Search the Community

Showing results for tags 'юрисдикция'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 680 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 911/100/18 Провадження N 12-60гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач (скаржник) - Товариство з обмеженою відповідальністю "Альфа 77", відповідач - Приватне акціонерне товариство "Агрофірма Березанська птахофабрика", третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Бонус", приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяна Петрівна, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 911/100/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфа 77" до Приватного акціонерного товариства "Агрофірма Березанська птахофабрика", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Бонус", про стягнення 601 963,86 грн за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 січня 2019 року (головуючий суддя Чорногуз М.Г., судді Хрипун О.О., Агрикова О.В.) та ухвалу Господарського суду Київської області від 13 вересня 2018 року (суддя Рябцева О.О.) за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Альфа 77" на неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Т.П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави наведених у скарзі вимог 1. 26 липня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Альфа 77", правонаступником якого у спірних правовідносинах за договором відступлення права вимоги є ТОВ "Юридична компанія "Бонус") звернулося до Господарського суду Київської області зі скаргою на неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Т.П. (далі - приватний виконавець), які полягають у неправомірному складанні акта від 13 липня 2018 року про передачу майна (яєць курячих харчових групи С категорії В по 180 шт. в 1 ящику, загальною кількістю 98 ящиків, далі - спірне майно) боржника стягувачу в рахунок погашення боргу, незабезпеченні фактичної передачі стягувачу цього арештованого майна у виконавчому провадженні N 56493850, а також у зазначенні зберігачем майна (під час його реалізації Державним підприємством "Сетам") особи, що фактично такою не є. 2. Скаргу мотивовано тим, що приватним виконавцем усупереч вимогам частини дев'ятої статті 61 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" зазначений акт від 13 липня 2018 року було складено за 3 дні до проведення запланованих виконавчих дій із передачі арештованого майна стягувачу в рахунок погашення боргу, враховуючи при цьому, що фактична передача стягувачу відповідного майна не відбулася. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. Господарський суд Київської області рішенням від 06 березня 2018 року стягнув з Приватного акціонерного товариства "Агрофірма Березанська птахофабрика" (далі - ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика") на користь ТОВ "Альфа 77" заборгованість розміром 487 187,64 грн. 16 311,18 грн трьох процентів річних, 79 112,82 грн інфляційних втрат і 8 739,17 грн судового збору. 4. 20 квітня 2018 року на виконання вказаного рішення Господарський суд Київської області видав наказ про стягнення з ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика" відповідних коштів, з примусового виконання якого 10 травня 2018 року приватним виконавцем відкрито виконавче провадження N 56375447. 5. Під час виконання зазначеного рішення суду 10, 11 та 23 травня 2018 року приватним виконавцем винесено постанови у виконавчому провадженні N 56375447 про арешт майна боржника, якими накладено арешт на все майно, яке належить ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика", у тому числі, спірне майно. 6. 29 травня 2018 року постановою приватного виконавця зазначене виконавче провадження N 56375447 приєднано до зведеного виконавчого провадження N 56493850, у якому об'єднано виконання тим самим приватним виконавцем судових рішень щодо стягнення коштів з одного й того самого боржника - ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика". 7. 27 червня 2018 року листом N 775 приватний виконавець повідомив ТОВ "Альфа 77" (стягувача) про те, що спірне майно боржника не було реалізоване на третіх електронних торгах від 26 червня 2018 року N 341227, а тому запропонував залишити це майно за собою у порядку, передбаченому статтею 61 Закону України "Про виконавче провадження", та просив повідомити про прийняте рішення у встановлений законодавством строк. 8. 12 липня 2018 року листом N 157 стягувач повідомив приватного виконавця про бажання залишити за собою вказане майно боржника в рахунок погашення боргу. 9. 13 липня 2018 року приватний виконавець виніс постанову про передачу спірного майна стягувачу в рахунок погашення боргу за ціною електронних торгів - 11 466 грн. а також склав відповідний акт (про фактичну передачу цього майна) відповідно до частини дев'ятої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження". 10. Крім того, 13 липня 2018 року листом N 808 приватний виконавець повідомив ТОВ "Альфа 77" (стягувача) про те, що виконавчі дії з фактичної передачі нереалізованого майна в рахунок погашення боргу призначено на 17 липня 2018 року. 11. 17 липня 2018 року приватний виконавець склав акт, за змістом якого фактична передача спірного майна боржника стягувачу в рахунок погашення боргу не відбулася, оскільки зберігачем майна (Данилівським Д.С.) не надано доступ до приміщення, де перебуває спірне майно, представникам стягувача для його подальшого прийняття. Також в додатках N 1 і N 2 до зазначеного акта від 17 липня 2018 року сторони виклали зауваження, згідно з якими фактична передача спірного майна не відбулася з огляду на те, що право боржника на це майно оспорюється іншою особою, а також оскільки приватним виконавцем не забезпечено доступ стягувача до цього майна та не вчинено спроб з примусового входження на відповідну територію ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика". 12. 24 липня 2018 року листом N 864 приватний виконавець повідомив ТОВ "Альфа 77" про те, що питання стосовно здійснення примусового входження на територію боржника з метою доступу до спірного майна не входить до компетенції приватного виконавця, а підлягає вирішенню поза межами виконавчого провадження шляхом подання окремого майнового позову, оскільки з моменту винесення приватним виконавцем постанови від 13 липня 2018 року про передачу майна стягувачу та відповідного акта спірне майно є власністю ТОВ "Альфа 77" (стягувача). 13. У подальшому ТОВ "Альфа 77" звернулося до Господарського суду Київської області зі вказаною скаргою на неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця у зведеному виконавчому провадженні N 56493850 щодо складання акта від 13 липня 2018 року про передачу майна, незабезпечення фактичної передачі стягувачу цього майна, а також зазначення його зберігачем особи (ОСОБА_1), яка такою не є. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 14. Господарський суд Київської області ухвалою від 13 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29 січня 2019 року, скаргу ТОВ "Альфа 77" задовольнив частково. Визнав незаконною бездіяльність приватного виконавця у частині незабезпечення фактичної передачі стягувачу арештованого майна і зобов'язав приватного виконавця вчинити відповідні дії щодо фактичної передачі стягувачу цього майна, а також визнав незаконним та скасував акт від 13 липня 2018 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. 15. Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що за приписами частини дев'ятої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" про передачу стягувачу майна боржника в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову, а за фактом передачі складає акт, тому, оскільки арештоване майно ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика" не було фактично передано стягувачу в рахунок погашення боргу, приватним виконавцем було передчасно складено акт від 13 липня 2018 року, який підлягає скасуванню. Також суди вказали на незаконність відповідної бездіяльності приватного виконавця з огляду на те, що ним не вжито всіх передбачених положеннями Закону України "Про виконавче провадження" заходів із фактичної передачі стягувачу майна боржника в рахунок погашення боргу. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 16. У лютому 2019 року приватний виконавець звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 січня 2019 року й ухвалу Господарського суду Київської області від 13 вересня 2018 року та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні скарги ТОВ "Альфа 77" на неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця відмовити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження, зупинив дію постанови суду апеляційної інстанції й ухвали суду першої інстанції до закінчення їх перегляду в касаційному порядку та передав цю справу разом з касаційною скаргою приватного виконавця на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що однією з підстав оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій є порушення ними правил предметної юрисдикції. 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 квітня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу мотивовано неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, оскільки, за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, нею вчинено всі передбачені законом дії з метою передачі майна, а фактична непередача відбулася через відмову зберігача передати майно стягувачу, що в подальшому відображено в акті приватного виконавця від 17 липня 2018 року. При цьому приватний виконавець зазначив, що акт про передачу стягувачу майна боржника в рахунок погашення боргу формується одночасно з постановою про таку передачу, а його формування не залежить від моменту фактичної передачі майна. 20. Крім того, на думку приватного виконавця, скарга ТОВ "Альфа 77" не підлягала розгляду у межах цієї справи в порядку, передбаченому статтею 339 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на те, що спір між стягувачем та боржником щодо витребування майна з чужого незаконного володіння мав вирішуватися поза межами цієї справи в окремому позовному провадженні. 21. Також особа, яка подала касаційну скаргу, зазначила, що розгляд скарги ТОВ "Альфа 77" у цій справі на неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця у межах зведеного виконавчого провадження N 56493850 не належить до компетенції господарських судів, оскільки скарги на дії приватних виконавців під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 22. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги приватного виконавця письмово не виклали. 23. 03 червня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли пояснення Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Рідна" (далі - ПрАТ "СК "Рідна"), у яких зазначено, що касаційна скарга приватного виконавця підлягає задоволенню, оскільки оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції були прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також з порушенням норм процесуального права. Також, за твердженнями особи, яка подала пояснення, її помилково не залучено судами попередніх інстанцій до участі в справі в порядку статті 50 Господарського процесуального кодексу України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки вона є страховиком, а приватний виконавець - страхувальником за договором добровільного страхування цивільно-правової відповідальності приватного виконавця від 18 липня 2018 року N ВПВ/084/18, тому рішення судів, прийняті за результатами розгляду скарг ТОВ "Альфа 77" у цій справі, впливають на її права та обов'язки. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 24. Визначаючи юрисдикцію суду щодо розгляду поданої у межах цієї справи скарги ТОВ "Альфа 77" на дії приватного виконавця, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 25. Відповідно до частини першої статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 26. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 Господарського процесуального кодексу України). 27. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. 28. Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 29. Частиною першою статті 340 Господарського процесуального кодексу України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. 30. Отже, зазначеними нормами передбачена можливість оскарження боржником або стягувачем дій державного виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення, зокрема ухваленого в порядку господарського судочинства. Така скарга подається з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі. 31. Водночас згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 32. Також порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби встановлено Законом України "Про виконавче провадження", згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 33. Відповідно до статті 30 Закону України "Про виконавче провадження", якою врегульовано особливості виконання кількох рішень у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника, виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. 34. При цьому законодавство не передбачає порядку розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що саме в таких випадках (оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій) згідно з частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 35. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц (провадження N 14-19цс18), від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17 (провадження N 12-213гс18), від 17 жовтня 2018 року у справах N 927/395/13 (провадження N 12-189гс18), N 5028/16/2/2012 (провадження N 12-192гс18), від 05 грудня 2018 року у справі N 904/7326/17 (провадження N 12-197гс18), від 13 лютого 2019 року у справі N 808/2265/16 (провадження N 11-1334апп18) та від 10 квітня 2019 року у справі N 908/2520/16 (провадження N 12-30гс19). 36. Проте, за матеріалами справи та відповідно до постанови приватного виконавця від 29 травня 2018 року N 56375447 про об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження - у зведеному виконавчому провадженні N 56493850 об'єднано виконання судових рішень про стягнення коштів з одного боржника - ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика", ухвалених судами за правилами лише господарської юрисдикції, а саме: виконавчого провадження N 56375447 з виконання наказу Господарського суду Київської області від 20 квітня 2018 року в цій справі та виконавчого провадження N 56492823 з виконання наказу Господарського суду Київської області від 16 травня 2018 року в господарській справі N 911/362/18. 37. Таким чином, оскільки ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика" було відповідачем у господарських справах та боржником у зведеному виконавчому провадженні з примусового виконання судових рішень у господарських справах, ухвалених за правилами лише господарського судочинства, то скарга ТОВ "Альфа 77" на дії приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами однієї (господарської) юрисдикції, підлягає розгляду в межах цієї справи за правилами господарського судочинства. 38. Окремо Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що за матеріалами справи оскаржувані стягувачем у вказаній скарзі неправомірні дії та бездіяльність приватного виконавця у цій справі, незважаючи на об'єднання приватним виконавцем виконавчих проваджень N 56375447 та N 56492823 у зведене виконавче провадження N 56493850, були здійснені приватним виконавцем саме у межах виконавчого провадження N 56375447 з виконання наказу Господарського суду Київської області від 20 квітня 2018 року в цій справі. 39. Зважаючи на викладене, доводи касаційної скарги приватного виконавця про підвідомчість цього спору (який стосується судового оскарження дій та бездіяльності приватного виконавця під час виконання судових рішень, ухвалених за правилами господарської юрисдикції) адміністративним судам відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані. Щодо вирішення спору по суті 40. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки внаслідок бездіяльності приватного виконавця та всупереч приписам частини дев'ятої статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" арештоване майно ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика" не було фактично передано стягувачу в рахунок погашення боргу, то відповідна бездіяльність приватного виконавця є протиправною, а акт від 13 липня 2018 року, складений ним з порушенням вимог Закону України "Про виконавче провадження", є незаконним і підлягає скасуванню. 41. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. 42. За змістом статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 43. Відповідно до статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; та інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. 44. Частиною першою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. 45. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачені цим Законом заходи щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 46. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (частина перша статті 48 Закону України "Про виконавче провадження"). 47. Згідно з абзацом першим частини першої, частинами шостою, восьмою і дев'ятою статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов'язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно. 48. Отже, Законом України "Про виконавче провадження" передбачено випадки, коли реалізація арештованого майна на торгах може не відбутися. У такому випадку, з метою забезпечення права стягувача - учасника виконавчого провадження цей Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити виконавець, а саме: повідомити про це стягувача і запропонувати йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. 49. Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно згідно з частиною дев'ятою статті 61 вказаного Закону. 50. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі N 910/3507/18 (провадження N 12-243гс18). 51. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права. 52. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено й підтверджено матеріалами справи, що відображена в оскаржуваному акті від 13 липня 2018 року фактична передача спірного майна стягувачу в рахунок погашення боргу не відбулася, про що приватним виконавцем складено відповідний акт від 17 липня 2018 року з додатками N 1 і N 2 до нього. 53. Відповідно до пункту 6 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року N 2832/5) та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за N 489/20802 (далі - Інструкція), під час здійснення виконавчого провадження виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених указаним Законом та іншими нормативно-правовими актами. 54. Згідно з абзацами першим, другим і четвертим пункту 8 Інструкції актом є документ, що підтверджує певні встановлені факти або події. Текст акта складається з реквізитів виконавчого документа із зазначенням суті проведених дій; за зведеним виконавчим провадженням - повного найменування (прізвища, імені та по батькові) боржника та дати об'єднання виконавчих проваджень у зведене, а також вступної і констатуючої частин, де в констатуючій частині викладаються мета і завдання складання акта, суть і характер проведених виконавчих дій, встановлені факти, події, а також у разі потреби висновки і пропозиції. 55. Наведені приписи чинного законодавства кореспондуються з положеннями Закону України "Про виконавче провадження", за змістом частини дев'ятої статті 61 якого акт складається виконавцем за фактом передачі стягувачу нереалізованого на прилюдних торгах майна боржника в рахунок погашення боргу. 56. З викладеного вбачається, що в розумінні вказаних приписів чинного законодавства акт є самостійним документом, який складається виконавцем за фактом виконання певних дій або настання подій та відповідно підтверджує такі факти або події. 57. Отже, надавши оцінку зазначеним фактичним обставинам справи, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що оскаржуваний акт від 13 липня 2018 року, яким установлено передачу спірного майна стягувачу в рахунок погашення боргу, яка фактично не відбулася, суперечить зазначеним вимогам чинного законодавства та підлягає скасуванню. 58. Щодо доводів приватного виконавця про необхідність вирішення цього спору, який, за його твердженням, виник між стягувачем та боржником щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, поза межами цієї справи у позовному провадженні, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спір про право між боржником та стягувачем, який має вирішуватися в порядку господарського судочинства в позовному провадженні, виникає внаслідок реалізації процедури, визначеної частиною дев'ятою статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" та направленої на перехід права власності на майно від боржника до стягувача (див. пункт 4.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі N 910/3507/18 (провадження N 12-243гс18). 59. Однак у спірних правовідносинах, як зазначено вище, передача рухомого майна та перехід права власності на нього від боржника до стягувача фактично не відбулися, тому немає й підстав для розгляду відповідного спору поза межами цієї справи в окремому позовному провадженні. 60. Разом з тим ТОВ "Альфа 77" оскаржує бездіяльність приватного виконавця у цій справі щодо незабезпечення фактичної передачі спірного майна боржника стягувачу в рахунок погашення боргу. 61. Велика Палата Верховного Суду враховує, що за змістом статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" засадами виконавчого провадження є верховенство права, обов'язковість виконання рішень, законність, справедливість, неупередженість, об'єктивність тощо, відповідно до яких виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 62. Відповідно до частини другої і пунктів 1, 5, 6, 13, 15, 18, 22 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов'язки. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; безперешкодно входити на земельні ділянки, до приміщень, сховищ, іншого володіння боржника - юридичної особи, проводити їх огляд, примусово відкривати та опечатувати їх; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб; залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання; вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження; та здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом. 63. З наведених приписів чинного законодавства вбачається, що здійснюючи примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, виконавці зобов'язані ефективно та своєчасно в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, необхідні для реального виконання зазначених рішень та спрямовані на захист і відновлення відповідних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. 64. Судами попередніх інстанцій установлено відсутність доказів вчинення приватним виконавцем виконавчих дій, передбачених приписами Закону України "Про виконавче провадження", необхідних для реального виконання судового рішення у цій справі, зокрема, щодо вилучення ним майна боржника з метою його реалізації; направлення боржникові вимоги про передачу спірного майна приватному виконавцю; залучення ним відповідних суб'єктів господарювання задля фактичної передачі спірного майна боржника стягувачу на підставі постанови від 13 липня 2018 року про передачу такого майна; дій, спрямованих на примусове входження і проникнення до володінь боржника або іншої особи, в якої перебуває майно боржника. 65. З огляду на викладене та встановлені судами попередніх інстанцій обставини Велика Палата Верховного Суду погоджується з їх висновками про недотримання приватним виконавцем вимог Закону України "Про виконавче провадження", що полягає у його бездіяльності з ефективного та своєчасного вчинення виконавчих дій, спрямованих на фактичну передачу спірного майна боржника стягувачу в рахунок погашення боргу, тобто на забезпечення реального виконання судового рішення у цій справі. Звідси, правильним є і задоволення судами вимоги ТОВ "Альфа 77" про зобов'язання приватного виконавця вчинити вказані вище виконавчі дії щодо фактичної передачі стягувачу цього майна. 66. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає доводи, наведені в касаційній скарзі приватного виконавця, необґрунтованими та такими, що не спростовують висновки судів попередніх інстанцій, оскільки такі доводи зводяться до переоцінки доказів, в той час як суд касаційної інстанції в силу частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 67. Крім того, Велика Палата Верховного Суду відхиляє викладені в пункті 23 цієї постанови доводи ПрАТ "СК "Рідна" про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо незалучення його до участі в справі в порядку статті 50 Господарського процесуального кодексу України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки спірні правовідносини виникли стосовно оскарження ТОВ "Альфа 77" дій і бездіяльності приватного виконавця у цій справі (предметом спору у якій є стягнення ТОВ "Альфа 77" заборгованості з ПрАТ "АФ Березанська птахофабрика"), тому з оскаржуваних судових рішень, прийнятих за результатами розгляду відповідних скарг стягувача, не вбачається, що у них вирішено питання про права, інтереси та (або) обов'язки ПрАТ "СК "Рідна". 68. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги приватного виконавця, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси - про відсутність підстав для скасування оскаржуваних постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду першої інстанції, якими визнано незаконним та скасовано акт приватного виконавця від 13 липня 2018 року у виконавчому провадженні N 56375447 про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, а також визнано незаконною бездіяльність приватного виконавця у частині незабезпечення фактичної передачі стягувачу арештованого майна і зобов'язано приватного виконавця вчинити відповідні дії щодо фактичної передачі стягувачу цього майна. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 69. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 70. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 71. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу приватного виконавця - без задоволення. Щодо судових витрат 72. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги приватного виконавця без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Висновок щодо застосування норм права 74. За змістом статей 339, 340 Господарського процесуального кодексу України та статей 30, 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження з примусового виконання судових рішень у господарських справах щодо одного боржника, ухвалених за правилами лише господарського судочинства, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Чупис Тетяни Петрівни залишити без задоволення. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Київської області від 13 вересня 2018 року залишити без змін. 3. Поновити виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 29 січня 2019 року та ухвали Господарського суду Київської області від 13 вересня 2018 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ справа N 308/12150/16-ц провадження N 14-187цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, заінтересована особа - головний державний виконавець Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Закарпатській області (далі - Ужгородський ВДВС) Грицищук Михайло Петрович, стягувач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року у складі судді Придачук О.А. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів Мацунича М.В., Готри Т.Ю., Куштана Б.П. у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П., стягувач - ТОВ "Кредитні ініціативи", та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст вимог скарги У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаною скаргою, в якій просила: визнати причину пропуску строку подачі скарги поважною; визнати дії та бездіяльність головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П. у виконавчому провадженні незаконними; визнати недійсною оцінку нерухомого майна, яке належить їй на праві власності, - магазину непродовольчих товарів, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 651 600,00 грн. проведену суб'єктом оціночної діяльності - Товариством з обмеженою відповідальністю "Закарпатська товарно-земельна біржа" (далі - ТОВ "Закарпатська ТЗБ"), станом на 26 липня 2016 року у межах процедури виконавчого провадження. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначила, що у провадженні Ужгородського ВДВС перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів, виданих Ужгородським міськрайонним судом Закарпатській області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості у розмірі 978 246,88 грн та про звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку на АДРЕСА_1. Ужгороді. Згідно з проведеною суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ" у межах процедури виконавчого провадження оцінкою майна вартість магазину непродовольчих товарів, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, станом на 26 липня 2016 року складає 651 600,00 грн. Не погоджуючись з указаною оцінкою, ОСОБА_1 подала письмове заперечення, в якому порушила питання про рецензування оцінки. Згідно з рецензією на звіт про оцінку від 30 вересня 2016 року він відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинуло на достовірність оцінки. Зазначила, що згідно з висновком про незалежну оцінку майна, проведену на замовлення власника, станом на 27 листопада 2015 року ринкова вартість лише магазину непродовольчих товарів складає 1 567 591,00 грн. а загальна вартість нерухомого майна - 14 325 454,00 грн. На думку ОСОБА_1, загальна вартість відчуженого майна не задовольнить у повному обсязі вимог стягувача за виконавчим документом. Посилалася на те, що при призначенні експерта у виконавчому провадженні щодо визначення вартості частини майна не враховано, що боржнику за вказаною адресою на праві власності, крім магазину непродовольчих товарів, належить житловий будинок, магазин, облаштований на першому поверсі житлового будинку площею 75,10 кв. м, мансарда 93 % готовності (літ. "А"), загальною площею 83,40 кв. м, котельня (літ. "Д"), огорожа 1-9, споруди І, III. Однак стосовно цього майна не вчинялося жодних виконавчих дій, що свідчить про намір виділити із загального майна боржника лише його частину, що впливає на вартість майна, оскільки така буде істотно нижчою, ніж вартість майна, яке б реалізовувалося у цілому. Загальна вартість частини майна не дозволяє в повному обсязі задовольнити вимоги стягувача за виконавчим документом. Крім того, у попередньому звіті за 2015 рік вартість майна була на 35 % вищою за теперішню, тому є підстави вважати, що вартість майна була свідомо занижена експертом. Разом з цим експерт, визначаючи вартість нерухомого майна, не врахував попередньої оцінки нерухомого майна. Крім цього, експерт провів оцінку з порушенням процедури, а саме за відсутності відповідного договору з ВДВС, а також попередньої оплати послуг. Посилаючись на вказане, позивачка вважала, що оцінку майна проведено з порушенням вимог чинного законодавства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано причини пропуску строку звернення зі скаргою поважними та поновлено його. Визнано оцінку нерухомого майна - магазину непродовольчих товарів, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 651 600,00 грн. яке належить на праві власності ОСОБА_1, проведену суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ", станом на 26 липня 2016 року у межах процедури виконавчого провадження недійсною. У задоволенні вимог про визнання дій та бездіяльності головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П. у виконавчому провадженні такими, що не узгоджуються із законодавством, відмовлено. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що між звітами про визначення орієнтовної вартостінерухомого майна магазину непродовольчих товарів є суттєві розбіжності, тому з метою недопущення реалізації описаного та арештованого майна за заниженою ціною, що може завдати істотних збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості ціною, скарга підлягає задоволенню в частині визнання оцінки майна недійсною. При цьому суд вважав, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, тому він підлягає поновленню. Стосовно вимог про визнання дій та бездіяльності державного виконавця у виконавчому провадженні такими, що не узгоджуються у повній мірі із законодавством про виконавче провадження, то суд не знайшов підстав для їх задоволення, оскільки скаржник не зазначив які дії чи бездіяльність державного виконавця не узгоджуються із законодавством про виконавче провадження. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" відхилено. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції, що оцінка нерухомого майна магазину непродовольчих товарів, проведена суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ", станом на 26 липня 2016 року є недостовірною і такою, що не відповідає нормативно-правовим актам України з оцінки майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2018 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно визначилися з юрисдикційністю спору, який виник між сторонами у справі. Товариство вважало, що скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Вказувало на те, що не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів, зокрема під час виконання виконавчих написів нотаріуса, оскільки такі скарги подаються до відповідного адміністративного суду. Крім того, зазначало, що не отримувало судової повістки про призначення справи до судового розгляду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Суди встановили, що у провадженні Ужгородського ВДВС перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів, виданих Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості у розмірі 978 246,88 грн та про звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку на АДРЕСА_1, житловий будинок та магазин, облаштований на першому поверсі будинку, з визначенням початкової вартості майна 800 000,00 грн. Відповідно до висновку про вартість майна, наданого Приватним підприємством "Агрумент", станом на 13 листопада 2015 року вартість магазину непродовольчих товарів, облаштованого між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28, 7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, становить 885 309,00 грн. Постановою головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П. від 19 липня 2016 року N 11-48041228 призначено експерта для визначення вартості описаного й арештованого нерухомого майна - магазину непродовольчих товарів, облаштованого між будинками АДРЕСА_1 та N АДРЕСА_2, загальною площею 28, 7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до наданого у межах процедури виконавчого провадження звіту ТОВ "Закарпатська ТЗБ" про вартість нерухомого майна - магазину непродовольчих товарів, облаштованого між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 загальною площею 28, 7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, станом на 26 липня 2016 року вартість нерухомого майна становить 651 600,00 грн. Листом від 28 липня 2016 року N 11-1012/16 головний державний виконавець Ужгородського ВДВС Грицищук М.П. повідомив боржника про визначену вартість майна. Постановою головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П. від 22 вересня 2016 року N 11-48041228 призначено рецензію звіту про незалежну оцінку нерухомого майна боржника, проведення якої доручено ОСОБА_2 (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності від 17 жовтня 2014 року N 17067/14). Згідно з рецензією на звіт про оцінку від 30 вересня 2016 року, складеною ОСОБА_2, звіт у цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинуло на достовірність оцінки. За висновком про незалежну оцінку майна, складеним суб'єктом оціночної діяльності ОСОБА_3 на замовлення власника майна, ринкова вартість магазину непродовольчих товарів, облаштованого між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, становить 1 567 591,00 грн. 17 жовтня 2016 року державний виконавець направив ОСОБА_1 повідомлення про результати рецензування, яке вона отримала 21 жовтня 2016 року. 31 жовтня 2016 року ОСОБА_1 подала до суду позов про визнання недійсними результатів оцінки майна. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 листопада 2016 року у відкритті провадження у справі N 308/11308/16-ц за вказаною позовною заявою ОСОБА_1 відмовлено. Суд керувався тим, що ОСОБА_1 слід обрати інший спосіб оскарження оцінки нерухомого майна. 10 листопада 2016 року на адресу ОСОБА_1 направлено копію вказаної ухвали суду, однак з наявних у справі доказів суд не зміг установити дату отримання ОСОБА_1 копії ухвали суду. Скаргу у справі, що розглядається, ОСОБА_1 подала 21 листопада 2016 року. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 лютого 2017 року скасовано ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 листопада 2016 року, постановлену у справі N 308/11308/16-ц. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції неправильно застосував статтю 122 ЦПК України, оскільки позовну заяву слід було залишити без руху згідно зі статтею 121 ЦПК України, а не відмовляти у відкритті провадження. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеними у касаційній скарзі доводами, що скарга підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства, керуючись такими міркуваннями. У скарзі ОСОБА_1 просила: - визнати причину пропуску строку подачі скарги поважною; - визнати дії та бездіяльність головного державного виконавця Ужгородського ВДВС Грицищука М.П. у виконавчому провадженні незаконними; - визнати недійсною оцінку нерухомого майна, яке належить їй на праві власності, - магазину непродовольчих товарів, що знаходиться між будинками N АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 651 600,00 грн. проведену суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ", станом на 26 липня 2016 року у межах процедури виконавчого провадження. Оспорювані дії та бездіяльність державного виконавця, а також оцінка нерухомого майна стосуються виконавчого провадження, яке знаходиться у провадженні Ужгородського ВДВС, з примусового виконання виконавчих листів, виданих Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості у розмірі 978 246,88 грн та про звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку на АДРЕСА_1, житловий будинок та магазин, облаштований на першому поверсі будинку, з визначенням початкової вартості у розмірі 800 000,00 грн. Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцієючи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Частиною першою статті 181 КАС України (у вказаній редакції) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності відділу Державної виконавчої служби, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі. Такий порядок судового оскарження передбачено Законом України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII), відповідно до частини першої статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених Законом N 1404-VIII заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону N 1404-VIII). Згідно з пунктом 9 частини першої статті 2 Закону N 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, якзабезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. За змістом частин першої - третьої статті 57 Закону N 1404-VIII визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. За приписами частини п'ятої цієї статті виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Разом з тим відповідно до статті 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання скарги до суду) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Отже, право на звернення зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. Як право на звернення зі скаргою в порядку цивільного судочинства, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним відділом державної виконавчої служби. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція. На думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб'єкт оціночної діяльності - здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі N 821/197/18/4440/16 (провадження N 11-1200апп18). При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, та іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. У справі, що розглядається, установлено, що на виконанні в Ужгородському ВДВС перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів, виданих Ужгородським міськрайонним судомЗакарпатської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості у розмірі 978 246,88 грн та про звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку на АДРЕСА_1, житловий будинок та магазин, облаштований на першому поверсі будинку, з визначенням початкової вартості майна 800 000,00 грн. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішень Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованості та про звернення стягнення на предмет іпотеки, то в силу вимог частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду у порядку цивільного судочинства. Посилання у касаційній скарзі на те, що не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів, зокрема, під час виконання виконавчих написів нотаріуса є безпідставним, оскільки на виконанні у виконавчій службі перебуває не виконавчий напис нотаріуса, а рішення суду загальної юрисдикції, ухвалене в порядку цивільного судочинства. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке. Статтею 384 ЦПК України та статтею 58 Закону N 1404-VIII встановлено 10-денний строк на оскарження оцінки майна з моменту отримання повідомлення про результати рецензування. З огляду на вказані норми закону та встановлені обставини справи суд зробив обгрунтований висновок, що з моменту отримання результатів рецензування ОСОБА_1 на десятий день оскаржила їх у судовому порядку. Таке оскарження було здійснено не відповідно до порядку, визначеного ЦПК України (в порядку позовного провадження), про що її повідомлено ухвалою суду від 08 листопада 2016 року. Після отримання ухвали суду ОСОБА_1 без зволікань звернулася до суду з указаною скаргою. Зважаючи на вказане, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, тому він підлягає поновленню. Стосовно інших вимог скарги ОСОБА_1 суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Відповідно до статті 58 Закону N 1404-VIII визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єктагосподарювання, який проводить свою діяльність відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні". У разі, якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника для реалізації за ціною, визначеною держаним виконавцем, державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна. Витрати, пов'язані з призначенням суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, несе сторона, яка оспорює вартість майна, визначену державним виконавцем. Державний виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам. У разі, якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки, вони мають право подати державному виконавцю заперечення в десятиденний строк з дня надходження повідомлення. Сторона вважається ознайомленою з результатами визначення вартості чи оцінки арештованого майна, якщо їй надіслано повідомлення про результати визначення вартості чи оцінки майна рекомендованим листом за адресою, зазначеною у виконавчому документі, або за місцем фактичного проживання чи перебування такої сторони, достовірно встановленим державним виконавцем. У разі заперечення однією із сторін проти результатів оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, державний виконавець призначає рецензування звіту про оцінку майна. Витрати, пов'язані з рецензуванням звіту, несе сторона, яка заперечує проти результатів оцінки. У разі незгоди з оцінкою, визначеною за результатами рецензування, сторони мають право оскаржити її в судовому порядку в десятиденний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Частиною третьою статті 12 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майновий прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - Закон N 2658-III) встановлено, що акт оцінки майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, звіт про оцінку такого майна додається до акта оцінки майна. Відповідно до статті 3 Закону N 2658-III оцінка майна - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону N 1404-VIII для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, державний виконавець із власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Пунктами 15, 16 постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року N 1440 "Про затвердження Національного стандарту N 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" (далі - Національний стандарт N 1) регламентовано, що методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об'єкта оцінки у разі використання порівняльного підходу, та повинні ґрунтуватись на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно. Визначення ринкової вартості об'єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу ґрунтується на інформації про ціни продажу (пропонування) подібного майна, достовірність якої не викликає сумнівів в оцінювача. У разі відсутності або недостатності зазначеної інформації у звіті про оцінку майна зазначається, якою мірою це вплинуло на достовірність висновку про ринкову вартість об'єкта оцінки. За відсутності достовірної інформації про ціни продажу подібного майна ринкова вартість об'єкта оцінки може визначатися на основі інформації про ціни пропонування подібного майна з урахуванням відповідних поправок, які враховують тенденції зміни ціни продажу подібного майна порівняно з ціною їх пропонування. За наявності істотного впливу зовнішніх факторів (соціально-економічних, політичних, екологічних тощо) на ринок подібного майна, що призводить до фактичної неможливості надання аргументованого та достовірного висновку про ринкову вартість, у звіті про оцінку майна даються додаткові роз'яснення та застереження. При цьому оцінювач має право надавати висновок про ринкову вартість об'єкта оцінки, що ґрунтується, зокрема, на інформації про попередній рівень цін на ринку подібного майна або на припущенні про відновлення стабільної ситуації на ринку. Відповідно до статті 36 Національного стандарту N 1 оцінювач застосовує, як правило, кілька методичних підходів, що найбільше повно відповідають визначеним меті оцінки, виду вартості за наявності достовірних інформаційних джерел для її проведення. Досліджуючи проведену суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ" у межах процедури виконавчого провадження оцінку майна - магазину непродовольчих товарів, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, загальною площею 28,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, суд зазначив, що у висновку вказано місцезнаходження та площу нерухомого майна, його індивідуальні особливості - призначення, забезпечення електропостачанням та сигналізацією, матеріал, із якого збудовано приміщення, та його стан. Враховано, що експерт взяв для порівняння вбудоване приміщення приблизно такої ж площі та об'єкт незавершеного будівництва. Порівнюючи площу, цільове призначення та розташування аналогів, суд зробив висновок, що вказані об'єкти суттєво відрізняються конфігурацією, місцем знаходження, площею, пішохідною доступністю, відстанню до центральної частини міста тощо, а тому вони не є релевантними для визначення початкової вартості нерухомого майна для його реалізації. Суд вважав, що з огляду на загальну характеристику об'єкта, його комерційне призначення, ринкову вартість майна необхідно визначати у рамках дохідного підходу із врахуванням пункту 15 Національного стандарту N 1. Також суд зазначив, що при здійсненні оцінки майна, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - ТОВ "Закарпатська ТЗБ", застосовано порівняльний підхід та інформацію про об'єкт нерухомості, які були обрані оцінювачем, виходячи з аналізу пропозицій нерухомості з відомостей рієлторських фірм м. Ужгорода, а також із представленого для оцінки майна, з урахуванням його місця розташування, транспортної доступності, технічного стану та площі майна. Посилаючись на вказане, суд зробив обґрунтований висновок, що проведена ТОВ "Закарпатська ТЗБ" оцінка майна не відповідає пунктами 15, 16 Національного стандарту N 1, а вказаний звіт про оцінку майна не можна вважати достатньо обґрунтованим та об'єктивним. При цьому суд урахував, що відповідно до наявних у справі двох копій висновків про ринкову вартість нерухомого майна, щодо якого виник спір, така вартість суттєво вища ніж та, яка зазначена експертом в оскаржуваному звіті про оцінку майна. Суд зробив обґрунтований висновок про визнання недійсною оцінки нерухомого майна - магазину непродовольчих товарів, проведеної ТОВ "Закарпатська ТЗБ" у межах процедури виконавчого провадження, з огляду на розбіжність у визначенні орієнтованої вартості зазначеного майна і з метою недопущення реалізації описаного й арештованого майна за заниженою ціною, що може завдати суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості. Наведені в касаційній скарзі ТОВ "Кредитні ініціативи" доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права. Посилання у касаційній скарзі на неповідомлення про призначення справи до судового розгляду спростовується матеріалами справи, які містять відомості як про направлення судом першої інстанції ТОВ "Кредитні ініціативи" копії ухвали про розгляд справи 11 травня 2017 року, так і отримання цієї ухвали товариством (а. с. 113 - 115, 117). Вказане свідчить про те, що ТОВ "Кредитні ініціативи" було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи в суді першої інстанції. На обставину неповідомлення про розгляд справи в суді першої інстанції вказувало ТОВ "Кредитні ініціативи" в апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції і вона була предметом перевірки апеляційним судом, про що свідчить зміст оскаржуваної ухвали апеляційного суду. У судове засідання, призначене апеляційним судом на 13 грудня 2017 року, ТОВ "Кредитні ініціативи" не забезпечило явки свого представника, хоч було повідомлено належним чином про час та місце розгляду справи, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, яке міститься на а. с. 166. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" залишити без задоволення. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 13 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа N 289/233/18 Провадження N 14-171цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" (далі - ТОВ "Вишевичі"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Вишевичі" на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року у складі судді Невмержицького І.М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року у складі колегії суддів Коломієць О.С., Талько О.Б., Шевчук А.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 доТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди землі та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив розірвати договори оренди земельних ділянок, укладені ним 19 лютого 2015 року з ТОВ "Вишевичі". Вимоги обґрунтовував тим, що 19 лютого 2015 року між ним та ТОВ "Вишевичі" укладені два договори оренди земельних ділянок, згідно яких він передав товариству у строкове платне користування належні йому на праві власності земельні ділянки загальною площею 0,34 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та загальною площею 1,15 га з кадастровим номером НОМЕР_2, проте орендну плату відповідач не сплачував, що є істотним порушенням умов договорів та підставою для їх дострокового розірвання. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки площею 1,15 га, кадастровий номер НОМЕР_2, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Вишевицької сільської ради Радомишльського району Житомирської області (далі - Вишевицька сільрада), на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності на речове майно - 9617531, індексний номер 21207044 від 08 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі". Розірвано договір оренди земельної ділянки площею 0,34 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Вишевицької сільради, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності на речове майно - 9613103, індексний номер 21198978 від 08 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не виконав покладені на нього договорами зобов'язання зі своєчасної сплати позивачеві орендної плати, чим порушив істотні умови договорів оренди земельної ділянки, що є підставою для їх розірвання. Постановою Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Вишевичі" залишено без задоволення, рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Також зазначено про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У грудні 2018 року ТОВ "Вишевичі" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, провадження у справі закрити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час подання позову та відкриття провадження у справі відносно відповідача порушено провадження про його банкрутство Господарським судом Житомирської області, а тому справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки такий спір належить до господарської юрисдикції, в межах справи про банкрутство відповідача. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що ОСОБА_2 є власником земельних ділянок площею 0,34 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 1,15 га з кадастровим номером НОМЕР_2, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Вишевицької сільради. 19 лютого 2015 року ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі" уклали договори оренди зазначених земельних ділянок строком на 10 років, зі сплатою орендної плати у розмірі 400 грн. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексації (пункт 10 договорів). Пунктом 11 договорів оренди земельних ділянок сторони погодили, що орендна плата вноситься у такі строки - до 31.12 поточного року. Пунктом 29 договорів передбачені права орендодавця, зокрема, вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,2 % несплаченої суми за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення платежу (пункт 14 договорів). Згідно з пунктом 39 договорів їх дія припиняється шляхом їх розірвання, зокрема, за рішенням суду на вимогу однією із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договорами. У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з цивільним позовом до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди земельних ділянок від 19 лютого 2015 року з підстав невиконання останнім обов'язку щодо сплати орендної плати. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 2343-XII), яким останній викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Установлено, що ухвалою Господарського суду Житомирської області від 06 березня 2017 року у справі N 906/104/17 порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі" (а. с. 43 -45). Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яким визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. Справи, передбачені пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина дев'ята статті 30 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 2343-XII встановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону N 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 2343-XII на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог. Разом із тим ОСОБА_2 звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди. При цьому жодних позовних вимог майнового характеру, тобто таких вимог, які підлягають вартісній оцінці, до відповідача не заявлялося. У матеріалах справи відсутні будь-які відомості та судами не встановлено, що на спірних земельних ділянках знаходиться будь-яке майно ТОВ "Вишевичі", яке можна вважати активом боржника, що в подальшому може бути направлений на погашення грошових вимог кредиторів боржника. Тобто позовні вимоги до відповідача є немайновими, а спір не стосується питання щодо формування активу боржника, а тому не є пов'язаним із здійсненням провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі", а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі N 289/2217/17, і підстав для відступу від нього не вбачається. Крім того, згідно з частиною першою статті 42 Закону N 2343-XII (у редакції, чинній на час укладення договору оренди) усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси. Індивідуально визначене майно, що належить боржнику на підставі речових прав, крім права власності і господарського відання, не може бути включене до складу ліквідаційної маси (частина третя статті 42 Закону N 2343-XII у вказаній редакції). З аналізу вказаних норм права вбачається, що земельні ділянки, передані позивачем в оренду ТОВ "Вишевичі", є індивідуально визначеним майном та не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси, відтак не є майновим активом відповідача. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції. Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Згідно зі статтею 15 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) орендна плата є істотною умовою договору оренди землі. Частиною першою статті 32 Закону N 161-XIV передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Згідно з пунктом д) частини першої статті 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Оскільки з часу укладення договорів оренди землі, тобто з 2015 року, відповідач жодного разу не виконав свого обов'язку щодо виплати ОСОБА_2 орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову та розірвання договорів оренди внаслідок невиконання відповідачем істотних умов договорів щодо сплати орендної плати. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа N 910/2175/18 Провадження N 12-281гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла" (далі - ТОВ "АТП Стріла") на рішення Господарського суду міста Києва від 16 травня 2018 року, ухвалене суддею Пукшин Л.Г., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Дикунської С.Я., Мальченко А.О., Жук Г.А., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КІР-Автотранс" (далі - ТОВ "КІР-Автотранс") до відповідачів: 1. ТОВ "АТП Стріла", 2. Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА, адміністрація), 3. Управління інфраструктури Київської ОДА (далі - управління) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У лютому 2018 році ТОВ "КІР-Автотранс" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "АТП Стріла", Київської ОДА та управління про: - визнання незаконними та скасування рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації (далі - конкурсний комітет), від 01 грудня 2015 року та наказу начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од про введення в дію зазначеного рішення; - визнання недійсним договору від 22 січня 2016 року N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, укладеного між Київською ОДА та ТОВ "АТП Стріла". 2. На обґрунтування пред'явлених вимог позивач посилався на те, що оспорювані рішення та наказ вчинялися на підставі постанови Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та додаткової постанови цього ж суду від 30 вересня 2015 року у справі N 810/3748/14, які на день розгляду справи скасовані судом вищої інстанції. Отже, оспорювані рішення та наказ не породжують жодних правових наслідків з моменту їх ухвалення, а оскільки оспорюваний договір є похідним від них і термін його дії почався до закінчення терміну дії іншого договору, укладеного між позивачем та Київською ОДА на той самий маршрут, він порушує права позивача та суперечить чинному законодавству. Фактичні обставини справи, установлені судами 3. Розпорядженням голови Київської ОДА від 10 квітня 2014 року N 81 "Про проведення обласного конкурсу на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації" призначено проведення конкурсу з перевезення пасажирів на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, затверджено умови його проведення та перелік об'єктів. 14 травня 2014 року відбулося засідання конкурсного комітету, результати якого оформлено протоколом N 2014-1. 4. Розпорядженням голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200 рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року введено в дію, зобов'язано підготувати та укласти відповідні угоди для організації перевезень пасажирів з переможцями конкурсу. 5. 21 липня 2014 року між Київською ОДА та ТОВ "КІР-Автотранс" на підставі зазначеного розпорядження укладено договір N 32.2014 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування (далі - договір N 32.2014), відповідно до умов якого організатор надав перевізникові право на здійснення перевезень пасажирів на міжміському автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна. Договір N 32.2014 укладено на п'ять років, він набрав чинності з дня підписання. 6. ТОВ "АТП Стріла" оскаржило в судовому порядку рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року та розпорядження голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200. Постановою Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року у справі N 810/3748/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 вересня 2014 року, у задоволені адміністративного позову відмовлено. 7. У подальшому постановою Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року у справі N 810/3748/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2015 року, скасовано за нововиявленими обставинами постанову Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року та ухвалено нову постанову про задоволення позову ТОВ "АТП Стріла". Визнано протиправними дії конкурсного комітету щодо недопущення ТОВ "АТП Стріла" до участі в конкурсі. Визнано протиправним та скасовано рішення конкурсного комітету від 14 травня 2014 року в частині недопущення ТОВ "АТП Стріла" до участі в конкурсі та визнання переможців конкурсу, а також претендентів, які посіли другі місця, на об'єктах N 30-38, 121, 125. Визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Київської ОДА від 24 червня 2014 року N 200 "Про введення в дію рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, від 14 травня 2014 року" у частині зазначених об'єктів. 8. Додатковою постановою Київського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року у справі N 810/3748/14 задоволено заяву ТОВ "АТП Стріла" про ухвалення додаткового судового рішення. Зобов'язано конкурсний комітет обчислити бали ТОВ "АТП Стріла" як перевізника-претендента у конкурсі на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції Київської ОДА, на об'єктах N 30-38, 121, 125 та визначити переможців конкурсу, а також претендентів, які посіли на вказаних об'єктах другі місця, шляхом перерахування кількості балів відповідно до системи оцінювання пропозицій перевізників-претендентів з урахуванням результатів ТОВ "АТП Стріла". 9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 листопада 2016 року скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року, додаткову постанову цього ж суду від 30 вересня 2015 року, а також ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 серпня 2015 року. Постановлено ухвалу, якою відмовлено у задоволенні заяви ТОВ "АТП Стріла" про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Київського окружного адміністративного суду від 29 липня 2014 року про відмову в задоволенні позову. 10. Разом з тим у період чинності постанови Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року у справі N 810/3748/14 та додаткової постанови цього ж суду від 30 вересня 2015 року конкурсним комітетом обчислено бали ТОВ "АТП Стріла" як перевізника-претендента в конкурсі (результати відображено в протоколі від 01 грудня 2015 року N 2015-3/1). 11. Рішенням конкурсного комітету від 01 грудня 2015 року переможцем конкурсу по об'єкту N 32 (маршрут Кодра - Київ АС Дачна) визнано ТОВ "АТП Стріла" (далі - Рішення). 12. Зазначене Рішення введено в дію наказом начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од "Про введення в дію рішення конкурсного комітету з підготовки та проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції Київської ОДА, від 01 грудня 2015 року" (далі - Наказ). 13. На підставі Рішення та Наказу 22 січня 2016 року між Київською ОДА (організатор) та ТОВ "АТП Стріла" (перевізник) укладено договір N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна (далі - договір N 2015-15-49), який відповідно до положень пункту 6.1 набув чинності з дня його підписання сторонами і діє до 13 травня 2019 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 14. Господарський суд міста Києва рішенням від 16 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року, позов задовольнив повністю. 15. Судові рішення мотивовані незаконністю оскаржуваних Рішення та Наказу, оскільки вони вчинені на підставі судового рішення, скасованого в подальшому судом вищої інстанції. 16. Суди дійшли висновків, що оспорюваний договір N 2015-15-49 суперечить положенням статті 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 44 Закону України "Про автомобільний транспорт", Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року N 1081 (далі - Порядок), оскільки його укладено на один і той самий маршрут у період дії іншого договору N 32.2014, укладеного Київською ОДА з позивачем, що порушує його право на здійснення пасажирських перевезень. 17. Суди взяли до уваги також те, що чинність договору N 32.2014 підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 12 грудня 2017 року у справі N 910/16691/17, яким визнано недійсним правочин управління, оформлений листом N 0109-05/599 від 29 лютого 2016 року, щодо дострокового одностороннього припинення договору N 32.2014 та визнано за ТОВ "КІР-Автотранс" право здійснювати пасажирські перевезення на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна на підставі цього договору. 18. Суд апеляційної інстанції також указав на те, що спір підлягає вирішенню саме в порядку господарського судочинства у зв'язку з тим, що предметом спору є скасування рішення конкурсного комітету, на підставі якого укладено господарський договір, що порушує цивільні права позивача; спірні відносини мають господарський характер, а склад учасників спірних правовідносин відповідає вимогам Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 19. У жовтні 2018 року ТОВ "АТП Стріла" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконними та скасування Рішення й Наказу. Також просило відмовити в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання договору недійсним. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Скаржник мотивував касаційну скаргу помилковістю висновків судів попередніх інстанцій щодо необхідності розгляду цього спору в частині оскарження Рішення та Наказу судами господарської юрисдикції. Стверджував про безпідставне об'єднання позивачем в одне провадження позовних вимог, які підлягають розгляду в порядку різних видів судочинства. Наголошував на додержанні сторонами на день укладення оспорюваного договору N 2015-15-49 вимог чинного законодавства. Зазначав про помилковість одночасного задоволення в межах одного судового провадження позовних вимог про визнання Рішення й Наказу незаконними разом з вимогами про визнання недійсним договору, укладеного на їх підставі. Доводи інших учасників справи 21. ТОВ "КІР-Автотранс" надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Посилається на приватноправовий характер спірних відносин між сторонами та стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій ефективно захистили порушене право позивача. Рух касаційної скарги 22. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 15 листопада 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставічастини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою ТОВ "АТП Стріла" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 24. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 25. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 26. Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 27. Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 4 цього ж Кодексу публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 28. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 29. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. 30. Пункт 16 частини першої статті 4 КАС України формулює поняття адміністративного договору як спільного правового акта суб'єктів владних повноважень або правового акта за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має певне розмаїття форм, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону. 31. Стаття 3 Закону України "Про автомобільний транспорт" установлює, що цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень. 32. За змістом статті 6 Закону України "Про автомобільний транспорт" органи місцевого самоврядування формують мережу міських автобусних маршрутів загального користування і здійснюють у межах своїх повноважень контроль за дотриманням законодавства у сфері автомобільного транспорту на відповідній території, запроваджують автоматизовану систему обліку оплати проїзду та встановлюють порядок її функціонування, а також види, форми носіїв, порядок обігу та реєстрації проїзних документів; визначають особу, уповноважену здійснювати справляння плати за транспортні послуги в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду. 33. Відповідно до положень статті 7 Закону України "Про автомобільний транспорт" забезпечення організації пасажирських перевезень на міських автобусних маршрутах загального користування покладається на виконавчий орган сільської, селищної, міської ради відповідного населеного пункту, а на приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області (внутрішньообласні маршрути), - на Раду міністрів Автономної Республіки Крим або обласні державні адміністрації. 34. Вказані повноваження виконавчого органу сільської, селищної, міської ради кореспондуються з повноваженнями, зазначеними у підпунктах 10 та 12 пункту "а" частини першої статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", а повноваження адміністрації - з пунктом 2 статті 20 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", який передбачає, що місцева державна адміністрація забезпечує організацію обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями житлово-комунального господарства, зв'язку, телебачення, радіомовлення, торгівлі та громадського харчування, побутового і транспортного обслуговування незалежно від форм власності. 35. Частина перша статті 44 Закону України "Про автомобільний транспорт" указує, що організація проведення конкурсу та визначення умов перевезень покладаються на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. 36. Таким чином, з огляду на вказані приписи норм матеріального та процесуального права, слід зазначити, що на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування покладені повноваження із забезпечення обслуговування населення засобами транспорту, в тому числі із залученням з цією метою на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності. 37. Пунктом 1 Порядку (в редакції, чинній на час проведення конкурсу) передбачено, що цей Порядок визначає процедуру підготовки та проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування і є обов'язковим для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами (організаціями), залученими на договірних умовах для організації забезпечення проведення конкурсів, конкурсними комітетами та автомобільними перевізниками. 38. Відповідно до змісту абзацу 3 пункту 2 Порядку конкурсний комітет - це постійний або тимчасовий орган, утворений організатором для розгляду конкурсних пропозицій та прийняття рішення про визначення переможця. 39. Отже, наведена норма дає підстави для висновку, що рішення конкурсного комітету, утвореного відповідним органом влади для виконання покладених на останнього повноважень, є управлінським у сфері транспортного обслуговування. 40. Системний аналіз наведених норм права дає підстави висновку, що орган виконавчої влади - це суб'єкт владних повноважень, що виступає у правовідносинах щодо організації та проведення конкурсу з перевезення пасажирів як організатор та контролюючий орган у цій сфері, відповідно й правовідносини, що складаються між організатором та учасниками конкурсу під час його організації та проведення містять ознаки публічно-правових відносин у розумінні КАС України, а договір про організацію перевезень, укладений за наслідками проведення такого конкурсу, відповідає ознакам адміністративного договору. 41. З матеріалів справи вбачається, що позивач просить визнати незаконними та скасувати Рішення конкурсного комітету та Наказ про введення в дію цього Рішення і визнати недійсним укладений на їх підставі договір N 2015-15-49 про організацію перевезень ТОВ "АТП Стріла" пасажирів на автобусному маршруті загального користування Кодра - Київ АС Дачна. 42. Тобто предметом розгляду в цій справі є дії адміністрації як суб'єкта владних повноважень і перевірка результату дій такого органу під час реалізації покладених на нього управлінських функцій, а також відповідність приписам чинного законодавства договору, укладеного сторонами за результатами таких дій, що в цілому свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин. 43. Отже, з огляду на предмет та зміст позовних вимог, характер правовідносин та суб'єктний складу сторін як учасників таких правовідносин, висновки судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для розгляду цього спору за правилами ГПК України є неправильними й такими, що не відповідають наведеним приписам норм матеріального та процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 44. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 45. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 ГПК України. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 313 цього Кодексу). 46. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 47. Зважаючи на суб'єктний склад учасників правовідносин, предмет та характер спору, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ця справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, а відповідно оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 48. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 300, 301, 308, 313-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 вересня 2018 року у справі N 910/2175/18 скасувати. 3. Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "КІР-Автотранс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АТП Стріла", Київської обласної державної адміністрації та управління інфраструктури Київської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування рішення конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції адміністрації, від 01 грудня 2015 року та наказу начальника управління від 14 січня 2016 року N 1-од про введення в дію зазначеного рішення, визнання недійсним договору від 22 січня 2016 року N 2015-15-49 про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа N 766/21865/17 Провадження N 14-181цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Управління Служби безпеки України в Херсонській області (далі - УСБУ в Херсонській області), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Херсонської міської ради, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року у складі судді Дорошинської В.Е. та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у складі колегії суддів Воронцової Л.П., Ігнатенко П.Я., Полікарпової О.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до УСБУ в Херсонській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Херсонської міської ради, про звільнення майна з-під арешту та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 12 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: звільнити з-під арешту належну їй квартиру АДРЕСА_1, обтяжену на підставі постанови слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області від 26 лютого 2009 року; виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про арешт зазначеної квартири, внесений реєстратором Херсонської філії Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на підставі постанови слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області від 26 лютого 2009 року, реєстраційний номер обтяження 8501197. Вимоги позивач мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1, на яку 26 лютого 2009 року постановою слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області накладено арешт в межах кримінальної справи N 502, порушеної відносно неї за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановою Суворовського районного суду м. Херсона від 06 березня 2009 року скасовано постанову про порушення кримінальної справи від 23 лютого 2009 року відносно ОСОБА_1 за частиною п'ятою статті 191 КК України, проте судом не було вирішено питання про скасування арешту майна. Зазначала ОСОБА_1 і те, що ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року їй відмовлено в задоволенні клопотання про скасування арешту майна, оскільки питання про його скасування повинно вирішуватися в порядку Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року, а не КПК України 2012 року. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 24 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі за її апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року у зв'язку з тим, що вказана ухвала не входить у визначений частиною першою статті 309 КПК України перелік ухвал слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку. В судовому засіданні під час розгляду заяви про скасування арешту майна прокурором було вказано, що матеріали кримінальної справи, в межах якої накладався арешт, відсутні у зв'язку із закінченням строку їх зберігання в архіві. На думку позивача, з огляду на відсутність кримінальної справи зняти арешт з нерухомого майна в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 126 КПК України 1960 року, неможливо. Водночас обтяження у вигляді арешту, зареєстрованого за належною їй квартирою, створює перешкоди в реалізації права розпорядження належним їй майном. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки арешт на квартиру ОСОБА_1 накладено органом досудового розслідування в порядку реалізації процесуальних повноважень, встановлених кримінально-процесуальним законом. Постановою Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов законного й обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд виходив із того, що обмеження у здійсненні права власності позивача відбулися на підставі процесуального рішення, прийнятого в межах провадження у кримінальній справі, а тому оцінку правомірності цього рішення може бути дано судом лише в порядку кримінального судочинства. Акцентував увагу суд і на тому, що підстави й порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів досудового розслідування передбачено КПК України. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У січні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати зазначені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звернулася з позовом з підстав захисту права власності, тому справа повинна бути розглянута за правилами цивільного судочинства. На думку заявника, суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 неодноразово зверталася із клопотанням про скасування арешту у порядку кримінального судочинства, проте обрані способи захисту виявилися неефективними. Позиція інших учасників справи У березні 2019 року УСБУ в Херсонській області подало відзив на касаційну скаргу, вказавши, що частково підтримує касаційну скаргу ОСОБА_1, оскільки в порядку кримінального судочинства вирішення питання щодо звільнення майна з-під арешту не є можливим. В той же час вважає, що УСБУ в Херсонській області не є належним відповідачем у спірних правовідносинах. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, відзив та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1. 23 лютого 2009 року постановою слідчого слідчого відділу УСБУ в Херсонській області було порушено кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. Винесеною в межах цієї справи постановою слідчого від 26 лютого 2009 року накладено арешт на вищезазначену квартиру. Постановою Суворовського районного суду м. Херсона від 06 березня 2009 року скасовано постанову про порушення кримінальної справи від 23 лютого 2009 року. Однак питання про зняття арешту з майна позивача ні судом, ні органом досудового розслідування вирішено не було. Ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про скасування арешту майна було відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 24 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 18 жовтня 2017 року. Ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 03 листопада 2017 року заяву ОСОБА_1 про скасування арешту на майно повернуто заявнику. Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 20 листопада 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 03 листопада 2017 року. Кримінальна справа N 502 відносно ОСОБА_1, в межах якої було накладено арешт на її майно, зберігається в архіві УСБУ в Херсонській області. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, відповідним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Тобто у контексті зазначених норм процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном. Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження. Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Після припинення кримінальної справи (в тому числі у зв'язку зі скасуванням постанови про її порушення, винесеної за процедурою КПК України 1960 року) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов'язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту. Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов'язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає. Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом. Відповідно до пункту дев'ятого розділу XI "Перехідні положення" КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов'язані з розв'язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі. Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв'язку з неприйняттям обов'язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював. З урахуванням зазначеного, а також тривалого часу, що минув після скасування постанови про порушення кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року не буде ефективним способом захисту порушеного права. КПК України 1960 року не містив інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком. Кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу направлено не було. Згідно зі статтею 174 КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба. Проте слідчий суддя наділений повноваженнями вирішувати такі клопотання під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у припиненій кримінальній справі, даний Кодекс не передбачає. Водночас слідчий суддя, як і інші органи державної влади та їх посадові особи, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов'язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, вимог інших актів законодавства. Оскільки відповідно до вимог кримінального процесуального закону вирішення питання про зняття арешту з майна можливе лише в межах кримінального провадження, розгляд відповідного клопотання ОСОБА_1 за правилами кримінального судочинства вимагав би повторного порушення кримінальної справи щодо неї. Проте початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв'язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв'язання порушеного ОСОБА_1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів. Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред'являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року). ОСОБА_1 пред'являє позов не у зв'язку з завданням їй матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого. Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 до суду не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до органу досудового розслідування. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час. Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Скасування постанови про порушення кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, було юридичним фактом, який припиняв кримінальні процесуальні відносини. Після цього арешт майна, застосований у кримінальній справі як засіб забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, втрачав відповідну концептуальну властивість. Після припинення кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв'язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі N 372/2904/17-ц, і підстав для відступу від нього не вбачається. Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, не пов'язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. За таких обставин вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, закриваючи провадження у справі з огляду на те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, порушили норми процесуального права. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, є підставою для скасування за результатами касаційного розгляду судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, оскаржувані судові рішення - скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Оскільки розгляд справи не закінчено, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 22 листопада 2018 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 17 січня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформлено суддею Лобойком Л.М.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 510/456/17 Провадження N 14-1цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" (далі - ТОВ "Лагуна-Рені"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД" (далі - Компанія), Ренійська районна державна адміністрація Одеської області (далі - Ренійська РДА), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Лагуна-Рені" на заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року у складі судді Сорокіна К.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року у складі колегії суддів Таварткіладзе О.М., Калараша А.А., Заїкіна А.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія, Ренійська РДА, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії, і УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати незаконним звільнення її з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновити її на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний реєстр) запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Вимоги мотивувала тим, що протоколом зборів засновників ТОВ "Лагуна-Рені" від 01 серпня 2013 року її призначено на посаду директора товариства. 06 квітня 2017 року при моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником цього товариства значиться ОСОБА_2. Зазначала, що до теперішнього часу вона виконує функції та обов'язки директора ТОВ "Лагуна-Рені". Ні від засновників підприємства, ні від будь-яких інших уповноважених осіб не отримувала повідомлення про своє звільнення з посади. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновлено її на цій посаді з 10 березня 2017 року. Зобов'язано Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підставою звільнення з 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника або уповноваженого ним органу був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії про звільнення позивачки, яке викладено у протоколі зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року, не пройшло процедуру легалізації, відтак відсутні підстави вважати, що звільнення відбулося відповідно до чинного законодавства України. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що судове рішення є законним та обґрунтованим. Позовні вимоги в частині зобов'язання Ренійської РДА вчинити певні дії є похідними від вимог про визнання звільнення позивачки незаконним, відтак відсутні підстави для їх розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У червні 2018 року ТОВ "Лагуна-Рені" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди розглянули по суті справу, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та не врахували, що позивачка обрала неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки спір у частині пред'явленої ОСОБА_1 вимоги до Ренійської РДА про зобов'язання скасувати в Єдиному реєстрі запису про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Також зазначила, що суди порушили норми процесуального права щодо належного повідомлення про розгляд справи як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Компанію. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила залишити без задоволення скаргу ТОВ "Лагуна-Рені", а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість наведених у касаційній скарзі доводів. При цьому вказала, що судами оглянуті та долучені до справи завірені копії документів, відповідно до яких ОСОБА_3 є також представником Компанії, відтак, на її думку, відсутні порушення норм процесуального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Суди установили, що з 01 серпня 2013 року ОСОБА_1 перебувала на посаді директора ТОВ "Лагуна-Рені", засновником якого є Компанія. З 10 березня 2017 року позивачку звільнено з роботи на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" N 01-03/2017. Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка вказувала, що у квітні 2017 року під час моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником товариства значиться ОСОБА_2. Позивачка просила визнати незаконним звільнення її з посади директора товариства з 10 березня 2017 року та поновити на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, у якій визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору, як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року), та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У статті 17 КАС України (тут і далі - у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду) вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Відповідно до пункту 1 частини другої зазначеної статті юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Спір у справі, що розглядається, виник у зв'язку із порушенням, на думку позивачки, її трудових прав під час виконання нею посадових обов'язків директора ТОВ "Лагуна-Рені", стосується правомірності її звільнення з посади, тобто має приватноправовий характер, а тому такий спір не може розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Разом з тим стосовно юрисдикційності цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу з Єдиного реєстру засновником ТОВ "Лагуна-Рені" є Компанія (т. 1, а. с. 4 - 10). Згідно з протоколом зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року вирішено затвердити зняття ОСОБА_1 з посади генерального директора ТОВ "Лагуна-Рені", призначення ОСОБА_2 на цю посаду (т. 1, а. с. 68). 28 березня 2017 року загальними зборами учасників ТОВ "Лагуна-Рені", які оформлені протоколом N 01-03/2017, вирішено звільнити з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" ОСОБА_1 з 09 березня 2017 року на підставі рішення зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року та призначити на цю посаду ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 66). Не погодившись зі звільненням, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом. Ухвалюючи рішення про задоволення прозову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що підставою звільнення 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто рішення про звільнення приймалося після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії від 09 березня 2017 року не пройшло процедуру легалізації, відтак звільнення позивачки є незаконним. Проте такі висновки судів не ґрунтуються на вимогах закону. Порядок створення та діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю урегульовано у низці нормативних актів, серед яких Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), Господарський кодекс України (далі - ГК України), Закон України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" (далі - Закон N 1576-XII). Зазначені нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Велика Палата Верховного Суду застосовує норми матеріального права на час виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 81 ГК України та частини першої статті 50 Закону N 1576-XII товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи у управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно з частиною третьою статті 167 ГК України корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Повноваженнями щодо управління товариством наділені учасники товариства, права яких передбачено у статті 10 Закону N 1576-XII Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом чи установчими документами передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього (статті 23 Закону N 1576-XII). Відповідно до статті 58 Закону N 1576-XII вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. У частині першій статті 98 ЦК України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Компетенція загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю визначена у статті 59 Закону N 1576-XII, яка також відсилає до статті 41 цього закону. Відповідно до зазначених норм до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить утворення і відкликання виконавчого та інших органів. Відповідно до частини першої статті 99 ЦК України виконавчий орган створюють загальні збори товариства. У частині 3 статті 99 ЦК України передбачено, що члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо у установчих документах не визначені підстави їх усунення. Згідно статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У КЗпП України визначено виключний перелік підстав припинення трудового договору. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання із ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв'язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року N 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року N 1255-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів") зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі N 145/1885/15-ц. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ТОВ "Лагуна-Рені" підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір"). Такого клопотання матеріали справи не містять. Керуючись статтями 141, 255, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" задовольнити частково. Заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД", Ренійська районна державна адміністрація Одеської області, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ справа N 234/14372/16-ц провадження N 14-140цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_10, відповідачі: Краматорський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Краматорський МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області), начальник Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, державні виконавці Аврам Анна Олександрівна, Ванесян Роза Самвелівна, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_10 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року у складі судді Михальченко А.О. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів Санікової О.С., Космачевської Т.В., Мальованого Ю.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_10 до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, державних виконавців Аврам А.О., Ванесян Р.С., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, про визнання дій неправомірними, відшкодування майнової та моральної шкоди; за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13 до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, про відшкодування майнової та моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року ОСОБА_10 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та державних виконавців Аврам А.О. і Ванесян Р.С. ; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5076,50 грн на відшкодування майнової шкоди та 12 000,00 грн і 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої йому 24 червня та 11 серпня 2016 року протиправним проникненням до його житла, пошкодженням майна та спричиненням йому тілесних ушкоджень; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 746,28 грн на відшкодування майнової шкоди та 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними (скасованими) поданнями про примусове проникнення до житла. На обґрунтування вказаних вимог позивач зазначив, що 24 червня 2016 року державні виконавці Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Аврам А.О. і Ванесян Р.С., дільничний інспектор Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області), працівник Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" м. Краматорська (далі - БТІ) та група невідомих осіб, не пред'являючи документів, які б засвідчували їх особистість, та без повідомлення його як власника житла, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вчинили проти нього та його власності незаконні дії, які виразилися у вибиванні трьох вхідних дверей його квартири, розпилюванні сльозогінного газу та спричиненні йому тілесних ушкоджень. Вважає такі дії безпідставними, оскільки на той час не було процесуального документа, наприклад ухвали чи рішення суду, які набрали законної сили, про примусове проникнення до його житла. Зокрема, 05 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 27 травня 2016 року про примусове проникнення до його житла. Крім того, 11 серпня 2016 року начальник та заступник начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та Третяченко К.Ю., державні виконавці Аврам А.О. і Ванесян Р.С., стягувач ОСОБА_14, працівник БТІ, інспектори поліції та невідомі особи, не пред'являючи документів, які б засвідчували їх особистість, та без повідомлення його як власника вказаного житла вчинили проти нього та його власності незаконні дії, які виразилися у вибиванні трьох вхідних дверей квартири, спричиненні тілесних ушкоджень, у приниженні та погрозах на його адресу. Вказані дії, на думку позивача, теж є безпідставними, враховуючи, що 14 вересня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 01 серпня 2016 року про примусове проникнення до його житла. Тобто державні виконавці, не маючи на те законних підстав, двічі протиправно проникли до його житла, пошкодили майно та спричинили йому тілесні ушкодження. За фактом незаконного проникнення до житла, спричинення позивачу тілесних ушкоджень за його заявою Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення кримінального правопорушення за N 12016050390001874. Майнова шкода виразилася в пошкодженні дверей квартири, яка відповідно до висновку спеціаліста становить 5076,50 грн. Крім того, позивач витратив кошти на сплату судового збору за подання апеляційних скарг на ухвали суду першої інстанції та за придбання квитків на поїздку до Апеляційного суду Донецької області у загальному розмірі 746,28 грн. Моральну шкоду, завдану незаконним проникненням до житла, а також спричиненням тілесних ушкоджень, позивач оцінив у 12 000,00 грн. посилаючись на те, що внаслідок завдання йому тілесних ушкоджень він відчував фізичний біль, неодноразово проходив медичне обстеження та відповідне лікування, що спричинило душевні та фізичні страждання. Крім того, у зв'язку з незаконними зверненнями Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області до суду з поданнями про примусове проникнення до житла позивач витрачав свій час на судові засідання, доводив незаконність цих звернень, нервував із цього приводу, що призвело до втрати душевної рівноваги та спокою. Вказану моральну шкоду оцінив у 1000,00 грн. У листопаді 2016 року до суду з позовом звернулася третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13 та просила стягнути з ОСОБА_14 та Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5096,58 грн на відшкодування майнової шкоди та 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 25 листопада 2016 року до участі у справі як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета позову, залучено ОСОБА_13 ОСОБА_13 посилалася на те, що 14 серпня 2014 року за місцем проживання її сина ОСОБА_10 державні виконавці незаконно проникли до його житла, звідки забрали майно, а саме: пральну машину, монітор, телевізор, системний блок комп'ютера, клавіатуру до комп'ютера, комп'ютерну мишку, комплект проводів до комп'ютера, БФП магнітофон, комплект колонок 2.1, про що склали акт опису й арешту. У подальшому вказане майно було неправомірно передано на зберігання ОСОБА_14. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_13 право власності на монітор, системний блок комп'ютера, комплект колонок 2.1, сканер-принтер, телевізор, пральну машину. Незважаючи на вказане рішення, державні виконавці його не виконали та майно їй не повернули, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталася до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, суду та прокуратури з відповідними скаргами про повернення майна, що належить саме їй. Лише 10 серпня 2016 року вказані речі їй повернуті, але вони перебували в неробочому стані. У зв'язку з пошкодженням побутової техніки вона була вимушена звертатися до сервісних центрів для виконання ремонту техніки, а також для визначення втраченої вартості деякого майна. Вартість витрачених за ремонт коштів складає 735,00 грн. за виконання визначення втраченої вартості майна сплачено 800,00 грн. Крім того, відповідно до розрахунку вартість втраченого майна складає 3561,58 грн. Отже, загальна сума майнової шкоди, завданої діями відповідачів, становить 5096,58 грн. Крім того, незаконними діями відповідачів їй завдано моральної шкоди, яку вона оцінила в 10 000,00 грн. Моральна шкода виразилася в тому, що у результаті незаконного позбавлення речей порушився нормальний спосіб її життя, вона перебувала у стресових ситуаціях, відчувала душевні страждання, була змушена докладати додаткові зусилля для організації захисту своїх прав та інтересів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року позови ОСОБА_10 та ОСОБА_13 залишено без задоволення. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_10, суд першої інстанції керувався тим, що оскарження позивачем дій державного виконавця щодо примусового проникнення до житла у порядку позовного провадження суперечить Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд зробив висновок, що вимоги ОСОБА_10 про визнання неправомірними дій начальника та державних виконавців Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області у порядку позовного провадження задоволенню не підлягають. Суд не взяв до уваги показання свідків, зазначивши, що факт неправомірної дії державного виконавця повинен бути встановлений у передбачений законом спосіб. Суд керувався тим, що у такому спорі належними відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ). Посилаючись на вказане, суд вважав позовні вимоги ОСОБА_10 про відшкодування майнової та моральної шкоди такими, що заявлені передчасно, а тому вони задоволенню не підлягають. Відмовляючи ОСОБА_13 у задоволенні позову, суд керувався тим, що рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року встановлено, що дії державного виконавця та акт опису й арешту майна є законними. 10 серпня 2016 року державний виконавець повернув речі, виключені з акта опису й арешту майна боржника від 14 серпня 2014 року. Доводи позивачки щодо неробочого та несправного стану цих речей суд вважав безпідставними, оскільки вони не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Надані позивачкою докази суд оцінив критично, вказавши, що вони не підтверджують того, що державний виконавець повернув їй несправні речі. Постановою Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_10 та ОСОБА_13 задоволено частково. Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року скасовано, провадження у справі закрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не залучивши до участі у справі як співвідповідача територіальний орган ДКСУ. Апеляційний суд вважав, що такі спори повинні розглядатися у порядку адміністративного судочинства на підставі частини другої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2018 року ОСОБА_10 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, не дослідив надані позивачем докази, ухвалив необґрунтоване й незаконне судове рішення. Зокрема, звертав увагу, що у справі, що розглядається, він у позовній заяві оскаржував незаконні дії відповідача, вчинені під час проведення виконавчих дій за виконавчим листом від 08 червня 2012 року N 1/0528/40/12, і цей виконавчий лист видано після винесення Апеляційним судом Донецької області вироку у кримінальній справі N 40-5235. Вказував, що вже звертався до суду у порядку адміністративного судочинства з аналогічним позовом. 24 лютого 2015 року Донецький апеляційний адміністративний суд закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу, що його вимоги підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з наведеним вважав, що апеляційний суд помилково закрив провадження у цій справі, яка повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, вважав помилковими висновки суду щодо необхідності залучення до участі у справі ДКСУ, і підстав для цього не вбачав з огляду на предмет спору. Позиція інших учасників справи У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_14 погодився з висновками суду першої інстанції, вказавши, що суд у повному обсязі дослідив усі надані докази, правильно встановив обставини справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що 07 листопада 2012 року Краматорський міський суд Донецької області видав виконавчий лист у справі N 1/0528/40/12 про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_14 62 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 16 листопада 2012 року державний виконавець Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Д'яченко О. О. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження N 35263014. 14 серпня 2014 року в межах виконавчого провадження N 35263014 державний виконавець за місцем проживання боржника, а саме: АДРЕСА_1, вчинив виконавчі дії - склав акт опису майна боржника, в якому зазначив перелік цього майна. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22 січня 2015 року, визнано за ОСОБА_13 право власності на монітор "LG", системний блок, акустичні колонки "Traust", сканер-принтер "Epson", телевізор "Samsung", пральну машину "LG" та зазначене майно виключено з акта опису й арешту від 14 серпня 2014 року. Знято арешт з указаного майна. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_13 до ОСОБА_14, державного виконавця Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області про визнання неправомірними дій державного виконавця та акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 01 червня 2016 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у частині зобов'язання ОСОБА_14 повернути речі, які були виключені з акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року, скасовано. Позов ОСОБА_13 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_14 повернути ОСОБА_13 речі, які були виключені з акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року та знаходяться у нього на відповідальному зберіганні, а саме: монітор "LG", системний блок, акустичні колонки "Traust", сканер-принтер "Epson", телевізор "Samsung", пральну машину "LG". В іншій частині рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у нескасованій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 01 червня 2016 року залишено без змін. Також установлено, що 27 травня 2016 року Краматорський міський суд Донецької області в межах виконавчого провадження N 35263014 постановив ухвалу про надання дозволу на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_1. Ухвала набрала законної сили 02 червня 2016 року. 24 червня 2016 року державний виконавець прибув за місцем проживання ОСОБА_10 для виконання вказаної ухвали суду від 27 травня 2016 року та проведення технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна. ОСОБА_10 добровільно двері не відчинив. За участю старшого інспектора Краматорського ВП ГУ НП в Донецькій області Дончика Д.О. проникнення в житлове приміщення ОСОБА_10 відбулося примусово шляхом вибиття дверей. Виконано фотозйомку дій, але провести технічну інвентаризацію вказаної квартири не виявилося можливим, оскільки боржник перешкоджав цьому. 05 липня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Донецької області скасовано ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 27 травня 2016 року про надання дозволу на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 та відмовлено у задоволенні подання державного виконавця. 01 серпня 2016 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області повторно надано дозвіл на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_1. Ухвала набрала законної сили 09 серпня 2016 року. 10 серпня 2016 року державний виконавець Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області повернув речі, виключені з акта опису й арешту майна боржника від 14 серпня 2014 року. 11 серпня 2016 року державний виконавець у присутності понятих, стягувача, працівників патрульної поліції, техніка БТІ зачитав ухвалу суду від 01 серпня 2016 року про примусове проникнення до житла боржника ОСОБА_10, на що боржник відмовив у доступі до вказаної квартири та перешкоджав виконанню ухвали суду. Державний виконавець примусово провів технічну інвентаризацію. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 14 вересня 2016 року скасовано ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 01 серпня 2016 року та відмовлено у задоволенні подання державного виконавця Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області про примусове проникнення до житла. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про розгляд цього спору у порядку адміністративного судочинства. Апеляційний суд вважав, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. У пункті 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічне положення міститься й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 287 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції). Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВДВС, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі. Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII ("Про виконавче провадження"). Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. У статтях 1-3 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII) указано, що примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом N 1404-VIII випадках - на приватних виконавців. Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців зазначено Конституцію України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Частиною першою статті 4 Закону N 1403-VIII передбачено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (частина перша статті 6 Закону N 1403-VIII). Згідно зі статтею 7 Закону N 1403-VIII державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Разом з тим згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у вказаній редакції) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Аналіз змісту статей 15 ЦПК України та 17 КАС України (у редакціях, чинних на час звернення до суду з цим позовом) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір. У справі, що розглядається, ОСОБА_10 як сторона виконавчого провадження (боржник) звернувся до суду з позовом у порядку цивільного судочинства, у якому просив: визнати неправомірними дії начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та державних виконавців Аврам А.О. і Ванесян Р.С. ; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5076,50 грн на відшкодування майнової шкоди та 12 000,00 грн і 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування своїх вимог посилався на статті 11, 15, 23, 386, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Спірні правовідносини виникли під час виконання виконавчого листа, виданого 07 листопада 2012 року Краматорським міським судом Донецької області у справі N 1/0528/40/12, про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_14 62 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, на виконання якого вчинялися виконавчі дії, зокрема, проникнення до житла позивача, які він вважав неправомірними та просив компенсувати йому майнову та моральну шкоду. Статтею 386 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) встановлені засади захисту права власності, а саме: держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. У статті 1167 ЦК України закріплені підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Разом з тим статтями 1173, 1174 ЦК України, на які послався апеляційний суд, регулюється питання відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, а також посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). З огляду на вказане апеляційний суд помилково вважав спір про відшкодування шкоди, який виник між сторонами у справі, публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішення зазначеного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, виходить за межі їхньої компетенції, оскільки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Указане стосується також позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13, про відшкодування майнової та моральної шкоди, яка не є стороною виконавчого провадження, і може захистити свої права в обраний нею спосіб лише в порядку цивільного судочинства. За таких обставин апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, вважаючи спір публічно-правовим. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 268, 400, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_10 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 461/8496/15-ц Провадження N 14-154цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ДТГО "Львівська залізниця" на рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року у складі судді Городецької Л.М. та ухвалу Апеляційногосуду Львівської області від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів Бойко С.М., Шандри М.М., Копняк С.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ДТГО "Львівська залізниця", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з відповідача 24 551,35 грн на відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, з яких: 2 217,25 грн - понесені ним витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу, 21 000,00 грн - неодержаний дохід від підприємницької діяльності згідно з укладеними договорами-замовленнями від 03 листопада 2014 року про надання послуг з перевезення вантажу автомобільним транспортом (упущена вигода), 1 334,10 грн - витрати на придбання медикаментів у зв'язку з лікуванням, а також 20 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04 листопада 2014 року на території вантажного пункту станції Скнилів електрокозловим краном ЕКК-10 N 51238, яким керував працівник відокремленого підрозділу "Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт" ДТГО "Львівська залізниця" ОСОБА_3, пошкоджено належний йому на праві власності автомобіль "Рено", реєстраційний номер НОМЕР_1, який він використовував у своїй підприємницькій діяльності. Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, не відшкодував, ОСОБА_4 просив позов задовольнити. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з ДТГО "Львівська залізниця" на користь ОСОБА_4 2 217,25 грн на відшкодування майнової шкоди, 11 000,00 грн - упущеної вигоди, 445,51 грн - судових витрат, а всього - 13 662,76 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ДТГО "Львівська залізниця" як власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язане відшкодувати ОСОБА_4 витрати, понесені на відновлювальний ремонт автомобіля. Також судом першої інстанції зазначено, що в період з 03 по 06 листопада 2014 року позивач був позбавлений можливості виконати договори на перевезення вантажу на загальну суму 11 000,00 грн. Крім того, вказано про відсутність правових підстав для відшкодування моральної шкоди та витрат, понесених на лікування (придбання медикаментів), оскільки не встановлено причинного зв'язку між пошкодженням належного позивачу транспортного засобу та перебуванням його на стаціонарному лікуванні. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для покладення на відповідача обов'язку по відшкодуванню на користь позивача завданої майнової шкоди внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу, а також упущеної вигоди у зв'язку з неможливістю виконання договорів із надання послуг з перевезення вантажу. Короткий зміст касаційної скарги У квітні 2017 року ДТГО "Львівська залізниця" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що у спірних правовідносинах шкоду було завдано внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, у зв'язку з чим суди повинні були дати оцінку наявності або відсутності вини ДТГО "Львівська залізниця". Також зазначив, що ОСОБА_4 використовував належний йому автомобіль у підприємницькій діяльності (договори про надання послуг з перевезення вантажу укладені між позивачем як фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Агролайф корми" (далі - ТОВ "Агролайф корми"), тому матеріально-правова вимога про відшкодування упущеної вигоди повинна розглядатися в порядку господарського судочинства. Позивачем не надано доказів того, що пошкодження транспортного засобу унеможливили його використання та експлуатацію. Позиція інших учасників справи У червні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку. Справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами виникли деліктні (позадоговірні) правовідносини, за якими настає відповідальність за цивільним правом, пов'язана із заподіянням майнової шкоди внаслідок цивільного правопорушення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду, ухвалою від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд установив, що ОСОБА_4 є власником вантажного автомобіля марки Renault Premium, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1. 04 листопада 2014 року належний позивачу транспортний засіб перебував на території станції Скнилів для здійснення навантаження відсіву граніту, що знаходиться на вул. Авіаційній, 2 у м. Львові, де кран пошкодив зазначений автомобіль. Причиною пошкодження є самовільний рух крану ЕКК-10 від пориву вітру. Звертаючись до суду із позовом, позивач просив стягнути з ДТГО "Львівська залізниця", зокрема, упущену вигоду у розмірі 21 000,00 грн. яку він мав би отримати після виконання замовлення ТОВ "Агролайф корми" на перевезення вантажу згідно з укладеними останнім із ним як ФОП договорами замовленнями. Основним наведеним у касаційній скарзі доводом зазначено ту обставину, що між позивачем як ФОП і ТОВ "Агролайф корми" склалися господарські відносини, тому вимога про стягнення упущеної вимоги повинна розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). У позові ОСОБА_4 як фізична особа та власник пошкодженого рухомого майна просив стягнути із ДТГО "Лівівська залізниця" як винної особи та власника джерела підвищеної небезпеки суму збитків, зокрема, у вигляді упущеної вигоди за неможливість надання послуг по перевезенню вантажів у зв'язку із пошкодженням транспортного засобу. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців позивач зареєстрований як ФОП. Вид діяльності - вантажний автомобільний транспорт. За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, що діяла на час звернення до суду та розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим ГПК України у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Тобто фізична особа могла звернутися з позовом до господарського суду лише у разі, якщо розгляд такого спору у господарському суді було прямо передбачено ГПК України та відповідним законом. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Частиною третьою статті 386 ЦК України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід враховувати вимоги статей 1166, 1187 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини. З огляду на презумпцію вини заподіювача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п'ята статті 1187 ЦК України). Особа, якій спричинено шкоду, подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір спричиненої шкоди, а також докази того, що саме відповідач її спричинив або є особою, яка відповідно до закону зобов'язана відшкодувати шкоду. Зі змісту позовної заяви убачається, що позивач саме як фізична особа - власник транспортного засобу, а не фізична особа - підприємець, звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав - відшкодування завданої майнової шкоди, включаючи упущену вигоду, заподіяної пошкодженням належного йому на праві власності рухомого майна (транспортного засобу). Тобто позивач порушує питання як про відшкодування вартості пошкодженого майна, належного йому як фізичній особі, так і упущеної вигоди, що є складовими майнової шкоди, за рахунок суб'єкта деліктної відповідальності та безпосереднього заподіювача шкоди. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо відшкодування майнової шкоди завданої юридичною особою фізичній особі. ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої та апеляційній інстанціях не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу, одним із яких є фізична особа. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення, що дотримано судами при розгляді вказаної справи. Враховуючи вказане вище, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що необґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ДТГО "Львівська залізниця" доводи про віднесення вказаної справи в частині вимог ОСОБА_4 як ФОП про стягнення упущеної вигоди до юрисдикції господарського суду. Велика Палата Верховного Суду вважає, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин, що спір в цій частині правильно розглянуто за правилами цивільного судочинства. Позивачем заявлено позов саме як фізичною особою, власником пошкодженого рухомого майна, до відповідача як суб'єкта деліктних зобов'язань, а не суб'єктом господарювання та перевізником до іншого суб'єкта господарювання. Крім того, самі договори-замовлення від 04 листопада 2014 року, на підставі яких позивач просить стягнути суму упущеної вигоди, та які укладені ним як ФОП із ТОВ "Агролайф корми", не є предметом спору. За таких обставин суди попередніх інстанцій, встановивши, що позов ОСОБА_4 стосується не підприємницької діяльності, а деліктних правовідносин, правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства. Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій підтверджуються й ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14 березня 2016 року (провадження N 6-2034св16) у вказаній справі. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій в частині розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач зазначив, що пошкодження належного йому транспортного засобу відбулося на належній відповідачу території електрокозловим краном ЕКК-10 N 51238, яким керував працівник відокремленого підрозділу "Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт" ДТГО "Львівська залізниця". При спричиненні шкоди автомобіль позивача не перебував у русі. Тому суди обґрунтовано не застосували до спірних правовідносин статтю 1188 ЦК України. ОСОБА_4 здійснено ремонт пошкодженого рухомого майна, у зв'язку із чим понесено витрати у розмірі 2 217,25 грн. Крім того, позивачем понесені збитки у вигляді неотриманих доходів на суму 11 000,00 грн згідно з договорами-замовленнями від 03 листопада 2014 року. Правило відшкодування шкоди, спричиненої джерелом підвищеної небезпеки сформульоване у частині другій статті 1187 ЦК України. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Суб'єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов'язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену небезпеку завдання шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Зазначена норма не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки. З урахуванням вказаних вимог щодо визначення джерела підвищеної небезпеки, суди правильно застосували вказану норму, оскільки електрокозловий кран ЕКК-10 N 51238, є джерелом підвищеної небезпеки. Стаття 1187 ЦК України встановлює особливого суб'єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Для вирішення питання про притягнення тієї чи іншої особи до відповідальності за вказаною вище статтею необхідно визначити дві основні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну). Юридична ознака означає, що володільцем визнається тільки та особа, яка володіє об'єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку, на відповідній правовій підставі: право власності, інше речове право, договір оренди, доручення, підряду тощо. Матеріальна ж або фактична ознака володільця джерела підвищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечних об'єктів. У даному випадку суди встановили, що електрокозловий кран ЕКК-10 N 51238, належить відповідачу, який здійснює його фактичну експлуатацію. Розмір завданої шкоди позивачем обґрунтовано, вказані обставини та докази, якими вони підтверджені, судами досліджено і їм надано відповідну правову оцінку. Закон передбачає вичерпний перелік обставин, за яких володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, спричиненої джерелом підвищеної небезпеки. При завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, не може бути покладено обов'язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п'ята статті 1187 ЦК). Під непереборною силою слід розуміти, зокрема, надзвичайні або невідворотні за даних умов події (пункт 1 частини першої статті 263 ЦК), тобто ті, які мають зовнішній характер. Під умислом потерпілого слід розуміти, зокрема, таку його протиправну поведінку, коли потерпілий не лише передбачає, але і бажає або свідомо допускає настання шкідливого результату. Судами першої та апеляційної інстанцій зазначено, що докази на підтвердження неправомірного перебування на території ДТГО "Львівська залізниця" належного позивачу транспортного засобу та існування обставин непереборної сили відсутні. Частиною першою статті 1172 ЦК України передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. За змістом частини п'ятої статті 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Не є таким суб'єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом. Зазначений висновок узгоджується і з нормою частини першої статті 1172 ЦК України та частини другої статті 1187 ЦК України. За змістом статей 22, 1166 ЦК України, вимагаючи відшкодування збитків у виді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. Відповідно до положень частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 61 згаданого Кодексу обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином досліджених доказів, встановивши, що ДТГО "Львівська залізниця" не довела завдання шкоди позивачу та пошкодження краном належного ОСОБА_4 транспортного засобу внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, оскільки сам відповідач не заперечував, що з поривом вітру неконтрольований кран, який знаходився на вантажній площадці станції Скнилів, почав самостійно рух, під час якого пошкодив тент належного позивачу автомобіля, який знаходився на цій території з метою проведення навантаження будматеріалу, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення на користь останнього суми збитків у розмірі реальної вартості втраченого майна, який відповідачем не спростовано. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд правильно врахував, що ОСОБА_4 свої зобов'язання за договорами перевезення не виконані з причини пошкодження транспортного засобу з вини ДТГО "Львівська залізниця" та обґрунтовано стягнув на його користь упущену вигоду у вигляді неотриманої суми коштів як оплати за вантажні перевезення, що підтверджені відповідними документами та свідчать про конкретний розмір прибутку, який міг би і повинен був отримати позивач, якщо б його майну не було спричинено шкоду. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуДержавного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 917/2267/14 Провадження N 12-32гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Крюківський вагонобудівний завод", відповідач - Приватне виробничо-комерційне підприємство "Пружини Сервіс", скаржник - Публічне акціонерне товариство "Полтаваобленерго", приватний виконавець виконавчого округу Полтавської області Скрипник Володимир Леонідович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 917/2267/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Крюківський вагонобудівний завод" до Приватного виробничо-комерційного підприємства "Пружини Сервіс" про стягнення 1 032 593,04 грн за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року (головуючий суддя Геза Т.Д., судді Плахов О.В., Шутенко І.А.) та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 13 вересня 2018 року (суддя Солодюк О.В.) за скаргою Публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" на дії приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави наведених у скарзі вимог 1. 22 серпня 2018 року Публічне акціонерне товариство "Полтаваобленерго" (далі - ПАТ "Полтаваобленерго") звернулося до Господарського суду Полтавської області зі скаргою на дії приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича (далі - приватний виконавець) щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 10 серпня 2018 року у виконавчому провадженні N 56454273, якою накладено арешт на грошові кошти боржника у розмірі 58 199,26 грн. розміщені на рахунку ПАТ "Полтаваобленерго" та сплачені боржником як передоплата за договором про постачання електричної енергії від 28 жовтня 2008 року N 273, а також зобов'язано ПАТ "Полтаваобленерго" перерахувати ці кошти протягом п'яти робочих днів на депозитний рахунок приватного виконавця. 2. Скаргу мотивовано тим, що зазначену постанову винесено приватним виконавцем з порушенням приписів статей 2, 18, 48 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" з огляду на те, що відповідно до умов договору про постачання електричної енергії від 28 жовтня 2008 року N 273 після отримання коштів попередньої оплати від боржника за придбану ним електричну активну та реактивну енергію ПАТ "Полтаваобленерго" набуло право власності на ці кошти на підставі положень статті 334 Цивільного кодексу України. Крім того, за твердженням скаржника, рахунок, на який відповідно до умов зазначеного договору сплачує кошти боржник, є рахунком зі спеціальним режимом використання, призначений виключно для зарахування коштів за електричну енергію та розрахунків з учасниками оптового ринку електричної енергії, на який згідно з приписами статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" заборонено звернення стягнення та накладення арешту. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 02 березня 2015 року у цій справі, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 08 грудня 2015 року, стягнув з Приватного виробничо-комерційного підприємства "Пружини Сервіс" (далі - боржник) на користь Публічного акціонерного товариства "Крюківський вагонобудівний завод" (далі - ПАТ "Крюківський вагонобудівний завод") заборгованість у розмірі 1 032 593,04 грн. 20 651,86 грн - судового збору та 10 325,93 грн - судового збору за подання апеляційної скарги. 4. 23 травня 2015 року Господарський суд Полтавської області видав наказ про стягнення з боржника на користь ПАТ "Крюківський вагонобудівний завод" вказаних коштів, який перебуває на виконанні у вказаного приватного виконавця (виконавче провадження N 56454273). 5. 10 серпня 2018 року у виконавчому провадженні N 56454273 з виконання наказу Господарського суду Полтавської області від 23 травня 2015 року приватним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника, якою накладено арешт на грошові кошти боржника у розмірі 58 199,26 грн. розміщені на рахунку ПАТ "Полтаваобленерго" та сплачені боржником як передоплата за договором про постачання електричної енергії від 28 жовтня 2008 року N 273, а також зобов'язано ПАТ "Полтаваобленерго" перерахувати ці кошти протягом п'яти робочих днів на депозитний рахунок приватного виконавця. 6. У подальшому, ПАТ "Полтаваобленерго" звернулося до Господарського суду Полтавської області зі вказаною скаргою на дії приватного виконавця щодо винесення зазначеної постанови від 10 серпня 2018 року. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Господарський суд Полтавської області ухвалою від 13 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року, скаргу ПАТ "Полтаваобленерго" задовольнив. Визнав неправомірними дії приватного виконавця щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 10 серпня 2018 року у виконавчому провадженні N 56454273 та скасував цю постанову. 8. Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що дії приватного виконавця щодо накладення арешту не відповідають вимогам Закону України "Про виконавче провадження", оскільки відповідний рахунок (на який приватним виконавцем накладено арешт) є рахунком зі спеціальним режимом використання, звернення стягнення та накладення арешту на який заборонено Законом України "Про виконавче провадження". Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У січні 2019 року приватний виконавець звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 13 вересня 2018 року, а провадження у цій справі закрити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 лютого 2019 року відкрив касаційне провадження і передав цю справу разом із касаційною скаргою приватного виконавця на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду першої інстанції є порушення ними правил предметної юрисдикції. 11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 березня 2019 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Касаційну скаргу мотивовано неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, оскільки у разі оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавця щодо виконання судових рішень, виданих у межах господарського судочинства, особами, які не є сторонами (їх представниками) у виконавчому провадженні або не є прокурором в межах господарського спору, така скарга підлягає розгляду відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, тобто розгляд скарги у цій справі належить до компетенції адміністративних судів. 13. Також особа, яка подала касаційну скаргу, вказала, що грошові кошти, внесені боржником на рахунок ПАТ "Полтаваобленерго" як попередня оплата, до моменту подання остаточних показів розрахункових засобів обліку електроенергії не є власністю ПАТ "Полтаваобленерго", а є власністю боржника, що спростовує неможливість накладення на них арешту. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 14. У квітні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ "Полтаваобленерго" на касаційну скаргу приватного виконавця, в якому зазначено, що ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права, а також з дотриманням норм процесуального права, оскільки відповідно до приписів чинного законодавства України звернення стягнення та накладення арешту на рахунок, на якому розміщені кошти зі сплати вартості придбаної електричної енергії та розрахунку з учасниками оптового ринку електричної енергії, - заборонено. 15. Також, за твердженням особи, яка подала відзив, незважаючи на те, що ПАТ "Полтаваобленерго" не є стороною виконавчого провадження N 56454273, його права порушено оскаржуваними діями приватного виконавця саме в межах зазначеного виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Полтавської області від 23 травня 2015 року, тому відповідна скарга підлягає розгляду в межах цієї справи за правилами господарського судочинства. 16. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги приватного виконавця письмово не виклали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 17. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 18. Відповідно до частини першої статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 19. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 Господарського процесуального кодексу України). 20. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. 21. Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 22. Частиною першою статті 340 Господарського процесуального кодексу України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. 23. Водночас за змістом положень статей 2, 4 та 19 Кодексу адміністративного судочинства України до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 24. Згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 25. Крім того, порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби встановлено Законом України "Про виконавче провадження", згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 26. Оскільки Господарським процесуальним кодексом України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 27. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 815/2255/16 (провадження N 11-177апп18) та від 27 березня 2019 року у справі N 823/359/18 (провадження N 1470апп18). 28. Відповідно до статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення. 29. За матеріалами справи ПАТ "Полтаваобленерго" звернулося до господарського суду зі скаргою на вказані дії приватного виконавця щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 10 серпня 2018 року у виконавчому провадженні N 56454273 з примусового виконання наказу Господарського суду Полтавської області від 23 травня 2015 року у цій справі. 30. Відтак, з огляду на вказані приписи Закону України "Про виконавче провадження", скаржник (ПАТ "Полтаваобленерго"), який оскаржує зазначені дії приватного виконавця у межах цієї справи про стягнення коштів з боржника (Приватного виробничо-комерційного підприємства "Пружини Сервіс") на користь стягувача (ПАТ "Крюківський вагонобудівний завод"), не є стороною вказаного виконавчого провадження. 31. Ураховуючи те, що ПАТ "Полтаваобленерго" не є стороною виконавчого провадження N 56454273 і не наділене правом щодо оскарження вказаних дій приватного виконавця щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 10 серпня 2018 року в передбаченому Господарським процесуальним кодексом України порядку, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про можливість розгляду скарги ПАТ "Полтаваобленерго" в межах цієї справи за правилами господарського судочинства, оскільки згідно з приписами частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України та частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" розгляд цієї скарги віднесено до юрисдикції адміністративних судів. 32. За таких обставин, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, доводи касаційної скарги приватного виконавця про підвідомчість цього спору (який стосується судового оскарження дій приватного виконавця особою, яка не є стороною відповідного виконавчого провадження) адміністративним судам є обґрунтованими. 33. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги приватного виконавця, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що скарга ПАТ "Полтаваобленерго" на дії приватного виконавця стосовно винесення постанови про арешт коштів боржника від 10 серпня 2018 року у виконавчому провадженні N 56454273 не підлягає розгляду в межах цієї справи за правилами господарського судочинства, а відноситься до юрисдикції адміністративних судів, звідси - оскаржувані постанова суду апеляційної інстанції та ухвала суду першої інстанції у цій справі є такими, що прийняті з порушенням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 34. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 35. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 36. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга приватного виконавця підлягає задоволенню, а оскаржувані постанова Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року та ухвала Господарського суду Полтавської області від 13 вересня 2018 року - скасуванню із закриттям провадження за скаргою ПАТ "Полтаваобленерго" у цій справі. Щодо судових витрат 37. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 38. Відповідно до статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" та частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця можуть бути оскаржені особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Керуючись статтями 300-302, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича задовольнити. 2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року та ухвалу Господарського суду Полтавської області від 13 вересня 2018 року скасувати. 3. Провадження за скаргою Публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" на дії приватного виконавця виконавчого округу Полтавської області Скрипника Володимира Леонідовича у справі N 917/2267/14 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 817/1678/18 Провадження N 11-281апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної ради про визнання протиправними та скасування рішень за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2018 року (суддя Борискін С.А.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року (судді Попко Я.С., Онишкевич Т.В., Обрізко І.М.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними і скасувати рішення постійно діючої конкурсної комісії для проведення конкурсів на зайняття посад керівників закладів охорони здоров'я спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Рівненської області (далі - Комісія): від 23 квітня 2018 року, оформлене протоколом N 1; від 14 травня 2018 року, оформлені протоколами N 2 та N 3; від 18 травня 2018 року N 950 "Про контракт з головним лікарем комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради". 2. Позов мотивовано тим, що оскаржувані рішення відповідача прийняті з порушенням вимог законодавства, оскільки у Комісії не було підстав для недопуску позивача до участі в конкурсі на зайняття вакантної посади головного лікаря комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 20 серпня 2018 року закрив провадження у справі. 4. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 листопада 2018 року ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2018 року залишив без змін. 5. Судові рішення мотивовано тим, що спір у цій справі стосується трудових відносин, оскільки правовідносини, що склалися між сторонами, не мають ознак публічно-правових, не пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням чи звільненням з неї, відтак суди дійшли висновку про приватноправовий характер цього спору. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. При цьому зазначає, що спір у цій справі має публічно-правовий характер, адже його предметом є рішення органу місцевого самоврядування, які, на думку позивача, прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки відповідачем не дотримано процедури підготовки та проведення конкурсу на зайняття вакантної посади головного лікаря комунального закладу. 7. В касаційні скарзі позивач також зазначає, що не перебував у трудових відносинах ані з відповідачем, а ні з конкурсною комісією, а тому висновки судів про наявність трудових правовідносин між сторонами справи і, як результат позиція про визначення юрисдикції цього спору, як цивільного, є помилковим. Позиція інших учасників справи 7. Рівненська обласна рада у відзиві просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Рух касаційної скарги 8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 січня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 березня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної ради про визнання протиправними та скасування рішень передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 березня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 11. Рішенням Комісії від 23 квітня 2018 року, оформленим протоколом N 1, оголошено конкурс на зайняття вакантної посади головного лікаря комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради. 12. Рішенням Комісії від 14 травня 2018 року, оформленим протоколом N 2, установлено, що документи, подані ОСОБА_2, не відповідають вимогам установленим у пункті 28 Порядку проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 року N 1094 (далі - Порядок), а саме: відсутні сертифікат спеціаліста з організації охорони здоров'я, посвідчення про вищу кваліфікаційну категорію зі стоматології. Вказаним рішенням позивача не допущено до участі в конкурсі на зайняття вакантної посади головного лікаря комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради на підставі пункту 31 Порядку, зокрема, у зв'язку з неподанням ним необхідних документів. 13. Рішенням Комісії від 14 травня 2018 року, оформленим протоколом N 3, ухвалено внести голові Рівненської обласної ради відповідне подання про призначення на посаду керівника комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради ОСОБА_3 як переможця конкурсу. 14. Рішенням Рівненської обласної ради від 18 травня 2018 року N 950 "Про контракт з головним лікарем комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради" ухвалено укласти контракт із ОСОБА_3 на посаді головного лікаря комунального закладу "Рівненська обласна клінічна лікарня" Рівненської обласної ради з 18 травня 2018 року по 17 травня 2023 року. 15. Вважаючи такі рішення відповідача незаконними, позивач звернувся до суду з цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 16. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 17. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 18. Також пунктом 7 частини першої статті 4 КАС визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 19. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб. 20. Пунктом 20 частини першої статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються в установленому законом порядку питання щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників. 21. Відповідно до частин сьомої - дев'ятої статті 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я керівником закладу охорони здоров'я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров'я здійснюються відповідно до законодавства. Керівники державних та комунальних закладів охорони здоров'я призначаються на посаду уповноваженим виконавчим органом управління власника закладу охорони здоров'я на конкурсній основі шляхом укладання з ними контракту на строк від трьох до п'яти років. Порядок проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров'ята порядок укладання контракту з керівником державного, комунального закладу охорони здоров'я, а також типова форма такого контракту затверджуються Кабінетом Міністрів України. 22. Механізм проведення конкурсу на зайняття посади керівника державного, комунального закладу охорони здоров'я визначений Порядком, вимоги якого поширюються на відбір кандидатур на посади керівників державних та комунальних закладів охорони здоров'я, крім закладів охорони здоров'я МВС, військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, утворених відповідно до законів. 23. З наведених норм можна зробити висновок, що питання призначення на посаду керівника комунального закладу охорони здоров'я є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, а рішення Комісії про призначення на посаду керівника комунального закладу охорони здоров'я є рішенням конкурсної комісії в розумінні пункту 9 частини першої статті 19 КАС. 24. Визначенням законодавцем порядку проведення конкурсу органами місцевого самоврядування на заняття посад керівників закладів охорони здоров'я відповідного рівня має за мету, в першу чергу, дотримання публічного інтересу, а саме інтересу громади на належне управління такими закладами охорони здоров'я. 25. Крім того, судами першої та апеляційної інстанції не встановлено, що на момент подання документів для участі у конкурсі позивач знаходився у трудових відносинах із відповідачем або із відповідним закладом охорони здоров'я, тому немає підстав вважати, що між позивачем та відповідною конкурсною комісією виникли трудові правовідносини. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 26. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. 27. Предметом спору у цій справі є рішення конкурсної комісії, яке є обов'язковим для органу місцевого самоврядування, у спірних відносинах наявний публічний інтерес відповідної територіальної громади, у спільній власності якої перебуває такий заклад охорони здоров'я. Такий публічний інтерес має визначальне значення при розгляді даного спору, а подальші трудові відносини призначеного керівника комунального закладу охорони здоров'я - мають похідний, другорядний характер. Тому такий спір повинен вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. 28. Отже, доводи касатора щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 29. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду. 30. За правилами частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 31. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 32. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року скасувати. 3. Справу N 817/1678/18 за позовом ОСОБА_1 до Рівненської обласної ради про визнання протиправними та скасування рішень направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 908/1568/18 Провадження N 12-52гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаКібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" (далі - ПАТ "Запоріжжяобленерго") на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 листопада 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Подобєда І.М., Орєшкіної Е.В., Широбокової Л.П., у справі Господарського суду Запорізької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пожтехніка" (далі - ТОВ "Пожтехніка") до ПАТ "Запоріжжяобленерго" про зобов'язання вчинити дії. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 13 серпня 2018 року ТОВ "Пожтехніка" звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до ПАТ "Запоріжжяобленерго" про зобов'язання останнього скласти та зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні від господарських операцій, здійснених у період з листопада 2017 року по червень 2018 року за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року, станом на дату отримання від позивача коштів. 2. Позов мотивовано тим, що у зв'язку з невиконанням ПАТ "Запоріжжяобленерго" вимог Податкового кодексу України (далі - ПК України) щодо складення податкових накладних та здійснення їх реєстрації у Єдиному реєстрі податкових накладних ТОВ "Пожтехніка" не може віднести суму податку на додану вартість (далі - ПДВ) до складу податкового кредиту. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 16 серпня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Суд зазначив, що обов'язок зі складання та реєстрації податкових декларацій виникає саме на підставі податкового законодавства, а проведення відповідних перевірок і встановлення фактів порушення вимог податкового законодавства є виключною компетенцією Державної фіскальної служби України та відповідних податкових інспекцій. ПК України передбачено певний порядок дій на випадок нереєстрації контрагентом податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних. У разі ж бездіяльності суб'єкта владних повноважень позивач вправі звернутися до окружного адміністративного суду. 4. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 листопада 2018 року скасував ухвалу Господарського суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року, а справу направив до цього ж суду для подальшого розгляду. Суд послався на те, що між сторонами існують правовідносини, підставою виникнення яких є господарський договір. Отже спір щодо спонукання відповідача виконати вимоги податкового законодавства має розглядатись і вирішуватись в залежності від встановлення судом обставин належного виконання сторонами умов такого договору та виникнення у сторін такого договору відповідних господарських зобов'язань, а тому такий спір підлягає вирішенню в судах господарської юрисдикції. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. 19 грудня 2018 року ПАТ "Запоріжжяобленерго" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови апеляційного господарського суду та залишення в силі ухвали суду першої інстанції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6. Скаржник указав на те, що відшкодування ПДВ здійснюється державою у податкових правовідносинах, які за своїм характером є публічно-правовими. Тобто з'ясуванню у цій справі підлягає дотримання ПАТ "Запоріжжяобленерго" вимог податкового законодавства щодо належного (своєчасного) оформлення податкових накладних, їх офіційної реєстрації та наявності чи відсутності у позивача можливості відшкодувати податковий кредит. Обов'язок зі складання та реєстрації податкових накладних виникає у ПАТ "Запоріжжяобленерго" саме на підставі податкового законодавства, а проведення відповідних перевірок та встановлення фактів його порушення є виключною компетенцією відповідних контролюючих органів (Державної фіскальної служби України, відповідних податкових інспекцій). Скаржник указав на помилковість висновку апеляційного господарського суду про те, що на вирішення спору щодо неподання податкових накладних можуть впливати господарські правовідносини сторін за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року. Доводи інших учасників справи 7. Відзиву на касаційну скаргу від ТОВ "Пожтехніка" не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2019 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки скаржник оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 9. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 10. Предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 11. Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 12. Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції судів залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін. 13. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Має значення також і суб'єктний склад саме сторін правовідносин та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності. 14. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 15. Наведена норма права підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб'єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів, або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту. 16. Як зазначено вище, предметом позову у цій справі є обов'язок відповідача скласти та зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних, що, на думку позивача, є необхідним для віднесення позивачем суми ПДВ до податкового кредиту, тобто зменшення сплачуваного ним суми ПДВ. 17. Згідно з підпунктом 14.1.181 статті 14 ПК України податковий кредит - це сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу. 18. У статті 198 ПК України встановлено підстави, за яких у платника ПДВ виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; права й обов'язки платників податку в сфері податкових правовідносин; підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту. 19. Згідно з пунктами 198.1, 198.2 цієї статті право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг. 20. Відповідно до пункту 201.10 статті 201 ПК України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою; податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. 21. Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення обов'язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом 201.1 статті 201 цього Кодексу, не дає права покупцю на включення сум ПДВ до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов'язку включення суми ПДВ, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов'язань за відповідний звітний період. У разі порушення продавцем/покупцем товарів/послуг порядку заповнення та/або порядку реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних податкової накладної та/або розрахунку коригування покупець/продавець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого продавця/покупця. Таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів, що настають за граничним терміном подання податкової декларації за звітний (податковий) період, у якому не надано податкову накладну або порушено порядок її заповнення та/або порядок реєстрації в Єдиному реєстрі. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку у зв'язку з придбанням таких товарів/послуг або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг. 22. Цей спір виник щодо невиконання відповідачем обов'язку складення податкових накладних за наслідками здійснення з позивачем господарських операцій у період з листопада 2017 року по червень 2018 року за договором про постачання електричної енергії N 524 від 28 березня 2006 року і реєстрації їх у Єдиному реєстрі податкових накладних. При цьому відповідач не вчинив на вимогу позивача дій щодо виправлення допущеного ним порушення в установлений законом спосіб, що позбавило останнього можливості віднесення сплачених ним у складі вартості електроенергії сум ПДВ до податкового кредиту. 23. Відшкодування ПДВ здійснюється державою в податкових правовідносинах між особою і державою. Отже, зобов'язання зареєструвати податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних для включення до податкового кредиту суми ПДВ виникає саме з податкового законодавства, а не з договірних відносин, тому є податковим, а не господарським зобов'язанням. Спори, які можуть виникнути між платниками ПДВ та державою в особі уповноваженого органу - суб'єкта владних повноважень щодо суми сплаченого податку, є адміністративними і мають розглядатися судами адміністративної юрисдикції. 24. За вказаних обставин помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутність реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є невиконанням відповідачем господарського зобов'язання за договором, адже обов'язок зі складання та реєстрації податкових накладних виникає у відповідача саме на підставі податкового законодавства. 25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спір не підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції. Також звертає увагу, що обов?язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов?язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов?язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов?язку може завдати покупцю збитків. Тому позовна вимога покупця про зобов?язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах, і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Натомість належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов?язку щодо складення та реєстрації податкових накладних (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі N 917/877/17). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 26. Пунктом 4 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 27. За правилами статті 312 цього ж Кодексу суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 28. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції, який відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України. Тому постановлену у цій справі ухвалу суду першої інстанції слід залишити в силі, а постанову суду апеляційної інстанції - скасувати. Щодо судових витрат 29. Оскільки касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а ухвала суду першої інстанції - залишенню в силі, витрати зі сплати судового збору за її подання відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на позивача. Керуючись статтями 300, 301, 308, 312, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" задовольнити. 2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 листопада 2018 року у справі N 908/1568/18 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 16 серпня 2018 року у справі N 908/1568/18 залишити в силі. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Пожтехніка" (69068, м. Запоріжжя, вул. Стефанова, 44, кв. 78, код ЄДРПОУ 31975926) на користь Публічного акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" (69035, м. Запоріжжя, вул. Сталеварів, 14, код ЄДРПОУ 00130926) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні судових витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.С. Золотніков В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2019 року м. Київ Справа N 917/1338/18 Провадження N 12-23гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., позивача - ОСОБА_1, представників учасників справи: ОСОБА_2 - ОСОБА_10, Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич" - Чернецького Д.В., Пушкарьова Д.Є., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Господарського суду Полтавської області від 31 жовтня 2018 року, постановлену суддею Тимощенко О.М., та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Бородіної Л.І., Здоровко Л.М., Лакіза В.В., у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до відповідачів: 1. Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич", 2. ОСОБА_9, 3. ОСОБА_5 про визнання недійсними рішень зборів та редакцій статуту. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 25 жовтня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич" (далі - ПП "Агрофірма "Славутич"), ОСОБА_9, ОСОБА_5 про визнання недійсними: - рішення загальних зборів учасників ПП "Агрофірма "Славутич" від 02 січня 2018 року, оформленого протоколом N 1, та редакції статуту підприємства, затвердженої цим рішенням і зареєстрованої 03 січня 2018 року реєстратором Комунального підприємства "Реєстратор" Полтавської обласної ради Голубєвою Л.В., номер запису 15611050018000555; - рішення зборів засновників ПП "Агрофірма "Славутич" від 19 травня 2018 року N 3 та редакції статуту підприємства, затвердженої цим рішенням і зареєстрованої 06 червня 2018 року державним реєстратором Комунального підприємства "Центр реєстрації" Містківської сільської ради Сватівського району Луганської області Мурзенком А.В., номери записів 15611050020000555, 15611070021000555. 2. Позивачі вважають оскаржувані рішення незаконними та прийнятими з порушенням установчих документів юридичної особи і просять суд визнати їх недійсними. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Господарський суд Полтавської області ухвалою від 31 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 4. Суди попередніх інстанцій, пославшись на статті 8, 113, 130, 147, 166, 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 55, 69, 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 55, 69 Закону України "Про господарські товариства", статті 20, 175 ГПК України, виходили з того, що на час смерті ОСОБА_7 належали права учасника ПП "Агрофірма "Славутич" відповідно до частки в статутному фонді у розмірі 60 %. Права на частку в статутному фонді цього підприємства перейшли до спадкоємців ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8. Однак для виникнення корпоративних прав необхідно не лише отримання свідоцтва про право на спадщину, але і вчинення інших дій. Корпоративні права у позивачів виникнуть лише після вступу їх до ПП "Агрофірма "Славутич". Тому спір у цій справі не є спором, що виник з корпоративних відносин, та не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Цей спір виник з цивільних правовідносин між фізичними особами та ПП "Агрофірма "Славутич", суб'єктний склад учасників відповідає положенням статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а тому має бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. 03 січня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити до місцевого господарського суду для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6. ОСОБА_2 послалася на те, що установчі документи ПП "Агрофірма "Славутич" не містять положень про те, що перехід частки у статутному фонді до спадкоємців фізичної особи допускається лише за згодою інших учасників підприємства. Також послалася на рішення загальних зборів учасників від 10 жовтня 2017 року, на підставі якого спадкоємців ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 включено до складу учасників підприємства і внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр). На підставі цього рішення станом на день прийняття оскаржуваних рішень загальних зборів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були учасниками ПП "Агрофірма "Славутич". Тому цей спір є корпоративним та його належить розглядати за правилами господарського судочинства, тоді як суди попередніх інстанцій, відмовивши у відкритті провадження у справі на тій підставі, що він не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, порушили правила предметної та суб'єктної юрисдикцій. Доводи інших учасників справи 7. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2019 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 9. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 10. Як убачається з матеріалів справи, відповідно до статуту ПП "Агрофірма "Славутич", зареєстрованого в Глобинській районній державній адміністрації за реєстраційним N 82 від 24 лютого 1998 року, зі змінами, внесеними 10 червня 2001 року, її засновниками є ОСОБА_7 та ОСОБА_9 17 травня 2001 року ними укладено установчий договір про створення та діяльність ПП "Агрофірма "Славутич", затверджений рішенням установчих зборів від 27 травня 2001 року та зареєстрований у цій же адміністрації 19 червня 2001 року. Статутний фонд підприємства склав 34 000 грн. Розмір вкладу ОСОБА_7 - 20 400 грн (60 % статутного фонду), а ОСОБА_9 - 13 600 грн (40 % статутного фонду). 11. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 06 жовтня 2017 року спадкоємцями померлого є ОСОБА_2., ОСОБА_3 та ОСОБА_8 по 1/3 частині статутного фонду ПП "Агрофірма "Славутич". 12. Рішенням проведених 10 жовтня 2017 року загальних зборів розподілено частку померлого ОСОБА_7 між спадкоємцями по 1/3 частині та включено їх до складу учасників ПП "Агрофірма "Славутич" із часткою 20 % у кожного. За наслідками прийнятих на цих зборах рішень проведено державну реєстрацію змін про юридичну особу у Реєстрі, що підтверджується витягом станом на 12 жовтня 2017 року. 13. 30 листопада 2017 року Господарський суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 917/1887/17, залишене без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16 травня 2018 року, яким визнав недійсними рішення загальних зборів учасників ПП "Агрофірма "Славутич" від 10 жовтня 2017 року. В подальшому 03 жовтня 2018 року Верховний Суд постановою скасував ці судові рішення попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 14. Рішенням загальних зборів від 02 січня 2018 року виключено зі складу учасників ПП "Агрофірма "Славутич" ОСОБА_7 у зв?язку з його смертю; відмовлено спадкоємцям у прийнятті їх до складу учасників зі здійсненням з ними розрахунку; проведено перерозподіл часток у статутному фонді. 15. Рішенням загальних зборів від 19 травня 2018 року включено до складу учасників підприємства ОСОБА_5 із часткою у статутному фонді 100 %; виключено зі складу учасників ОСОБА_9; звільнено його з посади директора; призначено нового директора ОСОБА_5 16. За наслідками прийнятих на загальних зборах 02 січня та 19 травня 2018 року рішень проведено державну реєстрацію змін відомостей про юридичну особу і складу учасників, що підтверджується витягами з Реєстру станом на 16 квітня та 08 червня 2018 року. В подальшому ці реєстраційні дії скасовані наказом Міністерства юстиції України N 2870/5 від 05 вересня 2018 року за скаргою спадкоємців. 17. Статтею 1 та частиною першою статті 2 ГПК України визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 18. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 цього ж Кодексу). 19. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання. 20. Натомість відповідно до положень статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 21. Отже, правильне визначення юрисдикційності цього спору в межах доводів та вимог касаційної скарги залежить від установлення наявності або відсутності спору, що виник з корпоративних відносин між сторонами в цій справі. 22. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 23. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу). Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форм власності. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2018 року у справі N 917/1887/17, про те, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено. 24. За змістом частин третьої та п'ятої статті 63 ГК України залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 25. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 цього ж Кодексу корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 26. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання. 27. У справі, що розглядається, позивачі вважають себе учасниками ПП "Агрофірма "Славутич" і просять визнати недійсним рішення зборів, прийняті без їхньої участі, тобто вважають порушеними свої корпоративні права на участь в управлінні ПП "Агрофірма "Славутич". Такий спір є корпоративним. 28. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов'язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі N 607/6092/18 (провадження N 14-483цс18), від 05 червня 2019 року у справі N 607/6865/2018 (провадження N 14-212цс19). 29. Отже, якщо позивачі обґрунтовують позовні вимоги порушенням відповідачами їхніх корпоративних прав, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб'єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, спір у цій справі пов?язаний з управлінням юридичною особою вищим органом юридичної особи, є корпоративним і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 30. За таких обставин ухвала суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є такими, що прийняті з порушенням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 31. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 32. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 33. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття позовної заяви до розгляду. Щодо судових витрат 34. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття позовної заяви до розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Полтавської області від 31 жовтня 2018 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі N 917/1338/18 скасувати. 3. Справу передати до суду першої інстанції зі стадії прийняття до розгляду позовної заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.С. Золотніков Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2019 року м. Київ Справа N 908/85/16 Провадження N 12-38гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" (далі - Держпідприємство) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року (головуючий Березкіна О.В., судді Кузнецов В.О., Вечірко І.О.) та ухвалу Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року (головуючий Дроздова С.С., судді Корсун В.Л., Азізбекян Т.А.), прийняті за наслідками розгляду скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнасінняпром" (далі - ТОВ "Укрнасінняпром") на неправомірні дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Половнікова Р.С. (далі - державний виконавець) у справі N 908/85/16 за позовом ТОВ "Укрнасінняпром" до Держпідприємства про стягнення заборгованості. 1. Історія справи, зміст та підстави скарги, зміст заперечень проти скарги 1.1. Господарський суд Запорізької області рішенням від 2 червня 2016 року у справі N 908/85/16 стягнув з Держпідприємства на користь ТОВ "Укрнасінняпром" 415921,73 грн основного боргу, 29063,57 грн 3 % річних, 251171,81 грн втрат від інфляції та 10442,36 грн судового збору. 1.2. 22 серпня 2016 року на виконання зазначеного рішення Господарський суд Запорізької області видав відповідний наказ. 1.3. Державний виконавець Веселівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області постановою від 2 вересня 2016 року N 52093762 у порядку статей 17, 19, 20, 25 Закону України "Про виконавче провадження" відкрив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного вище виконавчого документа. 1.4. Відповідно до постанови про передачу виконавчого провадження від 7 жовтня 2016 року матеріали виконавчого провадження N 52093762 передано на виконання до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області для приєднання до зведеного виконавчого провадження. 1.5. 7 жовтня 2016 року державним виконавцем було винесено постанови про прийняття до виконання виконавчого провадження N 52093762 та про його приєднання до зведеного виконавчого провадження N 44561389. 1.6. Державний виконавець постановою від 19 вересня 2018 року виконавчий документ - наказ N 908/85/16, виданий 22 серпня 2016 року Господарським судом Запорізької області, повернув стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження". 1.7. ТОВ "Укрнасінняпром" звернулося до Господарського суду Запорізької області зі скаргою на неправомірні дії державного виконавця щодо порушення строків і способу надіслання стягувачу постанови про повернення виконавчого документа від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762; винесення постанови у виконавчому провадженні N 52093762 від 19 вересня 2018 року про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 року у цій справі та зобов'язання державного виконавця чи/або іншої посадової особи вказаного органу усунути порушення (поновити порушене право заявника). 1.8. Скаргу мотивовано тим, що зазначену постанову винесено державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" з огляду на те, що ТОВ "Укрнасінняпром" не здійснило додаткового авансування витрат виконавчого провадження. Проте, за твердженням скаржника, згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій на примусову реалізацію об'єктів нерухомого майна поширюється на нерухоме майно боржника (у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %), тому на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром" не можуть бути спрямовані кошти, отримані від примусової реалізації нерухомого майна такого боржника (Держпідприємства), що виключає об'єктивну необхідність здійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження на відповідні цілі. Також скаржник посилався на те, що державним виконавцем рішення про повернення виконавчого документа стягувачу прийнято передчасно, оскільки не з'ясовано наявність у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, на які можна звернути стягнення, та на які не поширюється дія мораторію. 1.9. Заперечення проти скарги мотивовані тим, що нормами чинного законодавства визначено та покладено обов'язок на стягувача здійснити авансування витрат на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання, зокрема і тих, що здійснюють оціночну діяльність, у зв'язку з чим відмова від здійснення авансування таких витрат є підставою для повернення виконавчого документа. Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області зазначає про безпідставність доводів ТОВ "Укрнасінняпром" щодо відсутності необхідності здійснення останнім додаткового авансування витрат виконавчого провадження на проведення оцінки вартості описаного майна, оскільки за наслідками отримання від боржника коштів, не тільки від примусової реалізації описаного державним виконавцем майна, а й списаних з арештованих розрахункових рахунків боржника внаслідок надходження на ці рахунки грошових коштів та інших джерел, першочергово державним виконавцем буде повернуто витрачений авансовий внесок. Крім того, за доводами відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що, у свою чергу, свідчить про наявність підстав для закриття провадження за скаргою позивача. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 29 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року, скаргу ТОВ "Укрнасінняпром" задовольнив частково: визнав неправомірними дії державного виконавця щодо винесення постанови від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762 про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу N 908/85/16 від 22 серпня 2016 року. В іншій частині скарги суд відмовив. 2.2. Частково задовольнивши скаргу та визнавши неправомірними дії щодо повернення виконавчого документа стягувачу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що державний виконавець не здійснив усіх заходів для перевірки наявності у боржника майна, за рахунок якого можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи Держпідприємства щодо необхідності закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, є неспроможними, оскільки згідно з Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року N 512/5, за наявності підстав для повернення виконавчого документа виконавчий документ виводиться із зведеного виконавчого провадження за постановою виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження. Тобто первинним є виведення з виконавчого провадження, а вторинним повернення виконавчого документа. А тому скарга на дії державного виконавця обґрунтовано подана в порядку господарського судочинства. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погоджуючись з постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року та ухвалою Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року, Держпідприємство звернулося з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження за скаргою ТОВ "Укрнасінняпром". 3.2. На обґрунтування касаційної скарги Держпідприємство зазначило про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 4.1. Оскільки Держпідприємство оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, а провадження за скаргою на дії державного виконавця просить закрити, справа разом із касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Щодо юрисдикції суду з розгляду цієї скарги 4.2. Відповідно до частини першої статті 326 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 4.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України). 4.4. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. 4.5. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 4.6. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. 4.7. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 4.8. Крім того, порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби встановлено Законом України "Про виконавче провадження", згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 4.9. З наведених правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, вбачається, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства відповідно. 4.10. Разом з тим, оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 4.11. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах N 927/395/13, 5028/16/2/2012, від 05 грудня 2018 року у справі N 904/7326/17, від 13 лютого 2019 року у справі N 808/2265/16. 4.12. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що для визначення предметної юрисдикції, зокрема й стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій. 4.13. Матеріали справи свідчать, що предмет скарги ТОВ "Укрнасінняпром" на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувачу в межах виконавчого провадження ВП N 52093762 (з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі), яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389. 4.14. Предмет скарги позивача стосується оскарження дій державного виконавця саме з повернення виконавчого документа (наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі) у виконавчому провадженні ВП N 52093762, при цьому дії державного виконавця щодо зобов'язання ТОВ "Укрнасінняпром" здійснити додаткове авансування витрат виконавчого провадження (сплатити вартість робіт з оцінки арештованого нерухомого майна боржника) в межах зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 чи дії цього державного виконавця стосовно виведення виконавчого провадження ВП N 52093762 зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 не оскаржуються. Тобто скарга ТОВ "Укрнасінняпром" не стосується судового оскарження дій зазначеного державного виконавця під час виконання ним зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389. 4.15. Отже, скарга ТОВ "Укрнасінняпром" щодо винесення державним виконавцем постанови від 19 вересня 2018 року про повернення йому (стягувачу) виконавчого документа у виконавчому провадженні ВП N 52093762 з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі повинна розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ГПК України порядку, тобто в межах цієї справи за правилами господарського судочинства. Щодо обґрунтованості вимог скарги на дії державного виконавця 4.16. У статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 4.17. За приписами статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". 4.18. Відповідно до статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа. 4.19. Відповідно до статті 43 указаного Закону, у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов'язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат. 4.20. Повертаючи виконавчий документ стягувачу, державний виконавець виходив із того, що в ході проведення виконавчих дій 12 липня 2018 року постановою було описано та арештовано нерухоме майно боржника, а тому він 16 липня 2018 року звернувся до суб'єкта оціночної діяльності щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна, яка згідно з листом суб'єкта оціночної діяльності складає 177000 грн. 4.21. Оскільки стягувач не здійснив додаткового авансування витрат виконавчого провадження, державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження". 4.22. Разом з цим, відповідно до статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Експерт, спеціаліст і суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання мають право на винагороду за надані ними послуги. Винагорода та інші витрати, пов'язані з проведенням експертизи, наданням висновку спеціаліста або звіту суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, належать до витрат виконавчого провадження. 4.23. Втім, з матеріалів справи не вбачається і попередніми судовими інстанціями не встановлено, що державний виконавець у межах виконавчого провадження виносив постанову про залучення для проведення оцінки майна суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. 4.24. Направлення листа щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна та відповідь на лист не свідчить про зобов'язання стягувача здійснити авансування не визначених витрат. 4.25. Крім того, положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 %, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. 4.26. Організаційно-правова форма підприємства боржника - державне підприємство, у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %, а отже, дія встановленого зазначеним вище Законом мораторію поширюється на нерухоме майно Держпідприємства. 4.27. Згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не розповсюджується на рішення щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішення щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також на застосування примусової реалізації майна для погашення заборгованості перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та її дочірніми підприємствами, що здійснювали постачання природного газу на підставі ліцензії. 4.28. Отже, кошти, отримані виконавчою службою від примусової реалізації нерухомого майна боржника, не можуть бути спрямовані на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром", що виключає об'єктивну необхідність здійснення додаткового авансування товариством витрат виконавчого провадження на вказані цілі. 4.29. Під час розгляду скарги державним виконавцем також не спростовано доводів ТОВ "Укрнасінняпром" про передчасність повернення виконавчого документа стягувачу з тих підстав, що обставини наявності у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, за рахунок яких можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів, залишилися належним чином не з'ясованими, адже з матеріалів справи не вбачається здійснення державним виконавцем всіх передбачених законодавством заходів для перевірки наявності у боржника майна, на яке не поширюється дія мораторію. 4.30. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено статтею 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за приписами пункту 1 якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. 4.31. У частинах другій та третій цієї статті визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; в разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів. 4.32. З огляду на наведені вище норми законодавства, навіть за умови встановлення державним виконавцем обставин нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, в якому боржником є державне підприємство, це повинно мати наслідком подачу керівником органу ДВС до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документів та відомостей, необхідних для перерахування стягувачу коштів, а не повернення виконавчого документа стягувачу. 4.33. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 4.34. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 4.35. З огляду на викладене касаційну скаргу Держпідприємства слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін. 4.36. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 4.37. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" залишити без задоволення, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року у справі N 908/85/16 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 607/6865/2018 Провадження N 14-212цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року (суддя Позняк В.М.) та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року (судді Дикун С.І., Парандюк Т.С., Храпак Н.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області, Державної казначейської служби України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби України у Тернопільській області (далі - ГУ ДФС у Тернопільській області), Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Позовну заяву мотивував тим, що рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області, прийнятими щодо Приватного малого підприємства "Галактика" (далі - ПМП "Галактика"), принижено його честь, гідність та ділову репутацію, оскільки він є єдиним засновником та власником ПМП "Галактика", а також ділову репутацію самого підприємства. ДКС України зазначив відповідачем, оскільки справа пов'язана з виплатою коштів з державного бюджету, а законодавством України відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань покладено саме на зазначений орган. З огляду на викладене позивач просив суд: установити, що протиправними рішеннями ГУ ДФС у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року, від 07 червня 2017 року N 0004581202 про сплату штрафу в розмірі 4364,43 грн та N 0004591202 про сплату штрафу у розмірі 1993,33 грн. а також протиправними діями, направленими для їх прийняття, відповідач принизив його честь, гідність, ділову репутацію та ділову репутацію ПМП "Галактика". Крім того, просив стягнути солідарно з відповідачів моральну шкоду у розмірі 1 000000,0 грн. та судові витрати. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди відмовлено. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки вказаний спір виник щодо захисту честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями відповідачів не ОСОБА_1 як фізичній особі, а саме ПМП "Галактика" та ОСОБА_1 як засновнику та власнику цього підприємства, тобто спір виник між юридичними особами та повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що суд першої інстанції постановив ухвалу з додержанням норм процесуального права, врахував суть спірних правовідносин, суб'єктний склад спору, що фактично виник між юридичними особами, а також відсутність спору про право цивільне, тому підстав для скасування ухвали суду першої інстанції немає. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли помилкового висновку про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач звернувся до суду як фізична особа з вимогами відшкодувати завдану йому моральну шкоду. Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу від відповідачів не надходив. Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 березня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що кінцевим бенефіціарним власником ПМП "Галактика" є ОСОБА_1, що ним не заперечується та підтверджується витягом про державну реєстрацію юридичної особи (а. с. 10). 08 грудня 2014 року Тернопільська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Тернопільській області прийняла рішення N 36439 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року. 22 січня 2015 року постановою Тернопільського окружного адміністративного суду у справі N 819/3310/14-а визнано протиправним та скасовано рішення Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Тернопільській області від 08 грудня 2014 року N 3639 про анулювання реєстрації платником єдиного податку ПМП "Галактика" з 30 вересня 2014 року. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою. Положеннями частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Тернопільській області, ДКС України про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що, на його думку, незаконними діями першого відповідача порушено його особисті немайнові права, чим завдано моральної шкоди. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач також указав, що діями ГУ ДФС у Тернопільській області завдано шкоди і діловій репутації ПМП "Галактика", разом з тим ОСОБА_1 не зазначає, що діє на захист інтересів цієї юридичної особи, ПМП "Галактика" не є стороною (позивачем) у цій справі. У касаційній скарзі ОСОБА_1 наголосив, що він звернувся до суду саме як фізична особа з метою захисту власних прав та інтересів. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частин першої та третьої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Оскільки за своїм характером спори щодо захисту честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди є цивільно-правовими, ЦПК України не визначає обмежень щодо розгляду таких спорів між фізичною і юридичними особами в порядку цивільного судочинства. Натомість ГПК України обмежує компетенцію судів господарської юрисдикції справами у спорах про захист ділової репутації та відшкодування моральної шкоди сторонами яких є юридичні особи та/або фізичні особи - підприємці, самозайняті особи. Таким чином, з огляду на предмет позову, суб'єктний склад спору та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу, а встановлення обґрунтованості позову - це обов'язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про належність цього спору до юрисдикції господарських судів України. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_1 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 12 червня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 205/8482/15-ц Провадження N 14-148цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Приватна фірма "Нік Ан" (далі - ПФ "Нік Ан"), відповідач - ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне підприємство "Справедливість 2015" (далі - ПП "Справедливість 2015"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2016 року у складі судді Федченко В.М. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року у складі колегії суддів Свистунової О.В., Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А. у цивільній справі за позовом ПФ " Нік Ан" до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПП "Справедливість 2015", про витребування майна, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2015 року ПФ "Нік Ан" звернулася до суду з позовом, у якому просила припинити право власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, визнати за ПФ "Нік АН" право власності на вказану автомобільну стоянку та витребувати її від ОСОБА_1 на свою користь. Вимоги мотивувала тим, що 22 вересня 2014 року невстановлені особи із застосуванням процедури прилюдних торгів без її відома, як власника стоянки, здійснили відчуження Товариству з обмеженою відповідальністю "Пеле Груп" (далі - ТОВ "Пеле Груп") автомобільної стоянки за вказаною адресою. У подальшому з інформаційної довідки N 48420202 від 26 листопада 2015 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з'ясувалося, що власником автомобільної стоянки значиться ОСОБА_1, який набув право власності на спірну автостоянку відповідно до свідоцтва N 2683, яке було видане на підставі акта про передання права власності на куплене нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року, і протоколу про проведення аукціону, складеного Правобережною товарною біржею 29 жовтня 2015 року. На думку позивача, перехід права власності на спірну автомобільну стоянку спочатку до ТОВ "Пеле Груп", а потім до ОСОБА_1 відбувся з порушенням чинного законодавства та внаслідок злочинних дій невстановлених осіб, а тому спірне майно вибуло з володіння власника - ПФ " Нік Ан " поза його волею. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2016 року позов ПФ "Нік Ан" задоволено. Припинено право власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_1. Визнано за ПФ " Нік Ан" право власності на автомобільну стоянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та витребувано її від ОСОБА_1 на користь ПФ " Нік Ан". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ПФ "Нік Ан" звернулася за захистом права власності на спірну автомобільну стоянку до Господарського суду Дніпропетровської області, який рішенням від 07 вересня 2015 року у справі N 904/5912/15, що набрало законної сили, визнав недійсними: протокол від 03 червня 2014 року N 0834509-1 щодо проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить боржнику - ПФ "Нік Ан", складений філією 04 Приватного підприємства "Нива - В. Ш." (далі - ПП "Нива-В. Ш."); акт про проведення прилюдних торгів (аукціону) із реалізації арештованого майна від 09 червня 2014 року N 36548/16, виданий Ленінським відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС); свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 22 вересня 2014 року за реєстровим N 779, видане ТОВ "Пеле Груп" приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г.О. (далі - приватний нотаріус Павловська Г.О.). Судом у господарській справі установлено, що на виконання Ленінського ВДВС не надходило виконавчих документів, де боржником виступає ПФ "Нік Ан". Тому Ленінський ВДВС не здійснював дій з реалізації об'єктів нерухомого майна, які належать ПФ "Нік Ан", не видавав заявок на проведення прилюдних торгів, актів про проведення прилюдних торгів (аукціону) з реалізації арештованого майна. 20 листопада 2015 року державний реєстратор в особі приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Лозенко В.В. (далі - приватний нотаріус Лозенко В.В.) видала ОСОБА_1 свідоцтво N 2683 на підставі акта про передання права власності на куплене нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року і протоколу про проведення аукціону, складеного Правобережною товарною біржею 29 жовтня 2015 року. Оскільки господарським судом визнано недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видане ТОВ "Пеле Груп", подальше відчуження спірного майна вказаним товариством відповідачу здійснено особою, яка не мала права розпоряджатися спірним майном. Тобто право позивача порушено і підлягає захисту. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2016 року у частині задоволення позовних вимог про припинення права власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та визнання за ПФ " Нік Ан" права власності на вказану автомобільну стоянку скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що спірне майно вибуло не з волі ПФ " Нік Ан" як власника. Вважав, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо припинення права власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку та визнання за ПФ " Нік Ан " права власності на неї підлягає скасуванню із ухваленням у вказаній частині рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Позивач у частині вимог щодо припинення права власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку обрав неналежний спосіб захисту порушених прав відповідно до вимог статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). До цих правовідносин слід було застосувати лише норму про витребування майна, передбачену у статті 388 ЦК України. Крім того, рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації. Суд апеляційної інстанції вважав, що відсутні правові підстави щодо задоволення позовних вимог і в частині фактичного повторного визнання за позивачем права власності на спірне майно, оскільки зазначена особа ніколи не була позбавлена права власності на автомобільну стоянку. Крім того, даний спір підлягає розгляду в порядку цивільної юрисдикції, так як спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 на праві приватної власності як за фізичною особою; також ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року у справі N 904/2404/15 припинено провадження у справі з огляду на те, що належним відповідачем у ній має бути ОСОБА_1 - особа, яка не є суб'єктом господарювання, тому спір не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 придбав автомобільну стоянку для здійснення підприємницької діяльності, проте суди розглянули справу у порядку цивільного судочинства. Однак спір є господарським, оскільки виник між суб'єктами підприємницької діяльності. Звернув увагу, що, приймаючи позовну заяву, суд стягнув із позивача судовий збір не у повному обсязі. У касаційній скарзі зазначено, що частина друга статті 388 ЦК України містить заборону витребування майна у добросовісного набувача, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень. ОСОБА_1 указував, що придбав автомобільну стоянку з аукціону, який проводився на виконання судового рішення. Результати аукціону позивачем не оскаржені. Крім того, суд не вирішив питання про відшкодування йому як добросовісному набувачу витрат на придбання майна. Згідно з вимогами статті 388 ЦК України витребувати майно може власник. Проте постановою Вищого господарського суду України від 26 березня 2014 року встановлено, що ПФ "Нік Ан" не набуло права власності на спірний об'єкт нерухомості. У судовому порядку оскаржується рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів N 505 від 18 квітня 1996 року та видане на його підставі свідоцтво про право власності ПФ "Нік Ан" на спірне майно. Тобто правомірність набуття ПФ " Нік Ан" права власності на автомобільну стоянку не доведено. Позиція інших учасників справи У жовтні 2017 року ПФ "Нік Ан" подала заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначає, що ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем, оскільки придбав майно в період дії заборони на його відчуження. Договір купівлі-продажу придбаного ним майна від 29 жовтня 2015 року нотаріально не посвідчений. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2017 року визнано недійсними результати аукціону з продажу автомобільної стоянки, за якими спірне майно придбав ОСОБА_1, визнано недійсним видане йому свідоцтво про право власності на стоянку, майно виключено з ліквідаційної маси ТОВ "Пеле Груп". Сам по собі факт набуття ОСОБА_1 права власності на спірне майно не свідчить про здійснення підприємницької діяльності, тому спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 06 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності на автомобільну стоянку від 29 жовтня 1998 року, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 18 квітня 1996 року N 505, зареєстрованим Дніпропетровською організацією технічної інвентаризації, власником автомобільної стоянки за адресою: АДРЕСА_1 є ПФ "Нік АН". На підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 13122706 від 19 травня 2014 року проведено державну реєстрацію права власності спірної автомобільної стоянки за позивачем, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 362739512101. Згідно з постановою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2016 року скасовано рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 18 квітня 1996 року N 505. У подальшому ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПФ " Нік Ан " задоволено. Постанову Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2016 року скасовано, провадження у справі закрито. 03 червня 2014 року філією 04 ПП "Нива-В. Ш." проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна - зазначеної автомобільної стоянки, які оформлено протоколом N 0834509-1 від 03 червня 2014 року. 09 червня 2014 року на підставі протоколу N 0834509-1 від 03 червня 2014 року Ленінським ВДВС видано акт про проведення прилюдних торгів (аукціону) з реалізації арештованого майна N 36548/16. 22 вересня 2014 року на виконання акта від 09 червня 2014 року ТОВ "Пеле Груп" приватним нотаріусом Павловською Г.О. видано свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів за реєстровим N 779. Згідно з рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2015 року у справі N 904/5912/15 за позовом ПФ "Нік Ан" до Ленінського ВДВС, ПП " Нива-В. Ш. ", третя особа без самостійних вимог на предмет спору, - ТОВ "Пеле Груп", про визнання недійсними публічних торгів, яке постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 листопада 2015 року залишено без змін, визнано недійсними: протокол N 0834509-1 проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, яке належить боржнику - ПФ "Нік Ан", складений філією 04 ПП " Нива -В. Ш." 03 червня 2014 року; акт проведення прилюдних торгів (аукціону) із реалізації арештованого майна від 09 червня 2014 року N 36548/16, виданий Ленінським ВДВС; свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 22 вересня 2014 року за реєстровим N 779, видане ТОВ "Пеле Груп" приватним нотаріусом Павловською Г.О. Ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2015 року у справі N 205/6594/14-к накладено арешт на автомобільну стоянку за адресою: АДРЕСА_1. Рішення про державну реєстрацію обтяження зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 лютого 2015 року, номер запису - 8793109. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2015 року у справі 904/2404/15 за позовом ПФ "Нік Ан" до ТОВ "Пеле Груп", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - Дніпропетровська міська рада, про витребування майна накладено арешт на автомобільну стоянку за вищевказаною адресою, обтяження зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2015 року, номер запису - 9361767. 29 жовтня 2015 року на аукціоні спірне майно було відчужено ТОВ "Пеле" в період ліквідаційної процедури за договором купівлі-продажу майна банкрута, згідно з яким покупцем автомобільної стоянки став ОСОБА_1, сплативши ціну продажу майна. Свідоцтвом від 20 листопада 2015 року, зареєстрованим в реєстрі за N 2683, приватний нотаріус Лозенко В.В. на підставі акта про передання права власності на куплене нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року і протоколу про проведення аукціону, складеного Правобережною товарною біржею від 29 жовтня 2015 року посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності нерухоме майно, що раніше належало ТОВ "Пеле Груп", що складається з автомобільної стоянки на АДРЕСА_1, яке ним придбане за 606 тис. грн. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній вище редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом? фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 цього Кодексу). Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у вказаній редакції). Статтею 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Разом з тим відповідно до частини другої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Звертаючись у грудні 2015 року до суду з позовом до ОСОБА_1, ПФ "Нік Ан" просила: - припинити право власності ОСОБА_1 на автомобільну стоянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; - визнати за ПФ "Нік АН" право власності на вказану автомобільну стоянку; - витребувати її від ОСОБА_1 на свою користь. Основним наведеним у касаційній скарзі доводом зазначено ті обставини, що відповідач у спірних правовідносинах виступає як фізична особа - підприємець. Відповідно до статті 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Відповідно до частини першої статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. За частиною першою статті 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. За частиною першою статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи ФОП у порядку, визначеному законом. Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Правовий статус ФОП надає людині з повною цивільною дієздатністю право займатися підприємницькою діяльністю. Набуття такого статусу не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Таким чином, цивільні права й обов'язки фізичної особи набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 зареєструвався для участі в аукціоні як фізична особа - підприємець (т. 2, а. с. 90). Зі змісту правовідносин та суб'єктного складу вбачається, що у спорі бере участь ПФ "Нік Ан" в особі арбітражного керуючого та ОСОБА_1 як фізична особа - підприємець, який придбав майно для здійснення підприємницької діяльності, що підтверджується його заявкою про участь в аукціоні, де зазначено, що він бере участь як фізична особа - підприємець, та довідкою Правобережної товарної біржі N 2701/16/1 від 27 січня 2016 року, яка підтверджує вказану обставину (т. 2, а. с. 94). Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11). Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 рокуу справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11). Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні закону, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії", заява N 42750/09). У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист та доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції"). Доступ до правосуддя включає в себе розгляд справи "судом, встановленим законом". Поняття "суд, встановлений законом" передбачає, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного, тобто це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Усі процесуальні кодекси містять вимогу про закриття провадження у справі у разі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного (або адміністративного чи господарського) судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, пункт 1 частини першої статті 231 ГПК України). Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі N 370/1288/15 (провадження N 14-612цс18), і підстав для відступу не вбачається. Помилковим є висновок апеляційного суду про те, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та не належить до господарської юрисдикції, оскільки ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року у справі N 904/2404/15 припинено провадження у господарській справі за позовом до ОСОБА_1. Наявність ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року у справі N 904/2404/15 про припинення провадження у господарській справі є перешкодою для повторного звернення особи до належного суду. Разом із тим визначення Великою Палатою Верховного Суду юрисдикційності даної категорії спорів може бути підставою для поновлення строку на апеляційне чи касаційне оскарження ухвали Господарським судом Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року. Також така постанова вищої судової інстанції може бути іншою процесуальною підставою для звернення з позовом до належного суду, яким, у даному випадку, є господарський суд. Таким чином, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз'яснити ПФ "Нік Ан", що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду виходить за межі доводів касаційної скарги згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України та вважає за необхідне скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року, а провадження у справі - закрити. За правилами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі, то немає підстав для зміни розподілу судових витрат. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Приватної фірми "Нік Ан" до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне підприємство "Справедливість 2015", про витребування майна-закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  16. Постанова Іменем України 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 461/10610/13-ц Провадження N 14-108 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_8 (далі також - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс" (далі також - поручитель) про стягнення боргу за касаційною скаргою позичальника на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року, ухвалене суддею Юрківим О.Р., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Савуляка Р.В., Крайник Н.П., Мельничук О.Я. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк", відповідачі: ОСОБА_8, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Гарант Плюс". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2013 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про зміну предмета просив стягнути солідарно з позичальника та поручителя заборгованість у сумі 25 000 грн. а також з позичальника заборгованість у сумі 320 443,21 грн. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 1 лютого 2012 року позивач уклав із позичальником кредитний договір N 910.13099 (далі також - кредитний договір), відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн для купівлі транспортного засобу; 2.2. 2 липня 2013 року для забезпечення виконання кредитного договору позивач уклав із поручителем договір поруки, за умовами якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем солідарно з позичальником у межах 25 000 грн; 2.3. Станом на 11 березня 2015 року загальна заборгованість позичальника через невиконання ним умов кредитного договору разом з процентами та неустойкою становила 345 443,21 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 29 вересня 2017 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Місцевий суд вважав, що оскільки позичальник не виконав обов'язки за кредитним договором у встановлений строк, виникла заборгованість, яка станом на 11 березня 2015 року становила 345 443,21 грн. Враховуючи умови кредитного договору та договору поруки, суд першої інстанції вирішив, що з позичальника та поручителя на користь позивача слід стягнути солідарно заборгованість у сумі 25 000 грн. а решту заборгованості у сумі 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 12 липня 2018 року Апеляційний суд Львівської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 6. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, стягнувши на користь позивача за наявності належних і законних для того підстав 25 000 грн солідарно з позичальника та поручителя і 320 443,21 грн - з позичальника. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 21 вересня 2018 року позичальник подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться нанеправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 13 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позичальник оскаржує рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позичальник стверджує, що він був позбавлений права взяти участь у судовому засіданні, призначеному апеляційним судом на 12 липня 2018 року, оскільки не отримав судової повістки про виклик на це судове засідання. 11. Суди попередніх інстанцій не врахували, що у наданому позивачем розрахунку є недостовірні відомості. 12. Вимоги позивача до поручителя мали розглядатися за правилами господарського судочинства, а тому провадження у цій частині суди мали закрити. (2) Позиції інших учасників справи 13. Позивач і поручитель відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 14. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. 17. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 19. У касаційній скарзі позичальник вказує на те, що вимогу до поручителя слід розглядати за правилами господарського, а не цивільного судочинства. 20. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 22. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 23. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 24. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України у редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою. 25. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 26. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір порукиз поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно. 28. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 29. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 30. У цій справі позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя у межах обсягу відповідальності, визначеного договором поруки. 31. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що такі вимоги мали розглядатися спільно за правилами цивільного судочинства. Тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції суду - правильними (аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в її постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 534/1898/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11, від 5 грудня 2018 року у справі N 524/4996/13-ц). (1.2) Щодо суті спору 32. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 33. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 1 лютого 2012 року ПАТ "Ідея Банк" уклало з позичальником кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит у сумі 149 248,00 грн зі сплатою 21,99 % річних. 35. Позивач вказував у позові, що сторони у § 4 кредитного договору погодили погашення заборгованості за цим договором відповідно до Графіку щомісячних платежів (Додаток N 1 до кредитного договору). Згідно з Графіком щомісячних платежів позичальнику розстрочено повернення кредитних коштів і визначено сплату процентів шляхом внесення кожного місяця не пізніше 1 числа періодичних платежів у розмірах, визначених цим Графіком. 36. Тобто, сторони кредитного договору встановили, зокрема, місячний строк виконання позичальником обов'язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов'язання, і цей строк згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливав у відповідне число останнього місяця строку. 37. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу (пункт 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 38. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 39. Отже, прострочення повернення кожного періодичного платежу є порушенням позичальником зобов'язання за кредитним договором. 40. Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" Глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 "Кредит" і не випливає із суті кредитного договору. 41. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). 42. Позивач зазначав у позові, що внаслідок неналежного виконання позичальником умов кредитного договору, а саме недодержання ним графіку погашення як кредиту, так і процентів за користування кредитом, позивач направив поручителеві вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847, в якій повідомив про те, що позичальники, вказані у додатку до цієї вимоги (зокрема, і позичальник за кредитним договором), не вносять платежі в рахунок погашення заборгованості за договорами, а тому поручитель у межах 25 000 грн зобов'язаний виконати обов'язок позичальника впродовж 7 днів з моменту пред'явлення зазначеної вимоги. 43. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили умови кредитного договору щодо порядку реалізації позивачем права на дострокове повернення кредиту, а також вимогу від 10 липня 2013 року N 122-11/50847 на предмет її вручення поручителеві, це унеможливило повне, всебічне й об'єктивне встановлення обставин справи. 44. Позичальник у касаційній скарзі також вказує на те, що суди не дослідили зроблений позивачем розрахунок заборгованості. 45. Велика Палата Верховного Суду з цим погоджується. Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили вимогу позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 140 894,21 грн. Але не звернули увагу на те, що позивач додав до заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2015 року (т. 1, а. с. 141-143) розрахунок, в якому зазначив станом на час звернення до суду іншу суму заборгованості за кредитним договором. Тому необґрунтованим є стягнення судом 140 894,21 грн заборгованості без дослідження зазначеного розрахунку. 46. Крім того, за умови пред'явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов'язання (див. пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11). У разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 47. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди, не дослідивши належним чином зібрані у справі докази, не перевірили обґрунтованість заперечення позичальника щодо належності розрахунку заборгованості за кредитним договором. Досліджуючи відповідний розрахунок, суди мають враховувати наведені висновки щодо застосування норм права. 48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 49. З огляду на вказане доводи позичальника про обґрунтованість розрахунку заборгованості за кредитним договором, а також про встановлення інших обставин, які суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, суд касаційної інстанції перевірити не може. (1.3) Щодо належного повідомлення позичальника про розгляд справи 50. Позичальник у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд не повідомив його належно про судове засідання, призначене на 12 липня 2018 року і на якому суд прийняв постанову. 51. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що лист, яким апеляційний суд надсилав позичальникові повістку про судове засідання на 12 липня 2018 року, відділення поштового зв'язку повернуло без вручення з відмітками "за закінченням терміну зберігання" й "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення". 52. Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. 53. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі N 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі N 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не виконав належно зазначений процесуальний обов'язок з інформування позичальника. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї статті). 56. З огляду на висновки щодо порушення норм процесуального права судами першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томуслід скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 57. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. (2.2) Щодо судових витрат 58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої, частиною четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити. 2. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  17. Постанова Іменем України 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 757/12726/18-ц Провадження N 14-97 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_6 (далі також - позивач) до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України про визнання права на умовно-дострокове звільнення за касаційною скаргою позивача на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року, постановлену суддею Писанець В.А., та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Оніщука М.І., Українець Л.Д. та Шебуєвої В.А. Учасники справи: позивач: ОСОБА_6; відповідач: Держава Україна в особі Міністерства юстиції України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 березня 2018 року позивач звернувся з позовом, в якому просив припинити дискримінацію осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення. 2. Мотивував вимогу тим, що в Україні відсутні механізм перегляду строку покарання у вигляді довічного позбавлення волі та можливість умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до такого покарання, що, на думку позивача, є порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вважає, що в Україні існує дискримінація засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки вони не можуть бути звільнені умовно-достроково. 3. Вимогу позовної заяви обґрунтовує: 3.1. Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N Rec (2003)22 "Про умовно-дострокове звільнення" та N Rec (2003)23 "Про здійснення виконання покарання у вигляді довічного ув'язнення та інших тривалих термінів ув'язнення адміністраціями місць позбавлення волі"; 3.2. Ухвалами Чортківського районного суду Тернопільської області від 1 грудня 2017 року й Апеляційного суду Тернопільської області від 17 січня 2018 року у справі N 7-20 к 2002 про відмову у задоволенні клопотання позивача його звільнення від відбування покарання; 3.3. Рішеннями Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 9 липня 2013 року у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" ("Vinter and Others v. the United Kingdom", заяви N 66069/09, 130/10, 3896/10), від 17 січня 2017 року у справі "Гатчінсон проти Сполученого Королівства" ("Hutchinson v. the United Kingdom", заява N 57592/08), від 10 грудня 2013 року у справі "Мюррей проти Нідерландів" ("Murray v. the Netherlands", заява N 10511/10), від 28 травня 1985 року у справі "Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства" ("Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom", заяви N 9214/80, 9473/81, 9474/81), від 7 лютого 2006 року у справі "D. H. та інші проти Чеської Республіки" ("D. H. and Others v. the Czech Republic", заява N 57325/00), від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93, 22095/93); 3.4. Рішеннями Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012, від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 і від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 4. 23 квітня 2018 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки позов засудженого до довічного позбавлення волі, який відбуває покарання у Державній установі "Чортківська установа виконання покарань (N 26)", має розглядатися за правилами кримінального судочинства. 5. Мотивував ухвалу тим, що перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироку, та порядок їх вирішення визначені статтями 537 та 539 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України, а питання звільнення від відбування покарання - у главі 23 розділу V Кримінально-виконавчого кодексу України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 15 серпня 2018 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року. 7. Апеляційний суд вважав, що спір виник щодо звільнення позивача від відбування покарання, а тому має розглядатися за правилами кримінального судочинства. Зазначив, що позивач раніше звертався до суду за правилами, визначеними КПК України, з клопотанням про звільнення його від відбування покарання. Але 1 грудня 2017 року Чортківський районний суд Тернопільської області постановив ухвалу про відмову у задоволенні вказаного клопотання, яку Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 17 січня 2018 року залишив без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 20 вересня 2018 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій вказує на те, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права. Просить скасувати ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року, а справу направити на новий розгляд. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 20 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржив ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Вимога про визнання права, на думку позивача, має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спосіб захисту передбачений у статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 12. Позов не має нічого спільного з вирішенням питання про умовно-дострокове звільнення позивача. Задоволення позову має надати позивачеві можливість реалізувати відповідне право у майбутньому. 13. Апеляційний суд не вирішив клопотання від 27 червня 2018 року про розгляд справи в режимі відеоконференції та розглянув справу за відсутності позивача, чим порушив частину дванадцяту статті 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статтю 6 Конвенції. Обґрунтовує ці доводи рішенням Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012. (2) Позиції інших учасників справи 14. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 15. ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 16. Питання звільнення від відбування покарання врегульоване главою 23 розділу V Кримінально-виконавчого кодексу (далі - КВК) України. 17. Відповідно до абзацу 7 статті 152 КВК України умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є однією з підстав звільнення від відбування покарання. 18. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 537 КПК України під час виконання вироків питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання має право вирішувати суд, визначений частиною другою статті 539 цього кодексу. Тобто, вказане питання слід вирішувати за правилами кримінального судочинства. 19. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач, який засуджений до довічного позбавлення волі та відбуває покарання у Державній установі "Чортківська установа виконання покарань (N 26)", вже звертався до суду з клопотанням про звільнення від відбування покарання за правилами КПК України. І 1 грудня 2017 року Чортківський районний суд Тернопільської області постановив ухвалу у справі N 7-20 к 2002, залишену без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 17 січня 2018 року, якою відмовив у задоволенні вказаного клопотання. 20. Натомість, 6 березня 2018 року позивач звернувся до суду з вимогою припинити дискримінацію всіх осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення, оскільки в Україні механізм такого звільнення засуджених до довічного позбавлення волі відсутній. 21. Дійшовши висновку, що таку вимогу слід розглядати за правилами кримінального судочинства, суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що позивач не просив про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Більше того, позивач прямо вказує на те, що подав позов за правилами цивільного судочинства, щоби отримати судове рішення, яке слугуватиме підставою для звернення з відповідною заявою до суду за правилами кримінального судочинства. 22. Тому, враховуючи предмет і підставу позову, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що заявлена позивачем вимога має розглядатися за правилами кримінального судочинства. 23. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі N 331/6927/16-ц). 24. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України). 25. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. 26. У касаційній скарзі позивач зазначив, що звернувся з позовом про визнання права, оскільки такий спосіб захисту передбачений у статті 16 ЦК України, зокрема, і для захисту цивільного права, гарантованого у частині другій статті 289 ЦК України. 27. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою подання позову про визнання права є усунення невизначеності щодо суб'єктивного цивільного права особи, а також створення сприятливих умов для здійснення нею цього права. Вимогу про визнання права можна заявити у випадках, коли цивільне право певної особи не визнається, оспорюється або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують належність їй відповідного права. 28. Стаття 289 ЦК України не гарантує права на умовно-дострокове звільнення засуджених. А тому його реалізація, зокрема захист шляхом визнання такого права, неможливі за правилами цивільного судочинства. 29. Крім того, за загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України). 30. Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб, зокрема всіх засуджених до довічного позбавлення волі, законодавство України не передбачає. А тому позовна вимога, спрямована на захист прав неперсоніфікованого кола осіб, не може розглядатися у суді. 31. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висловлювання "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), "справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовних вимог, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядатися судами (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 66 постанови від 21 листопада 2018 року у справі N 757/43355/16-ц, у пункті 59 постанови від 13 червня 2018 року у справі N 454/143/17-ц, у пункті 37 постанови від 13 березня 2019 року у справі N 331/6927/16-ц). 32. З огляду на наведене позов з вимогою про визнання за особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства. 33. ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" ("Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine") від 21 грудня 2010 року, заяви N 17160/06 та N 35548/06, § 33). 34. Відсутність юридичної можливості визнати за неперсоніфікованим колом осіб певне право є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, яка досягається гарантуванням юридичної можливості кожній особі звернутися до відповідного суду за захистом, насамперед, її власних прав та інтересів. 35. Доводи касаційної скарги щодо необхідності застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у рішеннях у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" ("Vinter and Others v. the United Kingdom", заяви N 66069/09, 130/10, 3896/10) та "Ласло Магяр проти Угорщини" ("Laszlo Magyar v. Hungary", заява N 73593/10), Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими. У вказаних справах ЄСПЛ не вирішував питання про те, чи може розглядатися у національному суді та за правилами якого саме судочинства позовна вимога про визнання за всіма особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення. 36. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 12 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Петухов проти України" ("Petukhov v. Ukraine", заява N 41216/13), яке поки що не набуло статусу остаточного. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав, що довічне позбавлення волі засудженого без гарантування йому права перегляду вироку в частині скорочення строку відбування такого покарання та перспективи можливого звільнення суперечить статті 3 Конвенції. Для вирішення цієї проблеми у разі набуття вказаним рішенням ЄСПЛ статусу остаточного держава повинна буде вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоби гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи ґрунтується їх тривале ув'язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоби дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачати, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці ЄСПЛ (§ 194). (1.2) Щодо клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції 37. 31 травня 2018 року позивач звернувся до Апеляційного суду міста Києва з апеляційною скаргою на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року, до якої долучив оригінал позову з додатками (а. с. 21-27). 38. Серед вказаних додатків позивач зазначив "заяву про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції на 1 арк. 2 прим. " і долучив до позову примірник цієї заяви від 5 березня 2018 року (а. с. 34). 39. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що позивач адресував заяву від 5 березня 2018 року про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції Печерському районному суду м. Києва, який цю заяву не розглянув, оскільки відмовив у відкритті провадження. А клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції від 27 червня 2018 року, з яким, як стверджує позивач у касаційній скарзі, він звертався до апеляційного суду, у матеріалах справи відсутнє. 40. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права та пункту 1 статті 6 Конвенції через ігнорування клопотання позивача про участь у розгляді справи в режимі відеоконференції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 41. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 42. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини (частини перша, друга та четверта статті 412 ЦПК України). 43. З огляду на оцінку доводів позивача і висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ці рішення залишити без змін. (3) Висновки щодо застосування норм права 44. За загальним правилом право на звернення до суду за захистом особа має у разі порушення, невизнання або оспорювання її власних прав, свобод чи інтересів (стаття 15, частина перша статті 16 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України). 45. Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб законодавство України не передбачає. А тому позовна вимога, спрямована на захист прав неперсоніфікованого кола осіб, не може розглядатися у суді. У разі заявлення такої вимоги суд залежно від стадії цивільного процесу застосовує пункт 1 частини першої статті 186 або пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою, другою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. 2. Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2019 року м. Київ Справа N 398/4017/18 Провадження N 14-215цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_10 на ухвалу Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 7 листопада 2018 року (у складі судді Нероди Л.М.) та постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 січня 2019 року (у складі суддів Дьомич Л.М., Єгорової С.М., Карпенка О.Л.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_10 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа - Світловодський міськрайонний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (далі - Світловодський ВДРАЦС), ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2018 року ОСОБА_10 звернулась до суду із зазначеною заявою, в якій просила: - встановити юридичні факти про те, що вона - ОСОБА_10, її мати - ОСОБА_13, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, її баба - ОСОБА_14, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, її тітка - ОСОБА_15, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, належать до єврейської національності; - встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження ОСОБА_10 від 15 липня 1949 року N 99 в частині вказівки національності її матері ОСОБА_13 "українка" замість "єврейка" та зобов'язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі "національність" ОСОБА_13 "єврейка" замість "українка"; - встановити факт неправильності актового запису у свідоцтві про народження ОСОБА_13 (матері заявниці) від 18 травня 1951 року N 238 в частині вказівки національності ОСОБА_14 (баби заявниці) "українка" замість "єврейка" та зобов'язати Світловодський ВДРАЦС внести зміни до цього актового запису шляхом визначення у графі "національність" ОСОБА_14 "єврейка" замість "українка"; - становити порядок виконання ухваленого у цій справі судового рішення, відповідно до якого воно є підставою для внесення змін до зазначених актових записів щодо національності ОСОБА_13 та ОСОБА_14 шляхом зміни зазначеної національності "українка" на "єврейка". Ухвалою Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 7 листопада 2018 року у відкритті провадження за цією заявою відмовлено. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що встановлення факту про належність особи до певної національності не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 11 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_10 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не передбачають можливості розгляду в порядку окремого провадження заяв про встановлення факту належності особи до певної національності, встановлення неправильності в актовому записі про народження та зобов'язання внести зміни до актових записів щодо національності особи - такі заяви підлягають розгляду в позовному провадженні. Заявниця не позбавлена права звернутися до органів державної реєстрації актів цивільного стану (далі - ДРАЦС) як суб'єкта владних повноважень з метою внесення змін до актового запису про народження у частині національності, а у випадку відмови - оскаржити такі дії в суді в порядку адміністративного судочинства. У касаційній скарзі ОСОБА_10 просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що в її заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, немає вимоги про вирішення публічно-правового спору. Без належного з'ясування обставин справи висновок судів попередніх інстанцій про неможливість розгляду її заяви в порядку цивільного судочинства на стадії відкриття провадження є передчасним. Суди фактично позбавили заявницю права встановити факт національної належності, оскільки іншого порядоку вирішення такого питання законом не передбачено. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 3 квітня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. У цій справі ОСОБА_10 звернулася із заявою про встановлення факту належності заявниці, її матері, баби та тітки до певної національності, посилаючись на помилковість таких відомостей, зазначених в актових записах про народження заявниці та її матері, що є, на думку ОСОБА_10, підставою для внесення змін до цих актових записів щодо національності матері та баби. Обґрунтовуючи заяву, ОСОБА_10 вказала на відсутність первинних документів для внесення змін до актових записів цивільного стану і необхідність установлення обставин, що підтверджують її вимоги. При цьому рішення, дії чи бездіяльність органу ДРАЦС щодо внесення змін до актових записів цивільного стану заявниця не оскаржує. З огляду на викладене справа не містить ознак публічно-правового спору, а вимоги про зобов'язання органу ДРАЦС внести зміни до актових записів щодо національності матері та баби заявниці є похідними від її вимог установити певні обставини і неправильність відомостей, що містяться у таких записах. Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі N 807/45/17 (провадження N 11?927апп18) за позовом фізичної особи до органу ДРАЦС про зобов'язання внести зміни до актового запису про його народження, зазначивши в графі національності його батька "поляк" замість "українець". Разом з тим актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 49 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України). Актом цивільного стану є, зокрема, народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо (частина друга статті 49 ЦК України). Аналогічні за змістом приписи закріплені у статті 2 Закону України від 1 липня 2010 року N 2398-VI "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" (далі - Закон N 2398-VI). Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом ДРАЦС за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган ДРАЦС складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку (частина перша статті 22 Закону N 2398-VI). Наказом Міністерства юстиції України 12 січня 2011 року N 96/5 затверджено Правила внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання (далі - Правила), за змістом пунктів 1.1, 1.5 яких внесення змін до актових записів цивільного стану, які складено органами ДРАЦС України, проводиться за заявами громадян відділами ДРАЦС у випадках, передбачених чинним законодавством. Підставами для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану та рішення, у яких зазначено про внесення конкретних змін в актові записи цивільного стану; постанова адміністративного суду (підпункти 2.13.1, 2.13.2 пункту 2.13 Правил). Таким чином, органи ДРАЦС за заявою громадян можуть вносити зміни до актових записів на підставі рішень суду, якими встановлено неправильність таких записів та зазначено про внесення до них конкретних змін. Відповідно до частин першої та другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. У частині першій статті 315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення). Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України 31 грудня 1991 року N 24 "Про порядок зміни громадянами України національності" від, відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року N 70/99. Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України "Про національні меншини в Україні". Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Згідно зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки. Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні. Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року N 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв'язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу, та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про ДРАЦС повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону "Про національні меншини в Україні". Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі, що її посвідчує, чи в актових записах громадянського стану створила б перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила б таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв'язку з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності. Щодо посилань у заяві ОСОБА_10 на роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 N 12 "Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану", відповідно до яких питання щодо встановлення неправильності в актовому записі про народження, зокрема щодо доповнення відомостей про національність та громадянство батьків, суд вирішує на підставі письмових (архівних матеріалів, відомостей, які містяться в паспорті, інших посвідчень тощо) та інших доказів, що з достовірністю підтверджують заявлену вимогу, слід зазначити таке. Вимоги пункту 7 цієї постанови, за якими при розгляді справ про встановлення неправильності в актовому записі про народження суди мають враховувати, що він, зокрема, повинен містити відомості про національність і громадянство батьків, а якщо їх не було внесено - актовий запис має бути доповнено, - відповідали законодавству України станом на час прийняття зазначеної постанови. Проте ці роз'яснення не відповідають чинному законодавству України, яким зазначення національності особи в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС не передбачено. Оскільки зазначена постанова була прийнята понад 20 років тому, тобто до прийняття Конституції України та чинних ЦК України, Сімейного кодексу України, ЦПК та КАС України, то надані в ній роз'яснення не відповідають чинному законодавству України і не можуть братися до уваги. З урахуванням наведеного оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням правил предметної та суб'єктної юрисдикції, а касаційна скарга ОСОБА_10 - залишенню без задоволення. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_10 залишити без задоволення. Ухвалу Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 7 листопада 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 січня 2019 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 638/20000/16-ц Провадження N 14-2цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач ОСОБА_13, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Суперфін Борис Михайлович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року у складі судді Штих Т.В. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Кругової С.С., Пилипчук Н.П., Піддубного Р.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_13 до ТОВ "Кей-Колект", приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про скасування державної реєстрації, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2016 року ОСОБА_13 звернуласядо суду з позовом, у якому просила: скасувати рішення приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про державну реєстрацію речових прав; внести запис про скасування державної реєстрації речових прав за ТОВ "Кей-Колект"; відновити за нею запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 19 жовтня 2006 року ОСОБА_13 та Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), уклали договір іпотеки нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1, на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. Того ж дня приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харченко І.А. вніс запис про реєстрацію обтяжень - заборону на вказане нерухоме майно на підставі договору іпотеки. Позивачка згодом дізналася, що 09 липня 2015 року приватний нотаріус Суперфін Б.М. здійснив державну реєстрацію прав та обтяжень на зазначену квартиру, про що вніс відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Внаслідок такої державної реєстрації право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ "Кей-Колект". На думку позивачки, зазначена державна реєстрація речових прав є незаконною, оскільки договорів іпотеки щодо вказаного нерухомого майна з ТОВ "Кей-Колект" вона не укладала, тому у приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. не було законних підстав для проведення державної реєстрації. Договір іпотеки, укладений з АКІБ "УкрСиббанк", не містить умов та порядку переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи. Окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя позивачка не укладала та письмових вимог від іпотекодержателя про виконання порушеного зобов'язання ОСОБА_13 не отримувала. Державну реєстрацію права власності здійснено без всіх необхідних, передбачених законодавством документів, зокрема, без звіту про оцінку предмета іпотеки та не перевірено документи, що підтверджують повноваження заявника на звернення із заявою про проведення державної реєстрації, а також документи щодо кредитної заборгованості. Крім того, згідно з пунктом 2 частини першої статті 24 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), якщо об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав, це є підставою для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, тому у приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. були відсутні підстави здійснювати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, яке розташоване у м. Харкові. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року позов ОСОБА_13 задоволено. Скасовано рішення приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 09 липня 2015 року, про реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру АДРЕСА_1 із внесенням запису про скасування державної реєстрації речових прав та відновленням запису про реєстрацію права власності ОСОБА_13 на вказану квартиру. Заочне рішення мотивовано тим, що ТОВ "Кей-Колект" не є стороною договору іпотеки від 19 жовтня 2006 року, зазначеного нотаріусом як підставу прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-Колект". Будь-яких інших відомостей, які б свідчили про наявність підстав для виникнення і реєстрації за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру, державним реєстратором до реєстру внесено не було, що є порушенням вимог законодавства. Крім того, відповідач ТОВ "Кей-Колект" не надав доказів направлення на ім'я ОСОБА_13 та отримання нею вимоги про усунення порушення зобов'язання. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" відхилено, заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що відповідач не надав належних доказів переходу до ТОВ "Кей-Колект" прав вимоги до ОСОБА_13 Відомості про підстави переходу до ТОВ "Кей-Колект" прав вимоги до ОСОБА_13 відсутні і в державному реєстрі, де нотаріусом як підставу для реєстрації права власності за ТОВ "Кей-Колект" зазначено лише договір іпотеки, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_13 Також не надано доказів направлення й отримання ОСОБА_13 вимоги про усунення порушень. Крім того, спір не є публічно-правовим, оскільки випливає із договірних відносин, тому відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Кей-Колект" просило скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що спір є публічно-правовим, тому повинен вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, оскільки у спірних правовідносинах приватний нотаріус Суперфін Б.М. виступав як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, тобто як суб'єкт владних повноважень. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту не відповідає спірним правовідносинам, оскільки судовим рішенням про скасування рішення державного реєстратора припинено право власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно у спосіб, не передбачений законом. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 12 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Частиною другою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі органу влади чи органу місцевого самоврядування, не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. щодо реєстрації такого права за ТОВ "Кей-Колект". Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року (провадження N 14-275цс18), 07 листопада 2018 року (провадження N 11-961апп18), 12 грудня 2018 року (провадження N 14-486цс18 та N 14-511цс18), 23 січня 2019 року (провадження N 14-501цс18) та від 13 березня 2019 року (провадження N 14-56цс19). Отже, спори про визнання незаконними та скасування рішень нотаріусів, які діяли на виконання делегованих повноважень державного реєстратора, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно розглядаються за правилами цивільного судочинства, якщо такі спори стосуються захисту цивільного права, зокрема випливають з договірних відносин. Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір у порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивачки та відповідача ТОВ "Кей-Колект". Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди встановили, що 09 липня 2015 року приватний нотаріус Суперфін Б.М. вніс до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис N 10344764 про реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру АДРЕСА_1, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним N 22725266, з посиланням на договір іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449. За договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449, укладеним АКІБ "УкрСиббанк" як іпотекодержателем та ОСОБА_13 як іпотекодавцем, остання передала в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 2.13 вказаного договору іпотеки, у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 2.15 договору передбачено, що у разі застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, як способу задоволення вимог іпотекодержателя, право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, передбаченого пунктом 5.1 цього договору. Також суд вважав установленим, що хоч у пунктах 2.13 і 2.15 вказаного договору іпотеки і міститься посилання на інші пункти цього договору - 4.1 та 5.1, однак, як зазначив суд, і це підтверджується матеріалами справи, пункти 4.1 та 5.1 у договорі іпотеки відсутні. Суд вважав, що договір іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449 фактично не містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке б відповідало вимогам статей 35 - 37 Закону N 898-IV. Крім того, з тексту договору неможливо встановити чітко визначений спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, умови та порядок його застосування. Статтею 35 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Відповідно до статті 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Згідно з пунктом 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2013 року N 868, що був чиним на момент прийняття рішення про державну реєстрацію, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця. За приписами статті 19 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній на момент прийняття реєстратором оскаржуваного рішення) державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Таким чином, для реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, до державного реєстратора має звернутись належна особа-іпотекодержатель, та надати документи, які підтверджують: - наявність в договорі іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (або окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя); - направлення та вручення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень; - сплин 30-денного терміну з моменту отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень; - у разі переходу прав на нерухоме майно - документ, що підтверджує перехід. Позивачка заперечила факт отримання будь-яких вимог від АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", або ТОВ "Кей-Колект" стосовно виконання зобов'язань за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449. Відповідач ТОВ "Кей-Колект" не надав доказів на підтвердження факту направлення й отримання ОСОБА_13 вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки, хоч у силу наведених норм матеріального права іпотекодержатель зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважав доведеними та обґрунтованими позовні вимоги. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками апеляційного суду щодо недоведеності набуття ТОВ "Кей-Колект" права вимоги до ОСОБА_13 за договорами кредиту й іпотеки. Зокрема, апеляційний суд зробив висновок, що на підтвердження існування підстав для звернення до нотаріуса із заявою про реєстрацію переходу права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належала позивачці та була передана в іпотеку на забезпечення виконання основного зобов'язання, ТОВ "Кей-Колект" усупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не надало доказів переходу до нього прав вимоги до ОСОБА_13 за договорами кредиту та іпотеки. Однак цей висновок спростовується матеріалами справи. У справі на а. с. 132-137, т. 1 містяться додаткові пояснення ТОВ "Кей-Колект" до апеляційної скарги на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року, до яких додано, зокрема: - договір факторингу від 12 грудня 2011 року N 1, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 139-141); - виписка з додатку N 1 до договору факторингу від 12 грудня 2011 року N 1 (перелік первинних договорів) (т. 1, а. с. 141 - зворот); - договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року, укладений ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 142-143); - виписка з додатку N 1 до договору відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року (т. 1, а. с. 143-зворот); - акт приймання-передачі прав вимоги, складений 12 грудня 2011 року ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-Колект" (т. 1, а. с. 144); - інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 18 вересня 2017 року N 97638083 (т. 1, а. с. 145-148). У зазначеній довідці від 18 вересня 2017 року N 97638083 у розділі "Деталізована інформація про іпотеку" іпотекодержателем значиться ТОВ "Кей-Колект"; підстава виникнення іпотеки - договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року. Вказані матеріали залишилися поза увагою й відповідною правовою оцінкою апеляційного суду, що потягло помилкові висновки, однак вони й не впливають на результат розгляду справи. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. За таких обставин та з підстав, наведених норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини ухвали апеляційного суду висновок про недоведеність переходу до ТОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449. В іншій частині ухвала апеляційного суду, як і рішення суду першої інстанції, є законними та обгрунтованими, відсутні підстави для їх скасування, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 410, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" задовольнити частково. Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 березня 2017 року залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виключивши висновок про недоведеність переходу до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки від 19 жовтня 2006 року N 3449. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 820/2953/18 (К/9901/66058/18) Провадження N 11-15апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гроут" на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Сліденко А.В.) від 02 липня 2018 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Мінаєвої О.М., суддів Бартош Н.С., Макаренко Я.М.) від 11 жовтня 2018 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гроут" до Сумського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання протиправною та скасування вимоги, УСТАНОВИЛА: У квітні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Гроут" (далі - ТОВ "Гроут") звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило визнати протиправною та скасувати вимогу Сумського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Сумське відділення АМК; АМК відповідно) від 07 березня 2018 року N 02-10/390. Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 02 липня 2018 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2018 року, закрив провадження у цій справі, оскільки даний спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду у порядку господарського судочинства. 19 листопада 2018 року ТОВ "Гроут" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 02 липня 2018 року та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2018 року, оскільки вважає, що цей позов належить до адміністративної юрисдикції. На обґрунтування касаційної скарги ТОВ "Гроут" зазначило, що ним оскаржується не рішення Сумського відділення АМК, а вимога, у зв?язку з чим ст. 60 Закону України від 11 січня 2001 року N 2210-III "Про захист економічної конкуренції" (далі - Закон N 2210-III) не розповсюджується на ці правовідносини. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 07 березня 2018 року Сумське відділення АМК винесло вимогу N 02-10/390, якою зобов?язало ТОВ "Гроут" надати протягом 10 днів з дня отримання даної вимоги інформацію та копії документів у межах розгляду подання щодо наявності ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції в діях учасників процедури закупівлі з предметом: "Великовантажні мототранспортні засоби - ДК 021:2015:34140000-0 (сміттєвоз КО-431-05 на шасі НОМЕР_1 та автопідіймач ПМС-212-02 на шасі НОМЕР_2, проведеної Середино-Будською міською радою Сумської області). Не погодившись із зазначеною вимогою, ТОВ "Гроут" звернулося до адміністративного суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. (ч. 1 ст. 2 КАС України). Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адмін