Search the Community

Showing results for tags 'постановление всу по пересмотру'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 845 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю: ОСОБА_3, представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» – ОСОБА_1, публічного акціонерного товариства «Златобанк» – ОСОБА_2, ОСОБА_12 – ОСОБА_4, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» (далі – ТОВ «Вассма Рітейл») про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Українська агрохімічна компанія» (далі – ТОВ «Українська агрохімічна компанія») до ТОВ «Вассма Рітейл», треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, – ОСОБА_3, ОСОБА_10, ОСОБА_13, ОСОБА_12, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – публічне акціонерне товариство «Златобанк», про визнання недійсним договору, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року ТОВ «Українська агрохімічна компанія» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що внаслідок зловмисної домовленості між директором ТОВ «Українська агрохімічна компанія» і директором ТОВ «Вассма Рітейл» між позивачем як продавцем і відповідачем як покупцем укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, внаслідок чого ця земельна ділянка вибула із володіння ТОВ «Українська агрохімічна компанія». Директор позивача і директор відповідача є співзасновниками товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Кемікал» (далі – ТОВ «Вассма Кемікал»), яке є одноособовим засновником ТОВ «Вассма Рітейл». ТОВ «Українська агрохімічна компанія» просило визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,48 га, кадастровий номер 5624683300:03:000:0021, укладений 15 грудня 2011 року між ТОВ «Українська агрохімічна компанія» в особі ОСОБА_7 і ТОВ «Вассма Рітейл» в особі ОСОБА_6 (далі – Договір). У подальшому позивач доповнив підстави позову, пославшись на те, що судовим рішенням в іншій справі за позовом учасника ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_3 до ТОВ «Українська агрохімічна компанія» визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія», яким директору цього товариства було надано повноваження на укладення оспорюваного Договору. Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що в момент вчинення оспорюваного правочину не існувало обставин, з якими закон пов’язує визнання його недійсним; юридичні особи, які уклали оспорюваний Договір, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх представники – необхідні повноваження; Договір схвалено та виконано його сторонами в повному обсязі. Рішенням Господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року, рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено, Договір визнано недійсним. У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Вассма Рітейл» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність постанови Вищого господарського суду України висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17), щодо застосування ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України (далі – ЦК). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 15 грудня 2011 року між ТОВ «Українська агрохімічна компанія» (продавець) і ТОВ «Вассма Рітейл» (покупець) укладено Договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований у реєстрі за № 2497. Відповідно до витягу із Державного реєстру правочинів Договір зареєстровано 15 грудня 2011 року за № 4804182. Договір із боку продавця підписано представником за довіреністю від 3 грудня 2011 року ОСОБА_7, а із боку покупця – директором ОСОБА_6 Довіреність ОСОБА_7 від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» підписано директором цього товариства ОСОБА_8 і нотаріально посвідчено. Відповідно до п.п. 1–3 Договору продавець зобов'язується передати земельну ділянку, а покупець – прийняти земельну ділянку у власність і сплатити за неї обумовлену грошову суму. Земельна ділянка із цільовим призначенням для будівництва й обслуговування виробничих приміщень розташована за адресою: Рівненська область, Рівненський район, Городоцька сільська рада (за межами населеного пункту), належить продавцю на праві приватної власності згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 267624, виданим Рівненською районною державною адміністрацією 1 грудня 2011 року, кадастровий номер 5624683300:03:000:0021. Площа земельної ділянки 1,48 га. Продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчиняється за 150 838,00 грн, які покупець сплачує продавцю до 20 січня 2012 року на поточний рахунок продавця (п. 4 Договору). Ринкова вартість земельної ділянки становить 149 305,00 грн згідно зі звітом про експертну грошову оцінку від 9 грудня 2011 року (п. 7 Договору). У п. 14 Договору зазначено, що продавець повідомляє покупця про згоду учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» на відчуження цієї земельної ділянки, що оформлено протоколом № 02/10-01 зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року. Договір обсязі виконано у повному. Зокрема, покупцем сплачено його вартість, а продавцем передано майно, право власності на яке зареєстровано за відповідачем. Із наявних у матеріалах справи витягів із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (станом на 29 травня 2012 року) вбачається, що: – засновником ТОВ «Вассма Рітейл» є ТОВ «Вассма Кемікал», керівником – ОСОБА_6; – засновиками ТОВ «Вассма Кемікал» є ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_3, ОСОБА_6, керівником – ОСОБА_8. Зі змісту п.п. 2, 4 статуту ТОВ «Українська агрохімічна компанія» (у редакції, затвердженій протоколом загальних зборів від 19 грудня 2008 року № 19/12/2008) вбачається, що його учасниками є ОСОБА_3, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_13. Згідно з п.п. 9.1, 9.8 статуту ТОВ «Українська агрохімічна компанія» вищим органом товариства є збори його учасників. Виконавчим органом товариства є директор, який здійснює керівництво поточною діяльністю суб'єкта господарювання у межах своєї компетенції. До виключної компетенції загальних зборів належить, у тому числі: – надання згоди на укладання директором товариства угод і договорів, що стосуються відчуження та передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, які належать товариству; – надання згоди на укладення директором товариства угод і договорів на суму, що перевищує 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті, укладення кредитних договорів, договорів позики. Відповідно до п. 9.2.1 цього статуту директор товариства без доручення діє від імені товариства в межах свої компетенції. Директор товариства, зокрема: укладає угоди, договори, контракти на суму не більше 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті. Угоди, договори, контракти на суму, що перевищує зазначену, директор має право укладати виключно за умови отримання згоди зборів учасників; розпоряджається майном товариства в межах, визначених цим статутом; видає доручення, довіреності. На момент вчинення Договору ОСОБА_8 був директором ТОВ «Українська агрохімічна компанія». 2 жовтня 2009 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія», оформленим протоколом № 02/10-01, директору товариства ОСОБА_8 надано повноваження на укладання та підписання від імені товариства угод і договорів, що стосуються відчуження (продажу), передачі у заставу (іпотеку) основних засобів, у тому числі, але не обмежуючись, нерухомого майна, земельних ділянок, що належать позивачеві, а також договорів поруки на користь третіх осіб на період із 3 жовтня 2009 року по 1 березня 2012 року включно, а також надано керівникові право визначати на власний розсуд ціну та умови таких угод і договорів. Продаж основних засобів повинен вчинятися за ціною, не нижчою від їх балансової вартості. У подальшому на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 12 березня 2012 року припинено повноваження директора товариства ОСОБА_8 із 13 березня 2012 року. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 серпня 2015 року у справі № 910/12493/14, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, позов ОСОБА_3 до ТОВ «Українська агрохімічна компанія» задоволено – визнано недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року, оформлене протоколом № 02/10-01. Зазначеними судовими рішеннями у справі № 910/12493/14 встановлено, що загальні збори, які відбулися 2 жовтня 2009 року, не були правомочними, через відсутність на них ОСОБА_3 і ОСОБА_12 у зв'язку із неповідомленням цих осіб, частка яких у статутному капіталі сукупно становить 62,69 %. Нотаріально посвідченою довіреністю від 31 жовтня 2008 року ОСОБА_12 уповноважив ОСОБА_8 представляти його інтереси. Водночас відповідно до нотаріально посвідченої 20 листопада 2008 року заяви ОСОБА_12 ним до дати проведення спірних загальних зборів скасовано довіреність, видану на представництво своїх інтересів як учасника ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_8. 25 грудня 2008 року ОСОБА_12 повідомив товариство про скасування довіреності, виданої на ім'я ОСОБА_8, шляхом подання на адресу фактичного місцезнаходження товариства відповідної нотаріально посвідченої заяви. У зв'язку з наведеним додатково до зазначених порушень, пов'язаних із неповідомленням позивача та ОСОБА_12, також має місце прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для їх проведення. Наведені порушення є безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів. Відмовляючи у задоволенні позову у справі, яка розглядається, суд першої інстанції виходив із того, що: – на час укладення Договору від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» і ТОВ «Вассма Рітейл» його було підписано особами, належним чином уповноваженими на вчинення таких дій; – згідно з п. 9.2.1 статуту позивача директор товариства укладає угоди, договори, контракти, в тому числі зовнішньоекономічні, на суму не більше ніж 6 000 000,00 грн або еквівалентну суму в іноземній валюті. Таким чином, директор ТОВ «Українська агрохімічна компанія» ОСОБА_8 був уповноважений на укладання Договору щодо відчуження основних засобів, у т.ч. земельної ділянки, на підставі статуту; – продаж земельної ділянки здійснено за ціною, яка згідно зі звітом про експертну грошову оцінку вища за ринкову, тому посилання позивача на те, що фактично договір не був спрямований на отримання прибутку, є необґрунтованим; – заява про уточнення підстав позову у зв’язку з наявністю судового рішення про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Українська агрохімічна компанія» від 2 жовтня 2009 року, яким було надано повноваження директору цього товариства на укладення Договору, судом не приймається, оскільки таку заяву подано позивачем після початку розгляду справи по суті. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – суд першої інстанції неправильно оцінив заяви позивача як зміну підстав позову, оскільки позивач послався на незаконність рішень загальних зборів від 2 жовтня 2009 року у позовній заяві; – оспорюваний Договір від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія» підписала представник ОСОБА_7, яка діяла на підставі довіреності, виданої їй директором позивача ОСОБА_8. За змістом ст. 238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, тому ОСОБА_8 не міг надати такі повноваження ОСОБА_7, оскільки сам не мав достатнього обсягу повноважень на вчинення (підписання) Договору від імені ТОВ «Українська агрохімічна компанія»; – хоча Договір виконано у повному обсязі, проте не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинено особою, яка і підписала спірну угоду без належних повноважень. Доказів вчинення органами управління позивача будь-яких дій, які б свідчили про схвалення ними спірного правочину, матеріали справи не містять. Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17), для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) із третьою особою, з огляду на порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам лише факт, що згодом рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно з яким виконавчий орган діяв на момент укладення договору, визнано недійсним у судовому порядку. Такий договір може бути визнано недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження у повноваженнях виконавчого органу товариства. Закон не встановлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах з юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, обумовлених договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення. Зокрема необхідно встановити, чи виконала третя особа свої обов’язки за договором, в який спосіб у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором майном, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно. Аналіз висновків, зроблених судом касаційної інстанції у справі, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 760/8121/16-ц (№ 6-147цс17) щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки встановлені у справах фактичні обставини та матеріально-правове регулювання відповідних їм правовідносин не є подібними. Ураховуючи викладене, обставини, на які посилається заявник в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 21 листопада 2016 року, не отримали підтвердження. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. З огляду на викладене заява ТОВ «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14 задоволенню не підлягає. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Вассма Рітейл» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2016 року у справі № 910/28081/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 13 вересня 2017 року № 3-666гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B8E8323FC4BE297AC22581A2002EE4DC
  2. УХВАЛА 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський завод «Полімерконтейнер» (далі – ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер») – Сиротенка С.Є. і Тимочка М.М., Державної фіскальної служби України – Корчинської М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп., в с т а н о в и в: У 2003 році ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало до Господарського суду Харківської області позов до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), про присвоєння товару – тканина поліпропіленова рукавна з поліпропіленових стрічок – коду УКТ ЗЕД 5407.20.1100, вважаючи, що даний товар повинен класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених ввізного мита в сумі 35 684 грн 48 коп. та ПДВ в сумі 7 136 грн 90 коп., разом 42 821 грн 38 коп. Рішенням Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, позов задоволено. Крім того, 9 жовтня 2003 року Харківським апеляційним господарським судом винесено окрему ухвалу щодо порушення посадовими особами Східної регіональної митниці статті 124 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Закону України «Про судоустрій України», які виразились у зневажанні судових рішень, якими вже неодноразово було встановлено, що спірний товар відноситься до коду УКТ ЗЕД 5407.20.1900, про що і зазначав позивач. Постановою Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, окрему ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та рішення Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2005 року, позов задоволено. Ухвалою Верховного Суду України від 8 вересня 2005 року відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами касаційної скарги Харківської митниці на постанову Вищого господарської суду України від 12 липня 2005 року. 22 червня 2005 року ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція про захист прав людини), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини з огляду на те, що органи митної служби неодноразово присвоювали невірний код імпортованому в Україну заявником товару, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита, незважаючи на наявність низки судових рішень щодо правильності коду товару. Відтак, Високий суд зазначив, що мало місце втручання у мирне володіння майном ТОВ «Полімерконтейнер». Рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) набуло статусу остаточного 24 лютого 2017 року. 15 травня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» у порядку статті 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Одночасно до заяви про перегляд постанови суду касаційної інстанції заявником додано копію листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 березня 2017 року № 1578/1/13195-0-30-16/12.0.1-17, отриманого заявником 20 квітня 2017 року, в якому повідомлено ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про ухвалення Європейським судом з прав людини 24 листопада 2016 року рішення в справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України». У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» порушує питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року в частині скасування окремої ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та прийняття нової окремої ухвали щодо порушення прав заявника митними органами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що провадження у справі в порядку господарського судочинства підлягає припиненню, а заява – передачі до Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства із таких підстав. Ухвалою Верховного Суду України від 16 червня 2017 року в порядку, встановленому ГПК України, справу № А-40/250-03 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року. 1 вересня 2005 року набув чинності КАС України. Згідно з положеннями абзаців першого та шостого пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. А перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами здійснював Верховний Суд України і регулювався цей перегляд главою 3 КАС України, якою нині встановлено перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Відтак провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року, відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею цієї заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 80, 11114 ГПК України, 17, 235 КАС України, Верховний Суд України у х в а л и в: Припинити провадження в порядку господарського судочинства з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. Заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. передати на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-649гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., представники сторін не скористались правом участі у судовому засіданні, розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Фріда» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 за позовом ТОВ «Фріда» до товариства з обмеженою відповідальністю «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. та за зустрічним позовом про визнання договору недійсним, в с т а н о в и в: У квітні 2006 року ТОВ «Фріда» подало до Господарського суду м. Києва позов до ТОВ «Севастополь» про стягнення 34 823 грн 65 коп. заборгованості за надані послуги відповідно до укладеного між сторонами договору від 12 квітня 2005 року (далі – Договір). У вересні 2006 року ТОВ «Севастополь» подало до Господарського суду м. Києва зустрічний позов про визнання недійсним Договору. Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано недійсним пункт 1.2 додаткової угоди до Договору в частині встановлення ціни. Ухвалою Вищого господарського суду України від 9 листопада 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 1113 ГПК України у зв’язку з недоплатою державного мита. Ухвалою Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року касаційну скаргу ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року повернуто відповідно до пункту 5 частини першої статті 1113 ГПК України, оскільки касаційну скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку. Ухвалою Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року у справі № 13/357. 8 червня 2007 року ТОВ «Фріда» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, з огляду на те, що Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» повернув її без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Рішення Європейського суду з прав людини від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (заява № 24003/07) набуло статусу остаточного 8 березня 2017 року. ТОВ «Фріда» у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) подало заяву про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 13/357 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 13/357 ТОВ «Фріда» порушує питання про скасування ухвали Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвали Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року і передачу справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши доповідь судді-доповідача та перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 1, пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували цю Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Європейського суду з прав людини передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно зі статтею 11114 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України встановлено, що заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Як визначено пунктом 2 частини третьої статті 11125 ГПК України за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. У справі, що розглядається, рішенням Європейського суду з прав людини встановлено порушення національним судом пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права підприємства-заявника на доступ до суду, оскільки Вищий господарський суд України при розгляді повторної касаційної скарги ТОВ «Фріда» виявив надмірний формалізм, повертаючи скаргу без розгляду у зв’язку пропуском строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку, і безпідставно не дав оцінки супровідному листу підприємства-заявника, в якому містилося клопотання продовжити відповідний строк і розглянути по суті касаційну скаргу. Це порушення процесуального закону не було виправлено Верховним Судом України при розгляді касаційної скарги ТОВ «Фріда» на ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року. Ураховуючи викладене, ухвала Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвала Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року підлягають скасуванню з передачею справи до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11125 ГПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ТОВ «Фріда» задовольнити. Ухвалу Верховного Суду України від 22 лютого 2007 року та ухвалу Вищого господарського суду України від 19 грудня 2006 року скасувати, а справу передати до суду касаційної інстанції для вирішення питання про прийняття до провадження касаційної скарги ТОВ «Фріда» на рішення Господарського суду м. Києва від 14 вересня 2006 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-635гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB2DBB2893E13CD9C22581A2002E4184
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом відкритого акціонерного товариства (далі – ВАТ) «Укртурінвест» до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ), треті особи – публічне акціонерне товариство (далі – ПАТ) «Державний ощадний банк України», товариство з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Тоттенхем Офісіз енд Хаузіс Лімітед», Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, в с т а н о в и л а: ВАТ «Укртурінвест» звернулося до адміністративного суду з вищевказаним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 12 січня 2012 року № 0000292312 (далі – Рішення), яким позивачу збільшено суму податкового зобов’язання за платежем «орендна плата юридичних осіб» на 5 638 326 грн 54 коп., у тому числі за основним платежем – 4 680 068 грн 86 коп., штрафні (фінансові) санкції – 958 257 грн 68 коп. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що на земельній ділянці, яка була передана йому в оренду, збудовано будівлю, що введена в експлуатацію та перебуває у спільній власності кількох осіб. Вказує, що внаслідок відчуження ним частини нерухомого майна право користування земельною ділянкою пропорційно до частки права власності на об’єкт нерухомого майна перейшло до третіх осіб, у зв’язку з чим ВАТ «Укртурінвест» не зобов’язаний сплачувати орендну плату за ту частину земельної ділянки, користування якою припинено. Позивач вважає, що з його сторони немає порушень норм податкового законодавства, а винесене податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Суд установив, що ДПІ провела документальну позапланову виїзну перевірку ВАТ «Укртурінвест» з питань повного обчислення та своєчасності сплати орендної плати за землю за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої 27 листопада 2011 року склала акт № 1669/23-12/05518300 (далі – Акт перевірки). Під час перевірки ДПІ встановила порушення позивачем статей 2, 5 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі – Закон № 2535-XII), пунктів 288.1 та 288.2 статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК), а саме: товариством занижено грошові зобов’язання з орендної плати за землю за період з грудня 2008 року по вересень 2011 року на суму 4 680 068 грн 86 коп. На підставі Акта перевірки 12 січня 2012 року ДПІ прийняла Рішення. Розглядаючи справу, суд установив, що 19 січня 1995 року між позивачем та Державним спеціалізованим комерційним Ощадним банком України було укладено договір про спільне дольове будівництво офісної будівлі у м. Києві по вул. Госпітальній, 12. 28 липня 2000 року на підставі рішення Київської міської ради від 10 грудня 1998 року № 75/176 між Київською міською радою (орендодавець) та ВАТ «Укртурінвест» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (а.с. 10–12, т. 1) зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів 23 січня 2001 року за № 82-6-00014), за умовами якого позивачу передано в оренду строком на 49 років земельну ділянку площею 0,4721 га (кадастровий номер 82127002) за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 5% від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га. За даними держаного земельного кадастру на підставі договору оренди користувачем земельної ділянки за вищевказаною адресою є ВАТ «Укртурінвест», дата початку права користування – 23 січня 2001 року, дата закінчення – 23 січня 2050 року. Нормативна грошова оцінка згідно з довідкою від 17 жовтня 2007 року № Ю-06926 становить 27 101 185 грн 80 коп., площа земельної ділянки – 3951,51 кв. м. Розпорядженням Печерської районної державної адміністрації у м. Києві від 29 вересня 1999 року за № 1112 «Про затвердження акта державної приймальної комісії» було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта «Друга черга готелю «Інтурист» на 735 місць «Будинок по наданню допоміжних послуг бізнесменам» по вул. Госпітальній, 12 в Печерському районі м. Києва. Як убачається з додатка до цього акта ВАТ «Укртурінвест» зобов’язано передати, а організації, на які покладається експлуатація відповідних площ зазначеного в пункті 1 об’єкта, взяти їх на баланс. З довідки комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі – БТІ) від 8 квітня 2009 року № 1401398 (а.с. 37) вбачається, що право власності на частки нежилого приміщення, яке знаходиться за вищевказаною адресою, зареєстровано за кількома власниками. У подальшому співвласники змінювались, що підтверджується свідоцтвами про право власності на нежиле приміщення ВАТ «Укртурінвест», ВАТ «Державний ощадний банк», ТОВ «ТВС КО», договорами купівлі-продажу, мировою угодою, копії яких містяться в матеріалах справи (а.с. 38–41, т. 1, а.с. 117–118, 181–195, т. 2). Суд також установив, що починаючи з 2003 року позивач неодноразово звертався до Київської міської державної адміністрації з метою розподілу земельної ділянки між новими власниками об’єкта нерухомості та внесення змін до договору оренди земельної ділянко від 28 липня 2000 року, проте це питання до сих пір не вирішено. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд міста Києва останньою постановою від 20 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував Рішення. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про протиправність Рішення виходячи з того, що оскільки позивач частково відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно третім особам, то обов’язок зі сплати орендної плати за земельну ділянку у повному обсязі, на якій розташований об’єкт нерухомості, у позивача відсутній. Вищий адміністративний суд України постановою від 25 травня 2016 року попередні рішення судів скасував і прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову ВАТ «Укртурінвест». Відмовляючи в задоволенні позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність Рішення, посилаючись на те, що перехід права власності на майно до іншої особи не звільняє орендаря земельної ділянки від обов’язку зі сплати орендної плати за неї на підставі відповідного договору оренди. Тільки після внесення змін до підписаного з позивачем договору оренди в частині зміни розміру земельної ділянки або підписання нового договору оренди земельної ділянки пропорційно до частки нежитлових приміщень, що належать позивачу на праві власності, розмір орендної плати буде змінено. Не погодившись із зазначеною постановою суду касаційної інстанції, ВАТ «Укртурінвест» подало заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у якій просить її скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі. У заяві ВАТ «Укртурінвест» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 287.6 статті 287 ПК, статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та частини третьої статті 7 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV). На обґрунтування заяви додає копії рішень Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року (у справі № К/800/21272/13, що розглядається), 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року (справи №№ К/9991/12542/12, К/800/45284/13, К/800/26225/14 відповідно), 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), 31 травня 2016 року (справа № К/800/54498/15). Крім того, заявник додає рішення Вищого господарського суду України від 9 та 29 липня, 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 904/2873/14, 910/9813/15 відповідно) та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16). Проте колегія суддів не може взяти до уваги ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), оскільки суд касаційної інстанції зазначеними рішеннями рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання сплати земельного податку скасував, а справи у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто остаточне рішення по суті позовних вимог не приймав. З цих же мотивів Верховний Суд України не може взяти до уваги і ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року у справі № К/800/21272/13, що розглядається, та рішення Вищого господарського суду України від 9 липня та 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 910/9813/15), оскільки вказаними рішеннями суди касаційної інстанції остаточні рішення по суті спорів у цих справах не приймали, а справи направили на новий розгляд. У решті наданих для порівняння заявником рішень Вищого адміністративного суду України – від 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року, 31 травня 2016 року – суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що право користування земельною ділянкою переходить до нового власника об’єктів нерухомості в силу норм ПК, ЗК та ЦК, у зв’язку з чим з моменту державної реєстрації права власності на таке майно у нового власника виникає обов’язок сплачувати плату за землю. У постанові від 29 липня 2015 року Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що у підприємства припинилося право користування земельною ділянкою, на якій розташовано об’єкти нерухомості, що були відчужені ним на користь товариства, оскільки до товариства перейшло право оренди земельної ділянки на тих самих умовах та в тому ж обсязі, що були у підприємства до відчуження будівлі, яка розташована на орендованій земельній ділянці. Розглядаючи питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК, у постанові від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16) колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку про те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК у поєднанні з нормою статті 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ВАТ «Укртурінвест» підлягає задоволенню з таких підстав. За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні. За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин). У частинах першій та другій статті 120 ЗК встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 ЦК. За частиною третьою статті 7 Закону № 161-ХІV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда. Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані. Із установлених попередніми судами обставин справи вбачається, що відповідно до договору оренди від 28 липня 2000 року ВАТ «Укртурінвест» набуло право користування земельною ділянкою строком на 49 років площею 0,4721 га за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі п’яти відсотків від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га та покладено контроль за правильністю обчислення і справляння орендної плати на ДПІ. Після завершення будівництва об’єкта нерухомості за вказаною адресою право власності на частки цього нежилого приміщення було зареєстровано за кількома власниками, які у подальшому змінювались, тобто об’єкт нерухомості знаходиться у спільній частковій власності. Підсумовуючи сказане, колегія суддів дійшла такого висновку. У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 21-804а16). Таким чином, до нового власника об’єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов’язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно. Нормативне тлумачення норм податкового закону, неоднаковість застосування яких оспорюється, в контексті змісту фактичних обставин справи дає підстави вважати, що суд касаційної інстанції у оскаржуваному рішенні неправильно застосував норми матеріального права, у зв’язку з чим воно підлягає скасуванню. Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про протиправність Рішення та його скасування, оскільки в період, за який проведено перевірку (з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року), нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, перебували у колективній власності кількох юридичних осіб, право власності яких було зареєстроване у встановленому законодавством порядку, тому після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації в БТІ за іншими особами позивач не повинен сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є. За таких обставин ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 25 травня 2016 року скасувати, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.В. Кривенда Постанова від 12 вересня 2017 року № 21-3078а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D175EF09B886D66BC225819C0044F51F
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Ємця А.А., Романюка Я.М., – Лященко Н.П., за участю представника позивача – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» (далі – ПАТ «Банк національний кредит») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука Віталія Віталійовича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року у справі № 910/15939/16 за позовом ПАТ «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука Віталія Віталійовича до товариства з обмеженою відповідальністю «ВГФ 2014» (далі – ТОВ «ВГФ 2014») про визнання нікчемного правочину недійсним, в с т а н о в и л и: У серпні 2016 року ПАТ «Банк національний кредит» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за умовами укладеного між ним і ТОВ «ВГФ 2014» депозитного договору у разі його дострокового розірвання з ініціативи вкладника проценти виплачуються відповідачеві за зниженою ставкою. Крім того, між ПАТ «Банк національний кредит» і відповідачем укладено договір про внесення змін до депозитного договору, за змістом якого повернення коштів у разі дострокового розірвання депозитного договору з ініціативи вкладника здійснюється без застосування зниженої процентної ставки. Відповідач звернувся до банку із заявою про дострокове розірвання депозитного договору, яку було задоволено, на рахунок відповідача повернуто всю суму депозиту та суму нарахованих процентів без їх перерахування за зниженою ставкою. Договір про внесення змін до депозитного договору вчинено протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації банку. Перевіркою, проведеною уповноваженою особою Фонду, виявлено, що договір про внесення змін є нікчемним у силу положень ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і запропоновано ТОВ «ВГФ 2014» повернути ПАТ «Банк національний кредит» кошти у сумі 399 452,05 грн, отримані на виконання такого правочину. Відповідач коштів не повернув і користується ними без достатніх правових підстав. Посилаючись на положення п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ПАТ «Банк національний кредит» просило визнати недійсним нікчемний договір від 27 червня 2014 року про внесення змін № 1 до депозитного договору від 26 червня 2014 року № DU1235/2014-1, укладений між ним і ТОВ «ВГФ 2014», у частині незастосування зниженої процентної ставки при достроковому розірванні договору з ініціативи вкладника. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на свободу договору та відсутність підстав для висновку про нікчемність правочину. Рішенням Господарського суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Банк національний кредит» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 38 та п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 924/293/16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 910/31/16 та копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року у справі № 753/9201/16-ц, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, що розглядається. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Банк національний кредит» підлягає частковому задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 26 червня 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» (банк) і ТОВ «ВГФ 2014» (вкладник) укладено договір про депозитний вклад «Стандартний» № DU1235/2014-1 строком на 12 місяців+1 день (367 днів) у національній валюті (без капіталізації процентів) (далі – Договір). За умовами п.п. 2.1–2.3 Договору вкладник передає, а банк приймає на депозитний рахунок у ПАТ «Банк національний кредит» грошові кошти в сумі 3 000 000,00 грн у національній валюті на умовах цього Договору. Депозит розміщується на строк із 26 червня 2014 року по 27 червня 2015 року включно. Банк сплачує вкладникові процентну ставку за користування депозитом у розмірі 22 % річних. Порядок повернення депозиту та сплати процентів визначено у розділі 3 Договору, згідно з п. 3.1 якого банк приймає на зберігання грошові кошти вкладника на умовах і в терміни, передбачені п.п. 2.1–2.3 цього Договору. Вкладник має право звернутися з проханням про дострокове розірвання Договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це банк за 10 робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання заяви про дострокове розірвання Договору. Датою розірвання Договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів вкладнику. Банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 днів з дня подання вкладником заяви про дострокове розірвання Договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок вкладника, відкритий у ПАТ «Банк національний кредит». У випадку розірвання Договору з ініціативи вкладника проценти нараховуються та сплачуються за ставкою у розмірі 2 % річних за весь період перебування коштів на депозитному рахунку (п. 3.7 Договору). Якщо сума раніше сплачених вкладникові процентів перевищує суму процентів, що належить до виплати за перерахуванням, то різниця між ними утримується банком у момент дострокового повернення вкладу із суми вкладу або вноситься вкладником на рахунок банку (п. 3.8 Договору). Відповідно до п. 4.2 Договору банк має право самостійно розраховувати суму процентів, а також визначати у кожному конкретному випадку умови договорів про зміну умов Договору, в тому числі зміну розміру процентів за результатами переговорів. Банк має право у разі дострокового розірвання Договору за ініціативою вкладника повернути суму депозиту вкладнику за мінусом суми, утриманої з суми депозиту згідно з п. 3.8 цього Договору. У розділі 7 Договору наведено заключні положення, за змістом п. 7.2 якого всі інші зміни та доповнення до нього, в тому числі щодо зміни розміру процентної ставки за користування депозитом, має бути вчинено у письмовій формі та підписано належним чином сторонами з обов'язковим посиланням на цей Договір. 27 червня 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» (заставодержатель), ТОВ «ВГФ 2014» (заставодавець) і товариством з обмеженою відповідальністю «Факторинг Фінанс» (далі – ТОВ «Факторинг Фінанс», позичальник) укладено договір застави майнових прав № 04-1276/1-1 (далі – Договір застави), за умовами якого заставодавець на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за Договором про надання відновлювальної кредитної лінії від 1 червня 2013 року № 05.1-85ю/2013/2-1, укладеним між банком і ТОВ «Факторинг Фінанс» (далі – Кредитний договір), передав заставодержателю у заставу майнові права на отримання грошових коштів у сумі 3 000 000,00 грн за Договором, у тому числі сам вклад і нараховані проценти в розмірі 22 %. 27 червня 2014 року між ПАТ «Банк національний кредит» і ТОВ «ВГФ 2014» укладено договір про внесення змін № 1 до Договору, згідно з яким сторони, зокрема: – доповнили Договір положенням про те, що майнові права на вклад є забезпеченням виконання зобов’язань ТОВ «Факторинг Фінанс» за Кредитним договором; – змінили пункт 2.6 Договору, відповідно до якого передбачалося, що банк у день повернення депозиту зараховує суму Депозиту із нарахованими процентами на поточний рахунок вкладника, натомість визначили, що 26 червня 2015 року банк перераховує загальну суму депозиту на рахунок вкладника, але в будь-якому випадку після припинення дії Договору застави; – виклали п. 3.7 Договору в новій редакції, згідно з якою вкладник має право після припинення дії Договору застави звернутися з проханням про дострокове розірвання Договору і повернення суми депозиту в робочий день протягом операційного часу, письмово попередивши про це банк за 10 (десять) робочих днів до бажаної дати повернення суми депозиту та нарахованих процентів, шляхом подання відповідної заяви про дострокове розірвання Договору. Датою розірвання Договору вважається дата повернення суми депозиту та нарахованих процентів вкладнику. Після припинення дії Договору застави банк повертає суму депозиту та нарахованих процентів протягом 10 (десяти) днів із дня подання вкладником заяви про дострокове розірвання Договору шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок вкладника; – доповнили Договір положеннями про те, що вкладник має право на дострокове розірвання договору, але тільки після припинення дії Договору застави, повідомивши про це банк за 10 робочих днів. 26 лютого 2015 року відповідач звернувся до позивача з листом № 3, в якому просив достроково припинити дію Договору без втрати нарахованих відсотків і повернути депозитні кошти разом із відсотками на поточний рахунок позивача. 29 квітня 2015 року ПАТ «Банк національний кредит» і ТОВ «Факторинг Фінанс» уклали договір про розірвання Кредитного договору. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 червня 2015 року № 114 з 8 червня 2015 року у ПАТ «Банк національний кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію. 31 серпня 2015 року відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк національний кредит». Виписка по особовому рахунку ТОВ «ВГФ 2014», надана банком, містить інформацію про те, що проводку на суму 3 439 397,26 грн (двома платежами по 439 397,26 грн – проценти за депозитними коштами і 3 000 000,00 грн – депозитні кошти) здійснено 28 серпня 2015 року. У листах від 2 жовтня 2015 року № 10/15-8 та від 17 листопада 2015 року № 04-08/2091 уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» за наслідками проведеної перевірки повідомила ТОВ «ВГФ 2014» про нікчемність договору про внесення змін до Договору на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та просила повернути банку кошти у сумі 399 452,05 грн. Зазначені повідомлення залишено відповідачем без відповіді та виконання. Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, виходячи із загальних положень ЦК і Господарського кодексу України про зобов’язання, свободу договору та договір банківського вкладу, дійшли висновку, що сторони, уклавши договір про внесення змін № 1 до Договору, на власний розсуд виклали п. 3.7 Договору в новій редакції, згідно з якою виключили положення про виплату процентів за зниженою процентною ставкою у разі дострокового розірвання Договору. Договір про внесення змін № 1 до Договору в частині незастосування зниженої процентної ставки при достроковому розірванні договору з ініціативи вкладника не суперечить законодавству, чинному на момент його укладення. Зазначили, що виплата банком процентів за користування депозитом не може вважатися відмовою банку від власних майнових вимог у розумінні ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з огляду на таке. Між сторонами склалися зобов'язальні правовідносини на підставі договору банківського вкладу, які мають майново-грошовий характер і в яких відповідач виступає кредитором за майновою вимогою з повернення його коштів і сплати процентів, а банк, відповідно, є боржником, тобто особою, на яку договором і законом покладено обов'язок виплатити вкладникові суму вкладу та проценти на нього або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Отже, за Договором майновими вимогами був наділений саме відповідач, а не банк, а тому доводи позивача стосовно того, що уклавши оспорювану додаткову угоду, банк відмовився від власних майнових вимог, є помилковими. Разом із тим у справі № 924/293/16 суд касаційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про задоволення позову ПАТ «Банк національний кредит» до приватного підприємства «Аграрна компанія 2004» про зобов’язання повернути кошти з огляду на таке. Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив зобов'язати відповідача повернути позивачеві грошові кошти, одержані за нікчемною додатковою угодою до депозитного договору з підстав, визначених п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки у зв'язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою ставкою банк відмовився від власних майнових вимог, що спричинило необґрунтовану виплату відповідачеві грошових коштів. Встановивши нікчемність цієї угоди на підставі ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», ст. 215 ЦК, суд застосував наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені ст. 216 ЦК. Таких висновків дійшли суди касаційної інстанції й у справах № 910/31/16 та № 753/9201/16-ц, копії постанов у яких надано для порівняння, залишаючи без змін судові рішення апеляційної інстанції про задоволення аналогічних позовів. Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом ст. 215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. У справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли із договору строкового банківського вкладу, тобто охоплюються правовим регулюванням глави 71 ЦК. Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 1058 ЦК за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Згідно із ч. 1 ст. 1060 ЦК договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Частиною 1 ст. 1061 ЦК передбачено, що банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. При цьому ч.ч. 3 та 4 наведеної норми містять правила щодо неможливості банку здійснювати одностороннє зменшення розміру відсоткової ставки на строкові вклади. Положення ЦК щодо неможливості одностороннього втручання в розмір винагороди за строковими вкладами, покликані забезпечувати розумність, справедливість та добросовісність виконання сторонами своїх зобов’язань: банку – щодо виплати вкладникові очікуваних відсотків за користування коштами, вкладника – щодо дозволу банкові користуватись своїми коштами протягом усього періоду, на який укладено договір. У цьому проявляється збалансованість інтересів сторін. Проте, коли особа заявляє вимогу про дострокове повернення свого строкового вкладу, банк в значній мірі позбавляється того, на що розраховував, укладаючи такий договір. Водночас у ЦК відсутні положення щодо превалювання інтересів вкладника над інтересами банку у випадку дострокової вимоги вкладника про повернення строкового вкладу. Разом із тим чинним законодавством України передбачено спеціальні положення, що мають на меті врегулювання таких ситуацій, в яких керівництво банку діє всупереч майновим інтересам очолюваної організації та майновим інтересам інших вкладників такого банку. Так, відповідно до ч. 2, п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Уповноважена особа Фонду протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у ч. 2 ст. 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів. Отже, з метою захисту інтересів інших вкладників банку законодавець передбачив спеціальні норми, покликані встановити нікчемність правочинів, мета яких суперечить майновим інтересам банку. Всупереч наведеному у справі, що розглядається, суд не дав належної правової оцінки положенням Договору та не спростував доводів позивача про нікчемність положень договору про внесення змін до нього щодо незастосування зниженої процентної ставки у разі дострокового розірвання депозитного договору за ініціативою вкладника, який було укладено протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, у контексті відповідності їх умов вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Зосередившись на такій засаді цивільного права як свобода договору, суди попередніх інстанцій, залишили поза увагою інші принципи – справедливість, добросовісність та розумність. Неправильне застосування судом норм матеріального права призвело до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, а тому всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до ст. 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Банк національний кредит» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду м. Києва. Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк національний кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ «Банк національний кредит» Паламарчука Віталія Віталійовича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року у справі № 910/15939/16 задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року, рішення Господарського суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у справі № 910/15939/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 3-587гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0819BB6E17ECE89EC22581990027BB77
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах Фонду державного майна України до Міністерства аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1, третя особа – Державне підприємство «Бердянське агроторгове підприємство», про визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року, в с т а н о в и л и : У травні 2015 року заступник прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входить Державне підприємство (далі – ДП) «Бердянське агроторгове підприємство», та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу S_1 частин комплексу будівель та споруд, загальною площею 4253,2 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1; вказаний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства та на шкоду економічним інтересам держави – без погодження з Фондом державного майна України та за ціною, яка значно нижча від ринкової вартості об’єкта нерухомості, внаслідок чого державний бюджет недоотримав 1,4 млн. грн. Заступник прокурора просив суд на підставі статей 203, 215, 216, 227 ЦК України визнати вказаний договір недійсним і зобов’язати покупця повернути державі отриману за недійсним договором нерухомість. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року позов задоволено, постановлено визнати недійсним договір купівлі-продажу S_1 частин комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, що складається з будівлі Б-3, підвалу під Б-3, рампи до Б-3, навіса «б», ганка до Б-3, рампи до Б-3, ганка до Б-3, ганка до Б-3, ганка до Б-3, рампи до Б-3, ганка до Б-3, прибудови «б4-1», прибудови «б5-1», надбудови над Б-3, будівлі К-1, прибудови К1-1, будівлі О-1, будівлі П-1, будівлі Р-1, огорожі №1, воріт, загальною площею 4 253, 2 кв.м., основною площею 3 767, 3 кв.м., укладений 8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1. Постановлено також зобов’язати ОСОБА_1 повернути зазначене майно державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області в інтересах Фонду державного майна України на рішення апеляційного суду. У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права, а саме статей 215, 216 ЦК України, статей 5, 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 6, 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803. Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., представника ДП «Бердянське агроторгове підприємство» - ОСОБА_3, представника Міністерства аграрної політики та продовольства України – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що судове рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що предмет оспорюваного договору купівлі-продажу – S_1 частин комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 4 253,2 кв.м., - перебував у власності держави, на праві господарського відання належав ДП «Бердянське агроторгове підприємство». Зазначене державне підприємство належало до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України. Статутом ДП «Бердянське агроторгове підприємство», затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 лютого 2011 року № 46, передбачено, що відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, підприємство має право лише за попередньою згодою Уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Уповноважений орган управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює повноваження щодо реалізації прав держави як власника майна, переданого підприємству, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Уповноважений орган управління приймає рішення про реорганізацію та ліквідацію підприємства. Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 1 липня 2013 року № 403 припинено шляхом ліквідації діяльність ДП «Бердянське агроторгове підприємство». Пунктом 4.3 цього наказу зобов'язано голову комісії з ліквідації підприємства провести інвентаризацію і оцінку майна, коштів та здійснити продаж основних засобів підприємства в установленому законодавством порядку з метою погашення заборгованості підприємства. 1 червня 2014 року голова комісії з ліквідації ДП «Бердянське агроторгове підприємство» уклав із професійно-технічним навчальним закладом «Майстер» товариства з обмеженою відповідальністю «ТДН» договори на проведення незалежної експертної оцінки ринкової вартості будівель і споруд по АДРЕСА_1. За висновками експерта від 10 червня 2014 року ринкова вартість S_1 частин виробничих будівель і споруд становить 462 705 грн. або 39 296 доларів США, S_2 частини – 725 707 грн. або 61 632 долари США. 7 липня 2014 року голова комісії з ліквідації ДП «Бердянське агроторгове підприємство» уклав з Міжнаціональною Універсальною Товарно-Сировинною Біржею «ЕПСІЛОН» договір на організацію та проведення аукціону з продажу спірного майна. Протоколами проведення відкритих публічних торгів (аукціону) № № 1,2 від 26 серпня 2014 року ОСОБА_1 визнано переможцем аукціону з купівлі майна лоту № 1 і лоту № 2, загальна вартість яких становить 735 707 грн. і 472 705 грн. відповідно. 8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1 укладено два окремі договори купівлі-продажу S_1 і S_2 частин комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_1. В справі, рішення в якій переглядаються, оспорюється один із договорів – про відчуження S_1 частин вказаного комплексу нерухомості. Судами також установлено, що погодження на відчуження нерухомого майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» Фонд державного майна України не давав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що майно ДП «Бердянське агроторгове підприємство» на праві власності належить державі. Реалізація майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі – різновид його відчуження, на яке суб’єкт господарювання має отримати згоду Фонду державного майна України згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об’єктами державної власності», пунктами 6, 8, 12, 50 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803 (далі – Порядок). Суд також зазначив, що згідно з оспорюваним договором ОСОБА_1 купив S_1 частин комплексу будівель і споруд, а не цілісний майновий комплекс підприємства, тому підпункт 1 пункту 5 Порядку до спірних правовідносин не застосовується. Встановивши, що погодження Фонду державного майна України на відчуження майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» не було, суд першої інстанції дійшов до висновку про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна на підставі статей 203, 215 ЦК України як такого, що укладений без дотримання процедури відчуження держаного майна, передбаченої чинним законодавством. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відчуження майна державного підприємства відбулося в зв’язку з його ліквідацією за рішенням суб’єкта управління державним майном – Міністерства аграрної політики та продовольства України. В такому випадку ЦК України є єдиним нормативно-правовим актом, який містить порядок ліквідації юридичної особи за рішенням власника, при цьому приписи статей 105, 110-112 ЦК України не передбачають погодження відчуження нерухомого майна з Фондом державного майна України. Апеляційний суд дійшов до висновку про те, що згоди Фонду державного майна України на відчуження майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» за оспорюваним договором закон не вимагав, оскільки нерухомість відчужувалася в процесі ліквідації підприємства, предметом відчуження являвся цілісний майновий комплекс, а тому положення статті 5 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» і пункту 6 Порядку на спірні правовідносини не поширюються. На підтвердження наявності підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України заступник Генерального прокурора України надав для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 3 червня 2013 року, від 18 березня 2015 року, від 5 червня 2013 року та постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та від 23 вересня 2015 року. Так, за результатами розгляду справи за позовом заступника військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ТОВ «Магазин ВВВТ» про визнання договору купівлі-продажу недійсним і повернення майна, Вищий господарський суд України прийняв постанову від 3 червня 2013 року. Згідно з цією постановою касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що за приписами статей 74, 136 ГК України, Закону України «Про управління об’єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, відчуження майна державного підприємства, що належить державі, можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна; відсутність відповідного дозволу/погодження може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу майна державного підприємства. Таких самих висновків щодо застосування статей 74, 75, 136 ГК України, статей 3, 4 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 6 – 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, Вищий господарський суд України дійшов у постанові від 18 березня 2015 року в справі за позовом заступника прокурора регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ТОВ «Дует-СК» про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна. У постанові від 5 червня 2013 року, прийнятій у справі за позовом ТОВ «Судноплавна компанія «Укрферрі» до Фонду державного майна України про зобов’язання виконати умови договору оренди державного майна, Вищий господарський суд України погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що порядок відчуження майна, переданого в оренду в складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, чинним законодавством не визначено, а тому Фонд державного майна України не уповноважений надавати дозвіл на його відчуження. Крім того, Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна, а також у постанові від 23 вересня 2015 року, прийнятій у справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до концерну «Військторгсервіс», ПП «Інтертайле» про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов’язання повернути в натурі нежитлові приміщення, дійшов висновків про те, що порядок відчуження державного майна визначається Законом України «Про управління об’єктами державної власності» та Порядком відчуження об’єктів державності власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803. Зокрема, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб’єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб’єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб’єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Отже, якщо відчуження спірного нерухомого майна, що є об’єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном та Фонду державного майна України, за відсутності у представника концерну «Військторгсервіс» необхідного обсягу дієздатності на укладення цього правочину, відповідний договір купівлі-продажу державного майна може бути визнаний недійсним. Зміст постанови Вищого господарського суду України від 5 червня 2013 року наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не підтверджує. Разом із тим, викладені в постановах Вищого господарського суду України від 3 червня 2013 року та від 18 березня 2015 року та в постановах Верховного Суду України висновки свідчать про те, що апеляційний і касаційний суди в справі, рішення в якій переглядаються, не врахували правових висновків Верховного Суду України, й існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 5, 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 5 – 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, у взаємозв’язку зі статтями 74, 75, 136 ГК України, статтями 203, 215 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. При цьому, ЦК України передбачає, що ним (цим Кодексом) встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК України). Державне підприємство – це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України). Як встановлено законом (частини перша, друга та дев’ята статті 73 ГК України), державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, - речового права суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (частини перша та друга статті 74, частина перша статті 136 ГК України). Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України). Крім того, ГК України (абзац третій частини шостої статті 73 ГК України) прямо передбачає, що особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом України «Про управління об'єктами державної власності». Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Стаття 3 цього Закону майно, яке передане державним комерційним підприємствам, відносить до об’єктів управління державної власності. З огляду на наведене, закон установлює особливості правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права та особливості правового режиму майна державного підприємства, до яких застосовується спеціальний порядок правового регулювання, в тому числі й щодо управління майном державного підприємства, розпорядження цим майном, що не дає підстав для їх цілковитого ототожнення з правовим статусом юридичних осіб приватного права та порядком регулювання правового режиму майна юридичних осіб приватного права. Характерною особливістю правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства є обмеження на рівні закону його (підприємства) правомочності розпорядження щодо окремих видів майна та наявність спеціальних, закріплених окремим законом, правил управління майном державного підприємства, зокрема й правил щодо розпорядження державним майном у спосіб його відчуження. Так, правила розпорядження майном, що належить державному підприємству на праві господарського відання, передбачають участь у цьому процесі суб’єктів управління об’єктами державної власності, в тому числі Фонду державного майна України. Зокрема, згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Фонд державного майна України відповідно до законодавства дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством. Такий випадок установлено частиною п’ятою статті 75 ГК України, відповідно до якої відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Кабінет Міністрів України постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об’єктів державної власності. Пунктом 6 цього Порядку так само передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження, зокрема, нерухомого майна державної власності приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Отже, ЦК України правовий статус юридичної особи публічного права не встановлює (частина третя статті 81 ЦК України). Норми ГК України, що стосуються регулювання правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства, як і норми Закону України «Про управління об'єктами державної власності», що застосовні до правовідносин із розпорядження майном, закріпленим за державним підприємством на праві господарського відання, встановлюють правило про те, що відчуження нерухомого майна державного підприємства вимагає не лише попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (підприємство) належить, але й обов’язкового погодження з Фондом державного майна України. Виняток із цього правила передбачений частиною дев’ятнадцятою статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», відповідно до якої відчуження майна державних підприємств та господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 відсотків їх статутного капіталу в процедурі банкрутства здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації. Для процедури відчуження майна державного підприємства, яке перебуває в процесі ліквідації за рішенням органу, до сфери управління якого воно належить, подібних винятків ГК України чи Закон України «Про управління об'єктами державної власності» не передбачають, а також і не містять норм, які б спеціально уповноважували саме в такому випадку керівництво державного підприємства, комісію з його ліквідації, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого воно належить, відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Згідно з підпунктом 4 пункту 5 Порядку його дія не поширюється на відчуження майна, порядок відчуження якого визначається окремим законом. Таким «окремим законом» у силу припису частини дев’ятнадцятої статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» можна визнати, зокрема, Закон України «Про приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інше законодавство про приватизацію з урахуванням присів статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна». Разом із тим, статті 105, 110-112 ЦК України не можуть виступати тим «окремим законом», який дає підстави для відчуження нерухомого майна державного підприємства без погодження з Фондом державного майна України, оскільки зазначені норми ЦК України регулюють загальний порядок ліквідації юридичної особи без урахування особливостей правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права (статті 73, 74, 75 ГК України) та правового режиму державного майна у сфері господарювання (стаття 141 ГК України). Крім того, аналіз норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» дає підстави для висновку про те, що чинне законодавство передбачає два способи відчуження державного майна, що закріплене за державним підприємством на праві господарського відання: в порядку приватизаційного процесу згідно з вимогами законодавства про приватизацію та в процесі здійснення господарської діяльності з додержанням правил, визначених статтями 75, 141 ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803. Відчуження державного майна в процесі приватизації та відчуження такого майна в процесі господарювання державного підприємства відрізняються правовим регулюванням, процедурою здійснення, складом учасників відповідних процесів і їх повноваженнями. Зазначене підтверджується також пунктом 5 Порядку відчуження об’єктів державної власності, згідно з якою цей Порядок не поширюється на відчуження: цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів (підпункт 1 пункту 5 Порядку); індивідуально визначеного майна, що в установленому порядку включене до переліків об'єктів, які підлягають приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації (підпункт 2 пункту 5 Порядку); майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), але перебуває на їх балансі, і відчуження якого здійснюється шляхом приватизації (підпункт 5 пункту 5 Порядку). При цьому, до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких це майно розташовано (частина перша статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»). Частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» прямо передбачає, що окремим індивідуально визначеним майном для цілей приватизації вважається, зокрема, майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном. Ініціювати приватизацію об’єктів можуть державні органи приватизації (зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах), уповноважені органи управління або покупці (стаття 7, частина перша статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»). З огляду на наведені положення законодавства про приватизацію та за змістом Закону України «Про управління об'єктами державної власності» майно державних підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, може бути відчуженим у порядку приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації. На таке відчуження не поширюється Порядок відчуження об’єктів державної власності, про що й зазначено у підпункті 2 пункту 5 цього Порядку. Разом із тим, той факт, що після прийняття рішення про ліквідацію державного підприємства ініціатива щодо приватизації його майна не була реалізована уповноваженим органом управління, не наділяє комісію з ліквідації підприємства, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого підприємство належить, додатковими, не передбаченими законом повноваженнями відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Оскільки іншого законом не передбачено, в такому разі підлягають застосуванню норми частини п’ятої статті 75 ГК України, підпункту «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядок відчуження об’єктів державної власності, якими передбачене обов’язкове погодження з Фондом державного майна України рішення суб’єкта управління державним майном про надання згоди на відчуження нерухомого майна, яке закріплене за державним підприємством. Оскільки в силу статей 6, 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління не зобов’язані погоджувати з Фондом державного майна України свої рішення про ліквідацію підприємств, заснованих на державній власності, то в процесі взаємодії комісії з ліквідації підприємства та/або органу, до сфери управління якого підприємство належить, з Фондом державного майна України з питань погодження відчуження нерухомого майна останній також одержує інформацію про появу об’єкту державної власності, що потенційно підлягає приватизації (частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна»), для вирішення питання про реалізацію власного права ініціативи на здійснення його приватизації. Такий спосіб взаємодії суб’єктів управління об’єктами державної власності слугує як меті такого управління (стаття 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»), так і меті приватизації (стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна»). У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що після прийняття рішення про ліквідацію ДП «Бердянське агроторгове підприємство» Міністерство аграрної політики та продовольства України від імені власника (держави) згідно з оспорюваним договором купівлі-продажу від 8 вересня 2014 року здійснило відчуження нерухомого майна – S_1 частин комплексу будівель і споруд, яке було власністю держави і на праві господарського віддання було закріплене за ДП «Бердянське агроторгове підприємство». З приводу отримання погодження на таке відчуження підприємство, комісія з ліквідації підприємства, її голова чи міністерство до Фонду державного майна України не зверталися й відповідного погодження не одержували. Установивши такі обставини та дійшовши висновку про те, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, є різновидом відчуження майна, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин підпункт «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядок відчуження об’єктів державної власності, статті 203, 215 ЦК України, та обґрунтовано постановив рішення про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним у зв’язку з тим, що нерухоме майно було відчужене з порушенням вимог законодавства, без погодження Фонду державного майна України. Такі висновки суду першої інстанції загалом узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постановах від 16 вересня 2015 року, від 23 вересня 2015 року. Натомість апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав норми статей 105, 110-112 ЦК України тим спеціальним, «окремим законом», який унеможливлює застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 75 ГК України та норм пунктів 6, 8 Порядку відчуження об’єктів державної власності. Крім того, апеляційний суд як підставу відмови в позові зазначив також, що Порядок відчуження об’єктів державної власності на спірні правовідносини не поширюється ще й тому, що фактично за двома окремими договорами купівлі-продажу (один із яких оспорюється в цій справі) Міністерством аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 було відчужено цілісний майновий комплекс підприємства. При цьому суд апеляційної інстанції не дав оцінки правомірності таких дій суб’єкта управління державним майном, які полягають у формальному поділі цілісного майнового комплексу підприємства на окремі частки (S_2 та S_1 частин) з метою відчуження нерухомого майна без відома Фонду державного майна України, поза процедурою приватизації, що загалом передбачена законом для відчуження такого об’єкта як єдиний майновий комплекс державного підприємства (стаття 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»). За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року скасувати частково. За частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Суд першої інстанції визнав договір купівлі-продажу від 08 вересня 2014 року недійсним, проте правила реституції за частиною першою статті 216 ЦК України застосував тільки щодо однієї зі сторін правочину – постановив рішення про зобов’язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України майно, одержане ним як покупцем за недійсним договором. При цьому суд не вирішив питання про повернення іншій стороні правочину, відповідачу ОСОБА_1, того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання цього ж договору, в зв’язку з визнанням його недійсним. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року скасувати. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року в частині повернення ОСОБА_1 того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання укладеного між ними 08 вересня 2014 року договору купівлі-продажу S_1 часток комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_1, у зв’язку з визнанням судом зазначеного договору недійсним, скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1081цс17 Згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. При цьому, ЦК України передбачає, що ним (цим Кодексом) встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК України). Державне підприємство – це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України). Як встановлено законом (частини перша, друга та дев’ята статті 73 ГК України), державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, - речового права суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (частини перша та друга статті 74, частина перша статті 136 ГК України). Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України). Крім того, ГК України (абзац третій частини шостої статті 73 ГК України) прямо передбачає, що особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом України «Про управління об'єктами державної власності». Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Стаття 3 цього Закону майно, яке передане державним комерційним підприємствам, відносить до об’єктів управління державної власності. З огляду на наведене, закон установлює особливості правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права та особливості правового режиму майна державного підприємства, до яких застосовується спеціальний порядок правового регулювання, в тому числі й щодо управління майном державного підприємства, розпорядження цим майном, що не дає підстав для їх цілковитого ототожнення з правовим статусом юридичних осіб приватного права та порядком регулювання правового режиму майна юридичних осіб приватного права. Характерною особливістю правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства є обмеження на рівні закону його (підприємства) правомочності розпорядження щодо окремих видів майна та наявність спеціальних, закріплених окремим законом, правил управління майном державного підприємства, зокрема й правил щодо розпорядження державним майном у спосіб його відчуження. Так, правила розпорядження майном, що належить державному підприємству на праві господарського відання, передбачають участь у цьому процесі суб’єктів управління об’єктами державної власності, в тому числі Фонду державного майна України. Зокрема, згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Фонд державного майна України відповідно до законодавства дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством. Такий випадок установлено частиною п’ятою статті 75 ГК України, відповідно до якої відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Кабінет Міністрів України постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об’єктів державної власності. Пунктом 6 цього Порядку так само передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження, зокрема, нерухомого майна державної власності приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Отже, ЦК України правовий статус юридичної особи публічного права не встановлює (частина третя статті 81 ЦК України). Норми ГК України, що стосуються регулювання правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства, як і норми Закону України «Про управління об'єктами державної власності», що застосовні до правовідносин із розпорядження майном, закріпленим за державним підприємством на праві господарського відання, встановлюють правило про те, що відчуження нерухомого майна державного підприємства вимагає не лише попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (підприємство) належить, але й обов’язкового погодження з Фондом державного майна України. Виняток із цього правила передбачений частиною дев’ятнадцятою статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», відповідно до якої відчуження майна державних підприємств та господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 відсотків їх статутного капіталу в процедурі банкрутства здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації. Для процедури відчуження майна державного підприємства, яке перебуває в процесі ліквідації за рішенням органу, до сфери управління якого воно належить, подібних винятків ГК України чи Закон України «Про управління об'єктами державної власності» не передбачають, а також і не містять норм, які б спеціально уповноважували саме в такому випадку керівництво державного підприємства, комісію з його ліквідації, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого воно належить, відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Згідно з підпунктом 4 пункту 5 Порядку його дія не поширюється на відчуження майна, порядок відчуження якого визначається окремим законом. Таким «окремим законом» у силу припису частини дев’ятнадцятої статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» можна визнати, зокрема, Закон України «Про приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інше законодавство про приватизацію з урахуванням присів статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна». Разом із тим, статті 105, 110-112 ЦК України не можуть виступати тим «окремим законом», який дає підстави для відчуження нерухомого майна державного підприємства без погодження з Фондом державного майна України, оскільки зазначені норми ЦК України регулюють загальний порядок ліквідації юридичної особи без урахування особливостей правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права (статті 73, 74, 75 ГК України) та правового режиму державного майна у сфері господарювання (стаття 141 ГК України). Крім того, аналіз норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» дає підстави для висновку про те, що чинне законодавство передбачає два способи відчуження державного майна, що закріплене за державним підприємством на праві господарського відання: в порядку приватизаційного процесу згідно з вимогами законодавства про приватизацію та в процесі здійснення господарської діяльності з додержанням правил, визначених статтями 75, 141 ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803. Відчуження державного майна в процесі приватизації та відчуження такого майна в процесі господарювання державного підприємства відрізняються правовим регулюванням, процедурою здійснення, складом учасників відповідних процесів і їх повноваженнями. Зазначене підтверджується також пунктом 5 Порядку відчуження об’єктів державної власності, згідно з якою цей Порядок не поширюється на відчуження: цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів (підпункт 1 пункту 5 Порядку); індивідуально визначеного майна, що в установленому порядку включене до переліків об'єктів, які підлягають приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації (підпункт 2 пункту 5 Порядку); майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), але перебуває на їх балансі, і відчуження якого здійснюється шляхом приватизації (підпункт 5 пункту 5 Порядку). При цьому, до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких це майно розташовано (частина перша статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»). Частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» прямо передбачає, що окремим індивідуально визначеним майном для цілей приватизації вважається, зокрема, майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном. Ініціювати приватизацію об’єктів можуть державні органи приватизації (зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах), уповноважені органи управління або покупці (стаття 7, частина перша статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»). З огляду на наведені положення законодавства про приватизацію та за змістом Закону України «Про управління об'єктами державної власності» майно державних підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, може бути відчуженим у порядку приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації. На таке відчуження не поширюється Порядок відчуження об’єктів державної власності, про що й зазначено у підпункті 2 пункту 5 цього Порядку. Разом із тим, той факт, що після прийняття рішення про ліквідацію державного підприємства ініціатива щодо приватизації його майна не була реалізована уповноваженим органом управління, не наділяє комісію з ліквідації підприємства, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого підприємство належить, додатковими, не передбаченими законом повноваженнями відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Оскільки іншого законом не передбачено, в такому разі підлягають застосуванню норми частини п’ятої статті 75 ГК України, підпункту «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядок відчуження об’єктів державної власності, якими передбачене обов’язкове погодження з Фондом державного майна України рішення суб’єкта управління державним майном про надання згоди на відчуження нерухомого майна, яке закріплене за державним підприємством. Оскільки в силу статей 6, 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління не зобов’язані погоджувати з Фондом державного майна України свої рішення про ліквідацію підприємств, заснованих на державній власності, то в процесі взаємодії комісії з ліквідації підприємства та/або органу, до сфери управління якого підприємство належить, з Фондом державного майна України з питань погодження відчуження нерухомого майна останній також одержує інформацію про появу об’єкту державної власності, що потенційно підлягає приватизації (частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна»), для вирішення питання про реалізацію власного права ініціативи на здійснення його приватизації. Такий спосіб взаємодії суб’єктів управління об’єктами державної власності слугує як меті такого управління (стаття 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»), так і меті приватизації (стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1081цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B34A545FB1DFB051C225819A004BCA99
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2. Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості. Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2. 20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року. 22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі. Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року. 06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору. 25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання». 26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року. 13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення. Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14. Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку. Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди». Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1422цс17 Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом. Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13. Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1422цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1B0BB05EF06464BAC225819A004BFF1A
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи – ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання договору дійсним, визнання права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року, в с т а н о в и л и : У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, в якому просила визнати договір купівлі-продажу S_1 частки квартири АДРЕСА_1, укладений 01 травня 2013 року нею з відповідачем - виконаним та дійсним; визнати за нею право власності на S_1 частку спірної квартири, що придбана на підставі договору купівлі-продажу від 01 травня 2013 року. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що ОСОБА_2 є власником S_1 частки вказаної квартири. 01 травня 2013 року вона уклала з відповідачем договір купівлі-продажу належної йому частки квартири, проте останній відмовився від нотаріального посвідчення як під час укладення договору, так і після цього. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу S_1 частки квартири АДРЕСА_1 від 01 травня 2013 року, укладений ОСОБА_1 з ОСОБА_2, дійсним. В решті вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року та залишити в силі рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 16, 182, 220, 640 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 01 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 належну йому S_1 частку квартири АДРЕСА_1 за 100 000 грн., що належить йому згідно Свідоцтва про право власності на житло від 07 травня 2003 року. Згідно актів прийому-передачі грошових коштів та прийому-передачі ключів від 01 травня 2013 року ОСОБА_1 передала, а ОСОБА_2 прийняв грошові кошти в розмірі 100 000 грн.; ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняла ключі від спірної квартири однак, до цього часу договір купівлі продажу нотаріально не посвідчений. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що з 01 січня 2013 року було скасовано обов'язок здійснювати державну реєстрацію договору купівлі-продажу нерухомого майна після його нотаріального посвідчення, тобто договори є укладеними саме з моменту нотаріального посвідчення. Враховуючи зазначене та факт ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору, що підтверджується, зокрема, його заявою від 28 квітня 2016 року, довідками з реабілітаційних установ від 11 березня 2016 року, від 26 березня 2016 року, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову в частині визнання спірного договору купівлі-продажу дійсним. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та увалюючи нове про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з урахуванням положень статей 16, 182, 640 ЦК України визначена частиною другою статті 220 ЦК України можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, і не підлягають державній реєстрації; визнання в судовому порядку дійсним правочину щодо нерухомості суперечить законодавству, оскільки такий правочин підлягає обов'язковій державній реєстрації, а тому частина друга статті 220 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 29 листопада 2016 року та 24 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що з 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення, а з частини другої статті 657 ЦК України виключено слова «та державної реєстрації», а відтак положення статті 220 ЦК України можливі до застосування за умови укладення таких правочинів після набрання чинності вищезазначеного Закону. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу S_1 частки квартири АДРЕСА_1 укладено 01 травня 2013 року, тобто після набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року N 1878-VI, яким державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. З огляду на зазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин у зв’язку з необхідністю державної реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог з огляду на таке. Однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. Відповідно до п. 13 постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України. Встановлюючи факт ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору суд першої інстанції виходив з заяви ОСОБА_2 та довідок з реабілітаційного центру. Разом з тим, як вбачається з вищезазначеної заяви ОСОБА_2, він не має можливості йти з ОСОБА_1 до нотаріуса для завірення договору купівлі-продажу, а також він не має коштів для оплати послуг нотаріуса (а.с. 81, т.1). Також як вбачається з довідок від 11 березня 2016 року та 26 березня 2016 року, наданих реабілітаційними центрами «Оазіс» та «Ренесанс», ОСОБА_2 з 05 травня 2013 року по 27 серпня 2013 року проходив курс реабілітації та з 20 лютого 2014 року по теперішній час (на час видачі довідки) знаходився на стаціонарному лікуванні, яке буде продовжуватися приблизно 3-4 місяці (а.с. 84, 85 т.1). З огляду на встановлені судом фактичні обставини, а саме тимчасової неможливості здійснення ОСОБА_2 нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу у зв’язку із проходженням реабілітації у відповідних закладах та відсутність у нього коштів на таке посвідчення, суд першої інстанції не обґрунтував в чому саме полягає безповоротне ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та з чого вбачається втрата можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі ст. 220 ЦК України. Окрім того, судами не було надано оцінки доводам у запереченні проти позовної заяви та доказам на їх підтвердження третьої особи у справі – ОСОБА_4, та доводам в апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк», як особи, яка не брала участь у справі та як кредитора відповідача в іншій цивільній справі про стягнення заборгованості з ОСОБА_2, щодо зловживання останнім своїм цивільним правом шляхом визнання у судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, що, на їхню думку, може свідчити про умисне уникнення ОСОБА_2 відповідальності, оскільки ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 20 червня 2014 року з метою забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ФОП ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними та стягнення збитків було накладено арешт на спірну S_1 частку квартири АДРЕСА_1, а згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на усе нерухоме майно відповідача накладено арешт згідно постанови державного виконавця від 20 січня 2014 року у виконавчому провадженні НОМЕР_1 (а.с. 33, 125, т. 1). Без надання належної оцінки зазначеним фактичним обставинам, які мають важливе значення для правильного вирішення справи, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позову, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом статті 220 ЦК України, то ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1288цс17 Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 06 вересня 2017 року № 6-1288цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/067DE17B1BE95A27C225819A004BF2E2
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області, ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_3, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. ОСОБА_1 зазначала, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її бабусі ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне їй майно. ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, про існування якого дізналася від своєї тітки нещодавно, тривалий час не мала можливості отримати копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4, що унеможливило отримання нею спадщини у встановлений законом строк. На підставі викладеного просила суд визначити їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4. Ухвалою Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 10 липня 2014 року до участі в справі як співвідповідача залучено ОСОБА_2. Рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: встановлено ОСОБА_1 додатковий строк у три місяці для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема частини третьої статті 1272 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 березня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, у якому заповіла своєму сину ОСОБА_2 право на земельну частку (пай) площею S_1 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, право на яку підтверджується сертифікатом, виданим на підставі рішення Гуляйпільської районної державної адміністрації від 24 травня 1999 року НОМЕР_1. 18 грудня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла квартиру за АДРЕСА_1 та все рухоме й нерухоме майно своїй онуці – ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, у зв’язку із чим відкрилася спадщина на належне їй майно. 2 серпня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про прийняття спадщини після смерті матері за заповітом, у зв’язку із чим було заведено спадкову справу. Цього ж дня сестра відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про відмову від прийняття обов'язкової частки спадщини після матері за законом, що підтверджується копією спадкової справи. У період з 10 червня по 10 грудня 2013 року позивачка до нотаріуса із заявою про відмову чи прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 не зверталася. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела поважності причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини, оскільки її необізнаність щодо наявності заповіту бабусі на її користь не вважається поважною причиною. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. У своїх апеляційній та касаційній скаргах, заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 зазначає, що вона не проживала зі спадкодавцем за заповітом, а нотаріус не вчиняв дій щодо розшуку та повідомлення її як спадкоємця за заповітом, про існування заповіту їй стало відомо лише після спливу шестимісячного строку, встановленого для подання заяви про прийняття спадщини. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах – посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 чинного на час виникнення спірних правовідносин Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. З огляду на зазначене, ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Без установлення зазначених фактичних обставин суди дійшли передчасного висновку про відмову в позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом частини третьої статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі рішення судів апеляційної та касаційної інстаній підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Посилання в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка переглядається, на правові висновки, зроблені в постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року в справі № 6-85цс12 та від 4 листопада 2015 року в справі № 6-1486цс15 є безпідставним, оскільки необізнаність про існування заповіту не тотожна таким обставинам, як відсутність інформації про смерть спадкодавця або спадкову масу, про що йдеться у правових позиціях Верховного Суду України, висловлених у вищезазначених постановах. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Беручи до уваги викладене та керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. Ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-496цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EBB7178E9059C39AC225819A0032E714
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради про відшкодування ядерної шкоди заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на Чорнобильській атомній електростанції, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області (далі – Управління) про відшкодування шкоди. Позивачка зазначала, що у зв'язку з виконанням нею службових обов’язків з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 1986 по 1991 рік на роботах у зоні іонізуючого випромінювання її здоров’ю завдано шкоди, внаслідок чого вона отримала ІІ групу інвалідності (довічно), що підтверджується висновком МСЕК від 28 червня 1994 року. ОСОБА_1 вказувала, що відповідно до статті 1189 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 25 травня 1963 року, Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вона має цивільне право на відшкодування ядерної шкоди, заподіяної здоров’ю на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС. Станом на квітень 2016 року Управління не виплатило їй, як інваліду ІІ групи, одноразову грошову компенсацію за шкоду, заподіяну здоров’ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила стягнути з відповідача на свою користь 62 тис. 10 грн на відшкодування шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, відповідачем одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Славутицький міський суд Київської області ухвалою від 27 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 серпня 2016 року, у відкритті провадження у даній справі відмовив на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі з підстав, передбачених статтею 328 ЦПК України. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати вказану ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 122 та пункту 5 частини четвертої статті 328 цього Кодексу при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Відмовляючи у відкритті провадження в справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом, оскаржувала бездіяльність Управління, яка полягала у невиплаті їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, такий спір є публічно-правовим та підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що, пред'являючи позов, ОСОБА_1 просила стягнути з управління соцзахисту на свою користь 6 тис. 770 грн як шкоду, пов'язану з невиплатою щорічної допомоги на оздоровлення, а з урахуванням положень статті 1 ЦПК України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 15 ЦПК України, статей 2, 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. У справі, яка переглядається, суд установив, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 просить стягнути з Управління на свою користь 62 тис. 10 грн шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права. Оскільки, як зазначає ОСОБА_1, невиплатою Управлінням одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, як інваліду ІІ групи їй завдано шкоди, тобто порушено її цивільне право, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли передчасного висновку про непоширення цивільної юрисдикції на цей спір, тому рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1093цс17 Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1093цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/978B8E42C453FA78C225819B0043F0F9
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Гуменюка В.І., Суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із заявою про визнання виконавчих листів, виданих на підставі заочного рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 серпня 2013 року в цивільній справі № 415/10089/12 за позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, такими, що не підлягають виконанню. Суди розглядали справу неодноразово. Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області ухвалою від 23 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 березня 2016 року, відмовив у задоволені заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 квітня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на вказані ухвали судів першої та апеляційної інстанцій. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 травня 2016 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 квітня 2016 року скасувала, касаційне провадження у справі закрила. У заяві ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року та передачу справи на розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 293, 324 цього Кодексу. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судового рішення, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 25 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд касаційної інстанції, закриваючи провадження в справі, виходив з того, що відповідно до статті 324 ЦПК України касаційному оскарженню не підлягають ухвали щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Проте в наданих для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та 25 лютого 2016 року суд касаційної інстанції розглянув по суті касаційні скарги на ухвали судів про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а саме статей 293, 324 ЦПК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених вище норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до пункту 281 частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Верховний Суду України у своїх постановах від 24 червня 2015 року (№ 6-608цс15) та 13 квітня 2016 року (№ 6-599цс16) висловив правову позицію щодо застосування положень пункту 281 частини першої статті 293, статті 324 ЦПК України, зазначивши, що ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною у завершенні судового провадження та реалізації громадянином його «права на суд», гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, то зазначене судове рішення перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яка залишена без змін ухвалою суду апеляційної інстанції. Тому вказані судові рішення не підлягають оскарженню в касаційному порядку. Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (№ 6-701цс16). Разом з тим, хоча суд касаційної інстанції неправильно застосував зазначені норми процесуального права, вказавши, що касаційному оскарженню не підлягають ухвали про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, але правильно вирішив заяву по суті, закривши касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на ухвали судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М.Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1990цс16 Відповідно до пункту 281 частини першої статті 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. За змістом пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 частини першої статті 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1990цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0FC9A316973D0275C2258199004DE0AA
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: Генеральної прокуратури – Грищенка М.А., Державного агентства резерву України – Михайлець О.В., публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» – Коновала Р.О., Державної аудиторської служби України – Анохіна А.Ф. та Дяченка С.В., розглянувши у закритому судовому засіданні заяву Державного агентства резерву України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 за позовом заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Державного агентства резерву України до публічного акціонерного товариства «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (третя особа – Державна аудиторська служба України (Державна фінансова інспекція України) про зобов’язання відповідача повернути до державного резерву матеріальні цінності та стягнення штрафних санкцій, в с т а н о в и л а: У листопаді 2005 року Заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся з позовом в інтересах держави в особі Державного комітету України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України, до Відкритого акціонерного товариства «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» (правонаступник – публічне акціонерне товариство «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського», далі – ПАТ «Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського»), в якому, з урахуванням заяв про зміну позовних вимог, просив зобов’язати відповідача повернути до державного мобілізаційного резерву матеріальні цінності. Крім того, заявлено позовну вимогу про стягнення з відповідача на користь Державного комітету України з державного матеріального резерву штрафу та пені, нарахованих на підставі статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв». Позовні вимоги мотивовані тим, що на відповідальному зберіганні у відповідача знаходяться матеріальні цінності мобілізаційного резерву. Однак під час проведення перевірки у 2000 році виявлено факт незабезпечення збереження матеріальних цінностей, що свідчить про неналежне виконання відповідачем зобов’язань, передбачених Законом України «Про державний матеріальний резерв». Рішенням Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2014 року, позов задоволено частково. Зобов’язано відповідача повернути до державного мобілізаційного резерву матеріальні цінності щодо яких встановлено факти незабезпечення збереження. У задоволенні решти позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 4 грудня 2014 року рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2014 року скасовано в частині задоволення позову та прийнято у цій частині нове рішення про відмову в позові. У решті судові рішення залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року постанову Вищого господарського суду України від 4 грудня 2014 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постановою Вищого господарського суду України від 28 травня 2015 року рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2014 року скасовано в частині відмови в задоволенні позову про стягнення 101 192 682 грн 80 коп. штрафних санкцій. У цій частині прийнято нове рішення про задоволення позовних вимог. Стягнуто з відповідача на користь Державного агентства резерву України 101 192 682 грн 80 коп. штрафних санкцій. У решті судові рішення залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 24 грудня 2015 року заяву ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Вищого господарського суду України від 28 травня 2015 року задоволено частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 травня 2015 року скасовано у частині прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь Державного агентства резерву України 101 192 682 грн 80 коп. штрафних санкцій, а справу в цій частині передано до Господарського суду м. Києва. У решті заяву ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» залишено без розгляду. У листопаді 2015 року ПАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е. Дзержинського» подало до Господарського суду м. Києва заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року в частині задоволення позовних вимог. Рішенням Господарського суду м. Києва від 17 лютого 2016 року зазначену вище заяву задоволено. Рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року скасовано в частині задоволення позовних вимог про зобов’язання відповідача повернути до державного резерву матеріальні цінності, щодо яких встановлено факти незабезпечення збереження. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2016 року рішення Господарського суду м. Києва від 17 лютого 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду м. Києва від 17 лютого 2016 року залишено в силі. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що суд апеляційної інстанції фактично здійснив оцінку обставин, на які посилався відповідач як на нововиявлені з прийняттям власного рішення, хоча сам суд першої інстанції не розглядав вказані вимоги, а лише призначив їх до розгляду на 16 березня 2016 року, тобто було передчасно переглянуто рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року за нововиявленими обставинами. До Верховного Суду України звернулося Державне агентство резерву України із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 112, 114 ГПК України, що перешкоджає подальшому провадженню у справі. В обґрунтування неоднаковості застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від від 25 травня 2015 року у справі № 18/1554/11, від 25 вересня 2013 року у справі № 30/71-09-1998, від 2 вересня 2014 року у справі № 922/2153/13, від 28 листопада 2011 року у справі № 15/34(30/236, 15/153, 1/319-15/85), від 4 лютого 2009 року у справі № 5/615, від 27 липня 2010 року у справі № 4/248 та копію постанови Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 39/185-38/347-30/383. Ухвалою Верховного Суду України від 23 червня 2017 року справу № 35/420-32/470 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою Державного агентства резерву України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у цій справі. У заяві Державне агентство резерву України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 та передати справу на новий розгляд. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. В оскарженій постанові Вищий господарський суд України вказав, що суд апеляційної інстанції фактично здійснив оцінку обставин, на які посилався відповідач як на нововиявлені з прийняттям власного рішення, хоча сам суд першої інстанції не розглядав вказані вимоги, а лише призначив їх до розгляду на 16 березня 2016 року, тобто було передчасно переглянуто рішення Господарського суду м. Києва від 28 травня 2014 року за нововиявленими обставинами. Разом із тим, у наданих для порівняння судових рішеннях вказано про таке. Зокрема, у постановах Вищого господарського суду України від 25 травня 2015 року у справі № 18/1554/11, від 25 вересня 2013 року у справі № 30/71-09-1998, від 2 вересня 2014 року у справі № 922/2153/13, від 28 листопада 2011 року у справі № 15/34(30/236, 15/153, 1/319-15/85), від 4 лютого 2009 року у справі № 5/615 зроблено висновки про те, що обставини, на які посилались заявники, не є нововиявленими. Крім того, обґрунтування заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами фактично зводиться до необхідності оцінки нових доказів, які стосуються обставин, що вже встановлені судом. У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 39/185-38/347-30/383 викладено наступний висновок. Нововиявленими можуть бути визнані лише істотно значимі, суттєві обставини, тобто такі обставини, обізнаність суду відносно яких при розгляді справи, забезпечила би прийняття цим судом іншого рішення. Постанова Вищого господарського суду України від 27 липня 2010 року у справі № 4/248 стосується процесуальних повноважень суду касаційної інстанції при перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами, якими заборонено змінювати оцінку фактичних обставин справи. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Водночас, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви № 29458/04 та № 29465/04) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Отже, процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами повинні відповідати вимогам статті 6 Конвенції та положенням законодавства України та мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Статтею 112 ГПК України встановлено, що господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами. Згідно з положеннями, наведеними в частинах п’ятій, сьомій та восьмій статті 114 ГПК України, за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами приймаються: 1) рішення – у разі зміни або скасування рішення; 2) постанова – у разі зміни або скасування постанови; 3) ухвала – у разі зміни чи скасування ухвали або залишення рішення, ухвали, постанови без змін. Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, можуть бути переглянуті на загальних підставах. У разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Тобто, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є окремою процесуальною формою судового процесу, яка визначається юридичною природою цих обставин, та першочерговим обов’язком суду є встановлення відсутності або наявності нововиявлених обставин. У залежності від встановлення факту відсутності або наявності нововиявлених обставин суд приймає відповідне рішення, передбачене частиною п’ятою статті 114 ГПК України, яке підлягає подальшому перегляду на загальних підставах. І лише в разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами позовні вимоги розглядаються з урахуванням нововиявлених обставин за правилами, встановленими цим Кодексом. Попри наведені вище положення процесуального права, в оскарженій постанові суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції фактично здійснив оцінку обставин, на які посилався відповідач як на нововиявлені з прийняттям власного рішення. Однак, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний перегляд рішення Господарського суду м. Києва від 17 лютого 2016 року, прийнятого за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, діяв у відповідності до вимог, визначених частиною сьомою статті 114 ГПК України. Дійшовши висновку про відсутність нововиявлених обставин, якими обгрунтовував свою заяву відповідач, Київський апеляційний господарський суд скасував рішення суду першої інстанції та власного рішення у справі не приймав. Крім того, переглядаючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2016 року, Вищий господарський суд України мав керуватися положеннями розділу ХІІ-1 ГПК України, у тому числі статті 1117 ГПК України. Зокрема, ця норма процесуального закону (стаття 1117 ГПК України) визначає межі перегляду справи в касаційній інстанції та встановлює, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Всупереч наведеним вимогам закону, Вищий господарський суд України у справі, що розглядається, надав нову правову оцінку обставинам, встановленим судом. Отже, Вищий господарський суд України вийшов за межі своїх повноважень і порушив наведені вище норми процесуального права, тобто діяв не як суд встановлений законом. З огляду на зазначене постанова Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 перешкоджає здійсненню належного судового провадження та реалізації Державним агентством резерву України гарантованого Конвенцією «права на справедливий суд», а отже, підлягає скасуванню. Відповідно до підпункту а пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України Верховний Суд України за наявності підстав, предбачених пунктами 1-3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції. У зв’язку з наведеним заява Державного агентства резерву України підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 – скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах п о с т а н о в и л а: Заяву Державного агентства резерву України задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 11 травня 2017 року у справі № 35/420-32/470 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 6 вересня 2017 року № 3-774гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5F15C3DB5356F2DBC225819C005371F6
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Київської міської ради – Безносик А.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» – Сидоренко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» (далі – ТОВ «Компанія «Новий дім») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 910/17554/16 за позовом ТОВ «Компанія «Новий дім» до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення, встановила: У вересні 2016 року ТОВ «Компанія «Новий дім» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради від 28 липня 2016 року № 880/880 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2007 року № 79-6-00522, укладеного між Київською міською радою та ТОВ «Компанія «Новий дім» на підставі рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 307/968» (далі – рішення Київської міської ради № 880/880). Позов обґрунтовано тим, що рішення Київської міської ради № 880/880 прийнято на підставі невиконання ТОВ «Компанія «Новий дім» умов пункту 8.4 договору оренди, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору, земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2016 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 880/880, стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 лютого 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року, рішення Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Компанія «Новий дім» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 416, 526, 629, 651 Цивільного кодексу України, частини 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 910/9190/15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 910/6874/15-г, від 16 червня 2016 року у справі № 910/31804/15, від 16 березня 2017 року у справі № 910/10289/16 в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні і ті самі норми матеріального права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Київської міської ради і ТОВ «Компанія «Новий дім», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року ¹ 307/968 ТОВ «Компанія «Новий дім» надано у довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 3,05 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. На підставі зазначеного рішення 13 липня 2007 року між Київською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Компанія «Новий дім» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (далі – Договір оренди земельної ділянки), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за ¹ 1968 та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що 20 липня 2007 року у книзі записів державної реєстрації договорів зроблено запис за ¹ 79-6-00522. Відповідно до пункту 8.4 договору орендар зобов’язаний, зокрема, приступити до використання земельної ділянки в строк, встановлений цим договором, і після підписання цього договору і акта приймання-передачі земельної ділянки та державної реєстрації договору; завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення та своєчасно вносити оренду плату. Пунктом 11.4 договору передбачено, що договір може бути розірваний за взаємною згодою сторін; за рішенням суду, в порядку, встановленому законом; в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності, згідно з Господарським кодексом України, в разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 договору, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки від 20 липня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв у володіння та користування обумовлену договором земельну ділянку. Судами також встановлено, що Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) проведено перевірки та складено акти обстеження земельної ділянки у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва від 19 листопада 2015 року № 1005/01 та від 30 червня 2016 року № 16-1178-01, згідно з якими земельна ділянка у період із 20 липня 2007 року до 30 червня 2016 року не забудована. Рішенням Київської міської ради № 880/880 Договір оренди земельної ділянки розірвано з підстав невиконання ТОВ «Компанія «Новий дім» умов пункту 8.4 договору, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору; земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що підставою примусового припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, а розірвання договорів з підстав, незавершення будівництва не передбачено чинним законодавством України. Враховуючи недоведеність відповідачем наявності вини позивача у затримці забудови земельної ділянки, що спричинена необхідністю значного часу для погодження уповноваженими органами проектної документації на будівництво та отримання дозволу уповноваженого органу на проведення будівельних робіт, а також те, що відповідачем не зазначено, у чому саме полягає завдання шкоди Київській міській раді у зв’язку із незавершенням будівельних робіт, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їх виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі №1-9/2009). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що діюче законодавство не містить заборони для сторін договору оренди земельної ділянки передбачити випадки розірвання договору в односторонньому порядку шляхом вчинення стороною одностороннього правочину, що оформляється прийняттям рішення у встановленому порядку. За умовами пункту 11.4 договору оренди однією з підстав для розірвання орендодавцем договору в односторонньому порядку є порушення орендарем строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 договору. Так, за змістом пункту 8.4 договору орендар зобов’язаний завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації. Згідно з актами обстеження земельної ділянки по провулку Феофанівському, будинок 14б, у Голосіївському районі міста Києва від 19 листопада 2015 року № 1005/01 та від 30 червня 2016 року № 16-1178-01 Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) земельна ділянка за період з 20 липня 2007 року до 30 червня 2016 року не забудована. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що у матеріалах справи немає будь-яких доказів відсутності вини, однак не спростовано і наявність вини у незавершенні забудови земельної ділянки у встановлений пунктом 8.4 договору строк. Будь-яких інших доказів, зокрема заборони позивачеві та/або іншим особам проводити будівельні роботи на спірній ділянці, також немає. До того ж, на підставі положень пункту 11.1 договору оренди позивач не позбавлений був права в установленому порядку звернутися до відповідача як орендодавця із пропозицією продовжити строки забудови спірної земельної ділянки, доказів здійснення чого позивачем суду також не надано. Крім того, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції стосовно того, що зміст оскаржуваного рішення Київської міської ради № 880/880 не відповідає положенням Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 1-9/2009, оскільки рішенням Київської міської ради № 880/880 не було скасовано попереднього рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 307/968 «Про передачу ТОВ «Компанія «Новий дім» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва», тому застосування до спірних правовідносин положень зазначеного Рішення Конституційного Суду України є необґрунтованим. Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що оскільки позивач був обізнаний з умовами договору оренди в частині наявності у нього обов’язку закінчити забудову земельної ділянки не пізніше, ніж через три роки після державної реєстрації договору оренди, а також із відповідними наслідками незакінчення такої забудови у виді можливості орендодавця в односторонньому порядку відмовитися від договору, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку про порушення позивачем вимог пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки в частині строків завершення забудови земельної ділянки та, відповідно, про відсутність правових підстав для визнання недійсним рішення Київської міської ради № 880/880. За змістом положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачений статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох і більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду у справах № 910/9190/15, № 910/6874/15-г, № 910/31804/15, № 910/10289/16 вбачається, що зазначені судові рішення прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у кожній справі, що не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, немає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин заява ТОВ «Компанія «Новий дім» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 910/17554/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 6 вересня 2017 року № 3-926гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E97ABE2E60871999C225819C002635D4
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_1, відповідача – ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» (далі – ПАТ «Компанія Катран») про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року у справі № 910/11081/16 за позовом ПАТ «Компанія Катран» до Київської міської ради про визнання недійсним договору в частині, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року ПАТ «Компанія Катран» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 2015 році між ним і Київською міською радою укладено угоду про поновлення договору оренди земельних ділянок, укладеного у 2008 році. Окремі положення цього договору оренди суперечать Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон № 3038-VI), згідно з яким органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовників будівництва надання будь-яких послуг, крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а також зобов’язано органи місцевого самоврядування привести свої рішення і договори про пайову участь у відповідність до вимог цього Закону. Після укладення угоди про поновлення договору оренди земельних ділянок позивач звернувся до відповідача з пропозицією укласти угоду про виключення із договору оренди земельних ділянок окремих положень щодо обов’язку орендаря передати частину площ квартир у будинках і сплатити кошти у процентному співвідношенні від витрат із будівництва загальної площі будинків до спеціального фонду бюджету міста. Питання у позасудовому порядку між сторонами не вирішено. ПАТ «Компанія Катран» просило визнати недійсними абз. 13, 14 та 15 п. 8.4 договору оренди земельних ділянок за кадастровими номерами: 8000000000:69:236:0019 та 8000000000:69:236:0030 від 17 червня 2008 року, укладеного між ПАТ «Компанія Катран» і Київською міською радою (далі – Договір оренди), поновленого 30 жовтня 2015 року відповідно до угоди про поновлення та внесення змін до Договору оренди (далі – Угода), а саме: орендар зобов'язаний передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – КМДА; ГУ ЖЗ КМДА відповідно) 7 % загальної площі квартир у цих будинках; сплатити до цільового фонду спеціального фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію забудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі будинків, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла; питання пайової участі орендар зобов'язаний вирішити до початку будівництва відповідно до рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні спеціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва». Київська міська рада проти позову заперечила, посилаючись на те, що Закон № 3038-VI набрав чинності після укладення Договору оренди, а тому підстав для визнання недійсними окремих його положень немає. Відповідач просив застосувати наслідки спливу позовної давності у разі встановлення порушення прав позивача. Рішенням Господарського суду м. Києва від 29 липня 2016 року позов задоволено частково: визнано недійсними абз. 13 та 14 п. 8.4 Договору оренди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. У заяві та доповненні до заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Компанія Катран» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст. 33 Закону України «Про оренду землі», ст. 638 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 40, п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 лютого 2017 року у справі № 906/84/16, від 14 березня 2017 року у справі № 911/891/16, від 21 жовтня 2013 року у справі № 2/234-47/90-2012, від 25 січня 2012 року у справі № 51/344, від 19 жовтня 2016 року у справі № 908/5048/15, від 2 листопада 2011 року у справі № 9/17-2022-2011. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників заявника, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява із доповненнями ПАТ «Компанія Катран» підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 24 травня 2007 року Київська міська рада прийняла рішення від № 680/1341 «Про передачу закритому акціонерному товариству «Компанія Катран» земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва» (далі – Рішення № 680/1341), згідно з яким постановила: – затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок закритому акціонерному товариству «Компанія Катран» (далі – ЗАТ «Компанія Катран») для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва (далі – житловий комплекс); – передати ЗАТ «Компанія Катран», за умови виконання п. 6 Рішення № 680/1341, у короткострокову оренду на 5 років земельні ділянки загальною площею 5,69 га для будівництва, експлуатації та обслуговування зазначеного житлового комплексу у зв'язку із переходом права власності на комплекс будівель (свідоцтво про право власності від 14 вересня 2006 року), у тому числі: – ділянку № 1 площею 3,66 га – за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 31 березня 1959 року № 475 «Про відвод земельних ділянок Київському міськавтоуправлінню під автогосподарство»; – ділянку № 2 площею 2,03 га – за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 11 жовтня 1966 року № 1522 «Про відвод земельної ділянки Київському автотранспортному підприємству 09662 Київського міського виробничого управління вантажного автотранспорту під поширення та реконструкцію упаковочного цеху» та від 31 серпня 1972 року № 1400 «Про відведення земельної ділянки автотранспортному підприємству 09667 для розміщення стоянки автотранспорту». Згідно з п.п. 6.5, 6.8, 6.9 Рішення № 680/1341, ЗАТ «Компанія Катран» зобов'язано: – питання пайової участі вирішити до початку будівництва відповідно до рішення Київради від 27 лютого 2003 року № 271/431 «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва» (далі – Рішення № 271/431); – передати ГУ ЖЗ КМДА 7 % загальної площі квартир у цьому житловому комплексі (крім службової) на підставі п. 36 рішення Київської міської ради від 28 грудня 2006 року № 531/588 «Про бюджет міста Києва на 2007 рік»; – сплатити до цільового фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію збудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі цього житлового комплексу, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла, установленої Державним комітетом України з будівництва та архітектури для м. Києва станом на 1 січня року, в якому проводиться оплата, на підставі п. 84 рішення Київської міської ради від 28 грудня 2006 року № 531/588 «Про бюджет міста Києва на 2007 рік». Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 травня 2008 року у справі № 17/197 позов ЗАТ «Компанія Катран» до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (далі – ГУ ЗР КМДА) про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки (площею 5,69 га на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва) задоволено (т. 1, а.с. 56–63). Визнано укладеним із дня набрання цим рішенням законної сили договір оренди земельної ділянки в редакції, яка була підписана ЗАТ «Компанія Катран», а земельні ділянки такими, що передані з моменту набрання чинності судовим рішенням на умовах, визначених цим договором. Зобов’язано ГУ ЗР КМДА зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід’ємними частинами. Із резолютивної частини цього рішення вбачається, що запропонована орендарем і затверджена судом редакція договору оренди земельної ділянки збігається із текстом договору оренди земельних ділянок, окремі положення якого оспорює позивач. 17 червня 2008 року між ЗАТ «Компанія Катран» (орендар) і Київською міською радою (орендодавець) укладено Договір оренди, зареєстрований ГУ ЗР КМДА, про що зроблено запис за № 72-6-00520 у книзі записів державної реєстрації договорів (т. 1, а.с. 43–48). Згідно з Договором оренди орендодавець на підставі Рішення № 680/1341 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельні ділянки, визначені цим Договором. Об'єктом оренди відповідно до цього Договору є земельні ділянки з такими характеристиками: – місце розташування – вул. Новопольова, 2, у Солом'янському районі м. Києва; – розмір – 5,6890 га, у тому числі: земельна ділянка № 1 площею 3,6628 га кадастровий номер 8000000000:69:236:0019 та земельна ділянка № 2 площею 2,0262 га кадастровий номер 8000000000:69:236:0030; – цільове призначення – для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком (п. 2.1 Договору оренди). Договір оренди укладено на 5 років (п. 3.1). Земельна ділянка є переданою у день державної реєстрації цього договору (п. 6.1 Договору оренди). Пунктом 8.4 Договору оренди визначено, що орендар зобов’язаний, зокрема: – передати ГУ ЖЗ КМДА 7 % загальної площі квартир у цих будинках (крім службової) на підставі п. 38 рішення Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 «Про бюджет міста Києва на 2008 рік» (абз. 13); – сплатити до цільового фонду спеціального фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію збудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі цих будинків, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла, установленої Міністерством регіонального розвитку і будівництва України для м. Києва станом на день оплати, на підставі п. 39 рішення Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 «Про бюджет міста Києва на 2008 рік» (абз. 14); – питання пайової участі вирішити до початку будівництва відповідно до Рішення № 271/431 (зі змінами та доповненнями, внесеними рішеннями Київської міської ради від 12 лютого 2004 року № 1051/2461 та від 27 грудня 2005 року № 622/3083) (абз. 15). Згідно з актом приймання-передачі земельних ділянок від 17 червня 2008 року відповідач (орендодавець) передав, а позивач (орендар) прийняв у своє володіння і користування земельні ділянки, визначені п. 2.1 Договору оренди (т. 1, а.с. 55). Судом апеляційної інстанції встановлено, що 4 грудня 2013 року (тобто після закінчення терміну дії Договору оренди) ПАТ «Компанія Катран» було подано клопотання № КОП-0123 про поновлення Договору оренди (т. 1, а.с. 86). Згідно з витягом від 26 грудня 2014 року № 225-СК-1926 із протоколу № 14 пленарного засідання Київської міської ради ІІ сесії VIІ скликання від 10 грудня 2014 року прийнято рішення про поновлення ПАТ «Компанія Катран» Договору оренди та внесення змін до нього (т. 1, а.с. 65). 30 жовтня 2015 року між Київською міською радою і ПАТ «Компанія Катран» на підставі ст. 792 ЦК, ст. 33 Закону України «Про оренду землі» та рішення Київської міської ради від 10 грудня 2014 року № 682/682 укладено та нотаріально посвідчено Угоду, відповідно до якої поновлено на 15 років Договір оренди (т. 1, а.с. 66–69). Згідно з п. 2 Угоди умови Договору оренди, за винятком назви орендаря, строку дії Договору оренди, підпунктів п.п. 2, 4, 5, 8 та 11, які змінюються цією Угодою (зокрема, щодо строку дії, нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розміру орендної плати, прав та обов’язків орендаря), залишаються без змін. Зміни, внесені цією Угодою до п. 8 Договору оренди, не стосуються оскаржуваних у справі абзаців. Угода є невід’ємною частиною Договору оренди та набуває чинності з дня її нотаріального посвідчення (п. 15). У листі від 9 листопада 2015 року № 01/01-80, направленому Київській міській раді, позивач просив виключити із Договору оренди абз. 13, 14, 15 п. 8.4, посилаючись, на те, що під час укладення Угоди не було враховано положення ст. 40 Закону № 3038-VI, за змістом якого забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею (т. 1, а.с. 70–72). У листах від 18 листопада 2015 року № 08/280-2186, від 18 лютого 2016 року № 08/280-320 Київська міська рада повідомила позивачеві про перенаправлення його звернення до структурних підрозділів Київської міської ради (т. 1, а.с. 73–77) . У листі від 25 лютого 2016 року № 057073662 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) повідомив позивача, що у листах інших департаментів КМДА зазначено про відсутність підстав для укладення угоди про виключення з Договору оренди зазначених абзаців (т. 1, а.с. 78). Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що: – на час укладення Угоди чинне законодавство містило заборону органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Отже, під час укладення Угоди про поновлення і внесення змін до Договору оренди повинні бути враховані зміни, внесені до законодавства, зокрема встановлені ч. 7 ст. 40, п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI. Викладене свідчить про доведеність обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними; – позовну давність не пропущено, оскільки Угоду укладено 30 жовтня 2015 року, а позивач звернувся із позовом до суду у червні 2016 року саме у зв'язку із тим, що цією Угодою не було приведено Договір оренди у відповідність до законодавства. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним абз. 15 п. 8.4 Договору оренди, суд першої інстанції виходив із того, що Законом № 3038-VI передбачено необхідність приведення у відповідність до вимог цього Закону договору про пайову участь. Заборони щодо участі у розвитку інфраструктури населеного пункту норми цього Закону не містять. Із метою приведення у відповідність до норм чинного законодавства абз. 15 п. 8.4 Договору оренди позивач вправі звернутися як до відповідача з відповідною пропозицією щодо внесення змін до такого договору, так і безпосередньо до суду з відповідним позовом про внесення змін до договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – звернення про приведення спірних абзаців Договору оренди у відповідність до положень Закону № 3038-VI направлено позивачем відповідачеві після укладення Угоди – 9 листопада 2015 року, водночас клопотання про поновлення Договору оренди надіслано позивачем відповідачеві 4 грудня 2013 року без жодних заперечень щодо його умов. Наведене спростовує доводи позивача про те, що про порушення свого права він дізнався 30 жовтня 2015 року після підписання Угоди; – в Угоді про поновлення строку дії Договору оренди на 15 років сторони внесення змін до абз. 13, 14, 15 п. 8.4 цього Договору не передбачили. Зміст зазначених абзаців був узгоджений сторонами ще в 2008 році під час підписання Договору оренди і не суперечив чинному на той час законодавству. Укладення між сторонами 30 жовтня 2015 року Угоди не свідчить про укладення нового договору оренди земельної ділянки. З огляду на викладене, доводи позивача про те, що спірні положення абз. 13, 14, 15 п. 8.4 Договору оренди почали діяти з 30 жовтня 2015 року (дня укладення Угоди) є необґрунтованими, не узгоджуються з положеннями законодавства та матеріалами справи; – приписи п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI визначають необхідність приведення у відповідність до вимог цього Закону саме договору про пайову участь, а не договору оренди земельної ділянки, та не передбачають зворотної дії в часі; – із метою приведення у відповідність до норм чинного законодавства, в тому числі норм Закону № 3038-VI, абз. 15 п. 8.4 Договору оренди позивач вправі звернутися безпосередньо до суду з відповідним позовом про внесення змін до спірного договору; – підстав для застосування наслідків спливу позовної давності немає, оскільки апеляційний суд не встановив порушення прав, за захистом яких позивач звернувся із цим позовом до суду. Разом із тим у справі № 51/344, копію постанови в якій надано для порівняння, за позовом товариства до Київської міської ради про внесення змін до договору купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва житлового комплексу (шляхом виключення положень договору, якими передбачено обов’язок позивача передати ГУ ЖЗ КМДА 10 % загальної площі комплексу), суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Зазначений договір укладено сторонами у 2007 році. 12 березня 2011 року набув чинності Закон № 3038-VI, згідно з ч. 7 ст. 40 якого органам місцевого самоврядування заборонено вимагати передачі площ у новозбудованих об’єктах, а п. 7 Прикінцевих положень зобов’язано привести рішення органів місцевого самоврядування щодо таких вимог у відповідність до цього Закону. Дія зазначених положень Закону № 3038-VI поширюється і на відносини, що виникли до набрання ним чинності. Заборону вимагати від забудовників передачі частини житлових приміщень органам місцевого самоврядування вперше було внесено до українського законодавства Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» у зв’язку з необхідністю захисту інтересів забудовників та інвесторів в умовах світової фінансової кризи і закріплено ч. 7 ст. 40 Закону України № 3038-VI. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 2/234-47/90-2012 за позовом товариства до Київської міської ради про визнання недійсним пункту рішення Київської міської ради та визнання недійсним і виключення абзацу із пункту договору оренди земельної ділянки (щодо обов’язку позивача передати ГУ ЖЗ КМДА 10 % загальної площі будинків), погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для його задоволення. Зазначено, що заборона органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, вперше було встановлено Законом України від 16 вересня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву». Крім того, суд касаційної інстанції зауважив, що наявність волевиявлення сторін на укладення правочину не позбавляє їх у подальшому права вимагати визнання цього правочину недійсним з підстав, передбачених законом. Щодо позовної давності судами встановлено, що позивач дізнався про порушення своїх прав із листа ГУ ЗР КМДА, надісланого у відповідь на лист позивача із пропозицією внести зміни до оспорюваного договору. У справі № 9/17-2022-2011 за позовом про зобов’язання внести зміни до договору про взаємовигідну співпрацю щодо подальшого облаштування селища та додаткової угоди до нього суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову (зокрема, шляхом виключення положення про передачу сільській раді 7 % від загальної площі житла та викладення цього положення у редакції, що відповідає ст. 40 Закону № 3038-VI про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту) з огляду на таке. Набрання чинності Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» є істотною зміною обставин та підставою для зміни договору за рішенням суду з урахуванням приписів ст. 118 Господарського кодексу України, ст.ст. 651, 652 ЦК. Крім того, договір, укладений у 2004 році, в оспорюваній частині суперечить ч. 7 ст. 40 Закону № 3038-VI та підлягає приведенню у відповідність до вимог цього Закону на підставі п. 7 його Прикінцевих положень. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 12 березня 2011 року набрав чинності Закон № 3038-VI, ч.ч. 1–3 ст. 40 (у редакції, чинній на час укладення Угоди) якого передбачено, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених ч. 4 цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта – для нежитлових будівель та споруд; 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта – для житлових будинків (ч.ч. 5, 6 ст. 40 Закону № 3038-VI). Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених ч. 5 ст. 30 цього Закону (ч. 7 ст. 40 Закону № 3038-VI). Аналогічну норму щодо заборони органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, вперше було встановлено ст. 27 Закону України «Про планування і забудову територій» (у редакції Закону України від 16 вересня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» та подальших редакціях). Пунктами 2, 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI визначено, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Якщо договором про пайову участь, який укладений до набрання чинності цим Законом, передбачена сплата пайової участі замовником будівництва (повністю або частково) в обсягах інших, ніж визначено цим Законом, такий договір підлягає приведенню у відповідність із цим Законом. Будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом. Ураховуючи наведене, висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що дія положень ч. 7 ст. 40 цього Закону щодо заборони органам місцевого самоврядування вимагати від забудовників передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, не поширюється на відносини, що виникли до набрання ним чинності, є помилковими. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК). Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку, що абз. 13, 14 п. 8.4 Договору оренди, поновленого 30 жовтня 2015 року відповідно до Угоди, є такими, що суперечать положенням Закону № 3038-VI, а тому підлягають визнанню недійсними. Крім того, у справі № 906/84/16, копію постанови в якій надано для порівняння, за позовом про визнання укладеною додаткової угоди (про поновлення договору оренди землі) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що орендарем не доведено наявності усіх передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» умов для поновлення договору оренди. Суд виходив із того, що згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У листі про поновлення договору позивач запропонував нові умови договору, оскільки поставив питання про продовження строку його дії на 20 років, проте згоди на внесення цих змін у передбаченому законодавством порядку сторони не досягли. У справі № 911/891/16 за позовом про визнання договору оренди поновленим суд касаційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції (у зв’язку з передчасністю висновків і неповнотою встановлених обставин) і постанову апеляційного суду (у зв’язку із неправильним застосуванням норм матеріального права) та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що ст. 33 Закону України «Про оренду землі» об'єднує два випадки поновлення договору оренди землі (укладення договору оренди землі на новий строк) після закінчення його строку, але у будь-якому випадку з обов’язковим укладенням відповідної додаткової угоди до такого договору. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 908/5048/15. За змістом положень ст. 33 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки, який належним чином виконував обов’язки договору оренди, за відсутності заперечень з боку орендодавця, має право на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) після закінчення строку, на який його було укладено шляхом укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі у випадках та у порядку, встановленому цією статтею. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (ст. 6 Закону України «Про оренду землі»). Згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Уклавши Угоду, сторони дійшли згоди про внесення змін до Договору оренди, виклавши у новій редакції його умови щодо, зокрема, строку дії, нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розміру орендної плати, прав та обов’язків орендаря. Ураховуючи наведене, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка розглядається, про те, що укладення між сторонами 30 жовтня 2015 року Угоди після закінчення строку Договору оренди не свідчить про встановлення нових прав і обов’язків сторін, а тому Угоду не можна вважати самостійним правочином. Отже, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції, тому постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжним дорученням від 25 листопада 2016 року № 317 та квитанцією від 5 травня 2017 року № 0.0.758898635.1 ПАТ «Компанія Катран» сплачено судовий збір у розмірі 1 653,60 грн за подання касаційної скарги та у розмірі 2 080,00 грн за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі, яка розглядається, відповідно. Таким чином, із Київської міської ради підлягають стягненню на користь ПАТ «Компанія Катран» судові витрати у розмірі 3 733,60 грн. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року у справі № 910/11081/16 у задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року скасувати, рішення Господарського суду м. Києва від 29 липня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Київської міської ради на користь публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» 3 733,60 грн (три тисячі сімсот тридцять три гривні 60 коп.) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 6 вересня 2017 року № 3-621гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A9BB6A9B8107508C225819C00262581
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року у справі № Б-50/120-09 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Санлайт України С.Р.Л." до державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року до Господарського суду Харківської області у межах справи про банкрутство державного підприємства "Харківський державний приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" (далі – ДП "Харківський державний приладобудівний завод") звернувся заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі державного концерну "Укроборонпром" (далі – ДК "Укроборонпром") із заявою про: – визнання недійсними результатів аукціону, які оформлено протоколом від 25 вересня 2012 року № 12, із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, проведеного товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр"; – визнання недійсним укладеного між боржником і товариством з обмеженою відповідальністю "Електронні технології України" (далі – ТОВ "Електронні технології України") договору купівлі-продажу зазначеної будівлі від 24 жовтня 2012 року; – зобов'язання повернути цю будівлю у власність держави та господарське відання ДП "Харківський державний приладобудівний завод"; – застосування правових наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та зобов'язання ТОВ "Електронні технології України" повернути спірну будівлю на баланс ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Заяву мотивовано тим, що спірний аукціон підготовлено та проведено із порушенням вимог закону. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 24 листопада 2015 року до участі у справі залучено покупця спірного майна – ТОВ "Електронні технології України" та організатора торгів – товарну біржу "Всеукраїнський торгівельний центр". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року відмовлено у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром". Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року скасовано, заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" задоволено. Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 року № 2171-ХІІ (далі – Закон № 2171-ХІІ), статей 20, 30 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (далі – Закон № 2343-ХІІ), статті 261 ЦК, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року. На обгрунтування своїх доводів керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В. долучив до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 19 березня 2013 року у справах № 49/296-б та № 5/38б, від 3 вересня 2013 року у справі № 914/413/13-г, від 14 січня 2014 року у справі № 905/5430/13, від 13 листопада 2007 року у справі № 12/154пд, від 6 жовтня 2015 року у справі № Б-39/248-09, від 3 квітня 2017 року у справі № 910/15658/16, від 2 березня 2017 року у справі № 910/12557/16, від 22 березня 2017 року у справі № 924/1270/15, від 9 серпня 2016 року у справі № 923/1959/15, від 2 листопада 2016 року у справі № 911/5137/15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява керуючого санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 5 серпня 2009 року порушено провадження у справі про банкрутство ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року введено (запроваджено) процедуру санації ДП "Харківський державний приладобудівний завод", встановлено термін її проведення до 6 листопада 2010 року та призначено керуючим санацією боржника арбітражного керуючого Задружного Д.Р. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 серпня 2010 року керуючим санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод" призначено арбітражного керуючого Байдацького О.І. та зобов'язано керуючого санацією виконати вимоги ухвали суду від 6 листопада 2009 року в повному обсязі, в тому числі надати суду план санації разом із протоколом зборів комітету кредиторів для прийняття судом відповідного рішення. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 листопада 2010 року задоволено клопотання керуючого санацією, продовжено строк процедури санації на 6 місяців, тобто до 6 травня 2011 року, затверджено запропонований керуючим санацією план санації боржника. Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 червня 2013 року задоволено клопотання голови комітету кредиторів про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено клопотання ДК "Укроборонпром" про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено заяву арбітражного керуючого Байдацького О.І. про його дострокове звільнення від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", звільнено арбітражного керуючого Байдацького О.І. від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", призначено керуючим санацією арбітражного керуючого Булижина І.В. Будівля корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, неодноразово виставлялася на продаж на аукціонах. 25 вересня 2012 року відбувся аукціон із продажу майна боржника –будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, оформлений протоколом № 12, проведений товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр". За результатами цього аукціону між ДП "Харківський державний приладобудівний завод" і переможцем аукціону – ТОВ "Електронні технології України" укладено договір купівлі-продажу від 24 жовтня 2012 року. За цим договором ТОВ "Електронні технології України" сплатило ДП "Харківський державний приладобудівний завод" грошові кошти у сумі 626 268,00 грн. Інформацію про проведення аукціону з продажу спірного майна було опубліковано 3 вересня 2012 року у Всеукраїнському інформаційному виданні "Товарообіг та аукціони" № 18 (21). У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із судом апеляційної інстанції, який, задовольняючи заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДП "Укроборонпром", дійшов висновку про те, що організатор аукціону порушив положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ щодо порядку організації аукціону, а саме не здійснив публікації в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації, що є суттєвим порушенням, оскільки тягне за собою обмеження можливих учасників, які могли взяти участь в аукціоні, створити конкуренцію, а отже продаж могло бути здійснено за вищою ціною. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ у редакції від 13 січня 2012 року, застосував цю норму матеріального права до правовідносин, що виникли на стадії санації; за наявності висновку суду першої інстанції про сплив позовної давності не вирішив клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. У справах №№ 49/296-б, 5/38б, 914/413/13-г, 905/5430/13, 12/154пд, Б-39/248-09, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів застосував положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ в інших редакціях (не в редакції від 13 січня 2012 року), до правовідносин, які виникли на інших стадіях банкрутства (не санації), за інших встановлених судом обставин (постанови від 19 березня 2013 року, від 3 вересня 2013 року, від 14 січня 2014 року, від 13 листопада 2007 року, від 6 жовтня 2015 року). Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зазначених рішень Вищого господарського суду України, копії яких додано до заяви, не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ. У справах №№ 910/15658/16, 910/12557/16, 924/1270/15, 923/1959/15, № 911/5137/15, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 261 ЦК, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів зазначив, що у разі встановлення у справі спливу позовної давності та подачі стороною у спорі заяви про застосування наслідків спливу позовної давності суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право (постанови від 3 квітня 2017 року, від 2 березня 2017 року, від 22 березня 2017 року, від 9 серпня 2016 року, від 2 листопада 2016 року). Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статей 261–268 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні зазначених норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність згідно із статтею 257 ЦК встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (зокрема, Законом № 2343-ХII). Відповідно до статті 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4). Таким чином, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК). У справі, яка розглядається, судом першої інстанції встановлено, що аукціон із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" відбувся 25 вересня 2012 року, договір купівлі-продажу майна боржником і переможцем торгів укладено за результатами його проведення 24 жовтня 2012 року, натомість заява заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" надійшла до господарського суду 20 листопада 2015 року – зі спливом як строку, встановленого частиною 1 статті 20 Закону № 2343-ХII, так і загального строку позовної давності. 21 червня 2016 року ТОВ "Електронні технології України" подало до Господарського суду Харківської області клопотання про застосування строків позовної давності до вимог заступника Генерального прокурора України. Оскільки Господарський суд Харківської області ухвалою від 7 липня 2016 року відмовив у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" із підстав її необґрунтованості, цей суд не розглядав клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Однак Харківський апеляційний господарський суд постановою від 1 грудня 2016 року прийняв нове рішення, згідно з яким задовольнив заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" та у порушення наведених норм матеріального права не розглянув заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" про застосування наслідків спливу позовної давності. У свою чергу Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року, залишаючи без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року про задоволення заявлених вимог, також не надав правової оцінки клопотанню ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Наведене свідчить, що у справі, яка розглядається, ні суд касаційної інстанції, ні суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про обґрунтованість заявлених вимог, при вирішенні спору не застосували до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і не з'ясували причин і наслідків такого спливу. Зважаючи на викладене, постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарським судом апеляційної інстанції зазначені фактичні обставини щодо пропуску позовної давності у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Беручи до уваги наведене, заява керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 23 серпня 2017 року № 3-566гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/480EC7834018B43AC225819C002614BE
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про захист прав споживачів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що після закінчення строку дії депозитних договорів, укладених між нею та публічним акціонерним товариством «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»), останнє не повернуло вкладниці грошових коштів. У зв’язку із цим позивачка просила на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» стягнути 5% пені за кожний день прострочення від загальної вартості кожного договору в сумі 105300,00 грн. Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 22 липня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 631, 1058, 1060 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 29 травня 2013 року, в якій, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що 12 листопада 2013 року між сторонами укладено договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий on line» НОМЕР_1 на суму 40 тис. грн під 20 % річних зі строком виплати до 17 листопада 2014 року. 07 травня 2014 року між ОСОБА_1 та відповідачем був укладений договір банківського вкладу (депозиту) «8 років разом on line» НОМЕР_2 на суму 70 тис. грн під 26% річних зі строком виплати до 03 листопада 2014 року. Внесення коштів на депозитні рахунки підтверджується відповідними квитанціями. Відповідно до умов пункту 1.10 цих договорів вклад виплачується після закінчення строку його розміщення, зазначеного в пункті 1.3 договорів, шляхом зарахування на поточний рахунок вкладника НОМЕР_3, відкритий в установі банку, з використанням платіжної картки. 11 листопада 2013 року між сторонами був укладений договір НОМЕР_4 на відкриття та обслуговування поточного рахунку НОМЕР_3 у гривнях для операцій, за яким можна здійснювати платежі з використанням електронних платіжних засобів. Згідно з пунктом 1.2 цього договору банк відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок. (а.с.79). Згідно з випискою з угоди НОМЕР_1 від 12 листопада 2013 року, повернення ОСОБА_1 коштів після закінчення депозитного договору НОМЕР_1 на суму 40 тис. грн відбулося 17 листопада 2014 року разом з перерахуванням процентів за договором шляхом зарахування коштів на відкритий у банку рахунок. Згідно з випискою з угоди НОМЕР_2 від 07 травня 2014 року, повернення ОСОБА_1 коштів після закінчення депозитного договору НОМЕР_2 на суму 70 тис. грн відбулося 03 листопада 2014 року разом з перерахуванням процентів за договором шляхом зарахування коштів на відкритий в банку рахунок. Також суди установили факт надання вкладнику реальної можливості отримання та розпорядження на свій розсуд вкладними коштами, з якого убачається щоденне зняття коштів з рахунку. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ПАТ «Дельта банк» зобов’язання за договорами банківського вкладу (депозиту) виконало у передбачені договорами строки, перерахувавши суми вкладів на особовий рахунок клієнта з наданням можливості ОСОБА_1 їх використовувати. Натомість у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 травня 2013 року міститься висновок про те, що у зв’язку з несвоєчасним виконанням банку зобов’язань за договором банківського вкладу щодо повернення вкладнику на його вимогу коштів з депозитного рахунку суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з банку процентів за вкладами за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів, а також три проценти річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Отже, висновки, зроблені судом у справі, яка є предметом перегляду, не суперечать висновкам Верховного Суду України у наданій для порівняння постанові, оскільки Верховний Суд України дійшов їх на підставі інших фактичних обставин, установлених судами. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1958цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E43A63E24DF077EC225819500285A66
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Ніконджитбудсервіс» (далі – ТОВ «Ніконджитбудсервіс») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що позивач з 30 липня 2001 року є власником будинку гуртожитку, розташованого за АДРЕСА_1. У зв'язку з продажем нежитлових приміщень на першому поверсі цього ж гуртожитку в квітні 2005 року було здійснено розрахунок ідеальних часток між співвласниками нежитлових приміщень гуртожитку та 31 травня 2005 року отримано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, в якому зазначено, що ТОВ «Ніконджитбудсервіс» є власником 9068/10000 часток гуртожитку за цією адресою на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 жовтня 2006 року та з 2000 року й дотепер є його балансоутримувачем. Відповідачі не сплачують коштів за проживання в гуртожитку в повному обсязі відповідно до розміру оплати за користування гуртожитком, у зв’язку із чим позивач просив стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за період з 1 жовтня 2012 року по 30 жовтня 2015 року в сумі 2811,41 грн, а також 3% річних в розмірі 95,46 грн та інфляційних за прострочення грошового зобов'язання в розмірі 1135,26 грн. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за користування кімнатою в гуртожитку в розмірі 2 тис. 811 грн 41 коп., три проценти річних за прострочення оплати в сумі 95 грн 46 коп. та інфляційні втрати в сумі 1 тис. 135 грн 26 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. 23 вересня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме, абзацу другого пункту 38 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення), Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Порядку формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 року № 869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги» (далі – Постанова №869). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 червня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-2535цс15, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди установили, що позивач є власником 9068/10000 часток гуртожитку АДРЕСА_1 на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 квітня 2005 року, а з 2000 року й дотепер є його балансоутримувачем. Одним з видів діяльності позивача є, зокрема, надання в оренду та експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна. 21 липня 2003 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір користування площею, відповідно до пункту 1.1 якого відповідачці було передано кімнату НОМЕР_1 площею 17,8 кв.м у гуртожитку АДРЕСА_1 строком на один рік, а остання зобов’язалась своєчасно сплачувати кошти за проживання в гуртожитку, утому числі за членів своєї сім’ї, за встановленими ставками. Розпорядженнями директора ТОВ «Ніконджитбудсервіс» від 16 лютого 2012 року, 30 серпня 2013 року, 28 квітня 2014 року, 30 квітня 2015 року були змінені розміри оплати за проживання у гуртожитку, у зв'язку із чим розмір плати за проживання відповідачів у займаних ними кімнатах з 01 березня 2012 року було збільшено до 290 грн за місяць, з 01 вересня 2013 року - до 320 грн , з 01 червня 2014 року - до 345 грн, з 01 липня 2014 року - до 480 грн, з 01 травня 2015 року - до 550 грн, з 01 жовтня 2015 року – до 620 грн. Однак зазначену плату відповідачі не вносили, а тому утворилась заборгованість за період з 1 жовтня 2012 року по 30 жовтня 2015 року Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивач як власник будинку правомірно змінював плату за користування гуртожитком на рівні собівартості комплексного обслуговування будинку, однак не здійснює статутну діяльність з утримання гуртожитка та прибудинкової території, а тому на його статутну діяльність не поширюється дія Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 червня 2016 року про призначення справи до розгляду не може слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки не є судовим рішенням по суті спору, у якому суд застосовував норми матеріального права. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року суд, розглядаючи справу в аналогічних правовідносинах, направив справу на новий розгляд, дійшовши до висновку, що вимоги Примірного положення про гуртожитки (втратило чинність з 1 червня 2011 року), Положення про гуртожитки, затверженного наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва та житлово-комунального господарства України, Постанови № 869 і затверджених нею порядків та статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» поширюється на гуртожитки. Отже, порівняння змісту зазначеної постанови Верховного Суду України зі змістом ухвали, про перегляд якої подано заяву, свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цій постанові висновкам. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про житлово- комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил. Законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг ґрунтується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг (стаття 4 цього Закону). За статтею 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» стандарти, нормативи, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують вироблення та виконання житлово-комунальних послуг з урахуванням соціальних, економічних, природно-кліматичних та інших умов регіонів та населених пунктів. Стандарти, нормативи, норми, порядки і правила у сфері житлово- комунальних послуг розробляють і затверджують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері технічного регулювання, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень та згідно із законодавством. Інші центральні органи виконавчої влади затверджують нормативно-правові акти у сфері житлово-комунальних послуг, що видаються в межах їхніх повноважень після погодження або спільно з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово- комунального господарства, і реєструються в установленому законодавством порядку. Відповідно до статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо). Примірні переліки житлово-комунальних послуг та їх склад залежно від функціонального призначення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово- комунального господарства. Згідно зі статтею 14 цього Закону залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: 1) перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, — національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг та національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг; 2) друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території; 3) третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін). Ціни/тарифи на комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій формуються і затверджуються центральними органами виконавчої влади, національними комісіями, що здійснюють державне регулювання у відповідних сферах, та органами місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень, визначених законом. Порядок формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води, Порядок формування тарифів на централізоване водопостачання та водовідведення, Порядок формування тарифів на послуги з централізованого постачання холодної води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, Порядок розрахунку роздрібного тарифу на електричну енергію та Порядок встановлення роздрібних цін на природний газ для населення затверджені Постановою № 869. Порядок формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій визначає механізм формування тарифів на відповідні послуги і поширюється на суб'єктів господарювання всіх форм власності, які надають послуги, суб'єктів господарювання всіх форм власності, що спеціалізуються на виконанні окремих послуг, на умовах субпідрядних договорів з виконавцями, органи місцевого самоврядування, власників, орендарів житлових будинків (гуртожитків), власників (наймачів) квартир (житлових приміщень у гуртожитках), власників нежитлових приміщень у житлових будинках (гуртожитках). Тариф на послуги розраховується окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників послуг, що фактично повинні надаватися для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням переліку послуг згідно з додатком до цього Порядку. З власниками (наймачами) квартир (житлових приміщень у гуртожитку) та власниками, орендарями нежитлових приміщень у житловому будинку (гуртожитку) укладається договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій. Послуги надаються з урахуванням встановленого рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. Копія такого рішення є невід’ємною частиною договору про надання послуг. Інформація про перелік послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, їх вартість, структуру тарифу, його зміну з обґрунтуванням її необхідності доводиться до відома споживачів у порядку, затвердженому Мінрегіоном. Під час установлення тарифу на послуги необхідно забезпечувати прозорість визначення вартості усіх послуг з розрахунку на 1 кв. метр загальної площі квартири, житлового приміщення у гуртожитку та нежитлового приміщення у житловому будинку (гуртожитку). Тариф на послуги для гуртожитків, що призначаються для проживання одиноких громадян (житловими приміщеннями спільно користуються кілька осіб, які не перебувають у сімейних стосунках), розраховується згідно з цим Порядком. Вартість послуг з розрахунку на ліжко-місце визначається як добуток тарифу на норму житлової площі для однієї особи в гуртожитку. Згідно з пунктом 18 Примірного положення громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов'язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до пункту 38 цього Примірного положення. Плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться в спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках, провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею, і окремо плата за них не стягується. Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду (пункт 38 Примірного положення). Такі ж положення щодо оплати послуг за гуртожитки також містяться у пункті 7 розділу ІІІ Положення про гуртожитки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 84 від 27 квітня 2015 року, за змістом якого розмір плати за проживання в гуртожитку визначається у договорі найму приміщення у гуртожитку відповідно до розрахунку, затвердженого власником гуртожитку, а плата за житлово-комунальні послуги визначається відповідно до встановлених уповноваженим органом цін/ тарифів та такі послуги. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо показників (складових) оплати за проживання в гуртожитку, відповідності розрахунку такої оплати нормам законодавства та їх обґрунтованості. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми Примірного положення, Постанови № 869 та Закону України «Про житлово-комунальні послуги», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Крім того, суди не звернули уваги та не надали оцінки рішенню суду від 11 квітня 2005 року про визнання права власності на частку гуртожитку за позивачем у поєднанні з договором проживання у гуртожитку укладеним між позивачем та відповідачем ще у 2003 році; договору безоплатного користування майном (а.с. 244), укладенного між ОСОБА_4 та позивачем 7 квітня 2011 року, відповідно до якого власником кімнати НОМЕР_1 є ОСОБА_4, яка й має право на затвердження тарифів за користування кімнатою, листам позивача до мешканців гуртожитку про складові тарифів з користування житловими приміщеннями у тому числі утримання будинку та прибудинкової території, у поєднанні зі статутною діяльністю підприємства (а.с. 182). Не давши оцінки усім наявним у справі доказам суди не з’ясували фактичних правовідносин сторін та їх прав та обов’язків відповідно до встановлених на підставі цих доказів та їх незалежної й об’єктивної оцінки фактичних обставин справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57- 60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2433цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B164380B6B38F4F7C2258195003BE264
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Комунальне підприємство «Добробут», про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року позивачі звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідачі неодноразово затоплювали їхню квартиру, востаннє це сталося 7 грудня 2014 року. Згідно з висновком експертного дослідження від 22 січня 2015 року НОМЕР_1 позивачам завдано матеріальних збитків на суму 4 тис. 519 грн, які вони просять стягнути з відповідачів разом з моральною шкодою, яку вони оцінили у 6 тис. грн. Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивачів 4 тис. 519 грн майнової шкоди, 1 тис. 500 грн за проведення експертного дослідження. Стягнуто зі ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року рішення міськрайонного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 190 Житлового кодексу Української РСР, статей 22, 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), пунктів 4, 7, 11 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року та ухвалу Верховного Суду України від 2 червня 2010 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника позивача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили таке. Позивачі є власниками квартири НОМЕР_2 АДРЕСА_1 згідно свідоцтва про право власності на житло від 13 січня 1998 року. Відповідачі є власниками квартири НОМЕР_3, що знаходиться за тією ж адресою та розташована над квартирою позивачів. Упродовж 2014 року, у тому числі й 7 грудня 2014 року, квартира позивачів (кухня та ванна кімната) затоплювалась з розташованої вище квартири, в якій мешкають відповідачі. Згідно з актом обстеження систем від 18 червня 2015 року на момент обстеження в квартирі НОМЕР_3 у ванній кімнаті та на кухні витоків та розгерметизації на трубопроводах не виявлено, трубопроводи знаходяться в задовільному стані. Цей акт складений через шість місяців від імовірного затоплення, без участі обслуговуючої організації систем загального користування - Комунального підприємства «Добробут»; не містить відомостей щодо самого затоплення, зокрема дат, причин, наслідки затоплення; акт складено за відсутності самих відповідачів, що позбавляє їх можливості подання доказів на його спростування. Відповідно до висновку експертного дослідження НОМЕР_1 від 22 січня 2015 року приміщення квартири позивачів (кухня та ванна кімнати) були залиті внаслідок протікання води через дерев'яне перекриття із розміщеного вище приміщення кухні. Разом з цим експерт зазначив, що причина залиття експертом не досліджувалася, будь-які акти комісій про залиття відсутні. Допитана судом свідок ОСОБА_8, яка проживає поверхом нижче під позивачами, пояснила, що в грудні 2014 року, прийшовши додому з роботи, побачила, що зі стелі капає вода. Вона піднялася до сусідів, а коли повернулася, то вже і в її квартирі на кухні через мийку витікали нечистоти. У зв'язку із цим вона також викликала аварійну машину і в її квартирі прочищали труби. Витікання з мийок відбувається постійно, акти щодо затоплення не складались. Згідно з повідомленнями комунального підприємства «Міськтепловоденергія» і позивачі, і відповідачі протягом 2014 року зверталися в диспетчерську службу цього підприємства з приводу затоплення. Згідно з журналом реєстрації заявок їхні заявки були виконані. При цьому причина затоплення не вказувалась. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з положеннями статті 1166 ЦК України саме відповідачі мали довести відсутність своєї вини у залитті квартири позивачів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що позивачі не довели факту залиття їхньої квартири, оскільки належних доказів, які б підтверджували факт залиття їхньої квартири, до матеріалів справи не додано. Зокрема, позивачі не надали комісійного акта, складеного за участю представників обслуговуючої організації, яким би було зафіксовано сам факт затоплення, а також причини затоплення та завдані пошкодження. Разом з тим у наданій заявницею ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2016 року суд касаційної інстанції, погодившись з висновком судів про задоволення позовних вимог, виходив з того, що обставини спричинення шкоди та встановлення відповідальних за її спричинення осіб підтверджені позивачами у справі належними доказами. В ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки у справі не були встановлені фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, зокрема суди, установивши факт залиття квартири, не з’ясували причини залиття квартири позивачів та не установили особу, відповідальну за завдану шкоду. Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать судовим рішенням, наданим заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2125цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A891366A85016C58C2258195003BE305
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що договори дарування були укладені між відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивачки про стягнення суми боргу. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року відмовлено у відкритті провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення судів попередніх інстанцій. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 17 вересня 2013 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в розмірі 91 тис. 919 грн 50 коп., судові витрати в розмірі 919 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 1 тис. грн. 19 і 21 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала договори дарування з ОСОБА_3, за якими вона як дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 нерухомість АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; житловий будинок та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 міститься правовий висновок, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається саме за процедурою, передбаченою положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року задовольнити. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2697цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54858A4717A3B10AC2258195002C94E9
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини за заявою ОСОБА_3 про перегляд рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, обґрунтовуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його рідний брат ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про його смерть, виданим 14 серпня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Красноармійську Красноармійського міськрайонного управління юстиції Донецької області, актовий запис НОМЕР_1. Позивач зазначає, що після смерті його брата відкрилася спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1, права на земельну частку (пай) розміром S_1, земельної ділянки розміром S_2, розташованих на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Донецької області. 13 листопада 2008 року позивач звернувся до Першої Красноармійської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак відповідно до витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 йому стало відомо, що спадкодавець 17 лютого 1999 року склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, на відповідача ОСОБА_3. Копію заповіту позивач отримав лише за ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 січня 2014 року. Посилаючись на те, що підписи на заповіті відрізняються від підписів на документах, що залишилися у нього, а тому вважає, що заповіт підписаний не його братом ОСОБА_4, позивач просив визнати заповіт недійсним. 22 червня 2015 року відповідач ОСОБА_3 подав зустрічну позовну заяву про надання додаткового строку для прийняття спадщини, посилаючись на те, що він є спадкоємцем за заповітом, складеним померлим ще за життя. Ні на момент складання заповіту, ні на час смерті заповідача йому не було відомо про існування вказаного заповіту. Про існування заповіту йому стало відомо лише після звернення ОСОБА_2 до суду. Посилаючись на вищевикладене, позивач просив надати йому додатковий строк - 3 місяці для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини задоволено. Надано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, додатковий строк три місяці з дня набрання рішення суду законної сили, який буде достатнім для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення апеляційного та касаційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1272 ЦК України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 213, 215 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 17 лютого 1999 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів відповідачу ОСОБА_3. Вказаний заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_3. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідно до повідомлення першої Красноармійської державної нотаріальної контори від 10 червня 2015 року (а.с. 32, т. 1) спадкова справа після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, була відкрита 13 листопада 2008 року на підставі заяв спадкоємців другої черги за законом, братів померлого ОСОБА_2 та ОСОБА_7. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову суд першої інстанції виходив з того, що причиною пропуску позивачем шестимісячного строку прийняття спадщини є необізнаність про наявність заповіту. Таким чином, причини строку подачі позивачем заяви про прийняття спадщини, судом першої інстанції розцінені як поважні. Скасовуючи рішення суду в частині задоволення зустрічного позову та ухвалюючи нове рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як незнання та необізнаність про існування заповіту. Суд касаційної інстанції також зазначив, що доводи позивача за зустрічним позовом про наявність поважних причин пропущення строку для прийняття спадщини, оскільки він не є родичем померлого, йому не було відомо про смерть спадкодавця, а також нотаріусом не зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця, є безпідставними та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 01 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що строк для прийняття спадщини за заповітом пропущено ОСОБА_6 у зв’язку з відсутністю відомостей про існування заповіту, що свідчить про поважність причин пропуску цього строку, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про визначення позивачу додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України; - від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що усупереч вимогам ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України суд першої інстанції не встановив фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, зокрема не з'ясували дійсні причини пропуску ОСОБА_1 строку для звернення із заявою про прийняття спадщини у встановлений законом строк відповідно до статті 1272 ЦК України й відповідно не визначився із тим чи є такі причини об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для прийняття спадщини; - від 17 грудня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставин, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та не з'ясували, чи є поважною причиною відсутність у позивача документа, що підтверджує факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини; - від 06 лютого 2013 року суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в задоволенні позову, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів мотивів, з яких він вважав неправильним висновки цього суду; - від 16 квітня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини відповідно до статті 1272 ЦК України. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та задовольнивши позов, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильним висновки цього суду; ухваливши на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення, апеляційний суд не зазначив яких порушень норм процесуального права допустив районний суд при оцінці та дослідженні доказів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. У своїй зустрічній заяві та у касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що він не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть ОСОБА_4 не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як позивач за первісним позовом ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним (а.с. 52, т.1). Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Судом установлено, що при відкритті спадкової справи на підставі витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 було виявлено заповіт, який був посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 від 17 лютого 1999 року за реєстровим НОМЕР_3. З огляду на зазначене, ухвалюючи рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції не дослідив чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення ОСОБА_3 про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик позивача за зустрічним позовом, як спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Окрім того, апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову та ухваливши нове рішення про відмову в зазначеному позові у порушення статей 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки суду першої інстанції, ухваливши на підставі тих же доказів, що й суд першої інстанції, протилежне рішення. Без установлення зазначених фактичних обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відмову в зустрічному позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року та рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1320цс17 У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. При розгляді таких спорів судам слід дослідити чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/161FDE7CE7093B59C2258194004ED9C5
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Комунального підприємства «Токмак теплоенергія» Токмацької міської ради Запорізької області до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги централізованого опалення місць загального користування за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2016 року Комунальне підприємство «Токмак теплоенергія» Токмацької міської ради Запорізької області (далі – КП «Токмак теплоенергія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги централізованого опалення місць загального користування за період з листопада 2010 року по березень 2016 року в розмірі 412 грн 8 коп. КП «Токмак теплоенергія» зазначало, що згідно з рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради підприємство визначено виконавцем послуг з централізованого опалення та погоджено тарифи на такі послуги. ОСОБА_1 є власником квартири за АДРЕСА_1. У 2010 році відповідач здійснив відключення квартири від мереж централізованої системи опалення та встановив індивідуальне (автономне) опалення. Відповідач в установленому законодавством порядку від’єднався від системи центрального теплопостачання. Згідно з пунктом 28 Правил надання послуг з централізованого опалення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630 постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі – Правила) споживачі, які відмовилися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, оплачують послуги з централізованого опалення місць загального користування будинку відповідно до методики, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 не оплачує цих послуг, утворилась заборгованість з листопада 2010 року по березень 2016 року в сумі 412 грн 8 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 7 вересня 2016 року у задоволенні позову КП «Такмак теплоенергія» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КП «Такмак Теплоенергія» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь КП «Токмак теплоенергія» заборгованість за послуги з централізованого опалення місць загального користування в розмірі 342 грн 8 коп. У задоволенні решти позовних вимог КП «Токмак теплоенергія» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме Методики розрахунку кількості теплоти, спожитої на опалення місць загального користування багатоквартирних будинків, та визначення плати за їх опалення, затвердженої наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 31 жовтня 2006 року № 359 (далі – Методика). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири за АДРЕСА_1. У квартирі ОСОБА_1 було встановлено індивідуальне (автономне) опалення, і в установленому законодавством порядку здійснено від’єднання квартири від системи центрального теплопостачання. КП «Токмак теплоенергія» є виконавцем послуг з централізованого опалення на підставі рішення Токмацької міської ради Запорізької області від 31 червня 2013 року № 151. До 31 травня 2013 року надання послуг з централізованого опалення будинку здійснювалось ТОВ «Токмак теплоенерго», правонаступником якого КП «Токмак теплоенерего» не є. 31 травня 2013 року товариство відступило комунальному підприємству право вимоги до споживачів теплової енергії, які мають борги за надані послуги з централізованого опалення та постачання теплової енергії. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідач користується послугами з централізованого опалення місць загального користування будинку, які надає відповідач, тому зобов’язаний їх оплачувати відповідно до Методики. Разом з тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, на яку в своїй заяві посиється ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив з того, що опалювальні прилади в місцях загального користування будинку, в якому знаходиться квартира відповідача, демонтовані балансоутримувачем, відповідач не отримує послуг з централізованого опалення ні належної йому квартири, ні місць загального користування у будинку, а Методикою не передбачено окремого розрахунку оплати споживачами витрат теплової енергії розподільчими трубопроводами системи опалення будинку, прокладеними в підвалі або на горищі. Отже, суд касаційної інстанції виходив з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1207цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/86170BA1162CD26BC22581930041993A
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, треті особи: Акціонерний комерційний банк «Аркада», Орган опіки та піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14, ОСОБА_15, Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», про визнання договору недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_15, про визнання добросовісним набувачем за заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2003 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час перебування з відповідачем у шлюбі вона придбала квартиру АДРЕСА_1, про що свідчить свідоцтво про право власності на квартиру від 13 червня 2000 року. Указану квартиру було придбано згідно з інвестиційною угодою про інвестування житлового будівництва, укладеною 1 березня 1999 року між Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та ОСОБА_1, за рахунок кредиту в розмірі 65 тис. 554 грн, отриманого відповідно до кредитної угоди про інвестування в житлове будівництво від 5 травня 1999 року, укладеної між нею та Акціонерним комерційним банком «Аркада» (далі – АКБ «Аркада»), за умовами якої вона зобов’язалася повернути вказані кошти до 1 січня 2030 року. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаною кредитною угодою 5 травня 1999 року вона та АКБ «Аркада» уклали договір застави. Під час перебування в шлюбі за зазначеними договорами сплачено 28 тис. 34 грн 48 коп. У подальшому, після розлучення, вона сплачує кошти на погашення кредиту самостійно. Вважаючи, що спірна квартира не є спільним майном подружжя, оскільки згідно з договором застави від 5 травня 1999 року та додатковою угодою № 1 знаходиться під заставою до виплати в повному обсязі коштів за кредитним договором, які ще не виплачені, позивачка з урахуванням зміни своїх позовних вимог просила провести поділ коштів, виплачених за квартиру під час перебування сторін у шлюбі, виділити відповідачу та їй по 14 тис. 17 грн 24 коп. і стягнути з неї на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в указаному спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп. ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, зазначивши, що в період з липня 1993 року до 7 травня 2003 року він зі ОСОБА_1 перебував у шлюбі, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_1, яка є їхньою спільною сумісною власністю, хоч оформлена на ОСОБА_1. Він згоден укласти окрему кредитну угоду про повернення ним 1/2 частини невиплаченого кредиту. ОСОБА_6 просив провести поділ спільного майна подружжя – спірної квартири, визнавши за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 24 вересня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року, позов ОСОБА_1 задовольнив: ухвалив поділити спільне майно подружжя, виділити ОСОБА_1 і ОСОБА_6 по 14 тис. 17 грн 24 коп. кожному та стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 у рахунок його частки в спільному майні кошти в розмірі 14 тис. 17 грн 24 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 суд відмовив. Верховний Суд України ухвалою від 16 червня 2004 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_6 на зазначені судові рішення відмовив. У листопаді 2004 року ОСОБА_6 звернувся до суду з заявою про скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року у зв'язку з нововиявленими обставинами. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 1 липня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 вересня 2005 року, відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_6 про скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Верховний Суд України ухвалою від 15 лютого 2012 року скаргу ОСОБА_6 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 вересня 2003 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 грудня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 16 червня 2004 року задовольнив, зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 27 квітня 2012 року Дарницький районний суд м. Києва направив справу за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва. Під час нового розгляду справи ОСОБА_6 неодноразово уточнював та доповнював зустрічну позовну заяву, у зв’язку із чим просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений від 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7; витребувати квартиру з володіння ОСОБА_3 та повернути у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_1; в порядку поділу майна визнати за ОСОБА_6 та ОСОБА_1 право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним; виселити ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12 без надання іншого житлового приміщення (т.2, а.с. 197 – 201; т.3, а.с. 43 – 47). ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом та, уточнивши свої вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 (т.3, а.с. 38 – 40, 49 –50). Святошинський районний суд м. Києва рішенням від 1 липня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив, зустрічний позов ОСОБА_6 задовольнив частково: у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_6 в особисту власність 1/2 частину від грошових коштів у сумі 81 тис. грн, яка складає 40 тис. 500 грн; стягнув на його користь зі ОСОБА_1 40 тис. 500 грн; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовив; закрив провадження в справі в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3. Апеляційний суд м. Києва 14 квітня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року скасував у частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна із чужого володіння, виселення, поділ майна подружжя та ухвалив у цій частині нове рішення про часткове задоволення зазначеного позову. Визнав недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 15 грудня 2004 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_1. Витребував 1/2 частину цієї квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 19 жовтня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва 14 квітня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернулись ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права зокрема статей 203, 215, 369, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 22, 23, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України) (статей 60, 63, 65, 68, 70 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права На підтвердження своїх вимог ОСОБА_3 надала постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року, 18 вересня, 2 жовтня й 25 грудня 2013 року, 1 липня, 2 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 18 травня, 7 вересня 2016 року, ухвалу Верховного суду України від 21 липня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2011 року, 13 березня й 7 серпня 2013 року, 2 березня 2016 року У зв’язку з викладеним ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 липня 2015 року. ОСОБА_6 на підтвердження своїх доводів надав постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня й 6 квітня 2016 року та просить змінити ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, задовольнивши зустрічний позов у повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4 та представника ПАТ «Укрсиббанк» – ОСОБА_5, дослідивши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 17 липня 1993 року був укладений шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 7 травня 2003 року шлюб між сторонами розірвав (т.1, а.с. 134). 1 березня 1999 року між ОСОБА_1 (інвестор) та Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації укладено інвестиційну угоду про інвестування житлового будівництва, за умовами якої управління зобов’язалось збудувати і передати інвестору квартиру АДРЕСА_1, а інвестор зобов’язався забезпечити відповідне фінансове будівництво цієї квартири згідно з угодою та прийняти її у власність. 5 травня 1999 року між ОСОБА_1 та АКБ «Аркада» укладено кредитну угоду НОМЕР_2 про інвестування у житлове будівництво, відповідно до якої АКБ «Аркада» надав ОСОБА_1 пільговий безвідсотковий кредит на суму 65 тис. 554 грн строком до 1 січня 2030 року. Додатковою угодою сторони погодили графік погашення кредиту. Того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір застави майнових прав на спірну квартиру. 13 червня 2000 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації за ОСОБА_1 оформлено право власності на спірну квартиру та видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_3. Згідно з договором купівлі-продажу спірної квартири від 15 грудня 2004 року ОСОБА_1 без згоди співвласника ОСОБА_6 продала спірну квартиру ОСОБА_7 (т.2, а.с. 78). Того ж дня ОСОБА_1 за кошти, отримані від продажу спірної квартири, придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_13 за реєстровим НОМЕР_4 (т.1, а.с. 316). 23 серпня 2006 року ОСОБА_7 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14 за реєстровим НОМЕР_5 (т.2, а.с. 74). На час розгляду справи в спірній квартирі зареєстровані та проживали власниця ОСОБА_3, а також ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що спільний грошовий вклад сторін у квартиру перетворився в нову річ із таким же правовим статусом – спірну квартиру, тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає; відчуживши ОСОБА_7 за 81 тис. грн квартиру, ОСОБА_1 набула у володіння зазначені кошти які у зв’язку з переходом права власності на квартиру до нового власника стали об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають виділенню в порядку поділу спільного майна подружжя. При цьому суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, проте стаття 16 ЦК України не передбачає такого способу захисту цивільного права, як визнання особи добросовісним набувачем з ухваленням відповідного судового рішення, тому провадження в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. Скасовуючи рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу відповідно до статей 22, 28, 29 КпШС України і відчуження такого майна має відбуватись за спільною згодою сторін відповідно до положень статті 23 цього Кодексу; ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру без згоди співвласника ОСОБА_6, тому є підстави, визначені статтею 215 ЦК України, для визнання укладеного договору недійсним; між позивачем та нинішнім володільцем спірної квартири існують речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру, тому позивач правильно обрав спосіб захисту свого порушеного права шляхом пред’явлення позову про витребування майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Надані для порівняння ухвали від 21 липня 2010 року, 13 березня 2013 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суди касаційної інстанції скасували постановлені в справах рішення та передали справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Також не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, оскільки її скасована постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року (№6-17цс17), а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою від 2 листопада 2011 року суд касаційної інстанції погодився з висновками місцевого суду про те, що спірну будівлю магазину позивач придбав за кошти, отримані від підприємницької діяльності, з метою здійснення підприємницької діяльності, а тому в силу статті 57 СК України ця будівля є його особистою приватною власністю і поділу як об’єкт спільної сумісної власності подружжя не підлягає. В ухвалою від 7 серпня 2013 року та 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення, яким стягнуто з відповідачки на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля, відчуженого після розірвання шлюбу. У зазначених судових рішеннях, наданих заявниками для порівняння, та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини справ та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У постановах Верховного Суду України 18 вересня, 2 жовтня, 25 грудня 2013 року, 1 липня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року, 24 лютого, 7 вересня 2016 року містяться висновки про те, що: - при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п’ята статті 71 СК України). У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав, і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому – грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав; строк виконання таких вимог не настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення (від 24 лютого 2016 року); - належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (1 липня, 7 вересня, 25 листопада, 16 грудня 2015 року); - майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу (2 жовтня 2013 року); - у відповідача право власності на спірну квартиру виникло у 2003 році, тому не можна визнати правильним застосування судами норм статей ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами, які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами (18 вересня 2013 року); - факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін (25 грудня 2013 року). У постанові від 12 вересня 2011 року Верховний Суд України зазначив, що суди за вимогою інших співвласників позбавили заявника права власності на належну йому частку квартири з порушенням умови попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена статтею 365 ЦК України умова про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішеннями національних судів заявник незаконно позбавлений майна. У справах, за результатами розгляду яких прийнято надані заявником для порівняння постанови, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 року не містить висновку щодо застосування норм матеріального права. Підстави для висновку про те, що ухвала суду касаційної інстанції від 19 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Разом з тим у постанові від 2 вересня 2015 року Верховний Суд України зазначив, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно. У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року міститься висновок про те, що, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі це майно вибуло з їх володіння; добросовісне набуття в розумінні зазначеної статті можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати; наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Наданою для порівняння ухвалою від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів, які, встановивши, що один з подружжя відчужив об’єкт спільної сумісної власності без згоди співвласника, визнали такий договір недійсним. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з пунктом 1 розділу VІІ «Прикінцеві положення» СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 року. Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України). За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, визнавши недійсним оспорюваний договір купівлі-продажу, не встановив недобросовісності дій сторін договору під час його укладення. Зокрема, суд апеляційної інстанції, частково залишивши без змін рішення місцевого суду, не спростував його висновків про те, що ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру добросовісно, реалізовуючи свої права, а ОСОБА_3 за обставинами справи не знала і не могла знати про можливе порушене право ОСОБА_6, є добросовісним набувачем спірної квартири. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з’ясувавши, чи це майно виділене в натурі. До того ж суд апеляційної інстанції, витребувавши частину квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6, залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічних позовних вимог останнього, зокрема в частині стягнення на його користь 1/2 частини грошових коштів, отриманих ОСОБА_1 від продажу цієї квартири ОСОБА_7. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди помилково застосували норми статей 215, 388 ЦК України. Ухвалюючи нове рішення в частині зустрічного позову ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, неповно з’ясував обставини, які мають значення для справи, що призвело до неправильного її вирішення, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_6 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-54цс17 Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-54цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A6C332A6F17CE799C2258185004A7EF7
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа – служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (надалі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором у нього утворилася заборгованість, яку кредитор має право стягнути за рахунок іпотечного майна. При цьому позивач указав, що набув статусу нового кредитора (стягувача) на підставі договору факторингу. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2015 року, позов задоволено повністю: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 10 червня 2008 року у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,3 м2, житловою площею 17,5 м2, яка зареєстрована за ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки нерухомого майна. Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишені без змін. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нову постанову про відмову в позові з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, дві ухвали від 15 червня, 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди розглядали справу неодноразово, установивши таке. 10 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк»), і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, з подальшим внесенням змін і доповнень, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредитні кошти в розмірі 45 тис. доларів США, які зобов’язався повернути у строк, передбачений умовами договору, та сплатити проценти за користування коштами. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 того ж дня було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 області вартістю 240 тис. 154 грн 77 коп., що в еквіваленті становило 30 тис. 300 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за зазначеним вище кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 10 квітня 2013 року становила 47 тис. 326 доларів США 43 центи – тіло кредиту, 6 тис. 830 доларів США 31 центи - відсотки, 1 тис. 414 доларів США 20 центів - пеня. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор плюс») укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступає фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, право на вимогу якої належить банку на підставі документації. Разом з правами вимоги до фактора переходять усі пов'язані з цим права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Того ж дня ТОВ «ФК «Вектор плюс» уклало договір факторингу з ТОВ «Кредитні ініціативи», відповідно до умов якого позивач набув статусу нового кредитора (стягувача) за кредитним договором від 10 червня 2008 року, позичальником згідно з яким є ОСОБА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник умови кредитного договору виконував неналежним чином, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, а тому кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок майна, переданого в іпотеку шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки майна, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна. Разом з тим суд відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Натомість, у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, 15 червня (справа № 362/5726/13ц), 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року суд касаційної інстанції, дотримуючись балансу інтересів обох сторін, зазначив, що при задоволенні вимог кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з публічних торгів суди повинні вказувати початкову вартість предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні. При цьому суди не вирішували питання про відстрочення виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року (справа № 361/3169/2015ц) постановлена у справі за позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності кредитора на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі, а тому не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах у зв’язку з неоднаковими позовними вимогами. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року, у справах 6-61цс15, 6-1935цс15, 6-1561цс15 та 6-1239цс16 правовий висновок про застосування положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» в частині визначення ціни предмета іпотеки при зверненні на нього стягнення зроблено відповідно до змісту позовних вимог та судових рішень без аналізу підстав відстрочки виконання судових рішень до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на незастосування цього Закону. Виходячи зі змісту судових рішень та позовних вимог, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що обставини, які стали підставою для перегляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами саме статті 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права не підтвердились, а тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у задоволені заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволені заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2362цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CD23B158B788B6FC2258185004ADB73
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 липня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., за участю представника: Генеральної прокуратури України – Скрипки М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заявy заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі – Київська облдержадміністрація) до Ірпінської міської ради Київської області (далі – Ірпінська міськрада), товариства з обмеженою відповідальністю «БГМ ЛТД» (далі – ТОВ «БГМ ЛТД»), треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, витребування із незаконного володіння земельних ділянок, за зустрічним позовом ТОВ «БГМ ЛТД» до Київської облдержадміністрації, Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД», треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V у частині передачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 0,1000 га кожна; визнання недійсними державних актів серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2 та серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельні ділянки площею по 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, видані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з відмітками про відчуження зазначених земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТОВ «БГМ ЛТД» та реєстрацію у відділі Держкомзему у місті Ірпені Київської області; витребування із незаконного володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави в особі Київської облдержадміністрації земельних ділянок, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6, загальною вартістю 361 020 грн; визнання за державою в особі Київської облдержадміністрації права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. Позов обґрунтовано тим, що власником і розпорядником спірних земельних ділянок на момент прийняття оспорюваного рішення Ірпінською міськрадою була і є Київська облдержадміністрація, оскільки ці земельні ділянки розташовані за межами міста Ірпеня, тому Ірпінська міськрада при прийнятті оспорюваного рішення вийшла за межі наданих їй повноважень; спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника з порушенням вимог чинного законодавства щодо порядку безоплатного надання земельних ділянок у власність громадян, отже є всі правові підстави для витребування спірних земельних ділянок на користь держави та визнання права власності за державою в особі Київської облдержадміністрації. 30 червня 2015 року ТОВ «БГМ ЛТД» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Київської облдержадміністрації та Ірпінської міськради, треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання права власності на земельні ділянки із кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6 площею по 0,1000 га кожна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, 2, 3. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ТОВ «БГМ ЛТД» посилалося на те, що воно є добросовісним набувачем, а витребувати земельні ділянки у добросовісного набувача неможливо. Крім того, на земельних ділянках за інвестиційні кошти фізичних осіб будується багатоквартирний будинок, що також унеможливлює витребування спірних земельних ділянок. Рішенням Господарського суду Київської області від від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, у задоволенні позову та у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Заступник Генерального прокурора України у порядку статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції положень статей 15, 16, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 84, 116, 122, пункту 12 розділу Х «Перехідні положенння» Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), а також невідповідності постанови суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах відповідних матеріальних норм. На підтвердження підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК, заступником Генерального прокурора України додано до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 та ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року у справі № 488/5028/14-ц, від 6 червня 2016 року у справі № 488/5030/14-ц, а також копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16). Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2017 року справу № 911/2351/15 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у цій справі. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року і рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 у частині відмови у задоволенні позову прокурора та прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, який просив усі рішення в цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4763-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0, 1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_4, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4765-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_3 в АДРЕСА_3, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_3 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_3. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_3 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Згідно з рішенням Ірпінської міськради від 25 червня 2010 року № 4776-90-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки гр. ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_2. На підставі зазначеного рішення 26 серпня 2010 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ІНФОРМАЦІЯ_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5. За договором купівлі-продажу від 19 жовтня 2010 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_5, розташовану за адресою: АДРЕСА_2. На підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 лютого 2011 року ОСОБА_4 відчужила ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. 17 вересня 2012 рору між ОСОБА_5 (як продавцем) і ТОВ «БГМ ЛТД» (як покупцем) укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, за умовами яких продавець передав у власність покупцеві земельні ділянки площею 0,1000 га кожна, кадастрові номери ІНФОРМАЦІЯ_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_6. На підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок на державних актах серії ІНФОРМАЦІЯ_1, серії ІНФОРМАЦІЯ_2, серії ІНФОРМАЦІЯ_3 зроблено відповідні відмітки про відчуження цих земельних ділянок і перехід права власності щодо них, зокрема, за останніми договорами до ТОВ «БГМ ЛТД». Крім того, судами установлено, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою рішень від 25 червня 2010 року № 4763-90-V, № 4776-90-V та № 4765-90-V спірні земельні ділянки були розташовані в межах Ірпінської міськради, але за межами населеного пункту міста Ірпеня. В обґрунтування позовних вимог перший заступник прокурора Київської області зазначив, зокрема, що згідно з пунктом 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Оскільки такого розмежування земель проведено не було, а спірні земельні ділянки перебували за межами міста Ірпеня, Ірпінська міськрада не мала права розпоряджатися ними та передавати у приватну власність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Перший заступник прокурора Київської області послався на положення статті 388 ЦК і просив витребувати із володіння ТОВ «БГМ ЛТД» на користь держави земельні ділянки, які вибули із державної власності незаконно, внаслідок перевищення повноважень органом місцевого самоврядування – Ірпінською міськрадою, без відома Київської облдержадміністрації як уповноваженого законом органу на розпорядження землею державної власності. Відмовляючи у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних рішень Ірпінської міськради та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Однак пославшись на положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК, Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI (далі – Закон № 4176-VI) суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності. Вищий господарський суд України залишив рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, але навів інші мотиви. Так, суд касаційної інстанції застосував положення статей 12, 122, 81–84, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК і виходив із того, що доводи прокурора про належність спірних земельних ділянок до земель державної власності на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень є безпідставними. На підтвердження цього висновку суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» розмежування земель державної та комунальної власності полягало лише у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» було скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого землі вважаються розмежованими відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК лише з 1 січня 2013 року. Тобто з 1 січня 2013 року спірні земельні ділянки законодавчо віднесено до земель приватної власності. Вищий господарський суд України також зазначив, що враховує правову позицію, викладену Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Результатом урахування цього рішення ЄСПЛ став такий висновок Вищого господарського суду України. Прокурор фактично пред’явив позов не в інтересах громади Київської області, яка може уособлювати державу, а в інтересах органу розпорядження не розмежованими на час ухвалення спірних рішень земельними ділянками, розташованими за офіційними межами міста Ірпеня, хоча ці ділянки фактично мали і мають адресу цього міста. Прокурор не обґрунтував, як саме недотримання порядку користування нерозмежованими земельними ділянками порушило інтереси держави в особі позивача, а також не зазначено, чи можуть передані земельні ділянки відповідно до закону використовуватися з метою, зазначеною у спірних рішеннях, та як буде змінено цю ситуацію в бік державних/суспільних інтересів щодо використання земельних ділянок у разі задоволення позовних вимог. Разом із тим пред’явив позов у порушення прав тих членів громади (ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб), які сподівалися на легітимність добросовісних дій державного органу та не порушували законодавства. Суд касаційної інстанції також зазначив, що в разі задоволення позову прокурора відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірних земельних ділянках. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки він дійшов до висновку про безпідставність заявленого первісного позову по суті його вимог, доводи касаційної скарги про неправомірне застосування судами наслідків спливу строків позовної давності не приймаються, оскільки не впливають на висновок про відмову в задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 911/3269/14 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської облдержадміністрації до Ірпінської міськради, ТОВ «БГМ ЛТД» про визнання недійсними рішення міської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння. За результатами розгляду зазначеної справи суд касаційної інстанції задовольнив вимоги прокурора. Суд застосував положення статті 388 ЦК, урахував, що спірна земельна ділянка перебувала за межами міста Ірпеня на час прийняття Ірпінською міськрадою рішення про її передачу у приватну власність фізичній особі, та дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішенння Ірпінською міськрадою земельна ділянка перебувала у державній власності, розпоряджатися нею мала і має право Київська облдержадміністрація, а не Ірпінська міськрада, тому земельна ділянка вибула із володіння власника – держави – незаконно і поза його волею. У справі № 911/3269/14, копію постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції також визнав помилковим посилання судів першої та апеляційної інстанцій на рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначивши про те, що обставини у справі Стретча, яку розглядав ЄСПЛ, та у справі розглянутій судом касаційної інстанції, істотно різняться, тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства та особи у кожній із цих справ не можуть бути тотожними, а висновок ЄСПЛ про порушення права заявника на мирне володіння майном у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним підтвердженням порушення прав відповідача при розгляді справи № 911/3269/14. У справі № 488/5028/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції застосував положення статей 164, 181–184, 202–204 ЗК, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», статей 203 і 215 ЦК і, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішення міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу ділянки, державного акта на право власності на землю та про витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. У справі № 488/5030/14-ц, копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2016 року в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції, врахувавши встановлені судами факти порушення міськрадою приписів земельного законодавства щодо повноважень ради і порядку розпорядження земельною ділянкою державної власності, погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про визнання незаконним і скасування рішень міськради про передачу землі у приватну власність, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та витребування ділянки із володіння відповідача на користь держави в особі Миколаївської облдержадміністрації. Зі змісту ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не вбачається неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Разом із тим зміст постанови Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі № 916/2129/15 (3-604гс16), копію постанови Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в якій надано для порівняння, суд дійшов висновку, що розпорядження міськрадою майном на підставі прийнятого акта та укладеного договору, які в подальшому судовим рішенням визнано недійсними, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна згідно із статтею 388 ЦК. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частин 1–3 статті 78 ЗК право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно зі статтею 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності. Згідно з частиною 1 статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, який був чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Крім того, за змістом частини 4 статті 122 ЗК у редакції, чинній на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року, облдержадміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами 3, 7 цієї статті. З огляду на викладене право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 ЗК). За загальним правилом статті 122 ЗК питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Крім того, згідно із законодавством, чинним на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільські, селищні, міські ради були повноважні розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У контексті наведеного з огляду на положення статті 13 Конституції України важливу роль у сфері земельних правовідносин відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності у поєднанні із додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, суди встановили, що станом на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень від 25 червня 2010 року землі державної та комунальної власності в регіоні не були розмежовані. Спірні земельні ділянки розташовувалися за межами міста Ірпеня, але у приватну власність фізичним особам ці ділянки передала Ірпінська міськрада. Беручи зазначене до уваги, Вищий господарський суд України неправильно застосував приписи статті 122 ЗК і пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, не звернув уваги на положення частини 1 статті 84 ЗК і безпідставно дійшов висновку, що спірні земельні ділянки не належали до земель державної власності, а прокурор не обґрунтував наявності порушення інтересів держави в особі Київської облдержадміністрації фактом розпорядження Ірпінською міськрадою нерозмежованими земельними ділянками за межами міста. Сам лише факт, що спірні земельні ділянки мають поштову адресу міста Ірпеня, не свідчить про наявність в Ірпінської міськради повноважень передати ці ділянки в приватну власність фізичним особам. Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Ірпінською міськрадою оспорюваних рішень, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності. За результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора у частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджуються з тим, що при розгляді справи № 911/2351/15, яка розглядається, може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. Разом із тим, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У справі № 911/2351/15, яка розглядається, Вищий господарський суд України послався на те, що враховує правову позицію, викладену в рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України», у тому числі і його пункт 71. Однак суд касаційної інстанції, виходячи із висновку про безпідставність доводів прокурора щодо незаконності розпорядження Ірпінською міськрадою спірними земельними ділянками, фактично не оцінив додержання принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суд касаційної інстанції у постанові зазначив, що в разі задоволення позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельних ділянок відбудеться непропорційне втручання у майнові права ТОВ «БГМ ЛТД» і третіх осіб, а також у майнові права власників квартир будинку, який (згідно з поясненнями представника ТОВ «БГМ ЛТД» у судовому засіданні касаційного суду) збудовано та введено в експлуатацію на спірній земельній ділянці. Однак цих пояснень представника ТОВ «БГМ ЛТД» суди не перевірили, доказів на їх підтвердження не оцінили і самого факту наявності цього будинку на спірних земельних ділянках судами встановлено не було. Крім того, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не звернув уваги на порушення у застосуванні норм закону, допущені цими судами. Так, підставою відмови у задоволенні позову прокурора у справі № 911/3251/15, яка розглядається, для суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, послужив сплив позовної давності. Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 4176-VI, позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Зазначеним Законом, що набрав чинності з 15 січня 2012 року, цей пункт було виключено, а пунктом 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» установлено, що протягом трьох років із дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, тобто до 15 січня 2015 року. Прокурор звернувся до суду з позовом 4 червня 2015 року (згідно з поштовим штемпелем на конверті, в якому надійшла позовна заява), поза межами встановленого законом строку (після 15 січня 2015 року). Наведене тлумачення є помилковим з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. У ЦК позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК). Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Визначення початку відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема за змістом пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Однак пункт 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини 1 статті 268 ЦК (у редакції до внесення змін згідно із Законом № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, на підставі частини 1 статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. У порушення вимог статті 32 ГПК і наведеної правової позиції Верховного Суду України у справі, яка розглядається, суди не встановили початку перебігу строку позовної давності, наявності чи відсутності поважних причин його пропуску, тому Верховний Суд України позбавлений можливості зробити висновок про правильність застосування судами матеріальних норм про позовну давність, що у свою чергу перешкоджає подальшому провадженню у справі. Крім того, з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2016 року № 3477-ІV, Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Суди першої та апеляційної інстанцій не навели у рішеннях власних висновків щодо додержання критеріїв правомірного втручання держави у право власності ТОВ «БГМ ЛТД», зокрема не перевірили, чи нестиме ТОВ «БГМ ЛТД» індивідуальний надмірний тягар унаслідок витребування з його власності земельних ділянок з огляду на те, що правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких земельні ділянки вибули із державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Наведене свідчить про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, тому судові рішення підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені вище фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява заступника Генерального прокурора України підлягає задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Київської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 911/2351/15 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2016 року та рішення Господарського суду Київської області від 22 вересня 2015 року у справі № 911/2351/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Господарського суду Київської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 липня 2017 року № 3-109гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B39DCB383E7F483C2258177003A1F4C
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б., – розглянувши у відкритому спільному судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» (далі – ТОВ «Новий світ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») до ТОВ «Новий світ» про стягнення заборгованості, в с т а н о в и л и: До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Новий світ» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14. У заяві про перегляд постанови суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України, ТОВ «Новий світ» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, справу направити на новий розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 192, 549, 533, 613 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, статей 1, 3, 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» та статей 25, 79 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України у справах № 56/245, № 55/328, № 34/617, № 2/46, № 25/7, № 910/14688/13, копії рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано ті самі норми матеріального та процесуального права. Допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, суд касаційної інстанції, проаналізувавши зміст рішень, наданих заявником, дійшов висновку, про наявність у постановах Вищого господарського суду України у справах № 34/617 та № 2/46 ознак неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Зокрема, вирішуючи спір у зазначених справах, суд касаційної інстанції, зазначивши про отримання відповідачем кредиту у валюті (доларах США) та несвоєчасне повернення кредитних коштів і процентів, дійшов висновку про можливість розрахунку пені лише у грошовій одиниці України – гривні, оскільки розмір пені не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, а повноважень щодо встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти чинним законодавством України не передбачено. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Банк Форум», перевіривши наведені заявником обставини, судові палати Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав. При вирішенні справи судами встановлено, що 1 червня 2007 року між акціонерним комерційним банком «Форум» (правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум») і ТОВ «Новий світ» укладено генеральний кредитний договір № 25/07/14-KL (далі – генеральний кредитний договір), згідно з пунктом 1.1 якого позивач зобов’язався надати відповідачеві кредитні кошти у формі невідновлюваної кредитної лінії, що не перевищує максимальний ліміт кредитування (4 500 000,00 доларів США), в порядку і на умовах, які встановлені цим договором та додатковими договорами. У свою чергу відповідач зобов’язався прийняти та належним чином використати і повернути банку отримані в межах максимального ліміту кредитування кредитні кошти, а також сплатити відповідні проценти і виконати всі інші зобов’язання згідно з умовами цього договору та додаткових договорів. За змістом пункту 1.3 договору, що визначає порядок надання кредитних коштів, видача кредиту позичальнику в межах максимального ліміту кредитування здійснюється повністю або окремими траншами, відповідно до кредитних заявок, які надаються позичальником до банку, та додаткових договорів, що є невід’ємною частиною цього договору. Після надання банку кредитної заявки позичальник зобов’язаний прийняти кредитні кошти відповідно до своєї кредитної заявки та укладеного відповідного додаткового договору. На підставі додаткових договорів ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредит на загальну суму 4 500 000,00 доларів США. У подальшому до генерального кредитного договору та додаткових договорів неодноразово вносилися зміни та доповнення. Додатковим договором № 1 від 4 листопада 2011 року до генерального кредитного договору сторони дійшли згоди, що максимальний ліміт кредитування за генеральним кредитним договором збільшується до 5 097 975,43 доларів США, що включає в себе суму загальної заборгованості відповідача перед банком (у тому числі за простроченими процентами), а саме: заборгованість за додатковими договорами і транш у розмірі 597 975,43 доларів США. Зазначеним додатковим договором встановлено дату повернення максимального ліміту кредитування – 31 грудня 2018 року. На виконання договірних зобов’язань ПАТ «Банк Форум» надало ТОВ «Новий світ» кредитні кошти у розмірі 5 097 975,43 доларів США, що підтверджується меморіальними ордерами. Залишаючи без змін рішення господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 29 жовтня 2014 року, погоджуючись із викладеними у них висновками про задоволення позову, Вищий господарський суд України зазначив, що суд правомірно стягнув пеню у доларах США, оскільки рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 19 серпня 2014 року стягнуто із ТОВ «Новий світ» на користь ПАТ «Банк Форум» пеню в доларах США в еквіваленті до валюти України (гривні), розрахунок якої здійснено за офіційним курсом Національного банку України на день заявлення вимоги про стягнення пені. Проте з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною 1 статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частина 3 статті 533 ЦК України). Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами на території України. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань»). Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у національній валюті України – гривні. За таких обставин заява ТОВ «Новий світ» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року в частині задоволення вимог про стягнення пені – скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Відповідно до пункту 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» і керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України (у редакції до 28 березня 2015 року), судові палати Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Новий світ» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року у справі № 909/660/14 скасувати в частині задоволення вимог про стягнення пені, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Л.І. Григор’єва В.С. Гуль В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BAFA33CE86EF51D8C2257E29001BAE70