Search the Community

Showing results for tags 'трудовые отношения'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 66 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 01 серпня 2018 року Київ справа №826/13355/17 адміністративне провадження №К/9901/3538/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): головуючого - Бевзенка В.М., суддів: Шарапи В.М., Данилевич Н.А., за участі: секретаря судового засідання Ігнатенко О.В. позивача ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/13355/17 за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва (прийняту у складі головуючого судді - Катющенка В.П.) від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Сорочка Є.О., суддів: Земляної Г.В., Ісаєнко Ю.А.) від 19 грудня 2017 року, ВСТАНОВИВ : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вищого адміністративного суду України, в якому просив: Визнати протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування і виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII). Зобов'язати Вищий адміністративний суд України нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду відповідно до статті 135 Закону №1402-VIII з розрахунку посадового окладу у розмірі 40 000 грн. з відповідним коефіцієнтом - 1,25 та щомісячною доплатою за вислугу років у розмірі 60 відсотків посадового окладу, починаючи з 28 липня 2017 року, за мінусом виплачених з цієї дати зароблених коштів. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що беручи до уваги рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 слід нараховувати суддівську винагороду відповідно до пунктів 22, 24 (1,б) Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 09 листопада 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва. Позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії Вищого адміністративного суду України щодо не нарахування з 28 липня 2017 року судді ОСОБА_1 суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII. Зобов'язав Вищий адміністративний суд України з 28 липня 2017 року нарахувати і виплатити судді ОСОБА_1 суддівську винагороду у відповідності до статті 135 Закону №1402-VIII, з урахуванням: базового розміру посадового окладу - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2017 року, регіонального коефіцієнту 1,25 та щомісячної доплати за вислугу років - 60 відсотків, з урахуванням раніше виплачених сум. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді, має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом № 1402-VIII. Зазначено, що оскільки позивач є таким, що підтвердив відповідність займаній посаді, а отже має право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом 1402-VIII. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 19 грудня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд вирішив: Апеляційну скаргу Вищого адміністративного суду України залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року - без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у складі суду найвищого рівня, є підставою для отримання ним суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом № 1402-VIII. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги Вищий адміністративний суд України подав касаційну скаргу. У касаційній скарзі Вищий адміністративний суд України просить: Скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі №826/13355/17, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Доводи сторони, яка подала касаційну скаргу: Доводи касаційної скарги ґрунтуються на тому, що суддя, підтвердивши здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді Верховного Суду, матиме право на отримання суддівської винагороди у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII лише після того, як займе штатну суддівську посаду і здійснюватиме правосуддя у відповідному суді. На переконання відповідача, успішне проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання у рамках процедури конкурсу на зайняття вакантної посади та підтвердження здатності здійснювати правосуддя у Верховному Суді не є підставою для висновку про підтвердження позивачем здатності здійснювати правосуддя у Вищому адміністративному суді України та, як наслідок, підставою для отримання позивачем суддівської винагороди у Вищому адміністративному суді України у розмірі, передбаченому Законом №1402-VIII. Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України та установлено строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Позивачем подано відзив до суду касаційної інстанції в якому зазначено, що постанови судів попередніх інстанцій прийнято без порушень норм матеріального та процесуального права. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 липня 2017 року №237/вс-17 ОСОБА_1 визнано таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду. У зв'язку із цим, позивач 23 серпня 2017 року звернувся до відповідача із заявою, у якій просив нарахувати та виплачувати йому суддівську винагороду у розмірі, встановленому Законом №1402-VIII. Листом від 27 вересня 2017 року №1164/9-14/17 Вищий адміністративний суд України повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди. Мотивуючи відмову, відповідач керувався пунктами 7, 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, статтями 83, 135 Закону №1402-VIII. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом. ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ Конституція України Частина друга статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII. Стаття 1. Судова влада 1. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. 2. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур. Частина друга статті 31. Вищими спеціалізованими судами є: 1. Вищий суд з питань інтелектуальної власності; 2. Вищий антикорупційний суд. Частина перша статті 83. Кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Стаття 135. Суддівська винагорода Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Прикінцеві та перехідні положення Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII. Пункт 7. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 22. Право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 23. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами). Пункт 24. Розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить: 1) з 1 січня 2017 року: а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; в) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого. Позивачем заявлено вимоги про нарахування і виплату йому суддівської винагороди, яка передбачена для вищого спеціалізованого суду. Законодавець закріпив можливість обрахування окладу суддівської винагороди винятково для судів першої, апеляційної інстанції, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду. Слід зауважити, що Вищими спеціалізованими судами в Україні є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Натомість, позивач продовжував обіймати посаду судді Вищого адміністративного суду України та до жодного іншого суду переведений не був. Право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, й фактично здійснюють правосуддя у відповідному суді. Суд вважає неможливим отримання позивачем суддівської винагороди відповідно до позовних вимог, оскільки фактично ОСОБА_1 не здійснює правосуддя у відповідному суді (Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду), а лише підтвердивши таку можливість. Тому на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди , за нормами Закону №1402- VIII. Таким чином, доводи позивача, щодо нарахування і виплати йому суддівської винагороди згідно з нормами Закону №1402-VIII, є необґрунтованими. Виходячи із аналізу положень Закону №1402-VIII України, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 цього закону, виникає у судді за наявної сукупності таких умов: 1) Проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 2) Зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді до відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 3) Зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 4) Фактичне виконання своїх обов'язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. 5) Законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України. Отже, лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом №1402-VIII. Наявність у позивача лише деяких з зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених в Законі №1402-VIII. Враховуючи наведене, Суд встановив неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З урахуванням викладеного, Суд робить висновок, про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції та прийнятті нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Під час розгляду справи, відповідач заявив клопотання про поворот виконання судового рішення у разі відмови у задоволенні позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 380 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення, він, зокрема відмовляє в позові повністю. Стаття 381 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що поворот виконання рішення, зокрема, про присудження виплати заробітної плати чи іншого грошового утримання у відносинах публічної служби допускається, якщо скасоване рішення було обґрунтовано повідомленими позивачем завідомо неправдивими відомостями або поданими ним підробленими документами. Судами першої та апеляційної інстанції не було встановлено факту подачі позивачем неправдивих відомостей та підроблених документів, разом з тим, відповідач не надав ніяких відомостей чи фактів, якими це підтверджувалось. Враховуюче зазначене, Суд робить висновок про відсутність підстав для повороту виконання судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ : 1. Касаційну скаргу Вищого адміністративного суду України задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії скасувати. 3. Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю. 4. Відмовити Вищому адміністративному суду України у повороті судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії. 5. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і не оскаржується. Головуючий В.М.Бевзенко Судді В.М.Шарапа Н.А.Данилевич http://reyestr.court.gov.ua/Review/75644181
  3. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 426/160/14-ц Провадження N 14-202 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області (далі також - відповідач) про захист прав, що виникли з трудових відносин за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Лозко Ю.П., Романченка В.В., Заіки С.В. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. Позивач звернулася до суду з вказаним позовом, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: 1.1. Зобов'язати відповідача провести розрахунок і виплатити їй індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року; 1.2. Визнати дії посадових осіб відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачеві такої індексації незаконними; 1.3. Зобов'язати відповідача припинити ненарахування та невиплату їй сум індексації заробітної плати як такі, що порушують право позивача, та відновити становище, яке існувало до порушення. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 28 квітня 2014 року Сватівський районний суд Луганської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково: зобов'язав відповідача провести позивачу розрахунок і виплату індексації заробітної плати з 10 березня 2011 року з урахуванням базового місяця для проведення індексації - лютого 2008 року, а у задоволенні інших позовних вимог - відмовив. 3. Рішення суд першої інстанції мотивував, зокрема, тим, що позивача не було звільнено, а лиш переведено на рівнозначну посаду. Відтак, базовим місяцем для нарахування індексації при розрахунку заробітної плати мав бути лютий 2008 року. Суд дійшов висновку, що відповідач необґрунтовано застосував виданий ним наказ N 16 від 21 січня 2011 року "Про індексацію заробітної плати" для розрахунку зарплати позивача, оскільки цей наказ її безпосередньо не стосувався. Крім того, позивач не була ознайомлена з цим наказом, і в ньому відсутнє посилання на пункт 4.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1078, що мав бути застосований до спірних правовідносин. Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що обрані позивачем способи захисту цивільних прав та інтересів не передбачені частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України. 4. 17 листопада 2015 року Сватівський районний суд Луганської області постановив ухвалу про відновлення втраченого судового провадження у цій справі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 29 березня 2016 року Апеляційний суд Луганської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Сватівського районного суду Луганської області від 28 квітня 2014 року та закрив провадження у справі. 6. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявлені позовні вимоги стосуються заробітної плати (грошового утримання) державного службовця; відповідач є органом виконавчої влади та відповідно до покладених на нього завдань і функцій є суб'єктом владних повноважень. Апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами виник публічно-правовий спір, який має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 25 квітня 2016 року позивач звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 рокуз підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач вважає, що спір з приводу оплати праці не стосується здійснення відповідачем владних управлінських функцій, а тому не є публічно-правовим. Між сторонами відсутній спір щодо проходження публічної служби; спір не зумовлений невиплатою заробітної плати за час вимушеного прогулу чи виконання нижче оплачуваної роботи у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням. Вказане, на думку позивача, унеможливлює застосування до спірних правовідносин пункту 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів", яким мотивована ухвала суду апеляційної інстанції. 11. Позивач вказує на те, що її позовні вимоги не пов'язані з виконанням відповідачем владних управлінських функцій, а звернені до нього як до роботодавця, який порушив її трудові права. Позиція відповідача 12. 15 червня 2016 року до суду надійшли письмові заперечення відповідача на касаційну скаргу, мотивовані тим, що спір виник з приводу проходження позивачем публічної служби. А тому відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, що діяла на час подання позову, такий спір має розглядатися у суді адміністративної юрисдикції. 13. Відповідач вказує на те, що позовні вимоги є пов'язаними з вимогами про стягнення заробітної плати державним службовцем під час проходження публічної служби, а тому мають розглядатися за правилами КАС України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних і трудових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Відтак, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державну службу", чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 22. Згідно з частиною першою статті 2 вказаного Закону посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. 23. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (абзац перший пункту 1 Положення про Пенсійний Фонд України, затвердженого Указом Президента України "Про Положення про Пенсійний фонд України" від 6 квітня 2011 року N 384/2011 і яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин). 24. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 7 вказаного Положення). 25. Відповідно до пункту 1.1 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30 квітня 2002 р. N 8-2 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. N 5-5) управління Пенсійного фонду України у районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах є органами цього фонду, підпорядкованими відповідно головним управлінням фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України. 26. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 25-0 від 22 грудня 2004 року позивач була призначена на посаду спеціаліста І категорії з призначення пенсій відділу пенсійного забезпечення цього управління. А згідно з наказом Управління Пенсійного фонду України в Троїцькому районі Луганської області N 7-0 від 9 березня 2011 року позивач була звільнена з посади головного спеціаліста відділу з призначення пенсій за переведенням для подальшої роботи в Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області відповідно до пункту 5 статті 36 Кодексу законів про працю України. 27. Суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі наказу Управління Пенсійного фонду України в Сватівському районі Луганської області N 4-0 від 17 січня 2012 року позивач була призначена на посаду начальника відділу з призначення пенсій у вказане управління як така, що була зарахована до кадрового резерву на цю посаду зі збереженням тринадцятого рангу державного службовця. 28. У запереченнях на касаційну скаргу позивач підтверджує, що робота відповідача в управлінні згідно із Законом України "Про державну службу" є державною службою, а остання є публічною службою. 29. З огляду на вказане обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, що є суб'єктом владних повноважень. 30. Предметом спору у цій справі є, зокрема, зобов'язання відповідача виплатити позивачеві індексацію заробітної плати за період з 10 березня 2011 року по 31 січня 2014 року. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати згідно з підпунктом 2.2.7 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. N 5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 р. за N 114/8713, входять до складу фонду додаткової заробітної плати. 31. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте, Велика Палата Верховного Суду вважає, що не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 32. Отже, з огляду на висновок про те, що позивач обіймала посаду державного службовця в органі державної виконавчої влади, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи про те, що спір, зокрема, щодо фонду додаткової заробітної плати є трудовим спором приватного характеру та не стосується проходження позивачем публічної служби. 33. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача та висновками суду апеляційної інстанції. про те, що спір, який розглядається, пов'язаний із проходженням позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів. 34. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 35. Відтак, доводи касаційної скарги, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції, оскільки це виходить за межі повноважень касаційного суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 36. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 37. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає касаційну скаргу без задоволення, а вказану ухвалу - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 39. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 40. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (частина перша статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), зокрема на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої вказаної статті). Близький за змістом припис передбачений у КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року (пункт 2 частини першої статті 19). 41. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Проте не кожен спір, який виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Для розгляду деяких з таких спорів, зокрема щодо проходження публічної служби, КАС України встановлює юрисдикцію адміністративних судів. 42. Вимоги публічних службовців про зобов'язання суб'єкта владних повноважень провести розрахунок і виплатити їм індексацію заробітної плати є пов'язаними з проходженням публічної служби, а тому такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 29 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
  4. Державний герб України Постанова Іменем України 25 липня 2018 року м. Київ справа № 552/3404/17 провадження № 61-8881св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Полтавська обласна рада, Комунальне підприємство «Об'єднане готельне господарство», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року у складі колегії суддів Пікуля В. П., Хіль Л. М., Лобова О. А., ВСТАНОВИВ: У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної ради, Комунального підприємства (далі - КП «Об`єднане готельне господарство») про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року його поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Вказане судове рішення було виконано лише 01 березня 2016 року, що підтверджується розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35, коли відбулося відновлення його прав та фактичне поновлення на роботі, хоча рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року допущено його негайне виконання в цій частині. Тому за вказаний період часу він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року у складі судді Миронець О. К. позов задоволено. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року в сумі 38 589 грн 15 коп. Стягнуто з КП «Об`єднане готельне господарство» на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що має місце вимушений прогул за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року. До спірних правовідносин не може бути застосовано Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року, оскільки в ньому надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 КЗпП України. При ухваленні рішення судом застосовано норми статті 236 КЗпП України, тому в даному випадку строки на подання позовної заяви не порушено. Додатковим рішенням Київського районного суду міста Полтави від 27 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову до Полтавської обласної ради. Додаткове рішення мотивоване тим, що при розгляді справи не встановлено факту порушення, невизнання чи оспорення Полтавською обласною радою прав позивача. Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу КП «Об`єднане готельне господарство» задоволено. Рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про тривалість вимушеного прогулу за час невиконання судового рішення з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року - протягом 85 робочих днів, однак безпідставно не взяв до уваги заперечення представників відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, посилаючись на те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. ОСОБА_1 був поновлений на роботі 01 березня 2016 року, проте звернувся до суду з позовом лише у червні 2017 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України. Позивачем не наведено та не надано доказів поважності причин пропуску, встановлених статтею 233 КЗпП України строків звернення до суду, тому підстави для поновлення пропущеного строку відсутні. У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він звернувся до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а не з позовом про поновлення на роботі. 23 травня 2017 року на його адресу надійшла ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, якою залишено без змін рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року у справі № 552/2929/15-ц за його позовом до Полтавської обласної ради, КП «Об'єднане готельне господарство» про визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про накладення дисциплінарного стягнення, визнання протиправним та скасування розпорядження голови обласної ради про звільнення та поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. З моменту отримання ним ухвали суду касаційної інстанції у нього виникло право на звернення до органу, що порушив трудове законодавство, тобто до КП «Об`єднане готельне господарство». 24 травня 2017 року він звернувся до відповідача з вимогою про нарахування та виплату заробітної плати за період з 29 жовтня 2015 року по 01 березня 2016 року, так як вимушений прогул збільшився саме у цей період, однак 26 травня 2017 року отримав відповідь про повне виконання рішення суду першої інстанції та відсутність підстав для нарахування йому заробітної плати.Цей позов він пред'явив 06 червня 2017 року, тому підстав для застосування позовної давності не було, оскільки з часу отримання судового рішення касаційного суду не пройшло трьох місяців. Суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 та статті 235, 236 КЗпП України. Застосуванню підлягали частина друга статті 233 та стаття 236 КЗпП України. Також апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, так як не застосував Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), яким змінено порядок розгляду цивільних справ. У березні 2018 року КП «Об`єднане готельне господарство» подало відзив на касаційну скаргу і просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не входить до структури заробітної плати, за своєю природою є санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі невиконання рішення суду. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду. Позовна давність не застосовується лише в тому випадку, якщо позов пред'явлений працівником щодо стягнення належної йому заробітної плати. Апеляційний суд врахував правові позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року, визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської обласної ради від 16 квітня 2015 року за № 66 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1.» та № 67 «Про звільнення директора КП «Об'єднане готельне господарство» ОСОБА_1.», поновлено його на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання. Вказаним рішенням встановлено, що середній заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Середньоденний заробіток позивача складав 453 грн 99 коп. Відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вказаним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення судом, тобто по 29 жовтня 2015 року. ОСОБА_1 поновлено на посаді директора КП «Об'єднане готельне господарство» з 05 травня 2015 року розпорядженням голови Полтавської обласної ради від 01 березня 2016 року № 35. Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 ЗаконуУкраїни «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу. Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя. Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення нароботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Місцевим судом встановлено, що з 30 жовтня 2015 року по 29 лютого 2016 року мав місце вимушений прогул у зв'язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача протягом 85 робочих днів. Середній заробіток за цей період становив 38 589 грн 15 коп. Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з КП «Об'єднане готельне господарство» на користь позивача підлягає стягненню 35 589 грн 15 коп. (85 днів х 453,99 грн (середньоденний заробіток позивача). Разом з тим місцевий суд правильно виходив з того, що позивачем не пропущено строк на подачу позовної заяви, оскільки його вимоги стосуються стягнення заробітної плати, звернення з якими до суду не обмежене будь-яким строком. Місцевим судом повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дано їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215 ЦПК України 2004 року правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 233 КЗпП України, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки судом апеляційної інстанції безпідставно скасовано судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, то рішення апеляційного суду необхідно скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 грудня 2017 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 14 серпня 2017 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/75580870
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/808/16 Провадження N 11-134ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 826/808/16 за позовом ОСОБА_3 до Національного банку України (далі - НБУ) про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу і вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової Н.М., Ганечко О.М., Коротких А.Ю.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року (суддя Пасічник С.С.), УСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив: - скасувати наказ НБУ від 10 серпня 2015 року N 3723-к про звільнення ОСОБА_3; - поновити ОСОБА_3 на посаді головного економіста Департаменту фінансового моніторингу (далі - Департамент) НБУ з 22 грудня 2015 року; - зобов'язати НБУ переглянути посадовий оклад головного економіста ОСОБА_3 та привести його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ; - зобов'язати НБУ здійснити виплату ОСОБА_3 середнього заробітку (з урахуванням перегляду його посадового окладу головного економіста та приведенням його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ) за час вимушеного прогулу; - зобов'язати НБУ здійснити відрахування до корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за час вимушеного прогулу ОСОБА_3; - стягнути з НБУ на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 300 000 грн. Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнято безпідставно. ОСОБА_3 зазначає, що НБУ при прийнятті оскаржуваного наказу грубо порушив вимоги статей 40, 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) та під час звільнення позивача не врахував його переважне право на залишення на роботі в силу вимог статті 42 КЗпП та положень Закону України від 28 лютого 1991 року N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) і не запропонував іншу роботу (посаду) в межах кваліфікації позивача, досвіду роботи та професійних якостей і продуктивності праці. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 березня 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував наказ НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; поновив ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з 22 грудня 2015 року; постановив стягнути з НБУ середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року в розмірі 178 454 грн 08 коп.; допустив до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп.У решті позовних вимог відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2017 року скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. і відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишив без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року. Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України зазначив, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (справа N 6-6514св12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права при визначенні розміру середньої заробітної плати, яка підлягає до стягнення з роботодавця на користь працівника за весь період вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням працівника, а саме: частини другої статті 235 КЗпП, статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" та положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. А також ОСОБА_3 вважає, що оскаржувана ухвалу суду касаційної інстанції не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (справа N 6-511цс16), щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 235 КЗпП. Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишити в силі. Верховний Суд України ухвалою від 7 листопада 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року N 21-1889а17 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII. Оскільки така справа відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України, її на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. До набрання чинності КАС у редакції Закону N 2147-VIII та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом НБУ від 6 березня 2015 року N 1441-к ОСОБА_3, головного економіста відділу ліцензування валютних операцій управління контролю та ліцензування валютних операцій Головного управління НБУ по м. Києву і Київській області, за його згодою переведено на посаду головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ як такого, що перебував в кадровому резерві, з 18 березня 2015 року. Постановою Правління НБУ від 18 вересня 2015 року N 619 "Про вдосконалення структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України", зокрема, виключено зі структури Департаменту фінансового моніторингу НБУ відділ фінансового моніторингу та зобов'язано директора Департаменту персоналу видати наказ про скорочення штату працівників Департаменту НБУ з урахуванням його нової організаційної структури. Наказом директора Департаменту персоналу від 21 вересня 2015 року N 4662-к "Про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України" скорочено штат та чисельність працівників відділу фінансового моніторингу південного регіону. 19 жовтня 2015 року НБУ попередив ОСОБА_3 про його звільнення відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП, що підтверджується особистим підписом позивача на попередженні, копія якого наявна в матеріалах справи. Наказом НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к "Про звільнення ОСОБА_3" ОСОБА_3 звільнено з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; виплачено ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані 48 календарних днів щорічної основної відпустки за робочі роки з 10 листопада 2014 року до 21 грудня 2015 року; вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку (стаття 44 КЗпП); допомогу у розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати (статті 21 Закону N 796-XII). Ухвалюючи рішення про задоволення вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення ОСОБА_3 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому трудові права позивача підлягають захисту шляхом поновлення його на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу на отриману позивачкою суму вихідної допомоги по безробіттю є помилковим. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 25 травня 2016 року, яку ОСОБА_3 надав як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року N 3248- IV "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України". Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно відмовив в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі N 6-511цс16). Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції. Керуючись статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України 21 червня 2017 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати. 3. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в цій частині залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 25 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 146/579/16-ц Провадження N 14-227цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В., додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року в складі колегії суддів Колоса С.С., Жданкіної В.В., Медяного В.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що розпорядженням Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року N 11 його прийнято з 16 листопада 2015 року на посаду заступника селищного голови з питань діяльності виконавчого органу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області. 18 квітня 2016 року розпорядженням селищного голови N 19 його звільнено із займаної посади згідно з частиною першою статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення зелених насаджень. ОСОБА_3 вважає своє звільнення незаконним, оскільки при складанні акта перевірки фактів порушень під час видалення дерев на території колишнього військового містечка від 01 квітня 2016 року і відповідного розпорядження Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області про його звільнення допущено порушення норм статті 149 КЗпП України, оскільки у нього не витребувано письмових пояснень. На його письмове звернення до селищної ради щодо визначення заподіяної шкоди відповіді не надано. Факт вчинення будь-якого порушення відсутній. Акт перевірки не може бути документом службового розслідування, адже складений з порушенням Порядку проведення службових розслідувань стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України "Про запобігання корупції" прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Українивід 13 червня 2000 року N 950. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_3 просив визнати неправомірним розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року; поновити його на роботі; виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року. Поновлено ОСОБА_3 на роботі. Зобов'язано виплатити втрачений заробіток за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період? з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Додатковим рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року доповнено резолютивну частину рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року тим, що рішення в частині поновлення на роботі та стягнення втраченого заробітку за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період у межах платежу за один місяць допустити до негайного виконання. Суд першої інстанції керувався тим, що при звільненні ОСОБА_3 за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України голова селищної ради не надав належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт одноразового грубого порушення працівником трудових обов'язків. Акт перевірки фактів порушень не містить доказів вини позивача в перевищенні наданих йому повноважень, оскільки на нього покладалися лише обов'язки з дотримання техніки безпеки під час роботи та проведення інструктажу з техніки безпеки з працівниками, які будуть проводити обстеження та видалення зелених насаджень. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року та додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не довів, що зазначене грубе порушення ОСОБА_3 трудових обов'язків є таким, що може бути підставою для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції зазначив, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, адже з матеріалів справи вбачається, що рішення про прийняття на роботу голова селищної ради прийняв у межах своїх повноважень, а стягнення застосував не у зв'язку з виконанням адміністративних повноважень, а за порушення трудового обов'язку. У листопаді 2016 року Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зкасаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області у касаційній скарзі зазначила, що предметом спору в справі є розпорядження голови селищної ради про звільнення позивача з посади заступника селищного голови, який є посадовою особою, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства в силу вимог пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову. Крім того, позов подано до неналежного відповідача у справі - Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, а належним відповідачем є селищний голова. Прийнявши в судовому засіданні 20 липня 2016 року заяву про уточнення позовних вимог, суд першої інстанції порушив частину другу статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції на час розгляду справи судом першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 червня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 14 березня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III). Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III). Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. У статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади заступників сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради та керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради здійснюється шляхом затвердження відповідною радою. Отже, з урахуванням статті 10 Закону N 2493-III заступник селищного голови є посадовою особою органу місцевого самоврядування і його діяльність є публічною службою. Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді заступника голови Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області з питань діяльності виконавчого органу селищної ради на підставі розпорядження голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року за N 11. З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку зі зверненнями мешканців мікрорайону смт Вапнярка Томашпільського району Вінницької області рішенням Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області від 21 січня 2016 року надано дозвіл Комунальному підприємству "Вапнярський ККП" на видалення дерев (тополь) по вул. Авіаторів та вул. І.Кожедуба в кількості 44 одиниць. Згідно з актом перевірки від 01 квітня 2016 року під час видалення земельних насаджень було зрізано чотири дерева (тополі) довжиною біля 4-х метрів, що росли біля магазину "Політ", які не увійшли до переліку відповідно до акта обстеження зелених насаджень, що підлягали видаленню від 20 січня 2016 року, а керував роботами відповідно до розпорядження від 20 січня 2016 року N 21-к заступник селищного голови ОСОБА_3 Розпорядженням голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 18 квітня 2016 року N 19 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення земельних насаджень. Суди неправильно визначили, що позов ОСОБА_3 в цьому випадку заявлений у зв'язку зі звільненням за порушення трудового обов'язку, тому має розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки в цьому випадку виник спір з приводу звільнення позивача з посади заступника голови селищної ради, тобто посадової особи органу місцевого самоврядування, діяльність якого є публічною службою, і такий спір відповідно до вимог частини другої статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Тобто суди неправильно визначилися з юрисдикційністю спору, адже справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення цього ж суду від 22 липня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області задовольнити. Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 274/3529/16-ц Провадження N 14-8цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Енергобанк" (далі - ПАТ "Енергобанк"), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайка Станіслава Анатолійовича від імені ПАТ "Енергобанк" на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської від 28 липня 2016 року області у складі судді Хуторної І.Ю. та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 рокуу складі колегії суддів Кочетова Л.Г., Микитюк О.Ю., Гансецької І.А. у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання кредитором банку, включення вимог до реєстру вимог кредиторів та стягнення заробітної плати, УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання кредитором банку, включення вимог до реєстру вимог кредиторів та стягнення заробітної плати. Позовна заява мотивована тим, що з 22 грудня 2014 року по 05 червня 2015 року ОСОБА_3 прац'ював у ПАТ "Енергобанк" на посаді начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції. На підставі постанови Національного банку України від 11 червня 2015 року N 370 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Енергобанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення про початок процедури ліквідації банку. При звільненні позивачу нараховано, але не виплачено заробітну плату у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. Позивач просив визнати його кредитором банку, включити вимоги по невиплаченій заробітній платі до реєстру вимог кредиторів банку в процедурі ліквідації банку та стягнути невиплачену заробітну плату у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Включено вимоги ОСОБА_3 по невиплаченій заробітній платі у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. до реєстру вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон N 108/95-ВР) та іншими нормативними актами з урахуванням особливостей, передбачених Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), тому спір розглянуто в порядку цивільного судочинства. Суди вказали, що на день звільнення ОСОБА_3 у банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а законом не передбачено заборони на виплату працівникам заробітної плати, тому уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантоване чинним законодавством України право позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 у частині визнання кредитором банку, суди зазначили, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), він не буде мати правових наслідків, а тому не будуть реально захищені права позивача. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 у частині стягнення заборгованості із заробітної плати, суди вказали, що після початку процедури ліквідації банку вимоги кредиторів задовольняються у порядку черговості. Оскільки позивача включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк", підстав для стягнення з банку заборгованості із заробітної плати немає. У жовтні 2016 року уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайко С.А. від імені ПАТ "Енергобанк" звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року, у якій просила скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначила, що спір виник у зв'язку зі здійсненням Фондом управлінських функцій, тому справа повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства. У скарзі також указано, що у частині шостій статті 36 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній на момент звільнення працівника) зобов'язання банку, зокрема щодо виплати заробітної плати, виконуються банком у межах його фінансових можливостей. Разом з тим на час звільнення позивача ПАТ "Енергобанк" не мало фінансових можливостей щодо виплати заробітної плати. Крім того, ОСОБА_3 пропустив установлений законом граничний строк на пред'явлення своїх вимог як кредитор, тому ці вимоги вважаються погашеними. Особа, яка подала касаційну скаргу, посилалася і на порушення судами норм Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме: у судових рішеннях не зазначено, які конкретно дії і на чию користь повинні вчинити відповідачі; стягнення з відповідача на користь позивача судового збору не відповідає пункту 2 частини п'ятої статті 36, частини третьої статті 46 Закону N 4452-VI. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" Брайка С.А. від імені ПАТ "Енергобанк" та 27 лютого 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Для вирішення питання про юрисдикцію справи необхідно визначити правову природу Фонду, його функції та повноваження у правовідносинах, пов'язаних з введенням тимчасової адміністрації та ліквідації банків, та специфіку трудових правовідносин працівників банку, що ліквідовується, з самим банком та Фондом. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також урегульовано відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. За частиною другою статті 3 названого Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні і не залежать від складу та статусу її засновників (учасників і членів). Зазначене правило знайшло відображення у частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом. Залежно від здійснюваних повноважень юридичні особи публічного права фактично мають публічно- і приватноправовий статуси. Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права. Це підтверджується аналізом функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, за частиною першою якої основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і здійснення функцій направлено на виконання основного завдання Фонду. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на урегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено у пункті восьмому частини другої зазначеної статті. Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду. Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вчиняти дії, передбачені планом врегулювання. Згідно з вимогами частини першої статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження. Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачені у статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга вказаної статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. А у частині першій у статті 48 зазначеного Закону вказано, що Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, такі повноваження: 1) здійснює повноваження органів управління банку; 3) здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; 5) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю. З аналізу правової природи юридичної особи публічного права, з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час подання ОСОБА_3 до суду позову, суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. Законодавець у частині першій статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року розширив цей перелік, додавши до нього такі пункти: 8) спори щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спори щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спори щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спори фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень". Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа - ОСОБА_3 з позовом до юридичних осіб - ПАТ "Енергобанк", Фонду. Позивач працював у ПАТ "Енергобанк" на посаді начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції. У розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України зазначена посада не є публічною службою. На підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 12 лютого 2015 року N 29 розпочато процедуру виведення ПАТ "Енергобанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 13 лютого 2015 року. Процедуру ліквідації продовжено до 11 червня 2015 року на підставі рішення виконавчої дирекції від 30 квітня 2015 року N 93. 05 червня 2015 року ПАТ "Енергобанк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" звільнило позивача з посади начальника відділення N 1 у м. Бердичеві Житомирської регіональної дирекції ПАТ "Енергобанк" у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (а. с. 6). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП Українитрудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині першій статті 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Встановлено, що на час звільнення позивача ПАТ "Енергобанк" перебував у стані ліквідації. Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи. Між позивачем і банком існували трудові правовідносини, тому уповноважена особа Фонду виступала та була наділена правосуб'єктністю власника банківської установи або уповноваженого ним органом у розумінні статті 21 КЗпП України. Вказані повноваження не є владними у розумінні КАС України, оскільки у такому випадку працівник і орган управління банку не перебувають у адміністративному підпорядкуванні і на них поширюються норми КЗпП України. Предметна юрисдикція передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. У цьому випадку до суду звернулася фізична особа з позовом до ПАТ "Енергобанк" та Фонду на ліквідацію ПАТ "Енергобанк" з вимогами визнати позивача кредитором банку та включити його вимоги щодо стягнення заробітної плати до реєстру вимог кредиторів. Тобто вимоги ОСОБА_3 стосуються порушення його трудових прав, за змістом правовідносин спір не має ознак публічно-правового, оскільки виник з приводу невиконання відповідачем обов'язку включити вимоги позивача щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру вимог кредиторів, тобто спір є приватноправовим і відповідно до зазначених вимог закону має розглядатись у порядку цивільного судочинства. Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю працівників банку. Зобов'язання банку, передбачені пунктами 2, 6 частини шостої цієї статті, виконуються банком у межах його фінансових можливостей у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Фонду. Однак виплата заробітної плати не обмежується і не пов'язується з фінансовими можливостями банку, оскільки вона передбачена пунктом 3 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI. Повного розрахунку зі ОСОБА_3 при звільненні відповідач не провів і спір винику зв'язку з тим, що відповідач не включив вимоги ОСОБА_3 по невиплаченій заробітній платі до реєстру вимог кредиторів банку в процедурі ліквідації банку та не виплатив нараховану заробітну плату. За вимогами статей 21 та 22 Закону N 108/95-ВР працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. У частині третій статті 15 зазначеного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Під час тимчасової адміністрації здійснюються задоволення вимог із зобов'язань банку щодо виплати заробітної плати (частина п'ята, пункт 6 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI). Тобто у справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв'язку з порушенням банком трудових прав позивача, а саме - на отримання заробітної плати за виконану роботу та своєчасну виплату розрахункових при звільненні. Доводи заявника про те, що позовні вимоги стосуються лише повноважень Фонду як державної спеціалізованої установи, яка виконує функції державного управління, не спростовують визначення характеру спірних правовідносин, оскільки спір врегульовано КЗпП України, Законом N 108/95-ВР, Законом України від 14 жовтня 1992 року N 2694-XII "Про охорону праці" з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, тобто є трудовим і не пов'язаний з проходженням публічної служби та не стосуються сфери публічно-правових відносин. Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із трудових відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки на день звільнення ОСОБА_3 у банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а частиною п'ятою, пунктом 6 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI не передбачено заборони на виплату працівникам заробітної плати, то уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантовані чинним законодавством України права позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення. Такий висновок підтверджується положеннями статті 43 Конституції України, яка передбачає не лише право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, але і право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Тобто Основний Закон гарантує працівникові заробітну плату та не передбачає будь-яких умов щодо дотримання працівником будь-яких формальностей, у тому числі подання ним будь-яких заяв. Згідно з пунктом 4 Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року N 5-зп "винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами". Тому правило, яке позбавляє працівника права на оплату своєї праці, у разі пропуску останнім 30-денного строку звернення до Фонду з відповідною вимогою не повинно застосовуватися, оскільки не відповідає статті 43 Конституції України. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким тлумаченням норм права при вирішенні вказаного спору. Крім того, статтею 11 Конвенції Міжнародної організації праці N 95, яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року визнано, що у разі банкрутства або ліквідації підприємства працівники, "зайняті на цьому підприємстві, матимуть становище привілейованих кредиторів щодо заробітної плати, яку вони мають одержати за послуги, надані в період, що передував банкрутству чи ліквідації, котрий буде визначено національним законодавством" і яку буде виплачено, як привілейований кредит, до того, як звичайні кредитори зможуть зажадати власну частку. Порядок черговості погашення привілейованого кредиту має визначатися національним законодавством. Такий порядок передбачено у пункті 2 частини першої статті 52 Закону N 4452-VI, а саме, що кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У другій черзі задовольняються грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Проте вимоги ОСОБА_3 щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру вимог кредиторів включено не було, хоча вказаний обов'язок покладено на Фонд як орган керівництва банком. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказані вимоги підлягають задоволенню залежно від наявності і обсягу майна банку, який несе майнову відповідальність саме в межах свого майна, тому належним способом захисту прав позивача є саме зобов'язання Фонду внести зобов'язання із заборгованості по заробітній платі до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Доводи Фонду щодо погашення вказаного боргу у зв'язку з пропуском позивачем 30-денного строку на звернення з вимогою відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону N 4452-VI ґрунтуються на неналежному тлумаченні вимог законодавчих актів України у їх сукупності, оскільки спір виник з трудових правовідносин, оплата праці кожному працівнику гарантується незалежно від виконання ним будь-яких дій зі звернення до власника або уповноваженого ним органу, а будь-яке втручання з боку влади у мирне володіння майном має бути "законним" (п. п. 33, 34, 36 рішення Європейського суду з прав людини від 24 березня 2005 року у справі "Фрізен проти Російської Федерації"). Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що уповноважена особа Фонду від імені ПАТ "Енергобанк" порушила гарантовані законодавством України права позивача на оплату праці та виплату належних йому сум у день звільнення, тому порушені права позивача мають бути відновлені в судовому порядку шляхом задоволення його позову про включення вимог по невиплаченій заробітній платі у розмірі 7 тис. 962 грн 14 коп. до реєстру вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк". Щодо стягнення судового збору, то Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про судовий збір" судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. У статтях третій та п'ятій названого Закону передбачено як категорію спорів, так і категорію осіб, за зверненням яких судовий збір не стягується. Ні стаття третя, ні стаття п'ята не передбачає Фонд у складі осіб, які мають право на пільги зі сплати судового збору. Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано стягнули судовий збір з Фонду. Оскільки касаційну скаргу Фонду залишено без задоволення, підстав для повернення судового збору не вбачається, тому немає підстав для перерозподілу судових витрат. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Юридичні особи публічного права при здійсненні цивільної правосуб'єктності виступають суб'єктами приватного права. З аналізу функцій Фонду, передбачених у статті 4 Закону N 4452-VI, які забезпечують виконання Фондом основних завдань - забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, вбачається, що ці функції мають дуалістичний характер. Уповноважена особа Фонду у частині реалізації своїх повноважень щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію та процедуру ліквідації, є по суті органом управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації орган управління банку втрачає свої повноваження. Наслідком початку процедури ліквідації банку є делегування Фондом уповноваженій особі з дня початку процедури ліквідації банку компетенції зі здійснення повноважень органів управління банку, складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, здійснення заходів щодо задоволення вимог кредиторів, звільнення працівників банку відповідно до законодавства України про працю. Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин, функцій Фонду чи його уповноваженої особи. На зобов'язання банку у період введення тимчасової адміністрації щодо виплати заробітної плати не поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону N 4452-VI, і вони виконуються незалежно від його фінансових можливостей, оскільки видача заробітної плати в день звільнення є обов'язком власника чи уповноваженого ним органу. У разі звернення фізичної особи до суду з позовом з вимогами про порушення трудових прав, за змістом правовідносин такий спір не має ознак публічно-правового, оскільки виник з приводу невиконання відповідачем як представником однієї зі сторін трудових правовідносин зобов'язань у вказаних правовідносинах, є приватноправовим і відповідно до статей 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Внесення вимог щодо невиплаченої заробітної плати до реєстру акцептованих вимог кредиторів покладено на Фонд як орган керівництва банком і не вимагає від працівника звернення з відповідною заявою протягом тридцяти днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії до Фонду. Вказані вимоги підлягають задоволенню залежно від наявності і обсягу майна банку, який несе майнову відповідальність саме в межах свого майна, тому належним способом захисту прав на отримання заробітної плати є зобов'язання Фонду внести заборгованість по заробітній платі до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Брайка Станіслава Анатолійовича від імені Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" залишити без задоволення. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 28 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 11 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  8. Постанова Іменем України 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 752/5881/15-ц Провадження N 14-169цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Національної академії Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово за заявою Національної академії Служби безпеки України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року, УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Національної академії Служби безпеки України (далі - Національна академія СБУ) про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії (далі - ЖПК) про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово. Позов мотивовано тим, що з 22 серпня 2000 року ОСОБА_3 проходив військову службу на офіцерській посаді в Управлінні СБУ у Луганській області. З 18 грудня 2000 року ОСОБА_3 перебував на квартирному обліку як особа, яка має право на позачергове отримання житла складом сім'ї 2 особи (він та його мати - ОСОБА_4). Наказом голови СБУ від 25 вересня 2013 року ОСОБА_3 звільнено в запас з військової служби на підставі п. п. "а" п. 61 та п. п. "а" п. 62 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27 грудня 2007 року N 1262 (далі - Положення) - у зв'язку із закінченням строку контракту. Рішенням ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року позивача знято з квартирного обліку на підставі п. 3 ч. 2 ст. 40 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), п. п. 3 п. 26 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 11 грудня 1984 року N 470 (далі - Правила обліку громадян). Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_3 просив визнати протиправним та скасувати рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї та поновити їх на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи (ОСОБА_3 та його мати - ОСОБА_4.) для отримання житла позачергово, зобов'язати Національну академію СБУ внести відомості про ОСОБА_3 та членів його сім'ї до відповідної облікової документації. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї, оформлене протоколом засідання ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року N 7. Зобов'язано Національну академію СБУ поновити ОСОБА_3 на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи (ОСОБА_3 та його мати - ОСОБА_4.) для отримання житла позачергово. Розподілено судові витрати. Рішення районного суду мотивовано тим, що зняття ОСОБА_3 з обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, свідчить про незаконне позбавлення його права на житло, яке гарантовано йому Конституцією України. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і застосував норми матеріального права, які їх регулюють, та дійшов правильного висновку про порушення прав позивача на отримання житла і що таке право підлягає захисту шляхом визнання протиправним та скасування рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року, а також зобов'язання останньої поновити ОСОБА_3 на квартирному обліку у списку позачергового забезпечення житлом з 18 грудня 2000 року складом сім'ї дві особи для отримання житла позачергово. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року касаційну скаргу Національної академії СБУ відхилено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року залишено без змін. Судове рішення касаційної інстанції мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_3, оскільки останній був протиправно знятий з квартирного обліку і його житлові права порушено. При цьому суд касаційної інстанції вважав, що на спірні правовідносини поширюється дія п. 9 ст. 12 Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який передбачає, що військовослужбовці, які перебувають на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла. 02 березня 2017 року Національна академія СБУ звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві Національна академія СБУ просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 3.13 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06 листопада 2007 року N 792, п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року N 1081, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року Національна академія СБУ посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 березня 2015 року у справі за позовом про визнання дій протиправними та від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій та рішення щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, постанови Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2015 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та від 02 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року у справі за позовом про визнання протоколу незаконним, поновлення на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, визнання дій незаконними, визнання права на користування жилим приміщенням та позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення. Ухвалою Верховного Суду України від 06 березня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та доручено відповідним фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права. 27 березня 2017 року Верховний Суд України отримав вищезазначену справу та передав її на розгляд судді Верховного Суду України. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою судді Верховного Суду України від 07 червня 2017 року справу призначено до розгляду на засіданні судових палат у цивільних та адміністративних справах. 23 жовтня 2017 року Верховний Суд України отримав науковий висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 03 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 22 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві Національної академії СБУ доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 22 серпня 2000 року ОСОБА_3 проходив військову службу на офіцерській посаді в Управлінні СБУ у Луганській області. 29 листопада 2000 року ОСОБА_3 був переведений для подальшого проходження військової служби з м. Сєверодонецька Луганської області до м. Луганська з правом першочергового забезпечення житлом на підставі наказу Управління СБУ у Луганській області від 29 листопада 2000 року N 189-лс. 18 грудня 2000 року ЖПК Управління СБУ у Луганській області прийняла рішення про прийняття ОСОБА_3 на квартирний облік та зарахування його до позачергової черги на забезпечення житлом складом сім'ї дві особи (він та його мати - ОСОБА_4). У зв'язку зі зміною позивачем місця проходження військової служби рішенням ЖПК НКЦ "Інститут оперативної діяльності та державної безпеки" від 22 жовтня 2007 року ОСОБА_3 та члени його сім'ї були зараховані на квартирний облік співробітників Центрального управління СБУ у списках осіб, які користуються правом позачергового отримання житлового приміщення, зі збереженням попереднього часу перебування на квартирному обліку за останнім місцем проходження військової служби. У зв'язку зі зміною позивачем місця проходження військової служби ЖПК Національної академії СБУ рішенням від 20 жовтня 2010 року вирішила зарахувати позивача та членів його сім'ї до позачергового списку на отримання житла з 18 грудня 2000 року. Наказом голови СБУ від 25 вересня 2013 року ОСОБА_3 звільнено в запас з військової служби на підставі п. п. "а" п. 61 та п. п. "а" п. 62 Положення - у зв'язку із закінченням строку контракту. Оскаржуваним рішенням ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року позивача знято з квартирного обліку на підставі п. 3 ч. 2 ст. 40 ЖК України, п. п. 3 п. 26 Правил обліку громадян. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішення ЖПК Національної академії СБУ від 12 грудня 2013 року про зняття з квартирного обліку ОСОБА_3 і членів його сім'ї, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився й суд касаційної інстанції, виходили із того, що позивач, який перебував на обліку при звільненні з військової служби в запас, відповідно до вищезазначених положень законів повинен бути поновлений на квартирному обліку у списку осіб, які мають право на позачергове отримання житла, до одержання житла з державного житлового фонду. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій та рішення щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та постановах Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2015 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та від 02 жовтня 2014 року у справі за позовом про визнання неправомірними дій щодо зняття з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається заявник, суди застосували положення п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями й дійшли висновку про відсутність підстав для залишення особи на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, після звільнення в запас за підставою, не передбаченою законом (позивачі - військовослужбовці Збройних Сил України - були звільнені в запас за сімейними обставинами). В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 18 березня 2015 року у справі за позовом про визнання дій протиправними та рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2012 року у справі за позовом про визнання протоколу незаконним, поновлення на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, визнання дій незаконними, визнання права на користування жилим приміщенням та позовом про виселення без надання іншого жилого приміщення суди вважали, що на спірні правовідносини поширюється дія п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями та Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністра оборони України від 30 листопада 2011 року N 737, відповідно до якої військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі звільнення в запас з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту і на час звільнення не досягли 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні. У цих справах суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для залишення позивачів (військовослужбовців Збройних Сил України) на квартирному обліку після звільнення в запас у зв'язку із закінченням строку контракту та за відсутності 20 років вислуги на військовій службі. Отже, у наведених судових рішеннях судів касаційної інстанції міститься неоднакове застосування норм матеріального права, зокрема, п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 3.13 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, упорівнянні із судовим рішенням суду касаційної інстанції у цій справі, яке є предметом перегляду. Щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права колегія суддів Великої Палати Верховного Суду зазначає таке. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Так, згідно з ч. 1 ст. 12 цього Закону держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК УРСР та іншими нормативно-правовими актами; порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України. На виконання приписів вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року за N 1081 було затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями. Відповідно до п. 24 цього Порядку військовослужбовці зараховуються на облік згідно з рішенням житлової комісії військової частини, яке затверджується командиром військової частини; у рішенні зазначаються дата зарахування на облік, склад сім'ї, підстави для зарахування на облік, вид черговості (загальна черга, в першу чергу, поза чергою), а також підстави включення до списків осіб, що користуються правом першочергового або позачергового одержання житлових приміщень, а в разі відмови в зарахуванні на облік - підстави відмови з посиланням на відповідні норми законодавства. Пунктом 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла. Аналогічні приписи закріплені й в п. 29 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями. Дія п. 9 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" безпосередньо пов'язується із тим, з якої саме з підстав, зазначених у п. 62 Положення та ч. 6 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" військовослужбовець звільнений у запас чи у відставку. Установлено, що ОСОБА_3 звільнений із військової служби у запас СБУ у зв'язку із закінченням строку дії контракту, що позбавляє його права залишатися на квартирному обліку Національної академії СБУ, оскільки підставою для звільнення в запас було закінчення строку дії контракту, а не вік, стан здоров'я або скорочення штатів чи проведення інших організаційний заходів. Пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями передбачено, що військовослужбовці знімаються з обліку у разі: поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; звільнення з військової служби за службовою невідповідністю, у зв'язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; в інших випадках, передбачених законодавством. При цьому вказаний пункт Порядку не містить вичерпних підстав для зняття військовослужбовця з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, оскільки передбачає можливість зняття особи з обліку й в інших передбачених законодавством випадках. Відповідно до абз. 1 п. 2.17 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року N 737 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за N 24/20337, військовослужбовці, які перебувають на обліку, під час звільнення з військової служби в запас або відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, за неможливості використання на військовій службі, а також після закінчення строку контракту при досягненні 20 років вислуги на військовій службі в календарному обчисленні, залишаються (за їх бажанням) на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду за останнім місцем проходження служби, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і КЕВ (КЕЧ) району, на території обслуговування яких знаходилася розформована військова частина, та користуються правом позачергового одержання житла. Згідно ж з п. 2.19 цієї ж Інструкції військовослужбовці та особи, звільнені з військової служби, знімаються з обліку за місцем служби (за місцем звільнення з військової служби) у разі: поліпшення житлових умов, унаслідок чого зникла потреба в наданні житла; переміщення військовослужбовця до нового місця служби в інший населений пункт; звільнення з військової служби за підставами, які не зазначені в абз. 1 п. 2.17 цього розділу; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; звільнення в запас або відставку до досягнення 20 років вислуги на військовій службі особами, які зараховані на облік після 01 січня 2005 року (крім випадків, вказаних у п. 2.18 цього розділу); обрання для місця проживання іншого населеного пункту особами, які звільнені у запас або у відставку; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, наведені норми Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями також не передбачають підстав для залишення позивача на обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, з огляду на його звільнення у запас у зв'язку з закінченням строку дії контракту та наявністю в нього лише 13 років календарної вислуги. З урахуванням вищезазначеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що зняття ОСОБА_3 і членів його сім'ї з квартирного обліку було правомірним, а тому заява Національної академії СБУ підлягає задоволенню зі скасуванням оскаржуваних судових рішень та ухваленням постанови про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву Національної академії Служби безпеки України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 червня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Національної академії Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування рішення житлово-побутової комісії про зняття з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку для отримання житла позачергово відмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 911/3259/16 Провадження N 12-50гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди учасники справи: позивач - ОСОБА_3 відповідач - не з'явився 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом. 1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І. 1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн. 1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування. 1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників. 1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна". 2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01. 2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року. 2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу. 2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено. 3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників. 3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої. 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи 4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду. 4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України. 4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. 5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється. 5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута. 5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення. 5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації. 5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва. 5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника. 5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо. 5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. 5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства. 5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце. 5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються. 5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. 5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N П/9901/101/18 Провадження N 11-217заі18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю в. о. секретаря судового засідання - помічника судді Траута А.В., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_3, представник відповідача - Мишковець О.В., представник третьої особи - Мажар Л.С., розглянула в судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Президента України, третя особа - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, про визнання протиправними та скасування Указів Президента України, поновлення на посаді за апеляційною скаргою Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року (судді Стрелець Т.Г., Білоус О.В., Бевзенко В.М., Шарапа В.М., Смокович М.І.), УСТАНОВИЛА: У травні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправними та скасувати укази Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації" та від 17 травня 2014 року N 479/2014 "Про призначення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити її на посаді члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі - Комісія) із 17 травня 2014 року. На обґрунтування своїх вимог позивач послався на відсутність передбачених статтею 20 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1280-IV "Про телекомунікації" підстав для його звільнення з цієї посади та визначених Законом України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" підстав для припинення його державної служби. При цьому позивач акцентував увагу на тому, що в оскаржуваному акті не вказано підстав для його звільнення. Суди розглядали справу неодноразово. Вищий адміністративний суд України постановою від 14 квітня 2016 року позов задовольнив частково, однак Верховний Суд України постановою від 25 жовтня 2016 року це рішення в частині задоволення позову скасував, а справу передав на новий судовий розгляд. 25 січня 2018 року позивач уточнив свої позовні вимоги і просив суд: визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити ОСОБА_6 на посаді члена Комісії з 20 травня 2014 року. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 30 січня 2018 року позов задовольнив. На зазначене судове рішення Мишковець О.В. як представник Президента України подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оспорюваний Указ Президента України підписано та видано в спосіб, передбачений Конституцією та законами України, при цьому наголошує, що норми законодавства не містять вимог стосовно обов'язкового обґрунтування у відповідному указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Також, на думку скаржника, позивач підпадає під дію Закону України від 16 вересня 2014 року N 1682-VII "Про очищення влади". Крім того, апелянт акцентує увагу на тому, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби й регулюються нормами спеціального законодавства, тому посилання суду попередньої інстанції на положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) є помилковим. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. У судовому засіданні 22 травня 2018 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Також цю скаргу підтримав представник третьої особи. Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін. Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Президент України Указом від 16 грудня 2011 року N 1140/2011 призначив ОСОБА_6 членом Комісії. Відповідно до Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 на підставі частини першої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статті 112 Конституції України із займаних посад звільнено Голову Комісії та п'ятьох її членів, у тому числі ОСОБА_6 Також установлено, що фактично позивача звільнено з посади 20 травня 2014 року. Задовольняючи позов, суд попередньої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуваний Указ є протиправним та підлягає скасуванню в частині звільнення позивача з посади, оскільки його видано з недотриманням передбаченого статтею 20 Закону України "Про телекомунікації" порядку, а також відповідач не мотивував конкретних підстав звільнення. Водночас суд дійшов висновку, що з метою ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача ОСОБА_6 потрібно поновити на попередній роботі. Перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених у апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Україна є правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі й мають відповідати їй (стаття 1, частини перша, другої статті 8 Основного Закону України). За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України). Конституційні повноваження Президента України визначено статтею 106 Конституції України, відповідно до якої Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Отже, оскаржуваний Указ Президента України є нормативним актом індивідуальної дії, а тому має відповідати як Конституції, так і законам України. У пункті 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Таким чином, будь-яка державна служба є публічною службою. За змістом частин першої та п'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова та члени Комісії є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова Комісії подає Президенту України пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад членів Комісії. Згідно із частиною четвертою цієї ж статті Голова або член Комісії може бути звільнений з посади у разі подання заяви про відставку, неможливості виконання обов'язків за станом здоров'я, припинення громадянства України, грубого порушення службових обов'язків, набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні злочину, наявності інших підстав, передбачених законами. Повноваження Голови або члена Комісії припиняються у разі його смерті, визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим. Не можуть бути підставами для звільнення Голови або члена Комісії набуття повноважень новообраним Президентом України. Водночас, підстави припинення державної служби встановлені статтею 30 Закону України "Про державну службу", за змістом якої, крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється у разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону; 7) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов'язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Вирішуючи спір, суд установив, що на момент прийняття оскаржуваного Указу Голова Комісії не подавав пропозиції Президенту України щодо звільнення позивача із займаної посади, при цьому ні в згаданому Указі, ні в будь-яких інших документах не зазначено й не мотивовано конкретних підстав звільнення позивача з посади, передбачених частиною четвертою статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статтею 30 Закону України "Про державну службу". З огляду на викладене не можна вважати, що оспорюваний Указ прийнято на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У випадку, який розглядається, має місце виконання установчих функцій главою держави щодо формування органів державної влади й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів, яка спрямовується на структурні перетворення в державному апараті. Водночас це не означає, що на особу, яка працює на відповідній посаді, не розповсюджуються передбачені статтею 43 Конституції України гарантії захисту від незаконного звільнення. В апеляційній скарзі представник відповідача звертає увагу на відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог щодо потреби обґрунтування у відповідному Указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог стосовно відображення в акті мотивів його прийняття не повинна тлумачитися як можливість прийняття невмотивованого акта. За правилами пункту 8 Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, проект акта Президента України вноситься на паперовому носії разом із його електронною копією, а також із супровідним листом, пояснювальною запискою, довідковими та аналітичними матеріалами, довідкою про погодження проекту (із зазначенням посадових осіб, з якими погоджено проект акта), якщо інше не передбачено законами України, актами Президента України. Пояснювальна записка має містити обґрунтування необхідності видання акта, посилання на норми Конституції, законів України, на основі і на виконання яких пропонується видання відповідного акта Президента України, характеристику його основних положень, інформацію про нормативно-правове регулювання відповідного питання. З матеріалів справи вбачається, що Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 квітня 2017 року витребував у Адміністрації Президента України пояснювальну записку, довідковий та аналітичний матеріал до проекту Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації". Проте відповідач вимог цієї ухвали не виконав, повідомивши про неможливість надання зазначених матеріалів у зв'язку з їх відсутністю. Відповідно до частини другої статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. У розглядуваній справі відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не довів, що на час прийняття ним спірного Указу існувала будь-яка з передбачених наведеними нормативно-правовими актами підстав для звільнення позивача з посади, та не зміг обґрунтувати, яка саме. Водночас не заслуговують на увагу посилання апелянта на положення Закону України "Про очищення влади", оскільки цей Закон набрав чинності 16 жовтня 2014 року, тобто після прийняття спірного Указу. ЗгаданийЗакон має свої чітко окреслені межі, процедуру застосування та безпосередньо не відноситься до спірних правовідносин у цій справі. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про протиправність та наявність у зв'язку з цим підстав для скасування оскаржуваного Указу в частині звільнення позивача з посади, є обґрунтованим. Також суд дійшов висновку, що оскільки позивача було звільнено незаконно, то його належить поновити на попередній роботі. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може визнати акт Президента України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині. При цьому пунктом 3 цієї ж правової норми передбачено право застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і тим самим взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції). Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про телекомунікації", не врегульовано процедури поновлення на посаді члена Комісії в разі його незаконного звільнення. Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення суд попередньої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин окремі положення КЗпП. Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Оскільки під час розгляду справи було встановлено обставини незаконного звільнення ОСОБА_6 із займаної посади, то правильним є і висновок суду першої інстанції про те, що ефективним способом відновлення її порушеного права в такому разі є поновлення позивача на попередній роботі. Доводи апелянта з приводу того, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби, врегульовані положеннями спеціальних законів і до них не можуть бути застосовані положення КЗпП, є помилковими, адже пріоритетність норм спеціальних законів не виключає можливості субсидіарного застосування норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 308, 310, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  12. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 12.04.2018 Київ К/9901/16797/18 817/925/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди в с т а н о в и л а : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області, в якому просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не проведено остаточного розрахунку із позивачем в день його звільнення. Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю. Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишено без змін. Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду України в порядку, передбаченому частиною 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент такого звернення) із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України. У заяві про перегляд просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив провадження у справі. З початком роботи Верховного Суду зазначену справу, на підставі підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС (у редакції цього Кодексу, викладеній згідно із Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII), передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у новій редакції заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняв до провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди. Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16. Як убачається зі змісту ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, Верховний Суд України дійшов висновку, що згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. В разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 жовтня 2016 року дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. З цього приводу колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону). Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов наступних висновків. За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Разом з тим, зі змісту ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, вбачається, що спір між сторонами виник саме через неповний, на думку позивачів, розрахунок з ними при звільненні із займаної посади. В ухвалі Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц предметом спору є, зокрема, стягнення невиплаченої вихідної допомоги під час розрахунку при звільненні, а у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16 - визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію як наукового працівника та компенсації за вимушений прогул, де суди дійшли висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Разом з тим, у справі, що розглядається, предметом позову є несвоєчасний розрахунок із позивачем у день його звільнення, а не стягнення невиплачених при остаточному розрахунку коштів, які входять до складових заробітної плати, що за своєю суттю є трудовим спором, а не спором про порушення законодавства про оплату праці. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися в ході судового розгляду, а тому, відповідно до норм статті 244 КАС України, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №817/925/14 слід відмовити. Керуючись ст.ст. 239, 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, - постановила : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року - відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий Т.Г.Стрелець Судді О.В.Білоус І.Л.Желтобрюх http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73355487
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 759/19440/15-ц Провадження N 14-105цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник позивачки ОСОБА_3- ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року в складі судді Миколаєць І.Ю. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року в складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В. у справі за позовом ОСОБА_3 до Торговельно-економічного коледжу про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, УСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що наказом від 29 серпня 2003 року N 75-к її прийнято на посаду викладача англійської мови Торговельно-економічного коледжу з оформленням трудових відносин шляхом укладення 01 вересня 2014 року трудового контракту строком до 31 серпня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 Комунального некомерційного підприємства "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва (далі - КНП "Консультативно-діагностичний центр") видав листок непрацездатності, в якому зазначив, що ОСОБА_3звільнена від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року (діагноз первинний: вагітність 30 тижнів). Цей листок непрацездатності її представник передав відповідачу. Рекомендованим листом ОСОБА_3 направила на адресу відповідача заяву про надання відпустки по вагітності та пологах від 13 серпня 2015 року та консультаційну довідку від 31 липня 2015 року, яку Торговельно-економічний коледж отримав 25 серпня 2015 року. Вказувала, що відповідач не видав наказ про надання їй відпустки по вагітності та пологах, не здійснив виплат на підставі листка непрацездатності, а 31 серпня 2015 року звільнив її із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку дії контракту. Посилаючись на порушення її трудових прав, просила скасувати наказ від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення її з посади викладача англійської мови, поновити на роботі з 31 серпня 2015 року та стягнути 2000 грн витрат на правову допомогу. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не виявила бажання та не повідомила відповідача про намір продовжити дію контракту, тому була звільнена у зв'язку з закінченням строку його дії відповідно до вимог трудового законодавства. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ Торговельно-економічного коледжу від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення ОСОБА_3 з посади викладача іноземної мови. Поновлено ОСОБА_3 на посаді викладача іноземної мови з 31 серпня 2015 року. Стягнуто з Торговельно-економічного коледжу на користь ОСОБА_3 1500 грн витрат на правову допомогу. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_3 звільнено з порушенням частини третьої статті 184 КЗпП України, за вимогами якої не допускається звільнення вагітних жінок, крім випадків, передбачених законом. Не погоджуючись з указаним рішенням суду апеляційної інстанції, Торговельно-економічний коледж звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року скасовано, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, встановивши обставини у справі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що права ОСОБА_3 не порушено, оскільки її звільнено з посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України. 29 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою судді Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Святошинського районного суду м. Києва. У задоволенні клопотання про зупинення виконання ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовлено. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 10 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_3 про перегляд рішень судів першої та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року. Зазначеною ухвалою скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй ухвалі від 01 квітня 2014 року Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Застосування частини третьої статті 184 КЗпП України не ставиться в залежність і від своєчасного повідомлення працівницею власника або уповноваженого ним органу про вагітність. Зазначена норма дає гарантію щодо обмежень на звільнення для вагітних жінок, а не лише жінок, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Разом з цим, зробивши висновок про обґрунтованість та правомірність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили, чи було запропоновано позивачу посаду на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Позиція Великої Палати Верховного Суду Отже, існує неоднакове застосування судам касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Встановлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Прийняття касаційною інстанцією постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору зі справи, а тому відповідні постанови не можуть бути предметом перегляду в порядку, передбаченому Главою 3 розділу V, і на них не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, суд остаточно справу не вирішив. Разом з тим у мотивувальній частині ухвали Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Судом касаційної інстанції висловлено правову позицію щодо застосування частини третьої статті 184 КЗпП України і вказана ухвала може бути підставою для перегляду судового рішення. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов'язки та відповідальність, а також особливості порядку звільнення чи продовження дії контракту. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. У статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Згідно з пунктом 10 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року N 170, у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави припинення та розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення. Вирішуючи питання про припинення строкового трудового договору, у разі надання права працівнику ставити питання про його продовження, однак якщо працівник таке право не використав, трудові відносини між сторонами контракту припинилися і фактично не тривали на час закінчення дії строкового договору, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має підстави звільнити працівника у зв'язку з закінчення строку трудового договору. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості. Таке звільнення можливе, на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням, однак власник зобов'язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (підприємством) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору. Тобто звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я). Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника немає. Однак при невиконанні власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Такий правовий висновок зроблено як Верховним Судом України у постанові у справі за N 6-127цс12 від 23 січня 2013 року, так і підтверджено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі N 175/167/16-ц від 16 січня 2018 року. Велика Палата Верховного Суду підтверджує вказаний правовий висновок і не вбачає підстав для відступу від нього, оскільки норми права до спірних правовідносин застосовано правильно. Суди у вказаній справі встановили, що ОСОБА_3 працювала у Торговельно-економічному коледжі на посаді викладача іноземної мови на підставі контракту, укладеного 01 вересня 2014 року строком до 31 серпня 2015 року. Згідно з пунктом 5.4 контракту за два місяці до закінчення строку його дії контракт може бути продовжений чи укладений на новий строк. 26 березня 2015 року ОСОБА_3 стала на облік в жіночу консультацію філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" у зв'язку з вагітністю. З 01 по 10 квітня 2015 року ОСОБА_3 перебувала на стаціонарному лікуванні у Київському пологовому будинку N 3, а з 11 квітня 2015 року - виїхала до Іспанії, де перебувала під наглядом іспанських лікарів до народження дитини - 28 вересня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" видав листок непрацездатності серії АГЧ N 422147 про те, що ОСОБА_3 звільняється від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року у зв'язку з вагітністю, який 10 серпня 2015 року завідувачем філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва відкликаний у зв'язку з порушеннями при його видачі. 21 серпня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на адресу відповідача направила заяву ОСОБА_3 від 13 серпня 2015 року про надання їй відпустки по вагітності і пологам разом із довідкою лікаря з перекладом на українську мову. Згідно з наказом від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр ОСОБА_3 звільнено з посади викладача іноземної мови на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії контракту. Позивачка не спростувала, що станом на день закінчення строку трудового контракту - 31 серпня 2015 року - трудові відносини між сторонами фактично не тривали, за актами відповідача ОСОБА_3 була відсутня на робочому місці, 12 червня 2015 року відповідач направляв позивачці лист з повідомленням про закінчення строку дії контракту, а сама ОСОБА_3 не виявила бажання про намір продовжити дію контракту, як це передбачено у пункті 5.4 контракту з педагогічним працівником від 01 вересня 2014 року. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, зробив правильний висновок, що звільнення ОСОБА_3 відбулося відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України, яка передбачає можливість звільнення вагітних жінок після закінчення строкового трудового договору, при цьому головною умовою можливості такого звільнення є імперативна вимога щодо обов'язкового працевлаштування такої жінки зі збереженням середньої заробітної плати протягом трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Разом з тим позовних вимог про виконання відповідачем зобов'язання по працевлаштуванню позивачка не заявляла, однак не позбавлена такої можливості. Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є законним та обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 та скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року немає. Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року у справі N 826/26366/15, від 21 березня 2018 року у справі N 813/6512/15 та від 16 квітня 2018 року у справі N 805/771/16, на які ОСОБА_3 посилається у своїх поясненнях, не є підставою для перегляду судових рішень, оскільки правовідносини не є тотожними із тими, що були предметом перегляду, так як стосувалися застосування частини третьої статті 184 КЗпП України при скороченні штату працівників. З аналізу постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2018 року у справі N 234/8701/17 також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, оскільки позов подано з підстав невзяття позивачки на облік як внутрішньо переміщеної особи. За змістом статті 3605 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості, а саме: звільнення, зокрема, вагітних жінок можливе на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, однак провадиться з обов'язковим працевлаштуванням вагітної, тобто власник або уповноважений ним орган зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором, або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника на роботі немає. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке звільнило вагітну жінку, обов'язку по працевлаштуванню є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпПУкраїни обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, виплати їй середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, а не про поновлення на попередній роботі. За заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання підприємством (установою, організацією) зобов'язання по її працевлаштуванню. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 17 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/11188/17 Провадження N 12-92гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. розглянула касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області (далі - Профспілка, позивач) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 Господарського суду міста Києва за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення заборгованості у розмірі 72273,60 грн. Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач - не з'явився ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2017 року Первинна профспілкова організація Управління Національного банку України у Тернопільській області звернулася з позовом до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн заборгованості з відрахування коштів на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач, з посиланням на приписи статей 42, 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" статей 249, 250 Кодексу законів про працю України, зазначив про обов'язок відповідача здійснювати відрахування профспілкам коштів на культурно-масову, фізкультурну й оздоровчу роботу, який спрямований на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки та безпосередньо стосується господарського забезпечення діяльності профспілки як негосподарюючого суб'єкта, згідно з вимогами частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 1.3. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач звернувся до господарського суду з клопотанням про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, на думку відповідача, спір у цій справі не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, вимоги позивача спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових відносин, відтак підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва (суддя Лиськов М.О.) від 06 вересня 2017 року провадження у справі за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України. 2.2. Господарський суд, керуючись приписами статті 3 Господарського кодексу України, статей 1, 4, 12, 21 Господарського процесуального кодексу України (наразі й далі - в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" дійшов висновку, що спір у справі виник із колективного договору, трудових правовідносин, спрямований на захист трудових прав працівників і не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року (судді: Михальська Ю.Б. - головуючий, Тищенко А.І., Отрюх Б.В.) ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року залишено без змін. 2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду та також указав, що вимоги позивача у справі спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових правовідносин, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, незалежно від того, що сторонами у справі є юридичні особи. 3. Короткий зміст касаційної скарги та позиція інших учасників справи 3.1. У листопаді 2017 року Профспілка звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року, а справу передати до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про неправильне застосування судами приписів статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), хибного визначення судами суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин та, відповідно, помилкового висновку судів попередніх інстанцій про припинення провадження у справі, як спору, який не підлягає вирішенню у господарських судах. 3.3. На переконання позивача, суди помилково кваліфікували спірні правовідносини, як трудовий спір, оскільки Профспілка не виступає від імені працівників та не є представником трудового колективу, а звернулася до суду за захистом свого права на отримання встановлених статтею 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статті 250 Кодексу законів про працю України відрахувань, які спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки, як негосподарюючого суб'єкта; суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК України, а характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 3.4. Крім того, позивач послався на практику Вищого господарського суду України (постанова від 28 квітня 2009 року у справі N 13/178, постанова від 29 листопада 2016 року у справі N 904/3674/16) щодо розгляду таких спорів у порядку господарського судочинства та зазначив про численні випадки відмови судів загальної юрисдикції в розгляді подібних спорів у порядку цивільного судочинства (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року у справі N 6-30097св14). 3.5. Відповідач у відзиві заперечив доводи касаційної скарги, вказав, що вимоги позивача у цій справі не мають характеру господарських, оскільки спрямовані на захист трудових прав працівників, виникають із трудових правовідносин, відтак, не підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. 4. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 за позовом Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України в Тернопільській області до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн. передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з тих підстав, що позивач у касаційній скарзі оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, відповідно до приписів частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Статтею 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України (в редакції Закону N 2147-VIII, яка є чинною на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.3. За змістом частин першої-третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. 5.4. Приписами частини першої статті 4 Господарського кодексу України передбачено, що трудові відносини не є предметом регулювання цього Кодексу. 5.5. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". 5.6. Працівники мають право, зокрема, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статутом професійної спілки. (стаття 2, частини перша, друга статті 246 Кодексу законів про працю України). 5.7.Права професійних спілок, їх об'єднань визначаються Конституцією України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 Кодексу законів про працю України). 5.8. За змістом статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. 5.9. Статтею 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" встановлено, що роботодавець зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації, а статтею 44 цього Закону передбачено, що роботодавці зобов'язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері - за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань. 5.10. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульованоЗаконом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 5.11. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання. 5.12. Відповідно до статті 2 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. 5.13. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону). 5.14. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" передбачена у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). 5.15. Суди з'ясували, що сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв'язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду 6.1 З огляду на викладені положення законодавства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір - господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення із позовною заявою визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції). 6.3. Натомість колективні трудові спори це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України від 3 березня 1998 року N 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 6.4. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). 6.5. Враховуючи суть спору, спрямовану на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" висновок судів попередніх інстанцій про неможливість вирішення цього спору у порядку господарського судочинства є правильним. 6.6. За пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 6.7. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України (чинної редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 6.8. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права (стаття 309 ГПК України чинної редакції). 6.9. Таким чином, враховуючи правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права підстави для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції відсутні. 7. Розподіл судових витрат 7.1. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін новий розподіл судових витрат не проводиться. На підставі викладеного, керуючись підпунктами 1, 2, 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" статтями 129, 301, 302, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 761/36024/16-ц провадження № 61-1761св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування» розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року у складі головуючого-судді Гуменюк А. І. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Вербової І. М., Шахової О. В., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі - ПАТ «Укргазвидобування») про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги мотивовані тим, що він з 07 квітня 2014 року позивач обіймав посаду начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» на підставі наказу про переведення від 07 квітня 2014 року № 58-к. Перебуваючи у трудових відносинах із відповідачем, 15 серпня 2016 року він звернувся із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, яка доводиться йому онуком, до досягнення нею трирічного віку з 26 серпня 2016 року до 19 лютого 2018 року. До заяви було долучено всі необхідні документи, як це передбачено статтями 18, 20 Закону України «Про відпустки». Однак, листом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 серпня 2016 року йому було неправомірно відмовлено у наданні такої відпустки, з тих підстав, що до заяви не додано довідку з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги. Позивач зауважував, що до заяви ним було додано довідку, видану в Управлінні соціального захисту населення Крюківського району Полтавської області про те, що матері дитини, ОСОБА_4, була призначена допомога при народженні дитини та інші виплати остання не отримує, окрім того, допомогу по догляду за дитиною скасовано з 01 липня 2016 року. Разом з цим, позивач зазначав, що відповідач, продовжуючи вчиняти неправомірні дії, 09 серпня 2016 року видав наказ № 245-к про його звільнення, у зв'язку із скороченням чисельності штату відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, з численними порушеннями процедури такого звільнення. Відповідно до листів непрацездатності, у період з 14 січня 2016 року до 03 березня 2016 року він був тимчасово непрацездатним. З 29 лютого 2016 року позивач перебував у щорічній основній відпустці строком 94 календарні дні, та з 16 травня 2016 року до 08 вересня 2016 року знову був тимчасово непрацездатним. Тобто, за час відсутності позивача, роботодавцем не могла бути витримана процедура установлених вимог про вивільнення працівника, а саме попереджено його за 2 місяці про наступне вивільнення та запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві. Натомість, вважає, що днем, коли його було попереджено про подальше вивільнення та запропоновано йому іншу роботу у ПАТ «Укргазвидобування» слід вважати - 09 вересня 2016 року, тому саме з цієї дати слід відраховувати два місяці, після спливу яких його може бути звільнено з посади у зв'язку із скороченням чисельності штату. Окрім того, діями відповідача, які полягали у неправомірному звільненні з роботи, неправомірній відмові у наданні відпустки, позивачеві також була спричинена моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях у зв'язку із неправомірною поведінкою щодо нього, порушення його законних прав, він не працював тривалий час, проходив лікування внаслідок стресової ситуації, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. З огляду на наведене та з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив визнати незаконною відмову у наданні йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; визнати неправомірним звільнення та скасувати наказ про звільнення від 09 вересня 2016 року № 245-к.; поновити його на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у ПАТ «Укргазвидобування»; зобов'язати ПАТ «Укргазвидобування» здійснити йому виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 09 вересня 2016 року до 18 травня 2017 року у розмірі 122 848,11 грн, зобов'язавши при цьому сплатити всі обов'язкові платежі та податки; зобов'язати надати йому відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по 19 лютого 2018 року; стягнути із ПАТ «Укргазвидобування» на його користь моральну шкоду, завдану неправомірними діями у розмірі 5 000,00 грн; стягнути на його користь витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги у розмірі 3 307,20 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к «По особовому складу» про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування». Поновлено ОСОБА_3 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року. Стягнуто з ПАТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 321 113,30 грн з індексацією. Стягнути з ПАТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн. Визнано незаконною відмову ПАТ «Укргазвидобування» у наданні відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трирічного віку. Зобов'язано ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трирічного віку. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» з 9 вересня 2016 року та в частині присудження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні положень статей 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про наступне його вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що він відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду. Крім того, суд першої інстанції, вирішуючи спір щодо визнання незаконної відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні позивачеві відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання такої відпустки, виходив з того, що позивачем, як дідом ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 було надано відповідачу всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством з урахуванням змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», для призначення ОСОБА_3 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку до 19 лютого 2018 року та те, що суд не вправі втручатися в господарську діяльність товариства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції погодився з його висновками. У касаційній скарзі ПАТ «Укргазвидобування» просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, не передаючи справи на новий розгляд, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Касаційна скарга ПАТ «Укргазвидобування» мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили норму статті 49-2 КЗпП України, дійшовши висновків про те, що позивач належним чином не був попереджений про майбутнє вивільнення, не звернули уваги на те, що чинне законодавство не забороняє підприємству персонально попереджати працівника про таке вивільнення у період його відсутності на роботі (у період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці). Крім того, позивачем не було подано заяву про переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, що унеможливило його переведення на запропоновану посаду. Ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суди першої та апеляційної інстанції неправильно обрахували цей розмір, чим порушили положення частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Також, судами першої та апеляційної інстанцій залишено поза увагою, що вимога про поновлення позивача на посаді була заявлена ним 03 травня 2017 року шляхом подання до суду першої інстанції заяви про збільшення позовних вимог, тобто після початку розгляду справи по суті, який розпочався 25 квітня 2017 року, чим порушено вимоги статті 31 ЦПК України 2004 року. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення виходячи з такого. Судами встановлено, що з 16 травня 2005 року ОСОБА_3 працював в апараті управління Дочірньої компанії «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз Україна», правонаступником якої є ПАТ «Укргазвидобування», а з 07 квітня 2014 року на підставі наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 07 квітня 2014 року № 58-К, переведений на посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 05 лютого 2016 року № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та зміни до штатного розкладу», зокрема, затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» (Додаток №1), ліквідовано механіко-енергетичне управління, виключено зі штатного розпису посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік, затверджено зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», що додаються до цього наказу (Додаток № 2). Відповідно до акта від 01 березня 2016 року, складеного комісією департаменту по роботі з персоналом за участю начальника департаменту по роботі з персоналом Асаулова В. О., начальника управління кадрів департаменту по роботі з персоналом Дробини С. В., заступника начальника управління - начальника відділу комплектування та підготовки кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_10, ОСОБА_3, начальник механіко-енергетичного управління - головний механік, з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. 01 березня 2016 року перебував в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування» (м. Київ, вул. Кудрявська, 26/28), що також підтверджується роздруківкою системи контролю доступу до адмінбудівлі ПАТ «Укргазвидобування». Зі змісту зазначеного акта вбачається, що 01 березня 2016 року о 09 год. 20 хв. та о 09 год. 25 хв. начальник департаменту по роботі з персоналом Асаулов В. О. в присутності Дробини С. В. та ОСОБА_11 попередив ОСОБА_3 про майбутнє звільнення його на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, в установленому законодавством порядку та запропонував ОСОБА_3 ознайомитись з письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01 березня 2016 року № 14/1-014-1478 і переліком вакантних посад, на одну з яких керівництво ПАТ «Укргазвидобування» пропонує йому переведення для подальшої роботи, та ознайомив ОСОБА_3 з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в про надання йому відпустки, згідно раніше поданої ним заяви. Проте, ОСОБА_3 відмовився від ознайомлення під підпис із наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в, та із письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що складено відповідні акти від 01 березня 2016 року. Також судами встановлено, що в період з 14 січня 2016 року до 09 березня 2016 року, з 16 травня 2016 року до 10 червня 2016 року, з 13 липня 2016 року до 12 серпня 2016 року та з 15 серпня 2016 року до 08 вересня 2016 року позивач був тимчасово непрацездатним, що підтверджується відповідними листками непрацездатності. Крім того, на підставі заяви про надання щорічної основної відпустки строком на 94 календарні дні з 29 лютого 2016 року відповідно до наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-В, ОСОБА_3 надано відпустку на 94 календарні дні з 29 лютого 2016 року до 05 червня 2016 року включно. 09 вересня 2016 року позивач приступив до роботи, та в цей же день отримав список додаткових вакансій по ПАТ «Укргазвидобування» та погодився на переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів. Листом ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 14/2-14 відповідач просив позивача до 13 год. 30 хв. 09 вересня 2016 року надати до департаменту по роботі з персоналом ПАТ «Укргазвидобування» певний перелік документів, зокрема, копії документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду. Відповідно до акта від 09 вересня 2016 року, складеного Дробиною С. В., ОСОБА_10., ОСОБА_12 вбачається, що о 13 год. 25 хв., начальник управління кадрів департаменту по роботі з персоналом Дробина С. В. запропонував ОСОБА_3 надати копії документів, які вказані в листі ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 14/2-14, і які необхідні для його переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, на яку позивач надав згоду на переведення, проте ОСОБА_3 копії документів не надав та наявність кваліфікації і досвіду роботи, необхідної на переведення на вказану посаду, не підтвердив. 09 вересня 2016 року ПАТ «Укргазвидобування» направлено подання № 14/1-01-6807 до Первинної профспілкової організації ПАТ «Укргазвидобування», в якому просило у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі в апараті управління ПАТ «Укргазвидобування» та неможливістю переведення працівника на іншу роботу (відмова від переведення на запропоновані посади) надати згоду на розірвання трудового договору із ОСОБА_3 На засіданні профкому первинної профспілкової організації «Укргазвидобування» (протокол від 09 вересня 2016 року № 20) надано згоду профспілкового комітету на розірвання трудового договору із начальником механіко-енергетичного управління - головним механіком ОСОБА_3, у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» на підставі пункту 1 статті40 КЗпП України та відмови ОСОБА_3 від запропонованих йому вакантних посад. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к ОСОБА_3, начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка, звільнено з роботи 09 вересня 2016 року, у зв'язку із скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу посаду на підставі пункту1 статті 40 КЗпП України, на підставі зміни до штатного розкладу. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Частиною 2 статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Згідно зі статтею 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пп. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно з частинами 1, 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. За змістом частини другої статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Відповідно до ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КзпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Такий правовий висновок відповідає правовим позиціям ВерховногоСуду України, викладеним у своїх постановах від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2487цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні положень статей 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про наступне його вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що він відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду. Ненадання позивачем копій документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду, не можуть бути у цьому випадку підставою для звільнення ОСОБА_3 Крім того, ознайомлення позивача з вакантними посадами, обов'язок його надати певні документи для підтвердження кваліфікації, надання профспілкою дозволу на звільнення позивача та звільнення відповідача відбулось протягом одного дня, що також свідчить про недотримання відповідачем вимог чинного законодавства. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що позивача було належним чином повідомлено про майбутнє вивільнення 01 березня 2016 року є необґрунтованим, оскільки не відповідає встановленим обставинам справи. Так, в матеріалах справи наявні акти від 01 березня 2016 року: про перебування ОСОБА_3 в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування», про відмову ОСОБА_3 від ознайомлення з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в та про відмову ОСОБА_3 від ознайомлення з письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, які складені комісією у одному ж тому ж складі та не містять жодних підписів позивача, а отже не можуть бути належними доказами ознайомлення позивача з цими наказами. Також судами правильно було обчислено розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Здійснюючи розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, та здійснив розрахунок за останні два місяці роботи позивача у листопаді-грудні 2015 року з урахуванням довідки ПАТ «Укргазвидобування» від 16 травня 2017 року № 13- 1/170, згідно з якою ОСОБА_3 відпрацював 18 робочих днів та 23 робочі дні. Розмір заробітної плати за вказаний період склав 69 293,06 грн, відтак середньоденний заробіток позивача складав 1 690,07 грн (69 293,06 грн : 41 робочий день = 1 690,07 грн), кількість днів прогулу складає 190 днів (190 дні х 1 690,07 грн = 321 113,30 грн). Такий розрахунок є правильним та відповідачем не спростований. Доводи касаційної скарги ПАТ «Укргазвидобування» про те, що вимога про поновлення позивача на посаді була заявлена ним 03 травня 2017 року шляхом подання до суду першої інстанції заяви про збільшення позовних вимог, тобто після початку розгляду справи по суті, який розпочався 25 квітня 2017 року, чим порушено вимоги статті 31 ЦПК України 2004 року є необґрунтованими, оскільки зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач оскаржив до суду наказ про звільнення, а в подальшому уточнив свої вимоги та просив поновити його на займаній посаді, тобто вимога про поновлення його на роботі не є зміною предмету позову, та має лише уточнюючий характер. Також, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачеві було неправомірно відмовлено у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Згідно з абзацем 2 пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки», визначено такий вид соціальної відпустки як відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону). Статтею 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів. За бажанням жінки або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. Аналогічні положення закріплені у статті 179 КЗпП України. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки або осіб, зазначених у частині третій статті 18 цього Закону, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Згідно з пунктом 7 розділу II Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності 01 квітня 2014 року, у Законі України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» виключено розділ IV «Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку», тобто, починаючи з 01 квітня 2014 року, такий вид соціальної допомоги як допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, законодавством не передбачено. Таким чином, вимогу частини четвертої статті 20 Закону України «Про відпустки», про необхідність надання довідки про припинення виплати матері допомоги по догляду за дитиною, слід розглядати з урахуванням змін, які були внесені до законодавства станом на час звернення позивача із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, тому, слід дійти висновку, що вимога про надання довідки про припинення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною є незаконною та такою, що суперечить чинному законодавству України, оскільки така допомога діючим законодавством вже не передбачена. Особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків і батьків-вихователів), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Судами попередніх інстанцій враховано те, що відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_13 (матері дитини) не надавалась виплата допомоги для догляду за дитиною у відповідності до статті 18 Закону України «Про відпустки» їй не нараховувалась і станом на 11 серпня 2016 року не здійснювалась. Судами також було встановлено, що ОСОБА_4 перебуває на обліку в управлінні та отримує державну допомогу при народженні дитини згідно Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» на дитину, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка була призначена згідно заяви від 13 травня 2015 року на період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року в сумі 10 320,00 грн та на період з 01 березня 2015 року до 28 лютого 2018 року в сумі 860,00 грн. Державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_4 не призначалась у зв'язку із внесенням змін в законодавство. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_3 про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку підлягають частковому задоволенню шляхом визнання незаконною відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні ОСОБА_3 відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку. Позивачем, як дідом ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 було надано відповідачеві всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством з урахуванням зазначених вище змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» для призначення ОСОБА_3 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку по 19 лютого 2018 року. З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73304435
  16. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2018 Київ Пз/9901/8/18 820/6514/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Коваленко Н.В., суддів: Анцупової Т.О., Гімона М.М., Стародуба О.П., Кравчука В.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому (з урахуванням уточнення позовних вимог від 12.02.2018) просить суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських, зобов'язавши Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських станом на 01 січня 2016 року, яка виготовлена Ліквідаційною комісією ГУ МВС України у Харківській області, та вчинити дії щодо виплати пенсії з 01 січня 2016 року з урахуванням раніше проведених виплат. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є пенсіонером органів внутрішніх справ, якому призначена пенсія за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Позивач вважає, що законодавством йому гарантовано право на перерахунок пенсії у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців та осіб, які мають право на пенсію за вказаним Законом. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 3. Згідно з позовною заявою та поясненням від 12.02.2018 свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29 грудня 2015 року набув чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, а саме: статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення позивача від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. На думку позивача, відповідач протиправно не здійснює перерахунок пенсії позивачу у зв'язку з відсутністю бюджетних коштів, необхідних для проведення перерахунку пенсій, оскільки чинним законодавством не передбачене право органів Пенсійного фонду України щодо відстрочення або звільнення від виплати пенсійних виплат у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування 4. 17 січня, 12 і 13 лютого 2018 року відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволені позову. На думку відповідача, постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», яка набрала чинності 02 грудня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 900, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції. Відповідач зазначив, що у зв'язку з надходженням вичерпної інформації від Міністерства внутрішніх справ України про підстави перерахунку пенсій, ураховуючи вимоги пункту 2 Порядку № 45, Пенсійний фонд України листом від 28.03.2017 № 9493/02-23 повідомив головні управління Пенсійного фонду України в областях та м. Києві про підстави для проведення перерахунку пенсій і про необхідність підготовки та надання ліквідаційним комісіям списків осіб, які мають право на перерахунок пенсії у строки, передбачені Порядком № 45, зазначивши, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій слід забезпечити після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. У своїх запереченнях відповідач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012, в якому встановлено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. У Рішенні також зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Листами від 28.03.2017 № 9494/02-23 та від 22.06.2017 № 19922/02-23 Пенсійний фонд України звернувся до Міністерства соціальної політики України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо необхідності повідомлення Міністерства фінансів України про виділення додаткових асигнувань для забезпечення перерахунку пенсій. Кошти, необхідні для перерахунку та виплати пенсій особам з числа колишніх працівників міліції, до цього часу з Державного бюджету України не виділені. Відповідач стверджує, що виходячи з підпункту 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача. Крім того, відповідач вважає, що вимога позивача в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок пенсії позивачу з 01.01.2016 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до абзацу третього пункту 10.3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7, резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Відповідач у відзиві зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються періоду з 01.01.2016, що, враховуючи дату звернення до суду, виходить за межі шестимісячного строку звернення до суду. За таких умов наявні підстави для застосування положень статтей 122, 12З Кодексу адміністративного судочинства України щодо залишення позову без розгляду. 5. Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться. Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ 6. ОСОБА_1 є пенсіонером органів внутрішніх спав, майором міліції, якому з 01 січня 2015 року призначена пенсія за вислугу років згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», що підтверджується посвідченням № 34759, виданим УФРЕ УМВСУ в Харківській області, копія якого міститься в матеріалах адміністративної справи (а.с. 16). 7. Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області. 8. 08.02.2017 Пенсійний фонд України отримав від Міністерства внутрішніх справ України лист від 03.02.2017 № 1461105/22-2017 про підстави перерахунку пенсій. 9. Міністерство внутрішніх справ України листом від 22.03.2017 № 4019102/22-2017, який отримано Пенсійним фондом України 28.03.2017, надав необхідну інформацію для проведення перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), яка запитувалася листом Пенсійного фонду України від 14.02.2017 № 4133102-23. 10. 28.03.2017 листом за вих. № 9493/02-23 Пенсійний Фонд України повідомив свої територіальні органи (головні управління ПФУ) про підготовку та надання списків пенсіонерів Міністерства внутрішніх справ України, які мають право на перерахунок пенсій до Ліквідаційних комісій. 11. Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». 12. У подальшому на адресу Головного управління МВС України у Харківській області надіслано списки осіб для видачі довідок. 13. На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. 14. Згідно з довідкою ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області від 19.06.2017 №100/34759-2003016137, виданою ОСОБА_1, відповідно до рішення Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 розмір грошового забезпечення за нормами, чинними на 01 січня 2016 року за посадою СТАРШ. ІНСПЕКТ.-ЧЕРГОВ.ЧЧ. ШТАБУ БАТАЛЬОНУ ПС (метро) ХМУ ГУ МВСУ в Х.О. - СТАРШ.ІНСПЕКТОР, становить: посадовий оклад - 2500,00; оклад за спец. звання майор поліції - 2000,00; надбавки за вислугу років -1800,00; премія - 171,99, всього - 6471, 99 гривні. Копія зазначеної довідки міститься в матеріалах адміністративної справи (а. с. 11). 15. 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 направив на адресу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторну заяву про причини неперерахування йому пенсії як пенсіонеру органів внутрішніх справ відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції». 16. Листом від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повідомило позивача, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій буде проведено після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 17. Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, є Закон України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Закон № 2262-ХІІ). Цим Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв'язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист. 18. Згідно з частиною четвертою статті 63 Закону № 2262-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у строки, передбачені частиною другою статті 51 цього Закону. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим зі служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. 19. 29 грудня 2015 року набрав чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). 20. Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ. Статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». 21. Статтею 51 Закону № 2262-ХІІ передбачено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. 22. Відповідно до абзацу другого розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» за колишніми працівниками міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені цим Законом для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб. 23. Згідно із статтею 102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 24. Кабінет Міністрів України постановою від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі - Постанова № 988) та постановою від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановив розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, що значно перевищують посадові оклади і плату за спеціальні звання колишніх працівників органів внутрішніх справ. 25. Постанова № 988 набрала чинності 02 грудня 2015 року. 26. Порядок проведення перерахунку пенсій встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393» (далі - Порядок № 45), яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. 27. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 Порядку № 45 перерахунок раніше призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ пенсій проводиться у разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за Законом, або у зв'язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. 28. На підставі зазначеного в пункті 1 Порядку № 45 рішення Кабінету Міністрів України Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, ДПС, Управління державної охорони, Адміністрація Держспецзв'язку, Адміністрація Держприкордонслужби, ДПтС, ДСНС (далі - державні органи) повідомляють у п'ятиденний строк Пенсійному фонду України про підстави перерахунку пенсій військовослужбовцям. 29. Пенсійний фонд України повідомляє у п'ятиденний строк з моменту надходження інформації від державних органів своїм головним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головні управління Пенсійного фонду України) про підстави для проведення перерахунку пенсій та про необхідність підготовки списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку (далі - списки). 30. Головні управління Пенсійного фонду України складають у десятиденний строк з моменту надходження зазначеної інформації списки за формою згідно із додатком 1 та подають їх органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів видавати довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії. 31. На підставі списків уповноважені органи готують для перерахунку пенсії довідки про розмір грошового забезпечення кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно із додатком 2 та у місячний строк подають їх головним управлінням Пенсійного фонду України. 32. Довідки видаються державним органом, з якого особи були звільнені із служби, якщо інше не передбачено цим Порядком. 33. Відповідно до пункту 4 Порядку № 45 перерахунок пенсії здійснюється на момент виникнення такого права і проводиться у строки, передбачені частинами другою і третьою статті 51 Закону №2262-ХІІ. Якщо внаслідок перерахунку розмір зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому розмірі. 34. Згідно з частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. 35. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 36. Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності. 37. Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. 38. Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10). 39. Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету. 40. Крім того, Конституційний Суд України розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист певних категорій громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управлінні державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016). У рішенні від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист» Конституційний Суд України прямо зазначив, що служба в органах внутрішніх справ має ряд специфічних властивостей (служба в правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей), що повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи 41. Суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що Постанова № 988, яка набрала чинності 02.12.2015, тобто до набрання чинності Законом № 900-VIII, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції, оскільки на день набрання чинності Законом № 900-VIII Постанова № 988 діяла і є чинною на даний час. Конституційний Суд України у Рішенні від 9 лютого 1999 року № 21-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Збільшення грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 42. Суд також вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність постанови Кабінету Міністрів України про встановлення умов, порядку та розмірів перерахунку пенсій особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України (міліції), оскільки порядок проведення перерахунку пенсій, встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393», яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. Постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» та від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями. 43. Посилання відповідача на те, що нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача, є неналежними, оскільки відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Натомість згідно з підпунктом 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зазначена норма не передбачає дискреційних повноважень у відповідача щодо нарахування, перерахунку та виплати пенсії у розумінні Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980. 44. Суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду з огляду на наступне. Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Кодекс адміністративного судочинства України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Натомість спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та строки перерахунку пенсій є Закон № 2262-ХІІ. Згідно з частиною третьою статті 51 Закону України № 2262-ХІІ (у редакції Закону України від 15.07.2015 № 614, який набрав чинності 01.01.2016) перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. У ході розгляду справи встановлено, що перерахунок розміру пенсії позивачу у зв'язку з набуттям чинності Постановою № 988 та Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», яким внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, не проведений з 01.01.2016 саме з вини державних органів, на яких покладено обов'язок щодо перерахунку та виплати пенсії позивачу. Тому право позивача щодо перерахунку пенсії з 01 січня 2016 року є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком у силу вимог частини третьої статті 51 Закону України № 2262-ХІІ. Висновки за результатами розгляду справи 45. Відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» зміна грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988, яка набрала чинності 02 грудня 2015 року. 46. Згідно зі статтею 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» позивач має право на перерахунок пенсії з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Оскільки Постанова № 988, якою встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, набрала чинності 02 грудня 2015 року, ОСОБА_1 має право на перерахунок пенсії з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських, з 01 січня 2016 року. 47. Ураховуючи те, що право позивача на перерахунок пенсії встановлено чинним законодавством України, дотримано всі вимоги, передбачені Порядком № 45, для проведення перерахунку пенсії, ОСОБА_1 має законні підстави щодо перерахунку його пенсії на підставі довідки про грошове забезпечення з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. При цьому, посилання відповідача на відсутність коштів на проведення виплати пенсії в перерахованому розмірі порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном. Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення Європейського суду у справі «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року). 48. При цьому суд звертає увагу на підвищені гарантії соціальної захищеності осіб, що перебувають на службі в органах внутрішніх справ, з боку держави, що повинні бути реалізованими у комплексі заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист»). 49. За результатами судового розгляду встановлено, що Ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Харківській області на підставі списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку, надала до ГУ ПФУ в Харківській області довідку від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії ОСОБА_1, що свідчить про дотримання державним органом Порядку № 45 у частині надання довідок до органу Пенсійного фонду. 50. На порушення вимог статті 51 Закону № 2262-ХІІ та Порядку № 45 відповідач - орган Пенсійного фонду пенсію ОСОБА_1 після надходження довідки не перерахував. 51. Суд зауважує, що відповідачем у листі від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 не заперечувалося право ОСОБА_1 щодо перерахунку та виплати пенсії згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Неможливість перерахувати та виплатити пенсію позивачу відповідач пояснив відсутністю коштів у Державному бюджеті України. 52. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 53. У зв'язку з викладеним, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії. 54. Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Ознаки типових справ 55. 1) позивач: пенсіонер органів внутрішніх справ; фізична особа, якій призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ»; 2) відповідач: суб'єкт владних повноважень - територіальний орган Пенсійного фонду України, на обліку якого стоїть позивач та який здійснює виплату пенсії позивачу; 3) предмет спору: бездіяльність відповідача (відмова вчинити дії) щодо перерахунку та виплати пенсії пенсіонеру органів внутрішніх справ з 01 січня 2016 року згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтею 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданих відповідними органами/особою-пенсіонером довідок про розмір грошового забезпечення з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм 56. Висновки Верховного Суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення пенсіонерів органів внутрішніх справ, яким призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», до суду з адміністративними позовами до територіальних органів Пенсійного фонду України, на обліку яких стоять позивачі та які здійснюють виплату пенсій позивачам, з позовними вимогами щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача (відмови вчинити дії) щодо здійснення перерахунку та виплати позивачам пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських; зобов'язання відповідачів здійснити перерахунок та виплату пенсії позивачам з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. 57. При застосуванні висновків Верховного Суду в цій зразковій справі суди повинні враховувати те, що довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських повинні бути отримані з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Ці довідки повинні бути чинними. 58. Суди повинні встановити, чи дотримано всіх вимог, передбачених Порядком № 45, для проведення перерахунку та виплати пенсії позивачам. Керуючись статтями 241-246, 262, 263, 266, 290 Кодексу адміністративного судочинства України, ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл.Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51,63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344). Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення. Головуючий суддя Н.В.Коваленко Судді Т.О.Анцупова М.М.Гімон О.П.Стародуб В.М.Кравчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/72290243
  17. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 06 лютого 2018 року м. Київ Справа № 686/13410/16-ц Провадження № 14-4 зц 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 до Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області про скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.» і стягнення з відповідача 30 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року, постановлену суддею Мороз В. О., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корніюк А. П., Пєнти І. В. , Талалай О. І. Учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Головне територіальне управління юстиції у Хмельницькій області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2016 року начальник Летичівського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області ОСОБА_3 подала позов до Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області про: 1.1. Скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.»; 1.2. Стягнення з відповідача 30 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована незаконністю притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, оскільки вона діяла відповідно до вимог Конституції України й інших нормативно-правових актів, а неправомірними діями відповідача порушені права позивача та гарантії як працівника, що призвело до значних моральних страждань, погіршення стану здоров'я, перенесення стресу, порушення планів, доведення позивача до відчаю, втрати нею авторитету у колективі та серед населення Летичівського району Хмельницької області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 20 липня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі. 4. Судове рішення мотивоване тим, що між сторонами виник спір щодо проходження позивачем публічної служби, який не може бути розглянутий у порядку цивільного судочинства, оскільки позивач просить скасувати виданий на підставі статей 64, 65, 69 Закону України «Про державну службу» наказ про оголошення догани державному службовцеві, тобто особі, яка перебуває на публічній службі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 6 вересня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області своєю ухвалою залишив без змін ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року. 6. Судове рішення мотивоване тим, що, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про розгляд спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, юрисдикція саме адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори з приводу проходження громадянами публічної служби. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, вважаючи, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 8. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 16 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Судове рішення мотивоване тим, що відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Враховуючи зміст статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України, не є публічно-правовим спір між органом державної влади і фізичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. 12. Спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства відповідно до статей 3 і 221 Кодексу законів про працю України, оскільки він є трудовим спором приватного характеру, попри те, що одним з учасників справи є суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного й адміністративного права. 13. Суд першої інстанції ухвалив рішення у справі з упередженим ставленням до позивача. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченнях на касаційну скаргу 14. Спір, який виник між сторонами, стосується проходження публічної служби, а тому є публічно-правовим відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 17 КАС України. 15. Справа підпадає під юрисдикцію адміністративних судів та є підсудною Хмельницькому окружному адміністративному суду згідно з положеннями частини другої статті 18 КАС України. 16. У задоволенні касаційної скарги просить відмовити. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічне положення передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 20. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 21. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття «публічна служба» також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 22. Відтак, зміст поняття «публічна служба» охоплює поняття державної служби. 23. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач працювала на посаді начальника Летичівського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області. 24. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками (пункт 4 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII). 25. Згідно з пунктом 1.1 Посадової інструкції начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області (затвердженої начальником Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області 18 вересня 2015 року, і копія якої є у матеріалах справи) посада начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області відповідно до Закону України «Про державну службу» належить до VI категорії посад державних службовців (згідно із Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII,який був чинним на час затвердження вказаної посадової інструкції). 26. Отже, позивач на час притягнення її до дисциплінарної відповідальності займала посаду державного службовця. 27. Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (частина перша статті 3). 28. Більше того, цей Закон передбачає, що саме ним регулюються відносини, які виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, якщо інше не передбачено законом. А дія норм законодавства про працю, до яких звертається позивач, поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих Законом України «Про державну службу» (частини друга та третя статті 5). 29. Стаття 38 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII вказує на те, що поняття «проходження державної служби» охоплює прийняття на державну службу, просування по службі державних службовців, вирішення інших питань, пов'язаних із службою, зокрема і питань притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентованих розділом VIII вказаного Закону. 30. Оскільки наказ начальника Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.» пов'язаний з проходженням державної служби позивачем, він був виданий на підставі статей 64, 65 і 69 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII. 31. Суд першої інстанції взяв до уваги також те, що за змістом пункту 25 Методичних роз'яснень щодо застосування Класифікатора категорій адміністративних справ, затверджених рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 31 жовтня 2013 року № 114 (зі змінами, внесеними рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 18 липня 2014 року № 36) категорія «спори щодо проходження служби» (пункт 12.2 Класифікатора) серед інших спорів включає, зокрема, спори щодо рішень про застосування до службовців дисциплінарних стягнень. 32. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спір, який розглядається, стосується проходження позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів. А відтак, спростовуються доводи позивача про те, що спір з відповідачем є трудовим спором приватного характеру. 33. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Але не кожен спір, що виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може бути розглянутим у порядку цивільного судочинства, оскільки для розгляду деяких з таких спорів КАС України визначає юрисдикцію адміністративних судів. 34. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і відхиляє наведені аргументи позивача як необґрунтовані та з огляду на вимоги процесуального законодавства. 35. На час розгляду справи у Великій Палаті Верховного Суду КАС України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року також встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, з приводу проходження публічної служби (пункт 2 частини першої статті 19). 36. Стосовно позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то їх розгляд має здійснюватися адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина п'ята статті 21 КАС України). (1.2) Щодо дотримання судом першої інстанції гарантій неупередженості 37. У касаційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції розглянув справу упереджено до позивача,однак аргументи з цього приводу викладені лише в апеляційній скарзі. 38. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки зазначеним доводам. 39. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Суд касаційної інстанції повинен з'ясувати, чи мали місце порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування оскаржених судових рішень. 41. Позивач обґрунтовує упередженість суду першої інстанції тим, що ухвала про закриття провадження у справі від 20 липня 2016 року була заздалегідь підготовлена, хоча клопотання про закриття провадження заявлене відповідачем на судовому засіданні. На думку позивача, це підтверджується «швидким розглядом справи, миттєвим винесенням ухвали (на двох арк.) та миттєвим врученням сторонам ухвали з повним її текстом». 42. Позивач вважає, що відповідач знав про те, яким буде рішення суду, оскільки не надав позивачеві відпустку на день розгляду справи у суді першої інстанції, а «представники» відповідача у телефонній розмові повідомили, що справа не буде довго тривати, і позивач встигне на засідання колегії у Головному територіальному управлінні юстиції у Хмельницькій області. 43. Відповідач письмових аргументів з цього приводу до суду не надав. 44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу позивача на те, що питання юрисдикції суду щодо розгляду спорів з приводу проходження державної служби, зокрема з приводу притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентовані процесуальним законодавством. Відтак, відповідач, будучи обізнаним зі змістом вимог такого законодавства та практикою його застосування, міг мати розумні очікування щодо того, наскільки швидким і яким саме буде рішення суду першої інстанції, до якого позивач звернулася у порядку цивільного судочинства. 45. Суд першої інстанції, який відкрив провадження у справі та призначив її до судового розгляду, мав обов'язок закрити у ній провадження, якщо справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що діяла на момент розгляду справи судом першої інстанції). Якби суд першої інстанції не закрив провадження у справі, а вирішив її по суті, він би порушив гарантію пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи лише судом, який встановлений законом, зокрема для відповідної категорії справ. Крім того, розгляд справи, включно з вирішенням процесуальних питань, повинен відбуватися у розумний строк. 46. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача щодо упередженості суду першої інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 47. ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою та залишає її без задоволення, а ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 48. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновок щодо застосування норм права 49. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби. Аналогічне положення було закріплене у пункті 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. 50. У світлі обставин цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справи у спорах з приводу притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців стосуються проходження останніми публічної служби, а відтак підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтею 410, частиною першою статті 416, статтями 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 6 лютого 2018 року. Головуючий В. С. КнязєвСуддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкО. Б. Прокопенко С. В. БакулінаЛ. І. Рогач В. В. БританчукІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська Н. П. Лященко http://reyestr.court.gov.ua/Review/72074133
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши на судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Цетральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходу та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням поданих уточнень просив стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, що складає 12 тис. 357 грн 12 коп.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 лютого 2007 року по 13 лютого 2008 року в розмірі 49 тис. 460 грн; моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що в період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним гірничим майстром, підземним слюсарем на шахті ім. Орджонікідзе в Публічному акціонерному товаристві «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК»). ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з підприємства за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію. Однак у травні 2015 року позивач дізнався, що при звільненні з підприємства у зв'язку з виходом на пенсію відповідач повинен був виплатити йому вихідну допомогу, чого останнім зроблено не було. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 12 тис. 357 грн 12 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 49 тис. 430 грн, моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн; вирішено питання про розподіл судових витрат; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ПАТ «ЦГЗК» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У лютому 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «ЦГЗК») про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та від 25 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним слюсарем, підземним кріпильником, підземним гірничим майстром на шахті ім. «Орджонікідзе». ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений у зв'язку з виходом на пенсію. Пунктом 7.5 колективного договору на 2007-2008 роки між ВАТ «ЦГЗК» та профспілковим комітетом ВАТ «ЦГЗК» встановлено обов’язок відповідача виплачувати протягом І півріччя 2007 року працівникам при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від неперервного стажу роботи на підприємстві, а саме за стаж від 20 і більше років - тримісячну заробітну плату працівника. Згідно з довідкою ПАТ «ЦГЗК» № 1645 від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 при звільненні було виплачено компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 тис. 335 грн 80 коп. Одноразову допомогу при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, передбачену умовами колективного договору, не нараховано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні не було виплачено з вини роботодавця. Крім того, суди зазначили, що звернення до суду з відповідним позовом не обмежується будь-яким строком відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та 25 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що додаткова матеріальна допомога, яка передбачена колективним договором, а не трудовим, не підпадає під визначення заробітної плати, а тому звернення до суду з таким позовом обмежується тримісячним строком. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16. Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходили й суди, ухвалюючи судові рішення у справі, яка є предметом перегляду. Отже обставини, які обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-331цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/654421A81B57EBC6C22581F5002D83D9
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, за заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») про відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що його батько – ОСОБА_2 з 1984 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда». Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті його батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з професійним захворюванням. Посилаючись на те, що у зв’язку зі смертю батька йому завдано моральної шкоди, пов’язаної з утратою близької людини, позивач просив стягнути з відповідача 640 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 28 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 80 тис. грн моральної шкоди, завданої смертю батька від професійного захворювання, без утримання податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 травня 2017 року відмовив ПАТ «Кривбасзалізрудком» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року ПАТ «Кривбасзалізрудком» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПАТ «Кривбасзалізрудком» надало копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Кривбасзалізрудком», перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що батько ОСОБА_1 – ОСОБА_2 з 25 червня 1984 року до 31 грудня 1998 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда» підземним дробильником 4 розряду. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 258 «Про спеціальний режим реструктуризації гірничо-рудних підприємств Кривбасу, гірничо-хімічних підприємств Яворівського і Роздольського «Сірка» та Стебницького «Полімінерал» Львівської області», пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано у Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Згідно з пунктом 2 цього наказу правонаступником перейменованого Державного виробничого об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» було призначене Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України «Про реорганізацію Криворізького державного залізорудного комбінату» від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено у Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». Згідно з пунктом 3 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 31 грудня 1999 року № 347 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» є правонаступником реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до спільного наказу Державного комітету промислової політики України та Фонду державного майна України від 19 лютого 2001 року № 66/245 «Про реорганізацію Дочірнього підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат» та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком». На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року, укладеного між генеральним директором ВАТ «Кривбасзалізрудком» та генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ВАТ «ЦГЗК») шахта ім. Орджонікідзе була передана в строкове платне користування орендарю. Згідно з договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 року ВАТ «Кривбасзалізрудком» передало у власність Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК») майно цілісного майнового комплексу шахти ім. Орджонікідзе. За пунктами 1.1–1.3 цього договору здійснено передачу у власність обладнання, інвентаря та іншого майна на суму 2 млн 366 тис. 54 грн. З 1 січня 1999 року ОСОБА_2 переведено по шахті ім. Орджокнікідзе дільниці №3 підземним дробильником 4 розряду. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 звільнений з роботи ПАТ «ЦГЗК» за переведенням у Товариство з обмеженою відповідальністю «Екоспецінвест». ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 10 березня 2004 року у ВАТ «ЦГЗК» проводилось розслідування випадку хронічних професійних захворювань у ОСОБА_2. З копії акта НОМЕР_1 від 10 березня 2004 року розслідування професійного захворювання, що долучений до матеріалів справи, встановлено такі захворювання: пиловий бронхіт І ст.; емфізема легень І-ІІ ст.; ДН І-ІІ ст.; нейросенсорна приглухуватість справа І ст. (з легким зниженням слуху), зліва ІІ ст. (з помірним зниженням слуху). 12 грудня 2006 року на ВАТ «ЦГЗК» проведено розслідування причин виникнення у ОСОБА_2 професійного захворювання – дв. плечолопатковий періартроз ПФ ІІ ст., деф.артроз ліктьових колінних ПФ ІІ ст .суглобів, стійкий больовий синдром, та складено акт за формою П-4. Згідно з пунктом 19 цього Акту особами, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, зазначено керівництво шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком», шахти ім. Орджонікідзе, дробильної фабрики, ЦТЕЗ ВАТ «ЦГЗК»; встановлено порушення під час роботи ОСОБА_2 вимог статті 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 13 Закону України «Про охорону праці». Висновком експерта Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської обласної ради» від 16 травня 2016 року за фактом смерті ОСОБА_2 встановлено, що смерть останнього настала від хронічного обструктивного захворювання легень, яке протікало з явищами легеневого серця, пилового пневмофіброзу, хронічного обструктивного бронхіту та ускладнилося хронічною легенево-серцевою недостатністю, що і стало безпосередньою причиною смерті. Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті ОСОБА_2 з набутим за життя професійним захворюванням. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є належною особою, що несе відповідальність з відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 набув професійні захворювання, з якими пов’язана його смерть, під час роботи, зокрема, у ПАТ «Кривбасзалізрудком»; при цьому суд установив, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами те, що ВАТ «ЦГЗК» є правонаступником шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком». Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року міститься висновок про наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» коштів на відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки професійне захворювання виникло у батька позивача під час роботи на шахті ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда», правонаступником якої є саме ПАТ «ЦГЗК». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 ЦК України, Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 466 ЦК УРСР (тут і далі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини. За частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства. У пунктах 2.1 та 4.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення; втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства зі складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань. Тобто розподільний баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1377цс17 За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1377цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495827AC0C0049BFC22581FA0037C953
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз», треті особи: голова правління Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ОСОБА_2, начальник Конотопського управління по експлуатації газового господарства Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ОСОБА_3, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» (далі – ПАТ «Сумигаз») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. ОСОБА_1 зазначала, що з 22 червня 2001 року вона працювала в Конотопському управлінні по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» на посаді юрисконсульта за безстроковим трудовим договором. З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами, 28 червня 2009 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 22 червня 2012 року позивачка приступила до роботи, а 2 липня 2012 року її попередили про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року, що було погоджено зборами профспілки, які відбулися за її відсутності. З 22 серпня 2012 року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, під час якої 1 листопада 2014 року її було переміщено на посаду юрисконсульта ПАТ «Сумигаз». Після виходу з відпустки, 26 червня 2015 року вона приступила до роботи і цього ж дня її було попереджено про скорочення з 26 червня 2015 року. Наказом голови правління ПАТ «Сумигаз» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 позивачку звільнено з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). ОСОБА_1 вважала, що при її звільненні не було дотримано норми чинного законодавства та просила скасувати наказ про її звільнення, поновити її на посаді юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» з розташуванням робочого місця у м. Конотопі, зобов’язати відповідача скасувати записи в її трудовій книжці про скорочення; стягнути із ПАТ «Сумигаз» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 червня 2015 року до дати ухвалення рішення судом, судові витрати та відшкодувати на її користь моральну шкоду. Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 6 жовтня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду. Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1. відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 492 КЗпП України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 червня 2001 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до Конотопського управління по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» (далі – Конотопське УЕГГ ПАТ «Сумигаз») на посаду юрисконсульта по безстроковому трудовому договору. З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами, 28 червня 2009 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 22 червня 2012 року ОСОБА_1 приступила до роботи. Рішенням правління ПАТ «Сумигаз» від 27 червня 2012 року було визначено перспективні принципи побудови організаційної структури підприємства, в пункті 3 якого визначено принцип проведення змін в організації виробництва та праці товариства за напрямом централізації адміністративного управління. Протоколом НОМЕР_2 від 27 червня 2012 року правлінням ПАТ «Сумигаз» прийнято рішення про впровадження принципів централізації управління на основі дослідження змін в організаційній структурі Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз», доручено начальнику управління впровадити зміни організаційної структури Конотопського управління за напрямом централізації адміністративного управління. На виконання даного рішення керівництвом Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз» 2 липня 2012 року було прийнято рішення про скорочення посади юрисконсульта Конотопського управління ПАТ «Сумигаз». 2 липня 2012 року ОСОБА_1 було попереджено про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року та наступне звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, запропоновано їй переведення на вільну вакансію контролера газового господарства. Роботодавець звернувся до профспілкового комітету за наданням згоди на звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, 7 серпня 2012 року така згода була отримана. ОСОБА_1 звернулась до роботодавця із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею 6 років і така відпустка надавалась юрисконсульту ОСОБА_1 відповідно до наказів, які видавались начальником Конотопського УЕГГ у період з 22 серпня 2012 року по 25 червня 2015 року (т. 1 а. с. 61-66). З 1 листопада 2014 року на виконання рішення Наглядової ради ПАТ «Сумигаз» про ліквідацію (закриття) відокремлених підрозділів (філій) та затвердження нової організаційної структури ПАТ наказом НОМЕР_3 від 17 жовтня 2014 року в товаристві було введено нову організаційну структуру, згідно з якою ліквідовані (закриті) відокремлені підрозділи (філії) ПАТ Сумигаз, зокрема, Конотопське УЕГГ, створені на базі ліквідованих відокремлених підрозділів (філій) ПАТ «Сумигаз» виробничі структурні підрозділи, зокрема Конотопське УЕГГ. Згідно наказу НОМЕР_4 від 31 жовтня 2014 року юрисконсульта Конотопського УЕГГ ОСОБА_1 переміщено в ПАТ «Сумигаз» з 1 листопада 2014 року з розташуванням робочого місця у м. Конотоп (т. 1 а. с. 71). Відповідно до наказу ПАТ «Сумигаз» НОМЕР_2 від 17 жовтня 2014 року «Про впровадження нової організаційної структури» 24 жовтня 2014 року прийнято наказ НОМЕР_5 «Про скорочення штату та чисельності працівників». За заявою ОСОБА_1 згідно наказу ПАТ «Сумигаз» від 26 червня 2015 року було перервано відпустку юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» для догляду за дитиною до досягнення шестирічного віку і вона приступила до виконання своїх обов’язків. Наказом ПАТ «Сумигаз» НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачку звільнено з роботи 26 червня 2015 року, з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» у зв’язку зі скороченням штату працівників, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1, а.с. 78). Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що звільнення позивачки відбулося із дотриманням вимог чинного законодавства. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що при звільненні з роботи з підстав, зазначених у пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен дотримуватися порядку вивільнення працівників передбаченого статтею 492 цього Кодексу, зокрема про наступне вивільнення попереджати працівника не пізніше ніж за два місяці, одночасно з попередженням запропонувати іншу роботу, враховувати переважне право на залишення на роботі. Звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 492 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні ОСОБА_1 не ґрунтуються на фактичних обставинах справи. Судом встановлено, що позивачку ІНФОРМАЦІЯ_1 звільнено з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз». Разом з тим доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення з зазначеної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять. Не дотримано відповідачем при звільненні позивачки і вимоги статті 43 КЗпП України щодо отримання попередньої згоди на її звільнення виборного органу первинної профспілкової організації. Посилання суду як на доказ такої згоди на висновок від 7 серпня 2012 року суперечить вищезазначеним обставинам та не узгоджується з частиною восьмою статті 43 КЗпП України, відповідно до якої власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов’язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Проте зазначені вимоги закону судом враховані не були. Не з’ясував суд належним чином і того, чи не користувалась позивачка переважним правом на залишення на роботі. За викладених обставин судові рішення у справі, що переглядається Верховним Судом України, підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17 Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні позивачки не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення із займаної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять. Згідно з ч. 8 ст. 43 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов’язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Крім того, суд, розглядаючи справу про поновлення на роботі, має належним чином з’ясувати чи не користувався позивач переважним правом на залишення на роботі. Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1723цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30EF5AA98EF80456C22581FC00381B31
  21. Державний герб України Справа № 761/36024/16-ц Провадження № 2/761/1902/2017 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Гуменюк А.І. при секретарі Бондарю В.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - Позивач) 03 жовтня 2016 року через поштове відділення, звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі - Відповідач) про визнання неправомірною відмови у наданні відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та визнання незаконним звільнення. Свої позовні вимоги з урахуванням уточнень Позивач обґрунтовує тим, що відповідно до наказу № 140-к від 16 травня 2005 року, ОСОБА_1 призначено на посаду головного фахівця сектора спеціального обладнання спецтехніки та автотранспорту управління головного механіка у Публічному акціонерному товаристві «Укргазвидобування» за переведенням з БУ «Укрбургаз». Зазначає, що з 07.04.2014р. він обіймав посаду начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка на підставі наказу про переведення № 58-к від 07.04.2014р. Перебуваючи у трудових відносинах із Відповідачем, 15.08.2016р., він звернувся із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, яка доводиться йому онуком, до досягнення нею трирічного віку з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року, до якої було долучено всі необхідні документи, як це передбачено ст.ст. 18, 20 Закону України «Про відпустки». Однак, листом від 26.08.2016р. (вих. № 14/1-01-01-6402) йому було неправомірно відмовлено у наданні такої відпустки, з тих підстав, що до заяви не долучено довідку з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги. Зауважує, що до заяви ним було додано довідку, видану в Управлінні соціального захисту населення Крюківського району, про те, що матері, ОСОБА_2, була призначена допомога при народженні дитини та інші виплати остання не отримує, окрім того, допомогу по догляду за дитиною скасовано з 01.07.2014р. Таким чином, вважає, що очевидним є факт нехтування чинним законодавством та його правами з боку Відповідача, у зв'язку з чим, на його думку, такі дії мають бути визнанні судом незаконними та зобов'язано надати йому відпустку. Окрім того, зауважує, що Відповідач, продовжуючи вчиняти неправомірні дії, 09.09.2016р., видав наказ № 245-к від 09.09.2016р. про звільнення ОСОБА_1, у зв'язку із скороченням чисельності штату відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, з низкою порушень процедури такого звільнення. Так, відповідно до листів непрацездатності, що були надані ним Відповідачу, у період з 14.01.2016р. по 03.03.2016р. він був тимчасово непрацездатним, з 29.02.2016р. він перебував у щорічній основній відпустці строком у 94 календарні дні, та з 16.05.2016р. по 08.09.2016р. знову був тимчасово непрацездатним. Тобто, як вбачається із періоду у який він був законно відсутній на робочому місці, роботодавцем не могла бути витримана процедура установлених вимог про вивільнення працівника, а саме попереджено ОСОБА_1 за 2 місяці про наступне вивільнення та запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві. Натомість, вважає, що днем, коли його було попереджено про подальше вивільнення та запропоновано йому іншу роботу у ПАТ «Укргазвидобування» слід вважати - 09.09.2016р., тому саме з цієї дати, на його думку, слід відраховувати два місяці, після спливу яких його може бути звільнено з посади у зв'язку із скороченням чисельності штату. Окрім того, діями Відповідача, які полягали у неправомірному звільненні з роботи, неправомірній відмові у наданні відпустки, зауважує, що йому також була спричинена моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях у зв'язку із неправомірною поведінкою щодо нього, порушення його законних прав, він не працював тривалий час, проходив лікування внаслідок стресової ситуації, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи вищевикладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 18.05.2017р. (а.с.136-137 т.1), Позивач просив суд ухвалити судове рішення, яким 1) визнати незаконною відмову йому у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 2) визнати неправомірним звільнення та скасувати наказ про звільнення № 245-к від 09.09.2016р.; 3) поновити на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у ПАТ «Укргазвидобування»; 4) зобов'язати ПАТ «Укргазвидобування» здійснити йому виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 09 вересня 2016 року по 18 травня 2017р. у розмірі 122 848,11 грн., зобов'язавши при цьому сплатити всі обов'язкові платежі та податки; 5) зобов'язати надати йому відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року; 6) стягнути із ПАТ «Укргазвидобування» на його користь моральну шкоду, завдану неправомірними діями у розмірі 5 000,00 грн.; 7) присудити на його користь витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, у розмірі 3 307,20 грн. В судовому засіданні Позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили задовольнити їх у повному обсязі, з підстав, викладених у позові. При цьому Позивач пояснив, що письмове попередження про наступне вивільнення не отримував, про процес скорочення дізнався тільки 09.09.2016р., коли вийшов на роботу після тривалого лікування. Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив та просив відмовити в його задоволенні, з тих підстав, що Позивач неодноразово звертався до Відповідача із заявами про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, проте жодного разу до відповідних заяв Позивачем не було додано документів, визначених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», а саме довідки, виданої органом праці і соціального захисту населення за місцем проживання матері, про припинення виплати допомоги, на противагу з наданих ОСОБА_1 довідок з Крюківського управління праці та соціального захисту населення вбачається, що матері дитини - ОСОБА_2 призначено допомогу при народженні дитини з 01.02.2016р. по 28.02.2018р., яка станом на момент звернення Позивача із заявами від 13.07.2016р., листами від 15.08.2016р. та від 20.08.2016р. матері дитини виплата допомоги при народженні дитини не припинена, тому Відповідач не мав законних підстав для видання наказу про надання відповідної відпустки Позивачеві. Щодо вимог про визнання неправомірним звільнення та скасування наказу про звільнення, зазначив, що наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 05.02.2016р. № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та змін до штатного розкладу», затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та затверджені зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», та виключено зі штатного розкладу зокрема посаду, яку обіймав Позивач - начальника механіко-енергетичного управління - головних механік. Зауважив, що 14.01.2016р. ОСОБА_1 перебував на лікарняному, а з 29.02.2016р. по 05.06.2016р. ОСОБА_1 було надано щорічну відпустку. Проте, зауважив, що 01.03.2016р. ОСОБА_1 перебував в адміністративному будинку з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. і, що 01.03.2016р. о 09 год. 20 хв. ОСОБА_1 був попереджений про наступне вивільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП України та одночасно йому було запропоновано переведення на одну з вакантних посад, проте із ознайомленням із письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01.03.2016р. № 14/1-014-1478 та списком вакансій під розпис Позивач відмовився, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що 01.03.2016р. було складено відповідний акт. Зауважив, що у подальшому Позивач неодноразово перебував на лікарняному та став до роботи лише 09.09.2016р., коли йому повторно під розпис було запропоновано переведення на одну із вакантних посад. Зазначив, що Позивач виявив бажання перевестися на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, проте на вимогу відповідача ОСОБА_1 не надав копії необхідних документів для підтвердження освітньо-кваліфікаційних вимог для переведення на вказану посаду. Тому, вважає, що ПАТ «Укргазвидобування» в повній мірі виконало свій обов'язок щодо працевлаштування працівника в розумінні ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки запропонувало Позивачеві наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною процесією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, тому звільнення Позивача з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у зв'язку із скороченням штату працівників (п. 1 ст. 40 КЗпП України), на його думку, здійснено Відповідачем у встановленому законодавством порядку та з дотриманням всіх вимог чинного законодавства України. Заслухавши пояснення Позивача та його представника, представника Відповідача, показання свідків, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд знаходить позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню частково, з таких підстав. Судом встановлено, що з 16.05.2005р. ОСОБА_1 працював в апараті управління Дочірньої компанії «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз Україна», правонаступником якої є Публічне акціонерне товариства «Укргазвидобування» (а.с.15-17 т.1), а з 07.04.2014р., на підставі Наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 07.04.2014р. № 58-К, переведений на посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік (а.с. 66 т.1). Відповідно до Наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 05.02.2016р. № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та зміни до штатного розкладу», зокрема затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» (Додаток №1), ліквідовано механіко-енергетичне управління, виключено зі штатного розпису посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік, затверджено зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», що додаються до цього наказу (Додаток № 2) (а.с.67-68, т.1). Згідно ч.ч. 1-3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КЗпП України). Згідно Акту від 01.03.2016р., складеного комісією департаменту по роботі з персоналом за участю начальника департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_4, начальника управління кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5, заступника начальника управління - начальника відділу комплектування та підготовки кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_6, ОСОБА_1, начальник механіко-енергетичного управління - головний механік, з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. 01 березня 2016 року перебував в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування» (м. Київ, вул. Кудрявська, 26/28) (а.с.75 т.1), що також підтверджується роздруківкою системи контролю доступу до адмінбудівлі ПАТ «Укргазвидобування» (а.с.130 т.1). Так, 01.03.2016р. о 09 год. 20 хв. та о 09 год. 25 хв. начальник департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_4 в присутності ОСОБА_5 та ОСОБА_7 попередив ОСОБА_1 про майбутнє звільнення його за п. 1 ст. 40 КЗпП України, в установленому законодавством порядку та запропонував ОСОБА_1 ознайомитись з письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01.03.2016р. № 14/1-014-1478 і переліком вакантних посад, на одну з яких керівництво ПАТ «Укргазвидобування» пропонує йому переведення для подальшої роботи, та ознайомив ОСОБА_1 з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26.02.2016р. № 101-в про надання йому відпустки, згідно поданої ним заяви відповідно. Проте, ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення під підпис із наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26.02.2016р. № 101-в, та із письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що складено відповідні акти від 01.03.2016р. (а.с.76, 81 т.1). Як вбачається із матеріалів справи, в період з 14.01.2016р. по 09.03.2016р., з 16.05.2016р. по 10.06.2016р., з 13.07.2016р. по 12.08.2016р. та з 15.08.2016р. по 08.09.2016р. Позивач був тимчасово непрацездатним, що підтверджується відповідними листками непрацездатності (а.с. 7-14 т.1). Окрім того, на підставі заяви про надання щорічної основної відпустки строком на 94 календарні дні з 29.02.2016р. (а.с. 22 т.1), на підставі Наказу ПАТ «Укргазвидобування» № 101-В від 26.02.2016р., ОСОБА_1 надано відпустку на 94 календарні дні з 29.02.2016р. по 05.06.2016р., включно (а.с. 72 т. 1). Тобто, станом на момент повідомлення Позивача про наступне вивільнення та надання останньому списку наявних на підприємстві вакансій, ОСОБА_1 перебував на лікарняному та у щорічній відпустці, відтак суд вважає, що ознайомлення Позивача із письмовим повідомленням про наступне вивільнення під час його тимчасової непрацездатності та перебуванні у відпустці, в той час, коли останній прийшов 01.03.2016р. на півгодини до адміністративної будівлі ПАТ «Укргазвидобування», є неправомірним та таким, що суперечить положенню ст. 49-2 КЗпП України, тому Позивач не може вважатися таким працівником, якого належним чином повідомлено про наступне вивільнення. Судом встановлено, що 09.09.2016р. вийшовши на роботу, Позивач, отримав список додаткових вакансій по ПАТ «Укргазвидобування» та погодився на переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів (а.с.82-83 т.1). Листом ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 14/2-14, Відповідач просив Позивача до 13.30 год. 09.09.2016р. надати в департамент по роботі з персоналом ПАТ «Укргазвидобування» певний перелік документів, зокрема, копії документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду (а.с.87 т.1). З акту від 09.09.2016р., складеного ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8 вбачається, що о 13 год. 25 хв., начальник управління кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5 запропонував ОСОБА_1 надати копії документів, які вказані в листі ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 14/2-14, і які необхідні для його переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, на яку Позивач надав згоду на переведення, проте ОСОБА_1 копії документів не надав та наявність кваліфікації і досвіду роботи, необхідної на переведення на вказану посаду, не підтвердив (а.с.92 т.1). В судовому засіданні 18.05.2017р. за клопотанням сторони Відповідача було допитано свідків: ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 (а.с.138-141 т.1). Зокрема, свідок ОСОБА_7 повідомила суду, що вона працює головним фахівцем управління кадрів Відповідача і, що 01.03.2016р. її запросили в якості свідка про відмову Позивача від ознайомлення та підпису із письмовим повідомленням про наступне вивільнення та списком вакансій. Зауважила, що їй невідомого, чи був Позивач 01.03.2016р. на робочому місці, чи перебував на лікарняному. Свідок ОСОБА_5 повідомив суду, що згідно наказів ПАТ «Укргазвидобування», було змінено структуру підприємства, зокрема скорочено відділ, в якому працював Позивач. У лютому ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання відпустки на 94 календарні дні і, що в кінці лютого 2016р. було підготовлено письмове повідомлення про наступне вивільнення Позивача, яке було вручено останньому 01.03.2016р. разом із списком вакансій. Проте, ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення та підпису про отримання вказаного повідомлення. Про хворобу Позивача свідку було невідомо, проте, свідок знав, що Позивач відсутній на робочому місці, але причина відсутності останнього йому була невідома. Свідок ОСОБА_4 повідомив суду, що він працює в ПАТ «Укргазвидобування» на посаді начальника департаменту по роботі з персоналом. Зауважив, що у лютому 2016 році на ПАТ «Укргазвидобування» відбулися зміни в апараті управління, зокрема було скорочено також посаду, яку займав Позивач. Відомо, що Позивач пішов на лікарняний, проте в кінці лютого начальник кадрової служби повідомив свідка про появу Позивача (на наступний день) для ознайомлення із наказом про відпустку, і вказав, що ОСОБА_1 необхідно надати письмове повідомлення про наступне вивільнення. 01.03.2016р. Позивачу повідомили про наступне скорочення в надали список вакансій, проте останній від ознайомлення та підпису відмовився, в зв'язку з чим були запрошені свідки для засвідчення такої відмови. За ч. 2 ст. 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Відповідно до ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Так, 09.09.2016р. Відповідачем направлено Подання № 14/1-01-6807 до Первинної профспілкової організації «Укргазвидобування», в якому він просив у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі в апараті управління ПАТ «Укргазвидобування» та неможливістю переведення працівника на іншу роботу (відмова від переведення на запропоновані посади) дати згоду на розірвання трудового договору із ОСОБА_1 (а.с. 88 т.1). На засіданні профкому первинної профспілкової організації «Укргазвидобування» (протокол № 20 від 09.09.2016р.) надано згоду профспілкового комітету на розірвання трудового договору із начальником механіко-енергетичного управління - головним механіком ОСОБА_1, у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» за п.1 ст. 40 КЗпП України та відмови ОСОБА_1 від запропонованих йому вакантних посад (а.с.89-90 т.1). Разом з тим, будь-яких доказів на підтвердження відмови ОСОБА_1 від запропонованих та обраної ним посади - заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, Відповідачем не надано та в судовому засіданні не здобуто. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 245-к ОСОБА_1, начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка, звільнено з роботи 09.09.2016р., у зв'язку із скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу посаду, п. 1 ст. 40 КЗпП України, на підставі зміни до штатного розкладу (а.с. а.с. 21, 91 т. 1). Водночас, згідно ч.ч.1-3 ст. 49-2 КЗпП України , про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не є обов'язком роботодавця. Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у своїх постановах від 01.04.2015р. у справі № 6-40цс15, від 23.03.2016р. у справі № 6-2487цс15, від 25.05.2016р. у справі № 6-3048цс15. Згідно із п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевірити їх відповідність законові. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП України в редакції від 19 січня 1995 року). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи (п. 19 Постанови Пленуму від 06.11.1992р. № 9). Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Крім того, відповідно до частини 6 статті 43 Конституції України, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Приймаючи до уваги вищевикладене, з урахуванням того, що Відповідачем не надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що Позивач був належним чином повідомлений про наступне вивільнення на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що Позивач відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду, суд дійшов висновку, що звільнення Позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства. Відповідно до ч. 1, 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Так, судом здійснено розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 8 лютого 1995 року № 100 з урахуванням суми заробітної плати Позивача за один робочий день та кількості робочих днів прогулу (190 днів), вимоги щодо стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню, зокрема, у сумі 321 113,30 грн. (з індексацією, відповідно до діючого законодавства (стаття 95 Кодексу законів про працю України) та з відрахуванням податку з доходів та інших обов'язкових платежів), які підлягають стягненню із Відповідача на користь Позивача у судовому порядку. При цьому суд виходив з наступного: в останні два місяці роботи у листопаді-грудні 2015р. згідно довідки ПАТ «Укргазвидобування» № 13-1/170 від 16.05.2017р. (а.с.129 т.1) Позивач відпрацював 18 робочих днів та 23 робочі дні, відповідно. Розмір заробітної плати за вказаний період склав 69 293,06 грн., таким чином, середньоденний заробіток Позивача складає 1 690,07 грн. (69 293,06 грн. : 41 робочих днів = 1 690,07 грн. Кількість днів прогулу складає 190 днів (190 дні х 1 690,07 грн. = 321 113,30). Щодо позовних вимог в частині визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_1 та зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» надати ОСОБА_1 відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року, суд виходить з наступного. Як встановлено в судовому засіданні, 13.07.2016р. Позивач звернувся до ПАТ «Укргазвидобування» із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_9, до досягнення нею трирічного віку із 18.07.2016р. по ІНФОРМАЦІЯ_2. (а.с.33,96 т.1), до якої було додано копію свідоцтва про народження онука (а.с. 97 т.1), копію свідоцтва про народження сина ОСОБА_10 (а.с. 98 т.1), копія паспорту матері онука ОСОБА_2 (а.с. 99-100 т.1), копію свідоцтва про шлюб сина ОСОБА_10 та ОСОБА_2 (а.с.101 т.1), довідку з місця роботи матері онука ОСОБА_2 № 292 від 12.07.2016р. (ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава») (а.с.102 т.1), довідку з місця роботи сина ОСОБА_10 № 84 від 05.07.2016р. (Дочірнє підприємство «Оріонінвест») (а.с.103 т.1) та довідку з Управління соціального захисту населення Крюківського району матері онука № 03/3144 від 01.07.2016р. (а.с. 104 т.1). З наданих документів вбачається, що Позивач є дідусем ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3., батьками якого є син Позивача - ОСОБА_10 та ОСОБА_2 (а.с.97-101 т.1). Так, із довідки Управління соціального захисту населення Крюківського району департаменту праці, соціального захисту населення та питань АТО Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 01.07.2016р. № 03/3144, вбачається, що ОСОБА_2 перебуває на обліку у Крюківському управлінні праці та соціального захисту населення та їй відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» призначено допомогу при народженні дитини з 01.02.2015р. по 28.02.2018р., інших видів соціальної допомоги не отримує (а.с.28 т.1). Листом від 18.07.2016р. № 2/2-014-5294, Відповідач відмовив Позивачеві у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з тих підстав, що ОСОБА_1 до своєї заяви не було додано довідку, підтверджуючу, що матері виплату допомоги по догляду за дитиною припинено (із зазначенням дати) (а.с.32,105 т.1). 15.08.2016р. та 20.08.2016р. Позивач повторно звернувся до Відповідача із листом про надання йому відпустки для догляду за дитиною, його онуком ОСОБА_9, до досягнення ним трирічного віку, починаючи з 17.08.2016р. по ІНФОРМАЦІЯ_2. (а.с. 23, 106, 109 т.1), до якого було додано довідку з місця роботи матері ОСОБА_2, з Позашкільного навчального закладу Центр дитячої та юнацької творчості Комсомольської міської ради Полтавської області від 12.08.2016р. (вих. №04-14/75) (а.с. 107,110 т.1) та довідку з місця роботи матері, ОСОБА_2, з ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» від 11.08.2016р. (вих. № 302) (а.с.108, 111 т.1). У відповідь на заяви Позивача від 15.08.2016р. та від 20.08.2016р., ПАТ «Укргазвидобування» своїм листом від 26.08.2016р. № 14/1-01-6402 відмовило йому у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у зв'язку з тим, що останнім не додано до заяв довідки з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги (із зазначенням дати) (а.с. 24, 112 т.1). Разом з тим, з довідки № 04-14/75 від 12.08.2015р., виданої Позашкільним навчальним закладом Центр дитячої та юнацької творчості Комсомольської міської ради Полтавської області встановлено, що ОСОБА_2 з 06.04.2015р. по 18.02.2018р. надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (наказ № 19-К від 06.04.2015р.). 30.06.2016р. (наказ № 70-К від 01.07.2016р.) ОСОБА_2 була звільнена з роботи до закінчення терміну відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (30.06.2016р. (а.с.27,107 т.1). Відповідно до Довідки ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» вих. № 292 від 12.07.2016р., встановлено, що ОСОБА_2 дійсно працює в ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» на посаді продавця-консультанта з продажу автомобілів на умовах повного робочого часу з 12.07.2016р. Із Довідки ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» вих. № 302 від 11.08.2016р., вбачається, що ОСОБА_2 - продавцю-консультанту відділу продажу автомобілів в ТОВ «Торговий дім «Автодім «Полтава», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не надавалась з огляду на те, що виплата допомоги для догляду за дитиною у відповідності до ст. 18 Закону України «Про відпустки» їй не нараховувалась і станом на 11.08.2016р. не здійснювалась (а.с. 26,108 т.1). Згідно листа Управління соціального захисту населення Крюківського району департаменту праці, соціального захисту населення та питань АТО Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 02.09.2016р. № 03/10311, встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4.н., яка зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1, перебуває на обліку в управлінні та отримує державну допомогу при народженні дитини згідно Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» на дитину, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3. Допомога була призначена згідно заяви від 13.05.2015р. на період з 01.02.2015р. по 28.02.2015р. в сумі 10 320,00 грн. та на період з 01.03.2015р. по 28.02.2018р. в сумі 860,00 грн. Державна допомога для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_2 не призначалась у зв'язку із внесенням змін в законодавство (а.с. 20 т.1). Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 2 Закону України «Про відпустки» , право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Згідно абз. 2 п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки», визначено такий вид соціальної відпустки як відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону). Статтею 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів. За бажанням жінки або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. Аналогічні положення закріплені в ст. 179 КЗпП України. Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки або осіб, зазначених у частині третій статті 18 цього Закону, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків і батьків-вихователів), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Станом на дату набрання чинності Законом України «Про відпустки», 01.01.1997р., дійсно Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», який набув чинності 01.01.1993р. було передбачено види державної допомоги сім'ям з дітьми, зокрема одноразова допомога при народженні дитини та допомога по догляду за дитиною тощо, кожна з яких була окремим видом державної допомоги. Разом з тим, згідно п. 7 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності 01.04.2014р., у Законі України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» виключено розділ IV "Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку", тобто, починаючи з 01.04.2014р., такий вид соціальної допомоги як допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, законодавством не передбачено. Таким чином, вимогу ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», про необхідність надання довідки про припинення виплати матері допомоги по догляду за дитиною, слід розглядати з урахуванням змін, які були внесені до законодавства станом на час звернення Позивача із заявою про надання йому відпустки по догляду за дитиною, тому, слід дійти висновку, що вимога про надання довідки про припинення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною є незаконною та такою, що суперечить чинному законодавству України. Так, враховуючи викладене, оскільки Позивачем як дідом ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3., було надано Відповідачу всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством України з урахуванням зазначених вище змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», для призначення ОСОБА_12 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку по ІНФОРМАЦІЯ_2., з урахуванням того, що суд не вправі втручатися в господарську діяльність Відповідача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_12 у вказаній частині підлягають частковому задоволенню шляхом визнання незаконною відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні ОСОБА_1 відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.08.2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. Крім того, Позивач також просить суд ухвалити судове рішення, яким стягнути із Відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 5000,00 грн. Позов в цій частині підлягає задоволенню, з таких підстав. Відповідно до ч. 1, п.п. 1-3 ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Статтею 237-1 КЗпП України визначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Вирішуючи спір в цій частині, суд враховує, що внаслідок незаконної відмови в наданні відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та протиправного звільнення, Позивач переніс моральні страждання у зв'язку із неправомірною поведінкою Відповідача щодо нього, що вимагало від ОСОБА_1 додаткових зусиль для організації свого життя. Зважаючи на характер та обсяг душевних страждань, тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках Позивача, враховуючи вимоги розумності та справедливості, суд визначає відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн., які також підлягають стягненню із Відповідача на користь Позивача в судовому порядку. Крім того, виходячи із вимог статті 88 Цивільного процесуального кодексу України, із Відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 851,13 грн. Разом з тим, щодо присудження із Відповідача на користь Позивача понесених ним судових витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги в розмірі 3 307,20 грн., суд вважає, що вказані вимоги не доведені, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами, зокрема в матеріалах справи відсутній договір про надання правової допомоги, укладений між Позивачем та адвокатом, а інтереси Позивача протягом розгляду справи в судових засіданнях представляла довірена особа, яка діяла на підставі довіреності від 30.09.2016р. (а.с. 5 т.1), крім того, належні докази в частині щодо оплати вказаних витрат. При цьому, в силу положень п. 4 ч. 1 ст. 367 Цивільного процесуального кодексу України, суд допускає негайне виконання рішення в частині щодо поновлення Позивача на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року та в частині щодо при судження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Враховуючи вищевикладене, на підставі статтей 8, 43 Конституції України, статтей 21, 40, 43, 49-2, 49-4, 179, 235, 237-1 Кодексу законів про працю України, статтей 2, 4, 18, 20 Закону України «Про відпустки», з урахуванням Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", керуючись статтями 10, 11, 60, 88, 212-215, 294, 296, 367 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В : Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди - з а д о в о л ь н и т и частково. Визнати незаконним наказ Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к «По особовому складу» про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування». Поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) з 09 вересня 2016 року. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 321 113 (триста двадцять одна тисяча сто тринадцять) гривень 30 коп. (сума зазначена без утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів), з індексацією. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) моральну шкоду у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) гривень. Визнати незаконною відмову Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) у наданні відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. У задоволенні іншої частини позовних вимог - в і д м о в и т и. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) користь держави судовий збір у розмірі 3 851 (три тисячі вісімсот п'ятдесят одна) гривень 13 коп. Допустити негайне виконання рішення суду в частині щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року та в частині щодо присудження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подання через Шевченківський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а у разі, якщо рішення було проголошено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків або після розгляду справи в апеляційному порядку Апеляційним судом м. Києва, якщо воно не буде скасоване. СУДДЯ: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69973263
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБ