Search the Community

Showing results for tags 'трудовые отношения'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 81 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 12.04.2018 Київ К/9901/16797/18 817/925/14 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів - Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л., розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди в с т а н о в и л а : У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області, в якому просив стягнути невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 224854 грн 14 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), не проведено остаточного розрахунку із позивачем в день його звільнення. Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року позов задоволено повністю. Постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року скасовано постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2015 року, прийнято нове судове рішення про відмову задоволенні позовних вимог. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2016 року залишено без змін. Не погоджуючись з ухвалою суду касаційної інстанції, позивач звернувся до Верховного Суду України в порядку, передбаченому частиною 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, що діяла на момент такого звернення) із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 року у справі №817/925/14 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України. У заяві про перегляд просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив провадження у справі. З початком роботи Верховного Суду зазначену справу, на підставі підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС (у редакції цього Кодексу, викладеній згідно із Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII), передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у новій редакції заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняв до провадження справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 у справі №817/925/14 за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції з питань праці у Рівненській області про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди. Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16. Як убачається зі змісту ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, Верховний Суд України дійшов висновку, що згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. В разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. У справі, що переглядається, Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 12 жовтня 2016 року дійшов висновку, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. З цього приводу колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на наступне. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону). Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов наступних висновків. За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. Разом з тим, зі змісту ухвали Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц та постанови від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16, наданих позивачем як приклад неоднакового правозастосування, вбачається, що спір між сторонами виник саме через неповний, на думку позивачів, розрахунок з ними при звільненні із займаної посади. В ухвалі Верховного Суду України від 3 березня 2017 року у справі №212/6649/15-ц предметом спору є, зокрема, стягнення невиплаченої вихідної допомоги під час розрахунку при звільненні, а у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі №6-1395цс16 - визнання незаконним звільнення та поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, вихідної допомоги при звільненні, грошової допомоги у зв'язку з виходом на пенсію як наукового працівника та компенсації за вимушений прогул, де суди дійшли висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Разом з тим, у справі, що розглядається, предметом позову є несвоєчасний розрахунок із позивачем у день його звільнення, а не стягнення невиплачених при остаточному розрахунку коштів, які входять до складових заробітної плати, що за своєю суттю є трудовим спором, а не спором про порушення законодавства про оплату праці. Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися в ході судового розгляду, а тому, відповідно до норм статті 244 КАС України, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №817/925/14 слід відмовити. Керуючись ст.ст. 239, 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, - постановила : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 жовтня 2016 року - відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий Т.Г.Стрелець Судді О.В.Білоус І.Л.Желтобрюх http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73355487
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 759/19440/15-ц Провадження N 14-105цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник позивачки ОСОБА_3- ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року в складі судді Миколаєць І.Ю. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року в складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В. у справі за позовом ОСОБА_3 до Торговельно-економічного коледжу про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, УСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що наказом від 29 серпня 2003 року N 75-к її прийнято на посаду викладача англійської мови Торговельно-економічного коледжу з оформленням трудових відносин шляхом укладення 01 вересня 2014 року трудового контракту строком до 31 серпня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 Комунального некомерційного підприємства "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва (далі - КНП "Консультативно-діагностичний центр") видав листок непрацездатності, в якому зазначив, що ОСОБА_3звільнена від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року (діагноз первинний: вагітність 30 тижнів). Цей листок непрацездатності її представник передав відповідачу. Рекомендованим листом ОСОБА_3 направила на адресу відповідача заяву про надання відпустки по вагітності та пологах від 13 серпня 2015 року та консультаційну довідку від 31 липня 2015 року, яку Торговельно-економічний коледж отримав 25 серпня 2015 року. Вказувала, що відповідач не видав наказ про надання їй відпустки по вагітності та пологах, не здійснив виплат на підставі листка непрацездатності, а 31 серпня 2015 року звільнив її із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку дії контракту. Посилаючись на порушення її трудових прав, просила скасувати наказ від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення її з посади викладача англійської мови, поновити на роботі з 31 серпня 2015 року та стягнути 2000 грн витрат на правову допомогу. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не виявила бажання та не повідомила відповідача про намір продовжити дію контракту, тому була звільнена у зв'язку з закінченням строку його дії відповідно до вимог трудового законодавства. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ Торговельно-економічного коледжу від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення ОСОБА_3 з посади викладача іноземної мови. Поновлено ОСОБА_3 на посаді викладача іноземної мови з 31 серпня 2015 року. Стягнуто з Торговельно-економічного коледжу на користь ОСОБА_3 1500 грн витрат на правову допомогу. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_3 звільнено з порушенням частини третьої статті 184 КЗпП України, за вимогами якої не допускається звільнення вагітних жінок, крім випадків, передбачених законом. Не погоджуючись з указаним рішенням суду апеляційної інстанції, Торговельно-економічний коледж звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року скасовано, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, встановивши обставини у справі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що права ОСОБА_3 не порушено, оскільки її звільнено з посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України. 29 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою судді Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Святошинського районного суду м. Києва. У задоволенні клопотання про зупинення виконання ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовлено. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 10 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_3 про перегляд рішень судів першої та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року. Зазначеною ухвалою скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй ухвалі від 01 квітня 2014 року Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Застосування частини третьої статті 184 КЗпП України не ставиться в залежність і від своєчасного повідомлення працівницею власника або уповноваженого ним органу про вагітність. Зазначена норма дає гарантію щодо обмежень на звільнення для вагітних жінок, а не лише жінок, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Разом з цим, зробивши висновок про обґрунтованість та правомірність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили, чи було запропоновано позивачу посаду на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Позиція Великої Палати Верховного Суду Отже, існує неоднакове застосування судам касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Встановлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Прийняття касаційною інстанцією постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору зі справи, а тому відповідні постанови не можуть бути предметом перегляду в порядку, передбаченому Главою 3 розділу V, і на них не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, суд остаточно справу не вирішив. Разом з тим у мотивувальній частині ухвали Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Судом касаційної інстанції висловлено правову позицію щодо застосування частини третьої статті 184 КЗпП України і вказана ухвала може бути підставою для перегляду судового рішення. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов'язки та відповідальність, а також особливості порядку звільнення чи продовження дії контракту. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. У статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Згідно з пунктом 10 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року N 170, у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави припинення та розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення. Вирішуючи питання про припинення строкового трудового договору, у разі надання права працівнику ставити питання про його продовження, однак якщо працівник таке право не використав, трудові відносини між сторонами контракту припинилися і фактично не тривали на час закінчення дії строкового договору, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має підстави звільнити працівника у зв'язку з закінчення строку трудового договору. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості. Таке звільнення можливе, на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням, однак власник зобов'язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (підприємством) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору. Тобто звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я). Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника немає. Однак при невиконанні власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Такий правовий висновок зроблено як Верховним Судом України у постанові у справі за N 6-127цс12 від 23 січня 2013 року, так і підтверджено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі N 175/167/16-ц від 16 січня 2018 року. Велика Палата Верховного Суду підтверджує вказаний правовий висновок і не вбачає підстав для відступу від нього, оскільки норми права до спірних правовідносин застосовано правильно. Суди у вказаній справі встановили, що ОСОБА_3 працювала у Торговельно-економічному коледжі на посаді викладача іноземної мови на підставі контракту, укладеного 01 вересня 2014 року строком до 31 серпня 2015 року. Згідно з пунктом 5.4 контракту за два місяці до закінчення строку його дії контракт може бути продовжений чи укладений на новий строк. 26 березня 2015 року ОСОБА_3 стала на облік в жіночу консультацію філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" у зв'язку з вагітністю. З 01 по 10 квітня 2015 року ОСОБА_3 перебувала на стаціонарному лікуванні у Київському пологовому будинку N 3, а з 11 квітня 2015 року - виїхала до Іспанії, де перебувала під наглядом іспанських лікарів до народження дитини - 28 вересня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" видав листок непрацездатності серії АГЧ N 422147 про те, що ОСОБА_3 звільняється від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року у зв'язку з вагітністю, який 10 серпня 2015 року завідувачем філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва відкликаний у зв'язку з порушеннями при його видачі. 21 серпня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на адресу відповідача направила заяву ОСОБА_3 від 13 серпня 2015 року про надання їй відпустки по вагітності і пологам разом із довідкою лікаря з перекладом на українську мову. Згідно з наказом від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр ОСОБА_3 звільнено з посади викладача іноземної мови на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії контракту. Позивачка не спростувала, що станом на день закінчення строку трудового контракту - 31 серпня 2015 року - трудові відносини між сторонами фактично не тривали, за актами відповідача ОСОБА_3 була відсутня на робочому місці, 12 червня 2015 року відповідач направляв позивачці лист з повідомленням про закінчення строку дії контракту, а сама ОСОБА_3 не виявила бажання про намір продовжити дію контракту, як це передбачено у пункті 5.4 контракту з педагогічним працівником від 01 вересня 2014 року. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, зробив правильний висновок, що звільнення ОСОБА_3 відбулося відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України, яка передбачає можливість звільнення вагітних жінок після закінчення строкового трудового договору, при цьому головною умовою можливості такого звільнення є імперативна вимога щодо обов'язкового працевлаштування такої жінки зі збереженням середньої заробітної плати протягом трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Разом з тим позовних вимог про виконання відповідачем зобов'язання по працевлаштуванню позивачка не заявляла, однак не позбавлена такої можливості. Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є законним та обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 та скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року немає. Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року у справі N 826/26366/15, від 21 березня 2018 року у справі N 813/6512/15 та від 16 квітня 2018 року у справі N 805/771/16, на які ОСОБА_3 посилається у своїх поясненнях, не є підставою для перегляду судових рішень, оскільки правовідносини не є тотожними із тими, що були предметом перегляду, так як стосувалися застосування частини третьої статті 184 КЗпП України при скороченні штату працівників. З аналізу постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2018 року у справі N 234/8701/17 також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, оскільки позов подано з підстав невзяття позивачки на облік як внутрішньо переміщеної особи. За змістом статті 3605 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості, а саме: звільнення, зокрема, вагітних жінок можливе на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, однак провадиться з обов'язковим працевлаштуванням вагітної, тобто власник або уповноважений ним орган зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором, або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника на роботі немає. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке звільнило вагітну жінку, обов'язку по працевлаштуванню є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпПУкраїни обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, виплати їй середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, а не про поновлення на попередній роботі. За заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання підприємством (установою, організацією) зобов'язання по її працевлаштуванню. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 17 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/11188/17 Провадження N 12-92гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. розглянула касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області (далі - Профспілка, позивач) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 Господарського суду міста Києва за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення заборгованості у розмірі 72273,60 грн. Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач - не з'явився ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2017 року Первинна профспілкова організація Управління Національного банку України у Тернопільській області звернулася з позовом до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн заборгованості з відрахування коштів на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач, з посиланням на приписи статей 42, 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" статей 249, 250 Кодексу законів про працю України, зазначив про обов'язок відповідача здійснювати відрахування профспілкам коштів на культурно-масову, фізкультурну й оздоровчу роботу, який спрямований на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки та безпосередньо стосується господарського забезпечення діяльності профспілки як негосподарюючого суб'єкта, згідно з вимогами частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 1.3. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач звернувся до господарського суду з клопотанням про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, на думку відповідача, спір у цій справі не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, вимоги позивача спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових відносин, відтак підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва (суддя Лиськов М.О.) від 06 вересня 2017 року провадження у справі за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України. 2.2. Господарський суд, керуючись приписами статті 3 Господарського кодексу України, статей 1, 4, 12, 21 Господарського процесуального кодексу України (наразі й далі - в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" дійшов висновку, що спір у справі виник із колективного договору, трудових правовідносин, спрямований на захист трудових прав працівників і не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року (судді: Михальська Ю.Б. - головуючий, Тищенко А.І., Отрюх Б.В.) ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року залишено без змін. 2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду та також указав, що вимоги позивача у справі спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових правовідносин, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, незалежно від того, що сторонами у справі є юридичні особи. 3. Короткий зміст касаційної скарги та позиція інших учасників справи 3.1. У листопаді 2017 року Профспілка звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року, а справу передати до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про неправильне застосування судами приписів статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), хибного визначення судами суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин та, відповідно, помилкового висновку судів попередніх інстанцій про припинення провадження у справі, як спору, який не підлягає вирішенню у господарських судах. 3.3. На переконання позивача, суди помилково кваліфікували спірні правовідносини, як трудовий спір, оскільки Профспілка не виступає від імені працівників та не є представником трудового колективу, а звернулася до суду за захистом свого права на отримання встановлених статтею 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статті 250 Кодексу законів про працю України відрахувань, які спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки, як негосподарюючого суб'єкта; суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК України, а характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 3.4. Крім того, позивач послався на практику Вищого господарського суду України (постанова від 28 квітня 2009 року у справі N 13/178, постанова від 29 листопада 2016 року у справі N 904/3674/16) щодо розгляду таких спорів у порядку господарського судочинства та зазначив про численні випадки відмови судів загальної юрисдикції в розгляді подібних спорів у порядку цивільного судочинства (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року у справі N 6-30097св14). 3.5. Відповідач у відзиві заперечив доводи касаційної скарги, вказав, що вимоги позивача у цій справі не мають характеру господарських, оскільки спрямовані на захист трудових прав працівників, виникають із трудових правовідносин, відтак, не підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. 4. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 за позовом Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України в Тернопільській області до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн. передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з тих підстав, що позивач у касаційній скарзі оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, відповідно до приписів частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Статтею 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України (в редакції Закону N 2147-VIII, яка є чинною на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.3. За змістом частин першої-третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. 5.4. Приписами частини першої статті 4 Господарського кодексу України передбачено, що трудові відносини не є предметом регулювання цього Кодексу. 5.5. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". 5.6. Працівники мають право, зокрема, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статутом професійної спілки. (стаття 2, частини перша, друга статті 246 Кодексу законів про працю України). 5.7.Права професійних спілок, їх об'єднань визначаються Конституцією України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 Кодексу законів про працю України). 5.8. За змістом статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. 5.9. Статтею 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" встановлено, що роботодавець зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації, а статтею 44 цього Закону передбачено, що роботодавці зобов'язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері - за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань. 5.10. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульованоЗаконом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 5.11. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання. 5.12. Відповідно до статті 2 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. 5.13. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону). 5.14. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" передбачена у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). 5.15. Суди з'ясували, що сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв'язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду 6.1 З огляду на викладені положення законодавства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір - господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення із позовною заявою визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції). 6.3. Натомість колективні трудові спори це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України від 3 березня 1998 року N 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 6.4. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). 6.5. Враховуючи суть спору, спрямовану на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" висновок судів попередніх інстанцій про неможливість вирішення цього спору у порядку господарського судочинства є правильним. 6.6. За пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 6.7. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України (чинної редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 6.8. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права (стаття 309 ГПК України чинної редакції). 6.9. Таким чином, враховуючи правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права підстави для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції відсутні. 7. Розподіл судових витрат 7.1. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін новий розподіл судових витрат не проводиться. На підставі викладеного, керуючись підпунктами 1, 2, 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" статтями 129, 301, 302, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  5. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 761/36024/16-ц провадження № 61-1761св17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування» розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року у складі головуючого-судді Гуменюк А. І. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Вербової І. М., Шахової О. В., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі - ПАТ «Укргазвидобування») про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги мотивовані тим, що він з 07 квітня 2014 року позивач обіймав посаду начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» на підставі наказу про переведення від 07 квітня 2014 року № 58-к. Перебуваючи у трудових відносинах із відповідачем, 15 серпня 2016 року він звернувся із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, яка доводиться йому онуком, до досягнення нею трирічного віку з 26 серпня 2016 року до 19 лютого 2018 року. До заяви було долучено всі необхідні документи, як це передбачено статтями 18, 20 Закону України «Про відпустки». Однак, листом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 серпня 2016 року йому було неправомірно відмовлено у наданні такої відпустки, з тих підстав, що до заяви не додано довідку з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги. Позивач зауважував, що до заяви ним було додано довідку, видану в Управлінні соціального захисту населення Крюківського району Полтавської області про те, що матері дитини, ОСОБА_4, була призначена допомога при народженні дитини та інші виплати остання не отримує, окрім того, допомогу по догляду за дитиною скасовано з 01 липня 2016 року. Разом з цим, позивач зазначав, що відповідач, продовжуючи вчиняти неправомірні дії, 09 серпня 2016 року видав наказ № 245-к про його звільнення, у зв'язку із скороченням чисельності штату відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України, з численними порушеннями процедури такого звільнення. Відповідно до листів непрацездатності, у період з 14 січня 2016 року до 03 березня 2016 року він був тимчасово непрацездатним. З 29 лютого 2016 року позивач перебував у щорічній основній відпустці строком 94 календарні дні, та з 16 травня 2016 року до 08 вересня 2016 року знову був тимчасово непрацездатним. Тобто, за час відсутності позивача, роботодавцем не могла бути витримана процедура установлених вимог про вивільнення працівника, а саме попереджено його за 2 місяці про наступне вивільнення та запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві. Натомість, вважає, що днем, коли його було попереджено про подальше вивільнення та запропоновано йому іншу роботу у ПАТ «Укргазвидобування» слід вважати - 09 вересня 2016 року, тому саме з цієї дати слід відраховувати два місяці, після спливу яких його може бути звільнено з посади у зв'язку із скороченням чисельності штату. Окрім того, діями відповідача, які полягали у неправомірному звільненні з роботи, неправомірній відмові у наданні відпустки, позивачеві також була спричинена моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях у зв'язку із неправомірною поведінкою щодо нього, порушення його законних прав, він не працював тривалий час, проходив лікування внаслідок стресової ситуації, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. З огляду на наведене та з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив визнати незаконною відмову у наданні йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; визнати неправомірним звільнення та скасувати наказ про звільнення від 09 вересня 2016 року № 245-к.; поновити його на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у ПАТ «Укргазвидобування»; зобов'язати ПАТ «Укргазвидобування» здійснити йому виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 09 вересня 2016 року до 18 травня 2017 року у розмірі 122 848,11 грн, зобов'язавши при цьому сплатити всі обов'язкові платежі та податки; зобов'язати надати йому відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по 19 лютого 2018 року; стягнути із ПАТ «Укргазвидобування» на його користь моральну шкоду, завдану неправомірними діями у розмірі 5 000,00 грн; стягнути на його користь витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги у розмірі 3 307,20 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 15 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к «По особовому складу» про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування». Поновлено ОСОБА_3 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року. Стягнуто з ПАТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 321 113,30 грн з індексацією. Стягнути з ПАТ «Укргазвидобування» на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн. Визнано незаконною відмову ПАТ «Укргазвидобування» у наданні відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трирічного віку. Зобов'язано ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трирічного віку. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка ПАТ «Укргазвидобування» з 9 вересня 2016 року та в частині присудження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні положень статей 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про наступне його вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що він відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду. Крім того, суд першої інстанції, вирішуючи спір щодо визнання незаконної відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні позивачеві відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання такої відпустки, виходив з того, що позивачем, як дідом ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 було надано відповідачу всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством з урахуванням змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», для призначення ОСОБА_3 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку до 19 лютого 2018 року та те, що суд не вправі втручатися в господарську діяльність товариства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції погодився з його висновками. У касаційній скарзі ПАТ «Укргазвидобування» просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, не передаючи справи на новий розгляд, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Касаційна скарга ПАТ «Укргазвидобування» мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно витлумачили норму статті 49-2 КЗпП України, дійшовши висновків про те, що позивач належним чином не був попереджений про майбутнє вивільнення, не звернули уваги на те, що чинне законодавство не забороняє підприємству персонально попереджати працівника про таке вивільнення у період його відсутності на роботі (у період його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці). Крім того, позивачем не було подано заяву про переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, що унеможливило його переведення на запропоновану посаду. Ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суди першої та апеляційної інстанції неправильно обрахували цей розмір, чим порушили положення частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Також, судами першої та апеляційної інстанцій залишено поза увагою, що вимога про поновлення позивача на посаді була заявлена ним 03 травня 2017 року шляхом подання до суду першої інстанції заяви про збільшення позовних вимог, тобто після початку розгляду справи по суті, який розпочався 25 квітня 2017 року, чим порушено вимоги статті 31 ЦПК України 2004 року. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення виходячи з такого. Судами встановлено, що з 16 травня 2005 року ОСОБА_3 працював в апараті управління Дочірньої компанії «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз Україна», правонаступником якої є ПАТ «Укргазвидобування», а з 07 квітня 2014 року на підставі наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 07 квітня 2014 року № 58-К, переведений на посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 05 лютого 2016 року № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та зміни до штатного розкладу», зокрема, затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» (Додаток №1), ліквідовано механіко-енергетичне управління, виключено зі штатного розпису посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік, затверджено зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», що додаються до цього наказу (Додаток № 2). Відповідно до акта від 01 березня 2016 року, складеного комісією департаменту по роботі з персоналом за участю начальника департаменту по роботі з персоналом Асаулова В. О., начальника управління кадрів департаменту по роботі з персоналом Дробини С. В., заступника начальника управління - начальника відділу комплектування та підготовки кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_10, ОСОБА_3, начальник механіко-енергетичного управління - головний механік, з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. 01 березня 2016 року перебував в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування» (м. Київ, вул. Кудрявська, 26/28), що також підтверджується роздруківкою системи контролю доступу до адмінбудівлі ПАТ «Укргазвидобування». Зі змісту зазначеного акта вбачається, що 01 березня 2016 року о 09 год. 20 хв. та о 09 год. 25 хв. начальник департаменту по роботі з персоналом Асаулов В. О. в присутності Дробини С. В. та ОСОБА_11 попередив ОСОБА_3 про майбутнє звільнення його на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, в установленому законодавством порядку та запропонував ОСОБА_3 ознайомитись з письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01 березня 2016 року № 14/1-014-1478 і переліком вакантних посад, на одну з яких керівництво ПАТ «Укргазвидобування» пропонує йому переведення для подальшої роботи, та ознайомив ОСОБА_3 з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в про надання йому відпустки, згідно раніше поданої ним заяви. Проте, ОСОБА_3 відмовився від ознайомлення під підпис із наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в, та із письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що складено відповідні акти від 01 березня 2016 року. Також судами встановлено, що в період з 14 січня 2016 року до 09 березня 2016 року, з 16 травня 2016 року до 10 червня 2016 року, з 13 липня 2016 року до 12 серпня 2016 року та з 15 серпня 2016 року до 08 вересня 2016 року позивач був тимчасово непрацездатним, що підтверджується відповідними листками непрацездатності. Крім того, на підставі заяви про надання щорічної основної відпустки строком на 94 календарні дні з 29 лютого 2016 року відповідно до наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-В, ОСОБА_3 надано відпустку на 94 календарні дні з 29 лютого 2016 року до 05 червня 2016 року включно. 09 вересня 2016 року позивач приступив до роботи, та в цей же день отримав список додаткових вакансій по ПАТ «Укргазвидобування» та погодився на переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів. Листом ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 14/2-14 відповідач просив позивача до 13 год. 30 хв. 09 вересня 2016 року надати до департаменту по роботі з персоналом ПАТ «Укргазвидобування» певний перелік документів, зокрема, копії документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду. Відповідно до акта від 09 вересня 2016 року, складеного Дробиною С. В., ОСОБА_10., ОСОБА_12 вбачається, що о 13 год. 25 хв., начальник управління кадрів департаменту по роботі з персоналом Дробина С. В. запропонував ОСОБА_3 надати копії документів, які вказані в листі ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 14/2-14, і які необхідні для його переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, на яку позивач надав згоду на переведення, проте ОСОБА_3 копії документів не надав та наявність кваліфікації і досвіду роботи, необхідної на переведення на вказану посаду, не підтвердив. 09 вересня 2016 року ПАТ «Укргазвидобування» направлено подання № 14/1-01-6807 до Первинної профспілкової організації ПАТ «Укргазвидобування», в якому просило у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі в апараті управління ПАТ «Укргазвидобування» та неможливістю переведення працівника на іншу роботу (відмова від переведення на запропоновані посади) надати згоду на розірвання трудового договору із ОСОБА_3 На засіданні профкому первинної профспілкової організації «Укргазвидобування» (протокол від 09 вересня 2016 року № 20) надано згоду профспілкового комітету на розірвання трудового договору із начальником механіко-енергетичного управління - головним механіком ОСОБА_3, у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» на підставі пункту 1 статті40 КЗпП України та відмови ОСОБА_3 від запропонованих йому вакантних посад. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к ОСОБА_3, начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка, звільнено з роботи 09 вересня 2016 року, у зв'язку із скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу посаду на підставі пункту1 статті 40 КЗпП України, на підставі зміни до штатного розкладу. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Частиною 2 статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Згідно зі статтею 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пп. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно з частинами 1, 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. За змістом частини другої статті 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Відповідно до ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КзпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Такий правовий висновок відповідає правовим позиціям ВерховногоСуду України, викладеним у своїх постановах від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-2487цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні положень статей 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про наступне його вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що він відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду. Ненадання позивачем копій документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду, не можуть бути у цьому випадку підставою для звільнення ОСОБА_3 Крім того, ознайомлення позивача з вакантними посадами, обов'язок його надати певні документи для підтвердження кваліфікації, надання профспілкою дозволу на звільнення позивача та звільнення відповідача відбулось протягом одного дня, що також свідчить про недотримання відповідачем вимог чинного законодавства. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що позивача було належним чином повідомлено про майбутнє вивільнення 01 березня 2016 року є необґрунтованим, оскільки не відповідає встановленим обставинам справи. Так, в матеріалах справи наявні акти від 01 березня 2016 року: про перебування ОСОБА_3 в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування», про відмову ОСОБА_3 від ознайомлення з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26 лютого 2016 року № 101-в та про відмову ОСОБА_3 від ознайомлення з письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, які складені комісією у одному ж тому ж складі та не містять жодних підписів позивача, а отже не можуть бути належними доказами ознайомлення позивача з цими наказами. Також судами правильно було обчислено розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Здійснюючи розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, та здійснив розрахунок за останні два місяці роботи позивача у листопаді-грудні 2015 року з урахуванням довідки ПАТ «Укргазвидобування» від 16 травня 2017 року № 13- 1/170, згідно з якою ОСОБА_3 відпрацював 18 робочих днів та 23 робочі дні. Розмір заробітної плати за вказаний період склав 69 293,06 грн, відтак середньоденний заробіток позивача складав 1 690,07 грн (69 293,06 грн : 41 робочий день = 1 690,07 грн), кількість днів прогулу складає 190 днів (190 дні х 1 690,07 грн = 321 113,30 грн). Такий розрахунок є правильним та відповідачем не спростований. Доводи касаційної скарги ПАТ «Укргазвидобування» про те, що вимога про поновлення позивача на посаді була заявлена ним 03 травня 2017 року шляхом подання до суду першої інстанції заяви про збільшення позовних вимог, тобто після початку розгляду справи по суті, який розпочався 25 квітня 2017 року, чим порушено вимоги статті 31 ЦПК України 2004 року є необґрунтованими, оскільки зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач оскаржив до суду наказ про звільнення, а в подальшому уточнив свої вимоги та просив поновити його на займаній посаді, тобто вимога про поновлення його на роботі не є зміною предмету позову, та має лише уточнюючий характер. Також, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачеві було неправомірно відмовлено у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Згідно з абзацем 2 пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки», визначено такий вид соціальної відпустки як відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону). Статтею 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів. За бажанням жінки або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. Аналогічні положення закріплені у статті 179 КЗпП України. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки або осіб, зазначених у частині третій статті 18 цього Закону, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Згідно з пунктом 7 розділу II Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності 01 квітня 2014 року, у Законі України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» виключено розділ IV «Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку», тобто, починаючи з 01 квітня 2014 року, такий вид соціальної допомоги як допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, законодавством не передбачено. Таким чином, вимогу частини четвертої статті 20 Закону України «Про відпустки», про необхідність надання довідки про припинення виплати матері допомоги по догляду за дитиною, слід розглядати з урахуванням змін, які були внесені до законодавства станом на час звернення позивача із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, тому, слід дійти висновку, що вимога про надання довідки про припинення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною є незаконною та такою, що суперечить чинному законодавству України, оскільки така допомога діючим законодавством вже не передбачена. Особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків і батьків-вихователів), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Судами попередніх інстанцій враховано те, що відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_13 (матері дитини) не надавалась виплата допомоги для догляду за дитиною у відповідності до статті 18 Закону України «Про відпустки» їй не нараховувалась і станом на 11 серпня 2016 року не здійснювалась. Судами також було встановлено, що ОСОБА_4 перебуває на обліку в управлінні та отримує державну допомогу при народженні дитини згідно Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» на дитину, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка була призначена згідно заяви від 13 травня 2015 року на період з 01 лютого 2015 року до 28 лютого 2015 року в сумі 10 320,00 грн та на період з 01 березня 2015 року до 28 лютого 2018 року в сумі 860,00 грн. Державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_4 не призначалась у зв'язку із внесенням змін в законодавство. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_3 про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку підлягають частковому задоволенню шляхом визнання незаконною відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні ОСОБА_3 відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_3 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку. Позивачем, як дідом ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 було надано відповідачеві всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством з урахуванням зазначених вище змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» для призначення ОСОБА_3 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку по 19 лютого 2018 року. З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73304435
  6. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2018 Київ Пз/9901/8/18 820/6514/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Коваленко Н.В., суддів: Анцупової Т.О., Гімона М.М., Стародуба О.П., Кравчука В.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому (з урахуванням уточнення позовних вимог від 12.02.2018) просить суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських, зобов'язавши Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських станом на 01 січня 2016 року, яка виготовлена Ліквідаційною комісією ГУ МВС України у Харківській області, та вчинити дії щодо виплати пенсії з 01 січня 2016 року з урахуванням раніше проведених виплат. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є пенсіонером органів внутрішніх справ, якому призначена пенсія за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Позивач вважає, що законодавством йому гарантовано право на перерахунок пенсії у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців та осіб, які мають право на пенсію за вказаним Законом. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 3. Згідно з позовною заявою та поясненням від 12.02.2018 свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29 грудня 2015 року набув чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, а саме: статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення позивача від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. На думку позивача, відповідач протиправно не здійснює перерахунок пенсії позивачу у зв'язку з відсутністю бюджетних коштів, необхідних для проведення перерахунку пенсій, оскільки чинним законодавством не передбачене право органів Пенсійного фонду України щодо відстрочення або звільнення від виплати пенсійних виплат у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування 4. 17 січня, 12 і 13 лютого 2018 року відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволені позову. На думку відповідача, постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», яка набрала чинності 02 грудня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 900, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції. Відповідач зазначив, що у зв'язку з надходженням вичерпної інформації від Міністерства внутрішніх справ України про підстави перерахунку пенсій, ураховуючи вимоги пункту 2 Порядку № 45, Пенсійний фонд України листом від 28.03.2017 № 9493/02-23 повідомив головні управління Пенсійного фонду України в областях та м. Києві про підстави для проведення перерахунку пенсій і про необхідність підготовки та надання ліквідаційним комісіям списків осіб, які мають право на перерахунок пенсії у строки, передбачені Порядком № 45, зазначивши, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій слід забезпечити після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. У своїх запереченнях відповідач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012, в якому встановлено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. У Рішенні також зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Листами від 28.03.2017 № 9494/02-23 та від 22.06.2017 № 19922/02-23 Пенсійний фонд України звернувся до Міністерства соціальної політики України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо необхідності повідомлення Міністерства фінансів України про виділення додаткових асигнувань для забезпечення перерахунку пенсій. Кошти, необхідні для перерахунку та виплати пенсій особам з числа колишніх працівників міліції, до цього часу з Державного бюджету України не виділені. Відповідач стверджує, що виходячи з підпункту 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача. Крім того, відповідач вважає, що вимога позивача в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок пенсії позивачу з 01.01.2016 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до абзацу третього пункту 10.3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7, резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Відповідач у відзиві зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються періоду з 01.01.2016, що, враховуючи дату звернення до суду, виходить за межі шестимісячного строку звернення до суду. За таких умов наявні підстави для застосування положень статтей 122, 12З Кодексу адміністративного судочинства України щодо залишення позову без розгляду. 5. Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться. Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ 6. ОСОБА_1 є пенсіонером органів внутрішніх спав, майором міліції, якому з 01 січня 2015 року призначена пенсія за вислугу років згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», що підтверджується посвідченням № 34759, виданим УФРЕ УМВСУ в Харківській області, копія якого міститься в матеріалах адміністративної справи (а.с. 16). 7. Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області. 8. 08.02.2017 Пенсійний фонд України отримав від Міністерства внутрішніх справ України лист від 03.02.2017 № 1461105/22-2017 про підстави перерахунку пенсій. 9. Міністерство внутрішніх справ України листом від 22.03.2017 № 4019102/22-2017, який отримано Пенсійним фондом України 28.03.2017, надав необхідну інформацію для проведення перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), яка запитувалася листом Пенсійного фонду України від 14.02.2017 № 4133102-23. 10. 28.03.2017 листом за вих. № 9493/02-23 Пенсійний Фонд України повідомив свої територіальні органи (головні управління ПФУ) про підготовку та надання списків пенсіонерів Міністерства внутрішніх справ України, які мають право на перерахунок пенсій до Ліквідаційних комісій. 11. Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». 12. У подальшому на адресу Головного управління МВС України у Харківській області надіслано списки осіб для видачі довідок. 13. На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. 14. Згідно з довідкою ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області від 19.06.2017 №100/34759-2003016137, виданою ОСОБА_1, відповідно до рішення Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 розмір грошового забезпечення за нормами, чинними на 01 січня 2016 року за посадою СТАРШ. ІНСПЕКТ.-ЧЕРГОВ.ЧЧ. ШТАБУ БАТАЛЬОНУ ПС (метро) ХМУ ГУ МВСУ в Х.О. - СТАРШ.ІНСПЕКТОР, становить: посадовий оклад - 2500,00; оклад за спец. звання майор поліції - 2000,00; надбавки за вислугу років -1800,00; премія - 171,99, всього - 6471, 99 гривні. Копія зазначеної довідки міститься в матеріалах адміністративної справи (а. с. 11). 15. 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 направив на адресу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторну заяву про причини неперерахування йому пенсії як пенсіонеру органів внутрішніх справ відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції». 16. Листом від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повідомило позивача, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій буде проведено після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 17. Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, є Закон України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Закон № 2262-ХІІ). Цим Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв'язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист. 18. Згідно з частиною четвертою статті 63 Закону № 2262-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у строки, передбачені частиною другою статті 51 цього Закону. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим зі служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. 19. 29 грудня 2015 року набрав чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). 20. Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ. Статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». 21. Статтею 51 Закону № 2262-ХІІ передбачено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. 22. Відповідно до абзацу другого розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» за колишніми працівниками міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені цим Законом для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб. 23. Згідно із статтею 102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 24. Кабінет Міністрів України постановою від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі - Постанова № 988) та постановою від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановив розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, що значно перевищують посадові оклади і плату за спеціальні звання колишніх працівників органів внутрішніх справ. 25. Постанова № 988 набрала чинності 02 грудня 2015 року. 26. Порядок проведення перерахунку пенсій встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393» (далі - Порядок № 45), яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. 27. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 Порядку № 45 перерахунок раніше призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ пенсій проводиться у разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за Законом, або у зв'язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. 28. На підставі зазначеного в пункті 1 Порядку № 45 рішення Кабінету Міністрів України Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, ДПС, Управління державної охорони, Адміністрація Держспецзв'язку, Адміністрація Держприкордонслужби, ДПтС, ДСНС (далі - державні органи) повідомляють у п'ятиденний строк Пенсійному фонду України про підстави перерахунку пенсій військовослужбовцям. 29. Пенсійний фонд України повідомляє у п'ятиденний строк з моменту надходження інформації від державних органів своїм головним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головні управління Пенсійного фонду України) про підстави для проведення перерахунку пенсій та про необхідність підготовки списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку (далі - списки). 30. Головні управління Пенсійного фонду України складають у десятиденний строк з моменту надходження зазначеної інформації списки за формою згідно із додатком 1 та подають їх органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів видавати довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії. 31. На підставі списків уповноважені органи готують для перерахунку пенсії довідки про розмір грошового забезпечення кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно із додатком 2 та у місячний строк подають їх головним управлінням Пенсійного фонду України. 32. Довідки видаються державним органом, з якого особи були звільнені із служби, якщо інше не передбачено цим Порядком. 33. Відповідно до пункту 4 Порядку № 45 перерахунок пенсії здійснюється на момент виникнення такого права і проводиться у строки, передбачені частинами другою і третьою статті 51 Закону №2262-ХІІ. Якщо внаслідок перерахунку розмір зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому розмірі. 34. Згідно з частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. 35. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 36. Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності. 37. Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. 38. Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10). 39. Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету. 40. Крім того, Конституційний Суд України розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист певних категорій громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управлінні державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016). У рішенні від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист» Конституційний Суд України прямо зазначив, що служба в органах внутрішніх справ має ряд специфічних властивостей (служба в правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей), що повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи 41. Суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що Постанова № 988, яка набрала чинності 02.12.2015, тобто до набрання чинності Законом № 900-VIII, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції, оскільки на день набрання чинності Законом № 900-VIII Постанова № 988 діяла і є чинною на даний час. Конституційний Суд України у Рішенні від 9 лютого 1999 року № 21-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Збільшення грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 42. Суд також вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність постанови Кабінету Міністрів України про встановлення умов, порядку та розмірів перерахунку пенсій особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України (міліції), оскільки порядок проведення перерахунку пенсій, встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393», яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. Постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» та від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями. 43. Посилання відповідача на те, що нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача, є неналежними, оскільки відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Натомість згідно з підпунктом 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зазначена норма не передбачає дискреційних повноважень у відповідача щодо нарахування, перерахунку та виплати пенсії у розумінні Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980. 44. Суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду з огляду на наступне. Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Кодекс адміністративного судочинства України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Натомість спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та строки перерахунку пенсій є Закон № 2262-ХІІ. Згідно з частиною третьою статті 51 Закону України № 2262-ХІІ (у редакції Закону України від 15.07.2015 № 614, який набрав чинності 01.01.2016) перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. У ході розгляду справи встановлено, що перерахунок розміру пенсії позивачу у зв'язку з набуттям чинності Постановою № 988 та Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», яким внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, не проведений з 01.01.2016 саме з вини державних органів, на яких покладено обов'язок щодо перерахунку та виплати пенсії позивачу. Тому право позивача щодо перерахунку пенсії з 01 січня 2016 року є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком у силу вимог частини третьої статті 51 Закону України № 2262-ХІІ. Висновки за результатами розгляду справи 45. Відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» зміна грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988, яка набрала чинності 02 грудня 2015 року. 46. Згідно зі статтею 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» позивач має право на перерахунок пенсії з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Оскільки Постанова № 988, якою встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, набрала чинності 02 грудня 2015 року, ОСОБА_1 має право на перерахунок пенсії з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських, з 01 січня 2016 року. 47. Ураховуючи те, що право позивача на перерахунок пенсії встановлено чинним законодавством України, дотримано всі вимоги, передбачені Порядком № 45, для проведення перерахунку пенсії, ОСОБА_1 має законні підстави щодо перерахунку його пенсії на підставі довідки про грошове забезпечення з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. При цьому, посилання відповідача на відсутність коштів на проведення виплати пенсії в перерахованому розмірі порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном. Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення Європейського суду у справі «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року). 48. При цьому суд звертає увагу на підвищені гарантії соціальної захищеності осіб, що перебувають на службі в органах внутрішніх справ, з боку держави, що повинні бути реалізованими у комплексі заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист»). 49. За результатами судового розгляду встановлено, що Ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Харківській області на підставі списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку, надала до ГУ ПФУ в Харківській області довідку від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії ОСОБА_1, що свідчить про дотримання державним органом Порядку № 45 у частині надання довідок до органу Пенсійного фонду. 50. На порушення вимог статті 51 Закону № 2262-ХІІ та Порядку № 45 відповідач - орган Пенсійного фонду пенсію ОСОБА_1 після надходження довідки не перерахував. 51. Суд зауважує, що відповідачем у листі від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 не заперечувалося право ОСОБА_1 щодо перерахунку та виплати пенсії згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Неможливість перерахувати та виплатити пенсію позивачу відповідач пояснив відсутністю коштів у Державному бюджеті України. 52. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 53. У зв'язку з викладеним, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії. 54. Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Ознаки типових справ 55. 1) позивач: пенсіонер органів внутрішніх справ; фізична особа, якій призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ»; 2) відповідач: суб'єкт владних повноважень - територіальний орган Пенсійного фонду України, на обліку якого стоїть позивач та який здійснює виплату пенсії позивачу; 3) предмет спору: бездіяльність відповідача (відмова вчинити дії) щодо перерахунку та виплати пенсії пенсіонеру органів внутрішніх справ з 01 січня 2016 року згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтею 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданих відповідними органами/особою-пенсіонером довідок про розмір грошового забезпечення з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм 56. Висновки Верховного Суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення пенсіонерів органів внутрішніх справ, яким призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», до суду з адміністративними позовами до територіальних органів Пенсійного фонду України, на обліку яких стоять позивачі та які здійснюють виплату пенсій позивачам, з позовними вимогами щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача (відмови вчинити дії) щодо здійснення перерахунку та виплати позивачам пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських; зобов'язання відповідачів здійснити перерахунок та виплату пенсії позивачам з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. 57. При застосуванні висновків Верховного Суду в цій зразковій справі суди повинні враховувати те, що довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських повинні бути отримані з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Ці довідки повинні бути чинними. 58. Суди повинні встановити, чи дотримано всіх вимог, передбачених Порядком № 45, для проведення перерахунку та виплати пенсії позивачам. Керуючись статтями 241-246, 262, 263, 266, 290 Кодексу адміністративного судочинства України, ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл.Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51,63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344). Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення. Головуючий суддя Н.В.Коваленко Судді Т.О.Анцупова М.М.Гімон О.П.Стародуб В.М.Кравчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/72290243
  7. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 06 лютого 2018 року м. Київ Справа № 686/13410/16-ц Провадження № 14-4 зц 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 до Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області про скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.» і стягнення з відповідача 30 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року, постановлену суддею Мороз В. О., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корніюк А. П., Пєнти І. В. , Талалай О. І. Учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Головне територіальне управління юстиції у Хмельницькій області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У червні 2016 року начальник Летичівського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області ОСОБА_3 подала позов до Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області про: 1.1. Скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.»; 1.2. Стягнення з відповідача 30 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована незаконністю притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, оскільки вона діяла відповідно до вимог Конституції України й інших нормативно-правових актів, а неправомірними діями відповідача порушені права позивача та гарантії як працівника, що призвело до значних моральних страждань, погіршення стану здоров'я, перенесення стресу, порушення планів, доведення позивача до відчаю, втрати нею авторитету у колективі та серед населення Летичівського району Хмельницької області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 20 липня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі. 4. Судове рішення мотивоване тим, що між сторонами виник спір щодо проходження позивачем публічної служби, який не може бути розглянутий у порядку цивільного судочинства, оскільки позивач просить скасувати виданий на підставі статей 64, 65, 69 Закону України «Про державну службу» наказ про оголошення догани державному службовцеві, тобто особі, яка перебуває на публічній службі. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 6 вересня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області своєю ухвалою залишив без змін ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року. 6. Судове рішення мотивоване тим, що, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про розгляд спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, юрисдикція саме адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори з приводу проходження громадянами публічної служби. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У вересні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, вважаючи, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 8. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 16 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Судове рішення мотивоване тим, що відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Враховуючи зміст статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України, не є публічно-правовим спір між органом державної влади і фізичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. 12. Спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства відповідно до статей 3 і 221 Кодексу законів про працю України, оскільки він є трудовим спором приватного характеру, попри те, що одним з учасників справи є суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного й адміністративного права. 13. Суд першої інстанції ухвалив рішення у справі з упередженим ставленням до позивача. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченнях на касаційну скаргу 14. Спір, який виник між сторонами, стосується проходження публічної служби, а тому є публічно-правовим відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 17 КАС України. 15. Справа підпадає під юрисдикцію адміністративних судів та є підсудною Хмельницькому окружному адміністративному суду згідно з положеннями частини другої статті 18 КАС України. 16. У задоволенні касаційної скарги просить відмовити. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні, зокрема, спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічне положення передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 20. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 21. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду включив у зміст поняття «публічна служба» також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 22. Відтак, зміст поняття «публічна служба» охоплює поняття державної служби. 23. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач працювала на посаді начальника Летичівського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області. 24. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками (пункт 4 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII). 25. Згідно з пунктом 1.1 Посадової інструкції начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області (затвердженої начальником Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області 18 вересня 2015 року, і копія якої є у матеріалах справи) посада начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану Летичівського районного управління юстиції у Хмельницькій області відповідно до Закону України «Про державну службу» належить до VI категорії посад державних службовців (згідно із Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII,який був чинним на час затвердження вказаної посадової інструкції). 26. Отже, позивач на час притягнення її до дисциплінарної відповідальності займала посаду державного службовця. 27. Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (частина перша статті 3). 28. Більше того, цей Закон передбачає, що саме ним регулюються відносини, які виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, якщо інше не передбачено законом. А дія норм законодавства про працю, до яких звертається позивач, поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих Законом України «Про державну службу» (частини друга та третя статті 5). 29. Стаття 38 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII вказує на те, що поняття «проходження державної служби» охоплює прийняття на державну службу, просування по службі державних службовців, вирішення інших питань, пов'язаних із службою, зокрема і питань притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентованих розділом VIII вказаного Закону. 30. Оскільки наказ начальника Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області № 766/04к від 8 червня 2016 року «Про оголошення догани ОСОБА_3.» пов'язаний з проходженням державної служби позивачем, він був виданий на підставі статей 64, 65 і 69 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII. 31. Суд першої інстанції взяв до уваги також те, що за змістом пункту 25 Методичних роз'яснень щодо застосування Класифікатора категорій адміністративних справ, затверджених рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 31 жовтня 2013 року № 114 (зі змінами, внесеними рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 18 липня 2014 року № 36) категорія «спори щодо проходження служби» (пункт 12.2 Класифікатора) серед інших спорів включає, зокрема, спори щодо рішень про застосування до службовців дисциплінарних стягнень. 32. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спір, який розглядається, стосується проходження позивачем публічної служби, і на нього згідно з пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, поширюється юрисдикція адміністративних судів. А відтак, спростовуються доводи позивача про те, що спір з відповідачем є трудовим спором приватного характеру. 33. Управлінські дії суб'єкта владних повноважень можуть бути спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав фізичної особи. Але не кожен спір, що виникає у зв'язку з такими управлінськими діями, може бути розглянутим у порядку цивільного судочинства, оскільки для розгляду деяких з таких спорів КАС України визначає юрисдикцію адміністративних судів. 34. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і відхиляє наведені аргументи позивача як необґрунтовані та з огляду на вимоги процесуального законодавства. 35. На час розгляду справи у Великій Палаті Верховного Суду КАС України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року також встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, з приводу проходження публічної служби (пункт 2 частини першої статті 19). 36. Стосовно позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то їх розгляд має здійснюватися адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина п'ята статті 21 КАС України). (1.2) Щодо дотримання судом першої інстанції гарантій неупередженості 37. У касаційній скарзі зазначено, що суд першої інстанції розглянув справу упереджено до позивача,однак аргументи з цього приводу викладені лише в апеляційній скарзі. 38. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки зазначеним доводам. 39. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Суд касаційної інстанції повинен з'ясувати, чи мали місце порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування оскаржених судових рішень. 41. Позивач обґрунтовує упередженість суду першої інстанції тим, що ухвала про закриття провадження у справі від 20 липня 2016 року була заздалегідь підготовлена, хоча клопотання про закриття провадження заявлене відповідачем на судовому засіданні. На думку позивача, це підтверджується «швидким розглядом справи, миттєвим винесенням ухвали (на двох арк.) та миттєвим врученням сторонам ухвали з повним її текстом». 42. Позивач вважає, що відповідач знав про те, яким буде рішення суду, оскільки не надав позивачеві відпустку на день розгляду справи у суді першої інстанції, а «представники» відповідача у телефонній розмові повідомили, що справа не буде довго тривати, і позивач встигне на засідання колегії у Головному територіальному управлінні юстиції у Хмельницькій області. 43. Відповідач письмових аргументів з цього приводу до суду не надав. 44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу позивача на те, що питання юрисдикції суду щодо розгляду спорів з приводу проходження державної служби, зокрема з приводу притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців, регламентовані процесуальним законодавством. Відтак, відповідач, будучи обізнаним зі змістом вимог такого законодавства та практикою його застосування, міг мати розумні очікування щодо того, наскільки швидким і яким саме буде рішення суду першої інстанції, до якого позивач звернулася у порядку цивільного судочинства. 45. Суд першої інстанції, який відкрив провадження у справі та призначив її до судового розгляду, мав обов'язок закрити у ній провадження, якщо справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що діяла на момент розгляду справи судом першої інстанції). Якби суд першої інстанції не закрив провадження у справі, а вирішив її по суті, він би порушив гарантію пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи лише судом, який встановлений законом, зокрема для відповідної категорії справ. Крім того, розгляд справи, включно з вирішенням процесуальних питань, повинен відбуватися у розумний строк. 46. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача щодо упередженості суду першої інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 47. ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою та залишає її без задоволення, а ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 48. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновок щодо застосування норм права 49. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби. Аналогічне положення було закріплене у пункті 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. 50. У світлі обставин цієї справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справи у спорах з приводу притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців стосуються проходження останніми публічної служби, а відтак підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною третьою статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтею 410, частиною першою статті 416, статтями 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 6 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 6 лютого 2018 року. Головуючий В. С. КнязєвСуддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкО. Б. Прокопенко С. В. БакулінаЛ. І. Рогач В. В. БританчукІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська Н. П. Лященко http://reyestr.court.gov.ua/Review/72074133
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши на судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Цетральний гірничо-збагачувальний комбінат» про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації втрати частини доходу та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, в с т а н о в и л и : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням поданих уточнень просив стягнути з відповідача вихідну допомогу в розмірі тримісячної середньої заробітної плати, що складає 12 тис. 357 грн 12 коп.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 лютого 2007 року по 13 лютого 2008 року в розмірі 49 тис. 460 грн; моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що в період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним гірничим майстром, підземним слюсарем на шахті ім. Орджонікідзе в Публічному акціонерному товаристві «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК»). ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений з підприємства за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію. Однак у травні 2015 року позивач дізнався, що при звільненні з підприємства у зв'язку з виходом на пенсію відповідач повинен був виплатити йому вихідну допомогу, чого останнім зроблено не було. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 березня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача вихідну допомогу в розмірі 12 тис. 357 грн 12 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 49 тис. 430 грн, моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн; вирішено питання про розподіл судових витрат; в решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу ПАТ «ЦГЗК» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У лютому 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПрАТ «ЦГЗК») про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). На підтвердження зазначеної підстави заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та від 25 липня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 у період з 29 жовтня 1980 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 працював підземним слюсарем, підземним кріпильником, підземним гірничим майстром на шахті ім. «Орджонікідзе». ІНФОРМАЦІЯ_1 був звільнений у зв'язку з виходом на пенсію. Пунктом 7.5 колективного договору на 2007-2008 роки між ВАТ «ЦГЗК» та профспілковим комітетом ВАТ «ЦГЗК» встановлено обов’язок відповідача виплачувати протягом І півріччя 2007 року працівникам при виході на пенсію за власним бажанням одноразову допомогу в розмірі, залежному від неперервного стажу роботи на підприємстві, а саме за стаж від 20 і більше років - тримісячну заробітну плату працівника. Згідно з довідкою ПАТ «ЦГЗК» № 1645 від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_1 при звільненні було виплачено компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 тис. 335 грн 80 коп. Одноразову допомогу при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію, передбачену умовами колективного договору, не нараховано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні не було виплачено з вини роботодавця. Крім того, суди зазначили, що звернення до суду з відповідним позовом не обмежується будь-яким строком відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року та 25 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що додаткова матеріальна допомога, яка передбачена колективним договором, а не трудовим, не підпадає під визначення заробітної плати, а тому звернення до суду з таким позовом обмежується тримісячним строком. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16. Саме з такого розуміння зазначеної норми матеріального права виходили й суди, ухвалюючи судові рішення у справі, яка є предметом перегляду. Отже обставини, які обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-331цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/654421A81B57EBC6C22581F5002D83D9
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, за заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») про відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що його батько – ОСОБА_2 з 1984 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда». Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті його батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з професійним захворюванням. Посилаючись на те, що у зв’язку зі смертю батька йому завдано моральної шкоди, пов’язаної з утратою близької людини, позивач просив стягнути з відповідача 640 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 28 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 80 тис. грн моральної шкоди, завданої смертю батька від професійного захворювання, без утримання податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 травня 2017 року відмовив ПАТ «Кривбасзалізрудком» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року ПАТ «Кривбасзалізрудком» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПАТ «Кривбасзалізрудком» надало копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Кривбасзалізрудком», перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що батько ОСОБА_1 – ОСОБА_2 з 25 червня 1984 року до 31 грудня 1998 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда» підземним дробильником 4 розряду. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 258 «Про спеціальний режим реструктуризації гірничо-рудних підприємств Кривбасу, гірничо-хімічних підприємств Яворівського і Роздольського «Сірка» та Стебницького «Полімінерал» Львівської області», пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано у Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Згідно з пунктом 2 цього наказу правонаступником перейменованого Державного виробничого об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» було призначене Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України «Про реорганізацію Криворізького державного залізорудного комбінату» від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено у Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». Згідно з пунктом 3 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 31 грудня 1999 року № 347 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» є правонаступником реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до спільного наказу Державного комітету промислової політики України та Фонду державного майна України від 19 лютого 2001 року № 66/245 «Про реорганізацію Дочірнього підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат» та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком». На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року, укладеного між генеральним директором ВАТ «Кривбасзалізрудком» та генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ВАТ «ЦГЗК») шахта ім. Орджонікідзе була передана в строкове платне користування орендарю. Згідно з договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 року ВАТ «Кривбасзалізрудком» передало у власність Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК») майно цілісного майнового комплексу шахти ім. Орджонікідзе. За пунктами 1.1–1.3 цього договору здійснено передачу у власність обладнання, інвентаря та іншого майна на суму 2 млн 366 тис. 54 грн. З 1 січня 1999 року ОСОБА_2 переведено по шахті ім. Орджокнікідзе дільниці №3 підземним дробильником 4 розряду. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 звільнений з роботи ПАТ «ЦГЗК» за переведенням у Товариство з обмеженою відповідальністю «Екоспецінвест». ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 10 березня 2004 року у ВАТ «ЦГЗК» проводилось розслідування випадку хронічних професійних захворювань у ОСОБА_2. З копії акта НОМЕР_1 від 10 березня 2004 року розслідування професійного захворювання, що долучений до матеріалів справи, встановлено такі захворювання: пиловий бронхіт І ст.; емфізема легень І-ІІ ст.; ДН І-ІІ ст.; нейросенсорна приглухуватість справа І ст. (з легким зниженням слуху), зліва ІІ ст. (з помірним зниженням слуху). 12 грудня 2006 року на ВАТ «ЦГЗК» проведено розслідування причин виникнення у ОСОБА_2 професійного захворювання – дв. плечолопатковий періартроз ПФ ІІ ст., деф.артроз ліктьових колінних ПФ ІІ ст .суглобів, стійкий больовий синдром, та складено акт за формою П-4. Згідно з пунктом 19 цього Акту особами, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, зазначено керівництво шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком», шахти ім. Орджонікідзе, дробильної фабрики, ЦТЕЗ ВАТ «ЦГЗК»; встановлено порушення під час роботи ОСОБА_2 вимог статті 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 13 Закону України «Про охорону праці». Висновком експерта Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської обласної ради» від 16 травня 2016 року за фактом смерті ОСОБА_2 встановлено, що смерть останнього настала від хронічного обструктивного захворювання легень, яке протікало з явищами легеневого серця, пилового пневмофіброзу, хронічного обструктивного бронхіту та ускладнилося хронічною легенево-серцевою недостатністю, що і стало безпосередньою причиною смерті. Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті ОСОБА_2 з набутим за життя професійним захворюванням. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є належною особою, що несе відповідальність з відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 набув професійні захворювання, з якими пов’язана його смерть, під час роботи, зокрема, у ПАТ «Кривбасзалізрудком»; при цьому суд установив, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами те, що ВАТ «ЦГЗК» є правонаступником шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком». Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року міститься висновок про наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» коштів на відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки професійне захворювання виникло у батька позивача під час роботи на шахті ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда», правонаступником якої є саме ПАТ «ЦГЗК». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 ЦК України, Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 466 ЦК УРСР (тут і далі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини. За частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства. У пунктах 2.1 та 4.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення; втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства зі складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань. Тобто розподільний баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1377цс17 За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1377цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495827AC0C0049BFC22581FA0037C953
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз», треті особи: голова правління Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ОСОБА_2, начальник Конотопського управління по експлуатації газового господарства Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» ОСОБА_3, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» (далі – ПАТ «Сумигаз») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. ОСОБА_1 зазначала, що з 22 червня 2001 року вона працювала в Конотопському управлінні по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» на посаді юрисконсульта за безстроковим трудовим договором. З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами, 28 червня 2009 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 22 червня 2012 року позивачка приступила до роботи, а 2 липня 2012 року її попередили про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року, що було погоджено зборами профспілки, які відбулися за її відсутності. З 22 серпня 2012 року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, під час якої 1 листопада 2014 року її було переміщено на посаду юрисконсульта ПАТ «Сумигаз». Після виходу з відпустки, 26 червня 2015 року вона приступила до роботи і цього ж дня її було попереджено про скорочення з 26 червня 2015 року. Наказом голови правління ПАТ «Сумигаз» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 позивачку звільнено з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). ОСОБА_1 вважала, що при її звільненні не було дотримано норми чинного законодавства та просила скасувати наказ про її звільнення, поновити її на посаді юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» з розташуванням робочого місця у м. Конотопі, зобов’язати відповідача скасувати записи в її трудовій книжці про скорочення; стягнути із ПАТ «Сумигаз» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 червня 2015 року до дати ухвалення рішення судом, судові витрати та відшкодувати на її користь моральну шкоду. Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 6 жовтня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду. Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року, у позові ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1. відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 492 КЗпП України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 червня 2001 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу до Конотопського управління по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» (далі – Конотопське УЕГГ ПАТ «Сумигаз») на посаду юрисконсульта по безстроковому трудовому договору. З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв’язку з вагітністю та пологами, 28 червня 2009 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. 22 червня 2012 року ОСОБА_1 приступила до роботи. Рішенням правління ПАТ «Сумигаз» від 27 червня 2012 року було визначено перспективні принципи побудови організаційної структури підприємства, в пункті 3 якого визначено принцип проведення змін в організації виробництва та праці товариства за напрямом централізації адміністративного управління. Протоколом НОМЕР_2 від 27 червня 2012 року правлінням ПАТ «Сумигаз» прийнято рішення про впровадження принципів централізації управління на основі дослідження змін в організаційній структурі Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз», доручено начальнику управління впровадити зміни організаційної структури Конотопського управління за напрямом централізації адміністративного управління. На виконання даного рішення керівництвом Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз» 2 липня 2012 року було прийнято рішення про скорочення посади юрисконсульта Конотопського управління ПАТ «Сумигаз». 2 липня 2012 року ОСОБА_1 було попереджено про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року та наступне звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, запропоновано їй переведення на вільну вакансію контролера газового господарства. Роботодавець звернувся до профспілкового комітету за наданням згоди на звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, 7 серпня 2012 року така згода була отримана. ОСОБА_1 звернулась до роботодавця із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею 6 років і така відпустка надавалась юрисконсульту ОСОБА_1 відповідно до наказів, які видавались начальником Конотопського УЕГГ у період з 22 серпня 2012 року по 25 червня 2015 року (т. 1 а. с. 61-66). З 1 листопада 2014 року на виконання рішення Наглядової ради ПАТ «Сумигаз» про ліквідацію (закриття) відокремлених підрозділів (філій) та затвердження нової організаційної структури ПАТ наказом НОМЕР_3 від 17 жовтня 2014 року в товаристві було введено нову організаційну структуру, згідно з якою ліквідовані (закриті) відокремлені підрозділи (філії) ПАТ Сумигаз, зокрема, Конотопське УЕГГ, створені на базі ліквідованих відокремлених підрозділів (філій) ПАТ «Сумигаз» виробничі структурні підрозділи, зокрема Конотопське УЕГГ. Згідно наказу НОМЕР_4 від 31 жовтня 2014 року юрисконсульта Конотопського УЕГГ ОСОБА_1 переміщено в ПАТ «Сумигаз» з 1 листопада 2014 року з розташуванням робочого місця у м. Конотоп (т. 1 а. с. 71). Відповідно до наказу ПАТ «Сумигаз» НОМЕР_2 від 17 жовтня 2014 року «Про впровадження нової організаційної структури» 24 жовтня 2014 року прийнято наказ НОМЕР_5 «Про скорочення штату та чисельності працівників». За заявою ОСОБА_1 згідно наказу ПАТ «Сумигаз» від 26 червня 2015 року було перервано відпустку юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» для догляду за дитиною до досягнення шестирічного віку і вона приступила до виконання своїх обов’язків. Наказом ПАТ «Сумигаз» НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачку звільнено з роботи 26 червня 2015 року, з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» у зв’язку зі скороченням штату працівників, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1, а.с. 78). Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що звільнення позивачки відбулося із дотриманням вимог чинного законодавства. Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що при звільненні з роботи з підстав, зазначених у пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен дотримуватися порядку вивільнення працівників передбаченого статтею 492 цього Кодексу, зокрема про наступне вивільнення попереджати працівника не пізніше ніж за два місяці, одночасно з попередженням запропонувати іншу роботу, враховувати переважне право на залишення на роботі. Звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 492 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні ОСОБА_1 не ґрунтуються на фактичних обставинах справи. Судом встановлено, що позивачку ІНФОРМАЦІЯ_1 звільнено з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз». Разом з тим доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення з зазначеної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять. Не дотримано відповідачем при звільненні позивачки і вимоги статті 43 КЗпП України щодо отримання попередньої згоди на її звільнення виборного органу первинної профспілкової організації. Посилання суду як на доказ такої згоди на висновок від 7 серпня 2012 року суперечить вищезазначеним обставинам та не узгоджується з частиною восьмою статті 43 КЗпП України, відповідно до якої власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов’язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Проте зазначені вимоги закону судом враховані не були. Не з’ясував суд належним чином і того, чи не користувалась позивачка переважним правом на залишення на роботі. За викладених обставин судові рішення у справі, що переглядається Верховним Судом України, підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17 Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні позивачки не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення із займаної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять. Згідно з ч. 8 ст. 43 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов’язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Крім того, суд, розглядаючи справу про поновлення на роботі, має належним чином з’ясувати чи не користувався позивач переважним правом на залишення на роботі. Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1723цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30EF5AA98EF80456C22581FC00381B31
  11. Державний герб України Справа № 761/36024/16-ц Провадження № 2/761/1902/2017 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Гуменюк А.І. при секретарі Бондарю В.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - Позивач) 03 жовтня 2016 року через поштове відділення, звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі - Відповідач) про визнання неправомірною відмови у наданні відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та визнання незаконним звільнення. Свої позовні вимоги з урахуванням уточнень Позивач обґрунтовує тим, що відповідно до наказу № 140-к від 16 травня 2005 року, ОСОБА_1 призначено на посаду головного фахівця сектора спеціального обладнання спецтехніки та автотранспорту управління головного механіка у Публічному акціонерному товаристві «Укргазвидобування» за переведенням з БУ «Укрбургаз». Зазначає, що з 07.04.2014р. він обіймав посаду начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка на підставі наказу про переведення № 58-к від 07.04.2014р. Перебуваючи у трудових відносинах із Відповідачем, 15.08.2016р., він звернувся із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною, яка доводиться йому онуком, до досягнення нею трирічного віку з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року, до якої було долучено всі необхідні документи, як це передбачено ст.ст. 18, 20 Закону України «Про відпустки». Однак, листом від 26.08.2016р. (вих. № 14/1-01-01-6402) йому було неправомірно відмовлено у наданні такої відпустки, з тих підстав, що до заяви не долучено довідку з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги. Зауважує, що до заяви ним було додано довідку, видану в Управлінні соціального захисту населення Крюківського району, про те, що матері, ОСОБА_2, була призначена допомога при народженні дитини та інші виплати остання не отримує, окрім того, допомогу по догляду за дитиною скасовано з 01.07.2014р. Таким чином, вважає, що очевидним є факт нехтування чинним законодавством та його правами з боку Відповідача, у зв'язку з чим, на його думку, такі дії мають бути визнанні судом незаконними та зобов'язано надати йому відпустку. Окрім того, зауважує, що Відповідач, продовжуючи вчиняти неправомірні дії, 09.09.2016р., видав наказ № 245-к від 09.09.2016р. про звільнення ОСОБА_1, у зв'язку із скороченням чисельності штату відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, з низкою порушень процедури такого звільнення. Так, відповідно до листів непрацездатності, що були надані ним Відповідачу, у період з 14.01.2016р. по 03.03.2016р. він був тимчасово непрацездатним, з 29.02.2016р. він перебував у щорічній основній відпустці строком у 94 календарні дні, та з 16.05.2016р. по 08.09.2016р. знову був тимчасово непрацездатним. Тобто, як вбачається із періоду у який він був законно відсутній на робочому місці, роботодавцем не могла бути витримана процедура установлених вимог про вивільнення працівника, а саме попереджено ОСОБА_1 за 2 місяці про наступне вивільнення та запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві. Натомість, вважає, що днем, коли його було попереджено про подальше вивільнення та запропоновано йому іншу роботу у ПАТ «Укргазвидобування» слід вважати - 09.09.2016р., тому саме з цієї дати, на його думку, слід відраховувати два місяці, після спливу яких його може бути звільнено з посади у зв'язку із скороченням чисельності штату. Окрім того, діями Відповідача, які полягали у неправомірному звільненні з роботи, неправомірній відмові у наданні відпустки, зауважує, що йому також була спричинена моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях у зв'язку із неправомірною поведінкою щодо нього, порушення його законних прав, він не працював тривалий час, проходив лікування внаслідок стресової ситуації, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи вищевикладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 18.05.2017р. (а.с.136-137 т.1), Позивач просив суд ухвалити судове рішення, яким 1) визнати незаконною відмову йому у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; 2) визнати неправомірним звільнення та скасувати наказ про звільнення № 245-к від 09.09.2016р.; 3) поновити на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у ПАТ «Укргазвидобування»; 4) зобов'язати ПАТ «Укргазвидобування» здійснити йому виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 09 вересня 2016 року по 18 травня 2017р. у розмірі 122 848,11 грн., зобов'язавши при цьому сплатити всі обов'язкові платежі та податки; 5) зобов'язати надати йому відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року; 6) стягнути із ПАТ «Укргазвидобування» на його користь моральну шкоду, завдану неправомірними діями у розмірі 5 000,00 грн.; 7) присудити на його користь витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, у розмірі 3 307,20 грн. В судовому засіданні Позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили задовольнити їх у повному обсязі, з підстав, викладених у позові. При цьому Позивач пояснив, що письмове попередження про наступне вивільнення не отримував, про процес скорочення дізнався тільки 09.09.2016р., коли вийшов на роботу після тривалого лікування. Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив та просив відмовити в його задоволенні, з тих підстав, що Позивач неодноразово звертався до Відповідача із заявами про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, проте жодного разу до відповідних заяв Позивачем не було додано документів, визначених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», а саме довідки, виданої органом праці і соціального захисту населення за місцем проживання матері, про припинення виплати допомоги, на противагу з наданих ОСОБА_1 довідок з Крюківського управління праці та соціального захисту населення вбачається, що матері дитини - ОСОБА_2 призначено допомогу при народженні дитини з 01.02.2016р. по 28.02.2018р., яка станом на момент звернення Позивача із заявами від 13.07.2016р., листами від 15.08.2016р. та від 20.08.2016р. матері дитини виплата допомоги при народженні дитини не припинена, тому Відповідач не мав законних підстав для видання наказу про надання відповідної відпустки Позивачеві. Щодо вимог про визнання неправомірним звільнення та скасування наказу про звільнення, зазначив, що наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 05.02.2016р. № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та змін до штатного розкладу», затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та затверджені зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», та виключено зі штатного розкладу зокрема посаду, яку обіймав Позивач - начальника механіко-енергетичного управління - головних механік. Зауважив, що 14.01.2016р. ОСОБА_1 перебував на лікарняному, а з 29.02.2016р. по 05.06.2016р. ОСОБА_1 було надано щорічну відпустку. Проте, зауважив, що 01.03.2016р. ОСОБА_1 перебував в адміністративному будинку з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. і, що 01.03.2016р. о 09 год. 20 хв. ОСОБА_1 був попереджений про наступне вивільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП України та одночасно йому було запропоновано переведення на одну з вакантних посад, проте із ознайомленням із письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01.03.2016р. № 14/1-014-1478 та списком вакансій під розпис Позивач відмовився, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що 01.03.2016р. було складено відповідний акт. Зауважив, що у подальшому Позивач неодноразово перебував на лікарняному та став до роботи лише 09.09.2016р., коли йому повторно під розпис було запропоновано переведення на одну із вакантних посад. Зазначив, що Позивач виявив бажання перевестися на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, проте на вимогу відповідача ОСОБА_1 не надав копії необхідних документів для підтвердження освітньо-кваліфікаційних вимог для переведення на вказану посаду. Тому, вважає, що ПАТ «Укргазвидобування» в повній мірі виконало свій обов'язок щодо працевлаштування працівника в розумінні ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки запропонувало Позивачеві наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною процесією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, тому звільнення Позивача з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка у зв'язку із скороченням штату працівників (п. 1 ст. 40 КЗпП України), на його думку, здійснено Відповідачем у встановленому законодавством порядку та з дотриманням всіх вимог чинного законодавства України. Заслухавши пояснення Позивача та його представника, представника Відповідача, показання свідків, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд знаходить позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню частково, з таких підстав. Судом встановлено, що з 16.05.2005р. ОСОБА_1 працював в апараті управління Дочірньої компанії «Укргазвидобування» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз Україна», правонаступником якої є Публічне акціонерне товариства «Укргазвидобування» (а.с.15-17 т.1), а з 07.04.2014р., на підставі Наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 07.04.2014р. № 58-К, переведений на посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік (а.с. 66 т.1). Відповідно до Наказу ПАТ «Укргазвидобування» від 05.02.2016р. № 55 «Про затвердження організаційної структури апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» та зміни до штатного розкладу», зокрема затверджено організаційну структуру апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» (Додаток №1), ліквідовано механіко-енергетичне управління, виключено зі штатного розпису посаду начальника механіко-енергетичного управління - головний механік, затверджено зміни до штатного розкладу керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців ПАТ «Укргазвидобування», що додаються до цього наказу (Додаток № 2) (а.с.67-68, т.1). Згідно ч.ч. 1-3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2 ст. 40 КЗпП України). Згідно Акту від 01.03.2016р., складеного комісією департаменту по роботі з персоналом за участю начальника департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_4, начальника управління кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5, заступника начальника управління - начальника відділу комплектування та підготовки кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_6, ОСОБА_1, начальник механіко-енергетичного управління - головний механік, з 09 год. 06 хв. до 09 год. 35 хв. 01 березня 2016 року перебував в адмінбудинку ПАТ «Укргазвидобування» (м. Київ, вул. Кудрявська, 26/28) (а.с.75 т.1), що також підтверджується роздруківкою системи контролю доступу до адмінбудівлі ПАТ «Укргазвидобування» (а.с.130 т.1). Так, 01.03.2016р. о 09 год. 20 хв. та о 09 год. 25 хв. начальник департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_4 в присутності ОСОБА_5 та ОСОБА_7 попередив ОСОБА_1 про майбутнє звільнення його за п. 1 ст. 40 КЗпП України, в установленому законодавством порядку та запропонував ОСОБА_1 ознайомитись з письмовим попередженням про наступне вивільнення від 01.03.2016р. № 14/1-014-1478 і переліком вакантних посад, на одну з яких керівництво ПАТ «Укргазвидобування» пропонує йому переведення для подальшої роботи, та ознайомив ОСОБА_1 з наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26.02.2016р. № 101-в про надання йому відпустки, згідно поданої ним заяви відповідно. Проте, ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення під підпис із наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 26.02.2016р. № 101-в, та із письмовим попередженням про наступне вивільнення та переліком вакантних посад, а також відмовився від переведення на одну із запропонованих посад, про що складено відповідні акти від 01.03.2016р. (а.с.76, 81 т.1). Як вбачається із матеріалів справи, в період з 14.01.2016р. по 09.03.2016р., з 16.05.2016р. по 10.06.2016р., з 13.07.2016р. по 12.08.2016р. та з 15.08.2016р. по 08.09.2016р. Позивач був тимчасово непрацездатним, що підтверджується відповідними листками непрацездатності (а.с. 7-14 т.1). Окрім того, на підставі заяви про надання щорічної основної відпустки строком на 94 календарні дні з 29.02.2016р. (а.с. 22 т.1), на підставі Наказу ПАТ «Укргазвидобування» № 101-В від 26.02.2016р., ОСОБА_1 надано відпустку на 94 календарні дні з 29.02.2016р. по 05.06.2016р., включно (а.с. 72 т. 1). Тобто, станом на момент повідомлення Позивача про наступне вивільнення та надання останньому списку наявних на підприємстві вакансій, ОСОБА_1 перебував на лікарняному та у щорічній відпустці, відтак суд вважає, що ознайомлення Позивача із письмовим повідомленням про наступне вивільнення під час його тимчасової непрацездатності та перебуванні у відпустці, в той час, коли останній прийшов 01.03.2016р. на півгодини до адміністративної будівлі ПАТ «Укргазвидобування», є неправомірним та таким, що суперечить положенню ст. 49-2 КЗпП України, тому Позивач не може вважатися таким працівником, якого належним чином повідомлено про наступне вивільнення. Судом встановлено, що 09.09.2016р. вийшовши на роботу, Позивач, отримав список додаткових вакансій по ПАТ «Укргазвидобування» та погодився на переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів (а.с.82-83 т.1). Листом ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 14/2-14, Відповідач просив Позивача до 13.30 год. 09.09.2016р. надати в департамент по роботі з персоналом ПАТ «Укргазвидобування» певний перелік документів, зокрема, копії документів про повну вищу освіту відповідного напрямку підготовки (магістр, спеціаліст) - видобуток нафти і газу; обов'язкове знання програмних пакетів для аналізу та моделювання операцій гідророзриву, знання англійської мови; документи, які підтверджують досвід роботи на посадах консультанта (супервайзера) з гідророзриву або (стимуляції) видобутку вуглеводнів не менше 10 років, які були необхідні для вирішення питання конкурсного відбору кандидатів на зазначену посаду (а.с.87 т.1). З акту від 09.09.2016р., складеного ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8 вбачається, що о 13 год. 25 хв., начальник управління кадрів департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5 запропонував ОСОБА_1 надати копії документів, які вказані в листі ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 14/2-14, і які необхідні для його переведення на посаду заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, на яку Позивач надав згоду на переведення, проте ОСОБА_1 копії документів не надав та наявність кваліфікації і досвіду роботи, необхідної на переведення на вказану посаду, не підтвердив (а.с.92 т.1). В судовому засіданні 18.05.2017р. за клопотанням сторони Відповідача було допитано свідків: ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 (а.с.138-141 т.1). Зокрема, свідок ОСОБА_7 повідомила суду, що вона працює головним фахівцем управління кадрів Відповідача і, що 01.03.2016р. її запросили в якості свідка про відмову Позивача від ознайомлення та підпису із письмовим повідомленням про наступне вивільнення та списком вакансій. Зауважила, що їй невідомого, чи був Позивач 01.03.2016р. на робочому місці, чи перебував на лікарняному. Свідок ОСОБА_5 повідомив суду, що згідно наказів ПАТ «Укргазвидобування», було змінено структуру підприємства, зокрема скорочено відділ, в якому працював Позивач. У лютому ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання відпустки на 94 календарні дні і, що в кінці лютого 2016р. було підготовлено письмове повідомлення про наступне вивільнення Позивача, яке було вручено останньому 01.03.2016р. разом із списком вакансій. Проте, ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення та підпису про отримання вказаного повідомлення. Про хворобу Позивача свідку було невідомо, проте, свідок знав, що Позивач відсутній на робочому місці, але причина відсутності останнього йому була невідома. Свідок ОСОБА_4 повідомив суду, що він працює в ПАТ «Укргазвидобування» на посаді начальника департаменту по роботі з персоналом. Зауважив, що у лютому 2016 році на ПАТ «Укргазвидобування» відбулися зміни в апараті управління, зокрема було скорочено також посаду, яку займав Позивач. Відомо, що Позивач пішов на лікарняний, проте в кінці лютого начальник кадрової служби повідомив свідка про появу Позивача (на наступний день) для ознайомлення із наказом про відпустку, і вказав, що ОСОБА_1 необхідно надати письмове повідомлення про наступне вивільнення. 01.03.2016р. Позивачу повідомили про наступне скорочення в надали список вакансій, проте останній від ознайомлення та підпису відмовився, в зв'язку з чим були запрошені свідки для засвідчення такої відмови. За ч. 2 ст. 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Відповідно до ст. 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Так, 09.09.2016р. Відповідачем направлено Подання № 14/1-01-6807 до Первинної профспілкової організації «Укргазвидобування», в якому він просив у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі в апараті управління ПАТ «Укргазвидобування» та неможливістю переведення працівника на іншу роботу (відмова від переведення на запропоновані посади) дати згоду на розірвання трудового договору із ОСОБА_1 (а.с. 88 т.1). На засіданні профкому первинної профспілкової організації «Укргазвидобування» (протокол № 20 від 09.09.2016р.) надано згоду профспілкового комітету на розірвання трудового договору із начальником механіко-енергетичного управління - головним механіком ОСОБА_1, у зв'язку із змінами в організаційній структурі та штатному розкладі апарату управління ПАТ «Укргазвидобування» за п.1 ст. 40 КЗпП України та відмови ОСОБА_1 від запропонованих йому вакантних посад (а.с.89-90 т.1). Разом з тим, будь-яких доказів на підтвердження відмови ОСОБА_1 від запропонованих та обраної ним посади - заступника начальника управління гідравлічного розриву пластів, Відповідачем не надано та в судовому засіданні не здобуто. Наказом ПАТ «Укргазвидобування» від 09.09.2016р. № 245-к ОСОБА_1, начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка, звільнено з роботи 09.09.2016р., у зв'язку із скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу посаду, п. 1 ст. 40 КЗпП України, на підставі зміни до штатного розкладу (а.с. а.с. 21, 91 т. 1). Водночас, згідно ч.ч.1-3 ст. 49-2 КЗпП України , про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не є обов'язком роботодавця. Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у своїх постановах від 01.04.2015р. у справі № 6-40цс15, від 23.03.2016р. у справі № 6-2487цс15, від 25.05.2016р. у справі № 6-3048цс15. Згідно із п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевірити їх відповідність законові. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 3 ст. 36 КЗпП України в редакції від 19 січня 1995 року). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи (п. 19 Постанови Пленуму від 06.11.1992р. № 9). Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Крім того, відповідно до частини 6 статті 43 Конституції України, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Приймаючи до уваги вищевикладене, з урахуванням того, що Відповідачем не надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 58-59 ЦПК України на підтвердження того, що Позивач був належним чином повідомлений про наступне вивільнення на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України в порядку визначеному чинним законодавством України, та на підтвердження того, що Позивач відмовився від переведення на запропоновані та обрану ним посаду, суд дійшов висновку, що звільнення Позивача відбулося з порушенням діючого трудового законодавства. Відповідно до ч. 1, 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Так, судом здійснено розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 8 лютого 1995 року № 100 з урахуванням суми заробітної плати Позивача за один робочий день та кількості робочих днів прогулу (190 днів), вимоги щодо стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню, зокрема, у сумі 321 113,30 грн. (з індексацією, відповідно до діючого законодавства (стаття 95 Кодексу законів про працю України) та з відрахуванням податку з доходів та інших обов'язкових платежів), які підлягають стягненню із Відповідача на користь Позивача у судовому порядку. При цьому суд виходив з наступного: в останні два місяці роботи у листопаді-грудні 2015р. згідно довідки ПАТ «Укргазвидобування» № 13-1/170 від 16.05.2017р. (а.с.129 т.1) Позивач відпрацював 18 робочих днів та 23 робочі дні, відповідно. Розмір заробітної плати за вказаний період склав 69 293,06 грн., таким чином, середньоденний заробіток Позивача складає 1 690,07 грн. (69 293,06 грн. : 41 робочих днів = 1 690,07 грн. Кількість днів прогулу складає 190 днів (190 дні х 1 690,07 грн. = 321 113,30). Щодо позовних вимог в частині визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_1 та зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» надати ОСОБА_1 відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 26 серпня 2016 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 року, суд виходить з наступного. Як встановлено в судовому засіданні, 13.07.2016р. Позивач звернувся до ПАТ «Укргазвидобування» із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_9, до досягнення нею трирічного віку із 18.07.2016р. по ІНФОРМАЦІЯ_2. (а.с.33,96 т.1), до якої було додано копію свідоцтва про народження онука (а.с. 97 т.1), копію свідоцтва про народження сина ОСОБА_10 (а.с. 98 т.1), копія паспорту матері онука ОСОБА_2 (а.с. 99-100 т.1), копію свідоцтва про шлюб сина ОСОБА_10 та ОСОБА_2 (а.с.101 т.1), довідку з місця роботи матері онука ОСОБА_2 № 292 від 12.07.2016р. (ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава») (а.с.102 т.1), довідку з місця роботи сина ОСОБА_10 № 84 від 05.07.2016р. (Дочірнє підприємство «Оріонінвест») (а.с.103 т.1) та довідку з Управління соціального захисту населення Крюківського району матері онука № 03/3144 від 01.07.2016р. (а.с. 104 т.1). З наданих документів вбачається, що Позивач є дідусем ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3., батьками якого є син Позивача - ОСОБА_10 та ОСОБА_2 (а.с.97-101 т.1). Так, із довідки Управління соціального захисту населення Крюківського району департаменту праці, соціального захисту населення та питань АТО Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 01.07.2016р. № 03/3144, вбачається, що ОСОБА_2 перебуває на обліку у Крюківському управлінні праці та соціального захисту населення та їй відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» призначено допомогу при народженні дитини з 01.02.2015р. по 28.02.2018р., інших видів соціальної допомоги не отримує (а.с.28 т.1). Листом від 18.07.2016р. № 2/2-014-5294, Відповідач відмовив Позивачеві у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з тих підстав, що ОСОБА_1 до своєї заяви не було додано довідку, підтверджуючу, що матері виплату допомоги по догляду за дитиною припинено (із зазначенням дати) (а.с.32,105 т.1). 15.08.2016р. та 20.08.2016р. Позивач повторно звернувся до Відповідача із листом про надання йому відпустки для догляду за дитиною, його онуком ОСОБА_9, до досягнення ним трирічного віку, починаючи з 17.08.2016р. по ІНФОРМАЦІЯ_2. (а.с. 23, 106, 109 т.1), до якого було додано довідку з місця роботи матері ОСОБА_2, з Позашкільного навчального закладу Центр дитячої та юнацької творчості Комсомольської міської ради Полтавської області від 12.08.2016р. (вих. №04-14/75) (а.с. 107,110 т.1) та довідку з місця роботи матері, ОСОБА_2, з ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» від 11.08.2016р. (вих. № 302) (а.с.108, 111 т.1). У відповідь на заяви Позивача від 15.08.2016р. та від 20.08.2016р., ПАТ «Укргазвидобування» своїм листом від 26.08.2016р. № 14/1-01-6402 відмовило йому у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у зв'язку з тим, що останнім не додано до заяв довідки з органів соціального захисту населення за місцем проживання матері дитини про припинення їй виплати допомоги (із зазначенням дати) (а.с. 24, 112 т.1). Разом з тим, з довідки № 04-14/75 від 12.08.2015р., виданої Позашкільним навчальним закладом Центр дитячої та юнацької творчості Комсомольської міської ради Полтавської області встановлено, що ОСОБА_2 з 06.04.2015р. по 18.02.2018р. надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (наказ № 19-К від 06.04.2015р.). 30.06.2016р. (наказ № 70-К від 01.07.2016р.) ОСОБА_2 була звільнена з роботи до закінчення терміну відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (30.06.2016р. (а.с.27,107 т.1). Відповідно до Довідки ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» вих. № 292 від 12.07.2016р., встановлено, що ОСОБА_2 дійсно працює в ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» на посаді продавця-консультанта з продажу автомобілів на умовах повного робочого часу з 12.07.2016р. Із Довідки ТОВ «Торговий дім «Автодім Полтава» вих. № 302 від 11.08.2016р., вбачається, що ОСОБА_2 - продавцю-консультанту відділу продажу автомобілів в ТОВ «Торговий дім «Автодім «Полтава», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не надавалась з огляду на те, що виплата допомоги для догляду за дитиною у відповідності до ст. 18 Закону України «Про відпустки» їй не нараховувалась і станом на 11.08.2016р. не здійснювалась (а.с. 26,108 т.1). Згідно листа Управління соціального захисту населення Крюківського району департаменту праці, соціального захисту населення та питань АТО Виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 02.09.2016р. № 03/10311, встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4.н., яка зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1, перебуває на обліку в управлінні та отримує державну допомогу при народженні дитини згідно Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» на дитину, ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3. Допомога була призначена згідно заяви від 13.05.2015р. на період з 01.02.2015р. по 28.02.2015р. в сумі 10 320,00 грн. та на період з 01.03.2015р. по 28.02.2018р. в сумі 860,00 грн. Державна допомога для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_2 не призначалась у зв'язку із внесенням змін в законодавство (а.с. 20 т.1). Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 2 Закону України «Про відпустки» , право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Згідно абз. 2 п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки», визначено такий вид соціальної відпустки як відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону). Статтею 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів. За бажанням жінки або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. Аналогічні положення закріплені в ст. 179 КЗпП України. Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки або осіб, зазначених у частині третій статті 18 цього Закону, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків і батьків-вихователів), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). Станом на дату набрання чинності Законом України «Про відпустки», 01.01.1997р., дійсно Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», який набув чинності 01.01.1993р. було передбачено види державної допомоги сім'ям з дітьми, зокрема одноразова допомога при народженні дитини та допомога по догляду за дитиною тощо, кожна з яких була окремим видом державної допомоги. Разом з тим, згідно п. 7 розділу ІІ Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності 01.04.2014р., у Законі України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» виключено розділ IV "Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку", тобто, починаючи з 01.04.2014р., такий вид соціальної допомоги як допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, законодавством не передбачено. Таким чином, вимогу ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки», про необхідність надання довідки про припинення виплати матері допомоги по догляду за дитиною, слід розглядати з урахуванням змін, які були внесені до законодавства станом на час звернення Позивача із заявою про надання йому відпустки по догляду за дитиною, тому, слід дійти висновку, що вимога про надання довідки про припинення матері дитини виплати допомоги по догляду за дитиною є незаконною та такою, що суперечить чинному законодавству України. Так, враховуючи викладене, оскільки Позивачем як дідом ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3., було надано Відповідачу всі необхідні та достатні документи, визначені чинним законодавством України з урахуванням зазначених вище змін внесених до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», для призначення ОСОБА_12 відпустки по догляду за дитиною (онуком) до досягнення нею трирічного віку по ІНФОРМАЦІЯ_2., з урахуванням того, що суд не вправі втручатися в господарську діяльність Відповідача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_12 у вказаній частині підлягають частковому задоволенню шляхом визнання незаконною відмови ПАТ «Укргазвидобування» у наданні ОСОБА_1 відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку та встановлення зобов'язання ПАТ «Укргазвидобування» повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.08.2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. Крім того, Позивач також просить суд ухвалити судове рішення, яким стягнути із Відповідача на його користь моральну шкоду у розмірі 5000,00 грн. Позов в цій частині підлягає задоволенню, з таких підстав. Відповідно до ч. 1, п.п. 1-3 ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Статтею 237-1 КЗпП України визначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Вирішуючи спір в цій частині, суд враховує, що внаслідок незаконної відмови в наданні відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трьох років та протиправного звільнення, Позивач переніс моральні страждання у зв'язку із неправомірною поведінкою Відповідача щодо нього, що вимагало від ОСОБА_1 додаткових зусиль для організації свого життя. Зважаючи на характер та обсяг душевних страждань, тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках Позивача, враховуючи вимоги розумності та справедливості, суд визначає відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн., які також підлягають стягненню із Відповідача на користь Позивача в судовому порядку. Крім того, виходячи із вимог статті 88 Цивільного процесуального кодексу України, із Відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 851,13 грн. Разом з тим, щодо присудження із Відповідача на користь Позивача понесених ним судових витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги в розмірі 3 307,20 грн., суд вважає, що вказані вимоги не доведені, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами, зокрема в матеріалах справи відсутній договір про надання правової допомоги, укладений між Позивачем та адвокатом, а інтереси Позивача протягом розгляду справи в судових засіданнях представляла довірена особа, яка діяла на підставі довіреності від 30.09.2016р. (а.с. 5 т.1), крім того, належні докази в частині щодо оплати вказаних витрат. При цьому, в силу положень п. 4 ч. 1 ст. 367 Цивільного процесуального кодексу України, суд допускає негайне виконання рішення в частині щодо поновлення Позивача на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року та в частині щодо при судження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Враховуючи вищевикладене, на підставі статтей 8, 43 Конституції України, статтей 21, 40, 43, 49-2, 49-4, 179, 235, 237-1 Кодексу законів про працю України, статтей 2, 4, 18, 20 Закону України «Про відпустки», з урахуванням Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", керуючись статтями 10, 11, 60, 88, 212-215, 294, 296, 367 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В : Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про визнання незаконною відмову у наданні відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку, визнання неправомірним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди - з а д о в о л ь н и т и частково. Визнати незаконним наказ Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» від 09 вересня 2016 року № 245-к «По особовому складу» про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування». Поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) з 09 вересня 2016 року. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 321 113 (триста двадцять одна тисяча сто тринадцять) гривень 30 коп. (сума зазначена без утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів), з індексацією. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) моральну шкоду у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) гривень. Визнати незаконною відмову Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) у наданні відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20 серпня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною, до досягнення нею трьохрічного віку. У задоволенні іншої частини позовних вимог - в і д м о в и т и. Стягнути із Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (Код ЄДРПОУ 30019775) користь держави судовий збір у розмірі 3 851 (три тисячі вісімсот п'ятдесят одна) гривень 13 коп. Допустити негайне виконання рішення суду в частині щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника механіко-енергетичного управління - головного механіка Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» з 09 вересня 2016 року та в частині щодо присудження виплати заробітної плати у межах платежу за один місяць. Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва шляхом подання через Шевченківський районний суд м. Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а у разі, якщо рішення було проголошено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків або після розгляду справи в апеляційному порядку Апеляційним судом м. Києва, якщо воно не буде скасоване. СУДДЯ: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69973263
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що з 27 липня 2005 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 він працював у Публічному акціонерному товаристві «Укртелеком» (далі - ПАТ «Укртелеком») на різних посадах, а з 8 листопада 2011 року по день звільнення на посаді інженера лінійних споруд електрозв’язку та абонпристроїв ІІ категорії групи з експлуатації JIKC №5242 м. Хуст регіонального центру технічної експлуатації транспортної телекомунікаційної мережі №5 (РЦТЕТТМ-5) філії «Дирекція первинної мережі» ПАТ «Укртелеком». Позивач зазначав, що наказом ПАТ «Укртелеком» від 22 грудня 2014 року № 736, прийнятим на підставі рішення наглядової ради ПАТ «Укртелеком» про закриття (ліквідацію) філії «Дирекція первинної мережі» (протокол від 10 жовтня 2014 року № 231), наказу ПАТ «Укртелеком» від 3 листопада 2014 року № 591 «Щодо закриття (ліквідації) філії «Дирекція первинної мережі» ПАТ «Укртелеком», та наказом ПАТ «Укртелеком» від 24 грудня 2014 року № 1938-к, з якими його ознайомили під розписку 25 грудня 2014 року, було анонсовано скорочення штату працівників ПАТ «Укртелеком», які працюють у філії «Дирекція первинної мережі» оператора через її ліквідацію. 25 грудня 2014 року його було попереджено про наступне вивільнення згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 він був звільнений з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України з цього ж дня. Посилаючись на незаконність його звільнення з роботи, позивач просив: визнати незаконними дії ПАТ «Укртелеком» щодо видачі наказу НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 про його звільнення з роботи за пунктом 1 стаття 40 КЗпП України без попереднього повідомлення про відсутність роботи за його професією чи спеціальністю на ПАТ «Укртелеком» та без пропонування йому іншої роботи на цьому підприємстві; скасувати наказ НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ПАТ «Укртелеком» про його звільнення з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України; поновити його на посаді інженера лінійних споруд електрозв’язку та абонпристроїв ІІ категорії ПАТ «Укртелеком»; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Виноградівського районного суду від 05 серпня 2015 року та додатковим рішенням цього суду від 24 листопада 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано незаконними дії ПАТ «Укртелеком» щодо видачі наказу НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України без попереднього повідомлення про відсутність роботи за його професією чи спеціальністю на ПАТ «Укртелеком» та без пропозицій йому іншої роботи на цьому підприємстві; скасовано наказ НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення; стягнуто з ПАТ «Укртелком» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 25 тис. 539 грн 08 коп. та 5 тис. грн у відшкодування моральної шкоди; допущено негайне виконання рішення суду в частині зобов’язання ПАТ «Укртелеком» поновити ООСБА_1 на посаді інженера лінійних споруд електрозв’язку та абонпристроїв ІІ категорії ПАТ «Укртелеком» та в частині стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 3 тис. 600 грн 45 коп. Стягнуто з ПАТ «Укртелеком» на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 243 грн 60 коп. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень апеляційної і касаційної інстанцій у частині зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та залишення в цій частині в силі рішень суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема частини третьої статті 117 та статті 235 КЗпП України. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 27 липня 2005 року по ІНФОМРАЦІЯ позивач працював у ПАТ «Укртелеком» на різних посадах, а з 8 листопада 2011 року по день звільнення - на посаді інженера лінійних споруд електрозв’язку та абонпристроїв ІІ категорії групи з експлуатації JIKC №5242 м. Хуст РЦТЕТТМ-5 філії «Дирекція первинної мережі» ПАТ «Укртелеком». Наказом ПАТ «Укртелеком» від 22 грудня 2014 року № 736 було скорочено штат працівників підприємства та виведено зі штатного розпису посади згідно з додатком № 1, у тому числі й посаду інженера лінійних споруд електрозв’язку та абонпристроїв ІІ категорії групи з експлуатації JIKC №5242 м. Хуст. На його виконання було видано наказ філії «Дирекція первинної мережі» ПАТ «Укртелеком» від 24 грудня 2014 року НОМЕР_2 «Про попередження працівників про майбутнє звільнення», у тому числі й ОСОБА_1 З цими наказами позивача ознайомили 26 грудня 2014 року, а з попередженням про майбутнє звільнення - 31 грудня 2014 року. Також позивача було ознайомлено зі списком 16 вакантних посад у ПАТ «Укртелеком» Закарпатської області, які існували станом на 25 грудня 2014 року. 2 березня 2015 року первинною профспілковою організацією РЦТЕТТМ № 6 профспілкової організації філії «Дирекція первинної мережі» ПАТ «Укртелеком» було надано згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 у зв’язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Наказом НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ООСБА_1 був звільнений з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом поновлення на роботі на займаній посаді та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, посилаючись на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», виходив з того, що ОСОБА_1 не має права на відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки після звільнення перебував на обліку в центрі зайнятості та отримував увесь цей час допомогу по безробіттю, яка перевищила розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, наданій заявницею на підтвердження своїх доводів, викладено правовий висновок, відповідно до якого виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин закон не передбачає. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 235 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в цій постанові роз’яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України № 3248-15 від 20 грудня 2005 року «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України». Проте апеляційний суд не звернув належної уваги на викладене та безпідставно зменшив розмір компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 235 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 10 березня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати. Рішення Виноградівського районного суду від 5 серпня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 24 листопада 2015 року в цій частині залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-1660цс16 Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 22 листопада 2017 року № 6-1660цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/81C9640D3590A7BFC22581E9002A8A9E
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки Відділу медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, ГУ МВС України в Донецькій області відповідно), правонаступником якого є Сектор медичного забезпечення ГУ МВС України в Донецькій області (далі – СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області), а ІНФОРМАЦІЯ_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) – за згодою сторін, однак у день звільнення з нею не було проведено розрахунку відповідно до положень статті 116 цього Кодексу. Збільшивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 16 тис. 804 грн 72 коп. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з вересня по листопад 2014 року, а також 46 тис. 432 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області рішенням від 24 червня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд Донецької області 17 вересня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24 червня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на її користь із СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області 14 тис. 827 грн 71 коп. заборгованості із заробітної плати та 7 тис. грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з утриманням податків та обов’язкових платежів; вирішив питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу ГУ МВС України в Донецькій області відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області 17 вересня 2015 року залишив без змін. 23 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернулася Державна установа «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області» (далі – ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області»), яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 94, 116, 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2016 року, а також постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 року. У зв’язку із цим ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що позивачка працювала на посаді лікаря-невропатолога поліклініки ВМЗ ГУ МВС України в Донецькій області. Наказом начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 30 березня 2015 року № 696 затверджено Положення про Сектор медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі – Положення). Відповідно до пункту 1.6 розділу І Положення Сектору прямо і безпосередньо підпорядкована лікарня з поліклінікою ГУ МВС України в Донецькій області м. Маріуполя без права юридичної особи. Пунктом 1.8 розділу І Положення визначено, що Сектор має статус юридичної особи, має свої рахунки в установах банків, печатку з державною символікою, бланки зі своїм найменуванням. Відповідно до витягу з наказу начальника ГУ МВС України в Донецькій області від 14 листопада 2014 року за НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з посади з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв’язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією (а. с. 55). Суд апеляційної інстанції також установив, що відповідно до довідки начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 13 серпня 2015 року НОМЕР_2 СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області нарахував ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 4 тис. 573 грн 68 коп. за вересень 2014 року, 4 тис. 597 грн 73 коп. за жовтень 2014 року та 5 тис. 747 грн 65 коп. за листопад 2014 року (а.с. 113). Згідно з випискою з банківського рахунку позивачки відповідач перерахував у жовтні 2014 року ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 91 грн 35 коп. (а.с. 127). Відповідно до Положення про Державну установу «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», затвердженого наказом МВС України від 7 листопада 2015 року № 1430, ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області» є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачці при звільненні не виплачено нараховану заробітну палату за вересень – листопад 2014 року в строки, визначені статтею 116 КЗпП України, у зв’язку із чим на її користь підлягає стягненню заборгованість із заробітної плати та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності. Наданою для порівняння ухвалою від 16 травня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, установив, що позивачка була звільнена з роботи з 14 жовтня 2014 року, заборгованості із заробітної плати не було, тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування правил статті 117 КЗпП України. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, 23 березня 2016 року та 31 травня 2017 міститься висновок про те, що настання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин), що встановлено висновком Донецької торгово-промислової палати, свідчить про відсутність вини в затримці виплати позивачу належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Таким чином, у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані заявником для порівняння рішення, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини. Порівняння ухвали від 16 травня 2016 року, із судовими рішенням, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Підстави для висновку про те, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року не відповідає викладеному в указаних постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ДУ «ТМО МВС України по Донецькій області», яка є правонаступником СМЗ ГУ МВС України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Державної установи «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Донецькій області», яка є правонаступником Сектора медичного забезпечення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 17 вересня 2015 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1610цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0070F8DCEEEFEC7FC22581E1004BD0BA
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров’я України» (далі – ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України») про стягнення 16 тис. 988 грн 85 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року. ОСОБА_1 зазначала, що 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи у зв’язку із закінченням строку трудового договору з ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні відповідач не здійснив з нею повного розрахунку, а саме не сплатив заробітної плати за липень – серпень 2013 року в сумі 328 грн 30 коп., що підтверджується рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року. Відповідач також не виплатив суму моральної шкоди в розмірі 3 тис. грн, яка була присуджена позивачці за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року. Посилаючись на положення статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку з огляду на суму її середньоденного заробітку 298 грн 5 коп., встановлену рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року, помножену на 57 робочих днів за період із 7 червня по 29 серпня 2016 року включно, що складає 16 тис. 988 грн 85 коп. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки кінцевого розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені в справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 117 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року та постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах із ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України». Наказом НОМЕР_1 від 18 серпня 2014 року її було звільнено з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України – у зв’язку із закінченням строку трудового договору. Згідно з розрахунковим листом за 10 відпрацьованих днів у серпні 2014 року ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату в розмірі 1 тис. 740 грн 55 коп. виходячи із розміру посадового окладу 2 тис. 377 грн. Проте рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2013 року наказ ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» НОМЕР_2 від 6 червня 2013 року, яким ОСОБА_1 було встановлено оклад у розмірі 2 тис. 377 грн, визнано незаконним та встановлено, що заробітна плата позивачки повинна розраховуватися виходячи з окладу 2 тис. 869 грн. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2014 року визначено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 298 грн 5 коп. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2015 року з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року стягнуто з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 328 грн 30 коп. не нарахованої та не виплаченої частини її заробітної плати за липень–серпень 2013 року. Крім того, суди встановили, що позивачка вже неодноразово зверталась до суду з позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України. Зокрема з ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України» на користь ОСОБА_1 стягнуто: - 71 тис. 532 грн за період з 1 вересня 2013 року по 14 серпня 2014 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2015 року; - 38 тис. 150 грн за період з 15 серпня 2014 року по 2 березня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2015 року; - 11 тис. 922 грн 40 коп. за період з 3 березня по 29 квітня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2015 року; - 8 тис. 643 грн 45 коп. за період з 30 квітня по 12 червня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 червня 2015 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року; - 20 тис. 565 грн 45 коп. за період з 1 липня по 6 жовтня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 жовтня 2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2016 року,; - 3 тис. 576 грн 60 коп. за період з 15 по 30 червня 2015 року та 17 тис. 883 грн за період з 7 жовтня по 30 грудня 2015 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 грудня 2015 року; - 900 грн за період з 31 грудня 2015 року по 6 квітня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2016 року, зміненого рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 серпня 2016 року; - 11 тис. 922 грн за період з 7 квітня по 6 червня 2016 року на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 червня 2016 року. У справі, яка переглядається, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 1 тис. 500 грн, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що розмір не виплаченого позивачці середнього заробітку за час затримки розрахунку, який позивачка просить стягнути на свою користь, становить 16 тис. 988 грн 85 коп. При цьому згідно з іншими рішеннями з відповідача на користь позивачки вже стягнуто 193 тис. 141 грн, що більш ніж у 588 разів перевищує розмір невиплаченої суми. Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 117 КЗпП України посилається у своїй заяві ОСОБА_1, суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та непроведення з ним остаточного розрахунку. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2017 року, на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_1, за аналогічних обставин, принцип співмірності не застосовувався. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення вказаних розбіжностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку. Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника. Проте зазначені вимоги закону враховані судом не в повній мірі. Установивши, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2015 року вже стягнуто на користь позивачки не виплачені їй при звільненні 328 грн 30 коп., суд належним чином не з’ясував, яку частину від заявлених нею вимог становить ця сума (повністю чи частково задоволено позов), коли зазначена сума була виплачена позивачці та чи наявна вина відповідача у затримці її виплати. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Суд не перевірив, чи дотримані позивачкою строки звернення до суду. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 грудня 2016 року та рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 8 листопада 2017 року у справі № 6-1626цс17 Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку. Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-1626цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FFDB4934A35E0D95C22581D4004BA8BA
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт», треті особи: Незалежна профспілка працівників ДП «ІМТП», Профспілка працівників морського транспорту ДП «ІМТП», Спілка професіоналів докерів-механізаторів ДП «ІМТП», ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наказів в частині переміщення та звільнення незаконними та їх скасування, поновлення на попередній роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» про перегляд рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» (далі - ДП «ІМТП») про визнання наказів в частині переміщення та звільнення незаконними та їх скасування, поновлення на попередній роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що згідно із наказом начальника порту від 05 жовтня 2006 року за НОМЕР 4 вона працювала в ДП «ІМТП» тальманом першого терміналу. 26 січня 2015 року відповідачем було видано накази за НОМЕР 1 та НОМЕР 2 про переміщення працівників підприємства у зв’язку зі скороченням робочих місць та посад в структурних підрозділах порту. З 25 квітня 2015 року на підставі наказу першого заступника директора підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1 вона була звільнена з порту за п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці. Позивачка вважає, що вказані накази є незаконними, які порушують її трудові права, роботодавець у порушення ст. 43 КЗпП України, видав наказ про звільнення її з роботи за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України без попередньої згоди первинної профспілкової організації складських працівників Незалежної профспілки, членом якої вона є. Крім того позивач зазначає, що пропустила строк для оскарження наказів про перевід на інше місце роботи з поважних причин. Із урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд поновити строк на оскарження наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» та наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про її переміщення; визнати наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку вона займала незаконним та скасувати; визнати наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про її переміщення незаконним та скасувати; визнати наказ першого заступника директора підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1 за НОМЕР 3 про припинення трудового договору та її звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України незаконним та скасувати; поновити в ДП «ІМТП» на посаду тальмана першого терміналу; стягнути з ДП «ІМТП» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 лютого 2015 року по час постановлення рішення; рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць та поновлення на роботі піддати до негайного виконання. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Поновлено строк на оскарження наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» та наказу директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за ОСОБА_1 про переміщення ОСОБА_1. Визнано наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 1 «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, незаконним та скасовано. Визнано наказ директора ДП «ІМТП» від 26 січня 2015 року за НОМЕР 2 про переміщення ОСОБА_1 незаконним та скасовано. Визнано наказ першого заступника директора ДП «ІМТП» від ІНФОРМАЦІЯ 1 за НОМЕР 3 про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України незаконним та скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді тальмана 1 терміналу ДП «ІМТП». Стягнуто з ДП «ІМТП» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 лютого 2015 року по 08 вересня 2016 року у розмірі 73 388 грн. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року касаційну скаргу ДП «ІМТП» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ДП «ІМТП» просить скасувати рішення апеляційного суду, ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 32 КЗпП України, частини 7 статті 43 КЗпП України, частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що наказом начальника порту від 05 жовтня 2006 року НОМЕР 4 позивач ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду тальмана 1-го терміналу ДП «ІМТП» з 12 жовтня 2006 року та керувалась Посадовою інструкцією тальмана терміналу, затвердженою наказом від 23 грудня 2013 року НОМЕР 5. Згідно наказу директора ДП «ІМТП» НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року у зв’язку з укладенням 22 січня 2015 року договору НОМЕР 7 оренди державного нерухомого майна ДП «ІМТП», яке знаходиться на балансі 3-го терміналу, з ТОВ «Трансгрейтермінал», ліквідовано з 23 квітня 2015 року структурний підрозділ «3 термінал» з усіма робочими місцями та посадами, що складають його штатний розпис. Пунктом 3.1 цього наказу передбачено здійснення звільнення за переведенням до ТОВ «Трансгрейтермінал» працівників, зазначених у листах – клопотаннях щодо звільнення за переведенням до вказаного підприємства, за їхніми заявами відповідно до пункту 5 статті 36 КЗпП України. Пунктом 3.2 цього наказу передбачено здійснення вивільнення працівників, які відмовилися від звільнення за переведенням ТОВ «Трансгрейтермінал», робочі місця та посади які ліквідуються цим наказом, на підставі статті 49-2 КЗпП України, Закону України «Про зайнятість населення». Наказом ДП «ІМТП» НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року у зв'язку з необхідністю забезпечення заходів щодо реорганізації підприємства згідно з Законом України «Про морські порти України» та з метою підвищення ефективності виробничої діяльності ДП «ІМТП», а також у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, що пов'язані з передачею в оренду основних засобів структурного підрозділу «3 термінал» були виключені зі штатних розписів структурних підрозділів робочі місця та посади за переліком, викладеним в наказі, в т.ч. посади тальман 1-го терміналу, відповідно до п. 2 цього наказу було здійснено переміщення з 26 січня 2015 року працівників в структурний підрозділ «3 термінал». (т. 1 а.с. 13-14, 18-20). Згідно наказу НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року позивачку ОСОБА_1 переміщено постійно з 02 лютого 2015 року тальманом 3-го терміналу з оплатою за штатним розписом з режимом - багатозмінним, цілодобовим на підставі ст. 32 КЗпП України (т. 1, а.с. 15). 20 лютого 2015 року позивач ОСОБА_1 була ознайомлена з попередженням про наступне вивільнення (т. 1, а.с. 102), відповідно до якого її сповістили про ліквідацію з 23 квітня 2015 року структурного підрозділу «3 термінал» і її робочого місця та запропонували звільнення за переведенням до ТОВ «Трансгрейтермінал» (п. 5 ст. 36 КЗпП України) на посаду (робоче місце) тальмана на умовах угоди про співробітництво від 22 серпня 2014 року (т. 1 а.с. 18-20), або прибиральника службових приміщень у зв'язку з відсутністю у ДП «ІМТП» вакантних робочих місць та посад, які відповідали б професії та кваліфікації позивача, а також роз'яснили можливість звільнення за п. 1 ст. 40, п. 1 ст. 36 та ст. 38 КЗпП України. Позивачка ОСОБА_1 відмовилась від прийняття пропозиції щодо її переведення до ТОВ «Трансгрейтермінал», та заперечувала те, що відсутні інші вакантні робочі місця в ДП «ІМТП», крім прибиральника службових приміщень і факт того, що позивач не надала згоду переведення на зазначену посаду. Наказом НОМЕР 3 від ІНФОРМАЦІЯ 1 позивачка була звільнена з посади тальмана 3-го терміналу у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ст. 40 КЗпП України) з 25 квітня 2015 року, на підставі наказу НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року, попередження від 20 лютого 2015 р. (т. 1, а.с. 17). Судами також встановлено, що позивач була членом Незалежної профспілки працівників ІМТП на час звільнення і входила до профгрупи першого терміналу (т.1 а.с. 123, 124, 128, 225, 237, 238, 239). Відповідач видав наказ про звільнення ОСОБА_1 за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України без попередньої згоди первинної профспілкової організації складських працівників Незалежної профспілки, членом якої вона є. Незалежною профспілкою працівників порту від 23 грудня 2015 року (протокол № 28) було відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 у зв'язку з грубим порушенням портом трудових прав членів профспілки, а також установленого ст. ст. 42, 43, 49-2, 49-4 КЗпП України порядку вивільнення працівників (т. 2, а.с. 65-67). Згідно з протоколом засідання президії первинної профспілки «Складських працівників» Незалежної профспілки працівників порту від 27 квітня 2016 року відмовлено у наданні згоди на звільнення позивачки за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці у зв'язку з суттєвим порушенням ст. 32, 42, 43 та 49-4 КЗпП України. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що порушень трудового законодавства при вивільненні позивачки не допущено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідач при переміщенні позивачки вийшов за межі умов трудового договору, змінюючи найменування посади, провів переведення позивачки без її згоди з скороченням постійного робочого місця та посади, які вона займала на першому терміналі, що є незаконним, а тому накази директора порту від 26 січня 2015 року є незаконними і підлягають скасуванню. Окрім того, встановивши, що ОСОБА_1, яка являється членом виборного органу Незалежної профспілки працівників порту, звільнена без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки, що є порушенням вимог діючого трудового законодавства, суд прийшов до висновку про поновлення позивачки на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 16 березня 2017 року суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог з огляду на те, що звільнення позивачки проведено за відсутності згоди профспілкового органу (тобто з порушенням вимог трудового законодавства), а тому вона підлягає поновленню на роботі; крім того, на її користь підлягає стягненню сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому касаційний суд дійшов висновку, що переміщення особи з роботи тальмана 4-го терміналу на посаду тальмана 3-го терміналу відбулося без порушення вимог трудового законодавства; - від 24 травня 2017 року, від 22 лютого 2017 року, від 22 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що згідно зі ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 4 ст. 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 21 березня 2012 року суд виходив з того, що згідно із ч. 3 ст. 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об’єднання професійних спілок). Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених ст. ст. 43, 43-1 КЗпП України, допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу, що є дотриманням гарантій, установлених ст. 252 КЗпП України; - від 01 липня 2015 року суд виходив з того, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки. Суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 32 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Між сторонами виникли правовідносини щодо переміщення працівника, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Норма ст. 32 КЗпП України передбачає, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках передбачених законом. У частині 2 ст. 32 КЗпП України зазначається, що не вважається переведення на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я. Отже, з урахуванням зазначених норм власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протиправне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади). У відповідному розділі Національного класифікатора України «Класифікатор професій» ДК003:2010, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 28 липня 2010 року № 327 міститься посада «тальман» (том. 1 а.с. 90-91). Наказом директора порту від 23 грудня 2013 року затверджено посадову інструкцію тальмана терміналу, тобто в порту діє єдина посадова інструкція посади «тальман», незалежно від структурного підрозділу на якому працівник виконує посадові обов’язки тальмана. В штатних розписах 1-го терміналу та 3-го терміналу зазначено посаду тальман (том 1 а.с. 156, 166). Таким чином, слід дійти висновку про те, що позивачку було саме переміщено, а не переведено на роботу тальмана 3-го терміналу, оскільки залишилися незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади), та відбулась лише зміна робочого місця (тобто місця безпосереднього виконання роботи), а тому відповідно до ч. 2 ст. 32 КЗпП України не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Натомість, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що відповідач при переміщенні вийшов за межі умов трудового договору, змінюючи найменування посади, провів переведення позивача ОСОБА_1 без її згоди з скороченням постійного робочого місця та посади. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що переміщення позивачки на таку ж посаду в інший структурний підрозділ цього підприємства відповідає вимогам закону. Окрім цього, згідно із частиною третьою статті 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказу НОМЕР 1 від 26 січня 2015 року, «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису 1-го терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, та наказу НОМЕР 2 від 26 січня 2015 року про переміщення з 02 лютого 2015 року ОСОБА_1 на посаду тальмана 3-го терміналу, дійшов правильного висновку, що спірні накази прийняті відповідно до вимог закону, оскільки підприємство вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, встановлювати чисельність працівників і штатний розпис. Окрім цього, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України погоджується з висновками суду апеляційної та касаційної інстанцій про задоволення позову в частині визнання незаконним та скасування наказу НОМЕР 3 від ІНФОРМАЦІЯ 1 про звільнення ОСОБА_1 з роботи, оскільки у порушення ч.ч. 1, 7 ст. 43 КЗпП України звільнення відбулось без попередньої згоди виборного профспілкового органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, а протоколом Незалежної профспілки працівників порту від 23 грудня 2015 року відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1. Разом з тим, ураховуючи те, що колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що переміщення ОСОБА_1 на посаду тальмана 3-го терміналу відбулося відповідно до вимог закону та є правомірним, однак наказом підприємства НОМЕР 6 від 23 січня 2015 року структурний підрозділ «3 термінал» з усіма робочими місцями та посадами, що складають його штатний розпис – ліквідовано, то суд приходить до висновку що рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана 1 терміналу ДП «ІМТП» необхідно змінити, та поновити ОСОБА_1 на посаді тальмана у цьому підприємстві. Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Таким чином, з роботодавця на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислення якого розпочинається з дня її звільнення, однак суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, неправильно застосував положення частини другої статті 235 КЗпП України та дійшов помилкового висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 02 лютого 2015 року, хоча ОСОБА_1 була звільнена з роботи наказом підприємства від ІНФОРМАЦІЯ 1. Тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. З огляду на зазначене, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними наказів від 26 січня 2016 року НОМЕР 1 та НОМЕР 2 щодо виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана та переміщення ОСОБА_1 з посади тальмана 1-го терміналу на посаду тальмана 3-го терміналу підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення суду першої інстанції. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана першого терміналу ДП «ІМТП» підлягає зміні з поновленням ОСОБА_1 на посаді тальмана у цьому підприємстві. Рішення судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказу директора Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» від 26 січня 2015 року НОМЕР 1, «Про переміщення працівників підприємства» в частині виключення зі штатного розпису першого терміналу посади тальмана, яку ОСОБА_1 займала, та наказу директора Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» від 26 січня 2015 року НОМЕР 2 про переміщення ОСОБА_1 – скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року. Рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині задоволення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді тальмана першого терміналу Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» змінити, поновити ОСОБА_1 на посаді тальмана Державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт». Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 20 квітня 2016 року, рішення апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід скасувати та в цій частині направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1568цс17 Норма ст. 32 КЗпП України передбачає, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках передбачених законом. У частині 2 ст. 32 КЗпП України зазначається, що не вважається переведення на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я. Отже, з урахуванням зазначених норм власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протиправне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади). Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-1568цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6D502E1805B05ADAC22581D30051F632
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу за заявою Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» про перегляд Верховним Судом України рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. ОСОБА_1 зазначала, що згідно із наказом НОМЕР_1 від 21 червня 2007 року з 15 червня 2007 року по 1 вересня 2013 року обіймала посаду викладача кафедри політології та державного управління на 0,25 ставки у Державному вищому навчальному закладі «Ужгородський національний університет» (далі – ДВНЗ «Ужгородський національний університет»). ОСОБА_1 вважала, що трудовий договір з нею було укладено безстроково, оскільки жодні строки її перебування на посаді викладача на 0,25 ставки на кафедрі з нею не узгоджувалися. Після захисту кандидатської дисертації 7 травня 2015 року у ОСОБА_1 погіршився стан здоров’я, включно до 6 червня 2015 року вона перебувала на лікуванні. 8 червня 2015 року позивачка прибула на роботу, де їй було повідомлено, що її звільнено з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 наказом НОМЕР_2 (пункт дев’ятий). У зв’язку з її хворобою, наявністю лікарняного листка, було невідкладно виготовлено і та вручено позивачці наказ НОМЕР_3 від ІНФОРМАЦІЯ_2 про звільнення ОСОБА_1 за підписом тимчасово виконуючого обов’язки ректора ДВНЗ «Ужгородський національний університет» ОСОБА_2 у зв’язку із закінченням строку трудового договору. Оскільки жодного строкового трудового договору, строк якого спливав би ІНФОРМАЦІЯ_2 між нею та відповідачем укладено не було, зважаючи на тривалі, усталені, на постійній основі трудові правовідносини з 15 червня 2007 року, позивачка вважала, що між нею та відповідачем укладено безстроковий трудовий договір, а тому підстав для її звільнення немає. З огляду на вказані обставини, ОСОБА_1 вважала своє звільнення на підставі наказу НОМЕР_2 від ІНФОРМАЦІЯ_1 (пункт дев’ятий) та НОМЕР_3 від ІНФОРМАЦІЯ_2 незаконним, а себе вважає такою, що підлягає поновленню на займаній раніше посаді з виплатою на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: скасовано пункт дев’ятий наказу ДВНЗ «Ужгородський національний університет» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_2 про звільнення ОСОБА_1 з посади викладача; скасовано наказ ДВНЗ «Ужгородський національний університет» від ІНФОРМАЦІЯ_2 НОМЕР_3 про звільнення ОСОБА_1, яким внесено зміни до пункту дев’ятого попереднього наказу НОМЕР_2, який викладено в новій редакції, згідно з яким звільнено ОСОБА_1 з посади 0,25 ставки викладача кафедри політології та державного управління з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку із закінченням строку трудового договору; поновлено ОСОБА_1 на посаді викладача 0,25 ставки кафедри політології та державного управління з дня звільнення; зобов’язано ДВНЗ «Ужгородський національний університет» внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1; стягнуто з ДВНЗ «Ужгородський національний університет» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 9 червня по 29 вересня 2015 року в сумі 2 тис. 406 грн 92 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року касаційну скаргу ДВНЗ «Ужгородський національний університет» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДВНЗ «Ужгородський національний університет» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 23 КЗпП України, частини третьої статті 48 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (був чинним на час прийняття позивачки на посаду), частин 11, 12 статті 55 Закон України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року № 1556-VII (чинного на день проведення конкурсу), статті 54 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ, пункту 10 Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів ІІІ та ІV рівнів акредитації, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24 грудня 2002 року № 744. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ДВНЗ «Ужгородський національний університет» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 3 листопада 210 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня, 29 червня, 26 жовтня та 21 грудня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 згідно із наказом ДВНЗ «Ужгородський національний університет» від 21 червня 2007 року НОМЕР_1 була прийнята на посаду лаборанта кафедри міжнародних відносин, з 1 жовтня 2011 року переведена на посаду старшого лаборанта кафедри міжнародних відносин (наказ від 21 листопада 2011 року НОМЕР_4), з вересня 2013 року переведена на посаду викладача кафедри політології і державного управління на 0,25 ставки згідно із наказом від 31 серпня 2013 року НОМЕР_5. Відповідно до листів непрацездатності НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 ОСОБА_1 з 8 травня по 5 червня 2015 року перебувала на лікарняному. Наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_2 ОСОБА_1 звільнено з посади викладача 0,25 ставки кафедри політології і державного управління ІНФОРМАЦІЯ_2 згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП України у зв’язку із закінченням строку трудового договору. У зв’язку із тим, що ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 8 травня по 5 червня 2015 року, до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_2 було внесено зміни, а саме пункт 9 викладено у новій редакції: «ОСОБА_1 звільнено з посади викладача 0,25 ставки кафедри політології і державного управління ІНФОРМАЦІЯ_2 згідно з пунктом 2 статті 36 у зв’язку із закінченням строку трудового договору». З наказом про звільнення від ІНФОРМАЦІЯ_2 НОМЕР_3 ОСОБА_1 ознайомлена 8 червня 2015 року. Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив із того, що у трудовій книжці ОСОБА_1 не міститься жодних умов щодо строків її перебування на останній посаді викладача 0,25 ставки, а тому з урахуванням відсутності таких умов у поданій позивачем копії заяви про переведення від 12 серпня 2013 року, трудовий договір, як при прийнятті на роботу, так і при переведенні, було укладено з позивачем безстроково, отже відповідачем при звільненні позивача з роботи було порушено вимоги трудового законодавства. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 3 листопада 210 року, ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня, 29 червня, 26 жовтня та 21 грудня 2016 року, суди касаційної інстанції за результатами розгляду аналогічних справ за позовами про поновлення на роботі, дійшли висновків про те, що норми трудового законодавства та спеціальні норми, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах, передбачають, зокрема, обіймання посад науково-педагогічних працівників – завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) виключно шляхом проходження працівником конкурсного відбору та, відповідно, на підставі строкового трудового договору (до проведення конкурсу, відбору, тощо). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працiвником та власником пiдприємства, установи, органiзацiї або уповноваженим ним органом чи фiзичною особою. Працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цiєю угодою, та дотримуватись внутрiшнього трудового розпорядку, а власник пiдприємства, установи, органiзацiї або уповноважений ним орган чи фiзична особа зобов’язується виплачувати працiвниковi заробiтну плату й забезпечувати умови працi, передбаченi законодавством про працю, колективним договором i угодою сторiн. Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством. Підставою для укладення строкового трудового договору на вимогу працівника є його заява про прийняття на роботу, в якій вказуються обставини або причини, що спонукають працівника найматися на роботу за строковим трудовим договором, а також строк, протягом якого він працюватиме. При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв’язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт). Строк, на який працівник наймається на роботу, обов’язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором. У трудовій книжці робиться запис без посилання на строковий характер трудових відносин. Укладення трудового договору на визначений строк при відсутності умов, зазначених у частині другій статті 23 КЗпП України, є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку. Тобто такі договори вважатимуться укладеними на невизначений строк від часу їх укладення. Таким чином, порядок оформлення трудових відносин за строковим трудовим договором такий же, як і за безстроковим. Але при цьому факт укладання трудового договору на певний строк чи на час виконання певної роботи повинен бути відображений як у заяві працівника про прийняття на роботу, так і в наказі чи розпорядженні роботодавця, яким оформляється цей трудовий договір. У частині третій статті 54 Закону України «Про освіту» педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору. Згідно з положеннями частин 9, 11 статті 55 Закону України «Про вищу освіту» посади науково-педагогічних працівників можуть займати особи, які мають науковий ступінь або вчене звання, а також особи, які мають ступінь магістра. Під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників – завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою вищого навчального закладу. Пунктом 10 Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації (далі – Положення), затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24 грудня 2002 року № 744, передбачено, що при прийнятті на роботу науково-педагогічних працівників може укладатися безстроковий, строковий трудовий договір, у тому числі контракт. Термін строкового трудового договору встановлюється за погодженням сторін. Вносити пропозиції щодо терміну трудового договору має право кожна із сторін. Таким чином, норми трудового законодавства та спеціальні норми, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах, передбачають, зокрема, обіймання посад науково-педагогічних працівників – завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) виключно шляхом проходження працівником конкурсного відбору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди дійшли передчасного висновку про безстроковий характер трудового договору позивача. У наказі ДВНЗ «Ужгородський національний університет» від 31 серпня 2013 року НОМЕР_4 зазначалось, що ОСОБА_1 була переведена з посади старшого лаборанта кафедри міжнародних відносин на посаду викладача кафедри політології 0,25 ставки з 1 вересня 2013 року до проведення конкурсу. Судами не дано жодної оцінки тій обставині, що у подальшому позивачка брала участь у конкурсному обранні за власним волевиявленням, однак її кандидатура не пройшла конкурсний відбір. Крім того, піддаючи сумніву копію вищезазначеного наказу, суд не витребував та не дослідив його оригінал. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року та рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17 Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством. При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв’язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт). Норми трудового законодавства та спеціальні норми, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах, передбачають, зокрема, обіймання посад науково-педагогічних працівників – завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) виключно шляхом проходження працівником конкурсного відбору. У справі, яка переглядається, суди дійшли передчасного висновку про безстроковий характер трудового договору позивача, оскільки в наказі від 31 серпня 2013 року зазначалось, що позивачка була переведена на посаду викладача кафедри політології до проведення конкурсу. Судами не дано жодної оцінки тій обставині, що у подальшому позивачка брала участь у конкурсному обранні за власним волевиявленням, однак її кандидатура не пройшла конкурсний відбір. Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-254цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F6BAFA3426A83E4EC22581D100480DA1
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Університету державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов’язання відновити дію контракту за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі наказу НОМЕР_1 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яку він обіймав відповідно до укладеного контракту НОМЕР_2 з Державною податковою службою України. Позивач зазначав, що за умовами вказаного контракту він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням з ІНФОРМАЦІЯ_1, проте жодної заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Позивач зазначав, що надана як доказ копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Так само, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення був здійснений в аналогічному стані. При цьому звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень статті 40 КЗпП України. ОСОБА_1 зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримав усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку. Крім того, із серпня 2013 року він був переконаний, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора. У зв'язку з наведеним з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 «Про звільнення ОСОБА_1»; поновити його на посаді ректора Університету державної фіскальної служби України; стягнути з Університету державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року НОМЕР_2 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 1 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 47, 48, 116, 117, 233 - 235 КЗпП України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 2 жовтня 2013 року, 22 та 29 січня 2014 року, 22 липня, 28 жовтня 2015 року, ухвали Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року, 2 червня 2010 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року (справа № 6-144цс13), 24 червня 2015 року (справа № 6-116цс15), 6 квітня 2016 року (справа № 6-409цс16), 26 жовтня 2016 року (справа № 6-1395цс15), в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_1 було укладено контракт НОМЕР_2, відповідно до умов якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_1 був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України строком на 7 років з 1 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 1 вересня 2011 року НОМЕР_3 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків ректора університету. Згідно з наказом Міністерства доходів та зборів України від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та розірвано з ним контракт від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2. Суди встановили, що підпис на заяві про звільнення за власним бажанням виконано не ОСОБА_1, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року. 11 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби України. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, установивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту, оскільки заява про звільнення із займаної посади була написана без його волевиявлення на звільнення за власним бажанням. Крім того, звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування в лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина четверта статті 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту. Установивши зазначені обставини, суд виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, оскільки з відповідним наказом він був ознайомлений 30 серпня 2013 року, а з позовом до суду звернувся у вересні 2014 року. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 жовтня 2013 року і 22 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2009 року суди касаційної інстанції, переглядаючи у касаційному порядку рішення у трудових спорах, зробили висновки про застосування до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 235 КЗпП України щодо стягнення на користь позивачів середнього заробітку за час несвоєчасної видачі трудової книжки, що є порушенням положень статті 47 цього Кодексу. В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року, 29 січня 2014 року та ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суди касаційної інстанції, направляючи справи на новий розгляд, виходили з того, що поза увагою судів залишився факт, що після закінчення строку попередження про звільнення працівник не залишив роботу, продовжував працювати та не вимагав розірвання трудового договору, а тому його звільнення за власним бажанням є незаконним. Постановляючи ухвалу від 22 липня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про поновлення працівника на роботі, стягнення середнього заробітку та визнання незаконним наказу про звільнення, керувався тим, що працівника не було звільнено за його власним бажанням на підставі його заяви у день, указаний у заяві, а тому після настання цієї дати роботодавець не мав права його звільняти відповідно до раніше поданої заяви. Відтак, наведені судові рішення ухвалені судами у спорах з іншим обґрунтуванням позовних вимог та при встановленні інших фактичних обставин справи, а тому також не можуть бути прикладом неоднакового застосування судами зазначених норм трудового права. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції переглядав у касаційному порядку справу у спорі про стягнення компенсації за невикористані додаткові відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Судові рішення у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також були предметом перегляду у постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року. Натомість у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року міститься правовий висновок щодо застосування положень частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до якого в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом на підставі статей 116, 117 цього Кодексу про стягнення заробітної плати, яка йому належить на день звільнення, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. У постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року та 6 квітня 2016 року зазначено, що невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати (статті 116, 117 КЗпП України) є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин, та висловлена наведено правовий висновок про застосування частини першої статті 233 КЗпП України щодо звернення до суду із заявою про вирішення такого спору в тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначені судові рішення не можуть бути прикладами неоднакового застосуванням судами зазначених норм трудового права, оскільки у даній справі позовні вимоги з підстав статей 116, 117 та 235 КЗпП України не заявлялись та судами не розглядались. Отже, аналіз наведених заявником судових рішень на підтвердження доводів своєї заяви не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, яка є предметом перегляду, та у наведених прикладах різні предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, а також не свідчить про невідповідність викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтею 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л и : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданій представником ОСОБА_2, про перегляд рішення Ірпінського міського суду Київської області від 7 квітня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 5 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1462цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6834FDC5C9EE0964C22581BE00540DFA
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», третя особа – ОСОБА_2, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – АТ «Дельта банк»), про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ОСОБА_1 зазначав, що в період із 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 працював у АТ «Дельта банк» на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі наказу НОМЕР_1. Позивач вважав, що при звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не сплачено компенсацію витрат на відрядження у розмірі 346 грн 88 коп., що встановлено рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, а тому відповідач на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року. Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з АТ «Дельта банк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 1 квітня по 2 жовтня 2015 року в розмірі 37 тис. 249 грн 75 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року відмовлено уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень АТ «Дельта банк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 117, 233 КЗпП України, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення АТ «Дельта банк» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 серпня 2015 року, 2 березня 2016 року, 25 травня 2017 року, постанови Верховного Суду України від 21 січня 2015 року та 13 березня 2017 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника АТ «Дельта банк» – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 в період з 17 жовтня 2013 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 перебував з АТ «Дельта банк» в трудових відносинах, працюючи на посаді юрисконсульта сектору претензійно-позовної роботи Запорізького регіону відділу претензійно-позовної роботи управління по роботі з простроченою заборгованістю фізичних осіб з заставними кредитами департаменту по роботі з проблемними активами фізичних осіб. Прийнятий на роботу на підставі наказу НОМЕР_2 від 17 жовтня 2013 року, звільнений з роботи на підставі наказу НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1. При звільненні з роботи ІНФОРМАЦІЯ_1 з ОСОБА_1 не проведено повного розрахунку, а саме, не сплачено компенсацію витрат на відрядження в розмірі 104 грн 50 коп. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та стягуючи на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачу на час звільнення незаконно не виплачено компенсації витрат на відрядження в сумі 104 грн 50 коп., що є підставою для стягнення на його користь середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 117, 233 КЗпП України посилається у своїй заяві АТ «Дельта банк», суд, на відміну від справи, яка переглядається, зазначив, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в разі часткового задоволення позовних вимог підлягає зменшенню з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком та принципу співмірності. Крім того, в ухвалі від 5 серпня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлена позивачем сума невиплачених йому коштів не входить до фонду оплати праці, а тому позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, а отже, в позові слід відмовити. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, у разі якщо він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд, який розглядав спір щодо стягнення невиплаченої компенсації за відрядження, задовольнив частково, а саме стягнув на його користь 104 грн 50 коп., тоді як позивач заявляв вимоги на 673 грн 87 коп., наявні підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні. Одночасно слід зазначити, що відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. До структури заробітної плати, визначеної у статті 2 цього Закону, входять: основна заробітна плата, додаткова заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону України «Про оплату праці»). Згідно з підпунктом 3.15 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, не належать до фонду оплати праці витрати на відрядження: добові (у повному обсязі), вартість проїзду, витрати на наймання житлового приміщення. З огляду на викладене та встановлені судами обставини про те, що заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а з рішення Василівського районного суду Запорізької області від 12 жовтня 2015 року позивачу стало відомо про порушення свого права на отримання витрат на відрядження, позивач пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, тому відповідно до частини другої статті 3604 ЦПК України судові рішення у справі підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема щодо поважності причин пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 7 червня 2017 року та рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1638цс17 Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України. Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1638цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A54456E1A072AB92C22581BE002AF8ED
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» про визнання наказів незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що з 8 вересня 1987 року по 29 грудня 2014 року він працював у Публічному акціонерному товаристві «Запоріжтрансформатор» (далі – ПАТ «Запоріжтрансформатор»). З 26 липня по 3 серпня 2014 року позивач перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 позивача без його згоди було переведено з посади старшого інженера-технолога технологічного відділу підготовки виробництва (далі – ТВПВ) на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки цього ж відділу. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки скорочено. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 вирішено ОСОБА_1 старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ попередити про подальше звільнення з посади у зв’язку зі скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, яке позивач не підписав, оскільки вважав, що він не обіймає цю посаду, а працює у ТВПВ на посаді старшого інженера-технолога. Відповідно до наказу від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивач був звільнений з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку зі скороченням штату працівників. Оскільки ОСОБА_1 уважав, що його незаконно було переведено на іншу посаду, яку в подальшому скорочено, та недотримано його переважного права на залишення на роботі, то просив визнати незаконними та скасувати накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення його на посаду старшого інженера-технолога з виробництва тароупаковки ТВПВ та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення його з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; поновити його на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року та 100 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 16 жовтня 2015 року позов задовольнив частково: визнав незаконними накази ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 про переведення на іншу роботу та від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату, та скасував їх; поновив ОСОБА_1 на роботі в ПАТ «Запоріжтрансформатор» на посаді старшого інженера-технолога ТВПВ; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року за 9 місяців у загальній сумі 31 тис. 209 грн 32 коп., які повинні бути виплачені підприємством з відрахуванням податків та інших обов’язкових платежів; стягнув з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь ОСОБА_1 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 11 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції змінив у частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме: зменшив його з 31 тис. 209 грн 32 коп. до 9 тис. 815 грн 99 коп.; вирішив питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 серпня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Запоріжтрансформатор» відхилила, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року залишила без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 117 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що з 8 вересня 1987 року ОСОБА_1 працював у ПАТ «Запоріжтрасформатор», а з грудня 2009 року обіймав посаду старшого інженера-технолога у ТВПВ. З 26 липня по 3 серпня 2014 року ОСОБА_1 перебував у відпустці. Відповідно до наказу від 30 липня 2014 року НОМЕР_1 ОСОБА_1 на підставі його ж заяви переведено з посади старшого інженера-технолога на посаду старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки у цьому ж відділі. Згідно з наказом від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_2 у ТВПВ підлягала скороченню посада старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки. У розпорядженні від 30 жовтня 2014 року НОМЕР_3 зазначено, що саме позивач як особа, яка обіймає цю посаду, підлягає скороченню та звільненню в разі відсутності можливості працевлаштування. 30 жовтня 2014 року позивача попередили про подальше звільнення з роботи за скороченням штату з ІНФОРМАЦІЯ_1, з чим він не погодився і відмовився підписувати таке попередження, оскільки наполягав, що обіймає посаду старшого інженера-технолога. Під час попередження про подальше звільнення з роботи за скороченням штату позивача повідомлено про те, що на підприємстві відсутні посади, які відповідають його спеціальності та можуть бути йому запропоновані для працевлаштування. 4 грудня 2014 року на засіданні профспілкового комітету ТВПВ було надано згоду на звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Згідно з наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 позивача було звільнено з роботи з посади старшого інженера-технолога з виготовлення тароупаковки ТВПВ. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що переведення позивача та його звільнення в подальшому у зв’язку зі скороченням штату відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому його трудові права підлягають захисту шляхом скасування зазначених наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_1 перебував на обліку в центрі зайнятості як безробітний та отримав допомогу по безробіттю в сумі 21 тис. 393 грн 33 коп., у зв’язку із чим сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму одержаної ним допомоги по безробіттю. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року та 16 березня 2016 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу слід обчислювати з урахуванням, зокрема, виплати допомоги по безробіттю. Викладене свідчить, що наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень трудового законодавства щодо обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах суду касаційної інстанції. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Указана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (№ 6-511цс16). Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз’яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року № 3248-15 «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України». Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно зменшив розмір компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини третьої статті 117 та статті 235 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 11 лютого 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року в частині зменшення розміру компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 жовтня 2015 року в цій частині залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ВИСНОВОК у справі № 6-2597цс16 При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки законодавством не передбачено жодних підстав для його зменшення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 21 вересня 2017 року № 6-2597цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2D1B0F6C8A1C49B0C22581AE004E6D0D
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про поновлення на роботі за заявою Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому зазначав, що з 18 березня 2014 року він працював на посаді заступника голови правління Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» (далі – ПАТ «Укргазвидобування»). ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього народився син – ОСОБА_2, а 1 серпня 2014 року його мати ОСОБА_3 вийшла на роботу на повний робочий день до закінчення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ураховуючи зазначене, 18 серпня 2015 року позивач звернувся до ПАТ «Укргазвидобування» із заявою про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 19 серпня 2015 року по 15 квітня 2017 року. Після направлення заяви з 19 серпня 2015 року позивач здійснював догляд за дитиною, однак 1 жовтня 2015 року отримав лист ПАТ «Укргазвидобування» про відмову у наданні йому вказаної відпустки із зазначенням про необхідність надати пояснення про поважні причини його відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року. У відповідь на вказаний лист він повторно направив до ПАТ «Укргазвидобування» заяву про надання йому відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак 13 жовтня 2015 року отримав наказ від 9 жовтня 2015 року НОМЕР_1 про звільнення його з роботи з ІНФОРМАЦІЯ_2 за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Вважаючи своє звільнення незаконним, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування». Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову: поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року касаційну скаргу ПАТ «Укргазвидобування» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та частини четвертої статті 20 Закону України «Про відпустки». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Укргазвидобування» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року та постанову Верховного Суду України від 1 липня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Укргазвидобування» ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом від 18 березня 2014 року НОМЕР_2 ОСОБА_1 було призначено на посаду заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» з 18 березня 2014 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису. З 13 липня по 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному. Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 у позивача ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2. 18 серпня 2015 року ОСОБА_1 надіслав на адресу відповідача заяву про надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, додавши до неї копію свідоцтва про народження та довідку НОМЕР_4 від 17 серпня 2015 року про те, що ОСОБА_3 (мати дитини) дійсно працює в ТОВ «Сан Габріель» на посаді директора з 2 квітня 2007 року по теперішній час на умовах повного робочого дня. ПАТ «Укргазвидобування» 23 вересня 2015 року направило на адресу ОСОБА_1 лист, з якого вбачається, що у зв’язку з ненаданням документів, визначених частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», на підтвердження фактичного догляду за дитиною у відповідача відсутні законні підстави для надання позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Крім того, заява позивача від 18 серпня 2015 року надійшла пізніше строку, з якого позивач просив надати відпустку. Позивачу було запропоновано протягом двох днів з дня отримання листа надати письмові пояснення з приводу поважних причин відсутності на роботі з 19 серпня 2015 року. Наказом від 9 жовтня 2015 року ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» за прогул без поважних причин з 19 серпня по 8 жовтня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Факт відсутності позивача на робочому місці протягом зазначеного в наказі строку підтверджується численними актами про відсутність працівника на робочому місці, складеними з 19 серпня до 8 жовтня 2015 року, та службовою запискою начальника департаменту по роботі з персоналом ОСОБА_5. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про задоволення його позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача є незаконним, оскільки його відсутність на роботі з 19 серпня 2015 року була пов’язана з доглядом за малолітньою дитиною, про надання відпустки для догляду за якою позивач звертався з відповідною заявою до відповідача, а отже, ОСОБА_1 був відсутній на роботі з поважних причин. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Верховного Суду України від 15 жовтня 2010 року суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку про те, що позивачка здійснила прогул без поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є не обов’язком, а правом роботодавця, тому позивачка вчинила прогул, а не перебувала у відпустці, оскільки обов’язковим є надання такої відпуски лише матері дитини. Законом України «Про відпустки» визначено порядок надання такої соціальної відпустки й іншим членам сім’ї за умови надання певних документів на підтвердження догляду за дитиною. У зв’язку з ненаданням таких документів у відповідача не було законних підстав для негайного надання відпустки позивачці. Отже, не дочекавшись відповідного наказу та не вийшовши на роботу, позивачка вчинила прогул, а тому її звільнення є законним. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України і в постанові від 1 липня 2014 року. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України). Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня. Невихід на роботу у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли передчасного висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом. Натомість висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 є правильним, оскільки ОСОБА_1 самовільно, без погодження з відповідачем не вийшов на роботу з 19 серпня 215 року, тобто вчинив прогул, у зв’язку із чим його звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування рішень цих судів, ухвалених у справі. За таких обставин відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Укргазвидобування» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17 Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України). Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України «Про відпустки», особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати). На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул – це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня. Невихід на роботу у зв’язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про незаконність звільнення позивача у зв’язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов’язком роботодавця, а не є його правом. Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1412цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1ACC0EF783325787C22581A60043FBBA
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого професійного училища № 21 м. Миколаєва про визнання трудового договору укладеним на невизначений строк, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вона з 20 вересня 2010 року працювала у Вищому професійному училищі № 21 м. Миколаєва (далі – ВПУ № 21) на посаді викладача світової літератури на умовах контракту зі строком дії до 30 червня 2011 року, а за додатковою угодою до контракту від 11 травня 2011 року – строком дії до 30 червня 2012 року. Позивачка зазначала, що на підставі поданої нею особисто заяви від 9 серпня 2011 року та укладеного договору цивільно-правового характеру від 1 вересня 2011 року НОМЕР_1 (далі – договір НОМЕР_1) її було переведено на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи строком до 30 червня 2012 року. У подальшому між нею та адміністрацією училища неодноразово укладалися додаткові угоди до договору НОМЕР_1, останню з яких вона вимушена була підписати із зазначенням строку договору до ІНФОРМАЦІЯ_1, після закінчення якого її звільнено з роботи на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). ОСОБА_1, вважаючи своє звільнення незаконним, оскільки між нею та керівником училища склалися безстрокові трудові відносини, просила визнати трудовий договір укладеним на невизначений строк, поновити її на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу. Корабельний районний суд м. Миколаєва рішенням від 17 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав строковий договір від 1 вересня 2011 року НОМЕР_1 між ОСОБА_1 та ВПУ № 21 укладеним на невизначений строк; поновив ОСОБА_1 на посаді заступника директора з навчально-методичної роботи ВПУ № 21 з ІНФОРМАЦІЯ_1; стягнув з ВПУ № 21 на користь ОСОБА_1 39 тис. 972 грн 57 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу; вирішив питання про розподіл судових витрат; рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати в межах суми за один місяць у розмірі 5 тис. 239 грн 85 коп. допустив до негайного виконання. Апеляційний суд Миколаївської області 4 листопада 2015 року рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 4 листопада 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 23 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2013 року та ухвали Верховного Суду України від 24 лютого 2010 року та 23 лютого 2011 року, постановлені ним як судом касаційної інстанції. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 4 листопада 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року та залишити в силі рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди під час розгляду справи встановили, що з 20 вересня 2010 року ОСОБА_1 працювала у ВПУ № 21 на посаді викладача світової літератури на умовах контракту зі строком дії до 30 червня 2011 року, а потім за додатковою угодою до контракту від 11 травня 2011 року зі строком дії до 30 червня 2012 року. На підставі поданої позивачкою заяви від 9 серпня 2011 року та укладеного договору цивільно-правового характеру НОМЕР_1 від 1 вересня 2011 року ОСОБА_1 була переведена на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи за погодженням сторін строком дії цього договору до 30 червня 2012 року. У строковому договорі НОМЕР_1 сторони виклали зміст своїх прав та обов'язків, а також зазначили, що зміни та доповнення до нього вносяться тільки за угодою сторін, складеною у письмовій формі (а.с.16-20). За наслідками поданої позивачкою заяви та укладеного сторонами строкового договору НОМЕР_1 директор училища видав наказ від 1 вересня 2011 року НОМЕР_2, описку в якому виправлено на підставі наказу від 2 червня 2014 року НОМЕР_3, про переведення ОСОБА_1 на посаду заступника директора з навчально-методичної роботи за договором цивільно-правового характеру (а.с. 89, 148). У подальшому позивачка та адміністрація ВПУ № 21 укладали додаткові угоди від 21 квітня 2012 року, 29 квітня 2013 року та 26 червня 2014 року до договору НОМЕР_1 щодо продовження його дії на попередніх умовах строком до 30 червня 2013 року, 30 червня 2014 року та 31 грудня 2014 року відповідно (а.с.91-92). 13 листопада 2014 року позивачку попереджено про закінчення строку трудового договору та наступне звільнення (а.с.92). Наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_4 ОСОБА_1 звільнено за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України – у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору (а.с.93). Наказом від 31 грудня 2014 року НОМЕР_5 з 1 січня 2015 року внесені зміни до штатного розпису училища, за якими посаду заступника директора з навчально-методичної роботи виведено зі штатного розпису із введенням нової – методиста (а.с.101, 117-121). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами укладено строковий трудовий договір, у додаткових угодах погоджено строки дії трудового договору, і ці правочини відповідають чинному законодавству, яке не обмежує сторони у виборі трудового договору, визначаючи умови роботи та інтереси працівника. Надані для порівняння ухвали від 24 лютого 2010 року і 23 лютого 2011 року, постановлені Верховним Судом України як судом касаційної інстанції, не можуть обґрунтовувати підставу перегляду судових рішень, передбачену пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, оскільки їх прийнято не в порядку глави 3 розділу V ЦПК України. У цих ухвалах Верховний Суд України, скасувавши ухвалені у справі рішення та направивши справи на новий розгляд, зазначив про те, що: - згідно із частиною другою статті 23 КЗпП України трудовий договір на визначений строк укладається лише в разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання, або інтересів працівника (наприклад, його бажання), або в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Укладення трудового договору на визначений строк за відсутності зазначених умов є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку; поняття «характер роботи» в цьому випадку означає, що робота за своїм характером не виконується постійно (сезонна, а також виконувана протягом певного строку тощо). Формулювання «умови виконуваної роботи» означає, що хоча робота може бути визначена як постійна, але у зв’язку з конкретними умовами її виконання трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк (від 23 лютого 2011 року); - обов’язок підтвердження обставин, які унеможливлюють укладення трудового договору на невизначений строк, покладається на роботодавця. У разі недоведення роботодавцем таких обставин слід вважати, що трудовий договір укладено на невизначений строк. Положення частини другої статті 391 КЗпП України, відповідно до якої трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, вважаються укладеним на невизначений строк (від 24 лютого 2010 року). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 грудня 2013 року погодився з апеляційним судом, який, установивши неодноразове продовження терміну дії трудового договору, дійшов висновку, що такий договір укладено на невизначений строк, трудові відносини є безстроковими, тому позивачку не можна звільнити з посади завідувача ресторану на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Зазначені судові рішення, надані заявницею для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2193цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/522F0DB234A297F9C22581A0002F6BCA
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про визнання рішення правління, протоколу, наказів про внесення змін до штатного розгляду і звільнення незаконними, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час її звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) адміністрація Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум») не забезпечила її працевлаштування, приховала наявні вакансії, чим було порушено передбачений статтями 42, 49-2 цього Кодексу порядок вивільнення працівників при скороченні штату або чисельності. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просила визнати рішення правління товариства та протокол засідання правління товариства незаконними, визнати незаконними накази про внесення змін до штатного розпису товариства та накази про її звільнення з посади, поновити на посаді головного спеціаліста відділення банку, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 55 тис. 145 грн 37 коп. та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Банк Форум» 5 тис. грн моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ПАТ «Банк Форум» моральної шкоди скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. В решті – рішення міськрайонного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. У 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права, а саме статей 233, 234 КЗпП України. Заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення моральної шкоди залишити без змін. У частині інших позовних вимог рішення суду першої інстанції також скасувати і справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи установили, що ОСОБА_1 була прийнята на посаду економіста Новомосковського відділення Дніпропетровської філії АКБ «Форум» на підставі наказу НОМЕР_1 від 9 жовтня 2006 року. На підставі наказу НОМЕР_2 від 1 серпня 2012 її було переведено на посаду головного спеціаліста відділення № 1406 ПАТ «Банк Форум». 26 червня 2013 року ОСОБА_1 було вручено попередження про те, що на підставі рішення правління ПАТ «Банк Форум», оформленого протоколом засідання НОМЕР_3 від 19 червня 2013 року, та відповідно до наказу голови правління банку від 25 червня 2013 року НОМЕР_4 «Щодо внесення змін до штатного розкладу банку та скорочення чисельності та штату працівників» її буде звільнено. ІНФОРМАЦІЯ_1 за наказом НОМЕР_5 позивачку звільнено з посади головного спеціаліста відділення № 1406 ПАТ «Банк Форум» за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. З наказом позивачка ознайомлена 21 серпня 2013 року, трудову книжку їй повернуто того ж дня. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволені позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка пропустила строк звернення до суду за захистом своїх прав, оскільки з наказом вона була ознайомлена 21 серпня 2013 року і в той же день їй повернуто трудову книжку. Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди, суд застосував позовну давність у три роки, визначену положеннями статті 257 Цивільного кодексу України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в позові в частині позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди і залишаючи в силі рішення суду в частині інших позовних вимог, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду за захистом своїх прав без поважних причин. Суд зазначив також, що строки звернення до суду, визначені у статті 233 КЗпП України, також застосовуються до положень статті 237-1 цього Кодексу щодо відшкодування моральної шкоди. З такими висновками суду апеляційної інстанції погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції, поновлюючи відповідно до статті 234 КЗпП України строк на звернення до суду з відповідним позовом, зазначив, що підстави, на які посилався працівник, обґрунтовуючи пропуск цього строку, є поважними. У постанові Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року, прийнятій у справі № 6-409цс16 за позовом про стягнення належних працівнику сум при звільненні, викладений правовий висновок по те, що перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення розрахунку незалежно від тривалості затримки такого розрахунку. Установлені статтями 228 та 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяв сторін, і в кожному випадку суд зобов’язаний перевірити поважність пропуску таких строків та навести причини його поновлення або відмови у поновленні строку. Таким чином, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих положень статей 233, 234 КЗпП України, оскільки суди встановили різні фактичні обставини справ та розглянули інші позовні вимоги. Отже, порівняння наданих судових рішень з оскаржуваним судовим рішенням суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про те, що під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків щодо застосування статей 233, 234 КЗпП України. З огляду на зазначене обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-1679цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/64CF234BF35522E2C22581AA004B47F8
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Київстар» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення сум та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Київстар» (далі – ПрАТ «Київстар») про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення сум та відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що з 01 серпня 2007 року він був прийнятий на роботу на підставі трудового договору НОМЕР_1 до сектора фізичної безпеки департаменту безпеки спеціалістом 2 категорії, дію якого наказом від 29 липня 2001 року НОМЕР_2 було продовжено безстроково. 22 липня 2014 року позивача було повідомлено про майбутнє звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у зв’язку зі скороченням посади, яку він обіймав на той час, при цьому не було запропоновано будь-яких інших посад, хоча вакантні посади були. Вважав, що він мав переважне право на залишення на роботі, оскільки у нього на утриманні двоє неповнолітніх дітей та вагітна непрацююча дружина, він є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС II категорії. Крім того, під час звільнення йому не було виплачено допомогу в розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати, передбаченої Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Враховуючи зазначене, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3, поновити його на посаді спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ПрАТ «Київстар», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 150 463 грн. 60 коп., допомогу в розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати – 62 118 грн. та моральну шкоду – 100 000 грн. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 – спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортного технічного забезпечення ПрАТ «Київстар» - з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Визнано незаконним та скасовано наказ ПрАТ «Київстар» від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3 про припинення трудового договору (контракту) і про звільнення спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ОСОБА_1 з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста 1 категорії Департаменту безпеки відділу комплексної оперативної безпеки сектора транспортно-технічного забезпечення ПрАТ «Київстар». Стягнуто з ПрАТ «Київстар» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 99 370 грн. 08 коп. У решті позову відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року касаційну скаргу ПрАТ «Київстар» задоволено частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2016 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 01 червня 2016 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 07 серпня 2015 року та залишити в силі рішення апеляційного суду м. Києва від 09 листопада 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 40, 42, 49-2, 492 КЗпП України. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання заяви, пояснення представника ПрАТ «Київстар» - ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд з’ясував, що згідно з наказом від 01 серпня 2007 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» (у подальшому перейменовано на ПрАТ «Київстар») на підставі трудового договору на посаду спеціаліста 2 категорії сектора фізичної безпеки департаменту безпеки. Наказом від 24 червня 2008 року НОМЕР_5 позивача переведено на посаду спеціаліста 1 категорії сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. Наказом НОМЕР_6 від 29 липня 2008 року строк дії трудового договору НОМЕР_1 від 01 серпня 2007 року було продовжено. Згідно наказу НОМЕР_2 від 29 липня 2011 року зазначений трудовий договір було продовжено на невизначений строк. Наказом від 15 липня 2014 року НОМЕР_7 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та з 21 липня 2014 року виведено зі штатного розпису посади спеціалістів 1 категорії (дві штатні одиниці) та посади спеціалістів 2 категорії (чотири штатні одиниці) сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 16 липня 2014 року наказом від 15 липня 2014 року НОМЕР_8 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (одну штатну одиницю) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 24 липня 2014 року наказом від 22 липня 2014 року НОМЕР_9 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (одну штатну одиницю) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки. З 28 липня 2014 року наказом НОМЕР_10 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду спеціаліста 1 категорії (дві штатні одиниці) відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки, посаду начальника сектора транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки (одну штатну одиницю), спеціаліста 1 категорії сектора транспортно-технічного забезпечення (одну штатну одиницю). З 11 серпня 2014 року наказом НОМЕР_11 внесено зміни до штатного розпису ПрАТ «Київстар» та виведено зі штатного розпису посаду начальника відділу комплексної оперативної безпеки департаменту безпеки (одну штатну одиницю). Згідно з наказом від ІНФОРМАЦІЯ_1 НОМЕР_3 ОСОБА_1 був звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що в період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (день звільнення позивача) в штаті відповідача були наявні вакантні посади, проте позивач не відповідав жодній з них за кваліфікаційними вимогами (освіта, досвід роботи, спеціальні знання та вміння). ОСОБА_1 не має ані вищої, ані середньо-спеціальної освіти, які є обов’язковими для всіх вакантних посад в ПрАТ «Київстар», наявних у період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1. Враховуючи зазначене суд дійшов висновку, що звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України проведено до вимог чинного законодавства, підстав для його поновлення на роботі немає. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідачем жодна вакантна посада не була запропонована позивачу, а лише констатовано відсутність саме у позивача достатньої кваліфікації для заняття посад, які існували на час попередження та звільнення, а тому відповідачем було порушено порядок вивільнення працівників, передбачений статтею 49-2 КЗпП України, у зв’язку з чим наявні правові підстави для визнання незаконним наказу ПрАТ «Київстар» про припинення трудового договору з ОСОБА_3 № 122/Дн-ос від 16 червня 2014 року та поновлення його на роботі. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов’язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з’ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Судом встановлено, що 22 липня 2014 року було видано наказ ПрАТ «Київстар» НОМЕР_12, згідно якого з метою оптимізації організаційно-кадрової структури департаменту безпеки було скорочено посаду спеціаліста 1 категорії сектору транспортно-технічного забезпечення відділу комплексної оперативної безпеки, яку займав ОСОБА_1, у строк не раніше ніж за два місяці з моменту персонального попередження працівника про його наступне вивільнення. В той же день ОСОБА_1 був ознайомлений з вказаним наказом, а також під розписку попереджений про наступне вивільнення (а.с. 111-112, т.1). В період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (день звільнення позивача) в штаті відповідача були наявні вакантні посади, проте позивач не відповідав жодній з них за кваліфікаційними вимогами (освіта, досвід роботи, спеціальні знання та вміння) (а.с. 137-250 т. 2; а.с. 1-66, 128-234 т. 3). Окрім того, позивач ОСОБА_1 не має ані вищої, ані середньо-спеціальної освіти, які є обов’язковими для всіх вакантних посад в ПрАТ «Київстар», наявних у період з 22 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 115-116, 117, 118 т. 1). Враховуючи встановлені судом фактичні обставини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла до висновку про об’єктивну неможливість ПрАТ «Київстар» запропонувати ОСОБА_1 наявні вакансії та роботи на час його звільнення, які б останній міг виконувати за кваліфікаційним рівнем, а відтак звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1264цс17 Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Розглядаючи трудові спори, пов’язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з’ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1264цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/75523E9A53804A4EC225817D00498D3C
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, в с т а н о в и л и : У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі – ПАТ «НАК «Нафтогаз України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що відповідно до наказу від 14 квітня 2010 року його з 15 квітня 2010 року було прийнято на посаду начальника сектора логістики управління закупівлі нафти та нафтопродуктів департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України». Відповідно до наказу від 10 жовтня 2012 року його було переведено на посаду головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики НАК «Нафтогаз України». Наказом від 1 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату ПАТ «НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів в управлінні обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України». 7 липня 2014 року його було ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади «головний фахівець відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики» відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Наказом ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено із займаної посади у зв'язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Посилаючись на те, що його звільнено з порушенням норм трудового права, а саме статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення; поновити його на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК «Нафтогаз України»; стягнути з відповідача на свою кор