Search the Community

Showing results for tags 'прекращение финансового поручительства'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 222 results

  1. Здраствуйте! Подскажите, пожалуйста, может кто-то сталкивался с такой проблемой: Банк подал в суд на заемщика и поручителей в декабре 2015 года, при том, что срок действия кредитного договора с июля 2006 года по июль 2011 года, соответственно истец пропустил срок исковой давности, так как 3 года прошло в июле 2014 года... но в договорах пору обозначен интересный пункт: "...порука по этому договору прекращается после окончания 5 лет со дня наступления срока возвращения кредита по кредитному договору.." Получается: если заявить в суде о применении срока исковой давности по основному обязательству, то на поручителей это не подействует так как только в июле 2016 года закончится 5-ти годичный срок... Но вопрос состоит в том, что поручители не являются основными заемщиками и порука - это обеспечение основного обязательства... ВОПРОС: может кто-то знает о наличии практики по таким делам, как суды относятся к тому, что с заемщика (лица, который взял деньги в долг) обязательства сняты, а поручители должны отвечать по его просроченым обязательствам....???
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Яреми А.Г.,- розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю «Продсервістранзит», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 17 червня 2015 року, в с т а н о в и л а: 8 вересня 2009 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі – ПАТ «ПУМБ» або Банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 як до поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Азот – Транс ЛТД» (далі – ТОВ «Азот – Транс ЛТД»), назва якого у подальшому була змінена на товариство з обмеженою відповідальністю «Продсервістранзит» (далі – ТОВ «Продсервістранзит»), укладено договір овердрафтного кредитування, згідно з яким Банк надав кредит у вигляді овердрафту за поточним рахунком з лімітом, що не може перевищувати 1 млн. 250 тис. грн, зі сплатою процентів, розмір яких залежить від тривалості безперервної заборгованості за основною сумою овердрафту (від 10% до 17%) за користування кредитом, з кінцевим строком погашення до 26 грудня 2008 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором овердрафтного кредитування цього ж дня укладено договір поруки з ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед Банком солідарно в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання боржником усіх зобов'язань за договором овердрафтного кредитування. Посилаючись на те, що позичальник своїх зобов'язань, передбачених договором овердрафтного кредитування, належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 12 жовтня 2010 року виникла заборгованість перед Банком у розмірі 1 млн. 940 тис. 19 грн 35 коп., позивач просив позов задовольнити. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 31 березня 2015 року, в задоволенні позовних вимог ПАТ « ПУМБ» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 31 березня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року ПАТ «ПУМБ» просить скасувати зазначене рішення суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором овердрафтного кредитування з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ «ПУМБ» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року. ПАТ «ПУМБ» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, різняться з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для порівняння судовому рішенні, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між ПАТ «ПУМБ» та ТОВ «Азот – Транс ЛТД», назва якого у подальшому була змінена на ТОВ «Продсервістранзит», укладено договір овердрафтного кредитування, згідно з яким Банк надав кредит у вигляді овердрафту за поточним рахунком з лімітом, що не може перевищувати 1 млн 250 тис. грн, зі сплатою процентів, розмір яких залежить від тривалості безперервної заборгованості за основною сумою овердрафту (від 10% до 17%) за користування кредитом, з кінцевим строком погашення до 26 грудня 2008 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором овердрафтного кредитування цього ж дня укладено договір поруки з ОСОБА_1, відповідно до умов якого останній поручився перед банком солідарно в повному обсязі відповідати за своєчасне виконання боржником усіх зобов'язань за договором овердрафтного кредитування. Згідно з пунктом 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання боржником у повному обсязі. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, комісій, неустойки. Відповідно до пункту 6.1 договору поруки порука за цим договором припиняється з припиненням зобов’язання. Позичальник і поручитель зобов’язання за договором овердрафтного кредитування належним чином не виконували, допустили заборгованість, яка за розрахунком Банку станом на 12 жовтня 2010 року склала 1 млн. 940 тис. 19 грн 35 коп. 31 березня 2009 року ПАТ «ПУМБ» на адресу ОСОБА_1 рекомендованим листом надіслало вимогу про погашення боргу за договором овердрафтного кредитування. 8 вересня 2009 року Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «ПУМБ», суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Банк звернувся до ОСОБА_1 як до поручителя з позовом про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування після спливу шестимісячного строку від дня настання строку виконання основного зобов’язання, а тому зобов’язання за договором поруки припинилися. Проте у справі, в якій ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 жовтня 2013 року надана заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суди встановили, що 22 серпня 2008 року між Банком та позичальником укладено кредитний договір, за яким позичальник отримав 45 тис. доларів США зі сплатою 13,49 % за користування кредитом з кінцевим строком погашення до 22 серпня 2018 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між Банком та поручителем укладено договір поруки. За пунктом 6.1 договору поруки порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. 8 грудня 2010 року Банк звернувся до боржника з вимогою про дострокове погашення кредиту. 12 січня 2011 року Банк надіслав поручителю вимогу про погашення боргу за кредитом у трицятиденний строк з моменту її отримання, при цьому зазначену вимогу поручитель отримав 26 січня 2011 року, а трицятиденний строк спливає 26 лютого 2011 року. У березні 2012 року Банк звернувся до суду з позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд касаційної інстанції скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позову Банку до поручителя та задоволення позовних вимог поручителя про визнання поруки припиненою і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог Банку про стягнення в тому числі й з поручителя заборгованості за кредитним договором виходив з того, що вимоги до поручителя 26 січня 2011 року було пред’явлено у межах встановленого шестимісячного строку від дня застосування банком права на дострокове повернення кредиту. Крім того, суд касаційної істанції зазначав, що диспозиція частини четвертої статті 559 ЦК України не встановлює обов’язку щодо судової форми пред’явлення вимог до поручителя, якою в розумінні наведеної норми може бути й досудова вимога про погашення боргу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов”язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов”язання боржником. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга стаття 251 та частина друга стаття 252 ЦК України). З пункту 6.1. договору поруки вбачається, що порука припиняється за цим договором з припиненням зобов’язання. Таким чином, у договорі поруки не встановлено строк її дії відповідно до статті 252 ЦК України, а тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитному договорі строк виконання основного зобов’язання чітко визначений: строком повного погашення кредиту є 26 грудня 2008 року. За таких обставин у Банку виникло право пред”явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов‘язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи з 27 грудня 2008 року протягом наступних шести місяців. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Таким чином, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, встановленого сторонами в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки була пред'явлена претензія і поручитель не виконав указані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Отже, установивши у справі, яка переглядається, що Банк звернувся до ОСОБА_1 як до поручителя з позовом про стягнення заборгованості за договором овердрафтного кредитування після спливу шестимісячного строку від дня настання строку виконання основного зобов’язання, суд правильно застосував норму частини четвертої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися. Оскільки викладені обставини, що стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, то відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, ст. 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FA91351B498333B3C2257F78002FB315
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Колесника П.І., Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, в с т а н о в и л и: У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк»), ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. Позивачка зазначала, що 31 травня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – Банк), правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки. Згідно з пунктом 4.5 договору кредиту в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. ОСОБА_2 з 10 грудня 2008 року припинив сплачувати чергові платежі та порушив графік їх погашення, передбачений договором кредиту, а тому позивачка вважала, що строк користування кредитом сплив через 90 днів від цієї дати, тобто 10 березня 2009 року. У зв’язку із зміною банком строку виконання основного зобов’язання шестимісячний строк, установлений частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), закінчився 10 вересня 2009 року, а ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з вимогами до ОСОБА_1 як поручителя лише 27 жовтня 2009 року, тобто поза межами строку. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини першої статті 251, частини першої статті 252, частини четвертої статті 559 та статті 1050 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року, 17 червня та 16 вересня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 грудня 2014 року та постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, 1 липня та 9 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 31 травня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31 200 доларів США з кінцевим терміном повернення 10 травня 2014 року та сплатою 12,25 % річних. Пунктом 1.1 кредитного договору сторони встановили графік та порядок погашення суми основної заборгованості шляхом виплати щомісячних платежів протягом всього часу дії договору в розмірі 371,43 доларів США щомісячно з кінцевим терміном погашення 10 травня 2014 року та правом дострокового погашення у випадках, передбачених договором. Відповідно до підпунктів 3.3.8 та 4.5 цього договору позичальник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит з нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку, визначеному підпунктом 1.1 договору. У разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив. Позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит в повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 вніс 10 листопада 2008 року. З метою забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов’язань за вказаним кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 того ж дня було укладено договір поруки, відповідно до підпункту 6.2 якого він діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що Банк не пропустив шестимісячний строк пред’явлення вимог до поручителя, оскільки 5 серпня 2008 року направив повідомлення-претензію протягом 30 днів сплатити заборгованість за кредитом, яке поручитель отримала 15 вересня 2009 року. Разом з тим в інших справах, які виникли з подібних правовідносин, рішення в яких позивачка надала на підтвердження доводів своєї заяви, міститься висновок про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. При цьому якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Як зазначалося вище, сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів. Пунктом 4.5 кредитного договору встановлено, що в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи. Отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Установлено, що ОСОБА_2 здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року. Оскільки строк виконання основного зобов’язання договором було змінено, тобто строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року. За таких обставин висновки судів про відсутність підстав для визнання поруки припиненою є помилковими, тому судові рішення у справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 4 червня 2015 року та рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 березня 2015 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати припиненими правовідносини за договором поруки від 31 травня 2007 року НОМЕР_1, укладеним між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Л.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2875цс15 Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов’язань за щомісячним погашенням платежів, зокрема в разі невиконання або неналежного виконання позичальником більш ніж 90 календарних днів своїх обов’язків щодо своєчасної сплати кредиту та процентів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, а позичальник зобов’язаний протягом 1 робочого дня повернути кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафи, отже, сторони врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів. Оскільки боржник здійснив останній платіж 10 листопада 2008 року, строк користування кредитом достроково сплив 10 березня 2009 року, тобто через 90 календарних днів з дати, коли позичальник перестав сплачувати кредит, нараховані проценти за кредитом та штрафні санкції, тому строк у шість місяців від дня настання зміненого строку виконання основного зобов’язання закінчився 10 вересня 2009 року, натомість банк звернувся до третейського суду з позовом поза межами цього строку, зокрема 27 жовтня 2009 року, а тому вимога про визнання поруки припиненою є обґрунтованою та підлягає задоволенню. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6F7EDF62808D0FCCC2257F680055D81A
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк Форум» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, встановила: У червні 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») звернулося до суду із зазначеним позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість за кредитними договорами в загальному розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп. у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань за цими договорами. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року у розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп.; заборгованість за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп. та пеню за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року за несвоєчасне повернення кредитних коштів у розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп. Вирішено питання про судові витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 12 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 наводить постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) та 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню таких підстав. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 лютого 2012 року між закритим акціонерним товариством «Форум-ДС» (далі – ЗАТ «Форум-ДС») та товариством з обмеженою відповідальністю «Форум-ДС» (далі – ТОВ «Форум-ДС») було укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого ЗАТ «Форум-ДС», як первісний позичальник, передав ТОВ «Форум-ДС» обов’язок виконання перед ПАТ «Банк Форум» щодо погашення кредиту, сплати процентів, комісій, а також можливих штрафних санкцій за такими кредитними договорами: кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 109 млн 736 тис. 584 грн 15 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 4 млн 35 тис. 20 грн 15 коп. та сплати можливої неустойки у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором; кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту у розмірі 8 млн 81 тис. 146 грн 37 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 153 тис. 623 грн 89 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 2 млн 627 тис. 625 грн 3 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 49 тис. 952 грн 18 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором; кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року між ТОВ «Форум-ДС» та ПАТ «Банк Форум» зі всіма додатковими договорами до нього в частині повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., погашення заборгованості за нарахованими та несплаченими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп. та сплати можливої неустойки в розмірі та у випадках, передбачених цим договором. 28 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останій поручився перед ПАТ «Банк Форум» за виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС», та всіма додатковими договорами, які було укладено до нього в минулому та які можуть бути укладені в майбутньому. 13 березня 2012 року з метою забезпечення виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами між ПАТ «Банк Форум», ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_5. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 поручився перед ПАТ «Банк Форум» за своєчасне та повне виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за такими кредитними договорами, укладеними між останім та ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Форум-ДС»: кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року та додатковими договорами до нього, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року та додатковими договорами до нього, кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року та додатковими договорами до нього, які були укладеними та можуть бути укладеними в майбутньому між банком та позичальником. Унаслідок неналежного виконання ТОВ «Форум-ДС» зобов'язань за кредитними договорами станом на 6 червня 2013 року у товариства утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 207 млн 225 тис. 633 грн 78 коп., а саме: за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 квітня 2005 року – в розмірі 169 млн 684 тис. 664 грн 17 коп., що складається з простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 3 млн 164 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 135 млн 980 тис. 232 грн 66 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 14 млн 475 тис. 410 грн 91 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 15 млн 268 тис. 530 грн 36 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів у розмірі 533 тис. 490 грн 24 коп. простроченої комісії у розмірі 263 тис. грн; за кредитним договором НОМЕР_2 від 24 липня 2007 року – в розмірі 6 млн 962 тис. 269 грн 51 коп., що складається із заборгованості з повернення основної суми кредиту у розмірі 6 млн 505 тис. 420 грн 81 коп., заборгованості за нарахованими процентами у розмірі 57 тис. 568 грн 51 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 399 тис. 280 грн 19 коп.; за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року – в розмірі 178 тис. 338 грн 55 коп., що складається з пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів; за кредитним договором НОМЕР_3 від 28 квітня 2011 року – в розмірі 30 млн 400 тис. 631 грн 55 коп., що складається із: простроченої заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 4 млн 924 тис. грн, поточної заборгованості з повернення основної суми кредиту в розмірі 19 млн 928 тис. 611 грн 54 коп., простроченої заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 3 млн 12 тис. 440 грн 95 коп., поточної заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 2 млн 236 тис. 549 грн 16 коп., пені за прострочення повернення кредиту та процентів в розмірі 298 тис. 759 грн 90 коп. У зв'язку з порушенням умов кредитних договорів ПАТ «Банк Форум» направив ТОВ «Форум-ДС» та ОСОБА_1 вимоги про повернення кредиту, сплату процентів за користування кредитними коштами та штрафних санкцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями цих вимог та зворотними повідомленнями від 29 квітня 2013 року. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для стягнення заборгованості за кредитними договорами з поручителя, вимога до якого була пред’явлення з дотриманням визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку. У наданих для порівняння постановах від 17 вересня 2014 року (6-6цс14 та 6-53цс14) Верховний Суд України керувався тим, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. У постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року (6-100цс14) суд дійшов висновку про те, що за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 та пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов‘язання боржником. Згідно із частини четвертої статті 559 цього Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 цього Кодексу, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. У кредитних договорах з урахуванням умов додаткових угод строки виконання основних зобов’язань чітко визначені: строк повного погашення кредиту за кредитним договором НОМЕР_3 – від 28 квітня 2011 року до 30 травня 2014 року, за кредитним договором НОМЕР_2 – від 24 липня 2007 року до 29 березня 2013 року, за кредитним договором НОМЕР_4 від 24 жовтня 2007 року до 28 грудня 2012 року, за кредитним договором НОМЕР_1– від 19 квітня 2005 року до 30 червня 2017 року. Вимоги про необхідність сплати наявних на 22 квітня 2013 року заборгованостей за вказаними кредитними договорами у п’ятнадцятиденний строк були надіслані боржнику ТОВ «Форум-ДС» та поручителю ОСОБА_1 29 квітня 2013 року, отримані 29 травня 2013 року. За таких обставин банк отримав право пред’явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи зі спливом п’ятнадцятиденного терміну від часу отримання вимоги банку, тобто від 14 червня 2013 року, протягом наступних шести місяців. Із цим позовом ПАТ «Банк Форум» звернулося до суду 18 червня 2013 року, тобто у межах визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку, підстави для визнання поруки припиненою відсутні. Строк поруки не вважається строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Отже, вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов'язання має бути пред'явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред'явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право. Таким чином, у справі, яка переглядається, положення частини четвертої статті 559 ЦК України суд застосовав правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Крім того, усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом статті 258 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, пеня – це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто упродовж дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності – загальну і спеціальну. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність установлюється законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) – пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України. Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення цієї норми, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовну давність. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. У матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, подана до винесення місцевим судом рішення, відповідно до вимог частини третьої статті 267 ЦК України. Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (6-738цс15). Отже, підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді : В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B8D403FDFCE9260C2257F68005594FC
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 лютого 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сімоненко В.М., Берднік І.С., Лященко Н.П., Шицького І.Б., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Жайворонок Т.Є., Сеніна Ю.Л., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: Дніпровський регіональний департамент публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_5 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, в с т а н о в и л и : У травні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») про визнання кредитного договору та договорів іпотеки недійсними. Позивач зазначав, що 14 березня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», укладено договір про надання споживчого кредиту в розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1. Крім того, на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та товариством з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» (далі – ТОВ «Бовітон-ЛТД») укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що грошові кошти банком йому не надавались, за заявою на видачу готівки від 14 березня 2007 року кредит було надано невідомій особі, його підпис на заяві відсутній, ОСОБА_1 просив визнати недійсними кредитний договір та договір іпотеки на підставі частини п’ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). У листопаді 2010 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору кредит надавався шляхом зарахування банком грошових коштів на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за цільовим призначенням. Банк виконав свої зобов'язання перед позичальником та 14 березня 2007 року зарахував грошові кошти на рахунок, відкритий для отримання кредиту, що підтверджується випискою з поточного рахунку. Узяті на себе зобов’язання щодо повернення кредитних коштів ОСОБА_1 не виконав, унаслідок чого станом на 27 вересня 2010 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп., яку банк просив стягнути солідарно з боржника та поручителів. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 листопада 2012 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсними договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки від 14 березня 2007 року, укладені між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. У задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» 3 млн 229 тис. 997 грн 1 коп. заборгованості за кредитним договором. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року ОСОБА_5 просить скасувати зазначене судове рішення касаційного суду та ухвалити нове рішення, яким змінити частково рішення апеляційного суду й відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог про стягнення з поручителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТОВ «Бовітон-ЛТД» заборгованості за кредитним договором з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року (справа № 6-33цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах вказаної норми матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_5 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня, 22 червня, 5 вересня 2011 року, постанов Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року, 18 березня, 4 листопада 2013 року, 23 квітня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 14 березня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 300 тис. доларів США на строк до 13 березня 2018 року, а позичальник зобов’язався у строк та на умовах, визначених цим договором, повернути кредит і сплатити проценти. За пунктом 1.2.1 цього кредитного договору надання кредиту здійснюється на строк з 14 березня 2007 року до 13 березня 2018 року. Згідно з пунктом 1.2.2 кредитного договору позичальник у будь-якому випадку зобов’язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту, але не пізніше 13 березня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 11 цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 договору. За змістом пункту 11.1 кредитного договору сторони погодили, що в разі настання обставин, визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору, та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вказаного повідомлення (вимоги) від банку вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) внаслідок зміни позичальником адреси без попереднього про це письмового повідомлення банку чи в разі неотримання позичальником вказаного повідомлення (вимоги) банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту від банку. На забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 14 березня 2007 року між банком, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ТОВ «Бовітон-ЛТД» укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов’язалися відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за вказаним кредитним договором. Пунктом 3.1 договорів поруки визначено, що вони діють до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. У зв’язку з порушенням боржником строків повернення кредиту та виникненням заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу (іпотечне повідомлення) про погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними кредитного договору та договорів іпотеки й про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що кредитний договір укладено з порушенням вимог частини п’ятої статті 203, статті 1054 ЦК України, оскільки факт надання банком грошових коштів позичальнику не підтверджено належними та допустимими доказами. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 й задоволення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що банк перерахував на позичковий рахунок позичальника обумовлену в кредитному договорі грошову суму, однак останній свої зобов’язання за договором не виконав, його посилання на те, що ці грошові кошти він з рахунку не знімав, не є підставою для визнання спірних договорів недійсними, та дійшов висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості в солідарному порядку з боржника та поручителів. Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2011 року касаційний суд зазначив, що порука за спірним договором поруки не припинилася, оскільки відповідно до статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а відповідно до умов договору поруки він діє з моменту його підписання сторонами до припинення забезпеченого ним зобов’язання позичальника за кредитним договором; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2011 року міститься висновок про те, що порука не припинилася, оскільки відповідно до умов договору поруки строк її дії встановлено до повного виконання боргових зобов’язань за кредитним договором, а відповідальність поручителя припиняється лише після виконання боргових зобов’язань. Крім того, порука не припинилася, оскільки позичальник повинен був повернути суму кредиту не пізніше 1 жовтня 2007 року, а вимога до поручителя про повернення заборгованості за кредитом отримана останнім 3 листопада 2007 року; - в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2011 року міститься висновок про те, що порука припинилася, оскільки в договорах поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України; банк установив новий строк виконання зобов’язання за основним договором, однак вимоги до поручителів після настання цього строку не пред’являлося; - у постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2012 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що якщо кредитним договором не визначено інших умов виконання основного зобов’язання, то в разі неналежного виконання позичальником зобов’язань строк пред’явлення вимоги кредитором до поручителя повинен обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково; таким строком не вважається лише несплата чергового платежу, тому листи, які містяться в матеріалах справи, не можуть бути належним доказом своєчасного пред’явлення вимоги банком до поручителя з огляду на те, що в них ідеться про несплату чергових платежів за кредитним договором, дата їх надіслання передує даті виконання основного зобов’язання, а позовну заяву банк подав після спливу шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України; - у постанові Вищого господарського суду України від 18 березня 2013 року касаційний суд зазначив про те, що передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення вимоги до поручителя про погашення заборгованості за основним зобов’язанням сплинув, тому кредитор утратив право вимоги до поручителя; - у постанові Вищого господарського суду України від 4 листопада 2013 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та поручителя заборгованості за кредитним договором, оскільки підстави, визначені чинним законодавством для припинення поруки, відсутні; - у постанові Вищого господарського суду України від 23 квітня 2014 року суд дійшов висновку про те, що порука припинилася, оскільки позивач не надав доказів пред’явлення вимоги поручителю протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання; - у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року міститься висновок про те, що умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором встановлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимог до поручителя, а оскільки банк відповідно до умов кредитного договору змінив строк виконання основного зобов’язання, то відповідно до вказаної норми вимоги до поручителів могли бути заявлені в межах шести місяців від дня настання цього строку. Порука, якою було забезпечено зобов’язання за кредитним договором, припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки в договорі поруки строк її припинення не встановлений, а банк пред’явив вимогу до поручителя про виконання порушеного боржником зобов’язання з повернення кредиту після спливу визначеного частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Отже, умови договору поруки про її дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати. У справі, яка переглядається, суди встановили, що банк відповідно до положень кредитного договору та з дотриманням передбаченої пунктом 11.1 цього договору процедури змінив строк виконання основного зобов’язання боржником, надіславши йому 14 січня 2009 року вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором в повному розмірі протягом 31 дня з дати отримання цієї вимоги. 12 листопада 2010 року банк направив поручителям ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ТОВ «Бовітон-ЛТД» досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором протягом 10 робочих днів з моменту отримання цієї вимоги. Оскільки такі вимоги були заявлені до поручителів більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання, у силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилась. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходили суди касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року. У справі, яка переглядається, покладаючи на поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 обов’язок щодо виконання ними основного зобов’язання, суд не врахував положення частини четвертої статті 559 ЦК України та не перевірив, чи не припинила дію порука в силу цієї норми, адже ця обставина є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог кредитора про стягнення з поручителів заборгованості за основним договором. З огляду на викладене, а також на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів у частині стягнення з поручителів – ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині, оскільки вимоги до цих осіб були заявлені кредитором більше ніж через шість місяців після настання строку виконання основного зобов’язання і в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припинилася. Крім того, пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Згідно із частиною першою статті 1, статей 2, 12 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД». Ураховуючи викладене, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» до ТОВ «Бовітон-ЛТД» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог частини другої статті 206 ЦПК України необхідно повідомити ПАТ «УкрСиббанк», що розгляд його позовних вимог до ТОВ «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором віднесено до юрисдикції господарських судів. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпункту «б» пункту 1 частини другої, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили: Заяву ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2013 року в частині задоволення позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 судових витрат скасувати. У задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Провадження у справі в частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Бовітон-ЛТД» про стягнення заборгованості за кредитним договором закрити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1599цс15 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі не встановлення такого строку порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Умови договору поруки про її дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не означають установлення строку припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. З огляду на положення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що під час вирішення справи про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів суд повинен перевірити наявність правових підстав для такого стягнення з урахуванням вимог цієї норми. При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки припиненою на підставі статті 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D0122972E8AD0969C2257F570033847D
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 28 лютого 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2018 року. Кредит надавався шляхом видачі одного траншу в розмірі кредиту зі сплатою процентів, розмір яких складається з фіксованого процента в розмірі 5 % річних + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб, що розміщені в банку на строк 366 днів, у валюті, тотожній валюті кредиту з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору, яка залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку може ним збільшуватися або зменшуватися в порядку, передбаченому кредитним договором). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки. На підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 12 листопада 2010 року ПАТ «ОТП Банк» продало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори, в тому числі й кредитний договір від 28 лютого 2008 року, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» набуло всі права вимоги за цими кредитними договорами, включаючи права вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також сплати штрафних санкцій. Посилаючись на зазначені обставини та невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим станом на 1 серпня 2013 року утворилась заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування в розмірі 665 тис. 824 грн 64 коп., ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просило задовольнити його позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на його користь зазначену суму заборгованості та 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. у рахунок сплати нарахованої пені, а всього 3 млн 176 тис. 261 грн 66 коп. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року касаційну скаргу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року залишено без змін. У червні 2015 року до Верховного Суду України звернулося ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 1050 та частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року. У своїй заяві ТОВ «ОТП Факторинг Україна» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 65 тис. доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5 % і FIDR ‒ процентної ставки за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. Залежно від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватися чи зменшуватися) у порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку, а також у приміщенні банку на інформаційних стендах. Відповідно до пункту 2 частини першої кредитного договору датою остаточного повернення кредиту є 26 лютого 2018 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 28 лютого 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого вона поручилася солідарно з ОСОБА_1 у повному обсязі відповідати за виконання його зобов’язань за кредитним договором (пункти 1.1, 1.2 договору поруки). Унаслідок невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором 13 січня 2009 року ПАТ «ОТП Банк» направило позичальнику та поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги (а.с. 231 ‒ 234, т. 1). 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, за умовами якого до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитними договорами, в тому числі й кредитним договором від 28 лютого 2008 року, та забезпечувальними договорами. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, тому виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, яка станом на 1 серпня 2013 року складала 665 тис. 824 грн 64 коп., а також нараховано пеню в розмірі 2 млн 510 тис. 437 грн 1 коп. Відмовляючи в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив передбачений статтею 257 ЦК України строк звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки ОСОБА_1 здійснив останній платіж на погашення кредиту 27 листопада 2008 року, а позивач звернувся до суду з позовом до нього та поручителя лише 2 серпня 2013 року. Залишаючи без змін судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що, пред’явивши 13 січня 2009 року вимогу до боржника й поручителя про дострокове виконання зобов’язань за кредитним договором, ПАТ «ОТП Банк» відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом 2 серпня 2013 року, тобто з пропуском строку звернення до суду. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року суд зазначив, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов’язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів; у цьому випадку перебіг позовної давності починається залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Дійшовши висновку, що суди попередніх інстанцій вказані обставини не врахували, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором у зв’язку з пропуском трирічного строку звернення до суду, перебіг якого починається не після закінчення тридцяти календарних днів з дня отримання вимоги про дострокове виконання боргових зобов’язань, а залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів, суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статті 338 ЦПК України, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій у цій частині, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ‒ відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є прострочення ‒ невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Суди встановили, що сторони визначили як строк дії договору ‒ до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.3 частини другої кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту ‒ до 26 лютого 2018 року (пункт 2 частини першої кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісячно, у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів, а також строки сплати процентів за користування кредитом – щомісячно, одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, визначений графіком повернення кредиту та сплати процентів (пункт 4 частини першої кредитного договору та пункти 1.5.1 і 1.5.1.1 частини другої кредитного договору). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору встановили як строк дії договору ‒ до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів. Таким чином, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів умовами договору визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до складу зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (стаття 253 ЦК України). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність ‒ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Так, за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 ‒ 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. У справі, яка переглядається, суди установили, що згідно із умовами кредитного договору позичальник зобов’язаний щомісячно повертати кредит рівними частинами відповідно до умов кредитного договору, щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити неустойку за порушення строків повернення кредиту та процентів за користування ним. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Таким чином, ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів за його користування повинне здійснюватись позичальником щомісячно рівними частинами, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте у зв’язку з порушенням ОСОБА_1 умов кредитного договору щодо повернення кредиту банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши їм письмову вимогу від 13 січня 2009 року про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів протягом 30 календарних днів з дати одержання цієї вимоги. Якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя ‒ протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України) від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. У справі, яка переглядається, суди виходили з того, що, пред’явивши вимогу до боржника і поручителя про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за його користування та пені, кредитор змінив строк виконання зобов’язання, тому змінився і строк звернення до суду. Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду із зазначеним позовом як до боржника, так і до поручителя з пропуском цього строку, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Судові рішення, які заявник просить переглянути, є обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального права, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити. За таких обставин підстави для задоволення заяви ТОВ «ОТП Факторинг Україна» і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-990цс15 Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Згідно з частиною п’ятою статті 261 ЦК України за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно із умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Проте, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, позовна давність обчислюється від цієї дати. Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років, а до поручителя протягом шести місяців (частина четверта статті 559 ЦК України), від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/33BD8F2DE722A7C5C2257F4D0044D1FD
  7. в суд к поручителю в течении 6 месяцев с момента получения ним требования о досрочном возврате кредита http://reyestr.court.gov.ua/Review/53885632 Державний герб України Справа № 463/360/15 Головуючий у 1 інстанції: Лакомська Ж.І. Провадження № 22-ц/783/6997/15 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П. Категорія:27 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі: головуючого - судді Цяцяка Р.П., суддів Зверхановської Л.Д. і Шеремети Н.О., при секретарі Ясиновській Я.М., за участю позивача ОСОБА_3 і його представника - адвоката Посікіри Р.Р.; Презляти С.З. - представника ПАТ „Брокбізнесбанк", розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 10 вересня 2015 року, В С Т А Н О В И Л А: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства „Брокбізнесбанк" (в подальшому - „Банк") та ОСОБА_6 про визнання поруки такою, що припинена. Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що 19 лютого 2008 року між акціонерним банком «Брокбізнесбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Брокбізнесбанк», та відповідачкою ОСОБА_6 було укладено кредитний договір №20/Ц/08/Ф, з метою забезпечення належного виконання зобов'язань за яким між Банком та позивачем було укладено договір поруки №20/Ц/08/Ф від 19 лютого 2008 року. Згідно п.3.1.3 кредитного договору Банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення заборгованості за кредитним договором у випадках прострочення сплати чергового платежу по кредиту або процентів за користування кредитом строком на 2 місяці. Для реалізації цього права Банк надсилає письмове повідомлення позичальнику із відповідною вимогою після спливу 30 календарних днів та за умови, що порушення не усунуте, на 31 календарний день після отримання позичальником такої вимоги термін повернення кредиту вважається таким, що настав і позичальник зобов'язаний сплатити наявну заборгованість за кредитом в повному обсязі. Якщо дане погашення не здійснене протягом 5 банківських днів, Банк має право вжити заходипо погашенню повної заборгованості за цим договором. Вважав, що крім настання строку виконання основного збов'язання встановленого договором кредиту, згідно якого строк виконання зобов'язання встановлено до 18 лютого 2018 року, строк виконання основного зобов'язання настає ще і на 31 день з дня направлення вимоги позичальнику про дострокове повернення кредиту. Згідно з претензійним листом (вимогою) Банку № 438 від 13 березня 2012 року «…ОСОБА_6 не виконуються умови кредитного договору ..., і якщо до 13 квітня 2012 року нею не буде погашено прострочену заборгованість по кредиту, відсотках, пені та штрафу, то ... дія договору 20/Ц/08/Ф від 19 лютого 2008 року буде достроково припинена і Банк звернеться з позовом до суду про стягнення заборгованості по кредиту за рахунок заставного майна…». Однак до суду Банк звернувся лише 23 травня 2013 року. Також зазначав, що в договорі поруки не встановлено строку після якого порука припиняється, а умова договору про його дію до повного виконання боржником своїх зобов'язань перед банком не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, а тому посилався на те, що згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Відтак вважав, що банком пропущено строк звернення з позовною вимогою до поручителя, так як порука припинилася через 6 місяців після настання дня встановленого кредитором у досудовій вимозі для дострокового погашення кредиту, тобто - 13 жовтня 2012 року. Крім того, зазначав, що внаслідок зміни графіку повернення кредиту збільшилась сума плати за користуванням кредитом, відповідно було в односторонньому порядку, без згоди позивача збільшено обсяг його відповідальності, як поручителя, що є порушенням його прав, так як згідно п. 6.3 оспорюваного договору поруки зміни в договір можуть бути внесені за взаємною згодою сторін, що оформляється додатковою угодою. З урахуванням наведених мотивів вважав, що наявні підстави для припинення поруки внаслідок пропуску Банком строку звернення з позовною вимогою до поручителя, так як порука припинена через 6 місяців після настання дня встановленого кредитором у досудовій вимозі для дострокового погашення кредиту (а.с. 2-5, 80-88, 109). Оскаржуваним рішенням у задоволенні позову відмовлено (а.с. 128-130). Дане рішення оскаржив позивач. Апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм матеріального і процесуального права. Вважає, що судом було проігноровано доводи позивача про те, що порука припинилася з підстав, визначених, як частиною 1, так і частиною 4 ст. 559 ЦК України, а також не були враховані правові позиції Верховного Суду України, викладені у його постановах у справах з аналогічних правовідносин. Вважає таким, що не відповідає обставинам справи, твердження суду про те, що позивачем не було представлено доказів того, що внаслідок зміни графіку повернення кредиту відбулося збільшення відповідальності позивача, як поручителя, оскільки останнім шляхом порівняння первинного графіку № 1 погашення кредиту від 19.02.2008 року і зміненого графіку № 2 від 09.12.2008 року доведено, що обсяг відповідальності поручителя було збільшено в частині процентів, які підлягають до сплати, на 4 427, 07 доларів США (а.с. 133-135, 140-141). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта і його представника на підтримання доводів апеляційної скарги та заперечення цих доводів зі сторони представника Банку, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Відмову у задоволенні позовних вимог суд мотивував тим, що Банком неодноразово надсилались претензійні листи позичальнику і поручителю, в тому числі - і вимога №2192сл/050 від 31.03.2013 року, проте зобов'язання згідно договору поруки позивачем виконано не було і в подальшому (через чотири місяці після направлення даної вимоги) Банк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а відтак шестимісячний строк, на який посилається позивач, Банком не пропущено, а також тим, що позивачем не представлено доказів того, що внаслідок зміни графіку повернення кредиту відбулось збільшення відповідальності позивача, як поручителя. Проте, вище наведені висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального права, виходячи з наступного. У п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 „Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" містяться роз'яснення про те, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, якими визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання. Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим. Судами встановлено та стверджується матеріалами справи, що 19 лютого 2008 року між Банком та відповідачкою ОСОБА_6 було укладено Кредитний договір № 22/Ц/08/Ф, за умовами якого останній надано кредит у вигляді відкличної поновлювальної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 79 200 доларів США на строк до 18.02.2018 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13 % річних (а.с. 6-7). Згідно Графіку розрахунків платежів за Кредитним договором (додаток № 1 до договору) сукупна вартість цього кредиту становить 137 043, 84 доларів США (а.с. 83). В цей же день, 19 лютого 2008 року, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором міжОСОБА_3 (позивачем), Банком та ОСОБА_6 було укладено договір поруки № 20/Ц/08/Ф, згідно якого ОСОБА_3 (як поручитель) зобов'язувався перед Банком (як кредитором) відповідати в повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов'язань ОСОБА_6 (як боржником за вище згаданим Кредитним договором; а.с. 8). Як стверджується матеріалами справи, 09 грудня 2008 року між Банком і позичальником ОСОБА_6 було укладено Додатковий договір № 1 до Кредитного договору № 22/Ц/08/Ф від 19.02.2008 року, згідно якого між згаданими сторонами було погоджено новий Графік розрахунків платежів за Кредитним договором (додаток № 2 до договору), згідно якого сукупна вартість цього кредиту стала становити 141 470, 91 доларів США (а.с. 86), тобто - збільшилася на 4 427, 07 доларів США. Вище згаданим Договором поруки № 20/Ц/08/Ф встановлено, зміни в цей Договір можуть бути внесені за взаємною згодою Сторін, що оформляється додатковою угодою до цього Договору (п. 6.3), і що Зміни та доповнення, додаткові угоди та додатки до цього Договору є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу у разі, якщо вони викладені у письмовій формі та підписані уповноваженими на те представниками Сторін (п. 6.4). В той же час, Договір поруки не містить положень про можливість зміни умов Кредитного договору № 22/Ц/08/Ф без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди. Незважаючи на те, що вище наведені доводи позивачем були викладеними у його Доповненнях до позовної заяви від 11.06.2015 року (а.с. 80-88), в письмових Запереченнях Банку на позовну заяву від 22.07.2015 року жодних аргументів на спростування цих доводів позивача не наведено (а.с. 105), так само, як не долучено будь-яких доказів про погодження з позивачем ОСОБА_3 збільшення обсягу його відповідальності, як поручителя, на 4 427, 07 доларів США. За вище наведених обставин колегія суддів доводи позовної заяви про визнання договору поруки припиненим відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК України колегія суддів визнає обгрунтованими і такими, що підлягають до задоволення. Кредитним договором від 19 лютого 2008 року строк основного зобов'язання визначений - 18 лютого 2018 року (а.с. 6). Пунктом 3.1.3 Кредитного договору встановлено, що Банк у випадку (зокрема) прострочення сплати чергового платежу по Кредиту або процентів за користування Кредитом строком понад 2 (два) місяці має право вимагати від Позичальника дострокового повернення заборгованості за цим Договором. Як стверджується матеріалами справи та визнається сторонами спору, у зв'язку з невиконанням позичальником ОСОБА_6 умов Кредитного договору 13 березня 2012 року Банком ОСОБА_6 та поручителю (позивачу) були надіслані вимоги (претензійні листи) про дострокове погашення до 13 квітня 2012 року заборгованості у повному обсязі та процентів за користування кредитом, які залишились без реагування (а.с. 9). Отже, пред'явивши вимогу про дострокове стягнення кредитної заборгованості, Банк змінив строк виконання основного зобов'язання і зобов'язаний був пред'явити вимогу до поручителя (позивача) протягом шести місяців з цієї дати, а саме - з 13 квітня 2012 року. Згідно роз'яснень, які наведені у п. 24 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 „Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення / вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому у разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Банк звернувся до суду з позовом до поручителя в травні 2013 року (а.с. 10-11), при тому, що вимогу про дострокове погашення заборгованості, тобто - про зміну дати виконання основного зобов'язання, надіслав поручителю 13 березня 2012 року (а.с. 9). Відтак, у відповідності до норми ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука вважається припиненою, оскільки кредитор після настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив вимоги до поручителя (позивача) протягом шести місяців. Керуючись ст.ст. 303, 307 ч.1 п. 2, 309 ч.1 п.п. 3, 4, 314 ч. 2, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 10 вересня 2015 року скасувати та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_3 задовольнити. Визнати такою, що припинилася, поруку встановлену Договором поруки №20/Ц/08/Ф, який було укладено 19 лютого 2008 року між ОСОБА_3, Акціонерним банком „Брокбізнесбанк" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство „Брокбізнесбанк") та ОСОБА_6. Стягнути з Публічного акціонерного товариства „Брокбізнесбанк" на користь ОСОБА_3 267 грн. 96 коп. сплаченого судового збору. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскарженим у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили. Головуючий: Судді:
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк») звернулося до суду з вищезазначеним позовом. Зазначало, що 18 вересня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі – ПАТ «Укрсиббанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідачці було надано кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 11,9 % річних на строк до 18 вересня 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 18 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого до ПАТ «Дельта банк» перейшло право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. Оскільки позичальник належним чином не виконав зобов’язання за договором, утворилась заборгованість, яка станом на 10 квітня 2014 року становила 1 108 587 грн 86 коп; зазначену заборгованість позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 27 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, позов ПАТ «Дельта банк» задоволено: стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта банк» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 108 587 грн 86 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року. ОСОБА_2 вказує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 вересня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній було надано кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 11,9 % річних на строк до 18 вересня 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 18 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Згідно з пунктом 1.1 договору поруки поручитель зобов’язується відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором у повному обсязі. Відповідно до пункту 2.3 договору поруки поручитель у випадку невиконання боржником боргових зобов’язань перед кредитором зобов’язаний здійснити виконання боргових зобов’язань на десятий день від дати відправлення йому такої вимоги кредитором. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором АКІБ «Укрсиббанк» 22 лютого 2008 року надіслав позичальнику та поручителю вимогу про дострокове повернення в повному обсязі частини кредиту, що залишилася, у семиденний строк з дати отримання вимоги (а.с. 59, 67). 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого до ПАТ «Дельта банк» перейшло право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «Дельта банк» та солідарне стягнення заборгованості за кредитом з боржника та поручителя, суд першої інстанції виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та поручителя, а оскільки письмова вимога про повне дострокове повернення заборгованості за кредитним договором відповідачам направлена 22 квітня 2014 року, а з позовом банк звернувся до суду 12 травня 2014 року, тобто в межах шестимісячного строку з дня настання строку виконання основного зобов’язання, то порука не є припиненою. Залишаючи зазначене рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що договір поруки не припинився, оскільки основний договір діє до 2037 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року суд дійшов висновку про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від цієї дати. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Так, у справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши 22 лютого 2008 року письмову вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів (а.с. 59, 67). Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину четверту статті 559 ЦК України та зроблено передчасний висновок про відсутність підстав для відмови в позові до поручителя. Оскільки з позовом до суду кредитор звернувся лише у травні 2014 року, а письмові вимоги про повне дострокове повернення заборгованості за кредитним договором були направлені поручителю 22 лютого 2008 року і в цей же день ним отримані, то у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя позовні вимоги не підлягають задоволенню. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 27 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року в частині вимог до поручителя ОСОБА_2 скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 вересня 2015 року у справі № 6-933цс15 Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9276D830D6AE714C2257EBD00494D59
  9. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20 доларів США, що еквівалентно 695207,83 грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011 році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року припинилась, ще 31.11.2011року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  10. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Яреми А.Г., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 13 червня 2014 року та ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 31 березня 2014 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання виконавчого листа від 27 листопада 2009 року, виданого на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 3 листопада 2009 року, таким, що не підлягає виконанню. ОСОБА_1 зазначав, що на час його звернення до суду в силу вимог статті 598 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) його зобов’язання як поручителя за кредитним договором, укладеним між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), та товариством з обмеженою відповідальністю «Захід-Агро» (далі – ТОВ «Захід-Агро»), припинилося внаслідок припинення діяльності боржника за основним договором як суб’єкта господарювання у зв’язку з його ліквідацією та внесенням відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 559, частини першої статті 598, статті 609 ЦК України просив визнати виконавчий лист про стягнення з нього на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1 млн 242 тис. 183 грн 5 коп. заборгованості таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 31 березня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 червня 2014 року, заяву ОСОБА_1 задоволено: визнано виконавчий лист від 27 листопада 2009 року про примусове виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 3 листопада 2009 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Райфайзен Банк Аваль» 1 млн 242 тис. 183 грн 5 коп. заборгованості за кредитним договором та судових витрат у розмірі 1 тис. 952 грн таким, що не підлягає виконанню. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за вказаною заявою з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 13 червня 2014 року та ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 31 березня 2014 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 559, частини першої статті 609 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 31 липня, 10, 17 і 24 грудня 2014 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2015 року цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України. За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», яка надійшла до суду касаційної інстанції для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якою не було прийнято на день набрання чинності Законом № 192-VIII, підлягає розгляду Верховним Судом України в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1876-VI від 11 лютого 2010 року, в редакції Закону № 2453-VI від 7 липня 2010 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 16 серпня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Захід-Агро» було укладено кредитний договір. На забезпечення зобов’язань боржника за цим договором 16 серпня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 3 листопада 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 лютого 2011 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 червня 2011 року, стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 солідарно на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1 млн 242 тис. 183 грн 5 коп. заборгованості за кредитним договором. На підставі цього рішення зазначеним районним судом 27 листопада 2009 року видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 солідарно на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» вказаної заборгованості. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20 березня 2012 року вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ТОВ «Захід-Агро» визнано погашеними на суму 925 тис. 237 грн, а саме ТОВ «Захід-Агро» ліквідовано та внесено відомості про припинення юридичної особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Постановляючи ухвалу про задоволення заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що оскільки юридичну особу, поручителем якої був ОСОБА_1, ліквідовано, то з урахуванням положень частини першої статті 559, статті 609 ЦК України зобов’язання поручителя як боржника за виконавчим документом припинено, та дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року, 30 жовтня 2013 року, 31 липня, 10, 17 і 24 грудня 2014 року, наданих заявником для порівняння, містяться висновки про те, що оскільки рішення суду про стягнення з поручителів заборгованості ухвалено до визнання юридичних осіб – позичальника та боржника банкрутами, то їх ліквідація не впливає на виконання зобов’язань поручителів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 559, частини першої статті 609 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами другою, четвертою статті 369 ЦПК України суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. Суд ухвалою вносить виправлення до виконавчого листа, а у разі якщо його було видано помилково або якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин, суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню повністю або частково. Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. За частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Згідно з частиною першою статті 598, статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. У справі, яка переглядається, судовим рішенням установлено порушення зобов’язання боржником (ТОВ «Захід-Агро»), зокрема рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 3 листопада 2009 року стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 солідарно на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» 1 млн 242 тис. 183 грн 5 коп. заборгованості за кредитним договором. Згідно із частиною п’ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов’язковість рішень суду. За статтею 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника. Отже, оскільки у справі, яка переглядається, право на стягнення з поручителя заборгованості (шляхом звернення до суду з позовом, за результатами розгляду справи за яким ухвалено судове рішення про стягнення цієї заборгованості з поручителя) було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов’язання поручителя. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявником для порівняння. Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували зазначені норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про припинення зобов’язання поручителя як боржника за виконавчим документом унаслідок припинення основного зобов’язання боржника у зв’язку з його ліквідацією. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для його скасування. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції Закону № 192-VIII). Головуючий А.Г. Ярема Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-172цс15 За частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Згідно із частиною п’ятою статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 14 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов’язковість рішень суду. За статтею 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Таким чином, положення статті 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки. Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи – боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи – боржника. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Романюка Я. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року, встановила: У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» або Банк) звернулося до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 жовтня 2008 року між ним і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 1 млн 700 тис. грн для придбання нерухомого майна зі сплатою 21,5 процентів річних та зі строком повернення до 30 вересня 2016 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього самого дня між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого відповідачка взяла на себе зобов’язання перед кредитором відповідати за виконання позичальником зобов’язань, які виникають з умов кредитного договору та всіх додаткових угод, що були укладені до нього, у повному обсязі. Позивач зазначав, що у зв’язку з порушенням позичальником вимог кредитного договору, Банк 21 липня 2011 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та поручителів – ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп; заборгованості за відсотками в сумі 213 тис. 990 грн 87 коп., заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. 9 квітня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення про дострокове солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку заборгованості за кредитним договором у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп, заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. Позовні вимоги Банку до ОСОБА_1 ухвалою районного суду від 13 червня 2012 року залишено без розгляду. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не погашена, позивач просив стягнути з поручителя ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у сумі 3 млн 158 тис. 786 грн 69 коп., з яких 1 млн 437 тис. 747 грн 87 коп. заборгованості за кредитом, 1 млн 161 тис. 41 грн 11 коп. заборгованості за процентами, 245 тис. 328 грн 97 коп. пені за порушення строків сплати кредиту, 314 тис. 668 грн 73 коп. пені за несвоєчасне погашення процентів. Рішенням Уманського міськрайоного суду Черкаської області від 9 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року, відмовлено в задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі. У поданій заяві про перегляд рішення Уманського міськрайоного суду Черкаської області від 9 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 16 квітня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статей 213, 214, 303, 316 ЦПК України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 526, частини четвертої статті 559 та частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на постанови Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та від 6 липня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 1 жовтня 2008 року між Банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 1 млн 700 тис. грн, зі сплатою 21,5 процентів річних та строком повернення до 30 вересня 2016 року. Повернення кредиту та сплата процентів проводиться шляхом виплати позичальником платежів, що зменшуються згідно з графіком. 1 жовтня 2008 року з метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань, узятих за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання взяла на себе зобов’язання відповідати за зобов’язаннями ОСОБА_2, які виникають з умов кредитного договору, зокрема повернення кредиту в сумі 1 млн 700 тис. грн, процентів за користування кредитом, комісійної винагороди, неустойки (пені, штрафу) в розмірі та в строки, передбачені кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору в повному обсязі. Пунктом 4.1 договору поруки встановлено, що порука припиняється, якщо Банк у межах трирічного терміну з дня настання строку виконання боргового зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя (пункт 4 статті 559 ЦК України). Пунктом 1.9.1 кредитного договору передбачено, що незважаючи на інші положення цього договору, Банк має право вимагати дострокове виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній Банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем, та/або майновим поручителем своїх боргових зобов’язань та інших зобов’язань за цим договором (в тому числі, але не виключно, встановлених пунктами 2.3.8 – 2.3.13, 1.4.1 та статтею 3 цього договору) та/або умов договору іпотеки, або договору поруки. При цьому виконання боргових зобов’язань повинно бути проведене позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання ним відповідної вимоги. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_2 своїх зобов’язань за кредитним договором 1 квітня 2011 року Банк надіслав ОСОБА_2 претензію, в якій вимагав погасити борг за кредитом упродовж місячного терміну. При цьому Банк попередив, що в разі незадоволення претензії, матеріали щодо стягнення всієї суми заборгованості будуть передані до суду (т. 1, а. с. 46). 21 липня 2011 року Банк звернувся до суду з позовом до позичальника ¬– ОСОБА_2 та поручителів – ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення з них солідарно заборгованості за кредитом у сумі 1 млн 459 тис. 643 грн 76 коп., заборгованості за відсотками в сумі 213 тис. 990 грн 87 коп., заборгованості за процентами в розмірі 735 тис. 23 грн 71 коп. та пені в сумі 232 тис. 159 грн 52 коп. У подальшому збільшивши та уточнивши свої позовні вимоги, Банк просив: стягнути достроково з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором станом на 27 лютого 2013 року в сумі 2 млн 426 тис. 826 грн 99 коп.; в частині позовних вимог щодо ОСОБА_1 залишити без розгляду. 9 квітня 2013 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення про дострокове солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку заборгованості за кредитним договором у сумі 2 млн 426 тис. 826 грн 99 грн. Позовні вимоги Банку до ОСОБА_1 ухвалою районного суду від 13 червня 2012 року залишено без розгляду. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що у зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором Банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право дострокового стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, змінив строк виконання основного зобов’язання, а тому повинен був пред’явити позов до поручителя протягом трьох років, починаючи від цієї дати. Оскільки з даним позовом до поручителя ОСОБА_1. Банк звернувся 6 серпня 2014 року, тобто поза межами трирічного строку, встановленого у договорі поруки, порука відповідно до вимог пункту 4 статті 559 ЦК України припинилася. Такі висновки суду повністю узгоджуються з висновками зробленими Верховним Судом України у постановах від 17 вересня 2014 року та 6 липня 2015 року і не суперечать їм. Зазначені постанови, як і судові рішення, які переглядаються, містять висновки про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України. Отже, виходячи із доводів заяви, змісту судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, підстави, які б свідчили про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку, відсутні. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись статтями 355, 3602, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E3781F7D4099FE5CC2257F0200558AC0
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2014 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що 28 серпня 2008 року між ним і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 10 тис. доларів США на строк до 19 лютого 2010 року, а позичальник зобов’язався у строк та на умовах, визначених цим договором, повернути кредит і сплатити проценти. З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 28 серпня 2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір поруки з ОСОБА_1, за умовами якого поручитель відповідає перед банком за порушення зобов’язань боржником за основним договором. ОСОБА_2 не виконує зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 9 січня 2014 року утворилася заборгованість за кредитом у розмірі 20 тис. 465 доларів США 91 цент. Посилаючись на те, що 24 січня 2014 року банк направив до поручителя письмову вимогу про погашення вказаної заборгованості, проте ця вимога залишена без задоволення, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з поручителя вказану вище заборгованість за кредитним договором. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 5 березня 2014 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2014 року рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 5 березня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 78 тис. 55 грн 50 коп. заборгованості за кредитним договором та 780 грн 55 коп. судового збору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2014 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та на невідповідність зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року (справа № 6-78цс12) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року, 26 лютого, 21 травня, 10 вересня, 19 і 26 листопада та 10 грудня 2014 року, 28 січня, 4, 11 і 25 лютого 2015 року, рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та постанову Верховного Суду України від 18 липня 2012 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 серпня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 10 тис. доларів США на строк до 19 лютого 2010 року, а позичальник зобов’язався у строк та на умовах, визначених цим договором, повернути кредит і сплатити проценти. За пунктом 3.3 цього договору повернення кредиту та сплата процентів за користування ним здійснюється згідно з графіком погашення кредиту та процентів, який оформлюється у вигляді додатку до кредитного договору. Відповідно до додатку № 1 до кредитного договору позичальник зобов’язався сплачувати банку кредит та проценти частинами (щомісячними платежами). З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов’язань за кредитним договором 28 серпня 2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір поруки з ОСОБА_1, за умовами якого поручитель відповідає перед банком за порушення зобов’язань боржником за основним договором. Пунктом 11 договору поруки визначено, що він діє до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. ОСОБА_2 належно не виконував зобов’язання за кредитним договором, у зв’язку з чим 24 січня 2014 року банк направив до поручителя ОСОБА_1 письмову вимогу про погашення заборгованості за вказаним кредитним договором. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції вважав, що позивачем пропущено позовну давність, оскільки він звернувся з позовом до суду 6 лютого 2014 року, а перебіг позовної давності почався 22 січня 2009 року, коли був здійснений останній платіж боржником. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що сума заборгованості за кредитом, процентами та штрафом вже стягнута з відповідача відповідними судовими рішеннями, а тому задоволенню підлягають позовні вимоги про стягнення заборгованості у розмірі 9 тис. 769 доларів США 15 центів, що еквівалентно 78 тис. 55 грн 50 коп. При цьому суд зазначив, що позовна давність до позовних вимог не спливла, оскільки її перебіг почався з дати, коли позичальник зобов’язаний був сплатити черговий платіж, але цього не зробив. Разом з тим у судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: в ухвалі від 22 серпня 2012 року зазначено про те, що порука, якою було забезпечено зобов’язання за кредитним договором, припинилася на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки в договорі поруки строк, після якого вона припиняється, не встановлено, та банк пред’явив вимогу до поручителя про виконання порушеного боржником зобов’язання з повернення кредиту після спливу визначеного цією нормою шестимісячного строку; такий по суті висновок міститься і в ухвалах від 10 вересня, 19, 26 листопада та 10 грудня 2014 року, 28 січня, 11 та 25 лютого 2015 року та в рішенні від 24 грудня 2014 року; в ухвалі від 4 лютого 2015 року касаційний суд, установивши, що договір поруки припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання за договором про іпотечний кредит, дійшов висновку про те, що передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимоги до поручителя про повернення заборгованості повинен обчислюватися з моменту пред’явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, а оскільки такі вимоги були заявлені банком після спливу цього строку, порука припинилась. У постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року, наданій заявником для порівняння, зазначено, що порука, якою було забезпечено зобов’язання за кредитним договором, припинилась на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки в договорі поруки строк, після якого вона припиняється, не встановлено, а банк пред’явив вимогу до поручителя про виконання порушеного боржником зобов’язання з повернення кредиту після спливу визначеного частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначеної норми матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у цій нормі) не є строком захисту порушеного права (строком позовної давності), а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання), то інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов’язки сторін за цим договором слід вважати припиненими. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року, яка в силу положень статті 3607 ЦПК України є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. У справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки пунктом 11 цього договору встановлено, що він діє до повного виконання зобов’язань за кредитним договором. Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Однак, ухвалюючи рішення, суди не звернули уваги на те, що пункт 1.4 кредитного договору встановлює строк його дії до 19 лютого 2010 року, та що відповідна письмова вимога поручителю про погашення заборгованості за кредитним договором була надіслана 24 січня 2014 року. Разом з тим відповідно до вимог частини другої статті 1054 ЦК України та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. У справі, яка переглядається, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції помилково керувався нормами глави 19 ЦК України у спірних правовідносинах, що виникли з поруки, мотивуючи відмову в задоволенні позовних вимог пропущенням позивачем позовної давності, залишивши при цьому поза увагою те, що рішеннями Придніпровського районного суду м. Черкаси від 1 березня 2010 року, 15 березня 2011 року та рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2014 року було стягнуто з боржника та поручителя на користь банку заборгованість за спірним кредитним договором. Скасовуючи зазначене рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, допущених судом першої інстанції порушень не усунув, дійшовши висновку про те, що позовна давність до позовних вимог не спливла. При цьому суди не застосували до спірних правовідносин положення частини четвертої статті 559 ЦК України з урахуванням тієї обставини, що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив вимоги до поручителя. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2014 року, рішення Апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2014 року та рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 5 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-263цс15 За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Умови договору поруки про його дію до повного виконання зобов’язань за кредитним договором не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Аналіз частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у цій нормі) не є строком захисту порушеного права (строком позовної давності), а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред’явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання), то інститут позовної давності застосовано бути не може, тому що всі права та обов’язки сторін за цим договором слід вважати припиненими. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AC5D6D55670A50E2C2257EF1004BC768
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Родовід Банк», ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства «Родовід Банк» (далі – ВАТ «Родовід Банк»), ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою. ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до умов кредитного договору від 9 жовтня 2007 року, укладеного між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2, останньому для придбання автомобіля надано кредит у poзмipi 18 тис. 633 долари США з виплатою 12,5 % річних строком до 9 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним вище кредитним договором 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання позичальником за основним договором. Листом державної виконавчої служби у Харківському районі Харківської області позивачку було повідомлено про відкриття виконавчого провадження за рішенням суду про стягнення з неї на користь ВАТ «Родовід Банк» заборгованості за вищевказаним кредитним договором. Посилаючись на те, що 28 липня 2008 року ОСОБА_2 уклав з банком додаткову угоду до зазначеного вище кредитного договору, відповідно до умов якої процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 %, що збільшило відповідальність ОСОБА_1 як поручителя без її згоди, вона просила на підставі частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати поруку припиненою. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: визнано поруку припиненою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року (справа № 6-70цс14) та 25 вересня 2013 року (справа № 6-97цс13) висновкам щодо застосування частини першої статті 559 ЦК України у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії постанов Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику для придбання автомобіля кредит у розмірі 18 тис. 633 долари США з виплатою 12,5 % річних строком до 9 жовтня 2014 року. На забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним вище кредитним договором 9 жовтня 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед кредитором за виконання зобов’язання позичальником за основним договором. Згідно з пунктом 1.1 цього договору поруки поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені між банком і позичальником до закінчення строку його дії. 28 липня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до зазначеного вище кредитного договору, відповідно до умов якої процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 % річних. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка як поручитель не давала згоди на зміну умов кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки за кредитом та дізналася про збільшення обсягу своєї відповідальності як поручителя лише при виконанні судового рішення про стягнення з неї заборгованості позичальника за кредитним договором, та дійшов висновку про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що зміна основного зобов’язання, унаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя, відбулася за згодою поручителя, оскільки за умовами договору поруки поручитель зобов’язався солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, а також усіх додаткових угод, які можуть бути укладені між банком і позичальником до закінчення строку його дії. З урахуванням цієї умови договору поруки суди дійшли висновку про те, що укладення додаткової угоди від 28 липня 2008 року не повинно було погоджуватися з поручителем, який узяв на себе зобов’язання відповідати за зобов’язаннями боржника як за кредитним договором, так і за додатковими угодами до нього. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, які надані заявником для порівняння, містяться такі висновки: у постанові від 10 вересня 2014 року йдеться про те, що встановлення додатковою угодою до кредитного договору нових умов щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, за відсутності згоди поручителя на укладення такої додаткової угоди призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. При цьому, як було встановлено судами у справі, за результатами перегляду якої прийнято зазначену постанову, за договором поруки поручитель відповідав перед банком за порушення зобов’язань боржником лише за основним договором; відповідальність поручителя за зобов’язаннями боржника за додатковими угодами до основного договору умовами договору поруки не передбачалася; у постанові від 25 вересня 2013 року зазначено про те, що у зобов’язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком і зумовлює припинення поруки. При цьому в постанові зазначено, що висновок судів про достатність попередньої згоди поручителя на зміну умов основного договору (підпункти 1.1 та 1.3 пункту 1, підпункт 2.2 пункту 2 договору поруки) є безпідставним, оскільки підпунктом 4.4 пункту 4 спірного договору чітко визначено необхідність узгодження з поручителем змін та доповнень до кредитного договору, унаслідок яких збільшується відповідальність останнього. Порушення цих умов відповідно до частини першої статті 559 ЦК України зумовлює припинення поруки. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї й тієї самої норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України). За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту. У справі, яка переглядається, суди встановили, що додатковою угодою, укладеною між кредитором і боржником 28 липня 2008 року, було внесено зміни до кредитного договору, зокрема процента ставка за кредитом підвищена до 14,5 % річних. Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо. У зобов’язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або без відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком. Таким чином, з огляду на положення частини першої статті 559 ЦК України необхідно дійти висновку про те, що внесення змін додатковою угодою до кредитного договору щодо збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього. Отже, у справі, яка переглядається, установивши, що додатковою угодою до кредитного договору, укладеною без згоди поручителя, встановлено збільшений розмір процентної ставки, тобто змінено зобов’язання, забезпечене порукою, що призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, та що останній не давав згоди на таку зміну забезпеченого порукою зобов’язання, оскільки пункт 1.1 кредитного договору не конкретизував, на які саме зміни кредитного договору погодився поручитель, суд першої інстанції правильно застосував норми частини першої статті 559 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання поруки припиненою. Суди апеляційної й касаційної інстанцій не звернули уваги на те, що поручитель не давав згоди на внесення змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки, та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 559 ЦК України, для припинення поруки. Таким чином, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року та 25 вересня 2013 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини першої статті 559 ЦК України, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається, та залишення в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Харківського районного суду Харківської області від 5 листопада 2014 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1161цс15 Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які зумовили збільшення обсягу відповідальності останнього. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання про дострокове повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо. Унесення додатковою угодою змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього і зумовлює припинення поруки. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9BA438DEEC8344A6C2257EF1004C6846
  14. После окончания срока действия договора поручительства, правоотношения между кредитором и поручителем прекращаются http://reyestr.court.gov.ua/Review/41800153 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2014 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Головуючого Кузнєцова В.О., Суддів:Ізмайлової Т.Л. Мостової Г.І.,Мартинюка В.І., Наумчука М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про стягнення заборгованості, за зустрічним позовом ОСОБА_7 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», третя особа - ОСОБА_6, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію , за зустрічним позовом ОСОБА_8 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», третя особа - ОСОБА_6, про визнання договору поруки таким, що припинив свою дію, за касаційною скаргою ОСОБА_9, який діє в інтересах ОСОБА_7 та ОСОБА_8, на рішення апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2014 року,- в с т а н о в и л а: У липні 2012 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вимоги за позовом обґрунтовувало тим, що 31 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, згідно з умовами якого останньому надано кредит у розмірі 20 000,00 доларів США строком на 36 календарних місяців. В забезпечення виконання позичальником зобов'язання за даним кредитним договором 31 травня 2007 року, між банком та ОСОБА_7 і ОСОБА_8 були укладені договори поруки, згідно яких вони поручалися перед банком за виконання позичальником в повному обсязі усіх обов'язків, що виникли з кредитного договору. 30 вересня 2009 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, згідно якого банк передав ТОВ «Кредитні ініціативи» право вимоги за вказаними договорами. Оскільки боржник ОСОБА_6 належним чином не виконував своїх зобов'язань по кредитному договору, позивач просив стягнути в солідарному порядку як з боржника так і з поручителів заборгованість за кредитним договором. У жовтні 2013 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 звернулись до суду із зустрічними позовами до ТОВ «Кредитні ініціативи» про визнання договорів поруки припиненими, посилаючись на те, що позивачем пропущено строк пред'явлення вимог до поручителів, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, а також те, що без їх згоди 22 січня 2008 року було укладено Додаток № 1 до кредитного договору згідно якого внесено зміни до розміру платежів, що підлягають сплаті, чим збільшено обсяг їх відповідальності як поручителів. Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 17 червня 2014 року позов ТОВ «Кредитні ініціативи» про стягнення кредитної заборгованості залишено без розгляду. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 червня 2014 року в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог за зустрічними позовними вимогами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 У касаційній скарзі ОСОБА_9, який діє в інтересах ОСОБА_7 та ОСОБА_8 просить скасувати судове рішення апеляційної інстанції, в частині відмови в задоволенні позовних вимог за зустрічними позовами ОСОБА_7 та ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення їх позовних вимог. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Враховуючи, що заявником оскаржується рішення апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2014 року, в частині відмови в задоволенні позовних вимог за зустрічними позовними вимогами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договорів поруки припиненими, то колегія суддів вважає за недоцільним виходити за межі касаційної інстанції та переглядати рішення суду першої та апеляційної інстанцій в повному обсязі. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами за зустрічними позовами пред'явлено позовні вимоги до неналежного відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що договір поруки не припинився відповідно до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки строк дії договору поруки визначений у 36 календарних місяців, тобто до 31 травня 2010 року, а строк позовної давності відповідно до п. 4.3. договору поруки встановлено у 5 років, тобто право вимоги до поручителів сплине 31 травня 2015 року, банк звернувся до суду у липні 2013 року, тому строк позовної давності не пропустив. Крім того, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що новий графік повернення кредиту та сплати процентів від 22 січня 2008 року не призвів до збільшення обсягу поручителів, а тому відсутні підстави для визнання договорів поруки припиненими (ч. 1 ст. 559 ЦК України). Однак, такий висновок зроблено судом без належного з`ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, належної оцінки наданих ними доказів. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, відповідно до якого останньому надано кредит у сумі 20 000,00 доларів США строком на 36 календарних місяців із сплатою 20 % річних за користування кредитними коштами. В забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором, 31 травня 2007 року між ЗАТ «Альфа-Банк» правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 були укладені договори поруки, відповідно до яких ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зобов'язалися відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_6 по кредитному договору від 31 травня 2007 року. Умовами договору поруки від 31 травня 2007 року, а саме пунктами 3.1 - 3.2 передбачено строк дії договорів поруки у 36 календарних місяців. Ці договори набирають чинності з моменту їх підписання і діють до моменту повного і належного виконання сторонами своїх зобов'язань та реалізації прав за цим договором, та/або припиняє свою дію з моменту припинення забезпеченого ним зобов'язання. Отже, строк виконання основного зобов'язання та строк дії договору поруки настав 31 травня 2010 року. Згідно ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим, із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється після встановлення строку, встановленого в договорі, а також, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може. Така правова позиція узгоджується з правовими висновками, викладеними Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові № 6-53 цс14 від 17 вересня 2014 року, яка згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов'язковою для суддів. У порушення зазначених вимог закону та з урахуванням вказаних обставин справи, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання договорів поруки припиненими, суд апеляційної інстанції не врахував, що строк виконання основного зобов'язання, а також строк дії договору поруки сплинув 31 травня 2010 року, а позивач в порушення вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України звернувся з вимогою до поручителів, шляхом звернення до суду лише 30 липня 2012 року, у зв'язку з чим прийшов до передчасного висновку щодо відмови в задоволені позовних вимог ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про визнання договору поруки припиненим. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Оскільки обставини, пов'язані із перевіркою правильності визначення обставин справи та оцінки наданих сторонами доказів, судом з`ясовувались неналежним чином, чим порушено норми процесуального права ( ст. ст. 10, 60, 61, 179 ЦПК України) і таке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, то відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалене у справі рішення апеляційного суду підлягає скасуванню. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_9, який діє в інтересах ОСОБА_7 та ОСОБА_8 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Харківської області від 12 серпня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді: Т.Л. Ізмайлова В.І. Мартинюк Г.І. Мостова М.І. Наумчук
  15. у кредитора было полгода для того, что бы обратится с иском к поручителю http://reyestr.court.gov.ua/Review/44484078 Державний герб України У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «ОТП Факторинг Україна» (далі - ПАТ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 1 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», а правонаступником останнього - ПАТ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 60 900 доларів США на строк до 3 червня 2023 року включно зі сплатою процентів у порядку та розмірах, встановлених договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 1 липня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконувала, як вона, так і поручитель на вимоги не реагували, у зв'язку з чим станом на 10 січня 2014 року виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 082 433 грн 16 коп. Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 082 433 грн 16 коп. та 3 654 грн на відшкодування сплаченого судового збору. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року, позов ПАТ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 1 липня 2008 року в розмірі 1 141 059 грн 26 коп. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просять оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий судовий розгляд. Касаційна скарга за доводами ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, а за доводами ОСОБА_3 - відхиленню, з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи частково позов ПАТ «ОТП Факторинг Україна», суд першої інстанції виходив із того, що банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, а боржник, позичальник, не здійснив оплату по кредиту та нарахованим процентам, у результаті чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню, разом з тим суд застосував положення ч. 3 ст. 551 ЦК України та зменшив розмір неустойки. При цьому в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також, що розмір кредитної заборгованості відповідає вимогам закону, умовам договору та враховано сплачені позичальником суми. Проте повністю погодитись з таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду щодо позовних вимог до поручителя ОСОБА_4 не відповідає. Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Судами попередніх інстанцій установлено, що 1 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», а правонаступником останнього - ПАТ «ОТП Факторинг Україна», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 6 900 доларів США на строк до 3 червня 2023 року включно зі сплатою процентів у порядку та розмірах, встановлених договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 1 липня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв'язку з чим утворилась заборгованість за кредитним договором. Згідно з ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом указаних норм матеріального права поручитель, хоча і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-172цс12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Судом установлено, що 26 грудня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» та ОСОБА_3 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору від 1 липня 2008 року без погодження з поручителем. Відповідно до п. 2.1.5 указаного додаткового договору передбачено додаткову відповідальність боржника, де зазначено, що процентна ставка боржника підвищується на 4 % за умови порушення позичальником будь-яких зобов'язань за кредитним договором. При цьому п. 1.4.1.5.1 кредитного договору від 1 липня 2008 року передбачав збільшення процентної ставки на 4 % тільки у випадку порушення пп. 2.3.6, 2.3.7 договору, а не будь-яких порушень. Таким чином, апеляційний суд не врахував, що укладенням додаткового договору від 26 грудня 2008 року без погодження з поручителем, ОСОБА_4, та нарахуванням цих сум, було змінено основне зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності ОСОБА_4 Також апеляційний суд не врахував, що прострочення заборгованості за кредитним договором відбулось з грудня 2008 року, тобто з цього часу у ПАТ «ОТП Факторинг Україна» виникло право звернутися з вимогою до поручителя ОСОБА_4 протягом наступних шести місяців. Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 8 жовтня 2014 року № 6-128цс14, від 29 січня 2014 року № 6-155 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. У п. 24 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище вимоги закону та обставини справи уваги не звернув, не врахував, що основне зобов'язання було змінено без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності ОСОБА_4 (ч. 1 ст. 559 ЦК України), не визначився з датою спливу шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України для звернення кредитора з вимогою про виконання основного зобов'язання та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог банку до ОСОБА_4 без змін. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судом не встановлені, ухвала апеляційного суду в частині вимог ПАТ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, а зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга за доводами ОСОБА_3 підлягає відхиленню з таких підстав. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в частині вимог ПАТ «ОТП Факторинг Україна» до позичальника, ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за кредитним договором ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують. Зокрема, суд правильно визначив заборгованість за кредитним договором згідно з умовами договору, вимогами закону та з урахуванням сплачених сум, застосувавши положення ч. 3 ст. 551 ЦК України. Крім того, доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі щодо незастосування судами строку позовної давності є безпідставними, оскільки нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року № 6-25цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте у матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_3 про застосування позовної давності як до позовних вимог про стягнення тіла кредиту, так і до вимог про стягнення неустойки. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 336 - 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу за доводами ОСОБА_4 задовольнити частково, за доводами - ОСОБА_3 відхилити. Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року в частині позову публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_4 скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 22 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2014 року в частині позову публічного акціонерного товариства «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель С.Ф. Хопта В.А. Черненко С.П. Штелик
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк») звернулося до суду з вищезазначеним позовом. Зазначало, що 18 вересня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі – ПАТ «Укрсиббанк»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідачці було надано кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 11,9 % річних на строк до 18 вересня 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 18 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого до ПАТ «Дельта банк» перейшло право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. Оскільки позичальник належним чином не виконав зобов’язання за договором, утворилась заборгованість, яка станом на 10 квітня 2014 року становила 1 108 587 грн 86 коп; зазначену заборгованість позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 27 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, позов ПАТ «Дельта банк» задоволено: стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта банк» заборгованість за кредитним договором у сумі 1 108 587 грн 86 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) – невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року. ОСОБА_2 вказує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 18 вересня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній було надано кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 11,9 % річних на строк до 18 вересня 2037 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 18 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки. Згідно з пунктом 1.1 договору поруки поручитель зобов’язується відповідати за повне та своєчасне виконання боржником його боргових зобов’язань перед кредитором за кредитним договором у повному обсязі. Відповідно до пункту 2.3 договору поруки поручитель у випадку невиконання боржником боргових зобов’язань перед кредитором зобов’язаний здійснити виконання боргових зобов’язань на десятий день від дати відправлення йому такої вимоги кредитором. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором АКІБ «Укрсиббанк» 22 лютого 2008 року надіслав позичальнику та поручителю вимогу про дострокове повернення в повному обсязі частини кредиту, що залишилася, у семиденний строк з дати отримання вимоги (а.с. 59, 67). 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого до ПАТ «Дельта банк» перейшло право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами. Ухвалюючи рішення про задоволення позову ПАТ «Дельта банк» та солідарне стягнення заборгованості за кредитом з боржника та поручителя, суд першої інстанції виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та поручителя, а оскільки письмова вимога про повне дострокове повернення заборгованості за кредитним договором відповідачам направлена 22 квітня 2014 року, а з позовом банк звернувся до суду 12 травня 2014 року, тобто в межах шестимісячного строку з дня настання строку виконання основного зобов’язання, то порука не є припиненою. Залишаючи зазначене рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що договір поруки не припинився, оскільки основний договір діє до 2037 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 5 частини 4 статті 328 ЦПК України. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року суд дійшов висновку про те, що, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування ним та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від цієї дати. Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Так, у справі, яка переглядається, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором. У зв’язку з порушенням боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором, надіславши 22 лютого 2008 року письмову вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів (а.с. 59, 67). Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину четверту статті 559 ЦК України та зроблено передчасний висновок про відсутність підстав для відмови в позові до поручителя. Оскільки з позовом до суду кредитор звернувся лише у травні 2014 року, а письмові вимоги про повне дострокове повернення заборгованості за кредитним договором були направлені поручителю 22 лютого 2008 року і в цей же день ним отримані, то у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя позовні вимоги не підлягають задоволенню. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 27 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2015 року в частині вимог до поручителя ОСОБА_2 скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 9 вересня 2015 року у справі № 6-933цс15 Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати. Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B9276D830D6AE714C2257EBD00494D59
  17. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43976507 Державний герб України Справа № 369/1344/15-ц Провадження №2/369/1148/15 РІШЕННЯ Іменем України 16.04.2015 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі головуючої судді Медвідь Н.О. при секретарі Ткаченко В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «РОДОВІД БАНК», ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим, - В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 14.12.2007 між ВАТ «РОДОВІД БАНК», правонаступником якого є ПАТ «РОДОВІД БАНК» та ОСОБА_2 було підписано кредитний договір. 14.12.2007 в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та ПАТ «Родовід Банк» було укладено договір поруки. Згідно з п. 1.5. кредитного договору, процентна ставка за кредитами за цим договором встановлюється в розмірі 12,5 процентів річних.08.11.2008 між відповідачами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, згідно з якою, процентна ставка за кредитами встановлюється у розмірі 16 % річних. Таким чином, обсяг відповідальності ОСОБА_2 перед банком суттєво збільшився, на що, поручитель згоди не давала. За основним зобов'язанням відбулося збільшення відсоткової ставки, поручитель не погоджувався на такі дії банку внаслідок чого обсяг відповідальності поручителя збільшився без його згоди. Згідно з п. 5.5. договору поруки, зміни цього договору відбуваються у порядку укладення додаткових угод. Для того, щоб отримати згоду поручителя на збільшення відсоткової ставки, відповідачем та поручителем мала бути укладена додаткова угода до договору поруки, в якій було б передбачено збільшення відсоткової ставки за кредитним договором до 16 % річних. Про укладення додаткової угоди між позичальником та банком, якою було збільшено відсоткову ставку до 16 % річних, поручитель дізнався лише у момент отримання позовної заяви банку від 10.12.2014 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вказує, що оскільки обсяг відповідальності поручителя збільшився, внаслідок підвищення відсоткової ставки за кредитним договором до 16% річних відповідно до додаткової угоди від 08.11.2008, то, згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України, договір поруки має бути визнаним припиненим з 08.11.2008. Тому просила визнати припиненим договір поруки 14.12.2007, укладений між ВАТ «РОДОВІД БАНК», правонаступником якого є ПАТ «РОДОВІД БАНК» та ОСОБА_1. Судові витрати покласти на відповідача. В судовому засіданні представник позивача позов підтримала. Представник ПАТ «Родовід Банк» позов не визнав, оскільки позивач, підписавши договір поруки взяла на себе зобов»язання солідарно відповідати з ОСОБА_2 в тому числі по всіх додаткових угодах, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії. Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з»явилася, про день слухання справи повідомлена належним чином. Суд, вислухавши осіб, які приймають участь у розгляді справи, вивчивши матеріали справи, позов задовольняє з наступних підстав: Судом встановлено, що 14.12.2007 між Відкритим акціонерним товариством «РОДОВІД БАНК», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «РОДОВІД БАНК» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №33/АА-030.07.2. 14.12.2007 в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 (поручитель), та відповідачем ПАТ «Родовід Банк» було укладено договір поруки. Згідно з п. 1.5. кредитного договору, процентна ставка за кредитами за цим договором встановлюється в розмірі 12,5 процентів річних. 08.11.2008 між відповідачами було укладено додаткову угоду до кредитного договору № ЗЗ/АА-030.07.2 від 14.12.2007, згідно з якою, процентна ставка за кредитами встановлюється у розмірі 16 % річних. Тобто, обсяг відповідальності відповідача ОСОБА_2 перед банком суттєво збільшився, на що, поручитель, згідно пояснень представника, згоди не давала. Внаслідок укладення додаткової угоди збільшено щомісячні платежі за кредитним договором. За основним зобов'язанням відбулося збільшення відсоткової ставки, поручитель не погоджувався на такі дії банку внаслідок чого обсяг відповідальності поручителя збільшився без його згоди. Згідно з п. 5.5. договору поруки, зміни цього договору відбуваються у порядку укладення додаткових угод. Про укладення додаткової угоди між позичальником та банком, якою було збільшено відсоткову ставку до 16 % річних, поручитель дізнався лише у момент отримання позовної заяви банку від 10.12.2014 про стягнення заборгованості за кредитним договором №33/АА-030.07.2, оскільки в порушення вимог договору, банком не було повідомлено поручителя про укладення додаткової угоди, що також підтверджується матеріалами справи. Зокрема, представник відповідача в судовому засіданні не надав суду доказів про направлення позивачу повідомлення про укладення між ОСОБА_2 та банком додаткової угоди. Тобто, внаслідок підписання додаткової угоди між позичальником та банком та, як наслідок, збільшення відсоткової ставки за кредитним договором обсяг відповідальності поручителя: загальний обсяг подорожчання кредиту збільшився без його згоди, тому, згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України, договір поруки припиняється. Згідно зч.1 ст. 559 ЦК України, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до положень ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. У п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 № 5 Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» зазначено, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки повязується зі зміною забезпеченого зобовязання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобовязання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобовязань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобовязанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобовязання. Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої ст..559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на предявлення позову про визнання договору поруки припиненим.. Згідно листа ВССУ №10-1393/0/4-12 від 27.09.2012 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» та виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України. Отже, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього: збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає, зокрема, у разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов'язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним, що є підставою для визнання договору поруки припиненим. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, - але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає, підстав покладення на нього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, суд, оцінюючи докази в їх сукупності, дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність вимог позивача, оскільки вони відповідають вимогам ст.57-59 ЦПК України. Згідно ст.. 88 ЦПК України, суд судові витрати покладає на відповідача. Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 559, 654, ЦК України, ст.ст. 10, 11, 209, 212-214, 215 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В : Позов задовольнити. Визнати припиненим договір поруки 14.12.2007 року укладений між Відкритим акціонерним товариством «РОДОВІД БАНК», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «РОДОВІД БАНК» та ОСОБА_1. Стягнути з публічного акціонерного товариства «РОДОВІД БАНК» на користь ОСОБА_1 243 грн. 60 коп. судового збору. Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський протягом 10 днів з дня його проголошення. Суддя:
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Яреми А.Г. Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Прокредит Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року, встановила: У грудні 2009 року публічне акціонерне товариство «Прокредит Банк» (далі – ПАТ «Прокредит Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором. Позивач зазначав, що 10 вересня 2008 року між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір про надання кредиту в розмірі 50 000 грн. строком на 12 місяців зі сплатою 30% річних. В той же день з метою забезпечення виконання названого кредитного договору між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки, згідно умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед банком за невиконання позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору у повному обсязі. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, у зв’язку з чим позивач, уточнивши позовні вимоги, просив задовольнити позов та стягнути з відповідачів у солідарному порядку заборгованість за кредитним договором в сумі 133 397 грн. 67 коп. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Прокредит Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 128 200 грн. 05 коп. У задоволенні позовних вимог ПАТ «Прокредит Банк» до ОСОБА_2 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 3 липня 2013 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позову про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ «Прокредит Банк» задоволено частково. Стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Прокредит Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 128 200 грн. 05 коп. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2. У заяві про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 4 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 10 вересня 2008 року між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір про надання кредиту в розмірі 50 000 грн. строком на 12 місяців зі сплатою 30% річних. В той же день з метою забезпечення виконання названого кредитного договору між ПАТ «Прокредит Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки, згідно умов якого поручитель зобов’язався відповідати перед банком за невиконання позичальником ОСОБА_1 умов кредитного договору у повному обсязі. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов’язань 4 лютого 2009 року ПАТ «Прокредит Банк» направив ОСОБА_2 вимогу про дострокове повне погашення заборгованості. Позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в солідарному порядку за кредитним договором було пред’явлено ПАТ «Прокредит Банк» 21 грудня 2009 року. Пунктом 4.1 кредитного договору від 10 вересня 2008 року передбачено, що у разі виникнення простроченої заборгованості з погашення кредиту або прострочення сплати процентів за графіком, або сплати штрафних санкцій більш ніж 3 банківських дні, або у разі невиконання чи неналежного виконання зобов’язань, передбачених у п.п. 3.2, 4.3 Договору, або наявності обставин, які ставлять під сумнів погашення кредиту, кредитор набуває право вимагати дострокового погашення кредиту та інших нарахувань за ним. Згідно з пунктом 1.2 договору поруки від 10 вересня 2008 року поручитель протягом 3-х банківських днів з дня одержання повідомлення від кредитора про порушення позичальником взятих на себе зобов’язань за кредитним договором по поверненню кредиту, сплати нарахованих відсотків за користування кредитом зобов’язується погасити суму заборгованості по кредитному договору. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що шестимісячний строк пред’явлення вимоги до поручителя має застосовуватись від дня закінчення строку дії основного зобов’язання, тобто з 10 вересня 2009 року, а оскільки позивач звернувся до суду із позовом 21 грудня 2009 року, то позивачем не пропущено цей строк і порука не може вважатися припиненою. Однак з таким висновком погодитися не можна. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є пред'явлення до нього позову. Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом та пені 4 лютого 2009 року, кредитор, відповідно до ч. 2 ст.1054 ЦК України, змінив строк виконання основного зобов’язання і зобов’язаний був пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців з цієї дати. Однак, після зміни строку виконання основного зобов’язання, Банк до суду із позовом звернувся лише у грудні 2009 року, тобто зі спливом 10 місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. За таких обставин апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що строк виконання основного зобов’язання не був змінений та не врахував, що 4 лютого 2009 року Банк подав до поручителя вимогу про повне дострокове погашення кредиту, процентів за користування кредитними коштами та пені, чим відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, змінив строк виконання основного зобов’язання. До таких же висновків у своїй ухвалі від 5 березня 2014 року та у рішенні від 19 березня 2014 року дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції ч. 4 ст. 559 ЦК України посилається у своїй заяві ОСОБА_2. Таким чином, за однакових фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одну і ту саму норму матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Додана до заяви Постанова Верховного Суду України від 29 січня 2014 року не може слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки зазначене рішення суду ухвалено в порядку Глави 3 ЦПК України, тобто не судом касаційної інстанції. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до ст. 360-4 ЦПК України його слід скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд. Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 360-3, ч.ч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 серпня 2013 року скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко Правова позиція у справі №6-125цс14 Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Пред'явленням вимоги до поручителя є пред'явлення до нього позову. Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений відповідно до кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців позову до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/70F7AAC14CA97F52C2257D5D002187E8
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а : У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство «Неос Банк» (далі – ПАТ «Неос Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Основа» (далі – ТОВ «Основа»), товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа» (далі – ТОВ «Галицька Основа») та спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» (далі – СП «ТОВ «Основа – Солсиф»), у якому просив стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США. Позовні вимоги обґрунтував тим, що за умовами укладеного між публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (далі – ПАТ «Банк Кіпру»), яке надалі змінило свою назву на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» кредитного договору від 12 жовтня 2010 року та з урахування укладених додаткових угод, останнє отримало кредит у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії зі сплатою 10,5 % річних зі строком повернення до 11 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання кредитного договору 27 вересня 2011 року між банком та окремо з ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа - Солсиф» укладено договори поруки та відповідні додаткові угоди до них. Починаючи з грудня 2013 року відповідачі умови кредитного договору належним чином не виконували, у зв’язку з чим станом на 18 серпня 2014 року утворилася заборгованість на суму 4 797 635,14 доларів США, з яких: 4 370 742,70 доларів США – прострочена заборгованість, 403 297,76 доларів США – проценти за користування кредитом, 23 594 грн. 68 коп. – пеня за прострочення виконання зобов’язання. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» на користь ПАТ «Альфа Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 797 635,14 доларів США, що в еквіваленті станом на 18 серпня 2014 року становить 62 720 979 грн. 24 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ТОВ «Основа» відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, статті 554 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, і як наслідок порушення правил підсудності та цивільної юрисдикції, що передбачено статтями 16, 107 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, а також представника ПАТ «Альфа Банк» ОСОБА_3 на її заперечення, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує чи змінює судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 12 жовтня 2010 року між ПАТ «Банк Кіпру», яке змінило найменування на ПАТ «Неос Банк», та ТОВ «Основа» було укладено кредитний договір № 14-694/2010, згідно з яким банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 4 465 000 доларів США у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з кінцевим строком повернення до 11 жовтня 2017 року з урахуванням змін, внесених додатковими угодами. Відповідно до пункту 3.3.7. кредитного договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, погашення процентів за ним та сплаті інших платежів, передбачених цим договором, у випадку порушення позичальником умов, зазначених в пункті 3.2.11, пункті 3.2.12. цього договору. З метою забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки НОМЕР_1 від 27 вересня 2011 року, між банком та ТОВ «Галицька Основа» укладено договір поруки № 14-694/2010/П-2 від 27 вересня 2011 року, між банком та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» укладено договір поруки № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, відповідно до умов яких поручителі відповідають перед банком у повному обсязі солідарно за порушення боржником зобов’язань, передбачених кредитним договором, у тому числі за основний борг 4 465 000 доларів США, сплату щомісячних процентів, підвищених процентів, суми комісій, а також за відшкодування збитків. 28 травня 2014 року у зв’язку із невиконанням ТОВ «Основа» зобов’язань за кредитним договором на адресу ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ТОВ «Основа» були направлені вимоги банку щодо дострокового погашення заборгованості. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ТОВ «Основа» не виконувало належно взяті за договором кредиту зобов’язання, що призвело до утворення заборгованості, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув солідарно з них на користь позивача заборгованість. При цьому, хоча договори поруки і були укладені окремо з кожним поручителем, проте вони укладались в один і той же день та з метою забезпечення одного і того ж зобов’язання, тобто ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф», ОСОБА_1 є особами, що спільно дали поруку за ТОВ «Основа». Крім того, окремий розгляд позовних вимог до ТОВ «Основа», ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа», СП «ТОВ «Основа – Солсиф» призведе до подвійного стягнення суми заборгованості, що, зокрема, суперечить завданням цивільного судочинства відповідно до частини першої статті 1 ЦПК України. Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року Верховний Суд України виходив із того, що норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбаченого іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України та статті 16 ЦПК України. Усуваючи неправильне застосування судом статті 554 ЦК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до пункту 4.1. договору поруки НОМЕР_1, укладеного між банком та ОСОБА_1 27 вересня 2011 року, позичальник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Відповідно до пункту 1.1. договорів поруки № 14-694/2010/П-2 та № 14 – 694/2010/П-3 від 27 вересня 2011 року, кожний поручитель зобов’язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за порушення позичальником зобов’язань, що виникають з кредитного договору. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для солідарного стягнення з поручителів суми заборгованості за кредитним договором у цьому разі не узгоджується з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники, хоча і за порушення умов одного й того ж кредитного договору. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами статті 554 ЦК України відсутні. Щодо застосування у даній справі статті 16 ЦПК України Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Отже у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій помилково прийняли до розгляду позовні вимоги ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф». Враховуючи вищевикладене, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ТОВ «Основа», ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» необхідно скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Також відповідно до вимог ч. 2 ст. 206 ЦПК України необхідно повідомити публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», що розгляд його позовних вимог до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту віднесено до юрисдикції господарських судів. Окрім того, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що у зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих за договором кредиту зобов’язань утворилась заборгованість, а оскільки відповідно до закону та умов договорів поруки відповідачі ОСОБА_1, ТОВ «Галицька Основа» та СП «ТОВ «Основа – Солсиф» зобов’язались нести солідарну відповідальність за невиконання ТОВ «Основа» кредитних зобов’язань, стягнув з них на користь позивача суму заборгованості за весь період користування кредитними коштами. Однак, судом не було взято до уваги, що умовами кредитного договору повернення боргу передбачено періодичними, щомісячними платежами, а тому позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу, а отже суд безпідставно не врахував посилання ОСОБА_1 щодо припинення поруки у зв’язку зі спливом шестимісячного строку окремо до кожного періодичного платежу погашення боргу за кредитним договором, що є підставою для визнання поруки припиненою згідно до частини четвертої статті 559 ЦК України. Суд вищезазначених посилань ОСОБА_1 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, в цій частині судом неналежно встановлено фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення справи. За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_1 слід скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 квітня 2015 року скасувати. Провадження в справі у частині позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Основа», товариства з обмеженою відповідальністю «Галицька Основа», спільного Українсько-Французького підприємства з іноземними інвестиціями «Основа - Солсиф» у формі товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості за договором кредиту закрити. У частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Альфа Банк» до ОСОБА_1 справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Верховного Суду України є остаточним і може бути оскаржено тільки на підставі, встановленій п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-745цс15 Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред’явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов’язання, не вправі пред’явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Абзацом 3 пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6D1511B8DD1D68FC2257E7D0025E45C
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсними кредитного договору, договорів поруки та іпотеки, за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання недійсними кредитного договору, договору поруки та договору іпотеки. Позивачка зазначала, що 20 листопада 2007 року між нею та закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є ПАТ«ОТП Банк», укладено кредитний договір. Відповідно до пункту 2 частини 1 кредитного договору валютою кредиту сторонами визначено швейцарський франк. За умовами кредитного договору банк надає позичальнику кредит у розмірі 290 445 швейцарських франків з датою остаточного повернення кредиту 20 листопада 2021 року, цільове призначення кредиту - на споживчі цілі й оплату комісії банку. У цей же день сторонами були укладені додаткові договори НОМЕР 1 до кредитного договору від 20 листопада 2007 року та додатковий договір НОМЕР 2 до кредитного договору НОМЕР 3. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір іпотеки від 20 листопада 2007 року НОМЕР 4, за яким ОСОБА_1 передано в іпотеку банку нерухоме майно – житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1 загальною площею Р кв.м. Також, з метою забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки НОМЕР 5, за яким останній поручився відповідати за виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору. ОСОБА_1 вважає, що кредитний договір та додаткові договори до нього були укладені нею внаслідок її обману, оскільки після підписання договорів з’ясувалось, що така валюта, як швейцарський франк у відповідача відсутня, і жоден кредит у такій валюті не видавав, а існує лише прив’язка до вказаної валюти. При цьому у ЗАТ «ОТП Банк» була відсутня індивідуальна ліцензія на надання їй кредиту в іноземній валюті (швейцарські франки) і кредит їй було видано у гривні. На її думку, в такий спосіб відповідач забезпечив власні ризики від нестабільності української валюти, перекладаючи всі ризики на неї. Крім того, на руки вона отримала лише частину коштів на споживчі цілі в розмірі 694 476 грн. 35 коп., а решту коштів в сумі 616 821 грн. 14 коп. банк самостійно автоматично списав як залік за попереднім кредитним договором, який укладався між нею та відповідачем 7 березня 2007 року. На її думку, укладений 20 листопада 2007 року кредитний договір містить несправедливі, дискримінаційні умови відносно неї, суперечить нормам чинного законодавства України та складений виключно на користь банку. Крім того, під час укладення вказаного договору відповідачем було запропоновано зняти з реєстраційного обліку її неповнолітніх дітей, щоб формально не отримувати дозволу органу опіки та піклування. Вона зняла з реєстраційного обліку дітей, хоча фактично вони продовжують проживати та користуватись житлом. З її точки зору, зняття дітей з реєстраційного обліку було фіктивним та вчинене на вимогу банку з метою спрощення процедури надання кредиту та усунення додаткових проблем у майбутньому в разі звернення стягнення на житловий будинок. Посилаючись на зазначене позивач просила визнати недійсними кредитний договір, договір поруки та договір іпотеки. У грудні 2012 року ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду із зустрічними позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки. Банк зазначав, що ОСОБА_1 неналежним чином не виконує взяті на себе зобов’язання, передбачені укладеним 20 листопада 2007 року кредитним договором, у зв’язку з чим виникла прострочена заборгованість, яка станом на 27 листопада 2013 року становить 256 369,01 швейцарських франків та складається із заборгованості за кредитом та сплати процентів за користування кредитом. Вказану заборгованість банк просить стягнути з поручителя ОСОБА_2 згідно з вимогами ЦК України та укладеним договором поруки. Крім того, згідно з укладеним між банком та ОСОБА_1 договором іпотеки, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок літ. «М-3», загальною площею Р кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, власником якого є ОСОБА_1, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за ціною реалізації не нижче оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності. Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12 грудня 2013 року в позові ОСОБА_1 відмовлено. Позовні вимоги ПАТ «ОТП Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 256 369,01 швейцарських франків, що еквівалентно 2 253 483 грн. 60 коп. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок літ. «М-3», загальною площею Р кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА 1, власником якого є ОСОБА_1, в рахунок погашення заборгованості перед ПАТ «ОТП Банк» за кредитним договором від 20 листопада 2007 року НОМЕР 3 в розмірі 256 369,01 швейцарських франків, що еквівалентно 2 253 483 грн. 60 коп., шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за ціною реалізації не нижче оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності. Рішенням апеляційного суду Сумської області від 29 липня 2014 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 грудня 2013 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «ОТП Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 256 369,01 швейцарських франків, що еквівалентно 2 253 483 грн. 60 коп., скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ОТП Банк» задоволено, рішення апеляційного суду Сумської області від 29 липня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «ОТП Банк» скасовано, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 грудня 2013 року в цій частині залишено без змін. У заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року та залишити в силі рішення апеляційного суду Сумської області від 29 липня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини 4 статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом установлено, що 20 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит в розмірі 290 445 швейцарських франків зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента в розмірі 5,99 % і FIDR процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку, на строк 366 днів з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватись банком (збільшуватись чи зменшуватися) в порядку, передбаченому цим договором. Інформація щодо розміру ставки FIDR розміщуються на сайті Банку, а також в приміщенні банку на інформаційних стендах. На момент укладення даного договору FIDR складав 4,5 %. На момент укладення кредитного договору від 20 листопада 2007 року сторонами досягнуто згоди щодо розміру процентної ставки, яка відповідно до статей 536, 1054 ЦК України є істотною умовою кредитного договору та становить 10, 49 % (Фіксований відсоток 5,99 +( FIDR4,5 %)=10,49 %). Відповідно до пункту 2 кредитного договору, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, датою остаточного повернення кредиту є 20 листопада 2021 р. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та банком було укладено договір іпотеки від 20 листопада 2007 року, за яким ОСОБА_1 передано в іпотеку банку нерухоме майно – житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА 1, загальною площею Р кв.м. Цього ж дня, з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором, між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за яким поручитель відповідає перед банком за порушення зобов’язання боржником до повного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. Згідно з пунктом 1.9.1 вищезазначеного договору, незважаючи на інші положення цього договору, Банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов’язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або поручителем, та/або майновим поручителем своїх боргових та/чи інших зобов'язань за цим договором (в тому числі, але не виключно, встановлених пунктом 2.3 та статтею 3 цього договору) чи іншими укладеними з банком договорами та/або умов документів забезпечення. При цьому зобов’язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов’язань в цілому настає з дати відправлення Банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. Вимога вважається надісланою в день їх направлення на адресу позичальника, що зазначено в цьому договорі, за допомогою поштового зв’язку. 13 червня 2012 року у зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором перед ПАТ «ОТП-Банк» була пред’явлена письмова вимога до позичальника про дострокове повернення кредиту, процентів та сплати неустойки (т. 1, а.с. 54). В укладеному між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 договорі поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки пунктом 4.1 договору установлено, що він діє до повного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із недоведеності заявлених вимог. Крім того, задовольняючи позовні вимоги ПАТ «ОТП Банк», суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконувались, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за кредитним договором, а тому зустрічні позовні вимоги підлягають задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частинні задоволення зустрічних позовних вимог банку про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у спірному договорі поруки не визначено строк, після спливу якого порука припиняється, оскільки пунктом 4.1. договору встановлено, що він діє до повного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором. Кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (13 червня 2012 року) не пред’явив вимоги до поручителя, тому порука припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ «ОТП Банк» та залишаючи в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконує, висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог банку є обґрунтованим. У наданих для порівняння: - ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що, направивши 12 лютого 2008 року письмову вимогу про дострокове повергнення кредиту, кредитор тим самим змінив строк виконання основного зобов’язання. Позов до поручителя пред’явлено у березні 2013 року, що є пропуском шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України. - постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року суд дійшов висновку про те, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором, та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до пункту 1.9.1 кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язання, тому зобов’язання за договором поруки припинилися. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором, строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Положеннями кредитного договору передбачено, що зобов’язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов’язань в цілому настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути проведено позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги (пункт 1.9.1 договору). Отже, виходячи з умов кредитного договору та положень статті 599 ЦК України днем настання основного зобов’язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу 30 календарних днів з дати відправлення банком на адресу позичальника вимоги щодо дострокового виконання боргових зобов’язань. Ураховуючи викладене, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій, дійшли обґрунтованого висновку про те, що шестимісячний строк, передбачений статтею 599 ЦК України, банком не пропущено, тому його позовні вимоги, у зв’язку з невиконанням відповідачем грошових зобов’язань за кредитним договором, підлягають задоволенню. За таких обставин слід дійти висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, що відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України є підставою для відмови в задоволенні заяви. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Ю.Л. Сенін Н.П. Лященко А.Г. Ярема Правова позиція (у справі № 6-616 цс15) Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов’язань боржника за кредитним договором. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором, строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Отже, виходячи з умов кредитного договору та положень статті 599 ЦК України днем настання виконання основного зобов’язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу наданого банком у вимозі строку для добровільного виконання зобов’язання за кредитним договором. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A0F6215A31E2E5ECC2257E7E0024ED8E
  21. http://reyestr.court.gov.ua/Review/43358034 Державний герб України У х в а л а ІМенем УКраїни 18 березня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Мартинюка В.І., Мостової Г.І., Наумчука М.І., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», ОСОБА_4 про визнання договору поруки припиненим, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом. Зазначала, що 5 жовтня 2006 pоку між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11051529000, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 35000 швейцарських франків, що еквівалентно 141050 грн з відсотковою ставкою 8,49 % річних з кінцевим терміном повернення 4 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між нею, позичальником та банком укладено договір поруки № 47440. Посилаючись на те, що внаслідок підписання 13 квітня 2009 року позичальником додаткової угоди основне зобов'язання було змінено без її згоди, внаслідок чого збільшився обсяг її відповідальності, просила задовольнити позов. Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 1 жовтня 2014 pоку позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано договір поруки № 47440 від 5 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ПАТ «Укрсиббанк». Вирішено питання по стягнення судових витрат. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2014 року рішення першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. ОСОБА_3 звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, залишити в силі рішення першої інстанції. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів про збільшення обсягу його відповідальності за кредитним договором. Проте повністю з таким висновком погодитись не можна. Судами встановлено, що 5 жовтня 2006 pоку між ПАТ «Укрсиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11051529000, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 35000 швейцарських франків, що еквівалентно 141050 грн з відсотковою ставкою 8,49 % річних з кінцевим терміном повернення 4 жовтня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та банком укладено договір поруки № 47440. Згідно із ст. 553 ЦК України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором своїм особистим майном за порушення зобов'язання боржником. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до п. 1.2.2 договору про надання споживчого кредиту позичальник у будь-якому випадку зобов'язаний повернути кредит у повному розмірі в терміни, встановлені графіком погашення кредит, який є невід'ємною частиною договору. Згідно з графіком, який є додатком № 1 до договору про надання споживчого кредиту, станом на 10 квітня 2009 року, залишок кредиту, який позичальник мав повернути, складав 27045,50 швейцарських франків. Такий графік розрахунку погоджено сторонами на час укладення кредитного договору та договору поруки. Відповідно до графіку, який є додатком № 1 до додаткової угоди № 1 від 13 квітня 2009 року станом на цю дату позичальник зобов'язувався повернути кредит у розмірі 27839,73 швейцарський франків. З укладеної додаткової угоди вбачається, що графік погашення заборгованості за користування кредитом було погоджено лише банком та ОСОБА_4 Відомості про те, що поручитель надавала згоду на укладення додаткової угоди до кредитного договору в матеріалах справи відсутні. Вирішуючи спір апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, не врахував, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього, не з'ясував, що стало причиною зміни розміру кредиту, який підлягав поверненню станом квітень 2009 року, і чи не призвела така зміна до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Крім того, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції апеляційний суд не звернув уваги на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення про розірвання договору поруки, хоча позивачем були заявлені вимоги про її припинення. З матеріалів справи не вбачається, що позивач змінювала заявлені вимоги у встановленому законом порядку. Вказані порушення норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179, 212 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, в зв'язку з чим рішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до цього суду. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до цього суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Судді:Т.Л. Ізмайлова В.І. Мартинюк Г.І. Мостова М.І. Наумчук
  22. http://reyestr.court.gov.ua/Review/41374761 Державний герб України Р І Ш Е Н Н Я Іменем України 06 листопада 2014 року м. Ужгород Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Закарпатської області в складі: головуючого - Собослой Г.Г., суддів: Бондаренка Ю.О., Куцин М.М., при секретарі - Маринець Д.М., з участю - представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і представника ТзОВ «Кредитні ініціативи» - Сиротенко Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Іршавського районного суду від 06 травня 2014 року по справі за позовом ТзОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - в с т а н о в и л а : У січні 2014 року ТзОВ «Кредитні ініціативи» звернулося в суд із даним позовом, мотивуючи тим, що 17 грудня 2012 року між ними та ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» було укладено договір відступлення права вимоги відповідно до якого останній відступило позивачу права вимоги за кредитним договором № 190/7-05 від 29.11.2005 року, укладеного між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово- інвестиційний банк» та ОСОБА_4, згідно якого він отримав кредитні кошти в сумі 125000 грн. і зобов'язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. Банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі. Відповідач неналежно виконував взяті на себе зобов'язання і станом на 01.01.2014 року має прострочену заборгованість в сумі 248341,99 грн., з яких за кредитом 116674,70, по відсотках 86872,17 грн., пеня 44795,12 грн. 29.11.2005 року ПАТ АК «Промінвестбанк» та відповідач ОСОБА_1 уклали договір поруки № 281/12-05, відповідно до якого відповідач ОСОБА_1, як поручитель, поручається за виконання ОСОБА_4 обов'язків, які виникають на підставі договору. Відповідно до договору поруки відповідачі відповідають перед позивачем за порушення обов'язків за договором, як солідарні боржники. На виконання умов договору ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були направлені вимоги від 16.01.2014 року про дострокове повернення кредиту, але така вимога залишена без реагування, в зв'язку з чим просили стягнути солідарно з відповідачів на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором в сумі 248341,99 грн. та 2483,42 грн. судового збору. Рішенням Іршавського районного суду від 06 травня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № 190/7-05 від 29.11.2005 року в сумі 248341,99 грн., з яких: за кредитом - 116674,70 грн., по відсоткам 86872,17 грн., пеня 44795,12 грн. та судовий збір у розмірі 2483,12 грн. В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду, як таке, що постановлене з порушенням норм процесуального та матеріального права, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду. Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, яка підтримала доводи, викладені в апеляційній скарзі, представника ТзОВ «Кредитні ініціативи» - Сиротенко Д.О., який просить рішення суду залишити без змін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із наступних підстав. Встановлено, що 29.11.2005 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 190/7-05, згідно якого відповідач отримав кредитні кошти в розмірі 125000 грн. і зобов'язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. Банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі. 29.11.2005 року між ПАТ АК «Промінвестбанк» та ОСОБА_1 уклали договір поруки, відповідно до якого відповідачка, як поручитель, поручається за виконання ОСОБА_4, обов'язків, які виникають на підставі договору. Відповідно до договору поруки відповідачі відповідають перед кредитором за порушення обов'язків за договором, як солідарні боржники. 17 грудня 2012 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ТзОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого банк відступило позивачу право вимоги за вищезазначеним кредитним договором. Згідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором. Внаслідок укладення договору відступлення відбулася заміна кредитора і ТзОВ «Кредитні ініціативи» набуло статус нового кредитора по вищезазначеному договору. Рішенням Іршавського районного суду від 12 жовтня 2007 року позов АК «Промінвестбанку» задоволено і звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно іпотечного договору № 180/23-05 укладеного між банком та ОСОБА_4 на домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу банком предмету іпотеки від свого імені будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з метою погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором в розмірі 218652,32 грн. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2008 року вищезазначене рішення суду 12 жовтня 2007 року в частині встановлення початкової ціни реалізації предмета іпотеки в сумі 145100 грн. скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення про встановлення ціни продажу предмета іпотеки - житлового будинку з надвірними спорудами у АДРЕСА_1 на підставі оцінки майна у сумі 291177 грн., а в решті рішення суду залишено без змін. Рішенням Іршавського районного суду від 06 березня 2014 року визнано недійсним Іпотечний договір № 180/23-2005 р. укладений 30.11.2005 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком та ОСОБА_4 на забезпечення виконання кредитного договору № 190/7-05 від 29.11.2005 року ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 12 червня 2014 року. Згідно кредитного договору № 190/7-05 від 29.11.2005 року укладеного між АК «Промінвестбанк» та ОСОБА_4 про надання кредиту у сумі 125000 грн. сторонами в п.2.3. договору обумовлено кінцевий термін повернення кредиту та процентів за ним - не пізніше 28 листопада 2025 року і на думку судової колегії позивач протягом цього строку має право звернутися до суду по реалізації своїх прав за цим договором. У відповідності до ч.4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Станом на 09 жовтня 2008 року кредитор скористався своїм правом дострокового погашення всієї суми несплаченого кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки і у відповідності до ч.1 ст. 559 ЦК України порука припинилась після припинення забезпеченого зобов'язання, а тому ОСОБА_1 не може нести солідарну відповідальність станом на 31.01.2014 року по кредитному договору. Разом з тим, наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не було виконано, а в подальшому рішення суду про визнання недійсним іпотечного договору не є перешкодою для нового кредитора, реалізувати свої права за кредитним договором в межах строку дії кредитного договору - 28.11.2025 року. Із розрахунку наданого позивачем вбачається, що заборгованість за кредитним договором ОСОБА_4 за кредитом становить 116674,70 грн. по відсоткам 86872,17 грн. та пені в розмірі 44795,12 грн. в межах однорічного строку позовної давності, яка нарахована позивачем (а.с. 82) і ці суми підлягають стягненню з відповідача на користь позивача у відповідності до ст.ст. 610, 611, 623, 625, 1049, 1050 ЦК України. За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині стягнення солідарно з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором підлягає скасуванню у відповідності до п.1, 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення в цій частині, яким у позові ТзОВ «Кредитні інціативи» до ОСОБА_1 слід відмовити із вищезазначених підстав, а в решті рішення суду залишити без змін. Керуючись ст.ст. 307, 309, 316 ЦПК України, судова колегія, - р і ш и л а : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Іршавського районного суду від 06 травня 2014 року скасувати в частині солідарного стягнення із ОСОБА_1 на користь ТзОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором і в цій частині позовних вимог відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий (підпис) Судді: (підписи) Згідно з оригіналом: Суддя апеляційного суду Закарпатської області Собослой Г.Г.
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., - Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», ОСОБА_2 про визнання договору поруки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2013 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк»), який набув право вимоги за кредитним договором товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі – ТОВ Укрпромбанк»), і ОСОБА_2., в якому просив визнати договір поруки від 19 грудня 2006 року, що укладений між ТОВ Укрпромбанк» і ним, припиненим із підстави, яка передбачена частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Посилаючись на те, що 3 грудня 2008 року ТОВ «Укрпромбанк» надіслало йому як поручителю за договором поруки вимогу про дострокове повне виконання зобов’язання за кредитним договором від 19 грудня 2006 року, укладеним між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_2, що свідчить про застосування ТОВ «Укрпромбанк» права на повернення кредиту достроково, а тому строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватись саме із цього моменту. Проте в серпні 2012 року з рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 6 серпня 2012 року йому стало відомо, що суд задовольнив позов ПАТ «Дельта Банк», який набув право вимоги за кредитними договорами ТОВ «Укрпромбанк», до ОСОБА_2, ОСОБА_1, про стягнення заборгованості й стягнув солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1, на користь ПАТ «Дельта Банк» 20 9035 грн за кредитним договором від 19 грудня 2006 року та 2 000 грн судових витрат. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 18 грудня 2013 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, договір поруки визнано припиненим. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року відмовлено ПАТ «Дельта Банк» у відкритті касаційного провадження. У квітні 2014 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року. У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати ухвалу касаційної інстанції та ухвалити нове рішення з підстави, неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Для прикладу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ПАТ «Дельта Банк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 7 серпня 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 24 липня 2012 року та від 2 жовтня 2013 року. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року цивільну справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Заслухавши доповідь судді-доповідача й пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» – ОСОБА_3., дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, у разі, якщо встановить, що це рішення є незаконним. Судами встановлено, що 19 грудня 2006 року між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у сумі 26 700 доларів США на строк до 18 грудня 2021 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,5% річних. 19 грудня 2006 року між ТОВ «Укрпромбанк» і ОСОБА_1 було укладено договір поруки з метою забезпечення вищезазначеного кредитного договору. 3 грудня 2008 року ТОВ «Укрпромбанк» надіслало поручителю ОСОБА_1 вимогу про дострокове повне виконання зобов’язань за кредитним договором, в якому вимагав сплатити 24 808,79 доларів США заборгованості за договором, у тому числі: за кредитом – 23 733,34 доларів США; процентами – 1075,45 доларів США; штрафними санкціями – 168 грн 02 коп (а.с. 7). Згідно з вимогами ТОВ «Укрпромбанк» позивач повинен сплатити в повному обсязі зазначену у вимозі суму не пізніше тридцяти днів з моменту отримання письмової вимоги. Задовольняючи позов, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, установив факт пропущення позивачем шестимісячного строку на пред’явлення вимоги до поручителя, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України є підставою для визнання поруки припиненою. Разом із тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах від 7 серпня 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 24 липня 2012 року та від 2 жовтня 2013 року суди не встановили фактів припинення поруки й дійшли на підставі цього висновків, що підстави для припинення поруки відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України відсутні. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 559 ЦК України. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначеної вище норми матеріального права, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до частини першої статей 1, 6 та 11 ЦК України наявність або відсутність прав та обов’язків сторін, припинення, зміна або виникнення прав і обов’язків учасників правовідносин встановлюються та регулюються нормами матеріального права й договором. Тому, установлюючи наявність, відсутність або припинення правовідносин між сторонами цивільного спору, визначаючись із видом цих правовідносин і з обсягом прав та обов’язків сторін у цих правовідносинах, установлюючи фактичні обставини справи щодо правовідносин сторін, суди повинні виходити з положень норми матеріального права, яка регулює зазначені правовідносини, та, вирішуючи спір, повинні встановити всі фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору та які зазначені в нормі матеріального права, що регулює ці правовідносини. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Разом із тим за положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Правова позиція щодо строку припинення поруки висловлена Верховним Судом України в постанові від 29 січня 2014 року № 6-155 цс 14. Однак, погоджуючись із доводами позивача в частині припинення поруки з підстав частини четвертої статті 559 ЦК України, суди не врахували таке. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 6 серпня 2012 року, яке набрало чинності, задоволено позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» 20 9035 грн заборгованості за кредитним договором і 2 000 грн судових витрат. Залишаючи зазначене рішення суду першої інстанції без змін і спростовуючи доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_1 щодо припинення поруки у зв’язку з пропуском шестимісячного строку для пред’явлення вимоги до поручителя, апеляційний суд зазначив, що підстав для висновку про пропущення банком строку на пред’явлення вимоги до поручителя немає, що у свою чергу виключає визнання поруки припиненою в подальшому. Оскільки у справі, яка переглядається, рішення суду касаційної інстанції є незаконним, то відповідно до частини другої статті 360-4 ЦПК України його необхідно скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2014 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 6-75 цс14 Відповідно до частини першої статей 1, 6 та 11 ЦК України наявність або відсутність прав та обов’язків сторін, припинення, зміна або виникнення прав і обов’язків учасників правовідносин встановлюються та регулюються нормами матеріального права й договором. Тому, установлюючи наявність, відсутність або припинення правовідносин між сторонами цивільного спору, визначаючись із видом цих правовідносин і з обсягом прав та обов’язків сторін у цих правовідносинах, установлюючи фактичні обставини справи щодо правовідносин сторін, суди повинні виходити з положень норми матеріального права, яка регулює зазначені правовідносини, та, вирішуючи спір, повинні встановити всі фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору та які зазначені в нормі матеріального права, що регулює ці правовідносини. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до вимог частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів. Разом із тим за положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання в повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/075CFFB820AECD72C2257DD900224680
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Романюка Я. М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року, встановила: У травні 2013 року публічне акціонерне товариство "ВТБ Банк" (далі – ПАТ "ВТБ Банк") звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 укладено кредитний договір зі змінами від 26 серпня 2009 року та від 15 вересня 2010 року, за яким йому надано кошти в сумі 98 тис. доларів США зі сплатою 14 процентів річних на строк до 26 листопада 2014 року. У той самий день з метою забезпечення виконання зобов’язань ПАТ «ВТБ Банк» уклало з ОСОБА_2 і приватним підприємством "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" (далі – ПП "СВП "Арсенал") окремі договори поруки, а 26 серпня 2009 року – договори про внесення змін до договорів поруки. Позичальник зобов’язань за кредитним договором не виконує, у зв’язку із чим станом на 13 травня 2013 року утворилась заборгованість. Позивач просив стягнути солідарно з боржника і поручителів заборгованість за кредитом, проценти й пеню та на підставі частини другої статті 1050 ЦК України достроково стягнути решту кредиту в сумі 39 206, 84 доларів США і 5 706 грн 17 коп. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 9 липня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 28 серпня 2013 року, позов задоволено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року у відкритті касаційного провадження відмовлено. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року ПП "СВП "Арсенал" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини четвертої статті 559 ЦК України, щодо визначення строку виконання основного зобов’язання. В обґрунтування заяви ПП "СВП "Арсенал" додало до заяви ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2011 року, від 18 квітня 2012 року, від 12 липня 2012 року та від 6 червня 2012 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосована зазначена правова норма. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 березня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ПАТ "ВТБ Банк" уклали кредитний договір НОМЕР_1 зі змінами відповідно до договорів від 26 серпня 2009 року НОМЕР_2 та від 15 вересня 2010 року НОМЕР_3, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 98 тис. доларів США зі сплатою 14 процентів річних за користування кредитом і зі строком повернення до 26 листопада 2014 року. Згідно з пунктом 5.5 кредитного договору позичальник зобов’язаний повністю повернути кредит та сплатити нараховану плату за користування кредитом, незалежно від настання строку виконання зобов’язання, зокрема, у разі невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором. Відповідно до пункту 7.2 у разі настання строку виконання будь-якого зобов’язання позичальника за кредитним договором та/або у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником зобов’язань за кредитним договором банк має право на договірне списання суми боргу з рахунків позичальника та/або звернути стягнення на предмет застави, що забезпечує виконання зобов’язань позичальника, вимагати виконання зобов’язань за кредитним договором від поручителя. 15 вересня 2010 року ПАТ "ВТБ Банк" і ОСОБА_1 уклали договір про внесення змін НОМЕР_3 до кредитного договору від 26 листопада 2007 року. Пунктом 1.2 зазначеного договору були внесені зміни до пункту 7.7 кредитного договору від 26 листопада 2007 року, згідно з яким банк має право вимагати від позичальника здійснити дострокове повернення кредиту протягом 30 календарних днів з дати відправлення позичальнику відповідного повідомлення банку з вимогою дострокового повернення кредиту шляхом відправлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом доставки нарочним позичальнику за вказаною адресою з відміткою про отримання. Для забезпечення виконання кредитного договору 26 листопада 2007 року ПАТ "ВТБ Банк" уклало з ОСОБА_2 і ПП "СВП "Арсенал" договори поруки НОМЕР_4 та НОМЕР_5 змінами від 26 серпня 2009 року. Згідно з пунктами 1, 2, 3 зазначених договорів ОСОБА_2 та ПП "СВП "Арсенал" зобов’язувалися солідарно відповідати перед ПАТ "ВТБ Банк" за виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 у повному обсязі, як й позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів, неустойки, інших платежів, передбачених кредитним договором. Відповідно до договорів про внесення змін до договорів поруки від 26 листопада 2007 року сторонами внесено зміни до пункту 2 зазначених договорів поруки, згідно з якими строк повернення кредиту встановлено до 26 листопада 2014 року. 26 червня 2012 року у зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором і наявністю заборгованості за період з 29 грудня 2011 року до 28 травня 2012 року ПАТ "ВТБ Банк" надіслало письмову вимогу до ПП "СВП "Арсенал" про дострокове повернення кредиту та процентів за користування кредитом протягом 30 календарних днів від дати отримання цієї вимоги. Граничний строк виконання цього зобов’язання, установлений банком - 28 липня 2012 року (а.с. 61-63). 3 вересня 2012 року ПАТ "ВТБ Банк" знову звернулось із письмовою вимогою до ПП "СВП "Арсенал" про погашення до 27 вересня 2012 року простроченої заборгованості за кредитом і процентами, яка виникла за період з 29 липня до 28 серпня 2012 року (а.с. 64). 11 квітня 2013 року ПАТ "ВТБ Банк" надіслало боржнику та поручителям письмову вимогу про погашення протягом 30 днів з дати виникнення простроченої заборгованості всієї боргової суми за договором кредиту. 22 травня 2013 року банк пред’явив до боржника й поручителів позов про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором, яка виникла в період з 1 жовтня 2012 року до 13 травня 2013 року, з урахуванням трьох процентів річних, пені за несвоєчасне виконання зобов’язань, комісії за проведення реструктуризації заборгованості та про дострокове повернення частини позики, що залишилась, і процентів за кредитом на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав, що призвело до виникнення заборгованості за цим договором, у зв’язку із чим на підставі статей 526, 527, 553, 554, 625, 1050, 1054 ЦК України боржник і поручителі несуть солідарну відповідальність за неналежне виконання зобов’язання, строк виконання якого на час звернення до суду не настав, оскільки строк виконання основного зобов’язання встановлено до 26 листопада 2014 року. Із цього часу, на думку суду, відповідно до статті 261 ЦК України в позивача виникає право на пред’явлення вимоги як до боржника, так і до поручителів про солідарне стягнення заборгованості. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що кредитним договором установлено строк виконання основного зобов’язання - до 26 листопада 2014 року, а тому будь-яка зміна строку виконання зобов’язань не є строком, з якого починає спливати шестимісячний строк пред’явлення вимог до поручителя, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме: ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 липня 2011 року, від 18 квітня 2012 року, від 12 липня 2012 року та від 6 червня 2012 року, суд касаційної інстанції при застосуванні норм частини четвертої статті 559, статті 1050 ЦК України дійшов висновку про пропущення позивачем строку пред’явлення вимог до поручителя за договорами поруки з огляду на те, що банк протягом шести місяців з моменту встановлення нової дати про дострокове повернення кредиту не подав до суду позов до поручителя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – частини четвертої статті 559 ЦК України у поєднанні з частиною другою статті 1050 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Зобов'язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. У справі, яка переглядається, суди дійшли висновку про те, що у разі застосування частини четвертої статті 559 ЦК України шестимісячний строк для пред’явлення вимоги до поручителів повинен обраховуватись з дня настання строку виконання основного зобов’язання, яким, на думку суду, є визначений кредитним договором строк – 26 листопада 2014 року. Однак зазначений висновок не відповідає змісту цих норм. Так, під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов’язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору. Як установлено судом, боржник ОСОБА_1 (а відтак і поручитель) первинно взяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту з відповідними процентами до 26 листопада 2014 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. У зв’язку з порушенням боржником графіка погашення платежів та виникненням заборгованості за кредитним договором кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 5.5 договору право на односторонню зміну умов кредитного договору, надіславши 26 червня 2012 року вимогу, у тому числі поручителю, про дострокове повернення всієї суми кредиту та пов’язаних із ним платежів не пізніше 28 липня 2012 року. Отже, у разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню з цієї дати. Разом із тим, як установлено судом, після 28 липня 2012 року сторони продовжили виконувати свої права та обов’язки відповідно до первинних умов кредитного договору – згідно з графіком щомісячного погашення кредиту й сплати процентів до 1 жовтня 2012 року, коли боржник перестав погашати кредит. Отже, заборгованість, з приводу якої заявлений позов у справі, виникла в боржника за період з 1 жовтня 2012 року до травня 2013 року (часу звернення позивача до суду) у зв’язку з несплатою боржником поточних щомісячних платежів із погашення кредиту та процентів за користування ним. Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Саме таку правову позицію було висловлено Верховним Судом України в постанові від 19 березня 2014 року у справі 6-20цс14. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя. Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Як убачається з графіка погашення кредиту, чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 26 числа кожного місяця, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя. У разі пред’явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Разом із тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань, та в частині вимог про дострокове погашення кредитних коштів. Крім того, при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати таке. Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Зі змісту цієї норми вбачається, що у тексті частини четвертої статті 559 ЦК України застосовуються поняття «пред’явлення вимоги» та «пред’явлення позову», як умови чинності поруки. Враховуючи правову конструкцію зазначеної правової норми, викладеної в одному абзаці, подібність правовідносин, які вона регулює, та на підставі системного, послідовного, логічного тлумачення змісту цієї норми слід дійти висновку про те, що передбачений цією нормою підхід до правового регулювання строків дії поруки та її припинення є однаковим. Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов’язання. Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Зазначені вимоги закону судом не враховані, а тому висновки суду про те, що в банку право на пред’явлення вимоги до поручителя виникне лише з 26 листопада 2014 року, не ґрунтуються на законі. За таких обставин у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував норму частини четвертої статті 559 ЦК України, дійшовши висновку про те, що строк виконання основного зобов’язання до дня звернення з позовом до суду не настав. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву приватного підприємства "Спільне виробниче підприємство "Арсенал" задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6- 53 цс 14) Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України). Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб’єктивного права кредитора й суб’єктивного обов’язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. Отже, виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/066CF7644AA9CEFDC2257D62004AC48B
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- за участі:представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також представників публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” ОСОБА_3 й ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд”, товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі”, товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, в с т а н о в и л а: У січні 2010 року публічне акціонерне товариство “УкрСиббанк” (далі – ПАТ “УкрСиббанк”) звернулось із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Спецстрой” (далі - ТОВ “Прогрес-Спецстрой”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй Інвест” (далі – ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд-Інвест” (далі – ТОВ “Прогресбуд-Інвест”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресбуд” (далі – ТОВ “Прогресбуд”), товариства з обмеженою відповідальністю “Золоті ключі” (далі – ТОВ “Золоті ключі”), товариства з обмеженою відповідальністю “Прогрес-Строй СУ №2” ( далі – ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”), ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що 16 червня 2007 року між ним і ТОВ “Прогрес-Строй” було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав кредит у розмірі 3 739 933, 89 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 15 червня 2010 року, а позичальник зобов’язався прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язань, взятих за кредитним договором, ПАТ “УкрСиббанк” того самого дня уклало договори поруки з ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 Крім того, 16 червня 2007 року між позивачем та ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 25 грудня 2012 року позов ПАТ “УкрСиббанк” у частині вимог до ТОВ “Прогрес-Строй” про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду з підстав того, що постановою господарського суду Одеської області від 10 липня 2012 року ТОВ “Прогрес-Строй” визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. У процесі розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги та, посилаючись на порушення ТОВ “Прогрес-Строй” умов кредитного договору, у зв’язку із чим у останнього утворилась заборгованість у розмірі 42 345 199 грн 24 коп., просив стягнути солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зазначену суму кредитної заборгованості, 1 700 грн у рахунок сплати судового збору та 120 грн у рахунок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-СтройСУ №2”, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ПАТ “УкрСиббанк” 42 345 199 грн 24 коп. заборгованості за кредитним договором; вирішено питання про розподіл судових витрат; установлено порядок і спосіб виконання рішення суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2013 року залишено без змін. У вересні 2014 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2014 року поновлено ОСОБА_1 строк на звернення із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року, а зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 16 червня 2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (далі – АКІБ “УкрСиббанк”) (змінено назву на ПАТ “УкрСиббанк”) і ТОВ “Прогрес-Строй” укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав кредит у розмірі 3 700 000 доларів США зі сплатою 12 % річних, а ТОВ “Прогрес-Строй” зобов’язалось прийняти, належним чином використати й повернути кредит у повному обсязі, сплатити проценти, комісії та штрафні санкції, а також інші платежі згідно з умовами договору. Строк погашення кредиту до 15 червня 2010 року, у терміни, установлені графіком погашення кредиту, якщо не застосовується інший термін повернення кредиту, установлений на підставі додаткової угоди сторін, або до вказаного терміну (достроково), відповідно до умов договору (пункт 1.2 договору) (т. 1 а.с. 17 - 23). Додатковою угодою № 1 від 24 вересня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, установлено графік погашення кредиту (т. 1 а.с. 24). Додатковою угодою № 2 від 29 грудня 2008 року, яка є невід’ємною частиною кредитного договору, сторони погодили, що ліміт кредиту становить 3 739 933, 89 доларів США (що дорівнює еквіваленту 28 797 490 грн 96 коп. за курсом Національного банку України на день укладення угоди) зі сплатою 12 % річних у доларах та 30 % річних в українській гривні, які позичальник зобов’язався повернути не пізніше ніж 15 червня 2010 року, якщо не застосовується інший термін, установлений додатковою угодою, сторін або дострокове повернення (т. 1 а.с. 25 – 27). З метою забезпечення виконання ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором від 16 червня 2007 року того самого дня між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Строй Інвест” укладено договір іпотеки, за яким останній передав в іпотеку нерухоме майно, - три земельні ділянки, площами S_1, S_2 та S_3, що розташовані АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 1.1.1 договору іпотеки вартість предмета іпотеки сторонами була оцінена в 26 900 225 грн (т. 1 а.с. 28 - 30). Крім того, 16 червня 2007 року між АКІБ “УкрСиббанк” і ТОВ “Прогрес-Спецстрой”, ТОВ “Прогрес-Строй Інвест”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено окремі договори поруки (т. 1 а.с. 32 - 45). За умовами договорів поруки (пункти 1.1, 1.3 – 1.4) кожен із поручителів поручився солідарно з боржником в повному обсязі відповідати за невиконання ТОВ “Прогрес-Строй” усіх його зобов’язань за кредитним договором як тих, що існують на момент укладення договору, так і тих, що виникнуть у майбутньому. Пунктом 3.1 договорів поруки встановлено, що порука діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за основним договором. З підстав укладення додаткової угоди № 2 до кредитного договору 29 грудня 2008 року між АКІБ “УкрСиббанк” і поручителями: ТОВ “Прогрес-Строй СУ №2”, ТОВ “Золоті ключі”, ТОВ “Прогресбуд”, ТОВ “Прогресбуд-Інвест”, ОСОБА_5 - укладено додаткові угоди № 1 до договорів поруки (т. 1 а.с. 46 - 50); також 30 грудня 2008 року внесені відповідні зміни до договору іпотеки (т. 1 а.с. 31). Позивач повністю та в строки виконав свої зобов’язання за кредитним договором. У зв’язку з неналежним виконанням боржником взятих на себе зобов’язань банк 19 листопада 2009 року звернувся до боржника та поручителів із відповідними повідомленнями щодо порушення ТОВ “Прогрес-Строй” своїх зобов’язань за кредитним договором і вимогами достроково повернути в повному обсязі суму кредиту, нараховані проценти та комісії згідно з умовами кредитного договору (т. 1 а.с. 51-59). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ТОВ “Прогрес-Строй” перестало сплачувати кредит і проценти за його користування, у зв’язку із чим виникла заборгованість за кредитним договором. Доказів припинення боржника внаслідок його ліквідації не надано, а порушення процедури ліквідації юридичної особи не є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову до поручителів. Оскільки вимога банку про настання строку повернення кредиту у зв’язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов’язань відповідачами виконана не була, позивач реалізував своє право шляхом стягнення заборгованості з поручителів. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 23 жовтня 2013 року, від 5 лютого 2014 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року й від 16 липня 2014 року. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2012 року, від 12 грудня 2012 року та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року, від 25 червня 2014 року, від 9 липня 2014 року та від 16 липня 2014 року суд касаційної інстанції дійшов правового висновку, що відповідно до вимог частини третьої статті 554 ЦК України поручителі відповідають перед кредитором солідарно між собою лише у разі укладення одного договору декількома поручителями (спільна порука). Поручителі, з якими укладено окремі договори поруки, не є солідарними боржниками між собою й не можна вважати поруку спільною відповідальністю перед кредитором, якщо договором не передбачено іншого. У рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року, від 13 лютого 2013 року та від 4 грудня 2013 року, а також ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року та від 5 лютого 2014 року зроблено правовий висновок, що в зобов’язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення обсягу відповідальності позичальника навіть за згодою банку та позичальника, але без згоди поручителя, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Зміст договору як угоди (правочину) складає сукупність визначених на розсуд сторін і погоджених ними умов, в яких закріплюються їхні права та обов’язки, що складають зміст договірного зобов’язання (частина перша статті 628 ЦК України). Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Закон пов’язує припинення договору поруки із сукупністю двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. У справі, яка є предметом перегляду, між банком і позичальником було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору, за умовами якої збільшено розмір суми кредиту. На підставі цього договору зміни до договору поруки, який укладений із ОСОБА_1, не вносилися. Пунктом 2.1 договору поруки, укладеного між ПАТ “УкрСиббанк” і ОСОБА_1, передбачено, що кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, унаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під “згодою поручителя” сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом поставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін. У матеріалах справи відсутні докази того, що зазначені зміни були погоджені з ОСОБА_1. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 1.3 договорів поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, за сплату пені та інших штрафних санкцій, зазначених у кредитному договорі. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки відповідальність поручителя й боржника є солідарною. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Пунктом 2.2 договорів поруки встановлено право кредитора у разі невиконання боржником своїх зобов’язань за основним договором пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя, які є обов’язковими до виконання. Висновки судів попередніх інстанцій про наявність безумовних підстав для задоволення позову в межах заявлених позовних вимог, а саме стягнення солідарно з поручителів суму заборгованості за кредитним договором, у цьому разі не узгоджуються з вимогами статті 554 ЦК України та умовами договорів поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори поруки, за якими кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом із позичальником як солідарні боржники. Також умовами договорів поруки передбачено право кредитора пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлена солідарна відповідальність поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні. Саме до цього зводяться правові висновки суду касаційної інстанції, що викладені в рішеннях наданих ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Крім того, суд касаційної інстанції не зважив на вимоги статті 16 ЦПК України, згідно з якими не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування частини третьої статті 554 та частини першої статті 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року не може залишатись у силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з урахуванням положень статті 16 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 червня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-185цс14 Відповідно до частини третьої статті 554 ЦК України особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У випадках укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того ж зобов’язання, між ними не виникає солідарної відповідальності між собою. Договір поруки припиняється при наявності двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін. Установлення додатковою угодою до кредитного договору збільшеного розміру суми кредиту, без згоди поручителя, призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього, та є підставою для визнання поруки такою, що припинилась відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/79BF3790A47591EAC2257DBA004BE7F3