Search the Community

Showing results for tags 'юрисдикция'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 680 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 757/75153/17-ц Провадження № 14-381цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Публічне акціонерне товариство «Банк Форум» (далі - ПАТ «Банк Форум»), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року у складі колегії суддів Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. у цивільній справі за позовом Фонду до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ «Банк Форум», про відшкодування шкоди та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року Фонд звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з відповідачів на його користь 1 989 777 893,67 грн на відшкодування шкоди на підставі частини п'ятої статті 52 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 13 березня 2014 року № 135 ПАТ «Банк Форум» віднесено до категорії неплатоспроможних, а 14 березня 2014 року виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення про запровадження тимчасової адміністрації та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк Форум» по 13 червня 2014 року. 16 червня 2014 року виконавчою дирекцію Фонду відповідно до постанови Правління НБУ від 13 червня 2014 року № 355, якою відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк Форум», призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ «Банк Форум». Позивач зазначав, що під час здійснення процедури ліквідації ПАТ «Банк Форум» установлено, що відповідно до затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 16 вересня 2014 року № 197/14 «Про затвердження переліку (реєстру) вимог кредиторів ПАТ «Банк Форум», акцептованих уповноваженою особою Фонду, розмір зобов'язань ПАТ «Банк Форум» перед кредиторами складає 9 159 106 871,54 грн. Також під час ліквідації ПАТ «Банк Форум» установлено, що оціночна (ринкова) вартість його ліквідаційної маси складає 7 169 328 977,87 грн. Отже, недостатність майна ПАТ «Банк Форум» для покриття вимог кредиторів банку складає 1 989 777 893,67 грн. На думку позивача, дії та бездіяльність відповідачів призвели до заподіяння шкоди кредиторам та банку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду з цим позовом, яка сплинула через три роки з часу введення тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк Форум» 14 березня 2014 року - відповідно 15 березня 2017 року, коли позивач у межах своїх повноважень міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила. Крім того, позивачем не надано доказів того, що відповідачі повинні нести відповідальність за прийняті боржником всупереч інтересам банку рішення щодо припинення виконання боржником зобов`язань перед банком за кредитними договорами. Позивачем не надано доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між негативними результатами претензійно-позовної роботи ПАТ «Банк Форум» і винними діями відповідачів. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що позов Фонду до відповідачів як пов'язаних у розумінні статті 52 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську дільність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) із банком осіб за своїм суб'єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв'язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, а позивач не позбавлений права на звернення до належного господарського суду. Короткий зміст вимог, наведених у касаційних скаргах У травні 2018 року ОСОБА_13 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У вересні 2018 року ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 подали до Верховного Суду касаційні скарги на постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018року, в яких просили скасувати оскаржуване судове рішення та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_13 Касаційну скаргумотивовано тим, що господарським судам підсудні не всі справи у спорах між юридичною особою та її посадовими особами, а виключно ті, які подані: спеціальним суб`єктом - власником (учасником, акціонером) такої юридичної особи; такі позови подані власником юридичної особи в її інтересах. При цьому необхідно звернути увагу, що інститут звернення до суду в інтересах іншої особи суттєво відрізняється від інституту представництва та регулюються різними нормами процесуального права. Вважає, що суд першої інстанції правомірно розглянув справу в порядку цивільного судочинства. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_12 Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі. Фонд звернувся до суду саме до пов'язаних осіб, а не до посадових осіб ПАТ «Банк Форум» відповідно і за суб'єктною складовою відповідачів на такий позов не може розповсюджуватись юрисдикція господарських судів. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_14 Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі. Фонд звернувся до суду саме до пов'язаних осіб, а не до посадових осіб ПАТ «Банк Форум» відповідно і за суб'єктною складовою відповідачів на такий позов не може розповсюджуватись юрисдикція господарських судів. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_18 Касаційну скаргумотивовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі, оскільки розгляд цієї справи належить розглядати у порядку цивільного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 26 вересня, 01 жовтня, 23 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Позовна заява подана Фондом до суду 14 грудня 2017 року (т. 1, а. с. 2). Як підставу цього позову позивач зазначив спричинення збитків самому банку та його кредиторам внаслідок незаконних дій та рішень керівництва ПAT «Банк Форум» щодо спрямування господарської діяльності останнього. Апеляційний суд при прийнятті оскаржуваного судового рішення врахував, що Фонд пред`явив цей позов до пов`язаних з ПAT «Банк Форум» осіб, зокрема його керівників та членів керівних органів (спостережної ради, правління, головного бухгалтера тощо), тобто посадових осіб банку. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 рокупровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. На час вирішення питання про відкриття провадження у справі процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб`єктною підсудністю відповідно до ЦПК України та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 03 жовтня 2017 року. Зокрема, частинами першою та другою статті 4 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року проголошується, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначені категорії справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Зокрема, у пункті 12 частини першої вказаної статті встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. За захистом інтересів ПAT «Банк Форум» звернувся Фонд як ліквідатор банку. Згідно із частиною шостою статті 77 Закону № 2121-III Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону № 4452-VI. У пункті 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI визначено, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку. За змістом пункту 1 частини другої статті 37, частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, та з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб. Згідно із частиною першою статті 52 Закону № 2121-III пов`язаними з банком особами є контролери банку; особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи; особи, які мають істотну участь у споріднених та афілійованих особах банку; керівники юридичних осіб та керівники банків, які є спорідненими та афілійованими особами банку, керівник служби внутрішнього аудиту, керівники та члени комітетів цих осіб; асоційовані особи фізичних осіб, зазначених у пунктах 1-6 цієї частини; юридичні особи, в яких фізичні особи, зазначені в цій частині, є керівниками або власниками істотної участі; будь-яка особа, через яку проводиться операція в інтересах осіб, зазначених у цій частині, та на яку здійснюють вплив під час проведення такої операції особи, зазначені в цій частині, через трудові, цивільні та інші відносини. Отже, ліквідатор (у цьому випадку Фонд, у тому числі в особі керівника ліквідаційної процедури - його уповноваженої особи) з дня свого призначення отримав можливість самостійного прийняття рішень щодо використання майнових активів банку та розпорядження ними, управління банком та керівництва його господарською діяльністю, що підтверджує його право і на звернення до суду з позовом від імені банку. Це підтверджується повноваженнями Фонду та його уповноваженої особи, передбаченими частиною п`ятою статті 52 Закону № 4452-VI, у разі недостатності майна банку звертатися до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки Фонд на час ліквідації банку здійснює управління та розпорядження його майном, що за своєю суттю властиво для власника юридичної особи, спір між Фондом і посадовими особами банку про відшкодування заподіяної третій особі шкоди має розглядатися за правилами господарського судочинства. Окрім того, предметом перевірки національними судами у цій справі є акти (рішення) органів управління банку та їх посадових і службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, а також господарські операції банку, що відповідає завданню саме господарського судочинства. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19 червня 2018 року у справі № 14-204цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-404цс18 і підстав для відступу від них не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав, що позов Фонду до відповідачів як пов`язаних у розумінні статті 52 Закону № 2121-IIIз ПAT «Банк Форум» осіб за своїм суб`єктним складом (справа у спорі між юридичною особою та її посадовими особами, повноваження яких припинені у зв`язку із розпочатою процедурою ліквідації банку) відноситься до юрисдикції господарських судів, у зв`язку із чим правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), роз`яснивши позивачу право на звернення до належного господарського суду. З огляду на наведене касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 є необґрунтованими, а постанова апеляційного суду - такою, що прийнята з додержанням норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 08 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 925/138/18 Провадження № 12-74гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства «Агротрейд Групп» (далі - ПП «Агротрейд Групп») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 лютого 2019 року (судді Козир Т. П., Коробенко Г. П., Тищенко А. І.) за скаргою ПП «Агротрейд Групп» на рішення та дії приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Плесюка Олексія Степановича у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Седна-Агро» (далі - ТОВ «Седна-Агро») до ПП «Агротрейд Групп» про стягнення 1 276 983,07 грн заборгованості та санкцій. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст наведених у скарзі вимог 1.1. У листопаді 2018 року ПП «Агротрейд Групп» звернулося до Господарського суду Черкаської області із скаргою на дії та рішення виконавця Плесюка О. С., у якій просило: визнати незаконною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Плесюка О. С. від 10 жовтня 2018 року про стягнення з ПП «Агротрейд Групп» основної винагороди приватного виконавця в сумі 103 510,71 грн; визнати незаконними дії виконавця Плесюка О. С. у виконавчому провадженні № 57327320 щодо пред`явлення до примусового виконання постанови від 10 жовтня 2018 року про стягнення з ПП «Агротрейд Групп» основної винагороди приватного виконавця в сумі 103 510, 71 грн; зобов`язати виконавця Плесюка О . С. повернути ПП «Агротрейд Групп» незаконно стягнуту основну винагороду у виконавчому провадженні № 57327320 на вказану суму. 1.2. Скаргу мотивовано порушенням приватним виконавцем приписів статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», статей 40, 45 Закону України «Про виконавче провадження» щодо підстав та порядку визначення розміру основної винагороди приватного виконавця. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 грудня 2018 року (суддя Скиба Г. М.) визнано незаконною та скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Плесюка О. С. від 10 жовтня 2018 року про стягнення з ПП «Агротрейд Групп» основної винагороди приватного виконавця в сумі 103 510, 71 грн; визнано незаконними дії виконавця Плесюка О. С. у виконавчому провадженні № 57327320 щодо пред`явлення до примусового виконання постанови від 10 жовтня 2018 року про стягнення з ПП «Агротрейд Групп» основної винагороди приватного виконавця в сумі 103 510,71 грн; зобов`язано виконавця Плесюка О. С. повернути ПП «Агротрейд Групп» незаконно стягнуту основну винагороду у виконавчому провадженні № 57327320 в сумі 103 510,71 грн. 2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 25 лютого 2019 року скасовано ухвалу Господарського суду Черкаської області від 27 грудня 2018 року, провадження у справі за скаргою ПП «Агротрейд Групп» на рішення та дії виконавця Плесюка О . С. закрито. 2.3. Суд апеляційної інстанції вказав на те, що Закон України «Про виконавче провадження» встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору (основної винагороди) та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. У квітні 2019 року ПП «Агротрейд Групп» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 лютого 2019 року повністю та залишити в силі ухвалу Господарського суду Черкаської області від 27 грудня 2018 року у цій справі. 3.2. Скаржник, з огляду на приписи частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що скарга на дії та постанову приватного виконавця про стягнення основної винагороди підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. 3.3. За доводами скаржника, суд не взяв до уваги те, що постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди була прийнята в межах виконавчого провадження, відкритого на виконання рішення господарського суду, та стягнення за якою до закриття цього провадження не відбулось. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПП «Агротрейд Групп» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 лютого 2019 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 15 травня 2019 року справу № 925/138/18 разом із касаційною скаргою ПП «Агротрейд Групп» передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 4.2. Ухвалою від 30 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 925/138/18 та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 5.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 3 липня 2018 року у справі № 925/138/18 позов ТОВ «Седна-Агро» задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 553 469,30 грн основного боргу, 314 786,00 грн - 30% річних, 112 548,53 грн втрат від інфляції, 27 845,55 грн пені, 15 129,74 грн судового збору та 11 328,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. 5.2. 27 вересня 2018 року на примусове виконання цього рішення виданий наказ, який позивач пред`явив для примусового виконання приватному виконавцю Плесюку О.С. 5.3. Постановою приватного виконавця Плесюка О. С. від 1 жовтня 2018 року (ВП №57327320) було відкрито виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду Черкаської області № 925/138/18, а пунктом 3 цієї ж постанови ухвалено стягнути з боржника виконавчий збір/основну винагороду приватного виконавця у розмірі 103 510,71 грн. 5.4. 10 жовтня 2018 року приватний виконавець Плесюк О. С. прийняв постанову про стягнення з боржника основної винагороди в сумі 103 510,71 грн. 5.5. У подальшому приватний виконавець та сторони звернулись до суду із заявою про затвердження мирової угоди в процесі виконання судового рішення, відповідно до якої відповідач зобов`язався погасити борг згідно з узгодженим сторонами графіком. 5.6. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 2 листопада 2018 року затверджено мирову угоду, укладену 2 листопада 2018 року від імені кредитора та боржника. 5.7. У зв`язку із затвердженням судом мирової угоди приватний виконавець 2 листопада 2018 року прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу суду у справі № 925/138/18. 5.8. 6 листопада 2018 року приватний виконавець Плесюк О. С. подав приватному виконавцю Недоступу Д. М. заяву про примусове виконання рішення - постанови приватного виконавця від 10 жовтня 2018 року (ВП № 57327320). 5.9. Приватний виконавець Недоступ Д. М. 8 листопада 2018 року відкрив виконавче провадження ВП № 57633911 з примусового виконання постанови приватного виконавця Плесюка О. С. від 10 жовтня 2018 року (ВП № 57327320) щодо стягнення з ПП «Агротрейд Групп» 103510,71 грн основної винагороди приватного виконавця. 5.10. Не погодившись із постановою приватного виконавця Недоступа Д. М., боржник оскаржив її в порядку адміністративного судочинства до Черкаського окружного адміністративного суду (справа № 2340/4791/18). Наразі провадження у справі № 2340/4791/18 зупинено до розгляду апеляційної скарги у цій справі. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 6.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України). 6.4. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних та приватних виконавців. 6.5. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 6.6. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. 6.7. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 6.8. Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження», згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 6.9. При цьому частиною другою статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. 6.10. З наведених норм права вбачається, що Законом України «Про виконавче провадження» встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору (основної винагороди) та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 6.11. Аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17 (провадження № 12-246гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 910/22695/13 (провадження № 12-277гс18), від 7 лютого 2019 року у справі № 927/769/16 (провадження № 12-273гс18). 6.12. З огляду на викладене та враховуючи приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та закриття провадження у справі за скаргою ПП «Агротрейд Групп» на рішення та дії приватного виконавця з примусового виконання постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 7.2. З огляду на викладене, постанова суду апеляційної інстанції у цій справі підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Приватного підприємства «Агротрейд Групп» залишити без задоволення. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 925/138/18 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа 817/1855/17 Провадження № 11-371апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом заступника військового прокурора Західного регіону України (далі - заступник військового прокурора) до Державного підприємства «Сарненське лісове господарство» (далі - ДП «Сарненське лісове господарство»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державна екологічна інспекція у Рівненській області (далі - Інспекція), про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування лісорубного квитка за касаційною скаргою заступник військового прокурора на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2019 року (судді Качмар В. Я.,Мікула О. І., Курилець А. Р.), УСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року заступник військового прокурора звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії щодо видачі лісорубного квитка від 23 червня 2017 року № 455344 серії 02 ЛКБ у частині проведення рубок у кварталі 32 (виділи 12,1, 15,1, 18,1, 19,1, 21,1) Страшівського лісництва, а також визнати протиправним і скасувати зазначений лісорубний квиток у вказаній частині. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем видано лісорубний квиток з порушенням вимог законодавства, чим порушено порядок та підстави рубок лісу, а тому оспорюваний квиток є протиправним та підлягає скасуванню. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 28 лютого 2018 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії ДП «Сарненське лісове господарство» щодо видачі лісорубного квитка в частині проведення рубок у кварталі 32 (виділи 12,1, 15,1, 18,1, 19,1, 21,1) Страшівського лісництва. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 січня 2019 року рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року скасував та закрив провадження у цій справі, оскільки ДП «Сарненське лісове господарство» у межах цього спору є не суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а суб`єктом господарювання державної форми власності, а тому його рішення чи дії не можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства. До того ж позивач жодним чином з посиланням на норми законодавства не обґрунтував, повноваження якого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування були делеговані відповідачу у спірному випадку. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, заступник військового прокурора подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. На обґрунтування вимог касаційної скарги заступник військового прокуроранаголосив на тому, що відповідач, видаючи лісорубний квиток, що є дозвільним документом (спеціальним дозволом на заготівлю деревини), виконував публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень органу виконавчої влади з питань лісового господарства. Вказане підтверджується положеннями чинного законодавства, а тому звернення позивача до суду з позовом у порядку адміністративного судочинства є правомірним. У відзиві на касаційну скаргу ДП «Сарненське лісове господарство» просило залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зокрема, ДП «Сарненське лісове господарство» зазначає, що воно є суб`єктом господарювання державної власності, а тому його дії та рішення не можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника військового прокурора, а ухвалою від 10 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки заступник військового прокурора оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких міркувань. Суди попередніх інстанцій установили, що в період з 19 липня по 1 серпня 2017 року Інспекцією на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 26 червня 2017 року про надання дозволу на проведення перевірки щодо дотримання працівниками ДП «Сарненське лісове господарство» упродовж 2016 року вимог Лісового кодексу України (далі - ЛК), Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших нормативних актів, що регулюють діяльність у сфері природоохоронного та іншого законодавства про охорону, захист, використання та відтворення лісів під час проведення лісозаготівельних робіт з рубки дерев, наказу Інспекції від 11 липня 2017 року № 226 та направлення на перевірку від цієї ж дати № 205, проведено позапланову перевірку ДП «Сарненське лісове господарство», за наслідками якої складено відповідний акт перевірки. Актом перевірки зафіксовано порушення щодо проведення рубки лісу на підставі виданого лісорубного квитка, а саме: у кварталі 32 (виділи 12,1, 15,1, 18,1, 19,1, 21,1) Страшівського лісництва на площі 0,6 га проведено рубку під назвою «Розширення доріг лісогосподарського призначення». У спеціальному дозволі вказано систему рубок як «інші рубки, пов`язані з веденням лісового господарства» на підставі «виробничо-фінансового плану на 2016 рік». Матеріалами лісовпорядкування, розчистку квартальної просіки в кварталі 32 (у виділах 12,1, 15,1, 18,1, 19,1, 21,1 Страшівського лісництва не запроектовано, тобто вирубку проведено на порушення підпунктів 2, 3 частини другої статті 19 ЛК, пункту 52 Правил поліпшення якісного складу лісів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 12 травня 2007 року № 724 (далі - Правила). Звертаючись до суду з позовом, заступник військового прокурора вказав, що ДП «Сарненське лісове господарство» шляхом видачі всупереч вимогам законодавства лісорубного квитка неправомірно узаконено самовільні рубки лісу, чим порушено визначений законом порядок та підстави рубок лісу. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою КМУ від 8 жовтня 2014 року № 521 (далі - Положення), Державне агентство лісових ресурсів України (далі - Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, у структуру Держлісагентство входить Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства, якому підвідомче ДП «Сарненське лісове господарство». Держлісагентство відповідно до покладених на нього завдань організовує видачу в установленому порядку спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів (підпункт 11 пункту 4 Положення). За змістом статті 69 ЛК спеціальне використання лісових ресурсів на виділеній лісовій ділянці проводиться за спеціальним дозволом - лісорубним квитком або лісовим квитком, що видається безоплатно. Спеціальний дозвіл на заготівлю деревини в порядку рубок головного користування видається органом виконавчої влади з питань лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізовує державну політику у сфері лісового господарства. Спеціальний дозвіл на інші види спеціального використання лісових ресурсів видається власниками лісів або постійними лісокористувачами. Форми спеціальних дозволів і порядок їх видачі затверджуються КМУ. Згідно з пунктами 2 та 3 Порядку видачі спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів, затвердженого постановою КМУ від 23 травня 2007 року № 761, (далі - Порядок) лісорубний або лісовий квиток є основним документом, на підставі якого: здійснюється спеціальне використання лісових ресурсів; ведеться облік дозволених до відпуску запасів деревини та інших продуктів лісу, встановлюються строки здійснення лісових користувань та вивезення заготовленої продукції, строки і способи очищення лісосік від порубкових решток, а також облік природного поновлення лісу, що підлягає збереженню; ведеться облік плати, нарахованої за використання лісових ресурсів. Лісорубний квиток видається органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами Держлісагентства на заготівлю деревини під час проведення рубок головного користування на підставі затвердженої в установленому порядку розрахункової лісосіки. Відповідно до положень пункту 3.1 статті 3 Статуту ДП «Сарненське лісове господарство», затвердженого наказом Держлісагентства від 1 лютого 2017 року № 31, ДП «Сарненське лісове господарство» створено з метою, зокрема, ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів. Пунктом 8 Порядку передбачено, що лісовий квиток видається власником лісів або постійним лісокористувачем. Лісорубний або лісовий квиток може бути анульований за рішенням органів Держлісагентства, власників лісів або постійних лісокористувачів, які видали квиток, відповідно до закону, а також у випадках, передбачених Законом України від 6 вересня 2005 року № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 2806-IV). Відповідно до пункту 132 додатку до Закону України від 19 травня 2011 року № 3392-VI «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» спеціальний дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів (лісорубний квиток, ордер, лісовий квиток) віднесений до дозвільного документа. Дозвільний орган, що видав документ дозвільного характеру, може звернутися до адміністративного суду з позовом про застосування заходу реагування у виді анулювання документа дозвільного характеру (абзац п`ятий частини сьомої статті 4-1 Закону № 2806-IV). Аналіз наведених норм права у взаємозв`язку дає підстави вважати, що ДП «Сарненське лісове господарство», видаючи лісорубний квиток у спірних відносинах, що є дозвільним документом (спеціальними дозволом на заготівлю деревини), діяло як дозвільний орган. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. За таких обставин постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2019 рокупідлягає скасуванню, а справа - передачі до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 243, 341, 349, 353, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу заступника військового прокурора Західного регіону України задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 січня 2019 рокускасувати. 3. Адміністративну справу за позовом заступника військового прокурора Західного регіону України до Державного підприємства «Сарненське лісове господарство», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державна екологічна інспекція у Рівненській області, про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування лісорубного квитка направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2019 року м . Київ Справа № 826/16025/18 Провадження № 11-471апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Каращук Катерини Леонідівни (далі - приватний виконавець), треті особи: Акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - Банк), Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Еверест Істейт», про визнання дій протиправними, скасування рішень та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року (суддя Пащенко К. С.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року (судді Лічевецький І. О., Мельничук В. П., Земляна Г. В.), УСТАНОВИЛА: 2 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: - визнати незаконними та протиправними дії приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження № 57260656; - скасувати постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 19 вересня 2018 року № 57260656 та від 21 вересня 2018 року про накладення арешту на майно боржника; - зобов`язати приватного виконавця повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття його до виконання та скасувати інші вжиті виконавцем заходи щодо примусового виконання ухвали Апеляційного суду міста Києва від 5 вересня 2018 року. Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що 25 вересня 2018 року Апеляційним судом міста Києва постановлено ухвалу (№ 796/165/2018) про надання дозволу на виконання рішення Арбітражного суду (м. Гаага, Королівство Нідерландів) від 2 травня 2018 року у справі ПТС № 2015-36 про стягнення сум з боржника - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації як компенсацію за відповідне нерухоме майно. Цьому передувало задоволення цим же судом ухвалою від 5 вересня 2018 року клопотання про вжиття заходів щодо забезпечення позову. На виконання цієї ухвали суду приватний виконавець відкрив виконавче провадження та всупереч резолютивній частині згаданої вище ухвали та вимогам Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (який набрав чинності з 5 жовтня 2016 року і діяв на дату звернення до суду з цим позовом; далі - Закон № 1404-VIII) прийняв постанову про накладення арешту на всі прості іменні акції Банку, частина яких перебуває у власності ОСОБА_1 , хоч він і не є боржником у цьому виконавчому провадженні. Крім того, у постанові про відкриття виконавчого провадження та накладення арешту зазначено лише частину резолютивної частини ухвали суду апеляційної інстанції, що призвело до фактичної зміни змісту судового рішення. До того ж за правилами пункту 2 частини другої статті 5 зазначеного Закону приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання згаданої вище ухвали, адже боржником за нею є держава - Російська Федерація. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 9 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ухвалюючи такі рішення, суди дійшли висновку, що цей спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства. Не погодившись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення щодо відмови у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для розгляду. Незгода скаржника з висновками судів про непоширення юрисдикції адміністративного суду на цю справу обґрунтована тим, що ні стаття 74 Закону № 1404-VIII, яка регламентує порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби, ні положення статей 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та статті 287 КАС не визначають порядок оскарження дій та рішень виконавця особою, яка не є учасником виконавчого провадження, зокрема і до суду, який видав виконавчий документ. Тому на підставі пункту 1 частини першої статті 19 КАС цей позов має розглядатися саме судом адміністративної юрисдикції. Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Із матеріалів справи вбачається, що в провадженні Апеляційного суду міста Києва перебувала справа № 796/165/2018 за заявою ТОВ «Еверест Істейт», Приватного підприємства «Едельвейс-2000», Приватного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Фортуна», ПАТ «ЮБК-Інвест», ТОВ «Нива Тур», ТОВ «Iммe», Приватного підприємства «Планета», ТОВ «Крим дівелопмент», ПАТ «Аеробуд», ТОВ «Приватофіс», ТОВ «Дайріс», ТОВ «Ділайн ЛТД», ТОВ «Телерадіокомпанія «Жиса», ТОВ «Приватленд», ТОВ з іноземними інвестиціями «Дан-панорама», ТОВ «Санаторій «Енергетик», ТОВ «Компанія з управління активами «Фінансовий капітал», ТОВ «Компанія з управління активами «Фінансовий вектор», ОСОБА_2 про визнання та надання дозволу на виконання рішення Арбітражного суду (м. Гаага, Королівство Нідерландів) від 2 травня 2018 року у справі ПТС № 2015-36 про стягнення сум з боржника - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації як компенсацію за відповідне нерухоме майно. У названій справі Апеляційним судом міста Києва постановлено: - ухвалу від 5 вересня 2018 року про задоволення клопотання про вжиття заходів забезпечення позову; - ухвалу від 25 вересня 2018 року про надання дозволу на виконання рішення Арбітражного суду (м. Гаага, Королівство Нідерландів) від 2 травня 2018 року у справі ПТС № 2015-36. На виконання ухвали про вжиття заходів забезпечення позову 19 вересня 2018 року постановою приватного виконавця відкрито виконавче провадження № 57260656 та постановою від 21 вересня 2018 року накладено арешт на майно, зокрема і на те, яке знаходиться у власності ОСОБА_1 . Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Адміністративною справою у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Частиною першою статті 59 Закону№ 1404-VIII передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. З аналізу наведених норм права слід дійти висновку, що для спорів про зняття арешту з майна, яке особа (не боржник у виконавчому провадженні) вважає своїм, встановлено певний порядок судового вирішення. ЦПК передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства(частина перша статті 19 цього Кодексу). Спори, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, та про зняття такого арешту розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК позови про зняття арешту з майна пред`являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. Таким чином, спір, який виник між позивачем та органом державної виконавчої служби (у тому числі із її посадовими і службовими особами), з приводу зняття арешту з нерухомого майна не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судами загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (провадження № 14-299цс18). Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій, зважаючи на суть спірних правовідносин та їхній суб`єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 та необхідність захисту його прав у порядку цивільного судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки відмова у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 жовтня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 вересня 2019 року м. Київ Справа № 808/973/18 Провадження № 11-397апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Запорізької митниці Державної фіскальної служби (далі - Митниця) до Благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю» про зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Митниці на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року (судді Коршун А. О., Панченко О. М., Чепурнов Д. В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2018 року Митниця звернулася до адміністративного суду з позовом, у якому просила зобов`язати Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю» сплатити витрати за зберігання товарів на складі Митниці у розмірі 298 тис. 762 грн 69 коп. Обґрунтовуючи позовні вимоги, Митниця зазначила, що згідно з актом приймання-передачі від 27 вересня 2017 року митний орган прийняв від Благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю» майно на відповідальне зберігання. Однак, після митного оформлення товару він не міг бути виданий відповідачу через відсутність оплати за зберігання відповідно до приписів Порядку відшкодування витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 15 червня 2012 року № 731 (далі - Порядок № 731). Митницею було направлено на адресу відповідача лист із проханням відшкодувати витрати митного органу за зберігання товарів, у відповідь на який відповідач повідомив про відсутність його провини у затримці митних оформлень та про направлення відповідного листа до Прем`єр-міністра України з проханням не враховувати час проведення службового розслідування Національної поліції в Запорізькій області в обрахунок витрат митними органами. Митниця зазначила, що плата за зберігання товарів на складі склала 298 тис. 762 грн 69 коп. і до цього часу залишається несплаченою, у зв`язку з чим позивач вимушений звернутися до суду. У ході розгляду справи суди встановили, що Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю» зареєстровано як юридичну особу 22 квітня 2003 року, код ЄДРПОУ 26374146, основним видом діяльності якої є надання іншої соціальної допомоги без забезпечення проживання. 10 травня 2017 року за митною декларацією типу ТР 81 АА від 5 травня 2017 року № UА500030/2017/005936 до зони діяльності Митниці надійшов вантаж гуманітарної допомоги, отримувач - Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю», м. Запоріжжя, вул. Якова Новицького, 11, відправник (донор) - ОСОБА_1 , мол. Церква Христова, Української місії 2934 Moore Street Cierci , Арканзас 72143 США. На підставі поданого отримувачем вантажу до митного поста «Запоріжжя аеропорт» Митниці єдиного уніфікованого документа на розміщення та тимчасове зберігання товарів на складі гуманітарної допомоги № 003/2017/СГД із засвідченими ним копіями відповідних документів, зазначені товари гуманітарної допомоги для їх тимчасового зберігання було розміщено на складі організації - отримувача гуманітарної допомоги і визначено строк тимчасового зберігання до 7 серпня 2017 року. 22 травня 2017 року за митною декларацією типу ТР 81 АА від 20 травня 2017 року № UА 205010/2017/001990 до зони діяльності Митниці надійшов вантаж гуманітарної допомоги, отримувач -Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю» м. Запоріжжя, вул. Якова Новицького, 11, відправник - EVANGELISCH-MENNONITISCH FREIKIRCHE e. OSNINGSTR. 87 33605 BIELEFELD, DEUTSCHLAND. 23 травня 2017 року на підставі поданого отримувачем вантажу до митного поста «Запорізький аеропорт» Митниці єдиного уніфікованого документа на розміщення та тимчасове зберігання товарів на складі гуманітарної допомоги № 004/2017/СГД із засвідченими ним копіями відповідних документів, зазначені товари гуманітарної допомоги для їх тимчасового зберігання було розміщено на складі організації -отримувача гуманітарної допомоги і встановлено строк тимчасового зберігання до 20 серпня 2017 року. У зв`язку із затримкою надання рішення Міністерства соціальної політики України (далі - Мінсоцполітики) про визнання вищезазначених товарів гуманітарним вантажем за зверненням позивача строк тимчасового зберігання товарів було продовжено на 30 днів, але у подальшому, через відсутність на час закінчення строків тимчасового зберігання вищезазначених товарів наказу Мінсоцполітикипро визнання зазначених товарів гуманітарною допомогою, що у свою чергу виключало можливість їх декларування до відповідного митного режиму та вивезення за межі митної території України, 22 вересня 2017 року Митниця (поклажодавець) та Благодійний фонд «Ветерани Чорнобиля» (зберігач) уклали договір зберігання № 13, умовами якого, серед іншого, передбачено, що поклажодавець передає, а зберігач приймає на безоплатне зберігання товари, що перебувають під митним контролем. Згідно з актами приймання-передачі майна від 27 вересня 2017 року товари було передано на склад Митниці. 11 вересня 2017 року наказом Мінсоцполітики № 1446 вказані вантажі було визнано гуманітарною допомогою, після чого Благодійним фондом «Ветерани Чорнобиля» продовжено отримання дозвільних документів інших контролюючих органів, і 20 жовтня 2017 року вантажі були оформлені у митному відношенні за МД № UА 500030/2017/005936 та № UА 205010/2017/001990, а 23 жовтня 2017 року відповідач звернувся до Митниці із заявою № 10/09, у якій через закінчення митного оформлення гуманітарних вантажів, які надійшли з США та Німеччини і були розміщені на складі митного органу, просив видати ці вантажі зі складу. Митницею було прийнято рішення про можливість видати вантажі зі складу після сплати відповідачем витрат за зберігання товарів на складі Митниці. Позивачем відповідно до вимог Порядку № 731 було направлено на адресу відповідача лист про зобов`язання сплатити витрати за зберігання товарів у сумі 298 тис. 762 грн 69 коп., розрахованих станом на 22 грудня 2017 року, але ця сума відповідачем у добровільному порядку не була сплачена. Запорізький окружний адміністративний суд рішенням від 22 серпня 2018 року позов задовольнив, зобов`язавши Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю» відшкодувати витрати за зберігання товарів на складі митниці у згаданій вище сумі. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції керувався тим, що з огляду на положення Митного кодексу України та Порядку № 731 видача товару зі складу митного органу можлива лише після відшкодування витрат за зберігання товарів на складах митних органів. При цьому фактичне перебування товару у складських приміщеннях відповідача, переданих йому (як зберігачу) митним органом (як поклажодавцем) відповідно до згаданого вище договору зберігання № 13, не дає підстави вважати, що після митного оформлення зазначеного товару та сплати відповідних митних платежів видача товару зі складу митного органу відбулася автоматично, оскільки обов`язковою умовою видачі зі складу зберігання є відшкодування витрат на їх зберігання митному органу, в розмірі та порядку передбаченому чинним законодавством. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 26 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), посилаючись на те, що спір між сторонами має розглядатися за правилами господарського, а не адміністративного судочинства. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, Митниця подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Скаргу мотивовано тим, що правовідносини, які виникають під час виконання Державною фіскальною службою України та її територіальними органами покладених на них завдань, є публічно правовими. У спірних правовідносинах, що стосуються зберігання товару на складі митниці, позивач виступає у якості суб`єкта владних повноважень і ці правовідносини виникли не з договору зберігання, а з положень Митного кодексу України та підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують статус Митниці й порядок відшкодування витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів.У зв`язку з наведеним, на переконання Митниці, спір у цій справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У відзиві на апеляційну скаргу Благодійний фонд «Ветерани Чорнобилю» заперечує проти її задоволення, посилаючись на правильність висновку апеляційного суду про господарський характер спору з приводу зберігання на митному складі товару, переміщеного на митну територію України, а відтак і неможливість його вирішення у порядку адміністративного судочинства. Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У статті 20 ГПК вказано, які саме справи підвідомчі господарським судам. Характерною рисою таких справ є їх зв`язок зі здійсненням економічної, господарської діяльності юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців. Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС у чинній редакції). Згідно з пунктами 1, 5 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. У пунктах 8, 9 частини першої статті 4 КАС надано такі визначення: позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Частиною першою статті 46 КАС передбачено, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. При цьому позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень (частина друга зазначеної статті КАС). Згідно з частиною четвертою статті 46 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, громадські об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності громадського об`єднання; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) громадського об`єднання; 3) про затримання іноземця або особи без громадянства чи примусове видворення за межі території України; 4) про встановлення обмежень щодо реалізації права на свободу мирних зібрань (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, коли право звернення до суду надано суб`єкту владних повноважень законом. Таким чином, суб`єкт владних повноважень може бути позивачем в адміністративній справі тільки у визначених законом випадках. У цій справі до суду звернулася юридична особа - Митниця з позовом до іншої юридичної особи - Благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю» з вимогами про зобов`язання сплатити витрати за зберігання товарів на складі Митниці, які були передані на її склад за актами приймання-передачі від 27 вересня 2017 року. Правовідносини між митницею і зберігачем регулюються Митним кодексом України. Згідно зі статтею 425 цього Кодексу взаємовідносини утримувача митного складу відкритого типу з особами, які розміщують товари на цьому складі, визначаються відповідним договором. Також передбачено відповідальність утримувача митного складу (стаття 428 Митного кодексу України). Тобто у цьому випадку Митниця як територіальний орган Державної фіскальної служби України, юридична особа публічного права, зазначає про існування між нею та відповідачем - юридичною особою правовідносин зі зберігання товару, переміщеного на митну територію України, та вказує на невиконаний цією особою обов`язок зі сплати витрат за зберігання товарів на складі митного органу. Таким чином, у цьому випадку між сторонами існують господарські правовідносини, адже спір виник з приводу зберігання на складі Митниці товару, переміщеного на митну територію України, тому він підлягає розгляду за правилами ГПК у господарському суді. Крім того, ця справа не підлягає розгляду в адміністративному поряду й з огляду на наведені вище положення статті 46 КАС, оскільки цією нормою не передбачено звернення суб`єкта владних повноважень з позовною заявою до юридичної особи з вимогами про зобов`язання сплатити витрати на їх зберігання товарів на митному складі. Не передбачено також і звернення у такому випадку органів Державної фіскальної служби України з позовом до адміністративного суду і в Митному кодексі України. Зважаючи на суб`єктний склад та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи Митниці про поширення на неї юрисдикції адміністративного суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки закриття апеляційним судом провадження у цій справі відповідає правильному застосуванню норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу Митниці слід залишити без задоволення, а постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Запорізької митниці Державної фіскальної служби залишити без задоволення. 2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 26 грудня 2018 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. С. Золотніков
  6. Постанова Іменем України 27 березня 2019 року м. Київ Справа № 711/4556/16-ц Провадження № 14-88 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - позичальник), Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірина Петрівна (далі також - нотаріус), про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ПАТ «Дельта Банк» на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року, ухвалене суддею Колодою Л. Д., й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Карпенко О. В., Гончар Н. І., Ювшина В. І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 16 травня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом,в якому з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог просив : 1.1. Визнати припиненими зобов`язання за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «Кредитпромбанк» із позивачем і посвідченим та зареєстрованим нотаріусом у реєстрі за № 9016 (далі - іпотечний договір). 1.2. Застосувати наслідки припинення іпотечного договору та зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження (далі - заборона відчуження) земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка), шляхом виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису № 6295098 та виключення з Державного реєстру іпотек запису № 5943254. 1.3. Зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачеві оригінал Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року (далі - державний акт). 1.4. Стягнути з ПАТ «Дельта Банк» 700 000 грн як відшкодування заподіяної моральної шкоди. 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 49.36/77/07-Сз (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі у сумі 700 000 грн терміном до 23 грудня 2019 року включно. 2.2. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ВАТ «Кредитпромбанк» цього ж дня уклало з позивачем іпотечний договір, відповідно до умов якого позивач передав в іпотеку банку земельну ділянку, а нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Крім того, згідно з іпотечним договором позивач передав банку оригінал державного акта. 2.3. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало з ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всі права й обов`язки кредитора за кредитним та іпотечним договорами. 2.4. 23 березня 2016 року позивач звернувся до ПАТ «Дельта Банк» про повернення йому оригіналу державного акта та про виключення записів про обтяження земельної ділянки у зв`язку з повним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором. 2.5. ПАТ «Дельта Банк» відмовилося виконати вимоги позивача. 2.6. Відмовою повернути оригінал державного акта ПАТ «Дельта Банк» заподіяло позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності, а тому ПАТ «Дельта Банк» має відшкодувати завдану моральну шкоду. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 18 жовтня 2016 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив частково : 3.1. Визнав припиненими зобов`язання за іпотечним договором. 3.2. Зобов`язав нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і Державного реєстру іпотек. 3.3. Зобов`язав ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта. 3.4. Відмовив у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди. 4. Мотивував рішення так : 4.1. Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором позичальник повністю виконав його зобов`язання; сума заборгованості за кредитом і відсотками повністю погашена. 4.2. Вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором, застосування наслідків припинення останнього та про повернення державного акта є обґрунтованими, оскільки відпала необхідність забезпечувати основне зобов`язання. 4.3. Вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди є безпідставною, оскільки спірні правовідносини пов`язані з іпотечним договором, а відшкодування моральної шкоди у такому випадку закон не передбачає. Окрім того, ні здоров`ю, ні майну позивача шкода завдана не була. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 10 лютого 2017 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 6. Мотивував ухвалу так : 6.1. Суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. 6.2. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства. За суб`єктним складом сторін і характером їх правовідносин спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У березні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. 8. Просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року, а провадження у справі закрити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 30 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Обґрунтував ухвалу тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. ПАТ «Дельта Банк» мотивує касаційну скаргу порушеннями судами норм процесуального права, а саме : 11.1. ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процесі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» Кадиров В. В. (далі - уповноважена особа Фонду) на підставі наказу виконавчої дирекції Фонду від 2 жовтня 2015 року № 328. Фонд є юридичною особою публічного права, а уповноважена особа - його працівником. Тому позов до неї є позовом до Фонду, який треба розглядати за правилами адміністративного судочинства, тоді як позивач заявив вимоги виключно до ПАТ «Дельта Банк» і нотаріуса. 11.2. Суди зобов`язали нотаріуса виключити записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, хоча нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду. (2) Позиції інших учасників справи 12. Позивач, ОСОБА_2 і нотаріус відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. 16. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 17. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 18. Вжитий у цьому приписі термін «суб`єкт владних повноважень» згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції позначав орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу або іншого суб`єкта, який здійснював владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 19. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у вказаній редакції). 20. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у тій же редакціївизначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 21. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 22. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 23. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 24. Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін «публічно-» означає, що такі функції суб`єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. Аналогічний зміст має термін «владні управлінські функції», закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час постановлення судових рішень судами першої й апеляційної інстанцій. 25. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17). 26. У суді першої інстанції (а. с. 121-124), в апеляційній скарзі (а. с. 149-153) та у касаційній скарзі (а. с. 205-209) ПАТ «Дельта Банк» вказувало, що воно перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду. 27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що Фонд створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку та здійснює у цій сфері нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб`єктом владних повноважень у розумінні КАС України, а правовідносини між Фондом і вкладником в межах гарантованої державою граничної суми відшкодування за вкладом, складаються без участі банку-боржника та мають управлінський характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 20 червня 2018 року у справах № 805/2090/17-а і № 820/3664/16, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2943/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 818/53/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 761/15111/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 591/1272/18). 28. Однак, позивач у цій справі не є вкладником банку і звернувся до суду з вимогами про визнання зобов`язань припиненими, зобов`язання зняти заборону відчуження земельної ділянки, повернути оригінал правовстановлюючого документа та про відшкодування моральної шкоди. У цих правовідносинах, як і у правовідносинах з включення вимог вкладника до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують гарантовану державою граничну суму відшкодування (див., зокрема, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16, від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 755/17365/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 642/6117/17), Фонд (його уповноважена особа) виконує не владні управлінські функції, а представляє інтереси банку-відповідача як сторони відповідного договору. Такі спори є приватноправовими та залежно від суб`єктного складу мають розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. 29. Окрім того, уповноважена особа Фонду є працівником Фонду та діє від імені банку в межах повноважень Фонду. Така особа у цивільному процесі за позовом до банку може виступати представником банку та не має самостійної процесуальної дієздатності (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 84-93 постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 559/1777/15-ц та у пунктах 16-25 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 383/2/17). 30. З огляду на вказане довід касаційної скарги про публічно-правовий характер спірних правовідносин через те, що ПАТ «Дельта Банк» перебуває у процедурі ліквідації, а управління банком здійснює уповноважена особа Фонду, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. Оскільки спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, пов`язаний із захистом його речового права, належністю виконання кредитного й іпотечного договорів, цей спір виник з цивільних правовідносин і не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері відносин публічно-правових. Тому з огляду на суб`єктний склад учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули справу за правилами цивільного судочинства. 31. Стосовно доводу ПАТ «Дельта Банк» про те, що нотаріус є суб`єктом делегованих владних повноважень, з огляду на що його дії слід оскаржувати до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що нотаріус не є стороною спору стосовно заборони відчуження земельної ділянки. У цій справі вирішується спір про цивільне право на земельну ділянку між позивачем, який вимагає, зокрема, виключення з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек записів щодо її обтяження, та ПАТ «Дельта Банк» як правонаступника ПАТ «Кредитпромбанк», в інтересах якого зареєстроване це обтяження. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже вказувала, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування запису щодо державної реєстрації обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстроване (див. пункти 51 і 58 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16). (1.2) Щодо суті позовних вимог 32. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини друга та третя статті 400 ЦПК України). (1.2.1) Щодо визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили : 33.1. 24 грудня 2007 року ВАТ «Кредитпромбанк» уклало із ОСОБА_2 кредитний договір, а з позивачем - іпотечний договір. 33.2. 27 вересня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» уклало із ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Дельта Банк» набуло всіх прав і обов`язків кредитора за кредитним та іпотечним договорами. 33.3. Основне зобов`язання (зобов`язання за кредитним договором) припинилося з 23 березня 2016 року у зв`язку з повним виконанням позичальником його обов`язків за цим договором перед ПАТ «Дельта Банк». Отже, внаслідок повного виконання основного зобов`язання припиняється забезпечення його іпотекою, також припиняється обтяження земельної ділянки забороною її відчуження. 34. Відповідно до частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 35. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Однією з таких підстав є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). 36. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). 37. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. 38. Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). 39. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). 40. Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 41. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). 42. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). 43. За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16; див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц). 44. Суди встановили факт припинення зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з його повним і належним виконанням позичальником. Цю обставину, як і відсутність у ПАТ «Дельта Банк» фінансових та майнових претензій до позичальника (відображену у довідці ПАТ «Дельта Банк» від 30 березня 2016 року за вих. № 05-3261366) учасники справи не оспорювали. Тому з огляду на те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає по суті правильними висновки судів про задоволення вимоги позивача про визнання зобов`язань за іпотечним договором припиненими. (1.2.2) Щодо зняття заборони відчуження земельної ділянки та виключення відповідних записів з державних реєстрів 45. Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - це обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору). 46. Суди встановили, що, посвідчивши іпотечний договір, нотаріус наклав заборону відчуження земельної ділянки. Це відповідає пункту 2.4 іпотечного договору, згідно з яким при його посвідченні нотаріус накладає таку заборону до моменту повного виконання зобов`язань позичальником перед іпотекодержателем за кредитним договором. 47. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина друга статті 593 ЦК України, частина третя статті 17 Закону України «Про іпотеку»). 48. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. 49. Записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном. 50. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив вимогу позивача зобов`язати нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна і з Державного реєстру іпотек. 51. Матеріально-правові вимоги позивача у цивільній справі мають бути спрямовані на захист його прав, свобод чи інтересів, порушених або оспорюваних відповідачем, а не третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору. 52. Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічний припис закріплений у частині другій статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 53. Позивач визначив відповідачами ПАТ «Дельта Банк» і позичальника, а нотаріус має статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача та не є стороною спору (див. пункт 31 цієї постанови). Тому суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зобов`язавши нотаріуса до вчинення вказаних у рішенні дій. Це порушення суд апеляційної інстанції не виправив. 54. З огляду на це, враховуючи процесуальний статус учасників справи, а також наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки (пункт 44 цієї постанови), суди мали ухвалити рішення, яким зняти заборону відчуження земельної ділянкита виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек. (1.2.3) Щодо вимог про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про стягнення відшкодування моральної шкоди 55. Позивач зазначав, що ПАТ «Дельта Банк» відмовилося повернути йому оригінал державного акта, і така відмова заподіяла позивачеві фізичні та душевні страждання, тяжкі переживання щодо долі його приватної власності. Тому він просив суд зобов`язати ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал акта та стягнути з ПАТ «Дельта Банк» на свою користь відшкодування моральної шкоди у сумі 700 000 грн. 56. Суди встановили такі обставини : 56.1. Згідно з пунктом 2.6 іпотечного договору на період його дії іпотекодавець передає за актом прийому-передачі іпотекодержателю оригінал державного акта, а після повного виконання боржником умов кредитного договору іпотекодержатель зобов`язаний протягом двох робочих днів повернути за актом прийому-передачі іпотекодавцеві державний акт; 56.2. Відповідно до акта прийому-передачі від 24 грудня 2007 року й акта прийому-передачі від 7 лютого 2008 року позивач передав ВАТ «Кредитпромбанк» оригінал державного акта. 57. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив вимогу позивача про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта. Проте суди не звернули увагу на те, що у матеріалах справи є як акт прийому-передачі від 24 грудня 2007 року, складений і підписаний ВАТ «Кредитпромбанк» з позивачем про передання останнім і прийняття першим оригіналу державного акта (а. с. 25), так і акт прийому-передачі від 7 лютого 2008 року, відповідно до якого ВАТ «Кредитпромбанк» передав, а позивач прийняв оригінал державного акта (а. с. 26). 58. Окрім того, суди вважали доведеною обставину звернення позивача до ПАТ «Дельта Банк» 23 березня 2016 року, зокрема, про повернення оригіналу державного акта. Однак у відповіді ПАТ «Дельта Банк» від 24 березня 2016 року за вих. № 2705 (а. с. 29), яка була адресована позичальникові і яку позивач долучив до позовної заяви на підтвердження наведеної вище обставини, відсутня інформація щодо оригіналу державного акта. 59. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок судів попередніх інстанцій про задоволення вимоги позивача щодо зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути оригінал державного акта зроблений з порушенням норм процесуального права: суди не дослідили належним чином вищевказані докази. Отже, рішення судів попередніх інстанцій у цій частині необхідно скасувати з направленням справи у відповідній частині на новий розгляд. 60. Оскільки позивач обґрунтував вимогу про стягнення з ПАТ «Дельта Банк» відшкодування моральної шкоди саме його відмовою повернути державний акт, а цю обставину суди встановили з порушенням норм процесуального права, то рішення судів у частині зазначеної вимоги також слід скасувати із направленням справи у цій частині на новий розгляд. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 61. Згідно з пунктами 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу повністю на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 62. Відповідно до пунктів 1 і 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази чи необґрунтовано відхилив заяву учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 63. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 64. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 65. Оскільки суди попередніх інстанцій правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства, однак, з огляду на наведені вище мотиви, допустили порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення (не дослідили всі зібрані у справі докази) та неправильно застосували норм матеріального права, касаційна скарга є частково обґрунтованою. 66. Тому рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року необхідно скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання нотаріуса зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек і ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання ПАТ «Дельта Банк» повернути позивачу оригінал державного акта та про відмову у стягнення відшкодування моральної шкоди і передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 67. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, мають бути розподілені за результатами розгляду спору. (3) Висновки щодо застосування норм права 68. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). 69. Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). 70. Належне виконання основного зобов`язання припиняє іпотеку й обтяження нерухомого майна, що є предметом іпотеки. Керуючись статтею 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, статтями 411, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. 2. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 18 жовтня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 10 лютого 2017 року : 2.1. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Міняйло Ірини Петрівни зняти заборону відчуження земельної ділянки та виключити відповідні записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису та Державного реєстру іпотек; ухвалити у цій частині нове рішення, яким вказану вимогу задовольнити частково: зняти заборону відчуження земельної ділянки площею 720 кв. м з кадастровим номером 7110136700:03:021:0065, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запис № 6295098 і виключити з Державного реєстру іпотек запис № 5943254. 2.2. Скасувати у частині задоволення вимоги про зобов`язання Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» повернути ОСОБА_1 оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку, серії ЯЕ № 620757 , виданого 10 жовтня 2007 року, та у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди; у цих частинах справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за іпотечним договором від 24 грудня 2007 року № 49.12/77/1717/07, укладеним Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» із ОСОБА_1 . Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко О. С. Золотніков Л. І. Рогач О. Р. Кібенко І. В. Саприкіна В. С. Князєв О. М. Ситнік Л. М. Лобойко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 6-23/08 Провадження № 14-367цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ), стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»), боржник - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С. у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст вимог У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 . На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках. Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів. Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань. Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань. Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань. Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо: - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України; - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань; - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі. Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає. Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України. З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України. При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду. З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції. Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке. Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)». Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року). Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1. У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3). Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274319
  8. Постанова Іменем України 4 вересня 2019 року м. Київ Справа № 750/7865/18 Провадження № 14-392 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про зобов`язання виплатити пенсію як спадкоємцю за касаційною скаргою відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 1 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив зобов`язати відповідача виплатити йому відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року нараховану, але не виплачену пенсію у сумі 6 706,3 грн, що належала за життя батьку позивача - ОСОБА_2 . 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова, правонаступником якого є відповідач. 2.2. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати. 2.3. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн. 2.4. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність. 2.5. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн. 2.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 2.7. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року, виданим державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори, позивач є спадкоємцем сум пенсії у розмірі 6 706,23 грн, які не отримав ОСОБА_2 2.8. 14 травня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому пенсії, нарахованої ОСОБА_2 , але відповідач залишив цю заяву без задоволення. 2.9. Такі дії відповідача порушують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки успадковані позивачем кошти є майном. 3. До позовної заяви позивач долучив ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року про закриття провадження у справі № 825/2344/18 за позовом позивача до відповідача про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3.1. 3 січня 2019 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Мотивував рішення так : 4.1. Відповідач незаконно утримує належне позивачеві спадкове майно, а саме: суми недоотриманої пенсії в розмірі 6 706,23 грн, що була нарахована ОСОБА_2 на підставі рішення суду і не виплачена спадкодавцеві за життя. 4.2. Відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, передбачене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції. 4.3. Позовні вимоги слід задовольнити, зважаючи на принцип захисту легітимних очікувань особи, що є одним із загальновизнаних способів захисту прав особи в національному законодавстві України та полягає у примусовому виконанні обов`язку в натурі, а також на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях від 25 червня 1996 року у справі «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», заява № 19776/92), від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»(«The Former King of Greece and Others v. Greece», заява № 25701/94), від 1 березня 2001 року у справі «Малама проти Греції» («Malama v. Greece», заява N 43622/98), від 23 листопада 1983 року у справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» («Van Der Mussele v. Belgium», заява № 8919/80), від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява № 44912/98). 4.4. Відсутність у відповідача бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 21 березня 2019 року Чернігівський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року без змін. 6. Мотивував постанову так : 6.1. Суд першої інстанції правильно вважав, що відповідач порушує право позивача на отримання сум пенсії, успадкованих після смерті його батька, а тому це право суд має захистити шляхом стягнення коштів у примусовому порядку. 6.2. Не можна взяти до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не зобов`язаний виплачувати нараховані суми за судовими рішеннями. 6.3. Безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду на користь позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. З позовом про стягнення пенсійних виплат звернувся син померлого ОСОБА_2 , якому за життя ці кошти належали згідно з рішеннями судів і не були йому виплачені. Позивач має право звернутися з позовом про примусове стягнення коштів, набутих у порядку спадкування. 6.4. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки підставою звернення з цим позовом до суду стала відмова відповідача виплатити позивачу кошти, які є частиною спадщини, внаслідок чого позивач був позбавлений права власності на майно. 6.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 24 квітня 2019 року відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Рішення про нарахування та виплату нарахованих сум пенсії є рішеннями відповідача як суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. 10.2. Відповідач не порушував права й інтереси позивача. Згідно з судовими рішеннями у справах № 2-а-2506/18620/11 і № 2-а-2506/18205/11 суми недорахованих основної та додаткової пенсій вже були донараховані відповідачем ОСОБА_2 Питання їх виплати уповноважене вирішувати Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, а не відповідач. В останнього немає обов`язку виплачувати нараховані суми за вказаними судовими рішення. 10.3. Наявність свідоцтва про право на спадщину не тягне для відповідача будь-яких юридичних наслідків, оскільки відповідач не здійснює виплату нарахованих сум пенсії. Така виплата можлива лише шляхом заміни сторони виконавчого провадження з примусового виконання ухвалених на користь ОСОБА_2 судових рішень, і цим правом позивач не скористався. 10.4. Задоволення позовних вимог позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. (2) Позиції інших учасників справи 11. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 14. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 15. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України визначає публічно-правовий спір, зокрема, як спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 16. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. 19. Позовні вимоги не стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання особою пенсійних виплат. Позивач мотивував позовну заяву порушенням приписів цивільного законодавства та права власності на успадковані кошти. Предметом позовних вимог є зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховані, але не отримані спадкодавцем за життя суми пенсії, що ввійшли до складу спадщини. Вказані вимоги є майновими. Тому спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги про належність спору до юрисдикції адміністративного суду є необґрунтованими. 20. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18 і від 26 червня 2019 року у справі № 284/252/17. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 21.1. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати. 21.2. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн. 21.3. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність. 21.4. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн. 21.5. Відповідач підтверджує факт нарахування ОСОБА_2 пенсії на підставі вказаних судових рішень у розмірі 6 706,23 грн. 21.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджує копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 6 лютого 2017 року. 21.7. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року позивач успадкував після смерті ОСОБА_2 спадщину, до якої ввійшли недоотримані спадкодавцем суми пенсії у розмірі 6 706,23 грн, яка йому належала на підставі повідомлення відповідача № 18586/07 від 27 червня 2017 року. 21.8. На виконанні Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції перебували виконавчі листи № 2а-2506/18620/11 і № 2а-2506/18205/11, видані відповідно 26 жовтня та 12 грудня 2011 року на підставі рішень Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 та 27 жовтня 2011 року. 21.9. На підставі вказаних виконавчих листів 15 грудня 2011 року та 5 березня 2012 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчих проваджень, які згодом були закінчені на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час. 22. Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. 23. Згідно зі статтею 1227 ЦК України суми пенсії, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини. 24. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали. 25. Члени сім`ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі звернення кількох членів сім`ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну (частина друга статті 52 Закону № 1058-IV). 26. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій зазначеної статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини (частина третя статті 52 Закону № 1058-IV). 27. Отже, оскільки ОСОБА_2 за життя була нарахована, але не виплачена сума пенсії в розмірі 6 706,23 грн, і цю суму у встановленому законом порядку успадкував позивач, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц і від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18). 28. Доводи касаційної скарги про необхідність звернення позивача до органу державної виконавчої служби згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 440, є необґрунтованими. Постанови Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18620/11 і від 27 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18205/11 позивача не стосуються, а виконавчі провадження з їх примусового виконання закінчені через неможливість їх виконання без участі боржника. Тому звернення із заявами про заміну стягувача правонаступником у цих виконавчих провадженнях після їх закінчення не призведе до захисту порушеного права позивача. 29. Позивач звернувся до суду не через невиконання судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, а через відмову відповідача виплати йому як спадкоємцю успадковані суми пенсії, нарахованої, але невиплаченої за життя спадкодавцеві. Тобто спір виник саме з відповідачем, а не з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Чернігівській області, як про це зазначив відповідач у касаційній скарзі. 30. Позивач не міг скористатися передбаченим статтею 382 КАС України, механізмом судового контролю за виконанням судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, оскільки це питання могло вирішуватися виключно за клопотанням ОСОБА_2 (а не його спадкоємця), на користь якого були ухвалені відповідні судові рішення, або ж за ініціативою судді. 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставинами цієї справи зобов`язання відповідача на підставі відповідних рішень суду нарахувати та виплатити спадкодавцю суму пенсії без визначення її конкретного розміру, а також стягнення спадкоємцем у судовому порядку нарахованої на підставі вказаних рішень, але невиплаченої спадкодавцю за життя суми пенсії, не уможливить подвійне стягнення з держави одних і тих самих сум. 32. Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач неуповноважений виплатити суми пенсії, щодо яких виник спір, спростовують приписи частини першої статті 58 Закону № 1058-IV, згідно з якою саме органи пенсійного фонду зобов`язані забезпечувати своєчасне і повне фінансування та виплату пенсій. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 35. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення. 2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 84274314
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 вересня 2019 року м. Київ Справа № 202/32532/13-ц Провадження № 14-374цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»), відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн. Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки. ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США. У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки. При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це. Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк». Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася. Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором. ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору). На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167. 17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США. 18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172). Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України). Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07. Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності. Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання. Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. С. Ткачук М. І. Гриців В. Ю. Уркевич Д. А. Гудима О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84274316
  10. ПОСТАНОВА 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 620/371/17 Провадження № 14-296цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у письмовому провадженні справу за позовом заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, ухвалене суддею Бойко Г.В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту у складі суддів Яцини В.Б., Бурлака І.В., Кіся П.В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У червні 2017 року заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області, діючи в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її у власність держави. 2. Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області для ведення фермерського господарства. Договір зареєстровано в установленому законом порядку. При цьому, на думку прокурора, ОСОБА_1 фермерське господарство належним чином не створив, безпідставно набув право користування земельною ділянкою у пільговому порядку, який відповідно до положень Закону України «Про фермерське господарство», ст. 22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не передбачає конкурентної процедури земельних торгів, яка є обов`язковою в інших випадках. ОСОБА_1 отримав земельну ділянку в оренду за спрощеною процедурою з метою ухилення від земельних торгів та встановлення орендної плати в результаті конкурсної процедури, що спричинило недоотримання місцевим бюджетом орендних платежів, а отже вказані правовідносини належать до сфери інтересів держави у забезпеченні законного використання землі та надходження бюджетних платежів. При цьому укладенню оспореного договору оренди не передувало проведення нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, що впливає на належне визначення орендної плати, яка є істотною умовою договору оренди, чим були порушені приписи ст. 13 Закону України «Про оренду земель». Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га, що знаходиться на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, у власність держави. Вирішено питання розподілу судових витрат. 4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовував її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване. Під час отримання дозволів на відведення ОСОБА_1 в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору, останній не мав на меті ведення фермерського господарства. Місцевий суд також дійшов висновку, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме, без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. 5. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні оспореного договору оренди земельної ділянки не були додержані вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, тому відповідно до ст. 228 ЦК України такий правочин може бути визнаний недійсним. Апеляційний суд також погодився і з висновком суду першої інстанції про повернення орендованої земельної ділянки, посилаючись на ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 договір вчинив з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. 6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушень, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантій на мирне володіння майном, у даному випадку у вигляді права оренди, оскільки відповідача ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем. 7. Апеляційний суд також дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах ОСОБА_1 діяв як фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на те, що суди не врахували, що за весь час дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га відповідач ОСОБА_1 використовує її за цільовим призначенням, своєчасно та в повному обсязі сплачує орендну плату за землю, заборгованості за платежами немає. 9. Також касаційна скарга містить посилання на те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. 10. Крім того, аргументом касаційної скарги також указано те, що відповідач ОСОБА _1 не був повідомлений про час та місце розгляду справи, що призвело до неповного встановлення фактичних обставин справи та порушення його прав. Рух справи у суді касаційної інстанції 11. 04 березня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції. 12. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 13. 22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 15. 06 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та вирішила відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року. Позиція Верховного Суду 16. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 17. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовує її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване, а отже, цей відповідач під час отримання дозволів на відведення йому в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору не мав на меті реєстрації відповідного фермерського господарства. Таким чином, спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме: без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. 19. Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни, які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. 20. Отже, суди посилалися на ту обставину, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для землі державної та комунальної власності. 21. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться. 22. Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (ст. 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. 23. У ст. 124 ЗК України передбачений порядок передачі земельних ділянок в оренду та визначено наступне. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу. 24. Відповідно до ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів. 25. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу. На земельних торгах не може бути використане переважне право купівлі. Також, у ст. 134 ЗК України визначено обов`язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них на конкурентних засадах (земельних торгах), крім надання земельних ділянок в інших випадках, визначених законом, а також якщо земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених ст. 34 (земельні ділянки особистих селянських господарств), ст. 36 (земельні ділянки для городництва) та ст. 121 (для ведення фермерського господарства) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу. 26. Таким чином, у ст. 22, 31, 93, 124 ЗК України не передбачено конкурентної процедури земельних торгів для передачі землі в оренду для фермерських господарств, яка є обов`язковою в інших випадках. 27. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. 28. Частиною 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 29. Частиною 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 30. Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. 31. Відповідно до ст. 228 ЦПК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. 32. Судами встановлено, що у відповідності із спірним договором оренди від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 було надано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області. Дані про цей договір того ж дня внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, станом на 16 серпня 2017 року цей відповідач фермерське господарство не зареєстрував. Нормативна грошова оцінка землі, що є предметом спірного договору станом на 16 серпня 2017 року відсутня. 33. При цьому визначена у спірному договорі орендна плата була повністю сплачена ОСОБА_1 , заборгованість по встановленій орендній платі відсутня. 34. Суди посилались на те, що надання в оренду земельної ділянки потенційному засновнику фермерського господарства можливо за умови доведення ним наявності бажання створити відповідне фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. 35. Згідно із ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом. 36. Разом з тим, суди попередніх інстанцій не навели достатніх доказів, які б об`єктивно доводили відсутність у ОСОБА_1 наміру здійснювати фермерську діяльність на вказаній земельній ділянці, яка була надана йому в оренду згідно зі спірним договором оренди землі від 17 червня 2014 року, без реєстрації відповідного фермерського господарства, при цьому, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що вказана орендована земельна ділянка фактично використовується цим відповідачем за призначенням, а орендар сплачує встановлену орендну плату у повному обсязі, отже вказаними фактичними діями відповідача ОСОБА_1 доведено його спроможність виробляти відповідну товарну сільськогосподарську продукцію. 37. Крім того, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що відповідачем ОСОБА_1 на розгляд голови Зачепилівської районної державної адміністрації (далі - Зачепилівської РДА) все ж таки була подана заява, в якій ОСОБА_1 просить надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 38 га саме для створення та ведення фермерського господарства і наявними доказами не доведено, що саме на момент укладення спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 діяв не маючи на меті створювати фермерське господарство згідно з вищевказаними положеннями Закону України «Про фермерське господарство», а також не наведено даних щодо недотримання відповідачами (сторонами спірного договору оренди землі) норм матеріального права в частині умов спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року. 38. Крім того, судами попередніх інстанцій не обґрунтовано та не наведено жодних фактичних даних, щодо сплати ОСОБА_1 орендної плати за оренду спірної земельної ділянки саме у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством для фізичної особи, яка здійснює фермерську діяльність без реєстрації відповідного фермерського господарства. При цьому у судових рішеннях судів попередніх інстанцій на припущеннях зроблено висновок, про те, що спірний договір оренди землі укладений відповідачами всупереч інтересам держави та суспільства у зв`язку зі сплатою ОСОБА_1 орендної плати у меншому розмірі ніж належить згідно з Законом. Разом з тим, посилаючись на регламентований ст.13 Закону України «Про оцінку землі» порядок грошової оцінки землі, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що у справі відсутні дані, які б дозволили встановити саме математичну невідповідність орендної плати, яку сплатив ОСОБА_1 , тій яка за твердженням позивача «у більшому розмірі» мала бути йому встановлена у випадку надання вказаної спірної земельної ділянки не в порядку, який передбачений саме для фермерських господарств, в тому числі, згідно з вищенаведеними нормами ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство». 39. Таким чином, висновок щодо того, що відповідач ОСОБА_1 діяв з метою отримання у користування земельної ділянки поза межами конкурсної процедури (що напряму забезпечує менший розмір орендної плати для відповідача як орендаря), чим останній порушив захищений законом державний та суспільний інтерес, є таким, що зроблений судами безпідставно. 40. Крім того, згідно із ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. 41. Невиконання цієї вимоги Закону може мати юридичну оцінку за умови дотримання заінтересованою особою порядку притягнення до відповідальності того, хто порушує Закон, у тому числі шляхом розірвання відповідного договору, проте позивач у справі не скористався такими юридичними механізмами. 42. Відповідно до положень ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки може здійснюватися шляхом визнання угоди недійсною, а також визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. 43. Проте, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому, у справі відсутні належні та допустимі докази у їх сукупності як про те, що ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем, так щодо факту порушення інтересів держави та суспільства. 44. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій були постановлені з порушенням норм процесуального права, без дотримання положень ст. 12, 81 ЦПК України, які регламентують, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, а також було допущено неправильне застосування норм матеріального права в частині застосування до спірних правовідносин вищенаведених норм ЦК України, які регламентують підстави визнання правочину недійсним. 45. Разом з тим, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не повідомлявся про розгляд справи судом першої інстанції правильно визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки суд повідомляв його про такий розгляд за останнім відомим місцем проживання. При цьому ОСОБА_1 під час розгляду його апеляційної скарги не був обмежений у доступі до суду та у праві надати докази на підтвердження доводів своєї скарги та заперечень проти позову, та скористався правничою допомогою. 46. Щодо доводів касаційної скарги про те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, то Велика Палата Верховного Суду вважає їх безпідставними з огляду на таке. 47. Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 48. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 49. Частиною 1 ст. 19 ЦПК Українипередбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 51. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 52. Положеннями ст. 2 та ст. 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передбачено наступне. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами. 53. Статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 54. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову). 55. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у ст. 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (ч. 2 та 3 ст. 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову). 56. Відтак, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. 57. Положеннями ст.13 ЦПК України, зокрема визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. 58. Положеннями ст.11 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. 59. Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову, право позивача заявити клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем або про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. 60. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство», фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. 61. Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. 62. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство»). 63. Судами встановлено, що позов був поданий у червні 2017 року, у той час як ОСОБА_1 не створив відповідного фермерського господарства. Той факт, що після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 16 серпня 2018 року зареєструвався в якості приватного підприємця - висновків суду попередніх інстанцій не спростовує і не свідчить про те, що цей спір підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах відповідач діяв як звичайна фізична особа, при цьому, саме у такому статусі ОСОБА_1 перебував і на час подання до суду цього позову. 64. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. 65. За змістом ст. 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 66. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами або органами державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. 67. Тобто, якщо на момент відкриття провадження у справі щодо спору між органом державної влади чи місцевого самоврядування та, зокрема, фізичною чи іншою особою, якій із земель державної або комунальної власності надана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, фермерське господарство вже було зареєстрованим, то така справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. 68. Проте, якщо на час відкриття провадження у справі щодо такого спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстровано, то стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалась земельна ділянка, а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства,при цьому наявність саме таких вищенаведених обставин має місце у даній справі. 69. З огляду на положення зазначених норм права, Велика Палата Верховного Суду приходить висновку, щосуди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ця справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, а отже належить визнати безпідставним обгрунтування вимог касаційної скарги щодо того, що справу належить розглядати в порядку господарського судочинства. 70. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18) і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступлення від правових позицій, викладених у вказаних постановах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 71. Згідно із ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області відмовити. Щодо судових витрат 73. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 74. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 75. Частиною 6 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 76. Враховуючи викладене, вимоги Закону України «Про судовий збір» належить здійснити наступний розподіл судових витрат. 77. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та касаційної скарги - в розмірі 23350 грн. 40 коп. Керуючись ст. 402-404, 409, 410, 412, 416, 141 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасувати повністю. 3. У задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави відмовити. 4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та за подання касаційної скарги в розмірі 23350 грн. 40 коп. 5. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84275097
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 523/4139/17 Провадження № 14-328цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу, подану представником Первинної профспілкової організації Всеукраїнського об`єднання солідарності трудівників Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод «Центролит» (далі - ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит») та ОСОБА_1 - адвокатом Сіржантом Юрієм Володимировичем, на постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2018 року (у складі суддів Громіка Р. Д., Дрішлюка А. І., Черевка П. М.) у цивільній справі за позовом члена ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» ОСОБА_2 до ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» про визнання протоколів і рішення незаконними та їх скасування, відшкодування майнової та моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року член ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит», ОСОБА_2 звернувся до суду із вищевказаним позовом. Зазначив, що рішенням від 19 червня 2016 року було затверджено порядок денний позачергових профспілкових зборів членів ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит». Протоколами від 20 липня 2016 року № 4, 4/1 його було звільнено з посади голови профспілкової організації, а ОСОБА_1 обрано головою. Посилаючись на те, що зазначені рішення є незаконними, оскільки особи, які брали участь у зборах не є членами профспілки, вони за власноруч написаними заявами вийшли із членів профспілки у 2011 році, позивач просив скасувати їх. Вважає своє звільнення незаконним і таким, що має на меті позбавити його можливості брати участь у захисті прав 2 140 працівників заводу на отримання невиплаченої їм заробітної плати за період з 1996 по 2002 рік. Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив: визнати незаконними та скасувати вищевказані рішення та протоколи ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит»; стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 1 111,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 2 000,00 грн - моральної шкоди. Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 7 червня 2018 року провадження у справі закрито. Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що позивач як учасник юридичної особи просив скасувати акти органів управління ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит». Тобто між сторонами у цій справі виник спір із корпоративних правовідносин, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Ухвалу Суворовського районного суду міста Одеси від 7 червня 2018 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що між сторонами у цій справі виникли не корпоративні, а трудові правовідносини, які стосуються прав та законних інтересів голови та членів профспілкової організації. У жовтні 2018 року представник ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» та ОСОБА_1 - адвокат Сіржант Ю. В. подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2018 року, а ухвалу Суворовського районного суду міста Одеси від 7 червня 2018 року залишити в силі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалу апеляційного суду прийнято з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції. Між сторонами у цій справі виникли не трудові, а корпоративні правовідносини, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Позивач не посилається на порушення норм трудового законодавства. ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що він як голова ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» був звільнений із займаної посади незаконно; оспорювані рішення і протоколи позачергових профспілкових зборів членів ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» спрямовані на блокування діяльності профспілки та невиплату заробітної плати працівникам заводу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Суди встановили, що, звертаючись із цим позовом, ОСОБА_2 оскаржує рішення членів ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» від 19 червня 2016 року, яким затверджено порядок денний позачергових профспілкових зборів, та протоколи позачергових зборів членів цієї профспілкової організації від 20 липня 2016 року № 4, 4/1, згідно з якими: його було звільнено з посади голови ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит», зокрема, з тієї підстави, що він припинив трудові відносини з роботодавцем - ВАТ «Одеський завод «Центролит», є пенсіонером за віком і не може обіймати таку посаду; ОСОБА_3 призначено на цю посаду. Вимога ОСОБА_2 про відшкодування йому майнової та моральної шкоди адресована ОСОБА_3 . Позов обґрунтовано неправомірними діями ОСОБА_3 , які полягають у фальшуванні протоколів з метою усунення позивача від посади голови профспілки. ОСОБА_2 вважає своє звільнення незаконним і таким, що має на меті позбавити його можливості брати участь у захисті прав працівників заводу на отримання невиплаченої їм заробітної плати. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_2 до суду із цим позовом, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами. Разом з тим стаття 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_2 до суду із цим позовом, як і стаття 20 цього Кодексу у чинній редакції, визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. При визначенні підвідомчості (предметної та суб`єктної юрисдикції) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід виходити з таких міркувань. За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно з виписками з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та статуту ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» здійснює свою діяльність як профспілкова організація відповідно до Конституції України, Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (т. 1, а.с. 11-13, 85-91). Статтею 36 Конституції України встановлено, що громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об`єднують громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначено Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відповідно до статті 1 якого професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - це добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Членом профспілки є особа, яка входить до складу профспілки, визнає її статут та сплачує членські внески. Згідно зі статтею 4 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об`єднання громадян» (який застосовується до профспілок, якщо інше не передбачено зазначеним Законом), цього Закону, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. За змістом положень статті 14 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів, які не передбачають можливості формування статутного капіталу такої організації під час її створення за рахунок внесків її членів, не передбачають отримання профспілковою організацією прибутку від здійснення своєї діяльності та розподілу доходу між її членами. Сутність діяльності профспілкової організації полягає у здійсненні представництва й захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки (стаття 2 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Профспілка, об`єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту (положення). Статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі її статуту. Профспілка, її організації, об`єднання профспілок здійснюють свої повноваження, набувають цивільних прав і беруть на себе цивільні обов`язки через свої виборні органи, які діють у межах прав, наданих їм за законом та статутом (положенням) (стаття 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що легалізована в установленому законодавством порядку профспілка є громадською організацією, створеною для захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки, і здійснює свою діяльність без мети отримання прибутку. Профспілка, яка утворюється й легалізується на підставі Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та діє на підставі власного статуту, має статус юридичної особи, проте одним з принципів її створення є відсутність майнового інтересу. Члени профспілок не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов`язаннями профспілки та її органів, як і профспілка та її органи не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов`язаннями членів профспілки (стаття 34 цього Закону). З метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об`єднання, які є юридичними особами, можуть здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку підприємств, установ або організацій зі статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки (стаття 35 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Крім того, за змістом положень Закону України «Про об`єднання громадян», зокрема статті 21, що застосовується до профспілок відповідно до статті 4 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», кошти або майно громадського об`єднання не підлягають розподілу між його членами та не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена об`єднання, його посадових осіб. Ураховуючи наведені приписи законодавства та положення статуту, ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» є добровільною, неприбутковою громадською організацією, діяльність якої регулюється законами України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про об`єднання громадян», а не типовим господарюючим суб`єктом у розумінні статей 3, 55 ГК України. За таких обставин правовідносини між членами такої профспілки та самою профспілкою не мають характеру корпоративних та не підпадають під регулювання статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви, та статті 20 цього Кодексу в чинній редакції. Отже, зважаючи на суб`єктний склад сторін та характер спірних правовідносин у цій справі, які не є корпоративними, апеляційний суд дійшов правильних висновків про відсутність підстав для її розгляду в порядку господарського судочинства. Разом з тим не можна погодитися з висновками апеляційного суду про те, що цей спір є трудовим. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Водночас ОСОБА_2 оскаржує рішення профспілки, якими його звільнено з виборної посади її голови. У протоколі від 20 липня 2016 року № 4 зазначено, що позивач припинив трудові відносини з роботодавцем -ВАТ «Одеський завод «Центролит», є пенсіонером за віком. Зазначені обставини позивачем не оспорюються. Статтею 221 КЗпП України визначено, що органами, які розглядають трудові спори, є комісії по трудових спорах та районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди. Проте установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (частина третя зазначеної статті). Тобто діяльність позивача як члена профспілкової організації, обраного на виборну посаду, та його правовідносини з профспілкою регулюються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та статутом ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит». Частиною третьою статті 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» встановлено, що забороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань, яке може призвести до обмеження прав профспілок або перешкодити законному здійсненню їх статутної діяльності. Проте зазначена норма не може тлумачитись як така, що залишає поза судовим контролем порушені права та інтереси осіб, на захист яких вони звертаються до суду. Відповідно до статей 55, 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Ураховуючи викладене, зазначений спір не є трудовим, проте відповідно до суб`єктного складу його сторін та характеру спірних правовідносин підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. З урахуванням наведеного та меж перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін як така, що прийнята з дотриманням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, а касаційна скарга, подана адвокатом Сіржантом Ю. В., як представником ППО ВОСТ ВАТ «Одеський завод «Центролит» та ОСОБА_1 , -залишенню без задоволення. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу, подану представником Первинної профспілкової організації Всеукраїнського об`єднання солідарності трудівників Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод «Центролит» та ОСОБА_1 - адвокатом Сіржантом Юрієм Володимировичем, залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 84344063
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ Справа № 922/4239/16 Провадження № 12-102гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Подус Ольги Анатоліївни (далі - ФОП Подус О.А., ФОП) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Чернота Л.Ф., Гребенюк Н.В., Зубченко І.В., у справі за позовом Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» (далі - КП «Харківські теплові мережі») до ФОП Подус О.А. про стягнення 230 853,24 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 07 грудня 2016 року КП «Харківські теплові мережі» звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до ФОП Подус О.А. про стягнення з останньої вартості безпідставно спожитої теплової енергії у загальному розмірі 228 536,88 грн (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог), що постачалася до нежитлових приміщень, розташованих у м. Харкові за адресами: - вул. Академіка Павлова, 132, кв. 579 у періоди з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року у розмірі 39 700,78 грн; - вул. Свистуна, 16, літ. «А-5» у період з січня 2015 року по жовтень 2016 року у розмірі 65 902,76 грн; - просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2» у період з липня 2015 року по жовтень 2016 року у розмірі 122 933,34 грн. 2. Позивач послався на споживання відповідачем теплової енергії без достатніх правових підстав, оскільки система опалення цих приміщень є невід`ємною частиною системи опалення будинків, до яких позивач здійснював постачання. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. Відповідно до витягу з Реєстру права власності на нерухоме майно від 30 квітня 2004 року № 3487940 право приватної власності на 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 належить Подус О.А. на підставі договору купівлі-продажу № 4445 від 30 квітня 2004 року. 4. На підставі рішення Харківської міської ради від 15 вересня 2004 року № 869 ця квартира переведена у нежитлове приміщення та надано громадянці Подус О.А. дозвіл на її реконструкцію під перукарню з улаштуванням окремого входу, яка використовується за призначенням нею як ФОП. 5. При цьому відповідно до наявної у матеріалах справи копії витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Подус О.А. зареєстрована як ФОП 15 грудня 1998 року. Відомостей про припинення її підприємницької діяльності станом на дату звернення з позовом до суду немає. Одним із видів її діяльності є надання послуг перукарнями та салонами краси. 6. Також ФОП Подус О.А. користувалася нежитловими приміщеннями першого поверху № ХХХ, 30, 30А, 30Б, 30В, 30Г, 30Е, 30Д, 30Ж, 30З, 30И, 30К, 30Л, 30М загальною площею 201,8 кв. м у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_2, на підставі договору оренди від 28 серпня 2012 року № 514, укладеного з Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради. За цим договором приміщення передані в оренду ФОП Подус О.А. з метою використання їх під магазин з продажу продовольчих товарів, без права продажу товарів підакцизної групи та буфет, без права продажу товарів підакцизної групи. 7. Відповідно до наявних у матеріалах справи актів обстеження системи теплоспоживання нежитлових приміщень, розташованих за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, системи опалення є єдиними із системами опалення житлових будинків та під`єднані до системи теплопостачання КП «Харківські теплові мережі», яким протягом 2008 - 2016 та 2015 - 2016 років відповідно здійснювалось постачання теплової енергії до цих будинків. Факт споживання відповідачем теплової енергії за цими адресами підтверджується наявними в матеріалах справи відповідними актами, підписаними сторонами та скріпленими їх печатками. 8. Внаслідок несплати відповідачем вартості безпідставно спожитої теплової енергії у нежитлових приміщеннях, розташованих за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, у нього утворилась заборгованість у сумі 39 700,78 грн за період з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року, а також у сумі 65 902,76 грн за період з січня 2015 року по жовтень 2016 року відповідно. 9. Крім того, ФОП Подус О.А. користувалась нежитловими приміщеннями першого поверху № 35, 26, 26А, III та другого поверху №5-:-20, II, загальною площею 287 кв. м, розташованими за адресою: м. Харків, просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2», на підставі договору оренди від 15 жовтня 2014 року № 4129, укладеного з Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради. За цим договором приміщення передані в оренду ФОП Подус О.А. з метою розміщення суб`єкта господарювання, що надає побутові послуги населенню. 10. Відповідно до наявних у матеріалах справи актів обстеження системи теплоспоживання нежитлових приміщень, які займає відповідач і які розташовані за адресою: м. Харків, просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2», у цих приміщеннях відсутні прилади опалення. 11. Договори купівлі-продажу теплової енергії на потреби опалення нежитлових приміщень за цими трьома адресами між сторонами не укладалися. 12. Лист-вимога позивача від 16 листопада 2016 року № 826 до відповідача про сплату у семиденний строк вартості спожитої теплової енергії на суму 237 096,91 грн залишений останнім без відповіді і задоволення. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Господарський суд Харківської області рішенням від 22 лютого 2017 року позов задовольнив повністю. 14. Рішення суду першої інстанції мотивовано несплатою ФОП Подус О.А. вартості спожитої теплової енергії у приміщеннях за вищевказаними адресами, які їй належать на праві власності, орендуються та використовуються нею для здійснення господарської діяльності. 15. Східний апеляційний господарський суд постановою від 16 січня 2019 року скасував судове рішення першої інстанції частково та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову щодо стягнення вартості безпідставно спожитої теплової енергії у розмірі 122 933,34 грн у приміщенні, розташованому у м. Харкові на просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2»; в іншій частині рішення місцевого господарського суду залишив без змін. 16. Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову мотивована тим, що у приміщенні, розташованому у м. Харкові по просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2», які використовував відповідач, були відсутні прилади опалення, тому він не міг споживати у ньому теплову енергію та відповідно обовʼязок оплачувати її вартість у нього відсутній. 17. КП «Харківські теплові мережі» оскаржило постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову про стягнення з відповідача вартості безпідставно спожитої теплової енергії у розмірі 122 933,34 грн у житловому приміщенні, розташованому у м. Харкові по просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2», до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 18. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув касаційну скаргу КП «Харківські теплові мережі» лише в межах вимог і доводів скаржника і постановою від 21 травня 2019 року залишив без змін оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 19. У лютому 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою звернулася ФОП Подус О.А., у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення місцевого господарського суду й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, а в частині позову про стягнення вартості теплової енергії, спожитої нею у нежитловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1, - провадження у справі закрити. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. ФОП Подус О.А. у касаційній скарзі послалася на те, що цей спір підлягає вирішенню судом загальної юрисдикції, оскільки приміщення за адресою: м.Харків, вул. Академіка Павлова, 132, кв. 579 належить на праві приватної власності Подус О.А. як фізичній особі і у заявлені позивачем періоди, тобто з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року, використовувалося нею як фізичною особою, а не ФОП. 21. Крім того, ФОП Подус О.А. вказала на пропуск позивачем позовної давності про заявлення позовних вимог саме у цьому періоді та залишення судом апеляційної інстанції цієї обставини поза увагою. 22. Також ФОП Подус О.А. наголосила про ненастання строку виконання нею зобов'язань зі сплати вартості теплової енергії, оскільки позивач у порядку статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не звертався до неї з вимогами про погашення заборгованості, а оскільки договори купівлі-продажу теплової енергії на потреби опалення нежитлових приміщень за цими трьома адресами між сторонами не укладалися, то такі зобов'язання, як вважає ФОП Подус О.А., у неї відсутні. Доводи інших учасників справи 23. Від КП «Харківські теплові мережі» відзив на касаційну скаргу ФОП Подус О.А. не надходив. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 24. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Подус О.А. на постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року та на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 25. Згідно з приписами частин першої та четвертої статті 305 ГПК України якщо касаційна скарга надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час касаційного розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. Суд касаційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час касаційного розгляду справи за касаційною скаргою іншої особи. 26. Зважаючи на здійснений Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду перегляд постанови Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року у частині відмови в задоволенні позову про стягнення з ФОП Подус О.А. на користь КП «Харківські теплові мережі» вартості безпідставно спожитої теплової енергії у розмірі 122 933,34 грн у приміщенні, розташованому у м. Харкові по просп. Перемоги, 50-Б, літ. «А-2», касаційний перегляд цієї ж постанови суду апеляційної інстанції здійснюється Великою Палатою Верховного Суду виключно в межах вимог і доводів касаційної скарги ФОП Подус О.А. 27. Одним із доводів касаційної скарги ФОП Подус О.А. є посилання на порушення судом апеляційної інстанції правил суб'єктної юрисдикції, оскільки скаржник вважає, що провадження у цій справі у частині стягнення з ФОП Подус О.А. на користь КП «Харківські теплові мережі» вартості теплової енергії, спожитої відповідачем у нежитловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1, підлягає закриттю, а спір у цій частині - вирішенню судом загальної юрисдикції, оскільки приміщення за цією адресою належить на праві приватної власності Подус О.А. як фізичній особі і у заявлені позивачем періоди, тобто з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року, використовувалося нею як фізичною особою. 28. Натомість апеляційний господарський суд, залишаючи без змін у цій частині рішення місцевого господарського суду, визначив господарську юрисдикцію цієї справи, спростувавши посилання ФОП Подус О.А. про використання нею приміщення за адресою: АДРЕСА_1 як фізичною особою без статусу суб'єкта підприємницької діяльності. При цьому суд апеляційної інстанції вказав на наявність доказів здійснення відповідачем у цьому приміщенні підприємницької діяльності з надання перукарських послуг шляхом розміщення у ньому перукарні, відповідно і споживання теплової енергії з цією метою, та наявності у відповідача статусу ФОП. 29. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя. 30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 31. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент подання позову, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 32. Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, і право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 33. За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 34. Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог. 35. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 36. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. 37. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 38. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 39. Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 40. Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 41. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України). 42. Тобто фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. 43. Відповідно до частини першої статті 58 ГК України суб`єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа - підприємець у порядку, визначеному законом. 44. Згідно з частиною першою статті 128 цього ж Кодексу громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 45. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. 46. Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. 47. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Натомість згідно з частиною восьмою статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. 48. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання чи ні, та від визначення цих правовідносин як господарських. 49. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до витягу з Реєстру права власності на нерухоме майно від 30 квітня 2004 року № 3487940 Подус О.А. є власницею 3-кімнатної квартири АДРЕСА_1. Підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу № 4445 від 30 квітня 2004 року. 50. На момент здійснення перевірки договірних відносин між КП «Харківські теплові мережі» та ФОП Подус О.А. не було, як і немає їх на час розгляду справи, проте апеляційний господарський суд установив факт споживання останньою теплової енергії у цьому приміщенні та здійснення нею підприємницької діяльності з надання перукарських послуг шляхом розміщення перукарні. 51. Відсутність договору про постачання теплової енергії при підтвердженні факту її постачання обставинами справи не звільняє осіб, які використовують теплову енергію без укладення договору на теплопостачання, від обов`язку оплати за фактично спожиту теплову енергію. 52. Як зазначено вище, відповідно до наявної у матеріалах справи копії витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Подус О.А. зареєстрована як ФОП з 15 грудня 1998 року. Відомостей про припинення її підприємницької діяльності станом на дату звернення з позовом до суду немає. Одним із видів її діяльності є надання послуг перукарнями та салонами краси. 53. У цій справі позовні вимоги стосуються невиконання відповідачем обовʼязку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є фізична особа Подус О.А., проте вона у ньому здійснює підприємницьку діяльність як ФОП. Ці обставини, крім іншого, також підтверджуються рішенням Харківської міської ради від 15 вересня 2004 року № 869, на підставі якого квартира АДРЕСА_1 переведена у нежитлове приміщення та надано дозвіл громадянці Подус О.А. на її реконструкцію під перукарню з улаштуванням окремого входу, яка використовується ФОП Подус О.А. за призначенням. 54. Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 55. Згідно зі статтями 173, 179 цього ж Кодексу господарським зобов'язанням визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт господарювання зобов'язаний вчинити певну дію господарського характеру, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. 56. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення з ФОП Подус О.А. вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, в якому вона надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності. 57. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення Подус О.А. як ФОП у своїй господарській діяльності. 58. З урахуванням цього правильним є висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача вартості теплової енергії спожитої ним у цьому приміщенні у заявленому періоді, розмір якої заперечується скаржником лише з підстав пропуску позивачем позовної давності та відсутності листа-вимоги останнього у порядку статті 530 ЦК України про погашення цієї заборгованості. 59. Однак ці доводи скаржника не заслуговують на увагу з огляду на встановлений апеляційною інстанцією факт відсутності клопотання ФОП Подус О.А. про застосування позовної давності під час розгляду справи в суді першої інстанції. Про цю обставину зазначала ФОП Подус О.А. лише в апеляційній скарзі, але не як клопотання про застосування позовної давності, а як підставу для скасування рішення місцевого господарського суду, який, на її думку, не звернув уваги на пропуск позивачем позовної давності під час задоволення вимог про стягнення з відповідача заборгованості з оплати вартості безпідставно спожитої теплової енергії за період з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року у приміщенні, розташованому за адресою: АДРЕСА_1. 60. Крім того, безпідставними є доводи ФОП Подус О.А. у касаційній скарзі про ненастання строку виконання зобовʼязань внаслідок відсутності листа-вимоги позивача у порядку статті 530 ЦК України про погашення заборгованості, які спростовуються наявністю у матеріалах справи доказів направлення такого листа - вимоги № 826 від 16 листопада 2016 року про сплату у семиденний строк вартості спожитої теплової енергії на суму 237 096,91 грн (а. с. 67 - 69 т. 1), який залишена відповідачем без відповіді і задоволення. 61. Оскільки суд апеляційної інстанції повно і всебічно дослідив фактичні обставини справи та правильно застосував законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити без задоволення касаційну скаргу ФОП Подус О. А., а постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року, якою залишено без змін рішення Господарського суду Харківської області від 22 лютого 2017 року у частині стягнення з ФОП Подус О.А. на користь КП «Харківські теплові мережі» вартості безпідставно спожитої теплової енергії у сумі 39 700,78 грн за період з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року у нежитловому приміщенні, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, - без змін, як таку, що ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 62. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 63. З урахуванням цієї норми та як зазначалося вище, перегляд оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції здійснюється виключно в межах доводів касаційної скарги. 64. Слід зазначити, що касаційна скарга ФОП Подус О.А. не містить доводів стосовно оскарження постанови Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року, який залишив без змін рішення Господарського суду Харківської області від 22 лютого 2017 року у частині стягнення з ФОП Подус О. А. на користь КП «Харківські теплові мережі» вартості безпідставно спожитої теплової енергії за період з січня 2015 року по жовтень 2016 року на суму 65 902,76 грн у нежитлових приміщеннях, розташованих за адресою: АДРЕСА_2. 65. За приписами частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 66. Проте за відсутності виявлених порушень норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права під час перегляду оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у частині, що оскаржується, а також з огляду на відсутність доводів з цього приводу у касаційній скарзі ФОП Подус О. А., постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року у цій частині також слід залишити без змін як таку, що ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 67. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 68. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 цього ж Кодексу). 69. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 70. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Подус Ольги Анатоліївни залишити без задоволення. 2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 16 січня 2019 року у частині залишення без змін рішення Господарського суду Харківської області від 22 лютого 2017 року у справі № 922/4239/16 про стягнення з фізичної особи -підприємця Подус Ольги Анатоліївни на користь Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» вартості безпідставно спожитої теплової енергії у нежитлових приміщеннях, розташованих за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, у сумі 39 700,78 грн за період з грудня 2008 року по квітень 2012 року та з жовтня 2014 року по жовтень 2016 року та у сумі 65 902,76 грн за період з січня 2015 року по жовтень 2016 року відповідно залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 4 вересня 2019 року м. Київ Справа № 927/90/19 Провадження № 12-103гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р.,Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянулав порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року (головуючий Коротун О. М., судді Руденко М. А., Сулім В. В.) у справі № 927/90/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектр-агро» (далі - ТОВ «Спектр-агро») до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу корпоративних прав. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2019 року ТОВ «Спектр-агро» звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав Товариства з обмеженою відповідальністю «Проун-модерн» (далі - ТОВ «Проун-модерн») на користь ОСОБА_2 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Шабалинівське» (далі - СТОВ «Шабалинівське») господарських зобов`язань за договором поставки від 21 квітня 2017 року № 099/17-ЧН, а ОСОБА_1 - зобов`язань за договором поруки від 21 квітня 2017 року № П/099/17-ЧН, укладеним на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором поставки, що стало підставою для звернення ТОВ «Спектр-агро» до Господарського суду Чернігівської області з позовом про стягнення зі СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 заборгованості солідарно (справа № 927/313/18). Господарський суд Чернігівської області ухвалою від 3 липня 2018 року у справі № 927/313/18 затвердив мирову угоду, за якою СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 зобов`язалися солідарно здійснити повну оплату 9846777,80 грн основного боргу; 100831,84 грн відсотків за користування товарним кредитом; 1355925,54 грн пені; 1578 772,05 грн - 36 % річних; 387505,59 грн індексу інфляції та відшкодувати судовий збір у розмірі 230346,74 грн (загальна сума до сплати складає 13500159,56 грн) шляхом перерахування коштів на поточний рахунок ТОВ «Спектр-агро» за графіком погашення, визначеним в ухвалі суду. Невиконання СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1 умов мирової угоди, затвердженої у справі № 927/313/18 Господарським судом Чернігівської області, призвело до звернення позивача до приватного виконавця за примусовим виконанням ухвали суду від 3 липня 2018 року. У процесі примусового виконання (ВП № 57613974), як стверджує позивач, ухвала від 3 липня 2018 року не виконана СТОВ «Шабалинівське» та ОСОБА_1. Позивач зазначає, що ОСОБА_1 вжив заходів щодо відчуження належної йому частки в ТОВ «Проун-модерн» на користь ОСОБА_2 , маючи на меті уникнення виконання рішення суду від 3 липня 2018 року у справі № 927/313/18. У зв`язку з викладеним вище позивач вважає укладений договір відчуження частки в товаристві фіктивним (удаваним). 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Чернігівської області ухвалою від 5 лютого 2019 року відмовив у відкритті провадження у цій справі. 2.2. Ухвалу вмотивовано тим, що заявлений позов не направлений на захист саме корпоративних прав позивача, а тому цей спір не містить ознак корпоративного. Крім того суд визнав безпідставним посилання у позовній заяві на пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позивач обґрунтовує позов неправомірністю укладення договору відчуження частки як майна поручителя - фізичної особи, що, на думку позивача, є уникненням від примусового виконання рішення суду в іншій справі, а не спором щодо частки позивача у товаристві. Наведене свідчить, що у позивача існує цивільний інтерес до майна поручителя - фізичної особи не як до учасника товариства, й не в межах корпоративних правовідносин. 2.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 квітня 2019 року ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року скасував та направив справу на розгляд до місцевого господарського суду. 2.4. Постанову вмотивовано тим, що спір про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав ТОВ «Проун-модерн» на користь ОСОБА_2 , по суті є спором щодо правомірності правочину стосовно частки (корпоративних прав) у юридичній особі, а отже, місцевий господарський суд мав з`ясувати підстави відчуження (передачі) частки в юридичній особі і залежно від установлених обставин вирішити питання, до юрисдикції якого суду відноситься вирішення цієї справи. Однак, не встановивши всіх обставин, які необхідні для правильного вирішення питання про належність цього спору до тієї чи іншої юрисдикції, суд першої інстанції дійшов передчасних висновків про відмову у відкритті провадження у справі у зв`язку з її непідвідомчістю суду господарської юрисдикції. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати зазначену постанову, а ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року залишити в силі. 3.2. На обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що цей спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки він не має ознак наявності корпоративних відносин, не є спором, що виник з господарських правовідносин, а відповідачами згідно з позовною заявою є фізичні особи, які не є суб`єктами підприємницької діяльності. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 4.1. Оскільки ОСОБА_1 оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 4.2. ГПК України установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання (пункти 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 4.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. 4.4. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між учасниками справи. 4.5. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України «Про господарські товариства» господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. 4.6. Згідно зі статтею 80 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. 4.7. Відповідно до частини третьої статті 80 цього Кодексу товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. 4.8. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 4.9. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. 4.10. Як убачається зі змісту позовної заяви, вимоги про визнання недійсним договору та/або іншого правочину, котрий підтверджує факт відчуження/продажу ОСОБА_1 власних корпоративних прав ТОВ «Проун?модерн» на користь ОСОБА_2 обґрунтовані тим, що вказаний договір/правочин спрямований на ухилення відповідача від виконання судового рішення у справі № 927/313/18. При цьому оскільки позивач не є учасником ТОВ «Проун-модерн» та не має на меті отримати частку ОСОБА_1 у товаристві з метою участі в управлінні та діяльності цієї юридичної особи, адже його вимоги спрямовані до відповідача саме як до боржника у зобов`язальних відносинах, а також оскільки заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не містить ознак корпоративного. У зв`язку з указаним посилання позивача на пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України були правомірно визнані місцевим господарським судом безпідставними. 4.11. Крім того, оскільки у позивача існує цивільний інтерес до майна поручителя - фізичної особи не як до учасника товариства й не в межах корпоративних правовідносин, висновок суду апеляційної інстанції про те, що за наслідком встановлення підстав укладення спірного правочину вирішення цього спору може належати до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими. 4.12. Отже, заявлений спір ґрунтується на правовідносинах, направлених на захист прав позивача як стягувача у виконавчому провадженні (ВП № 57613974) щодо майна ОСОБА_1 , яким останній розпорядився відчуживши його іншій фізичній особі - ОСОБА_2 , крім того сторонами оспорюваного правочину є фізичні особи, а правовідносини сторін не мають ознак господарсько-правових, тому вирішення цього спору має здійснюватись за нормами ЦПК України. 4.13. Виходячи з викладеного постанову Північного апеляційного господарського суду слід скасувати, а ухвалу Господарського суду Чернігівської області - залишити без змін. 4.14. У зв`язку зі скасуванням постанови суду апеляційної інстанції та залишенням у силі ухвали місцевого господарського суду відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат, а саме покласти витрати зі сплати судового збору за подання і розгляд касаційної скарги на ТОВ «Спектр-агро». Керуючись статтями 306, 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 квітня 2019 року у справі № 927/90/19 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 5 лютого 2019 року у справі № 927/90/19 залишити в силі. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Спектр-агро» (08702, Київська обл., місто Обухів, вул. Промислова, 20, код ЄДРПОУ 36348550) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 виданий Коропським РВ УМВС України в Чернігівській області 18 квітня 2012 року) 1921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) гривню судового збору за подання касаційної скарги. Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ Справа № 911/1247/18 Провадження № 12-99гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі - ГУ МВС України в Київській області) на рішення Господарського суду Київської області від 05 жовтня 2018 року, ухвалене суддею Горбасенком П. В., та постановуПівнічного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Буравльова С. І., Мартюк А. І., Калатай Н. Ф., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Холдінгова компанія «Євроспецкомплект» (далі - ТОВ «ХК «Євроспецкомплект») до ГУ МВС України в Київській області про скасування арешту майна. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У червні 2018 року ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (далі - ГУ НП в Київській області) про скасування арешту майнового комплексу, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка , вул. Залізнична, 164 та належить позивачу на праві власності. 2. Позов обґрунтовано тим, що оспорюваний арешт накладено старшим слідчим слідчого відділу Васильківського міжрайонного відділу ГУ МВС України в Київській області постановою від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи № 08-1075, яка роками не розслідується, а юридична особа, в інтересах акціонерів якої вона порушувалася, припинила своє існування дванадцять років потому. Протягом одинадцяти років арешт позбавляє власника права розпоряджатися своїм майном. 3. Позивач вважає, що оскільки кримінальне провадження за матеріалами кримінальної справи не здійснюється в порядку, передбаченому КПК України 1960 року чи чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України 2012 року), то не існує і самого кримінального провадження. 4. Позовні вимоги вмотивовані положеннями статей 16, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). ОБСТАВИНИ СПРАВИ 5. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Васильківського міжрайонного бюро технічної інвентаризації від 24 жовтня 2003 року за ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» зареєстрованоправо власності на майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка, вул. Залізнична , 164, на підставі наказу Відкритого акціонерного товариства «Київспецкомплектгаз» (далі - ВАТ «Київспецкомплектгаз») від 24 вересня 2003 року. 6. Постановою старшого слідчого слідчого відділу (далі - СВ) Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи № 08-1075 накладено арешт на згаданий майновий комплекс. Зазначена підстава обтяження вказана й у відомостях з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. 7. Постановою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 жовтня 2005 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області, скасовано постанову слідчого СВ Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області від 17 серпня 2005 року про порушення кримінальної справи за фактом шахрайських дій з боку посадових осіб ВАТ «Київспецкомплектгаз». 8. Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 26 квітня 2006 року ВАТ «Київспецкомплектгаз», як юридична особа, припинено. 9. У відповідь на адвокатський запит щодо зняття вищевказаного арешту з майнового комплексу у червні 2016 року Васильківський відділ поліції ГУ НП в Київській області повідомив, що скасування арешту майна, накладеного в ході розслідування кримінальної справи, здійснюється за ухвалою слідчого судді, та запропонував звернутися до Васильківського міськрайонного суду Київської області для вирішення питання по суті. 10. Ухвалою слідчого судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року клопотання ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, залишено без розгляду у зв`язку з необхідністю вирішення цього клопотання у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом, який діяв станом на дату накладення арешту (КПК України 1960 року). 11. У жовтні 2016 року позивач звертався зі скаргою на дії слідчого до прокуратури. Листом від 14 листопада 2016 року начальник Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури роз`яснив позивачу, що якщо арешт накладено в межах кримінального провадження, порушеного до набрання чинності КПК України 2012 року і справа не надійшла до суду, то питання щодо скасування заходу забезпечення вирішується слідчим. 12. У грудні 2016 року позивач звертався до слідчого Васильківського відділу поліції ГУ НП у Київській області з клопотанням про скасування арешту. Листом від 20 грудня 2016 року останній повідомив позивача про те, що відповідно до статті 174 КПК України 2012 року скасування арешту майна здійснюється за ухвалою слідчого судді, й запропонував звернутися до Васильківського міськрайсуду для вирішення питання по суті. 13. 22 грудня 2016 року позивач подав до Васильківського міськрайонного суду скаргу на дії слідчого в межах кримінальної справи, у якій просив скасувати постанову про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис про арешт майнового комплексу. 14. Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 23 грудня 2016 року скаргу ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування постанови про накладення арешту повернув заявнику. Суд зазначив, що відповідно до вимог КПК України 1960 року можливість оскарження дій слідчого та прокурора поза межами судового розгляду кримінальної справи визначено статтями 234-236 КПК України 1960 року, проте цим Кодексом не передбачено оскарження до суду постанови про накладення арешту. 15. Листом заступника начальника відділу слідчого управління ГУ НП в Київській області від 18 травня 2018 року позивача повідомлено, що скарги на дії (бездіяльність) слідчого подаються у строк, передбачений статтею 304 КПК України 2012 року, до місцевого суду. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 16. Господарський суд Київської області ухвалою від 07 вересня 2018 року замінив первісного відповідача на ГУ МВС України в Київській області, а рішенням від 05 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року, позов задовольнив. 17. Судові рішення мотивовані тим, що накладений на майновий комплекс арешт позбавляє його власника права на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; позивач позбавлений можливості захистити своє порушене право в інший спосіб, а тому позовні вимоги про скасування арешту підлягають задоволенню на підставі положень статей 317, 319, 321 ЦК України. 18. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про те, що скасування арешту майна можливе лише у порядку, встановленому КПК України 1960 року, оскільки бездіяльність органів досудового розслідування та прокуратури, а також судових органів з приводу скасування накладеного арешту призвела до вичерпання усіх можливих способів захисту порушених прав позивача та стала підставою для звернення до суду з цим позовом. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 19. 07 березня 2019 року ГУ МВС України в Київській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у справі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Скаржник вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір підлягає вирішенню в господарських судах. Стверджує, що питання щодо скасування арешту майна підлягало вирішенню в кримінально-процесуальному порядку на підставі КПК України 1960 року. Доводи інших учасників справи 21. ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» надало відзив на касаційну скаргу, просить судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін, а касаційну скаргу відповідача - без задоволення. Вважає, що господарські суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір та захистили його право власності на майно. Рух касаційної скарги 22. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2019 року відкрила касаційне провадження та ухвалою від 11 червня 2019 року на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 24. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 25. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 26. У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя. 27. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. 28. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia, заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». 29. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France, заява № 23805/94). 30. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. 31. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 32. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 33. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами. Відповідно до частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 34. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 ГПК України). 35. Відповідно до частини першої статті 174 КПК України 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. 36. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України 2012 року). 37. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року). 38. Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений у межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року. 39. Проте оспорюваний арешт накладено постановою від 29 березня 2007 року у межах кримінальної справи на підставі положень КПК України 1960 року. 40. При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. 41. Відповідно до постанови про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року старшим слідчим СВ Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області у межах кримінальної справи № 08-1075 на підставі статей 125, 126, 130 КПК України 1960 рокунакладено арештна майновий комплекс, що знаходиться за адресою: Київська область, Васильківський район, смт Калинівка, вул. Залізнична, 164.Підставою накладення арешту слугували такі обставини: - 10 березня 2003 року головою ревізійної комісії ВАТ «Київспецкомплектгаз» відповідно до пункту 4.4 Положення про спостережну раду подано заяву до цього органу товариства з метою прийняття рішення про заборону голові правління проводити будь-які дії, направлені на передачу або відчуження майна товариства; - 18 березня 2003 року спостережною радою товариства відповідно до пункту 2.2.8 контракту з головою правління від 31 травня 2001 року прийнято рішення про заборону останньому проводити будь-які дії, направлені на передачу або відчуження нерухомого майна товариства; - усупереч винесеній забороні, статуту ВАТ «Київспецкомплектгаз» та Закону України «Про господарські товариства», посадові особи товариства, перевищуючи свої повноваження, без відома акціонерів та працівників передали всі належні товариству матеріальні цінності на загальну суму 2 783 202,20 грн новоствореному ТОВ «ХК «Євроспецкомплект», чим завдали акціонерам ВАТ «Київспецкомплектгаз» матеріальної шкоди. 42. Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства у позовному провадженні залежно від суб`єктного складу сторін, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. 43. У справі, яка переглядається, арешт накладено на підставі статей 125, 126 КПК України 1960 року, які регулюють питання щодо обов`язку забезпечення цивільного позову і передбаченої законом (можливої) конфіскації майна. Арешт на спірне майно накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо дій посадових осіб ВАТ «Київспецкомплектгаз». 44. Натомість з позовом про скасування арешту майна звернулося ТОВ «ХК «Євроспецкомплект», яке не є стороною кримінального провадження. 45. Суди попередніх інстанцій установили, що ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» неодноразово зверталося до органів досудового розслідування, прокуратури, а також до судових органів з метою вирішення питання про скасування арешту, накладеного на майновий комплекс. 46. Так,у жовтні 2016 року позивач звертався зі скаргою на дії слідчого до прокуратури. Однак листом від 14 листопада 2016 року начальник Васильківського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури роз`яснив позивачу, що якщо арешт накладено в межах кримінального провадження, порушеного до набрання чинності КПК України 2012 року і справа не надійшла до суду, то питання щодо скасування заходу забезпечення вирішується слідчим. 47. Крім того, в грудні 2016 року позивач звертався до слідчого Васильківського відділу поліції ГУ НП в Київській області з клопотанням про скасування арешту. Проте листом від 20 грудня 2016 року останній повідомив позивача про те, що відповідно до статті 174 КПК України 2012 року скасування арешту майна здійснюється за ухвалою слідчого судді й запропонував звернутися до Васильківського міськрайсуду для вирішення питання по суті. 48. Також 22 грудня 2016 року ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» подало до Васильківського міськрайонного суду скаргу на дії слідчого в межах кримінальної справи, в якій просило скасувати постанову про накладення арешту на майно від 29 березня 2007 року та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна запис про арешт майнового комплексу. Васильківський міськрайонний суд Київської області постановою від 23 грудня 2016 року скаргу ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» про скасування постанови про накладення арешту повернув заявнику. Суд зазначив, що відповідно до вимог КПК України 1960 року можливість оскарження дій слідчого та прокурора поза межами судового розгляду кримінальної справи визначено статтями 234-236 КПК України 1960 року, але цим кодексом не передбачено оскарження до суду постанови про накладення арешту. 49. Після звернень позивача про скасування такого арешту зазначені органи не вирішили питання щодо його скасування. ТОВ «ХК «Євроспецкомплект» на час розгляду цієї справи все ще позбавлене права розпоряджатися своєю власністю та не має можливості в інший спосіб захистити свої порушені права. 50. ГУ МВС України в Київській областіпосилається на те, що скасування арешту майна у даному випадку можливе лише в порядку, встановленому КПК України 1960 року. 51. Водночас суди встановили, що бездіяльність органів досудового розслідування та прокуратури, а також судових органів з приводу скасування накладеного арешту призвела до вичерпання усіх можливих способів захисту порушених прав позивача. Вказана бездіяльність стала підставою для звернення до суду із цим позовом. 52. При цьому матеріали справи свідчать про те, що з 2006 року по теперішній час не встановлено особу, яка вчинила злочин. 53. Згідно з пунктом 10 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій згідно з положеннями цього Кодексу. 54. Юридична особа в інтересах акціонерів якої порушувалася справа (ВАТ «Київспецкомплектгаз»), припинила своє існування 26 квітня 2006 року. Не встановлено особу, яка вчинила злочин. При цьому, в силу частини першої статті 49 КК України, неможливо притягнути особу до кримінальної відповідальності у випадку закінчення строку давності. 55. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу. 56. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. 57. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом. 58. Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 ЦК України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. 59. Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном. 60. Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення. 61. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України 2012 року, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження. 62. Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України 2012 року завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. 63. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України 2012 року у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року. 64. Арешт на майно було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом. Відповідно до пункту 9 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. 65. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року. 66. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126). 67. Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалася, власник майна, який не набував процесуального становища підозрюваного, обвинуваченого, чинним на той час кримінально-процесуальним законом не був наділений процесуальним правом ініціювати питання про звільнення майна з-під арешту. 68. Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після накладення арешту, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права. 69. Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком. 70. Проте кримінальну справу, в межах якої на майно позивача накладено арешт, до суду для розгляду по суті скеровано не було. 71. Згідно зі статтею 174 КПК України 2012 року як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому у застосуванні відповідного заходу відпала потреба. 72. Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому КПК України 2012 року. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження КПК України не передбачає. 73. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра багато років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища особи, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час. 74. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до положень статті 19 ЦПК України, статті 20 ГПК України можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. 75. Така правова позиція відповідає висновкам, викладеним ранішеВеликою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц та Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. Підстав для відступу від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не знаходить. 76. Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження. 77. З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку господарського судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. 78. З огляду не викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку господарського судочинства. 79. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). 80. Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 81. Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. 82. За викладених обставин наведені в касаційній скарзі ГУ МВС України в Київській області доводи про відсутність підстав для розгляду справи в порядку господарського судочинства є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 83. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 84. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 85. Оскільки апеляційний господарський суд повно і всебічно дослідив фактичні обставини справи та правильно застосував законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 86. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 87. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30 січня 2019 року у справі № 911/1247/18 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 740/5146/17 Провадження N 14-7цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Тернопільське державне науково-технічне підприємство "Промінь" (далі - ТДНТП "Промінь"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТДНТП "Промінь" на заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року у складі судді Сливки Л.М. та рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року у складі колегії суддів Міщія О.Я., Ткача З.Є., Шевчук Г.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 доТДНТП "Промінь" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вимоги обґрунтовував тим, що він працював на посаді начальника відділу матеріально-технічного постачання у ТДНТП "Промінь". 06 серпня 2015 року його звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням чисельності штату працівників. Проте заробітну плату у день звільнення, як це передбачено статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), йому не виплачено, таку виплату здійснено 19 серпня 2016 року. Посилаючись на вимоги статей 116, 117 КЗпП України, позивач просив стягнути з ТДНТП "Промінь" середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року позов задоволено. Стягнуто з ТДНТП "Промінь" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з вини ТДНТП "Промінь" при звільненні позивача не виплачено належні йому суми у строки, визначені у статті 116 КЗпП України, то на підставі статті 117 цього Кодексу та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 (далі - Порядок N 100), до стягнення підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 липня 2017 року відмовлено у задоволенні заяви ТДНТП "Промінь" про перегляд заочного рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 березня 2017 року змінено. Позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТДНТП "Промінь" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 42 505,67 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції допустив помилку при розрахунку суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а саме помилково зробив розрахунок заборгованості не за останні два місяці перед звільненням ОСОБА_1, а за травень та червень 2015 року. Під час проведення розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід враховувати період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2017 року ТДНТП "Промінь" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що у зв'язку з процедурою санації, в якій перебуває підприємство, спір підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Також зазначено, що ОСОБА_1 свідомо не з'явився на засідання загальних зборів кредиторів. На виконання плану санації відповідачем повністю погашено заборгованість перед позивачем. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника відділу матеріально-технічного постачання у ТДНТП "Промінь". 06 серпня 2015 року його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Виплата заробітної плати проводилась відділом державної виконавчої служби згідно зі зведеним виконавчим провадженням N 38090370 у листопаді 2015 року у розмірі 6551,24 грн та у серпні 2016 року у розмірі 18 515,56 грн. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цивільним позовом до ТДНТП "Промінь" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 64 925 грн. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи у судах першої і апеляційної інстанцій) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні враховувати також принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Установлено, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 23 серпня 2016 року у справі N 921/476/16-г/11 затверджено план санації ТДНТП "Промінь", схвалений рішенням зборів кредиторів від 02 серпня 2016 року та погоджений Державним концерном "Укроборонпром" наказом від 04 серпня 2016 року N 213, - до порушення провадження у справі про банкрутство. Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, які виникли до затвердження судом плану санації до порушення провадження у справі про банкрутство. Встановлено у строк до 23 серпня 2017 року заборону на порушення справи про банкрутство ТДНТП "Промінь" за його заявою або за заявою будь-якого з кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації (т. 1, а. с. 16 - 18). Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб'єктного складу сторін. Крім названих у статті 10 Закону N 2343-XII справ у спорах, пов'язаних із майновими вимогами до боржника, передбачено також спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі. Тобто справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів, у тому числі і про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, які слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 лютого 2018 року у справі N 456/20/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 541/459/17, від 30 січня 2019 рокуу справі N 266/2868/16-ц та інших, і підстав для відступу від нього не вбачається. За наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільна справа за позовом до такого позивача не може бути порушена. Статтею 28 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" передбачено, що в разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов'язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану в період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону N 2343-XII. Відповідно до частини першої статті 5 Закону N 2343-XII засновники (учасники, акціонери) боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, центральні органи виконавчої влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству боржника. Санація боржника до порушення справи про банкрутство - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати засновник (учасник, акціонер) боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, кредитор боржника, інші особи з метою запобігання банкрутству боржника шляхом вжиття організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до порушення провадження у справі про банкрутство (частина п'ята статті 5 Закону N 2343-XII). Тобто процедура досудової санації - це позасудова процедура, що застосовується до боржника до порушення провадження у справі про банкрутство. Згідно із частиною шостою статті 5 Закону N 2343-XII санація державних підприємств до порушення справи про банкрутство провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України, державних підприємств та інших джерел фінансування. Умови та порядок проведення санації державних підприємств до порушення справи про банкрутство за рахунок інших джерел фінансування погоджується із суб'єктом управління об'єктами державної власності у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Санація державних підприємств до порушення справи про банкрутство провадиться згідно з цим Законом. Згідно із частиною десятою статті 6 Закону N 2343-XII Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство затверджується Вищим господарським судом України. Так постановою пленуму Вищого господарського суду України 17 грудня 2013 року N 15 затверджено Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство (далі - Положення). Пунктами 6.1, 6.2 Положення передбачено, що ухвала про затвердження плану досудової санації є підставою для введення процедури досудової санації. З дня винесення ухвали про затвердження досудової санації: - вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, які виникли до затвердження судом плану досудової санації; - встановлюється заборона на порушення справи про банкрутство боржника за його заявою або за заявою будь-кого з кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації, на строк, передбачений цим планом; - умови плану досудової санації боржника стають обов'язковими для всіх кредиторів, вимоги яких виникли до затвердження судом плану досудової санації. Згідно з пунктом 7.1 Положення процедура досудової санації припиняється достроково, зокрема, в разі порушення справи про банкрутство боржника за заявою боржника або кредиторів на підставі заборгованості, яка виникла після затвердження судом плану досудової санації. Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на виплату заробітної плати (частина п'ята статті 19 Закону N 2343-XII). ОСОБА_1 пред'явив позов до ТДНТП "Промінь", стосовно якого не було порушено господарським судом справу про банкрутство, а лише згідно з ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 23 серпня 2016 року у справі N 921/476/16-г/11 затверджено план санації до порушення провадження у справі про банкрутство, встановлено строк про заборону на порушення справи про банкрутство, що не є тотожним порушенню справи про банкрутство, тому суди правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства. Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. ОСОБА_1 звільнено 06 серпня 2015 року. У день звільнення розрахунку із ним не проведено. Заборгованість з розрахунку стягнуто на підставі зведеного виконавчого провадження N 38090370, виплачено у листопаді 2015 року 6 551 грн 24 коп., в серпні 2016 року - 18 515 грн 56 коп. Спору щодо розміру розрахунку між сторонами не було. Відповідач не надав доказів про відсутність вини з невиплати розрахункових у день звільнення позивача. Тому підстав для зменшення розміру середнього заробітку не вбачається, його розмір визначено з урахуванням обставин виникнення заборгованості, її сплати після звернення до суду позивача, з урахуванням розумності та справедливості. Підстав для висновків про те, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. У такому разі відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуТернопільського державного науково-технічного підприємства "Промінь" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська Єленіна Ж.М.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2019 року м. Київ Справа N 591/4543/16-ц Провадження N 14-251цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - Офіс), відповідач - приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Бурбика Тамара Анатоліївна (далі - Приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Офісу на рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року у складі судді Грищенко О.В. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Кононенко О.Ю., Криворотенка В.І., Хвостика С.Г. у цивільній справі за позовом Офісу до Приватного нотаріуса про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року Офіс звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив: скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 травня 2016 року; зобов'язати Приватного нотаріуса вчинити протест податкових векселів у неплатоспроможності, що були видані Товариством з обмеженою відповідальністю "Горобина" (далі - ТОВ "Горобина") та авальовані Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк"), а саме: від 09 лютого 2016 року серії АА N 1462653 у неплатежі у розмірі 55 824,80 грн. серії АА N 1462656 у неплатежі у розмірі 443 018,78 грн. серії АА N 1462657 у неплатежі у розмірі 443 018,78 грн. серії АА N 1462658 у неплатежі у розмірі 442 923,56 грн. серії АА N 1462659 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462660 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462662 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462794 у неплатежі у розмірі 452 923,56 грн. серії АА N 1462795 у неплатежі у розмірі 452 934,14 грн. серії АА N 1462796 у неплатежі у розмірі 452 786,02 грн. серії АА N 1462797 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462798 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462799 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. серії АА N 1462800 у неплатежі у розмірі 452 796,60 грн. Позов обґрунтовано тим, що ТОВ "Горобина" включено до реєстру великих платників податків, тому відповідно до критеріїв, визначених підпунктом 14.1.24 пункту 14.1 статті 14 розділу І Податкового кодексу України (далі - ПК України), це товариство з 01 січня 2016 року перебувало на обліку у Спеціалізованій державній податковій інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби України (далі - Спеціалізована ДПІ), правонаступником якого є Офіс. ТОВ "Горобина" видало податкові векселі з терміном погашення до 08 травня 2016 року, які Спеціалізована ДПІ постановила на облік. Відповідно до листа ТОВ "Горобина" від 06 травня 2016 року у зв'язку зі здійсненням експорту продукції на підставі пункту 225.6 статті 225 ПК України зменшено суму податку за податковим векселем серії АА N 1462653 на 399 193,98 грн. У подальшому платіжними дорученнями від 06 травня 2016 року частково погашено спірні податкові векселі. Інших надходжень у рахунок погашення податкових векселів не надходило. Спеціалізована ДПІ з метою виконання своїх повноважень як органу виконавчої влади відповідно до вимог пункту 225.7 статті 225 ПК України звернулась до нотаріуса із заявою про вчинення протесту податкових векселів. Позивач додержався всіх необхідних умов щодо часу подання заяви, місця та переліку необхідних документів. Між податковим органом та векселедавцем відсутній спір щодо сум за податковими векселями, проте нотаріус на порушення вимог закону відмовив у вчиненні нотаріальної дії - протесту податкових векселів. Позивач вважає дії нотаріуса протиправними і такими, що порушують чинне законодавство, оскільки спір щодо скоригованої суми акцизного збору, яка підлягає сплаті за вказаним векселем - відсутній, а податкові органи подали всі документи, які необхідні для вчинення протесту податкових векселів (виданих підприємством з метою забезпечення зобов'язання щодо сплати суми акцизного збору). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року у задоволенні позову Офісу відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що постанова Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні протесту простих податкових авальованих векселів, виданих ТОВ "Горобина", відповідає вимогам законодавства і підстав для її скасування не вбачається. Приватний нотаріус дотримався встановленої законом процедури та вчинив усі необхідні дії. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем, а за векселями, у вчиненні протесту яких звернувся позивач, була здійснена часткова оплата, тому Приватний нотаріус обґрунтовано відмовив у вчиненні нотаріальної дії. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Офіс просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що при поданні нотаріусу заяви про вчинення протесту векселів було додержано всіх необхідних умов щодо часу подання цієї заяви, місця та переліку необхідних документів та інші вимоги, передбачені законом. Також суди не врахували, що між податковим органом та векселедавцем відсутній спір про суми, які підлягають погашенню за векселями. Нотаріус зобов'язаний був вчинити нотаріальну дію - протест векселів, тому його дії є протиправними і суперечать чинному законодавству. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 04 квітня 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 28 березня 2012 року у справі N 6-11цс12, від 18 липня 2012 року у справі N 6-75цс12, від 07 листопада 2012 року у справі N 6-111цс12, від 14 листопада 2012 року у справі N 6-138цс12, від 26 грудня 2012 року у справі N 6-155цс12, від 16 січня 2013 року у справі N 6-160цс12, від 13 лютого 2013 року у справі N 6-159цс12, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, який має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Суди встановили, що 10 травня 2016 року Офіс звернувся до Приватного нотаріуса із заявою про вчинення протесту чотирнадцяти податкових векселів, що були видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк" 09 лютого 2016 року на загальну суму 5 913 386,72 грн. Вказані векселі частково погашені, що підтверджено відповідними платіжними дорученнями та визнано позивачем. Постановою від 12 травня 2016 року Приватний нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії - протесту зазначених простих податкових авальованих векселів, виданих ТОВ "Горобина". Підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії слугувало те, що протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем. У зв'язку з частковою оплатою за векселями, що підтверджено відповідними платіжними дорученнями, Приватний нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії. У постанові нотаріуса вказано, що вона підлягає оскарженню відповідно до статей 107, 109, 118 ЦПК України (у редакції, чинній на час відмови у вчиненні нотаріальної дії) за правилами позовного провадження. Згідно зі статтею 50 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У справі "Сокуренко і Стригун проти України" ЄСПЛ указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі "Занд проти Австрії" ("Zand v. Austria", заява N 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine", заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. У частині першій статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пунктів 8, 9 частини першої статті 3 КАС України (у зазначеній редакції) позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду; відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У позовній заяві Офіс просив: - скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12 травня 2016 року; - зобов'язати Приватного нотаріуса вчинити протест низки векселів у неплатоспроможності, що були видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк". Згідно зі змістом позовної заяви Офісу підставою вимоги про зобов'язання скасувати постанову Приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії стало невиконання ТОВ "Горобина" як платником податків податкових векселів, а позивач з метою виконання своїх повноважень як орган виконавчої влади відповідно до вимог пункту 225.7 статті 225 ПК України звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення протесту податкових векселів, оскільки контролює своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів, а також здійснює контроль у сфері виробництва, обігу та реалізації підакцизних товарів, здійснює контроль за їх цільовим використанням. Спір у справі виник у зв'язку з незгодою позивача з відмовою Приватного нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії - протесті податкових векселів у неплатоспроможності, що видані ТОВ "Горобина" та авальовані ПАТ "КБ "Приватбанк". Згідно зі статтею 92 Закону N 3425-XII протест векселів про неоплату, неакцепт або недатування акцепту провадиться нотаріусами відповідно до законодавства України про переказний і простий вексель. Відповідно до підпунктів 4, 14 пункту 4 глави 17 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок N 296/5), при прийнятті векселя до опротестування нотаріус повинен: перевірити наявність усіх необхідних реквізитів векселя та правильність їх заповнення, наявність підписів і печаток та послідовність індосаментів; переконатися, що вексель поданий для протесту в установлені законом строки, встановити місце здійснення протесту; перевірити факт пред'явлення векселя до оплати. Згідно з пунктом 4.1 глави 17 Порядку N 296/5 протест векселя - це нотаріальна дія, яка офіційно засвідчує факт повної несплати за векселем. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, який і за суб'єктним складом і за характером спірних правовідносин має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до пункту 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236, Державна фіскальна служба України (далі - ДФС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. Згідно з підпунктом 40 пункту 4 указаного Положення ДФС України відповідно до покладених на неї завдань звертається до суду у випадках, передбачених законом. Право контролюючих органів на звернення до суду також передбачено у статті 20 ПК України (пункти 20.1.30 - 20.1.40-2). Наказом ДФС України від 26 квітня 2016 року N 377 реорганізовано Спеціалізовану ДПІ шляхом приєднання до Офісу. Відповідно до пункту 1 Положення про Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби, затвердженого наказом ДФС України від 14 червня 2018 року N 374 (далі - Положення N 374), Офіс є територіальним органом ДФС України, який підпорядковується ДФС України. Офіс є органом доходів і зборів. Офіс забезпечує повноваження ДФС України у взаємовідносинах з великими та іншими платниками та здійснює їх податкове супроводження. Згідно з підпунктом 3 пункту 4 Положення N 374 Офіс контролює своєчасність подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів. Підпунктом 20 пункту 4 Положення N 374 передбачено право Офісу на звернення до суду у випадках, передбачених законодавством. У статті 19-1 ПК України визначено функції, які виконують контролюючі органи, крім особливостей, передбачених для державних податкових інспекцій статтею 19-3 цього Кодексу. У межах функцій, визначених статтею 19-1 ПК України, контролюючі органи, зокрема, контролюють своєчасність подання платниками податків та платниками єдиного внеску передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків, зборів, платежів; здійснюють заходи щодо запобігання та виявлення порушень законодавства у сфері виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та пального, тощо. Згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 3 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3480-IV "Про цінні папери та фондовий ринок" (далі - Закон N 3480-IV) в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів, зокрема, боргові цінні папери - це цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться, зокрема векселі. Відповідно до статті 14 Закону N 3480-IV вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути прості або переказні та існують виключно у документарній формі. У силу вимог статті 4 Закону України від 05 квітня 2001 року N 2374-III "Про обіг векселів в Україні" переказні і прості векселі видаються лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Одним із видів векселів є податкові векселі. Відповідно до підпункту 14.1.176 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податковий вексель, авальований банком (податкова розписка) - простий вексель, авальований банком, що видається векселедавцем: до отримання з акцизного складу спирту етилового, до отримання з нафтопереробного підприємства нафтопродуктів або до ввезення нафтопродуктів на митну територію України і є забезпеченням виконання ним зобов'язання сплатити суму акцизного податку у строк, визначений статтями 225, 229 цього Кодексу. Тобто податковий вексель є податковою розпискою, яка підтверджує податкове зобов'язання векселедавця сплатити акцизний збір. До загальнодержавних податків та зборів згідно зі статтею 9 ПК України відноситься акцизний податок. Згідно зі статтею 225 ПК України суб'єкт господарювання зобов'язаний сплатити податок або подати контролюючому органу за своїм місцезнаходженням до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на алкогольні напої (крім виноматеріалів та вермутів), податковий вексель, який є забезпеченням виконання зобов'язання такого платника у строк до 90 календарних днів, починаючи з дня видачі податкового векселя, сплатити суму податку, розраховану за ставками для цієї продукції. Під час отримання спирту етилового неденатурованого підприємство-векселедавець за участю представника контролюючого органу на акцизному складі складає акт про фактично отриману кількість спирту та розрахунок акцизного податку виходячи з фактично отриманої кількості спирту. Цей акт є коригуванням вже сплаченої суми податку або наданого податкового векселя із зазначенням остаточної суми податку, яка підлягає сплаті. Скоригована сума податку в податковому векселі сплачується частково у разі придбання марок акцизного податку в період дії такого векселя. Податковий вексель вважається погашеним векселедавцем у разі сплати суми податку в повному обсязі та в зазначений у податковому векселі строк. У разі якщо передбачений цією статтею податковий вексель не погашається у визначений строк, векселедержатель вчиняє протест такого векселя у неплатежі згідно із законодавством та звертається протягом одного робочого дня з дати вчинення протесту до банку, який здійснив аваль цього векселя, з опротестованим векселем. Банк-аваліст зобов'язаний не пізніше операційного дня, що настає за датою звернення векселедержателя з опротестованим векселем, переказати суму, зазначену в цьому векселі, векселедержателю. Забороняється часткове погашення податкового векселя після закінчення строку, на який він виданий. У разі якщо податковий вексель, строк сплати за яким настав, не погашений, наступний вексель не може бути виданий таким суб'єктом. Відповідно до Порядку випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), що видаються до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, спирту етилового денатурованого (технічного) та біоетанолу, які використовуються суб'єктами господарювання для виробництва окремих видів продукції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року N 1257 (далі - Порядок N 1257), що діяв на час виникнення спірних правовідносин, він визначає механізм випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), що видаються суб'єктами господарювання до отримання з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, спирту етилового денатурованого (технічного) та біоетанолу. Відповідно до пункту 14 Порядку N 1257 у разі коли податковий вексель не погашено в установлений строк, векселедержатель здійснює протест такого податкового векселя у неплатежі згідно із законодавством та протягом одного робочого дня з дати вчинення протесту звертається до банку, який здійснив аваль цього податкового векселя, з опротестованим податковим векселем. Банк-аваліст зобов'язаний не пізніше операційного дня, що настає за датою звернення векселедержателя з опротестованим податковим векселем, переказати векселедержателю суму, зазначену в податковому векселі. З урахуванням вказаного за своєю правовою природою погашення податкового векселя є виконанням обов'язку зі сплати податку, одним із видів якого є акцизний збір. У справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з позовом з метою реалізації передбачених вказаними нормами матеріального права повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням податкового законодавства. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 183-3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду, в адміністративному порядку здійснювалося провадження у справах за зверненням органів податків і зборів при здійсненні ними передбачених законом повноважень і здійснювалося на підставі подання таких органів щодо стягнення коштів за податковим боргом. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що між сторонами виник публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а саме з приводу сплати акцизного збору, який підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Такий висновок відповідає і вимогам пункту 5 частини першої статті 283 КАС України щодо особливостей провадження у справах за зверненням органів доходів і зборів щодо стягнення коштів за податковим боргом. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 28 березня 2012 року у справі N 6-11цс12, від 18 липня 2012 року у справі N 6-75цс12, від 07 листопада 2012 року у справі N 6-111цс12, від 14 листопада 2012 року у справі N 6-138цс12, від 26 грудня 2012 року у справі N 6-155цс12, від 16 січня 2013 року у справі N 6-160цс12, від 13 лютого 2013 року у справі N 6-159цс12, про те, що спір за позовом податкових інспекцій до нотаріуса щодо протесту податкового векселя, який по суті є податковою розпискою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таке ж положення міститься у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Частиною першою статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі необхідно закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому Велика Палата Верховного Суду роз'яснює позивачу право на звернення до суду з таким позовом у порядку адміністративного судочинства. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір"). Такого клопотання матеріали справи не містять. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 414, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОфісу великих платників податків Державної фіскальної служби задовольнити частково. Рішення Зарічного районного суду міста Суми від 12 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 19 жовтня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби до приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Бурбики Тамари Анатоліївни про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язання вчинити дії - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2019 року м. Київ Справа N 760/13915/18 Провадження N 14-234цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Зенмех" (далі - ТОВ "Зенмех"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 31 травня 2018 року у складі судді Усатова І.А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у складі колегії суддів Поліщук Н.В., Білич І.М., Соколової В.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Зенмех" про стягнення коштів і ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з відповідача на свою користь 187000,00 грн боргу за поставлений товар, 37400,00 грн штрафу, 20142,93 грн інфляційних витрат, 4743,00 грн 3 % річних. Вимоги мотивувала тим, що вона здійснювала підприємницьку діяльність та була зареєстрована як фізична особа - підприємець (далі - ФОП). 19 березня 2017 року між нею як ФОП та ТОВ "Зенмех" укладено договір поставки, за яким відповідач не здійснив розрахунків. 01 червня 2017 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) внесено запис про припинення ФОП ОСОБА_1, у зв'язку з чим вона звернулася до суду в порядку цивільного судочинства як фізична особа. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 31 травня 2018 року у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони договору є суб'єктами підприємницької діяльності, спір виник із господарських зобов'язань, а тому підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 31 травня 2018 року - без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що оскільки спір у цій справі виник щодо виконання правочину (договору поставки) у господарській діяльності, укладеного між ТОВ "Зенмех" і ФОП ОСОБА_1, то підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення танаправити справу до суду першої інстанції на розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково відмовили у відкритті провадження у справі. На думку заявника, цей спір належить розглядати в порядку цивільного, а не господарського судочинства, оскільки підприємницька діяльність позивача припинена до звернення з цим позовом до суду, а саме з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про припинення такої діяльності. Тобто на час звернення з цим позовом до суду ОСОБА_1 не мала статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Суди також не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 17 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 травня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України). З аналізу вказаних норм прав убачається, що фізичні особи, які на час звернення з позовом не є підприємцями, можуть звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. Припинення підприємницької діяльності позивача до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли саме щодо виконання договору поставки, укладеного між суб'єктами господарської діяльності. Тобто стороною правочину виступала фізична особа - підприємець і припинення надалі підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у зобов'язанні. Ураховуючи, що у справі, яка переглядається, спір виник при виконанні договору поставки, укладеного між ТОВ "Зенмех" і ФОП ОСОБА_1, відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що розгляд цієї справи повинен відбуватися за правилами господарського, а не цивільного судочинства. Помилковим є посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц, оскільки правовідносини у цих справах не є аналогічними та виникли під час дії різних редакцій ЦПК України та ГПК України. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 31 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 липня 2019 року м. Київ Справа N 910/23000/17 Провадження N 12-306гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., позивача ОСОБА_1, представників учасників справи: Антимонопольного комітету України - Данилова К.О., Максименко А.П., Приватного підприємства "В Тікет" - Покотило М.Б., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 20 березня 2018 року, ухвалене суддею Смирновою Ю.М., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Ткаченка Б.О., Зеленіна В.О., Кропивної Л.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Антимонопольного комітету України (далі - Комітет), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного підприємства "В Тікет" (далі - ПП "В Тікет"), про визнання недійсним рішення. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 14 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Комітету щодо визнання недійсним рішення від 08 листопада 2017 року про відмову в розгляді справи за заявою позивача стосовно порушення ПП "В Тікет" законодавства про захист економічної конкуренції. 2. На обґрунтування пред'явлених вимог позивач посилався на те, що Комітет не перевірив наявності в діях ПП "В Тікет" ознак недобросовісної конкуренції (порушення статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"), оскільки це підприємство під час реалізації квитків на пісенний конкурс "Євробачення 2017: Гранд Фінал" повідомило неточну інформацію про те, що є сервісним збором, що входить у додаткові послуги, за яких умов надаються додаткові послуги, а інформацію про вартість сервісного збору та додаткових послуг, які не були замовлені позивачем, було повідомлено лише після придбання квитків, що є введенням покупця в оману. 3. Також позивач стверджував, що Комітет не перевірив наявності ознак зловживання ПП "В Тікет" монопольним становищем, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", шляхом установлення додаткових послуг у розмірі 10 % від вартості квитка та їх оплати як обов'язкової умови придбання квитка, що за умов існування конкуренції неможливо було б установити. 4. Крім того, позивач зазначив, що відповідач не виконав покладених на нього завдань, що зумовило ухвалення оспорюваного рішення, яке порушує вимоги законодавства та права позивача, а також фактично дозволяє окремим суб'єктам порушувати правила конкуренції в Україні. Фактичні обставини справи, установлені судами 5. 13 травня 2017 року ОСОБА_1 через мережу Інтернет на умовах акцепту публічної оферти ПП "В Тікет" придбав два квитки на пісенний конкурс "Євробачення-2017: Гранд Фінал" на загальну суму 7 498 грн. 6. ПП "В Тікет" до номінальної ціни квитків додало оплату за сервісний збір у розмірі 224,94 грн та додаткові послуги в розмірі 374,90 грн за кожен придбаний квиток. Таким чином, загальна вартість двох придбаних квитків становила 8 697,68 грн. з яких 1 199,68 грн сплачено за додаткові послуги та сервісний збір. 7. Вважаючи, що дії ПП "В Тікет" з додавання до вартості квитків відповідних сум сервісного збору та додаткових послуг підпадають під визначення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, а також мають ознаки недобросовісної конкуренції, ОСОБА_1 17 травня 2017 року направив до Комітету заяву N 17-05.2017-27, у якій просив:провести розслідування за фактом порушення ПП "В Тікет" норм антимонопольного законодавства, а також Закону України "Про захист прав споживачів";установити осіб, винних у порушенні законодавства, і притягнути їх до передбаченої законом адміністративної відповідальності;зобов'язати ПП "В Тікет" повернути 1199,68 грн. сплачених за додаткові послуги та сервісний збір, шляхом їх перерахування на картковий рахунок. 8. Листом від 21 серпня 2017 року N 130-29/04-9094 заявнику було повідомлено, що департамент досліджень і розслідувань ринків невиробничої сфери Комітету підготував подання про початок розгляду справи і розпорядження про початок розгляду справи за ознаками вчинення ПП "В Тікет" порушення, передбаченого статтею 13, пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції". За результатами аналізу інформації, отриманої в ході дослідження, в діях ПП "В Тікет" вбачалися ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку надання послуг з продажу квитків на пісенний конкурс "Євробачення-2017", що призвели або можуть призвести до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. 9. Листом від 08 листопада 2017 року N 130-29/02-12137 Комітет повідомив позивача про те, що державним уповноваженим у межах визначеної законом компетенції прийнято рішення про відмову в розгляді справи за його заявою, оскільки доводи заявника про зловживання монопольним становищем та недобросовісну конкуренцію з боку ПП "В Тікет" не знайшли свого підтвердження. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 10. Господарський суд міста Києва рішенням від 20 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2018 року, у задоволенні позову відмовив. 11. Судові рішення мотивовані відсутністю підстав для кваліфікації дій ПП "В Тікет" як недобросовісної конкуренції та зловживання монопольним становищем, що правомірно враховано Комітетом, оспорюване рішення якого відповідає вимогам чинного законодавства. 12. Також суди дійшли висновків про те, що правовідносини позивача і третьої особи щодо реалізації і придбання квитків стосуються сфери захисту прав споживачів, а тому позивач не позбавлений можливості захисту своїх прав споживача в порядку, передбаченому статтею 15 Закону України "Про захист прав споживачів". Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 13. У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування зазначених судових рішень та ухвалення нового - про задоволення позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Скаржник посилався на те, що Комітет порушив норми статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції", пункт 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", не перевірив наявності в діях ПП "В Тікет" ознак недобросовісної конкуренції та ознак зловживання монопольним становищем, а також не виконав покладених на нього завдань, що зумовило ухвалення оспорюваного рішення, яке порушує вимоги законодавства та права позивача. 15. Також скаржник посилався на порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції та вважав, що спір про визнання недійсним рішення Комітету підлягає вирішенню судами адміністративної юрисдикції. Доводи інших учасників справи 16. Комітет надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій. 17. ПП "В Тікет" також подало відзив на касаційну скаргу, який з урахуванням положень статті 118, частини першої статті 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) підлягає залишенню без розгляду, оскільки його подано 16 травня 2019 року, тобто з пропуском строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Рух касаційної скарги 18. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 21 листопада 2018 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 18 грудня 2018 року на підставічастини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визначення юрисдикції 19. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 20. Вимогами у цій справі є визнання недійсним рішення Комітету про відмову в розгляді справи за заявою позивача стосовно порушення ПП "В Тікет" законодавства про захист економічної конкуренції. Про ухвалення цього рішення позивача повідомлено листом від 08 листопада 2017 року N 130-29/02-12137 "Про розгляд заяви". 21. Скаржник стверджує, що спір про визнання цього рішення недійсним підлягає вирішенню судами адміністративної юрисдикції. 22. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким твердженням скаржника та вважає, що цей спір правильно вирішено в порядку господарського судочинства з огляду на таке. 23. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Комітет є державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. 24. Положеннями частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній станом на день звернення позивача з позовом) передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 25. Разом із цим частиною другою статті 4 КАС України у цій же редакції визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 26. Отже, виходячи з викладеного законом може бути передбачено вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства. 27. Статті 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" закріплюють, що Комітет має повноваження, зокрема, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції рішення за заявами і справами. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи. Відповідно до пункту 20 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року N 5, у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений відмовляє у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику. 28. Законом України "Про захист економічної конкуренції", який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, саме і встановлено інший порядок судового вирішення спорів за участю органів Комітету. 29. Зокрема, положеннями частини першої статті 60 цього Закону передбачено право заявника, відповідача, третьої особи оскаржити рішення органів Комітету повністю або частково саме до господарського суду. 30. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 39 Законом України "Про захист економічної конкуренції" заявником є особа, яка подала заяву, подання про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 31. ОСОБА_1 звернувся до Комітету із заявою про порушення, тобто є заявником відповідно до визначення статті 39 Закону "Про захист економічної конкуренції". Улисті-повідомленні "Про розгляд заяви" від 08 листопада 2017 року N 130-29/02-12137, надісланому Комітетом позивачу, зазначено, що державним уповноваженим у межах визначеної законом компетенції прийнято рішення відмовити у розгляді справи за заявою від 17 травня 2017 року N 17-05.2017-27 про порушення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статтею 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" ПП "В Тікет" законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді встановлення таких цін, які неможливо було б установити за умов існування значної конкуренції на ринку, та поширення неправдивої інформації щодо ціни квитків, що вводить в оману споживачів при реалізації квитків на пісенний конкурс "Євробачення - 2017". 32. Виходячи із системного тлумачення положень статті 7, 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", статті 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції" та пункту 20 Правил розгляду справ, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова Комітету в розгляді справи є рішенням Комітету, оформленим не розпорядженням, а листом-повідомленням. Отже, таке рішення може бути оскаржене заявником у господарському суді. 33. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи відповідача про те, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 Комітет не приймав будь-яких рішень, які можуть бути оскаржені в порядку господарського судочинства, і що позивач намагається оскаржити не рішення Комітету, а лист, у якому лише викладені обставини щодо окремих процесуальних дій державного уповноваженого Комітету. 34. Ураховуючи викладене, суди дійшли правильних висновків щодо господарської юрисдикції цієї справи. Щодо поширення інформації, що вводить в оману 35. Як зазначалося раніше, за результатами розгляду заяви позивача Комітет листом від 08 листопада 2017 року N 130-29/02-12137 повідомив його про те, що державним уповноваженим у межах визначеної законом компетенції ухвалено рішення про відмову в розгляді справи за заявою про порушення ПП "В Тікет" законодавства про захист економічної конкуренції, а саме пункту 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" щодо зловживання монопольним становищем у вигляді встановлення таких цін, які неможливо було б установити за умов існування значної конкуренції на ринку, а також статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" щодо поширення інформації, що вводить в оману, стосовно цін на квитки на пісенний конкурс "Євробачення-2017" під час їх реалізації споживачам. 36. Скаржник стверджує, що рішення Комітету є таким, що порушує вимоги законодавства, та мало б бути визнане недійсним, оскільки, зокрема, відповідач не перевірив наявності у діях ПП "В Тікет" ознак недобросовісної конкуренції (порушення статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"), адже під час реалізації квитків було повідомлено неточну інформацію про те, що є сервісним збором, що входить в додаткові послуги, за яких умов надаються додаткові послуги, тоді як інформацію про вартість сервісного збору та додаткових послуг, які не були замовлені позивачем, було повідомлено лише після придбання квитків, що є явним уведенням покупця в оману. 37. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені твердження скаржника обґрунтованими з огляду на таке. 38. Комітет установив, а суди перевірили, що умови публічної оферти договору на реалізацію квитків на культурно-видовищні події було розміщено на сайті https://www.concert.ua/ua/offer (далі - Публічна оферта). У Публічній оферті ПП "В Тікет" містилися загальні положення про те, що до вартості квитка обов'язково додається вартість додаткових послуг та сервісного збору. 39. Суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позовних вимог з посиланням на виключні повноваження органів Комітету щодо оцінки та кваліфікації дій ПП "В Тікет". Суди погодилися з оцінкою Комітету про те, що позивач отримав достатній обсяг інформації щодо наданих йому послуг, шляхом ознайомлення з Публічною офертою ПП "В Тікет" через проаналізований Комітетом алгоритм дій, які мав виконати споживач для придбання квитка через мережу Інтернет. Суди також установили, що включення до вартості квитків вартості додаткових послуг та сервісного збору не вплинуло на вибір позивача, оскільки він свідомо придбав квиток, попередньо володіючи інформацією про їх існування та розуміючи те, що їх вартість є вищою за номінальну, дійшовши висновків про відсутність обставин уведення його в оману, тобто відсутність порушення статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції". 40. Такі висновки судів є помилковими виходячи з таких міркувань. У ході перевірки, що проводилася Комітетом протягом більш як п'яти місяців, так і не було встановлено, які саме додаткові послуги і за якою вартістю придбав позивач. Це було підтверджено й представником ПП "ВТікет" у ході судового засідання. 41. Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. 42. При реалізації квитків ПП "В Тікет" діяло на підставі договору комісії з державою, за яким комісійна винагорода (тобто плата держави за послуги з реалізації квитків) склала 1,20 грн і публічними договорами про надання послуг з кожним із покупців квитків. 43. Згідно із частинами першої та другої статті 633 ЦК України публічним є договір, у якому одна сторона - підприємець узяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. 44. У публічній оферті ПП "В Тікет" містилась інформація щодо обов'язкового надання додаткових послуг при купівлі квитків на пісенний конкурс "Євробачення - 2017" всім покупцям та загальний перелік послуг, які можуть бути надані. Алгоритм купівлі квитків, на який посилається у своєму рішенні Комітет і який був проаналізований судами попередніх інстанцій, свідчить про те, що купуючи квитки, позивач та будь-яка інша особа, яка скористалася послугами ПП "В Тікет", не мали можливості отримати інформацію щодо того, які саме додаткові послуги зобов'язується надати йому ПП "В Тікет" та за якою вартістю була надана кожна з цих послуг. 45. Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, у ході судового засідання представник ПП "В Тікет" не зміг пояснити, чому загальна вартість додаткових послуг, яка за розрахунками ПП "В Тікет", наданими Комітету, в середньому складає лише 3 % від вартості квитка, але для позивача така вартість склала 10 %, адже за твердженням позивача він вочевидь скористався мінімальним обсягом послуг із загального переліку (замовив квитки на веб-сайті concert.ua i отримав квитки на електронну пошту). Представник ПП "В Тікет" зазначив, що вартість однакової додаткової послуги встановлювалася по-різному для різних споживачів та залежала від вартості квитка. 46. Стаття 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" визначає останню як будь-які дії у конкуренції, що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності. 47. Відповідно до статті 15-1 цього ж Закону поширенням інформації, що вводить в оману, є повідомлення суб'єктом господарювання, безпосередньо або через іншу особу, одній, кільком особам або невизначеному колу осіб, у тому числі в рекламі, неповних, неточних, неправдивих відомостей, зокрема внаслідок обраного способу їх викладення, замовчування окремих фактів чи нечіткості формулювань, що вплинули або можуть вплинути на наміри цих осіб щодо придбання (замовлення) чи реалізації (продажу, поставки, виконання, надання) товарів, робіт, послуг цього суб'єкта господарювання. 48. Інформацією, що вводить в оману, є, зокрема, відомості, які: містять неповні, неточні або неправдиві дані про походження товару, виробника, продавця, спосіб виготовлення, джерела та спосіб придбання, реалізації, кількість, споживчі властивості, якість, комплектність, придатність до застосування, стандарти, характеристики, особливості реалізації товарів, робіт, послуг, ціну і знижки на них, а також про істотні умови договору; містять неповні, неточні або неправдиві дані про фінансовий стан чи господарську діяльність суб'єкта господарювання; приписують повноваження та права, яких не мають, або відносини, в яких не перебувають; містять посилання на обсяги виробництва, придбання, продажу чи поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, яких фактично не було на день поширення інформації. 49. Для кваліфікації дій суб'єктів господарювання як недобросовісної конкуренції необов'язково з'ясовувати настання наслідків у формі відповідно недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання (конкурентів, покупців) чи споживачів, зокрема через заподіяння їм шкоди (збитків) або іншого реального порушення їх прав чи інтересів, настання інших відповідних наслідків. Достатньо встановити сам факт вчинення дій, визначених законом як недобросовісна конкуренція (статті 5, 7, 11, 13-15 і 19 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"), або можливості настання зазначених наслідків у зв'язку з відповідними діями таких суб'єктів господарювання (статті 6 і 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 4, 6, 8, 15-1, 16-18 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції"). 50. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами скаржника про те, що передчасними вбачаються висновки Комітету про відсутність ознак недобросовісної конкуренції (порушення статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції") у діях ПП "В Тікет", адже у Комітетом не було взято до уваги, що під час реалізації квитків позивачу не було повідомлено інформацію про те, які саме додаткові послуги надаються і скільки коштує кожна із цих послуг. Щодо зловживання монопольним становищем 51. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами скаржника про те, що Комітет не здійснив усебічної перевірки його заяви про наявність ознак зловживання ПП "В Тікет" монопольним становищем. 52. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнається, зокрема, встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б установити за умов існування значної конкуренції на ринку. 53. Суди дослідили, що між Публічним акціонерним товариством "Національна суспільна телерадіокомпанія України" (далі - ПАТ "НСТУ"), яке було прямо визначене постановою Кабінету Міністрів України як замовник послуг з продажу квитків на пісенне шоу "Євробачення", та ПП "В Тікет" був укладений договір комісії. За вказаним договором ПП "В Тікет" було визначено єдиним суб'єктом господарювання, уповноваженим на продаж квитків на пісенне шоу "Євробачення". Договором надавалося право ПП "В Тікет" додавати до номінальної вартості квитків, установленої ПАТ "НСТУ", суму сервісного збору, розмір якої обмежувався 6 %, та плату за додаткові послуги, яка встановлювалася ПП "В Тікет" самостійно, без обмежень. 54. Оскільки розмір плати за додаткові послуги встановлювався ПП "В Тікет" як монополістом самостійно, без жодних обмежень, Комітет не надав обґрунтованої відповіді щодо тверджень заявника про наявність ознак зловживання ПП "В Тікет" своїм монопольним становищем (надання додаткових послуг, склад і вартість яких не були відомі і від одержання яких заявник не мав змоги відмовитися на момент купівлі квитка). 55. Одним з аргументів Комітету для ухвалення рішення про відмову в розгляді справи стало те, що у січні 2017 року ПАТ "НСТУ" в системі державних закупівель ProZorro проводило закупівлю послуг з продажу квитків і пакетних турів, зокрема послуги з продажу квитків на пісенний конкурс "Євробачення-2017", переможцем якої стало ПП "В Тікет" із ціновою пропозицією 2 537 926,52 грн (з ПДВ) від загальної вартості реалізованих квитків, комісійною винагородою в розмірі 5,99 % та загальним розміром комісійної винагороди не більше ніж очікувана вартість закупівлі, яка розрахована "як 8 % від загальної суми реалізованих квитків". Комітет вважає, що оскільки загальна вартість сервісного збору та додаткових послуг склала 9 % від загальної суми реалізованих квитків, то це є доказом того, що вартість сервісного збору і додаткових послуг не була завищеною внаслідок зловживання монопольним становищем. 56. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Комітету про те, що додаткова плата до номінальної вартості квитків (сервісний збір та плата за додаткові послуги - разом додатково 9 %), встановлена ПП "В Тікет" в умовах законодавчо створеного монопольного становища на всеукраїнському ринку реалізації квитків на пісенний конкурс "Євробачення-2017", істотно не відрізняється від вартості таких послуг, з якою ПП "В Тікет" перемогло на конкурсі в умовах конкуренції, з огляду на таке. 57. Відповідно до відкритої інформації з моніторингового порталу публічних закупівель інші учасники цієї закупівлі (ідентифікатор тендера UA-2017-01-03-001110-b) пропонували значно нижчу вартість своїх послуг порівняно з вартістю послуг, запропонованою ПП "В Тікет". Так, остаточна пропозиція від ТОВ "Укртікет" склала 0,01 грн. ТОВ "Маестро Тікет Систем" 352 000 грн. ТОВ "Білетна Агенція Карабас" - 353 103 грн. тоді як ПП "В Тікет" - 2 537 926,52 грн. ПП "В Тікет" було визначено як переможець конкурсу через те, що тендерні пропозиції інших учасників конкурсу були відхилені через недоліки тендерної документації (протокол N 3 від 20 січня 2017 року засідання тендерного комітету з питань організації закупівель товарів, робіт і послуг, необхідних для проведення Євробачення-2017, моніторинговий портал публічних закупівель, ідентифікатор тендера UA-2017-01-03-001110-b). Такі ж недоліки в подальшому були виявлені Комітетом і в документації переможця - ПП "В Тікет". Унаслідок виявлених порушень, які виправити неможливо, Комітет за скаргою іншого учасника закупівель зобов'язав ПАТ "НСТУ" відмінити результати цієї закупівлі (рішення постійно діючої адміністративної колегії Комітету з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель від 06 лютого 2017 року N 489-р/пк-пз). 58. З огляду на викладене закупівля послуги, на яку для порівняння послався Комітет, передбачала надання послуг державі з продажу квитків та пакетних турів. Коло цих послуг було дуже широким. Відповідно до відкритої інформації з моніторингового порталу публічних закупівель (Ідентифікатор тендера UA-2017-01-03-001110-b, додаток N 2 до тендерної документації) комісіонер мав забезпечити надання таких послуг державі як, зокрема, але не виключно, розробка та підтримка сторінки з продажу квитків на трьох мовах, обслуговування покупців кол-центром, створення кризового центру на території арени, організація клієнт-сервісу з обов'язковим англомовним персоналом у кількості не менше 5 осіб, виділення персонального англомовного менеджера для обслуговування акредитованих осіб пісенного конкурсу, забезпечення безперервної роботи контрольно-пропускної системи, що мала включати не менше 5-6 пунктів контролю ходів/виходів, присутність певної кількості працівників зі сканерами на пунктах контролю, надання он-лайн доступу до статистики входу організаторам. 59. Натомість у заяві ОСОБА_1 до Комітету йшлося про сервісні та додаткові послуги, надані ПП "В Тікет" споживачам відповідно до умов розміщеної на сайті https://www.concert.ua/ua/offer Публічної оферти договору на реалізацію квитків на культурно-видовищні події. Згідно з пунктом 1.10. публічної оферти сервісний збір - це сума коштів, яка сплачується покупцем на користь агента під час придбання квитка, з метою покриття (компенсації) витрат агента, що виникають при наданні їм послуг з організації продажу квитків, включаючи (але не обмежуючись) технічне забезпечення продажу квитків, підтримка інфраструктури агента, забезпечення безпеки інформації, проведення фінансових операцій платіжними картами Visa та Master Card, надання інформації покупцеві, обробкою замовлень. Відповідно до пункту 10.3.9. публічної оферти агент має право додавати до вартості замовлення квитків додаткову плату за додаткові послуги, які включають (але не обмежуються): персональну обробку замовлення оператором при оформленні замовлення квитків через контакт-центр concert.ua (телефон, он-лайн чат, e-mail); формування повідомленняі з вкладеними електронними квитками і відправку його електронною поштою покупцеві; бронювання квитків з гарантією їх доступності для викупу в касі Concert.ua протягом визначеного при оформленні замовлення часу; друк квитків для формування замовлення з доставкою кур'єром; друк квитків у касі concert.ua; оформлення замовлення з оплатою через платіжні термінали; прийом і інкасацію готівкових коштів при оформленні замовлення з оплатою кур'єру при отриманні квитків; оформлення, обробку та документальний супровід замовлень квитків з оплатою за рахунком-фактурою; оформлення та персональну обробку контакт-центром колективних замовлень квитків (кількість квитків в одному замовленні перевищує встановлений для заходу максимум); й інші послуги. 60. Більш того, умовами закупівлі (ідентифікатор тендера UA-2017-01-03-001110-b) передбачалася не тільки сплата державою на користь переможця комісійної винагороди (після перемоги ПП "В Тікет" сума цієї винагороди була визначена у розмірі 2 537 926,52 грн), але й право комісіонера додатково до цієї суми додавати до вартості квитків ще й 6 % сервісного збору та плату за доставку квитка, яка різнилася залежно від способу доставки. 61. Тобто предмети договору комісії між ПП "В Тікет" з ПАТ "НСТУ" та публічного договору купівлі-продажу квитків на пісенний конкурс "Євробачення - 2017" різняться, а тому порівняння вартості послуг, які мали надаватися державі за умовами цих договорів, та послуг, які було надано споживачам - покупцям квитків, не є релевантним. 62. Комітет також не врахував, що після того, як результати закупівлі були відмінені, укладений новий договір комісії, за яким держава сплачувала комісійну винагороду за надані їй послуги лише в сумі 1,20 грн. але комісіонер мав право стягувати сервісний збір у розмірі 6 % та додаткові послуги (в необмеженому розмірі) з клієнтів (покупців квитків на конкурс "Євробачення - 2017"). Представник ПП "В Тікет" у судовому засіданні пояснив, що до вартості додаткових послуг фактично були включені всі витрати підприємства: як пов'язані з організацією продажу квитків, так і їх перевіркою при проведенні конкурсу. Тобто існує ймовірність, що послуги, надані державі за заниженою вартістю 1,20 грн. фактично могли оплатити споживачі шляхом додавання завищеної вартості додаткових послуг до номінальної вартості квитків. 63. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано погодилися з доводами Комітету про відсутність ознак зловживання монопольним становищем у діях ПП "В Тікет". Щодо неналежного врядування та дискреційних повноважень Комітету 64. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" основними завданнями Комітету є, зокрема: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, сприяння розвитку добросовісної конкуренції, здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель. 65. За частиною першою статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Комітет має повноваження, зокрема: - розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами; - приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; - розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість. 66. За приписами частини першої статті 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції" підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Комітету є: неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. 67. Правилами розгляду справ встановлено, що вони визначають окремі особливості порядку розгляду заяв, справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у тому числі про захист від недобросовісної конкуренції органами Комітету відповідно до законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України" та встановлюють порядок перевірки та перегляду рішень органів Комітету в цих справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства. 68. Пунктом 20 Правил розгляду справ передбачено, що в разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений, голова відділення відмовляють у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику. 69. Відповідно до інформації, що міститься у листі від 08 листопада 2017 року, Комітет, зокрема, повідомив заявника про те, що за результатами аналізу інформації, отриманої в ході дослідження, в діях ПП "В Тікет" вбачалися ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку надання послуг з продажу квитків на пісенний конкурс "Євробачення-2017", що призвели або можуть призвести до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку; департамент досліджень і розслідувань ринків невиробничої сфери Комітету підготував подання про початок розгляду справи і листом від 21 серпня 2017 року N 130-29/04-9094 повідомив заявника про підготовку розпорядження про початок розгляду справи за ознаками вчинення ПП "В Тікет" порушення, передбаченого статтею 13, пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Але листом-повідомленням від 08 листопада 2017 року Комітет відмовив у початку розгляду. 70. Також у листі від 08 листопада 2017 року Комітет зазначив, що навіть у випадку, якби дії ПП "В Тікет" містили, як вважає департамент, ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, Комітет мав би право відмовити у розгляді справи за заявою, враховуючи той факт, що пісенний конкурс "Евробачення-2017" мав для України разовий (одиничний) характер та на момент звернення позивача до Комітету з відповідною заявою вже завершився, у зв'язку із чим одночасно припинилися й дії ПП "В Тікет" з продажу квитків на цей захід. 71. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким доводом. Такі масштабні заходи, як пісенний конкурс "Евробачення-2017", за своїм характером не можуть проводитися часто. Це, однак, не означає, що ринок подібних заходів відсутній і обмежується саме разовим проведенням пісенного конкурсу "Евробачення-2017". Велика Палата Верховного Суду вважає, що в силу масштабності пісенного конкурсу "Евробачення-2017" його проведення може мати відчутний вплив на умови конкуренції на ринку проведення подібних заходів, зокрема й у майбутньому. 72. Комітет послався на положення частини другої статті 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відповідно до якої у випадках, коли дії чи бездіяльність, що містить ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявнику може бути відмовлено у розгляді справи. 73. Разом з тим вказана норма є самостійною підставою для відмови у розгляді справи і підлягає застосуванню лише у випадку встановлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а не в разі відсутності таких ознак. Відмова в розгляді справи на підставі частини другої статті 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції" обов'язково оформлюється розпорядженням Комітету, яке має бути направлено відповідачу. 74. Наявність суперечливих висновків у листі від 08 листопада 2017 року свідчить про існування в Комітету сумнівів щодо наявності чи відсутності в діях ПП "В Тікет" ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку надання послуг з продажу квитків на пісенний конкурс "Евробачення-2017", що призвели або можуть призвести до ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. 75. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Комітет у межах цієї справи надав позивачу формальну відповідь про відмову в розгляді справи, яка ґрунтувалася на суперечливій та нерелевантній аргументації. Оскільки чинним законодавством майже не врегульовано процедури та критеріїв, за якими Комітет ухвалює рішення про відкриття чи відмову в розгляді справи, рішення Комітету про відмову має бути максимально вичерпним, ґрунтовним, повинне розкривати заявникові мотиви його ухваленння. Дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу. 76. Велика Палата Верховного Суду виходить із важливості дотримання принципу належного врядування та унеможливлення свавільного використання дискреційних повноважень, що Комітет має враховувати при ухваленні рішень, у тому числі на стадії вирішення питання щодо початку розгляду справи або відмови в її розгляді. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Водночас у цій справі пред'явлено позовну вимогу не про спонукання Комітету до відкриття справи за заявою, а про скасування рішення Комітету про відмову у розгляді справи. Такий спосіб захисту означатиме, що Комітет має повторно розглянути відповідну заяву й ухвалити законне й обґрунтоване рішення про початок розгляду справи або відмову в її розгляді. 77. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи відповідача про те, що втручання будь-яких осіб у дискреційні повноваження Комітету, віднесені законом до його виключних функцій, а саме в питання щодо відкриття чи відмови у розгляді справи, є недопустимим. 78. Суди послалися на те, що позивач не позбавлений можливості захистити свої права споживача в порядку статті 15 Закону України "Про захист прав споживачів", якщо він вбачає порушення своїх прав з боку ПП "В Тікет". 79. Однак суди не врахували наявності в позивача законного інтересу на встановлення саме Комітетом порушення законодавства про захист економічної конкуренції за наслідком розгляду його заяви, оскільки у такому випадку шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди (статті 50, 55 Закону України "Про захист економічної конкуренції"). 80. Тому заявлена у цій справі вимога є ефективним способом захисту порушеного права та підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 81. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 82. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 83. Оскільки при встановлені обставин справи суди попередніх інстанцій надали їм неналежну юридичну оцінку й оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення, що оскаржуються, скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Щодо судових витрат 84. Судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у порядку статті 129 ГПК України покладається на відповідача. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2018 року у справі N 910/23000/17 скасувати та ухвалити нове рішення. 3. Позов ОСОБА_1 до Антимонопольного комітету України, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство "В Тікет", про визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України про відмову у розгляді справи за заявою ОСОБА_1 від 08 листопада 2017 року задовольнити. 4. Визнати недійсним рішення Антимонопольного комітету України про відмову у розгляді справи за заявою ОСОБА_1 від 08 листопада 2017 року. 5. Стягнути з Антимонопольного комітету України (03035, м. Київ, вул. Митрополита Василя Липківського, 45, код ЄДРПОУ 00032767) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) 7 200 грн (сім тисяч двісті) грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Т.О. Анцупова Ж.М. Єленіна С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 липня 2019 року м. Київ Справа N 233/2929/17 Провадження N 14-284цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2017 року (у складі судді Каліуш О.В.) та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року (у складі суддів Будулуци С.М., Канурної О.Д., Санікової О.С.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа - Міністерство оборони України, про встановлення факту, що має юридичне значення, ВСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на те, що у період з 27 серпня по 1 листопада 2014 року він брав участь у бойових діях, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України при здійсненні антитерористичної операції (далі - АТО), зокрема як доброволець брав участь у бойових діях у складі 34 батальйону "Кіровоград" на блокпосту N 3, розташованому в м. Торецьку (Дзержинську) Донецької області біля шахти "Південна" на першій лінії оборони. Зазначені обставини підтверджуються показаннями свідків, відео- та фотоматеріалами, а також вироком суду. Посилаючись на наведене, заявник просив установити факт його участі у бойових діях із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та безпосередньої участі в АТО з 27 серпня по 1 листопада 2014 року на блокпосту N 3 біля шахти "Південна" м. Торецька (Дзержинська) Донецької області для отримання статусу учасника бойових дій. Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2017 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт участі у бойових діях ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та участі в АТО, забезпеченні її проведення з 27 серпня по 1 листопада 2014 року на блокпосту N 3 біля шахти "Південна" м. Торецька (Дзержинська) Донецької області. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно з абзацом другим пункту 20 частини першої статті 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон N 3551?XII) учасниками бойових дій визнаються особи, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів. Факт участі ОСОБА_1 у бойових діях з 27 серпня по 1 листопада 2014 року у складі батальйону "Кіровоград" (військова частина - польова пошта В5509) на блокпосту N 3 біля шахти "Південна" м. Торецька (Дзержинська) Донецької області підтверджується належними та допустимими доказами, зокрема показаннями свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які мають статус учасника бойових дій, відеоматеріалом телеканалу "1+1", зокрема 5?м випуском телепрограми "Хоробрі серця. Волонтери", протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 2 листопада 2014 року відносно ОСОБА_1, повідомленням про підозру від 2 листопада 2014 року ОСОБА_1, фототаблицею та публікаціями в газеті "Провінція" ІНФОРМАЦІЯ_3 де заявник друкував "ІНФОРМАЦІЯ_2" під псевдонімом ОСОБА_1. З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви. Постановою Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишено без задоволення, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що факт участі ОСОБА_1 у бойових діях з 27 серпня по 1 листопада 2014 року у складі батальйону "Кіровоград" (військова частина - польова пошта В5509) на блокпосту N 3 біля шахти "Південна" м. Торецька (Дзержинська) Донецької області підтверджений належними та допустимими доказами, а тому наявні підстави для задоволення його заяви. Як на правову підставу для розгляду справи судом і задоволення вимог ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій посилалися на пункти 11, 14 Положення про комісії Міністерства оборони України з питань розгляду матеріалів про визнання учасників бойових дій, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 7 травня 2015 року N 200 (далі - Положення), яким передбачено перелік документів, які дають право на визнання особи учасником бойових дій, зокрема у разі прийняття судом відповідного позитивного рішення. Таке рішення суду визнається як документ, що підтверджує право громадянина на визнання його учасником бойових дій. У березні 2018 року Міністерство оборони України звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року, провадження у справі закрити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що вимоги заявника про встановлення факту його участі у бойових діях із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України та безпосередньої участі в АТО, забезпеченні її проведення не підлягають розгляду судом у порядку цивільного судочинства, а тому провадження у справі підлягає закриттю. Заявник указував на те, що встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, у судовому порядку можливе лише тоді, коли чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. Порядок встановлення факту участі особи у бойових діях, в тому числі під час АТО на сході України, визначений Порядком надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року N 413 (далі - Порядок). Відмова відповідного органу в установленні зазначеного факту може бути оскаржена до суду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. У червні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги безпідставними, оскільки його участь у бойових діях підтверджується належними та допустимими доказами. Крім того, йому вже встановлено статус учасника бойових дій на засіданні комісії Донецького обласного військового комісаріату та видано відповідне посвідчення. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалу суду мотивовано тим, що у різних палатах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду констатується наявність різного підходу до вирішення справ щодо вимог заявника про встановлення факту участі в бойових діях для отримання відповідного статусу учасника бойових дій. Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження, а ухвалою від 15 травня 2019 року - передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення судом правил юрисдикції (частина шоста статті 403 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Аналогічна норма містилась у частині другій статті 4, пункті 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Аналогічні значення цих термінів містились у статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції. Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, коли хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України (частиною першою статті 15 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. У цій справі ОСОБА_1 звернувся із заявою про встановлення факту його участі у бойових діях, посилаючись на те, що він звертався до Міністерства оборони України з проханням встановити йому статус учасника бойових дій під час здійснення АТО, проте отримав відповідь, що його до списку таких учасників не внесено. Встановлення цього факту необхідно заявникові для отримання статусу учасника бойових дій. При цьому рішення, дії чи бездіяльність органів, уповноважених приймати рішення про надання статусу учасника бойових дій, заявник не оскаржує. З огляду на викладене справа не містить ознак публічно-правового спору. Крім того, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження, яке є видом непозовного цивільного судочинства, посилаючись на положення статей 256-259 ЦПК України у редакції, чинній на час його звернення до суду. З аналізу положень статті 6 Закону N 3551-XII вбачається, що на час заявленого ОСОБА_1 завершення участі в АТО у листопаді 2014 року законодавством не було передбачено визнання учасниками бойових дій осіб, які у складі добровольчих формувань брали участь в АТО. Відповідно й затверджений на виконання вимог цього Закону Порядок не визначав процедуру надання статусу учасника бойових дій таким особам. Зміни до Закону N 3551-XII, згідно з якими учасниками бойових дій визнаються, зокрема, особи, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО, внесені Законом України від 7 квітня 2015 року N 291-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щодо статусу осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України" та набрали чинності 19 червня 2015 року. Зазначене стало підставою для внесення відповідних змін до Порядку, яким визначено процедуру надання статусу учасника бойових дій таким особам, перелік документів, необхідних для прийняття такого рішення, та органів, уповноважених на їх прийняття. Вказані зміни набрали чинності на час звернення ОСОБА_1 до суду з цією заявою. Пунктом 20 частини першої статті 6 Закону N 3551-XII (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту участі у бойових діях) встановлено, що учасниками бойових дій визнаються особи, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів. Порядок надання статусу учасника бойових дій зазначеним особам, категорії таких осіб, терміни їх участі в АТО чи в забезпеченні її проведення, а також райони АТО визначаються Кабінетом Міністрів України. На виконання вимог цієї норми Закону N 3551-XII Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок, який визначає процедуру надання зазначеного статусу вказаним особам та категорії таких осіб. Абзацом третім пункту 2 Порядку (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту участі у бойових діях) встановлено, що статус учасника бойових дій надається особам, визначеним у пункті 20 Закону N 3551-XII. Пунктом 4 Порядку визначено перелік документів про безпосереднє залучення до виконання завдань АТО в районах її проведення, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових. Для осіб, зазначених в абзаці третьому пункту 2 цього Порядку, - це документи про залучення до виконання завдань АТО в районах її проведення, передбачені абзацами другим - четвертим пункту 4 (витяги з наказів, документи про направлення у відрядження, витяги з бойових наказів, розпоряджень, донесень, журналів бойових дій, оперативних завдань, матеріали спеціальних (службових) розслідувань за фактами отримання поранень, контузій, каліцтв, інші офіційні документи, видані державними органами, що містять достатні докази про безпосередню участь особи у виконанні завдань антитерористичної операції в районах її проведення) або нотаріально завірені свідчення не менше ніж двох свідків із числа осіб, зазначених в абзаці другому пункту 2 цього Порядку, які разом з такою особою брали участь в АТО та отримали статус учасника бойових дій або інваліда війни, у разі підтвердження суб'єктами боротьби з тероризмом факту взаємодії зазначених осіб (особисто або під час перебування у складі добровольчих формувань) зі Збройними Силами України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною гвардією та іншими утвореними відповідно до законів військовими формуваннями та правоохоронними органами. За змістом положень пункту 5 Порядку рішення про надання статусу учасника бойових дій приймається комісіями з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, утвореними, зокрема, в Міністерстві оборони України (далі - комісія). А в разі виникнення спірних питань, що потребують міжвідомчого врегулювання - відповідною міжвідомчою комісією. Рішення щодо утворення комісії та положення про неї затверджується відповідним міністерством, центральним органом виконавчої влади та іншим державним органом. Пунктом 8 Порядку передбачено право осіб, зазначених в абзаці третьому пункту 2 цього Порядку, самостійно звернутися до відповідної комісії в разі неподання командиром (начальником) військової частини (органу, підрозділу) або іншим керівником підприємства, установи та організації до комісії документів, необхідних для надання статусу учасника бойових дій. Установлено, що рішення комісії може бути оскаржено в судовому порядку. Пунктами 6, 7, 9 Положення (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про встановлення факту участі в бойових діях), затвердженого на виконання Закону N 3551-XII і Порядку, встановлено, що вирішення питань про визнання учасниками бойових дій із числа осіб, які у складі добровольчих формувань брали участь в АТО, покладається на комісії або Генерального штабу Збройних Сил України, або Міністерства оборони України, або військової частини А0515, або командувань видів Збройних Сил України - залежно від того, до складу якого з військових формувань такі добровольчі формування були включені. Комісії приймають рішення щодо визнання таких громадян учасниками бойових дій на підставі документів, перелік яких відповідає вищезазначеному переліку, встановленому пунктом 4 Порядку (підпункт 5 пункту 11 Положення). У переліку документів про безпосереднє залучення особи до виконання завдань АТО в районах її проведення, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій, немає судового рішення про встановлення факту участі особи в бойових діях (пункт 4 Порядку, пункт 11 Положення). Не містить положень про можливість встановлення такого факту для надання статусу учасника бойових дій на підставі судового рішення й Закон N 3551-XII. Разом з тим відповідно до пункту 14 Положення у разі звернення особи до суду стосовно встановлення факту участі в бойових діях чи інших подіях, які дають право на визнання його учасником бойових дій, і прийняття судом відповідного позитивного рішення, таке рішення суду визнається як документ, що підтверджує право громадянина на визнання його учасником бойових дій. Копія рішення суду підлягає зберіганню разом з іншими документами (аналогічна норма міститься у пункті 15 Положення в чинній редакції). Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, регулюється положеннями статей 256-259 ЦПК України (тут і далі положення зазначених норм - у редакції, чинній на час ініціювання ОСОБА_5 цієї заяви). Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України, окрім фактів, визначених частиною першою цієї статті, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, особа відповідно до вимог статті 258 ЦПК України вказує мету встановлення юридичного факту, яка дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи зумовлює він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування. Згідно із заявою ОСОБА_1 встановлення факту участі у бойових діях необхідне йому для отримання статусу учасника бойових дій. На підтвердження цього факту заявник послався на наявність свідків із числа військовослужбовців, які разом з ним брали участь в АТО, фото- та відеоматеріали, вирок суду. При цьому до комісії, уповноваженої розглядати матеріали про визнання осіб учасниками бойових дій (у тому числі й такі докази, як показання свідків), ОСОБА_1 не звертався. З аналізу норм Порядку та Положення вбачається, що встановлення факту участі особи в АТО є складовою процесу надання їй статусу учасника бойових дій, для якого визначений позасудовий порядок, який здійснюють спеціально уповноважені на це органи (комісії, міжвідомчі комісії). Насамперед передбачено звернення особи, яка претендує на надання статусу учасника бойових дій, до комісії, а в разі відмови в наданні такого статусу особа має право звертатися до суду для оскарження рішення комісії, в тому числі щодо встановлення факту участі в АТО чи інших подіях, які дають право на визнання його учасником бойових дій. Під час вирішення комісією питання про надання особі статусу учасника бойових дій підлягають дослідженню ті самі обставини, на які ОСОБА_1 послався, обґрунтовуючи заяву про встановлення факту його участі у бойових діях. Розгляд такої заяви судом є фактично перебиранням на себе органом судової влади функції, яку покладено на спеціально уповноважений орган, що має відповідну компетенцію. При цьому заявник не навів обставин, які б свідчили про неможливість отримання документа, що посвідчує його участь у бойових діях в інший спосіб. Адже в силу положень Порядку та Положення показання певних осіб, визначених ними, входить до переліку документів, які підтверджують участь у бойових діях та надаються до відповідної комісії для підтвердження такої участі. Зазначення у пункті 14 Положення про те, що рішення суду, в якому встановлений факт участі в бойових діях чи інших подіях, що дають право на визнання особи учасником бойових дій, визнається як документ, що підтверджує право громадянина на визнання його учасником бойових дій, не означає, що такий факт може бути встановлений за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Вказаний факт суд може встановити у випадку оскарження громадянином рішення спеціально уповноваженого органу, що має відповідну компетенцію. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до суду із цією заявою чинне законодавство передбачало позасудову процедуру підтвердження особою її участі в бойових діях з метою отримання статусу учасника бойових дій. Визначено орган, який уповноважений приймати таке рішення, встановлено перелік документів, необхідних для підтвердження участі особи в бойових діях. Перекладання на суд функцій такого органу суперечило б вимогам закону, створило б умови для уникнення встановленої законодавством процедури отримання статусу учасника бойових дій та поставило б у нерівні умови осіб, які отримують такий статус з дотриманням цієї процедури. Проте особа, якій рішенням уповноваженого органу (комісії) відмовлено у визнанні учасником бойових дій, не позбавлена права звернутися до суду з метою оскарження такого рішення, і під час дослідження обставин відмови в позовному провадженні можуть досліджуватися, зокрема, докази, надані особою на підтвердження факту участі у бойових діях разом з іншими обставинами, заслуховуватись доводи і заперечення сторін. З урахуванням наведеного зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен вирішуватись у позасудовому порядку відповідно до встановленої законодавством процедури. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про належність розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 255, 409, 414, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Донецької області від 25 січня 2018 року скасувати. Провадження у справі за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа - Міністерство оборони України, про встановлення факту, що має юридичне значення, закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 761/33069/16-ц Провадження N 14-3цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Федерація професійних спілок працівників малого та середнього підприємництва України (далі - ФПСПМСПУ), відповідачі: Федерація професійних спілок України (далі - ФПСУ), Федерація професійних спілок транспортників України (далі - ФПСТУ), Об'єднання всеукраїнських автономних професійних спілок (далі - ОВАПС), Об'єднання всеукраїнських професійних спілок і професійних об'єднань "Єдність" (далі - ОВПСПО "Єдність"), Конфедерація вільних професійних спілок України (далі - КВПСУ), Кабінет Міністрів України (далі - КМУ), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФПСПМСПУ на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у складі судді Волошина В.О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Желепи О.В., Рубан С.М., Іванченка М.М. у цивільній справі за позовом ФПСПМСПУ до ФПСУ, ФПСТУ, ОВАПС, ОВПСПО "Єдність", КВПСУ, КМУ про визнання недійсною Генеральної угоди про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2016 - 2017 роки від 23 серпня 2016 року (далі - Генеральна угода) та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ФПСПМСПУ звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила визнати недійсною Генеральну угоду. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач посилався на те, що Генеральну угоду укладено з порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки позивача не було допущено до участі у спільному представницькому органі репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні з метою спільних дій при укладенні і реалізації Генеральної угоди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Роз'яснено ФПСПМСПУ, що з указаними позовними вимогами слід звертатися в порядку адміністративного судочинства. Закриваючи провадження у справі з наведених підстав, суд першої інстанції керувався тим, що оспорювана Генеральна угода у розумінні положень статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час постановлення ухвали) є адміністративним договором, тому позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 04 липня 2017 року апеляційну скаргу ФПСПМСПУ відхилено, ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками, що оспорювана Генеральна угода за своєю формою є адміністративним договором, оскільки права та обов'язки сторін випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін цієї угоди, тому спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2017 року ФПСПМСПУ подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просила скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин і не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, тому суд першої інстанції помилково закрив провадження у справі, а апеляційний суд не звернув належної уваги на порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 грудня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. У справі, що розглядається, з позовом до суду у порядку цивільного судочинства звернулася ФПСПМСПУ та просила визнати недійсною Генеральну угоду. Відповідачами вказано: ФПСУ, ФПСТУ, ОВАПС, ОВПСПО "Єдність", КВПСУ, КМУ. Зі змісту позовної заяви вбачається, що фактично позивач оскаржує Генеральну угоду з тих підстав, що його не включено до спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок, оскільки він не набрав необхідної кількості (2/3) голосів його членів. Жодних посилань на порушення прав найманих працівників при укладенні Генеральної угоди позовна заява не містить. Згідно зі змістом оспорюваної Генеральної угоди, яка знаходиться на а. с. 9 - 20, цю угоду укладено відповідно до законів України від 01 липня 1993 року N 3356-XII "Про колективні договори і угоди" (далі - Закон N 3356-XII), від 23 грудня 2010 року N 2862-VI "Про соціальний діалог в Україні" (далі - Закон N 2862-VI) між всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців в особі Спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні, всеукраїнськими об'єднаннями професійних спілок в особі Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні та КМУ, що надалі іменуються Сторонами. Угоду підписано: - від Сторони органів виконавчої влади - Прем'єр-міністром України В. Гройсманом; міністром соціальної політики України - А. Ревою; - від Сторони роботодавців - першим заступником голови Спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні - О. Мірошниченком; - від профспілкової Сторони - головою Спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок на національному рівні - Г. Осовим. На а. с. 20 (зворот) - 22 міститься Додаток 1 до вказаної Угоди, в якому відображено перелік організацій роботодавців, які входять до складу всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців. Із них, територіальних організацій роботодавців - 65, галузевих організацій роботодавців - 28. На а. с. 22 (зворот) - 23 знаходиться Перелік всеукраїнських об'єднань профспілок та їх членських організацій - суб'єктів Генеральної угоди на 2016 - 2017 роки (Додаток 2 до зазначеної Угоди). Із них у ФПСУ - 43, у ФПСТУ - 4, у Конфедерації вільних профспілок України - 10; в ОВАПС - 7, в ОВПСПО "Єдність" - 4. Закон України від 03 березня 1998 року N 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (далі - Закон N 137/98-ВР) визначає правові і організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) і спрямований на здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, та на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання (стаття 1 Закон N 137/98-ВР). У статті 2 Закону N 137/98-ВР зазначено, що колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи зміни колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) невиконання вимог законодавства про працю. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскарження Генеральної угоди з підстави невключення позивача до спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок не є трудовим спором (конфліктом), а є спором між громадськими організаціями з приводу формування спільного представницького органу. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки позов не стосується захисту чи поновлення прав фізичних осіб у трудових правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що оспорювана Генеральна угода за своєю формою є адміністративним договором, а спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Статтею 1 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду) установлено, що цей Кодекс визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства. Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України в зазначеній редакції). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. Проте не всі угоди, укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення до суду) адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права й обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Разом з тим згідно з пунктом 16 статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) адміністративний договір - спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону: а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень; б) для делегування публічно-владних управлінських функцій; в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; г) замість видання індивідуального акта; ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг. З указаних визначень можна зробити висновок, що адміністративному договору притаманні такі характеристики: - однією зі сторін завжди є суб'єкт владних повноважень; - зміст такої угоди нерозривно пов'язаний з владно-управлінськими функціями суб'єкта владних повноважень; - суб'єкт владних повноважень, укладаючи відповідний договір, діє не для задоволення особистих потреб, а для задоволення публічних інтересів (потреб); - адміністративний договір виникає в сфері державного управління у зв'язку з реалізацією органом державного управління повноважень виконавчо-розпорядчого характеру; - підставою укладення (виникнення) адміністративного договору є адміністративний акт - владний вольовий припис. Отже, адміністративний договір - це визначена актами адміністративного права угода сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших; здійснює регулювання відносин у сфері державного управління при здійсненні суб'єктом владних повноважень саме адміністративної правосуб'єктності. Закон N 3356-XII визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців (преамбула цього Закону зі змінами). Статтею 1 Закону N 3356-XII передбачено, що колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців. Згідно зі статтею 2 Закону N 3356-XII колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях (далі - підприємства) незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи. Угода укладається на національному, галузевому, територіальному рівнях на двосторонній або тристоронній основі: на національному рівні - генеральна угода; на галузевому рівні - галузеві (міжгалузеві) угоди; на територіальному рівні - територіальні угоди. Відповідно до статті 3 Закону N 3356-XII колективний договір укладається між роботодавцем з однієї сторони і одним або кількома профспілковими органами, а у разі відсутності таких органів - представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони. Сторонами колективних угод є сторони соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог. У статті 4 Закону N 3356-XII передбачено, що право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод надається сторонам соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог. Таким законом, зокрема, є Закон N 2862-VI, який визначає правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації державної соціальної і економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві (преамбула цього Закону). Згідно зі статтею 1 Закону N 2862-VI соціальний діалог - процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин. Основними принципами соціального діалогу є: законність та верховенство права; репрезентативність і правоможність сторін та їх представників; незалежність та рівноправність сторін; конструктивність та взаємодія; добровільність та прийняття реальних зобов'язань; взаємна повага та пошук компромісних рішень; обов'язковість розгляду пропозицій сторін; пріоритет узгоджувальних процедур; відкритість та гласність; обов'язковість дотримання досягнутих домовленостей; відповідальність за виконання прийнятих зобов'язань (стаття 3 Закону N 2862-VI). У частині першій статті 4 Закону N 2862-VI установлено, що соціальний діалог здійснюється на національному, галузевому, територіальному та локальному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або двосторонній основі. До сторін соціального діалогу належать: на національному рівні - профспілкова сторона, суб'єктами якої є об'єднання професійних спілок, які мають статус всеукраїнських; сторона роботодавців, суб'єктами якої є об'єднання організацій роботодавців, які мають статус всеукраїнських; сторона органів виконавчої влади, суб'єктом якої є КМУ (частина другастатті 4 цього Закону). Згідно з частиною першою статті 8 Закону N 2862-VI соціальний діалог здійснюється між сторонами соціального діалогу відповідного рівня у формах: обміну інформацією; консультацій; узгоджувальних процедур; колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод. У частині п'ятій цієї статті зазначено, що колективні переговори проводяться з метою укладення колективних договорів і угод. За результатами колективних переговорів укладаються колективні договори та угоди: на національному рівні - генеральна угода. Відповідно до частини дев'ятої статті 9 Закону N 2862-VI для ведення соціального діалогу на національному і територіальному рівнях з рівного числа представників сторін соціального діалогу відповідного рівня у порядку, визначеному статтями 11та 17 цього Закону, утворюються Національна тристороння соціально-економічна рада та територіальні тристоронні соціально-економічні ради. Відповідно до частини першої статті 8 Закону N 3356-XII угодою на національному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо:гарантій праці і забезпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці і доходів всіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя;розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціального страхування;трудових відносин, режиму роботи і відпочинку; умов охорони праці і навколишнього природного середовища; задоволення духовних потреб населення; умов зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; заборона дискримінації. Згідно з частиною першою статті 9 Закону N 3356-XII положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства. Положення генеральної, галузевої (міжгалузевої), територіальної угод діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. З викладеного вбачається, що як в цілому соціальному діалогу в Україні, так і, зокрема, укладенню та виконанню колективних угод як стадії соціального діалогу притаманні диспозитивний метод регулювання, вільне волевиявлення сторін, які є самостійними та рівними по відношенню одна до іншої. Зважаючи на зміст Генеральної угоди, у спірних правовідносинах відсутня одна з ознак, яка притаманна публічно-владним відносинам, а саме імперативність та підпорядкованість однієї сторони іншій. З огляду на вказані норми матеріального права та зміст оспорюваної Генеральної угоди можна зробити висновок, що ця угода не є адміністративним договором, оскільки між її сторонами відсутній публічно-владний характер відносин. Оскарження позивачем Генеральної угоди з підстави невключення до спільного представницького органу репрезентативних всеукраїнських об'єднань профспілок фактично є спором між об'єднаннями профспілок з приводу формувань спільного представницького органу. За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив помилковий висновок, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно із частиною другою статті 21 ГПК України (у зазначеній редакції) позивачами є підприємства й організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При вирішенні питання про належність спору до господарської юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду враховує, що за суб'єктною юрисдикцією спір між двома юридичними особами, якщо законом не передбачено іншого порядку, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки саме ГПК України прямо вказав на суб'єктний склад господарського спору - юридичні особи та фізичні особи - підприємці. При цьому у статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, не було надано вичерпного переліку таких юридичних осіб. Тобто стороною господарського спору могла бути будь-яка юридична особа, профспілка, у тому числі, якщо спір виник з іншою юридичною особою чи фізичною особою - підприємцем, незалежно від того, чи стосується цей спір виконання господарського договору чи міг стосуватися виконання профспілкою своїх статутних завдань. Оскільки у справі, що розглядається, і позивачем, і відповідачами є юридичні особи, то справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Отже, суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, однак зробив помилкові висновки щодо юрисдикції спору, вважаючи його адміністративним. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне на підставі статті 412 ЦПК України змінити оскаржувані судові рішення та виключити з їхніх мотивувальних частин висновок про те, що Генеральна угода є адміністративним договором, а спір, який виник між сторонами у справі, підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Федерації професійних спілок працівників малого та середнього підпр