Search the Community

Showing results for tags 'прекращение финансового поручительства'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 222 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 листопада 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, доповнений додатковим договором від 18 травня 2010 року НОМЕР_2, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 200 тис. грн зі строком повернення до 1 квітня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язань за кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився нести солідарну відповідальність перед банком у тому ж обсязі, що й боржник. Посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним договором, унаслідок чого станом на 28 березня 2014 року утворилася заборгованість у сумі 309 тис. 821 грн 45 коп., позивач просив стягнути зазначену суму заборгованості з відповідачів. Придніпровський районний суд м. Черкаси заочним рішенням від 26 червня 2014 року позов ПАТ «Укрінбанк» задовольнив: стягнув на його користь з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 309 тис. 821 грн 45 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 21 липня 2016 року заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року змінив у частині визначення порядку стягнення заборгованості за кредитним договором і стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрінбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 309 тис. 821 грн 45 коп.; в іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 1 вересня 2016 року відмовив ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі –ЦПК України). У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень в частині стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 251, 252, 267, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року (№ 6-106цс14), 29 жовтня 2014 року (№ 6-169цс16), 3 червня 2015 року (№ 6-31цс15), 29 червня 2016 року (№ 6-272цс16). У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року в частині стягнення з нього коштів, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 листопада 2006 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, доповнений додатковим договором від 18 травня 2010 року НОМЕР_2, за умовами якого банк надав позичальнику 200 тис. грн зі ставкою 24,0 % річних та кінцевим терміном повернення до 1 квітня 2011 року (а. с. 8–11). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» (банком) та ОСОБА_3 (поручителем) укладено договір поруки, за умовами якого остання поручилася відповідати в повному обсязі за виконання ОСОБА_1 (позичальником) зобов’язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, неустойки (штрафу, пені) за кредитним договором та додатковими договорами до нього, в тому числі й такими, що будуть укладені пізніше. Відповідальність поручителя та позичальника є солідарною. Суди також установили, що з метою забезпечення належного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за цим кредитним договором 18 травня 2010 року між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 24 листопада 2010 року ПАТ «Укрінбанк» надіслало ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензію про сплату боргу за кредитом, а також сплату процентів та пені в порядку статті 6 кредитного договору. 28 березня 2014 року ПАТ «Укрінбанк» звернулося до суду з позовом про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, яка станом на 28 березня 2014 року складала 309 тис. 821 грн 45 коп. (а.с. 2–7). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Укрінбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином не виконував умов кредитного договору, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з боржника і поручителя відповідно до статей 526, 543, 554, 1048, 1054 ЦК України. Змінюючи рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що договором поруки передбачено солідарну відповідальність поручителя і боржника за порушення зобов’язань за кредитним договором, тому суд помилково не вказав у резолютивній частині рішення про солідарне стягнення заборгованості з відповідачів. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться висновки про те, що: - у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14; від 3 червня 2015 року № 6-31цс15); - у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку (від 29 червня 2016 року № 6-272цс16); - у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за основним договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання або у зв’язку із застосуванням права на дострокове повернення кредиту за умови пред’явлення банком боржнику й поручителю такої вимоги, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов’язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов’язання (від 24 вересня 2014 року (№ 6-106цс14). Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. У справі, яка переглядається, сторони в кредитному договорі узгодили дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісії та інших платежів, у тому числі у випадках, коли позичальник не сплатив банку в строк будь-яку суму, належну до сплати, не зміг виконати будь-яке зобов’язання за цим договором тощо. Про необхідність дострокового повернення кредиту, сплати процентів, комісій та інших платежів банк письмово повідомляє позичальника (підпункт 3.6.2 пункту 3.6 статті ІІІ, пункту 6.1 статті VI кредитного договору). При цьому сторони передбачили, що дострокове повернення кредиту, сплата процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором, у випадках, установлених підпунктом 3.6.2 цього договору, повинне бути здійснено протягом 1 (одного) робочого дня з часу отримання від банку письмового повідомлення про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, комісій та інших платежів, передбачених цим договором. У разі порушення зазначеного строку сплати банк має право вчиняти будь-які дії щодо примусового стягнення боргу відповідно до чинного законодавства, у тому числі звернути стягнення на заставлене майно, тощо (підпункт 3.6.3 пункту 3.6 статті ІІІ). Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Унаслідок порушення боржником виконання зобов’язань за кредитним договором ПАТ «Укрінбанк» надіслало ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензію про сплату боргу за кредитом, а також сплату процентів та пені в порядку статті 6 кредитного договору. У цій претензії банк просив погасити прострочену заборгованість за кредитним договором та достроково повернути отриманий кредит у залишковій сумі протягом 30 календарних днів з моменту одержання цієї претензії (повідомлення) (а.с. 16–17). Згідно рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення зазначену претензію ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали 25 листопада 2010 року (а.с. 17, зворот). Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати. У справі, яка переглядається, ПАТ «Укрінбанк» звернулось з позовними вимогами до ОСОБА_2 28 березня 2014 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України. Установивши у справі, яка переглядається, що ПАТ «Укрінбанк», відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання та звернулося з позовними вимогами до ОСОБА_2 через три роки після цього строку, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором. За таких обставин згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрінбанк». Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 вересня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати. У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2615цс16 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2615цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F6034201C37FE28BC22581D9004AF1A9
  2. У травні 2016 року, представляючи інтереси двох громадян України я звернувся до Оболонського районного суду м. Києва. У позові я просив захистити права кожного довірителя і визнати припиненими правовідносини за договорами поруки. У червні 2016 року, суд залишив мою позовну заяву без руху і вимагав доплатити судовий збір. При цьому, в мотивувальній частині ухвали суд не вказав мотивів, з яких прийшов таких висновків і не вказав скільки кожен з моїх довірителів повинен доплатити. Вивчивши ухвалу суду і звернувшись до Закону України "Про судовий збір", а також до Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" я прийшов до висновку, що інформація на сторінці Оболонського районного суду м. Києва про суму судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру вказана громадянам некоректно. З огляду на встановлений з 01 травня 2016 року розмір мінімальної заробітної плати, сума судового збору складала не 551 грн. 20 коп. (як було зазначено на веб-порталі "Судова влада"), а 580 грн. (1 450 грн. м.з.п. х 0,4% = 580 грн.). Тому, на виконання ухвали суду мої довірителі доплатили по 28 грн. 79 коп. кожен. У липні 2016 року, суд вдруге постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху, відповідно до якої вирішив повернути заяву позивачам (напевно суд мав на увазі ухвалу про повернення заяви позивачам). У своєму рішенні суд вказав, що кожен з позивачів повинен був доплатити не по 28 грн. 79 коп., а по 551 грн. 20 коп. Оскільки ж недоліки не усунуто, суд вважав, що позовну заяву не подано і її слід повернути (тобто, всього, позивачі доплатили 57 грн. 58 коп., а повинні були, на думку суду, доплатити 1 102 грн. 40 коп.). Знову ж таки, в мотивувальній частині ухвали суд не вказав мотивів, з яких прийшов таких висновків. Подвійний розрахунок суду вказував на те, що по його висновках, в моєму позові кожен позивач об'єднав дві позовні вимоги немайнового характеру. Такі висновки, звичайно ж не відповідали дійсності. Виходячи з того, що звернення позивачів до суду за захистом своїх прав є реалізацією права звернення до суду (а ні вимогою), а також з огляду на скромне фінансове становище своїх довірителів (тобто, не було ні підстав ні можливості платити судовий збір), я подав апеляційну скаргу. Крім усього іншого, я вказав в апеляції, що суд не може вимагати від позивачів сплатити по 551 грн. 20 коп. оскільки відповідно до Закону України "Про судовий збір" та Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" сума судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру складає 580 грн.) В серпні 2016 року Апеляційний суд м. Києва відхилив мою скаргу і залишив ухвалу суду першої інстанції в силі, погодившись з тим, що мої довірителі заявили по дві вимоги немайнового характеру. Розчулює, що навіть коли апеляційний суд "тупить" він як завжди пише, що перевірив законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду) У січні 2018 року Верховний суд України задовольнив мою касаційну скаргу, скасував ухвалу Оболонського районного суду м. Києва, ухвалу Апеляційного суду м. Києва та передав справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. У своїй постанові суд касаційної інстанції вказав, що системний аналіз частин першої та другої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України, в редакції, яка діяла на момент постановлення оскаржуваних ухвал, та частини третьої статті 6 Закону України "Про судовий збір" дає підстави для висновку, що суд зобов'язаний дослідити суть заявлених позовних вимог, за розгляд яких справляється судовий збір, а не лише враховувати їх кількість. Отже, Оболонський районний суд неповно дослідив позовні вимоги, неправильно визначив кількість позовних вимог, розмір судового збору, який підлягає сплаті, що свідчить про передчасний висновок про повернення позовної заяви. Таким чином, через несправедливі судові процедури суд першої інстанції "вкрав" у моїх довірителів, майже два роки часу... Щож, як би не було, вважаю цей кейс перемогою справедливості і корисною судовою практикою!
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г. Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 22 листопада 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 11,80 % річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року. З метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань цього ж дня між ТОВ «Український промисловий банк», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено окремі договори поруки. ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги по кредитному договору від 22.11.2007 року на підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним банком України. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «Дельта Банк» просило, з урахуванням уточнень позовних вимог, стягнути з відповідачів солідарно на користь банку заборгованість станом на 28 листопада 2014 року 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року позов Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задоволено повністю. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року в частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника і поручителів скасовано та стягнуто з позичальника ОСОБА_1 солідарно з кожним з поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором станом на 28 листопада 2014 року в розмірі 655 тис. 552 грн 76 коп., з яких: заборгованість за кредитом в розмірі 40 тис. 486 доларів США, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за процентами в розмірі 2 тис. 818 доларів США 20 центів, що згідно із офіційним курсом НБУ становить 42 тис. 179 грн 68 коп.; заборгованість за комісією в розмірі 7 тис. 423 грн 78 коп. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року залишено без змін. У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, а саме частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, 25 листопада 2015 року, 30 квітня 2010 року та постанови Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року та від 17 вересня 2014 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 22 листопада 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 10,80% річних та кінцевим терміном повернення до 12 листопада 2038 року на придбання нерухомості. Одночасно з кредитним договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань 22 листопада 2007 року ТОВ «Український промисловий банк» уклав договори поруки з ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які діють до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. На підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Український промисловий банк» та Національним Банком України ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вказаним кредитним договором. Унаслідок невиконання ОСОБА_1 належним чином зобов’язань за кредитним договором, позивач у серпні 2014 року направив кожному відповідачу окремо досудову вимогу про погашення простроченої (поточної) заборгованості в сумі 3 тис. 21 долар США 9 центів та 4тис. 395 грн 30 коп., яка виникла станом на 05 серпня 2014 року. Також у вимозі банк зазначив, що у разі незадоволення претензії банк звернеться до суду з вимогою про стягнення загальної суми заборгованості у розмірі 42тис. 773 доларів США 9 центів та 5 тис. грн. 16 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову у повному обсязі та дійшовши висновку про відсутність з боку банку порушень порядку стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами укладено кредитний договір на придбання нерухомості, а тому порядок повідомлення банком про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором дотримано. Доводів відповідачів щодо укладення споживчого кредиту судом не обговорено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд погодився з правовою оцінкою правовідносин, що виникли між сторонами при укладенні та виконанні кредитного договору, однак зазначив, що оскільки з поручителями укладені окремі договори поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності між собою. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком судів попередніх інстанції. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня і 21 лютого 2013 року, від 25 листопада 2015 року, від 30 квітня 2010 року, суд установивши, що між кредитором та позичальником були укладені договори споживчого кредиту, зазначив про відсутність підстав для дострокового стягнення споживчого кредиту через невиконання банком вимог частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо направлення попередження позичальнику про дострокове повернення коштів, строк повернення яких не настав. Отже, існує неоднакове застосування судами положень частини 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про наявність неоднакового застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Ухвалюючи рішення про задоволення позову в повному обсязі, у тому числі про задоволення позову про стягнення заборгованості з поручителів, суд виходив з того, що поручитель повинен відповідати за порушення боржником умов договору в повному обсязі протягом усього строку дії договору без урахування строку пред’явлення до нього вимоги. Разом з тим у постановах від 23 грудня 2015 року та 17 вересня 2014 року Верховний Суд України дійшов висновків, що у випадку пред’явлення вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання певної частини основного зобов’язання, у вигляді періодичних платежів, порука припиняється зі спливом строку пред’явлення вимоги до поручителя, який вираховується по кожному платежу окремо. Відтак, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини четвертої статті 559 ЦК України. Усуваючи розбіжності щодо застосування норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Відповідно до положень статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частини перша та четверта статті 1054 ЦК України) та Законом України «Про захист прав споживачів». За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Пунктом 23 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, яка діяла на час виникнення правовідносин, визначено, що споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. З 16 жовтня 2011 року діє нова редакція статті 11, відповідно до якої надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» регулюються кредитні відносини між банком та споживачем щодо надання кредитних коштів на споживчі потреби, а з 16 жовтня 2011 року забороняється надання споживчого кредиту в іноземній валюті. Задоволення споживчих потреб людини здійснюється шляхом отримання нею споживчих благ, які мають на меті задоволення її потреб на забезпечення життя, здоров’я та життєдіяльності, зокрема придбання товарів широкого вжитку і тривалого користування, транспортних засобів, на нагальні потреби: лікування, навчання, весілля, народження дитини, непередбачені обставини тощо. Засобом задоволення тих чи інших споживчих потреб людини виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення особистих економічних та побутових потреб окремих людей. Споживчі блага можуть бути як матеріальними потребами (товари) так и нематеріальними (послуги). Споживчій кредит надається кредитором фізичним особам на придбання споживчих товарів або послуг, однак конкретні ознаки такого кредиту законодавцем не встановлено, за винятком надання споживчого кредиту в іноземній валюті з 16 жовтня 2011 року. А відтак, визначити правову природу кредитних правовідносин щодо наявності в них ознак споживчого кредиту повинен суд при розгляді спору, який випливає з зазначених правовідносин. При цьому законодавець встановлює спеціальний порядок стягнення як поточної заборгованості, так і дострокового стягнення заборгованості за споживчим кредитом (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів»). За положеннями пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. Отже, визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів. У даній справі судами встановлено, що між позичальником та банком виникли кредитні відносини, однак судами не з’ясовано на які потреби було видано кредит, чи є цей кредит споживчим, а отже які права та обов’язки виникли між сторонами при укладенні та виконанні умов зазначеного кредитного договору. Вирішуючи питання про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Суди встановили, що позичальник зобов’язався перед банком сплачувати платежі за цим договором частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, разом з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою стаття 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Судом зазначені вимоги закону залишені поза увагою, питання про застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України, у тому числі з урахуванням фактичного погашення чергових платежів боржником, не вирішено. Відповідно до статті 360-2 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. Враховуючи викладене, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року підлягає задоволенню частково, а судові рішення, ухвалені у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2015 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 26 травня 2015 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 6 квітня 2015 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правовий висновок у справі №6-223цс16 За своїм змістом частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів. При застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України, вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 вересня 2016 року № 6-223 цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03671B90EC933D37C225804F0029CC43 В данном решении ВСУ наконец-то обратил внимание на прямые нормы Закона Украины "О зашите прав потребителей", которыми установлены условия для досрочного возврата потребительского кредита, а именно обязательность предварительного уведомления о возврате всей суммы кредита. Кроме того ВСУ в очередной раз обратил внимание на преклюзивность сроков поручительства и его прекращения в случае нарушения шестимесячного срока для обращения с иском.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 27 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі – ЗАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язалась повернути кредит та проценти за користування ним до 18 червня 2010 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала зобов'язань за вказаним кредитним договором, позивач із урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив. Апеляційний суд Дніпропетровської області 22 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за кредитним договором за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року, яка складається із заборгованості за процентами – 32 тис. 658 грн 86 коп., штрафу (фіксованої частини) – 250 грн, штрафу (процентної складової) – 1 тис. 632 грн 94 коп.; солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 – таку ж суму, а також солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 – таку ж суму. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 258, частини третьої статті 551, статей 616, 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 26 березня, 22 жовтня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554, частини четвертої статті 559 ЦК України. На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надав копії постанов Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та 11 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_1, ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язувалась повернути кредит та проценти за користування ним у строк та в порядку, встановлених кредитним договором, до 18 червня 2010 року. Пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки. Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. Державний виконавець відділу державної виконавчої служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції 13 грудня 2013 року відкрив виконавче провадження за вказаним рішенням суду, проте воно не виконане. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції виходив з того, що Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року і на момент ухвалення цього рішення позивач мав право, але не скористався ним і не пред’явив уточнених вимог, а з позовом до суду у справі, яка переглядається, звернувся лише 5 червня 2013 року і просив стягнути заборгованість за процентами за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року та штрафи. Тому суд дійшов висновку, що позивач такими діями сприяв виникненню заборгованості, отже, відсутні правові підстави для стягнення заборгованості з позичальника. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав і для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, оскільки вони надали поруку за різними договорами поруки й не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, а позивач не пред’являв вимог до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язання залишається належно не виконаним відповідно до вимог статей 526, 599 цього Кодексу, тому правовідносини сторін за кредитним договором та зобов’язання ОСОБА_1 вважаються неприпиненими. Крім того, відсутні правові підстави, передбачені частиною третьою статті 554 ЦК України, для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, проте це не може бути мотивом для відмови в задоволенні позовних вимог банку до поручителів, кожен з яких окремо поручився за зобов’язання позичальника за кредитним договором і до яких кредитор пред’явив позов. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року, міститься висновок про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору закон не передбачає; крім того, судовим рішенням кредитну заборгованість стягнуто повністю, тобто договірні правовідносини між сторонами припинились. У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься правовий висновок про те, що непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення зобов’язання, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов’язанням. Звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку є підставою для відмови в позові не у зв’язку зі спливом позовної давності, а у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України). Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів, розрахунок яких здійснюється до дати погашення кредиту згідно з графіком та умовами договору. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання процентів і штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Оскільки Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року, і це рішення боржник не виконав, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права кредитор має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та неустойки до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Разом з тим, суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили поза увагою положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом яких порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яку суд застосовує за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Строк поруки не вважається строком захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком погашення кредиту та процентів), а за договорами поруки відповідальність поручителів установлена у такому ж розмірі, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем. Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог до поручителів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у цій частині. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення у частині вирішення позовних вимог до поручителів підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог до поручителів слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 551, статті 616 ЦК України ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня та 22 жовтня 2015 року, у яких міститься висновок про наявність правових підстав, передбачених статтями 551, 616 цього Кодексу, для зменшення розміру пені, що підлягає стягненню з позичальника, оскільки банк з початку порушення позичальником зобов’язань з погашення кредиту не вживав жодних заходів щодо погашення заборгованості, що свідчить про те, що своїми діями банк сприяв збільшенню розміру заборгованості та пені. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Якщо ж зобов’язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено окремі договори поруки. З огляду на викладене, а також на те, що нормами закону (як і умовами договорів поруки) не допускається солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій стягнули заборгованість з боржника та кожного з поручителів окремо на підставі відповідних договорів. Таким чином, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України. Крім того, у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року містяться висновки про те, що: - за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо по кожному дню, за який нараховується пеня, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права; - частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема, передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Однак, у справі, яка переглядається, пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років; крім того, не встановлено, що розмір неустойки значно перевищував розмір збитків. Таким чином, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 1 частини другої статті 258 та частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року та рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-623цс17 За положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-623цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4813FF43DE1958C2C22581B40033CC57
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ «Укрсоцбанк» зазначало, що за умовами кредитного договору від 13 червня 2008 року, укладеного між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1, остання отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США на умовах, визначених договором, на строк до 12 травня 2023 року включно. Виконання зобов’язань за кредитним договором було забезпечено договором поруки від 13 червня 2008 року, укладеним між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2, за умовами якого поручитель несе солідарну відповідальність із повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки. Оскільки позичальник своїх зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконала, утворилася заборгованість у розмірі 2 млн 014 тис. 974 грн 45 коп., яку банк просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року вказане рішення скасовано та ухвалено нове про відмову в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 2 грудня 2015 року рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 березня 2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 червня 2008 року на користь ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 2 млн. 14 тис. 974 грн 45 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 13 червня 2008 року з ОСОБА_2 відмовлено у зв’язку із припиненням поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 261, 1048, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укрсоцбанк» ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктом 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 червня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальниця отримала кредит у сумі 112 тис. доларів США зі сплатою не пізніше 13-го числа кожного місяця ануїтетних платежів у розмірі 1 тис. 509 доларів США 32 центи, що включає заборгованість за кредитом і відсотками, та кінцевим строком дії до 12 травня 2023 року включно. На забезпечення виконання зобов’язання за цим кредитним договором банк та ОСОБА_2 13 червня 2008 року уклали договір поруки, за умовами якого в разі невиконання ОСОБА_1 у повному обсязі зобов’язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків, комісій, можливої неустойки (пені, штрафу). Крім того, 13 червня 2008 року між позивачем та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір НОМЕР_2, за умовами якого в іпотеку передано квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 90,6 кв. м. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. 6 січня 2011 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ОСОБА_1 з відповідною письмовою вимогою про повне дострокове повернення строкової та простроченої заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами у зв’язку з наявною заборгованістю по сплаті кредиту, яку ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року. Протягом тридцяти днів від дня отримання вимоги позичальник не виконав обов’язків, передбачених пунктами 3.3.3-3.3.16 кредитного договору. Відповідачі заявили про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що кредитний договір діє до 12 травня 2023 року, позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, має прострочену заборгованість, яка повинна бути стягнута з нього, а оскільки останній платіж було внесено після реалізації іпотечного майна 8 листопада 2011 року, перебіг позовної давності переривався, а тому банк, який звернувся до суду 6 листопада 2014 року, строк звернення до суду не пропустив. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року, на яку в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Згідно з пунктом 3.2.5 кредитного договору у разі порушення позичальником зобов’язань, зазначених у пунктах 3.3.3–3.3.16, а також у разі порушення позичальником або майновим поручителем обов’язків, встановлених пунктом 1.3 кредитного договору, за письмовим повідомленням кредитора до позичальника банк має право в односторонньому порядку розірвати кредитний договір, внаслідок чого позичальник достроково протягом 30 днів від дня отримання відповідної письмової вимоги кредитора зобов’язаний виконати усі зобов’язання за договором, а саме щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливої неустойки та відшкодування збитків. Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Суди встановили, що вимогу банку про дострокове повернення кредитних коштів ОСОБА_1 отримала 13 січня 2011 року, а тому за визначенням пункту 3.2.5 договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив через тридцять днів, тобто з 14 лютого 2011 року. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (з 14 лютого 2011 року). З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Доводи судів про переривання позовної давності вчиненням платежу, який надійшов на погашення кредитної заборгованості 8 листопада 2011 року на виконання виконавчого напису нотаріуса, зокрема від реалізації іпотечного майна, суперечать положенням частини першої статті 264 ЦК України, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання свого боргу або обов’язку, а платіж надійшов поза волею боржника, на виконання виконавчого напису нотаріуса після примусової реалізації переданого в іпотеку нерухомого майна. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 2 лютого 2016 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2014 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 липня 2017 року у справі № 6-509цс17 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відповідно до частини п’ятої статті 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов'язання та визначили умови такої зміни. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (тобто з 14 лютого 2011 року). Отже, суди дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 14 лютого 2011 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише 6 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Постанова від 5 липня 2017 року № 6-509цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4EA3D8377CEBD7C5C22581AA005EE1B4
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості. Позивач зазначав, що 29 липня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), найменування якого було змінено на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Посилаючись на те, що у зв'язку з неналежним виконанням умов кредитного договору у боржника виникла заборгованість, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно 345 тис. 859 грн 11 коп. заборгованості за кредитним договором станом на 3 червня 2014 року. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 14 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, задовольнив позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна»: стягнув солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 345 тис. 859 грн 11 коп. кредитної заборгованості. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 травня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочного рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії постанов Верховного Суду України від 29 червня, 7 і 14 вересня 2016 року, 29 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» (найменування якого було змінено на ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав боржнику кредит у розмірі 43 тис. 390 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 4,99 % річних + FIDR за користування кредитними коштами та строком повернення кредиту – 29 липня 2023 року. Згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. На забезпечення виконання боржником зобов'язань за кредитним договором 29 липня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 21 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору, за умовами якого сторони дійшли згоди щодо змін певних умов договору, а саме: розмір та валюта кредитування були змінені на 357 тис. 434 грн 80 коп., цільове використання кредиту – «на погашення поточної заборгованості позичальника за кредитним договором», процентна ставка – 0,49 % річних + FIDR. Відповідні зміни були внесені і до договору поруки додатковим договором № 1, укладеним 21 серпня 2009 року між банком і поручителем. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», останнє набуло права кредитора, в тому числі за кредитним договором від 29 липня 2008 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1. Згідно з розрахунком заборгованості станом на 27 червня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 345 тис. 859 грн 11 коп. та складалась із: 331 тис. 54 грн 75 коп. заборгованості за кредитним договором та 14 тис. 804 грн 36 коп. за процентами. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не погашав заборгованість за кредитним договором, унаслідок чого у нього утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а поручитель повинен нести цивільно-правову відповідальність за порушення кредитором узятих на себе зобов'язань. Разом з тим у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 29 червня, 14 вересня 2016 року та 29 березня 2017 року містяться висновки про те, що саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення кредитором вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень зазначеної норми порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року міститься висновок про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й повинен був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, «основне зобов’язання» – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що боржник (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 29 липня 2023 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) у розмірі та строки, визначені у графіку платежів. Отже, поряд з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. У справі, яка переглядається, згідно з пунктом 1.5.1 кредитного договору повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівкового перерахування на поточний рахунок, якщо інше не передбачено цим договором. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов’язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором. Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком платежів), а за договором поруки відповідальність поручителя встановлена у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем та за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. З огляду на наведене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог банку до поручителя підлягають скасуванню та передачі справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині задоволення позовних вимог банку до поручителя слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1455цс17 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо умовами договору кредиту передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, оскільки у справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає у такому ж розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як установлено кредитним договором, то з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обчислення установленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явив вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1455цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7F557533CB5B6090C22581A9004114B8
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, третя особа – приватне підприємство «Спецзовнішкомплект», про стягнення грошових коштів за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року позивач звернувся до суду з даним позовом, зазначивши в його обґрунтування, що 07 жовтня 2011 року між публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України») та приватним підприємством «Спецзовнішкомплект» (далі - ПП «Спецзовнішкомплект») укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000 грн. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 07 жовтня 2011 року ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. 04 та 25 липня 2012 року між банком та позичальником укладено додаткові договори НОМЕР_3 та НОМЕР_4 щодо умов надання кредитних коштів в рамках першого траншу (його частини) кредиту - укладення договору іпотеки майнових прав на нерухоме майно (комплекс будівель та споруд по АДРЕСА_1 та договору поруки з ОСОБА_1. Додатковим договором НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року сторони погодили збільшення/зменшення діючого ліміту кредитування в строки згідно з графіком: з 1 по 39 місяць - 37 500 000 грн.; на кінець 40 місяця - 33 500 000 грн.; на кінець 41 місяця - 29 500 000 грн.; на кінець 42 місяця - 25 500 000 грн.; на кінець 43 місяця - 21 500 000 грн.; на кінець 44 місяця - 17 500 000 грн.; на кінець 45 місяця - 13 500 000 грн.; на кінець 46 місяця - 9 500 000 грн.; на кінець 47 місяця - 5 500 00 грн.; на кінець 48 місяця - 0 грн. Згідно з додатковим договором НОМЕР_6 від 22 травня 2013 року сторони погодили умови надання кредитних коштів в рамках першого траншу (його частини) кредиту - укладення договору іпотеки майнових прав на нерухоме майно (комплекс будівель та споруд по АДРЕСА_1 та договору поруки з ОСОБА_1. 28 серпня 2013 року між банком та позичальником укладено додатковий договір НОМЕР_7, за умовами якого забезпечення надання кредитних коштів в рамках другого траншу (його частини) кредиту в розмірі, що з попередніми траншами не перевищуватиме діючого ліміту кредитування, здійснено шляхом укладення між банком та ТОВ «Сідвелс» договору іпотеки нерухомості - комплекс будівель по АДРЕСА_2 та земельної ділянки за вказаною адресою, а також між банком та ТОВ СУПП «Ай.Ті.Джі-Інвест» та між банком і ПП «Спецзовнішкомплект» - договорів застави рухомого майна (обладнання), за цією ж адресою. 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» укладено договір кредитної лінії НОМЕР_8, до якого були внесені зміни та доповнення додатковим договором НОМЕР_9 від 22 жовтня 2013 року, згідно з яким банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 22 000 000 грн. з кінцевим терміном повернення не пізніше 04 вересня 2014 року зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 18 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_10, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. У зв'язку з неналежним виконанням умов договору кредитної лінії НОМЕР_1 станом на 16 грудня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 1675728 грн. 27 коп., за договором кредитної лінії НОМЕР_8 - 27 075 977 грн. 75 коп. Звернувшись до суду із заявою про збільшення позовних вимог, зазначив, що у зв'язку з неналежним виконанням умов договору кредитної лінії НОМЕР_1 станом на 27 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 78 133 339 грн. 71 коп., з яких: 37 500 000 грн. - прострочена заборгованість за кредитом, 11 066 272 грн. 74 коп. - прострочена заборгованість за процентами, 11 229 945 грн. 21 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 2 183 102 грн. 28 коп. - пеня за несвоєчасне повернення процентів, 1 354 602 грн. 74 коп. - 3 % річних за непогашення кредиту, 270 535 грн. - 3% річних за непогашення процентів, 12 750 000 грн. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату кредиту, 1 778 881 грн. 74 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату процентів. Неналежне виконання позичальником умов договору кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року призвело до утворення заборгованості станом на 27 травня 2016 року у розмірі 23 410 712 грн. 59 копійок, з яких 1 315 466 грн. 32 коп. - прострочена заборгованість за кредитом, 2 315 199 грн. 41 коп. - прострочена заборгованість за процентами, 2 897 123 грн. 29 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 1 309 831 грн. 80 коп. - пеня за несвоєчасне повернення процентів, 1 007 923 грн. 59 коп. - 3% річних за непогашення кредиту, 113 025 грн. 41 коп. - 3 % річних за непогашення процентів, 13 415 154 грн. 66 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату кредиту, 1 036 988 грн. 11 коп. - інфляційні втрати за несвоєчасну сплату процентів. Суму заборгованості за договорами кредитної лінії НОМЕР_1 та НОМЕР_8 банк просив суд стягнути з відповідача на свою користь. У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки від 07 жовтня 2011 року, посилаючись на те, що ним не надавалась згода на укладення додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року щодо ліміту кредитування у періодах, що стало наслідком збільшення обсягу відповідальності поручителя. Крім того, у лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки від 05 вересня 2013 року у зв'язку з відмовою банку прийняти належне виконання зобов'язань позичальником за договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року позов - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» 91 917 821,84 грн. та 3 654 грн. У задоволенні іншої частини позову - відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» 9 626 230,50 грн. - 3 % та інфляційні втрати. В решті рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення судів попередніх інстанцій скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Державний ощадний банк України» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення судів першої та апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представників ПАТ «Державний ощадний банк України» - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що рішення, яке переглядається, є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суд установив такі факти та обставини. 07 жовтня 2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000,00 грн. з остаточним терміном повернення не пізніше 06 жовтня 2015 року (т.1, а.с.9-17). Відповідно до пункту 2.7.1. проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі наступних процентних ставок: за частиною заборгованості в євро - 12% річних; за частиною заборгованості в гривнях - 17% річних. Також, п. 7.1.1 кредитного договору встановлено, що за порушення взятих на себе зобов'язань з повернення суми кредиту, комісійних винагород та своєчасної сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня, від суми платежу за кожний день прострочення. В подальшому до цього кредитного договору між сторонами було укладено додатковий договір НОМЕР_3 від 04 липня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_4 від 25 липня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року, додатковий договір НОМЕР_6 від 22 травня 2013 року та додатковий договір НОМЕР_7 від 28 серпня 2013 року (т.1, а.с.19-24). У пункті 2.3.5 додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року сторони погодили збільшення/зменшення діючого ліміту кредитування в строки згідно з таким графіком: з 1 по 39 місяць - 37 500 000,00 грн.; на кінець 40 місяця - 33 500 000,00 грн.; на кінець 41 місяця - 29 500 000,00 грн.; на кінець 42 місяця - 25 500 000,00 грн.; на кінець 43 місяця - 21 500 000,00 грн.; на кінець 44 місяця - 17 500 000,00 грн.; на кінець 45 місяця - 13 500 000,00 грн.; на кінець 46 місяця - 9 500 000,00 грн.; на кінець 47 місяця - 5 500 000,00 грн.; на кінець 48 місяця - 0 грн. (т.1, а.с.21). Також 07 жовтня 2011 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому (т.1, а.с.25-26). 05 вересня 2013 року між ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_8, до якого були внесені зміни та доповнення додатковим договором НОМЕР_9 від 22 жовтня 2013 року, згідно якого банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 22 000 000,00 грн., кредит надавався у вигляді відновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 04 вересня 2014 року. Проценти за користування кредитом розраховуються банком на основі процентної ставки в розмірі 18% річних (т.1, а.с.27-34). Пунктом 7.2.1 цього кредитного договору передбачено, що за невиконання або неналежне виконання взятих на себе зобов'язань, банк має право застосовувати до позичальника наступні штрафні санкції зокрема пеню на користь банку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу з повернення суми кредиту та/або від суми несвоєчасно сплачених комісійних винагород та\або процентів за користування кредитом за кожен день прострочення. Також 05 вересня 2013 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Державний ощадний банк України», ПП «Спецзовнішкомплект» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_10, за умовами якого останній зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому (т.1, а.с.35-36). Умовами додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом. ПП «Спецзовнішкомплект» не виконало взяті на себе зобов'язання за договором кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка відповідно до наданих позивачем розрахунків станом на 27 травня 2016 року становить 78 133 339,71 грн. (т.2, а.с.139-143). Також, ПП «Спецзовнішкомплект» не виконало взяті на себе зобов'язання за договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка відповідно до наданих позивачем розрахунків станом на 27 травня 2016 року становить 23 410 712,59 грн. (т.2, а.с.144-148). Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року та рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 29 червня 2016 року вже було стягнуто заборгованість за договором кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року та договором кредитної лінії НОМЕР_8 від 05 вересня 2013 року (т. 2, а. с. 174-191). Так, згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» змін щодо збільшення розміру діючого ліміту кредитування чи процентів до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року не вносили. Ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості з відповідача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що боржником належним чином не виконувались умови договорів кредитної лінії, забезпечених порукою, а тому дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача як поручителя на користь банку заборгованості. Окрім того, відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року було збільшено ліміт кредитування без згоди поручителя, що в силу частини першої статті 559 ЦК України свідчить про припинення поруки, суд апеляційної інстанції керувався тим, що умовами зазначеного додаткового договору НОМЕР_5 банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом, а згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати, зокрема, також за додатковими договорами, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. ПАТ «Державний ощадний банк України» та ПП «Спецзовнішкомплект» змін щодо збільшення розміру діючого ліміту кредитування чи процентів до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року не вносили, відтак відсутні підстави для припинення поруки. Постановляючи ухвалу про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що зазначення у договорі поруки про можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати не звільняє сторони основного зобов'язання від узгодження цих змін із поручителем, оскільки договором (п.1.1) не передбачено, що такі зміни проводяться без їх узгодження (додаткового повідомлення), і докази такого узгодження відсутні. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2014 року, 12 квітня 2017 року, 10 вересня 2014 року, 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що зміна умов кредитного договору (можливість зміни розміру процентів та строків) за основним зобов’язанням передбачена умовами договору, а тому відсутні підстави для визнання договору поруки припиненою. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 20 липня 2016 суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач надав згоду на будь-яку зміну кредитного договору, в тому числі розміру процентної ставки, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що таке збільшення процентної ставки не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року, суд виходив з того, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року, суд виходив з того, що відповідно до частини першої статті 559 України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, невідповідності їх застосування викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Судами встановлено, що умовами додаткового договору НОМЕР_5 від 05 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року банк та позичальник змінили строки здійснення платежів, які мали бути здійснені позичальником в погашення заборгованості за кредитом. Згідно умов договору поруки від 07 жовтня 2011 року до договору кредитної лінії НОМЕР_1 від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_1 зобов'язався перед кредитором відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. В п. 4.3. договору поруки банк та поручитель домовились, що у випадку продовження строків повернення кредиту та або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості з поручителя, оскільки будь-яких змін, про внесення яких кредитор був зобов’язаний повідомити та отримати згоду від поручителя, до кредитного договору не вносились, а згідно договору поруки зобов’язався солідарно відповідати перед кредитором за виконання боржником зобов’язань, умовами якого, зокрема, передбачено що у випадку продовження строків повернення кредиту та/або у випадку будь-яких інших змін строків здійснення платежів позичальником за кредитним договором, обсяг відповідальності поручителя не змінюється. З огляду на зазначене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Відтак, рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції, як помилково скасованого. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року скасувати, рішення апеляційного суду м. Києва від 16 листопада 2016 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А. Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1539цс17 Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов’язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов’язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов’язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). За положеннями частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Тобто закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного договору. Отже, на зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1539цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/ADBDC7C3A4837BE9C22581A0002CD0C9
  8. Уважаемые форумчане, прошу поделится опытом если кто-то сталкивался с подобной ситуацией: В 2009 г. человек взял валютный кредит в Привате под покупку автомобиля. В 2012 г. , когда появилась просрочка, автомобиль отдал банку и забыл о кредите. На днях получил "письмо счастья" с ГИС о том, что он должен много-много денег по решению не помню какого суду г. Днепропетровска от 2013 г. (заемщик зарегистрирован и проживает в другой области). Нашли решение в реестре. Оказалось, в 2013 г., поручителем у заемщика выступил ... ПАТ "А-БАНК" и поручился по обязательствам на суму 10000 грн. Иск подан по месту регистрации поручителя, последний его бесспорно признал, а суд вынес заочное решение - иск удовлетворить в полном объеме. Сейчас готовим заявление об отмене заочного решения. Однако, что дальше делать с альтернативной подсудностью? Есть вариант попробовать признать договор поручительства не действительным, но это опять же в Днепре. Нашел постановление ВСУ от 2012 г. по аналогичным спорам - оно не обрадовало. Если у кого-то есть какая полезная информация или мысли по этому поводу, буду благодарен.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» – Мажари О.Є., товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» – Попова А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» (далі – ТОВ «Землогістика») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1106/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Катерпіллар Файненшл Україна» (далі – ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна») до товариства з обмеженою відповідальністю «Кома-Рент» (далі – ТОВ «Кома-Рент»), ТОВ «Землогістика» про стягнення 1 230 621,55 грн і зобов’язання повернути майно; за зустрічним позовом ТОВ «Землогістика» до ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», ТОВ «Кома-Рент» про визнання поруки припиненою, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Кома-Рент», ТОВ «Землогістика» про стягнення солідарно з відповідачів 1 230 621,55 грн, з яких: 929 302,60 грн – заборгованість за лізинговими платежами, 283 913,72 – пеня, 17 405,23 грн – 3 % річних, та зобов’язання ТОВ «Кома-Рент» передати позивачеві екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань зі сплати лізингових платежів у строки, передбачені умовами договору фінансового лізингу від 07 травня 2013 року № UA06L, укладеного між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент». Оскільки ТОВ «Землогістика» відповідно до умов договору поруки від 07 травня 2013 року поручилося за виконання ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань за договором фінансового лізингу, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» просило стягнути суму заборгованості з відповідачів солідарно. Крім того, ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» послалося на те, що у зв’язку з неналежним виконанням ТОВ «Кома-Рент» зобов’язань позивач в односторонньому порядку розірвав договір фінансового лізингу, про що повідомив відповідача, однак останній на вимогу позивача предмет лізингу не повернув. У травні 2016 року ТОВ «Землогістика» звернулося до суду із зустрічним позовом, в якому просило визнати припиненою поруку, що виникла на підставі договору поруки № UA06L-13-15S, укладеного 07 травня 2013 року з ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна», посилаючись на те, що між ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» і ТОВ «Кома-Рент» без згоди ТОВ «Землогістика» як поручителя до договору фінансового лізингу було укладено додаткові угоди щодо збільшення розміру лізингових платежів, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя, що згідно з частиною першою статті 559 Цивільного кодексу України є підставою для припинення поруки. Рішенням Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року позов ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ «Кома-Рент» і ТОВ «Землогістика» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 263 709,07 грн заборгованості зі сплати лізингових платежів, 35 628,43 грн пені, 2 431,30 грн – 3 % річних, 4 526,53 грн судового збору. Стягнуто з ТОВ «Кома-Рент» на користь ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» 438 915,19 грн лізингових платежів, 93 436,72 грн пені, 14 973,93 грн – 3 % річних, 19 947,90 грн судового збору. Зобов’язано ТОВ «Кома-Рент» повернути ТОВ «Катерпіллар Файненшл Україна» екскаватор-навантажувач Caterpilar 434F, серійний номер САТ0434FVLDH00285. У решті позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» відмовлено. У серпні 2016 року ТОВ «Землогістика» подало до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, в якій просило поновити строк на подання апеляційної скарги, скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Землогістика» та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити. До апеляційної скарги додано докази направлення копій апеляційної скарги сторонам у справі, а також доказ сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 515,80 грн (платіжне доручення від 05 серпня 2016 року № 4777). Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року із доданими до неї матеріалами повернуто без розгляду. Постановою Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року касаційну скаргу ТОВ «Землогістика» залишено без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року – без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Землогістика», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень Закону України «Про судовий збір», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року, а справу передати на розгляд до Київського апеляційного господарського суду. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 911/1482/16, в якій, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «Землогістика» і ТОВ «Кома-Рент», перевіривши наведені ТОВ «Землогістика» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Суд апеляційної інстанції, повертаючи без розгляду апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року, послався на положення статті 94 ГПК, статті 4 Закону України «Про судовий збір» і зазначив, що ставка судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі становить 34 732,86 грн (33 217,06 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання первісного позову майнового характеру + 1 515,80 грн – 110 % ставки, що підлягає сплаті за подання зустрічної позовної заяви немайнового характеру), проте ТОВ «Землогістика» сплачено судовий збір у сумі 1 515,80 грн, тобто не в повному обсязі. Вищий господарський суд України залишив без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення без розгляду апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» з тих підстав, що Законом України «Про судовий збір» передбачено сплату судового збору з апеляційної та касаційної скарг на рішення суду, виходячи з розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення (постанова) суду в цілому, чи його частина. Оскільки предметом розгляду у суді першої інстанції було два позови (первісний позов майнового характеру та зустрічний позов немайнового характеру), то передбачений статтею 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору станом на час звернення ТОВ «Землогістика» з апеляційною скаргою у цій справі становить 34 732,86 грн, розрахунок якого наведено в ухвалі апеляційного суду. У зв’язку зі сплатою судового збору у меншому розмірі, ніж передбачено Законом України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції правомірно повернув апеляційну скаргу ТОВ «Землогістика» без розгляду. Разом із тим у справі № 911/1482/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України скасував ухвалу Київського апеляційного господарського суду про повернення апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції без розгляду, а справу передав до суду апеляційної інстанції для здійснення апеляційного провадження з тих підстав, що ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення суду першої інстанції лише в частині вирішення зустрічного позову, який є позовом немайнового характеру, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, незалежно від того, чи оскаржується рішення суду в цілому чи його частина, стосується кожного окремого позову, у цьому випадку – зустрічного, тому ТОВ «Землогістика» відповідно до вимог Закону України «Про судовий збір» правомірно сплатило судовий збір при поданні апеляційної скарги у розмірі, виходячи зі ставки судового збору, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Відповідно до статті 44 ГПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір». Згідно зі статтею 1 цього Закону судовий збір справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом, і включається до складу судових витрат. Отже, сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів є складовою доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України. За змістом статті 3 Закону України «Про судовий збір» об’єктами справляння судового збору є, зокрема, позовна заява та інша заява, передбачена процесуальним законодавством; апеляційна і касаційна скарги на судові рішення, заява про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заява про скасування рішення третейського суду, заява про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» (тут і далі – у редакції, чинній на час подання зустрічної позовної заяви ТОВ «Землогістика» у справі, яка розглядається) судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Частиною другою цієї норми встановлено розміри ставок судового збору залежно від документа і дії, за яку він справляється, та платника судового збору. Так, за змістом підпункту 4 пункту 2 частини другої цієї статті за подання апеляційної скарги на рішення суду встановлено ставку у відсотковому співвідношенні (110 %) до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Відповідно до цієї ж статті за подання до господарського суду позовних заяв розміри ставок судового збору диференційовано зокрема за характером спору (майновий/немайновий). При цьому за змістом підпункту 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір мінімальної заробітної плати. Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об’єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру. За подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними позовними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах (частина п’ята статті 6 Закону України «Про судовий збір»). Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у контексті визначення розміру судового збору за подання апеляційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви», має визначатися за розміром ставок, встановлених статтею 4 Закону України «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову. Об’єктом, з якого розраховується розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги, є саме позовна заява (зустрічна позовна заява), а базою для такого розрахунку – ставка судового збору, що підлягала сплаті при поданні відповідної позовної заяви (у разі об’єднання в одній заяві вимог майнового та/або немайнового характеру, декількох вимог немайнового характеру – загальна сума усіх вимог у відсотковому співвідношенні до ціни позову та/або у фіксованому розмірі). Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Так, зокрема, у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, якщо сторона не згодна з таким рішенням у цілому, судовий збір має сплачуватися з урахуванням результатів розгляду як первісного, так і зустрічного позовів, а у разі оскарження судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову. У справі, яка розглядається, ТОВ «Землогістика» (позивач за зустрічним позовом), не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, подало до апеляційного суду апеляційну скаргу і сплатило судовий збір у розмірі 1 515,80 грн, обчислений зі ставки, що підлягала сплаті при поданні зустрічної позовної заяви немайнового характеру. Оскільки ТОВ «Землогістика» в апеляційному порядку оскаржувало рішення місцевого господарського суду лише в частині вирішення зустрічного позову, а вимога закону про сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду за ставкою у відсотковому співвідношенні до ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, стосується кожного окремого позову, в цьому випадку – зустрічного, то заявник правомірно сплатив судовий збір, виходячи із розміру позовних вимог за зустрічним позовом. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі»), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Ураховуючи наведене, висновок судів апеляційної і касаційної інстанцій про відсутність доказів сплати ТОВ «Землогістика» судового збору у встановленому законом розмірі, а відтак і про наявність підстав для повернення апеляційної скарги без розгляду, суперечить фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвала Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 підлягають скасуванню, а справа – передачі до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ТОВ «Землогістика» на рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 02 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19 серпня 2016 року у справі № 911/1106/16 скасувати, а справу передати до Київського апеляційного господарського суду для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Землогістика» на рішення Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111-16 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 31 травня 2017 року № 3-164гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/97819D203110C1D9C2258147002C4631
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. На обґрунтування позову ПАТ «УкрСиббанк» посилалося на те, що 30 травня 2008 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_1, відповідно до умов якого відповідач отримав грошовий кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14 % річних строком до 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_2 від 30 травня 2008 року. З огляду на неналежне виконання відповідачами своїх зобов’язань, внаслідок чого утворилася заборгованість, банк просив задовольнити позовні вимоги. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 30 травня 2008 року у розмірі 48 819,76 доларів США та пеню у розмірі 25 418 грн. 96 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 в особі його представника ОСОБА_3 та ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» відхилено, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а також ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати судові рішення у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 509, 559, 631, 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрсиббанк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 30 травня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, на підставі якого відповідач отримав кредит у розмірі 45 900,00 доларів США зі сплатою 14% річних, з кінцевим строком погашення 25 травня 2033 року. З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов’язань ОСОБА_1 за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 30 травня 2008 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед кредитором за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за договором кредиту. Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що згідно з наданими позивачем розрахунками заборгованості останній платіж на погашення кредиту боржник сплатив у травні 2014 року, проте банк звернувся до суду із цим позовом лише у червні 2015 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку, а тому наявні правові підстави для відмови в позові до ОСОБА_2 у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 29 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що у разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань; - від 17 лютого 2016 року суд виходив з того, що позивач, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитними договорами, змінив строк виконання основного зобов’язання і відповідно з цієї дати підлягає обрахуванню шестимісячний строк, визначений частиною четвертою статті 559 ЦК України; - від 24 вересня 2014 року та 22 червня 2016 року суд висловив правову позицію, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом шести місяців, починаючи від цієї дати був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя. Таким чином, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. З умов спірного кредитного договору та додаткової угоди № 1 вбачається, що боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів 06 числа кожного календарного місяця (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів (а.с. 38, т.1). Отже, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пункту 2 додаткової угоди № 1 позичальник з дати підписання цієї угоди (30 травня 2008 року) зобов’язується повертати кредит шляхом щомісячної сплати ануїтетних платежів в розмірі 539,00 доларів США 06 числа кожного календарного місяця строку кредитування (а.с. 38, т. 1). Відповідно до пункту 1.3 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором (а.с. 42, т.1). Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 06 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Отже, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення ануїтетних платежів (щомісячних платежів згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, та не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шести місяців за кожним місячним платежем, за якими платежами порука припинилась, а за якими ще діє. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору (пункт 3.1) встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором (а.с. 42, т.1). При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів потрібно обчислювати з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору (пункт 6.2) передбачено, що терміни дострокового повернення кредиту та погашення за кредит вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит – обов’язковими до повернення і сплати в повному обсязі банку: - з 32 (тридцять другого) календарного дня, від дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту за умови, що, зокрема, позичальник не усунув зазначених банком порушень своїх зобов’язань за договором протягом 31 календарного дня з дати одержання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку; - з 41 календарного дня, від дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту та плати за кредит у разі неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку внаслідок зміни ним адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку. Отже, виходячи з умов кредитного договору та положень статті 599 ЦК України днем настання основного зобов’язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 31 календарного дня (або 40 календарних днів) з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань. Однак суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не звернули уваги на зазначені обставини та не надали оцінки доводам позивача про направлення ним до відповідачів вимог про зміну терміну виконання основного зобов’язання від 05 лютого 2015 року (а.с. 45, 47, т.1). З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 не можна визнати законними й обґрунтованими. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині відмови у позові до ОСОБА_2 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 25 травня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року в частині відмови в позові Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк до ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1009цс17 Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань. Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1009цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BBCF7CD483595FEAC2258144004B78A8
  11. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року Справа № 910/17839/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого судді: Іванової Л.Б. (доповідач) суддів: Гольцової Л.А., Козир Т.П., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення та постанову Господарського суду міста Києва від 05.12.2016 Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 910/17839/16 Господарського суду міста Києва за позовом Приватного акціонерного товариства "Росава" до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Приватне акціонерне товариство "Укренергозбут" про визнання припиненою поруки за договором № 86 від 10.08.2009 за участю представників сторін: позивача: Салій М.В., Поліщук А.А. відповідача: Семенчук В.Ю. третьої особи: не з'явилися ВСТАНОВИВ: Приватне акціонерне товариство "Росава" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом (з урахуванням клопотання про уточнення позовних вимог від 21.11.2016) до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання такою, що припинена поруки за договором № 86 від 10.08.2009. Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2016 у справі № 910/17839/16 (суддя Грєхова О.А.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 (колегія суддів у складі: головуючого судді Разіної Т.І., суддів Яковлєва М.Л., Отрюха Б.В.), позов задоволено повністю; визнано такою, що припинена поруку за договором поруки № 86 від 10.08.2009, укладеним між Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит", Приватним акціонерним товариством "Укренергозбут" та Приватним акціонерним товариством "Росава"; стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь Приватного акціонерного товариства "Росава" витрати по сплаті судового збору у розмірі 1378 грн. 00 коп. Не погоджуючись із вказаними судовими актами, Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 910/17839/16, ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду, скаржник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Скаржник вказує на те, що судами належним чином не досліджено умови договору поруки, які визначають обсяг відповідальності поручителя, невірно застосовано норми ст. 559 Цивільного кодексу України, оскільки позивачем не доведено збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок внесення змін до кредитного договору після 06.08.2014. 27.04.2017 до Вищого господарського суду України надійшли письмові пояснення Приватного акціонерного товариства "Росава" на касаційну скаргу, в яких позивач просить оскаржувані судові рішення залишити в силі, у задоволенні касаційної скарги відмовити. Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак третя особа не скористалася передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції. Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 12.08.2008 між Відкритим акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (в подальшому змінено найменування на Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит") та Закритим акціонерним товариством "Укренергозбут" (найменування якого змінено на Приватне акціонерне товариство "Укренергозбут") було укладено договір про мультивалютну кредитну лінію № 1762м-08 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк надає позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності і цільового використання. Надання кредитних коштів буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених цим договором в межах відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості 225 000 000,00 грн. і з урахуванням його зменшення згідно з графіком зниження ліміту, зі сплатою за користування кредитними коштами відсотків згідно з пунктом 3.1 цього договору, а за користування кредитними коштами з моменту, визначеного в підпункті "б", "в" п. 3.1 даного договору, сплатити відсотки у підвищеному розмірі (п. 1.1 та п. 1.1.1 кредитного договору). Пунктом 2.5 кредитного договору визначено, що позичальник зобов'язується повернути всі кредитні кошти банку в валюті кредитування по кожному окремому траншу відповідно до графіку зниження ліміту з кінцевим строком погашення 11.08.2009 включно, шляхом перерахування коштів на позичкові рахунки. Як визначено судами попередніх інстанцій, 06.08.2014 між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої сторони вирішили: - викласти п. 1.1.1 кредитного договору в наступній редакції: "Надання кредитних коштів буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених цим договором в межах відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості 470 000 000,00 грн. і з урахуванням його зменшення згідно з графіком зниження ліміту по мультівалютній кредитній лінії, зазначеного в п. 2.5 цього договору і сплатити за користування кредитними коштами процентів в розмірі, зазначеному в п. 3.1 цього договору. - викласти пункт 2.5 кредитного договору у редакції згідно із якою: "Позичальник зобов'язуєтеся повернути всі отримані кредитні кошти банку в валютах заборгованості по кожному траншу згідно графіку зниження ліміту (додаток № 26 до договору) з остаточним терміном погашення 05.08.2015, шляхом перерахування грошових коштів на відповідні позичкові рахунки. Погашення заборгованості по кожному траншу відбувається в тій же валюті, в якій були надано грошові кошти". Пунктом 3.4 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 06.08.2014 сторони погодили, що нарахування відсотків за користування кредитними коштами відбувається щомісячно. Сплата процентів за користування кредитними коштами відбувається щоквартально. Позичальник сплачує проценти в строк з 1 до 10 числа першого місяця кожного кварталу (січень, квітень, липень, жовтень). У вказаний строк сплачуються проценти за користування кредитними коштами з першого по останній календарний день попереднього кварталу. Позичальник сплачує проценти за користування кредитними коштами, нараховані по 5 серпня 2014 року включно, в строк до 10 жовтня 2014 року включно. Судами також встановлено, що 13.08.2015 сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої викладено п. 1.1.1 кредитного договору в наступній редакції: "Надання кредитних коштів буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених цим договором в межах відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості 175 000 000,00 грн. і з урахуванням його зменшення згідно з графіком зниження ліміту по мультивалютній кредитній лінії, зазначеного в п. 2.5 цього договору і сплатити за користування кредитними коштами процентів в розмірі, зазначеному в п. 3.1 цього договору. Відповідно до п. 2.5 кредитного договору в новій редакції позичальник зобов'язався повернути всі отримані кредитні кошти банку в валютах заборгованості по кожному траншу згідно графіку зниження ліміту (Додаток № 30 до Договору) з остаточним терміном погашення 31.08.2015, шляхом перерахування грошових коштів на відповідні позичкові рахунки. Погашення заборгованості по кожному траншу відбувається в тій же валюті, в якій були надано грошові кошти. Згідно із п. 3.4 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 13.08.2015 сторони погодили, що нарахування відсотків за користування кредитними коштами відбувається щомісячно. Позичальник сплачує відсотки в строк з 26 по 30 (31) числа кожного місяця. У вказаний строк сплачуються проценти за користування кредитними коштами з 26 числа попереднього місяці по 25 число поточного місяця. Позичальник сплачує проценти за користування кредитними коштами, нараховані по 5 серпня 2015 року включно, в строк до 31 серпня 2015 року включно, при умові погашення в строк до 18.08.2015 частини процентів в розмірі 46769 євро 33 євроцента. Крім цього, 01.09.2015 сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, згідно із якою викладено п. 1.1.1 кредитного договору в наступній редакції: "Надання кредитних коштів буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених цим договором в межах відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості 2050,00 грн. і з урахуванням його зменшення згідно з графіком зниження ліміту по мультивалютній кредитній лінії, зазначеного в п. 2.5 цього договору і сплатити за користування кредитними коштами проценти в розмірі, зазначеному в п. 3.1 цього договору". Також відповідно до нової редакції п. 2.5 кредитного договору позичальник зобов'язався повернути всі отримані кредитні кошти банку в валютах заборгованості по кожному траншу згідно графіку зниження ліміту (додаток № 31 до договору) з остаточним терміном погашення 01.03.2016, шляхом перерахування грошових коштів на відповідні позичкові рахунки. Погашення заборгованості по кожному траншу відбувається в тій же валюті, в якій були надано грошові кошти. Пунктом 3.4 кредитного договору в редакції додаткової угоди від 01.09.2015 сторони погодили, що нарахування відсотків за користування кредитними коштами відбувається щомісячно. Позичальник сплачує відсотки в строк з 26 по 30 (31) числа кожного місяця. У вказаний строк сплачуються проценти за користування кредитними коштами з 26 числа попереднього місяці по 25 число поточного місяця. Позичальник сплачує проценти за користування кредитними коштами, нараховані по 31 серпня 2015 року включно, в строк до 01 березня 2016 року включно. Як з'ясовано місцевим та апеляційним господарськими судами, 10.08.2009 в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором, між Публічним акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит", Приватним акціонерним товариством "Укренергозбут" та Приватним акціонерним товариством "Росава" (поручитель) було укладено договір поруки № 86 (далі - договір поруки). Відповідно до п. 1.1. договору поруки поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов'язань в розмірі 36 271 060,00 грн., також сплаті процентів, підвищених процентів, комісійної винагороди, неустойки про відсотках, нарахованим на вказану суму, а також по відшкодуванню всіх збитків, пов'язаних з несвоєчасними та/або неповним виконанням вказаної суми по договору про мультивалютну кредитну лінію № 1262м-08 від 12.08.2008, укладеному між кредитором та боржником про надання боржнику кредиту в розмірі 527 500 000,0 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитним коштами окремо по кожному траншу, виходячи з процентного розміру, вказаного в п. 3.1 кредитного договору. Поручитель свідчить, що він ознайомлений з кредитним договором і згоден з його умовами (п. 1.3 договору поруки). Відповідно до пункту 2.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором в повному обсязі, вказаному в п. 1.1 даного договору.. Відповідно до п. 3.1 договору поруки, у разі невиконання боржником своїх зобов`язань за кредитним договором в зазначені у договорі строки, поручитель зобов'язується не пізніше 2-х банківських днів з моменту повідомлення його кредитором (письмового або телетрансміссіонного) про невиконання боржником прийнятих на себе зобов'язань сплатити необхідну кредитором грошову суму, шляхом її перерахування на рахунок кредитора будь-яким способом, вказаним кредитором. Внесення змін і доповнень до кредитного договору, внаслідкок якого збільшується об'єм відповідальності поручителя, не допускається без погодження з поручителем (п. 4.2. договору поруки). У розділі 5 договору поруки сторони погодили, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. Порука також припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання терміну виконання зобов'язання за кредитним договором не пред'явив вимоги до поручителя. Порука припиняється з інших підстав, передбачених чинним законодавством України. В подальшому, як визначено судами, сторони 06.08.2014 уклали додаткову угоду до договору поруки, відповідно до якої, виклали п. 1.1 в новій редакції, яким передбачено, що поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов'язань в розмірі 1776500,00 грн., а також сплаті процентів, підвищених процентів, комісійної винагороди, неустойки про відсотках, нарахованим на вказану суму, а також по відшкодуванню всіх збитків, пов'язаних з несвоєчасними та/або неповним виконанням вказаної суми по договору про мультивалютну кредитну лінію № 1262м-08 від 12.08.2008, укладеному між кредитором та боржником про надання боржнику кредиту в розмірі 470000000,0 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитним коштами окремо по кожному траншу, виходячи з процентного розміру, вказаного в п. 3.1 кредитного договору. Посилаючись на те, що в порушення умов договору поруки та норм чинного законодавства України сторони кредитного договору без згоди поручителя уклали додаткові договори щодо продовження строку повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, позивач звернувся до суду із позовом у цій справі про визнання припиненою поруки за договором поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; припинення правовідношення тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. За змістом ст.ст. 559, 598 Цивільного кодексу України припинення зобов'язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право і кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати. Кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, а тому виходячи із загальних засад цивільного законодавства і господарського судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін, у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого ст. 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України (вказаний висновоквикладений, зокрема у постанові Верхового Суду України від 21.05.2012 у справі № 6-20цс11). Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно із ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання, чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання. Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Статтею 559 Цивільного кодексу України визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності: Виходячи з аналізу зазначеної правової норми, порука припиняється за дії двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання; ці зміни призвели, або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Зокрема, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо (відповідна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 6-701цс15, від 23.12.2014 № 3-196гс14, від 20.02.2013 № 6-172цс12, від 21.05.2012 № 6-18цс11, від 10.10.2012 № 6-112цс12). Згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов'язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни. Врахувавши вищенаведені норми законодавства та встановивши, що внесені додатковими угодами від 13.08.2015 і 01.09.2015 зміни строку повернення кредиту до 01.03.2016 призвели до збільшення періоду нарахування процентів за користування кредитними коштами та, як наслідок, до збільшення загальної суми таких процентів і збільшення обсягу відповідальності поручителя, виходячи з відсутності доказів, які б свідчили, що поручитель був обізнаний із умовами додаткових угод від 13.08.2015 та від 01.09.2015 і надавав згоду на їх укладення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що порука Приватного акціонерного товариства "Росава" за договором поруки № 86 від 10.08.2009 припинилась на підставі ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України України. Вказаний висновок господарських судів попередніх інстанцій відповідає встановленим обставинам справи та зроблений із вірним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції лише перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Оцінка та перевірка обставин справи і доказів не віднесена до повноважень касаційної інстанції. Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами попередніх інстанцій в порядку ст. 43, 101 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права. Викладені у касаційній скарзі доводи скаржника обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до заперечень щодо здійсненої судами першої та апеляційної інстанції оцінки доказів у справі та доведення інших обставин, ніж ті, що були встановлені судами попередніх інстанцій, в той час як згідно з вимогами ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані посилання скаржника на те, що позивач поручився за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором частково у сумі 1776500,00 грн. і на недоведеність збільшення обсягу відповідальності у вказаному розмірі порівняно з тим, що існував станом на 05.08.2015, оскільки такі твердження спростовуються змістом п. 1.1 договору поруки, згідно із яким поручитель взяв на себе зобов'язання частково відповідати за виконання боржником зобов'язань у розмірі 1776500,00 грн., а також у розмірі нарахованих на вказану суму процентів, підвищених процентів, комісійної винагороди, неустойки по відсотках, а тому продовження строку користування кредитом, як правильно визначили суди попередніх інстанцій, призводить і до збільшення строку нарахування процентів та збільшення їх загальної суми. З огляду на встановлені судами обставини справи та з урахуванням наведених приписів процесуального закону, касаційна інстанція, перевіривши відповідно до ч. 2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні суду першої інстанції та постанові суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування. Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" залишити без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 910/17839/16 залишити без змін. Головуючий суддя: Л. Іванова судді: Л. Гольцова Т. Козир http://reyestr.court.gov.ua/Review/66296490
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа – ОСОБА_2, про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. ПАТ «Дельта Банк» зазначало, що 7 листопада 2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі – ТОВ «Укрпромбанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 63 тис. доларів США зі сплатою 11,6 % річних на строк до 6 листопада 2032 року. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, згідно з яким поручитель і боржник несуть перед кредитором солідарну відповідальність. ПАТ «Дельта Банк» набуло право вимоги по кредитним договором на підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року. На порушення умов кредитного договору позичальник узятих на себе зобов’язань належним чином не виконував, що призвело до утворення заборгованості, про наявність якої та необхідність її погашення неодноразово повідомлялись боржник і поручитель, у тому числі й шляхом направлення письмової вимоги про необхідність виконання зобов’язань згідно з умовами кредитного договору, проте заборгованість сплачена не була. Посилаючись на зазначене, позивач просив стягнути з відповідачки згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) достроково всю суму позики та заборгованість, а всього – 956 тис. 425 грн 78 коп. У листопаді 2015 року ОСОБА_1 пред’явила зустрічний позов, у якому просила визнати поруку припиненою, посилаючись на те, що між ПАТ «Дельта Банк» та нею не укладалось жодних договорів, про зміну кредитора їй не повідомлялось, а стало відомо з пакету документів, що надало ПАТ «Дельта Банк». ОСОБА_1 вважає, що порука є припиненою в порядку частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки останній платіж позичальник здійснив 30 грудня 2014 року (із запізненням на 10 днів), а наступний термін платежу за договором був встановлений до 20 січня 2015 року (включно), який позичальник не здійснив. Вимоги до поручителя пред’явлені зі спливом 6 місяців після настання строку для виконання певної частини зобов’язання. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 9 лютого 2016 року відмовлено ПАТ «Дельта Банк» в задоволенні позову. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено: визнано договір поруки, укладений 7 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ТОВ « Укрпромбанк», припиненим з 21 липня 2015 року. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 7 листопада 2007 року у розмірі 956 тис. 425 грн 78 коп з яких: 590 тис. 262 грн 34 коп. – сума заборгованості за кредитом, 66 тис. 163 грн 45 коп. – сума заборгованості за відсотками, 9 тис. 212 грн 58 коп. – пеня. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 29 червня, 14 вересня та 19 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 7 листопада 2007 року між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в сумі 63 тис. доларів США зі сплатою 11,6 % річних та кінцевим терміном повернення до 6 листопада 2032 року. На забезпечення виконання зобов’язань за договором кредиту цього ж дня між ТОВ «Укрпромбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, за умовами якого вона поручилася перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку за кредитним договором. Відповідно до підпункту 4.2.1 кредитного договору позичальник зобов᾿язався здійснювати повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами згідно з умовами кредитного договору. Згідно з пунктом 6.2 кредитного договору банк має право вимагати дострокового повного повернення кредиту, сплати проценти та інших платежів, передбачених договором, у випадку невиконання чи неналежного виконання позичальником умов кредитного договору. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). На підставі договору про передачу активів та кредитних зобов’язань, укладеного 30 червня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Укрпромбанк» та Національним банком України, ПАТ «Дельта Банк» набуло права вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. Унаслідок невиконання ОСОБА_2 належним чином зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «Дельта Банк» 17 серпня 2015 року направив ОСОБА_1 досудову вимогу про погашення простроченої (поточної) заборгованості. 28 серпня 2016 року банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з поручителя. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову банку та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що строк звернення з вимогою до поручителя не пропущено, оскільки договір поруки укладено на забезпечення виконання договору кредиту, укладеного на строк до 6 листопада 2032 року, а пунктом 10 договору поруки передбачено дію цього договору до повного виконання боржником чи поручителем зобов’язань за кредитним договором. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання, передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від зміненої дати виконання основного зобов’язання. При цьому суд виходив з того, що кредитор, надіславши поручителю досудову вимогу 17 серпня 2015 року, змінив строк виконання основного зобов’язання, з позовом до суду звернувся 28 серпня 2015 року, тобто в межах визначеного законом шестимісячного строку від дати зміни строку виконання основного зобов’язання. У постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 29 червня, 14 вересня та 19 жовтня 2016 року, наданих заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, міститься правовий висновок про те, що відповідно до змісту другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 цього Кодексу, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, як і сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зобов’язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Виконання сторонами зобов’язання – це здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов’язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установив суд, боржник ОСОБА_2 (а відтак і поручитель) узяла на себе зобов’язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 6 листопада 2032 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, сторони встановили не лише строк дії договору, а й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до позичальника про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, можна зробити висновок, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з пунктів 2.4 та 2.5 кредитного договору, позичальник зобов’язується частково погашати заборгованість за кредитом, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту, щомісяця до 20-го числа (включно) кожного місяця, у сумі не менш як 210 доларів США шляхом внесення готівки чи безготівкового перерахування зі свого поточного рахунку або рахунків поручителів, гарантів та інших осіб на позичковий рахунок. Відповідно до пункту 2 договору поруки відповідальність поручителя наступає у випадку невиконання (неналежного виконання) боржником зобов’язання за кредитним договором. Суд установив, що ОСОБА_2 свій останній платіж сплатила 30 грудня 2014 року (із запізненням на 10 днів), а наступний термін платежу за договором був визначений до 20 січня 2015 року (включно), який вона не здійснила, а тому згідно з підпунктом 2.4 договору кредитування з 21 січня 2015 року несплачена заборгованість вважається простроченою. Отже, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (виникнення простроченої заборгованості за кредитним договором з 21 січня 2015 року) пред’явити вимоги до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договором поруки відповідальність поручителя настає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Крім того, суди не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах 6 місяців за кожним щомісячним платежем, та чи припинилась порука за окремими платежами. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Цим правом скористався позивач, звернувшись з позовом до суду. Висновки апеляційного суду про те, що кредитор реалізував своє право, передбачене статтею 1050 ЦК України, і змінив строк виконання основного зобов’язання, надіславши 17 серпня 2015 року вимогу про дострокове повернення кредиту, не ґрунтується на матеріалах справи. У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Рівненської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Боржник (а відтак і поручитель) узяла на себе зобов’язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 6 листопада 2032 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, сторони встановили не лише строк дії договору, а й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Таким чином, у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Отже, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (виникнення простроченої заборгованості за кредитним договором з 21 січня 2015 року) пред’явити вимоги до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договором поруки відповідальність поручителя настає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором. Крім того, суди не з’ясували, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах 6 місяців за кожним щомісячним платежем, та чи припинилась порука за окремими платежами. Висновки суду про те, що кредитор реалізував своє право, передбачене статтею 1050 ЦК України, і змінив строк виконання основного зобов’язання, надіславши 17 серпня 2015 року вимогу про дострокове повернення кредиту, не ґрунтується на матеріалах справи. Постанова від 29 березня 2017 року № 6-3087цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6511326C141C7083C22580FE0032EB76
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що між ним та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») укладено 24 жовтня 2007 року, 25 лютого та 19 вересня 2008 року договори поруки в рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Піраміда» (далі – ТОВ «Піраміда»). Позивач, посилаючись на припинення кредитних зобов’язань боржника у зв’язку з ліквідацією юридичної особи, просив визнати поруку припиненою та вирішити питання розподілу судових витрат. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 10 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: припинив поруку за договорами поруки, укладеними 24 жовтня 2007 року, 25 лютого і 19 вересня 2008 року між ним та ПАТ «КБ «Приватбанк», вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Дніпропетровської області 3 лютого 2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2015 року скасував і ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 лютого 2016 року залишила без змін. 10 серпня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 559, частини першої статті 598, частини першої статті 609 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 15 грудня 2010 року, постановлену ним як судом касаційної інстанції, рішення й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2012 року та 4 червня 2014 року, а також постанови Верховного Суду України від 7 й 21 листопада 2012 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області 3 лютого 2016 року і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 24 жовтня 2007 року, 25 лютого та 19 вересня 2008 року за між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ТОВ «Піраміда», в особі директора ОСОБА_1, укладено кредитні договори НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_3 відповідно). З метою забезпечення належного виконання умов зазначених кредитних договорів 24 жовтня 2007 року, 25 лютого та 19 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено договори поруки (а.с. 8–29). Аналогічні договори поруки були укладені між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 29 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2013 року, стягнув з ТОВ «Піраміда», ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» 4 млн 774 тис. 263 грн 38 коп. заборгованості за кредитним договором від 24 жовтня 2007 року НОМЕР_1; 2 млн 436 тис. 44 грн 46 коп. заборгованості за договором про надання овердрафтового кредиту від 25 лютого 2008 року НОМЕР_2; 4 млн 960 тис. 783 грн 93 коп. заборгованості за кредитним договором від 19 вересня 2008 року НОМЕР_3 (а.с. 119–126). Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 27 травня 2013 року припинив юридичну особу ТОВ «Піраміда» (а.с. 30−31). Запис про припинення юридичної особи було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб − підприємців (далі − Реєстр) 2 вересня 2013 року (а.с. 34). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, врахував правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 листопада 2015 року № 6-172цс15, та зазначив, що оскільки запис про припинення юридичної особи було внесено до Реєстру після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з поручителя, то ліквідація боржника не свідчить про припинення зобов’язань поручителя. При цьому апеляційний суд установив, що на момент ухвалення рішення про стягнення кредитної заборгованості юридична особа (боржник) не припинила своєї діяльності, та зазначив, що рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів. У постанові Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року № 6-129цс12 міститься висновок про те, що відповідно до змісту статей 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати; термін «порука», застосований законодавцем у частині першій статті 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки; порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже, припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою для припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося. У постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2012 року № 6–134цс12 міститься висновок про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 цього Кодексу. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі частини першої статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги суд може розглядати у разі наявності відповідного спору. У справах, в яких прийнято надані заявником для порівняння постанови, та в справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Наданою для порівняння ухвалою від 15 грудня 2010 року Верховний Суд України, скасувавши рішення суду апеляційної інстанції та направивши справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, зазначив, що саме по собі прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та відповідно не припиняє договорів поруки. Рішенням від 5 грудня 2012 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій, закрив провадження в справі за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки на час розгляду справи в суді першої інстанції грошове зобов’язання боржника було припинене у зв’язку з ліквідацією його як юридичної особи, та відмовив у задоволенні позовних вимог банку до поручителя з підстави припинення поруки. Порівняння зазначених судових рішень, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою від 4 червня 2014 року суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення, якими задоволено позовні вимоги в частині припинення договорів поруки, укладених між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2, оскільки зазначені договори припилися внаслідок припинення забезпеченого ними основного зобов’язання у зв’язку з ліквідацією юридичної особи. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема частини першої статті 559, частини першої статті 598, частини першої статті 609 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. За частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Згідно із частиною першою статті 598, статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. У справі, яка переглядається, судовим рішенням установлено порушення зобов’язання боржником (ТОВ «Піраміда»). Зокрема, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 29 травня 2012 року стягнув солідарно з ТОВ «Піраміда», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитними договорами. Згідно із частиною п’ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов’язковість рішень суду. За статтею 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника. Отже, оскільки у справі, яка переглядається, право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов’язання поручителя. Саме до цього зводяться висновки Верховного Суду України щодо застосування частини першої статті 559, частини першої статті 609 ЦК України, викладені в постанові від 25 листопада 2015 року № 6-172 цс15. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, урахувавши вимоги зазначених норм матеріального права, а також те, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами після ухвалення рішення суду про стягнення з нього заборгованості за кредитними договорами, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання поруки припиненою. Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 і скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області 3 лютого 2016 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2013цс16 За частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Згідно із частиною першою статті 598, статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Згідно із частиною п’ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов’язковість рішень суду. За статтею 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 29 березня 2017 року № 6-2013цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A4E845C9F18B53FC2258101004D59AD
  14. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Червинської М.Є., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Ощадбанк» до ОСОБА_3, третя особа - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Ощадбанк», третя особа - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», про визнання договору поруки недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Ощадбанк») звернулось до суду з указаним позовом до ОСОБА_3, у якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просило стягнути з відповідача заборгованість за договором № 151210-Л2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в сумі 948 005 232 грн 40 коп.; заборгованість за договором №151210-Л1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в сумі 111 797 984 дол. США 90 центів та 12 446 648 євро 40 євроцентів, та судовий збір. Свої вимоги позивач мотивував тим, що відповідач поручився за виконання позичальником - публічним акціонерним товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») своїх зобов'язань за вказаним договором. Позичальник ПАТ «Дельта Банк» своїх зобов'язань не здійснило, у зв'язку із чим позивачем було направлено вимогу відповідачу як поручителю про необхідність виконання зобов'язання. Станом на момент звернення до суду вимога відповідачем залишена без виконання. У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Ощадбанк», у якому просив суд визнати договір поруки від 6 листопада 2014 року, який укладений між ним, ПАТ «Ощадбанк» та ПАТ «Дельта Банк», недійсним. Свої вимоги відповідач мотивував тим, що всі операції за кореспондентськими рахунками, які відкриті ПАТ «Ощадбанк» у ПАТ «Дельта Банк», на підставі договорів кореспондентського рахунку, нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк», як фінансовою установою, яка здійснює свою діяльність на підставі відповідної ліцензії. Отже всі зобов'язання, які погоджені сторонами в договорі кореспондентського рахунку, також нерозривно пов'язані з ПАТ «Дельта Банк», а виконання цих зобов'язань, фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки, суперечить правовій природі кореспондентських відносин. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року, позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за договором № 151210-Л2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в сумі 948 005 232 грн 40 коп.; заборгованість за договором № 151210-Л1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку в сумі 111 797 984 дол. США 90 центів та 12 446 648 євро 40 євроцентів та судові витрати в розмірі 3 654 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі, поданій представником, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову, та задовольнити зустрічний позов. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-МІІІ «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи первісний позов, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що боржник за договорами про відкриття та ведення кореспондентського рахунку не погашає кредити та не сплачує проценти за користування кредитними коштами, унаслідок чого утворилась заборгованість, а тому відповідач, який є поручителем позичальника, повинен сплатити зазначену заборгованість; відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди виходили із того, що спірний договір поруки укладено з дотриманням норм чинного законодавства, за власним волевиявленням сторін, він не суперечить вимогам закону, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Проте з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне. Судами встановлено, що між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Ощадбанк» укладено договір № 151210-Л1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку та договір № 151210-Л2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку (а.с. 9-11, 13-16). У подальшому вносились зміни та доповнення до договору № 151210-Л1 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку додатковими договорами № 1 від 30 червня 2011 року (а.с. 12) та № 2 від 3 січня 2012 року (а.с. 17 оборот); та до договору № 151210-Л2 від 15 грудня 2010 року про відкриття та ведення кореспондентського рахунку додатковим договором № 1 від 30 червня 2011 року. Умовами договорів кореспондентського рахунку, з урахуванням змін та доповнень, передбачено, що ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Ощадбанк» з метою здійснення розрахунків відповідно до чинного законодавства, встановлюють між собою кореспондентські відносини. Для проведення розрахунків позивача ПАТ «Дельта Банк» відкриває у ПАТ «Ощадбанк» кореспондентський рахунок типу «Лоро» у українських гривнях та мультивалютний кореспондентський рахунок (п. 1.1. договорів кореспондентського рахунку). Відповідно до п. 3.2 договорів кореспондентських рахунків списання коштів з кореспондентських рахунків здійснюється боржником на підставі ключових платіжних доручень позивача, переданих узгодженими договорами каналами зв'язку. Відповідно до п. 3.2 договорів кореспондентських рахунків передача платіжних доручень, виписок, а також інших документів по договорам здійснюється за допомогою системи SWIFT (основний канал зв'язку) або пошти Національного банку України (резервний канал зв'язку). 17 лютого 2015 року ПАТ «Ощадбанк» було направлено за допомогою системи SWIFT на адресу ПАТ «Дельта Банк» 3 платіжні доручення на списання/перерахування коштів з кореспондентських рахунків на його рахунки в інших банках. Указані платіжні доручення не були виконані ПАТ «Дельта Банк» у строки, передбачені п.3.3 договорів кореспондентських рахунків. У забезпечення виконання зобов'язань за договорами кореспондентських рахунків, між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_3 (поручителем) укладено договір поруки від 6 листопада 2014 року. Відповідно до умов договору поруки поручитель зобов'язався солідарно, в повному обсязі відповідати перед кредитором за зобов'язаннями ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку (п. 2.1. договору) (а.с. 18-25). На підставі постанови Правління Національного банку України від 2 березня 2015 року №150 «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 2 березня 2015 року №51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», згідно з яким з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Відповідно до ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті. Постановою Правління Національного банку України №343 від 15 серпня 2001 року (чинною на час укладення виникнення правовідносин) було затверджено Правила реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, згідно з п.п.1, 2 яких реєстрації підлягають кореспондентські рахунки, що відкриті установами при встановленні кореспондентських відносин. Установи, які відповідно до нормативно-правових актів Національного банку мають право на відкриття та ведення рахунків банків-кореспондентів, мають відкриті кореспондентські рахунки в іноземній валюті та/або в банківських металах та відкрили в себе кореспондентські рахунки в іноземній та національній (якщо вона виступає як іноземна) валюті та/або в банківських металах, у 10-денний строк з дати укладання договору про встановлення кореспондентських відносин формують пакет документів про відкритий кореспондентський рахунок і надають інформацію територіальним управлінням Національного банку за місцезнаходженням установи. Так, в межах укладених договорів кореспондентського рахунку ПАТ «Дельта Банк», як кореспонденту, ПАТ «Ощадбанки» було відкрито мультивалютні рахунки (гривні, долари США, євро). Постановою Правління Національного банку України №118 від 26 березня 1998 року було затверджено Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, яким врегульовані правовідносини банків щодо відкриття та ведення кореспондентських рахунків. Указаним Положенням про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях передбачено, що для відкриття кореспондентського рахунку банки-резиденти України (в даному випадку відповідач-2) банк надає наступні документи: заява на відкриття рахунку; копія банківської ліцензії та генеральної ліцензії (засвідчена нотаріально); копія статуту банку (засвідчена нотаріально); останній річний звіт (на дату складання, що передує даті подання заяви про відкриття рахунку); баланс на останню дату (на 1 число місяця, що передує даті подання заяви про відкриття рахунку); картка із зразками підписів згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України; перелік банків-кореспондентів. Укладаючи вищевказані договори кореспондентського рахунку, саме ПАТ «Дельта Банк» у відповідності до вимог чинного на той час законодавства був зобов'язаний надати всі вищезгадані документи, про які йде мова у Положенні про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях. Порядок ведення та режим кореспондентських рахунків в іноземній валюті визначений в розділі 3 Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, згідно з п.п.3.1.1, 3.1.2 якого на кореспондентський рахунок банку-резидента зараховуються кошти в іноземній валюті, що надходять: на користь резидентів; на користь нерезидентів; на користь самого банку за операціями, які він має право здійснювати згідно з відповідними пунктами банківської ліцензії та генеральної ліцензії, в тому числі: одержані банком нараховані відсотки, в тому числі за залишком коштів на кореспондентському рахунку, якщо це передбачено Угодою; готівка для поповнення кореспондентського рахунку; за міжбанківськими операціями щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України та на міжнародних грошових ринках, які має право здійснювати уповноважений банк згідно з відповідними пунктами банківської ліцензії та генеральної ліцензії; за неторговельними операціями згідно з чинним законодавством України; за іншими операціями відповідно до чинного законодавства України. З кореспондентського рахунку здійснюються такі операції: платежі за дорученням клієнтів-резидентів: на користь нерезидента, тобто на рахунок нерезидента в іноземному банку за наявністю підстав для платежу, що перевіряється банком платника коштів; на користь резидента у випадках, які передбачені чинним законодавством України; на власний рахунок в іноземній валюті в іншому уповноваженому банку України; для здійснення продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України; платежі за дорученням нерезидентів згідно з чинним законодавством України; власні операції самого банку, які він має право здійснювати згідно з відповідними пунктами банківської ліцензії та генеральної ліцензії, в тому числі: перерахування іноземної валюти за обслуговування кореспондентського рахунку, якщо це передбачено Угодою; зняття готівкової іноземної валюти з власного кореспондентського рахунку в уповноваженому банку України для підкріплення власної каси; міжбанківські операції з продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України та на міжнародних грошових ринках, які має право здійснювати уповноважений банк згідно з відповідними пунктами банківської ліцензії та генеральної ліцензії; перерахування за неторговельними операціями згідно з чинним законодавством України; інші операції відповідно до чинного законодавства України. Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Національний банк України" та з метою приведення порядку здійснення безготівкових розрахунків в Україні в національній валюті у відповідність до ЦК України, постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004р. №22 було затверджено Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка встановлює загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків. Загальні правила документообігу визначені розділом 2 Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, згідно з п.2.13 якої банки приймають до виконання лише розрахункові документи своїх клієнтів, які подають їх у передбаченому договорами банківського рахунку порядку. Рахунок типу «Лоро» - це кореспондентський рахунок, відкритий банком своєму банку-кореспонденту, на якому відображаються всі операції, що здійснюються за його дорученням. У вищевказаних договорах кореспондентських рахунків погоджено порядок ведення рахунків «Лоро», а також наведено права і обов'язки сторін цього договору. За умовами вказаних договорів всі операції за кореспондентським рахунком, відкритим ПАТ «Ощадбанк для ПАТ «Дельта Банк» (кореспондента) нерозривно пов'язані з особою кореспондента, оскільки фактично банк має право виконувати тільки ті операції за кореспондентським рахунком, які фактично ініційовані та погоджені безпосередньо особою - власником рахунку, а виконання цих зобов'язань фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки, суперечить правовій природі кореспондентських рахунків. Так, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір поруки, згідно умов якого він поручився за виконання перед кредитором за зобов'язаннями ПАТ «Дельта Банк» за договорами кореспондентського рахунку. Оскільки статтею ч. 1 ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та вище наведеними нормативними актами встановлена правова природа кореспондентського рахунку як особливого рахунку для здійснення банківської діяльності, виконання вимог за кореспондентським рахунком одного банку перед іншим банком не може забезпечуватися порукою фізичної особи. Таким чином, доводи ПАТ «Ощадбанк» та ПАТ «Дельта Банк», що грошове зобов'язання може бути забезпечене порукою, є безпідставні. Частиною 1 ст. 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Крім того, за положеннями ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та в ст. 203 цього Кодексу (підстава заявленого позову). Якщо недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Так, оскільки зобов'язання за договорами про відкриття та ведення банківського рахунку нерозривно пов'язані з особою кореспондента, в силу положень ст. 553 ЦК України виконання зобов'язання фізичною особою, тобто поручителем за договором поруки є неможливим, що вказує на незаконність договору поруки, та в силу положень ст. ст. 203, 215 ЦК України він є недійсним. Оскільки договір поруки, укладений 6 листопада 2014 року між ПАТ «Ощадбанк», ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_3 (поручителем) є недійсним, відтак і відсутні підстави для покладення обов'язку на відповідача за зобов'язаннями ПАТ «Дельта Банк» перед кредитором за договорами кореспондентських рахунків. Ураховуючи, що судами при вирішенні спору неправильно застосовані норми матеріального права, у справі не вимагається збирання чи додаткової оцінки доказів, обставини справи судами встановлені повно і правильно, то відповідно до ст. 341 ЦПК України, рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові ПАТ «Ощадбанк» до ОСОБА_3, третя особа - ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості, та задоволення позову ОСОБА_3 до ПАТ «Ощадбанк», третя особа - ПАТ «Дельта Банк» про визнання договору поруки недійсним, стягнувши з ПАТ «Ощадбанк» на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 243 грн 60 коп. Керуючись ст. ст. 335, 341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 жовтня 2016 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Ощадбанк» до ОСОБА_3, третя особа - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про стягнення заборгованості - відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Ощадбанк», третя особа - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» про визнання договору поруки недійсним - задовольнити. Визнати недійсним договір поруки від 6 листопада 2014 року, укладений між публічним акціонерним товариством «Ощадбанк», публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Ощадбанк» на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 243 грн 60 коп. Рішення оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді:І.М. Завгородня Л.М. Мазур Т.О. Писана О.В. Попович http://reyestr.court.gov.ua/Review/65066542
  15. Державний герб України Номер провадження 2/754/2633/16 Справа №754/2832/16-ц РІШЕННЯ Іменем України 13 жовтня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Таран Н.Г. за участю секретаря судового засідання Чернишової А.М., Величко Л.П., Моторенко К.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою, - В С Т А Н О В И В : Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником всіх прав та обов'язків Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк», звертаючись з позовом до суду, просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором №800003143 від 12.02.2008 року у розмірі 32312,86 грн. Вказані вимоги вмотивовані тим, що 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, зі сплатою 14,50% річних, з визначеним строком дії договору - 12.02.2033 року. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір Поруки №800003143-П, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язувалась перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, також 12.02.2008 року в забезпечення виконання кредитних зобов'язань, між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір Поруки №800003143-П-1, за умовами якого ОСОБА_3. зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання позичальником основного зобов'язання, Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_1 кредит в обумовленій договором сумі, однак відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, в результаті чого станом на 07.12.2015 року має прострочену заборгованість за кредитом у розмірі 31229,70 доларів США та заборгованість за відсотками у розмірі 1083,16 доларів США, що є предметом позовних вимог. На підставі ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року, яка занесена до журналу судового засідання судом прийнято зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою (а.с.81). Відповідно до предмету позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пред'явлені вимоги до Публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» про визнання припиненими договорів поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, що укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (а.с.78-80). Представник позивача по первісному позову - відповідача по зустрічному позову ПАТ «Альфа-Банк» - ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, правову позицію щодо вимог позивача по зустрічному позову не висловила. Представник відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечував, просив в позові відмовити та задовольнити зустрічний позов, пояснив, що дійсно 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №800003143, за умовами якого Банк надав позичальнику кредитні кошти на загальну суму 75000,00 доларів США, на умовах передбачених укладеним договором. В забезпечення виконання зобов'язань по кредитному договору, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П. Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1. Вказував на те, що суму заборгованості у розмірі 32312,86 доларів США позивач підтверджує доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості за кредитним договором станом на 07.12.2015 року. Однак, матеріали справи не містять детального та документально підтвердженого розрахунку заборгованості відповідача перед позивачем. З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити, як саме розраховувалась сума несплачених відсотків за користування кредитом, сума пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків. У наданому представником позивача розрахунку заборгованості не зазначено усіх дат погашення позичальником тіла кредиту та відсотків за його користування. Позивачем жодним чином не доведено наявність заборгованості котра вказана у позовній заяві, оскільки не можна вважати розрахунком саму лише кінцеву суму заборгованості. Позивач в свою чергу мав надати розрахунок із обов'язковим зазначенням періодів заборгованості, відсоткових ставок та чітких графіків розрахунків заборгованості. Зокрема така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі». Також з розрахунку заборгованості вбачається, що Банком з 12.09.2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних, в той час як згідно укладеного Кредитного договору, за користування кредитом Позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 14,5 % річних. Жодного повідомлення про підвищення відсоткової ставки Позичальнику не було надіслано. Отже є незрозумілим з яких причин і на яких підставах були нараховані відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5% річних. Вважає, що зобов'язання відповідачів за вищевказаними договорами поруки повинно бути припинено з тих підстав, що Позивачем було змінено умови основного зобов'язання без згоди поручителів, що призвело до збільшення обсягу відповідальності останніх. Заслухавши пояснення представника відповідачів - позивачів по зустрічному позову ОСОБА_7, дослідивши матеріли справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №800003143, відповідно до умов якого позичальнику надані кредитні кошти у розмірі 75000,00 доларів США, які вона зобов'язалася повертати частинами та остаточно повернути суму кредиту до 12.02.2033 року і сплатити проценти за користування коштами виходячи з 14,50% річних (а.с.4-7). Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишалася, та сплати процентів, належних за договором. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитор надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та\або відсотків щонайменше на один календарний місяць; перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору, актів цивільного законодавства. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. (ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання. (ч.2 ст.615 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно ч. 2 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до графіку платежів та розрахунку скупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, який надано Публічним акціонерним товариством «Альфа-Банк» по Кредитному договору за №800003143 від 12.02.2008 року, за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальник повинна була сплатити Банку в погашення заборгованості за кредитним договором суму грошових коштів у розмірі 87608,00 доларів США. При цьому відсоткова ставка була встановлена на рівні 14,50 % річних. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитом №800003143 від 12.02.2008 року, який надано позивачем та відповідно до якого з 12.09.2008 року змінено відсоткову ставку та контр розрахунку наданого представником відповідачів за період з 12.02.2008 року по 12.11.2015 року позичальником на погашення заборгованості по кредитному договору було сплачено грошові кошти у розмірі 94000,00 доларів США, у зв'язку з чим докази надані позивачем в якості доказів наявності у позичальника заборгованості за кредитним договором, та зокрема саме на день звернення до суду у такому розмірі мають суперечливий характер та не підтверджені належними доказами, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для її стягнення. Враховуючи вищевикладене суд приходить до висновку що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та такими що не підлягає задоволенню, оскільки суду не надано позивачем доказів про винекнення заборгованості по сплаті кредитних коштів станом на 12.11.2015 року, відповідно до наданих копій кредитного договору з додатками до нього. Звертаючи з зустрічною позовною заявою позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять визнати припиненою з 12.09.2009 року поруку, яка виникає на підставі Договору поруки №800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», визнати припиненою з 12.09.2008 року поруку, яка виникає на підставі договору поруки №800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк». Вказані вимоги обґрунтовують тим, що поручителями не було вчинено жодної дії, яка б свідчила про надання ними згоди на зміну зобов'язання, передбаченого Кредитним договором, яка мала наслідок збільшення обсягу відповідальності позичальника. Отже, можна дійти висновку про те, що в силу вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України припинились поруки, що виникли на підставі Договору поруки №800003143-П та Договору поруки №800003143-П-1, укладеними між Банком та поручителями. Оскільки Банк збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителя у порушення пункту 2.1 Договору поруки, то підстав для покладення відповідальності на останнього за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком немає, оскільки порука припинилась. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором № 800003143 від 12.02.2008 року, 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки №80000343-П (а.с.11). Крім цього 12.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки №80000343-П-1(а.с.27). Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 2 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до положень статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди зі усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другої сторони. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Згідно з ч.1 ст. 553, ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. З матеріалів справи убачається, що кредитний договір складається з двох частин - частини №1 «Базові умови кредитування» та частини №2 «Загальні умови кредитування». Частиною №1 «Базові умови кредитування» кредитного договору погоджена, зокрема, номінальна процентна ставка на рівні 14,5% річних. Розділом 5 (5.2) Частини №2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку з цим змін в додаток №1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника, зазначену в частині №1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку №1 до цього договору та викладення додатку №1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток №1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього Договору, позичальник отримує в банку самостійно. Банк не має права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку зі зміною кредитної політики Банку. Установлено також, що відповідно до даних розрахунку заборгованості за кредитом (а.с.30,31), починаючи з 12.09.2008 року використовується процентна ставка 16,50%, тобто підвищена (порівняно з 14,5%). Відповідно до пункту 6.4 Договору поруки №8000030143-П, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 та договору поруки №80000343-П-1, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 сторони домовились, що у разі збільшення обсягу відповідальності Боржника за основним договором передбачена цим Договором порука дійсна тільки у випадку, якщо Поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. За таких обставин, 12.09.2008 року відбулось збільшення процентної ставки за кредитним договором без своєчасного погодження з поручителями, внаслідок чого, починаючи з цієї дати збільшився обсяг відповідальності поручителів і станом на дату таких змін згоди поручителів не існувало. Зазначений висновок випливає зі змісту ч.1 ст. 559 ЦК України, яка вказує на те, що у разі збільшення обсягу відповідальності без згоди поручителя, порука припиняється автоматично. Окрім того, Верховним Судом України в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ з подібних правовідносин, висловлена аналогічна правова позиція щодо застосування цієї норми права. За змістом положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК, поручитель пов'язаний із боржником зобов'язальними правовідносинами, проте він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором; має право висувати заперечення проти вимог кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК). У зв'язку з тим, що банк відповідно до умов кредитного договору збільшив процентну ставку за кредитом, у тому числі у зв'язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни, але без згоди поручителів у порушення договору поруки, підстав для покладання відповідальності на останніх за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком немає, оскільки порука припинилася (постанови Верховного Суду України від 21 листопада 2011 року у справі № 6-49цс11, від 19 грудня 2011 року у справі №6-67цс11). За змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки, здійснене за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав для покладення на поручителя відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Верховного Суду України від 18 червня 2012 року у справі №6-73цс12). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-172цс12). Відтак, з 12.09.2008 року поруки припинені в силу закону. З урахуванням наведеного, підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. На підставі викладеного та кеуючись ст. ст. 10, 11, 57-60, 79, 88, 209, 212-215, 294 ЦПК України, ст. ст. 526, 543, 546, 553, 554, 559, 615, 625, 627, 629, 1049, 1050, 1054 ЦК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором - залишити без задоволення. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк», третя особа: ОСОБА_1, про визнання поруки припиненою задовольнити. Визнати поруку ОСОБА_1, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_8 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Визнати поруку ОСОБА_3, яка виникла на підставі договору поруки № 800003143-П-1 від 12.02.2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа Банк» - припиненою з 12.09.2008 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_8 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» на користь ОСОБА_3 понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 551,20 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва через Деснянський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі та не були присутні під час проголошення рішення - протягом десяти днів з дня отримання копії даного рішення. Повний текст рішення суду виготовлено 18.10.2016 року. Суддя: Н.Г. Таран http://reyestr.court.gov.ua/Review/62116088
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 листопада 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року, в с т а н о в и л и: У червні 2015 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» (далі – уповноважена особа) ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 596, 37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року в позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 596,37 доларів США та 21 214 грн. 19 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1 та уповноваженої особи відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 14 листопада 2006 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким ВАТ КБ «Надра» надало ОСОБА_1 кредит на придбання автотранспортного засобу марки «Daewoo Lanos», 2006 року випуску, на загальну суму 11 256 доларів США із розрахунку 10 % річних з кінцевим терміном повернення коштів 11 листопада 2011 року. 7 квітня 2011 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого поручитель поручається перед кредитором за неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Після укладення кредитного договору сторони неодноразово змінювали його положення шляхом укладення додаткових угод. Пунктом 2.4 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що порядок погашення суми основної заборгованості відбувається шляхом внесення необхідного платежу, щомісячно до 10 числа поточного місяця, якщо 10 число є небанківським днем, то платіж необхідно внести в останній банківський день, який передує цій даті, з кінцевим терміном повернення основної заборгованості до 11 листопада 2011 року. Пунктами 2.5-2.6 додаткової угоди НОМЕР 1 від 12 серпня 2010 року встановлено, що комісія та проценти нараховуються щомісяця, у кінці місяця. Згідно з пунктом 1.1 додаткової угоди НОМЕР 2 від 7 квітня 2011 року встановлено щомісячну суму мінімального необхідного платежу в розмірі 264 дол. США з кінцевим терміном повернення кредиту до 11 травня 2012 року. Останній платіж за кредитним договором був здійснений ОСОБА_1 16 листопада 2012 року. Згідно розрахунку заборгованості станом на 1 квітня 2015 року наявна заборгованість за кредитним договором в сумі 1500,97 доларів США, в тому числі: непогашений кредит – 437,84 доларів США; несплачені відсотки – 107, 79 доларів США; заборгованість по сплаті комісії – 50, 74 доларів США; несплачена пеня за прострочення строків виконання зобов’язань (відповідно до п. 5.2 додаткової угоди до кредитного договору) – 156,97 доларів США; штраф за порушення умов договору (відповідно до п.5.3 додаткової угоди до кредитного договору) – 747,63 доларів США, що за курсом НБУ станом на 1 квітня 2015 року становить 35 199,81 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до поручителя ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачем не надано суду доказів щодо вживання заходів для належного повідомлення поручителя про виконання зобов’язань за кредитним договором протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов’язання. Оскільки договором поруки не передбачено закінчення строку дії цього договору, а кредитор не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку основного зобов’язання, то відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припинилася. Відмовляючи в частині позовних вимог до боржника ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що згідно із статтями 256, 257, 261, 267 ЦК України позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором, про що заявлено відповідачем. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог до боржника ОСОБА_1 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що останній платіж було вчинено 16 листопада 2012 року, тобто строк позовної давності був перерваний, а тому позивачем не пропущено строк звернення до суду. Оскільки ОСОБА_1 зобов’язання за договором не виконував, що призвело до виникнення заборгованості, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 11 грудня 2013 року, 9 квітня 2014 року, 15 січня 2014 року суд касаційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що позивачем пропущено строк для звернення до суду із позовом, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності, а також зазначив, про відсутність факту переривання перебігу позовної давності, оскільки якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу; - від 14 травня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред’явленої претензії, зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. Бездіяльність боржника (наприклад, не оспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій. У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України: - від 18 листопада 2013 року, 17 липня 2014 року, 2 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини, то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших платежів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме, частини першої статті 264 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати : визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Оскільки умовами кредитного договору передбачено виконання грошових зобов’язань у вигляді періодичних щомісячних платежів, то сплата боржником 16 листопада 2012 року суми коштів в розмірі 189, 88 дол. США (а.с. 3) за черговий щомісячний платіж уже після настання строку виконання основного зобов’язання (11 травня 2012 року) не свідчить про те, що такі дії можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних боржником) частин платежу. Однак, судами не встановлено призначення здійсненого заявником платежу та погашення якого саме зобов’язання було здійснено ОСОБА_1 16 листопада 2012 року, чи стосується цей платіж боргу в цілому, сплати процентів за користування грошовими коштами, чи погашення окремої частини боргу, оскільки у боржника згідно умов кредитного договору є декілька однорідних обов’язків перед кредитором. Разом з тим, якщо судом буде встановлено здійснення зазначеного платежу для погашення передбаченого умовами кредитного договору конкретного щомісячного зобов’язання, та з урахуванням переривання строку позовної давності у такому випадку лише щодо цієї частини зобов’язання, необхідно встановити, чи наявна заборгованість за такою частиною зобов’язання, що підлягатиме стягненню. Враховуючи те, що встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи по суті, не віднесено до повноважень Верховного Суду України, тому ухвалені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення вимог до ОСОБА_1 підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року в частині вирішення вимог уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 грудня 2015 року, рішення апеляційного суду Київської області від 3 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 червня 2016 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2170 цс16 За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 листопада 2016 року №6-2170цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6BF99074C1130D0C225806D0032A123
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк», третя особа – приватне підприємство «Водообробка та обладнання», про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвал Апеляційного суду м. Києва від 1 липня та 13 жовтня 2015 року, рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 6 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» (далі – ПАТ «Брокбізнесбанк») про визнання поруки припиненою. Зазначав, що 17 липня 2013 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та приватним підприємством «Водообробка та обладнання» (далі – ПП «Водообробка та обладнання») було укладено договір про надання овердрафту НОМЕР_1, за умовами якого банк у межах ліміту на умовах повернення, строковості та цільового характеру надав ПП «Водообробка та обладнання» кредит у формі овердрафту. Того ж дня на забезпечення виконання умов кредитного договору між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_2, відповідно до умов якого ОСОБА_1 поручився за виконання зобов’язань ПП «Водообробка та обладнання» перед ПАТ «Брокбізнесбанк» за договором про надання овердрафту НОМЕР_1 від 17 липня 2013 року. Оскільки ПП «Водообробка та обладнання» належним чином не виконувало взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, станом на лютий 2014 року утворилася заборгованість у сумі 79 421 грн 4 коп. 16 квітня 2014 року банк направив ПП «Водообробка та обладнання» лист-претензію НОМЕР_3 про погашення простроченої заборгованості, а у вересні 2014 року звернувся до суду з позовом до ПП «Водообробка та обладнання» та поручителя ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором. ОСОБА_1, посилаючись на те, що заборгованість ПП «Водообробка та обладнання» виникла з лютого 2014 року, а звернення до поручителя з вимогою здійснено 29 серпня 2014 року, тобто після спливу шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, просив на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати поруку припиненою. Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 6 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду м. Києва від 1 липня та 13 жовтня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та 23 грудня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 липня 2013 року між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ПП «Водообробка та обладнання» було укладено договір про надання овердрафту, за умовами якого банк у межах ліміту на засадах повернення, строковості та цільового характеру використання надав позичальнику кредит у формі овердрафту в порядку та на умовах, встановлених цим договором, а позичальник зобов’язався використати його за цільовим призначенням та повернути банку, сплативши проценти за користування кредитом, виконати інші зобов'язання за договором. Ліміт овердрафту за умовами договору встановлено в розмірі 300 тис. грн зі сплатою 24 % річних за користування коштами та зі строком користування кредитом до 16 липня 2014 року включно. При цьому згідно з пунктом 2.1 договору кредитування позичальника у формі овердрафту здійснюється позикдавцем у межах ліміту та строку, встановлених договором, з максимальним періодом безперервного користування овердрафтом не більше ніж 30 календарних днів. Початком періоду безперервного користування овердрафтом вважається перший день, починаючи з якого безперервно існувала заборгованість позичальника за овердрафтом. Датою закінчення періоду безперервного користування овердрафтом вважається день, по закінченню якого на поточному рахунку зафіксовано відсутність заборгованості позичальника за овердрафтом. Отже, разом з установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (погашення заборгованості за овердрафтом), що входять до змісту основного зобов’язання, яке виникло на основі договору. У разі, якщо на 30-й календарний день від початку періоду безперервного користування овердрафтом позичальник не здійснить погашення заборгованості по поточному рахунку, заборгованість позичальника вважається простроченою з робочого дня, що йде за датою закінчення періоду безперервного користування овердрафтом, і банк здійснює нарахування відсотків на суму овердрафту за фіксованою процентною ставкою в розмірі 29 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за договором овердрафту цього ж дня між ПАТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, за умовами якого він поручився перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку за кредитним договором. 16 квітня 2014 року ПАТ «Брокбізнесбанк» направив боржнику лист-претензію про погашення заборгованості за кредитним договором, яка виникла у лютому 2014 року та станом на 15 квітня 2014 року становила 79 421 грн 4 коп. 29 серпня 2014 року ПАТ «Брокбізнесбанк» направив поручителю вимогу про усунення порушення та невиконання боржником зобов'язань щодо своєчасного повернення овердрафту та необхідність сплати загальної заборгованості за кредитним договором, яка станом на 22 серпня 2014 року становила 85 315 грн 8 коп. 16 вересня 2014 року банк звернувся до суду з позовом про солідарне стягнення боргу з боржника та поручителя. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що строк звернення з вимогою до поручителя не пропущено, оскільки договір поруки укладено на забезпечення виконання договору кредиту, укладеного на строк до 16 липня 2014 року, і саме з цього часу у банку виникло право пред’явити вимогу до поручителя протягом шести місяців. У постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та від 23 грудня 2015 року, наданих заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, міститься правовий висновок про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором слід пред’являти в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням, якщо умовами договору передбачається погашення кредиту періодичними платежами, або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо погашення кредиту передбачається одноразовим платежем. Закінчення строку, установленого договором поруки, як і сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлено, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не заявив вимоги до поручителя. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від установлення строку її дії на підставі договору чи закону, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу. З 22 січня 2014 року почався період безперервного користування ПП «Водообробка та обладнання» овердрафтом, оскільки саме з цієї дати обліковується перша сума за кредитом у розмірі 125 294 грн 35 коп. після погашення попереднього ліміту, а тому згідно з підпунктом 2.1 договору кредитування з 21 лютого 2014 року несплачена заборгованість вважається простроченою. Отже, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (виникнення простроченої заборгованості за овердрафтом з 21 лютого 2104 року) пред’явити вимоги до поручителя. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема встановити наявність іншої, окрім простроченої, заборгованості ПП «Водообробка та обладнання» перед банком, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2015 року та 1 липня 2015 року, рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 6 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1265цс16 За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від установлення строку її дії на підставі договору чи закону, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов’язання. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. З настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). З часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом. Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (виникнення простроченої заборгованості за овердрафтом) пред’явити вимоги до поручителя. Постанова від 19 жовтня 2016 року № 6-1265цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EF8DCBD8FEE512D8C2258056004AD5D7
  18. Державний герб України Справа № 753/18871/14-ц № апеляційного провадження 22-ц/796/8426/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Коренюк А.М. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Вербова І.М. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 липня 2016 року Апеляційний суд м. Києва у складі: головуючого Вербової І.М. суддів Болотова Є.В. Поливач Л.Д. при секретарі Литвиненку Р.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 9 грудня 2014 року, - у с т а н о в и в : У жовтні 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості. Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 9 грудня 2014 року позов задоволено: стягнуто з відповідача на користь позивача 55324,50 грн. заборгованості за кредитним договором, 553,24 грн. судового збору, а всього 55877,74 грн. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27 квітня 2016 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_5, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Представник відповідача, зокрема, посилається на ті обставини, що суд дійшов помилкового висновку про обґрунтованість позову про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки як вбачається із розрахунку заборгованості, банком була збільшена відсоткова ставка за користування кредитом, без згоди на це поручителя. Вказане свідчить про те, що порука припинилася, оскільки змінилося зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. В суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_5 та третьої особи ОСОБА_6 - ОСОБА_4 подану апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити. Представник позивача ПАТ «Альфа-Банк», належним чином повідомленого про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибув, надіслав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою представника банку, доказів цьому не надав, однак повідомлені ним причини неявки неповажні, крім того, ПАТ «Альфа-Банк» є юридичною особою та має можливість забезпечити явку повноважного представника у судове засідання, у зв'язку із чим колегія суддів вважала за можливе слухати справу у його відсутність на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України. Перевіривши законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність її задоволення виходячи з таких підстав. Під час розгляду справи судом встановлено, що 14 травня 2008 року між ЗАТ «Альфа Банк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 700006738, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти у сумі 14367,60 доларів США, зі строком повернення кредиту до 15 травня 2015 року, плата за користування кредитом встановлена в розмірі 13,5 % річних, а позичальник зобов'язувався погашати кредит та сплачувати проценти по кредиту, та повністю погасити заборгованість та сплатити за кредитом до його закінчення (а. с. 8-12, 13-14, 15). Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі та видав позичальнику ОСОБА_3 кредит в обумовленій договором сумі, що підтверджується випискою особового рахунку відповідача (а. с. 22). Відповідно до п. 3 кредитного договору позичальник зобов'язується в порядку та на умовах, що визначені даним договором повертати кредит, виплачувати банку проценти за користування кредитом, сплачувати комісії за дії банка, які вчиняються на користь позичальника з метою сприяння останньому у виконанні ним своїх зобов'язань за договором, сплачувати неустойки та інші передбачені договором. Повернення кредиту (його частини) та сплата процентів за користування ним здійснюється позичальником в порядку та на умовах, що визначені у додатку № 1 до цього договору, який є його невід'ємною частиною. В забезпечення виконання кредитних зобов'язань, 14 травня 2008 року між ЗАТ «Альфа Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 700006738. Як передбачено п. п. 3.1, 3.2 договору поруки, боржник та поручитель відповідають перед банком за порушення обов'язків, як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і боржник. Відповідальність поручителя, наступає у випадку, якщо боржник допустив прострочення виконання будь-якого з обов'язків. Унаслідок порушення умов договору в частині порядку та строків повернення позичених коштів у відповідача утворилась заборгованість, сума якої станом на 2 вересня 2014 року становить 4252,90 доларів США, що еквівалентно 55324,50 грн., згідно курсу НБУ 13,008652 грн. за 1 долар США, яка складається з наступних складових: заборгованість за кредитом - 3387,61 доларів США, що еквівалентно 44068,24 грн.; заборгованість за відсотками - 149,54 доларів США, що еквівалентно 1945,31 грн.; пеня - 715,75 доларів США, що еквівалентно 9310,95 грн. (а. с. 21-22). Як вбачається з матеріалів справи, позивач направив на адресу відповідачів вимогу про дострокове повернення кредиту вих. № 83167-102 б/б від 18 вересня 2014 року (а. с. 23, 24). Задовольняючи позов та стягуючи з ОСОБА_2 суму заборгованості, суд виходив з того, що позивачем доведено факт неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за кредитним договором. Проте, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Разом з тим, ухвалене у справі судове рішення не відповідає зазначеним вимогам закону. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Відповідно до п. 6.2 кредитного договору, банк має право змінити розмір процентів за користування кредитом вразі зміни кон'юнктури ринку, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та/або міжнародних грошових та/або фондових індексів тощо. Сторони домовились, що такі обставини вважаються подіями, що не залежать від волі сторін договору та мають безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів банку. Зміна розміру процентів за користування кредитом здійснюється за правилом, відповідно до якого процентна ставка підвищується в разі підвищення вартості кредитних ресурсів. Про зміну розміру процентної ставки по кредиту та внесення у зв'язку із цим змін в додаток № 1 до цього договору банк повідомляє позичальника за 7 днів до моменту настання таких змін шляхом направлення рекомендованого листа на адресу позичальника зазначену в розділі 1 цього договору. У зв'язку зі зміною процентної ставки в разі настання події, незалежної від волі сторін, позичальник цим надає свою згоду на внесення змін до додатку № 1 до цього договору та викладення додатку № 1 у новій редакції. Сторони погоджуються, що оновлений додаток № 1 набуває чинності з дати зміни розміру процентної ставки. Оновлений розрахунок сукупної вартості кредиту та графік платежів по кредиту, який скасовує попередній і стає невід'ємною частиною цього договору, позичальник отримає в банку самостійно. Згідно з п. 6.4 договору поруки, у разі збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором передбачена цим договором порука діє тільки у випадку, якщо поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. Так, з розрахунку заборгованості, який додано банком до позову, вбачається, що банком з 1 вересня 2008 року нараховувалися відсотки за користування кредитом у розмірі 16,5 % річних. Натомість, згідно умов кредитного договору, за користування кредитом позичальник повинен був сплачувати відсотки у розмірі 13,5 % річних (а. с. 21). Як вбачається з пояснень представника позивача та підтвердилося під час апеляційного розгляду справи, повідомлення про підвищення відсоткової ставки відповідно до умов п. 6.2 кредитного договору позичальнику не надсилалося. Дані зміни - збільшення відсоткової ставки за користування кредитом всупереч п. 6.4 договору поруки не погоджувались з поручителем ОСОБА_2 Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-172цс12, яка в силу ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися судами. Підстав для відступлення від такої правової позиції суд не вбачає. Аналогічні правові позиції Верховного Суду України висловлені в постанові від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та в постанові від 25 вересня 2013 року у справі № 6-97цс13. Відповідно до абз. 2 п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про судову практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим. На викладені обставини суд першої інстанції уваги не звернув, внаслідок чого його висновки в цій частині є необґрунтованими. У зв'язку з викладеним апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_9 до ПАТ «Альфа Банк», ОСОБА_10 про визнання договору поруки № 2614/0707/88-008-Z-1 від 10 липня 2007 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_11 припиненим, підлягають задоволенню. Таким чином, рішення суду назвати законним та обґрунтованим не можна, а тому воно підлягає скасуванню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України з ухваленням нового про відмову в задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 303, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів в и р і ш и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 9 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.М. Вербова Судді: Є.В. Болотов Л.Д.Поливач http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59202731
  19. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № апеляційного провадження: №22-ц/796/7604/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Трусова Т.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Невідома Т.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва у складі: головуючого: Невідомої Т.О. суддів: Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А. секретар: Ільченко В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и л а : Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі по тексту - ПАТ «Альфа-Банк») до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором в сумі 85 404,21 грн. та судові витрати в сумі 854,04 грн., а всього 86 258,25 грн. Не погодившись із таким рішенням суду ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив заочне рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову в повному обсязі. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні докази, що підтверджують факт видачі кредиту, а тому з наявних у справі документів не можливо встановити дату видачі кредиту та суму коштів, що була видана. Також зазначає, що суд не звернув увагу на те, що розрахунок заборгованості, наданий ПАТ «Альфа-Банк», здійснено невірно, він є необґрунтованим та недоведеним. Крім того, всупереч положенням ч.10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач не звертався до ОСОБА_2 з повідомленням про дострокове повернення всієї сум и кредиту, а тому вимоги ПАТ «Альфа-Банк» є передчасними. Також зазначає, що ПАТ «Альфа-Банк» в односторонньому порядку незаконно здійснювало нарахування відсотків за користування кредитом у збільшеному розмірі. Вважає, що порука є припиненою, а тому в ПАТ «Альфа-Банк» відсутні правові підстави звертатися з вимогами до ОСОБА_2 як поручителя, а тому вимоги банку щодо стягнення зазначеної в позові суми заборгованості не можуть бути задоволенні. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з наведених в ній підстав. Особисто ОСОБА_2, ОСОБА_3 та представник ПАТ «Альфа-Банк» в судове засідання не з'явилися, про час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, ОСОБА_2 забезпечила явку в судове засідання свого уповноваженого представника, а тому, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2, з'ясувавши обставини справи та оговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та установлено судом, 12 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» (кредитор), та ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір № 490057124, відповідно до умов якого ЗАТ «Альфа-Банк» надало ОСОБА_3 кредит в іноземній валюті в розмірі 29080,33 доларів США під 13% річних на строк до 12 лютого 2015 року для придбання транспортного засобу (а. с. 5-9). Згідно з п. 2.8. кредитного договору сторони договору погодили, що погашення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися щомісячно, не пізніше 11 числа, рівними частинами - по 529 доларів США, відповідно до графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості усіх супутніх послуг. Також, 12 лютого 2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 (поручитель) було укладено договір поруки № 490057124-П, відповідно до умов якого ОСОБА_2 поручилась за виконання ОСОБА_3 усіх зобов'язань за кредитним договором № 490057124 та зобов'язалася солідарно відповідати з ним перед банком за порушення зобов'язань (а. с. 11). У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 неналежним чином виконує свої зобов'язання за кредитним договором від 12 лютого 2008 року № 490057124-П 24 вересня 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 із вимогою про дострокове повернення кредиту (а. с. 17-18). 09 жовтня 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду із позовом про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості, яка відповідно до наданих ним розрахунків станом на 12 серпня 2014 року становить 85 404,21 грн., що включає заборгованість по тілу кредиту в сумі 5251,65 доларів США, що за курсом НБУ складає 69 003,17 грн., заборгованість по процентах в сумі 229,58 доларів США, що за курсом НБУ складає 3 016,53 грн., та заборгованість по пені в сумі 1018,66 доларів США, що за курсом НБУ складає 13 384,51 грн. (а.с.19). Суд першої інстанції дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк». Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції. Судом було неповно встановлено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права. Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до положень ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 559 ЦК України визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Пунктом 6.2. кредитного договору визначено, що банк має право змінити розмір процентів за користування кредитом в разі зміни ситуації на світових фінансових ринках або на фінансовому ринку України, облікової ставки НБУ, індексу інфляції (споживчих цін), загальновизнаних внутрішньодержавних та або міжнародних грошових та/або фондових індексів, змін у діючому законодавстві тощо. Як було установлено, відповідно до п. 2.2. кредитного договору, Графіку платежів та розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 було визначено процентну ставку в розмірі 13% річних (а. с. 5, 8). Разом з тим, з розрахунку заборгованості, наданого позивачем до позовної заяви убачається, що з 01 вересня 2008 року ПАТ «Альфа-Банк» було збільшено процентну ставку за користування кредитом до 15,50 % річних (а. с. 19). При цьому, п. 5.4. договору поруки передбачено, що у разі збільшення обсягу відповідальності боржника за основним договором передбачена цим договором порука діє тільки у випадку, якщо поручитель надасть свою згоду на таке збільшення. ПАТ «Альфа-Банк» не було надано доказів надання ОСОБА_2 згоди на збільшення процентної ставки до 15,50 % річних. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 21 травня 2012 року №6-88цс11, від 10 жовтня 2012 року №6-112цс12, від 20 лютого 2013 року в справі № 6-172цс12, за змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України , внесення без згоди поручителя змін до кредитного договору про зміну зобов'язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності як боржника, так і поручителя, є підставою для визнання поруки такою, що припинена. При цьому, припинення поруки в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. Відтак, враховуючи, що ПАТ «Альфа-Банк» збільшило процентну ставку за користування кредитом без згоди ОСОБА_2, поруку, установлену на підставі договору поруки від 12 лютого 2008 року № 490057124-П, слід вважати припиненою. Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості. Таким чином, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк». Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів, В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року скасувати та ухвалити нове про відмову в позові. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили, шляхом подання касаційної скарги до цього суду. Головуючий: Т.О. Невідома Судді: Д.Р. Гаращенко А.А. Пікуль http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58433179
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа – приватне мале підприємство «Павлін», про визнання поруки припиненою за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про визнання поруки припиненою. Позивач зазначав, що 7 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та приватним малим підприємством «Павлін» (далі – ПМП «Павлін) було укладено кредитний договір, за умовами якого підприємство отримало кредит у розмірі 370 тис. швейцарських франків зі сплатою 8,49 % річних терміном до 6 листопада 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов᾿язань ПМП «Павлін» за кредитним договором між ним та банком було укладено договір поруки. Заявою від 12 травня 2010 року вих. НОМЕР_1, адресованою ПМП «Павлін», банк змінив термін повернення суми кредиту та процентів за користування кредитом і визначив новий строк повернення кредитних коштів, який не може перевищувати 14 календарних днів з дати відправлення банком вказаної вимоги позичальнику, тобто термін виконання зобов᾿язання настав 26 травня 2010 року (а.с. 72), проте протягом шести місяців банк не пред᾿явив вимоги до поручителя. Посилаючись на викладені обставини та уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги (а.с. 64–71), ОСОБА_1 просив на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати поруку припиненою з 26 листопада 2010 року. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2015 року позов задоволено: визнано поруку ОСОБА_1, за договором НОМЕР_2 від 7 листопада 2006 року припиненою з 26 листопада 2010 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 7 серпня 2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2015 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено: рішення Апеляційного суду Вінницької області від 7 серпня 2015 року скасовано, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 червня 2015 року залишено в силі. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Дельта Банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2012 року, 3 червня 2013 року та 16 липня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 7 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ПМП «Павлін» укладено кредитний договір, згідно з яким останнє отримало кредит у розмірі 370 тис. швейцарських франків зі сплатою 8,49 % річних строком до 6 листопада 2017 року. На забезпечення належного виконання зобов᾿язання за кредитним договором того ж дня між банком та позивачем було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов᾿язався відповідати перед кредитором за виконання в повному обсязі позичальником своїх зобов᾿язань за кредитним договором. Унаслідок порушення боржником виконання зобов᾿язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та розділу 11 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника заборгованість за кредитним договором, надіславши 12 травня 2010 року вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов᾿язаних із ним платежів, а саме про сплату заборгованості у розмірі 48 тис. 154,64 швейцарських франків. Новий строк повернення кредитних коштів згідно з вимогами банку не може перевищувати 14 календарних днів з дати відправлення банком вказаної вимоги позичальнику. Проте ПМП «Павлін» таку вимогу банку у визначені в ній строки не виконало, наявну заборгованість за кредитним договором позичальник не сплатив. 8 грудня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу права вимоги за договорами кредиту та поруки, укладеними банком 7 листопада 2006 року між ПМП «Павлін» та ОСОБА_1. Унаслідок невиконання зобов’язань боржником та поручителем за вказаними договорами, ПАТ «Дельта Банк» звернулось за захистом порушеного права до суду. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2014 року задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ПМП «Павлін» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором й ухвалено стягнути з відповідачів у солідарному порядку на користь банку 4 млн 798 тис. 270 грн 82 коп. заборгованості за кредитним договором від 7 листопада 2006 року. Рішення набуло чинності. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд першої інстанції виходив з того, що порука відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України припинилася. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що існує рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2014 року, що набрало законної сили, яким з ПМП «Павлін» як з боржника та з ОСОБА_1 як з поручителя на користь ПАТ «Дельта Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором. При цьому в судовому засіданні був присутнім представник ОСОБА_1, судом досліджувалися обставини відповідальності за договором поруки, їм дана відповідна правова оцінка, тому відсутні підстави для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, суд касаційної інстанції погодився з його висновком про те, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов᾿язань боржника за кредитним договором, крім того кредитор протягом шести місяців від дня порушення позичальником встановленого банком у повідомленні від 12 травня 2010 року строку для дострокового повернення кредиту не пред᾿явив вимоги до поручителя, у зв᾿язку із чим зобов᾿язання ОСОБА_1 за договором поруки від 7 листопада 2006 року припинилося з 26 листопада 2010 року на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. Наявність судового рішення про стягнення з поручителя боргу не є перешкодою для задоволення позову. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, судові рішення в яких надані заявником на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зробив висновок про те, що в разі набуття чинності судовим рішенням, яким стягнуто заборгованість за кредитним договором та договором поруки, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частин першої, четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов᾿язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов᾿язання не пред᾿явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов᾿язання не встановлений або встановлений моментом пред᾿явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред᾿явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Суди встановили, що ПМП «Павлін» свої зобов᾿язання за кредитним договором не виконало, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2014 року задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ПМП «Павлін» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором й ухвалено стягнути з останнього як з поручителя солідарно з боржником на користь банку 4 млн. 798 тис. 270 грн 82 коп. заборгованості за кредитним договором від 7 листопада 2006 року (а.с. 45 – 47). Відповідно до статті 14 ЦПК України судові рішення є обов’язковими для виконання на всій території України. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (частина друга статті 223 ЦПК України). Оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини четвертої статті 559 ЦК України немає. Тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою за наявності рішення суду про стягнення боргу з поручителя є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суд касаційної інстанції неправильно застосовано вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Вінницької області від 7 серпня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року скасувати, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 7 серпня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 липня 2016 року у справі № 6-1199цс16 Відповідно до частин 1, 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов᾿язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов᾿язання не пред᾿явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов᾿язання не встановлений або встановлений моментом пред᾿явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред᾿явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до статті 14 ЦПК України судові рішення є обов’язковими для виконання на всій території України. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (частина друга статті 223 ЦПК України). Оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень частини 4 ст. 559 ЦК України немає. Тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою за наявності рішення суду про стягнення боргу з поручителя є правильним. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E5E98C3AEAB8459BC2257FF100498DAD
  21. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”, про стягнення заборгованості за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 12 липня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком “ПриватБанк”, правонаступником якого є ПАТ КБ “ПриватБанк”, і товариством з обмеженою відповідальністю “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” (далі – ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія”) укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” кредит у розмірі 2 072 700 грн зі строком повернення до 12 липня 2010 року. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 у той самий день укладено договір поруки Взяті на себе зобов’язання щодо повернення коштів та сплати процентів за кредитом ТОВ “Об’єднана вантажно-транспортна компанія” не виконало, унаслідок чого утворилась заборгованість, тому позивач просив стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість у розмірі 2 956 359 грн 24 коп. Рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області від 1 лютого 2013 року в задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк” відмовлено. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 956 359 грн 24 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року рішення апеляційного суду Донецької області від 15 травня 2013 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції. У листопаді 2013 року ПАТ КБ “ПриватБанк” подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2013 року, поданій у листопаді 2013 року, ПАТ КБ “ПриватБанк” просить скасувати ухвалу касаційної інстанції та постановити нове рішення з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статей 543, 553 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ КБ «ПриватБанк» – ОСОБА_2 , пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України за відсутності в договорі поруки встановленого строку договору поруки порука припиняється, оскільки банк протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не звернувся до суду з позовом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ “ПриватБанк”, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порука не припинена, оскільки відповідно до пункту 5.1 договору поруки сторони домовились про встановлення строку захисту порушеного права протягом п’яти років. Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що в договорі поруки не встановлено строк, після якого порука припиняється, і дійшов висновку про наявність підстав вважати, що порука припинилась у зв’язку з не направленням кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України. Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559, статті 543, статті 553 ЦК України ПАТ КБ “ПриватБанк” надало ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 20 червня 2013 року, в якій суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та вказав, що порука припинилась, оскільки банк не пред’явив вимоги до поручителя протягом шести місяців відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України. Однак, оскільки пунктом 12 договору поруки сторони визначили строк позовної давності для пред’явлення позову в межах п’яти років, поручитель відповідно до статей 553, 554 ЦК України повинен нести солідарну відповідальність із позичальником за погашення заборгованості за кредитом, що утворилась за період до припинення поруки. Отже, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Згідно із частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука — це строкове зобов’язання, і незалежно від того, установлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора на задоволення його вимог. Останнє означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків, основна властивість яких, крім того, що їх сплив, на відміну від строків позовної давності, припиняє суб’єктивне право, полягає в тому, що вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Такі строки також не можуть бути змінені за домовленістю сторін договору та їх настання припиняє права кредитора та обов’язок боржника за договором. Правила частини четвертої статті 559 ЦК України встановлюють припинення поруки як за договором із визначеним строком дії поруки, так і за договорами, в яких строк дії поруки або строк основного зобов’язання встановлений не був. Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов’язання за договором поруки у зв’язку з припиненням такого зобов’язання поручителя. За змістом речення першого та третього зазначеної статті кредитор повинен встигнути звернутись до поручителя з вимогою про виконання останнім свого обов’язку за договором поруки, у тому числі в примусовому порядку. Разом із тим за змістом другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України у разі, якщо строк договору поруки не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить до поручителя вимоги. Правова природа зобов’язання у всіх випадках, передбачених статтею 559 ЦК України, є тотожною. Вимога кредитора до поручителя полягає в реальному виконанні зобов’язання за боржника, оскільки така вимога може бути заявлена лише в разі невиконання боржником своїх зобов’язань та настання строку виконання основного зобов’язання. Виходячи з тотожної природи зобов’язань, які регулюються реченнями першим і третім частини четвертої статті 559 ЦК України та реченням другим частини четвертої цієї статті, правову конструкцію частини четвертої статті 559 ЦК України, викладену в одному абзаці, ототожнює правову природу усіх зобов’язань, преклюзивність строку дії договору поруки, необхідно дійти висновку, що такою вимогою може бути лише позов, заявлений кредитором до поручителя в судовому порядку, оскільки пред’явлення іншої вимоги суперечить правовій природі поруки як строкового зобов’язання. Відповідно на вказані строки не поширюється положення частини п’ятої статті 267 ЦК України про захист судом порушеного права у разі, коли строк позовної давності пропущений із поважних причин. Отже, сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, так само як закінчення строку, установленого договором поруки, та закінчення одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до поручителя з позовом. Разом із тим позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання), інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов’язки сторін за цим договором слід вважати припиненими. Отже, непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що боржник зобов’язався повернути кредит у строк до 12 липня 2010 року. Оскільки кредитор протягом шести місяців не звернувся з позовом до поручителя, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що порука припинилась, а тому судове рішення скасуванню не підлягає. Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У заяві публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. головуючий А.Г. Ярема судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-170цс13 Непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням. Також треба зазначити, що звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/25678342CBDF7B12C2257D7B001F7546
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю “Золотий Екватор” – ОСОБА_1., товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Украгропром” – ОСОБА_2., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий дім “Украгропром” (далі – ТОВ “Торговий дім “Украгропром”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року у справі № 910/14545/13 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Золотий Екватор” (далі – ТОВ “Золотий Екватор”) до ТОВ “Торговий дім “Украгропром”, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – товариство з обмеженою відповідальністю “Торгова Аграрна Компанія” (далі – ТОВ “Торгова Аграрна Компанія”), про стягнення суми, в с т а н о в и л и: У липні 2013 року ТОВ “Золотий Екватор” звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ “Торговий дім “Украгропром” про стягнення 16 142 083,12 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ТОВ “Торговий дім “Украгропром” як поручитель не виконало належним чином узяті на себе зобов’язання за договором поруки, за умовами якого поручитель зобов’язався субсидіарно відповідати перед кредитором за виконання боржником у повному обсязі зобов’язань згідно з Генеральним договором поставки нафтопродуктів, укладеним між боржником і кредитором. Справа судами розглядалася неодноразово. Рішенням господарського суду міста Києва від 28 серпня 2013 року у справі № 910/14545/13 позов задоволено повністю, стягнуто з ТОВ “Торговий дім “Украгропром” на користь ТОВ “Золотий Екватор” 13 191 160,61 грн основного боргу, 1 429 693,15 грн пені, 565 982,43 грн штрафу, 955 246,93 грн процентів. Своє рішення суд аргументував тим, що позивач надіслав вимогу до відповідача 5 жовтня 2012 року, а саме до закінчення шести місяців (11 квітня 2012 року) від дня настання строку виконання основного зобов’язання. За результатами останнього перегляду постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 липня 2014 року у справі № 910/14545/13 рішення господарського суду міста Києва від 28 серпня 2013 року у зазначеній справі залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року касаційну скаргу ТОВ “Торговий дім “Украгропром” залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 липня 2014 року – без змін. Не погоджуючись із постановою Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року, ТОВ “Торговий дім “Украгропром” звернулося із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Ухвалою від 2 березня 2015 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 910/14545/13 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року. В обґрунтування неоднакового застосування норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 5 листопада 2014 року у справі № 927/732/14, від 10 грудня 2014 року у справі № 910/11589/13, ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 березня 2014 року у справі № 6-45284св13, від 3 грудня 2014 року у справі № 6-32753св14 та рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року у справі № 6-41579св13, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-30464св14, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-30415св14, в яких, на думку заявника, судами касаційної інстанції неоднаково застосовано положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом якої вимога до поручителя про виконання ним зобов’язань за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2014 року у справі № 6-32753св14, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права, не може бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цій справі є визнання договору поруки припиненим, що не є подібним до предмета правового регулювання у справі, яка переглядається. Відповідно до пункту 2 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з підстав, наведених нижче. За змістом статті 11125 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 6 березня 2012 року між ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” і ТОВ “Золотий Екватор” було укладено Генеральний договір поставки нафтопродуктів № 103 (далі – договір поставки), за умовами якого продавець зобов’язався поставити та передати у власність покупця нафтопродукти в кількості та асортименті, що передбачені у додатках до договору, а покупець зобов’язався прийняти товар від продавця та сплатити його загальну вартість на умовах цього договору. У забезпечення виконання зобов’язань за договором поставки 4 квітня 2012 року між ТОВ “Золотий Екватор” як кредитором, ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” як боржником і ТОВ “Торговий дім “Украгропром” як поручителем було укладено договір поруки № 158 (далі – договір поруки), за умовами якого поручитель зобов’язався субсидіарно відповідати перед кредитором за виконання боржником у повному обсязі зобов’язань згідно з договором поставки. Також судами встановлено, що ТОВ “Золотий Екватор” у березні–травні 2012 року здійснило поставку нафтопродуктів ТОВ “Торгова Аграрна Компанія”. Зобов’язання щодо оплати за поставлений товар ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” виконало частково, у зв’язку з чим ТОВ “Золотий Екватор” звернулося з позовом до боржника. Рішенням господарського суду Рівненської області від 19 березня 2013 року у справі № 918/17/13, залишеним без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, із ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” на користь ТОВ “Золотий Екватор” було стягнуто 13 190 160,61 грн заборгованості, 1 429 963,15 грн пені, 565 982,43 грн штрафу та 955 246,93 грн – 10 % річних. У частині стягнення з ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” на користь ТОВ “Золотий Екватор” 58 400,00 грн заборгованості провадження у справі було припинено. Оскільки у ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” залишилася заборгованість перед ТОВ “Золотий Екватор”, позивач звернувся до поручителя за договором поруки листом із вимогою про сплату заборгованості двічі: 5 жовтня 2012 року (вих. № 05/10), 17 червня 2013 року (вих. № 1672), проте ці вимоги позивача було залишено без задоволення, про що свідчать листи ТОВ “Торговий дім “Украгропром” від 15 жовтня 2012 року (вих. № 321), від 3 липня 2013 року (вих. № 225). Отже, станом на день подання позовної заяви до ТОВ “Торговий дім “Украгропром” заборгованість ТОВ “Торгова Аграрна Компанія” перед ТОВ “Золотий Екватор” становила 16 142 083,12 грн. Відповідно до статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Згідно з пунктом 2.2 договору поруки у випадку невиконання боржником своїх зобов’язань за договором поставки кредитор має право пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов’язковими для виконання поручителем на 7-й робочий день з дати отримання поручителем такої вимоги від кредитора. Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини 4 статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позов до поручителя (третє речення частини 4 статті 559 ЦК України). Відповідно до частини 1 статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина 1 статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 251 та частина 2 статті 252 ЦК України). У справі, яка переглядається, строк дії договору поруки не встановлено, а умови договору про його дію до повного припинення зобов’язань боржника за договором поставки не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статей 251, 252 ЦК України. Умовами генерального договору поставки нафтопродуктів (а.с. 16-19, т. 1) строк основного зобов’язання встановлено не було, оскільки постачання товару покупцеві передбачалося почастковими товарними партіями автомобільним транспортом, дата поставки товару визначалася датою підписання акта приймання-передачі товару за відповідною формою, а зобов’язання покупця з оплати товару вважалися виконаними з моменту надходження грошових коштів за кожну окрему поставлену партію товару на розрахунковий рахунок продавця. Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України не взяв до уваги, що договір поруки було підписано 4 квітня 2012 року, а позовна заява ТОВ “Золотий Екватор” надійшла до господарського суду 29 липня 2013 року, тобто поза межами річного строку, встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України є незаконною і на підставі частини 2 статті 11125 ГПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву ТОВ “Торговий дім “Украгропром” задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 15 грудня 2014 року у справі № 910/14545/13 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік Н.П. Лященко Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.С. Гуль О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко П.І. Колесник І.Б. Шицький А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1C567C9176D067A5C2257E34001CC833
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 грудня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2014 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 22 січня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 12 тис. грн зі сплатою 0,0001 % річних і строком повернення до 21 січня 2011 року. З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань цього ж дня між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено окремі договори поруки, за умовами яких ці особи є поручителями ОСОБА_1 та відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник. У зв’язку з невиконанням умов кредитного договору станом на 1 квітня 2014 року утворилася заборгованість: за відсотками в сумі 2 тис. 504 грн 40 коп., зі щомісячної комісії – 8 тис. 400 грн, з погашення пені за несвоєчасне повернення кредиту та зі сплати відсотків – 43 тис. 596 грн. 49 коп., а всього 54 тис. 500 грн. 89 коп., які позивач просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено частково, постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року в частині солідарного стягнення заборгованості з поручителів скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким постановлено стягнути: з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп.; з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» судовий збір по 81 грн 20 коп. з кожного; у решті рішення суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення і постановити нове рішення про відмову в позові до нього, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 посилається на постанову Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 22 січня 2008 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у сумі 12 тис. грн зі сплатою 0,0001 % річних та строком повернення до 21 січня 2011 року. Договором передбачалось погашення заборгованості за кредитом шляхом сплати щомісячних платежів з 1 по 10 число кожного місяця. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» цього ж дня уклало із ОСОБА_2 і ОСОБА_3 окремі договори поруки, за умовами яких поручителі зобов’язалися відповідати перед кредитором у тому самому обсязі, що й позичальник, у разі невиконання останнім умов кредитного договору. Умовами договорів поруки встановлено, що вони діють до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі (боржник і поручителі) мають відповідати солідарно перед банком, оскільки порушили свої зобов’язання за договорами, а заперечення ОСОБА_3 щодо пропуску банком позовної давності є безпідставними. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд зазначив, що оскільки з поручителями укладені окремі договори поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності між собою. Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про переривання перебігу позовної давності відповідно до частин другої, третьої статті 264 ЦК України з урахуванням своєчасного звернення банку до суду із заявою про видачу судового наказу та про відсутність підстав для визнання поруки припиненою на підставі частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Проте в наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року зазначено, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором слід пред’являти в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням, якщо умовами договору передбачається погашення кредиту періодичними платежами, або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо погашення кредиту передбачається одноразовим платежем. Закінчення строку, установленого договором поруки, як і сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлено, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не заявив вимоги до поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Порука – це строкове зобов’язання і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу. Судами встановлено, що ОСОБА_1 зобов’язався перед банком повернути суму кредиту з процентами до 21 січня 2011 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, разом із установленням строку дії кредитного договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою стаття 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Судами встановлено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 10 числа кожного місяця, а останній платіж боржник повинен був здійснити не пізніше 21 січня 2011 року, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо щомісячних платежів. Отже, останній строк виконання основного зобов’язання сторони кредитного договору визначили 21 січня 2011 року, тому саме з цієї дати рахується початок шестимісячного строк дії поруки. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом лише 7 квітня 2014 року, то висновок суду про застосування положень статті 261 ЦК України, які регулюють питання перебігу позовної давності, до передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку пред’явлення вимог до поручителя є неправильним, оскільки цей строк не є строком позовної давності, на який поширюються зазначені норми. Ураховуючи викладене, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 10 лютого 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором у розмірі 21 тис. 808 грн 80 коп. і судових витрат у розмірі 81 грн 20 коп. скасувати. У задоволенні позову в частині вимог публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3 відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини 1 статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена при розгляді справи № 6-436цс15 У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Оскільки позивач звернувся до суду з позовом лише 7 квітня 2014 року, то висновок суду про застосування положень статті 261 ЦК України, які регулюють питання перебігу позовної давності, до передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку пред’явлення вимог до поручителя є неправильним, оскільки цей строк не є строком позовної давності, на який поширюються зазначені норми. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/350F01BB8CCB819FC2257F2B002ADCB7
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Берднік І.С., Колесника П.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Ємця А.А., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б., Жайворонок Т.Є., Потильчака О.І., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», приватне підприємство «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою й позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т», товариство з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто», товариство з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг», товариство з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою за заявами публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, встановили : У вересні 2009 року Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав недійсними. Позивач зазначав, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Автосервіс-Т» (далі – ТОВ «Автосервіс-Т»), товариством з обмеженою відповідальністю «Інтер-Авто» (далі – ТОВ «Інтер-Авто»), товариством з обмеженою відповідальністю «Авто-Холдінг» (далі – ТОВ «Авто-Холдінг») та товариством з обмеженою відповідальністю «Кременчуцький автоскладальний завод» (далі – ТОВ «КрАСЗ») було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти. За умовами пунктів 1.1, 1.1.1, 1.1.2 вказаних кредитних договорів кредитування здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів) у будь-якій валюті, передбаченій цими договорами, на строк не більше ніж шість (у договорі з ТОВ «Автосервіс-Т» – три) місяців з моменту надання такого кредиту (траншу). Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року. З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами. Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами. У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року. У процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, ПАТ «УкрСиббанк» просило: стягнути з ОСОБА_1 75 млн 331 тис. 486 доларів США 95 центів та 87 млн 120 тис. 753 грн 95 коп. заборгованості за кредитом і процентами за вказаними кредитними договорами, 39 млн 235 тис. 811 грн 44 коп. пені, 2 млн 442 тис. 636 грн 35 коп. інфляційних збитків та 23 млн 803 тис. 263 грн 4 коп. – 3 % річних; позовні вимоги в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_4, визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, укладеного 8 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, та договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо приватного підприємства «Імпульс-В» (далі – ПП «Імпульс-В»), укладеного 1 грудня 2008 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_3, залишити без розгляду. У вересні та жовтні 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів та договору поруки недійсними, посилаючись на те, що спірні кредитні договори були укладені з порушенням статті 99 Конституції України, статті 524 ЦК України, статей 189, 198 Господарського кодексу України (далі – ГК України), статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», статті 35 Закону України «Про Національний банк України», крім того, договори поруки, укладені 29 травня 2007 року між позивачами і банком, не відповідають вимогам частини першої статті 513, частини першої статті 516, частини першої статті 553, статті 558 ЦК України. Суди розглядали справу неодноразово. Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 30 травня 2012 року позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» у частині стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитними договорами та визнання договору купівлі-продажу квартири й договору про передачу (відступлення) шляхом продажу корпоративних прав щодо ПП «Імпульс-В» недійсними залишив без розгляду. Ухвалою від 7 жовтня 2013 року Печерський районний суд м. Києва позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині визнання договорів поруки недійсними залишив без розгляду. У вересні 2013 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 звернулися до суду з позовами до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання поруки за договорами поруки, укладеними 29 травня 2007 року між ними та ПАТ «УкрСиббанк», припиненою на підставі: 1) частини першої статті 559 ЦК України: – у зв’язку з установленням додатковими угодами до кредитних договорів, укладеними без їхньої згоди як поручителів, нових платежів – комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до кредитних договорів, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів; – у зв’язку з установленням без їхньої згоди як поручителів нових термінів повернення кредитів, що призвело до збільшення їх відповідальності унаслідок збільшення періоду, упродовж якого можна застосувати збільшений розмір процентної ставки за користування кредитами понад установлений термін та застосовувати штрафні санкції; 2) частини четвертої статті 559 ЦК України – у зв’язку з пропуском банком передбаченого цією нормою шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителів про стягнення заборгованості за кредитними договорами, оскільки договорами поруки не встановлено строку її припинення. Печерський районний суд м. Києва рішенням від 19 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2014 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовив; позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частини першої статті 559 ЦК України за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 114 грн 70 коп. судових витрат; позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав припиненою поруку на підставі частин першої, четвертої статті 559 цього Кодексу за договором поруки від 29 травня 2007 року, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, у задоволенні решти позовних вимог відмовив; стягнув з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_2 114 грн 70 коп. судових витрат. Верховний Суд України постановою від 10 вересня 2014 року у задоволенні заяви ПАТ «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року з передбаченої частиною першою статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 16, частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, відмовив. У заявах про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяв ПАТ «УкрСиббанк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня, 5 листопада, 12 листопада (справи № 6-33557св14, № 6-32218св14), 3 грудня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 17 та 26 листопада 2014 року, 21 січня 2015 року та 21 січня 2015 року (справа № 910/9381/14). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 26 жовтня 2015 року цивільну справу за позовом АКІБ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», ПП «Імпульс-В», про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними й поруки припиненою та позовом ОСОБА_2 до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи: ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг», ТОВ «КрАСЗ», про визнання кредитних договорів недійсними та поруки припиненою допустила до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року). За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ураховуючи викладене, заяви ПАТ «УкрСиббанк», які надійшли до суду касаційної інстанції для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності Законом № 192-VIII, підлягають розгляду Верховним Судом України в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 травня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» та ТОВ «КрАСЗ» було укладено кредитні договори, за якими банк надав позичальникам кредити у формі поновлюваної кредитної лінії з лімітом кредитної лінії, установленим у базовій валюті, а позичальники зобов’язалися у строк та на умовах, визначених цими кредитними договорами, повернути кредити і сплатити проценти. Позичальники в будь-якому разі були зобов’язані повернути кредити в повному обсязі не пізніше ніж 30 квітня 2009 року. Відповідно до пункту 1.1 укладених сторонами кредитних договорів кредитування позичальників здійснювалося шляхом надання окремих частин кредитних коштів (траншів). За пунктом 11.1 кредитних договорів, яким визначався порядок дострокового повернення кредиту, відповідно до статей 525, 611 ЦК України сторони погодились, що в разі застосування будь-якого з пунктів 2.5, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.9, 5.10, 5.11, 7.3, 7.4, 9.2 цих договорів та (або) настання обставин, передбачених указаними пунктами, банк має право самостійно: відмовити у видачі траншу, зменшити ліміт кредитування або змінити терміни повернення кредиту та плати за кредит у бік зменшення згідно з пунктом 1.2.2 цих договорів. При цьому відмова у видачі траншу, зменшення ліміту кредитування та термін повернення кредиту вважаються такими, що настали, а кредит – обов’язковим до повернення з моменту отримання позичальником відповідної письмової вимоги (заяви) банку. У разі встановлення термінів повернення кредиту та плати за кредит такими, що настали, позичальник зобов’язується достроково повернути отриманий кредит і плату за кредит у встановлений заново термін у повному обсязі. Додатковими угодами про надання траншу, що укладались без згоди поручителів, установлювались конкретні строки надання кредитних коштів і строк їх повернення, які неодноразово переносились та змінювались у бік збільшення. У подальшому сторони укладали додаткові угоди до кредитних договорів, якими передбачали збільшення процентних ставок за кредитами, у тому числі й за користування кредитними коштами (траншами) понад установлений термін; збільшення ліміту кредитних ліній; встановлення оплати додаткових комісій, зокрема комісій за пролонгацію договорів та за внесення змін до них. З метою забезпечення виконання ТОВ «Автосервіс-Т», ТОВ «Інтер-Авто», ТОВ «Авто-Холдінг» і ТОВ «КрАСЗ» зобов’язань за кредитними договорами 29 травня 2007 року банк уклав договори поруки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за умовами яких поручителі відповідали перед банком за порушення зобов’язань боржниками за основними договорами. Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що ці договори діють до повного припинення всіх зобов’язань боржників за основними договорами. У зв’язку з невиконанням позичальниками зобов’язань за кредитними договорами та виникненням заборгованості за кредитами кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 11.1 кредитних договорів право на односторонню зміну умов цих договорів, установивши новий строк виконання основного зобов’язання – 15 квітня 2009 року. Позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитними договорами до поручителя ОСОБА_1 банк заявив 18 вересня 2009 року, до поручителя ОСОБА_2 – 5 березня 2012 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в частині визнання поруки припиненою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що умови додаткових угод, якими встановлено оплату додаткових комісій, укладених між банком і позичальниками, та умови угод про надання траншів щодо визначення строків повернення боржниками чергових траншів раніше, ніж у терміни, передбачені умовами кредитних договорів, а також продовження строків повернення кредитних коштів за угодами про надання траншів, що надає право кредитору застосувати в разі порушення позичальниками зобов’язань збільшену процентну ставку за користування кредитами понад визначений термін і нарахувати пеню, призводять до збільшення обсягу відповідальності поручителів за основними зобов’язаннями без їхньої згоди, та дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання поруки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 припиненою в порядку частини першої статті 559 ЦК України. Крім того, суди дійшли висновку про те, що порука ОСОБА_2 є припиненою з підстав, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України, оскільки строк дії договору поруки, укладеного між банком і ОСОБА_2, не встановлений (умови договору про те, що він діє до повного припинення зобов’язань боржників за основними договорами, не вважається встановленням строку дії договору поруки), а вимогу до поручителя ОСОБА_2 банк пред’явив після спливу визначеного цією нормою строку, тобто 5 березня 2012 року. В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-32218св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання поруки припиненою, оскільки додатковою угодою до кредитного договору фактично здійснено реструктуризацію заборгованості за кредитним договором без збільшення її розміру; при цьому обсяг відповідальності поручителів не збільшився; - в ухвалі від 5 листопада 2014 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що немає правових підстав для застосування частини першої статті 559 ЦК України, оскільки не збільшився обсяг відповідальності поручителя. При цьому поручитель зазначав, що банк без його згоди змінив умови основного зобов’язання, підвищивши з 15 липня 2008 року базову процентну ставку з 12,45 % до 13,45 %, а підвищену процентну ставку визначив як 40,35 % річних, чим збільшив обсяг відповідальності поручителя; - в ухвалі від 23 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порука не припинилася, оскільки внесення змін та доповнень до зобов’язання, забезпеченого порукою, було здійснено після пред’явлення банком позову. Позивач своїх позовних вимог не змінив, а розмір заборгованості нарахований без урахування змін до основного договору та в межах домовленості сторін за договором поруки; - в ухвалі від 12 листопада 2014 року (справа № 6-33557св14) касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що порука не припинилася, оскільки додатковими угодами до кредитного договору, предметом яких є відстрочення частини платежу щодо погашення кредиту та/або процентів, сторони погоджували лише відстрочення сплати чергових ануїтетних платежів, а не збільшення строку погашення кредитної заборгованості чи збільшення розміру таких платежів; при цьому за договорами поруки поручителі відповідали за виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором і додатковими угодами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. У постанові Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що можливість збільшення відповідальності на майбутнє в разі невиконання позичальником певних умов не є підставою для застосування частини першої статті 559 ЦК України до договору поруки, оскільки фактичного збільшення відповідальності не відбулося. Наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції частин першої та четвертої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваним судовим рішенням не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції вважав, що додатковими угодами до кредитного договору не було збільшено обсягу відповідальності поручителя, оскільки однією з указаних угод зменшено розмір процентних ставок за кредитним договором у гривні та змінено метод нарахування процентів, тоді як боржнику кредитні кошти в національній валюті не видавалися; другою угодою було встановлено комісію за внесення змін до кредитного договору, яка нараховується в день підписання додаткової угоди в національній валюті та оплачується боржником у день нарахування, тобто в день її підписання. У постановах Вищого господарського суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - згода поручителя на зміни до кредитного договору, зокрема щодо строку користування кредитом, строку повернення кредиту, збільшення ліміту кредитування, висловлена шляхом підписання додаткових угод до договору поруки, не потребує додаткового погодження на збільшення відповідальності та не суперечить частині першій статті 559 ЦК України; при цьому умова договору поруки щодо поручительства перед банком за виконання позичальником зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору або можуть виникнути на підставі нього в майбутньому, свідчить про те, що поручитель поручився як за існуючі на момент укладення договору зобов’язання позичальника перед банком, так і за ті, що можуть виникнути в майбутньому (постанова від 26 листопада 2014 року); - у поручителя існує обов’язок погашення заборгованості позичальника за кредитом, оскільки кредитним договором установлено строк повернення кредиту до 22 січня 2010 року, додатковими угодами до цього договору змінено умови сплати процентів, переоформлено кредитну лінію у кредит, збільшено ліміт кредиту та змінено строк повернення кредиту до 10 грудня 2010 року, а 5 січня 2011 року банк направив вимогу поручителю про погашення ним цієї заборгованості до 31 січня 2011 року (постанова від 17 листопада 2014 року); - банк дотримався приписів частини четвертої статті 559 ЦК України щодо шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя, який помилково ототожнює поняття «звернення з вимогою» та «звернення з позовом», які в цивільному законодавстві мають різне значення та правові наслідки з огляду на те, що положеннями цієї норми передбачено припинення поруки, якщо кредитор не пред’явив протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання саме вимоги до поручителя, а не позову, як помилково вважає позивач (постанова від 21 січня 2015 року у справі № 910/9381/14). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частин першої, четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. У статті 559 ЦК України передбачені спеціальні підстави та умови припинення поруки. Так, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Аналіз змісту цієї норми дає підстави вважати, що вона не встановлює ні змісту та обсягу такого збільшення відповідальності поручителя, ні реальності чи невідворотності його настання. Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором. Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів. Таким чином, аналіз норми частини першої статті 559 ЦК України свідчить про те, що порука припиняється за наявності факту зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Підставою застосування цієї норми достатнім є встановлення таких змін в основному зобов’язанні. Тому обставини щодо подальшого фактичного виконання зобов’язання, в тому числі фактичний строк його виконання, відмова кредитора від вимоги щодо виконання зобов’язання в зміненому обсязі, не свідчать про збереження дії поруки, оскільки відбулися після настання правоприпиняючого факту (збільшення розміру основного зобов’язання). Верховний Суд України щодо цього питання сформулював правовий висновок у постановах від 21 травня 2012 року (№ 6-18цс11, № 6-69цс11), у яких зазначив, що за положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується, а тому в цьому випадку не обов’язково звертатися до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим, проте такі вимоги підлягають розгляду судом за наявності відповідного спору. Тобто порука має вважатися припиненою незалежно від реального настання чи ненастання збільшеного внаслідок змін кредитних договорів обсягу відповідальності поручителя. Крім того, обов’язковою умовою припинення поруки за нормою частини першої статті 559 ЦК України має бути відсутність згоди поручителя на внесення змін до забезпеченого порукою зобов’язання, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. За своєю правовою природою надання поручителем згоди на внесення до основного зобов’язання таких змін є одностороннім правочином, який за змістом і формою має відповідати вимогам ЦК України та відображати волевиявлення особи (у даному випадку – поручителя). Так, у постанові Верховного Суду України від 5 червня 2013 року (№ 6-43цс13) зазначено, що згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Тобто випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов’язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни. Таким чином, у справі, яка переглядається, порука припинилася, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя. Отже, суди, установивши, що додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, були визначені конкретні строки надання та повернення кредитних коштів, відмінні від строків, передбачених кредитними договорами, що надало право кредитору застосувати збільшену процентну ставку за користування кредитом понад установлені терміни та нарахувати пеню, внаслідок чого збільшилась відповідальність поручителів за основним зобов’язанням, зробили правильний висновок щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Разом з тим суди вважали, що порука за спірними договорами поруки також припинилась на підставі цієї норми у зв’язку з установленням укладеними без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів обов’язку позичальників сплатити додаткові платежі – комісії за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів. Однак такий висновок судів є помилковим, адже комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому установлення додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати таких комісій не призводить до збільшення відповідальності поручителів. Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України від 3 грудня 2014 року, наданій заявником для порівняння. Отже, висновок суду у справі, яка переглядається, щодо припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України у зв’язку з укладенням додаткових угод про сплату комісійних винагород є помилковим, проте він не зумовлює скасування цього судового рішення в частині припинення вказаної поруки з огляду на те, що вона припинилася на підставі зазначеної норми у зв’язку з установленням додатковими угодами, укладеними без згоди поручителів, конкретних строків надання та повернення кредитних коштів, відмінних від строків, передбачених кредитними договорами, а також на підставі частини четвертої цієї статті. Крім того, суди дійшли висновку про припинення поруки ОСОБА_2 у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 559 ЦК України, та про відсутність підстав для припинення поруки на основі цієї норми за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив позов до поручителя ОСОБА_1 у межах установленого цією нормою шестимісячного строку. Так, згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, зобов’язання поручителя виконати договір поруки має строковий характер. Поручителя слід вважати зобов’язаним виконати договір поруки виключно в межах строків, установлених у частині четвертій статті 559 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. У справі, яка переглядається, з договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного припинення усіх зобов’язань боржників за основними договорами не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). У справі, яка переглядається, з урахуванням зазначених норм матеріального права суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для припинення поруки в порядку частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1, оскільки банк пред’явив вимогу до поручителя ОСОБА_1 в межах установленого цією нормою шестимісячного строку. Крім того, суди дійшли обґрунтованого висновку про припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України за договором поруки, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, оскільки вимогу до поручителя ОСОБА_2 про повернення боргових сум кредитор пред’явив більш ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, а саме 5 березня 2012 року. Аналогічний правовий висновок щодо припинення поруки ОСОБА_2 на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України висловлений в постанові Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року (справи № 6-28цс14). З огляду на зазначене підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяв публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону № 192-VIII). Головуючий А.Г. Ярема Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк І.Б. Шицький ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2662цс15 Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов’язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів. У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковими угодами до кредитних договорів внесено без згоди поручителів зміни, які призвели до збільшення обсягу відповідальності поручителів, що було встановлено під час судового розгляду і не спростовано кредитором. Зокрема, цими додатковими угодами було скорочено термін повернення кредитних коштів, що призвело до збільшення періоду нарахування підвищеної кредитної ставки, а отже, й до збільшення обсягу відповідальності поручителів. Таким чином, у справі, яка переглядається, є підстави вважати поруку припиненою, оскільки в додаткових угодах до кредитних договорів, укладених без згоди поручителя, закладені умови, що всупереч положенням частини першої статті 559 ЦК України збільшують обсяг відповідальності поручителя. Разом з тим установлення без згоди поручителів додатковими угодами до кредитних договорів умов щодо сплати додаткових платежів – комісій за пролонгацію кредитних договорів та внесення змін до них, не є підставою для припинення поруки в порядку цієї норми, з огляду на те, що комісійна винагорода не вважається борговою сумою, оскільки була сплачена позичальником уже під час підписання відповідних додаткових угод, а тому не призводить до збільшення відповідальності поручителів. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Це твердження не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17F3EF732796E11EC2257FA400315ACA
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення боргу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2011 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 30 травня 2006 року між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» (далі – АППБ «Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав останній кредит у розмірі 40 тис. дол. США з кінцевим терміном повернення коштів 29 травня 2026 року та сплатою 12 % річних. На забезпечення виконання грошових зобов’язань 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві приватної власності будинок АДРЕСА_1. Крім того, 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором. Однак грошові зобов’язання ОСОБА_1 належним чином не виконала, у зв’язку із чим станом на 25 липня 2012 року утворилась заборгованість за кредитним договором у сумі 520 тис. 515 грн 29 коп., що складається із: заборгованості за кредитом – 296 тис. 223 грн 22 коп.; заборгованості за відсотками – 60 тис. 473 грн 20 коп.; пені за прострочення сплати кредиту та відсотків – 163 тис. 818 грн 87 коп. Вважаючи, що позичальниця належним чином не виконала своїх грошових зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим утворилась заборгованість, банк, уточнивши позовні вимоги, остаточно просив солідарно стягнути вищезазначену суму заборгованості з позичальниці та поручителя. У листопаді 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про розірвання договору поруки, посилаючись на істотні зміни обставин, спричинених зростанням курсу долара США відносно національної валюти України через світову економічну кризу, порушення внаслідок цього майнових інтересів поручителя, а також на фактичне здійснення правочину в національній валюті – гривні, що приховується правочином, вираженим в іноземній валюті. Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 5 листопада 2012 року постановив відмовити у прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про розірвання договору поруки. Цей же суд заочним рішенням від 28 грудня 2012 року позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив, ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 520 тис. 515 грн 29 коп. Апеляційний суд Закарпатської області ухвалою від 22 липня 2015 року постановив: скасувати ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 листопада 2012 року; залишити без змін заочне рішення цього ж суду від 28 грудня 2012 року; вирішив питання про повернення оригіналів письмових документів. Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 листопада 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 грудня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 липня 2015 року. У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали касаційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини третьої статті 551, частини четвертої статті 559, статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 143, 168 ЦПК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від: 13 серпня 2014 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «МетаБанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-14965св14); 15 жовтня 2014 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-21626св14). Крім того, ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанови Верховного Суду України від: 3 вересня 2014 року у справі за позовом фізичної особи до фізичної особи про стягнення заборгованості за договором позики (№ 6-100цс14); 21 січня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання поруки припиненою (№ 6-190цс14); 27 січня 2016 року у справі за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором (№ 6-990цс15). Так, постановляючи ухвалу від 13 серпня 2014 року у справі № 6-14965св14 та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд виходив з того, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності за кожним із платежів. Відповідачка зверталася до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності, однак суди не врахували, що стягнення неустойки (пені, штрафу) відповідно до вимог частини другої статті 258 ЦК України обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а позивач просив стягнути пеню за період більше року. Крім того, не погоджуючись із розрахунком заборгованості банку за кредитним договором, відповідачка заявила клопотання про призначення судово-економічної експертизи, однак таке клопотання суд відхилив без жодного обґрунтування, що є порушенням вимог статті 168 ЦПК України. Постановляючи ухвалу від 15 жовтня 2014 року у справі № 6-21626св14 та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд керувався тим, що судові рішення не містять розрахунків стягнутих судами коштів, а також висновків про достовірність доказів, на підставі яких нараховано кредитну заборгованість. Пеня нараховується за кожним простроченим платежем, розмір не виконаного (неналежно виконаного) боржником щомісячного зобов’язання є тією обставиною, яку суд повинен встановити обов’язково. Суд не взяв до уваги та не вирішив питання про можливість зменшення розміру неустойки відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки її розмір значно перевищує розмір боргу за кредитом та процентами. У постанові від 3 вересня 2014 року (№ 6-100цс14) Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та направляючи справу на новий касаційний розгляд, дійшов висновку про те, що пеня підлягає стягненню в межах одного року до дня пред’явлення позову. Стягуючи пеню за весь час прострочення, починаючи з грудня 2010 року, тоді як із позовом особа звернулась у липні 2012 року, суд неправильно застосував норму частини другої статті 258 ЦК України. Крім того, установивши, що розмір неустойки значно перевищує розмір боргового зобов’язання (разом з нарахованою індексацією та 3 % річних), суд не застосував до спірних правовідносин норму частини третьої статті 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню. Верховний Суд України у постановах від 21 січня 2015 року (№ 6-190цс14) та від 27 січня 2016 року (№ 6-990цс15) висловив правову позицію про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й протягом трьох років зобов’язаний пред’явити позов до боржника, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 цього Кодексу) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Натомість у справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання повинне виконуватись належним чином відповідно до умов договору, тому на підставі статей 526, 1049 ЦК України боржник та його поручитель зобов’язані повернути заборгованість за кредитом, відсотки та пеню за прострочення сплати кредиту і відсотків. Крім того, апеляційний суд, скасовуючи ухвалу місцевого суду про відмову в прийнятті зустрічної позовної заяви ОСОБА_2, керувався тим, що відповідно до статті 123 ЦПК України (в редакції, чинній на момент здійснення процесуальних дій) відповідач має право пред’явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті, а тому висновок суду першої інстанції про те, що відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом після попереднього судового засідання, що є підставою для відмови в прийнятті зустрічного позову, є незаконним. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України. Разом з тим посилання у заяві ОСОБА_1 на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року (№ 6-21626св14) та на постанову колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (№ 6-100цс14) як на підтвердження неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми частини третьої статті 551 ЦК України (зменшення розміру пені, що підлягає стягненню) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, суди встановили, що розмір пені, яка підлягає стягненню (163 тис. 818 грн 87 коп.), не перевищує розміру збитків – суми заборгованості за кредитом та відсотками (356 тис. 696 грн 42 коп.). Крім того, ухвала суду касаційної інстанції від 13 листопада 2015 року, про перегляд якої подано заяву, постановлена відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України про відмову у відкритті касаційного провадження. Така ухвала не може бути предметом перегляду з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самим норм процесуального права, оскільки вона не відноситься до судових рішень, перегляд яких передбачений пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України, а тому заява ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у цій частині не підлягає розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 30 травня 2006 року між АППБ «Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав останній кредит у розмірі 40 тис. дол. США з кінцевим терміном повернення коштів 29 травня 2026 року та сплатою 12 %