Search the Community

Showing results for tags 'прекращение ипотеки'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 103 results

  1. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року Справа № 905/2221/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого: Нєсвєтової Н.М. (доповідач) суддів: Грека Б.М., Могил С.К. розглянувши касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.02.2017 у справі № 905/2221/16 Господарського суду Донецької області за позовом департаменту міського майна Маріупольської міської ради до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Маріупольська міська рада третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватний нотаріус Маріупольського міського округу Донецької області - Варченко Тетяна Іванівна про вчинення дій за участю представників сторін: від позивача: не з'явився, від відповідача: не з'явився, від третьої особи 1: не з'явився, від третьої особи 2: не з'явився, В С Т А Н О В И В: Департамент міського майна Маріупольської міської ради звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про зобов'язання останнього вчинити певні дії, а саме надати заяви до Відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради про припинення обтяження та скасування записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 2947913) та з Державного реєстру іпотек (реєстраційний номер обтяження 3019295) на нерухоме майно - нежитлову будівлю, частину основного нежитлового будинку - літ. А-2, приміщення № 1, коридор 1,2, кабінетів - 3,5,6, шкаф - 4,7, умивальня - 8, вбиральня - 9, загальною площею 44,7 кв.м., що складає 47/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (із врахуванням клопотання від 17.10.2016 № 03-4/4230). Ухвалою Господарського суду Донецької області від 21.07.2016 залучено до участі у справі Маріупольську міську раду у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача та приватного нотаріуса Маріупольського міського округу Донецької області Верченко Тетяну Іванівну у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. Рішенням Господарського суду Донецької області від 30.11.2016, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27.02.2017 у справі №905/2221/16, позовні вимоги задоволено у повному обсязі, зобов'язано відповідача у п'ятиденний строк подати заяву до державного реєстратора відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради про припинення обтяження та скасування записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (реєстраційний номер обтяження 2947913) та з Державного реєстру іпотек (реєстраційний номер обтяження 3019295) на нерухоме майно - нежитлову будівлю, частину основного нежитлового будинку - літ. А-2, приміщення № 1, коридор 1,2, кабінетів - 3,5,6, шкаф - 4,7, умивальня - 8, вбиральня - 9, загальною площею 44,7 кв.м., що складає 47/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а також з відповідача на користь позивача стягнуто 1 378 грн. 00 коп. судового збору. Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, ПАТ "Комерційний банк "Приватбанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.02.2017 та рішення місцевого господарського суду від 30.11.2016 скасувати, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх судових інстанцій, на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення № 830 від 13.11.2005 фізичній особі-підприємцю ОСОБА_6 належало на праві приватної власності вбудоване нежитлове приміщення, літ. А-2, прим. 1, кімнати 1-9, загальною площею 44,7 кв.м., що складає 47/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. 09.03.2006 між відповідачем та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір №20М-06, в забезпечення виконання якого між банком в якості іпотекодержателя та ОСОБА_6 в якості іпотекодавця укладено та посвідчено приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Верченко Т.І. договір іпотеки від 09.03.2006, зареєстрований за №249, предметом якого є належна іпотекодавцю на праві власності 44,7 кв.м. що є часткою 47/100 вбудованої нежитлової шлакоблочної будівлі А-2 загальною площею 95,2 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Судами також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 04.09.2012 у справі №2о/519/126/12 визнано відумерлою спадщину у вигляді вбудованого нежитлового приміщення літ. А-2, прим.1, кімнати 1-9, загальною площею 44,7 кв.м, що складає 47/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що відкрилась після смерті ОСОБА_6, померлого 01.06.2008 та передано у власність територіальної громади Маріупольської міської ради. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 2920747 від 25.04.2013 право власності на вищезазначене нерухоме майно зареєстровано за територіальною громадою м. Маріуполя в особі Маріупольської міської ради Донецької області 25.04.2013. Суди встановили, що рішенням Господарського суду Донецької області від 15.01.2014 у справі №263/7162/13-ц(2/263/2880/2013) у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до Маріупольської міської ради про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №20М-06 від 19.03.2006 в сумі 119 613,77 грн на вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 95,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем відмовлено. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 14.04.2015 у справі №908/4359/14 у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до Маріупольської міської ради про стягнення 119 613,77 грн збитків відмовлено та встановлено, що зобов'язання ОСОБА_6 за кредитним договором № 20М-06 від 09.03.2006 (в частині сплати кредиту, процентів, штрафних санкцій) припинилися з 01.06.2008 у зв'язку із смертю останнього. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 23.06.2015 рішення Господарського суду Запорізької області від 14.04.2015 у справі №908/4359/14 залишено без змін. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням припинити державну реєстрацію обтяження спірного приміщення, проте останній до державного реєстратора з заявою про державну реєстрацію припинення іпотеки, обтяження не звернувся. Також встановлено, що листом № 05/06-82 від 15.09.2016 відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради за результатами розгляду листа № 03-4/3700 від 14.09.2016 Департаменту міського майна Маріупольської міської ради щодо скасування та вилучення записів про обтяження нерухомого майна, а саме на частину вбудованого нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (реєстраційний номер 2947913) та з Державного реєстру іпотек (реєстраційний номер 3019295) повідомило про те, що у випадку надання заяви про зняття іпотеки та обтяження на нерухоме майно до відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичного департаменту Маріупольської міської ради Департаменту міського майна Маріупольської міської ради буде відмовлено на підставі п. 2 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме з причини подання заяви неналежною особою. Звертаючись з позовом, позивач, зазначив, що оскільки відповідач ухиляється від здійснення дій, пов'язаних з анулюванням записів про наявність іпотечного обтяження нерухомого майна, а саме: вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 95,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний, виходив з того, позивач довів належними та допустимими доказами факт того, що бездіяльність відповідача позбавляють територіальну громаду м. Маріуполя в особі Маріупольської міської ради Донецької області вільно розпоряджатися своїм майном. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх судових інстанцій з огляду на таке. З судового рішення у справі №263/7162/13-ц(2/263/2880/2013), яке є чинним, суд дійшов висновку про припинення договору іпотеки № 249 від 09.03.2006 з підстав, встановлених ч.1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", відмовивши у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до Маріупольської міської ради про звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №20М-06 від 19.03.2006 р. в сумі 119 613,77 грн. на вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 95,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Іпотека припиняється, в тому числі, у разі припинення основного зобов'язання, реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; що також кореспондується з ч. 1 п.1 ст. 593 ЦК України (ст. 17 Закону України "Про іпотеку"). Згідно з приписами ст. 17 Закону України "Про іпотеку", відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №64013090 від 21.07.2016 існує заборона на нерухоме майно на підставі договору іпотеки від 09.03.2006. Відповідно до ч. 2 ст.35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, оскільки судове рішення у справі №263/7162/13-ц(2/263/2880/2013), є чинне, і факти, встановлені в ньому, зокрема припинення договору іпотеки № 249 від 09.03.2006 не потребують доведення, враховуючи приписи ч. 2 ст.35 ГПК України. Відтак, бездіяльність відповідача порушує законне право власності та суперечить інтересам територіальної громади м. Маріуполя в особі Маріупольської міської ради Донецької області. Статтями 317, 319 ЦК України встановлено, що позивачу як власнику належить, зокрема, право розпорядження майном, раніше переданим в іпотеку. Стаття 391 ЦК України надає власнику майна право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, речові права на об'єкти незавершеного будівництва та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, документи, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав. Згідно ч. 5 та ч.6 ст. 43 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження. Заяви про виникнення, зміну, припинення обтяжень та про звернення стягнення на предмет обтяження підписуються обтяжувачем. Якщо заява подається в електронній формі, вона повинна містити електронний підпис обтяжувача. Відповідно до ст. 44 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" записи до Державного реєстру вносяться держателем або реєстраторами Державного реєстру протягом робочого дня, в який подано заяву обтяжувача. Моментом реєстрації обтяження є день, година та хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру, а моментом припинення реєстрації обтяження є день, година та хвилина реєстрації в Державному реєстрі відомостей про припинення обтяження. Записи зберігаються в Державному реєстрі протягом п'яти років з моменту їх внесення. Обтяжувач має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження і подальше виключення запису або про продовження строку дії реєстрації на не більш як п'ятирічний строк. Після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п'яти днів зобов'язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру. У разі невиконання цього обов'язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків. Судами попередніх інстанцій правомірно встановлено, що відповідач повинен був подати реєстратору заяву про припинення обтяжень, як іпотекодержатель, у зв'язку з припиненням договору іпотеки 09.03.2006, зареєстрованого за №249, проте не вищевказаних дій не вчинив. Крім того, позивач звертався з листами від 01.04.2014 № 03-4/1249, від 18.07.2014 № 03-04-/2611 до відповідача, в яких просив припинити державну реєстрацію обтяження спірного приміщення. Однак, вказані листи були залишені відповідачем без відповіді. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано задовольнили в повному обсязі позовні вимоги. Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 07.12.2016, ухваленого з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні. Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк Приватбанк" залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.02.2017 у справі № 905/2221/16 - без змін. Головуючий Н. Нєсвєтова Судді Б. Грек С. Могил справи № 905/2221/16 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67155894
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Златобанк» Славінського Валерія Івановича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 серпня 2016 року у справі № 910/22662/15 за позовом публічного акціонерного товариства «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Златобанк» Славінського Валерія Івановича до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Агрохімхолдинг», Харківського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, третя особа – Національний банк України, про визнання недійсними договорів, визнання публічного акціонерного товариства «Златобанк» іпотекодержателем нерухомого майна, скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень на нерухоме майно, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Златобанк» (далі – ПАТ «Златобанк») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) на здійснення ліквідації ПАТ «Златобанк» Славінського Валерія Івановича звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Агрохімхолдинг» (далі – ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг»), Харківського міського управління юстиції в особі реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції (далі – Харківське МУЮ), третя особа – Національний банк України (далі – НБУ), про визнання недійсними договорів про внесення змін до договору іпотеки № 133, укладеного 24 липня 2013 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдінг» (далі – договір іпотеки № 133), а саме: – договору від 7 листопада 2014 року (далі – договір про внесення змін від 7 листопада 2014 року); – договору від 17 грудня 2014 року (далі – договір про внесення змін від 17 грудня 2014 року); – договору від 19 січня 2015 року (далі – договір про внесення змін від 19 січня 2015 року); – договору від 13 лютого 2015 року (далі – договір про внесення змін від 13 лютого 2015 року). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що зазначені договори є нікчемними відповідно до положень частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI (далі – Закон № 4452-VI), оскільки їх укладення призвело до зменшення активів банку, відмови від власних майнових вимог, зниження платоспроможності банку, та ці договори укладено з порушенням вимог статей 579, 586 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статті 7, статті 17 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ (далі – Закон № 2654-ХІІ), положень договору про заставу майнових прав № 12/ЗМП від 5 березня 2014 року (далі – договір застави № 12/ЗМП) – без згоди НБУ як заставодержателя. Крім того, позивач у порядку застосування наслідків недійсності правочинів просив: – визнати ПАТ «Златобанк» іпотекодержателем із 24 липня 2013 року нерухомого майна, що є предметом іпотеки згідно з договором іпотеки № 133, а саме квартир №№ 225, 252, 258, 264, 265, 269, 345, 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3; – скасувати державну реєстрацію прав та їх обтяжень про припинення іпотеки і обтяжень обтяжувача ПАТ «Златобанк» щодо квартир №№ 225, 252, 258, 264, 265, 269, 345, 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 грудня 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсними договори про внесення змін від 7 листопада 2014 року, від 17 грудня 2014 року, від 19 січня 2015 року та від 13 лютого 2015 року. Визнано ПАТ «Златобанк» іпотекодержателем із 24 липня 2013 року нерухомого майна, що є предметом іпотеки згідно з договором іпотеки № 133, а саме квартир №№ 225, 252, 258, 264, 265, 269, 345, 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» у дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 6 090,00 грн. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 7 грудня 2015 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Златобанк» на користь ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» 26 796,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Вищий господарський суд України постановою від 29 серпня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 29 серпня 2016 року, поданій з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Златобанк», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 579 та частини 2 статті 586 ЦК, статті 7 та частини 2 статті 17 Закону № 2654-ХІІ, пункту 1 частини 3 статті 38 Закону № 4452-VI, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 29 серпня 2016 року і постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року та прийняти нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів ПАТ «Златобанк» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 30 березня 2016 року у справі № 922/3883/15 та від 7 вересня 2016 року у справі № 911/3818/15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. У справі № 910/22662/15, яка розглядається, судами встановлено, що 31 травня 2013 року між ПАТ «Златобанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Укртрансхім» (далі – ТОВ «Укртрансхім») було укладено кредитний договір № 156/1/13-KLМV (далі – кредитний договір № 156/1/13-KLМV), за умовами якого ПАТ «Златобанк» зобов'язалося надати ТОВ «Укртрансхім» грошові кошти (кредит), а ТОВ «Укртрансхім» – повернути кредит і сплатити проценти за користування ним. З метою забезпечення виконання ТОВ «Укртрансхім» зобов'язань, взятих за умовами кредитного договору № 156/1/13-KLМV, 24 липня 2013 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» було укладено договір іпотеки № 133, згідно з пунктом 1.2 якого предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно: 53 квартири, зокрема №№ 225, 252, 258, 264, 265, 269, 345, 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3. 7 листопада 2014 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки № 133, за умовами якого сторони змінили предмет іпотеки – сторони домовилися, що стосовно квартири № 225 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3, іпотека припиняється (пункти 1.2, 1.3, 2). У зв’язку з наведеним до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр) внесено записи: – від 7 листопада 2014 року, 11:33:31 про припинення іпотеки № 1824560 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 17036965 від 7 листопада 2014 року, 11:45:44; – від 7 листопада 2014 року, 12:08:51 про припинення обтяження № 1825999 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 17038976 від 7 листопада 2014 року, 12:15:26. 17 грудня 2014 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки № 133, за умовами якого сторони змінили предмет іпотеки – сторони домовилися, що стосовно квартир №№ 264, 265 у житловому будинку літ. А-25, що знаходиться за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3, іпотека припиняється (пункти 1.2, 1.3, 2). З огляду на викладене до Реєстру внесено записи: – від 17 грудня 2014 року, 13:33:27, про припинення іпотеки (щодо квартири № 264) № 1872782 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18075519 від 17 грудня 2014 року, 13:43:30; – від 17 грудня 2014 року, 14:04:39, про припинення обтяження (щодо квартири № 264) № 1872933 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18076939 від 17 грудня 2014 року, 14:08:17; – від 17 грудня 2014 року, 14:21:20, про припинення іпотеки (щодо квартири № 265) № 1873076 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18078086 від 17 грудня 2014 року, 14:24:48; – від 17 грудня 2014 року, 14:38:56, про припинення обтяження (щодо квартири № 265) № 1873125, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18079308 від 17 грудня 2014 року, 14:41:14. 19 січня 2015 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки № 133, за умовами якого сторони змінили предмет іпотеки – сторони домовилися, що стосовно квартир №№ 252, 258, 345 і 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3, іпотека припиняється (пункти 1.2, 1.3, 2). У зв’язку з наведеним до Реєстру внесено записи: – від 19 січня 2015 року, 11:41:41, про припинення іпотеки (щодо квартири № 252) № 1868580 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18699582 від 19 січня 2015 року, 11:48:03; – від 19 січня 2015 року, 12:02:23, про припинення обтяження (щодо квартири № 252) № 1869092 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18700508 від 19 січня 2015 року, 12:05:37; – від 19 січня 2015 року, 12:20:41, про припинення іпотеки (щодо квартири № 258) № 1871073, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18701370 від 19 січня 2015 року, 12:24:58; – від 19 січня 2015 року, 12:38:24, про припинення обтяження (щодо квартири № 258) № 1871213, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18702053 від 19 січня 2015 року, 12:40:58; – від 19 січня 2015 року, 12:53:58, про припинення іпотеки (щодо квартири № 345) № 1945757 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18702720 від 19 січня 2015 року, 12:57:47; – від 19 січня 2015 року, 13:11:20, про припинення обтяження (щодо квартири № 345) № 1947742, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18703130 від 19 січня 2015 року, 13:13:45; – від 19 січня 2015 року, 13:27:02, про припинення іпотеки (щодо квартири № 351) № 1951734, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18703515 від 19 січня 2015 року, 13:30:53; – від 19 січня 2015 року, 13:49:28, про припинення обтяження (щодо квартири № 351) № 1963507, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 18704130 від 19 січня 2015 року, 13:53:02. 13 лютого 2015 року між ПАТ «Златобанк» і ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки № 133, за умовами якого сторони змінили предмет іпотеки – сторони домовилися, що стосовно квартири № 269 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3, іпотека припиняється (пункти 1.2, 1.3, 2). З огляду на викладене до Реєстру внесено записи: – від 13 лютого 2015 року, 13:22:55 про припинення іпотеки (щодо квартири № 269) № 1873528, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 19322742 від 13 лютого 2015 року, 13:29:55; – від 13 лютого 2015 року, 13:43:27 про припинення обтяження (щодо квартири № 269) № 1873576, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 19323529 від 13 лютого 2015 року, 13:47:52. 5 березня 2014 року між НБУ (заставодержатель) і ПАТ «Златобанк» заставодавець) було укладено договір застави № 12/ЗМП як забезпечення наданого НБУ ПАТ «Златобанк» рефінансування. Договором застави № 12/ЗМП передбачено, що предметом застави за цим договором є майнові права за кредитними договорами, укладеними між заставодавцем (ПАТ «Златобанк») і юридичними та фізичними особами, перелік яких наведено у додатку № 1 до цього договору, у тому числі майнові права за кредитним договором № 156/1/13-KLМV (пункти 1.1, 1.3). Відповідно до пунктів 3.4.2, 3.4.5 договору застави № 12/ЗМП заставодавцю (ПАТ «Златобанк») заборонено відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов’язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя (НБУ); вносити зміни до кредитних договорів і забезпечувальних договорів без отримання попередньої письмової згоди заставодержателя. В електронному листі від 13 травня 2015 року № 20-02012/32318 НБУ підтвердив ненадання ним згоди на відчуження заставленого за договором застави № 12/ЗМП у забезпечення кредитного договору майна. На підставі постанови Правління НБУ від 13 лютого 2015 року № 105 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Златобанк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду 13 лютого 2015 року прийнято рішення № 30 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію в банку. Тимчасову адміністрацію в банку запроваджено строком на три місяці з 14 лютого по 13 травня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 12 травня 2015 року № 310 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Златобанк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 13 травня 2015 року № 99, згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Златобанк». 21 липня 2015 року відповідно до пункту 4 частини 2 статті 37 Закону № 4452-VI уповноваженою особою Фонду ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» і ТОВ «Укртрансхім» було направлено повідомлення про нікчемність правочинів, а саме: – договору про внесення змін від 7 листопада 2014 року; – договору про внесення змін від 17 грудня 2014 року; – договору про внесення змін від 19 січня 2015 року; – договору про внесення змін від 13 лютого 2015 року. У зв'язку з наявністю спору позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними договорів про внесення змін до договору іпотеки № 133 від 7 листопада 2014 року, від 17 грудня 2014 року, від 19 січня 2015 року і від 13 лютого 2015 року, згідно з якими припинено іпотеку щодо квартир №№ 225, 252, 258, 264, 265, 269, 345, 351 у житловому будинку літ. А-25 за адресою: Харківська обл., м. Харків, пр-т Леніна, буд. 45/3, мотивуючи свої вимоги, в тому числі, й тим, що в результаті укладення спірних договорів позивач у річний термін, який передував введенню стосовно нього тимчасової адміністрації, своїми діями фактично відмовився від власних майнових активів. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив із того, що укладення оскаржуваних договорів про внесення змін від 7 листопада 2014 року, від 17 грудня 2014 року, від 19 січня 2015 року та від 13 лютого 2015 року призвело до зменшення активів банку, зниження його платоспроможності; ці договори є нікчемними відповідно до частини 3 статті 38 Закону № 4452-VI. Одночасно суд зазначив, що укладаючи договори про внесення змін від 7 листопада 2014 року, від 17 грудня 2014 року, від 19 січня 2015 року та від 13 лютого 2015 року без попереднього отримання письмової згоди НБУ, як це передбачено умовами договору застави № 12/ЗМП, ПАТ «Златобанк» порушило вимоги статей 579, 586 ЦК, статей 7, 17 Закону № 2654-ХІІ і пунктів 3.4.2, 3.4.5 договору застави № 12/ЗМП. Відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з яким погодився і Вищий господарський суд України, зазначив про відсутність підстав для висновку про невідповідність оспорюваних договорів приписам положень частини 3 статті 38 Закону № 4452-VI, статей 579, 586 ЦК, статті 7, статті 17 Закону № 2654-ХІІ, положень договору застави № 12/ЗМП. Разом із тим у справі № 922/3883/15 суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову про визнання недійсними договорів про внесення змін до договору іпотеки, укладених між ПАТ «Златобанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «Житлобудінвест» на забезпечення кредитного договору, на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI і зазначив, що зміна шляхом виключення спірних квартир із переліку майна, переданого в іпотеку, предмета договору іпотеки укладеного з метою забезпечення кредитного договору, майнові права за яким передано в заставу НБУ, призвела до зміни предмета договору застави, оскільки зменшила обсяг переданих майнових прав. Одночасно суд касаційної інстанції звернув увагу на недійсність цих договорів, оскільки їх укладено без попереднього отримання письмової згоди НБУ, як це передбачено договором застави, у зв’язку з чим порушено вимоги статей 579, 586 ЦК, статей 7, 17 Закону № 2654-ХII (постанова від 30 березня 2016 року). У справі № 911/3818/15 суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним (нікчемним) договору про розірвання (припинення) договору іпотеки, укладеного з метою забезпечення кредитного договору, та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Суд виходив із того, що договір укладено без попереднього отримання письмової згоди НБУ, як це передбачено договором застави, у зв’язку з чим порушено вимоги статей 579, 586 ЦК, статей 7, 17 Закону № 2654-XII; розірвавши договір іпотеки, банк втратив право у разі неповернення кредитних коштів задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, тобто фактично відмовився від майнового права, що є підставою для застосування у зазначеному спорі положень статті 38 Закону № 4452-VI (постанова від 7 вересня 2016 року). Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що подана ПАТ «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Златобанк» Славінського В.І. заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статей 3, 7, 33 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Взаємні права і обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі порушення боржником основного зобов’язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки. За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. З аналізу наведених норм вбачається, що іпотекодержатель набуває права майнової вимоги на підставі іпотечного договору з моменту його нотаріального посвідчення/державної реєстрації. Реалізація цього права іпотекодержателем (задоволення забезпеченої іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання відбувається шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлено статтями 215, 216 ЦК. Відповідно до статей 215, 216 ЦК, статті 207 Господарського кодексу України суди розглядають справи за позовами про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності. Про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI (у редакції, чинній на момент укладення спірних договорів) уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити збереження активів та документації банку (частина 1 статті 38). Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов’язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною 3 цієї статті (частина 2 статті 38). Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог (пункт 1 частини 3 статті 38). У справі, що розглядається, судом встановлено, що за спірними договорами про внесення змін до договору іпотеки № 133 кредитор відмовився від 8 квартир, переданих в іпотеку на забезпечення зобов’язання за кредитним договором № 156/1/13-KLMV, що призвело до втрати права у разі неповернення кредитних коштів задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Тобто уклавши оспорювані договори про внесення змін до договору іпотеки № 133, ПАТ «Златобанк» фактично відмовилося від майнового права. Така відмова відбулася протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Златобанк». Аналіз наведених норм матеріального права та встановлені судом у справі, яка розглядається, обставини дають підстави для висновку, що суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що положення частини 2, пункту 1 частини 3 статті 38 Закону України № 4452-VI не підлягають застосуванню до спірних правовідносин та не є підставою для визнання спірних договорів недійсними. Крім того, за змістом статей 11, 509, 626, 629 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору. Договір є обов’язковим для виконання сторонами. Відповідно до статей 546, 574 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК, стаття 1 Закону № 2654-XII). Предметом застави можуть бути майно та майнові права. У договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода (стаття 584 ЦК, статті 4, 12 Закону № 2654-ХII). Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя (статті 579, 586 ЦК, статті 7, 17 Закону № 2654-ХII). У справі, яка розглядається, судами також встановлено, що ПАТ «Златобанк», уклавши спірні договори, порушило умови договору застави № 12/ЗМП. Виходячи із викладеного, Київський апеляційний господарський суд, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог, та Вищий господарський суд України, погоджуючись із таким висновком, допустили порушення наведених норм матеріального права, а відтак постанова Вищого господарського суду України від 29 серпня 2016 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Господарського суду міста Києва від 14 січня 2016 року, який правильно застосував норми матеріального права. Відповідно до статті 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжними дорученнями від 29 квітня 2016 року № 2224 та від 22 червня 2016 року № 3081 (#1334839001) ПАТ «Златобанк» сплачено судовий збір у розмірі 7 308,00 грн та 1 462,00 грн відповідно, а разом – 8 770,00 грн за подання касаційної скарги та згідно з платіжним дорученням від 30 вересня 2016 року № 1335 (#1409851401) у розмірі 31 668,00 грн за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Таким чином, із ТОВ «ТД «Агрохімхолдинг» підлягають стягненню на користь ПАТ «Златобанк» витрати зі сплати судового збору у розмірі 40 438,00 грн. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Златобанк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства «Златобанк» Славінського Валерія Івановича задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 29 серпня 2016 року і постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року у справі № 910/22662/15 скасувати. Рішення Господарського суду міста Києва від 7 грудня 2015 року у справі № 910/22662/15 залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Агрохімхолдинг» (01034, м. Київ, вул. Чапаєва, 12, літ. «Б», код ЄДРПОУ 31958717) на користь публічного акціонерного товариства «Златобанк» (01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 17/52, код ЄДРПОУ 35894495) 40 438,00 грн (сорок тисяч чотириста тридцять вісім гривень) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 17 травня 2017 року № 3-1487гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5C3583D85E30A65C225813D00481691
  3. В трьох ісудових інстанціях кредитний договір визнано не укладеним, тобто таким, що не відбувся. Але немає рішення стосовно Договорів іпотеки й Договору Застави. Начебто вони автоматично визнаються також не укладеними. Але банк не визнає цього й на цій підставі пише листи з вимогами повернути нерухоме майно, твердячи, що судовим рішенням не вказано, що Договір іпотеки та Договір Застави є не укладеними. Подала в суд. Як правильно написати вимогу в суд щодо цієї проблеми, оскільки відсутні моменти виникнення, зміни чи припинення правочину в такій ситуації?
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» (далі-ПАТ «АБ «Південний»), товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» (далі - ТОВ «Омбілік-Трейд») про визнання договору іпотеки припиненим, посилаючись на те, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Позивачка зазначала, що ухвалою господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» та ухвалою цього ж суду від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів вимоги банку, які забезпеченні заставою майна боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника – АДРЕСА 1. Також позивачка зазначала, що 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яку було накладено виконавчою службою Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції у виконавчому провадженні щодо зазначеної квартири, а 26 вересня 2013 року надав господарському суду Харківської області заяву про згоду на продаж іпотечної квартири. Посилаючись на те, що за згодою іпотекодержателя відбулось відчуження предмету іпотеки та 25 квітня 2014 року проведено державну реєстрацію та видано свідоцтво про право власності на квартиру нового власника майна – компанію ОMBILIC LIMITED, а тому іпотека не перейшла до нового власника нерухомого майна, оскільки була припинена відповідно до вимог закону, а 25 квітня 2014 року ОСОБА_1 придбала у власність у компанії ОMBILIC LIMITED зазначену квартиру, у зв’язку з чим просила задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, укладений між ТОВ «Омбілік - Трейд» та ПАТ «АБ «Південний», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «АБ «Південний» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ АБ «Південний» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір НОМЕР_1, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 19-22). Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів, вимоги ПАТ «АБ «Південний» на суму 1 450 047 грн. 96 коп., які забезпечені заставою майна боржника, а також внесено окремо до реєстру відомості про майно боржника – квартиру АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав (а.с. 23-26). У заявах ПАТ «АБ «Південний» від 26 вересня та 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яка була накладена виконавчою службою Київського ВДВС Харківського МУЮ у виконавчому провадженні щодо нерухомого майна боржника ТОВ «Омбілік-Трейд» - квартири АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав за наступних умов - з метою продажу цієї квартири. В заяві зазначено, що продаж буде здійснено за ціною не менше 36 000 доларів США. Всі грошові кошти, отримані з продажу зазначеної квартири будуть направлені на погашення заборгованості ТОВ «Омбілік-Трейд» перед ПАТ «АБ «Південний», що виникла відповідно до кредитного договору від 28 грудня 2009 року (а.с. 27, 28). 14 березня 2014 року відбувся аукціон з реалізації нерухомого майна – квартири в будинку по вул. АДРЕСА 1, за результатами якого складено акт про переведення права власності на придбану квартиру за компанією ОMBILIC LIMITED. На підставі зазначеного акта про переведення права власності, 25 квітня 2014 року компанія ОMBILIC LIMITED отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА 1, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (а.с. 106). 25 квітня 2014 року між компанією ОMBILIC LIMITED та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, за яким ОСОБА_1 набула право власності на квартиру (а.с. 109-110). Однак, постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року (справа № 922/1294/13), залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, визнано недійсними результати аукціону, оформленого протоколом від 14 березня 2014 року НОМЕР_2, затвердженого президентом ТБ «Всеукраїнський торговий центр» та керуючим санацією ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 59-66). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходили з того, що оскільки предмет іпотеки реалізовано зі згоди іпотекодержателя, у зв’язку з чим є підстави для припинення договору іпотеки відповідно до вимог п. 3 ч. 3 ст. 9, ст. 17 Закону України «Про іпотеку». Проте, у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 23 березня та 21 вересня 2016 року (№ 3-137гс16; № 6-1685цс16) суд висловив правову позицію про те, що перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Таким чином, жодних підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», матеріали справи не містять. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Крім того, ухвалою господарського суду Харківської області від 2 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2016 року, витребувано у ОСОБА_1 на користь ТОВ «Омбілік-Трейд» квартиру АДРЕСА 1; визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру від 25 квітня 2014 року; визнано право власності на спірну квартиру за ТОВ «Омбілік-Трейд». За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про припинення іпотеки. Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим – відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» сплачений ним судовий збір в сумі 4 339 грн. 32 грн. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-130цс17 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-130цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3CE233F1C55C3BFC22580DC0042A112
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л и : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі – ПАТ «Кредитпромбанк»), публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельтабанк»), третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності, посилаючись на те, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Кредитпромбанк», правонаступником якого є ПАТ «Кредитпромбанк», укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк зобов’язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в загальному розмірі 37 536 310 грн. на умовах забезпеченості цільового використання, строковості, повернення та платності, а позичальник – використати його за цільовим призначенням, повернути та сплатити відсотки за його користування в порядку та на умовах, визначених договором (з 27 грудня 2007 року – 13,6%, з 1 серпня 2008 року – 17 % річних). З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого він передав в іпотеку банку нерухоме майно: - земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_4; - земельну ділянку площею S_2, кадастровий номер НОМЕР_5, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_6; - земельну ділянку площею S_3, кадастровий номер НОМЕР_7, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, яка належить йому на підставі державного акта серії НОМЕР_8; - земельну ділянку площею S_4, кадастровий номер НОМЕР_9, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, яка належить йому на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_10. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 51 523 784 грн. звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за ціною згідно з експертним висновком суб'єкта оціночної діяльності, що буде здійснений в процесі виконавчого провадження з виконання рішення суду. У липні 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на земельні ділянки, які є предметом іпотеки, шляхом набуття права власності. 27 вересня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило), а ПАТ «Дельта Банк» прийняло права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, унаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінив ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора в зазначених зобов'язаннях. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 березня 2014 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повторне звернення стягнення на те саме майно, яке є предметом іпотеки, неможливе, оскільки відбудеться подвійне стягнення з боржника коштів на користь банку. Посилаючись на те, що позивач не реалізував право на звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв'язку з чим за наявності запису про обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно він не має можливості вільно розпоряджатися належними на праві власності земельними ділянками, просив суд визнати припиненим іпотечний договір від 27 грудня 2007 року НОМЕР_2, укладений між ним та ВАТ «Кредитпромбанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за НОМЕР_11 з наступними змінами; усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом зняття заборон та обтяжень іпотекою, що накладені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, та вилучення записів, що внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року, в позові відмовлено. Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ПАТ «Кредитпромбанк», ПАТ «Дельта Банк», третя особа – ОСОБА_2, про визнання припиненим іпотечного договору та усунення перешкод у здійсненні права власності задоволено. Визнано припиненим іпотечний договір НОМЕР_2 від 27 грудня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ВАТ «Кредитпромбанк», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за НОМЕР_11 з наступними змінами. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом зняття накладеної приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 заборони відчуження земельних ділянок, розташованих за адресою: АДРЕСА_1,2,3,4, кадастровий номер НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_9, які належать ОСОБА_1. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні та розпорядженні майном шляхом вилучення записів, що внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно: - запис про іпотеку НОМЕР_12, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_9, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_14, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_7, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_15, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_3, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_16, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_5, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_17, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_9, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_18, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_7, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_19, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_20, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4; - запис про іпотеку НОМЕР_12, обтяження нерухомого майна земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_5, іпотекодержатель ПАТ «Дельта Банк», НОМЕР_13, внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 3, 17, 49 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» - ОСОБА_5 на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Кредитпромбанк» укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк зобов'язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в загальному розмірі 37 536 310 грн. на умовах забезпеченості цільового використання, строковості, повернення та платності, а позичальник - використати його за цільовим призначенням, повернути та сплатити відсотки за його користування в порядку та на умовах, визначених договором (з 27 грудня 2007 року - 13,6 %, з 1 серпня 2008 року - 17 % річних). З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 27 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого він передав в іпотеку банку належні йому на праві власності земельні ділянки: - земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_4; - земельну ділянку площею S_2, кадастровий номер НОМЕР_5, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка належить йому на праві власності на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_6; - земельну ділянку площею S_3, кадастровий номер НОМЕР_7, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, яка належить йому на підставі державного акта серії НОМЕР_8; - земельну ділянку площею S_4, кадастровий номер НОМЕР_9, цільове призначення - будівництво та обслуговування жилих будинків, що розташована за адресою: АДРЕСА_4, яка належить йому на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_10. У зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 51 523 784 грн. звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів за ціною згідно з експертним висновком суб'єкта оціночної діяльності, що буде здійснений в процесі виконавчого провадження з виконання рішення суду. У липні 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на земельні ділянки, які є предметом іпотеки, шляхом набуття права власності. 27 вересня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ «Кредитпромбанк» передав (відступив), а ПАТ «Дельта Банк» прийняло права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, унаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінив ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора в зазначених зобов'язаннях. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 7 березня 2014 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повторне звернення стягнення на те саме майно, яке є предметом іпотеки, неможливе, оскільки відбудеться подвійне стягнення з боржника коштів на користь банку. Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що припинення зобов'язання можливе за умови його належного виконання, що проведено належним чином, а заміна кредитора у зобов'язанні та наявність рішення суду від 7 березня 2014 року не є підставою для припинення іпотеки, якою забезпечуються виконання кредитного договору, умови якого боржником належним чином не виконані. Окрім того, пропущення строку для пред’явлення виконавчих листів про стягнення боргу за кредитним договором не є передбаченою законом підставою для припинення договору іпотеки. Скасовуючи рішення судів першої на апеляційної інстанцій та ухвалюючи нове про задоволення позову, суд касаційної інстанції виходив з того, що оскільки первісний кредитор та його правонаступник не скористалися своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», а законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов'язаних з припиненням іпотеки, то за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки слід вважати, що іпотека є припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (справа № 6-118цс16). Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2016 року, 26 грудня 2012 року, 14 листопада 2016 року, 18 грудня 2013 року, 19 листопада 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання, а оскільки основне зобов’язання не припинено, позичальником не виконуються умови договору і не вживаються ним заходи щодо погашення заборгованості за кредитним договором, а тому відсутні підстави для визнання іпотеки припиненою, передбачені статтями 17, 49 Закону України «Про іпотеку». У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що кредитне зобов’язання не припинилося, а тому відсутні правові підстави для припинення забезпечувального зобов’язання, що передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 17, 49 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із наступного. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що згідно вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Також згідно зі статтею 49 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті, за результатами третіх прилюдних торгів, іпотека може бути припиненою за рішенням суду. Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 цього Закону містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про припинення іпотеки виходив з того, що кредитор не скористався своїм правом пред’явлення виконавчого листа до виконання. Однак частиною другою статті 12 ЦК України передбачено, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Таким чином, суд касаційної інстанції при ухваленні рішення у даній справі помилково розглядав факт, що первісний кредитор та його правонаступник не скористалися своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», як підставу для припинення іпотеки. Окрім того, суд касаційної інстанції помилково здійснив посилання на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, оскільки під час винесення зазначеної постанови Верховний Суд України керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. У справі, яка переглядається, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями Закону України «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки. Ураховуючи проведений аналіз норм законодавства та встановлені фактичні обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», а отже, і про дійсність іпотеки. Тому рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року скасувати, а ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 березня 2016 року, якою рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2015 року було залишено без змін, залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-133цс17 За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Також згідно зі статтею 49 Закону України «Про іпотеку» якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою цієї статті, за результатами третіх прилюдних торгів, іпотека може бути припиненою за рішенням суду. Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 цього Закону містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Частиною другою статті 12 ЦК України передбачено, що нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Таким чином, якщо кредитор не скористався своїм правом на проведення стягнення за виконавчим листом та задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки в строки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», це не є підставою для припинення іпотеки. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 22 лютого 2017 року № 6-133цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/91253BBEFEA9357FC22580D70043B474
  6. Доброго времени суток! Возможно кто-то сталкивался с погашением части долга с последующим списанием остатка задолженности по кредиту в ОТП банке. Интересует, как технически происходит процедура? Какие документы и на каких этапах оформляются? Буду очень благодарна за комментарии!
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про припинення дії договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум»), у якому, посилаючись на те, що виконав перед банком у повному обсязі зобов’язання з погашення кредиту, просив припинити дію договору іпотеки, укладеного на забезпечення належного виконання кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2015 року позов задоволено. Припинено дію договору іпотеки від 5 серпня 2008 року. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 6 серпня 2015 року рішення районного суду скасовано й у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 6 серпня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить ухвалу суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) у поєднанні зі статтею 625 цього Кодексу. На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2015 року (справа № 6-41128св14) та від 21 січня 2015 року (справа № 6-42315св14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 5 серпня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, згідно з яким позивач отримав кредит на споживчі цілі в розмірі 58 тис. 400 доларів США строком до 4 серпня 2033 року зі сплатою 13 % річних за користування кредитними коштами. На забезпечення цього договору між сторонами того ж дня було укладено договір іпотеки, за умовами якого позивач передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, у зв’язку з якою рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 8 жовтня 2014 року достроково стягнуто всю суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 523 тис. 73 грн 91 коп. Згідно з наданим позивачем розрахунком на теперішній час наявна заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 5 серпня 2008 року, яка виникла у зв’язку з тим, що рішення суду про дострокове стягнення всієї суми заборгованості було виконане лише 4 лютого 2015 року. Крім того, стягнута на його виконання грошова сума в національній валюті була зарахована банком по кредиту за курсом Національного банку України (далі – НБУ) у сумі 23 тис. 1906 грн, що призвело до зменшення загальної суми заборгованості. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що зобов’язання за кредитним договором НОМЕР_1 від 5 серпня 2008 року , які існували між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 припинені сплатою позивачем суми заборгованості, визначеної судовим рішенням, унаслідок чого припинено й договір іпотеки, укладений на забезпечення кредитного договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке виконане через певний проміжок часу, не припиняє правовідносин сторін за договором кредиту й відповідно не припиняє дії договору іпотеки. Переглядаючи справу в касаційному порядку, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, указавши на правильне застосування судом норм матеріального права, зокрема статей 526, 599 ЦК України. Однак у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2015 року (справа № 6-41128св14) та від 21 січня 2015 року (справа № 6-42315св14) суд касаційної інстанції, передаючи справи на новий апеляційний розгляд, зазначив, що з урахуванням положень статей 526, 599, 625 ЦК України у зв’язку з ухваленням судового рішення про дострокове стягнення усієї суми заборгованості строк договору закінчився, а отже, між сторонами після спливу строку договору існують лише невиконані грошові зобов’язання. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин одних і тих самих норм статей 599 та 625 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). За положеннями частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. За змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання процентів від суми позики у розмірі та порядку встановленому договором або на рівні облікової ставки НБУ, якщо інше не встановлено договором. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів за договором позики відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до спливу встановленого договором строку виконання основного зобов’язання має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Отже, у випадку пред’явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти. Вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням. Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов’язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред’явлення вимоги. Відповідно до частини третьої статті 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця. При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою. Разом з тим статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики ці зобов’язання вважаються припиненими. За положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку», частини першої статті 572 ЦК України та частини першої статті 575 іпотека – це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється в разі припинення основного зобов’язання, зокрема, на підставі виконанням. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв’язку із цим основного зобов’язання іпотека припиняється. Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для припинення іпотеки, а тому судові рішення апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 6 серпня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Постанова від 6 липня 2016 року № 6-118цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D51DC84E8BE672DBC2257FF4004DF997
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" – Грищенка Д.С., товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця" – Василенка О.В., Ошурка Й.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року у справі № 918/545/13 за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" Рівненської обласної дирекції до товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця", треті особи: відкрите акціонерне товариство "Рівненське автотранспортне підприємство – 15607", відкрите акціонерне товариство "Здолбунівський завод будівельних матеріалів", про звернення стягнення на предмет іпотеки, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Рівненської обласної дирекції (далі – ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до Господарського суду Рівненської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця" (далі – ТОВ "Чарівниця"), треті особи – відкрите акціонерне товариство "Рівненське автотранспортне підприємство – 15607" (далі – ВАТ "АТП – 15607"), відкрите акціонерне товариство "Здолбунівський завод будівельних матеріалів" (далі – ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів"), в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просило звернути стягнення на заставлене згідно з договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 нерухоме майно: нежилі приміщення загальною площею 1 285,30 кв. м і 156,00 кв. м, розташовані за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, які належать ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах для погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" у сумі 535 125,64 грн за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 та заборгованості ВАТ "АТП – 15607" у сумі 905 732,88 грн за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року (з урахуванням виправлення описок ухвалою цього ж суду від 22 січня 2016 року) позов задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1, а саме: нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу індивідуально визначеного майна (нежитлове приміщення) (бланк серії ВВМ № 261787), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Червук В.М. 15 жовтня 2004 року та зареєстрованим у реєстрі за № 3018, у рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 у сумі 535 125,62 грн, з яких: 500 000,00 грн заборгованості за кредитом, 33 972,61 грн заборгованості за процентами, 1 153,01 грн пені. Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 – нежилого приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташованого за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах – 2 391 897,00 грн без ПДВ. У решті позову відмовлено. Повернуто ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 31,72 грн. Стягнуто з ТОВ "Чарівниця" на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 10 702,70 грн судового збору та 3 658,29 грн витрат на проведення судової експертизи. Стягнуто з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на користь ТОВ "Чарівниця" 1 073,20 грн витрат на проведення судової експертизи. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року залишено без змін. Вищий господарський суд України постановою від 14 грудня 2015 року залишив без змін постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року. При цьому Вищий господарський суд України погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 ґрунтуються на вимогах закону. Разом із тим Вищий господарський суд України також погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" у сумі 905 732,88 грн за кредитним договором № 010/89-07/389, оскільки зобов'язання ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389 припинилося у зв'язку з ліквідацією позичальника, а отже немає підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості останнього за цим кредитним договором у розмірі 905 732,88 грн. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку", просить, з урахуванням уточнень, скасувати постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в частині відмови у задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 010/89-07/389 у розмірі 905 732,88 грн і прийняти у цій частині нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У зазначеній постанові Верховний Суд України наголосив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням до відповідного реєстру запису про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Уклавши договір іпотеки, іпотекодавець прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника. Перевіривши матеріали справи та наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Предметом перегляду Верховним Судом України є постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в частині його висновків про припинення іпотеки, що забезпечувала виконання основного зобов'язання за кредитним договором від 28 листопада № 010/89-07/389 у зв’язку з ліквідацією боржника за цим кредитним договором ВАТ "АТП – 15607" внаслідок визнання його банкрутом. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 28 листопада 2007 року відкрите акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор), та ВАТ "АТП – 15607" (позичальник 1) і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" (позичальник 2) уклали генеральну кредитну угоду № 010/89-07/054/г (далі – кредитна угода), відповідно до якої кредитор зобов'язується надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених у додаткових кредитних договорах, що укладатимуться в рамках угоди між позичальником і кредитором, і які після їх підписання стають невід'ємними частинами цієї угоди (пункт 1.1 угоди). Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 зазначеної кредитної угоди загальна сума фактичної заборгованості позичальника з наданих кредитором кредитних коштів у рамках угоди у будь-який момент під час дії угоди не може перевищувати суми 4 400 000,00 грн. Термін користування кредитними коштами за цією кредитною угодою встановлюється до 27 листопада 2017 року. Кредитні договори з позичальником у рамках цієї угоди укладаються на терміни, зазначені в пункті 2.2 угоди. Пунктами 2.1, 2.4 кредитної угоди передбачено, що кредитор надає позичальнику кредити на умовах їх забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування. Конкретні строки користування кредитними коштами, відсоткові ставки за користування кредитними коштами, розміри комісійної винагороди, цільове призначення визначаються сторонами окремо у додаткових кредитних договорах, укладених у рамках кредитної угоди. 28 листопада 2007 року на підставі кредитної угоди між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) та ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" (позичальники) укладено кредитні договори № 010/89-07/389 та № 010/89-07/393 (далі – кредитний договір № 1 та кредитний договір № 2 відповідно). Згідно із зазначеними кредитними договорами кредитор на положеннях та умовах цих договорів та угоди відкриває позичальнику відновлювальну (револьверну) кредитну лінію (кредит) у порядку, передбаченому цими договорами, зі строком повернення по 27 листопада 2017 року включно. Відповідно до пункту 1.3 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2, з урахуванням внесених змін, за користування кредитом позичальник сплачує кредитору 15,5 % річних. Пунктом 3.1 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 передбачено, що кредитор надає позичальнику кредит на умовах його забезпеченості, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування. Згідно з пунктом 3.4 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 видача кредитних коштів позичальнику здійснюється шляхом перерахування суми кредиту в безготівковій формі з позичкового рахунка на поточний рахунок позичальника. Відповідно до пункту 6.1 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 позичальник зобов'язаний використати кредит на зазначені у договорі цілі та у строки, передбачені цим договором, забезпечити повернення кредитору одержаного кредиту та сплату нарахованих процентів, передбачених договором комісій, неустойок, відшкодування витрат і збитків кредитора, спричинених неналежним виконанням цього договору. Згідно з пунктом 7.3 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 у випадку невиконання позичальником умов розділу 6 та/або пункту 3.8 кредитного договору банк має право скасувати кредитний ліміт та достроково вимагати погашення заборгованості позичальника за кредитом, у тому числі нарахованих відсотків за користування кредитом і штрафних санкцій. У пунктах 3.5, 10.2 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 сторони погодили розмір процентів за користування кредитом, пені за порушення строків повернення кредиту, процентів за користування кредитом і комісій, передбачених цим договором. ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" на виконання умов кредитних договорів у період із 28 листопада 2007 року по 20 листопада 2008 року надало ВАТ "АТП – 15607" кредитні кошти на загальну суму 3 279 100,00 грн, а ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" у період із 20 листопада 2007 року по 20 листопада 2009 року 3 287 000,00 грн. Натомість ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" своїх зобов'язань за кредитними договорами не виконали у повному обсязі. Станом на 6 серпня 2014 року за ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" утворився борг на загальну суму 1 440 858,50 грн, з яких 905 732,88 грн – заборгованість ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 1 (900 000,00 грн за кредитом і 5 732,88 грн за процентами за користування кредитом), і 535 125,62 грн – заборгованість ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" за кредитним договором № 2 (500 000,00 грн за кредитом, 33 972,61 грн за процентами за користування кредитом та 1 153,01 грн пені). Разом із тим 29 листопада 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (іпотекодержатель) і ТОВ "Чарівниця" (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 010/89-07/054/г/1 (далі – договір іпотеки), відповідно до якого з метою забезпечення виконання зобов'язань, передбачених кредитною угодою, а також з умов договорів, укладених у рамках кредитної угоди, та усіх додаткових угод до неї (кредитний договір), які укладені або можуть бути укладені до закінчення строку її дії, за умовами яких треті особи зобов'язалися перед іпотекодержателем повернути кредит у розмірі 4 400 000,00 грн, сплатити проценти за користування ним, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штраф) у розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені ним внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору (пункт 1.1 договору іпотеки). Предметом іпотеки є нерухоме майно: – нежиле приміщення загальною площею 1 285,30 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу № 211 (бланк серії ААА № 914160), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського та районного нотаріального округу Юган Г.І. 6 грудня 1996 року та зареєстрованим у реєстрі за № 345; – нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу індивідуально визначеного майна (нежитлове приміщення) (бланк серії ВВМ № 261787), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Червук В.М. 15 жовтня 2004 року та зареєстрованим у реєстрі за № 3018. Відповідно до пункту 1.5 договору іпотеки предмет іпотеки оцінено сторонами на суму 6 335 849,00 грн. Згідно з підпунктом 3.1.4 пункту 3.1 договору іпотеки у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань за цим або боржником за кредитним договором, у тому числі якщо кінцевий термін повернення кредиту ще не настав, іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки та реалізувати його відповідно до пункту 6 цього договору, за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, у тому числі сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, пов'язаних із реалізацією предмета іпотеки. Банк має право вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором, забезпеченим цією іпотекою, а якщо його вимога не буде задоволена – звернути стягнення на предмет іпотеки (пункт 6.3 договору іпотеки). Пунктом 6.4 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, у тому числі за рішенням суду. 6 лютого 2013 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" направило ТОВ "Чарівниця", а також ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" письмову вимогу про усунення порушень (погашення зобов'язань) за кредитними договорами № 1 та № 2 від 28 листопада 2007 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Проте ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" своїх зобов'язань за цими кредитними договорами належним чином не виконали. 2 листопада 2011 року ухвалою Господарського суду Рівненської області порушено провадження у справі № 5019/2437/11 про банкрутство ВАТ "АТП – 15607", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 16 січня 2013 року постановою Господарського суду Рівненської області ВАТ "АТП – 15607" визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. 21 серпня 2013 року ухвалою Господарського суду Рівненської області, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 13 листопада 2013 року, затверджено ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора, ВАТ "АТП – 15607" ліквідовано, провадження у справі припинено. Згідно з витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис про державну реєстрацію припинення ВАТ "АТП – 15607" внесено 2 вересня 2013 року. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що припинення юридичної особи боржника за кредитним договором № 010/89-07/389 (ВАТ "АТП – 15607") у зв'язку з визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки. Водночас, у наданій для порівняння постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в справі № 918/545/13) не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі № 918/545/13, яка розглядається, при вирішенні спору щодо припинення іпотеки суд касаційної інстанції, як і суди попередніх інстанцій, пов'язує припинення кредитного договору № 010/89-07/389, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, із підставами для припинення самого договору іпотеки. Однак при цьому суди касаційної та попередніх інстанцій не взяли до уваги, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, що випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним. За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу. Втім, у справі, яка розглядається, наведене не було враховано ні Вищим господарським судом України, ні Рівненським апеляційним господарським судом, ні Господарським судом Рівненської області, у зв’язку з чим висновок цих судів про припинення іпотеки, яка забезпечувала кредитні зобов’язання ВАТ "АТП – 15607" перед іпотекодержателем, у зв’язку з ліквідацією боржника за кредитним договором № 1 і внесення запису про його припинення до державного реєстру, є помилковим. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року слід скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 1 як такі, що не відповідають викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у справі, що розглядається, для вирішення спору необхідно встановити, на які саме нежитлові приміщення, що є предметом договору іпотеки (площею 156, 00 кв. м або 1 285, 30 кв. м, на обидва або одне із них) можливо звернути стягнення для погашення заборгованості двох боржників за кредитними договорами № 1 і № 2 (ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" і ВАТ "АТП – 15607"), чи фактично реалізовано предмет іпотеки – нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м у рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" на підставі рішення господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року. Загальними нормами процесуального права, закріпленими у статтях 32 – 34, 43, 82 ГПК, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм юридичну оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає йому ухвалити нове рішення, в якому необхідно правильно застосувати норми матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин. Зважаючи на викладене, справу в скасованій частині слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року у справі № 918/545/13 у частині відмови у задоволенні позову публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" Рівненської обласної дирекції про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389 у розмірі 905 732,88 грн скасувати. Справу № 918/545/13 у цій частині направити на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 6 липня 2016 року № 3-584гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50EA40681041C0FCC2257FF4004142A4
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Харківського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2010 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 10 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань, у наслідок чого виникла заборгованість за кредитним договором, банк, уточнивши позовні вимоги, просив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом застосування процедури його продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), надавши АКБ «Укрсоцбанк» право продажу предмета іпотеки будь-якій особі – покупцеві з установленням початкової ціни реалізації предмета іпотеки в розмірі 757 тис. 500 грн; виселити зі спірної квартири усіх мешканців, без надання іншого жилого приміщення. Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 2 квітня 2014 року позов банку задовольнив частково, ухвалив: у рахунок задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором від 10 серпня 2007 року в сумі 937 тис. 965 грн 21 коп. звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 що належить на праві власності ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 14 травня 2010 року; у решті позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволені позову банку відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишення в силі рішення місцевого суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 23 Закону № 898-IV. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ПАТ «Укрсоцбанк» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2014 року у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-20495св14). Так, за результатами розгляду касаційної скарги у справі № 6-20495св14 суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд зазначив, що після ухвалення судового рішення, яким договір іпотеки визнано недійсним та виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким особа стала новим власником спірного майна. Однак зазначене судове рішення було скасоване, тому в разі переходу права власності на іпотечне майно договір іпотеки є дійсним для набувача нерухомого майна відповідно до вимог статті 23 Закону № 898-IV. Натомість у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувався тим, що новий власник спірної квартири – ОСОБА_1 жодного договору з ПАТ «Укрсоцбанк» не укладав, а відтак не знав та не міг знати про кредитний та іпотечний договори і про обтяження квартири іпотекою. На момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки, а тому посилання позивача на положення статті 23 Закону № 898-IV є безпідставними. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норми матеріального права (23 Закону № 898-IV), покладені в основу судових рішень, які переглядаються, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданому для порівняння судовому рішенні у справі № 6-20495св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 10 серпня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 118 тис. дол. США зі сплатою 12,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 9 червня 2014 року. Цього ж дня на забезпечення виконання грошових зобов’язань ОСОБА_2 за кредитним договором між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З 10 червня 2008 року ОСОБА_2 належним чином не виконує своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, а з 10 жовтня 2008 року повністю припинила виконувати свої обов’язки за цим договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, яка станом на 12 березня 2010 року становила 937 тис. 965 грн 21 коп. Дзержинський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 6 квітня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору, ухвалив: розірвати іпотечний договір від 10 серпня 2007 року, укладений між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3; виключити з Державного реєстру іпотек запис щодо спірної квартири та зняти заборону на її відчуження. 22 квітня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого остання придбала спірну квартиру. 14 травня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого останній набув право власності на квартиру. Однак Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 17 червня 2010 року скасував рішення цього ж суду від 6 квітня 2010 року, а ухвалою від 30 червня 2010 року позов ОСОБА_3 про розірвання іпотечного договору залишив без розгляду. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону № 898-IV передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, основне зобов’язання боржник не виконав. Статтею 23 Закону № 898-IV визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця й має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону № 898-IV та поширення її дії на відповідача з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 цього Закону обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону № 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Пунктами 74, 75 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про розірвання іпотечного договору, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (№ 6-639цс15) та від 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15). За таких обставин, зважаючи на сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Отже у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 23 Закону № 898-IV, оскільки на момент переходу права власності від ОСОБА_5 до ОСОБА_1 квартира не була предметом іпотеки. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону № 898-IV статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 22 липня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 2 квітня 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1562цс15 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпція правомірності договору не спростована (у справі, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення), усі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про розірвання договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Місцевий суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов обґрунтованого висновку щодо збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та щодо поширення на відповідача відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до нього перейшло право власності на квартиру, яка є предметом іпотеки. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F1091C3751144DDCC2257FE600459998
  10. Дорогие форумчане! помогите в правильности составления письма коллекторам. Я не юрист, но основываясь на информацию с сети, составила примерно такое письмо. Суть вопроса в том, что банк продал портфель задолженности Кредекс Фінанс, который обеспечен ипотекой. Сейчас есть возможность погасить ипотеку в размере остатка по кредиту, но коллекторы хотят больше денег. У меня нет возможности платить им больше и поэтому я пытаюсь с ними договориться. Буду очень признательна если окажите помощь в в правильности составления письма коллекторам. 21.06.2016 року мною отримано та розглянуто Ваш лист надісланий на електронну скриньку. Уважно вивчивши Ваш лист встановлено, що погашення заборгованості у сумі 200 000 (двісті тисяч) гривень 00 копійок на користь ТОВ «Кредекс Фінанс» буде належним виконанням Вами своїх зобов’язань за Кредитним договором № хх/хх-Ф від хх.хх.2005 року та ТОВ «Кредекс Фінанс» не матиме жодних майнових чи фінансових претензій за даним Кредитним договором. Виконання умов листа в частині розміру суми неможливо, в зв’язку з тим, що: Згідно додатків наданих до Вашого листа, 06 жовтня 2010 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «Кредекс Финанс» укладено договір відступлення права вимоги. Згідно договору ТОВ «Кредекс Финанс» набуло право вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зокрема з ФИО., право на вимогу якої належить банку на підставі доданої до договору документації. З огляду на договір від 06.10.2010 року, відповідно до ст. 512 ЦК України Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), тобто договір від 06 жовтня 2010 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «Кредекс Финанс» є договором цесії, отже ТОВ «Кредекс Фінанс» має право витребувати тільки наявну заборгованість (зупиняється нарахування процентів, пені на борг). Постановою Вищого господарського суду України від 30 червня 2010 року по справі № 35/395-10 суд дійшов висновку, що метою договору цесії є передача права вимоги до боржника від одного кредитора до іншого кредитора, тобто, фактична зміна сторін у виконанні зобов'язання без набуття додаткового доходу жодним із кредиторів. З огляду на вищевикладене, прошу Вас розглянути на кредитному комітеті сплати єдиним платежем суму боргу хх ххх (................) грн. 40 коп., з метою погашення договору іпотеки № ххх/хх/Ф-1 від хх.хх.2005 року. В разі прийняття кредитним комітетом задовільного рішення, заборгованість за Кредитним договором № ххх/05-Ф від хх.хх.2005 року зобов’язуюсь сплатити в найкоротший термін.
  11. являлся собственником предмета ипотеки, что противоречит ст. 5 ЗУ "об ипотеке", недействительность договора ипотеки является основанием для ее прекращения http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58516427 Державний герб України У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 червня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Євтушенко О.І., суддів: Завгородньої І.М., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_6, третя особа: публічне акціонерне товариство «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю, шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року та касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом, вимоги якого уточнив в ході розгляду справи та просив визнати недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_7; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_8 Після його смерті відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Разом з тим, оформити спадкові права на вказану квартиру позивач не зміг, оскільки було з`ясовано, що 3 серпня 2007 року від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім`я ОСОБА_9, який на підставі цієї довіреності 16 серпня 2007 року продав вказану квартиру ОСОБА_10, а останній 22 лютого 2008 року продав її ОСОБА_6, яка для придбання спірної квартири використала кредитні кошти, отримані у ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22 лютого 2008 року між ОСОБА_7 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір, за умовами якого відповідач, в забезпечення своїх кредитних зобов`язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2011 року позов прокурора Святошинського району м. Києва, поданий в інтересах ОСОБА_5, задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 3 серпня 2007 року, видану від імені ОСОБА_8 на ім`я ОСОБА_9, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І.; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_5 і визнано за ним право власності на це майно. Зобов*язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 Іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20 лютого 2013 року апеляційний суд м. Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_6 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6 та припинення іпотеки скасував. У задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишені без змін. Позивач посилався на те, що спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову. Разом з тим, порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, існування яких перешкоджає розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності. У зв'язку з наведеним просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_6 є товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_6 Усунуто перешкоди ОСОБА_5 в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28 листопада 2012 року, шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28 листопада 2012 року і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22 лютого 2008 року, укладеного між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» і ОСОБА_6 Представник товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. ОСОБА_6, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги слід відхилити, виходячи з наступного. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позов виходив з того, що на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Таким чином іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Оскільки позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, який визнано судом недійсним, суд дійшов висновку про задоволення цих вимог. Вказані висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 5 квітня 2007 року Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Згідно з посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.C. договором купівлі-продажу квартири від 16 серпня 2007 року, укладеним між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9, який діяв на підставі довіреності від 3 серпня 2007 року, та ОСОБА_10, ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_10. придбав квартиру АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Спадкоємцем прав та обов'язків ОСОБА_8 є його син ОСОБА_5, який в установленому порядку прийняв спадщину. На підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_6 22 лютого 2008 року, між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ Сведбанк», та ОСОБА_6, укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_6 було надано кредит у розмірі 94 640 доларів США на строк до 22 лютого 2026 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 22 лютого 2008 року між ВАТ Сведбанк» та ОСОБА_6 було укладено іпотечний договір, згідно якого ОСОБА_6 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладений договір факторингу та договір про відступлення прав за іпотечними договорами, відповідно до якого банк відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс» свої права вимоги за укладеним з ОСОБА_6 кредитним договором та іпотечним договором. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року частково задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_5 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, треті особи: Приватні нотаріуси Київського міського нотаріального округу Трубінська Н.І., Рильська Л.C., Глушко Л.B., ПАТ Сведбанк» про визнання недійсною довіреності, визнання договорів купівлі продажу квартири недійсними. Визнано недійсною видана від імені ОСОБА_8 на ім'я ОСОБА_9 довіреність від 3 серпня 2007 року; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 в собі ОСОБА_9, та ОСОБА_10 від 16 серпня 2007 року. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва в інтересах ОСОБА_16 до ОСОБА_6, комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», ВАТ «Сведбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л.В., ОСОБА_10, про витребування майна із чужого незаконного володіння, зобов'язання вчинити дії, скасування у реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на квартиру, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним іпотечного договору, припинення іпотеки. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 та визнано право власності на неї ОСОБА_5 Зобов'язано ОСОБА_6 звільнити квартиру АДРЕСА_1. Визнано недійсним іпотечний договір від 22 лютого 2008 року, укладений між ВАТ Сведбанк» і ОСОБА_6; припинено іпотеку квартири АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року та припинення іпотеки скасовано. У задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 20 лютого 2013 року залишено без змін. Спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року, яке набрало законної сили в цій частині 20 лютого 2013 року, тобто, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_5. який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру. Вирішуючи даний спір суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що порушене право власності ОСОБА_5, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору від 22 лютого 2008 року недійсним, у зв`язку із чим, ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ньому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі ст. 1, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки є об`єкти нерухомого майна та об'єкти, які прирівнюються до таких цим Законом. До них чинним законодавством, зокрема, віднесено: земельні ділянки; будівлі; споруди; підприємство як майновий комплекс; житлові будинки; квартири; дачі; садові будинки; гаражі; об'єкт незавершеного будівництва, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому; право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Об'єкти нерухомого майна можуть бути предметом іпотеки лише за таких умов: майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; воно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремо вбілений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Відсутність хоча б однієї з указаних ознак є підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» визнання іпотечного договору недійсним є підставою для припинення іпотеки. Встановивши, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 14 листопада 2011 року визнано недійсним укладений від 16 серпня 2007 року між ОСОБА_8 в особі ОСОБА_9 та ОСОБА_10 договір купівлі-продажу спірної квартири, на підставі якого останній продав вказану квартиру ОСОБА_6, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2012 року ця квартира витребувана з незаконного володіння ОСОБА_17 у володіння ОСОБА_5 із визнанням за ним права власності на це майно, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_8 та визнання недійсним іпотечного договору від 22 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_6, припинення іпотеки та вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку, внесеного на підставі вказаного договору. Суди правильно виходили з того, що іпотечний договір від 22 лютого 2008 року суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. На час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору іпотекодавець ОСОБА_6 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. Задоволення заявлених позивачем вимог не суперечить ст. 16 ЦК України та відповідає змісту його порушеного права, яке підлягає судовому захисту. В ході розгляду даної справи місцевим та апеляційним судами дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, перевірено усі обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень та надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). При встановлені фактичних обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій не було порушено норми процесуального права, а при ухваленні судових рішень правильно застосовано норми матеріального права. Доводи касаційних скарг не дають підстав для встановлення неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених в мотивувальних частинах оскаржуваних рішень. При вирішенні даної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. За таких обставин, відповідно до ст. 337 ЦПК України касаційні скарги слід відхилити і залишити оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Керуючись ст. ст. 336, 337, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відхилити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 5 серпня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 18 листопада 2015 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.І. Євтушенко судді І.М. Завгородня О.В. Кафідова О.В. Умнова І.М. Фаловська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2015 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання зобов’язань за договором іпотеки та застави майна припиненими та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, в с т а н о в и л и: У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищезазначеним позовом. Зазначала, що 30 грудня 2009 року між публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Державний ощадний банк України») та ОСОБА_2 було укладено договір відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати останньому грошові кошти в сумі 980 тис. грн, а ОСОБА_2 зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня між ОСОБА_1 та ПАТ «Державний ощадний банк України» було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку було передано нерухоме майно – нежитлові приміщення, підвальний та цокольний поверхи загальною площею 725 кв. м, що знаходяться за АДРЕСА_1. Крім того, 30 грудня 2009 року між банком та ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_1, укладено договір застави, предметом якого є автомобіль марки Lexus, 2005 року випуску. Станом на 13 грудня 2013 року заборгованість за вказаним кредитним договором погашена в повному обсязі, а тому зобов’язання за іпотечним договором та договором застави припинилися. На підставі статей 575, 593, 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 28 Закону України «Про заставу», статті 17 Закону України «Про іпотеку», статті 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ОСОБА_1 просила позов задовольнити. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 8 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 598 та 599 ЦК України, статті 17 Закону України «Про іпотеку». Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 27 жовтня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_1, її представника ОСОБА_4, представників ПАТ «Державний ощадний банк України» ОСОБА_5, ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 30 грудня 2009 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_2 укладено договір відновлювальної кредитної лінії, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у кредит кошти в розмірі 980 тис. грн зі сплатою 12,5 % річних. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 30 грудня 2009 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно – нежитлові приміщення, підвальний та цокольний поверхи загальною площею 725 кв. м, що знаходяться за АДРЕСА_1. Того ж дня на забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_1, було укладено договір застави, предметом якого є автомобіль марки Lexus, 2005 року випуску. Відповідно до п. 9.1 договору іпотеки він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення та діє до виконання зобов’язання за кредитним договором у повному обсязі (том 1, а.с. 28). Згідно пункту 4.4 договору застави право застави припиняється виконанням у повному обсязі зобов’язання за кредитним договором. Згідно пункту 9.1 договору застави цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до виконання заставодавцем зобов’язання за кредитним договором НОМЕР_1 від 30 грудня 2009 року та додатковими угодами до нього у повному обсязі. У відповідності до підпункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язаний точно в строки обумовлені цим договором, повернути кредит в сумі 980 тис. грн та своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, комісійні винагороди за банківські послуги та належним чином виконувати взяті на себе інші зобов’язання за цим договором. Згідно пункту 7.5 кредитного договору при здійсненні позичальником останнього платежу в погашення заборгованості за кредитом позичальник спільно з банком здійснюють звірку проведених розрахунків, уточнюють наявність чи відсутність заборгованості перед банком по кредиту, процентах та інших платежах. Відповідно до пункту 8.1 кредитного договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов’язань по цьому договору. У відповідь на звернення позивачки про виведення з-під обтяження нерухомого майна листом від 22 листопада 2013 року ПАТ «Державний ощадний банк України» повідомило, що за невиконання ОСОБА_1 умов договору іпотеки їй нараховано штраф за несвоєчасне страхування предмета іпотеки та ненадання банку відповідних документів на підтвердження його страхування, що є порушенням підпункту 3.3.4 договору іпотеки, тому на підставі пункту 7.2 цього договору банком застосовано штраф, нарахований у сумі 41 349 грн 50 коп. Станом на 29 січня 2014 року відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором залишок позики становив 0 грн 00 коп., нараховані та несплачені відсотки за користування позикою – 0 грн 00 коп., нарахована та несплачена пеня за основним боргом – 0 грн 00 коп., нарахована та несплачена пеня за відсотками – 0 грн 00 коп., штраф, згідно з пунктом 7.2 іпотечного договору (невиконання пп. 3.3.4 цього договору) складає 41 349 грн 50 коп. Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що нараховані банком штрафні санкції за неналежне виконання умов договору іпотеки є складовою кредитного зобов’язання, на забезпечення виконання якого і було укладено договір іпотеки. Разом з цим Вищий господарський суд України у постанові від 27 жовтня 2014 року, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, про задоволення аналогічного позову, дійшов висновку, що зобов’язання за іпотечним договором припинилося в силу закону внаслідок припинення зобов’язання за основним кредитним договором, оскільки заборгованість за кредитом відсутня, а нараховані на підставі договору про іпотеку штрафні санкції не є частиною кредитної заборгованості. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою є вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Підстави припинення іпотеки визначено статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно частини 3 статті 3 Закону України «Про заставу» застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. Статтею 29 зазначеного Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання. Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зазначено в частині 1 статті 598 ЦК України. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Враховуючи, що забезпечені іпотекою та заставою зобов’язання за договором відновлювальної кредитної лінії є виконаними, зобов’язання за договором іпотеки та застави, які є похідними від кредитного договору, є припиненими. Висновки судів про те, що нараховані банком штрафні санкції за неналежне виконання договору іпотеки є складовою кредитного зобов’язання, не ґрунтуються на законі. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 12 лютого 2015 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 грудня 2014 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання зобов’язань за договором іпотеки та застави майна припиненими та зобов’язання вчинити певні дії задовольнити. Визнати зобов’язання за договором іпотеки, укладеним 30 грудня 2009 року між ОСОБА_1 та публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» і посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_7, припиненими. Визнати зобов’язання за договором застави майна, а саме автомобіля марки Lexus, 2005 року випуску, укладеним 30 грудня 2009 року між публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3, від імені якого діяла ОСОБА_1, припиненими. Зобов’язати публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» здійснити дії у строк та в порядку, передбачених чинним законодавством на момент їх учинення, щодо виведення з іпотеки нежитлових приміщень, підвального та цокольного поверхів загальною площею 725 кв. м, що знаходяться за АДРЕСА_1. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2127цс15 Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою є вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Підстави припинення іпотеки визначено статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно частини 3 статті 3 Закону України «Про заставу» застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. Статтею 29 зазначеного Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання. Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зазначено в частині 1 статті 598 ЦК України. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Враховуючи, що забезпечені іпотекою та заставою зобов’язання за договором відновлювальної кредитної лінії є виконаними, зобов’язання за договором іпотеки та застави, які є похідними від кредитного договору, є припиненими. Висновки судів про те, що нараховані банком штрафні санкції за неналежне виконання договору іпотеки є складовою кредитного зобов’язання, не ґрунтуються на законі. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5B4AEA86D411517EC2257F0F00316202
  13. Здравствуйте. Есть решение суда от 2011 года в пользу банка по ипотечной квартире. За это время банк, выдававший кредит, умер а представителей банка-правопреемника не видел, не слышал ни разу. Исполнители проявляли активность несколько раз при жизни банка, но так, только поговорить. С момента последней встречи с исполнителем прошло четыре года. Есть ли механизм снятия обременения с залога в моем случае? Исполнительное производство ведь должны были уже закрыть за давностью?
  14. Доброго вечора шановні юристи Питання по іпотеці. Предмет іпотеки тільки житловий будинок, кредит не платили, тому банк подав позов про звернення стягнення на предмет іпотеки. Банк справу виграв, пішов процес реалізації будинку на прилюдних торгах. Земенельна ділянка не є предметом іпотеки, також вона приватизована вже після підписання іпотечного договору. Після звернення стягнення земельна ділянка не перебувала під арештом, а тому була поділена на 2 части. 1 частина цієї земельної ділянки була подарована та в подальшому продана. На 2 частині земельної ділянки розташований предмет іпотеки (будинок) з окремим входам та прибудинкова територія для його обслуговування в межах встановлених норм для його обслуговування. Тепер банк хоче забрати 1 частину земельної ділянки, яка передана третім особам і правоміно перебуває у їх власності. Хто стикався з такими справами ? Наскільки це правоміно ? Чи дійсно приват банк може забрати цю земельну ділянку ?
  15. В 2008 году оформил ипотеку в Шведбанке на 16 000 у.е. ( квартира в пгт.)Жена поручитель. До 2011 года оплачивал как называется "сумлінно" . С 2011 года ипотеку не оплачиваю, в ипотечной квартире не проживаю (живут квартиранты). На момент сделки у меня был один ребенок(1,5 года), на данный момент двое детей 3 и 9 лет(обе официально зарегистрированные в ипотечной квартире) В 2012 году ипотечный договор по факторинга перешёл к ТОВ"Кредитные инициативы" В 2013 году судом было принято решение про стягнення на користь предмета ипотеки для погашения долга в сумме 184 000 грн. по состоянию на 2013 год и тогдашнему курсу та стягнення судового збору.В 2014 году судом принято решение о объявлении меня в розыск так как исполнительный лист мне вручить не могут и согласно справке из сельсовета я там зарегистрирован с женой и ребёнком но не проживают. В 2014 году судом вынесено решение о запрете мне выезжать за границу до выполнение исполнительного листа по ипотеке. В марте у меня вычесли из заработной платы сумму судового сбора по исполнительному листу. Вопрос: как мне отдать квартиру чтобы после реализации квартиры на торгах, не доплачивать кредитору сумму недостающею для погашения долга (на 2013 год 184 000 грн.)
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі територіального відокремленого безбалансового відділення – Запорізького обласного управління акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», третя особа – приватне підприємство «Зернодар», про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі територіального відокремленого безбалансового відділення – Запорізького обласного управління акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року, встановила: У березні 2013 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – АТ «Ощадбанк») в особі територіального відокремленого безбалансового відділення – Запорізького обласного управління акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі – Запорізьке відділення АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 27 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі – ВАТ «Ощадбанк»), правонаступником якого є АТ «Ощадбанк», та приватним підприємством «Зернодар» (далі – ПП «Зернодар») укладено кредитний договір НОМЕР_1 у вигляді відновлювальної кредитної лінії на суму 650 тис. грн. З метою забезпечення виконання боржником своїх зобов’язань за цим договором між ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 5 вересня 2008 року укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку ВАТ «Ощадбанк» належне їм на праві спільної часткової власності майно, а саме квартиру за АДРЕСА_1. ПП «Зернодар» свої зобов’язання за договором належним чином не виконало, унаслідок чого станом на 12 березня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 430 778 грн 92 коп. З огляду на викладене АТ «Ощадбанк» просило задовольнити позов: у рахунок погашення вищевказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу з будь-якою особою з визначенням початкової ціни предмета іпотеки за оцінкою суб’єкта оціночної діяльності, а також виселити відповідачів зі спірної квартири. У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ «Ощадбанк» про визнання припиненим договору іпотеки, посилаючись на те, що позичальник за основним зобов’язанням є припиненим у зв’язку з його ліквідацією та внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Реєстр) запису про його припинення від 16 грудня 2013 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 9 липня 2014 року, в задоволенні позову АТ «Ощадбанк» відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено: визнано договір іпотеки від 5 вересня 2008 року НОМЕР_2 припиненим. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року касаційну скаргу АТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 липня 2014 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року АТ «Ощадбанк» порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та прийняття нового рішення про задоволення позову в повному обсязі з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII)) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон) та частини першої статті 575, частини першої статті 598, частини першої статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Ощадбанк» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 липня 2007 року між ВАТ «Ощадбанк», правонаступником якого є АТ «Ощадбанк», та ПП «Зернодар» укладено кредитний договір НОМЕР_1 у вигляді відновлювальної кредитної лінії на суму 650 тис. грн. З метою забезпечення виконання боржником своїх зобов’язань за цим договором 5 вересня 2008 року між ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку ВАТ «Ощадбанк» належне їм на праві спільної часткової власності майно, а саме квартиру за АДРЕСА_1. ПП «Зернодар» свої зобов’язання за договором належним чином не виконало, внаслідок чого станом на 12 березня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 430 тис. 778 грн 92 коп. 9 січня 2013 року ВАТ «Ощадбанк» направило відповідачам вимогу про добровільне звільнення квартири. Ухвалою господарського суду Запорізької області від 11 грудня 2013 року затверджено звіт ліквідатора, ліквідаційний баланс та ліквідовано юридичну особу ПП «Зернодар» (а. с. 139–142). 16 грудня 2013 року згідно з витягом з Реєстру від 19 грудня 2013 року Державною реєстраційною службою України було вчинено запис про припинення юридичної особи – ПП «Зернодар» у зв’язку з визнанням її банкрутом (а.с. 146–147). Відмовляючи в задоволенні позову ВАТ «Ощадбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши зазначені обставини, дійшов висновку, що основне зобов’язання припинилося з ліквідацією юридичної особи і, як наслідок, припинилося й зобов’язання, яке його забезпечувало, – іпотека. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, – зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки, за аналогічних обставин суди касаційної інстанції в ухвалі Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року дійшли висновку про те, що оскільки на час звернення банку до суду з позовом юридична особа в установленому законом порядку ліквідована не була, тому зобов’язання за кредитним договором та договором іпотеки припинені не були, і задовольнив позовні вимоги, звернувши стягнення на предмет іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють з підставами для припинення права іпотеки. Однак при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Відповідно до статті 1 Закону іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із Реєстру. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між такою особою та кредитором. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з унесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладено для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Частинами першою, другою статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. АТ «Ощадбанк» реалізувало своє право іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, звернувшись до суду з позовом у березні 2013 року, в період дії договору іпотеки, коли зобов’язання, забезпечене іпотекою, належним чином не виконувалося, та до виключення боржника з Реєстру. Отже, можна зробити висновок, що постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням і його виключення з Реєстру не припиняє поруки, якщо кредитор до виключення боржника з цього Реєстру реалізував своє право щодо поручителя, пред’явивши до нього позов. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції у справах, ухвали в яких надані для порівняння. Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, не врахував визначеного законодавством винятку із загального правила про припинення договору іпотеки та дійшов помилкових висновків щодо припинення іпотеки у зв'язку з ліквідацією юридичної особи – боржника за основним зобов'язанням у будь-якому випадку, у тому числі й у разі, якщо до визнання боржника – юридичної особи ліквідованим і внесення запису про його припинення до Реєстру кредитор своїми діями захистив своє право на отримання коштів за договором кредиту та звернувся до суду з позовною заявою до іпотекодавця. Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила : Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі територіального відокремленого безбалансового відділення – Запорізького обласного управління акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-84цс15 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із Реєстру. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов’язанням та його виключення з Реєстру не тягнуть за собою припинення зобов’язання, адже до цього іпотекодержателем було пред’явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов’язання по погашенню боргу. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/49F0E6315CE87839C2257FA2003167DF
  17. Предистория: В 2008 году взял ипотечный кредит в Сведбанке С 2011 года не оплачиваю В 2012 году Сведбанк-Вектор-КИ В 2013 году заочное решение о взыскание на предмет ипотеки путем продажи на торгах в счет погашения тела, процентов и пени. В 2015 году еще одно заочное решение о взыскании задолженности по кредиту в счет погашения того же тела, и выросших процентов и пени с меня и поручителя(жены) В 2016 году отменили заочное решение 2015 года и назначили дело к расмотрению в общем порядке. Заява на пересмотр заочного решения 2013 года еще расматривается. Сейчас готовится встречный иск о прекращении поручительства и признании договоров факторинга недействительными. Вопрос: 1) если я подам встречный иск к КИ о признани договора поручительства прекращенным не будет ли это автоматическим признанием договора факторинга между Сведбанком - Вектором - КИ? 2)есть ли необходимость писать иск по поруке если будет иск по факторингу? 3)кому лучше предьявлять иск по факторингу- в дело 2013 или 2015 года? 4) возможно ли просто написать заперечення по делу 2015 о об отмене к расмотрению дела так как уже есть решение 2013 года. 5) ОЦЕНИТЕ ВСТРЕЧНЫЙ ИСК Оріхівський районний суд Запорізької області -------------------------------------------------------------- 70500, Запорізька область, м. Оріхів, вул. Першотравнева, 23 Суддя – М.М. Мінаєв Справа №323/1407/15-ц/№2/323/621/15 Особи, що подають заяву – ВІДПОВІДАЧ1: ОСОБА1 -- ВІДПОВІДАЧ: ОСОБА ПОЗИВАЧ: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (скорочене наіменування ТОВ «Кредитні ініціативи) ------------------------------------------------------------ 07400, Київська область, м. Бровари, бул. Незалежності, 14 код ЄДРПОУ 35326253 Засоби зв’язку: тел. 0800-50-176 ЗУСТРІЧНА ПОЗОВНА ЗАЯВА про визнання таким що припинений договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року 09.04.2008 року між ОСОБА1 та ВАТ «Сведбанк» було укладено Кредитний договір № 0704/0408/45-011. Відповідно до умов вищевказаного Кредитного договору, Банк зобов'язується надати Боржнику кредит у сумі 16 000,00 (шістнадцять тисяч доларів США 00 центів) дол. США, а Позичальник зобов'язується повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. В якості забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором між ОСОБА1., ОСОБА. та ВАТ «Сведбанк» було укладено Договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р. Під час ознайомлення з матеріалами цієї справи, стало відомо, що 28.11.2012 р. між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк», який в свою чергу виступає правонаступником Акціонерного комерційного банку «ТАС-Комерцбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс», та між TOB «ФК Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» відбулася заміна кредитора, а саме TOB «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора/стягувана за договором від 09.04.2008 № 0704/0408/45-01. Заочним рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задоволено у повному обсязі. Ухвалено - звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру іпотеки - однокімнатну квартиру № 4, яка знаходиться за адресою:КВАРТИРА, що належить мені на праві власності на користь TOB «Кредитні ініціативи» (ЄДРПОУ: 35326253, п/р 26507010332001 в ПАТ «Альфа-Банк», МФО: 300346. Юридична адреса: 07400, Київська область, м. Бровари, буд. Незалежності, 14), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0704/0408/45-011 від 09.04.2008 року, яка станом на 09.03.2013 складає 183 520,71 (сто вісімдесят три тисячі п'ятсот двадцять гривень 71 копійка) грн., а саме: за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності /незалежним експертом на стадії оцінки майна. У роз'ясненнях, що містяться в пункті 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" зазначено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог ст. ст. 526, 599 ЦК України. Таким чином, з ухваленням рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 27.09.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ № 2/323/838/13 про задоволення вимог кредитора - TOB «Кредитні іниціативи», яким за кредитом - 122 380,98 (сто двадцять дві тисячі триста вісімдесят гривень 98 копійок) грн.; по відсотках - 31 342,71 (тридцять одна тисяча триста сорок дві гривні 71 копійка) грн.; пеня - 29 797,02 (двадцять дев'ять тисяч сімсот дев'яносто сім гривень 02 копійки) грн., припинились правовідносини сторін, що ґрунтуються на кредитному договорі, зокрема, сплата чергових платежів, сплата та нарахування відсотків, разом із тим виникло грошове зобов'язання із повернення кредитних коштів в повному обсязі та нарахованих на цей час відсотків, невиконання якого тягне відповідальність, встановлену ст. 625 ЦК України. Вимог про стягнення коштів на підставі ст.625 ЦК України позивач не заявляв. Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року по цивільній справі №6-25812св14, ухвалах ВССУ від 17.04.2015 р., 03.09.2015 р., рішенні апеляційного суду Запорізької області від 26.05.2015 р. по справі № 336/7345/14-ц та інших Щодо припинення договору поруки. Порука за договором поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р., укладеним між ОСОБА1, ОСОБА. та ВАТ «Сведбанк» припинилася як на підставі частини 1ст. 559 ЦК України, так і на підставі частини 4 ст. 559 ЦК України, оскільки: 1) Щодо припинення поруки на підставі частини 1 ст. 559 ЦК України. Пунктом 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (надалі за текстом - Постанова) роз'яснено, що Відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання. Згідно п. 11 Договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р. Сторони не мають права в односторонньому порядку відмовитися від прийнятих на себе зобов'язань за цим Договором або змінити його умови. Сторони домовились, що будь-які зміни до Основного зобов'язання, крім змін, наслідком яких є збільшення обсягу відповідальності Поручителя за цим договором, погоджуються між позичальником та банком самостійно без повідомлення поручителя про такі змін. Як вбачається, згідно п. 1.3. Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01 за користування кредитом встановлено процентну ставку у розмірі 11,9 % річних. 26.11.2009 р. між сторонами кредитного договору було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01, згідно якого було змінено розмір відсоткової ставки та встановлено у такому розмірі (п. 1.3): 1.3.1. 11,9 % річних за період від дати укладання цього договору по 26.11.2009 р. 7 % річних за^період користування кредитом з 27.11.2009 р. по 09.11.2010 р. 10 % річних за період користування кредитом з 10.11.2010 р. по 09.11.2011 р. 13,08 % річних за період користування кредитом з 10.11.2011 р. по 09.04.2033 р. Таким чином, у зв'язку із зміною відсоткової ставки та збільшенням сум щомісячної сплати кредиту та процентів, збільшився розмір основного зобов'язання, при цьому, згоди на таке збільшення поручитель не надавав та Додаткова угода до Договору поруки не укладалася, отже договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р. вважаємо припиненим від 26.11.2009 р.(з дня підписання Договора про внесення змін та доповнень № 1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01). 2) Щодо припинення поруки на підставі частини 4 ст. 559 ЦК України. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності ч.4 ст.559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення ч.4 ст.559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення ч.4 ст.559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення частини ч.4 ст.559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертійстатті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі; застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване в другому реченні ч.4 ст.559 ЦК України словосполучення «пред'явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості з боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Отже, виходячи з положень другого речення ч.4 ст.559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч.2 ст.1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-53цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно п. 10. Договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09.04.2008 р., цей Договір набуває чинності з дати його підписання. Сторони, керуючись умовами частини 4. ст. 559 ЦК України встановили, що строком припинення поруки, встановленої цим Договором є повне виконання Позичальником або Поручителем своїх обов'язків, передбачених основним зобов'язанням . Пунктом 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» (надалі за текстом - Постанова) роз'яснено, що сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Таким чином, в Договорі поручительства не зазначено строк діє поруки, а тому порука за цим договором припиняється, якщо Кредитор не пред'явить вимоги до Поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Згідно п. 24 Постанови, пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Згідно п. 1.1 Кредитного договору, строк виконання основного зобов'язання було встановлено 09.04.2033 р. Однак, достроково звертаючись з позовом у 2013 р. до Оріхівського районного суду Запорізької області до Відповідача 1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок всієї заборгованості за кредитним договором, Позивач змінив строк виконання основного зобов'язання, який настав в день подання до суду позову. При цьому, позивач звернувся до поручителя із позовом після спливу шестимісячного строку. Таким чином, договір поруки є припиненим. Згідно з ч.1 ст. 88 ЦПК України, стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 3, 4, 38, 42, 44, 57, 58, 59, 64, 109, 118, 119, 120 Цивільного процесуального кодексу України, ПРОШУ СУД: 1) Прийняти до розгляду позовну заяву; 2) Визнати таким що припинений договір поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року 4) Судові витрати покласти на Позивача. Додатки: 1. Оригінал квитанції про сплату судового збору у розмірі 275,61 грн. 2. Копія рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 23.06.2013 р. по справі № 323/3177/13-ц/ №2/323/838/13. 3. Копія кредитного договору № 0704/0408/45-011 від 09 квітня 2008 року. 4. Копія Договору про внесення змін та доповнень №1 до Кредитного договору № 09.04.2008 № 0704/0408/45-01. 5. Копія договору поруки № 0704/0408/45-011-Р-1 від 09 квітня 2008 року. 6. Копія цієї заяви з додатками для Позивача. «___»______________2016 року ОСОБА1 «___»______________2016 року ОСОБА
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «М'ясний формат», про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом Особа_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Особа_2, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області, про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2010 року відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, а в подальшому – із заявою про зміну позовних вимог, посилаючись на те, що 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і товариством з обмеженою відповідальністю «М'ясний формат» (далі – ТОВ «М'ясний формат») укладено генеральну кредитну угоду, на підставі якої цього ж дня між останніми укладено кредитний договір, за умовами якого ТОВ «М'ясний формат» було відкрито довгострокову відновлювальну кредитну лінію з лімітом кредитування 2 млн 500 тис. грн строком до 3 серпня 2011 року зі сплатою 19,75 відсотків річних. З метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором 4 серпня 2008 року укладено два договори іпотеки між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та: Особа_1, предметом договору з якою є квартира Адреса_1; Особа_3, предметом договору з яким є квартира Адреса_2. Унаслідок невиконання ТОВ «М'ясний формат» кредитного договору в останнього утворилася заборгованість, яка станом на 11 вересня 2009 року склала 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп., тому банк просив у рахунок погашення заборгованості звернути солідарне стягнення на зазначені квартири шляхом продажу їх на прилюдних торгах, зняти Особа_1 і Особа_3 з реєстрації та виселити з квартир, стягнути з них солідарно судові витрати. Суди неодноразово розглядали справу за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_3 і Особа_1. Так, заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 8 червня 2011 року ухвалено стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп. за рахунок предметів іпотеки у межах їх вартості; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2012 року рішення суду від 8 червня 2011 року скасовано. Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2012 року, позов задоволено, ухвалено у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 млн 566 тис. 712 грн 47 коп. звернути стягнення на предмети іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів з продажу квартир за початковою ціною, яка встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2013 року зазначені рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У січні 2014 року Особа_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 12 березня 2013 року ТОВ «М'ясний формат» ліквідовано. На підставі цієї ухвали 28 березня 2013 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – ЄДР) внесено запис про припинення ТОВ «М'ясний формат». Оскільки відповідно до статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) з ліквідацією боржника припиняється його основне зобов’язання перед кредитором, а згідно із частиною першою статті 17 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») з припиненням основного зобов’язання іпотека також припиняється, Особа_1 просила визнати договір іпотеки належної їй квартири Адреса_1, укладений 4 серпня 2008 року між нею та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», припиненим, зобов'язати реєстраційну службу Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області внести до Державного реєстру іпотек та Державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна записи щодо припинення обтяжень іпотекою квартири. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2014 року позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_3 та Особа_1 роз'єднано в самостійні провадження. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2014 року, в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до Особа_1 відмовлено; зустрічний позов Особа_1 задоволено частково, визнано договір іпотеки, укладений 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Особа_1, припиненим з моменту внесення до ЄДР інформації про припинення ТОВ «М'ясний формат», тобто з 8 березня 2013 року. У задоволенні решти позову Особа_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, вказані рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 609 ЦК України. Для обґрунтування зазначеної підстави ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2011 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» (далі – ПАТ «АКБ «Капітал») до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-15893св11). Так, у вказаній справі суд касаційної інстанції, застосувавши частину першу статті 17, частину першу статті 33 Закону України «Про іпотеку», статтю 111, частину першу статті 575, частину першу статті 598, статті 599, 609 ЦК України, залишив рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову без змін виходячи з того, що на час звернення ПАТ «АКБ «Капітал» (кредитора) до суду з позовом боржник ліквідований не був, запис про припинення останнього внесено до ЄДР лише після звернення кредитора до суду, а тому зобов’язання за кредитним та іпотечним договорами не можна визнати припиненими. Наявність постанови господарського суду про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та відповідно не припиняє договору іпотеки. У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій погодилися з висновками суду першої інстанції, який, відмовивши в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та задовольнивши частково зустрічний позов Особа_1, дійшов висновку, що у зв'язку з ліквідацією ТОВ «М'ясний формат» основне зобов’язання за укладеним між останнім та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитним договором є припиненим (стаття 609 ЦК України), тому за положенням частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» припиненим є і договір іпотеки, укладений Особа_1 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» з метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» та статті 609 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 4 серпня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «М'ясний формат» укладено генеральну кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої банк зобов'язався надати ТОВ «М'ясний формат» кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених кредитними договорами, які укладені в рамках цієї угоди і є її невід'ємними частинами. Того ж дня між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «М'ясний формат» укладено кредитний договір, за умовами якого останньому була відкрита довгострокова відновлювальна кредитна лінія з лімітом кредитування 2 млн. 500 тис. грн строком до 3 серпня 2011 року зі сплатою 19, 75 відсотків річних. Одночасно з метою забезпечення виконання ТОВ «М'ясний формат» своїх зобов'язань за вказаними генеральною кредитною угодою та кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Особа_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого Особа_1 передала в іпотеку належну їй квартиру Адреса_1. У зв’язку з невиконанням ТОВ «М'ясний формат» умов генеральної кредитної угоди та кредитного договору, в останнього утворилась заборгованість, яка станом на 11 вересня 2009 року склала 2 млн. 566 тис. 712 грн 47 коп. У січні 2010 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з позовною заявою до Особа_1. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 12 березня 2013 року ТОВ «М'ясний формат» ліквідовано. 28 березня 2013 року до ЄДРЮО та ФОП внесено запис про припинення ТОВ «М'ясний формат». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) з несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержателем було пред'явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов'язання по погашенню боргу. Таких по суті висновків дійшов і суд касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги у справі № 6-15893св11. Проте у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин, не врахував визначений законодавством виняток із загального правила припинення договору іпотеки та дійшов помилкових висновків щодо припинення іпотеки в зв'язку з ліквідацією юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням у будь-якому випадку, у тому числі й у разі, якщо до визнання боржника-юридичної особи ліквідованим і внесення запису про його припинення до ЄДРЮО та ФОП кредитор своїми діями захистив своє право на отримання коштів за договором кредиту та звернувся до суду з позовною заявою до іпотекодавця. Таким чином, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-216цс14 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти дію зобов’язань, які забезпечують основне зобов’язання, яке залишилось невиконаним. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) приймає на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРЮО та ФОП. Оскільки покладення на особу, яка видала забезпечення, цих ризиків відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, то всі прийняті ризики повинні покладатися на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника, отже, ліквідація несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто, звільнення останньої від таких ризиків повинно бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов’язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов’язання, адже до цього іпотекодержателем було пред’явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов’язання по погашенню боргу. Суддя Верховного Суду УкраїниА.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3BC081CC656CE5BC2257F79004AA842
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Особа_3, управління служб у справах дітей департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про припинення правовідносин, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до Особа_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 30 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк», банк), та Особа_4 укладено кредитний договір та договір іпотеки. Інформація_1 Особа_4 померла. Спадкоємцем є її малолітній син – Особа_2. Вважаючи, що банк належним чином був повідомлений про смерть Особа_4 у вересні 2011 року, однак не пред'явив вимог до спадкоємців боржника, що є підставою для визнання припиненими зобов'язань за кредитним договором та договором іпотеки, позивач просив: визнати ПАТ «ОТП Банк» таким, що втратило право вимоги до спадкоємця Особа_4 – малолітнього Особа_2 за кредитним договором та договором іпотеки; визнати припиненими вказані договори; зобов’язати приватного нотаріуса зняти заборону відчуження квартири Адреса_1, накладену в порядку забезпечення кредитного договору та зареєстровану 30 жовтня 2007 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У серпні 2013 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом до Особа_2, посилаючись на те, що про смерть божника банку стало відомо 30 травня 2013 року після отримання позовної заяви Особа_1, яка подана в інтересах малолітнього Особа_2. Станом на день смерті Особа_4 кредитна заборгованість складала 28 тис. 115 доларів США 33 центи. Вважаючи, що відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» іпотека є дійсною для спадкоємців майна, банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки й виселити Особа_2 з указаної квартири. Московський районний суд м. Харкова рішенням від 29 травня 2014 року позовні вимоги Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 задовольнив, ухвалив визнати ПАТ «ОТП Банк» таким, що втратило право вимоги до спадкоємця Особа_4 – малолітнього Особа_2 за зобов'язаннями Особа_4 за кредитним договором та договором іпотеки; визнати припиненими вказані договори; зобов’язати приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Особа_3 зняти заборону відчуження квартири Адреса_1, накладену в порядку забезпечення кредитного договору та зареєстровану 30 жовтня 2007 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна; у задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «ОТП Банк» відмовив. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 6 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2; зустрічний позов ПАТ «ОТП Банк» задовольнив частково: звернув стягнення на предмет іпотеки – указану квартиру, належну малолітньому Особа_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, для задоволення вимог ПАТ «ОТП Банк» за договором кредиту від 30 жовтня 2007 року в розмірі 28 тис. 115 доларів США 33 центи, що еквівалентно 224 тис. 121 грн 35 коп.; установив спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні іншої частини зустрічного позову ПАТ «ОТП Банк» відмовив. У заяві Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд судового рішення порушується питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин другої та третьої статті 1281 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 30 січня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») до фізичних осіб, третя особа – орган опіки та піклування Котовської районної державної адміністрації Одеської області, про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-52990св13); 12 травня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичних осіб про стягнення боргу (№ 6-19676ск14); 24 вересня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення коштів (№ 6-24635св14); 9 жовтня 2014 року у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичної особи про стягнення заборгованості (№ 6-29257св14); 29 жовтня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом фізичної особи до фізичної особи про визнання недійсним договору позики (№ 6-31035св14). Ухвала суду касаційної інстанції від 24 вересня 2014 року у справі № 6-24635св14, якою судове рішення суду апеляційної інстанції скасоване, а справа передана на новий розгляд, не містить правової позиції щодо спірних правовідносин, а вказує на допущені судом попередньої інстанції порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судом належним чином фактичних обставин справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-31035св14 суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, виходив з того, що позивач за первісним позовом знав про смерть позичальника (боржника) та вимоги до спадкоємця позичальника пред'явив з пропуском строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України. За результатами розгляду касаційних скарг у справах № 6-52990св13, № 6-19676ск14, № 6-29257св14 суд касаційної інстанції погодився по суті з рішеннями судів інших інстанцій щодо відмови в задоволенні позовів ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичних осіб про стягнення заборгованості, які виходили з того, що оскільки договірні зобов'язання не виконувалися, то кредитор спадкодавця міг дізнатися про відкриття спадщини, однак не пред'явив у визначений частиною другою статті 1281 ЦК України свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, тому він пропустив указаний строк. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, виходив з відсутності доказів того, що до 30 травня 2013 року (дата отримання банком позовної заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2) ПАТ «ОТП Банк» належним чином було повідомлено спадкоємцями боржника про відкриття спадщини, тому шестимісячний строк для звернення до спадкоємців з вимогою про погашення заборгованості Особа_4 банком не пропущено, підстави для припинення кредитних та іпотечних зобов'язань відсутні і первісний позов задоволенню не підлягає. При цьому, оскільки вимогами законодавства встановлено обов'язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора в межах вартості майна, одержаного у спадщину і такі вимоги спадкоємцями виконані не були, то зустрічні позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях у справах № 6-52990св13, № 6-19676ск14, № 6-29257св14. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 30 жовтня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та Особа_4 укладено: кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 32 тис. 800 доларів США з кінцевою датою повернення кредиту – 26 жовтня 2032 року; договір іпотеки, предметом якого є квартира Адреса_1. Інформація_1 Особа_4 померла. На момент смерті позичальника загальна сума боргу за договором кредиту склала 28 тис. 115 доларів США 33 центів, що було еквівалентно 224 тис. 121 грн 35 коп. Спадкоємцем указаної квартири, яка є предметом іпотеки, є малолітній син померлої Особа_2, Інформація_2 року народження, батьком якого є Особа_1. Згідно з листом Четвертої Харківської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2012 року, адресованим ЗАТ «ОТП Банк» (без зазначення адреси банку), нотаріальна контора повідомила банк, що 27 вересня 2012 року спадкоємцю за законом Особа_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом після Особа_4, померлої Інформація_1, на зазначену вище квартиру, яка знаходиться під забороною відчуження згідно з договором іпотеки від 30 жовтня 2007 року. Відповідно до журналу реєстрації вихідних документів Четвертої Харківської державної нотаріальної контори зазначений лист направлено до ЗАТ «ОТП Банк». Однак, доказів отримання вказаного листа Четвертої Харківської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2012 року банком матеріали справи не містять. Відповідно до пояснень ПАТ «ОТП Банк» банк дізнався про те, що Особа_4 померла, лише 30 травня 2013 року, в день, коли до банку надійшла позовна заява Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав i обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять yсі права i обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав i обов’язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218,1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Вiдповiдно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язане з його особою i у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Перелік зобов'язань, які не входять до складу спадщини, визначений статтею 1219 ЦК України, отже зобов'язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини. За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців вiд дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно вiд настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав i не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року вiд настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть iпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки вiд iпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус iпотекодавця i має всі його права i несе всі його обов'язки за iпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – iпотекодавця, такий спадкоємець не несе вiдповiдальність перед iпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги iпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та iпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов'язань переходять обов'язки iпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивiльно-правовi норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого iпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). У справі, яка переглядається, встановлено, що Особа_4 була позичальником за кредитним договором зі строком повернення кредиту 26 жовтня 2032 року та іпотекодавцем за договором іпотеки, тобто одночасно виступала і боржником, i iпотекодавцем. У зв'язку з її смертю відкрилася спадщина, яку прийняв Особа_2, перебравши на себе обов'язки iпотекодавця в межах вартості предмета іпотеки. Однак звернення стягнення на предмет іпотеки є можливим лише за умови, якщо зобов'язання боржником було порушене. Отже, в цьому разі стаття 1281 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується. За таких обставин із загальним висновком судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо відсутності в цьому випадку підстав для припинення кредитних та іпотечних зобов'язань і для задоволення первісного позову, а також стосовно задоволення позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, можна погодитися. Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Отже, у задоволенні заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд судового рішення слід відмовити. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Особа_1 в інтересах малолітнього Особа_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-1286цс15 Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть iпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки вiд iпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус iпотекодавця i має всі його права i несе всі його обов'язки за iпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – iпотекодавця, такий спадкоємець не несе вiдповiдальність перед iпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги iпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та iпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов'язань переходять обов'язки iпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивiльно-правовi норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого iпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/111E0379825A3674C2257F78002D8B52
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ«УкрСиббанк») про визнання договору іпотеки недійсним, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що предмет іпотеки є об’єктом спільної сумісної власності, оскільки набутий ОСОБА_2 у власність за час шлюбу з ним, однак, порушуючи вимоги частини другої статті 6 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), статті 369 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), без його згоди як співвласника спірної квартири ОСОБА_2 передала її в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк». Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати недійсним зазначений договір іпотеки на підставі статей 203, 215, 369 ЦК України. 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – ПАТ «УкрСиббанк», про визнання права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано за ним право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки, укладений 8 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 щодо передачі в іпотеку зазначеної квартири; вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі – ТОВ «Кей-Колект») відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року залишено без змін. 28 серпня 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «Кей-Колект» із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), статей 182, 203 й 215 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 4 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та частини третьої статті 6 Закону № 898-IV, а також із підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У зв’язку із цим ТОВ «Кей-Колект» просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним та визнання права спільної сумісної власності. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 8 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 168 тис. грн зі ставкою 17,5 % річних (а.с. 73). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (а.с. 7, 72). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_2 на підставі договору, укладеного 21 лютого 1994 року між нею та ОСОБА_4, за умовами якого остання передала у власність ОСОБА_2 спірну двокімнатну квартиру, що належала ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право особистої власності на квартиру, виданим 12 січня 1994 року Міським виробничим управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від 27 червня 1991 року, в обмін з доплатою на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, що належала ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом на право особистої власності на квартиру, виданим Хмельницьким міським управлінням житлово-комунального господарства 4 січня 1994 року на підставі рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради народних депутатів від 27 червня 1991 року. Договір міни нотаріально посвідчений та зареєстрований (а.с. 11–12, 98). Суди також установили, що з 23 березня 1986 року до 18 лютого 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с. 16–17). 12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладено договір факторингу, за умовами якого банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за договорами кредиту та іпотеки від 8 листопада 2006 року, а також договір відступлення права вимоги за оспорюваним договором іпотеки (а.с. 147–149, 204–209, 211–214). Листами від 15 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» повідомило ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про відступлення ТОВ «Кей-Колект» прав вимоги за укладеними договорами (а.с. 217, 219). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, виходив з того, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України, частини другої статті 6 Закону № 898-IV, статті 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку (заставу) лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників, тому договір іпотеки є недійсним, оскільки такої згоди ОСОБА_1 не було. ТОВ «Кей-Колект» посилається на невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року (справа № 6-44цс11) та 16 травня 2012 року (у справі № 6-36цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Зазначені постанови прийняті у справах про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених чоловіком без згоди жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, щодо передачі в іпотеку майна, набутого ними за час спільного проживання. У цих постановах Верховний Суд України зазначив, що в разі, якщо на момент укладення оспорюваного правочину особа у шлюбі не перебувала, фактичного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю не встановлено, особа вважається єдиним власником нерухомого майна, діє на власний розсуд відповідно до норм чинного законодавства, підстав для визнання укладеного нею договору іпотеки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди усіх співвласників немає. Порівняння змісту постанов Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року та 16 травня 2012 року, наданих заявниками для порівняння, зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в зазначених постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Крім того, ТОВ «Кей-Колект» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Як приклад неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права заявник надав рішення та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня й 22 серпня 2012 року, 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року, 11 лютого та 15 липня 2015 року в справах про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним. Рішенням від 25 липня 2012 року суд касаційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання права власності та визнання договору іпотеки недійсним на підставі того, що факт проживання чоловіка й жінки однією сім’єю і належніcть їм майна на праві спільної сумісної власності встановлено тільки рішенням суду, а на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був іпотекодавець. В ухвалі від 22 серпня 2012 року суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який установив, що нежитлові приміщення, які є предметом іпотеки та складають 13/100 частин багатоквартирного будинку, конкретно визначені й відокремлені від решти 87/100 частин, є самостійними об’єктами права власності, – приватизованими квартирами, які окремо обліковуються в органах бюро технічної інвентаризації; позивач відповідно до положень статті 319 ЦК України на власний розсуд розпорядився належним йому на праві власності майном, оскільки володів ним на праві приватної, а не спільної сумісної власності, а в договорі іпотеки зазначив, що предмет іпотеки придбаний за його особисті кошти та є його особистою власністю. Зазначені ухвали від 25 липня й 22 серпня 2012 року, надані заявником для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, ухвалені у справах з різними обставинами справи, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Крім того, не можуть бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права ухвали від 6 листопада 2013 року, 16 квітня 2014 року та 15 липня 2015 року, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалені у справі рішення і направив справи на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили у справах фактичні обставини, що мали значення для правильного вирішення спорів. За таких обставин відсутні підстави для висновку щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. В ухвалі від 11 лютого 2015 року суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який позивачка та відповідач придбали за договором купівлі-продажу, перебуваючи в шлюбі, однак право власності було оформлено на відповідача; після розірвання шлюбу відповідач передав зазначений будинок в іпотеку без згоди позивачки. Суди відмовили в задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним з огляду на те, що позивачка не довела належними й допустимими доказами порушення або невизнання її прав на спірне майно іпотекодавцем та установою банку, оскільки на час укладення спірного іпотечного договору іпотекодавець зазначив, що спірний будинок не є об’єктом спільної сумісної власності, інших співвласників установлено не було. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинного на час набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодерження в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. У справі, яка переглядається, право спільної сумісної власності на спірну квартиру виникло в ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з укладеного 21 лютого 1994 року договору міни і, згідно зі статтею 578 ЦК України та статтею 6 Закону № 898-IV для укладення договору іпотеки необхідною була згода співвласника ОСОБА_1. Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У справі, рішення в якій переглядається, суд встановив, що під час укладення договору міни від 21 лютого 1994 року, ОСОБА_1 надав Хмельницькій державні нотаріальній конторі заяву від 21 лютого 1994 року, у якій зазначив, що він дає згоду ОСОБА_2 на обмін нею квартири АДРЕСА_2 на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 122). Отже, ОСОБА_1 про укладення договору міни знав, на що дав свою згоду, реєстрацію права власності на майно за ОСОБА_2 не оскаржував. Згідно зі свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим повторно 3 вересня 2013 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Хмельницькому реєстраційної служби Хмельницького міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано 18 лютого 2000 року (а. с. 32). Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не порушував питання про поділ майна подружжя чи виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності. ОСОБА_2, укладаючи договір іпотеки, надала довідку державного нотаріуса Першої Хмельницької державної нотаріальної контори від 8 листопада 2006 року про те, що згідно з Державним реєстром заборон власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2, станом на 8 листопада 2006 року квартира під забороною не перебуває (а. с. 75 зворот). Крім того, ОСОБА_2 подала нотаріально посвідчену заяву від 8 листопада 2006 року, в якій зазначила, що квартира АДРЕСА_1, що передається в іпотеку, є її особистою приватною власністю, оскільки набута не у шлюбі; особи, які могли б клопотати про визнання за ними права власності на квартиру, чи неповнолітніх та малолітніх дітей, які користуються цим житлом та зареєстровані в ньому, відсутні (а. с. 76, зворот). Відповідно до витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно Хмельницького бюро технічної інвентаризації від 8 листопада 2006 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2, підстава виникнення права власності – договір міни від 21 лютого 1994 року, форма власності – приватна, частка – 1/1 (а. с. 75). Про те, що спірна квартира належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, остання засвідчила і в договорі іпотеки (пункт 1.5 договору іпотеки, а. с. 8). На момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 не перебувала. Наведене свідчить, що на час укладення договору іпотеки (8 листопада 2006 року) банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і що останній не надав ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору. Отже, мотиви задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання договору іпотеки недійсним суду першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цій частині слід скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав. За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 24 березня 2015 року та рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 березня 2014 року в частині визнання договору іпотеки недійсним скасувати, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1912цс15 Відповідно до частини п’ятої статті 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України від 5 червня 2003 рок № 898-IV «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/61AF2A7D44CEE803C2257F4C00476696
  21. Доброго дня! Хочу спробувати наступну схему: зарахування однорідних вимог з банком який на стадії ліквідації (не тимчасова адміністрація)... є боржник і відповідно кредитор банку (депозитний, або поточний рахунок).... ну а далі все зрозуміло.... припинення зобовязання та забезпечувальних правочинів.... на даний момент є лише рішення 1 інстанйції позитивне.... в кого які думки на цю тему.
  22. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І. та Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. у справі № 910/28219/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Інтертранс» до Національного банку України, Державної виконавчої служби України в особі відділу примусового виконання рішень, третя особа – публічне акціонерне товариство «Земельний банк», про визнання недійсним акта уцінки майна, визнання іпотеки припиненою та вилучення із державного реєстру іпотек запису про іпотеку нерухомого майна, – в с т а н о в и л а: До Верховного Суду України звернувся Національний банк України (далі – НБУ) із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. у справі № 910/28219/14 із підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі –ГПК), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 29 вересня 2014 р. у справі № 922/4189/13, від 23 жовтня 2012 р. у справі № 17/338/09, а також копію постанови Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-26цс14, в яких, на думку заявника, суди касаційних інстанцій, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку –правовідносини щодо примусової реалізації заставленого майна мають регулюватися нормативними актами у тій редакції, яка була чинною на час вчинення певної процесуальної дії, зокрема проведення прилюдних торгів, а не в тій, яка була чинною до внесення цих змін і передбачала, що іпотеку може бути припинено за рішенням суду за результатами других прилюдних торгів, якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою статті 49 Закону України «Про іпотеку». Ухвалою Верховного Суду України від 27 листопада 2015 р. справу № 910/28219/14 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою НБУ про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. у цій справі. У заяві НБУ просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. у справі № 910/28219/14 та залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 24 лютого 2015 р. і постанову Київського апеляційного господарського суду від 7 липня 2015 р. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, товариство з обмеженою відповідальністю «Інтертранс» (далі – позивач) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до НБУ, Державної виконавчої служби України в особі відділу примусового виконання рішень, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – публічне акціонерне товариство «Земельний банк» (далі – третя особа), про: – визнання недійсним акта уцінки майна від 18 листопада 2014 р. ВП № 27795572, складеного державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко О.С. під час примусового виконання наказу господарського суду Харківської області від 17 березня 2011 р. № 66/291-10, виданого на підставі рішення Господарського суду Харківської області від 2 грудня 2010 р. у справі № 66/291-10; – визнання такою, що припинилася через десять днів після проведення других прилюдних торгів, а саме з 28 жовтня 2014 р., іпотеки нерухомого майна – нежитлових будівель: літ. А-2 площею 283,7 кв. м, літ. Б-1 площею 347,3 кв. м, літ. Г-1 площею 199,5 кв. м, літ. Д-2 площею 1 229,2 кв. м, літ. Е-3 площею 797,3 кв. м, літ. Е-1 площею 26,3 кв. м, літ. Ж-1 площею 620,7 кв. м, літ. З-1 площею 912,4 кв. м, літ. И-2 площею 320,1 кв. м, літ. Й-1 площею 43,8 кв. м, літ. К-1 площею 329,2 кв. м, літ. Л-1 площею 80,8 кв. м, літ. М-2 площею 149,1 кв. м, літ. Н-3 площею 385,2 кв. м, літ. О-2 площею 1 553,9 кв. м, літ. П-1 площею 672,5 кв. м, літ. Р-1 площею 1 038,5 кв. м, літ. Т-1 площею 146,7 кв. м, літ. У-1 площею 12,6 кв. м (далі – нежитлові будівлі), розташованих за адресою: м. Харків, вул. Кашуби, 10, загальною площею 9 148,8 кв. м, що виникла на підставі договору іпотеки від 6 липня 2009 р. № 5/6 (далі – договір № 5/6), укладеного між НБУ, Харківським акціонерним комерційним Земельним банком, правонаступником якого є третя особа, і позивачем; – вилучення із державного реєстру іпотек запису № 8862434 про іпотеку нерухомого майна – нежитлових будівель, що виникла на підставі договору № 5/6. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначає, що станом на час проведення другої оспорюваної уцінки предмета іпотеки та передачі його на треті прилюдні торги Закон України «Про іпотеку» не передбачав проведення другої уцінки майна і третіх прилюдних торгів, внаслідок чого другий акт уцінки майна, на думку позивача, суперечить вимогам законодавства України та підлягає визнанню недійсним. Позивач наголосив, що оскільки НБУ як іпотекодержатель протягом десяти днів після проведення перших і других прилюдних торгів не скористався своїм правом придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна, то іпотека за договором № 5/6 є такою, що припинилася через десять днів після проведення других прилюдних торгів, а саме з 28 жовтня 2014 р. Крім того, позивач послався на те, що оскільки іпотека підлягає визнанню такою, що припинилася, то запис про іпотеку № 8862434 має бути вилучено із державного реєстру іпотек. Рішенням господарського суду міста Києва від 24 лютого 2015 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 7 липня 2015 р., припинено провадження у справі в частині вимог про визнання недійсним акта уцінки майна від 18 листопада 2014 р. ВП № 27795572, складеного державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко О.С. під час примусового виконання наказу господарського суду Харківської області від 17 березня 2011 р. № 66/291-10, виданого на підставі рішення господарського суду Харківської області від 2 грудня 2010 р. у справі № 66/291-10. У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. постанову Київського апеляційного господарського суду від 7 липня 2015 р. скасовано. Рішення господарського суду міста Києва від 24 лютого 2015 р. у частині припинення провадження у справі залишено без змін. Рішення господарського суду міста Києва від 24 лютого 2015 р. у частині відмови у задоволенні позовних вимог скасовано, прийнято в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги позивача про визнання припиненою іпотеки з 28 жовтня 2014 р. нерухомого майна – нежитлових будівель задоволено та вилучено із державного реєстру іпотек запис № 8862434 про іпотеку нерухомого майна –нежитлових будівель. Так, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що іпотеку може бути припинено за рішенням суду за результатами других прилюдних торгів, якщо іпотекодержатель не скористався правом, передбаченим частиною першою статті 49 Закону України «Про іпотеку», та зазначив, що за змістом пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» від 22 вересня 2011 р. № 3795-VІ його дія не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання чинності Законом № 3795-VI, таким чином, до спірних правовідносин має застосовуватися саме та редакція Закону, яка була чинною на момент їх виникнення. Аналіз застосування положень частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку» та пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» від 22 вересня 2011 р. № 3795-VІ Вищим господарським судом України у цій справі та в судових рішеннях, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, дає підстави для такого висновку. Як встановлено судами, рішенням господарського суду Харківської області від 2 грудня 2010 р. у справі № 66/291-10, яке набрало законної сили, з метою задоволення вимог НБУ в особі управління НБУ в Харківській області за кредитним договором від 18 червня 2008 р. № 5 (далі – кредитний договір) у розмірі 50 000 000,00 грн за основним боргом, прострочених відсотків за користування кредитом в сумі 8 973 287,65 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О. та зареєстрованим у реєстрі за № 2423, а саме нежитлові будівлі, оцінений (на дату укладення договору іпотеки) у 33 301 600,00 грн, шляхом продажу його на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження. 17 березня 2011 р. на виконання зазначеного рішення суду було видано відповідний наказ № 66/291-10. 22 липня 2011 р. Державною виконавчою службою України в особі відділу примусового виконання рішень винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 27795572 з виконання наказу господарського суду Харківської області від 17 березня 2011 р. № 66/291-10. Відповідно до звіту від 24 лютого 2014 р. про оцінку нежитлових будівель загальною площею 9 148,80 кв. м, розташованих за адресою: м. Харків, вул. Кашуби, 10, ринкова вартість об'єкту оцінки без податку на додану вартість станом на 15 листопада 2013 р. становила 13 000 000,00 грн. Згідно з протоколом № 2690 призначені на 8 вересня 2014 р. о 09:00 електронні торги щодо реалізації нежитлових будівель стартовою ціною 13 000 000,00 грн не відбулися у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. 17 вересня 2014 р. державним виконавцем було складено акт уцінки майна ВП № 27795572, яким було зменшено ціну майна – нежитлових будівель на 15 % та встановлено його ціну на других електронних торгах – 11 050 000,00 грн без урахування ПДВ. Згідно з протоколом № 7087 призначені на 17 жовтня 2014 р. о 09:00 електронні торги щодо реалізації нежитлових будівель стартовою ціною 11 050 000,00 грн не відбулися у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Згідно з протоколом № 24012 призначені на 19 грудня 2014 р. о 09:00 електронні торги щодо реалізації нежитлових будівель, стартовою ціною 8 450 000,00 грн не відбулися у зв’язку з відсутністю допущених учасників торгів. Листом № 14-0-34-2545/2.-54/15 від 26 грудня 2014 р. відділ примусового виконання рішень державної виконавчої служби України звернулося до НБУ з пропозицією вирішити питання щодо залишення за собою нереалізованого майна. Згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в ч. 8 ст. 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Порядок проведення прилюдних торгів із реалізації нерухомого арештованого майна встановлено Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5. Відповідно до пункту 1.4 Тимчасового положення організація та проведення прилюдних торгів з реалізації предмета іпотеки здійснюється з урахуванням вимог Закону України «Про іпотеку». Судами встановлено, що кредитний договір, як і забезпечувальний іпотечний договір, за яким провадиться звернення стягнення згідно з наказом від 17 березня 2011 р. № 66/291-10, укладено до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» від 22 вересня 2011 р. Відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) за результатами перших прилюдних торгів призначається проведення на тих же умовах других прилюдних торгів, які мають відбутися протягом одного місяця з дня проведення перших прилюдних торгів. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на других прилюдних торгах може бути зменшеною не більш, ніж на 25 %. Законом № 3795-VІ внесено зміни до ст. 49 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких за результатами других прилюдних торгів призначається проведення у тому самому порядку третіх прилюдних торгів. Початкова ціна продажу предмета іпотеки на третіх прилюдних торгах може бути зменшена не більш як на 50 % початкової вартості майна. Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону № 3795-VІ передбачено, що його дія не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання чинності Законом № 3795-VІ. Таким чином, до спірних правовідносин має застосовуватися саме та редакція Закону, яка була чинною на момент їх виникнення. Вищий господарський суд України, частково скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та частково задовольняючи позов, дійшов правильного висновку, що оскільки кредитний договір та іпотечний договір № 5/6, за якими провадиться звернення стягнення на спірне нерухоме майно, укладено до набрання чинності Законом № 3795-VІ, то до спірних правовідносин має бути застосовано положення ст. 49 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на момент укладення цих договорів. Крім того, аналогічну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2014 р. у справі № 3-113гс14. Згідно з ч. 1 ст. 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції при вирішенні цієї справи правильно застосував норми матеріального права, у задоволенні заяви НБУ слід відмовити. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Відмовити у задоволенні заяви Національного банку України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 6 жовтня 2015 р. у справі № 910/28219/14. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/12E94760327BB262C2257F23002940AF
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд», публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво», про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними за заявами публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Висотбуд» (далі – ТОВ «Альянс-Висотбуд»), публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання майнових прав, визнання договорів іпотеки частково недійсними. ОСОБА_1 зазначала, що 8 липня 2008 року між нею (покупець) та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав на однокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 41,84 кв.м на 5-му поверсі жилого будинку АДРЕСА_1, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва вказаного будинку в строк до ІV кварталу 2008 року передати їй за актом передачі-приймання. ОСОБА_1 на виконання умов цього договору сплатила вартість майнових прав на квартиру в розмірі 198 тис. 740 грн. Проте продавець на порушення умов цього договору жилий будинок не збудував і не ввів в експлуатацію. 1, 2 та 16 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за якими майнові права на не закінчені будівництвом квартири, у тому числі й на зазначену квартиру, було передано в іпотеку банку. Посилаючись на те, що відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) майнові права не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, чим порушило її права на проінвестовану нерухомість, уточнивши у процесі розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_1 просила визнати за нею майнові права на об’єкт інвестування – вказану квартиру згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 8 липня 2008 року; визнати недійсними пункти 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на вказану квартиру; зняти заборону відчуження на цю квартиру; виключити з Державного реєстру іпотек записи про обтяження майнових прав іпотекою. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано за нею майнові права на об’єкт інвестування – однокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною проектною площею 41,84 кв. м на 5-му поверсі жилого будинку АДРЕСА_1 згідно з умовами договору купівлі-продажу майнових прав від 8 липня 2008 року; визнано недійсними пункти 1.1 договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року, укладених між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд», у частині передачі в іпотеку майнових прав на зазначену квартиру; знято заборону відчуження на вказану квартиру та виключено з Державного реєстру іпотек записи про обтяження її іпотекою. Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року в частині вирішення вимог про визнання майнових прав на спірну квартиру скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання майнових прав на об’єкт інвестування відмовлено; у решті судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати зазначене рішення в частині визнання недійсним пункту 1.1 спірних договорів іпотеки та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) та статті 5 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року (справа № 6-110цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. ОСОБА_1 у заяві про перегляд рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року просить скасувати вказане рішення в частині відмови в задоволенні позову про визнання майнових прав на об’єкт інвестування за нею та залишити в силі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 331, 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-21цс13) та від 17 квітня 2013 року (справа № 6-8цс13) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Укрсоцбанк» надало копію рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року. ОСОБА_1 на обґрунтування заяви надала копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року та постанов Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року (справа № 6-21цс13) та від 17 квітня 2013 року (справа № 6-8цс13). Постановою Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року, наданою ПАТ «Укрсоцбанк» для порівняння, відмовлено в задоволенні заяви про перегляд рішення суду касаційної інстанції на підставі статті 360-5 ЦПК України, оскільки надані заявником для порівняння судові рішення не свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Отже, вказана постанова не містить висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, тому не може бути прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 березня 2005 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та управлінням капітального будівництва Одеської міської ради було укладено контракт на будівництво жилого будинку АДРЕСА_1. З метою забезпечення будівництва багатоквартирного будинку 1 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд», ТОВ «Альянс-Жилстрой» та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено генеральний договір про співробітництво. На виконання цього договору 1 липня 2008 року ТОВ «Альянс-Висотбуд» за договором іпотеки передало в іпотеку АКБ «Укрсоцбанк» майнові права, у т.ч. на не закінчену будівництвом квартиру НОМЕР_1 загальною площею 41,84 кв. м, яка розташована на 5-му поверсі жилого будинку АДРЕСА_1. 2 та 16 липня 2008 року між ТОВ «Альянс-Висотбуд» та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн 9 тис. 323 долари США 60 центів та 741 тис. 137 доларів США 25 центів відповідно. 2 та 16 липня 2008 року з метою забезпечення виконання вказаних договорів між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договори іпотеки, за умовами яких товариство передало в іпотеку банку майнові права на не закінчені будівництвом квартири, в т. ч. і на зазначену квартиру. 8 липня 2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Альянс-Висотбуд» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у товариства майнові права на вказану квартиру, яку продавець зобов’язався після завершення будівництва в строк до ІV кварталу 2008 року передати за актом приймання-передачі покупцеві. ОСОБА_1 зобов’язання за цим договором купівлі-продажу виконала, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва в розмірі 198 тис. 740 грн. ТОВ «Альянс-Висотбуд» зобов’язання за цим договором не виконало: у визначені строки будівництво жилого будинку не закінчило, квартиру за актом передачі-приймання позивачці не передало. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що стаття 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів іпотеки) не визначала майнові права як предмет іпотеки; майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені відповідні зміни до Закону України «Про іпотеку». При цьому суд дійшов висновку про те, що майнові права на спірну квартиру, вартість якої була сплачена позивачкою в повному обсязі за договором купівлі-продажу, не могли бути предметом іпотеки, тому ТОВ «Альянс-Висотбуд» передало їх в іпотеку банку з порушенням статті 5 Закону України «Про іпотеку», відтак спірні договори іпотеки слід визнати недійсними. Крім того, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за позивачкою майнових прав на об’єкт інвестування відповідно до статті 392 ЦК України. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення вимог про визнання майнових прав на не закінчену будівництвом спірну квартиру та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1, касаційний суд вважав, що таке право у позивачки виникло на підставі договору купівлі-продажу від 8 липня 2008 року, тому підстав для визнання цього права у судовому порядку за нею немає. Разом з тим у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року, наданому ПАТ «Укрсоцбанк» для порівняння, касаційний суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що оспорювані іпотечні договори були укладені між банком та забудовником на забезпечення виконання кредитних договорів, кошти на підставі яких були спрямовані на будівництво будинку, отже між сторонами існує іпотечний борг, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» – спеціального закону, що містить норми щодо укладення договору іпотеки, предметом якого можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено. Крім того, суди не звернули уваги на те, що на момент укладення між позивачем та ТОВ «Альянс-Висотбуд» договору купівлі-продажу майнових прав між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Альянс-Висотбуд» уже існували оспорювані іпотечні договори та відповідно до вимог статті 5 вказаного Закону було внесено до Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна запис про обтяження нерухомого майна іпотекою та накладено на нього заборону. Тому касаційний суд дійшов висновку про те, що оспорювані іпотечні договори були укладені відповідно до вимог чинного на той час законодавства та до моменту виникнення в позивача майнових прав на об’єкт будівництва. Крім того, касаційний суд указав на те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання майнових прав на спірну квартиру, суди не врахували, що такі права в позивача виникли на підставі договору купівлі-продажу, у зв’язку із чим підстав для визнання цих прав у судовому порядку за позивачем немає; право позивача може бути захищено в інший, передбачений законом спосіб, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання вказаного договору купівлі-продажу та відшкодування переданих забудовнику коштів, а не шляхом визнання недійсними оспорюваних договорів іпотеки майнових прав. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, наданій ОСОБА_1 для порівняння, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання за позивачем (інвестором) майнових прав на об’єкт інвестування (квартиру у незавершеному будівництвом жилому будинку) згідно з умовами договору купівлі-продажу цих майнових прав від 16 вересня 2009 року та визнання недійсними пунктів договорів іпотеки від 1, 2 та 16 липня 2008 року в частині передачі в іпотеку майнових прав на квартиру згідно з умовами зазначеного договору купівлі-продажу. При цьому суди виходили з того, що стаття 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірних договорів іпотеки) не визначала майнові права як предмет іпотеки; вартість квартири була сплачена позивачем у повному обсязі за договором купівлі-продажу; крім того, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за позивачем майнових прав на об’єкт інвестування з урахуванням визнання відповідачем позовних вимог у цій частині, що не порушує права та інтереси інших осіб. У постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, наданій ОСОБА_1 для порівняння, міститься висновок про те, що виконання грошових зобов’язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості об’єкта інвестування (стовідсоткова передплата), свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Розпорядження цими правами будь-ким, крім особи інвестора, що вчинив дії щодо набуття права власності на об’єкт будівництва, або без його згоди на передачу майнових прав у заставу, порушує права інвестора й не відповідає вимогам частини другої статті 583 ЦК України та статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною з 23 лютого 2006 року до 25 грудня 2008 року). У постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року, наданій ОСОБА_1 для порівняння, міститься висновок про те, що частина об’єкта нерухомого майна могла бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості чи приєднання її до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості (стаття 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції з 12 травня 2006 року до 14 січня 2009 року). Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цьому Законі були відсутні. Крім того, предметом правового регулювання Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (редакція із 14 січня 2006 року до 23 липня 2010 року) є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору, укладеного 1 жовтня 2007 року між банком та фізичною особою. Отже, при укладенні договору іпотеки були порушені положення статті 5 Закону України «Про іпотеку» (у редакції станом на 1 жовтня 2007 року), оскільки майнові права на окремі приміщення в жилому будинку не могли бути предметом іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування вказаної норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За статтями 1, 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки, застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. На час укладення спірних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки. Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, з висновками яких погодився касаційний суд, дійшли обґрунтованого висновку про укладення оспорюваних договорів іпотеки з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» та про визнання недійсними у зв’язку із цим відповідних пунктів цих договорів. Водночас, відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об’єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами. Майнові права на нерухомість – об’єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об’єктом цих прав не є «чуже майно», а також не вважаються правом власності, оскільки об’єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права. Майновими визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги. Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності – це певний юридичний механізм, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України. У справі, яка переглядається, позивачка виконала свої грошові зобов’язання за договором купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість об’єкта будівництва, установлену цим договором, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення правових передумов, необхідних і достатніх для набуття права вимоги переходу права власності на об’єкт будівництва або для набуття майнових прав на цей об’єкт. Проте у позивачки право власності на спірну квартиру не виникло. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкта до експлуатації врегульовано чинним на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та Законом України «Про інвестиційну діяльність». За змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Ураховуючи зазначене, суд касаційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України. За таких обставин підстав для скасування рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року немає. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1732цс15 Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 року, отже ці договори були укладені з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час укладення цих договорів), у зв’язку з чим відповідні пункти указаних договорів підлягають визнанню недійсними. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, за змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України немає. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EA9780D91148462CC2257F160054CC1D