є законним. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України і в постанові від 1 липня 2014 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України). Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня. Невихід на роботу у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли передчасного висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом. Натомість висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 є правильним, оскільки ОСОБА_1 самовільно, без погодження з відповідачем не вийшов на роботу з 19 серпня 215 року, тобто вчинив прогул, у зв’язку із чим його звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування рішень цих судів, ухвалених у справі. За таких обставин відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17 Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України). Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня. Невихід на роботу у зв’язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом. Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1412цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1ACC0EF783325787C22581A60043FBBA
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості. Позивач зазначав, що 29 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Посилаючись на те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у боржника виникла заборгованість, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 345 тис. 859 грн 11 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 3 червня 2014 року. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 345 тис. 859 грн 11 коп. кредитної заборгованості. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 травня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії постанов Верховного Суду України від 29 червня, 7 і 14 вересня 2016 року, 29 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» (найменування якого було змінено на ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 4,99 % річних + FIDR за користування кредитними коштами та строком повернення кредиту – 29 липня 2023 року. Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 21 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, за умовами якого сторони дійшли згоди щодо змін певних умов договору, а саме: розмір та валюта кредитування були змінені на 357 тис. 434 грн 80 коп., цільове використання кредиту – «на погашення поточної заборгованості позичальника за кредитним договором», процентна ставка – 0,49 % річних + FIDR. Відповідні зміни були внесені і до договору поруки додатковим договором № 1, укладеним 21 серпня 2009 року між банком і поручителем. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», останнє набуло права кредитора, в тому числі за кредитним договором від 29 липня 2008 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1. Згідно з розрахунком заборгованості станом на 27 червня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 345 тис. 859 грн 11 коп. та складалась із: 331 тис. 54 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором та 14 тис. 804 грн 36 коп. за процентами. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не погашав заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у нього утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а поручитель повинен нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором узятих на себе зобов'язань. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 29 червня, 14 вересня 2016 року та 29 березня 2017 року містяться висновки про те, що саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення кредитором вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень зазначеної норми порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й повинен був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов’язання» – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 29 липня 2023 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) у розмірі та строки, визначені у графіку платежів. Отже, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У справі, яка переглядається, згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов’язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя встановлена у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. З огляду на наведене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог банку до поручителя підлягають скасуванню та передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині задоволення позовних вимог банку до поручителя слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1455цс17 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки у справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1455цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F557533CB5B6090C22581A9004114B8
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого професійного училища № 21 м. Миколаєва про визнання трудового договору укладеним на невизначений строк, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона з 20 вересня 2010 року працювала у Вищому професійному училищі № 21 м. Миколаєва (далі – ВПУ № 21) на посаді викладача світової літератури на умовах контракту зі строком дії до 30 червня 2011 року, а за додатковою угодою до контракту від 11 травня 2011 року – строком дії до 30 червня 2012 року. Позивачка зазначала, що на підставі поданої нею особисто заяви від 9 серпня 2011 року та укладеного договору цивільно-правового характеру від 1 вересня 2011 року НОМЕР_1 (далі – договір НОМЕР_1) її було переведено на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи строком до 30 червня 2012 року. У подальшому між нею та адміністрацією училища неодноразово укладалися додаткові угоди до договору НОМЕР_1, останню з яких вона вимушена була підписати із зазначенням строку договору до ІНФОРМАЦІЯ_1, після закінчення якого її звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). ОСОБА_1, вважаючи своє звільнення незаконним, оскільки між нею та керівником училища склалися безстрокові трудові відносини, просила визнати трудовий договір укладеним на невизначений строк, поновити її на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Корабельний районний суд м. Миколаєва рішенням від 17 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав строковий договір від 1 вересня 2011 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та ВПУ № 21 укладеним на невизначений строк; поновив ОСОБА_1 на посаді заступника директора з навчально-методичної роботи ВПУ № 21 з ІНФОРМАЦІЯ_1; стягнув з ВПУ № 21 на користь ОСОБА_1 39 тис. 972 грн 57 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу; вирішив питання про розподіл судових витрат; рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати в межах суми за один місяць у розмірі 5 тис. 239 грн 85 коп. допустив до негайного виконання. Апеляційний суд Миколаївської області 4 листопада 2015 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 4 листопада 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 23 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року та ухвали Верховного Суду України від 24 лютого 2010 року та 23 лютого 2011 року, постановлені ним як судом касаційної інстанції. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 4 листопада 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року та залишити в силі рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що з 20 вересня 2010 року ОСОБА_1 працювала у ВПУ № 21 на посаді викладача світової літератури на умовах контракту зі строком дії до 30 червня 2011 року, а потім за додатковою угодою до контракту від 11 травня 2011 року зі строком дії до 30 червня 2012 року. На підставі поданої позивачкою заяви від 9 серпня 2011 року та укладеного договору цивільно-правового характеру НОМЕР_1 від 1 вересня 2011 року ОСОБА_1 була переведена на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи за погодженням сторін строком дії цього договору до 30 червня 2012 року. У строковому договорі НОМЕР_1 сторони виклали зміст своїх прав та обов'язків, а також зазначили, що зміни та доповнення до нього вносяться тільки за угодою сторін, складеною у письмовій формі (а.с.16-20). За наслідками поданої позивачкою заяви та укладеного сторонами строкового договору НОМЕР_1 директор училища видав наказ від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2, описку в якому виправлено на підставі наказу від 2 червня 2014 року НОМЕР_3, про переведення ОСОБА_1 на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи за договором цивільно-правового характеру (а.с. 89, 148). У подальшому позивачка та адміністрація ВПУ № 21 укладали додаткові угоди від 21 квітня 2012 року, 29 квітня 2013 року та 26 червня 2014 року до договору НОМЕР_1 щодо продовження його дії на попередніх умовах строком до 30 червня 2013 року, 30 червня 2014 року та 31 грудня 2014 року відповідно (а.с.91-92). 13 листопада 2014 року позивачку попереджено про закінчення строку трудового договору та наступне звільнення (а.с.92). Наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 ОСОБА_1 звільнено за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України – у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору (а.с.93). Наказом від 31 грудня 2014 року НОМЕР_5 з 1 січня 2015 року внесені зміни до штатного розпису училища, за якими посаду заступника директора з навчально-методичної роботи виведено зі штатного розпису із введенням нової – методиста (а.с.101, 117-121). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами укладено строковий трудовий договір, у додаткових угодах погоджено строки дії трудового договору, і ці правочини відповідають чинному законодавству, яке не обмежує сторони у виборі трудового договору, визначаючи умови роботи та інтереси працівника. Надані для порівняння ухвали від 24 лютого 2010 року і 23 лютого 2011 року, постановлені Верховним Судом України як судом касаційної інстанції, не можуть обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки їх прийнято не в порядку глави 3 розділу V ЦПК України. У цих ухвалах Верховний Суд України, скасувавши ухвалені у справі рішення та направивши справи на новий розгляд, зазначив про те, що: - згідно із частиною другою статті 23 КЗпП України трудовий договір на визначений строк укладається лише в разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання, або інтересів працівника (наприклад, його бажання), або в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Укладення трудового договору на визначений строк за відсутності зазначених умов є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку; поняття «характер роботи» в цьому випадку означає, що робота за своїм характером не виконується постійно (сезонна, а також виконувана протягом певного строку тощо). Формулювання «умови виконуваної роботи» означає, що хоча робота може бути визначена як постійна, але у зв’язку з конкретними умовами її виконання трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк (від 23 лютого 2011 року); - обов’язок підтвердження обставин, які унеможливлюють укладення трудового договору на невизначений строк, покладається на роботодавця. У разі недоведення роботодавцем таких обставин слід вважати, що трудовий договір укладено на невизначений строк. Положення частини другої статті 391 КЗпП України, відповідно до якої трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, вважаються укладеним на невизначений строк (від 24 лютого 2010 року). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 грудня 2013 року погодився з апеляційним судом, який, установивши неодноразове продовження терміну дії трудового договору, дійшов висновку, що такий договір укладено на невизначений строк, трудові відносини є безстроковими, тому позивачку не можна звільнити з посади завідувача ресторану на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Зазначені судові рішення, надані заявницею для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2193цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/522F0DB234A297F9C22581A0002F6BCA
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» про стягнення трьох процентів річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання, відсотків за банківським вкладом за прострочений строк виконання зобов’язання, пені та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1 на суму 17 тис. 495 доларів США, строк дії якого закінчився 10 січня 2015 року. Посилаючись на те, що відповідач мав можливість у період з 12 січня до 4 лютого 2015 року виконати своє зобов’язання з повернення суми банківського вкладу з урахуванням обмежень Національного банку України (далі – НБУ) щодо виплати не більше 15 тис. грн щодня, однак належним чином не виконав умов повернення суми банківського вкладу, тому ОСОБА_1 просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» (далі – ПАТ «ПтБ») за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виплати депозиту – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; суму в розмірі 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Солом’янський районний суд міста Києва заочним рішенням від 8 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд міста Києва скасував заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року і ухвалив у справі нове рішення від 3 лютого 2016 року, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь ОСОБА_1 проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання в сумі 76 доларів США 84 центи; за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи, що за курсом НБУ станом на 8 вересня 2015 року було еквівалентно 458 грн 72 коп.; в іншій частині позову суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року залишив без змін. У липні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів заявник послався на висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені в постанові від 11 травня 2016 року. У зв’язку з цим ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення місцевого суду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 8 січня 2014 року між ОСОБА_1 і ПАТ «ПтБ» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, загальна сума якого становила 17 тис. 495 доларів США, зі строком дії до 10 січня 2015 року. 12 та 13 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявами і просив повернути йому банківський вклад з процентами, але вказану грошову суму не отримав. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач порушив вимоги статей 526, 1058, 1060, 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), то з нього з урахуванням правових приписів, закріплених у статтях 23, 611, 625, 1167 цього Кодексу на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів слід стягнути 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, скасував заочне рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, при цьому виходив, зокрема, з того, що оскільки обов’язки сторін та відповідальність за їх невиконання повністю регулюються умовами укладеного між ними договору банківського вкладу та нормами ЦК України, зокрема частиною другою статті 625 цього Кодексу, то вимоги частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо стягнення з відповідача на користь позивача пені в розмірі 3% річних вартості послуги за кожен день прострочення не застосовуються. Крім того, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що на дані правовідносини не поширюються вимоги пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України, що унеможливлює стягнення сум на відшкодування моральної шкоди. У наданій для порівняння постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року зазначено, що вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3% вартості послуги за кожен день прострочення. На час дії постанови Правління НБ України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», а саме з 2 вересня до 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Тому положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюються на спірні правовідносини у поєднанні з постановою Правління НБУ від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України». Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. Однак, повертаючи частинами грошові кошти за договором банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1, банк посилався на постанови Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», у яких передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України. Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів. Одночасно слід звернути увагу на те, що відповідно до рішення Правління НБУ від 23 лютого 2017 року № 95-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) прийнято рішення від 24 лютого 2017 року № 743 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ПтБ» та делегування повноважень ліквідатора банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ПтБ», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «ПтБ». Оскільки Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати фактичні обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення з направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Керуючись статями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1881цс16 Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. Однак у постановах Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України. Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1881цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB13D1F77CA6E519C22581A600443317
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Борщівська аграрна компанія», третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_2, про визнання недійсним договору оренди землі, визнання поновленим договору оренди землі, визнання додаткової угоди укладеною за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» (далі - ТОВ «Мрія Центр») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 10 травня 2009 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, а саме земельної ділянки площею S_1, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області, терміном на п'ять років, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 грудня 2009 року за НОМЕР_1. Вказаним договором передбачено, що орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий термін. Позивач зазначав, що він добросовісно, належним чином виконував свої обов'язки за договором та більше як за місяць до спливу строку його дії, тобто до 10 грудня 2014 року, двічі, а саме 5 березня та 7 серпня 2014 року, направив ОСОБА_1 листи-повідомлення про намір скористатися своїм переважним правом перед іншими особами на оренду земельної ділянки з проектом додаткової угоди. Також позивач вказував, що на момент закінчення строку дії договору оренди землі та після його спливу, він користувався спірною земельною ділянкою, яку обробляв, за що вносив орендну плату, оскільки орендодавець у визначений законом строк (у місячний термін) так і не направив жодної відповіді на листи-повідомлення ТОВ «Мрія Центр» та жодним іншим чином не повідомив позивача про прийняте рішення щодо поновлення договору оренди землі. Разом з тим 1 червня 2015 року ОСОБА_1 уклала договір оренди спірної земельної ділянки з товариством з обмеженою відповідальністю «Борщівська аграрна компанія» (далі - «Борщівська аграрна компанія»), що на думку ТОВ «Мрія Центр», є порушенням його переважного права на поновлення договору оренди землі від 10 травня 2009 року, оскільки ним було повністю дотримано вимоги, зазначені статті 33 Закону України «Про оренду землі». З урахуванням викладеного ТОВ «Мрія Центр» просило визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки площею S_1 від 10 травня 2009 року, укладений між ТОВ «Мрія Центр» та ОСОБА_1; визнати укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. Рішенням Борщівського районного суду Тернопільскої області від 30 травня 2016 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею S_1, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області, укладений 1 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Борщівська аграрна компанія». Визнано поновленим договір оренди зазначеної земельної ділянки, укладений між ТОВ «Мрія Центр» від 10 травня 2009 року та ОСОБА_1. У решті позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 21 липня 2016 року рішення районного суду в частині визнання недійсним договору оренди та визнання поновленим раніше укладеного договору оренди скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року ТОВ «Мрія Центр» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Мрія Центр» просить скасувати рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року, а рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 30 травня 2016 року залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України «Про оренду землі». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення товариство посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 та 29 жовтня 2014 року, 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 10 травня 2009 року між ТОВ «Мрія Центр» як орендарем та ОСОБА_1 як орендодавцем було укладено договір оренди спірної земельної ділянки строком на п’ять років, пунктом 43 якого передбачено набрання його чинності після підписання сторонами та державної реєстрації. Державна реєстрація договору була здійснена 10 грудня 2009 року. Згідно з пунктом 8 указаного договору оренди орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. До закінчення строку дії договору про оренду землі, укладеного із ОСОБА_1 10 травня 2009 року, позивач, з метою скористатися своїм переважним правом щодо поновлення договору, двічі направляв відповідачу листи-повідомлення від 5 березня 2014 року за НОМЕР_2 та 7 серпня 2014 року за НОМЕР_3 з пропозицією поновити договір оренди, до яких було надано проект додаткової угоди. Установлено, що ОСОБА_1 протягом одного місяця після закінчення строку дії договору не звернулася до позивача з листом-повідомленням про відмову у його. На період дії строку договору оренди належної ОСОБА_1 земельної ділянки та після закінчення строку його дії, тобто після 10 грудня 2014 року, товариство належним чином та відповідно до умов укладеного між сторонами договору, виконувало свої обов’язки орендаря, використовувало земельну ділянку за призначенням у власних інтересах, за що сплачувало відповідачу орендну плату, що в ході судового розгляду було підтверджено: даними з відомостей за підписом відповідача про виплату орендної плати ТОВ «Мрія Центр» по с. Цигани, зокрема ОСОБА_1 за 2015 рік за користування земельною ділянкою отримала 750 кг пшениці; даними форми 1-ДФ про утримання ТОВ «Мрія Центр» необхідних сум ПДФО при виплаті орендної плати ОСОБА_1 у 2015 році; даними договору щодо надання послуг з використання сільськогосподарської техніки НОМЕР_4 від 1 квітня 2015 року, з додатками та актами, які підтверджують, що у 2015 році на належній ОСОБА_1 земельній ділянці позивачем проводилися сільськогосподарські роботи посів та збір урожаю; даними форм №4-СГ, 29-СГ, які підтверджують, що протягом 2015 року на території земель Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області проводились сільськогосподарські роботи щодо вирощування та збору урожаю. 1 червня 2015 року ОСОБА_1 уклала договір оренди землі з ТОВ «Борщівська аграрна компанія», тобто через шість місяців після закінчення строку дії договору від 10 травня 2009 року, оскільки не дочекалася пропозицій від попереднього орендаря щодо продовження строку дії договору. Крім того, умови укладеного договору є більш сприятливими для ОСОБА_1 Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Мрія Центр» дотримувалось строків та процедури поновлення договору оренди землі на новий строк, після закінчення строку дії договору продовжувало виконувати свої обов’язки орендаря, використовуючи земельну ділянку, вносячи за це орендну плату. Окрім того, законодавчими актами орендарю не встановлено обов’язку надсилати на адресу орендодавця повідомлення рекомендованим поштовим листом та отримувати такий лист адресатом під розпис. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що ТОВ «Мрія Центр» не дотрималось вимог, визначених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», щодо повідомлення орендодавця про намір скористатись переважним правом на укладення договору на новий строк, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про отримання ОСОБА_1 надісланих ТОВ «Мрія Центр» до закінчення строку дії договору листів-повідомлень про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди з доданим проектом додаткової угоди, а тому відсутні передбачені законом підстави для поновлення договору оренди землі від 10 травня 2009 року, укладеного між ТОВ «Мрія Центр» та ОСОБА_1 Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції вважав не обґрунтованими посилання заявника про те, що позивач не надав належних доказів отримання орендодавцем листа-повідомлення від орендаря про поновлення договору оренди землі з проектом додаткової угоди, оскільки законом направлення орендарем на адресу орендодавця такого повідомлення рекомендованим поштовим листом та отримання орендодавцем такого листа під розпис не вимагається. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що попередній орендар земельної ділянки належним чином виконував умови договору, сплачував орендну плату, листом-повідомленням повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк та надіслав додаткову угоду. До матеріалів справи надано список громадян, яким відправлено листи-повідомлення орендарем. У вказаному списку зазначено прізвище орендодавця. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що суди помилково відмовили в позові з огляду на відсутність належних доказів отримання листа відповідачем та не взяли до уваги як належний доказ наданий позивачем список громадян з відтиском поштового штемпеля про відправлення цих документів. При цьому суди не врахували, що законом направлення орендарем на адресу орендодавця такого повідомлення з проектом додаткової угоди рекомендованим поштовим листом та отримання орендодавцем такого листа під розпис не вимагається. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України «Про оренду землі». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, указана норма визначає об’єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, ТОВ «Мрія Центр» посилалось на невизнання орендодавцем його переважного права, передбаченого спірним договором та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», унаслідок чого було укладено договір оренди цієї ж земельної ділянки з іншим орендарем. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Як убачається зі змісту оспорюваного договору від 1 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Борщівська аграрна компанія», ТОВ «Мрія Центр» не є стороною зазначеного договору. Разом з тим позивач, як орендар цієї ж земельної ділянки, має право на оспорювання цього договору, оскільки цей правочин порушує його переважне право на використання спірної земельної ділянки. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі». Суди у справі, яка переглядається, установили, що пунктами 28 - 31 договору оренди землі від 10 травня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Мрія Центр», встановлено права та обов’язки орендодавця та орендаря відповідно до Закону України «Про оренду землі», яким визначаються умови укладення, зміни, припинення і поновлення цього договору. Частинами першою – п’ятою статті 33 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права в орендаря) передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України, у якій законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Права наймача, встановлені статтею 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами. У випадку виявлення наміру у наймодавця на укладення нового договору найму, реалізація переважного права попереднього наймача можлива лише в разі, коли йому стане відомо про такий намір. За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендаря щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», буде порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною. Суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, встановили, що ТОВ «Мрія Центр» згідно з вимогами статті 33 Закону України «Про оренду землі» є добросовісним орендарем, який: з метою скористатися своїм переважним правом на укладення договору оренди, двічі надсилав відповідачу листи-повідомлення з пропозицією поновлення договору оренди, до яких було додано проект додаткової угоди; на період дії строку договору оренди належної ОСОБА_1 земельної ділянки та після закінчення строку дії договору, тобто після 10 грудня 2014 року, належним чином та відповідно до умов укладеного між сторонами договору виконував свої обов’язки орендаря, використовував земельну ділянку за призначенням у власних інтересах, за що сплачував відповідачу орендну плату. Окрім того, суд також установив, що ОСОБА_1 протягом одного місяця після закінчення строку дії договору не звернулася до позивача з листом-повідомленням про відмову у його поновленні. Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що конклюдентні дії ТОВ «Мрія Центр», а саме продовження користування спірною земельною ділянкою та внесення ним відповідної орендної плати після закінчення строку дії договору, свідчать про намір ТОВ «Мрія Центр» скористатися своїм переважним правом та поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився, що підтверджує наявність підстав для визнання договору оренди землі від 1 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Борщівська аграрна компанія», недійсним, а також для поновлення договору оренди землі від 10 травня 2009 року, укладеного між ТОВ «Мрія Центр» та ОСОБА_1 Отже, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі, як помилково скасоване. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» задовольнити. Рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року скасувати, а рішення Борщівського районного суду Тернопільскої області від 30 травня 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2539цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0F52E9D18FD0EEFEC22581AA005EEB5D
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про визнання рішення правління, протоколу, наказів про внесення змін до штатного розгляду і звільнення незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час її звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) адміністрація Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») не забезпечила її працевлаштування, приховала наявні вакансії, чим було порушено передбачений статтями 42, 49-2 цього Кодексу порядок вивільнення працівників при скороченні штату або чисельності. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просила визнати рішення правління товариства та протокол засідання правління товариства незаконними, визнати незаконними накази про внесення змін до штатного розпису товариства та накази про її звільнення з посади, поновити на посаді головного спеціаліста відділення банку, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 55 тис. 145 грн 37 коп. та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Банк Форум» 5 тис. грн моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ПАТ «Банк Форум» моральної шкоди скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. В решті – рішення міськрайонного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. У 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права, а саме статей 233, 234 КЗпП України. Заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди залишити без змін. У частині інших позовних вимог рішення суду першої інстанції також скасувати і справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи установили, що ОСОБА_1 була прийнята на посаду економіста Новомосковського відділення Дніпропетровської філії АКБ «Форум» на підставі наказу НОМЕР_1 від 9 жовтня 2006 року. На підставі наказу НОМЕР_2 від 1 серпня 2012 її було переведено на посаду головного спеціаліста відділення № 1406 ПАТ «Банк Форум». 26 червня 2013 року ОСОБА_1 було вручено попередження про те, що на підставі рішення правління ПАТ «Банк Форум», оформленого протоколом засідання НОМЕР_3 від 19 червня 2013 року, та відповідно до наказу голови правління банку від 25 червня 2013 року НОМЕР_4 «Щодо внесення змін до штатного розкладу банку та скорочення чисельності та штату працівників» її буде звільнено. ІНФОРМАЦІЯ_1 за наказом НОМЕР_5 позивачку звільнено з посади головного спеціаліста відділення № 1406 ПАТ «Банк Форум» за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. З наказом позивачка ознайомлена 21 серпня 2013 року, трудову книжку їй повернуто того ж дня. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка пропустила строк звернення до суду за захистом своїх прав, оскільки з наказом вона була ознайомлена 21 серпня 2013 року і в той же день їй повернуто трудову книжку. Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди, суд застосував позовну давність у три роки, визначену положеннями статті 257 Цивільного кодексу України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в позові в частині позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди і залишаючи в силі рішення суду в частині інших позовних вимог, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду за захистом своїх прав без поважних причин. Суд зазначив також, що строки звернення до суду, визначені у статті 233 КЗпП України, також застосовуються до положень статті 237-1 цього Кодексу щодо відшкодування моральної шкоди. З такими висновками суду апеляційної інстанції погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, поновлюючи відповідно до статті 234 КЗпП України строк на звернення до суду з відповідним позовом, зазначив, що підстави, на які посилався працівник, обґрунтовуючи пропуск цього строку, є поважними. У постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року, прийнятій у справі № 6-409цс16 за позовом про стягнення належних працівнику сум при звільненні, викладений правовий висновок по те, що перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення розрахунку незалежно від тривалості затримки такого розрахунку. Установлені статтями 228 та 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяв сторін, і в кожному випадку суд зобов’язаний перевірити поважність пропуску таких строків та навести причини його поновлення або відмови у поновленні строку. Таким чином, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих положень статей 233, 234 КЗпП України, оскільки суди встановили різні фактичні обставини справ та розглянули інші позовні вимоги. Отже, порівняння наданих судових рішень з оскаржуваним судовим рішенням суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про те, що під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків щодо застосування статей 233, 234 КЗпП України. З огляду на зазначене обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1679цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/64CF234BF35522E2C22581AA004B47F8
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В., Самсіна І.Л., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., за участю представників: позивача – Сабодаша Р.Б., третьої особи – Ручки А.М., Шостенка С.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» (далі – Товариство) до реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції Хмельницької області в особі державного реєстратора Черватюка Олександра Анатолійовича, державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка Олександра Анатолійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – публічне акціонерне товариство «Банк Форвард» (далі – Банк), про визнання дій протиправними та скасування рішення, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії державного реєстратора та скасувати його рішення від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності Банку на земельну ділянку площею 26 кв.м, кадастровий № 6810800000:04:020:4035, розташовану у м. Старокостянтинів Хмельницької області по вул. Острозького, 35. Обґрунтовуючи позов, Товариство послалося на те, що державний реєстратор порушив порядок здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та безпідставно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вищезазначене майно за Банком, оскільки останній не надав документів, які відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 1952-ІV) та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Порядок), є підставою для реєстрації права власності. Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 4 червня 2015 року позов задовольнив: визнав протиправними дії державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Марченка О.А. та рішення останнього щодо проведення державної реєстрації за Банком права власності на земельну ділянку за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив із того, що пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік документів, які мають бути подані для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд вказав, що на порушення згаданої норми Порядку Банк до заяви, поданої державному реєстратору, не додав завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання, зокрема, повідомлень про направлення рекомендованої (цінної) кореспонденції, фіскальних чеків про оплату послуг за направлення вказаної кореспонденції визначеним суб’єктам за належними адресами та ін. Ненадання таких доказів і в ході розгляду справи ставить під сумнів й інформацію про направлення відповідних вимог, що містять видані на підставі статті 84 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (далі – Закон № 3425-XII) свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33. Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 22 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 березня 2016 року постанову апеляційного суду залишив без змін, погодившись із висновками цього суду про дотримання державним реєстратором встановленого законодавством порядку при проведенні реєстрації права власності на земельну ділянку за Банком, оскільки останній для цього подав всі передбачені Порядком документи, зокрема, видані на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтва приватного нотаріуса від 9 січня 2015 року, що містять повний текст вимоги Банку щодо усунення порушень, а також підтверджують отримання іпотекодавцем і боржником цієї вимоги 2 грудня 2014 року, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту отримання вимоги. У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Товариство, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 9 Закону № 1952-ІV, статей 35–37 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» та статті 84 Закону № 3425-XII, просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 25 лютого 2016 року № К/800/40245/15, у якій касаційний суд вказав на протиправність рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності Банку на передане Товариством в іпотеку майно, оскільки така реєстрація проведена за відсутності передбачених для цього пунктом 46 Порядку документів, лише на підставі свідоцтв нотаріуса від 9 січня 2015 року без надання завіреної в установленому порядку копії письмової вимоги про усунення порушень, надісланої Товариству та ПАТ «Світ Електроніки», а також доказів надіслання такої вимоги, її отримання та завершення 30-денного строку з моменту отримання. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява Товариства підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 16 цього Закону; 6) надання витягів з державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною другою статті 9 Закону № 1952-IV визначено, що державний реєстратор, серед іншого, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав (пункт 1); приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав (пункт 2). Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина третя статті 17 Закону № 1952-IV). Згідно з частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов’язань, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Суди встановили, що 27 вересня 2011 року ПАТ «Банк Руский Стандарт» (в подальшому змінило найменування на публічне акціонерне товариство «Банк Форвард») і Товариство як майновий поручитель за виконання зобов’язань ПАТ «Світ Електроніки» (позичальника за кредитним договором від 15 липня 2011 року) уклали договір іпотеки № 014-16, за умовами якого позивач передає Банку в іпотеку, зокрема, земельну ділянку, загальною площею 26 кв.м за адресою: Хмельницька область, м. Старокостянтинів, вул. Острозького, 35. Відповідно до пункту 4.2.3 договору іпотеки у разі невиконання/неналежного виконання Позичальником (ПАТ «Світ Електроніки») умов Основного зобов’язання або Іпотекодавцем (Товариством) умов договору, Іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки і задовольнити за рахунок його вартості свої вимоги в повному обсязі. Пунктом 4.2.5 договору іпотеки передбачено, що при настанні зазначених обставин Іпотекодержатель надсилає Іпотекодавцю та Позичальнику письмову вимогу щодо усунення порушень у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на Предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. У випадку, якщо протягом тридцяти днів вимога Іпотекодержателя про усунення порушень зобов’язань за Договором кредиту та/або цим Договором залишається без задоволення, Іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на Предмет іпотеки. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку вважається дата відправлення листа Іпотекодавцю та Позичальнику, зазначена на квитанції, яка надається Іпотекодержателю відділенням поштового зв’язку при відправленні листа з повідомленням про вручення. Перелік документів для здійснення державної реєстрації прав, як і порядок проведення такої реєстрації встановлює Кабінет Міністрів України (частини друга, тринадцята статті 15 Закону № 1952-IV). Так, відповідно до пункту 46 Порядку для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов’язання, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Таким чином, пунктом 46 Порядку визначено вичерпний перелік обов’язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 9 та 15 Закону № 1952-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, останній приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. У ході розгляду справи суди встановили, що до заяви про державну реєстрацію права власності, поданої Банком до реєстраційної служби 6 лютого 2015 року, завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, не додано. Натомість до заяви, крім оригіналу договору іпотеки, його копії та довіреності, було додано копії виданих на підставі статті 84 Закону № 3425-XII свідоцтв приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О.В. від 9 січня 2015 року №№ 32, 33 про передачу Товариству і ПАТ «Світ Електроніки» заяв Банку, що містили відомості про вимогу щодо усунення порушень умов кредитного договору. 9 лютого 2015 року на підставі зазначених документів державний реєстратор Марченко О.А. провів державну реєстрацію права приватної власності Банку на вищезгадану земельну ділянку. Згідно зі статтею 84 Закону № 3425-XII нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. За правилами пункту 3 глави 20 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, заяви подаються нотаріусу належним чином оформлені і не менше ніж у двох примірниках, один з яких пересилається поштою зі зворотним повідомленням або особисто передається адресатам під розписку. Витрати, пов’язані з поштовою пересилкою заяви чи з використанням інших технічних засобів, оплачуються заявником. Ураховуючи наведені норми, підтвердженням отримання Товариством письмової вимоги Банку, яка, як зазначено у вищезгаданих свідоцтвах нотаріуса, пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» від 12 травня 2006 року № 211. Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, Банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Отже, державна реєстрація за Банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону № 1952-IV, а тому рішення зазначеного суб’єкта владних повноважень від 9 лютого 2015 року № 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним. Таким чином, висновки судів касаційної та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, про правомірність оскаржуваного рішення державного реєстратора ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанова Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року підлягають скасуванню, а постанова Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року – залишенню в силі. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Вікотек» задовольнити. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2016 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року скасувати, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: О.Ф. Волков М.І. Гриців О.В. Кривенда І.Л. Самсін Постанова від 11 квітня 2017 року № 21-1458а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F67FDC93ED8802F2C225810E002BF742
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість в сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент, яку банк просив стягнути з відповідача. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 9 січня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 тис. 662 дол. США 21 цент і 500 грн, що в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становило 64 тис. 259 грн 93 коп. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень, у якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, п’ятої статті 261, статті 256, частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на три ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року, ухвали від 21 і 24 червня, 14 і 25 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 11 березня, 1 липня та 30 вересня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 2 тис. дол. США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,20 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення коштів, що відповідає строку дії картки, до 31 жовтня 2010 року. За змістом пунктів 3.1.3, 5.4 Умов і правил надання банківських послуг строк погашення кредиту в повному обсязі здійснюється, не пізніше останнього дня місяця, указаного на платіжній картці. По закінченню строку дії відповідна картка продовжується банком на новий строк (шляхом надання клієнту картки з новим строком дії), якщо раніше (до початку місяця закінчення строку дії) не надійшла письмова заява держателя про закриття картрахунку. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 30 квітня 2013 року утворилась заборгованість у сумі 6 тис. 102 дол. США 44 центи, що за курсом НБУ на момент звернення до суду з позовом становило 48 тис. 758 грн 50 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 1 тис. 985 дол. США 11 центів; заборгованості за процентами в розмірі 3 тис. 195 дол. США 84 центи; заборгованості зі сплати комісії за користування кредитом у розмірі 573 дол. США 30 центів; штрафу (фіксована частина) в розмірі 62 дол. США 58 центів; штрафу (процентна складова) в розмірі 287 дол. США 61 цент. У запереченнях на позовну заяву відповідач посилався на про пропуск банком позовної давності. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено трирічний строк позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, стягуючи заборгованість у частині щомісячних платежів лише за червень - жовтень 2010 року та у частині повернення кредиту, виходив з трирічного строку позовної давності, початок перебігу якої обчислював з часу закінчення строку дії кредитної картки. Разом з тим, стягуючи проценти за користування кредитом поза строком дії кредитної картки, суд виходив з розміру процентів, установлених договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України від 15 червня 2016 року (№ 219/7392/15-ц); 24 червня, 25 липня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року і від 30 вересня 2015 року суди висловили позицію, що відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Порівняння змісту наданих судових рішень та судового рішення, про перегляд якого подано заяву, в частині неоднакового застосування судами положень частин першої, п’ятої статті 261, статті 256 свідчить, що наведені висновки апеляційного суду, з якими погодився й суд касаційної інстанції, не суперечать висновкам суду касаційної інстанції та правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування зазначених норм матеріального права. Разом з тим, у наданих на порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року висловлена правова позиція, що одержання від позичальника процентів за користування чужими коштами після спливу строку договору здійснюється відповідно до статей 1047 та 1048 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 цього Кодексу. Отже, наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом зазначених норм матеріального права, які покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не відповідають правовим висновкам Верховного Суду України щодо застосування норм частини першої статті 530, частини першої статті 1047, частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтями 625 та 1048 ЦК України Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами положень статті 530 та статті 1047 ЦК України у поєднанні зі статтею 625 та 1048 цього Кодексу, Судова палата у цивільних справах Верховного суду України виходить з такого. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами або стороною. Зміст правовідносин учасників договору повинен оцінюватись виходячи з дійсних намірів учасників договору та відповідно до всіх документів, підписаних сторонами при укладенні або виконанні цього договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що договір був укладений строком на один рік з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, до кінця жовтня 2010 року. Інших умов договору сторони не підписували. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов’язки відповідно до договору. Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення йому коштів. Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, слід зробити висновок про те, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Аналогічну правову позицію Верховний Суд України висловив у постанові від 7 вересня 2016 року (№ 6-1412цс16). Разом з тим за положеннями частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Невиконання зобов’язань відповідно до умов договору протягом дії строку договору має правові наслідки, встановлені главою 51 ЦК України, зокрема у випадку невиконання грошового зобов’язання настає відповідальність, передбачена положеннями статті 625 цього Кодексу. Однак суди, установивши, що строк дії договору (кінцевий термін повернення кредитних коштів) припинено 31 жовтня 2010 року, що відповідає строку дії картки, ухвалили рішення про стягнення заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом після закінчення строку дії кредитного договору (за період з 1 листопада 2010 року до 30 квітня 2013 року); не з’ясували порядку нарахування таких процентів відповідно до пам’ятки і тарифів, на підставі яких банк здійснював нарахування сплати боржником процентів за користування кредитом; не витребували у банку копії зазначеної пам’ятки і тарифів, і як наслідок, не перевірили, чи передбачено цими документами нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору, що є необхідним для правильного застосування частини першої статті 1048 ЦК України. Таким чином, суди не встановили тих фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи та висловлення правової позиції Верховним Судом України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки встановлення фактичних обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі, заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 25 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правовий висновок у справі № 6-2322цс16 Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, у разі волевиявлення сторін доповнити або змінити умови кредитного договору, або врегулювати певні положення шляхом залучення до локальних нормативно-правових актів (наказів, статутів, положень, правил, інструкцій тощо), такі доповнення/зміни до договору повинні бути підписані його сторонами. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, можна зробити висновок, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2322цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1A37FAAC7CF25DDBC225818A0032CA41
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року. Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року. У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2. Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2. В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили. Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування; - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення. У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2 Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити. Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1414цс17 Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону. Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду. Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим. - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції. Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим. Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим. За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1388цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Рівненського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області у цивільній справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитом; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Рівненського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаною скаргою, в якій просило визнати незаконною та скасувати постанову відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції (далі - ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області) від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження, оскільки боржник ОСОБА_1 недоплатив банку 9 664, 33 доларів США. Станом на 11 листопада 2015 року відповідно до довідки АТ «Ощадбанк» про стан заборгованості ОСОБА_1 від 11 листопада 2015 року залишок простроченої позики за виконавчим листом від 30 травня 2011 року НОМЕР_1 становить 8 865,82 доларів США та пеня в сумі 798,51 дол. США, а тому державним виконавцем не в повному обсязі стягнуто заборгованість і 07 травня 2015 року закінчено виконавче провадження. Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року визнано правомірною постанову державного виконавця Володимирецького РУЮ від 07 травня 2015 року. Відмовлено за безпідставністю у скасуванні постанови державного виконавця ОСОБА_3 ВДВС Володимирецького РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено, ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року скасовано, скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено. Визнано незаконною та скасовано постанову державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 30 травня 2015 року Володимирецьким районним судом Рівненської області видано виконавчий лист НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «Державний Ощадний банк України» заборгованості за кредитним договором від 11 квітня 2007 року НОМЕР_2 у сумі 27 705,67 доларів США, що еквівалентно 219 834 грн. 67 коп. По примусовому виконанню рішення суду державним виконавцем ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 10 червня 2011 року НОМЕР_3. Згідно з квитанцією ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 сплатив суму заборгованості у розмірі, визначеному рішенням суду, а саме у національній валюті України - гривні, у розмірі 219 834 грн. 67 коп. Постановою ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області від 04 листопада 2015 року виконавче провадження закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження». Відмовляючи в задоволенні указаної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» про скасування постанови державного виконавця ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області ОСОБА_3 про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець стягнув на користь скаржника з ОСОБА_1 заборговану суму доларів США в еквіваленті до гривні, що станом на день ухвалення рішення складало 219 834 грн. 67 коп., оскільки згідно з ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом на Україні є гривня. При цьому суд дійшов висновку, що державний виконавець не уповноважений самовільно збільшувати суму, вказану в гривнях до долара США під час здійснення виконавчого провадження, тому, виконавши рішення Володимирецького районного суду від 01 березня 2011 року, він закінчив виконавче провадження постановою від 07 травня 2015 року. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про задоволення скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – РОУ АТ «Ощадбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що державним виконавцем з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, оскільки сплатою боржником 219 834, 67 грн. згідно квитанції від 29 квітня 2015 року у повному обсязі не виконано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області, так як сума, що підлягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що державним виконавцем не порушено вимоги ч. 3 ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішенням суду борг стягнуто в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України на час вирішення спору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Закінчуючи виконавче провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, державний виконавець ОСОБА_3 виходив з того, що боржником ОСОБА_1 на підставі квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року фактично виконано виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Володимирецьким районним судом, про стягнення 221 654, 67 грн. Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду (221 654, 67 грн.), а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження». Отже у справі, яка переглядається, положення пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV апеляційним та касаційним судами застосовано не правильно, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1445цс17 Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, а тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1445цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9AF134B75BD49245C22581A3002C7CD0
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 до фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 про стягнення компенсації за порушення виключних майнових авторських прав за заявою Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року, в с т а н о в и л и: У червні 2014 року Державна організація «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі – ДО «УААСП») в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулася до суду з вищезазначеним позовом. ДО «УААСП» зазначала, що 7 березня 2014 року під час концерту «Come together», присвяченого гурту «The Beatles», фізична особа – підприємець ОСОБА_3 (далі – ФОП ОСОБА_3) в приміщенні Львівської обласної філармонії (АДРЕСА_1) здійснив бездоговірне публічне виконання музичних творів з текстом, майнові авторські права на які знаходяться в колективному управлінні ДО «УААСП». Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з ФОП ОСОБА_3: на користь ОСОБА_1 компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав в розмірі 109 тис. 620 грн; на користь ОСОБА_2 компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав в розмірі 12 тис. 180 грн; до Державного бюджету України штраф в розмірі 10 % від суми компенсації, що становить 12 тис. 180 грн. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 серпня 2016 року, позовні вимоги ДО «УААСП» задоволено, стягнуто з ФОП ОСОБА_3: на користь ОСОБА_1 на поточний рахунок ДО «УААСП» компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав у розмірі 109 тис. 620 грн; на користь ОСОБА_2 на поточний рахунок ДО «Українське агентство з авторських та суміжних прав» компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав у розмірі 12 тис. 180 грн; стягнуто до державного бюджету України штраф в розмірі 10 % компенсації, що становить 12 тис. 180 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 12 серпня 2016 року скасовано, провадження у справі за позовом ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_3 про стягнення компенсації за порушення виключних майнових авторських прав закрито. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та передати справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 15, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ДО «УААСП» ОСОБА_4 та ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та закриваючи провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачем у справі є юридична особа, а відповідачем – фізична особа – підприємець, а тому такий спір за суб’єктним складом підсудний господарському суду та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року суд касаційної інстанції розглянув по суті справу за аналогічних обставин у порядку цивільного судочинства. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 1 березня 2011 року суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов висновку про те, що ДО «УААСП», пред’явивши до суду позов, не є позивачем, оскільки звертається за захистом прав суб’єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем за законом у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, на захист інтересів якого звернулася організація. У випадку якщо організація колективного управління звертається за захистом прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства, і лише якщо вона звертається за захистом порушених прав юридичних осіб, то, залежно від суб’єктного складу, спір розглядається в порядку господарського судочинства. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), ГПК України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Статтею 440 Цивільного кодексу України та частиною першою статті 15 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права» (далі – Закон № 3792-ХІІ) передбачено, що автору чи іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Відповідно до статті 7 Закону № 3792-ХІІ суб’єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. За приписами частини першої статті 52 Закону № 3792-ХІІ за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції. Згідно зі статтею 45 цього Закону суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто; через свого повіреного; через організацію колективного управління. У пункті «г» частини першої статті 49 Закону № 3792-ХІІ зазначено, що організації колективного управління повинні вчиняти від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів. Разом з тим така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки вона звертається до суду за захистом прав суб'єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, за захистом інтересів якого звернулася організація. У випадку якщо організація колективного управління звертається на захист прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо ж вона звертається за захистом юридичних осіб, то залежно від суб'єктного складу спір розглядається в порядку господарського судочинства. При цьому не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. З матеріалів справи вбачається, що ДО «УААСП» звернулася до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства за захистом прав фізичних осіб. Отже, суд касаційної інстанції дійшов передчасного висновку про непоширення цивільної юрисдикції на даний спір, а тому рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для розгляду до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року скасувати, справу передати для розгляду до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1517цс17 За приписами частини першої статті 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції. Згідно зі статтею 45 цього Закону суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто; через свого повіреного; через організацію колективного управління. У пункті «г» частини першої статті 49 Закону «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що організації колективного управління повинні вчиняти від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів. Разом з тим така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки вона звертається до суду за захистом прав суб'єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, за захистом інтересів якого звернулася організація. У випадку якщо організація колективного управління звертається на захист прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо ж вона звертається за захистом юридичних осіб, то залежно від суб'єктного складу спір розглядається в порядку господарського судочинства. При цьому не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1517цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD66C687AF9E4657C22581A10046B926
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, третя особа – приватне підприємство «Спецзовнішкомплект», про стягнення грошових коштів за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обґрунтування, що 07 жовтня 2011 року між публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») та приватним підприємством «Спецзовнішкомплект» (далі - ПП «Спецзовнішкомплект») укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000 грн. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 07 жовтня 2011 року ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. 04 та 25 липня 2012 року між банком та позичальником укладено додаткові договори НОМЕР_3 та НОМЕР_4 щодо умов надання кредитних коштів в рамках першого траншу (його частини) кредиту - укладення договору іпотеки майнових прав на нерухоме майно (комплекс будівель та споруд по АДРЕСА_1 та договору поруки з ОСОБА_1. Додатковим договором НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року сторони погодили збільшення/зменшення діючого ліміту кредитування в строки згідно з графіком: з 1 по 39 місяць - 37 500 000 грн.; на кінець 40 місяця - 33 500 000 грн.; на кінець 41 місяця - 29 500 000 грн.; на кінець 42 місяця - 25 500 000 грн.; на кінець 43 місяця - 21 500 000 грн.; на кінець 44 місяця - 17 500 000 грн.; на кінець 45 місяця - 13 500 000 грн.; на кінець 46 місяця - 9 500 000 грн.; на кінець 47 місяця - 5 500 00 грн.; на кінець 48 місяця - 0 грн. Згідно з додатковим договором НОМЕР_6 від 22 травня 2013 року сторони погодили умови надання кредитних коштів в рамках першого траншу (його частини) кредиту - укладення договору іпотеки майнових прав на нерухоме майно (комплекс будівель та споруд по АДРЕСА_1 та договору поруки з ОСОБА_1. 28 серпня 2013 року між банком та позичальником укладено додатковий договір НОМЕР_7, за умовами якого забезпечення надання кредитних коштів в рамках другого траншу (його частини) кредиту в розмірі, що з попередніми траншами не перевищуватиме діючого ліміту кредитування, здійснено шляхом укладення між банком та ТОВ «Сідвелс» договору іпотеки нерухомості - комплекс будівель по АДРЕСА_2 та земельної ділянки за вказаною адресою, а також між банком та ТОВ СУПП «Ай.Ті.Джі-Інвест» та між банком і ПП «Спецзовнішкомплект» - договорів застави рухомого майна (обладнання), за цією ж адресою. 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» укладено договір кредитної лінії НОМЕР_8, до якого були внесені зміни та доповнення додатковим договором НОМЕР_9 від 22 жовтня 2013 року, згідно з яким банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 22 000 000 грн. з кінцевим терміном повернення не пізніше 04 вересня 2014 року зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 18 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_10, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. У зв'язку з неналежним виконанням умов договору кредитної лінії НОМЕР_1 станом на 16 грудня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 1675728 грн. 27 коп., за договором кредитної лінії НОМЕР_8 - 27 075 977 грн. 75 коп. Звернувшись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, зазначив, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору кредитної лінії НОМЕР_1 станом на 27 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 78 133 339 грн. 71 коп., з яких: 37 500 000 грн. - прострочена заборгованість за кредитом, 11 066 272 грн. 74 коп. - прострочена заборгованість за процентами, 11 229 945 грн. 21 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2 183 102 грн. 28 коп. - пеня за несвоєчасне повернення процентів, 1 354 602 грн. 74 коп. - 3 % річних за непогашення кредиту, 270 535 грн. - 3% річних за непогашення процентів, 12 750 000 грн. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату кредиту, 1 778 881 грн. 74 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату процентів. Неналежне виконання позичальником умов договору кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року призвело до утворення заборгованості станом на 27 травня 2016 року у розмірі 23 410 712 грн. 59 копійок, з яких 1 315 466 грн. 32 коп. - прострочена заборгованість за кредитом, 2 315 199 грн. 41 коп. - прострочена заборгованість за процентами, 2 897 123 грн. 29 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 1 309 831 грн. 80 коп. - пеня за несвоєчасне повернення процентів, 1 007 923 грн. 59 коп. - 3% річних за непогашення кредиту, 113 025 грн. 41 коп. - 3 % річних за непогашення процентів, 13 415 154 грн. 66 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату кредиту, 1 036 988 грн. 11 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату процентів. Суму заборгованості за договорами кредитної лінії НОМЕР_1 та НОМЕР_8 банк просив суд стягнути з відповідача на свою користь. У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки від 07 жовтня 2011 року, посилаючись на те, що ним не надавалась згода на укладення додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року щодо ліміту кредитування у періодах, що стало наслідком збільшення обсягу відповідальності поручителя. Крім того, у лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки від 05 вересня 2013 року у зв'язку з відмовою банку прийняти належне виконання зобов'язань позичальником за договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року позов - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» 91 917 821,84 грн. та 3 654 грн. У задоволенні іншої частини позову - відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» 9 626 230,50 грн. - 3 % та інфляційні втрати. В решті рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення судів попередніх інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представників ПАТ «Державний ощадний банк України» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суд установив такі факти та обставини. 07 жовтня 2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000,00 грн. з остаточним терміном повернення не пізніше 06 жовтня 2015 року (т.1, а.с.9-17). Відповідно до пункту 2.7.1. проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі наступних процентних ставок: за частиною заборгованості в євро - 12% річних; за частиною заборгованості в гривнях - 17% річних. Також, п. 7.1.1 кредитного договору встановлено, що за порушення взятих на себе зобов'язань з повернення суми кредиту, комісійних винагород та своєчасної сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня, від суми платежу за кожний день прострочення. В подальшому до цього кредитного договору між сторонами було укладено додатковий договір НОМЕР_3 від 04 липня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_4 від 25 липня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_6 від 22 травня 2013 року та додатковий договір НОМЕР_7 від 28 серпня 2013 року (т.1, а.с.19-24). У пункті 2.3.5 додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року сторони погодили збільшення/зменшення діючого ліміту кредитування в строки згідно з таким графіком: з 1 по 39 місяць - 37 500 000,00 грн.; на кінець 40 місяця - 33 500 000,00 грн.; на кінець 41 місяця - 29 500 000,00 грн.; на кінець 42 місяця - 25 500 000,00 грн.; на кінець 43 місяця - 21 500 000,00 грн.; на кінець 44 місяця - 17 500 000,00 грн.; на кінець 45 місяця - 13 500 000,00 грн.; на кінець 46 місяця - 9 500 000,00 грн.; на кінець 47 місяця - 5 500 000,00 грн.; на кінець 48 місяця - 0 грн. (т.1, а.с.21). Також 07 жовтня 2011 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому (т.1, а.с.25-26). 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_8, до якого були внесені зміни та доповнення додатковим договором НОМЕР_9 від 22 жовтня 2013 року, згідно якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 22 000 000,00 грн., кредит надавався у вигляді відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 04 вересня 2014 року. Проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі процентної ставки в розмірі 18% річних (т.1, а.с.27-34). Пунктом 7.2.1 цього кредитного договору передбачено, що за невиконання або неналежне виконання взятих на себе зобов'язань, банк має право застосовувати до позичальника наступні штрафні санкції зокрема пеню на користь банку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу з повернення суми кредиту та/або від суми несвоєчасно сплачених комісійних винагород та\або процентів за користування кредитом за кожен день прострочення. Також 05 вересня 2013 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_10, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому (т.1, а.с.35-36). Умовами додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом. ПП «Спецзовнішкомплект» не виконало взяті на себе зобов'язання за договором кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка відповідно до наданих позивачем розрахунків станом на 27 травня 2016 року становить 78 133 339,71 грн. (т.2, а.с.139-143). Також, ПП «Спецзовнішкомплект» не виконало взяті на себе зобов'язання за договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка відповідно до наданих позивачем розрахунків станом на 27 травня 2016 року становить 23 410 712,59 грн. (т.2, а.с.144-148). Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року та рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 29 червня 2016 року вже було стягнуто заборгованість за договором кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року та договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року (т. 2, а. с. 174-191). Так, згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» змін щодо збільшення розміру діючого ліміту кредитування чи процентів до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року не вносили. Ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості з відповідача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що боржником належним чином не виконувались умови договорів кредитної лінії, забезпечених порукою, а тому дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача як поручителя на користь банку заборгованості. Окрім того, відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року було збільшено ліміт кредитування без згоди поручителя, що в силу частини першої статті 559 ЦК України свідчить про припинення поруки, суд апеляційної інстанції керувався тим, що умовами зазначеного додаткового договору НОМЕР_5 банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом, а згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати, зокрема, також за додатковими договорами, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» змін щодо збільшення розміру діючого ліміту кредитування чи процентів до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року не вносили, відтак відсутні підстави для припинення поруки. Постановляючи ухвалу про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що зазначення у договорі поруки про можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати не звільняє сторони основного зобов'язання від узгодження цих змін із поручителем, оскільки договором (п.1.1) не передбачено, що такі зміни проводяться без їх узгодження (додаткового повідомлення), і докази такого узгодження відсутні. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року, 12 квітня 2017 року, 10 вересня 2014 року, 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що зміна умов кредитного договору (можливість зміни розміру процентів та строків) за основним зобов’язанням передбачена умовами договору, а тому відсутні підстави для визнання договору поруки припиненою. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 20 липня 2016 суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач надав згоду на будь-яку зміну кредитного договору, в тому числі розміру процентної ставки, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що таке збільшення процентної ставки не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року, суд виходив з того, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року, суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 559 України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Судами встановлено, що умовами додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом. Згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості з поручителя, оскільки будь-яких змін, про внесення яких кредитор був зобов’язаний повідомити та отримати згоду від поручителя, до кредитного договору не вносились, а згідно договору поруки зобов’язався солідарно відповідати перед кредитором за виконання боржником зобов’язань, умовами якого, зокрема, передбачено що у випадку продовження строків повернення кредиту та/або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. З огляду на зазначене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Відтак, рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції, як помилково скасованого. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року скасувати, рішення апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1539цс17 Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1539цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ADBDC7C3A4837BE9C22581A0002CD0C9
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року, в с т а н о в и в: У вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі – Ленінський ВДВС Кіровоградського МУЮ), Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Позивач зазначав, що до 2 грудня 1997 року перебував у трудових відносинах з Кіровоградським військторгом № 72. На момент звільнення роботодавець не провів належні позивачу виплати при звільненні. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 11 вересня 1998 року стягнув з роботодавця на користь позивача 1 тис. 834 грн 92 коп. Однак рішення суду не виконане у зв’язку з недостатністю майна в боржника та мораторієм на примусове стягнення, який накладено згідно з наказом Міністерства юстиції України на виконання Указу Президента України від 23 травня 2001 року № 1-14/616 та Закону України від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Посилаючись на те, що: органи державної виконавчої служби не вжили заходів щодо своєчасного виконання зазначеного рішення суду, чим порушили норми Закону України «Про виконавче провадження»; обласне управління юстиції та Міністерство юстиції України не здійснило контроль за діяльністю органів державної виконавчої служби, а відповідні фінансові органи – за дотриманням законодавства про оплату праці; тривале невиконання судового рішення зумовило вторгнення у психічну сферу особистості та завдало позивачу моральної шкоди, яка виразилась у переживаннях, витрачанні часу, розладі сну, стані апатії, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, – позивач просив стягнути з держави Україна в особі Державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Кіровограда, Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції шляхом списання з рахунку Головного управління Державного казначейства України на свою користь 1 тис. 754 грн 18 коп. збитків, пов’язаних зі знеціненням від інфляції суми, що підлягає стягненню за рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 11 вересня 1998 року; 22 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, 500 грн витрат на правову допомогу. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу Верховного Суду України та частково рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України», у тому числі й за заявою ОСОБА_1, яким установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, про наявність якого йому стало відомо 29 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. За змістом частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання такого рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 ЦПК України (у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). Таким чином, загальна тривалість цивільного провадження у цій справі була надмірною – 5 років, 7 місяців та 7 днів. Згідно з рішенням четвертої секції Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України» та додатками до нього ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини заяву про надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Цим рішенням оголошено прийнятними скарги заявників, у тому числі ОСОБА_1, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та постановлено, що заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень. Крім того, постановлено, що: a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в додатку (зокрема, ОСОБА_1 – 500 євро); ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. З огляду на зміст рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року «Саєнко та інші проти України», у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування судових рішень, про перегляд яких подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється самим порушенням, установленим у рішенні Європейського суду з прав людини; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_1, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі за його позовом та не усуне такого недоліку як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов’язок держави виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням Європейського Суду з прав людини порушення Конвенції. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Б.М. Пошва М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок В.Ф. Школяров Є.І. Ковтюк Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1012цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCCE4E34500BF578C22581A10045EA28
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного казначейства України, Прокуратури Миколаївської області, Управління внутрішніх справ МВС України в Миколаївській області, треті особи: Южноукраїнський міський відділ УМВС України в Миколаївській області, Прокуратура м. Южноукраїнська Миколаївської області, про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року, в с т а н о в и в: У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. Позивач зазначав, що 25 березня 2004 року прокурором м. Южноукраїнська Миколаївської області відносно нього було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 355, статтею 356 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а 29 квітня 2004 року Южноукраїнським міським відділом УМВС України в Миколаївській області – за частиною другою статті 189 цього Кодексу. З 30 березня по 1 квітня 2004 року позивача було затримано як підозрюваного у зазначеній кримінальній справі. Після затримання ОСОБА_1 на вимогу слідчого був вимушений передати ОСОБА_2, за заявою якого і було порушено кримінальну справу, 5 тис. доларів США, що було еквівалентно 25 тис. грн. Крім того, на підставі постанови слідчого на підприємстві, яке очолював ОСОБА_1, було проведено обшук та вилучено автомобіль марки «Опель», який йому передала громадянка ОСОБА_3 у рахунок погашення боргу в сумі 81 тис. 601 грн 68 коп. 20 березня 2004 року Южноукраїнський міський суд Миколаївської області постанови прокурора та слідчого про порушення кримінальної справи скасував. Посилаючись на те, що незаконним порушенням кримінальної справи йому було завдано майнової шкоди на суму 295 тис. 016 грн 4 коп., з яких 25 тис. грн – кошти, безпідставно сплачені ОСОБА_2, 81 тис. 601 грн 68 коп. – вартість безпідставно вилученого автомобіля, 23 тис. 868 грн 49 коп. упущеної вигоди, 13 тис. 545 грн 87 коп. інфляційних збитків та 1 тис. грн витрат на послуги адвоката. Одночасно позивач просив відшкодувати спричинену йому моральну шкоду, яку він оцінив у 150 тис. грн. Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 травня 2006 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 8 тис. 585 грн майнової шкоди та 25 тис. грн моральної шкоди. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року рішення суду першої інстанції в частині відшкодування майнової шкоди в розмірі 8 тис. 585 грн скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові, стягнуто на користь позивача 1 тис. грн витрат на правову допомогу, а в частині задоволених вимог про відшкодування моральної шкоди змінено – зменшено суму до 5 тис. грн. Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області (який діяв як суд касаційної інстанції) від 26 листопада 2007 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені рішення судів та направити справу на новий апеляційний розгляд з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» щодо несправедливості цивільного провадження. Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України». Це рішення набуло статусу остаточного. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У справі, яка переглядається, рішенням Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» було встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції відносно ОСОБА_1 під час розгляду його справи апеляційним судом, а саме в контексті «справедливого суду», гарантованого статтею 6 Конвенції. Європейський суд з прав людини у цьому рішенні констатував, що цивільне провадження за позовом ОСОБА_1 розглядалось у трьох інстанціях, при цьому суд апеляційної інстанції мав розглянути справу як щодо фактів, так і щодо права, а суд касаційної інстанції – щодо питань права. Отже, заявник мав бути забезпечений можливістю надати апеляційному суду усне пояснення щодо моральної шкоди, завданої його триманням під вартою в умовах страждань і тривоги. Необхідність заслухати його була обумовлена особистим характером події, що з ним сталася, а також потребою встановити суму відшкодування шкоди. У рішенні суд зауважив, що згідно із ЦПК України апеляційний суд повинен був повідомити заявника про судове засідання завчасно рекомендованим листом. Крім того, суд мав відкласти розгляд справи з огляду на відсутність заявника, а також на відсутність будь-яких доказів того, що він належним чином був сповіщений про судове засідання. Цього зроблено не було. Зазначений вище недолік апеляційного провадження міг виправити суд касаційної інстанції, оскільки з огляду на серйозність порушення, повинен був скасувати відповідне рішення та направити справу на новий розгляд. Хоч заявник звернув увагу суду касаційної інстанції на це питання у своїй сказі, її було відхилено без надання жодного обґрунтування (пункти 21, 67 та 68). У зв’язку із зазначеним суд констатував, що не було дотримано принципу рівності сторін, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, рішенням п’ятої секції Європейського суду з прав людини від 2 лютого 2017 року у справі «Лопушанський проти України» оголошено заяву ОСОБА_1 прийнятною частково та встановлено порушення національними судами пункту 1 статті 6 Конвенції; постановлено, що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 900 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відповідно до частини третьої статті 3604 ЦПК України якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково та направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення. Ураховуючи викладене, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року та ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України та частиною третьою статті 3603 цього Кодексу, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 26 листопада 2007 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2006 року скасувати, справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Миколаївської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Л.І. Охрімчук М.І. Гриців Б.М. Пошва В.І. Гуменюк О.Б. Прокопенко А.А. Ємець Я.М. Романюк Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1074цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C71F938D2ACF0B48C22581A1004642FA
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона з 20 травня 1978 року перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу вони придбали земельну ділянку площею S на АДРЕСА_1, квартиру в будинку АДРЕСА_1, приміщення кафе з банкетною залою загальною площею P за тією ж адресою, яке відповідач використовує в процесі здійснення підприємницької діяльності. Посилаючись на те, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, позивачка просила визнати за нею право власності на V частину зазначеного вище майна. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав за нею право власності на V частину вказаних земельної ділянки, квартири та приміщення кафе з банкетною залою. Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав ОСОБА_2 та які останній використовував в інтересах сім’ї. Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 18 лютого 2016 року відкрив апеляційне провадження в справі. Цей же суд ухвалою від 21 березня 2016 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 вересня 2015 року закрив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 квітня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3. У заяві ОСОБА_3 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року та передачу справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України): неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України); неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частин першої та п’ятої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, статті 292 ЦПК України; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. На підтвердження наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 2 березня та 13 квітня 2016 року, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року. Заслухавши доповідь судді, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди у справі встановили, що Хмельницький міськрайонний суд рішенням від 15 вересня 2015 року здійснив поділ майна подружжя і визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину спільно нажитого в період шлюбу з ОСОБА_2 нерухомого майна. Обґрунтовуючи своє право на подання апеляційної скарги в цій справі, ОСОБА_3 посилався на те, що поділу підлягало не лише майно, а й борги подружжя, оскільки вони виникли в інтересах сім’ї. Так, поділ указаного майна позбавить його права на повернення ОСОБА_2 коштів за договором позики, стягнутих рішенням суду на його користь. Закриваючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскаржуваним рішення суду першої інстанції не вирішувалося питання про права та обов’язки ОСОБА_3. Суд зауважив, що заявник не надав доказів на підтвердження того, що позичені ним грошові кошти ОСОБА_2 використав в інтересах сім’ї, адже Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 9 червня 2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 1 жовтня 2015 року, стягнув кошти за договором позики в сумі 1 млн 242 тис. грн лише з ОСОБА_2 за його борговими розписками. ОСОБА_3 указує на те, що у справі, судові рішення в якій він просить переглянути, суд касаційної інстанції неоднаково застосував норми матеріального права, а саме статтю 65 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Однак, постановляючи ухвали, про перегляд яких просить заявник, суди апеляційної та касаційної інстанцій застосували лише норми процесуального, а не матеріального права, тож підстава для перегляду судового рішення, передбачена пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, відсутня. Разом з тим ухвалами колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 та 11 червня 2014 року, 25 листопада 2015 року, 13 квітня 2016 року, наданими заявником для порівняння, за аналогічних обставин суд касаційної інстанції скасував ухвали судів апеляційної інстанції та направив справи на апеляційний розгляд, установивши помилковість висновків судів апеляційної інстанції про те, що оскаржуваними судовими рішеннями не порушено прав заявників, які не були сторонами у справі, натомість суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Наданою для порівняння ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив, зокрема, з того, що на час розгляду справи про поділ майна подружжя в апеляційному суді власником спірної квартири була інша особа, яку не було залучено до участі у справі. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 3 лютого 2016 року, на яку також посилається заявник, ухвалу суду апеляційної інстанції, залишену без змін ухвалою суду касаційної інстанції, про відмову у прийнятті апеляційної скарги скасувала та направила справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги, оскільки висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у заявника права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суду апеляційної інстанції було надано копію ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 грудня 2013 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, яка набрала законної сили та не була скасована на момент розгляду судом першої інстанції цієї справи, про накладення арешту на кафе з банкетною залою загальною площею P, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_2. Однак Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 15 вересня 2015 року, яке ОСОБА_3 оскаржив в апеляційному порядку, визнав за ОСОБА_1 право власності на V частину, зокрема, зазначеного приміщення кафе з банкетною залою. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору. За змістом частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, у разі порушення судом норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та має право скасувати судове рішення і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. Ураховуючи викладене ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 21 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1844цс16 Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1844цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3A27BA2878317C87C22581A0002F0CCE