Search the Community

Showing results for tags 'факторинг'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 101 results

  1. 21.04.2017 через Фонд Гарантирования банк Форум продал права по моему кредиту! Сегодня мне сообщили , что готовят для меня уведомление о том что моя квартира будет в ближайшее время продана! Что делать ? Куда бежать? Как сохранить квартиру? Спасибо
  2. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 ________________________________________________________________________ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "09" листопада 2015 р. Справа № 922/5260/15 Господарський суд Харківської області у складі: судді Суслової В.В. при секретарі судового засідання Помпі К.І. розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" м. Харків до 1. Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота", м. Харків , 2. Публічного акціонерного товариства банка "Меркурій" м. Харків 3-я особа - Приватний нотаріус Харківського міського округу Чибісова А.О., м. Харків про визнання недійсним договору за участю представників сторін: позивача - Орлов О.О., довіреність від 12.01.2015 року; першого відповідача - Грайворонський І. В., довіреність № 36 від 08.12.2014 року; другого відповідача - Полетаєва Т.Ю., довіреність № 20 від 12.06.2015 року; третьої особи - не з'явився; ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Азово-Черноморська інвестиційна компанія" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота" та Публічного акціонерного товариства банку "Меркурій" про визнання недійним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-0309 від посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21.01.2008 року реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Судові витрати позивач просить стягнути з відповідачів. Ухвалою господарського суду Харківської області від 10 вересня 2015 року прийнято вказану позовну заяву до провадження, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у судовому засіданні. Розгляд даної справи неодноразово відкладався для надання можливості сторонам надати додаткові докази в обгрунтування своїх правових позицій. У судовому засіданні 05 листопада 2015 року була оголошена перерва до 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Після перерви у судовому засіданні розгляд справи був продовжений 09 листопада 2015 року об 12:00 год. Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі, та просив суд задовольнити позов з підстав викладених у позові та наданих додаткових пояснень до позову. В обгрунтування позовних вимог позивач посилається на недотримання вимогу Закону в момент вчинення спірного договору вимог ст. 517 ЦК України та звертає увагу суду на те, що відповідачами не були передані документі які засвідчують права вимоги, що передається. У спірному договорі не зазначений обсяг прав вимоги що передається Новому Іпотекодержателю. У зв'язку з відсутніми переданими документами, а також відсутнім переданим обсягом прав вимоги за спірним договором вважає, що заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки) у результаті чого порушаються права позивача. Представник першого відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, та просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В своїх запереченнях посилається на відсутність порушення спірним договором прав позивача, а також посилається на судове рішення відповідно до якого у задоволенні позову про визнання договору відступлення права вимоги недійсним відмовлено. Крім того, перший відповідач вважає, що при укладанні відступлення права вимоги за іпотечним договором можуть бути передані лише копії документів без передачі оригіналів. Також представником першого відповідача було надано до суду клопотання за вх. № 45045 про долучення до матеріалів справи додаткових документів. Надані документи долучені судом до матеріалів справи. Другий відповідач також заперечував проти задоволення позову, та просив суд відмовити у задоволенні позову. В своїх запереченнях також підтримує правову позицію першого відповідача , вважає що спірним договором не порушуються права позивача та позовні вимоги грунтуються на припущеннях. Третя особа свого представника у призначене судове засідання не направила, письмові пояснення не надала. Приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статтею 4-3 та статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами у відповідності до статті 75 Господарського процесуального кодексу України. З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне. 21 січня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Меркурій" (іменований "кредитор") та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (іменована "позивальник") укладено договір № 02-25К-02 на кредитну лінію, відповідно до п. 1.1 якого (в редакції додаткової угоди до договору від 07.05.2008р.) у строк з 21.01.2008 року по 25.01.2008 року кредитор відкриває позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання невідновлювальну лінію у сумі, що не перевищує 6300000,00 (шість мільйонів триста тисяч) гривень (далі - ліміт кредитування) на придбання нерухомості, а позичальник зобов'язується повернути кредит не пізніше 19.01.2009 року, та сплачувати проценти за його користування по ставці 18% річних на визначених цим договором умовах. Строк повернення кредиту продовжується на умовах, передбачених цим договором. Відповідно до п.1.3 договору в забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором між первісним кредитором та боржником (іпотекодавцем) було укладено іпотечний договір № 16-03-09 від 21.01.2008р., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, предметом якого є нежитлові приміщення 3-го поверху № 1-6, 8-20, в літ. А-3, загальною площею 357,3 кв. м, що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Сумська, буд. 96. 07 лютого 2014року між Публічним акціонерним товариством Банк "Меркурій" (іменований "первісний кредитор") та Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (іменований "новий кредитор") укладено договір відступлення права вимоги за договором № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року, відповідно до п. 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги первісного кредитора до Азово-Чорноморської інвестиційної компанії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю (за текстом договору "боржник") у розмірі, визначеному п. 1.2 договору, за договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року та усіх додаткових угод до нього, укладеним між первісним кредитором та боржником (за текстом договору "кредитний договір") та стає кредитором в зобов'язаннях за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього в обсязі та на умовах, визначених договором. Право вимоги від первісного кредитора до нового кредитора передається частково, в обсязі, зазначеному в п. 1.2 договору. Згідно з п. 1.2 договору сума вимог, що відступається, станом на дату укладення становить строкова заборгованість за кредитом у розмірі 7566200,00 грн. 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Як передбачено ч. ч. 1, 3 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором і законом. За своєю правовою природою відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредитору і відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому зміна кредитора у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання. Згідно зі ст.ст. 514, 516 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. З аналізу наведених норм вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Вказаної правової позиції дотримується також і Верховний суд України у постанові від 15.04.2015 у справі № 3-43гс15. Відповідно до п. 1.1 Договору, Первісний Іпотекодержатель (другий відповідач) передає, а Новий Іпотекодержатель (перший відповідач) приймає у повному обсязі всі права вимоги за іпотечним договором 16-03-09, посвідченим 21 січня 2008 року Зубарєвим І.Ю. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий номер №369, (з усіма змінами та доповненнями до нього), укладеним між Первісним Іпотекодержателем та Азово-Чорноморською інвестиційною компанією у формі товариства з обмеженою відповідальністю (позивачем у справі), який є забезпеченням виконання зобов'язань за Договором №02-25К-02 на кредитну лінію від 21 січня 2008 року, з усіма змінами та доповненнями до нього, укладеним між другим відповідачем та позивачем. Пунктом 2.1.1 оспорюваного договору передбачено, що другий відповідач (первісний іпотекодержатель за договором) зобов'язується в день нотаріального посвідчення цього договору передати за актом приймання-передачі першому відповідачу (новому іпотекодержателю за договором) всі документи які засвідчують права вимоги за іпотечним договором. Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Відповідно до ч.1 ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. З аналізу наведених норм суд зазначає, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Статтею 575 ЦК України передбачено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Частиною третьої статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Частинами 4 та 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно ч. 1 ст. 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Таким чином, із приписів даної правової норми випливає, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, укладенню договору про відступлення права іпотеки має передувати укладення договору про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням та виконанням усіх необхідних дій передбачених Законом. Проте, позивач вважає, що Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369, був укладений між відповідачами без дотримання вимог чинного законодавства, оскільки всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, а тому порушує права та охоронювані законні інтереси позивача, оскільки заборгованість може бути стягнута двічі (на підставі кредитного договору та договору іпотеки). Згідно ч. ст. 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Згідно ч. 1 ст. 519 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги. Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним. Як передбачено ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Як передбачено ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, обов'язковими умовами визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Так, як вбачається з матеріалів справи, 07 лютого 2014 року між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369 (далі за текстом - договір). Того числа між Публічним акціонерним товариством "Банк Золоті Ворота" (першим відповідачем) та Публічним акціонерним товариством "Банк Меркурій" (другим відповідачем) був укладений Договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09 від 21.01.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 369. Також між відповідачами був підписаний Акт приймання-передавання документів від 07.02.2014 року на виконання п. 3.1. Договору відступлення права вимоги від 07.02.2014 року про передачу Первісним кредитором Новому кредиторові документів, що засвідчують право вимоги. Інших Актів, в тому числі до Договору про відступлення права вимоги за Іпотечним Договором № 16-03-09, між відповідачами не підписувалось. З наданих відповідачами пояснень та доказів, у тому числі при дослідженні акту приймання передавання документів від 07.02.2014 року, складеного відповідачами, вбачається, що мала місце передача лише копій документів, які засвідчують права, що передаються, в тому числі копії кредитного договору № 02-25К-02 від 21.01.2008 року та додаткових угод до нього, які не були нотаріально посвідчені. (а.с. 138). Відповідно до ст. 75 Закону України "Про нотаріат", нотаріуси, посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом. Таким чином, засвідчення вірності копії є нотаріальною дією, що спрямована на підтвердження факту відповідності копії оригіналу документа. Визнано, що вчинення нотаріальної дії означає надання копії документа юридичної сили. Враховуючи той факт, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги були передані лише копії документів, які засвідчують права, не посвідченні нотаріально. Враховуючи вказане, суд вбачає, що передані документи не мають юридичної сили. З огляду на вказане, для встановлення відповідності копій оригіналам документів, що були передані за Актом, судом у відповідачів було витребувано оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року для огляду у судовому засіданні. Оригінал Договору № 02/25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року до суду надано відповідачами так і не було . В своїх поясненнях, другий відповідач зазначив про відсутність у відповідачів витребуваного Кредитного договору, посилаючись на той факт, що оригінал Договору № 02-25К-02 на кредитну лінію від 21.01.2008 року з усіма змінами був переданий іншій юридичній особі - ТОВ "Азово-Чорноморська іпотечна компанія" під час укладення між вказаною юридичною особою та другим відповідачем Договору про відступлення права вимоги від 11.06.2015 року. Одже, приймаючи до уваги надані сторонами пояснення та докази, суд приходить до висновку, що на момент вчинення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором та за договором відступлення права вимоги від 07.02.2014 року, всупереч ст. 517 ЦК України, не були передані новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про те, що Відповідачами в момент вчинення правочину не було дотримано вимог ст. 203 ЦК України, та укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Що стосується порушенням прав позивача укладанням спірного договору, суд зазначає наступне. Матеріалами справи підтверджується те, що оригінали Кредитного договору другим відповідачем були передані за договором переуступки права вимоги іншому кредитору Азово-Чорноморській іпотечній компанії. Таким чином у результаті недотримання вимог діючого законодавства відповідачами в момент вчинення спірного договору може призвести до того, що заборгованість за кредитним договором буде стягнута з позивача двічі, що порушує його права. Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно п.1 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. З огляду на вищевикладене, відповідачами не надано будь-яких допустимих доказів на спростування викладених у позовній заяві обставин, таким чином, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог позивача. При розподілі судових витрат суд враховує положення ст. 49 ГПК України, згідно якої судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Таким чином витрати по сплаті судового збору у даній справі покладаються на відповідачів. На підставі викладеного та керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: Позовні вимоги задовольнити повністю. Визнати недійсним Договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 16-03-09, посвідченого Зубарєвим І.Ю., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу 21 січня 2008 року, реєстровий № 369 від 07.02.2014 року. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті Ворота" (61166, м.Харків, пр. Леніна, 36, код ЄДРПОУ 20015529) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м. Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Стягнути з Публічного акціонерного товариства банка "МЕРКУРІЙ" (61002, м.Харків, вул. Петровського, 23, код ЄДРПОУ 14360386) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Азово-Чорноморська інвестиційна компанія" (61002, м.Харків, вул. Сумська, 96, код ЄДРПОУ 23915446, п/р 26503001119479 в ПАТ "КБ "ХРЕЩАТИК" в м. Києві, МФО 3000670) - 609,00 грн. судового збору. Видати накази після набрання рішенням законної сили. Повне рішення складено 16.11.2015 р. Суддя В.В. Суслова справа № 922/5260/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/53526976
  3. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2017 року Справа № 910/6714/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого: Погребняка В.Я.,суддів: Короткевича О.Є., Панової І.Ю., розглянувши касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачаТовариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року за участю представників сторін: від Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" - Самокиш В.Ю., довіреність № 02-36/3391 від 12.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" - Биковський О.І., довіреність № 65 від 29.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" - Сова К.В., довіреність № 17-024 від 20.03.2017 року, ВСТАНОВИВ: Рішенням господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г (суддя - Якименко М.М.) в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (далі - ТОВ "Енерготехпром", відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (далі - ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", відповідач 2) про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г (головуючий суддя - Суховий В.Г., суддя - Хрипун О.О., суддя - Агрикова О.В.) апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Стягнуто з ТОВ "Енерготехпром" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Стягнуто з ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Енерготехпром" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити в силі рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512 - 514, 1078, 1079, 1084 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" також звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити без змін рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512, 514, 656, 1077, 1084 ЦК України, ст. 11128 ГПК України. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Євсіков О.О., суддя - Кролевець О.А., суддя - Самусенко С.С (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги до провадження. Призначено розгляд касаційних скарг у засіданні Вищого господарського суду України на 30.01.2017 року. До суду 27.01.2017 року надійшла заява ТОВ "Енерготехпром" про відвід складу суду, а саме колегії суддів у складі головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Самусенко С.С. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заявлений ТОВ "Енерготехпром" відвід колегії у складі суддів Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. у справі № 910/6714/15-г відхилено. Від колегії суддів у складі Євсіков О.О. - головуючий (доповідач), Кролевець О.А., Самусенко С.С. надійшла заява про самовідвід, мотивована тим, що в аналогічній господарській справі (№ 910/5928/15-г господарського суду м. Києва) за участю тих же сторін, колегією суддів касаційної інстанції висловлено позицію щодо пов'язаності даної справи з банкрутством, а вказана категорія справ не відноситься до спеціалізації, визначеної суддям Євсікову О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. згідно з рішенням зборів суддів Вищого господарського суду України від 27.09.2016 року № 2. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заяву колегії суддів у складі: Євсіков О.О. - головуючий, Кролевець О.А., Самусенко С.С. про самовідвід у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва задоволено. Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 02.02.2017 року № 08.03-04/479 у зв'язку з ухвалою про самовідвід суддів у складі Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С., відповідно до п. 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій № 910/6714/15-г (розпорядження в матеріалах справи). Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Короткевич О.Є., суддя - Панова І.Ю. (протокол автоматичної зміни складу колегії суддів від 02.02.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г до провадження. Призначено розгляд касаційної скарги в засіданні Вищого господарського суду України на 28.02.2017 року. Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г продовжено строк розгляду касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Відкладено розгляд касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на 21.03.2017 року. В судове засідання 21.03.2017 року з'явилися уповноважені представники від ПАТ "Укрсоцбанк", ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", ТОВ "Енерготехпром", які надали пояснення у справі, зокрема, щодо різної практики Вищого господарського суду України в подібних справах. Так, уповноважений представник ТОВ "Енерготехпром" зазначив про постанову Вищого господарського суду від 27.01.2017 року у справі № 910/5928/15-г, уповноважений ПАТ "Укрсоцбанк" послався на постанову Вищого господарського суду України від 13.12.2016 року у справі № 910/8670/15-г у подібних спорах. Колегія суддів Вищого господарського суду України у вказаному вище складі, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ "Укрсоцбанк" звернулось в господарський суд м. Києва з позовом до ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог). Ухвалою господарського суду м. Києва від 27.05.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" (далі - ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД"). Рішенням господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2015 року у справі № 910/6714/15-г апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" прийнято до провадження. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 13.04.2016 року постанову Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасовано, а справу передано на розгляд господарського суду м. Києва. Скасовуючи вищевказані судові рішення, Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. За результатами нового розгляду справи, господарським судом м. Києва прийнято рішення від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на умови договору, положення ЦК України, і дійшов висновку про те, що позовні вимоги у даній справі є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки позивач не довів та не надав суду доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) було порушено приписи ст. ст. 203, 215 ЦК України. Переглянувши вказане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г дійшов висновку про необхідність його скасування з прийняттям нового рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Зокрема, визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Cудові витрати розподілено відповідно до ст. 49 ГПК України та покладено на відповідачів 1 та 2. Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № В-05/14 (далі - Договір), за умовами якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. В статті 1 Договору визначено, що первісним кредитором є ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД", боржником - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Договір поставки - договір поставки №29а від 03.02.2009 року, укладений між первісним кредитором (постачальник за договором поставки) та боржником (покупець за договором поставки), відповідно до якого постачальник зобов'язався поставити продукцію (надалі - товар), а покупець зобов'язався прийняти та оплатити мотор-редуктори, маніпулятори та запчастини. Право вимоги кредитора у зобов'язанні до боржника виникло на підставі договору поставки. Договором відступлення є договір відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між первісним кредитором та кредитором, на підставі якого первісний кредитор відступає кредитору, а кредитор набуває право вимоги первісного кредитора до боржника за договором поставки. Відповідно до пункту 2.2 Договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327,87 грн. Пунктом 3.2 Договору передбачено, що право вимоги за договором поставки вважається відступленим кредитором новому кредитору в момент підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін акта відступлення права вимоги за формою, яка є невід'ємною частиною цього договору. Пунктами 3.9 - 3.11 Договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 15.04.2014 року сторони Договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. На виконання умов Договору, 28.04.2014 року сторонами підписано акт відступлення права вимоги, відповідно до якого 28.04.2014 року право вимоги за договором поставки № 29а від 13.02.2009 року, укладеним між ТОВ "Станкотехімпорт" та ПАТ "КТЗ "Констар" перейшло від кредитора до нового кредитора в обсязі згідно з умовами договору. Відповідно до Договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, який укладений між ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) первісний кредитор зобов'язується відступити кредитору право вимоги до боржника, а кредитор зобов'язується сплатити первісному кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9 договору та набути право вимоги за договором поставки. Сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулася, а право вимоги за договором поставки вважається відступленим первісним кредитором кредитору в момент здійснення кредитором повної оплати ціни договору (п. 3.2 договору №Ф-05/14). Згідно з п. 3.3 Договору № Ф-05/14, після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) - (додаток 2), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі Документації - (додаток 1). На виконання умов Договору №Ф-05/14 сторони уклали акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) від 25.04.2014 року, відповідно до якого ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) відступив, а ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулася заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. З матеріалів справи вбачається, що обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач вказував на те, що оспорюваний договір укладено між відповідачами з порушенням вимог ч. 1 ст. 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке не належало кредиторові на момент укладення договору. Відтак, це є недотриманням вимог ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання договору недійсним. Такі доводи позивача суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, з огляду на таке. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 між ТОВ "Станкотехімпорт" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) від 15.04.2015 року: п. 3.3 Після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі документації. За змістом п. 3.8 даного договору кредитор може відступити або передати всі або будь-які права та зобов'язання за договором поставки третім особам з моменту набуття ним права вимоги. На виконання цього договору, сторони 25.04.2014 року підписали акт приймання-передачі документації та заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), тобто відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. Відповідно до оспорюваного договору відступлення права вимоги №В-05/14 між ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) від 15.04.2015: п. 2.1 кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327, 87 грн. На виконання п.3.2 оспорюваного договору 28.04.2014 року сторони підписали акт відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) відступив, ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в частині 5 433 327, 87 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент передачі відповідачем-2 відповідачу-1 права вимоги за договором відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014, це право повністю належало відповідачу-2, що спростовує твердження позивача. Водночас, щодо тверджень позивача, що він хоч і не є стороною оспорюваного договору, однак, є зацікавленою особою, яка має право на оскарження договору, судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18.12.2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" (порушеною ухвалою цього ж суду від 05.08.2014 року) затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" на суму основного боргу у розмірі 48 316 829 грн. 63 коп., що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963 грн. 65 коп. - до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763 грн. 14 коп. - до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218 грн. - до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707 грн. 86 коп. - позачергово. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав. Ч. 1 ст. 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Виходячи з аналізу наведених норм суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом ч. ч. 1, 2 та 9 ст. 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Ч. 4, 5 і 6 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п'ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ "Укрсоцбанк" визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. Відповідний правовий висновок викладено в Постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у даній справі № 910/6714/15-г. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що позивач вправі звертатися із позовом про визнання договору недійсним відповідно до положень ч. 3 ст. 215 ЦК України. Водночас, на виконання вказівок, викладених в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року судом апеляційної інстанції досліджено положення оспорюваного договору та встановлено, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги № В-05/14, укладеного 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор), кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Пунктами 3.9 - 3.11 договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. На думку суду апеляційної інстанції, з яким погоджується і суд касаційної інстанції, суд першої інстанції, повторно розглядаючи справу, дійшов помилкового висновку про те, що укладений договір відступлення права вимоги № В-05/14 не є договором факторингу з тих підстав, що за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, з огляду на таке. Як встановлено в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року, оспорюваний правочин містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ "Енерготехпром") зобов'язалося сплатити останньому, тобто за умовами договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника), та п.п. 3.2 - 3.7 договору також містять умови, які притаманні договору факторингу. Як встановлено судом апеляційної інстанції, сторони в п. 3.9 погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України та визначається сторонами окремо. В той же день, 15.04.2014 року сторони оспорюваного договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. З врахуванням розміру заборгованості, право вимоги якої відступається згідно п.2.2 договору та становить 5 433 327,87 грн., та ціни договору, погодженої в договорі про внесення змін в розмірі 2 700 000,00 грн., слід дійти висновку, що різниця, яка становить 2 733 327,87 грн., є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу, у даному випадку - ТОВ "Енерготехпром". Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в п. 3 ч. 3 ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що оспорюваний договір є саме договором факторингу, оскільки відступлення права вимоги у даному випадку відбувалось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту. Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 13.04.2016 року у даній справі, при вирішенні судами справи залишилась недослідженою та обставина, чи є відповідач 1 фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Також у вказаній постанові суд зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Так, ч. 1 ст. 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Аналогічні положення закріплено і у пунктах 3.2 і 3.7 договору, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника в якості погашення заборгованості за виконання зобов'язань за договором поставки. Кредитор (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") не відповідає перед новим кредитором (ТОВ "Енерготехпром") у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. При цьому, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається, що, як встановлено судом апеляційної інстанції, і має місце у договорі від 15.04.2014 року № В-05/14. Разом із тим, щодо суб'єктного складу таких правовідносин ч. 3 ст. 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У ч. 1 ст. 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ. Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до статуту ТОВ "Енерготехпром" предметом діяльності цього товариства є, зокрема, надання послуг операційного та фінансового лізингу; допоміжні послуги в галузі страхування та фінансів. На виконання вказівок Верховного Суду України, апеляційним судом встановлено, що ТОВ "Енерготехпром", хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак не являється фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, оскільки дане товариство не включено до Переліку фінансових установ, унесених до Державного реєстру фінансових установ, що підтверджується інформацією з офіційного сайту Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Приписами ст. 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів. Ч. 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ст. 215 вказаного кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними". За результатом розгляду даної справи та на виконання вказівок Верховного Суду України, викладених у постанові від 13.04.2016 року у цій справі, апеляційним судом встановлено, що оспорюваний договір укладено з боку ТОВ "Енерготехпром" з порушенням вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки ТОВ "Енерготехпром" не є фінансовою установою в розумінні названого Закону України, а тому не має права на отримання плати (фінансової вигоди) у вигляді дисконту від фінансової операції. З урахуванням приписів п. 1 ст. 83 ГПК України, якими встановлено, що господарський суд наділений правом визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству та враховуючи встановлені вище обставини недійсності договору відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014 року з підстав порушення ТОВ "Енерготехпром" вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", незважаючи на відхилення доводів позивача в частині підстав для визнання його недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що позовні вимоги у даній справі підлягають задоволенню. Натомість, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, вказав, що договір №В-05/14 укладено відповідно до п.1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, відповідно до якого кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) та дійшов помилкового висновку, що укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату. Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, такий висновок суду першої інстанції спростовується умовами спірного договору. З огляду на те, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до прийняття неправильного рішення у даній справі про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність скасування рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Згідно з нормами ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Відтак, доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та пов'язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається. Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити наступне. Верховний Суд України в постанові від 13.03.2016 року у даній справі зазначив, що оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар», то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання Договору недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України. Виходячи з встановлених обставин, дана справа безпосередньо пов'язана зі справою № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький трубний завод «Констар» (порушеною ухвалою від 05.08.2014 року). Водночас, надаючи оцінку правильності застосування ст.1, п.п. 2. 7 ч. 1 ст.12, ч.9 ст.16 ГПК України при розгляді даної справи, для з'ясування питання в якому саме провадженні - позовному чи в межах справи про банкрутство має бути розглянута позовна заява про визнання договору недійсним - колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач зазначав про те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень ч. 1 ст. 512 ЦК України та порушує його права як кредитора у справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" з огляду на те, що права вимоги за оспорюваним договором відступлення були передані підприємству, яке є акціонером ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Зазначені дії спрямовані на створення підконтрольного боржнику комітету кредиторів, усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" і завдання таким чином шкоди кредиторам та, зокрема, порушенню його прав. За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 року зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]". Відповідно до положень ст. 41 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Згідно з п. п. 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-VI, що набрав чинності з 19.01.2013 року, далі - Закон про банкрутство), відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо. Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство). Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Відповідно до положень ст. 11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п. п. 1 і 2 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. В постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 зазначається, що з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру". У рішенні у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі. З огляду на викладене, з метою забезпечення прав і законних інтересів сторін спору на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду справи прийнято вірне та обґрунтоване рішення у справі, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про необхідність перегляду постанови Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г у касаційній інстанції за правилами позовного порядку, без припинення провадження у даній справі з підстав необхідності її розгляду в межах справи про банкрутство. Керуючись статтями 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ : Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г залишити без змін. Головуючий суддя: Погребняк В.Я. Суддя: Короткевич О.Є. Суддя: Панова І.Ю. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65508494
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А. суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Потильчака О.І. та Шицького І.Б., за участю представників: Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» та Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар», розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» (далі – ТОВ «Енерготехпром») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (далі – ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку»); треті особи – Товариство з обмеженою відповідальністю «Станкотехімпорт ЛТД» (далі – ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД») та Публічне акціонерне товариство «Криворізький турбінний завод «Констар» (далі – ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар») про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, в с т а н о в и л а: До Верховного Суду України звернулося ПАТ «Укрсоцбанк» із заявою про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 512 ЦК України та 207 ГК України, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. В обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав копії постанов Вищого господарського суду України від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г, від 23 вересня 2015 року у справі № 915/55/14, від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13 та від 13 березня 2014 року у справі № 908/2768/13, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права. Також заявником додано копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 3-358гс15 та від 2 жовтя 2012 року у справі № 3-42гс12, в яких, на його думку, викладені висновки щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, яким не відповідає судове рішення суду касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду України від 1 березня 2016 року вирішено питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г. У заяві ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г та прийняти нове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 15 квітня 2014 року між ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (кредитор) і ТОВ «Енерготехпром» (новий кредитор) укладено договір № В-05/14 (далі – Договір). Згідно з пунктом 2.1 Договору кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор зобов’язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9 договору, та набути означене право вимоги за договором поставки. Статтею 1 Договору передбачено, що первісним кредитором є ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД», боржником – ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Право вимоги кредитора у зобов’язанні до боржника виникло на підставі договору поставки. Договором відступлення – є договір відступлення права вимоги від 15 квітня 2014 року № Ф-05/14, укладений між первісним кредитором та кредитором, на підставі якого первісний кредитор відступає кредитору, а кредитор набуває право вимоги первісного кредитора до боржника за договором поставки. За пунктом 2.2 Договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327 грн. 87 коп. За пуктом 3.9 Договору ціна договору складає суму коштів у національній валюті України у розмірі 2 700 000 грн. без ПДВ. 19 березня 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Енерготехпром» та ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (треті особи – ТОВ «Станкотехімпорт ЛТД» та ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар») про визнання недійсним Договору. Позовні вимоги мотивовані тим, що Договір укладено між відповідачами з порушенням вимог частини першої статті 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке не належало кредиторові на момент укладення Договору. Відтак це є недотриманням вимог статті 203 ЦК України, що є підставою для визнання Договору недійсним. Позивач зазначав, що хоча він не є стороною оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою у розумінні статей 215, 216 ЦК України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача у справі про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Рішенням господарського суду м. Києва від 8 червня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним Договору. Також зазначено про недоведеність порушення оспорюваним договором прав та інтересів позивача, як кредитора у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар». Разом із тим, у наданих для порівняння постановах суд касаційної інстанції вказав, що включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси інших кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв’язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним. Крім того, судом касаційної інстанції вказано, що при відсупленні права вимоги йдеться про передачу вже існуючого права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький трубний завод «Констар» (порушеною ухвалою цього ж суду від 5 серпня 2014 року) затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» на суму основного боргу у розмірі 48 316 829 грн. 63 коп., що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963 грн. 65 коп. – до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763 грн. 14 коп. – до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218 грн. – до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707 грн. 86 коп. – позачергово. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав. Частиною першою статті 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Частинами четвертою, п’ятою і шостою статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п’ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ «Укрсоцбанк» визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар», то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання Договору недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України. Тому висновок Вищого господарського суду України про те, що позивач не довів в установленому законом порядку факту порушення його прав та законних інтересів укладенням спірного Договору, не відповідає встановленим судами з дотриманням вимог процесуального закону фактичним обставинам справи і суперечить вимогам матеріального закону. Як свідчить аналіз змісту Договору, він містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, Договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку») в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ «Енерготехпром») зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Так, частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Аналогічні положення закріплено і у пунктах 3.2 і 3.7 Договору, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника в якості погашення заборгованості за виконання зобов’язань за договором поставки. Кредитор (ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку») не відповідає перед новим кредитором (ТОВ «Енерготехпром») у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. При цьому плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається, що і має місце у Договорі від 15 квітня 2014 року № В-05/14. Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За пуктом 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ. Однак, суди усіх інстанцій не дослідили, чи ТОВ «Енерготехпром» є фінансовою установою у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Відповідно до частин першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК України, якою передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з’ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, то справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК України. Ураховуючи викладене, заява ПАТ «Укрсоцбанк» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до господарського суду м. Києва. Керуючись статтями 11114, 11123–11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ПАТ «Укрсоцбанк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року у справі № 910/6714/15-г задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 19 листопада 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17 вересня 2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 8 червня 2015 року у справі № 910/6714/15-г скасувати, а справу передати на розгляд до господарського суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК України. Головуючий А.А. Ємець Судді: В.П. Барбара П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F5FDC7ABCA962908C2257F96003EB932
  5. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра, 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 26 грудня 2016 року 16 год. 50 хв. № 826/17720/16 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Данилишина В.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - позивач, ТОВ "ФК "Плеяда") до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - відповідач-1, Фонд), треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський" (далі - третя особа-1, ПАТ "Банк Михайлівський", банк) та Національний банк України (далі - третя особа-2, Національний банк), про: - визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду у ПАТ "Банк Михайлівський" щодо встановлення додаткових підстав нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" (далі - оскаржуване рішення); - зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність вказаного договору. В обґрунтування позову зазначено, що Фондом протиправно прийнято оскаржуване рішення, чим порушено права та законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідною ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі №826/17720/16 (далі - справа), яку призначено до розгляду у судовому засіданні. Іншою відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання законного представника ТОВ "ФК "Плеяда" про вжиття заходів забезпечення позову у справі. У відповідному судовому засіданні судом задоволено відповідні клопотання та залучено до участі у справі: - як співвідповідача - уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича (далі - відповідач-2, уповноважена особа Фонду); - як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 (далі - третя особа-3, ОСОБА_2). Крім того, до суду через канцелярію від представника ТОВ "ФК "Плеяда" надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог, які, як з'ясовано судом у відповідному судовому засіданні, фактично є уточненням позовної вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення шляхом визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 12 жовтня 2016 року №108 (далі - оскаржуваний наказ). Вказані уточнені позовні вимоги судом, згідно з ч. 1 ст. 137 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи для врахування під час прийняття у справі судового рішення по суті. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання уповноваженої особи Фонду про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Під час переходу до розгляду справи по суті представник позивача підтримав позов та просив задовольнити його повністю з підстав, зазначених у ньому та поясненнях по суті позовних вимог, на обґрунтування яких надано відповідні докази, а представник відповідача-1 не визнав позов та разом із представниками третіх осіб 1, 2 та третьою особою-3 просили відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову та поясненнях по суті позовних вимог, наданих суду разом із відповідними доказами на їх обґрунтування. Представник відповідача-2 у відповідне судове засідання не прибув, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи відповідач-2 повідомлений належним чином, заява про розгляд справи за відсутності його представника до суду не надійшла. Поряд з цим до суду через канцелярію від уповноваженої особи Фонду надійшли письмові заперечення проти позову разом із доказами на їх обґрунтування, які судом також долучено до матеріалів справи для врахування при прийнятті у справі судового рішення по суті. Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження. У подальшому, відповідною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотань представників уповноваженої особи Фонду та Фонду ПАТ "Банк Михайлівський" про зупинення провадження у справі до вирішення Вищим адміністративним судом України адміністративної справи №826/8273/16. Крім того, до суду через канцелярію від представника уповноваженої особи Фонду надійшло письмове клопотання про вихід із письмового провадження та призначення справи до розгляду у судовому засіданні, яке суд вважає необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки наявних у матеріалах справи доказів достатньо для розгляду та вирішення справи без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання, тобто саме у порядку письмового провадження. Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд - ВСТАНОВИВ: 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу №1905 (далі - договір №1905). Згідно з п.п. 2.1, 1.3, 4.1, 5.1.4 договору №1905, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передати грошові кошти (сума фінансування ТОВ "ФК "Плеяда" банку) у розпорядження ПАТ "Банк Михайлівський" за плату (винагорода банку), а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" право вимоги, визначене у реєстрі(-ах) прав вимоги. Разом із правом вимоги до ТОВ "ФК "Плеяда" перейшли усі інші права та обов'язки банку як кредитора за кредитними договорами. Під "правом вимоги" у договорі розуміються усі права банку за кредитними договорами, у тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав (наявна вимога), а також права вимоги, які виникнуть у майбутньому (майбутня вимога). Право вимоги переходить від банку до ТОВ "ФК "Плеяда" із моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги. На виконання умов договору №1905, 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" підписано реєстр прав вимоги №1, а 20 травня 2016 року - реєстр прав вимоги №2. Із моменту підписання сторонами відповідного реєстру прав вимоги банк зобов'язаний не пред'являти претензій та не подавати позовів до боржників щодо права вимоги. У подальшому, на підставі постанови Правління Національного банку від 23 травня 2016 року №14/БТ "Про віднесення ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" до категорії неплатоспроможних", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 23 травня 2016 року №812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Відповідно до даного рішення, розпочато процедуру виведення ПАТ "Банк Михайлівський" із ринку шляхом запровадженням у ньому тимчасової адміністрації на один місяць, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано їй усі повноваження тимчасового адміністратора банку, визначені ст.ст. 37-39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року №4452-VI (далі - Закон №4452-VI) на один місяць із 23 травня до 22 червня 2016 року включно. 13 червня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення №991, згідно з яким, продовжено строки тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до даного рішення, продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у банку із 23 червня до 22 липня 2016 року включно. Відповідно до рішення Правління Національного банку від 12 липня 2016 року №124-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА "БАНК МИХАЙЛІВСЬКИЙ", виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 12 липня 2016 року №1213 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "БАНК МИХАИЛІВСЬКИЙ" та делегування повноважень ліквідатора банку". Згідно із даним рішенням, розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано усі повноваження ліквідатора банку провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Ірклієнку Юрію Петровичу із 13 липня 2016 року по 12 липня 2018 року включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 01 вересня 2016 року №1702 змінено уповноважену особу Фонду, якій делегуються повноваження ліквідатора ПАТ "Банк Михайлівський". Відповідно до даного рішення, усі повноваження ліквідатора банку делеговано провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Волкову Олександру Юрійовичу із 05 вересня 2016 року. Наказом уповноваженої особи Фонду від 30 травня 2016 року №37 затверджено результати перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, викладені в акті №1 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за яким встановлено нікчемність укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 у відповідності до положень п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. При цьому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року в адміністративній справі №826/8273/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, визнані протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо встановлення нікчемності договору №1905 та скасовано вище вказаний наказ від 30 травня 2016 року №37. Однак, із огляду на прийняття 13 липня 2016 року уповноваженою особою Фонду Ірклієнком Ю.П. наказу №2 про продовження перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, протягом процедури ліквідації на строк 6 місяців із дня початку ліквідаційної процедури ПАТ "Банк Михайлівський", 12 жовтня 2016 року уповноваженою особою Фонду прийнято оскаржуваний наказ, яким затверджено результати проведення такої перевірки, викладені в акті №1 та акті №5-2 комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за якими встановлено нікчемність договору №1905 у відповідності до положень п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. У подальшому, на своїй офіційній веб-сторінці Фондом опубліковано повідомлення про виявлені додаткові ознаки нікчемності договору №1905 та зазначено, що ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами. У контексті вище викладеного суд зазначає наступне. Стосовно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, щодо того, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, суд зазначає наступне. Так, згідно з ч. 1 ст. 244-2 КАС України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Однак, суд вважає за доцільне та необхідне відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, виходячи із нижче викладених мотивів. Висновок Верховного Суду України у вище вказаних постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на вище зазначені спірні правовідносини, які регулюються нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року №2343-XII (далі - Закон №2343-XII), а тому спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, належить вирішувати у порядку, визначеному нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Нормами Закону №2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2343-XII, банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Неплатоспроможність - неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. Тобто, нормами Закону №2343-XII регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються у порядку, визначеному нормами ГПК України. Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону №2343-XII, законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. Суд звертає увагу на те, що у даній справі вирішуються спірні правовідносини у рамках норм Закону №4452-VI. Закон №4452-VI є спеціальним, нормами якого, як уже зазначено вище, регулюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком. Системний аналіз вище викладених норм Закону №4452-VI дає суду підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону №2343-XII. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону №2343-XII, порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства. Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону №2343-XII є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді. У даному випадку, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону №4452-VI, якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону №2343-XII до спірних правовідносин не застосовуються. Крім того, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 ст. 3, ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Дія Закону №2343-XII на банки не поширюється. Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Тобто, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8. Вище вказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25 липня 2014 року. Отже, враховуючи у сукупності вище викладені норми та з'ясовані обставини, а також з метою дотримання вимог ст. 17 КАС України, суд приходить до висновку про наявність підстав для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 та вирішення даної справи саме у порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Отже, як вбачається із вище викладених норм, дії по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, мають бути вчинені виключно під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Аналогічно дане питання врегульовано п. 2 розділу І Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року №826, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за №863/28993 (далі - Порядок №826), яким встановлено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. Поряд з цим, у своїх запереченнях проти позову Фонд посилається на абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826, згідно з яким, у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку. За рішенням виконавчої дирекції Фонду перевірку може бути продовжено, але не більше, ніж на шість місяців. Однак, суд звертає увагу на невідповідність вище викладеної норми ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, тобто вимогам нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу, та зазначає, що норми Закону №4452-VI або будь-якого іншого закону не дозволяють здійснювати процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, після дня початку процедури ліквідації банку. Відповідно до ч. 4 ст. 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Враховуючи вище викладене, абз. 2 п. 5 розділу ІІ Порядку №826 не підлягає застосуванню при вирішенні справи, оскільки він не відповідає нормам Закону №4452-VI. Відповідно, суд приходить до висновку, що нормами чинного законодавства передбачено здійснення такої процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, тільки під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Отже, оскільки, як уже зазначено вище, оскаржуваний наказ уповноваженою особою Фонду прийнято 12 жовтня 2016 року, тобто після припинення здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Банк Михайлівський" та початку процедури його ліквідації (із 13 липня 2016 року на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду), то його прийнято із порушенням норм Закону №4452-VI, а отже протиправно, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість заявленої ТОВ "ФК "Плеяда" позовної вимоги про його скасування. Окремо необхідно зазначити, що питання наявності визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним уже було досліджено у межах розгляду адміністративної справи №826/8273/16, постанову суду першої інстанції у якій залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року. Згідно з ч. 5 ст. 254 КАС України, постанова або ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції за наслідками перегляду, постанова Верховного Суду України набирають законної сили з моменту проголошення, а якщо їх було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі. Тобто, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року у справі №826/8273/16 набрала законної сили. Крім того, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 жовтня 2016 року, якою відкрито касаційне провадження щодо оскарження вище вказаних судових рішень першої та апеляційної інстанцій, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення їх виконання. Так, при вирішенні адміністративної справи №826/8273/16 Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено відсутність передбачених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. При цьому, судом досліджувалося питання наявності тільки підстав, визначених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, суд вважає встановленими та такими, що не потребують доказування обставини відсутності передбачених п.п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав вважати договір №1905 нікчемним. Поряд з цим, з аналізу оскаржуваного наказу вбачається, що уповноваженою особою Фонду у його основу покладено встановлені під час перевірки правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, обставини наявності й інших, а саме визначених п.п. 1 та 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, підстав визнання договору №1905 нікчемним. Так, згідно з п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог. Відповідно до п. 2.1 договору №1905, у порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося передавати грошові кошти у розпорядження банку за плату, а банк зобов'язався відступати ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги. Також у пп. 3.1.1 п. 3.1 договору №1905 передбачено, що сума фінансування, належна до сплати банку, встановлюється у кожному реєстрі прав вимоги. Відповідні суми фінансування передбачені у п. 2 реєстру №1 та №2 до договору №1905. Із п. 5.2 договору №1905 вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" зобов'язалося сплачувати банку суми фінансування. Відповідні суми фінансування сплачені ТОВ "ФК "Плеяда" банку, що підтверджується судовим рішенням у справі №826/8273/16, обставини встановлені у межах розгляду якої є преюдиційними для розгляду даної справи, а тому суд приходить до висновку про те, що ТОВ "ФК "Плеяда" належно виконало свої зобов'язання за договором №1905, у тому числі в частині оплати ціни такого договору. Відповідно, права вимоги за договором №1905 не були отримані ТОВ "ФК "Плеяда" безоплатно. Окрім того, посилання Фонду на нікчемність договору №1905 на підставі ч. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (безоплатність) суперечить посиланням самого Фонду на п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI (заниження ціни), оскільки ці дві обставини є взаємовиключними. Отже, суд вважає безпідставними посилання відповідачів на п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки договір №1905 встановлював обов'язок ТОВ "ФК "Плеяда" щодо вчинення відповідних майнових дій на користь банку, а саме у вигляді сплати суми фінансування за відступлення права вимоги, яку сплачено ТОВ "ФК "Плеяда". Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, правочин неплатоспроможного банку є нікчемним, якщо банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України. Статтею 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що пов'язаними з банком особами є: 1) контролери банку; 2) особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; 3) керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; 4) споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; 5) особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; 6) керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; 7) асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 6 цієї частини; 8) юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; 9) будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Банк зобов'язаний подавати Національному банку України інформацію про пов'язаних із банком осіб у порядку, встановленому нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України при здійсненні банківського нагляду має право визначати пов'язаними з банком особами фізичних та юридичних осіб, зазначених у п.п. 1 - 9 ч. 1 цієї статті, за наявності ознак, визначених у нормативно-правових актах Національного банку України, з урахуванням характеру взаємовідносин, операцій та наявності інших зв'язків із банком. Про таке рішення Національний банк України не пізніше наступного робочого дня повідомляє відповідний банк. У такому разі особа вважається пов'язаною з банком, якщо банк протягом 15 робочих днів із дня отримання повідомлення Національного банку України про визначення особи пов'язаною з банком не доведе протилежного. Відповідно до п. 1 глави 1 розділу І Положення про визначення пов'язаних із банком осіб, затвердженого постановою Правління Національного банку №315 від 12 травня 2015 року, банк визначає перелік пов'язаних із банком осіб, який затверджується правлінням банку, відповідно до вимог ст. 52 Закону та з урахуванням цього Положення. Згідно з п.п. 1, 2 глави 2 розділу II вказаного Положення, Національний банк може визначати пов'язаною із банком особу відповідно до вимог ст. 52 Закону із застосуванням зокрема ознак, зазначених у главі 3 цього розділу. Рішення про визначення юридичних або фізичних осіб пов'язаними з банком особами приймає Комісія з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. Тобто, із вище викладених норм вбачається, що законодавчо передбачено тільки два випадки, коли особа вважається пов'язаною із банком: 1) банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом внесення до відповідного переліку, який затверджений правлінням банку; 2) Національний банк визначає таку особу пов'язаною із банком шляхом прийняття відповідного рішення Комісію Національного банку з питань визначення пов'язаних із банком осіб і перевірки операцій банків із такими особами. При цьому, як вбачається із матеріалів справи та не заперечувалося відповідачами, ані комісією по перевірці правочинів, ані самою уповноваженою особою Фонду не встановлено наявність рішення правління ПАТ "Банк Михайлівський" або комісії Національного банку про визначення ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою. Отже, суд вважає, що у порушення вище викладених норм, комісія по перевірці правочинів на власний розсуд визначила ТОВ "ФК "Плеяда" пов'язаною із банком особою, тобто, безпідставними є посилання відповідачів на п. 8 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, оскільки ТОВ "ФК "Плеяда" не було у встановленому законом порядку визначено у якості пов'язаної з ПАТ "Банк Михайлівський" особою. Беручи до уваги вище викладене, суд приходить до висновку про відсутність передбачених п.п. 1, 2, 3, 7, 8, 9 ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI підстав визнання укладеного між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" договору №1905 нікчемним, що додатково до вище викладеного вказує на протиправність оскаржуваного наказу. У наданих суду запереченнях проти позову Фонд зазначає, що оскаржуваний наказ не є рішенням суб'єкта владних повноважень, безпосередньо не породжує певних правових наслідків та жодним чином не обмежує та не порушує права, свободи чи інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", отже, він не може бути предметом спору. Як уже зазначено вище, відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Згідно з п.п. 1, 2, 7, 8 розділу II Порядку №826, протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. За наслідками проведення перевірки Комісією складаються та подаються на розгляд уповноваженій особі Фонду пропозиції та висновки, які оформлюються відповідним актом(ами) перевірки. Уповноважена особа Фонду протягом двох робочих днів з дня подання відповідного акта перевірки розглядає пропозиції й висновки, викладені у ньому, та у разі згоди з висновками готує та підписує відповідний розпорядчий документ та вчиняє інші необхідні дії. Відповідно до ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації,' ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Згідно зі ст.ст. 2, 6, ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" від 20 травня 2013 року №8, відповідно до ч.ч 1, 2 ст. 3 Закону №4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права. Оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України. У контексті вище викладеного необхідно звернути увагу на те, що прийняття уповноваженою особою Фонду оскаржуваного наказу є юридично значимими для ТОВ "ФК "Плеяда", оскільки, як зазначено у п. 2 цього наказу, на підставі нього вживаються заходи по застосуванню наслідків нікчемності договору №1905, стороною якого є ТОВ "ФК "Плеяда". Відповідно, внаслідок безпідставного вжиття заходів по застосуванню наслідків нікчемності такого договору, ТОВ "ФК "Плеяда" може бути позбавлено майна (майнових прав), які ним правомірно набуті. Отже, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні норм КАС України та порушує права і законні інтереси ТОВ "ФК "Плеяда", відповідно, може бути оскаржений ним у порядку адміністративного судочинства, а тому суд вважає необґрунтованими протилежні доводи Фонду. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 162 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій. Враховуючи встановлені судом обставини обґрунтованості позовної вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" у частині визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу, суд вважає такими, що підлягають задоволенню і похідні від вказаної вимоги позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" про зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Поряд з цим, беручи до уваги, що відповідні повноваження Фонду, на підставі ч. 2 ст. 38 Закону №4452-VI, щодо встановлення наявності обставин нікчемності укладених банком договорів є дискреційними повноваженнями такого органу, суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі Олссон проти Швеції (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року. При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними. Фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8. Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави. Крім того, відповідно до п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі. Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду. На підставі вище викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається. Аналогічний підхід має бути застосований у разі, коли йдеться про зобов'язання суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій, які належать до сфери його дискреційних повноважень. А тому, оскільки судом встановлено протиправність оскаржуваного наказу, а тимчасову адміністрацію у ПАТ "Банк Михайлівський" припинено, що не дозволяє повторно ставити питання про нікчемність договору №1905 на підставах, визначених ч. 3 ст. 38 Закону №4452-VI, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги ТОВ "ФК "Плеяда" щодо зобов'язання Фонду утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору №1905, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору №1905. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч.ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича, треті особи: публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Національний банк України та ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю. Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 69-71, 86, 94, 128, 158-163, 167 КАС України, суд - ПОСТАНОВИВ: 1. Позов задовольнити повністю. 2. Визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Волкова Олександра Юрійовича від 12 жовтня 2016 року №108. 3. Зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб утриматися від вчинення дій, направлених на встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905, укладеного між публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда", та утриматися від повідомлення будь-яких осіб про нікчемність договору факторингу від 19 травня 2016 року №1905. 4. Присудити на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (код ЄДРПОУ 40210636) здійснений ним судовий збір у розмірі 2756,00 грн. (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016). Копії постанови направити сторонам та третім особам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України. Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України, постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду. Відповідно до ст. 254 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Суддя В.М. Данилишин http://reyestr.court.gov.ua/Review/63718263
  6. При поданні таких позовних заяв, представники банку в принципі ігнорують більшість вимог статей 119,120 ЦПК України, натомість суди без жодних проблем відкривають провадження по справі, та не звертають увагу на такі недоліки. 1. Належне засвідчення копій Проблема № 1 всі додані до позовної заяви "аркуші паперу" не є оригіналами, та не можуть вважатися копіями, оскільки не відповідають вимогам чинного законодавства щодо засвідчення копій: відсутня печатка юридичної особи - замість неї стоїть штамп, не вказується дата засвідчення копій, не вказується посада особи, яка засвідчує копію. Без обовязкових реквізитів, передбачених законом - "аркуші паперу" не є належними та допустимими доказми. ВІдповідач може спокійно стверджувати, що взагалі не отримував копії позовної заяви та додатків до неї. 2. Повноваження представника Значну частину позовних заяв від імені ПАТ "УКРСОЦБАНК" подають представники, які, водночас, не підтверджують своїх повноважень ні на подання позовної заяви, ні на ведення справи в суді. Мають місце випадки, коли у довіреності представника зазначається, що представник уповноважується на вчиненння юридично значимих дій виключно в межах договору про надання послуг щодо стягнення заборгованості. Таке формулювання є, по-суті, застереженням про обмеження повноважень представника банку. Ані сам договір про надання послуг, ні його копію представник до позовної заяви не додає. Без ознайомлення з умовами договору неможливо встановити в яких межах уповноважений діяти представник. Виникають запитання також щодо повноважень осіб, які тау довіреність підписали - до позову не додаються документи, які засвідчують повноваження осіб, які підписали довіреність.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності та зустрічним позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про виділ у натурі частки майна, припинення права спільної часткової власності на частину нежитлових приміщень за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Київська Русь» (далі – ПАТ «Банк «Київська Русь») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, застосування наслідків його недійсності. Позивач зазначав, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, за умовами якого банк передав у власність покупця S_1 частини нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-І загальною площею 273,7 кв. м на загальну вартість 42 млн 507 тис. 600 грн АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що цей договір є нікчемним відповідно до частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – в редакції, чинній на час укладення спірного договору купівлі-продажу), оскільки укладанням цього договору банк до дня визнання його неплатоспроможним узяв на себе зобов’язання, внаслідок чого виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк уклав договір, умови якого передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; крім того, вартість нерухомого майна з метою оподаткування в договорі купівлі-продажу визначена на підставі балансової довідки без проведення відповідної оцінки вартості майна; під час укладення спірного договору голова правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_2 перевищив надані йому статутом банку повноваження, позивач просив: визнати недійсним цей договір купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна від 19 березня 2015 року; застосувати до нього наслідки недійсності, витребувати у ОСОБА_1 S_1 частини об'єкта нерухомого майна та визнати право власності на цю частку за банком. У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом про виділ у натурі належних їй S_1 частин майна та припинення права спільної часткової власності на нежитлові приміщення АДРЕСА_1. Вимоги позивачка обґрунтувала необхідністю такого виділу з метою запобігання конфліктним ситуаціям під час користування спільним майном зі співвласником. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 17 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь» відмовив; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: виділив їй у натурі S_1 частини нежитлових приміщень АДРЕСА_1, а саме: митно-ліцензійний склад A-IV загальною площею 5736,3 кв. м, котельну та трансформаторну підстанцію Б-І загальною площею 273,7 кв. м та припинив право спільної часткової власності ОСОБА_1 на вказані S_1 частини нежитлових приміщень. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року ПАТ «Банк «Київська Русь» просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статей 92, 161, 241, 364, 367, 509, 627 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПАТ «Банк «Київська Русь» надало копії постанов Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, 21 жовтня 2014 року, 20 січня, 17 лютого 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Банк «Київська Русь» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна, за яким банк передав у власність покупця S_1 частини нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м АДРЕСА_1. Відповідно до пункту 6 спірного договору станом на 19 березня 2015 року балансова вартість нерухомого майна складала 35 млн 423 тис. грн. Згідно з пунктом 3 договору продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн, шляхом перерахування безготівкових коштів, внесення яких на рахунок банку підтверджується копією платіжного доручення від 19 березня 2015 року. Право власності на частку в нерухомому майні за ОСОБА_1 зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно 19 березня 2015 року. Постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 19 березня 2015 року № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних. Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) рішенням від 19 березня 2015 року № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня до 19 червня 2015 року; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов'язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «Банк «Київська Русь», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що з огляду на встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, такі повноваження банку були припинені з 20 березня 2015 року, тому, укладаючи 19 березня 2015 року від імені банку договір купівлі-продажу частини об’єкта нерухомого майна, голова правління ОСОБА_2 діяв у межах наданих йому повноважень. Позивач не довів, що покупцю надано будь-які переваги (пільги) при укладанні та виконанні оспорюваного договору купівлі-продажу, тобто кращі умови відчуження цього майна порівняно з іншими договорами, укладеними за аналогічних обставин. Крім того, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» не містить вимог щодо обов’язкового проведення оцінки нерухомого майна юридичними особами приватної форми власності. Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна недійсним. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ у натурі належної їй частки майна, суди виходили з того, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто домовленості щодо його поділу в порядку, передбаченому частиною третьою статті 367 ЦК України, та щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна; такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін. Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - з урахуванням тієї обставини, що згідно зі статутом банку укладення від його імені договору (контракту, угоди) та/або вчинення правочину на суму, що перевищує 25 % статутного капіталу банку, можливе після прийняття правлінням банку відповідного рішення, суди дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки сума спірної додаткової угоди до договору банківського вкладу значно перевищувала допустиму суму (25 % статутного капіталу банку), на яку голова правління міг укладати угоди без погодження з правлінням банку, у силу положень статуту ця додаткова угода належить до договорів, рішення на вчинення яких приймається правлінням банку, а голова правління не мав повноважень на укладення такої угоди без надання на те згоди правління банку. Отже, наявні підстави для визнання цієї додаткової угоди недійсною згідно зі статтями 203, 215 ЦК України, оскільки угода суперечить вимогам статей 92, 161, 241, 509, 627 цього Кодексу, зокрема не відповідає принципам розумності та справедливості в частині визначення завищеної процентної ставки в розмірі 48 % річних, укладена особою, яка не мала не те відповідних повноважень, та в подальшому не була схвалена банком (постанова від 21 жовтня 2014 року); - при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частку жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок (постанова від 3 квітня 2013 року). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні цих норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Згідно зі статтею 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). За статтею 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. За частиною другою статті 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку. Згідно з пунктом 9 частини п’ятої статті 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку. За змістом частини третьої статті 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку). До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (пункт 26 частини п’ятої статті 39 цього Закону). У справі, яка переглядається, суди встановили, що за договором купівлі-продажу частини об'єкта нерухомого майна (S_1 частин нерухомого майна – приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції площею 273,7 кв. м), укладеним між ПАТ «Банк «Київська Русь» в особі голови правління ОСОБА_2 та ОСОБА_1, продаж нерухомого майна було здійснено за ціною 42 млн 507 тис. 600 грн, у тому числі ПДВ 7 млн 84 тис. 600 грн. Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2014 року, наданій заявником для порівняння. Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління ПАТ «Банк «Київська Русь» ОСОБА_2 наданих йому статутом банку повноважень. Однак у справі, яка переглядається, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління ОСОБА_2 за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму 42 млн 507 тис. 600 грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами статті 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься. Крім того, задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ належної їй частки в натурі, суди керувались тим, що між співвласниками спірного нерухомого майна не досягнуто згоди в позасудовому порядку щодо укладення договору про виділ у натурі частки зі спільного нерухомого майна, такий виділ є технічно можливим, не призведе до погіршення технічного стану майна та не порушить порядку ведення господарської діяльності сторін. У справі, яка переглядається, банк за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_1 S_1 частини об'єкта нерухомого майна – нежитлового приміщення, що складається з митно-ліцензійного складу A-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м АДРЕСА_1. Суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний та касаційний суди, виділив ОСОБА_1 в натурі S_1 частини вказаних нежитлових приміщень площею 5736,3 кв. м та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, посилаючись на висновок будівельно-технічної експертизи. Однак заявник указує на те, що S_1 частини цього нерухомого майна становить 5943,48 кв. м. Так, поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 року, наданій заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі S_1 частин приміщення, яке складається із митно-ліцензійного складу А-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м, є можливим. Проте, виділивши ОСОБА_1 в натурі S_1 частини вказаного нерухомого майна – приміщень площею 5736,3 та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується частка в спільній частковій власності ОСОБА_1, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 92, 161, 241, 364, 367, 627 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо виділу в натурі співвласнику частки майна відповідно до розміру й вартості його ідеальної частки та щодо повноважень, наданих голові правління ПАТ «Банк «Київська Русь» на вчинення правочинів з відчуження нерухомого майна, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Крім зазначеного, заявник порушує питання про перегляд судових рішень з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та надав для порівняння постанови Верховного Суду України, у яких містяться такі висновки: - договір банківського вкладу укладено між публічним акціонерним товариством «Реал Банк» (далі – ПАТ «Реал Банк») в особі директора Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» та фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення цього банку до неплатоспроможних і рішення від 28 лютого 2014 року виконавчої дирекції Фонду про призначення уповноваженої особи Фонду, а тому директор Лисичанської філії ПАТ «Реал Банк» під час укладення цього договору не мав належних повноважень, отже, в силу статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» цей договір є нікчемним (постанова від 20 січня 2016 року); - керівники відокремлених структурних підрозділів (філій) є також керівниками банку, а тому відповідно до частини третьої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини, вчинені ними після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними. Отже, договір банківського вкладу, який укладено Лисичанською філією ПАТ «Реал Банк» в особі директора філії з фізичною особою 3 березня 2014 року, тобто після прийняття постанови Правління НБУ від 28 лютого 2014 року про віднесення ПАТ «Реал Банк» до неплатоспроможних та рішення виконавчої дирекції Фонду від 28 лютого 2014 року про призначення уповноваженої особи Фонду, відповідно до статті 36 цього Закону є нікчемним, до нього застосовуються наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, тому з ПАТ «Реал Банк» підлягає стягненню сума, внесена вкладником згідно з цим договором банківського вкладу (постанова від 17 лютого 2016 року). Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, не суперечить викладеним у цих постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки у справі, що переглядається, суди встановили, що оспорювана угода була укладена до введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, а у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв ці постанови, спірні правочини вчинено після введення у банківській установі тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Київська Русь» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 8 вересня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1443цс16 Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Згідно зі статтею 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор). За частиною другою статті 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку. Згідно з пунктом 9 частини п’ятої статті 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку. За змістом частини третьої статті 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку). До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (пункт 26 частини п’ятої статті 39 цього Закону). Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів. Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління ПАТ «Банк «Київська Русь» наданих йому статутом банку повноважень. Однак у справі, яка переглядається, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму 42 млн 507 тис. 600 грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами статті 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься. Поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна. Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі S_1 частин приміщення, яке складається із митно-ліцензійного складу А-IV площею 5736,3 кв. м, котельної та трансформаторної підстанції Б-1 площею 273,7 кв. м, є можливим. Проте, виділивши позивачці за зустрічним позовом у натурі S_1 частини вказаного нерухомого майна – приміщень площею 5736,3 та 273,7 кв. м, тобто загальною площею 6010 кв. м, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується її частка в спільній частковій власності, чи підлягає при цьому стягненню з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі в натурі. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 16 листопада 2016 року № 6-1443цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1ED0AE47008F19C9C225807B00460DDD
  8. Державний герб України Справа № 753/2665/16-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/10319/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Набудович І.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі: головуючого судді Крижанівської Г.В., суддів Чобіток А.О, Немировської О.В., при секретарі Заліській Г.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал», ОСОБА_3, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», ОСОБА_4, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року,- ВСТАНОВИЛА: В лютому 2016 року позивач звернувся до суду із позовом до ТОВ «ФК «Морган Кепітал», ОСОБА_3, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними. Свої вимоги обґрунтував тим, що 17.08.2007 між ОСОБА_2 та АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Форум», був укладений кредитний договір № 0281/07/01-CL, відповідно до умов якого позивачу була відкрита не відновлювальна кредитна лінія на споживчі цілі з лімітом кредитування 100 000 доларів США. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором був укладений договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1. 16.01.2016 право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки було відступлено від ПАТ «Банк Форум» до ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал», яке, в свою чергу, 16.01.2016 за договором про відступлення права вимоги здійснило відступлення право вимоги до ОСОБА_3 Позивач вважав, що оспорювані правочини містять всі ознаки факторингу, а ОСОБА_3, як фізична особа, не може бути стороною такого договору. Посилаючись на положення ст. 203 ЦК України, просив визнати недійсними договір про відступлення права вимоги за кредитним договором та договір про відступлення прав за договором іпотеки. В ході судового розгляду до участі у справі було залучено третіх осіб: ПАТ «Банк Форум», ОСОБА_4 та Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року відмовлено у задоволенні позову. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Зазначав, що оспорюваний договір містить ознаки факторингу та має на меті отримання додаткового доходу, оскільки до нового кредитора переходить не лише право вимоги щодо сплати суми заборгованості, а також право вимоги відсотків річних, інфляційних втрат, неустойки, збитків. Вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний договір за своєю природою є договором відступлення права вимоги. Посилався на положення ст. 1054 ЦК України, зокрема, наголошував, що протягом всього існування кредитних відносин, стороною кредитного договору може бути виключно банк або інша фінансова установа. Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просив рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В судовому засіданні позивач та його представники просили апеляційну скаргу задовольнити з наведених у ній підстав. Представники відповідачів проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили скаргу відхилити з огляду на її безпідставність. Представник Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг просив ухвалити рішення відповідно до норм чинного законодавства України. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, заслухавши пояснення учасників процесу, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 17.08.2007 між АКБ «Форум», правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 0281/07/01-CL (а.с. 10-13, том І). З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором між АКБ «Форум» та ОСОБА_4укладено договір іпотекивід 17.08.2007 (а.с. 14-17, том І). 17.06.2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Банк Форум» укладенийдодатковий договір до договору іпотеки, в якому зазначено, що іпотекодавцем за договором іпотеки є ОСОБА_2 (а.с. 18-19, том І). Судом також встановлено, що заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року задоволено позов ПАТ «Банк Форум» до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 0281/07/01-CL від 17.08.2007 у розмірі 312 972, 23грн. 16.01.2016 між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» укладено договір № 32-Ф про відступлення права вимоги за кредитним договором № 0281/07/01-CLвід 17.08.2007 відповідно до якого новий кредитор отримав право грошової вимоги до ОСОБА_2 (а.с. 116-122, том І). 16.01.2016 між ПАТ «Банк Форум» та ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 17.08.2007, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Русанюком З.З. (а.с. 125-128, том І). 16.01.2016 між ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № 0281/07/01-CLвід 17.08.2007, укладеним між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_2, відповідно до якого право грошової вимоги перейшло до ОСОБА_3 (а.с. 25-30, том І). 21.01.2016 між ТОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 17.08.2007, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Русанюком З.З. (а.с. 76-77а, том І). Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за своїм змістом договір про відступлення права вимоги від 16.01.2016, укладений між відповідачами, встановлює зобов'язання нового кредитора щодо самостійного стягнення боргу за кредитним договором і не передбачає надання фінансових послуг під відступлення права грошової вимоги, а тому є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу. Колегія суддів не може погодитися із вказаним висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ч.1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Як вбачається зі змісту укладеного договору про відступлення права вимоги, умови вказаного договору мають ознаки договору факторингу, оскільки відповідно до Розпорядження Нацкомфінпослуг від 06.02.2014 № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесені сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) як: - фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; - набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; - отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність ознак факторингу в укладеному між відповідачами договору про відступлення права вимоги. З урахуванням того, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, в даному випадку ОСОБА_3 як фізична особа не є фінансовою установою в розумінні цивільного законодавства, а відтак не має право здійснювати факторингові операції. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. До певних відносин з надання фінансових послуг законами про діяльність відповідної фінансової установи та правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг можуть встановлюватися окремі виключні права та/або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг. Зазначені нормативно-правові акти будуть спеціальними у правовідносинах по наданню фінансових послуг по відношенню до загальних норм. Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні. Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Договір направлений на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Тобто наявність надання фактором послуги. Така послуга надається за плату, розмір якої визначається договором. При цьому грошова вимога, яка передається клієнтом фактору, не може бути платою за надану останнім фінансову послугу. Тож якщо за договором за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, що має право відповідно до закону здійснювати факторингові операції. Системний аналіз норм ЦК України дає підстави для висновку, що договір відступлення права грошової вимоги не може бути договором факторингу лише за умови, якщо він не відповідає умовам договору факторингу. З цього, своєю чергою, випливає, що за таким договором: не передбачається плата (винагорода); права вимоги передаються в тому обсязі, в якому існують, інакше це може вважатися прихованою платою (винагородою); новий кредитор перераховує кошти первинному кредитору лише після отримання їх від боржника. В той же час, оспорюваний договір містить умови про те, що ціна відступлення права вимоги за цим договором оплачена новим кредитором у відповідності та на підставі договору комісії 271215/5-3 від 27.12.2015 в розмірі 262 605,60 грн. Крім того, п. 1.2 договору передбачено, що новий кредитор після переходу до нього права вимоги стає кредитором за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Банк Форум» і боржником, та одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника належного виконання ним зобов'язань за кредитним договором. Права кредитора за кредитним договором переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги за виключенням права на здійснення первісним кредитором договірного списання з рахунку/рахунків боржника, що надане первісному кредитору згідно доручення боржника відповідно до умов кредитного договору. При цьому, новий кредитор набуває статусу кредитора за кредитним договором та заставодержателя (іпотекодержателя) за всіма зобов'язаннями, що забезпечують виконання боржником його зобов'язань за кредитним договором. Станом на дату укладення сторонами цього договору загальний розмір заборгованості боржників перед первісним кредитором складає: 314 359, 71 грн., з яких: заборгованість по основній сумі кредиту 276 844, 57 грн., заборгованість по процентах складає 37 515, 14 грн., та крім того штрафні санкції (штраф, пеня) у відповідності до умов кредитного договору. Таким чином, оспорюваний договір містить ознаки різних видів договорів та є змішаним договором, який містить умови, притаманні виключно договору факторингу. Разом з тим, згідно ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку», іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. За змістом ч. 1 ст. 24 вказаного Закону, відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. За таких обставин, недійсність договору про відступлення права вимоги від 16.01.2016 зумовлює недійсність відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 21.01.2016, згідно якого відступлено право вимоги за договором іпотеки від 17.08.2007, укладеним між ПАТ «Банк «Форум» та ОСОБА_2 Враховуючи викладене, за відсутністю правових підстав для укладення спірного договору, колегія суддів вважає доцільним застосувати положень ст. 215 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо правової природи оспорюваного договору як договору відступлення права вимоги, а не договору факторингу, не відповідають обставинам справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дотримався вимог ст.ст. 60, 213, 214 ЦПК України щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи і дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до положень ст. 309 ЦПК України, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення. Керуючись ст. ст. 218, 303, 307, 309, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал», ОСОБА_3, треті особи: Публічне акціонерне товариство «Банк Форум», ОСОБА_4, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними задовольнити. Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 16.01.2016, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал» та ОСОБА_3, згідно якого відступлено право вимоги за кредитним договором від 17.08.2007 № 0281/07/01-СІ, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Банк «Форум» та ОСОБА_2. Визнати недійсним договір про відступлення прав за договором іпотеки від 21.01.2016, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим № 83, згідно якого відступлено право вимоги за договором іпотеки від 17.08.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством «Банк «Форум» та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесник С.А. та зареєстрованим у реєстрі за № 5683. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61567636
  9. Окружной административный суд Киева 10 августа 2016 год принял постановление в административном деле №826/8237/16 о противоправности действий, отмены приказа и распоряжения лица уполномоченного на временную администрацию в банке Михайловский. В частности принято решение: Адміністративний позов товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» задовольнити повністю. Визнати протиправними дії та рішення Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича щодо: встановлення нікчемності договору факторингу № 1905 від 19 травня 2016 року, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (ідентифікаційний код юридичної особи 40210636, місцезнаходження: 03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 7, корпус 1, блок 2/8, каб.15); поновлення відображення обліку у балансі Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Публічним акціонерним товариством «Банк Михайлівський» (ідентифікаційний код юридичної особи 38619024, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Рильський, 10-12/3) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (ідентифікаційний код юридичної особи 40210636, місцезнаходження: 03039, м. Київ, вул. Голосіївська, 7, корпус 1, блок 2/8, каб.15) на підставі договору факторингу №1905 від 19 травня 2016 року. Скасувати наказ Уповноваженої особи на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича №37 від 30 травня 2016 року «Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), то є нікчемними». Скасувати розпорядження Уповноваженої особи на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Михайлівський» Ірклієнка Юрія Петровича №9 від 01 червня 2016 року «Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку». Присудити на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Плеяда» (код ЄДРПОУ 40210636) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (код ЄДРПОУ 21708016) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 5512,00 грн. (п'ять тисяч п'ятсот дванадцять гривень 00 коп.)
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Колесника П.І., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Потильчака О.І., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” – командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” – публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” – Міністерства юстиції України – Зубова В.Ф., Нечипоренко Л.О., Бондаренко Г.А., Безуха А.М., Лобачевського А.В., Скалецької І.О., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” (далі – ПАТ “Київський маргариновий завод”, правонаступником якого є приватне акціонерне товариство “Київський маргариновий завод”) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 за позовом командитного товариства “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (далі – КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора”) до ПАТ “Київський маргариновий завод”, приватного підприємства “Молокозавод-Олком” (далі – ПП “Молокозавод-Олком”), приватного акціонерного товариства “Мелітопольський олійноекстракційний завод” (далі – ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”), третя особа – публічне акціонерне товариство “ОТП Банк” (далі – ПАТ “ОТП Банк”), про стягнення суми, в с т а н о в и л а: ПАТ “Київський маргариновий завод” у заяві від 18 квітня 2016 року порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 908/5508/14 із підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), та просить скасувати зазначену постанову суду касаційної інстанції, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року в частині залишення рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року без змін, а також скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у цій справі та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. У заяві про перегляд постанови ПАТ “Київський маргариновий завод” посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і неоднакове застосування Вищим господарським судом України норми процесуального права – частини четвертої статті 22 ГПК, внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. В обґрунтування заяви ПАТ “Київський маргариновий завод” надано копії постанов Вищого господарського суду України від 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14, від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12 та від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14. Посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року у справі № 5020-10/012 на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК судом не може бути взято до уваги, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 17 листопада 2011 року у справі у справі № 3-62гс10. Крім того, згідно з доповненням до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у цій справі, яке надійшло на адресу Верховного Суду України 12 травня 2016 року, оскаржувана постанова суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 1077, 1079 та 1084 ЦК. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом права на звернення до Верховного Суду України обставини, Судова палата у господарських справах дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову є стягнення з відповідачів заборгованості, що виникла внаслідок невиконання умов договору про надання банківських послуг. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнено солідарно з ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” на користь КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” заборгованість у сумі 67 916 790 грн 30 коп. Провадження у справі в частині стягнення 1 137 430 грн 73 коп. припинено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року резулятивну частину зазначеного рішення доповнено абзацом такого змісту: “Припинити провадження у справі № 908/5508/14 в частині позовних вимог КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” до ПП “Молокозавод-Олком”. В іншій частині рішення господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду залишено без змін. Обґрунтовуючи оскаржувану постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” сплатило банку заборгованість ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і відповідно до договору про відступлення права вимоги набуло право такої вимоги до відповідачів. Посилання ПАТ “Київський маргариновий завод” на ту обставину, що 05 грудня 2014 року між позивачем і банком укладено договір про зміни № 10, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителів, судом апеляційної та касаційної інстанцій було спростовано, оскільки суди вважали, що сума заборгованості ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” змінилася за рахунок еквівалента суми в національній валюті у доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, крім того, на думку судів апеляційної та касаційної інстанцій, зазначені зміни на генеральний строк виконання зобов’язань за договором про надання банківських послуг не вплинули. Також Вищий господарський суд України, керуючись частиною другою статті 82 та статтею 112 ГПК, відхилив посилання скаржника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року у справі № 910/29382/14, якою визнано недійсним договір поруки від 16 серпня 2012 року № SR 12-157/200, укладений між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, оскільки зазначену постанову господарського суду апеляційної інстанції було прийнято після прийняття оскаржуваних рішень. У постановах 06 березня 2013 року у справі № 11/2218-10, від 12 лютого 2013 року у справі № 5023/3920/12, від 24 липня 2013 року у справі № 5023/5182/12, від 06 жовтня 2015 року у справі № 908/5669/14 та від 02 березня 2016 року у справі № 910/19057/15 Вищий господарський суд України, на думку заявника, дійшов протилежного висновку про застосування норм чинного законодавства України при розгляді аналогічного спору. Як доказ невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права до заяви додано копії постанов Верховного Суду України 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-18цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-69цс11, від 18 червня 2012 року у справі № 6-73цс12, від 10 вересня 2014 року у справі 6-70цс14 та від 13 квітня 2016 року у справі № 3-253гс16. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 серпня 2012 року між ПАТ “ОТП Банк” і ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” укладено договір про надання банківських послуг № CR 12-143/200-4 (далі – Договір про надання банківських послуг). На виконання вимог зазначеного Договору ПАТ “ОТП Банк” надало клієнту кредитні кошти. Згідно з пунктом 34 цьго Договору генеральний ліміт зобов’язань становить 95 000 000 грн 00 коп. або еквівалент цієї суми у доларах США, генеральний строк зобов’язань – період із дати укладення договору до 30 серпня 2015 року. Сторони неодноразово вносили зміни до Договору про надання банківських послуг. Водночас у забезпечення належного виконання зобов’язань за зазначеним Договором між ПАТ “ОТП Банк”, ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком” укладено договори поруки. 09 вересня 2014 року між ПАТ “ОТП Банк” (первісний кредитор) і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги та заміну кредитора (далі – Договір про відступлення права вимоги), за умовами якого первісний кредитор зобов’язався відступити (передати) новому кредитору право вимоги до боржника ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” або до його поручителів – ПАТ “Київський маргариновий завод” і ПП “Молокозавод-Олком”, а новий кредитор зобов’язався сплатити первісному кредиторові грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні, встановленій у пункті 3.1 Договору про відступлення права вимоги, та набути зазначене право вимоги за Договором про надання банківських послуг. 04 листопада 2014 року між ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод” і КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” було укладено договір про зміни до Договору про надання банківських послуг. Внаслідок наведеного сторонами змінено генеральний ліміт зобов’язань на 33 790 027 грн 39 коп або 2 425 088 дол 27 центів, а також генеральний строк погашення вимог – до 13 листопада 2014 року, крім того, КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” набуло статусу кредитора стосовно ПАТ “Мелітопольський олійноекстракційний завод”. Однак згідно з частиною першою статті 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, кредитодавцем за кредитним договором може бути банк або інша фінансова установа. Також слід зазначити, зі змісту умов Договору про відступлення права вимоги вбачається, що первісний кредитор ПАТ “ОТП Банк” уступило грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор КТ “ОСОБА_1 і компанія “Комиш-Зорянського елеватора” зобов’язалося сплатити останньому, тобто за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Відповідно до статті 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо за умовами договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі в нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічне положення наведено і в пункті 12 Договору про відступлення права вимоги, за змістом якого сторони погодили, що банк не відповідає перед новим кредитором за невиконання боржником та/або третіми особами, з якими укладено забезпечувальні договори, боргових зобов’язань. Стосовно суб’єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК зазначено, що фактором (як і кредитодавцем у кредитному договорі згідно з частиною першою статті 1054 ЦК) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції. За визначенням термінів, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” (далі – Закон), фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну або декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону). За змістом частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. При цьому частинами першою, другою статті 7 Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення договорів, не з’ясували їх правової природи, а також відповідності їх умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, то справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ “Київський маргариновий завод” підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Керуючись статтями 11114, 11123, 11124, 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву приватного акціонерного товариства “Київський маргариновий завод” задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 01 лютого 2016 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 05 листопада 2015 року у справі № 908/5508/14 скасувати. Справу № 908/5508/14 передати на розгляд до Господарського суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий П.І. Колесник Судді: В.П. Барбара І.С. Берднік А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E439349CAEAD0FE8C2257FC600490572
  11. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА 20 квітня 2016 року м. Київ К/800/10620/16 Суддя Вищого адміністративного суду України Швед Е.Ю., перевіривши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року у справі № 826/23717/15 за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської міської ради Київської області, Відділ Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и в: Позивач звернувся до суду з позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М., треті особи - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», Служба у справах дітей та сім'ї Бучанської міської ради Київської області, Відділ Державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року, позов задоволено. До Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ТОВ "Факторингова компанія "Вектор плюс", в якій скаржник, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволені позову відмовити. Як вбачається з доданих до касаційної скарги судових рішень, 18 липня 2008 року між ЗАТ «Сведбанк Інвест» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1252-Ф, відповідно до якого банк відкриває позичальнику кредитну лінію, що відновлюється у доларах США, загальний встановлений ліміт заборгованості за кредитною лінією встановлено в сумі 895000 доларів США, строк кредитної лінії по 17 липня 2015 року, процентна ставка за користування коштами кредиту - 15 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 18 липня 2008 року № 1252-Ф між ЗАТ «Сведбанк Інвест» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 1252-Ф/ІІІ-1 від 18 липня 2008 року, в силу якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне їй на праві власності майно: житловий будинок № 128-А житловою площею 242, 7 кв.м., загальною площею 1 398, 3 кв. м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0, 06 га, що розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1, цільове призначення земельної ділянки - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд. В подальшому, ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником ЗАТ «Сведбанк Інвест» на підставі договору факторингу від 28 листопада 2012 року № 15 відступило ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» право вимоги заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2008 року № 1252-Ф. На підставі звернення ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелевою А.М. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 вересня 2015 року, індексний номер 24527636, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Згідно до вказаного Закону - державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. Відповідно до ч. 5 ст. 3 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Пунктом 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 передбачено, що нотаріус проводить державну реєстрацію права власності на нерухоме майно або на об'єкт незавершеного будівництва виключно у випадку вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном. На момент виникнення спірних правовідносин законодавством не було передбачено можливість проведення державної реєстрації речових прав на об'єкт нерухомого майна нотаріусом без вчинення ним нотаріальної дії, пов'язаної із переходом таких прав на об'єкт нерухомості. Тобто, повноваження нотаріусів на виконання реєстраційних дій у Державному реєстрі прав пов'язуються законодавцем із вчиненням нотаріальної дії з нерухомим майном. Крім того, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 02 квітня 2013 року № 607/5 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб» - у разі подання до структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру, заяв щодо державної реєстрації права власності або інших речових прав на нерухоме майно (далі - речові права на нерухоме майно), що виникають на підставі рішень судів, що набрали законної сили, де однією із сторін є юридична особа, та/або інший суб'єкт господарювання, та/або фізична особа - підприємець (крім випадків державної реєстрації права власності на підставі рішень судів у справах про спадкування); на підставі договорів іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до додатка до цього наказу. Таким чином, дії нотаріуса щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог іпотекодержателя були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Також, на майно позивача, зокрема на будинок та земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, 128-а 21 квітня 2015 року було накладено арешт відповідно до виконавчого напису від 01 липня 2010 року № 4352 у виконавчому провадженні № 23224716. Згідно до п. 5 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону. Відповідно до ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-ХІVу - арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Таким чином, наявність в Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте. Зазначена правова позиція узгоджується з висновком Верховного суду України, викладеного в його рішеннях, зокрема, у постанові від 11 листопада 2014 року (справа № 21-357а14). За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного та обгрунтованого висновку про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24527636 від 17 вересня 2015 року, та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності запису про право власності № 11221761 про реєстрацію за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» (код ЄДРПОУ 38004195) права власності на житловий будинок житловою площею 424, 7 кв.м., загальною площею 1398,3 кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що здійснений 17 вересня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелевою А.М. Доводи касаційної скарги вказаних висновків судів не спростовують. Відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. За змістом вказаної норми касаційна скарга повинна містити посилання на помилкове та/або неправильне застосування норм матеріального права при вирішенні справи, порушення судами норм процесуального права (у разі оскарження судового рішення по суті - пояснення щодо того, яким чином такі порушення вплинули на правильність вирішення справи). Оскільки доводи скаржника не спростовують висновки судів попередніх інстанцій та не викликають необхідності перевірки матеріалів справи у зв'язку із ненаведенням підстав, які б дозволили вважати, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального або процесуального права, ця касаційна скарга є необґрунтованою. Керуючись статтями 211, 213, 214 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, у х в а л и в: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року у справі № 826/23717/15 . Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Е.Ю. Швед http://reyestr.court.gov.ua/Review/57491602
  12. Державний герб України печерський районний суд міста києва Справа № 757/35609/14-ц Категорія 54 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2015 року Печерський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді Цокол Л.І. за участі секретаря Сторожук Є.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про захист прав споживача, визнання правочинів недійсними та дій відповідачів протиправними,- В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» і просить визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року; визнати кредитний договір №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 недійсним. Позовні вимоги позивача обгрунтовані наступним. Позичальник стверджує, що уклав спірний договір (кредитний договір з ВАТ «КБ «Сведбанк»), маючи на увазі інші умови договору, ніж ті, що в ньому викладені, та які саме і роблять його недійсним. Насправді він мав на увазі, що фактично отримує в кредит не іноземну валюту, а національну валюту України - гривню, а іноземна валюта в цих угодах була не грошима - засобом платежу - а лише засобом обміну на гривню, такими собі цінними паперами, які він міг використати лише для обміну її на гривню. Відповідач, будучи ліцензованою банківською установою, не міг не знати про цю, останню, обставину. Більше того, при укладанні договорів його представники запевнили Позичальника, що він має обміняти отриману валюту на гривні, та отримає тоді ту суму в гривні, що йому і була потрібна та яка була зазначена в кредитному договорі. При цьому Позичальнику було байдуже, що вказано в договорі: адже необхідний йому результат буде досягнутий. Натомість за те, що він візьме на себе клопоти по обміну валюти на гривню, Банк призначить йому нижчий процент кредиту, ніж той, який був би призначений йому в тому разі, якщо б договір був укладений у гривні. При цьому Позичальник натурально, був впевнений, що, оскільки він фактично беру в кредит гривню, то і розраховуватися за цими договорами він має в гривні. До того ж, як вже йшлося вище, працівники Банку переконали його, що гривня та іноземна валюта мають стабільне цінове співвідношення, пославшись на те, що курс валюти до гривні суттєво не змінювався майже п'ять років. При цьому відповідачем не були виконані норми вимог чинного законодавства щодо перевірки цільового використання кредитних коштів Позичальником. Позовні вимоги про визнання договорів факторингу недійсними позивач обґрунтовує тим, що у відповідачів -Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» не було достатніх повноважень на укладення договорів факторингу. Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_3 під час судового розгляду вимоги підтримав, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві. Представники відповідачів Публічного акціонерного товариства «Сведбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» в судове засідання не з'явились, письмових заперечень по суті спору не подавали. Суд вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_3, вивчивши матеріали цивільної справи, прийшов до наступного висновку. Під час судового розгляду встановлено, що 17 серпня 2008 року між ОСОБА_1 (Позивач, Позичальник) та Відкритим акціонерне товариство «комерційний банк „СВЕДБАНК" (Відповідач-1, Банк, Кредитор-1) було укладено кредитний договір № 026/0806/88-013 (Договір, кредитний договір). Згідно умов кредитного договору Банк надав Позичальнику грошові кошти (надалі - Кредит) у сумі 30 000,00 доларів США на споживчі цілі (п. 1.1. кредитного договору), строком до 16 серпня 2016 року, зі сплатою відсотків 14 % річних. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та Факторинговою компанією «Вектор Плюс» укладено договір факторингу №15, відповідно до умов якого банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості по кредитним договором укладеним з боржниками. В той же день, 28 листопада 2012 року ТОВ «ФК «Вектор Плюс» уклало договір факторингу, відповідно до якого клієнт (ТОВ «ФК «Вектор Плюс») відступає фактору (ТОВ «Кредитні ініціативи») свої права вимоги заборгованості по кредитним договорам укладеним з боржниками, право вимоги якої належить клієнту. Відповідно до ч.І ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника)» Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до положень ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відповідно до положень ст. ст. 1077, 1078 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно зі ст. 1081 ЦК України клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. За правилами ст. 1082 ЦК України боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Сторонами у договір факторингу є фактор і клієнт. Згідно з законом фактором у договір факторингу маж бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець , яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції ( ст. 1079 ЦК України). Для укладення договору факторингу банк повинен мати банківську ліцензію, видану НБУ (ст. 47 ЗУ "Про банки і банківську діяльність") [5, с. 281], а для здійснення факторингових операцій, предметом яких є вимоги в іноземній валюті, і відповідний письмовий дозвіл НБУ, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМ України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275) [13, ст. 1601] Інші, ніж банки, фінансові установи (юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом) можуть бути фактором за умови, що право на надання цієї фінансової послуги встановлено законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, які здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. У свою чергу, для здійснення фінансовими установами факторингових операцій, що є валютними, останні повинні мати генеральну валютну ліцензію НБУ. Відповідно до Положення «Про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій», що затверджене Постановою НБУ №297 від 09.08.2002 р.: «1.2. Небанківська фінансова установа, національний оператор поштового зв'язку має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету.» Згідно Постанови НБУ №297 від 09.08.2002 р. генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку надає НБУ. Згідно повідомлення Національного банку України № 28.315/49168 від 03.09.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» не мають такої ліцензії: «Національним банком України генеральна ліцензія на здійснення валютних операцій за період з 28.11.2012 до 30.08.2014 року TOB «Кредитні ініціативи» (код ЄДРПОУ 35326253) не надавалась». Аналогічне за змістом повідомлення надано НБУ і щодо ТОВ "ФК "Вектор Плюс" від 14.11.2014р. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України). Крім того, відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових послуг належить операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Згідно з п. 13 Положення «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. Так, відповідно до п.п.1.2 розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 0373/16389 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», до фінансової послуги факторингу віднесено - набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Отже у фактора права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання немає. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно ст. 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Під час судового розгляду відповідачами не було надано суду підтверджуючих даних на спростування викладених у позові та наданих позивачем доказів щодо відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а також Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» права на придбання права вимоги до ОСОБА_1 з урахуванням відсутності у вказаних осіб права на здійснення фінансових операцій , в тому числі на здійснення валютних операцій. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 30 січня 2014 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки , виселення, відмовлено. Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 09 лютого 2015 року в задоволенні вимог ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено. При цьому вказаними рішеннями судів було встановлено, відсутність у фактора (ТОВ «Кредитні ініціативи») права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб'єкта господарювання. Отже в цій частині вимоги позивача є обгрунтованими, такими, що підлягають задоволенню. В частині недійсності кредитного договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року укладеного між ВАТ «КБ «СВЕДБАНК» та ОСОБА_1 слід вимоги визнати безпідставними, оскільки кредит укладався у валюті - долар США . Визначення валюти кредиту є правом сторін, при цьому кредитор мав усі повноваження на здійснення вказаної операції. Будь-яких доказів на підтвердження викладених у позові обставин щодо цієї частини позовних вимог представниками позивача не надано. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15,16,203, 215, 524,533,1077, 1078,1083 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Позовні вимоги задовольнити частково. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року , який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині передачі боргу по кердитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. Визнати недійсним договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині передачі боргу по кредитному договору №026/0806/88-013 від 17 серпня 2008 року. В решті вимог відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» судовий збір в дохід держави в розмірі 243,60грн. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» судвоий збір в дохід держави в розмірі 243,60гр. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/54673116
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 910/6279/15-г за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром", третя особа – публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар", про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі – ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" (далі – ПрАТ "СК "Мега-Поліс") і товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (далі – ТОВ "Енерготехпром") про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги від 1 серпня 2014 року № 0108 (далі – договір № 0108), укладеного між відповідачами. Позовні вимоги мотивовано тим, що договір № 0108 було укладено між відповідачами з порушенням положень частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), без необхідного обсягу цивільної дієздатності ПрАТ "СК "Мега-Поліс" як страховика, оскільки страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність і може вести виключно діяльність, передбачену статтями 2, 31 Закону України "Про страхування". При цьому позивач зазначав, що хоча він – не сторона оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою у розумінні статті 216 ЦК, оскільки оспорюваний правочин спрямований на штучне збільшення кредиторів у справі № 904/5722/14 про банкрутство третьої особи – публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі – ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар") та на усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень у справі про банкрутство. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20 березня 2015 року залучено до участі у справі як третю особу ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Рішенням Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від 2 грудня 2015 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року. Вищий господарський суд України погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, а також про відсутність порушення прав позивача цим договором. При цьому Вищий господарський суд України зазначив, що оспорюваний договір не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої встановлено статтею 2 Закону України "Про страхування", а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері страхування; оспорюваний договір не містить ознак кредитної діяльності, забороненої статтею 31 Закону України "Про страхування", а є лише підставою для виникнення правовідносин між його сторонами, суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними нормами цивільного законодавства, ні спеціальними. Тому відсутні обмеження цивільної дієздатності ПрАТ "СК "Мега-Поліс" на укладення оспорюваного позивачем договору. Крім того, Вищий господарський суд України зазначив про відсутнність порушення оспорюваним договором прав та інтересів банку як кредитора у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", оскільки договір було укладено відповідачами 1 серпня 2014 року, а справу про банкрутство цього товариства було порушено Господарським судом Дніпропетровської області пізніше – 12 серпня 2014 року. Заборгованість ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", право стягнення якої відступалось за оспорюваним договором, існувала тривалий час і факт її наявності визнано Господарським судом Дніпропетровської області. При цьому згідно з укладеним договором не змінювався розмір заборгованості третьої особи, а лише замінено особу кредитора. Позивач, будучи кредитором у справі № 904/5722/14 про банкрутство третьої особи, в разі порушення своїх кредиторських прав не позбавлений можливості їх захистити в межах зазначеної справи про банкрутство. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ "Укрсоцбанк", посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 216 ЦК, положень статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК) та положень Закону України "Про страхування", внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, та посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати цю постанову і прийняти нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів ПАТ "Укрсоцбанк" долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13, від 28 липня 2014 року у справі № 910/21647/13, від 28 серпня 2014 року у справі № 925/19/14, від 29 січня 2015 року у справі № 910/12983/14, від 20 жовтня 2015 року у справі № 922/1207/15 та від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г, та копію постанови Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі № 5016/1284/2012(5/45). Постановами Вищого господарського суду України від 29 січня 2015 року у справі № 910/12983/14 і від 8 грудня 2015 року у справі № 910/5927/15-г рішення судів попередніх інстанцій скасовані з направленням справ на новий розгляд у зв'язку з неповним з'ясуваванням обставин справи. Отже, зі змісту зазначених постанов Вищого господарського суду України, копії яких додано до заяви, а також оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Разом із тим у постановах від 28 липня 2014 року у справі № 910/21647/13 і від 20 жовтня 2015 року у справі № 922/1207/15 Вищий господарський суд України акцентував, що господарське зобов’язання, укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), з прямим порушенням цілей юридичної особи, зазначених у законі або в установчих документах, може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині на підставі статті 207 ГК. У постановах від 22 квітня 2014 року у справі № 912/856/13 та від 28 серпня 2014 року у справі № 925/19/14 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що включення господарським судом до реєстру вимог кредиторів штучно створених вимог на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує цивільні права та майнові інтереси кредиторів у справі про банкрутство на задоволення їх вимог за результатами проведення судових процедур банкрутства боржника, у зв'язку з чим кредитором може бути заявлено позовну вимогу про визнання такого правочину недійсним. У постанові від 20 травня 2015 року у справі № 5016/12384/2012(5/45) Верховний Суд України зазначив, що включенню до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство підлягають лише дійсні вимоги кредиторів, що відповідають чинному законодавству. Посилання на нікчемність правочинів, на підставі яких кредитор здійснив відступлення права вимоги, мають бути предметом розгляду в окремому позовному провадженні. Тільки на підставі такого рішення господарський суд у справі про банкрутство може зробити висновок щодо дійсності (недійсності) відповідного зобов’язання боржника. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. При вирішенні справи судами встановлено, що 1 серпня 2014 року між ТОВ "Енерготехпром" (кредитор) і ПрАТ "СК "Мега-Поліс" (новий кредитор) укладено договір № 0108, відповідно до якого ТОВ "Енерготехпром" передало ПрАТ "СК "Мега-Поліс" право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення від 14 травня 2013 року № 6-128/90, згідно з яким ТОВ "Енерготехпром" передало у тимчасове платне користування нежитлове приміщення ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Одночасно новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, встановленій у пункті 3.9 цього договору. Згідно з пунктом 2.2 договору № 0108 загальний розмір заборгованості, право вимоги якої за ним відступлено, становить 51 408,00 грн. Зі змісту умов договору № 0108 вбачається, що кредитор (ТОВ "Енерготехпром") уступив грошову вимогу до боржника (ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар") в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ПрАТ "СК "Мега-Поліс") зобов’язався сплатити кредитору, тобто за умовами оспорюваного договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК. Так, частиною першою статті 1077 ЦК передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК). Аналогічні положення наведено і в пунктах 3.2 і 3.7 договору № 0108, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника у погашення заборгованості за виконання зобов’язань за договором оренди нежитлового приміщення. Кредитор (ТОВ "Енерготехпром") не відповідає перед новим кредитором (ПрАТ "СК "Мега-Поліс") у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі – Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних і наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про страхування" предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Фінансову діяльність, пов’язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням визначена статтею 31 Закону України "Про страхування". Згідно зі статутом ПрАТ "СК "Мега-Поліс" предметом діяльності цієї компанії є страхування, перестрахування та фінансова діяльність пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Отже ПрАТ "СК "Мега-Поліс", хоч і здійснює фінансово-господарську діяльність з надання певних послуг, однак при вирішенні справи суди не з'ясували ту обставину, чи є ПрАТ "СК "Мега-Поліс" фінансовою установою у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Крім того, поза увагою судів залишилася та обставина, що розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 25 червня 2015 року № 1546, за результатами розгляду справи про порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, ПрАТ "СК "Мега-Поліс" зобов’язано вжити заходів для недопущення у подальшому порушення законодавства про фінансові послуги, оскільки договір № 0108 є договором факторингу, за яким було фактично сплачено грошові кошти, що підтверджується, зокрема, банківськими виписками. Отже, ПрАТ "СК "Мега-Поліс" порушило вимоги законодавства про фінансові послуги, оскільки частиною чотирнадцятою статті 2 Закону України "Про страхування", пунктом 2.11 розділу 2 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 року № 40, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 15 вересня 2003 року № 805/8126, визначено, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, якою передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з’ясували правової природи цього правочину та відповідності його умов вимогам чинного законодавства, а відтак дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Інший висновок Вищого господарського суду України у постанові від 2 грудня 2015 року про відсутність порушення прав позивача також не ґрунтується на вимогах закону та обставинах справи. Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" на суму основного боргу у розмірі 48 316 829,63 грн, що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963,65 грн – до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763,14 грн – до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218,00 грн – до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707,86 грн – позачергово. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 1 ГПК установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом частин першої, другої та дев’ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Частинами четвертою, п’ятою і шостою статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п’ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ "Укрсоцбанк" визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушує майнові інтереси позивача. З огляду на викладене ПАТ "Укрсоцбанк" вправі звернутися із позовом про визнання договору № 0108 недійсним, а висновок Вищого господарського суду України про те, що позивач не довів в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням спірного договору, не відповідає встановленим судами фактичним обставинам справи та суперечить вимогам матеріального закону. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32 – 34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарськими судами попередніх інстанцій зазначені фактичні обставини у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 11125 ГПК. Ураховуючи наведене, заява ПАТ "Укрсоцбанк" підлягає частковому задоволення, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на розгляд до Господарського суду міста Києва. Керуючись статтями 11114, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частковою. Постанову Вищого господарського суду України від 2 грудня 2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 вересня 2015 року, рішення Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року у справі № 910/6279/15-г скасувати. Справу № 910/6279/15-г передати на розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BFC40F8A96912FDC2257FCB002D7A79
  14. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" лютого 2016 р. м. Київ К/800/52160/13, К/800/46201/13, К/800/49348/13, К/800/49567/13, К/800/49853/13, К/800/50513/13, К/800/50635/13, К/800/51552/13, К/800/51954/13, К/800/51970/13, К/800/51988/13, К/800/52267/13, К/800/52834/13, К/800/52877/13, К/800/53263/13 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Головуючого судді - Черпіцької Л.Т. Суддів -Розваляєвої Т.С. Маслія В.І. при секретарі -Гуловій О.І. за участю: представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 ОСОБА_7 представник Національної комісії - Василюк Є.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справуза касаційними скаргами 1. Національної комісія що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг 2. ОСОБА_5 3. ОСОБА_9 4. ОСОБА_10 5. ОСОБА_7 6. ОСОБА_11 7. ОСОБА_12 8. ОСОБА_13 9. ОСОБА_14 10. ОСОБА_15 11. ОСОБА_16 12. ОСОБА_17 13. ОСОБА_18 14. ОСОБА_19 15. ОСОБА_20 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. у справі № 2а-12909/12/2670 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредит Колекшн Груп" до 1. Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України 2. Національної комісія що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання незаконним Розпорядження № 231 від 03.04.2009 року ВСТАНОВИЛА: Позивач звернувся з позовом, в якому просив: - визнати нечинним та таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили п.1 розпорядження відповідача № 231 від 03.04.2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг»; - визнати незаконним розпорядження відповідача № 231 від 03.04.2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг». В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, відповідачем у порушення діючих законодавчих норм у сфері регулювання ринків фінансових послуг України, прийняте протиправне розпорядження, положення якого суперечать нормам Конституції України, Цивільного кодексу України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», обмежує коло осіб - учасників фінансових операцій факторингу та порушує права і законні інтереси позивача. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2013р. в позові відмовлено. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2013р. в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання нечинним п.1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» - скасовано. Постановлено в цій частині нову постанову, якою визнано п.1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» - нечинним та таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили. В решті постанову залишено без змін. Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. Національна комісія що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг звернулась з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Також з касаційними скаргами звернулись ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_22, ОСОБА_19, ОСОБА_20. З своїх касаційних скаргах зазначені громадяни просять скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у зв'язку з порушенням, на їх дуку, судом апеляційної інстанції норм матеріального права. Крім того, рішення у даній справі впливає на їхні права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги Національної комісії що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно Статуту позивача, виключними видами його діяльності є надання фінансових послуг, а саме: факторинг; надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів. 03.04.2009р. Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України видано оскаржуване розпорядження № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», пунктом 1 якого визначено: віднести до фінансової послуги факторингу сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Позивач вважає таке розпорядження, зокрема його п.1, протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Під час розгляду справи суд першої інстанції встановив, що Указом Президента України від 23.11.2011 р. № 1069/2011 «Про ліквідацію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України» ліквідована Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Натомість, Указом Президента України від 23.11.2011 р. № 1070/2011 утворена Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг та затверджено Положення про неї. Згідно п.1 зазначеного Положення, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Таким чином, повноваження та функції щодо державного регулювання ринків фінансових послуг, що здійснювалися Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, як спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, після набуття повноважень Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, здійснюються останньою. А оскільки позивач не погодився на заміну відповідача іншою особою, суд першої інстанції на підставі ст. 52 КАС України залучив Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг до участі у справі в якості другого відповідача. Розглядаючи справу та відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено порушень, з боку відповідача-1, під час прийняття оскаржуваного розпорядження, прав та охоронюваних законом інтересів позивача та вважає, що оскаржуване розпорядження узгоджуються з вимогами чинного законодавства і прийняте відповідно до обставин, що склалися, в межах наданих йому повноважень. Натомість, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ні Цивільний кодекс України, ні Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися відступлення права вимоги. При цьому п.1 оскаржуваного Розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року виключає безпосередньо фізичних осіб з кола переліку осіб, що беруть участь в операції факторингу, оскільки передбачає таку сукупність ознак, як фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання та відповідно набуття відступленого права грошової вимоги виключно до боржників - суб'єктів господарювання. Виключаючи фізичних осіб з кола осіб, що беруть участь у фінансовій послузі факторингу, відповідачем було порушено вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та глави 73 Цивільного кодексу України, в результаті чого Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 3 квітня 2009 року є незаконним та таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили. Однак, колегія суддів вважає такі висновки судів передчасними, враховуючи наступне. Відповідно до п.1 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 23.11.2011р. № 1070/2011, відповідач-2 здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах, визначених законодавством, є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. Повноваження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України були визначені в Положенні про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженому Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292, яке діяло на момент прийняття оскаржуваного розпорядження. Так, відповідно до абз.2 п.1 Положення Держфінпослуг - це спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством. Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон). Згідно з ст. 3 Закону відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийнятими згідно з цими законами нормативно-правовими актами. Відповідно до ч.2 ст. 5 зазначеного Закону виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Аналізуючи зазначене вище та оскаржуване розпорядження відповідача № 231 від 03.04.2009р. «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване розпорядження відповідача № 231 від 03.04.2009р. є офіційним письмовим документом, прийнятим ним у визначеній законодавством формі і за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, які поширюють свою дію на невизначене коло осіб, і призначений для неодноразового застосування, тобто за своїми ознаками є нормативно-правовим актом. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування регулюються ст. 171 КАС України. Відповідно до ч. 3 цієї статті у разі відкриття провадження в адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правового акта суд зобов'язує відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений. Вказані дії вчиняються для того, щоб кожна заінтересована особа могла, при бажанні, вступити у справу. Такою заінтересованою особою може бути будь-хто, на кого поширює дію оскаржений нормативно-правовий акт, оскільки судове рішення може вплинути на його права, свободи чи інтереси. Неопублікування оголошення щодо оскарження нормативно-правового акту є грубим порушенням норм процесуального права, оскільки за наслідками розгляду справи суд ухвалює рішення, яке може вплинути на права, свободи чи інтереси осіб, на яких поширює дію оскаржений нормативно-правовий акт. Водночас, таке оголошення в матеріалах справи відсутнє. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, на такі обставини уваги не звернув і також допустив порушення процесуального права. Невиконання відповідачем положень ч. 3 статті 171 КАС України унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до ч. 2 ст. 227 КАС України є підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд. Крім того, під час нового розгляду судам необхідно дослідити причини пропуску строку звернення позивача з даним позовом, передбаченого ст. 99 КАС України та їх поважність. За таких підстав, колегія суддів приходить до висновку, що постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2013р. та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА: Касаційні скарги Національної комісії що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20 задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2013р. та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013р. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235-2391 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155795 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155994 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155991 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155907 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155904 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155787 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155777 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155774 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155902 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155895 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155778 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155805 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155705 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155704 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56155699
  15. Может была у кого аналогичная ситуация? В конце 2011 года "укрсиббанк" продал права требования (не знаю факторинг это был или цессия-договоров этих в глаза не видел) по кредиту "дельтабанку" . ... На основании этого договора купли-продажи прав требования по кредиту в 2013 натариус Ковальчук С.П.( г.Киев ул. Сакасаганского 119 оф.12) внес в реестр обременений имущества (срок действия до конца 2018 г.) автомобиль на который был взят кредит в "укрсибе". я не подписывал ни одной бумаги с "дельтабанком" Каждый месяц я наведовался в суд по месту прописки - исков от "дельтабанка" не было ...в тоже ДВС тишина .... срок исковой давности истек ....нужно полагать..., но как быть с залогом (автомобилем)?
  16. Как по мне, так достойное решение! Возражения были составлены на основании информации почерпнутой здесь (на форуме), из анализа судебной практики и благодаря личным умозаключениям Встречный иск, в связи с отсутствием копий уведомлений, изначально не считался особо перспективным. Удивило время рассмотрения дела - три заседания в течение месяца и решение.
  17. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 23 грудня 2015 року № 826/2190/15 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кротюка О.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу №826/2190/15 за позовом ОСОБА_1 до третя особа Державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії Обставини справи: ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни, Реєстраційної служби Головного управління юстиції у міста Києві та просить суд: - визнати неправомірними дії державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 від 05 грудня 2012 року; - скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1; - вилучити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію іпотеки, внесений державним реєстратором -приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною щодо обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1 яка належить ОСОБА_1. В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що державна реєстрація іпотеки на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договором від 28.11.2012, що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» здійснено в порушення законодавства у сфері державної реєстрації права та їх обтяжень, а відтак запис про її проведення підлягає скасуванню та вилученню з Державного реєстру іпотек. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.04.2015 залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - третя особа). Представник третьої особи в судове засідання не прибув, повідомлений належним чином, відношення до позовної заяви не висловив. В судовому засіданні 13.07.2015 судом на підставі ч. 6 ст. 128 КАС України ухвалено про перехід до подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2015 закрито провадження в адміністративній справі №826/2190/15 в частині позовних вимог до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києва. Таким чином, судом розглядаються позовні вимоги, які заявлені до державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни (далі - відповідач, нотаріус). 03.09.2015 до суду від відповідача надійшли письмові заперечення на позовну заяву, згідно яких останній проти позову заперечує, зазнаючи, що є неналежним відповідачем по справі. Розглянувши подані позивачем та відповідачем документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - встановив: 02.10.2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №2706/1008/71-605 про надання кредиту для придбання житла. Одночасно з укладенням останнього, був укладений іпотечний договір №2706/1008/71-605-Z-1 (далі - іпотечний договір). В подальшому 28.11.2012 року на підставі договорів факторингу ВАТ «Сведбанк» відступило свої права вимоги за укладеними з позичальниками кредитними договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в свою чергу 28.11.2012 року відступило свої права вимоги за укладеними між ВАТ «Сведбанк» з його позичальниками кредитними договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи». Одночасно з укладенням договорів факторингу, 28.11.2012 року, на підставі договорів про передачу прав за іпотечним договором, ВАТ «Сведбанк», як первісний іпотекодержатель, відступило свої права вимоги за укладеними з позичальниками іпотечними договорами новому іпотекодержателю - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в той самий день відступило свої права вимоги за укладеними між ВАТ «Сведбанк» з його позичальниками іпотечними договорами наступному іпотекодержателю - ТОВ «Кредитні ініціативи». 05.12.2012 року на підставі договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 p., укладеного між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною було зареєстровано обтяження (іпотеку) за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 на квартиру АДРЕСА_1 яка належить Позивачу на праві приватної власності (далі - оскаржуване рішення). Відомості про державну реєстрацію іпотеки на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором відповідачем внесено до Державного реєстру іпотек, де іпотекодержателем вказано Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», а іпотекодавцем - ОСОБА_1 Позивач вважає, що державна реєстрація іпотеки на підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором від 28.11.2012 p., укладеного між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та третьою особою, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В. була проведена відповідачем всупереч чинному (на момент реєстрації) законодавству. За таких обставин, ОСОБА_1 просить суд скасувати оскаржуване рішення та вилучити запис з Державного реєстру іпотек. Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» 05.06.2013 року N 898-IV (далі - Закон N 898-IV, у редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) визначено, зокрема, що іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду (ч. 1 ст. 3 Закону N 898-IV). В той же час, у відповідності до ч. 1 ст. 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно. Державна реєстрація здійснюється особою, на яку відповідно до законодавства покладені функції щодо державної реєстрації обтяжень нерухомого майна іпотекою (ч. 2 ст. 4 Закону N 898-IV). Поряд з цим, правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна визначено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» 01.07.2014 N 1952-IV (далі - Закон N 1952-IV ). Так, згідно ч. 1 ст. 4 Закону N 1952-IV ( у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування. Статтею 9 вказаного закону визначено, що державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Нотаріус як спеціальний суб'єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону. Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що нотаріус є спеціальним суб'єктом на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Таким чином, покликання відповідача на те, що останній є неналежним відповідачем в повній мірі спростовано вищевказаним. Згідно матеріалів справи, 05.12.2012 на підставі договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 p., укладеного між ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною було зареєстровано обтяження (іпотеку) за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 на квартиру АДРЕСА_1 яка належить Позивачу на праві приватної власності (далі - оскаржуване рішення. У відповідності до ч. 1, 2, 3 статті 24 Закону N 1952-IV відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. З вказаного слідує, що Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.2004 року №410 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек» ( у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна, відступлення прав за іпотечним договором, передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи (п. 17). У повідомленні зазначаються: 1) дата державної реєстрації відомостей; 2) порядковий номер запису; 3) підстава внесення відомостей (повідомлення іпотекодержателя чи рішення суду); 4) відомості про реєстратора (п. 18). Додатково в повідомленні зазначаються відомості, зокрема (п. 19). 1) про державну реєстрацію змін умов обтяження нерухомого майна іпотекою - відповідні зміни і додаткові відомості до запису, внесення яких передбачено пунктом 8 цього Порядку; 2) про відступлення прав за іпотечним договором: про особу, на користь якої здійснено відступлення прав за іпотечним договором; про договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором; Під час подання повідомлення іпотекодержатель пред'являє паспорт або інший документ, що посвідчує особу, а у разі коли уповноважена ним особа діє від імені іпотекодержателя фізичної чи юридичної особи - відповідну довіреність (п. 20) До повідомлення додається текст змін і додаткових відомостей, внесених до іпотечного договору (договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором або передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної), документ про плату за внесення змін і додаткових відомостей до запису. З вказаного слідує, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється реєстратором на підставі повідомлення іпотекодержателя або уповноваженої ним особи до якого додається текст змін і додаткових відомостей, внесених до іпотечного договору (договір, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором або передачу, анулювання, видачу дубліката заставної та видачу нової заставної). Окрім того, необхідною підставою для внесення відомостей є повідомлення іпотекодержателя. Аналіз зазначеного дає суду підстави дійти висновку, що текст змін і додаткових відомостей внесених до іпотечного договору може бути викладений у формі договору, що підтверджує відступлення прав за іпотечним договором. Як вбачається з матеріалів відповідачем надано суду договір про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012, додаток до договору про передачу прав за іпотечними договором 28.11.2012, додатком №1 до договору про передачу прав за іпотечними договорами від 28.11.2012. Суд оцінюючи наявні документи в матеріалах справи вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону N 1952-IV документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Наказом Міністерства юстиції України 22.12.2010 N 3253/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2010 р. за N 1318/18613 затверджено Правила введення нотаріального діловодства (далі - Правила). Суд керується нормами Правил у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Згідно п. 6.1. Правил складання та оформлення нотаріальних документів здійснюється у порядку, передбаченому чинним законодавством. Оформлення документа включає його підписання. Свій підпис на документі нотаріус скріплює печаткою (п. 6.7.). Відповідно до п. 6.21. Правил документи, викладені на двох і більше аркушах, що подаються для вчинення нотаріальної дії, повинні бути прошиті у спосіб, що унеможливлює їх роз'єднання без порушення цілісності. При цьому, кількість прошитих аркушів скріплюється підписом і печаткою особи, яка видала документ, із зазначенням посади. На прошитому (прошнурованому) документі здійснюється напис: «Всього прошито (або прошнуровано), пронумеровано і скріплено печаткою _____ аркушів» (п. 6.21. Правил). Із наданих до суду копії договору про передачу прав за іпотечними договором від 28.11.2012 і додатків до нього судом не вбачається, що даний договір разом з останнім складений у формі єдиного документу, оскільки в текстах відсутні відомості щодо кількості аркушів у прошитому (прошнурованому) документі із зазначенням підписів представників сторін договору, скріплених їх печатками. Окрім того, з наданих документів неможливо встановити посвідчення приватним нотаріусом додатку 1 до договору про відступлення права вимоги від 28.11.2012 одночасно з нотаріальним посвідченням зазначеного договору. Між тим, згідно п. 1 глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 N 296/5 ( у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом вірності перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, за винятком заяв у електронній формі та примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів, викладаються на спеціальних бланках нотаріальних документів з лицьового та зворотного боку цих бланків. Вчинення інших нотаріальних дій з використанням спеціальних бланків нотаріальних документів допускається на прохання особи, що звернулась за вчиненям нотаріальної дії. В той же час, питання витрачання, зберігання, обігу спеціальних бланків нотаріальних документів (далі - бланки) і звітності про їх використання регулює Порядок витрачання, зберігання, обігу спеціальних бланків нотаріальних документів і звітності про їх використання, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 5 серпня 2009 р. N 812 (далі - Порядок N 812). Згідно п. 5 вказаного порядку обов'язковій перевірці підлягає кожний бланк, на якому викладено текст нотаріального документа. Відомості про використання бланків нотаріуси можуть отримати шляхом безпосереднього доступу до Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів. Бланки є невід'ємною складовою нотаріального діловодства та документарного забезпечення нотаріального процесу і використовуються нотаріусами виключно під час вчинення нотаріальних дій. Бланки належать до документів суворої звітності (п. 7 Порядку N 812). На бланках викладаються тексти договорів, заповітів, довіреностей, свідоцтв, актів про морські протести та протести векселів, перекладів у разі засвідчення нотаріусом перекладу документа з однієї мови на іншу, заяв, на яких нотаріусом засвідчується справжність підпису, крім тих примірників, що залишаються у справах нотаріуса, а також дублікатів нотаріальних документів (п. 8 Порядку N 812). Відповідно до п. 6 розділу «Опис і зразок спеціального бланка нотаріального документа» Порядку N 812 зазначено, що у правому нижньому кутку на лицьовому боці бланка міститься серія, яка складається з трьох літер, та номер із шести цифр, виконаний способом високого друку. Аналіз вказаного в сукупності дає суду підстави стверджувати, що договір, у тому числі, про передачу прав за іпотечними договором має викладатися на спеціальних бланках нотаріальних документів з лицьового та зворотного боку цих бланків у якому у правому нижньому кутку на лицьовому боці бланка міститься серія, яка складається з трьох літер, та номер із шести цифр. З матеріалів справи слідує, що на бланках яких виготовлено договір про відступлення права вимоги від 28.11.2015 так і додаток до нього викладені на бланках, серії яких мітяться з обох сторін. При цьому, цифри на бланку на якому викладена перша частина договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2015 є значно більшими ніж цифри на зворотньому боці бланку, у той час коли, на інших документам що долучені до них цифри бланків продовжуються в процесі зростання (а.с. 207-209). Згідно п. 4 глави 8 Порядку нотаріус перевіряє справжність кожного аркуша документа, який викладений на спеціальних бланках нотаріальних документів та подається для вчинення нотаріальних дій, за допомогою Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів згідно з Порядком ведення Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 04.11.2009 N 2053/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 09.11.2009 за N 1043/17059. При цьому, інформаційна довідка про перевірку спеціального бланка нотаріального документа долучається до примірника нотаріального документа (договору, довіреності, свідоцтва тощо), який зберігається у справах нотаріуса (п. 5 глави 8 Порядку). Слід зауважити, що відповідачем на неодноразові вимоги суду не надано оригінали документів на підставі яких здійснено реєстраційну дії. Окрім того, в матеріалах справи відсутня довідка про перевірку спеціального бланка нотаріального документа. В той же час, в матеріалах реєстраційної справи відсутні документи, зокрема письмове повідомлення боржника Іпотекодержателем про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. При цьому, слід відмітити, що в наданих відповідачем документів повідомлення про зміну іпотекодержателя є незаповненим. Поряд з цим, в матеріалах справи наявне повідомлення про відступлення датоване 14.12.2012, однак суд не приймає вказаний документ до уваги, оскільки: по-перше, п'ятиденний строк для його направлення пропущений (договір укладено 28.11.2012); по-друге, вказаний документ відсутній в матеріалах реєстраційної справи на підставі якого відповідачем прийнято оскаржуване рішення. Між тим, суд звертає увагу, що згідно п. 5 Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек №410 державна реєстрація обтяження нерухомого майна іпотекою може здійснюватися будь-яким реєстратором. Водночас, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення та спрощення процедури державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на нерухоме майно» 4 липня 2012 року N 5037-VI статтю 15 Закону N 1952-IV доповнено новою частиною дев'ятою наступного змісту: «Державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії». Згідно п. 1 розділу II Закону N 5037-VI останній набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 1 і 3 розділу I цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2013 року, та абзаців четвертого - шостого підпункту 12 пункту 4 розділу I цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2014 року. Судом встановлено, що вказаний закон набрав чинності 08.08.2012 в частині доповнення частиною дев'ятою Закону N 1952-IV. В контексті вищевикладеного, суд дійшов до висновку, що нотаріальна дія щодо реєстрації обтяжень згідно договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 мала вчинятися нотаріусом, яким було посвідчено зазначений договір. При цьому, суд наголошує, що приписи Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек №410 не можуть нівелювати Закон N 1952-IV і застосуванню тимчасовий порядок підлягає виключно в тій частині, що не суперечить закону. За таких обставин, суд вважає за необхідне відмітити, що у відповідача станом на час прийняття оскаржуваного рішення були відсутні повноваженні для вчинення реєстраційних дій щодо реєстрації обтяження згідно договору про передачу прав за іпотечним договором від 28.11.2012 в контексті ч. 6 ст. 15 Закону N 1952-IV. Поряд з цим, відповідно до п.5 5 ч. 1 ст. 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо, зокрема, заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію. Враховуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача в частині визнання неправомірними дії державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 від 05 грудня 2012 року та скасування рішення останньої за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1. Окрім того, суд зазначить, що статтею 26 Закону N 1952-IV визначено, що записи до Державного реєстратора прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Внесення записів про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється відповідно до Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 № 3502/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2011 р. за № 1429/20167 (далі - Порядок №3502/5). Так, згідно з пунктом 2.1 Порядку 3502/5 для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком. Пунктом 2.3 Порядку 3502/5 зазначено, що заявник під час подання заяви пред'являє органові державної реєстрації прав або нотаріусу документи, що посвідчують його особу, визначені Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Відповідно до пункту 2.6 Порядку 3502/5 для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав заявник подає рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, та копії документів, визначених у пункті 2.3 цього Порядку. Згідно з пунктами 2.10 та 2.11 Порядку 3502/5 за результатами розгляду заяви та документів, що додаються до неї, державний реєстратор приймає рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав або рішення щодо відмови у внесенні змін до записів, відмови у внесенні записів про скасування державної реєстрації прав, відмови у скасуванні записів Державного реєстру прав. Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав або скасування записів Державного реєстру прав вносить зміни до записів, вносить записи про скасування державної реєстрації прав або скасовує записи Державного реєстру прав. Таким чином, записи в Державному реєстрі прав скасовуються на підставі судового рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, що набрало законної сили. Зазначене судове рішення подається реєстратору разом із заявою та іншими документами, визначеними Порядком № 3502/5. Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є правовою підставою для скасування запису у Державному реєстрі прав. Отже, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, документи, визначені Порядком № 3502/5. Таким чином, позовні вимоги в частині зобов'язання вилучення з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію іпотеки, внесений державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гречаною Русланою Тарасівною щодо обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника. З урахуванням зазначеного адміністративний позов підлягає до задоволення частково. Інші доводи і заперечення сторін не спростовують встановленого вище судом. Відповідач в силу положень частини 2 статті 71 КАС України не спростував покликання позивача. Позивач в силу положень ч.1 ст.71 КАС України повинен довів суду належними доказами наявність обставин, що обґрунтовують його позовні вимоги в цілому. Враховуючи те, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково, то судові витрати слід присудити на користь позивача пропорційно задоволеним вимогам. Керуючись ст. 9, 71, 159, 163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ПОСТАНОВИВ: Адміністративний позов задовольнити частково. Визнати неправомірними дії державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни щодо проведення державної реєстрації обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, за реєстраційним номером в Державному реєстрі іпотек №8015132 від 05 грудня 2012 року; Скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни за реєстраційним номером №8015132 від 05 грудня 2012 року про державну реєстрацію обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1. В іншій частині позову відмовити. Судові витрати в розмірі 48 (сорок вісім) грн. 72 коп. присудити на користь ОСОБА_1 (02093, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) за рахунок державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гречаної Руслани Тарасівни (службова адреса: 01004, АДРЕСА_2, свідоцтво МЮ 2312 від 04.07.1996 року). Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.. 254 КАС України. Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги в порядку і строки, встановлені ст..186 КАС України. Суддя О.В. Кротюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/54601689
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 червня 2008 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Позивач зазначив, що квартира була реалізована у межах ліквідаційної процедури та неодноразово відчужена, останнім власником за договором купівлі-продажу від 14 вересня 2010 року є ОСОБА_1. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 29 червня 2010 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, а 7 липня 2010 року – договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання ОСОБА_3 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 3 червня 2014 року 94 тис. 864 долари США 90 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 млн 126 тис. 46 грн 36 коп.; заборгованість за нарахованими та несплаченими відсотками за користування кредитом у розмірі 7 тис. 729 доларів США 62 центи, що еквівалентно 91 тис. 750 грн 58 коп.; пеня за прострочення виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 477 тис. 64 грн 52 коп., а також на те, що внаслідок укладення зазначених вище договорів відбулась заміна кредитора на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. У вересні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині, що стосується прав за кредитним договором від 26 червня 2008 року, посилаючись на те, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом частини першої статті 227 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) є оспорюваним; надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) в іноземній валюті, у тому числі оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій, за своєю правовою природою є валютною операцією, однак у матеріалах справи відсутня інформація про наявність ліцензії на здійснення валютних операцій. Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 9 жовтня 2014 року позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором у розмірі 1 млн 694 тис. 861 грн 46 коп, звернув стягнення на належний ОСОБА_1 на праві власності предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1, шляхом застосування передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) процедури продажу; зазначену квартиру на період до моменту реалізації передав в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Харківської області рішенням від 10 березня 2015 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року змінив: у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін; вирішив питання розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2015 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року в частині позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» скасувала та залишила в силі у цій частині рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 жовтня 2014 року. 6 листопада 2015 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-XII) та Закону № 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 червня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 99 тис. 470 доларів США, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 26 червня 2017 року (т.1, а.с. 8–21). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності іпотекодавцю (т.1, а.с. 29–34). Господарський суд Харківської області постановою від 2 липня 2010 року суб’єкта підприємницької діяльності – фізичну особу ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, призначив арбітражного керуючого ОСОБА_4, а також скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном банкрута, у тому числі податкові застави (т.1, а.с. 236–246). За змістом цієї постанови спірне нерухоме майно перебувало в іпотеці згідно з договором НОМЕР_1, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк». Суди також установили, що квартира АДРЕСА_1 була реалізована у ході проведення ліквідаційної процедури майна банкрута – фізичної особи – підприємця ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 10 вересня2010 року, укладеним з ОСОБА_5, який 13 вересня 2010 року відчужив її ОСОБА_6. 14 вересня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_6 здійснив відчуження спірної трикімнатної квартири ОСОБА_1 (т.1, а.с. 233). За змістом пункту 1.5 цього договору на момент його укладення нерухоме майно нікому не продане, не подароване, в спорі та під арештом не значиться, а також відсутні будь-які права чи обтяження щодо нього з боку третіх осіб. Згідно з витягом із Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна від 14 вересня 2010 року заборона, арешт відносно квартири на час укладення правочину був відсутній (т.1, а.с. 227). 29 червня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1) ПАТ «ОТП Банк» продало (переуступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 35–49). 7 липня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, у тому числі договорами, укладеними з ОСОБА_3 та її майновим поручителем ОСОБА_2, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення в обсязі і на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором (включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки/застави) (т.1, а.с. 50–54). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки ОСОБА_1 придбала за договором купівлі-продажу майно, що було предметом іпотеки та відчужене під час проведення ліквідаційної процедури боржника у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, вона набула статусу іпотекодаця і відповідно до статті 23 Закону № 898-IV має всі права й обов’язки за іпотечним договором. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що реалізація майна, що є предметом іпотеки, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, не припиняє іпотеки, тому вона зберігає чинність при переході права власності на предмет іпотеки до іншої особи, отже, на таке майно може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 Закону України від 18 листопада 2003 року № 1255-ІV«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права заявниця надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року. У цій ухвалі суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону № 2343-XII і положеннями Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки був реалізований у межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом № 2343-XII, і на момент укладення договору купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон були відсутні. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна. Відповідно до статті 28 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» застава припиняється в разі примусового продажу заставленого майна. Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом № 1952-IV. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (стаття 2 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки). Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними. Записи про обтяження погашаються на підставі актів (рішень) уповноважених на це органів або посадових осіб (стаття 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на час прийняття постанови господарським судом). Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року; далі – Тимчасовий порядок). Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов'язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду (пункт 25 Тимчасово порядку у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). За змістом статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», відчужене в процесі ліквідаційної процедури боржника. Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII. Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Згідно зі статтею 5 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положення Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) не передбачають. За таких обставин особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону № 898-IV. За змістом статті 1 цього Закону № 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права й обов’язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням). Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права. Відповідно до частини сьомої статті 47 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення. Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду: власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси (частина четверта статті 25 Закону № 2343-XII). Таким чином, банк мав право оспорювати правомірність віднесення спірної квартири до ліквідаційної маси і це питання підлягало вирішенню в порядку, визначеному Законом № 2343-XII. Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, наданій ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень. Суди установили, що копія постанови Господарського суду Харківської області від 2 липня 2010 року направлена, зокрема, й ЗАТ «ОТП Банк», однак банк не оспорював правомірності внесення спірної квартири до ліквідаційної маси. Установивши, що ОСОБА_1 набула право власності на об’єкт нерухомого майна, не обтяженого іпотекою, тому не набула статусу іпотекодавця, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, не врахував, що реалізацію предмета іпотеки проведено з припиненням обтяжень у межах ліквідаційної процедури, й неправильно застосував положення статті 23 Закону № 898-IV та статті 23 Закону № 2343-XII. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року, яке було помилково скасоване судом касаційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2015 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2684цс15 Згідно зі статтею 5 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2343-XII) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII. Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 30 березня 2016 року № 6-2684цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4494348A1A290B3BC2257F8D00321EA7
  19. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 01 лютого 2016 року № 826/25748/15 Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Нагорянський С.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії В С Т А Н О В И В: До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 29 липня 2015 року, індексний номер 23244530, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»; - зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (код ЄДРПОУ 37825968) право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що здійснена приватним нотаріусом 29 липня 2015 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 грудня 2015 року відкрито провадження у справі. Представник позивача під час судового розгляду справи позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві. Представник відповідача у судове засідання не прибув, подав через канцелярію суду письмові заперечення проти позову. Представник третьої особи у судовому засіданні проти позову заперечував з підстав їх необґрунтованості, також подав письмові заперечення проти позову. 12 січня 2016 року суд ухвалив продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження. Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовні вимоги та заперечення проти позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне. 24 червня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсибанк») та ОСОБА_1 укладено Договір про надання споживчого кредиту № 11363880000 на суму 40000 дол. США під 15,5 % річних, строком до 24 червня 2015 року. Для забезпечення виконання вказаного Договору, 24 червня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 укладено Договір іпотеки квартири, зареєстрований в реєстрі за № 305, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Руденко О.Є., згідно умов якого, ОСОБА_1 передала в іпотеку ПАТ «Укрсибанк» належну їй на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому, ПАТ «Укрсиббанк» на підставі договору факторингу № 1 від 12 грудня 2011 року відступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги заборгованості за Договором про надання споживчого кредиту № 11363880000 від 24 червня 2008 року. Відтак, внаслідок укладення вказаної угоди ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу Іпотекодержателя за Договором іпотеки від 24 червня 2008 року квартири за адресою: АДРЕСА_1. Як пояснив позивач, 05 листопада 2015 року вона отримала Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно якого, ТОВ «Кей-Колект» звернулось до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1. 29 липня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Суперфіним Борисом Михайловичем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від, індексний номер 23244530, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект». Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 липня 2015 року, номер запису 10598029, підставою для виникнення права власності за ТОВ «Кей-Колект» є Договір іпотеки (квартири) від 24 червня 2008 року зареєстрований в реєстрі за №305, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Руденко О.Є. Не погоджуючись з діями приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича по проведенню державної реєстрації права власності та по прийняттю рішення про реєстрацію права власності на належну їй квартиру, вважаючи, що реєстрація права власності за ТОВ «Кей-Колект» відбулась з порушенням встановлених правил та процедур, позивач звернулась до суду з даним позовом. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем було незаконно проведено державну реєстрацію права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», оскільки останнім не перевірено чи має ТОВ «Кей-Колект» зареєстроване право власності на вказане майно. Крім того, позивач стверджує, що окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя вона не укладала з жодною юридичною особою, а тому у відповідача були відсутні правові підстави для реєстрації права власності на належну їй квартиру за ТОВ «Кей-Колект». Відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, посилається на те, що правовою підставою для реєстрації права власності за Іпотекодержателем є договір іпотеки, в якому міститься іпотечне застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки, що за правовою силою прирівнюється до Договору про задоволення вимог Іпотекодержателя. Крім того, відповідач зазначив, що на адресу позивача було направлено повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке отримане нею належним чином, що свідчить про дотримання встановленої Законом процедури. Третя особа в обґрунтування своїх заперечень проти позову підтримала правову позицію відповідача стосовно спірних правовідносин. Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»: державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; заявник - зокрема, іпотекодержатель, особа, в інтересах якої встановлено, змінено або припинено іпотеку, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення іпотеки. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Відповідно до статті 575 Цивільного кодексу України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. В силу статті 572 Цивільного кодексу України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Згідно статті 24 Закону України «Про іпотеку», відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Іпотекодержатель зобов'язаний письмово у п'ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов'язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частиною 1 статті 36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку»). При цьому, можливі способи звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку визначені частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку». Так, за приписами ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Судом встановлено, що ОСОБА_1 зверталась до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з позовом до ПАТ «Укрсиббанк» про визнання недійсним договору іпотеки від 24 червня 2008 року і за яким квартира АДРЕСА_1 була передана кредиторові в іпотеку, в якості забезпечення виконання ОСОБА_1 кредитних зобов'язань. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 12 березня 2012 року у справі № 2/2029/544/2012 у задоволенні позову відмовлено. Як вбачається з п. 5 Договору іпотеки квартири, зареєстрованого реєстрі за № 305, посвідченого приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Руденко О.Є., сторони (та ОСОБА_1) досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: 5.2.1 Передача Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя, у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; 5.2.2 Отримання Іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя, у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». З урахуванням наведеного слідує висновок, що сторони за договором іпотеки дійшли згоди, що право власності на об'єкт заставленого майна виникає лише у певному випадку, а саме: на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя, у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Водночас, в матеріалах справи відсутні докази укладання договору між Іпотекодавцем і Іпотекодержателем про задоволення вимог Іпотекодержателя. Таким чином, суд вважає, що дії приватного нотаріуса щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки, що містять застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, є протиправними. Також, суд вважає за необхідне зазначити, що реєструючи право власності на належну позивачу квартиру за Іпотекодержателем, відповідачем порушено вимоги ст.ст. 3, 15, 16 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяження», оскільки вчинена ним дія не була пов'язаною із вчиненням нотаріальної дії з нерухомим майном. Крім того, підставою для виникнення права власності за ТОВ «Кей-Колект» приватний нотаріус вказав у оскаржуваному рішенні Договір іпотеки (квартири) від 24 червня 2008 року зареєстрований в реєстрі за № 305, посвідчений приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Руденко О.Є. З цього приводу суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відтак, наведені положення Закону дають змогу дійти висновку, що договір іпотеки не є підставою, що підтверджує виникнення, перехід або припинення права власності на нерухоме майно, чого відповідачем при прийнятті відповідного рішення до уваги враховано не було. Окремо суд звертає увагу, що згідно Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку; не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки); кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи. Судом встановлено, що спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника; загальна площа не перевищує 140 кв. метрів. Усі вищенаведені обставини свідчать про те, що у відповідача були відсутні правові підстави для прийняття рішення № 23244530 від 29 липня 2015 року про проведення державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що здійснена приватним нотаріусом 29 липня 2015 року. Так, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Таким чином, суд вважає за можливе задовольнити позов у повному обсязі шляхом визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 липня 2015 року, індексний номер 23244530, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ відповідальністю «Кей-Колект»; зобов'язання приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ТОВ «Кей-Колект» право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що здійснена приватним нотаріусом 29 липня 2015 року. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Частиною 1 ст. 9 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Оскільки позовні вимоги задоволені у повному обсязі, суд присуджує на користь позивача всі понесені нею під час судового розгляду справи судові витрати. Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ПОСТАНОВИВ : 1. Позов задовольнити. 2. Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 липня 2015 року, індексний номер 23244530, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект». 3. Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (код ЄДРПОУ 37825968) право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що здійснена приватним нотаріусом 29 липня 2015 року. 4. Судові витрати у розмірі 974,40 грн. (дев'ятсот сімдесят чотири грн. 40 коп.) стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) з рахунку приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича. Постанова, відповідно до ч. 1 статті 254 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня отримання копії постанови за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Суддя С.І. Нагорянський http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55344663
  20. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "18" червня 2013 р. Справа № 910/3358/13 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Руденко М.А. суддів: Дідиченко М.А. Остапенка О.М. за участю представників сторін від позивача: представник - Сорока С.С. ( за довіреністю) від відповідача : представник - Гудов Я.В., ( за довіреністю), Зима Д.Л. ( за довіреністю) розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська гірничо - промислова компанія" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.03.2013р. у справі № 910/3358/13 (суддя: Блажівська О.Є.) за позовом Державного підприємства "Селидіввугілля" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська гірничо - промислова компанія" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 16.07.2008р. ВСТАНОВИВ: В лютому 2013 року позивач звернувся з позовом, в якому просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 16.07.2008 року, укладений між АКПАБ «Україна» та ТОВ «Українська гірничо-промислова компанія». Рішенням Господарського суду м. Києва від 22.03.2013 року позовні вимоги задоволені повністю: визнано недійсним договір про відступлення права вимоги від 16.07. 2008 року, укладений між Акціонерним комерційним агропромисловим Банком «Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська гірничо-промислова компанія». Мотивуючи рішення суд першої інстанції зазначив, що спірний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, сторонами якого є клієнт та фактор. В оспорюваному договорі фактором виступає ТОВ «Українська гірничо-промислова компанія», а клієнтом АКА ПАБ «Україна», при цьому зазначив, що відповідач не є фінансовою установою, що має право надавати фінансові послуги. Зазначив також, що правочин, вчинений особою без відповідного дозволу, є оспорюваним в силу ст. 227 ЦК України. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції відповідач звернувся з апеляційною скаргою (а.с. 112 том1), в якій просив скасувати повністю рішення господарського суду міста Києва від 22.03.2013 року. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав на те, що судом першої інстанції при винесені рішення було порушено норми матеріального та процесуального права. Не прийнято до уваги надані докази, а саме постанови Вищого господарського суду України від 18.03.2009 року по справам № 1\161, 136, 19\414 та 19\600 від 24.03.2009 року, відповідно до яких здійснено заміну сторони (стягувача) у виконавчому провадженні з Акціонерного агропромислового банку «Україна» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська гірничо-промислова компанія» щодо виконання наказів господарського суду Донецької області у зазначених справах. Також зазначив, що відповідно до п.4 ст.1 Закону України від 07.03.2002 року «Про врегулювання заборгованості за вкладами фізичних осіб - вкладників та інших кредиторів Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна» ліквідатору банку надано виключне право вчиняти дії, передбачені чинним законодавством України щодо продажу або уступки права вимоги банку, а отже договір щодо уступки права вимоги укладений з дотриманням норм чинного законодавства. В подальшому відповідач неодноразово уточнював вимоги апеляційної скарги, просив визнати незаконним рішення господарського суду м. Києва щодо відновлення процесуальних строків у справі №910/3358/13 від 22.03.2013р. Скасувати повністю рішення господарського суду міста Києва від 22.03.2013р. Припинити провадження по справі. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2013 року було прийнято до розгляду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська гірничо - промислова компанія" та призначено її до розгляду на 23.04.2013р. у складі колегії суддів: головуючий суддя Руденко М.А., судді Дідиченко М.А., Пономаренко Є.Ю. 19.04.2013р. через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшло клопотання про перенесення судового засідання. 23.04.2013р. у судове засідання представники сторін не з'явились, як свідчать матеріали справи, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Колегією суддів було задоволено клопотання відповідача та відкладено розгляд справи на 15.05.2013р. 14.05.2013р. через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшло клопотання про перенесення судового засідання. 15.05.2013р. через відділ документального забезпечення суду від відповідача надійшло клопотання про перенесення судового засідання. 15.05.2013р. представник відповідача у судове засідання не з'явився, про час та місце слухання справи був повідомлений належним чином. Колегія суддів заслухавши думку представника позивача стосовно клопотання, ухвалила, клопотання задовольнити, розгляд справи відкласти на 29.05.2013р. 29.05.2013р. розпорядженням секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду Шевченко Е.О., у зв'язку з перебуванням судді Пономаренко Є.Ю. у відпустці, змінено склад колегії судді: головуючий суддя Руденко М.А., судді Дідиченко М.А., Остапенко О.М. Відповідач у судовому засіданні 29.05.2013 року подав клопотання про залучення до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції в Донецькій області. Зазначене клопотання мотивував тим, що останній приймав участь у справах у справах № № 1\36, 1\161, 1\248, 19\414, № 19\600. Відповідно до ст. 27 ГПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Розглянувши клопотання відповідача, колегія суддів відхилила його у зв'язку із тим, що товариство з обмеженою відповідальністю «Українська гірничо-промислова компанія» не довів яким чином, рішення у даній справі буде зачіпати права чи обов'язки відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції в Донецькій області . 29.05.2013 року у судовому засіданні, колегія суддів заслухавши представників сторін, оголосила перерву до 04.06.2013 року. 04.06.2013 року у судовому засіданні, колегія суддів заслухавши представників сторін, оголосила перерву до 12.06.2013 року 12.06.2013 року у судовому засіданні, колегія суддів заслухавши представників сторін, ухвалила відкласти розгляд справи на 18.06.2013року. 12.06.2013 року через відділ документального забезпечення суду, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим та просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2013 року було залучено в якості співвідповідача Акціонерний комерційний агропромисловий Банк «Україна», та відкладено розгляд справи на 18.06.2013р. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.06.2013 року припинено апеляційне провадження щодо співвідповідача Акціонерного комерційного агропромислового Банку «Україна» на підставі п. 6 ч.1 ст. 80 ГПК України. 18.06.2013р. у судове засідання з'явились представники сторін та надали свої пояснення по справі. Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 16 липня 2008 року між Акціонерним комерційним агропромисловим банком «Україна», в особі ліквідатора банку «Україна» Родіонової Марини Олексіївни та Товариством з обмеженою відповідальністю «Українська гірничо - промислова компанія» укладено договір про відступлення права вимоги (а.с. 14-15 том 1). Предметом зазначеного договору, відповідно до п. 1.1 було відступлення права вимоги, що належить первісному кредитору по всім зобов'язанням в тих обсягах і на умовах, які існували на момент переходу цих прав ( до укладання цього договору), що виникли у правовідносинах Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна» з Державним підприємством «Селидіввугілля», за власними борговими зобов'язаннями, які виникли за кредитним договором № 3 від 29.06.1998 року, договором застави № 3 від 29.06.1998 року та підтверджені рішеннями Господарського суду Донецької області від 26.03.2004 року про стягнення основного боргу та відсотків за кредитним договором ( справа 1\36) та від 22.06.2004 року про звернення стягнення на заставлене майно ( справа № 1\161), а також як правонаступника по борговим зобов'язанням перед АК АПБ « Україна» : - Державного відкритого акціонерного товариства шахта « Курахівська» за рішенням Господарського суду Донецької області від 27.11.2001 року про повернення авансового платежу за договором 12-13\5 від 03.02.2000 року ( справа № 19\600) та від 20.08.2002 року про стягнення відсотків за користування кредитом ( справа 19\414); - Державного відкритого акціонерного товариства шахта «Росія» за рішенням Господарського суду Донецької області від 23.06.2003 року про стягнення боргу за простим векселем № 66335418178566» ( справа № 1\248) При цьому за умовами договору, а саме п.2.1 та п.2.2 (а.с. 14 том 1) за відступлення прав вимоги Новий кредитор зобов'язаний сплатити первісному кредитору кошти в сумі 638 100 грн. протягом 30 календарних днів з моменту підписання цього договору. Розрахунки здійснюються новим кредитором шляхом безготівкового перерахунку коштів зі свого рахунку на накопичувальний рахунок Первісного кредитора. Згідно ст. 1077 ЦК України за договором факторингу ( фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона ( фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони ( клієнта) за плату ( у будь-який передбачений договором спосіб, клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє грошове право вимоги до третьої особи ( боржника). Особливістю договору факторингу відповідно до ст. 1079 ЦК України є те, що сторонами в зазначеному договорі є фактор і клієнт. При цьому клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, а фактором банк або інша фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Суд першої інстанції вірно визначив, що в оспорюваному договорі фактором виступає ТОВ «Українська гірничопромислова компанія, а клієнтом АКА ПАБ « Україна». При цьому, здійснюючи фінансування оспорюваного договору з Акціонерним комерційним агропромисловим банком «Україна» коштів в сумі 638 100, 00 грн., відповідач отримав право вимоги по борговим зобов'язанням в розмірі 13 871 628,24 грн. Також, згідно преамбули Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» цей Закон встановлює правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Пунктом 11 ст. 4 Зазначеного закону прямо передбачено, що факторинг відноситься до фінансових послуг. Водночас частиною 4 статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Як видно з матеріалів справи та доказів наданих сторонами, укладаючи зазначений договір відповідач надавав фінансові послуги не маючи спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення зазначеної послуги. Відповідно до частини 1 статті 227 ЦК України передбачено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу може бути визнаний судом недійсним. Колегія суддів погоджується, також, з висновками суду першої інстанції про те, що вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою особою в разі, якщо порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, що потребує ліцензування. Зазначений висновок кореспондується з пунктом 17 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Необґрунтованим є посилання відповідача на преюдиціальність в порядку ст. 35 ГПК України постанов Вищого господарського суду у справах № 1\161, 1\36, 19\600 від 18.03.2009 року та № 1\248 від 24.03.2009 року, відповідно до яких здійснено заміну сторони (стягувача) у виконавчому провадженні з Акціонерного агропромислового банку «Україна» на Товариство з обмеженою відповідальністю « Українська гірничо-промислова компанія», оскільки відповідно до змісту зазначених постанов питання щодо недійсності оскаржуваної угоди не було предметом розгляду в суді касаційної інстанції. При цьому за змістом статті 227 ЦК правочин, вчинений особою без відповідного дозволу є оспорюваним, а відтак такий правочин, виходячи з положень статті 215 ЦК України, може бути визнаний недійсним судом лише у випадку звернення з відповідною позовною вимогою. Колегія суддів вважає, що заява відповідача про застосування строків терміну позовної давності, подана відповідачем 31 травня 2013 року до суду апеляційної інстанції (а.с. 149 том 2) не може бути задоволена. Відповідно до ч.3 ст. 267 ЦК України , позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно до п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у суді апеляційної інстанції заявити про сплив строку позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим судо Як видно з матеріалів справи представник відповідача був присутнім при розгляді справи в суді першої інстанції, заявив клопотання про фіксацію судового засідання технічними засобами, однак заяви про застосування наслідків спливу позовної давності не подавав. Таким чином, суд першої інстанції не мав підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, передбачених ст. 267 ЦК України, тоді як підстави для задоволення такої заяви судом апеляційної інстанції відсутні. Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене. Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 22.03.2013 року, підстав для його скасування або зміни не вбачається. Керуючись ст. ст. 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська гірничо-промислова компанія» на рішення господарського суду міста Києва від 22.03.2013 року у справі № 910/3358/13 - залишити без задоволення. Рішення господарського суду міста Києва від 22.03.2013 року у справі № 910/3358/13 - залишити без змін. Матеріали справи № 910/3358/13 повернути до місцевого господарського суду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів. Головуючий суддя Руденко М.А. Судді Дідиченко М.А. Остапенко О.М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31968342
  21. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 30 березня 2015 року № 826/171/15 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кармазіна О.А., суддів Добрівської Н.А. та Катющенка В.П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу: за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави Вячеславівни Державного реєстратора прав на нерухоме майно Головного управління юстиції у м. Києві Дуднік Ольги Сергіївни Державної реєстраційної служби України Головного управління юстиції у м. Києві третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про визнання протиправними дій, скасування рішення, а також зобов'язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом, який передано на розгляд судді 13.01.2015 року, в якому позивач просить: 1) визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави В'ячеславівни, що полягають у прийнятті рішення від 17.11.2014 року № 17243506 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, - за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»; 2) скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави В'ячеславівни № 17243506 від 17.11.2014 року про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; 3) визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно Головного управління юстиції у м. Києві Дуднік Ольги Сергіївни, що полягають у проведенні 17.11.2014 року державної реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, - за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»; 4) зобов'язати Державну реєстраційну службу України (02660, місто Київ, вулиця Марини Раскової, будинок 15, ідентифікаційний код: 37508344) та Головне управління юстиції у місті Києві (01001, місто Київ, провулок Музейний, будинок 2-Д, ідентифікаційний код: 34691374) внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості (записи) про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави В'ячеславівни № 17243506 від 17.11.2014 року та про скасування запису про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позивач зазначає, що 20.12.2007 р. з АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір споживчого кредиту. На забезпечення зобов'язань 20.12.2007 р. було укладено договір іпотеки, предметом якого була вищезгадана квартира. Надалі, 13.02.2012 р. Банк передав ТОВ «Кей-Колект» право вимоги заборгованості за кредитним договором. З довідки приватного нотаріуса від 29.12.2014 р. позивачу стало відомо, що ТОВ «Кей-Колект» звернулося до ДРС України з метою реєстрації права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Державний реєстратор ДРС України Хафусова В.В. прийняв рішення від 17.11.2014 р. № 17243506 про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект». Відповідне рішення, як зазначає позивач, зареєстровано державним реєстратором ГУ юстиції в м. Києві Дуднік О.С. Позивач вважає, що реєстрація права власності відбулась з порушенням встановлених правил та процедур. Зокрема, позивач звертає увагу, що договором іпотеки передбачалося задоволення вимог іпотекодержателя шляхом реєстрації права власності на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Натомість, як зазначає позивач, такий договір не укладався, а відтак, були відсутні підстави для реєстрації прав. Крім того, позивач звертає увагу на необхідність проведення оцінки, яка в даному випадку не проводилась. Позивач також звертає увагу, що відповідне повідомлення від ТОВ «Кей-Колект», яке наявне в матеріалах реєстраційної справи, не направлялося вказаним товариством, позивачем не отримувалось. В матеріалах справи наявне поштове повідомлення, з якого вбачається, що певне поштове відправлення направлялося іншим товариством та зміст такого відправлення позивачу невідомий. З урахуванням наведеного позивач просить задовольнити позов. Відповідачі проти позову заперечують, зазначають, що всі реєстраційні дії проведені відповідно до вимог законодавства, а відтак підстав для задоволення позову не має. Третя особа, будучи належним чином повідомленою про розгляд справи, протягом двох судових засідань участі у розгляді справи не брала. В судовому засіданні 17.03.2015 р. на підставі ч. 6 ст. 128 КАС України ухвалено про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження. Розглянувши наявні в матеріалах справи документи, заслухавши пояснення присутніх осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне. 20.12.2007 р. між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договір про надання споживчого кредиту. Згідно із договором позивачу надавався кредит в іноземній валюті у розмірі 407 000 доларів США, що складало 2 055 350 грн. Строк повернення - не пізніше 20.12.2027 р. Кредит надавався для придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1. У забезпечення виконання зобов'язань приймається вищенаведена квартира. Порука - ОСОБА_4. 31.03.2009 р. між банком та позивачем укладено додаткову угоду № 1 про перенесення строків виконання зобов'язань. Складено графік платежів. 20.12.2007 р. між позивачем і банком також укладено договір іпотеки № 73421, відповідно до якого позивач передає в іпотеку банку зазначену квартиру, яка є власністю іпотекодавця (позивача) на підставі договору купівлі-продажу від 20.12.2007 р. № 6334. В Державний реєстр правочинів внесено запис № 2587221. Ринкова вартість квартири визначена на рівні 2 285 547 грн. На день укладання договору заставна не випущена. Згідно з п. 4.1. договору іпотеки іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки: у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечене іпотекою за цим договором; у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки; в інших випадках відповідно до діючого законодавства. Здійснення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього Договору та Закону України «Про іпотеку»; з інших, передбачених законодавством України, підстав. Право визначення підстав та способу звернення стягнення належить Іпотекодержателю. Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду та/або виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до чинного законодавства. Звернення стягнення на предмет іпотеки із застосуванням позасудового порядку врегулювання здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору та відповідно до Закону України «Про іпотеку». Розділом 5 договору іпотеки передбачено, що сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: (п.5.2.1.) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; (п. 5.2.2.) отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Позасудове врегулювання може бути застосовано сторонами в будь-який момент звернення стягнення на предмет іпотеки, але в будь-кому разі лише до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Розділом 6 договору іпотеки передбачено, що всі повідомлення між сторонами здійснюються у письмовій формі шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень (рекомендованих листів) іншій стороні на її адресу, що визначена у договорі. Підтвердженням факту відправлення повідомлення є поштова квитанція або інший поштовий документ, що підтверджує факт відправки або вручення або отримання повідомлення. 29.02.2012 р. банком сформовано повідомлення на адресу позивача за № 12-22/7002 про відступлення прав вимоги за кредитним договором на користь ТОВ «Кей-Колект» на підставі договору факторингу. Копії договорів відступлення вимоги від 13.02.2012 р. та копія договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р., які підписані між банком та ТОВ «Кей-Колект» наявні в матеріалах справи (а.с. 185, 189). Між тим, з довідки нотаріуса від 29.12.2014 р. вбачається, що в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 17243506 від 17.12.2014 р., що прийнято Хафусовою В.В., державним реєстратором. В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано виникнення права власності (що підтверджує перехід права власності) на нерухоме майно за номером запису: 7715037 від 17.11.2014 р. реєстраційний номер об'єкта 503230280000, Дуднік О.С., державний реєстратор Реєстраційної служби ГУЮ м. Києва згідно рішення № 17243506 від 17.11.2014 р. (відносно вищезгаданої квартири); особа, за якою зареєстровано право власності - ТОВ «Кей-Колект»; підстава реєстрації - договір іпотеки 73421 від 20.12.2008 р, договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 13.02.2012 р. У матеріалах справи наявне повідомлення ТОВ «Кей-Колект» від 28.02.2014 р. № 135-12661, в якому зазначено про можливість викупити предмет іпотеки, здійснити погашення заборгованості у розмірі 350 000 доларів США. Крім того, у справі наявна копія повідомлення ТОВ «Кей-Колект» від 11.04.2014 р. № 110414/735439 на адресу позивача про намір звернути стягнення на предмет іпотеки. У повідомленні зазначено, що товариство придбало право вимоги заборгованості по кредитному договору та є іпотекодержателем нерухомого майна. Повідомлено, що загальна сума заборгованості складає станом на 05.04.2014 р. 479 473,64 доларів США. Зазначено, що іпотекодержатель має право самостійно обирати спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. Вказується у повідомленні, що товариство має намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від власного імені будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу. У повідомленні зазначено, що позивач має право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку з дня отримання повідомлення. Невиконання умов кредитного договору та іпотеки матиме наслідком продаж предмета іпотеки від імені ТОВ «Кей-Колект». До матеріалів справи надано копію листа ТОВ «Кей-Колект» від 02.04.2014 р. № 010414/735439 на адресу позивача про забезпечення доступу до предмету іпотеки. Аналогічне повідомлення вчинено і ТОВ «Укрборг», в якому зазначено, що вказане товариство діє від імені ТОВ «Кей-Колект». Між тим, у матеріалах справи наявна копія листа ТОВ «Укрборг», сформованого у квітні 2014 р. на адресу позивача, в якому зазначено, що зазначене товариство діє від імені та в інтересах ТОВ «Кей-Колект» (до листа не надано будь-яких письмових уповноважень щодо наведеного). У листі також повідомлено про намір ТОВ «Кей-Колект» продати квартиру. 16.05.2014 р. ТОВ «Кей-Колект» сформувало на адресу позивача письмову вимогу про добровільне звільнення (виселення) з квартири. Звернуто увагу, що згідно з рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31.03.2014 р. у справі № 736/3080/13-ц стягнуто солідарно з боржника та поручителя на користь ТОВ «Кей-Колект» суму заборгованості у розмірі 3 019 097 грн. Зазначається, що 28.02.2014 р. позивачу було направлено повідомлення № 135-12662 від 28.02.2014 р. про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу. Між тим, як вбачається з матеріалів справи (а.с. 72), вказане судове рішення оскаржене ТОВ «Кей-Колект» в апеляційному порядку. 17.11.2014 р. державним реєстратором прав на нерухоме майно Хафусовою В.В. Державної реєстраційної служби України прийнято рішення № 17243506 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Рішення прийнято за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав, прийнятої 14.11.2014 р. (№ 8960834), яка подана ТОВ «Кей-Колект» для проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 Вирішено провести державну реєстрацію права власності на вищезгадану квартиру за вищенаведеною адресою, а також відкрити розділ у реєстрі. Заява та додані до неї документи були отримані державним реєстратором для вирішення питання від реєстраційної служби ГУЮ в м. Києві згідно наказу Мінюсту України від 02.04.2013 р. № 607/15 «Про заходи щодо взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб». Згідно із карткою № 17210953 прийнятої заяви, яка зареєстрована 14.11.2014 р., до заяви, крім іншого, надано технічний паспорт та копія; копія договору № 11273116000 від 20.12.2007 р. та додатки, копія договору відступлення прав вимоги від 13.02.2012 р., копія договору факторингу № 2 від 13.02.2012 р., додаткові угоди копія договору № 11231160000 від 20.12.2007 р., лист від 30.10.2014 р. № 135-15032, копія наказу № 11-к від 21.05.2014 р., копія наказу № 75-к від 13.12.2013 р., копія протоколу від 12.12.2013 р. № 76; копія договору іпотеки 73421 від 20.12.2007 р., копія повідомлення № 12-22/7702, повідомлення № 135-12149; довідка № 135-14987. Між тим вбачається, що доказом направлення повідомлень позивачу є копія зворотного повідомлення про вручення (а.с. 95), сформованого ТОВ «Укрборг», товариством, яке не є стороною угод, укладених позивачем відносно кредиту та іпотеки. У матеріалах справи відсутня довіреність, видана від ТОВ «Кей-Колект» товариству з обмеженою відповідальністю «Укрборг». До вказаного поштового повідомлення додано повідомлення ТОВ «Кей-Колект» від 03.12.2013 р. № 135-12149, в якому зазначено, що товариство має намір стягнути звернення на предмет іпотеки шляхом продажу від власного імені вказаної квартири. Надано строк для самостійного погашення боргу протягом 30 днів з дати отримання повідомлення. Зазначено, що в разі відсутності від позивача повідомлення має намір погасити заборгованість за кредитним договором чи викупити майно, товариство має намір набути право власності на предмет іпотеки в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку» або продати майно в порядку ст. 38 зазначеного Закону. На підставі оскаржуваного рішення та проведення реєстраційних дій, державним реєстратором реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві Дуднік О.С. на ім'я ТОВ «Кей-Колект» 17.11.2014 р. видано свідоцтво № 29584655 про право власності на вищезгадану квартиру. Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності: номер запису про право власності: 7715037, дата, час державної реєстрації: 14.11.2014 р. 11:45:30; державний реєстратор: Дуднік Ольга Сергіївна, реєстраційна служба ГУЮ у м. Києві; підстава виникнення права власності: договір іпотеки 73421, серія та номер 6337, виданий 20.12.2008 р.; договір відступлення права вимоги за договорами іпотеки, серія та номер 649-650, виданий 13.02.2012 р. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 17243506 від 17.11.2014 р.. Власник - ТОВ «Кей-Колект». Вирішуючи у взаємозв'язку з наведеним спір по суті, суд зазначає наступне. Так, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна. Згідно із ч. 1 ст. 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав), це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону, нерухоме майно, це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення. Згідно з ч. 1 ст. 15 Закону державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною 4 статті 15 цього Закону передбачено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Відповідно до ч. 1 ст. 16 зазначеного Закону заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом. Разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку (ч. 3 ст. 16 Закону). Частиною 7 ст. 16 Закону передбачено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом. Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 3 ст. 17 Закону). Згідно з ч. 1 ст. 19 зазначеного Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. У взаємозв'язку з наведеним слід додати, що відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 9 Закону державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав. Пунктом 2 ч. 2 ст. 9 Закону передбачено, що державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав. Водночас, постановою КМ України від 17 жовтня 2013 р. № 868 затверджено Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який набрав чинності 12.02.2014 р. (далі - Порядок № 868). Пунктом 46 Порядку 868 передбачено, що для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У взаємозв'язку з наведеним слід додати, що відповідно до положень ст. 37 Закону України «Про іпотеку», яка діяла на час укладення договору іпотеки, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25 грудня 2008 року № 800-VI, норми ст. 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. При цьому, відповідно до положень ст. 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення змін до ст. 36 Закону, її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. В даному випадку умовами договору іпотеки прямо передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі окремого договору про задоволення вимог кредитора. Договір не містить посилання, що задоволення вимог кредитора можливо проводити за іншою процедурою. Однак, в даному випадку під час державної реєстрації прав такий договір не був наданий разом із договором іпотеки. Під час розгляду справи не надано доказів укладання такого договору, що свідчить про відсутність належних доказів на підтвердження прав ТОВ «Кей-Колект» та, відповідно, свідчить про відсутність правових підстав для прийняття оскаржуваного рішення та проведення реєстраційних дій у зв'язку з цим. Слід додати, що у витязі наведено відомості з ЄДР, згідно з якими реєстраційні дії проведено на підставі договору іпотеки 73421, серія та номер 6337, виданий 20.12.2008 р. Між тим, у матеріалах реєстраційної справи відсутній такий договір від 2008 року. Крім того, на дотримання заявником вимог п. 46 Порядку 868 щодо надання для цілей державної реєстрації прав документу, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя, відповідачі посилаються на наявність повідомлення позивача від 03.12.2013 р. № 135-12149. Однак, в матеріалах реєстраційної справи відсутні докази надіслання цього повідомлення позивачу ТОВ «Кей-Колект» відповідно до вимог р. 6.5. договору іпотеки. Як вже зазначалося, у матеріалах реєстраційної справи наявне поштове зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення, надісланого іншою особою ТОВ «Укрборг», яке не є стороною угод за участі позивача та із зазначеного повідомлення не вбачається, що позивачу було надіслано саме вищезгадане повідомлення ТОВ «Кей-колект» від 03.12.2013 р. При цьому, відсутній і фіскальний чек. Позивач категорично заперечує отримання вказаного повідомлення від ТОВ «Кей-колект» від 03.12.2013 р. Наведене свідчить про недотримання державним реєстратором вимог п. 46 Порядку № 868 при прийнятті спірного рішення та проведенні реєстраційних дій, що у свою чергу вказує на протиправність оскаржуваного рішення та вчинених реєстраційних дій. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. В даному випадку з боку відповідачів не доведено законності прийняття рішення про державну реєстрацію прав та здійснення реєстраційних дій по реєстрації прав за ТОВ «Кей-колект», а відтак позов цій частині підлягає задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування спірного рішення, а також визнання протиправними дій державного реєстратора, що полягають у проведенні 17.11.2014 року державної реєстрації права власності на нерухоме майно, чим охоплюються і вимоги позивача щодо визнання протиправними дій державного реєстратора по прийняттю оскаржуваного рішення. Що стосується позовної вимоги № 4 про зобов'язання відповідачів внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості (записи) про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави В'ячеславівни № 17243506 від 17.11.2014 року та про скасування запису про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на нерухоме майно, суд вважає зазначені вимоги передчасними. Так, згідно ч. 2 ст. 26 Закону у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації, що також обумовлюється приписами п. 41 Порядку, затвердженого постановою КМ України № 1141 від 26.10.2011 р. Тобто, вчинення таких дій здійснюється після набрання законної сили судовим рішенням про скасування рішення про державну реєстрацію та відповідної реалізації наслідків прийняття такого судового рішення у державному реєстрі прав шляхом вчинення державним реєстратором відповідних дій на підставі судового рішення. В даному випадку судом не встановлено порушення прав позивача у наведеному контексті, а відтак в цій частині у задоволенні позову слід відмовити. Відтак, позов підлягає частковому задоволенню, як зазначено вище. На поверненні судового збору позивач у позові не наполягав. Керуючись вимогами статей 11, 69-71, 94, 128, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,- П О С Т А Н О В И В: Адміністративний позов задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Хафусової Владислави В'ячеславівни № 17243506 від 17.11.2014 року про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Визнати протиправним дії державного реєстратора прав на нерухоме майно Головного управління юстиції у м. Києві Дуднік Ольги Сергіївни, що полягають у проведенні 17.11.2014 року на підставі рішення № 17243506 від 17.11.2014 року державної реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 154,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект». У задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Постанова набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України. Головуючий суддя О.А. Кармазін Судді: Н.А. Добрівська В.П. Катющенко http://reyestr.court.gov.ua/Review/43355542
  22. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 29 травня 2014 року № 826/3675/14 В приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою у м. Києві по вул. Великій Васильківській, 81-а, Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого Бояринцевої М.А. суддів: Головань О.В., Кротюка О.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до 1) Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької Марії Євгеніївни, 2) Державної реєстраційної служби України про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької Марії Євгеніївни про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 8 лютого 2014 року № 10760456 та про зобов'язання Державну реєстраційну службу України зареєструвати за Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" право власності на майно, а саме: квартиру під номером 28, яка знаходиться у м. Києві по бульвару І. Лепсе, 5-б. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Конституцію України, Цивільний кодекс України, закони України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", "Про іпотеку", Порядок державної реєстрації права на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, та зазначає, що державним реєстратором прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицькою Марією Євгеніївною протиправно відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" у державній реєстрації права власності на квартиру під номером 28, яка знаходиться у м. Києві по бульвару І. Лепсе, 5-б, оскільки подана представником Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" довіреність на представництво інтересів юридичної особи, оформлена належним чином та підтверджує повноваження представника, зокрема право представляти інтереси суб'єкта права в органах Державної реєстраційної служби України щодо вчинення дій, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в тому числі з правом подання заяв та отримання документів про державну реєстрацію права власності. Представники відповідачів в судові засідання не з'явилися, заперечень чи пояснень по суті заявлених позовних вимог не надали. Разом з тим, 29 квітня 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицькою М.Є. через канцелярію суду подане клопотання про надіслання на адресу Державної реєстраційної служби України копії позовної заяви та доданих до неї документів, проте суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача з тих підстав, що копії ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з копіями позовної заяви та доданих до неї матеріалів, надсилалися судом на адресу Державної реєстраційної служби України та державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. 10 квітня 2014 року та отримані уповноваженою особою відповідачів 17 квітня 2014 року, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень. При цьому, сторони у справі наділені правом на ознайомлення з матеріалами справи, проте державний реєстратор прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицька М.Є. своїм правом не скористалась. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків. 8 лютого 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицькою Марією Євгеніївною прийнято рішення № 10760456 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень для проведення державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Підставою для відмови в реєстрації права власності на квартиру у рішенні державний реєстратор зазначив наступне: документи, подані для проведення державної реєстрації прав, не відповідають вимогам, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Зокрема, довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 15 грудня 2013 року за реєстровим № 2091 не уповноважено заявника представляти інтереси суб'єкта права в органах Державної реєстраційної служби України щодо вчинення дій, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в тому числі з правом подання заяв та отримання документів про державну реєстрацію права власності. Законом України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1952-IV) визначено правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямовано на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна. Відповідно до статті 4 Закону № 1952-IV обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право власності на нерухоме майно. Систему органів державної реєстрації прав становлять: Міністерство юстиції України; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації прав; органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (стаття 6 Закону № 1952-IV). Відповідно до Указу Президента України від 6 квітня 2011 року № 401/2011 "Про затвердження Положення про Державну реєстраційну службу України" Державна реєстраційна служба України (Укрдержреєстр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України та входить до системи органів виконавчої влади. Укрдержреєстр є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами, статуту територіальної громади міста Києва, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності. В підпункті 10 пункту 4 вказаного Положення прямо передбачено, що Укрдержреєстр здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до закону. Разом з тим суд зазначає, що згідно статті 9 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора, пов'язану з проведенням державної реєстрації прав, забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. При цьому слід звернути увагу, що статтею 15 Закону № 1952-IV передбачено, в якому порядку проводиться державна реєстрація прав та їх обтяжень, а саме: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Згідно пункту 3 частини першої статті 18 Закону № 1925-IV свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається юридичним особам у разі внесення до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) об'єктів нерухомого майна їх засновниками (учасниками). Статтею 24 Закону № 1925-IV встановлено виключний перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень. Згідно пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1925 у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Як встановлено під час розгляду справи, підставою для відмови для проведення державної реєстрації права приватної власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 державним реєстратором визначено той факт, що довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 15 грудня 2013 року за реєстровим № 2091 не уповноважено заявника представляти інтереси суб'єкта права в органах Державної реєстраційної служби України щодо вчинення дій, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в тому числі з правом подання заяв та отримання документів про державну реєстрацію права власності. Відповідно до статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Статтею 244 Цивільного кодексу України встановлено, що представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. З рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень та з картки прийому заяви № 10415824 від 29 січня 2014 року вбачається, що ОСОБА_3 на підтвердження своїх повноважень діяти від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" надав Реєстраційні службі Головного управління юстиції у м. Києві копію довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 15 грудня 2013 року та зареєстрованої в реєстрі за № 2091, проте до матеріалів даної адміністративної справи позивачем на підтвердження повноважень ОСОБА_3 додано копію довіреності від 15 жовтня 2013 року за реєстровим № 2091, серія та номер бланку ВТМ № 847532. Відповідно до статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Частиною четвертою статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Разом з тим, суд не має можливості надати оцінку правомірності чи протиправності висновків державного реєстратора відносно того, що довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2 15 грудня 2013 року за реєстровим № 2091 не уповноважено заявника представляти інтереси суб'єкта права в органах Державної реєстраційної служби України щодо вчинення дій, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в тому числі з правом подання заяв та отримання документів про державну реєстрацію права власності, враховуючи відсутність довіреності, яка подавалась реєстраційному органу на підтвердження повноважень представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи". В контексті наведеного суд зазначає, що суд не має можливості надати оцінку змісту наданих повноважень ОСОБА_3 довіреністю від 15 грудня 2014 року, відповідно відсутні правові підстави для визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької М.Є. про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 8 лютого 2014 року № 10760456. Разом з тим, суд приймає до уваги доводи позивача відносно того, що нормами чинного законодавства не передбачено необхідність зазначення в довіреності права уповноваженої особи представляти інтереси суб'єкта права в органах Державної реєстраційної служби України щодо вчинення дій, пов'язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в тому числі з правом подання заяв та отримання документів про державну реєстрацію права власності, у разі, якщо в довіреності передбачено право уповноваженої особи на представлення інтересів довірителя в усіх органах державної влади. Відносно позовних вимог про зобов'язання Державну реєстраційну службу України зареєструвати за Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" право власності на майно, а саме: квартиру під номером 28, яка знаходиться у м. Києві по бульвару І. Лепсе, 5-б, суд зазначає про наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 14 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 2706/1207/71-581, за умовами якого Банк має право надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 106 200 доларів США, на строк по 14 грудня 2022 року включно на умовах, передбачених у цьому договорі, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбачені цим договором. Пунктом 1.4 договору визначено, що кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу між позичальником та ОСОБА_5 з метою придбання квартири АДРЕСА_1. 14 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір № 2706/1207/71-581-Z-1, згідно якого на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: квартиру АДРЕСА_1. Пунктом 12 договору визначено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору. Згідно підпункту 12.3.1 договору, задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". 28 листопада 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" укладено договір факторингу № 15, за умовами якого банк відповідно до умов договору відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених у Реєстрі заборгованості боржників, право на вимогу якої належить банку на підставі документації, а фактор шляхом надання фінансової послуги банку набуває права вимоги такої заборгованості від боржника та передає за плату банку грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" також укладено договір від 28 листопада 2012 року про відступлення прав за іпотечними договорами. 28 листопада 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", як клієнтом, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", як фактором, укладено договір факторингу, за умовами якого клієнт відповідно до умов даного договору відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених у Реєстрі заборгованості боржників та у Переліку кредитних договорів та договорів забезпечення, право на вимогу якої належить клієнту на підставі документації, а фактор шляхом надання фінансової послуги клієнту набуває права вимоги такої заборгованості від боржника та передає клієнту за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" також укладено договір від 28 листопада 2012 року про відступлення прав за іпотечними договорами. Як вбачається з додатку № 1 до договору про передачу прав за іпотечними договорами, Товариству з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" передано право вимоги за іпотечним договором № 2706/1207/71-581-Z-1 від 14 грудня 2007 року, згідно якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до статті 35 Закону України від 05.06.2003 № 898-ІV "Про іпотеку" (із змінами та доповненнями, далі - Закон № 898-ІV) у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. Вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки. Статтею 36 Закону № 898-ІV встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно частини першої статті 37 Закону № 898-ІV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Разом з тим, відповідно до пункту 34 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 27 і 28 цього Порядку, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менше ніж 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя, якщо більш тривалий строк не вказано у надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмовій вимозі; 3) звіт про оцінку предмета іпотеки, складений після спливу строку, що зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 5) витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли предметом іпотеки є земельна ділянка та в документах, що зазначені у пункті 27 цього Порядку, відсутні відомості про її кадастровий номер); 6) заставну (у разі, коли іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої у Державному реєстрі прав заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Проте, під час розгляду даної адміністративної справи, позивачем не надано документів, визначених підпунктами 1-3 пункту 34 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а тому суд не має можливості встановити наявність права у Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1. При цьому, з перелічених матеріалів в картці прийому заяви № 10415824 від 29 січня 2014 року, також не можливо встановити дотримання Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" процедури, при дотриманні якої іпотекодержатель наділений правом зареєструвати право власності на предмет іпотеки. З урахуванням наведеного суд зазначає про відсутність правових підстав для зобов'язання Державну реєстраційну службу України зареєструвати за Товариством з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" право власності на майно, а саме: квартиру під номером 28, яка знаходиться у м. Києві по бульвару І. Лепсе, 5-б. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем. Таким чином, на підставі встановлених фактичних обставин справи, суті позовних вимог, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку про те, що в даній адміністративній справі позивачем не доведено існування факту порушення його законних прав та інтересів щодо реєстрації права власності на майно. Виходячи з системного аналізу наведених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що задоволенню не підлягає. Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ПОСТАНОВИВ: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Дурицької Марії Євгеніївни, Державної реєстраційної служби України про визнання незаконним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії відмовити повністю. Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Головуючий М.А.Бояринцева Судді О.В. Головань О.В. Кротюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/38965652
  23. Державний герб України Ухвала іменем україни 13 серпня 2014 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Гвоздика П.О., суддів: Амеліна В.І., Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У січні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 26 травня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_3 було укладено договір № 11006279000 про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого останній було надано кредит у розмірі 150 000 дол. США зі сплатою 11,8 % річних за користування та терміном повернення до 26 травня 2027 року. 12 грудня 2011 року між Акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1, відповідно до якого право вимоги за зобов?язаннями, які виникли у ОСОБА_3 за кредитним договором № 11006279000, АТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект». Посилаючись на те, що відповідач неналежним чином виконувала обов?язки за кредитним договором № 11006279000, у зв?язку із чим станом на 4 грудня 2012 року утворилась заборгованість в розмірі 176 539,65 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн становить 1 411 081 грн 42 коп., з яких: кредитна заборгованість у розмірі 127 417,86 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн, становить 1 018 450 грн 95 коп., заборгованість по процентам у розмірі 49 121,79 дол. США, що згідно з курсом валют Національного банку України із співвідношенням за 1 дол. США - 7,993 грн, становить 392 630 грн 47 коп. Тому позивач просив стягнути заборгованість, яка утворилась за неналежне виконання умов кредитного договору. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість в розмірі 1 414 300 грн 42 коп. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачка зобов?язання за кредитним договором не виконує, та, ураховуючи відступлення права вимоги за договором факторингу, право вимоги за зобов?язанням ОСОБА_3 належить ТОВ «Кей-Колект». Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов?язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов?язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено за договором або законом. Згідно зі ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням. Відповідно до ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Наявне в матеріалах справи повідомлення банку про відступлення прав вимоги заборгованості за кредитним договором (а. с. 56) не містить інформації про укладення між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» договору факторингу та даних про отримання відповідачем повідомлення про заміну кредитора, а тому висновок судів про те, що боржника про заміну кредитора в зобов'язанні було повідомлено належним чином, є передчасним та таким, що не ґрунтується на вимогах закону. Вказана обставина має значення для вирішення справи, оскільки між правовими інститутами відступлення права вимоги (цесії) та факторингом є відмінності. Так, цесія це сам факт заміни особи в зобов'язанні, що складається в силу укладення відповідної угоди купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК України). Крім того, згідно з ч. 2 ст. 1082 ЦК України боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових послуг належить операції з факторингу. Статтею 21 вказаного Закону встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринків фінансових послуг - Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг). Згідно з п. 13 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011, Нацкомфінпослуг у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання. У порушення вказаних вимог закону суд першої інстанції не перевірив наявність у фактора прав на придбання права відступної вимоги до фізичних осіб не суб'єктів господарювання та не звернув уваги на те, чи укладено між позивачем та банком відповідний договір факторингу, чи дотримані вимоги закону при укладенні цього договору. Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, на вказані порушення уваги не звернув, в порушення ст. 303 ЦПК України залишив рішення суду першої інстанції без змін. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 серпня 2013 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 грудня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий П.О. Гвоздик Судді:В.І. Амелін О.І. Євтушенко Ю.Г. Іваненко О.М. Ситнік http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40219576
  24. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "25" лютого 2014 р. м. Київ К/9991/3380/12 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Калашнікової О.В. Васильченко Н.В. Чумаченко Т.А. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-Капітал" до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України про визнання протиправним та скасування окремих положень рішення,- в с т а н о в и л а: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-Капітал" звернулось в суд з позовом до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, в якому просило визнати протиправним та скасувати розпорядження про усунення порушень вимог законодавства України про фінансові послуги №256/42/5/4/3-ФК від 15 квітня 2011 року в частині усунення порушень частини другої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в частині недотримання обмеження щодо укладення договорів факторингу з порушенням пункту 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009 року, в частині набуття відступлення права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників-фізичних осіб за період з 01 січня 2009 року по 21 березня 2011 року. Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуване розпорядження в частині неправомірності укладення договорів факторингу щодо набуття права грошової вимоги до боржників-фізичних осіб та необхідності усунення позивачем вказаного порушення не відповідає вимогам чинного законодавства, а відтак підлягає скасуванню. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 вересня 2011 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволено, визнано протиправним та скасовано розпорядження відповідача про усунення порушень вимог законодавства України про фінансові послуги №256/42/5/4/3-ФК від 15 квітня 2011 року в частині усунення позивачем порушень частини другої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо недотримання обмеження про укладення договорів факторингу з порушенням пункту 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009 року, в частині набуття відступлення права грошової вимоги за договорами факторингу, укладеними позивачем з боржниками-фізичними особами за період з 01 січня 2009 року по 21 березня 2011 року. Не погоджуючись з оскаржуваним судовим рішенням, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 05 квітня 2011 року інспекційною групою Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України проведено планову виїзну інспекцію позивача з питань дотримання вимог законодавства у сфері фінансових послуг за період з 22 березня 2011 року по 05 квітня 2011 року, за результатами якої складено акт № 265/42/5. У вказаному акті зазначено, що в ході перевірки встановлено порушення позивачем законодавства, зокрема: приписів частини другої статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в частині недотримання позивачем обмеження щодо укладення договорів факторингу з порушенням пункту 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009 року, в частині набуття фактором відступленого права грошової вимоги за договорами факторингу до боржників-фізичних осіб. На підставі виявлених в ході перевірки порушень відповідачем винесено розпорядження № 256/42/5/4/3-ФК від 15 квітня 2011 року про усунення порушень вимог законодавства України про фінансові послуги. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що укладені позивачем договори факторингу не відповідають приписам чинного законодавства, оскільки боржниками за вказаними угодами про відступлення права грошової вимоги є фізичні особи, що є порушенням чинного законодавства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Цивільний кодекс України, який має вищу юридичну силу ніж Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009 року, не містить обмеження щодо особи, право вимоги грошових коштів до якої відступлене за договором факторингу, на відміну від вказаного положення, відтак підлягають застосуванню приписи Цивільного кодексу України. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до положень статті 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено право на здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Статтею 23 цього Закону передбачено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється: щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого постановою КМУ від 03.02.2010 року № 157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах , визначених законодавством. Таким чином, зазначеним законом визначено, що виключне право та/або обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюється законами та нормативно-правовими актами державного органу, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг. Пунктом 1 Положення про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 231 від 03 квітня 2009 року, визначено, що до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників-суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною ( позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями ( боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи. Частиною другою статті 10 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, міститься інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Зазначене свідчить, що висновки суду апеляційної інстанції зроблено без урахування наведених вимог закону. Висновки суду першої інстанції ґрунтуються на встановлених по справі обставинах та правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону або змінено помилково. Керуючись статтями 160, 167, 220, 222, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Касаційну скаргу Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України задовольнити. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року скасувати. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 вересня 2011 року залишити в силі. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України, у строк та у порядку, визначеними статтями 237 - 2391 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/37709890
  25. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/7303/15 Головуючий у 1-й інстанції: Шулежко В.П. Суддя-доповідач: Грибан І.О. УХВАЛА Іменем України 14 січня 2016 року м. Київ Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючий-суддя Грибан І.О. судді Беспалов О.О., Парінов А.Б. за участі : секретар с/з Артюхіна М.А. розглянув в судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у місті Києві, державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві Сипчу Крістіни Миколаївни, за участю третіх осіб: Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект", Товариства з обмеженою відповідальністю "Бі-майно" про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування запису - ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся в суд з позовом до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у місті Києві, державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві Сипчу Крістіни Миколаївни, в якому ( з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) просив: - визнати протиправним та скасувати рішення № 19557473 від 24.02.2015 року Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Марченка Олександра Анатолійовича про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», на підставі якого Державний реєстратор Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві Сипчу Крістіна Миколаївна внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 8839305 від 19.02.2015 року про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на підставі Договору іпотеки №86077 від 21.05.2008р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком Дмитром Васильовичем 21.05.2008 року за реєстровим №1077 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.02.2015 року; - визнати протиправним та скасувати запис державного реєстратора Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Сипчу Крістіни Миколаївни, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 8839305 від 19.02.2015 року про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на підставі Договору іпотеки №86077 від 21.05.2008р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком Дмитром Васильовичем 21.05.2008 року за реєстровим №1077 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.02.2015 року. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 жовтня 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення № 19557473 від 24.02.2015 року Державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Марченка Олександра Анатолійовича про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-колект», на підставі якого Державний реєстратор Реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві Сипчу Крістіна Миколаївна внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 8839305 від 19.02.2015 року про державну реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-колект» на підставі Договору іпотеки №86077 від 21.05.2008р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком Дмитром Васильовичем 21.05.2008 року за реєстровим №1077 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.02.2015 року. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції третя особа, Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект", подала апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи порушення норм матеріального і процесуального права, просив оскаржувану постанову скасувати, та ухвалити нову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Сторони, належним чином повідомлені, в судове засідання на апеляційний розгляд не з'явилися. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення справи, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін. Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини даної справи, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що 21.05.2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11349238000, відповідно до умов якого Банк надав Позичальнику кредит у розмірі 143 820,00 доларів США, а Позичальник зобов'язався в порядку та на умовах, передбачених Кредитним договором повернути кредит та сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» укладено Договір іпотеки №86077 від 21.05.2008 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком Д.В. Відповідно до умов Договору іпотеки в іпотеку передана квартира АДРЕСА_2, загальною площею 70,5 кв. м, житловою площею 42,20 кв. м., і складається з 3 (трьох) житлових кімнат. В подальшому, АКІБ «УкрСиббанк» відступив ТОВ «Кей-Колект», відповідно до Договору факторингу від 12.12.2011 р. № 1 та Договору відступлення прав вимоги за договорами іпотеки до ОСОБА_3 за зобов'язаннями по Кредитному договору № 11349238000 від 21.05.2008 р. 19.02.2015 р. ТОВ «Кей-Колект» звернулось до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. Державним реєстратором прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Марченком О.А. прийнято рішення № 19557473 від 24.02.2015 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «Кей-Колект». Згідно витягу №34076554 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24.02.2015р. державним реєстратором Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Сипчу К.М. внесено відповідний запис за № 8839305 від 19.02.2015 року про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на підставі Договору іпотеки №86077 від 21.05.2008 р. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність рішення державного реєстратора № 19557473 від 24.02.2015 року. Колегія суддів, надаючи правову оцінку обставинам даної справи, звертає увагу на наступне. Спеціальним законом, що визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень є Закон України від 01.07.2004 р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон №1952-IV). Відповідно до ст.ст. 2, 3 Закону №1952-IV, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону №1952-IV державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав. Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; внесення записів до Державного реєстру прав; видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Частиною третьою ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Процедура проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна передбачена Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.10. 2013р. № 868 (далі - Порядок №868). Пунктом 13 вказаного Порядку передбачено, що заявник подає разом із заявою органові державної реєстрації прав, нотаріусові, особі, зазначеній у пункті 1.1 цього Порядку, необхідні для державної реєстрації прав документи, визначені цим Порядком, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату адміністративного збору. Відповідно до п. 35 Порядку №868 під час проведення державної реєстрації речових прав заінтересованою особою є власник, інший правонабувач або сторона правочину, відповідно до якого виникли речові права. Для проведення державної реєстрації речових прав необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення таких прав на нерухоме майно, та інші документи (п. 36 Порядку №868). У відповідності до п. 46 Порядку №868 для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Судом першої інстанції встановлено, що до заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ТОВ «Кей-Колект» подало державному реєстратору, зокрема, договір про відступлення права вимоги № 4769 від 12.12.2011 р., договір факторингу від 12.12.2011 р., договір іпотеки №86077 від 21.05.2008 р., договір споживчого кредиту №1134923800 від 21.05.2008 р., повідомлення Укрпошта про вручення від 14.07.2014 р. Відповідно до ч.1 ст.3 ЗУ «Про іпотеку» від 5.06.2003р. №898-IV (далі - Закон №898-IV) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Як визначено в абз.1 ст.33 Закону України №898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Частиною 3 ст. 33 Закону № 898-IV передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Статтею 36 Закону № 898 передбачено можливість позасудового врегулювання, а саме сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимо