Search the Community

Showing results for tags 'юрисдикция'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 734 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 7 квітня 2020 року м. Київ Справа № 743/534/16-ц Провадження № 14-689цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова Владислава Володимировича, третя особа - приватний нотаріус Ріпкинського районного нотаріального округу Мишко Марина Анатоліївна, про визнання зобов`язань за кредитним договором припиненими, визнання договору іпотеки припиненим у зв`язку з виконанням основного зобов`язання, стягнення надлишково сплачених коштів за кредитним договором, виключення записів з державних реєстрів та зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, ухвалене суддею Сташківом В. Б., та ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, постановлену у складі суддів Лакізи Г. П., Скрипки А. А., Харечко Л. К. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1.1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк», Банк), посилаючись на те, що 21 березня 2013 року між нею та Банком було укладено договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн. На забезпечення виконання умов кредитного договору між ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 . 1.2. Позивачка зазначила, що виконала умови кредитного договору у повному обсязі, заборгованість за кредитом погасила, проте відповідач відмовляється визнати належне виконання нею кредитного договору та зняти обтяження на предмет іпотеки. 1.3. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати правовідносини за кредитним договором припиненими у зв`язку з виконанням нею зобов`язань; стягнути з відповідача на її користь надлишково сплачені кошти у розмірі 5574 грн 29 коп.; визнати іпотеку припиненою; виключити з Державного реєстру іпотек і Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про обтяження зазначеного вище предмета іпотеки та зняти з них заборону щодо відчуження. 2. Короткий зміст судових рішень 2.1. Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано правовідносини за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк», такими, що припинені у зв`язку з виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за цим договором. Стягнуто з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 5574 грн 29 коп. надлишково сплачених коштів за договором кредиту, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк». Визнано припиненою іпотеку згідно з іпотечним договором, укладеним 21 березня 2013 року між ОСОБА_1 і ПАТ «Дельта Банк», у зв`язку з припиненням основного зобов`язання. Знято заборону відчуження з належних ОСОБА_1 на праві власності нежитлової будівлі магазину та земельної ділянки. Вирішено питання розподілу судових витрат. 2.2. Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 належним чином виконала взяті на себе за кредитним договором зобов`язання, сплатила кредитну заборгованість у повному обсязі та навіть сплатила на 5574 грн 29 коп. більше, ніж була зобов`язана за договором, що є підставою для визнання правовідносин за договором кредиту припиненими, стягнення надлишково сплачених коштів та визнання іпотеки припиненою. 2.3. Доводи відповідача про те, що спір у цій справі виник з приводу виконання кредитного договору на фінансування поточної діяльності позивача - фізичної особи - підприємця відхилено з тих підстав, що, уклавши кредитний договір, ОСОБА_1 стала споживачкою фінансових послуг Банку, тож на правовідносини щодо виконання та припинення кредитного договору поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів». 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. У червні 2017 року ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення у справі - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що спір виник між двома суб`єктами господарювання, ОСОБА_1 при укладенні договору іпотеки діяла як фізична особа - підприємець, відтак вимоги заявленого позову підлягають розгляду за правилами різного судочинства, зокрема, припинення зобов`язання за кредитним договором має розглядатися у порядку господарського судочинства, а припинення іпотеки - у порядку цивільного судочинства. 3.3. Крім того, заявник посилався на те, що з 3 березня 2015 року у ПАТ «Дельта Банк» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тому суди зобов`язані скасувати штрафні санкції, нараховані після цієї дати. 4. Рух справи в суді касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 4.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції. 4.3. Відповідно до п. п. 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції вказаного Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.4. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду. 4.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. 4.6. Ухвалу суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовано тим, що ПАТ «Дельта Банк» оскаржує рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року, зокрема, з підстав порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, вважаючи, що спірні правовідносини кредитування виникли між двома суб`єктами господарювання та підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. 4.7. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 4.8. 6 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного провадження. 5. Фактичні обставини справи 5.1. Суди встановили, що 21 березня 2013 року ОСОБА_1 та Банк уклали договір кредиту, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 101 тис. грн. 5.2. На забезпечення виконання умов кредитного договору ними того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку будівлю магазину загальною площею 121,3 кв. м та земельну ділянку площею 0,03 га, розташовані по АДРЕСА_1 . 5.3. Рішенням Ріпкинського районного суду від 30 листопада 2015 року, що було залишено без змін ухвалами апеляційного та касаційного судів і набрало законної сили, зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести перерахунок заборгованості за договором кредиту від 21 березня 2013 року шляхом переказу (перерахування) з розрахункового рахунку № НОМЕР_1 на рахунок № НОМЕР_2 , коштів у строки їх сплати: 2 березня, 6 квітня 2015 року та 5 травня 2015 року; визнано такими, що безпідставно нараховані ОСОБА_1 та скасовано: прострочену суму за кредитом у розмірі 3958 грн 43 коп.; суму заборгованості за відсотками у розмірі 5224 грн 20 коп.; суму пені за несвоєчасне повернення боргу у розмірі 1714 грн 60 коп.; 3% річних від суми простроченого боргу у розмірі 85 грн 73 коп.; пеню за несвоєчасне повернення відсотків у розмірі 1517 грн 51 коп.; 3% річних від суми прострочених відсотків у розмірі 76 грн 83 коп.; штраф у розмірі 16 160 грн, а всього 28 737 грн 27 коп.; визнано безпідставно нарахованими ОСОБА_1 та скасовано штраф за відсутність страхування життя позичальника у 2015 році в сумі 2020 грн.; визнано безпідставно збільшеними з 22 березня 2014 року, відсотки за користування кредитом до розміру 31,99 % та зобов`язано ПАТ «Дельта-Банк» провести відповідний перерахунок суми кредитного зобов`язання ОСОБА_1 5.4. Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 своєчасно виконувала взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, проте Банк безпідставно відмовився зараховувати сплачені у травні 2015 року кошти та зарахував їх лише 10 червня 2015 року, що потягло штучне створення заборгованості і нарахування штрафних санкцій. 6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 6.1. Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.2. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 6.3. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності. 6.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 6.5. За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 6.6. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 6.7. Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 6.8. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. 6.9. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 6.10. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, розглядаються господарськими судами. 6.11. Разом з тим за приписами частини другої статті 22 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) позивачами в господарському процесі є підприємства та організації, зазначені в статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. 6.12. Тож господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли: склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) за наявності між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; за наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; за відсутності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення зазначеного вище спору судом іншої юрисдикції. 6.13. Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 6.14. За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 6.15. Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець, зокрема, самостійно формує програму діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, що виробляється, залучає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлює ціни на продукцію та послуги відповідно до закону (стаття 44 ГК України). 6.16. За частиною першою статті 333 ГК України фінанси суб`єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку; кредитування суб`єктів господарювання врегульовано, крім положень ЦК України, також спеціальною нормою - статтею 346 ГК України. 6.17. Тож залучення суб`єктом господарювання за кредитним договором коштів для фінансування власної поточної діяльності є складовою частиною господарської діяльності, здійснюваної з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, а правовідносини, що виникають у зв`язку з укладенням, виконанням та припиненням такого договору, - господарськими. 6.18. Правові основи для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України станом на час вирішення спору були визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у відповідній редакції. 6.19. У силу пунктів 5 та 7 статті 1 наведеного вище Закону операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів є фінансовою послугою, а учасниками ринку фінансових послуг є, зокрема, споживачі фінансових послуг. 6.20. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вжите у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на час вирішення спору) поняття споживача фінансових послуг було застосовним саме для регулювання правовідносин, передбачених цим Законом, не розмежовувало суб`єктний склад споживачів фінансових послуг (фізичні чи юридичні особи), мети отримання таких послуг (для особистих потреб чи для забезпечення покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку), а тому не може бути безпосередньо ототожнено з поняттям споживача у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». 6.21.Разом з тим за пунктом 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у значенні цього Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. 6.22. Відтак на правовідносини між позивачем та відповідачем щодо укладення, виконання та припинення спірного кредитного договору не поширюються норми Закону України «Про захист прав споживачів», а відповідні висновки суду апеляційної інстанції є помилковими. 6.23. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України). 6.24. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). 6.25. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону України «Про іпотеку»). 6.26. За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи позивач як боржник за кредитним договором, укладеним для забезпечення його поточної діяльності, також уклав договір іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань за таким договором, тобто узгодив інший спосіб виконання ним своїх зобов`язань за господарським договором. 6.27. Спір про виконання позичальником - фізичною особою - підприємцем господарського кредитного договору, господарське зобов`язання за яким забезпечене іпотекою комерційної нерухомості такого позичальника належить до юрисдикції господарських судів. 6.28. Як уже зазначалося вище, у справі, яка переглядається, позивачка просила визнати припиненими зобов`язання за укладеними нею кредитним договором та іпотекою. При цьому в кредитному договорі відображено статус позивачки як фізичної особи - підприємця, а договір іпотеки містить вказівку про підписання його фізичною особою, не зазначаючи про статус іпотекодавця як суб`єкта господарювання. 6.29. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 6.30. Статтями 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин. 6.31. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 6.32. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізичної особи - підприємця сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 6.33. Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 6.34. Набуття статусу фізичної особи - підприємця не означає, що всі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно. 6.35. Водночас лише та обставина, що фізична особа - підприємець не відобразила наявність у неї такого статусу в тексті укладеного договору, не змінює характеру набутих нею прав та обов`язків як таких, що виникли з господарських правовідносин, якщо такі правовідносини мають ознаки здійснення їх у межах господарської діяльності. 6.36. Відтак висновки судів попередніх інстанцій про розгляд справи судом загальної юрисдикції не відповідають наведеним вище нормам процесуального права, а отже, й оскаржувані судові рішення є такими, що постановлені з порушенням норм процесуального права. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 7.2. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 7.3. Згідно з частиною другою статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 7.4. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково. Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 15 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 15 травня 2017 року скасувати. Провадження у справі № 743/534/16-ц закрити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців Н. П. Лященко Д.А. Гудима О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О.М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180559
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року м . Київ Справа № 826/7244/18 Провадження № 11-827апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року (суддя Шрамко Ю. Т.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року (судді Парінов А. Б., Беспалов О. О., Губська О. А.) у справі № 826/7244/18 за позовом Пеліхоса Євгена Миколайовича до ГПУ про визнання бездіяльності протиправною й зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У травні 2018 року Пеліхос Є. М. звернувся до суду з позовом до ГПУ, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації адвоката Пеліхоса Є. М. від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 ; - зобов`язати ГПУ надати запитувану інформацію, а саме: чи провадиться відповідачем (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) є ОСОБА_2 і яких саме кримінальних проваджень, їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями Кримінального кодексу України (далі - КК України). 2. Позов мотивовано протиправною, на думку позивача, бездіяльністю відповідача щодо ненадання запитуваної в порядку Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) інформації, що суперечить вимогам Конституції України та Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII «Про інформацію» (далі - Закон № 2657-XII). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 21 грудня 2018 року адміністративний позов задовольнив. 4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 11 березня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ГПУ безпідставно не надала позивачу запитувану в адвокатських запитах інформацію. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір має публічно-правовий характер, а оскаржувана бездіяльність не є такою, яка вчинена у тому чи іншому кримінальному провадженні, та не належить до визначеного статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) переліку рішень, дій чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ГПУ в касаційній скарзі зазначила, що судові рішення підлягають скасуванню у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права. 7. На думкуГПУ, оскільки запитувана в адвокатських запитах інформація створюється в результаті розслідування кримінальних проваджень, то відповідно спірні правовідносини, що виникли між сторонами у справі, є кримінально-процесуальними. 8. Отже, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі та дійшли помилкового висновку про те, що цей спір має публічно-правовий характер. 9. На підставі викладеного ГПУ просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Пеліхос Є. М. зазначив, що вважає скаргу ГПУ невмотивованою та безпідставною. 11. На думку Пеліхоса Є. М. , твердження ГПУ з приводу того, що цей спір не може розглядатися в судах адміністративної юрисдикції, а такі дії треба оскаржувати в порядку, визначеному КПК України, не відповідають об`єктивній, логічній та юридичній дійсності, тому відповідно не заслуговують на увагу. 12. Позивач вважає, що суди попередніх інстанцій цілком правильно, повно й об`єктивно дослідили докази та матеріали справи, та постановили справедливі й законні рішення. 13. У зв`язку з викладеним Пеліхос Є. М. просить касаційну скаргу ГПУ залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух касаційної скарги 14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 15 травня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 08 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені матеріалами справи 16. Позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювалося стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювалося, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 17. ГПУ листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 18. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 19. ГПУ листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 20. Вважаючипротиправною бездіяльність ГПУ щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 22. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 23. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 24. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 25. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 28. Як установлено матеріалами справи, Пеліхос Є. М. звернувся до адміністративного суду з позовом до ГПУ про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо належного розгляду адвокатських запитів про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1, від 02 квітня 2018 року № 0204/1 в інтересах ОСОБА_2 та зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію. 29. Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає цей спір розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто чи пов`язаний з виконанням відповідачем публічно-владних управлінських функцій, та чи не має цей спір вирішуватися в порядку кримінального судочинства. 30. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта. 31. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24-25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17(пункти 18-19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16-17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17). 32. Прокуратура становить єдину систему державних органів, які від імені України в порядку, передбаченому Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), здійснюють встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Правову природу і завдання зазначеного органу визначено у статті 1 цього Закону. 33. Однією із засад діяльності прокуратури згідно з пунктом 9 частини першої статті 3 Закону 1697-VII є прозорість, що включає надання на запити інформації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання. 34. Згідно з абзацом другим частини другої статті 11 Закону № 2657-XII кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. 35. На підставі пункту 1 частини першої статті 20 Закону № 5076-VI під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема, звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб). 36. В абзаці першому частини першої статті 24 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатський запит - письмове звернення адвоката до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань про надання інформації, копій документів, необхідних адвокату для надання правової допомоги клієнту. 37. Наведеним критеріям відповідають відомості про можливу протиправну діяльність особи, одержані органом досудового слідства у порядку реалізації своєї правоохоронної функції, задокументовані і внесені до ЄРДР. 38. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон № 2939-VI) розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. 39. Отже, ГПУ як державний орган і суб`єкт владних повноважень є розпорядником такої інформації. 40. Розглядаючи запит адвоката про надання інформації про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , ГПУ виступає представником влади, здійснює свої визначені законом повноваження і в порядку їх реалізації вирішує питання, що впливають на права та обов`язки суб`єкта звернення. 41. Таким чином, пов`язані з розглядом відповідного запиту дії або бездіяльність ГПУ випливають зі здійснення публічно-владної управлінської функції. При цьому чинним законодавством не встановлено винятків, які б давали підстави для протилежного висновку щодо правової природи зазначених дій або бездіяльності, а тому спори за скаргами на них є публічно-правовими. 42. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 43. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності ненадання ГПУ запитуваної позивачем інформації, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 44. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 45. Згідно із частиною другою статті 24 Закону № 5076-VI орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься інформація з обмеженим доступом. У разі якщо адвокатський запит стосується надання значного обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк розгляду адвокатського запиту може бути продовжено до двадцяти робочих днів з обґрунтуванням причин такого продовження, про що адвокату письмово повідомляється не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання адвокатського запиту. У разі якщо задоволення адвокатського запиту передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як десять сторінок, адвокат зобов`язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк. Розмір таких витрат не може перевищувати граничні норми витрат на копіювання та друк, встановлені Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону№ 2939-VI. 46. Отже, орган державної влади, якому направлено адвокатський запит, зобов`язаний не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію. 47. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач звернувся до управління організаційного забезпечення Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційно-аналітичної роботи ГПУ з адвокатським запитом від 12 березня 2018 року № 1203/1, у якому просив надати відомості про те, чи провадиться ГПУ (структурними підрозділами, територіальними органами прокуратури) досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, та кримінальних провадженнях, у яких учасником (стороною) є ОСОБА_2 , а в разі якщо провадиться, то повідомити: повний перелік кримінальних проваджень та коли саме, за яким номером, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до ЄРДР; яким саме учасником (стороною) та яких саме кримінальних проваджень є ОСОБА_2 , їх номер (номери); чи здійснювались стосовно ОСОБА_2 повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень і якщо здійснювались, то коли, у яких кримінальних провадженнях та за якими статтями КК України. 48. Разом із цим листом від 21 березня 2018 року № 14/2/1-34275-15 ГПУ надала відповідь на вищевказаний адвокатський запит, у якій, посилаючись на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI, зазначила, що при виникненні необхідності в отриманні інформації чи документів у зв`язку з наданням правової допомоги сторонам чи учасникам кримінального провадження позивач має право звернутися у межах та спосіб, передбачених КПК України. 49. 03 квітня 2018 року Пеліхос Є. М. повторно звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 02 квітня 2018 року № 0204/1, у якому просив надати таку ж інформацію, як і в попередньо вказаному запиті. 50. Листом від 06 квітня 2018 року № 14/2/1-30385-14 ГПУ надала відповідь на адвокатський запит позивача від 02 квітня 2018 року № 0204/1, аналогічну за змістом попередній відповіді. 51. Таким чином, ГПУ не надала позивачу запитуваної ним інформації. При цьому з наданих відповідей не вбачається, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 52. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим посилання відповідача як на підставу для відмови в наданні позивачу запитуваної ним інформації на абзац четвертий частини першої статті 24 Закону № 5076-VI без зазначення про те, що ГПУ стосовно ОСОБА_2 провадиться досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень. 53. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ГПУ необґрунтовано відмовила позивачу в наданні запитуваної ним в адвокатських запитах інформації, а саме щодо переліку кримінальних проваджень, за якими до ЄРДР внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 кримінальних правопорушень, а також стосовно дат, номерів, обставин та кваліфікації внесених відомостей до ЄРДР. 54. Щодо позовних вимог Пеліхоса Є. М. про надання йому іншої запитуваної ним інформації Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 55. Відповідно до частини першої статті 6 Закону № 2939-VI інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. 56. Згідно із частиною сьомою цієї статті обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. 57. Частиною першою статті 8 Закону № 2939-VI визначено, що таємною інформацією є інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю. 58. Пунктом 5 частини першої статті 3 КПК України встановлено, що досудовим розслідуванням є стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. 59. У частині другій статті 214 КПК України, зокрема, передбачено, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. 60. Таким чином, інформацією, яка містить таємницю досудового розслідування, є та, яку було створено або одержано відповідачем у кримінальному провадженні після внесення до ЄРДР відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Доступ до такої інформації мають учасники кримінального провадження та інші особи. 61. Так, КПК України регламентує спеціальний порядок доступу (ознайомлення) учасників кримінального провадження з інформацією, створеною (одержаною) у ході досудового розслідування та судового провадження відповідної кримінальної справи. А тому доступ учасників кримінального провадження, до яких належить, зокрема, адвокат, до інформації, створеної (одержаної) у ході досудового розслідування, забезпечується в порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. 62. Інші особи, які не є учасниками кримінального провадження, можуть реалізувати своє право на отримання відповідної інформації за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 222 КПК України. 63. Отже, інша частина запитуваної інформації, яку просив надати позивач, є наслідком проведення досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні та містить таємницю досудового розслідування, отримати яку позивач як адвокат може виключно в порядку, визначеному КПК України. 64. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М. у повному обсязі є помилковими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 65. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 66. За правилами частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 67. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права при ухваленні судових рішень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги ГПУ, скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог Пеліхоса Є. М . Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2019 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Пеліхоса Євгена Миколайовича задовольнити частково. 4. Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо неналежного розгляду адвокатських запитів Пеліхоса Євгена Миколайовича в інтересах ОСОБА_2 про надання інформації від 12 березня 2018 року № 1203/1 та від 02 квітня 2018 року № 0204/1. 5. Зобов`язати Генеральну прокуратуру України надати вичерпні відомості про повний перелік кримінальних проваджень, за якими до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , кримінальних правопорушень, а також коли саме, за якими номерами, щодо яких обставин та за якою кваліфікацією внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. 6. В іншій частині відмовити Пеліхосу Євгену Миколайовичу в задоволенні позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180564
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2020 року м. Київ Справа № 925/1196/18 Провадження № 12-153гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області (далі - ГУ ДФСУ) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 червня 2019 року (судді Коротун О. М., Пономаренко Є. Ю., Смірнова Л. Г.) та рішення Господарського суду Черкаської області від 12 лютого 2019 року (суддя Чевгуз О. В.) у справі № 925/1196/18 за позовом фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) Понуровського Юрія Олексійовича до ГУ ДФСУ та Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про стягнення збитків у сумі 364 681, 68 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2018 року ФОП Понуровський Ю. О. звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до ГУ ДФСУ, Державної податкової інспекції у м. Черкасах Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі - ДПІ), правонаступником якої є ГУ ДФСУ, та ДКСУ про стягнення з Державного бюджету України коштів на відшкодування шкоди в загальному розмірі 364 681,68 грн, з яких 215 792,00 грн - матеріальної шкоди (збитків), 48 889,68 грн - упущеної вигоди, 100 000,00 грн - моральної шкоди. 1.2. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що із січня по червень 2017 року ДПІ, незважаючи на наявність чинного договору про визнання електронних документів, безпідставно припинила реєстрацію податкових накладних, що подавалися позивачем, у зв`язку із чим останній був фактично позбавлений можливості здійснювати свою підприємницьку діяльність упродовж зазначеного періоду; як наслідок таких протиправних дій він як суб`єкт підприємницької діяльності поніс втрати майнового характеру (збитки), а саме: 200 000 грн пені та 3 992 грн судового збору, стягнутих з позивача за рішенням господарського суду у зв`язку з невиконанням своїх зобов`язань за договором поставки; 11 800 грн втрат на юридичні послуги, понесених у зв`язку з необхідністю захисту прав, честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні. 1.3. Також, ураховуючи вимушене призупинення підприємницької діяльності, позивач просив стягнути на його користь неодержаний прибуток (втрачена вигода), що розрахований з урахуванням прибутку, отриманого позивачем за попередній звітній період, а також матеріальну компенсацію моральної шкоди, оскільки позивач зазнав моральних страждань у зв`язку з приниженням його честі та гідності, погіршенням ділової репутації, що, як наслідок, спричинило також і погіршення здоров`я останнього. 1.4. Позивач посилався на приписи статей 16, 22, 1166, 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 47 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 5, 21 Податкового кодексу України. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням від 12 лютого 2019 року у справі № 925/1196/18 Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково, стягнув з ДПІ на користь позивача 203 992 грн збитків, 50 000 грн відшкодування моральної шкоди та в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 3 809,88 грн; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. 2.2. Рішення обґрунтовано тим, що протиправність дій службових осіб ДПІ щодо зупинення реєстрації електронних документів позивача було встановлено постановою Черкаського окружного адміністративного суду, що набрала законної сили, причинний зв`язок та наслідки у вигляді понесених збитків у розмірі 203 992 грн доведено позивачем належним чином. 2.3. Щодо заявленої моральної шкоди суд першої інстанції виходив з того, що оскільки внаслідок протиправних дій ДПІ позивач поніс реальні збитки, був певний час незаконно позбавлений права на ведення своєї підприємницької діяльності, що, за твердженням позивача, негативно вплинуло на стан його здоров`я (підтверджується листами непрацездатності, які містяться в матеріалах справи), а також негативно вплинуло на його ділову репутацію, то позивач має право на відшкодування моральної шкоди. Проте, керуючись засадами розумності та виваженості, суд дійшов висновку про зменшення розміру заявленої до стягнення моральної шкоди - до 50 000, 00 грн. 2.4. У частині заявлених до стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди суд першої інстанції виходив з того, що позивачем здійснено розрахунок суми такої шкоди, виходячи з його доходів, отриманих за четвертий квартал 2016 року, тобто вказана сума розрахована виключно на припущеннях позивача про можливість отримання такого самого доходу за перший та другий квартали 2017 року. Жодних доказів на підтвердження вказаного розміру шкоди не подано. Суд указав, що наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення, тому дійшов висновку, що підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення шкоди у вигляді упущеної вигоди немає. 2.5. Щодо відшкодування витрат позивача на правову допомогу суд зазначив, що заявлені позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню, виходячи з того, що витрати на правничу допомогу позивачем були здійснені в рамках кримінального провадження. Питання відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених потерпілою стороною в кримінальному провадженні, вирішується під час ухвалення вироку, що ніяк не стосується розгляду цієї справи. 2.6. Постановою від 26 червня 2019 року Північний апеляційний господарський суд перевірене судове рішення залишив без змін. 3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог; надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У липні 2019 року ГУ ДФСУ звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій (з урахуванням доповнення до скарги від 15 серпня 2019 року та касаційної скарги, поданої на виконання ухвали від 8 серпня 2019 року) просило рішення та постанову скасувати, провадження у справі закрити. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ГУ ДФСУ вказувало на те, що судами не встановлено, а наявними в матеріалах справи судовими рішеннями не підтверджено, що позивач поніс витрати у вигляді збитків, пов`язаних з відновленням свого порушеного права на суму 203 992,00 грн саме внаслідок протиправних дій ДПІ, як і не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між діями контролюючого органу та невиконанням позивачем умов договору поставки. 3.3. Також скаржник указав, що судами попередніх інстанцій належним чином не з`ясовано та не обґрунтовано, чим підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та із чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. 3.4. Серед іншого в доповненнях до касаційної скарги скаржник зазначив, що стороною у справі є фізична особа та суб`єкт владних повноважень, які не пов`язані господарськими відносинами, а предметом спору є стягнення збитків та моральної шкоди, завданої протиправними діями контролюючого органу. Скаржник послався на частину першу статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначена юрисдикція адміністративних судів, та просив закрити провадження у справі на підставі приписів пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 2 вересня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ ДФСУ та передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду за приписами частини шостої статті 302 ГПК України. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що оскільки ГУ ДФСУ оскаржує судові рішення з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає направленню до Великої Палати Верховного Суду. 3.6. Ухвалою від 17 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 925/1196/18 разом із згаданою касаційною скаргою та призначила розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу ФОП Понуровський Ю. О. просив судові рішення у справі залишити без змін, зазначав, що доводи скаржника про порушення судами правил предметної юрисдикції є безпідставними, оскільки за змістом статті 20 ГПК України спір у цій справі підвідомчий господарським судам; разом з тим інші доводи, наведені скаржником, були розглянуті та обґрунтовано відхилені судами попередніх інстанцій. 5. Фактичні обставини справи, установлені судами 5.1. Із жовтня 2016 року між позивачем та ДПІ було укладено договір № 031020161 про визнання електронних документів, предметом якого є визнання податкових документів, поданих платником податків в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису до органів ДФС засобами телекомунікаційного зв`язку або на електронних носіях як оригіналу. 5.2. Із січня 2017 року позивач подав до ДПІ податкові накладні: № 12 від 21 грудня 2016 року, № 13 від 29 грудня 2016 року та № 14 від 29 грудня 2016 року, проте вказані податкові накладні прийняті та зареєстровані не були. 5.3. Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року у справі № 823/139/17 за позовом ФОП Понуровського Ю. О. до ДПІ у м. Черкасах про визнання протиправними та зобов`язання вчинити дії адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії службових осіб ДПІ щодо зупинення реєстрації електронних документів ФОП Понуровського Ю. О. Зобов`язано ДПІ зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних податкові накладні, виписані ФОП Понуровським Ю. О. та визнати їх такими, що подані датою (операційним днем) та часом фактичного отримання податковим органом засобами електронного зв`язку для реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних 3 січня 2017 року. Зобов`язано ДПІ поновити для ФОП Понуровського Ю. О. визнання податкових документів, поданих платником податків в електронному вигляді із застосуванням електронного цифрового підпису до органів ДФС як оригіналу. 5.4. На період із 3 січня 2017 року по 18 червня 2017 року ДПІ заблокувала прийняття та реєстрацію в Єдиному реєстрі податкових накладних, поданих позивачем. 5.5. Як зазначав позивач, незважаючи на наявне рішення суду, із 3 січня 2017 року по 18 червня 2017 року через протиправні дії службових осіб ДПІ він не мав можливості подавати для реєстрації електронні документи, зокрема податкові накладні в Єдиному реєстрі податкових накладних, у зв`язку із чим зазнав прямих збитків у розмірі 215792,00 грн, які полягають у зазначеному нижче. 5.6. 17 жовтня 2016 року між Публічним акціонерним товариством «Управління Механізації Будівництва-23» (код ЄДРПОУ 04715606) та позивачем було укладено договір поставки №17/10. Відповідно до умов цього договору на кожну партію поставленого товару продавець (позивач у цій справі) зобов`язаний оформити та зареєструвати у строки та в порядку, встановлені чинним законодавством, податкову накладну. Товар вважається належним чином поставленим продавцем і прийнятий покупцем за кількістю та якістю у випадку підписання документів, зазначених у п. 2.1.1 вказаного договору та реєстрації продавцем у строки та порядку, встановленому чинним законодавством, податкової накладної щодо поставленого товару. Право власності на товар переходить від покупця до продавця в момент отримання товару за видатковою накладною. 5.7. На виконання умов договору поставки позивач поставляв товар покупцю. Проте в період із 03 січня 2017 року по 18 червня 2017 року позивач умови договору поставки в частині оформлення та реєстрації належним чином податкових накладних виконувати не зміг, оскільки ДПІ заблокувала прийняття та реєстрацію в Єдиному реєстрі податкових накладних, поданих позивачем. 5.8. Оскільки в договорі поставки сторони передбачили відповідальність за таке порушення, а саме п. 7.3 вказаного договору, відповідно до якого в разі порушення строків поставки продавець сплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми за непоставлений товар за кожен день прострочення поставки, то ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» звернулося до господарського суду з позовом до ФОП Понуровського Ю. О. про стягнення пені за поставку товару без реєстрації податкових накладних. 5.9. Рішенням від 14 листопада 2017 року у справі № 925/1308/17 Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково, стягнув з ФОП Понуровського Ю. О. на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» 200 000,00 грн пені та 3 992,00 грн судового збору. 5.10. На виконання рішення суду у справі № 925/1308/17 позивач перерахував на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» 200 000,00 грн пені та 3992,00 грн судового збору, що підтверджується копіями платіжних доручень, наявними в матеріалах справи. 5.11. Оскільки вказані штрафні санкції та судовий збір за рішенням господарського суду стягнуто внаслідок неправомірних дій службових осіб ДПІ, то, на думку позивача, прямі збитки в сумі 203 992,00 грн мають бути відшкодовані за рахунок коштів державного бюджету. 5.12. Крім того, позивач заявив до стягнення 11 800,00 грн збитків, понесених ним у зв`язку з необхідністю отримання юридичних послуг, якими він користувався для захисту своїх прав на захист честі та гідності, а також ділової репутації у кримінальному провадженні № 42017250000000078, а також 48 889,68 грн неотриманого доходу (упущеної вигоди), яку позивач розраховував отримати за здійснення своєї підприємницької діяльності в першому та другому кварталі 2017 року, яка була призупинена в результаті протиправних дій службових осіб ДПІ. 5.13. Серед іншого, оскільки внаслідок протиправних дій ДПІ позивач поніс реальні збитки, був певний час незаконно позбавлений права на ведення своєї підприємницької діяльності, що, за його твердженням, негативно вплинуло на стан його здоров`я (підтверджується листами непрацездатності, які містяться в матеріалах справи), а також негативно вплинуло на його ділову репутацію, позивачем заявлено до стягнення 100 000,00 грн як компенсація моральної шкоди. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла нижчезазначених висновків. Щодо юрисдикції спору 6.2. Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. 6.3. Як уже зазначалося, позов заявлено щодо стягнення збитків, завданих позивачу протиправними діями службових осіб ДПІ, на підставі статей 16, 22, 1166, 1173 ЦК України, статті 47 ГК України, статей 5, 21 Податкового кодексу України. 6.4. За частиною третьою статті 147 ГК України збитки, завдані суб`єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. 6.5. Згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. 6.6. За частиною ж п`ятою статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 6.7. З огляду на викладене наведені в касаційній скарзі доводи щодо непідвідомчості цього спору судам господарської юрисдикції є помилковими, а підстав для закриття провадження у справі немає. Щодо суті спору 6.8. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. 6.9. Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками згідно із частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 6.10. Частиною першою статті 1166 ЦК України унормовано, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 6.11. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. 6.12. Утім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. 6.13. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. 6.14. Розглядаючи доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та недоведеності розміру стягнутої судовим рішенням шкоди, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. 6.15. Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. 6.16. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. 6.17. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили, що за наявності в позивача можливості зареєструвати податкові накладні він не виконав би зобов`язання з поставки товаруна користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23». Отже, порушення договору з ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» з боку позивача було об`єктивним наслідком поведінки ДПІ, яка протиправно заблокувала реєстрацію податкових накладних позивача. Тому і збитки позивача, які полягали у сплаті ним штрафних санкцій на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23» на виконання судового рішення, стали об`єктивним наслідком поведінки ДПІ. 6.18. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки першої й апеляційної інстанцій щодо заподіяння позивачу збитків у розмірі суми пені, сплаченої позивачем на користь ПАТ «Управління Механізації Будівництва-23», тобто в сумі 200 000,00 грн та судового збору в сумі 3992,00 грн, стягнутих за судовим рішенням у справі № 925/1308/17. 6.19. За висновками Великої Палати Верховного Суду процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц за провадженням № 14-400 цс 18, пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц за провадженням № 14-447цс19, пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 за провадженням № 14-191 цс 19). Водночас обставини зазначених справ не є аналогічними до тих, що встановлені у справі, що розглядається. У зазначених справах вирішувалися спори про розподіл судових витрат, понесених позивачем у справі, за наслідками її судового розгляду. Водночас у справі, що розглядається, такий розподіл здійснений в межах справи № 925/1308/17, судовий збір стягнутий з позивача у цій справі. Позивач не просить про розподіл судових витрат за наслідками вирішення спору у справі № 925/1308/17. Водночас на підставі рішення суду у справі № 925/1308/17 про стягнення з позивача на користь іншої юридичної особи штрафних санкцій за неналежне виконання зобов`язань за договором поставки у позивача виник і обов`язок зі сплати судового збору в розмірі 3 992 грн. Причиною неналежного виконання зобов`язань, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, стали протиправні дії відповідача з блокування реєстрації податкових накладних позивача. Тому сплачена позивачем на виконання рішення Господарського суду Черкаської області від 14 листопада 2017 року у справі № 925/1308/17 сума судового збору становить додаткові витрати, які позивачу довелося понести за наслідками розгляду та вирішення ініційованого проти нього з вини відповідача судового процесу. А тому такі витрати є збитками, які має відшкодувати відповідач. 6.20. Серед іншого, звертаючись до суду, позивач стверджував про завдання йому моральних страждань та переживань унаслідок протиправних дій ДПІ щодо зупинення реєстрації його електронних документів. 6.21. Згідно із частиною першою, пунктами 2, 4 частини другої, частиною третьою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. 6.22. Велика Палата Верховного Суду вважає, що порушення особою зобов`язання призводить до приниження її ділової репутації. Тому обґрунтованими є висновки першої й апеляційної інстанцій щодо заподіяння відповідачем позивачу моральної шкоди. 6.23. Суди попередніх інстанцій, керуючись засадами розумності та виваженості, вважали за необхідне зменшити розмір заявленої до стягнення моральної шкоди до 50 000,00 грн. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. 7.3. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. 8. Щодо судових витрат 8.1. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 8.2. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 ГПК України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 8.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби України в Черкаській області залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Черкаської області від 12 лютого 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 26 червня 2019 року у справі № 925/1196/18 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич В. І. Данішевська О. Г. Яновська О. С. Золотніков Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформила суддя Данішевська В. І. Джерело: ЄДРСР 89181204
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м. Київ Справа № 280/1402/19 Провадження № 11-1004апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року (суддя Конишев О. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року (судді Юрко І. В., Чабаненко С. В., Чумак С. Ю.) у справі № 280/1402/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області (далі - Головне управління) про визнання дій і бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління, у якому просив: - визнати протиправними дії уповноважених осіб відповідача щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису; - визнати протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, отриманого під час здійснення превентивного поліцейського заходу 30 вересня 2018 року за вказаною адресою відносно нього; - зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили. 2. Позов мотивовано тим, що дії працівників поліції під час здійснення ними 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 , відносно ОСОБА_1 превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, є незаконними, здійснені не на підставі, не в межах повноважень та не в спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Крім цього, внаслідок незаконної бездіяльності працівників поліції, а саме невжиття заходів до належного збереження інформації, отриманої внаслідок здійснення превентивного поліцейського заходу, допущено істотне порушення конституційних прав і свобод позивача. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Запорізький окружний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2019 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 09 липня 2019 року ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року залишив без змін. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що вирішення цього спору віднесене до компетенції суду першої інстанції, визначеного в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України), і цей спір повинен вирішуватися за правилами кримінального судочинства. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що вони є незаконними та перешкоджають подальшому провадженню у справі, ухвалені судами внаслідок невідповідності висновків фактичним обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а також є необґрунтованими, ухваленими на підставі неповно з`ясованих обставин в адміністративній справі, без надання оцінки всім аргументам позивача. 7. На думку скаржника, в оскаржуваних рішеннях судів обох інстанцій ототожнено поняття превентивного поліцейського заходу (застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису) та фіксації процесуальної дії у межах кримінального провадження. 8. Скаржник зазначив, що предметом позову є визнання протиправними дій та бездіяльності працівників Головного управління під час здійснення ними превентивних поліцейських заходів у вигляді опитування та застосування технічних приладів, що мають функції відеозапису. Указані поліцейські заходи, на думку скаржника, вчиняються органами Національної поліції не у зв`язку зі здійсненням повноважень у межах кримінального провадження, а у зв`язку з реалізацією публічно-владних управлінських функцій, передбачених положеннями статей 29, 31, 40 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію». 9. Отже, скаржник вважає, що за відсутності кримінального провадження, у межах якого здійснювалося застосування превентивного поліцейського заходу та технічних засобів фіксації, що мають функції відеозапису, правовідносини, які склалися, є публічно-правовими та не підлягають розгляду в порядку кримінального процесуального законодавства. 10. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Позиція інших учасників справи 11. У відзиві на касаційну скаргу Головне управління зазначило, що заперечує проти її задоволення в повному обсязі. 12. На думку Головного управління, суди здійснили правильний аналіз норм чинного законодавства, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про те, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час вчинення дій, пов`язаних із досудовим розслідуванням злочинів, не здійснюють публічно-владних управлінських функцій. 13. Головне управління також зазначило, що на момент розповсюдження інформації в мережі Інтернет, а саме 05 жовтня 2018 року, вже було зареєстровано кримінальне провадження, у якому позивач є особою, якій повідомлено про підозру, відтак будь-які дії, вчинені щодо нього посадовими особами відповідача, не мають ознак публічно-владних управлінських дій, а тому оскарження таких дій має відбуватися виключно за правилами, встановленими КПК України. 14. У зв`язку з викладеним відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 в повному обсязі. Рух касаційної скарги 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 18 вересня 2019 року передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 17. 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - Товариству з обмеженою відповідальністю «Верум вілла» (далі - ТОВ «Верум вілла»). 18. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 19. Після здійснення превентивних поліцейських заходів співробітниками Приморського відділення поліції Бердянського відділу поліції Головного управління (далі - Приморське ВП) здійснено обробку відеозапису, який містив персональні данні позивача. 20. При цьому під час обробки відеозапису відповідачем допущено неналежне зберігання відео з персональними даними позивача, внаслідок чого 05 жовтня 2018 року у соціальній мережі «Фейсбук» у загальному доступі сторонньою особою викладено відео, отримане працівниками поліції під час виконання своїх службових функцій та здійснення відносно позивача превентивних поліцейських заходів 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1. 21. Позивач, вважаючи протиправнимидії уповноважених осіб відповідача щодо проведення стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також протиправною бездіяльність уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання відеозапису, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 24. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг. 25. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 26. Проте юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 28. Водночас юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. 29. Як установлено матеріалами справи, позивач ставить перед судом адміністративної юрисдикції питання про порушення його прав у зв`язку зпроведенням 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, а також у зв`язку з неналежним зберіганням відеозапису, отриманого під час указаного заходу. 30. Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2018 року приблизно о 22 годині посадовими особами Головного управління за телефонним викликом на лінію 102 (повідомлення зареєстровано в журналі єдиного обліку за № 3902) здійснено виїзд до будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності юридичній особі приватного права - ТОВ «Верум вілла». 31. Під час виїзду посадовими особами відповідача здійснено превентивні поліцейські заходи у вигляді опитування позивача та застосовано технічні прилади, що мають функції відеозапису (за допомогою цифрової нагрудної відеокамери Police Body Camera Multi-functional Docking Station Inpult: 5V-1 A, Output: 5V-1A 32 Gb). 32. Крім того, суди попередніх інстанцій установили, що 01 жовтня 2018 року слідчим відділенням Приморського ВП за заявою ОСОБА_2 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості: № 12018080340000549 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України); № 12018080340000551 - за частиною другою статті 350 КК України; № 12018080340000552 - за частиною другою статті 350 КК України. 33. 02 жовтня 2018 року прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 34. Згідно із частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 35. Відповідно до визначення, закріпленого в пункті 10 частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. 36. За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування й суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК України спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист. 37. Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно із частиною першою статті 24 КПК України гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом. 38. Завданнями кримінального судочинства відповідно до статті 2 КПК України є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. 39. Отже, кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності, зокрема, слідчих, керівників органу досудового розслідування, прокурорів щодо розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. 40. Згідно зі статтею 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1); рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування - потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 2); рішення слідчого про закриття кримінального провадження - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 3); рішення прокурора про закриття кримінального провадження та/або провадження щодо юридичної особи - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (пункт 4); рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим - особою, якій відмовлено у визнанні потерпілою (пункт 5); рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки - особами, до яких можуть бути застосовані заходи безпеки, передбачені законом (пункт 6); рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій - особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником (пункт 7); рішення слідчого, прокурора про зміну порядку досудового розслідування та продовження його згідно з правилами, передбаченими главою 39 цього Кодексу, - підозрюваним, його захисником чи законним представником, потерпілим, його представником чи законним представником (пункт 8); рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником (пункт 91); повідомлення слідчого, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом - підозрюваним, його захисником чи законним представником (пункт 10); відмова слідчого, прокурора в задоволенні клопотання про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктом 91 частини першої статті 284 цього Кодексу, - стороною захисту, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, її представником (пункт 11). 41. На підставі частини другої статті 303 КПК України скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу. 42. Таким чином, скарги на рішення, дії, чи бездіяльність слідчого або прокурора, які не можуть бути оскаржені в порядку частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в порядку КПК України. 43. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 826/2253/18 (провадження № 11-1148апп18). 44. Як убачається з матеріалів справи, під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549 серед інших слідчих дій 02 жовтня 2018 року здійснено огляд носія інформації із записом нагрудної камери поліцейського Перелигіна А. В. , який 30 вересня 2018 року у складі поліцейського патруля виїжджав за телефонним викликом на лінію 102 до будинку АДРЕСА_1 та здійснював відеофіксацію дій патрульної поліції. Вказаний носій інформації слідчим визнано речовим доказом та долучено до матеріалів провадження (а. с. 64, зворот). 45. Того ж дня, 02 жовтня 2018 року, прокурором Запорізької області Романовим В. П. складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 146, частинами першою та другою статті 350 КК України. 46. Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій уповноважених осіб Головного управління щодо проведення 30 вересня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 стосовно нього превентивного поліцейського заходу - застосування технічного приладу, що має функцію відеозапису, та визнання протиправною бездіяльності уповноважених осіб відповідача щодо нездійснення належного зберігання отриманого під час указаного превентивного поліцейського заходу відеозапису, носій інформації з яким слідчий визнав речовим доказом і долучив до матеріалів кримінального провадження, фактично стосуються правомірності відеофіксації дій патрульної поліції під час спілкування з позивачем 30 вересня 2018 року на носій, який визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні та долучений до його матеріалів, а також стосуються дій, пов`язаних із розголошенням 05 жовтня 2018 року відомостей досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12018080340000549, оцінка яким має надаватися в межах указаного кримінального провадження. Тому для вирішення цього спору не можна використати способи захисту, передбачені в адміністративному судочинстві. Для ефективного захисту прав позивача КПК України передбачає спеціальні процедури, які не можна підмінити шляхом звернення з позовом до адміністративного суду. 47. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що ці вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 48. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 49. Словосполучення «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України) стосується як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункт 66), від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункт 34), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30)). 50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога позивача зобов`язати відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, не може бути предметом окремого судового розгляду. 51. Тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена вимога ОСОБА_1 також підлягає вирішенню в порядку, визначеному КПК України. За своєю суттю вказане прохання позивача є способом виконання судового рішення, а не позовною вимогою, задоволення якої може призвести до відновлення прав позивача у разі встановлення факту їхнього порушення. Більше того, у разі якщо позивач, заявивши таку вимогу, намагається захистити свою честь, гідність або ділову репутацію, то ефективний захист таких прав можливий у цивільному судочинстві з використанням належних способів. 52. З урахуванням особливостей предмета оскарження в цій справі та його правових наслідків рішення суду про закриття провадження в адміністративній справі не є таким, яке б призводило до порушення прав позивача на справедливий судовий розгляд та на ефективний засіб юридичного захисту своїх прав, гарантованих Конвенцією. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 53. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 54. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. 55. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про закриття провадження в цій справі, але помилково зазначили про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, мають розглядатися в порядку КПК України, то оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення мотивувальної частини ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 рокув частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розмістити на своєму офіційному сайті повідомлення про ухвалене в цій справі судове рішення з публікацією тексту його резолютивної частини не пізніше одного місяця з дня набрання ним законної сили, - змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. 3. В іншій частині ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 14 травня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180567
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м . Київ Справа № 1740/2278/18 Провадження № 11-829апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року (судді Ніколін В. В., Багрій В. М., Рибачук А. І.) у справі № 1740/2278/18 за позовом ОСОБА_1 до Рівненської місцевої прокуратури (далі - Прокуратура) про визнання бездіяльності протиправною та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року. 2. Позов мотивовано тим, щопід час ознайомлення з матеріалами особової справи в установі виконання покарань ним було встановлено, що наявний у ній вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, згідно з яким позивач відбуває покарання в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», не був підписаний усім складом суду, який постановив цей вирок, що суперечить вимогам чинної на той час Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 13 березня 1997 року № 22/5. З огляду на вказане позивач звернувся до Прокуратури для здійснення нею нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень. За наслідками перевірки відповідач на підставі частини третьої статті 26 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) мав негайно звільнити його з місця позбавлення волі, оскільки неправильно завірена копія вироку не може бути підставою для відбування ним покарання. Проте листом від 26 липня 2018 року за № 33-170-18 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського нагляду. 3. На думку позивача, бездіяльність відповідача щодо неналежного проведення перевірки за його заявою від 19 липня 2018 року є протиправною. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Рівненський окружний адміністративний суд рішенням від 13 листопада 2018 року відмовив у задоволенні позову. 5. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 12 березня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 6. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірні правовідносини стосуються окремих питань діяльності відповідача, яка регламентована нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), а тому цей спір не відноситься до компетенції адміністративних судів і не може бути розглянутий за правилами КАС України. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 7. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначив, що її прийнято з порушенням норм процесуального права. 8. На думку скаржника, відповідач перебуває на публічній службі, має делеговані повноваження і обов`язки за частиною третьою статті 26, частиною третьою статті 44 Закону № 1697-VII, статтею 121 Конституції України, є суб`єктом владних повноважень та здійснює нагляд за дотриманням законності при виконанні судових рішень, відтак цей спір є публічно-правовим і підлягає вирішенню судом адміністративної юрисдикції. 9. На підставі викладеного скаржник просить розглянути справу по суті та задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі. Позиція інших учасників справи 10. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура зазначила, що вважає викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 безпідставними та необґрунтованими, у зв`язку із чим просить відмовити скаржнику в задоволенні касаційної скарги, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Рух касаційної скарги 11. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 липня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 07 серпня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін у судовому засіданні. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 13. ОСОБА_1 , якого вироком Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року засуджено до довічного позбавлення волі, відбуває покарання у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)». 14. 19 липня 2018 року позивач звернувся до Прокуратури із заявою, у якій просив провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, оскільки під час ознайомлення з матеріалами особової справи в Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)» він установив, що в справі наявна копія вироку, не підписана суддями, які постановили цей вирок. Також у зв`язку з незаконним утриманням у Державній установі «Городищенська виправна колонія (№ 96)», тобто без належно оформленої копії вироку, просив на підставі частини третьої статті 26 Закону № 1697-VIIприйняти постанову про його негайне звільнення з місць позбавлення волі. 15. За наслідками розгляду вказаної заяви відповідач листом від 26 липня 2018 року № 33-170-18 повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для вжиття заходів прокурорського реагування. Свою відповідь Прокуратура обґрунтувала тим, що в ході перевірки були вивчені матеріали особової справи позивача та з`ясовано, що в ній знаходиться копія вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, завірена гербовою печаткою суду та підписом одного із суддів, що входив до складу колегії суддів, а також копія ухвали колегії суддів судової палати Верховного Суду України від 05 вересня 2002 року, завірена в аналогічний спосіб. У відповіді також зазначено, що відповідно до статті 339 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року) вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Статтями 344, 349 КПК України у вказаній редакції було передбачено отримання засудженим лише копії вироку. Крім того, у відповіді міститься посилання на узагальнення Верховного Суду України від 01 серпня 2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», у якому зазначено, що оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це «копія» та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Прокуратура також зауважила, що згідно з пунктом 4.15.1 Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень, затвердженої наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 11 січня 2008 року № 1, відповідний підрозділ виправної колонії вправі запросити з суду, який постановив рішення, нову копію вироку, якщо гербова печатка, якою його завірено, викликає сумнів. Оскільки копія вироку, яка наявна в особовій справі позивача, повністю відповідає вимогам законодавства та не викликає сумнівів у достовірності, немає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 . Одночасно відповідач роз`яснив, що на підставі статті 22 Кримінально-виконавчого кодексу України прокурор відповідно до Закону № 1697-VIIздійснює нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян. 16. Вважаючи, що відповідачем допущена бездіяльність щодо неналежного розгляду його заяви, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 17. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 19. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 20. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 21. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини другої статті 19 КАС України). 22. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 23. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 24. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 26. Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1697-VII прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян в органах та установах, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв`язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. У межах реалізації зазначеної функції прокурор має право залучати відповідних спеціалістів. 27. Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів, а також забезпечення громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення регулюються Законом України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР). 28. Положеннями частини першої статті 1 Закону № 393/96-ВР передбачено право громадян України на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. 29. У статті 3 Закону № 393/96-ВР визначено, що заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. 30. За правилами частин першої, третьої статті 7 вказаного Закону звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду. 31. У заяві від 19 липня 2018 року ОСОБА_1 просив Прокуратуру провести перевірку на відповідність нормам законодавства України вироку Апеляційного суду м. Севастополя від 26 листопада 2001 року, що безпосередньо пов`язано зі здійсненням прокурором нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 32. Виключний перелік питань, які вирішуються судом кримінальної юрисдикції під час виконання вироків, визначений частиною першою статті 537 КПК України. Проте нормами вказаної статті КПК України не передбачено можливості оскарження засудженим до суду кримінальної юрисдикції рішень, дій чи бездіяльності прокурора за результатами здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. 33. Беручи до уваги наведені правові норми в контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані вимоги в розумінні статті 3 Закону № 393/96-ВР підпадають під дію цього Закону. 34. Отже, спір у цій справі про визнання неправомірною бездіяльності прокурора під час здійснення ним нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду. 36. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 37. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив постанову, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2019 року скасувати, а справу направити до Восьмого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді : Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89180636
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2020 року м. Київ Справа № 200/7261/13-ц Провадження № 14-548 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддівАнтонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Державної казначейської служби України за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року, постановлену суддею Женеску Е. В., і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року,прийняту колегією суддів Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О., та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська із зазначеною скаргою, у якій просив зобов`язати керівника Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) негайно виконати рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року у справі № 200/7261/13?ц. 2. Скарга мотивована тим, що рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року у цивільній справі № 200/7261/13-ц на користь ОСОБА_1 з державного бюджету стягнуті 20 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. 3. Копію цього рішення разом із заявою про його виконання було направлено до ДКС України. Листом ДКС України від 20 грудня 2017 року № 5?13/7866?21448 ОСОБА_1 повідомлений про неможливість виконання рішення суду, оскільки до заяви про виконання рішення суду не додано оригінал виконавчого листа. 4. Заявою від 04 січня 2018 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ДКС України із вимогою про виконання рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 березня 2013 року, однак листом від 08 лютого 2018 року № 5?13/1095-2475 йому було відмовлено у зв`язку із неможливістю виконання зазначеного рішення, оскільки заявником не додано до відповідної заяви оригінал виконавчого листа. 5. На момент звернення до суду із зазначеною скаргою, гроші ОСОБА_1 не виплачені, що призвело до порушення його прав. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Ухвалою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року, провадження за скаргою ОСОБА_1 закрите. 7. Рішення судів мотивовані тим, що ДКС України не є органом примусового виконання судових рішень чи учасником, зокрема, стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є центральним органом виконавчої влади. 8. Відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже зазначений спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. В червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким його скаргу задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції 10. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 червня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі. 11. 28 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 жовтня 2019 року прийняла та призначила зазначену справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 13. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 14. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. 15. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 16. Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 17. Разом з тим відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлений інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України). Термін «публічно-правовий спір» охоплює, зокрема, спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України). 18. З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. 19. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. 20. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 21. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 22. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (частина перша статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»). 23. У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону України «Про виконавче провадження»). 24. Аналогічне положення закріплено в частині першій статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців. 25. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження»). 26. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Для проведення виконавчих дій виконавець за потреби залучає понятих, працівників поліції, представників органів опіки і піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом. 27. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення (частини перша, друга статті 15 Закону України «Про виконавче провадження»). 28. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»). 29. З 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI), який встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання. 30. За нормами Закону № 4901-VI держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. 31. Указаним Законом № 4901-VI також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 32. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 33. Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями ДКС України є: - реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; - внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах. 34. Пунктом 9 Положення передбачено, що ДКС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. 35. Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок виконання рішень), визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення. 36. За правилами пункту 3 Порядку виконання рішень, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами ДКС України у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). 37. За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень, безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган ДКС України надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган ДКС України може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України. 38. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 39. В свою чергу, згідно з положеннями частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 40. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. 41. Верховний Суд вже викладав висновок щодо предметної та суб`єктної юрисдикції у спорі за подібних правовідносин, у якому одним із учасників є суб`єкт владних повноважень. Зокрема, такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 916/1227/16. 42. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Частиною першою статті 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 43. ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на рішення ДКС України, яка є суб`єктом владних повноважень отже, судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовані норми права та правильно визначено, що цей судовий спір має ознаки публічно-правового і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 44. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 45. Оскільки ОСОБА_1 подав касаційну скаргу у червні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанції на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 47. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 48. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат 49. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ Джерело: ЄДРСР 89238388
  7. ПОСТАНОВА 05 травня 2020 року м. Київ Справа № 589/117/17 Провадження № 14-572 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця Шосткинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року, постановлену у складі судді Литвинко Т. В., та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів Собини О. І., Хвостика С. Г., Ткачук С. С., та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною скаргою, у якій з урахуванням уточнень просила суд: визнати неправомірними дії Шосткинського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі -Шосткинський ВДВС) про відмову розподілити кошти боржника - Малого приватного підприємства «Інваспорт» (далі - МПП «Інваспорт») між стягувачами згідно зі списком черговості від 07 квітня 2016 року № 537; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС з приводу надання стягувачами авансового внеску в сумі 1 000,00 грн для проведення виконавчих дій; зобов`язати Шосткинський ВДВС розподілити кошти боржника - МПП «Інваспорт» між стягувачами згідно зі складеним списком черговості від 07 квітня 2016 року № 537; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС про розподіл грошових коштів у сумі 23 175,23 грн згідно з розрахунком від 17 січня 2017 року № 21398887; визнати неправомірними дії Шосткинського ВДВС про винесення постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 37199607, № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» на користь ОСОБА_1 витрат виконавчого провадження. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2. Ухвалою Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року, провадження у справі закрите. 3. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що ОСОБА_1 оскаржує дії державного виконавця, вчинені ним у межах зведеного виконавчого провадження з виконання судових рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у період із червня 2004 року по липень 2005 року. Крім того, ОСОБА_1 оскаржує постанови державного виконавця від 15 лютого 2017 року про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» на свою користь витрат виконавчого провадження, понесених при виконанні судових рішень, постановлених Шосткинським міськрайонним судом Сумської області на користь ОСОБА_1 у 2004 році. У випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами Цивільного процесуального кодексу України, прийнятого 18 березня 2004 року, який набрав законної сили 01 вересня 2005 року (далі - ЦПК), розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ, а в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року, така скарга підлягає розгляду відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 4. Рішення, в межах виконання яких ОСОБА_1 подано скаргу, постановлено в період із червня 2004 року по липень 2005 року за правилами ЦПК України 1963 року. Отже, скарга ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця з приводу виконання судових рішень підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства згідно зі статтею 181 КАС України. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року й ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги 6. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, закриваючи провадження у справі, неправильно застосував до спірних правовідносин пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК, у редакції чинній на момент розгляду справи судами, та дійшли помилкового висновку, що цей спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 7. Крім того, суди не взяли до уваги ухвалу ВССУ від 25 вересня 2013 року, яка постановлена в справі за скаргою ОСОБА_1 в аналогічних правовідносинах, відповідно до якої справа за її скаргою має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції 8. Ухвалою ВССУ від 08 листопада 2017 року відкрите касаційне провадження у справі. 9. У травні 2018 року на виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) справа передана до Верховного Суду. 10. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі доводів, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, у редакції, чинній на час постановлення зазначеної ухвали, якою було встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Доводи інших учасників справи 12. В січні 2020 року Шосткинський ВДВС надіслав до Великої Палати Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи. Позиція Великої Палати Верховного Суду 13. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 14. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. 15. Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 16. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 17. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 18. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 19. Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 20. Частина перша статті 15 ЦПК, у редакції чинній на момент розгляду справи судами, передбачала, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 21. Відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 звернулася до суду за правилами ЦПК зі скаргою, в якій просила визнати неправомірними дії та рішення державного виконавця, вчинені в межах зведеного виконавчого провадження щодо виконання судових рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у період із червня 2004 року по липень 2005 року на користь ряду фізичних осіб, які зверталися з позовом до МПП «Інваспорт». 22. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 23. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону України «Про виконавче провадження»). 24. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України, у редакції, чинній на момент звернення до суду із скаргою, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 25. Отже, Закон України «Про виконавче провадження» встановив спеціальний порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання постанов про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження. Згідно з цим порядком відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів, і їх слід розглядати за правилами адміністративного судочинства (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №381/2126/18 (провадження № 14?324 цс 19), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93 гс 18), від 13 березня 2019 року у справі № 545/2246/15-ц (провадження № 14-639 цс 18), від 27 березня 2019 року у справі № 766/10137/17 (провадження № 14-658 цс 18), від 03 квітня 2019 року у справах № 370/1034/15-ц (провадження № 14-103цс19) і № 370/1288/15 (провадження № 14-612 цс 18), від 12 червня 2019 року у справі № 370/1547/17 (провадження № 14-223 цс 19)). 26. Таким чином вимоги ОСОБА_1 в частині визнання неправомірними дій Шосткинського ВДВС про винесення постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 37199607, № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт», витрат виконавчого провадження підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. 27. Разом із цим статтею 383 ЦПК, у редакції, чинній на момент розгляду справи судами, встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. 28. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК). 29. Отже, зазначеними нормами законодавства передбачені різні способи звернення до суду за захистом свого порушеного права сторонами виконавчого провадження та іншими учасниками. 30. Так, у порядку адміністративного судочинства учасники виконавчого провадження мають право звернутися з позовом, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 31. Сторони виконавчого провадження в порядку цивільного судочинства мають право звернутися зі скаргою, якщо вони вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Такі рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. 32. Таким чином, ЦПК та Законом України «Про виконавче провадження» чітко врегульовано питання щодо звернення зі скаргою сторін під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК та іншими учасниками виконавчого провадження. 33. Відповідно до матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 подала скаргу на дії Шосткинського ВДВС з підстав неправомірних, на її думку дій, вчинених державним виконавцем під час примусового виконання рішень Шосткинського міськрайонного суду Сумської області, постановлених у порядку цивільного судочинства, та просила суд оцінити такі дії державного виконавця на предмет їх законності. 34. Отже, ОСОБА_1 звернулася до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця у порядку контролю за виконанням судових рішень, і така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Таким чином, з огляду на суб`єктний склад сторін, предмет та характер спірних правовідносин спір у цій справі в іншій частині, окрім оскарження постанов про стягнення витрат виконавчого провадження, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про його підвідомчість судам адміністративної юрисдикції. 36. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 201/10328/16-ц (провадження № 14?192 цс 18), від 27 листопада 2019 року у справі № 201/10329/16-ц (провадження № 14-496 цс 19). 37. Щодо висновків судів, що позивач фактично оскаржує дії державного виконавця, вчинені у зведеному виконавчому провадженні, а тому спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за правилами адміністративного судочинства розглядаються справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій (див. постанови від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц (провадження № 14-19цс18), від 12 вересня 2018 року справа № 906/530/17 (провадження № 12-213гс18), від 17 жовтня 2018 року у справах № 927/395/13 (провадження № 12-189гс18) та № 5028/16/2/2012 (провадження № 12-192гс18)). 38. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 39. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 40. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 41. Оскільки Верховний Суд не змінює судових рішень та не ухвалює нове, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 402-404, 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 06 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 29 серпня 2017 року в частині вимог про визнання неправомірними дій Шосткинського ВДВС при винесенні постанов від 15 лютого 2017 року ВП № 41220387, № 41829788 про стягнення з боржника - МПП «Інваспорт» витрат виконавчого провадження залишити без змін, в іншій частині оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. 37199607, № Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Н. О. Антонюк /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ Джерело: ЄДРСР 89238389
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2020 року м. Київ Справа № 826/6968/17 Провадження № 11-890апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В.,Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 826/6968/17 за позовом Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» до Антимонопольного комітету України про скасування рекомендацій за касаційною скаргою Антимонопольного комітету України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Аблова Є. В., Григоровича П. О., Смолія І. В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року (у складі колегії суддів Сорочка Є. О., Літвіної Н. М., Федотова І. В.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У травні 2017 року Державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (далі - ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль») звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило скасувати рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції». 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржувані рекомендації відповідача необґрунтовані, прийняті з порушенням норм чинного законодавства України, є втручанням у господарську діяльність позивача та спричинили порушення його охоронюваних законом прав та інтересів. Позивач зауважує, що попередні договори оренди укладаються виключно на період проведення процедур передачі майна в оренду за основним договором. Такий період починається після отримання від потенційного орендаря заявки на оренду майна ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та закінчується укладенням основного договору з орендодавцем. Протягом цього періоду може проводитися конкурсна процедура з визначення орендаря, але лише в тому випадку, коли на об`єкт оренди претендує не менше двох потенційних орендарів. 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року, позовні вимоги задовольнив. 4. Не погодившись із такими судовими рішеннями, Антимонопольний комітет України звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року і прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі. Разом з касаційною скаргою Антимонопольний комітет України подав клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання обґрунтовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій було порушено правила предметної юрисдикції і прийнято рішення у справі, яку не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 6. 19 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просить відмовити Антимонопольному комітету України у її задоволенні, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. 7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 14 серпня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв`язку з тим, що Антимонопольний комітет України оскаржує судові рішення, у тому числі з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 9. 05 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від Антимонопольного комітету України разом із супровідним листом від 04 листопада 2019 року № 300-20.3/01-14239 надійшла копія листа Національного антикорупційного бюро України від 04 листопада 2019 року № 0422-076/38094 стосовно дій ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», які полягають у передачі в оренду та/або користування приміщення аеропорту поза конкурсними процедурами. Фактичні обставини 10. Суди попередніх інстанцій установили, що ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» здійснює господарську діяльність у сфері обслуговування авіаційних перевезень. Засновником ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» є Міністерство інфраструктури України, частка якого у статутному капіталі становить 100 відсотків, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 11. Позивач має у власності комплекс будівель, споруд і обладнання, що призначені для приймання, відправлення та стоянки повітряних суден; обслуговування повітряних суден, пасажирів, багажу, вантажу та пошти; проведення робіт з технічного обслуговування повітряних суден; надання інших послуг, пов`язаних з обслуговуванням повітряних суден, пасажирів та інших суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність в аеропорту. 12. Господарські взаємовідносини між ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та його контрагентами здійснюються шляхом укладання договорів на аеропортове, наземне обслуговування, обслуговування вантажів в аеропорту, оренди нежитлових приміщень, тощо. 13. Антимонопольним комітетом України проводилось дослідження питання відповідності вимогам законодавства про захист економічної конкуренції чинному порядку отримання дозволу на відкриття та експлуатацію магазину безмитної торгівлі та, відповідно, доступу на ринок безмитної торгівлі; постачання товарів на повітряні, водні або залізничні транспортні засоби комерційного призначення, що виконують міжнародні рейси, а також щодо інших проблемних питань, з якими стикаються суб`єкти господарювання, що мають намір здійснювати діяльність в аеропортах та автомобільних і пішохідних пунктах пропуску через державний кордон. 14. У зв`язку з цим Антимонопольний комітет України направив на адресу ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» вимогу від 28 вересня 2016 року № 130-29/08-10275, у якій просив надати інформацію та належним чином засвідчені копії документів щодо об`єктів державного нерухомого майна (приміщення терміналів аеропорту), які станом на 28 вересня 2016 року перебувають на балансі ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та є вільними, інформацію щодо передачі об`єктів в оренду, про попередні договори оренди, чинні, розірвані, що припинили дію, тощо. 15. На виконання вказаної вимоги ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» супровідним листом від 12 жовтня 2016 року № 01-2215-53 надало витребувану інформацію та копії відповідних документів. 16. За результатом розгляду наданих ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» матеріалів, Антимонопольний комітет України встановив, що у період 2014-2016 років позивач уклав 37 попередніх договорів оренди із суб`єктами господарювання без проведення конкурсного відбору. Згідно з доводами відповідача, попередні договори оренди мають ознаки звичайного договору оренди, тому майно мало бути передане шляхом проведення конкурсу відповідно до процедури, встановленої Законом України від 10 квітня 1992 року № 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна». Антимонопольний комітет України дійшов висновку, що дії ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» з передачі в оренду та/або користування приміщення аеропорту поза конкурсними процедурами можуть свідчити про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 17. У зв`язку із цим 16 березня 2017 року Антимонопольний комітет України прийняв рекомендації № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції», якими ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» рекомендовано припинити дії, що можуть призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, які полягають у передачі в оренду та/або користуванні приміщень аеропорту поза конкурсними процедурами. 18. Вважаючи рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк протиправними, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 19. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з позицією якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що при наданні рекомендації Антимонопольний комітет України не дослідив у повному обсязі обставин укладання позивачем попередніх договорів, що призвело до передчасних висновків про можливе порушення законодавства про захист економічної конкуренції та надання рекомендацій, які призвели до обмеження права ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» у наданні нежитлових приміщень в оренду. 20. Зокрема, суди попередніх інстанцій зауважили, що прямої заборони на укладення попередніх договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, у законодавстві про оренду державного та комунального майна немає, а право суб`єктів господарювання на укладання попередніх договорів передбачене чинним законодавством України. Отже, укладення позивачем попередніх договорів оренди приміщень аеропорту не свідчить про порушенням ним законодавства про захист економічної конкуренції. 21. При цьому, вирішуючи справу по суті позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскаржувані рекомендації відповідача мають ознаки рішення суб`єкта владних повноважень та можуть бути оскаржені до адміністративного суду. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 22. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково віднесли цю справу до юрисдикції адміністративних судів. 23. З посиланням на статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтю 60 Закону України від 11 січня 2001 року № 2210-III «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210-III) скаржник зауважує, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарських судів. 24. Окремо скаржник звертає увагу на те, що попередні договори оренди, які ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» укладало із суб`єктами господарювання, не відповідають суті та меті попереднього договору, визначених цивільним законодавством, а тому є не попередніми, а фактично основними договорами оренди майна, оскільки містять усі істотні умови такого договору та взагалі не містять умов, характерних для попередніх договорів. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 25. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 26. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 27. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 28. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 29. Згідно із вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 31. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). 32. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 33. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 34. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 35. З матеріалів справи вбачається, що позивач, звертаючись із цим позовом, просить суд визнати протиправними та скасувати рекомендації Антимонопольного комітету України від 16 березня 2017 року № 9-рк «Про вжиття заходів, спрямованих на розвиток конкуренції». 36. Відповідно до статті 3 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII «Про Антимонопольний комітет України» (далі - Закон № 3659-XII) основним завданням Антимонопольного Комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині, зокрема: здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб`єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб`єктів господарювання та дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції під час регулювання цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб`єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції. 37. У сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності Антимонопольного комітету України та застосування законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження надавати обов`язкові для розгляду рекомендації та вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, суб`єктів господарювання, об`єднань пропозиції щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, а також щодо припинення дій або бездіяльності, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію (пункт 5 частини третьої статті 7 Закону № 3659-XII). 38. Справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності, розглядають господарські суди (пункт 7 частини першої статті 20 ГПК України). 39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. 40. Відповідно до приписів частин першої та другої статті 60 Закону № 2210-III заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. 41. Аналіз наведених норм свідчить про те, що вирішення спорів, предметом яких є оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів, належить до компетенції господарських судів. 42. Водночас, як свідчать матеріали справи, предметом спору у цій справі є оскарження рекомендацій Антимонопольного комітету України, пов`язаних з розглядом справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. 43. Згідно зі статтею 46 Закону № 2210-III органи Антимонопольного комітету України мають право надавати рекомендації, зокрема, суб`єктам господарювання стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а в разі, якщо порушення припинено, - щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа. Рекомендації органів Антимонопольного комітету України підлягають обов`язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Про результати їх розгляду Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню повідомляється у десятиденний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами Антимонопольного комітету України не продовжено цей строк. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається. 44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обов`язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. При цьому саме собою здійснення розгляду органом Антимонопольного комітету України справи з приводу наявності в діях підприємства ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції не порушує права та охоронювані законом інтереси такого підприємства. 45. Так само і надання органом Антимонопольного комітету України відповідних рекомендацій у процесі розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, оскільки самі по собі такі рекомендації не створюють жодних правових наслідків. Судовому оскарженню підлягають рішення органів Антимонопольного комітету України, прийняті за наслідками розгляду таких рекомендацій. 46. Наведене свідчить, що рекомендації органів Антимонопольного комітету України, не підлягають судовому оскарженню, у тому числі до судів господарської юрисдикції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 48. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 49. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 50. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не підтримує висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо вирішення спору за правилами адміністративної юрисдикції і вважає, що спір у справі, яка стосується правомірності рекомендацій Антимонопольного комітету України, пов`язаних з розглядом справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не підлягає розгляду у судах жодної юрисдикції. Висновки щодо розподілу судових витрат 51. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 52. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу Антимонопольного комітету України задовольнити. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2018 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 89238390
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м . Київ Справа № 815/4560/15 Провадження № 11-1046апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 815/4560/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року (у складі колегії суддів Голяшкіна О. В., Донця О. Є., Мороза В. Ф.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» (далі - ТОВ «Компанія Дасті») звернулося до суду з адміністративним позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, АТ «Імексбанк» відповідно), треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк» (далі - ПАТ «Імексбанк»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат» (далі - ТОВ «Фрегат»), у якому просило: - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» з фізичними особами; - визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо оприлюднення через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» повідомлення про нікчемність правочинів від 05 березня 2015 року; - зобов`язати уповноважену особу Фонду оприлюднити через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» інформацію про скасування рішення від 03 березня 2015 року № 01-ТА. 2.Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки прийняте за відсутності обставин, установлених статтею 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Позивач також вважає, що висновки комісії тимчасової адміністрації ПАТ «Імексбанк», викладені в акті перевірки від 03 березня 2015 року № 03/03, щодо наявності ознак нікчемності правочинів містять відомості, факт існування яких не підтверджений належними засобами доказування та допустимими доказами, не ґрунтуються на дійсних обставинах вчинення правочинів, є передчасними та упередженими. 3. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 05 жовтня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» із фізичними особами. Визнав протиправним та скасував рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року постанова Одеського окружного адміністративного суду залишена без змін. 5. Не погодившись із таким рішенням касаційного суду, 29 червня 2017 року уповноважена особа Фонду подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року з підстав, установлених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 6. Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року відкрито провадження за вказаною заявою. 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. 8. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 9. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року № 20/0/19-18 вказану заяву разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. 10. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 вересня 2019 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підпункт 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII). 11. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12.Оскільки справа за заявою уповноваженої особи Фонду згідно із частиною другою статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою 15 жовтня 2019 року прийняла до розгляду заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 14.Станом на 29 квітня 2020 року відзиви або заперечення на заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року не надходили. Фактичні обставини 15. Суди попередніх інстанцій установили, що 21 листопада 2014 року між ПАТ «Імексбанк» (первісний кредитор) і ТОВ «Фрегат» (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор за плату передає/відступає, а новий кредитор одержує/набуває належні первісному кредитору права вимоги в сумі 312 237 465,66 грн за кредитними договорами в кількості 23 254 кредитів, що укладені з позичальниками банку - фізичними особами. За умовами цього договору новий кредитор одержав право (замість первісного кредитора) вимагати від позичальників банку належного виконання всіх зобов`язань за відповідними кредитними договорами, в тому числі зобов`язань щодо сплати заборгованості за кредитами, процентами, штрафами, пенею, а також витратами, понесеними первісним кредитором у зв`язку з невиконанням боржниками узятих на себе зобов`язань. 16. 26 грудня 2014 року між ПАТ «Імексбанк», ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» укладено тристоронній договір про заміну сторони в зобов`язанні, предметом якого стала заміна сторони кредитора з ТОВ «Фрегат» на нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті». За умовами цього договору до нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті» перейшли всі права та обов`язки ТОВ «Фрегат», що існували на дату укладення вказаного правочину. До таких прав та обов`язків, зокрема, належали право на отримання кредиторських вимог, що виступали об`єктом продажу (права вимоги за кредитними договорами), обов`язок щодо проведення їх оплати. 17. Відповідно до акта від 14 січня 2015 року про виконання зобов`язань до договору про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року новий кредитор - ТОВ «Компанія Дасті» сплатило первісному кредитору - ПАТ «Імексбанк» винагороду в повному обсязі на суму 28 260 000 грн. Первісний кредитор передав/відступив, а новий кредитор одержав/набув права вимоги за кредитними договорами на загальну суму 307 953 215,96 грн. Первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв усі оригінали документів та інформацію стосовно боржників. Сторони підтверджують, що права та обов`язки первісного та нового кредиторів виконані за договором у повному обсязі, сторони не мають претензій одна до одної. 18. На підставі постанови Правління Національного банку України від 26 січня 2015 року № 50 «Про віднесення ПАТ «Імексбанк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 січня 2015 року № 16 «Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ «Імексбанк», згідно з яким з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Імексбанк». 19. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 23 квітня 2015 року № 84 продовжено здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Імексбанк» по 26 травня 2015 року. 20. 27 травня 2015 року виконавча дирекція Фонду відповідно до постанови Правління Національного банку України постанови від 21 травня 2015 року № 330 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Імексбанк» ухвалила рішення № 105 про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Імексбанк» та призначила уповноважену особу Фонду строком на 1 рік з 27 травня 2015 року до 26 травня 2016 року включно. 21. Наказом уповноваженої особи Фонду від 27 лютого 2015 року № 65-в «Про додаткову перевірку правочинів» створено комісія та призначено додаткову перевірку правочинів, вчинених ПАТ «Імексбанк» протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації. 22. За результатами проведеної перевірки комісією складено акт від 03 березня 2015 року № 03/03, в якому зазначено, що договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року є нікчемними й такими, що не породжують будь-яких правових наслідків, відповідно до підпунктів 3, 7 пункту 3 статті 38 Закону № 4452-VI. Зокрема, в акті зазначено, що договором цесії було обумовлено, що за відступлення права вимоги новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в сумі 28 260 000 грн. Установлена договором цесії винагорода сплачується новим кредитором шляхом перерахування грошових коштів на рахунок первісного кредитора, визначений у пункті 2.3 договору цесії, а саме на рахунок № НОМЕР_1 у ПАТ «Імексбанк», МФО 328384. 23. Таким чином, належне виконання новим кредитором узятих на себе зобов`язань мало призвести до збільшення активів банку в результаті надходження відповідної суми грошових коштів і, як наслідок, зміни структури банківського балансу в дохідній його частині. Втім реальне виконання договору цесії не призвело до зазначеного результату, оскільки сплата встановленої цим договором винагороди за рахунок «реальних» надходжень у дійсності не проводилась. Виплата винагороди здійснювалась здебільшого за рахунок внутрішньобанківських проводок, оформлених та проведених банком на підставі складених ТОВ «Компанія Дасті» та пов`язаними з ним фізичними особами - клієнтами банку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідних платіжних доручень і не передбачала фактичного переміщення грошової маси. При цьому лише частина винагороди в сумі 2 075,34 грн оплачувалась реальними коштами. 24. Зазначені безготівкові операції здійснювалися з рахунку № НОМЕР_2 , належного гр. ОСОБА_1 , рахунку № НОМЕР_3 , належного гр. ОСОБА_2 , а також з рахунку TOB «Компанія Дасті» № НОМЕР_4 . 25. У зв`язку із цим комісія дійшла висновку, що, укладаючи договір цесії, а згодом і договір про заміну сторони в зобов`язанні, сторони цих правочинів прагнули до настання інших наслідків, реального продажу належного ПАТ «Імексбанк» майна (прав вимоги) за ринковими цінами (зокрема, розмір призначеної до сплати банку винагороди в процентному співвідношенні до відчужуваного портфеля склав лише 9,09 %, що свідчить про явну нерівноцінність визначеної договором цесії ціни та заниження на 20 і більше відсотків від звичайних цін). Допустивши укладення вищевказаних правочинів на подібних умовах, банк тим самим фактично надав нічим не обумовлену перевагу окремим кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і TOB «Компанія Дасті», на задоволення своїх кредиторських вимог (повернення заборгованості, вираженої у вигляді залишків коштів на їх рахунках). З огляду на фінансовий стан ПАТ «Імексбанк» ці правочини не могли бути задоволені через реальне виконання (тобто шляхом виплати залишків у готівковій формі чи здійснення зовнішніх безготівкових перерахувань). 26. 03 березня 2015 року на підставі акта перевірки № 03/03 уповноваженою особою Фонду прийнято рішення № 01-ТА «Про визнання правочинів нікчемними та застосування наслідків їх нікчемності», яким визнано нікчемними укладені ПАТ «Імексбанк» договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року. Департаменту правового забезпечення та захисту наказано вчинити необхідні дії, спрямовані на застосування наслідків нікчемності вказаних правочинів, у тому числі звернутися з позовом до господарського суду до ТОВ «Компанія Дасті» про визнання нікчемних правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України. 27. Вважаючи протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів попередніх інстанцій 28. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з протиправності дій та оскаржуваного рішення відповідача про визнання правочинів нікчемними. Такий висновок судів мотивований тим, що при вчиненні та прийнятті оскаржуваних дій і рішень уповноважена особа Фонду діяла без урахування усіх обставин, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення (дії), без дотримання принципу верховенства права. 29.Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. 30. За висновками Вищого адміністративного суду України, відповідачем не надано доказів та не обґрунтовано наявності підстав, наведених у статті 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів. 31. Твердження уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності договорів про відступлення права вимоги, заміну сторони в зобов`язанні та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги є припущенням, яке не доведено належними доказами у встановленому законом порядку. 32. Водночас за висновками експерта про проведення дослідження оціночної (ринкової) вартості прав вимоги за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року ринкова вартість прав вимоги коливалась у межах від 10 778 362 до 23 096 491 грн, а ціна продажу вимоги, визначена в пункті 2.1 договору про відступлення прав вимоги від 21 листопада 2014 року, укладеного між ПАТ «Імексбанк» і ТОВ «Фрегат» та зміненого тристоронніми договорами, складала 28 260 000 грн, тобто була вищою від рівня звичайних цін. У відсотковому виразі визначена оціночна вартість прав вимоги за кредитними договорами відносно вартості пакета прав вимог за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року складала 10,8 %, що майже втричі перевищує ринкові пропозиції продажу прав вимоги кредитних портфелів фізичних осіб, про які було заявлено директором департаменту впровадження планів врегулювання і управління активами неплатоспроможних банків Фонду. Водночас жодних пільг або переваг перед іншими кредиторами - клієнтами ПАТ «Імексбанк» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТОВ «Компанія Дасті» не отримали, оскільки розпорядилися своїми правами вкладників шляхом виконання грошових зобов`язань позивача перед ПАТ «Імексбанк» ще до введення тимчасової адміністрації в банку. Також на момент вчинення спірних правочинів не діяло жодних обмежень щодо здійснення банківських операцій, у тому числі щодо переказу грошових коштів з рахунків фізичних осіб, відкритих у банку; не було встановлено й заборон на проведення безготівкових операцій. 33. У зв`язку із зазначеним Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про протиправність оскаржуваних дій та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання правочинів нікчемними. Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві про перегляд судового рішення вимог 34. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду посилається на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статті 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III). 35. На обґрунтування заяви надано копії постанови Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г), у якій суд по-іншому застосував одні й ті самі норми права у подібних правовідносинах. 36. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На переконання скаржника, на спори, які виникають на стадії ліквідації банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 37. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року доводи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 38. За правилами пунктів 1, 2 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є: - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. 39. Як свідчать матеріали справи, підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року Уповноважена особа Фонду зазначила про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону № 2121-III. 40.Зокрема, у наданій для порівняння поставі Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) зазначено про відсутність у банку обов`язку щодо перерахування на рахунок позивача коштів зі сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів, оскільки Управління Пенсійного фонду України в Подільському районі міста Києва не є кредитором АТ «Брокбізнесбанк» у розумінні статті 2 Закону № 2121-III в спірних правовідносинах. 41.Водночас у рішенні, про перегляд якого подано заяву, Вищий адміністративний суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав, передбачених статтею 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними між позивачем і третіми особами у справі. 42.Аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішення, на яке робиться посилання як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права, дає підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції, додане на обґрунтування заяви, ухвалене цим судом за інших фактичних обставин справи та не містить іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві уповноваженої особи Фонду. 43.Надане уповноваженою особою Фонду рішення Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) не містить висновку щодо застосування статті 38 Закону № 4452-VI при вирішенні спорів, пов`язаних із визнанням уповноваженою особою Фонду правочинів банку нікчемними. У цій справі не оскаржувалися рішення Фонду чи його уповноваженої особи щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних. 44.Наведене свідчить про те, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, установлених у справі, копію судового рішення в якій додано до заяви. Ухвалення різних за змістом судових рішень зумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ. 45.Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права при вирішенні спорів щодо законності визнання нікчемними правочинів, укладених з банком, який перебуває у стані ліквідації. 46. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість поданої уповноваженою особою Фонду заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15. 47. Частиною першою статті 242 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви. 48. Згідно із частиною першою статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 89082869
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 квітня 2020 року м. Київ Справа № 804/2823/16 Провадження № 11-433апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2019 року (судді Іванов С. М., Панченко О. М., Чередниченко В. Є.) у справі № 804/2823/16 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України (далі - НБУ), третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції, про визнання дій протиправними, стягнення матеріальних збитків і моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до НБУ, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: - визнати рішення та дії НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинені на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; - визнати дискримінацію з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення про формування кадрового резерву на посади державних службовців Національного банку України, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 (далі - Положення № 96); - скасувати наказ НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такий, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII), частини другої статті 14 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) та положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); - поновити позивачку на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління Національного банку України в Дніпропетровській області (далі - Управління НБУ) або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; - стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду); - стягнути з НБУ на користь позивачки матеріальні збитки внаслідок упущеної вигоди через дискримінацію в сумі 325 тис. 920 грн (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду); - стягнути з НБУ на користь позивачки моральну шкоду, завдану прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу, в розмірі 38 млн грн. ОСОБА_1 також просила допустити до негайного виконання рішення суду щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заробітної плати за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі. 2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що відповідач виключив її з кадрового резерву на порушення вимог Положення про формування кадрового резерву для державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 року № 199, статті 28 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу». Виключення з кадрового резерву відбулося на підставі Положення № 96 у зв`язку з досягненням позивачкою п`ятдесятирічного віку. На думку ОСОБА_1 , такі дії НБУ відповідно до приписів Закону України від 08 вересня 2005 року № 2866-IV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» є дискримінаційними. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 09 липня 2018 року позов задовольнив частково: визнав протиправними дії НБУ щодо припинення перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві Управління НБУ. В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції керувався тим, що згідно з висновком Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справі про дискримінацію від 04 червня 2018 року незарахування ОСОБА_1 до кадрового резерву НБУ, яке стало однією з підстав неможливості продовження роботи позивачки в системі НБУ, становить пряму дискримінацію за ознаками віку та статі. Відповідно до особової справи ОСОБА_1 (анкети щорічної оцінки) вона була зарахована до кадрового резерву на посаду головного економіста відділу банківського нагляду Управління НБУ у 2007 році, а у 2008 році її перебування у кадровому резерві припинено. На час припинення перебування у кадровому резерві ОСОБА_1 було 46 років. Ураховуючи, що однією з позовних вимог є визнання рішень та дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства, а з матеріалів справи вбачається безпідставне припинення відповідачем перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість у порядку частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) вийти за межі позовних вимог у цій частині, а саме визнати протиправними дії НБУ щодо припинення перебування ОСОБА_1 у кадровому резерві Управління НБУ. 5. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при порівнянні штатного розпису Управління НБУ, що був чинним до прийняття Правлінням НБУ постанови від 15 січня 2015 року № 14 «Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України», та штатного розпису, прийнятого на виконання цієї постанови, який був чинним на час звільнення позивачки, встановлено, що в Управлінні НБУ відбулося скорочення посад.ОСОБА_1 не мала переважного права на залишення на роботі. Для зайняття посади в центральному апараті НБУ позивачка мала взяти участь у конкурсі на заміщення вакантних посад або перебувати в кадровому резерві, оскільки посада, яку вона займала, відносилась до п`ятої категорії, а в центральному апараті НБУ ця посада належить до четвертої категорії. Позовні вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди та моральної шкоди є похідними від позовної вимоги про поновлення на посаді. 6. Суд першої інстанції також указав на те, що не має можливості надати правову оцінку відповідності пункту 2.2 Положення № 96 (у частині встановлення граничного віку для зарахування до кадрового резерву вперше: для жінок - 50 років, чоловіків - 55 років) вимогам Конституції та законодавства України, оскільки Положення № 96 затверджене постановою Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96, яка є нормативно-правовим актом. Встановлення відповідності нормативно-правових актів Конституції України є виключною компетенцією Конституційного Суду України. 7. При цьому, вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. 8. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 17 січня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким: - закрив провадження у справі за позовними вимогами в частині: скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такого, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону № 1700-VII, частини другої статті 14 Закону № 5207-VI та положень КЗпП України; поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду), роз`яснивши позивачці право на звернення із цими позовними вимогами в порядку цивільного судочинства; - відмовив у задоволенні решти позовних вимог. 9. Закриваючи провадження в частині позовних вимог з підстав неналежності їх розгляду за правилами адміністративного судочинства, суд апеляційної інстанції керувався тим, що 01 травня 2016 року набрав чинності Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), приписами пункту 9 частини третьої статті 3 якого визначено, що дія цього Закону не поширюється на службовців НБУ, а відтак, починаючи з 01 травня 2016 року позивачка, працюючи в Управлінні НБУ, втратила статус державного службовця, у зв`язку із чим спір про скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є не публічно-правовим, а трудовим спором і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 10. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад) незаконними й такими, що завдали дискримінації, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби до 01 травня 2016 року. ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом про поновлення її на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ, розгляд якого здійснювався в межах справи № 804/3325/17. Суд касаційної інстанції в указаній справі встановив правомірність звільнення позивачки на підставі наказу НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п, що за встановлених обставин свідчить про відсутність підстав для визначення дискримінації при такому звільненні. 11. Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку, що виходячи зі змісту Положення № 96, позивачка не відповідала кваліфікаційним вимогам працівників, які могли бути зараховані до кадрового резерву, що свідчить про відсутність у діях відповідача протиправної бездіяльності щодо незарахування ОСОБА_1 до такого резерву. До того ж пунктом 2.2 Положення № 96 встановлювався граничний вік для службовців НБУ для зарахування до кадрового резерву вперше. З огляду на наявність факту зарахування позивачки до кадрового резерву в 2007 році, вказаний пункт Положення № 96 у частині визначення граничного віку службовця НБУ при вирішенні питання щодо повторного зарахування позивачки до кадрового резерву не застосовувався, а відтак на неї не поширювався. 12. Крім цього, апеляційний суд вважав помилковими посилання ОСОБА_1 на протиправність приписів Положення № 96 та неможливість їх застосування з огляду на наявність у них дискримінаційних вимог до службовців, які можуть бути зараховані до кадрового резерву, оскільки станом на час роботи позивачки Положення № 96 у судовому порядку не скасовувалось та нечинним не визнавалось. Щодо тверджень позивачки про її дискримінацію за освітою суд апеляційної інстанції зазначив, що приписи статті 2-1 КЗпП України не визначають дискримінацію за освітою, а передбачають заборону дискримінації також за іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Вища освіта та її вид (спеціальність) безпосередньо пов`язані з характером роботи, яка буде виконуватись особою, що свідчить про неможливість здійснення дискримінації за цією ознакою. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 13. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої вказала на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до порушення її права на судовий захист прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. 14. За твердженням скаржниці, спір у частині її позовних вимог про скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к і поновлення її на роботі є публічно-правовим, а вимоги про стягнення шкоди є такими, що заявлені в одному провадженні з вимогами вирішити публічно-правовий спір. Крім того, апеляційний суд застосував норми нечинного Положення № 96, не дослідив фактичних обставин у справі, які мають суттєве значення для її вирішення, не надав юридичної оцінки доказам на їх підтвердження, не вказав, чому не застосував норми права, на які посилалась позивачка, та мотиви їх незастосування, знехтував установленими фактами й обставинами у висновку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про пряму дискримінацію за ознаками статі і віку відносно ОСОБА_1 у діях і рішеннях НБУ, що стало підставою її звільнення. 15. У зв`язку з викладеним скаржниця просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги повністю. Позиція інших учасників справи 16. У відзиві на касаційну скаргу та у додаткових поясненнях НБУ вказав, що вважає вимоги касаційної скарги необґрунтованими й такими, що не підлягають задоволенню. Рух касаційної скарги 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 17 квітня 2019 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв`язку з оскарженням учасником справи судового рішення, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 18. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 травня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 19. ОСОБА_1 працювала провідним економістом сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ. 20. 24 грудня 2014 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 841 «Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України», відповідно до підпункту 2 пункту 1 якої створено Департамент банківського нагляду, Департамент інспектування банків, Департамент фінансового моніторингу, Департамент реєстраційних питань та ліцензування, Департамент методології, а згідно з підпунктом 2 пункту 2 вказаної постанови до Департаменту інспектування банків передано функції територіальних управлінь НБУ. 21. 15 січня 2015 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 14 «Про удосконалення структури та затвердження граничної чисельності працівників територіальних управлінь Національного банку України», якою затверджено структуру та чисельність, зокрема, Управління НБУ. 22. 15 січня 2015 року Правлінням НБУ прийнято постанову № 15 «Про запровадження пілотного проекту з реформування територіальних управлінь Національного банку України», яким затверджено, зокрема, Положення про Управління Національного банку України в Дніпропетровській області. 23. Згідно з пунктом 1 розділу І вказаного вище Положення Управління НБУ керує діяльністю управлінь НБУ в Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Полтавській, Сумській, Харківській областях. 24. Відповідно до пункту 10 постанови Правління НБУ від 15 січня 2015 року № 14 керівникам територіальних управлінь НБУ було доручено видати наказ про скорочення штату та чисельності працівників цих управлінь і попередити їх про вивільнення та вжити інших заходів відповідно до вимог законодавства України про працю.Цією постановою затверджено структуру Управління НБУ, а саме: відділ організації діяльності бухгалтерського обліку; відділ готівкового обігу і касових операцій; відділ перевезення цінностей та організації інкасації; відділ банківської безпеки; відділ діловодства; відділ господарського забезпечення. 25. На виконання вказаної постанови Управління НБУ видало наказ від 21 січня 2015 року № 12-п про скорочення штату та чисельності працівників управління, відповідно до якого скороченню підлягав 171 працівник. 26. 12 лютого 2015 року позивачку було ознайомлено з попередженням про вивільнення від 11 лютого 2015 року. 27. Наказом Управління НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п ОСОБА_1 звільнено з 20 квітня 2015 року у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 28. Викладені обставини стали предметом розгляду адміністративної справи № 804/7487/15. 29. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 28 січня 2016 року у справі № 804/7487/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовив. 30. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 04 квітня 2016 року у справі № 804/7487/15 постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року скасував, а позов ОСОБА_1 задовольнив частково: поновив позивачку на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ з 20 квітня 2015 року; стягнув з відповідача за час вимушеного прогулу за період з 20 квітня 2015 року по 04 квітня 2016 року середню заробітну плату в розмірі 70 тис. 717 грн 24 коп. та моральну компенсацію в розмірі 6 тис. грн, всього 76 тис. 717 грн 24 коп. 31. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2017 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. 32. Справі присвоєно новий номер - 804/3325/17. 33. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, у справі № 804/3325/17 (попередній № 804/7487/15) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. 34. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року у справі № 804/3325/17. 35. На виконання постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року у справі № 804/7487/15 ОСОБА_1 поновлено на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ. 36. Наказом від 26 липня 2016 року № 3202-к ОСОБА_1 на підставі попередження про звільнення від 11 лютого 2015 року, постанови Правління НБУ від 15 січня 2015 року № 14, наказу Управління НБУ від 21 січня 2015 року № 12-п «Про скорочення штату та чисельності працівників управління» звільнено з посади провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ з 26 липня 2016 року у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. 37. Згідно з актами Управління НБУ від 26 липня 2016 року ОСОБА_1 ознайомилась з доповненням до попередження про звільнення, залишила його копію у себе та відмовилась дати згоду на переведення на запропоновані посади, а також ознайомилась з наказом НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про її звільнення, отримала копію та відмовилась від підпису про ознайомлення з наказом. 38. Вважаючи дії відповідача щодо її звільнення незаконними та дискримінаційними, ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 39. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 40. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 41. Відповідно до положень пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг. 42. Пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 43. При цьому пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 44. Для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. 45. 01 травня 2016 року набрав чинності Закон № 889-VIII, згідно з преамбулою якого цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. 46. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIIIдержавною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. 47. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 вказаного Закону посадою державної служби є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. 48. Пунктом 9 частини третьої статті 3 Закону № 889-VIII встановлено, що дія цього Закону не поширюється на службовців НБУ. 49. Як правильно встановив суд апеляційної інстанції, перебуваючи у трудових відносинах з Управлінням НБУ, ОСОБА_1 з 01 травня 2016 року втратила статус державного службовця, не здійснювала службову діяльність у розумінні статті 19 КАС України, а тому її посада не відноситься до посад публічної служби. 50. За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 51. Отже, спір, що виник у зв`язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, має вирішуватись за правилами цивільного судочинства. 52. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі за позовними вимогами в частині: скасування наказу НБУ від 26 липня 2016 року № 3202-к про звільнення ОСОБА_1 як такого, що порушує вимоги частини третьої статті 53 Закону № 1700-VII, частини другої статті 14 Закону № 5207-VI та положень КЗпП України; поновлення позивачки на посаді провідного економіста сектору інспекційних перевірок відділу банківського нагляду Управління НБУ або на посаді економіста в центральному апараті НБУ за умови відсутності вакантних посад в Управлінні НБУ; стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу із розрахунку середньомісячної заробітної плати у розмірі 5 тис. 990 грн 51 коп. (з подальшим коригуванням станом на дату винесення рішення суду) є правильним. 53. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі в ньому суб`єкта публічного права. 54. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 та 27 березня 2019 року у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18) та № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) відповідно. 55. Суд апеляційної інстанції належним чином визначив характер спору, суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, а тому наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір має розглядатися саме в порядку адміністративного судочинства, є безпідставними. 56. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. 57. Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору в частині правомірності вимог ОСОБА_1 щодо: визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; визнання дискримінації з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення № 96; стягнення з НБУ на користь позивачки матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди через дискримінацію та моральної шкоди, завданої прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 58. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 59. За приписами пункту 7 частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. 60. Згідно зі статтею 2-1 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. 61. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раальте проти Нідерландів») (пункти 48, 49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06). 62. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004). 63. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. 64. Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою. 65. Суд апеляційної інстанції установив, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання рішень і дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження в доступі до професії, службової діяльності та посад) незаконними й такими, що завдали дискримінації, пов`язані з проходженням позивачкою державної служби до 01 травня 2016 року. 66. При цьому ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом про поновлення її на посаді провідного економіста в Управлінні НБУ, розгляд якого здійснювався в межах справи № 804/3325/17. 67. За результатами розгляду вказаної справи в касаційному порядку Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановою від 14 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року про відмову в задоволенні позовних вимог - без змін. 68. У зазначеному судовому рішенні суд касаційної інстанції вказав, що станом на час звільнення (20 квітня 2015 року) позивачка не відповідала вимогам Кваліфікаційних характеристик професій працівників Національного банку України, затверджених постановою Правління НБУ від 22 квітня 1998 року № 158 (зі змінами, затвердженими постановою Правління НБУ від 30 вересня 2010 року № 447; далі - Кваліфікаційні характеристики професій працівників НБУ). Крім того, у позивачки не було переваг і в рівні продуктивності праці перед іншими працівниками у ліквідованому відділі. Так, порівнюючи анкети щорічного оцінювання ОСОБА_1 та інших працівників, які були переведені на посади в системі НБУ, суди встановили, що позивачка має найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов`язків та завдань. Касаційний суд зазначив про обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій про те, що відповідач довів неможливість переведення ОСОБА_1 на іншу роботу, оскільки після скорочення чисельності й штату працівників не було вільних посад, які б відповідали її кваліфікації, та про відсутність підстав для поновлення позивачки в Управлінні НБУ, за відсутності вакантних посад у якому - і безпосередньо в центральному апараті НБУ. 69. При цьому обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій у справі № 804/3325/17 щодо правомірності звільнення позивачки на підставі наказу НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п, рішення яких переглянуто в касаційному порядку та залишено без змін, у силу норми частини четвертої статті 78 КАС України є такими, що не потребують доказування при вирішенні цієї справи. 70. Відповідно до пункту 3.5 Положення № 96 до кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов`язків, мають необхідний напрям підготовки та спеціальність за освітою, досвід роботи, успіхи в навчанні, виявляють ініціативу, володіють навичками роботи на комп`ютері, мають організаторські здібності. 71. Суди у справі № 804/3325/17 установили, що позивачка мала найнижчий відсотковий рівень виконання покладених на неї обов`язків та завдань. 72. Відповідно до Кваліфікаційних характеристик професій працівників НБУ до посади провідного економіста з банківського регулювання та нагляду встановлено, зокрема, вимогу щодо наявності повної вищої освіти (магістр, спеціаліст) у галузі знань «Економіка та підприємництво» за спеціальностями «Банківська справа», «Фінанси та кредит», «Облік і аудит». 73. Згідно з дипломом серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 має спеціальність «Економіка та управління в галузях гірничої промисловості та геологорозвідці», кваліфікацію - спеціаліст гірничий інженер-економіст. 74. Таким чином, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що виходячи зі змісту Положення № 96 позивачка не відповідала кваліфікаційним вимогам працівників, які могли бути зараховані до кадрового резерву, що свідчить про відсутність у діях відповідача протиправної бездіяльності щодо незарахування ОСОБА_1 до такого резерву. 75. При цьому стосовно посилань позивачки на встановлення Положенням № 96 дискримінації відносно до неї за ознаками статті та віку, визначеними у пункті 2.2 останнього, та звільнення її за таких підстав, то суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що норми вказаного пункту визначали, що кандидат на зарахування до кадрового резерву повинен мати, зокрема, граничний вік для зарахування до кадрового резерву вперше: для жінок - 50 років, чоловіків - 55 років. Відтак вказаним пунктом встановлювався граничний вік для службовців НБУ для зарахування до кадрового резерву вперше. Між тим, як установив апеляційний суд, ОСОБА_1 була зарахована до кадрового резерву на посаду головного економіста відділу банківського нагляду Управління НБУ у 2007 році, а у 2008 році її перебування у кадровому резерві припинено (а. с. 226, т. 2). Отже, з огляду на наявність факту зарахування позивачки до кадрового резерву в 2007 році, пункт 2.2 Положення № 96 у частині граничного віку службовця НБУ при визначенні питання щодо повторного зарахування ОСОБА_1 до кадрового резерву не застосовувався, тому як на позивачку не поширювався. До того ж апеляційний суд звернув увагу й на те, що наказ Управління НБУ від 17 квітня 2015 року № 282-п про звільнення позивачки був виданий у зв`язку зі скороченням штату та чисельності працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 76. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком апеляційного суду про те, що висновок Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справі про дискримінацію від 04 червня 2018 року не може вважатись доказом у розумінні приписів статей 73-76 КАС України, оскільки вищезазначені обставини при вирішенні питання щодо дискримінації позивачки за віком не враховувались. При цьому у вказаному висновку також було зазначено, що відповідно до матеріалів судової справи встановлені й інші причини відмови у зарахуванні позивачки до кадрового резерву, зокрема рівень освіти. 77. Посилання ОСОБА_1 на протиправність приписів Положення № 96 та неможливість їх застосування з огляду на наявність у них дискримінаційних вимог до службовців, які можуть бути зараховані до кадрового резерву, суд апеляційної інстанції правильно визнав помилковими, оскільки станом на час роботи позивачки вказане Положення в судовому порядку не скасовувалось та нечинним не визнавалось. 78. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 05 вересня 2017 року№ 2145-VIII «Про освіту» метою вищої освіти є здобуття особою високого рівня наукових та/або творчих мистецьких, професійних і загальних компетентностей, необхідних для діяльності за певною спеціальністю чи в певній галузі знань. 79. Відтак вища освіта та її вид (спеціальність) безпосередньо пов`язані з характером роботи, яка буде виконуватись особою, що, в свою чергу, свідчить про неможливість здійснення дискримінації за вказаною ознакою, а тому твердження позивачки про її дискримінацію за ознакою освіти є безпідставними. До того ж приписи статті 2-1 КЗпП України не визначають дискримінацію за освітою, а передбачають заборону дискримінації також за іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. 80. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції щодо необґрунтованості заявлених ОСОБА_1 позовних вимог у частині визнання рішень та дій НБУ (незарахування до кадрового резерву, відмова в переведенні до центрального апарату, незаконне звільнення з роботи, обмеження у доступі до професії, службової діяльності та посад), вчинених на підставі постанови Правління НБУ від 17 березня 2006 року № 96 стосовно позивачки, незаконними й такими, що завдали дискримінації за ознаками статі, віку, освіти при реалізації її права на працю з порушенням положень антидискримінаційного законодавства; визнання дискримінації з боку НБУ стосовно позивачки за захищеними ознаками статі, віку, освіти тощо при проходженні і звільненні з державної служби на підставі Положення № 96; стягнення з НБУ на користь позивачки матеріальних збитків унаслідок упущеної вигоди через дискримінацію та моральної шкоди, завданої прямою дискримінацією та порушенням прав протягом тривалого часу. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 81. На підставі пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 82. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 83. Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду скаржниця не спростувала, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89082843
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 466/6221/16-а Провадження № 11-801апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата», третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року (суддя Глинська Д. Б.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року (судді Шинкар Т. І., Пліш М. А., Ільчишин Н. В.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Управління державної реєстрації Львівської міської ради (далі - Управління), ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата» (далі - ТОВ «ВП «Координата»), третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів» (далі - ПрАТ «КБ «Львів»), у якому просили: - визнати протиправною та скасувати реєстраційну дію державного реєстратора Управління від 04 листопада 2015 року № 14151050012002116 про державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата»; - зобов`язати Управління вчинити дії щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про скасування вказаної реєстраційної дії в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі. 2. На обґрунтування своїх позовних вимог зазначили, що ОСОБА_4 , який є власником 100 % статутного капіталу ТОВ «ВП «Координата», з метою ухилення від відповідальності щодо забезпечення позовних вимог про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 коштів вчиняє дії по внесенню змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ВП «Координата», що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує права позивачів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Шевченківський районний суд міста Львова постановою від 15 червня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправною та скасував реєстраційну дію державного реєстратора Управління № 14151050012002116 від 04 листопада 2015 року про державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата». Зобов`язав Управління вчинити дії щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про скасування реєстраційної дії № 14151050012002116 від 04 листопада 2015 року про здійснення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі ТОВ «ВП «Координата». 4. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 жовтня 2017 року постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року скасував у частині задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача внести запис про скасування оскаржуваної реєстраційної дії та прийняв у цій частині нову постанову про відмову в позові, в решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. 5. Суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для державної реєстрації змін до установчих документів ТОВ «ВП «Координата», посилаючись на відсутність при проведенні державної реєстрації змін до статуту, які пов`язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи та перерозподілу часток у статутному капіталі, документа, що посвідчує перехід права власності (відчуження) частки ОСОБА _3 третій особі ОСОБА_5 , оскільки фактично такого переходу (відчуження) частки не відбулось. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. Зазначає, зокрема, про приватноправовий характер цього спору, оскільки між позивачами та відповідачами існує спір про право, при цьому немає порушення Управлінням прав позивачів у сфері публічно-правових відносин. Позиція інших учасників справи 7. Від позивачів надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, у яких, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів, вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Рух касаційної скарги 8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 липня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Управління, ОСОБА_3 , ТОВ «ВП «Координата», третя особа - ПрАТ «КБ «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 листопада 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 10. Суди встановили, що ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 листопада 2015 року у справі № 450/1709/15-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про повернення боргу за договором позики від 23 березня 2015 року вжито заходів забезпечення позову до набрання рішенням суду у справі законної сили шляхом накладення арешту в межах суми позову, яка становить 941 030,14 грн, на все рухоме та нерухому майно, що належить ОСОБА_7 . 11. Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 04 листопада 2015 року у справі № 450/1711/15-ц з метою забезпечення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про повернення боргу за договором позики від 31 грудня 2014 року вжито заходів забезпечення позову до набрання рішенням суду у справі законної сили шляхом накладення арешту в межах суми позову, яка становить 1 034 555,56 грн, на все рухоме та нерухоме майно, що належить ОСОБА_7 . 12. Відповідно до пункту 5.6 статуту ТОВ «ВП «Координата», затвердженого протоколом зборів учасників цього товариства від 10 червня 2011 року № 1, зареєстрованого 03 серпня 2011 року, звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці його учасника у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише в разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, установлюється згідно з балансом, який складається на дату пред`явлення вимог кредиторами. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі вказаного товариства припиняє його участь у товаристві. 13. При цьому 04 листопада 2015 року за № 14151050012002116 державним реєстратором Управління проведено державну реєстрацію змін до статуту ТОВ «ВП «Координата», затверджених загальними зборами учасників товариства згідно з протоколом від 03 листопада 2015 року № 1, відповідно до яких статутний капітал товариства склав 255 249 грн, з яких 99 % статутного капіталу товариства належить учаснику товариства ОСОБА_5 , а 1% - ОСОБА_7 . 14. Вважаючи, що зареєстровані зміни до статуту ТОВ «ВП «Координата» внесені ОСОБА _8 з метою створення умов для уникнення відповідальності перед кредиторами, адже в новій редакції статуту немає пункту, згідно з яким товариство у разі відсутності в учасника іншого майна несе майнову відповідальність за нього перед кредиторами в розмірі, пропорційному частці учасника у товаристві, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із цим позовом. Релевантні джерела права й акти їх застосування Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 15. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення судами попередніх інстанцій рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 16. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 17. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 18. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 19. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. 20. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закономустановлений інший порядок судового вирішення. 21. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 22. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 23. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 24. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. 25. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання позову) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Отже, спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України. 26. Так, позовна заява мотивована незгодою позивачів із прийнятим державним реєстратором рішенням про реєстрацію внесення змін до установчих документів юридичної особи в частині зміни складу учасників та перерозподілу часток у статутному капіталі ТОВ «ВП «Координата». 27. Отже, звернення до суду із цим позовом не зумовлене необхідністю захисту прав позивачів у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства. 28. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а, від 20 серпня 2019 року у справі № 805/2556/15-а. 29. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 30. З огляду на зміст заявлених позовних вимог цей спір підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства. 31. При цьому слід мати на увазі, що вичерпний перелік способів захисту особи, яка вважає, що її право чи законний інтерес порушені змінами у складі чи розподілі часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю, міститься у статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств. У разі, якщо позивач прагне відновити склад учасників товариства, який існував до стверджуваного порушення його прав або інтересів, і таке відновлення не може бути здійснене шляхом стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства (підпункт «е» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону), то належним способом захисту в цьому разі є позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (підпункт «д» пункту 3 частини п`ятої статті 17 цього Закону). Відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі. 32. Близькі за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19. Слід також мати на увазі, що незаконність змін у складі майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте є підставою для відшкодування збитків особою, яка їх завдала. Близькі за змістом висновки викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 33. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС (у чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС (у чинній редакції) суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 35. Положеннями пункту 5 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) визначено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 36. За правилами частини першої статті 354 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 37. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі. 38. Відповідно до частини третьої статті 354 КАС (у чинній редакції) у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. 39. Згідно із частиною першою статті 239 КАС (у чинній редакції) якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 40. За правилами частини шостої статті 139 КАС (у чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 41. Отже, підстав для зміни розподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 345, 349, 354, 356, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Постанову Шевченківського районного суду міста Львова від 15 червня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Координата», третя особа - Приватне акціонерне товариство «Комерційний банк «Львів», про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів - закрити. 4. Роз`яснити позивачам, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що вони мають право протягом десяти днів з дня отримання ними цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 89083012
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 березня 2020 року м. Київ Справа № 804/4357/17 Провадження № 11-1145апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В.,Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року (судді Іванов С. М., Панченко О. М., Чередниченко В. Є.), У С Т А Н О В И Л А : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), у якому просила стягнути з ДФС на свою користь: - суму страхового відшкодування в розмірі 66 654 грн; - суму інфляційних збитків від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів у розмірі 127 975,68 грн; - суму 3 % річних компенсації за користування чужими грошовими коштами в розмірі 30 794,09 грн; - моральну шкоду в сумі 106 000 грн компенсації за понесені моральні страждання. 2. Позов мотивовано тим, що позивачка працювала в Покровській міжрайонній державній податковій інспекції та відповідно до чинного на той час законодавства як посадова особа органу Державної податкової служби України (далі - ДПС) підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню. Перебуваючи на посаді начальника юридичного відділу, під час виконання службових обов`язків вона втратила 70 % працездатності, унаслідок чого отримала II групу інвалідності по зору. У лютому 2008 року позивачкою до Державної податкової адміністрації у Дніпропетровській області (далі - ДПА) були подані всі необхідні документи та оформлено заяву на ім`я страховика з метою отримання страхової виплати. Однак відповідач таких виплат не здійснив. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 28 липня 2017 року позов задовольнив частково. 4. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 листопада 2017 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 липня 2017 року скасував та закрив провадження у справі. 5. Судове рішення мотивовано тим, що цей спір не є публічно-правовим, підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, оскільки позивачкою заявлено вимоги щодо стягнення страхового відшкодування за відповідними договорами та пов`язаних із ним виплат відповідно до статей 23, 536, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. У касаційній скарзі позивачка просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 7. Зазначає, зокрема, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки стосується бездіяльності відповідача як суб`єкта владних повноважень щодо невиконання свого обов`язку як страхувальника з перерахування коштів страховику, що у свою чергу призвело до порушення права позивачки на отримання страхової суми відповідно до статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (чинного на час виникнення спірних правовідносин). Позиція інших учасників справи 8. У відзиві на касаційну скаргу ДФС просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Указує, зокрема, що спір у цій справі не має ознак публічно-правового, оскільки спірні правовідносини виникли стосовно стягнення страхового відшкодування на виконання договору страхування, що свідчить про приватноправовий характер правовідносин. Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 січня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 16 жовтня 2019 року призначив її до розгляду. 10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 жовтня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ДФС про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 11. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 грудня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд у порядку письмового провадження. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи 12. Позивачка з 01 квітня 2004 року працювала в Покровській міжрайонній державній податковій інспекції (далі - ДПІ) та відповідно до чинного на той час законодавства України як посадова особа органу державної податкової служби підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню. 13. 01 серпня 2007 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) було звільнено з посади згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. 14. Згідно з довідкою МСЕК від 06 листопада 2007 року № 006888 «Про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого» позивачці було визначено ІІ групу інвалідності і встановлено 70 % за одноразовим страхуванням працівників податкової інспекції, що підтверджується відповідною довідкою. 15. 20 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Страхова компанія «Брокбізнес» (далі - ЗАТ «СК «Брокбізнес») та ДПІ укладено договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-1, за яким страховик виплачує страхові суми, зокрема, в разі втрати застрахованим працездатності в результаті захворювання, що сталося під час виконання службових обов`язків - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності в результаті захворювання, який визначається у відсотковому відношенні до суми п`ятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку він займав до встановлення втрати працездатності, але не може бути меншим шестимісячної заробітної плати за зазначеною посадою. 16. 22 червня 2008 року між ЗАТ «СК «Брокбізнес» та ДПІ укладено додаткову угоду про зміну договору про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-1, якою страховик та страхувальник внесли зміни в пункт 7.1 договору, встановивши, що зобов`язання страховика щодо виплати страхового відшкодування згідно із цим договором розповсюджується на період з 20 червня 2005 року до 31 грудня 2008 року або до повного виконання страховиком вимог пункту 3.2.5 договору. 17. 04 червня 2009 року між ЗАТ «СК «Брокбізнес» та ДПІ укладено договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-2, відповідно до якого зобов`язання страховика з виплати страхового відшкодування розповсюджується на страхові випадки, що сталися в період з 20 червня 2005 року до 31 грудня 2009 року, а в подальшому - договір про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування № 029-000004, згідно з яким зобов`язання страховика з виплати страхового відшкодування розповсюджується на страхові випадки, що сталися в період 20 червня 2005 року до 31 грудня 2010 року. 18. 28 липня 2008 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернулась із заявою до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про виплату страхової суми, підписана керівником органу державної податкової служби, скріплена печаткою та направлена до страховика. 19. ЗАТ «СК «Брокбізнес» листом від 12 серпня 2009 року повідомило позивачку, що відповідно до договору страхування від 20 червня 2008 року № 029-1 на рахунок страхової компанії ДПІ було перераховано страхові платежі, з яких здійснювалась виплата страхових сум застрахваним особам. Станом на 31 грудня 2008 року страхові платежі були повністю використані для виплат страхових сум застрахованим особам. У зв`язку з цим ЗАТ «СК «Брокбізнес» не має змоги здійснити позивачці виплату страхової суми. Відповідно до пункту 4 Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 1994 року № 349 (далі - Порядок), кошти, яких не вистачає на виплату страхових сум, доплачуються страхувальником. Страховиком зазначено, що ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) може звернутись до відповідача для вирішення цього питання. 20. Листом-повідомленням від 17 березня 2010 року ЗАТ «СК «Брокбізнес» повідомила ДПА про те, що станом на 16 березня 2010 року страховик повністю виконав свої зобов`язання за укладеною додатковою угодою № 2 до договору та відповідно до пункту 3.2.5 страховик зобов`язаний припинити прийом документів на виплату страхових сум у разі використання сплачених страхових платежів, визначених пунктом 4.1 вказаного договору, про що й повідомлено страхувальника. 21. Аналогічні листи були направлені 13 квітня 2010 року та 31 грудня 2010 року, у яких було повідомлено про те, що страховик припинив прийом документів на виплату страхових сум у зв`язку з повним використанням сплачених страхових платежів та виконанням зобов`язань перед страхувальником за вказаними договорами про закупівлю послуг з обов`язкового соціального страхування в повному обсязі. Водночас страховик повернув справи, у тому числі справу позивачки, за якими не було здійснено виплат страхових сум у зв`язку з недостатністю отриманих страхових платежів. 22. 24 вересня 2010 року на адресу ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) надійшов лист ДПА, у якому повідомлено про необхідність з`явитися для написання заяви про надання реквізитів для перерахування страхових сум. 23. Відповідну заяву позивачка подала 05 листопада 2010 року на ім`я голови правління ЗАТ «СК «Брокбізнес». 24. Однак позивачці так і не було виплачено страхову суму, а листом ДПА від 03 лютого 2011 року повідомлено, що договір між страховою компанією та ДПА припинив свою дію та втратив чинність. Також зазначено, що справи, за якими не було здійснено виплати страхових сум, повернуті та знаходяться в ДПА. Також повідомлено, що після укладення нового договору зі страховою компанією справи, за якими не було здійснено виплати страхових платежів, будуть передані до страхової компанії. 25. Не отримуючи протягом тривалого часу страхового відшкодування, позивачка звернулась із позовом до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди. 26. Покровський районний суд Дніпропетровської області за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до ЗАТ «СК «Брокбізнес» про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди рішенням від 22 лютого 2017 року в цивільній справі № 189/928/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 червня 2017 року відмовив у задоволенні позову. 27. З метою стягнення суми страхового відшкодування з відповідача позивачка звернулася до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування 28. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 29. Пунктом 1 частини першої статті 3 КАС визначено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 30. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 31. Частиною третьою статті 6 КАС передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 32. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 33. Аналогічні визначення закріплені і в чинній редакції КАС, зокрема, за пунктом 17 частини першої статті 4 якого публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування; а частиною четвертою статті 19 КАС установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 34. Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (чинного на час звільнення позивачки з посади та виникнення спірних правовідносин) посадові особи органів державної податкової служби підлягають обов`язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі або смерті на суму десятирічної заробітної плати за їх останньою посадою, а в разі поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв`язку з виконанням службових обов`язків, - у розмірі від шестимісячної до п`ятирічної заробітної плати за їх останньою посадою (залежно від ступеня втрати працездатності). Порядок та умови страхування посадових осіб органів державної податкової служби встановлюються Кабінетом Міністрів України. 35. За загальними положеннями статей 979 та 980 ЦК (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані з життям, здоров`ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування). 36. Статтею 984 ЦК визначено, що страховиком є юридична особа, яка спеціально створена для здійснення страхової діяльності та одержала у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальником може бути фізична або юридична особа. 37. Відповідно до частини першої статті 985 ЦК страхувальник має право укласти зі страховиком договір на користь третьої особи, якій страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату у разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку. 38. За правилами статті 989 ЦК страхувальник зобов`язаний, зокрема, своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором. 39. Частиною першою статті 990 визначено, що страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). 40. Згідно зі статтею 999 ЦК законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). 41. Пунктами 1 та 2 Порядку (чинного на час звільнення позивачки з посади та виникнення спірних правовідносин) визначено, що обов`язкове державне особисте страхування (далі - обов`язкове страхування) посадових осіб органів державної податкової служби здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Обов`язковому страхуванню підлягають посадові особи Державної податкової адміністрації, державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державних податкових інспекцій у районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах (далі - застраховані). 42. Відповідно до пункту 3 Порядку страхові платежі сплачуються Державною податковою адміністрацією як страхувальником. 43. Положеннями пункту 5 Порядку передбачено, що страховик виплачує страхові суми, зокрема, у разі втрати застрахованим працездатності в результаті інвалідності, що сталися під час виконання службових обов`язків. 44. Пунктом 6 Порядку визначено, що з вимогою про виплату страхової суми застрахований або його спадкоємці можуть звернутися до страховика протягом трьох років з дня настання страхової події. 45. З наведених норм можна зробити висновок, що позивачка підлягала обов`язковому державному особистому страхуванню як посадова особа органу ДПІ, тобто як особа, що перебувала на державній службі. 46. При цьому з положень Порядку та ЦК, а також із умов договору вбачається, що обов`язок зі сплати страхових внесків страховику, який виплачує суму страхового відшкодування застрахованій особі, покладено на відповідача як страхувальника. 47. За визначенням статті 1 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній на момент звільнення позивачки) державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. 48. Статтею 11 цього Закону визначено, що державні службовці мають право, зокрема, на соціальний захист. 49. Слід зазначити, що деякі правовідносини, пов`язані з реалізацією статусу державного службовця, не припиняються одночасно з припиненням перебування особи на державній службі, зокрема, це можуть бути правовідносини щодо пенсійного забезпечення державних службовців, відшкодування шкоди, завданої особою під час проходження державної служби тощо. 50. Як убачається з норм Порядку та умов обов`язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, а також з умов укладеного відповідачем договору страхування, виплата страхового відшкодування у разі втрати працездатності внаслідок виконання службових обов`язків є однією із соціальних гарантій особи, що перебувала на державній службі в органах ДПА, і такі правовідносини припиняються лише виконанням зобов`язання з виплати страхового платежу та не пов`язані з моментом припинення перебування особи на державній службі. 51. Таким чином, правовідносини в цій справі виникли внаслідок реалізації особою, яка перебувала на державній службі, права на соціальну гарантію, і таке право безпосередньо пов`язане з її статусом державного службовця. 52. Велика Палата вже висловлювала правову позицію стосовно спорів, які пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби. Зокрема, правова позиція про те, що такі спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, була висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі має бути вирішений за правилами цивільного судочинства. 54. Доводи скаржниці щодо належності цієї справи до юрисдикції адміністративних судів знайшли своє підтвердження під час її розгляду в суді касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 56. За змістом частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 57. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 58. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 345, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 89082840
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2020 року м. Київ Справа № 522/19395/16-а Провадження № 11-42апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ПАТ «Укрпрофоздоровниця») до Комунальної установи Одеської міської ради «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» (далі - Служба комунальної власності), Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради (далі - БТІ) про визнання протиправними дій за касаційною скаргою Служби комунальної власності на постанову Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року (суддя Свячена Ю. Б.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року (судді Шевчук О. А., Зуєва Л. Є., Федусик А. Г.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ПАТ «Укрпрофоздоровниця» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправними дії БТІ в частині проведення інвентаризаційних дій по виготовленню технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради на нежитлові приміщення першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в м. Одеса, а також дії Служби комунальної власності в частині замовлення технічного паспорту на ім'я територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на ці нежитлові приміщення. Обґрунтовуючи свої вимоги, ПАТ «Укрпрофоздоровниця» послалося на те, що право власності на згаданий вище об'єкт нерухомості зареєстровано за ним на підставі свідоцтва про право власності від 18 травня 2000 року № 8, виданого Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради, яке є чинним. Зазначені приміщення не передано до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а тому ні Одеська міська рада, ні відповідачі не мали правових підстав здійснювати будь-які дії щодо згаданого нерухомого майна. Таким чином, на переконання ПАТ «Укрпрофоздоровниця», відповідачі діяли не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у тому числі з порушеннями вимог Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127 від 24 травня 2001 року, чим порушили права позивача як власника зазначених приміщень. Служба комунальної власності, заперечуючи проти задоволення позову, наголошувала на правомірності оскаржуваних дій посилаючись, зокрема, на тому, що територіальна громада міста Одеси в установленому законом порядку набула право власності на спірний об'єкт нерухомості, а свідоцтво про право власності від 18 травня 2000 року № 8, на яке посилається позивач, було анульоване згідно з розпорядженням Приморської районної адміністрації від 29 листопада 2001 року № 1158. Приморський районний суд міста Одеси постановою від 3 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили таке. Федерація професійних спілок України та Фонд соціального страхування України є засновниками Акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця» (далі - АТ «Укрпрофоздоровниця»), зареєстрованого відповідно до рішення Ленінського райвиконкому міста Києва № 971 від 23 грудня 1991 року. При створенні цього товариства Федерація професійних спілок України внесла до його статутного капіталу майнові комплекси санаторно-курортних закладів, до яких, зокрема, увійшов багатоквартирний житловий будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. У 1998 році АТ «Укрпрофоздоровниця» змінило своє найменування на Закрите акціонерне товариство «Укрпрофоздоровниця» (далі - ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»). 18 травня 2000 року Приморська районна адміністрація Одеської міської ради видала ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» свідоцтво про право власності № 8 на багатоквартирний будинок, розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. У 2003 році ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» створило Дочірнє підприємство «Клінічний санаторій «Лермонтовський», якому передало в користування багатоквартирний будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А. Листом Комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» від 24 травня 2006 року № 3888-81/123 заступника міського голови Одеської міської ради повідомлено про те, що багатоквартирний будинок, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, № 2-А, зареєстрований за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на праві власності. Листом від 8 червня 2016 року № 01-13/631-КУ Служба комунальної власності замовила проведення технічної інвентаризації нежитлового приміщення першого поверху № 101 орієнтовною площею 1000 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А. За результатами проведеної інвентаризації було складено акт обстеження нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А. У цьому акті вказано на те, що зазначені нежитлові приміщення використовуються під розміщення дитячого садка «Чайка», що відносяться до Дочірнього підприємства «Клінічний санаторій «Лермонтовський» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», а також на те, що це домоволодіння було передано з колективної власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» до комунальної власності територіальної громади міста Одеси відповідно до розпорядження міського голови від 31 березня 2000 року № 243-01р та акта приймання передачі від 30 березня 2000 року, включаючи всі вбудовані та прибудовані приміщення. 26 липня 2016 року територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради було видано технічний паспорт на спірні приміщення. Визнаючи протиправними дії відповідачів у частині замовлення технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси на нежитлові приміщення першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в місті Одеса та проведення інвентаризаційних дій по виготовленню такого паспорта, суди вказали на те, що відповідачі діяли не в межах та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України, оскільки не перевірили того, хто є дійсним власником згаданого нежитлового приміщення, що призвело до порушення прав та інтересів позивача ПАТ «Укрпрофоздоровниця». При цьому суди вважали доведеним те, що житловий будинок, розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, ніколи не перебував у державній власності, фактичного переходу права власності від ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» до територіальної громади міста Одеси не відбулось, відтак законним власником зазначеного об'єкта нерухомості є ПАТ «Укрпрофоздоровниця» на підставі свідоцтва про право власності. Суди також вказали на відсутність в Одеської міської ради та в Одеського міського голови необхідних повноважень на розпорядження житловим будинком, розташованим за адресою: м. Одеса, Чорноморська, 2-А, який є власністю позивача. Крім того, суди дійшли висновку про публічно-правовий характер цього спору з огляду на оскарження в цій справі дій відповідачів, вчинених на виконання делегованих органом місцевого самоврядування повноважень, який до того ж не стосується спору про право власності. Не погодившись з такими судовими рішеннями, Служба комунальної власності подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення цих судів та закрити провадження у справі. Так, скаржник посилається на те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується спору про право, та наголошує, що єдиним власником нежитлових приміщень першого поверху № 101 на вул. Чорноморська, 2-А в м. Одесі є територіальна громада міста Одеси. Суди не надали оцінки тому, що свідоцтво про право власності ПАТ «Укрпрофоздоровниця» було анульовано, а тому, оскільки позивач не був та не є власником зазначеного приміщення, то внаслідок виготовлення технічного паспорта на ім'я територіальної громади міста Одеси не було порушено охоронюваний законом інтерес позивача. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «Укрпрофоздоровниця» заперечує проти її задоволення та посилається на відсутність підстав для закриття провадження в адміністративній справі за його позовом, оскільки право власності на багатоквартирний будинок, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, не оспорюється сторонами у справі, а підставою позову були відсутність у відповідачів повноважень на проведення інвентаризації майна, яке належить до приватної власності, та проведення такої без обов'язкової участі позивача як власника цього майна. ПАТ «Укрпрофоздоровниця» також вказує на те, що фактичного та юридичного переходу права власності від нього до територіальної громади міста Одеси не відбулося, а розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради про анулювання свідоцтва про право власності, зокрема, на житловий будинок на вул. Чорноморська, 2-А від 29 листопада 2001 року № 1158 було видане з грубим порушенням вимог законодавства України, відтак свідоцтво про право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» є чинним, оскільки воно в судовому порядку не оскаржувалось та не скасовувалось. ПАТ «Укрпрофоздоровниця» у запереченнях на касаційну скаргу також послалося на рішення Господарського суду Одеської області від 14 березня 2017 року у справі № 916/392/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 1 червня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 3 жовтня 2017 року, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» -«Клінічний санаторій «Лермонтовський» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача -Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення згаданого підприємства з нежитлових приміщень першого поверху № 101, які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморська, 2-А, у якому вказано на відсутність доказів скасування свідоцтва про право власності за № 8 від 18 травня 2000 року та його чинність. Дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченні на неї доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час подання позову; далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції). Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС у відповідній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС у наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Зі змісту позовних вимог та обставин, якими ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» їх обґрунтовує, убачається, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом його прав у сфері саме публічно-правових відносин, адже подання цього позову покликано на захист порушених, на думку позивача, його прав як власника нерухомого майна, наявність/законність яких заперечується відповідачами з посиланням на перехід таких прав до територіальної громади міста Одеси. Таким чином, спір у цій справі обумовлений наявністю спору про право цивільне, що, у свою чергу, унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, адже перевірка обставин щодо наявності/законності майнових прав сторони, зокрема, як у цій справі, права власності на об'єкт нерухомості, порушення чи невизнання яких стало передумовою для звернення до суду за їх захистом, знаходиться поза межами компетенції суду адміністративної юрисдикції. Водночас суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, у цій справі фактично вдався до правової оцінки та установлення обставин, які мають приватноправовий характер. Не змінює правову природу спірних правовідносин у справі, що розглядається, та не робить цей спір публічно-правовим і розгляд судом господарської юрисдикції згаданої позивачем справи № 916/392/17 про усунення перешкод у користуванні спірними приміщеннями, предметом доказування у якій стала наявність у територіальної громади міста Одеси права комунальної власності на спірне приміщення, а також наявність/відсутність правової підстави для зайняття зазначеного приміщення у Дочірнього підприємства ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» - «Клінічний санаторій «Лермонтовський». Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією права власності суб'єктом господарської діяльності, регулюються, зокрема, Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Господарським кодексом України (далі - ГК), іншими нормативно-правовими актами. Стаття 15 ЦК передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 133 ГК основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених ЦК. Частиною четвертою статті 147 ГК передбачено, що право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу, у числі яких, зокрема, визначено: - визнання наявності або відсутності прав; - визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; - відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; - припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Зважаючи на суб'єктний склад та приватноправовий характер спірних правовідносин у цій справі, вона має вирішуватись у порядку господарського судочинства. Наведені позивачем доводи про поширення на неї юрисдикції адміністративного суду не спростовують такого висновку. Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції. За нормами частини третьої статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Отже, постанова Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи. За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється. Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Комунальної установи Одеської міської ради «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» задовольнити. 2. Постанову Приморського районного суду міста Одеси від 3 березня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 4 жовтня 2017 року скасувати, провадження у справі - закрити. 3. Роз'яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89083010
  14. Постанова Іменем України 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 129/1033/13-ц Провадження № 14-400 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» (далі - підприємство), Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби Гайсинського районного управління юстиції Вінницької області (далі - Гайсинське РУЮ), Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області в особі Реєстраційної служби по місту Ладижину Тростянецького міськрайонного управління юстиції Вінницької області (далі - Тростянецьке МУЮ) про визнання недійсними рішень за касаційною скаргою підприємства на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року, ухвалене суддею Корнієнком О. М., й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Зайцева А. Ю., Денишенко Т. О., Нікушина В. П. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 2 квітня 2013 року позивач звернувся до Гайсинського районного суду Вінницької області з позовною заявою (т. 1, а. с. 2-6), в якій з урахуванням останніх змін у підставі та предметі позову згідно із заявою, що надійшла до суду 18 жовтня 2013 року (т. 1, а. с. 241-249), просив : 1.1. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року (т. 1, а. с. 32-33, 71, 127-128), згідно з яким позивача звільнили з посади директора й обрали виконавчий комітет (далі - рішення від 5 червня 2012 року). 1.2. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 24 липня 2012 року (т. 1, а. с. 129-130), яким залишене в силі рішення від 5 червня 2012 року, позивач повторно звільнений з посади директора підприємства, на цю посаду обраний ОСОБА_2 , а позивач позбавлений права оренди приміщень, які він орендував у підприємства (далі - рішення від 24 липня 2012 року). 1.3. Визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 березня 2013 року (т. 1, а. с. 131-134, 135-137) про затвердження списку співвласників, які мають майнові сертифікати, про зміну юридичної адреси підприємства, про затвердження змін до його Статуту (далі - Статут), відсторонення позивача від виконання обов`язків директора підприємства, обрання директором ОСОБА_2 , обрання представника для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - державний реєстр), надання повноважень ОСОБА_2 на підписання Статуту в новій редакції (далі - рішення від 5 березня 2013 року). 1.4. Зобов`язати Гайсинське РУЮ внести до державного реєстру зміни про керівника підприємства шляхом виключення відомостей про ОСОБА_2 як директора підприємства та включення відомостей про позивача як директора. 1.5. Зобов`язати Тростянецьке МУЮ скасувати: запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 21 січня 2013 року № 11771070013000417, запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 14 лютого 2013 року № 11771070014000417, запис про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів від 14 березня 2013 року № 11771070015000417, запис про зміну місцезнаходження, зміну складу та інформації про засновників від 29 березня 2013 року № 11771050016000417. 2. Мотивував позов так: 2.1. Згідно з пунктом 5.1 Статуту, затвердженого 11 червня 1996 року та зареєстрованого Гайсинською районною державною адміністрацією Вінницької області 21 червня 1996 року (т. 1, а. с. 26-31, 138-143; т. 2, а. с. 186-195), «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих співвласників, які мають майновий сертифікат та вклад (долю) в колективній власності» (т. 1, а. с. 28, 121, 140, 242; т. 2, а. с. 190). 2.2. 3 березня 2010 року за рішенням цих зборів позивач призначений на посаду директора (т. 1, а. с. 50-51), а 29 березня 2010 року відповідні відомості внесені у державний реєстр. 2.3. 5 червня 2012 року співвласники підприємства провели «позачергові загальні збори», на яких прийняли рішення про звільнення позивача з посади директора й обрали виконавчий комітет. Протокол цих зборів «не витримує ніякої критики», «не є діловим офіційним документом». Факт присутності 48 співвласників «нічим не підтверджений, лічильна комісія не обиралась, підрахунок голосів не провадився», квота представництва від трудового колективу, який складали лише 6 працівників, не визначалася (т. 1, а. с. 4-5, 69). «Питання порядку денного на зборах не розглядались» (т. 1, а. с. 242). 2.4. Станом на 5 червня 2012 року на підприємстві було всього 6 «працюючих співвласників» (т. 1, а. с. 4, 121, 242): ОСОБА_3 (старший контролер), ОСОБА_4 (контролер), ОСОБА_5 (контролер), ОСОБА_6 (контролер), ОСОБА_7 (контролер) і позивач (директор). Ніхто з них участь у позачергових загальних зборах не брав, а «решта співвласників була звільнена з роботи» (т. 1, а. с. 5, 69). 2.5. Загальні збори, проведені 5 червня 2012 року, були неповноважними через недотримання процедури їх проведення та відсутність кворуму для прийняття рішень (т. 1, а. с. 5, 69, 122, 243-244). Формулювання у протоколі цих зборів питання про звільнення позивача «від обов`язків директора фабрики та прийняття відповідного рішення з цього приводу є фактичним його звільненням» (т. 1, а. с. 5). Крім того, питання про звільнення позивача від виконання обов`язків директора підприємства не було включене до порядку денного (т. 1, а. с. 122, 244). Рішення, прийняті 5 червня 2012 року, суперечать чинному законодавству України та пунктам 9.2 і 9.4 Статуту (т. 1, а. с. 5, 69). 2.6. 14 липня 2012 року відбулися загальні збори працюючих співвласників підприємства (т. 1, а. с. 42-48), які у складі всіх його «працюючих співвласників» («100% явка») - позивача, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 4, 242) - прийняли рішення про зміну відомостей щодо місцезнаходження підприємства, затвердили Статут у новій редакції (т. 1, а. с. 19-25, 144-150), а позивача обрали директором підприємства. Згідно з цією редакцією Статуту назва вищого органу управління підприємства змінилася на загальні збори працюючих учасників (т. 1, а. с. 245). 2.7. 24 липня 2012 року відбулися «позачергові загальні збори співвласників» підприємства (т. 1, а. с. 129-130; т. 2, а. с. 12-14), у порядку денному яких були одні питання, а розглянули інші: залишили в силі рішення від 5 червня 2012 року, «повторно звільнили» позивача з посади директора підприємства, обрали директором ОСОБА_2. , а позивача позбавили права оренди приміщень, які він орендував у підприємства. У вказаних зборах не брали участь шість працівників, яких позивач, включно з собою, вважає «працюючими учасниками підприємства» (т. 1, а. с. 123, 124, 244, 246). Крім того, «недотримана процедура скликання та проведення зборів», «відсутній необхідний кворум для прийняття рішення» (т. 1, а. с. 244-245). Тому ці збори є неповноважними. 2.8. 5 березня 2013 року «загальні збори» знову відбулися без шістьох «працюючих учасників», включно з позивачем. Учасники цих зборів прийняли рішення про: затвердження списку співвласників, які мають майнові сертифікати; зміну юридичної адреси підприємства; затвердження змін до Статуту (т. 2, а. с. 26-35); відсторонення позивача від виконання обов`язків директора підприємства; обрання директором ОСОБА_2; обрання представника для внесення змін до державного реєстру; надання ОСОБА_2 повноваження підписати Статут у новій редакції. Рішення від 5 березня 2013 року є недійсними через порушення порядку скликання та проведення зборів, зокрема через відсутність необхідного кворуму та повноважень (т. 1, а. с. 123-124, 245-246). 2.9. Відповідно до витягу з державного реєстру № 16272718 від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 61) державний реєстратор Ладижинської міської ради Вінницької області 21 січня 2013 року вніс запис № 11771070013000417про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 14 лютого 2013 року - запис № 11771070014000417 про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 14 березня 2013 року - запис № 11771070015000417про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів, 29 березня 2013 року - запис № 11771050016000417 про зміну місцезнаходження, зміну складу та інформації про засновників (т. 1, а. с. 246). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 жовтня 2014 року Гайсинський районний суд Вінницької області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову (т. 3, а. с. 64-66). 4. Рішення суд першої інстанції мотивував так: 4.1. Спір пов`язаний із «оскарженням рішень відповідних органів управління» підприємства «про звільнення (усунення, відсторонення)» позивача (т. 3, а. с. 66). Тому цей спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства як трудовий. 4.2. Позивач не довів, що є співвласником підприємства, що мав право брати участь в управлінні ним і те, що оскаржені рішення «загальні збори співвласників» прийняли з недодержанням вимог Статуту та порушують права позивача як спадкоємця «померлих працівників» підприємства, від яких він успадкував право власності на майнову частку.Крім того, оскільки позивач фактично оспорює звільнення з посади директора підприємства, він обрав неналежний спосіб захисту прав. 4.3. За відсутності підстав для визнання оскаржених рішень недійсними немає підстав покладати на співвідповідачів обов`язки вчинити певні дії. 4.4. Правовідносини щодо оренди позивачем майна підприємства регулюють норми зобов`язального права, а тому позивач для поновлення його прав орендаря мав доводити інші обставини. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 23 січня 2015 року Апеляційний суд Вінницької області постановив за апеляційною скаргою позивача (т. 3, а. с. 88-97) ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, мотивуючи тим, що воно є законним й обґрунтованим (т. 3, а. с. 160-162). Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 3 червня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив за касаційною скаргою позивача (т. 3, а. с. 176-185) ухвалу, якою рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 23 січня 2015 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції (т. 3, а. с. 207-209). 7. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував так : 7.1. Не можна повністю погодитися з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки суди не перевірили доводи позивача про відсутність кворуму на загальних зборах, які прийняли рішення про «звільнення (відсторонення)» позивача, а також не звернули увагу, що станом на 5 червня 2012 року діяв Статут у редакції 1996 року, а станом на 24 липня 2012 року - у редакції 2012 року. 7.2. Суди також не з`ясували, яка кількість працюючих співвласників була на час проведення зборів, що прийняли оскаржені рішення, чи були ті збори повноважними ухвалювати рішення, чи була для цього достатня кількість голосів. 7.3. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач не є співвласником підприємства, суперечить рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09, згідно з якими за позивачем визнано право власності на майнову частку в статутному фонді підприємства у порядку спадкування після смерті батька та матері. Суди не врахували, що вказане право належить позивачеві з часу відкриття спадщини, а також те, що після цього він працював на підприємстві. 7.4. Позивач обрав правильний спосіб захисту порушеного права, вважаючи «незаконним його звільнення (відсторонення) з посади на підставі оскаржених рішень, ухвалених зборами, проведеними з порушенням статуту». Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції (новий розгляд) 8. 1 липня 2015 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу, якою справу передав Ладижинському міському суду Вінницької області (т. 3, а. с. 224). 9. 21 липня 2015 року суддя Ладижинського міського суду Вінницької області постановив ухвалу про призначення справи до розгляду (т. 3, а. с. 229). 10. 19 листопада 2015 року позивач подав заяву «про зменшення позовних вимог» (т. 4, а. с. 51). Просив суд визнати рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року недійсними, а решту позовних вимог залишити без розгляду. 11. 19 листопада 2015 року Ладижинський міський суд Вінницької області ухвалив рішення (т. 4, а. с. 55-58), яким, застосувавши приписи статей 63, 65, 93 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 87 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визнав недійсними рішення загальних зборів співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року. 12. Рішення суд першої інстанції мотивував так : 12.1. Гайсинський районний суд Вінницької області визнав за позивачем право власності на Ѕ частину тієї майнової частки у статутному фонді підприємства, яка належала батькові позивача (рішення від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-119/2005), та право власності на майнову частку у розмірі 0,1287 % статутного фонду підприємства у порядку спадкування після смерті матері позивача (рішення від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09). Ці права належали позивачеві з моменту відкриття спадщини (т. 4, а. с. 58). 12.2. З наказів підприємства 2001 року № 10, 17, 22 «видно, що було звільнено значну частину працівників» (т. 4, а. с. 57). 12.3. Позивач призначений на посаду директора підприємства 3 березня 2010 року, про що внесений відповідний запис до державного реєстру (т. 4, а. с. 56). 12.4. Станом на 5 червня 2012 року, як і на час проведення «інших зборів», рішення яких позивач просить визнати недійсними, на підприємстві було тільки шість «працюючих співвласників». Вони не були повідомлені про проведення таких зборів 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, а також не брали в них участі, крім позивача та ОСОБА_3 , які були присутніми на «зборах співвласників» 5 березня 2013 року (т. 4, а. с. 57-58). 12.5. «Загальні збори працюючих співвласників» підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року проведені всупереч порядку, передбаченому Статутом у редакціях 1996 і 2012 років (т. 4, а. с. 58). 12.6. Відповідач не довів наявність підстав для скликання «позачергових зборів» 5 червня 2012 року та 24 липня 2012 року (т. 4, а. с. 58). 13. 5 квітня 2016 року Ладижинський міський суд Вінницької області постановив ухвалу (т. 4, а. с. 96-97), якою вимоги позивача до Гайсинського РУЮ, Тростянецького МУЮ про зобов`язання вчинити дії залишив без розгляду. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 14. 18 травня 2016 року Апеляційний суд Вінницької області постановив за апеляційною скаргою підприємства (т. 4, а. с. 75-81) ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін, вважаючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права (т. 4, а. с. 134-137). 15. Ухвалу суд апеляційної інстанції мотивував так : 15.1. Спірні правовідносини на час проведення «загальних зборів співвласників» 5 червня 2012 року регулювалися лише Статутом у редакції від 11 червня 1996 року, «оскільки чинне на той час і на сьогодні законодавство не містить правових норм, що регулюють порядок діяльності саме колективних підприємств» (т. 4, а. с. 136). 15.2. Позивач «набув прав в порядку спадкування на майнову частку в підприємстві після смерті батька та матері з урахуванням того, що після цього був обраний керівником підприємства». Вказані обставини «не впливають на законність чи незаконність прийнятих загальними зборами непрацюючих співвласників підприємства рішень», які оскаржив позивач, оскільки «всупереч положенням статутів» у редакціях 1996 і 2012 років, «які є єдиними нормативними актами», що визначають «порядок прийняття таких рішень при відсутності законодавчого врегулювання цих питань щодо колективних підприємств», зазначені рішення прийняв «не уповноважений та неіснуючий колегіальний орган - збори звільнених працівників» підприємства (т. 4, а. с. 137). 15.3. Представники сторін не заперечували те, що ні 5 червня 2012 року, ні 24 липня 2012 року на «позачергових зборах співвласників» підприємства «працюючі співвласники участі не брали» (т. 4, а. с. 136). 15.4. Наявність кворуму неможливо встановити, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, хто саме був присутній на зборах 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, а також, чи мають ці особи «частки у підприємстві» та «майнові сертифікати, як передбачено статутом» (т. 4, а. с. 136-137). 15.5. Рішення від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року слід визнати недійсними, оскільки їх прийняли всупереч статуту підприємства у редакціях 1996 і 2012 років та з порушенням процедури (т. 4, а. с. 137). Короткий зміст вимог касаційної скарги 16. У червні 2016 року підприємство подало до Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу (т. 4, а. с. 147-154), в якій просить скасувати рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Скаржиться на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 17. 15 червня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження (т. 4, а. с. 166), а 19 вересня 2016 року призначив справу до судового розгляду (т. 4, а. с. 171). 18. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (т. 4, а. с. 185-190). Обґрунтував тим, що підприємство оскаржує рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Підприємство мотивує касаційну скаргу так : 19.1. Спір є корпоративним, оскільки позивач, вважаючи себе учасником підприємства, оскаржує рішення його загальних зборів. 19.2. Помилковими є висновки судів про те, що позивач є учасником підприємства, оскільки успадкував в останньому майнову частку та був обраний його керівником. Позивач не є співвласником (учасником) учасником підприємства, не набув права на участь в управлінні підприємством, бо таке право не переходить до спадкоємця автоматично, а обрання особи директором теж не є способом набуття права на участь в управлінні підприємством. 19.3. Висновки судів суперечать статті 1219 ЦК України, оскільки право на участь у підприємстві позивач не міг успадкувати від його батьків. Він має право власності на майнові частки у статутному фонді підприємства згідно з рішеннями Гайсинського районного суду Вінницької області від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09. З приводу застосування в аналогічних правовідносинах статті 1219 ЦК України є відповідна практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України та Верховного Суду України. 19.4. Суди замість позивача змінили підставу його позову. У позові немає ні підстав для визнання незаконним звільнення позивача як найманого працівника-керівника підприємства, ні відповідної вимоги. Єдиною підставою для позовних вимог є порушення підприємством вимог Статуту «в частині прийняття рішень органами управління без кворуму, а саме без працюючих співвласників, до яких позивач… відносить і себе» (т. 4, а. с. 151-152). (2) Позиція інших учасників справи 20. Інші учасники процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішувати у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис передбачений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 24. Позивач вважає незаконними оскаржені рішення загальних зборів працюючих співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року і просить визнати їх недійсними, оскільки порушений порядок скликання та проведення цих зборів, а також відсутній необхідний кворум і повноваження на прийняття рішень. Суди першої й апеляційної інстанцій погодилися з позивачем. 25. У касаційній скарзі підприємство стверджує, що спір є корпоративним, оскільки позивач як учасник підприємства подав позов про порушення вказаними рішеннями його прав на участь в управлінні підприємством. 26. Згідно з пунктом 4 «Прикінцевих і перехідних положень» ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим кодексом, його положення застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності (аналогічний за змістом припис передбачений у пункті 4 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України). 27. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (частина перша статті 80 ЦК України). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (частина перша статті 83 ЦК України). 28. Суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку (пункт 1 частини другої статті 55 ГК України). 29. Підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу) (частина перша статті 1 Закону України «Про підприємства в Україні» у редакції, чинній на момент створення підприємства; цей Закон втратив чинність 1 січня 2004 року відповідно до пункту 2 розділу ІХ «Прикінцеві положення» ГК України). 30. Підприємство - це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами (частина перша статті 62 ГК України). 31. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» в Україні могли діяти колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства. Крім того, з огляду на існування згідно з частиною четвертою статті 2 Закону України «Про власність» (який втратив чинність 20 червня 2007 року на підставі Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27 квітня 2007 року) такої форми власності як колективна у частині першій статті 63 ГК України одним із видів підприємств залежно від форм власності було передбачене підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності). 32. За іншою класифікацією - залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу - в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні (частина третя статті 63 ГК України). Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства (частина п`ята статті 63 ГК України). 33. З огляду на вказане за способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу колективне підприємство як різновид підприємства колективної власності (стаття 93 ГК України) є корпоративним. Учасники колективного підприємства незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між ними та цим підприємством щодо його створення, діяльності, управління або припинення діяльності є корпоративними (стаття 167 ГК України). Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 34 постанови від 13 листопада 2019 року у справі № 146/616/15-ц, у пункті 57 постанови від 28 січня 2020 року у справі № 924/641/17. 34. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до Статуту підприємство утворене членами його трудового колективу за їх спільним рішенням, діє на основі об`єднання майна та трудової діяльності учасників підприємства; співвласники мають право отримувати дохід від процентних нарахувань на їхні вклади та брати участь в управлінні підприємством, органами якого є загальні збори працюючих співвласників і правління. 35. За обставинами, які встановили суди, позивач працював директором підприємства - головою правління, тобто був членом виконавчого органу підприємства. 36. Згідно з частиною четвертою статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України (абзац перший пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі про офіційне тлумачення вказаної частини статті 99 ЦК України у тій редакції, яка була чинною до набрання чинності 1 червня 2014 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року). 37. Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина третя статті 99 ЦК України застосовна і до захисту корпоративних прав співвласників (учасників) колективного підприємства. Відповідно до цієї частини у зазначеній редакції члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов`язків. 38. За змістом абзацу третього пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов`язків за юридичною природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Саме тому можливість уповноваженого органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов`язків є не у приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. Реалізація корпоративних прав на участь у управлінні товариством шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління. Такі рішення уповноваженого на це органу треба розглядати не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 39. «Усунення» відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України (у тій редакції, яка була чинною до 1 червня 2014 року) є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин в учасників товариства має бути можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень (абзац п`ятий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 40. Зважаючи на це, зміст частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення (абзац шостий пункту 3.2 мотивувальної частини, абзац перший пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 41. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України (абзац сьомий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України (абзац другий пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). 42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини стосовно припинення повноважень і відсторонення від виконання повноважень члена виконавчого органу колективного підприємства згідно з частиною третьою статті 99 ЦК України також не є відстороненням працівника від роботи у розумінні статті 46 КЗпП України. Хоча відповідні рішення уповноваженого на їх прийняття органу вказаного підприємства можуть мати наслідки і в межах трудових відносин, але визначальними за таких обставин є відносини корпоративні. 43. Отже, припинення повноважень члена виконавчого органу чи його тимчасове відсторонення від виконання повноважень відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є діями уповноваженого органу відповідного підприємства, необхідними для оперативного реагування на певні діяння такого члена й унеможливлення здійснення ним повноважень з управління цим підприємством (див. аналогічні висновки, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (пункти 52-54), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (пункти 33-35), від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16, від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (пункти 32-40), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (пункт 4.8), від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17 (пункти 57-60) від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17). 44. З огляду на те, що позивач оскаржує рішення загальних зборів працюючих співвласників підприємства, пов`язані з діяльністю останнього і управлінням ним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд таких вимог може вимагати оцінювання законності дій зазначених зборів, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства. Тому спір у справі № 129/1033/13-ц в цілому стосується реалізації позивачем корпоративних прав у підприємстві. 45. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 10 жовтня 2013 року (далі - Закон № 642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів(близький за змістом припис передбачає пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 46. Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц). Однак до набрання чинності Законом № 642-VII юрисдикція господарського суду поширювалась лише на корпоративні відносини у господарських товариствах, які відповідно до частини другої статті 113 ЦК України можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Тому ініційований у суді до 28 березня 2014 року спір, що виник з корпоративних відносин в юридичній особі, яка не є господарським товариством, не належить до юрисдикції господарського суду. 47. Оскільки позивач звернувся до суду у квітні 2013 року, а підприємство не є господарським товариством, такий спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо суті спору 48. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 49. Оскільки касаційну скаргу у справі № 129/1033/13-цпідприємство подало у червні 2016 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 50. Позивач, обґрунтовуючи незаконність рішень загальних зборів працюючих співвласників підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року, вказував, зокрема, на неповноважність цих зборів, які були проведені без повідомлення позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а деякі - і без їхньої участі. 51. Підприємство наполягало на тому, що, вирішуючи цей спір, суд насамперед мав встановити, чи має позивач право або інтерес, за захистом яких він звернувся до суду. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що такий інтерес є з огляду хоча би на те, що оскаржені рішення стосувалися, зокрема, звільнення позивача з посади директора підприємства та відсторонення від неї. У цій справі суди, враховуючи викладені в ухвалі від 3 червня 2015 року висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і застосувавши відповідні норми матеріального права, мали встановити: 1) чи набув позивач, успадкувавши від батька та матері майнові частки у статутному фонді підприємства, статус співвласника останнього відповідно до вимог його Статуту; 2) чи набув позивач статус працюючого співвласника підприємства згідно зі Статутом; 3) чи брали участь у загальних зборах працюючих співвласників, рішення яких оскаржує позивач, звільнені працівники. 52. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX). (1.2.1) Щодо права позивача на участь в управлінні підприємством 53. За змістом частин першої та другої статті 9 Закону України «Про підприємства в Україні» у редакції, чинній на час створення підприємства, підприємство діє на підставі статуту, який затверджує власник (власники) майна. У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. 54. Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу(частина перша статті 65 ГК України, з набранням чинності яким втратив чинність Закон України «Про підприємства в Україні»). Установчими документами суб`єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб`єкта господарювання (частина перша статті 57 ГК України). 55. У підприємства, рішення загальних зборів працюючих співвласників якого оскаржив позивач, є і Статут, який дослідили суди першої й апеляційної інстанцій, і згаданий у Статуті установчий договір. Останній суди не досліджували, а жодна зі сторін його судам не надала. 56. Суд апеляційної інстанції вказав, що Статути у редакціях 1996 і 2012 років є «єдиними нормативними актами», що визначають «порядок прийняття таких рішень при відсутності законодавчого врегулювання цих питань щодо колективних підприємств»(т. 4, а. с. 137). 57. Велика Палата Верхового Суду частково погоджується з таким висновком і зауважує, що статут є актом, в якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою, можуть визначати особливості спадкування частки у статутному капіталі (фонді) після смерті учасника (співвласника), а також передбачати порядок набуття спадкоємцем померлого учасника (співвласника) прав на участь у цій юридичній особі та на управління нею. 58. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). 59. На основі об`єднання майна, підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) діють корпоративні підприємства, до числа яких віднесені, зокрема, кооперативні підприємства та підприємства, що створюються у формі господарського товариства (частина п`ята статті 63 ГК України). 60. Підприємство переконувало суд першої інстанції у тому, що до регулювання відносин у ньому можна застосувати за аналогією приписи цивільного законодавства про виробничі кооперативи (т. 2, а. с. 5-6). Позивач визнав, що колективне підприємство, як виробничий кооператив і господарське товариство, є корпоративним, але відрізняється від господарського товариства тим, що у колективному підприємстві члени мають працювати (т. 2, а. с. 51; т. 3, а. с. 17-18). 61. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до абзацу четвертого статті 2 Закону України «Про кооперацію», чинного як на час ухвалення Гайсинським районним судом Вінницької області рішень від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 і від 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09 про визнання за позивачем права власності на майнові частки у статутному фонді підприємства в порядку спадкування після смерті батька та матері, так і на час виникнення спірних правовідносин, пов`язаних із прийняттям загальними зборами працюючих співвласників оскаржених рішень, саме виробничий кооператив утворюється шляхом об`єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов`язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Крім того, відповідно до частини першої статті 163 ЦК України виробничим кооперативом як різновидом підприємницького товариства (стаття 84 ЦК України) є добровільне об`єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об`єднанні його членами майнових пайових внесків. Оскільки підприємство за його ознаками відповідає вказаному визначенню, то до спірних правовідносин слід застосувати правове регулювання, передбачене для виробничих кооперативів. Відтак, посилання підприємства в апеляційній і касаційній скаргах на норми, що регулюють участь у господарських товариствах, і на відповідну судову практику Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими. 62. Згідно з пунктом 3.5 Статуту у редакції 1996 року у колективній власності підприємства є вклад (доля) кожного його учасника, розмір якого визначений установчим договором, а також участю кожного в збільшенні власності підприємства . 63. Однією з підстав припинення членства у кооперативі є смерть члена кооперативу (абзац п`ятий статті 13 Закону України «Про кооперацію»). Право власності членів кооперативу-фізичних осіб на свою загальну частку успадковується (частина четверта статті 21 цього Закону). 64. Стаття 23 Закону України «Про власність» у редакції, чинній як на час створення підприємства, так і на час ухвалення Гайсинським районним судом Вінницької області рішення від 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005, передбачала, що працівники колективного підприємства мають вклади у його майні (частина друга). На такий вклад нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом, виходячи з результатів господарської діяльності підприємства (частина третя). А працівник, який припинив трудові відносини з підприємством, і спадкоємець померлого працівника, мають право на виплату вартості вкладу(частина четверта). 65. Близьку за змістом норму передбачав і Статут у редакції 1996 року: спадкоємцям померлого працівника мала виплачуватися вартість його вкладу (долі) (пункт 3.6). 66. Підприємство постійно спростовувало набуття позивачем за Статутом у редакції 1996 року статусу співвласника (т. 2, а. с. 3-4; т. 3, а. с. 46-47, 128, 196-197; т. 4, а. с. 75-77, 147-151), не заперечуючи його право власності на вклад у майні підприємства, та наполягало в апеляційній скарзі на тому, що саме терміном «вклад (доля)» оперував Статут підприємства у редакції 1996 року, і позивач згідно з цим Статутом і приписами актів цивільного законодавства мав право на виплату вартості вкладу, який мали його батько та матір, а не майнової частки у статутному фонді підприємства (т. 4, а. с. 77). Зрештою, позивач надавав суду перелік спадкоємців, які мали право на одержання саме вартості вкладу спадкодавців-співвласників, а не на участь в управлінні підприємством (т. 1, а. с. 15-16, 215-216). Серед цих спадкоємців є і позивач (т. 1, а. с. 15, 215). 67. Підприємство в апеляційній скарзі звертало увагу на те, що суд першої інстанції неправильно застосував припис статті 1219 Цивільного кодексу України та наводило судову практику щодо її застосування (т. 4, а. с. 75-76). Проте суд апеляційної інстанції не дав відповідь на цей аргумент підприємства. У касаційній скарзі підприємство повторно наводить доводи щодо застосування приписів зазначених статей (т. 4, а. с. 148-151). 68. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема право на участь у товариствах. 69. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу (частина четверта статті 166 ЦК України). 70. Відповідно до пункту 4.1 Статуту у редакції 1996 року у складі підприємства є: 1) співвласники - учасники підприємства, доля яких у колективній власності визначена установчим договором; 2) працівники. Перші володіють корпоративними правами, зокрема, на отримання доходу від процентних нарахувань на їхні вклади та на участь в управлінні підприємством. Другі за загальним правилом корпоративних прав не мають і набувають права й обов`язки відповідно до умов трудового договору. Однак, за змістом пункту 4.2 Статуту у вказаній редакції прийняті на роботу працівники можуть стати новими співвласниками за таких умов: 1) вони пропрацювали на підприємстві не менше трьох років; 2) подали особисту заяву; 3) здійснили відповідний внесок коштів, підтверджений майновим сертифікатом згідно з пунктами 3.5 і 5.1 Статуту у зазначеній редакції; 4) правління прийняло рішення про прийняття цих працівників до складу співвласників. 71. Суди не встановили, що за Статутом у редакції 1996 року право на участь у загальних зборах працюючих співвласників підприємства набував кожен спадкоємець померлого працюючого співвласника. Отже, за встановлених судами обставин справи № 129/1033/13-ц право власності на майнову частку у статутному фонді підприємства не означало наявність права на участь в управлінні цим підприємством. Позивач, - за яким Гайсинський районний суд Вінницької області 3 жовтня 2005 року у справі № 2-1119/2005 (т. 1, а. с. 204) визнав у порядку спадкування право власності на Ѕ частину тієї майнової частки у статутному фонді підприємства, яка належала батькові позивача (не вказавши конкретний розмір такої частки), а 22 червня 2009 року у справі № 2-235/09 (т. 1, а. с. 205-206) визнав у порядку спадкування право власності на майнову частку у розмірі 0,1287 % статутного фонду підприємства після смерті матері, - був власником саме таких часток і міг за Статутом у редакції 1996 року, який залишався чинним і на час виникнення спірних правовідносин, претендувати або на виплату вартості вкладу (долі) померлих батьків, або - за дотримання критеріїв, визначених пунктом 4.2 Статуту, та за наявності відповідного рішення правління - на набуття статусу нового співвласника підприємства. 72. Іншими словами, наявність у позивача права власності на майнові частки у статутному фонді підприємства не означало наявність у позивача статусу співвласника підприємства за критеріями, визначеними у пункті 4.2 Статуту в редакції 1996 року. А відповідність таким критеріям суди першої й апеляційної інстанцій на підставі зібраних доказів не встановили. Зокрема вказали, що позивач був призначений 3 березня 2010 року на посаду директора підприємства, про що внесений відповідний запис до державного реєстру (т. 4, а. с. 56, 135), тобто був прийнятий на роботу. Але не встановили те, що до виникнення спірних правовідносин у 2012 році він пропрацював на підприємстві не менше трьох років, а також те, що правління підприємства прийняло рішення про прийняття позивача до складу співвласників, як цього вимагав пункт 4.2 Статуту у редакції 1996 року. Тому висновок про те, що позивач є працюючим співвласником підприємства, який мав право на участь у загальних зборах таких співвласників не ґрунтується на нормах матеріального права. 73. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб (частина перша статті 163 ЦК України).Проте ні акти чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, ні Статут у редакції 1996 року не передбачали можливість участі на засадах членства у діяльності підприємства, зокрема у загальних зборах працюючих співвласників, інших осіб, ніж його співвласники, критерії визначення яких були встановлені у пункті 4.2 зазначеної редакції. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний аргумент касаційної скарги обґрунтованим. 74. З огляду на викладене у Великої Палати Верховного Суду немає встановлених судами на підставі норм права обставин того, що на час виникнення спірних правовідносин позивач, маючи статус працівника підприємства, був також його співвласником, тобто що він був працюючим співвласником у розумінні Статуту у редакції 1996 року. Тому не має значення для вирішення спору посилання позивача та судів на редакцію Статуту, прийняту у липні 2012 року (т. 1, а. с. 19-25) загальними зборами, які, як встановили ці суди, скликав сам позивач і в яких разом з позивачем взяли участь тільки прийняті ним на роботу за трудовими угодами (т. 1, а. с. 56-60, 151-161, 167-172) з 4 червня 2012 року працівники ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 75. Суди першої й апеляційної інстанцій безпідставно не застосували до правовідносин стосовно порядку набуття членства у підприємстві: пункт 2 частини першої статті 1219 ЦК України про невходження до складу спадщини права на участь у товаристві; абзац п`ятий статті 13, частину четверту статті 21 Закону України «Про кооперацію» про смерть як підставу припинення членства у кооперативі та право члена кооперативу на спадкування його частки; частину четверту статті 23 Закону України «Про власність» для визначення прав позивача як спадкоємця його батька-співвласника підприємства; частину четверту статті 166 ЦК України про право спадкоємця померлого члена кооперативу набути членство в останньому, якщо інше не встановлено статутом. Крім того, суди неправильно застосували норми Статуту у редакції 1996 року як для визначення прав спадкоємця померлого співвласника, так і для встановлення кола співвласників підприємства. (1.2.2) Щодо неповноважності загальних зборів працюючих співвласників 76. Дослідивши Статут, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до пункту 5.1 Статуту у редакції 1996 року «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих співвласників, які мають майновий сертифікат і вклад (долю) в колективній власності, а між загальними зборами - правління колективного підприємства» (т. 4, а. с. 57, 136). Станом на час проведення «загальних зборів співвласників» 24 липня 2012 року діяв Статут у редакції від 14 липня 2012 року, згідно з пунктом 9.1 якого «вищим органом управління підприємства є загальні збори працюючих учасників підприємства» (т. 4, а. с. 57, 136). І в кожній з указаних редакцій Статуту «незмінним є те, що кворум визначається, виходячи із того, яка кількість працюючих співвласників бере участь у зборах, і саме останні наділені правом ухвалювати рішення на них» (т. 4, а. с. 57, 136). 77. Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що за рішенням загальних зборів працюючих співвласників підприємствавід 3 березня 2010 року позивач був призначений на посаду директора, а на підставі наказу № 2 від 1 червня 2012 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 стали з 4 червня 2012 року працівниками підприємства. 78. Підприємство заперечувало факт працевлаштування ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 2, а. с. 6-7; т. 3, а. с. 47-49; т. 4, а. с. 77-79). Натомість позивач стверджував про наявність у цих осіб статусу співвласників підприємства, писав, що лише вказані особи були «працюючими співвласниками» (т. 1, а. с. 4), називав їх «працюючими учасниками» (т. 1, а. с. 244, 246). Мотивував неповноважність загальних зборів працюючих співвласників, рішення яких він оскаржив, зокрема, працевлаштуванням на підприємстві себе, а також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 121-122, 242-243), але не доводив наявності у цих осіб згідно з пунктами 3.5 і 5.1 Статуту у редакції 1996 року (т. 2, а. с. 188, 190) майнових сертифікатів і вкладів (доль) у колективній власності. 79. Передаючи 3 червня 2015 року справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав на те, що потрібно з`ясувати, яка кількість працюючих співвласників була на час проведення загальних зборів, що прийняли оскаржені рішення, чи були ті збори повноважними ухвалювати рішення, чи була для цього достатня кількість голосів, а також з урахуванням Статуту у редакціях 1996 і 2012 років перевірити доводи позивача про відсутність кворуму на відповідних загальних зборах. 80. Суд розглядає цивільні справи на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частина третя статті 10, частина перша статті 60 ЦПК України у вказаній редакції). Вичерпний перелік підстав звільнення від доказування закріплювала стаття 61 ЦПК України у тій же редакції (близькі за змістом приписи визначені у частині третій статті 12, частині першій статті 13, частина перша статті 81, статті 82 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у Великій Палаті Верховного Суду). 81. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18). 82. Суди обох попередніх інстанцій констатували неналежність повідомлення про проведення «загальних зборів співвласників» підприємства від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року та від 5 березня 2013 року позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , та ОСОБА_7 , назвавши їх усіх «працюючими співвласниками» (т. 4, а. с. 57, 136). Проте факти наявності у ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 майнових сертифікатів і вкладів (доль) у колективній власності відповідно до пунктів 3.5 і 5.1 Статуту у редакції 1996 року та набуття ними статусу співвласників згідно з критеріями, передбаченими у пунктах 4.1 і 4.2 Статуту у тій же редакції, як і у ситуації з позивачем, суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях не встановили. Суди обмежились констатацією того, що немає доказів незаконності прийняття вказаних осіб на роботу (т. 4, а. с. 57, 136). 83. Суд першої інстанції, з`ясувавши, яка кількість осіб взяла участь у загальних зборах працюючих співвласників 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року, не встановив, хто з них був звільненим з роботи. Натомість обмежився згадкою про те, що з наказів підприємства 2001 року № 10, 17, 22 «видно, що було звільнено значну частину працівників» (т. 4, а. с. 57). Крім того, суд першої інстанції констатував, що підприємство не надало докази того, що на час проведення «зборів співвласників» 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року були інші працівники, ніж ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , і що у цих зборах брали участь «працюючі співвласники» (т. 4, а. с. 57). 84. Суд же апеляційної інстанції зазначив, що представники сторін не заперечували відсутність на «позачергових зборах співвласників» 5 червня та 24 липня 2012 року працюючих співвласників (т. 4, а. с. 136), а також констатував відсутність у матеріалах справи доказів як того, хто саме був присутнім на загальних зборах працюючих співвласників підприємства, рішення яких оскаржив позивач, так і наявності у присутніх на тих зборах «часток у підприємстві та майнових сертифікатів, як передбачено статутом» (т. 4, а. с. 136-137). 85. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, виконуючи вказівки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суди використали концепцію негативного доказу, яка сама по собі порушує принцип змагальності, оскільки допускає можливість вважати доведеним твердження позивача через відсутність спростування цього твердження відповідачем. Так, суди першої й апеляційної інстанцій побудували аргументацію неповноважності загальних зборів працюючих співвласників, рішення яких оскаржив позивач, зокрема, на тому, що: сторони не заперечували відсутність на цих зборах працюючих співвласників; підприємство не надало доказів того, що у вказаних зборах взяли участь працюючі співвласники, і того, що на підприємстві були інші працівники, ніж ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ; а у матеріалах справи відсутні докази того, хто саме був присутнім на зазначених зборах, і наявності у присутніх часток у підприємстві та майнових сертифікатів. Крім того, суди попередніх інстанцій допустили логічну помилку, коли для обґрунтування наявності у зазначених осіб статусу працюючих співвласників підприємства вказали на відсутність доказів незаконності прийняття їх на роботу. 86. Велика Палата Верховного Суду звертає теж увагу на те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не є учасниками справи, не подавали жодних скарг про порушення їхнього права на участь в управлінні підприємством, а суд першої інстанції не залучав їх до участі у справі третіми особами, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім того, позивач не підтвердив наявність у нього права захищати у суді права й інтереси інших осіб. Відтак, суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки не мали юридичних підстав встановлювати порушення загальними зборами працюючих співвласників підприємства означеного права ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 під час прийняття рішень 5 червня 2012 року, 24 липня 2012 року та 5 березня 2013 року. 87. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню (частина перша статті 61 ЦПК України у зазначеній редакції). 88. У позовній заяві позивач визнав, що у загальних зборах працюючих співвласників підприємства, які відбулися 5 червня 2012 року, взяли участь ті особи, які раніше обрали позивача на посаду директора підприємства (т. 1, а. с. 5). Про неповноважність тих зборів, які обрали 3 березня 2010 року позивача на вказану посаду (т. 1, а. с. 50-51), він не зазначав і не стверджував, що того дня зі 146 осіб, які одноголосно за нього проголосували, частина була звільнена у 1996 і 2001 роках на підставі наказів, копії яких він надав суду (т. 1, а. с. 38, 39, 41). 89. Суд першої інстанції вказав на те, що «нездійснення господарської діяльності підприємством, неналежне ведення документації, відсутність відомостей про нарахування і виплату заробітної плати не є безумовним доказом припинення трудових відносин зі співвласниками». Але, як і суд апеляційної інстанції, не встановив факт прийняття оскаржених рішень саме тими особами, які були звільнені з посад на підприємстві на підставі наказів 1996 і 2001 років, копії яких надав позивач (т. 1, а. с. 38, 39, 41). Суди також не встановили, чи взагалі у вказаних зборах брали участь звільнені працівники підприємства. Відтак, використання судом апеляційної інстанції терміну «не уповноважений та неіснуючий колегіальний орган - збори звільнених працівників» підприємства (т. 4, а. с. 137) на позначення органу, який прийняв оскаржені рішення, не ґрунтується на обставинах, які встановив як цей суд, так і суд першої інстанції. 90. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що, не встановивши згідно з вимогами Статуту наявність у позивача, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 статусу працюючих співвласників, необхідного для участі у загальних зборах працюючих співвласників, не виявивши, що у таких зборах, рішення яких оскаржив позивач, брали участь конкретні особи, які не мали на це права, відсутні підстави для висновку про порушення порядку скликання та проведення тих зборів, визначення необхідного кворуму для ухвалення відповідних рішень. Отже, підстави для визнання їх недійсними відсутні. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 91. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 92. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша - третя статті 412 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX). 93. З огляду на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, за відсутності встановлених обставин, які мають значення для задоволення позовних вимог, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А томурішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові. (2.2) Щодо судових витрат 94. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 95. За подання у квітні 2013 року позовної заяви з декількома вимогами немайнового характеру позивач сплатив 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 1). 96. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною на час звернення позивача до суду, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати. 97. 5 квітня 2013 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху (т. 1, а. с. 65). 98. 15 квітня 2013 року позивач подав змінену позовну заяву, в якій зазначив одну вимогу немайнового характеру: визнати незаконним «протокольне рішення позачергових зборів» підприємства від 5 червня 2012 року, «оформлене протоколом без номера» (т. 1, а. с. 68-70). 99. 16 квітня 2013 року Гайсинський районний суд Вінницької області постановив ухвалу про відкриття провадження у справі (т. 1, а. с. 72). 100. 2 жовтня 2013 року подав змінену позовну заяву, в якій зазначив декілька вимог немайнового характеру: про визнання недійсними рішень від 5 червня 2012 року, від 24 липня 2012 року, від 5 березня 2013 року, а також про зобов`язання Гайсинського РУЮ та Тростянецьке МУЮ внести до державного реєстру запис щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи та запис про зміну керівника юридичної особи і зміну складу підписантів (т. 1, а. с. 120-126). Докази сплати судового збору позивач не додав. 101. 18 жовтня 2013 року позивач змінив предмет позову, заявивши вісім вимог немайнового характеру (т. 1, а. с. 241-249), однак не додав доказів доплати судового збору в установленому розмірі. 102. 19 листопада 2015 року позивач у черговий раз змінив предмет позову, подавши заяву «про зменшення позовних вимог». Згідно з цією заявою просив суд розглянути три вимоги немайнового характеру, а решту (до Гайсинського РУЮ та Тростянецького МУЮ) - залишити без розгляду. 103. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у жовтні 2013 року на час зміни позивачем предмета позову, за подання до суду позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у такому ж розмірі, що і на час звернення позивача до суду у квітні 2013 року - 0,1 розміру мінімальної заробітної плати. 104. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду (частина перша статті 4 того ж Закону України у зазначеній редакції). 105. Мінімальна заробітна плата на 1 січня 2013 року становила 1 147,00 грн. (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік») 106. Оскільки позивач, звертаючись до суду, заплатив судовий збір за одну вимогу немайнового характеру, а надалі змінив предмет позову, заявивши з урахуванням заяви від 19 листопада 2015 року три такі вимоги, він мав доплатити судовий збір за дві вимоги немайнового характеру у розмірі 114,7 грн х 2 = 229,40 грн. 107. За подання 7 листопада 2014 року апеляційної скарги на рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року позивач сплатив судовий збір у розмірі 121,80 грн (т. 3, а. с. 87). 108. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, за її подання на рішення суду справлявся судовий збір у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з немайновими вимогами. 109. Оскільки за подання позовної заяви з трьома немайновими вимогами позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання апеляційної скарги 344,10 грн : 10 х 5 = 172,05 грн. Отже, за подання вказаної скарги позивач недоплатив судовий збір у розмірі 172,05 грн - 121,80 грн = 50,25 грн. 110. За подання у лютому 2015 року касаційної скарги на рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 28 жовтня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 23 січня 2015 року позивач сплатив 170,52 грн судового збору (т. 3, а. с. 175). 111. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, за її подання на рішення суду справлявся судовий збір у розмірі 70 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви з немайновими вимогами. 112. Оскільки за подання позовної заяви з трьома немайновими вимогами позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання касаційної скарги 344,10 грн : 10 х 7 = 240,87 грн. Отже, за подання вказаної скарги позивач недоплатив судовий збір у розмірі 240,87 грн - 170,52 грн = 70,35 грн. 113. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду встановила, що позивач сумарно недоплатив 229,40 грн + 50,25 грн + 70,35 грн =350,00 грн судового збору. 114. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 115. Під час нового розгляду справи за подання у березні 2016 року апеляційної скарги на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року підприємство сплатило 605,33 грн судового збору (т. 4, а. с. 74), а за подання у червні 2016 року касаційної скарги на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року - 661,44 грн судового збору (т. 4, а. с. 146). 116. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалила нове рішення про відмову у позові, суми сплаченого підприємством судового збору слід покласти на позивача. Але Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що підприємство переплатило збір за подання апеляційної та касаційної скарг: 116.1. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання вказаної апеляційної скарги, за її подання справлявся судовий збір у розмірі 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Оскільки за подання позовної заяви позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання у березні 2016 року апеляційної скарги підприємство мало сплатити 344,10 грн : 10 х 11 = 378,51 грн. Отже, за подання вказаної скарги підприємство переплатило судовий збір у розмірі 605,33 грн - 378,51 грн = 226,82 грн. 116.2. За змістом частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання вказаної апеляційної скарги, за її подання справлявся судовий збір у розмірі 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Оскільки за подання позовної заяви позивач мав заплатити судовий збір у розмірі 344,10 грн, то за подання у червні 2016 року касаційної скарги підприємство мало сплатити 344,10 грн : 10 х 12 = 412,92 грн. Отже, за подання вказаної скарги підприємство переплатило судовий збір у розмірі 661,44 грн - 412,92 грн = 248,52 грн. 117. Таким чином, підприємство сумарно переплатило 226,82 грн + 248,52 грн = 475,34 грн судового збору та згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» має право заявити клопотання про повернення цієї суми з Державного бюджету України. А тому на позивача можна покласти лише ту суму сплаченого підприємством судового збору, яку воно мало сплатити за законом, тобто 605,33 грн + 661,44 грн - 475,34 грн = 791,43 грн. Керуючись частинами першою та тринадцятою статті 141, частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» задовольнити. 2. Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 19 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 травня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові. 3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ): у дохід Державного бюджету України - 350,00 грн недоплаченого судового збору; на користь Колективного підприємства «Гайсинська меблева фабрика» (23700, Вінницька область, місто Гайсин, вулиця Українська, 41; ідентифікаційний код: 05486548) - 791,43 грн судового збору, з яких 378,51 грн - за подання апеляційної скарги та 412,92 грн - за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88952196
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 1340/6035/18 Провадження № 11-650апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Пустомитівської районної державної адміністрації у Львівській області (далі - Управління), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут» (далі - ТОВ «Львівгаз збут»), про зобов`язання відшкодувати витрати на оплату за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 4 березня 2019 року (суддя Гавдик З. В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року (судді Макарик В. Я., Глушко І. В., Ільчишин Н. В.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Управління, третя особа - ТОВ «Львівгаз збут», у якому просив зобов`язати Управління відшкодувати витрати на оплату житлово-комунальних послуг за опалювальний період 2016-2019 роки у повному обсязі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачу було призначено субсидію не в межах соціальної норми житла та соціальних нормативів користування житлово-комунальними послугами (далі - соціальні норми), визначеними постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 року № 409 «Про встановлення державних соціальних стандартів у сфері житлово-комунального обслуговування» та безпідставно відмовлено у призначенні субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг за період 2018-2019 роки. Львівський окружний адміністративний суд ухвало від 4 березня 2019 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв`язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Заявнику роз`яснено, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати їх рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга насамперед мотивована помилковістю висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі, оскільки, на переконання позивача, цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Так, скаржник зазначає, що однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи. З огляду на те, що позивачем у цій справі є фізична особа, а відповідачем - Управління як орган влади, ОСОБА_1 вважає, що спір у справі має вирішуватися у порядку адміністративного судочинства. Ухвалою від 29 травня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 3 липня 2019 року - передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 вересня 2019 року прийняла цю справу до розгляду та призначила її розгляд в порядку письмового провадження. Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди попередніх інстанцій встановили, та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 була призначена субсидія на опалювальний період з жовтня 2015 року по вересень 2016 року на дві особи, виходчи з соціальних норм 456,46 куб. м газу на опалення та 18 куб. м газу на газову плиту. З жовтня 2016 року по квітень 2017 року позивачу призначено субсидію на дві особи, виходячи із соціальної норми на опалення 277,66 куб. м. газу та 14,20 куб. м. газу на газову плиту. Оскільки позивач не звертався до управління соціального захисту населення з новою відповідною заявою та декларацією про доходи і витрати щодо трьох осіб, йому була призначена субсидія на двох осіб. На період з жовтня 2017 року по квітень 2018 рік позивачу була призначена субсидія вже на трьох осіб за соціальними нормами на опалення 205,02 куб. м. газу та на газову плиту 16,20 куб. м газу. З листопада 2017 року щомісячна соціальна норма на трьох осіб на опатення на газову плиту становила 397,23 та 16,20 куб. м газу відповідно. У призначенні субсидії з 1 жовтня 2018 року позивачу відмовлено, оскільки дохід ОСОБА_1 за період з січня 2018 року по червень 2018 року був менший відмінімальної зарплати/не сплачено єдиний соціальний внесок (далі - ЄСВ). Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом. Приймаючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 756/6441/16-ц, дійшли висновку, що оскільки житлова субсидія є безповоротною адресною державною соціальною допомогою, що надається за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом перерахування коштів на рахунки управителів багатоквартирного будинку та виконавців комунальних послуг за січень 2019 року, за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України для виплати пільг і житлових субсидій громадянам на оплату житлово-комунальних послуг у грошовій формі шляхом виплати одержувачам у готівковій формі - починаючи з житлової субсидії, нарахованої за лютий 2019 року, а позивач просить в позовній заяві зобов`язати відшкодувати витрати на оплату житлово-комунальних послуг, то такий спір стосується права власності на бюджетні кошти, відтак спір має приватноправовий, а не публічно-правовий характер. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку із незгодою ОСОБА_1 з рішенням Управління, яким йому відмовлено у призначенні субсидії з 1 жовтня 2018 року для відшкодування витрати на оплату житлово-комунальних послуг. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про належність цього спору до юрисдикції цивільного суду та погоджується з доводами касаційної скарги про те, що розгляд таких позовних вимог має вирішуватись за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вже вирішувала питання предметної юрисдикції у подібних правовідносинах у справі № 645/212/18 (провадження № 14-183цс19). Посилання судами першої та апеляційної інстанцій на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 756/6441/16-ц є безпідставними з огляду на таке. У справі № 756/6441/16-ц позов стосувався відшкодування коштів за переплаченими субсидіями від 26 травня та 8 вересня 2015 року, оскільки, як вважало Управління праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, відповідач (фізична особа) приховав або свідомо подав недостовірні дані про доходи та майновий стан осіб, які були зареєстровані у квартирі, що вплинуло на встановлення права на субсидію, у зв`язку з чим просило суд стягнути з відповідача надміру виплачену державну субсидіюу розмірі 3 745,52 грн. Так у справі № 756/6441/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що отримавши кошти з Державного бюджету України у вигляді субсидії, відповідач фактично набув права власності на них, тому спір щодо стягнення таких коштів має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Однак у цій справі спір пов`язаний саме із незгодою ОСОБА_1 із рішенням Управління про відмову в призначенні субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг. Тому посилання судів попередніх інстанцій як на підставу для закриття провадження на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 756/6441/16-ц не можна вважати обґрунтованими. Отже, з огляду на предмет та зміст позовних вимог, характер правовідносин і суб`єктний склад сторін як учасників таких правовідносин, висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для розгляду цього спору за правилами Цивільного процесуального кодексу України є помилковим і таким, що не відповідає наведеним приписам норм матеріального та процесуального права. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. За змістом частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. З огляду на вказанеухвала Львівського окружного адміністративного суду від 4 березня 2019 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 4 березня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Пустомитівської районної державної адміністрації у Львівській області, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівгаз збут», про зобов`язання відшкодувати витрати на оплатунаправити до судупершої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 88952183
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 296/9355/18 Провадження № 14-581цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у письмовому провадженні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кангор Трейд» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, прийняту у складі суддів Галацевич О.М., Григорусь Н.Й., Микитюк О.Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У вересні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кангор Трейд» (далі - ТОВ «Кангор Трейд») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 18 липня 2017 року, укладений між ТОВ «Кангор Трейд» та ОСОБА_1 , а також застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені статтею 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та витребувати із незаконного володіння ОСОБА_1 транспортний засіб марки BMW, моделі Х6, номерний знак НОМЕР_1 . 2. Позовна заява мотивована тим, що 27 липня 2017 року між ОСОБА_1 як продавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ленакс Україна» (далі - ТОВ «Ленакс Україна») як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Кангор Трейд». 3. Після укладення зазначеного договору, під час інвентаризації активів ТОВ «Кангор Трейд» було з`ясовано, що на балансі підприємства обліковується транспортний засіб марки BMW, моделі Х6, номерний знак НОМЕР_1 . Однак, фактично вказаного транспортного засобу виявлено не було. 4. Серед установчих документів ТОВ «Кангор Трейд» було виявлено рішення засновника (власника) товариства - ОСОБА_1 від 14 липня 2017 року, згідно з яким він вирішив у зв`язку з виробничою необхідністю продати за балансовою вартістю вказаний транспортний засіб. Договір купівлі-продажу транспортного засобу від 18 липня 2017 року та акт приймання - передачі транспортного засобу від імені продавця (ТОВ «Кангор Трейд») підписав ОСОБА_2 . При цьому покупцем вказаного транспортного засобу є сам ОСОБА_1 5. Позивач стверджував, що вказаний договір купівлі-продажу укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема підписаний від імені ТОВ «Кангор Трейд» особою, яка не мала на це повноважень, що є підставою для визнання його недійсним та застосування наслідків недійсності правочину - повернення транспортного засобу ТОВ «Кангор Трейд». Короткий зміст судових рішень 6. Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 18 лютого 2019 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). 7. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник між юридичною особою - ТОВ «Кангор Трейд» та його учасником (засновником) ОСОБА_1 , який вибув зі складу учасників (засновників) цього товариства вже після відчуження на користь відповідача спірного автомобіля, який входить до переліку основних засобів позивача. Вказаний спірний договір купівлі-продажу стосується рухомого майна, що перебуває у власності та користуванні суб`єктів господарювання. 8. Постановою Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 18 лютого 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. 9. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що посилання суду першої інстанції на ту обставину, що спір у цій справі виник із корпоративних правовідносин є помилковим, оскільки такий спір не пов`язаний із створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності ТОВ «Кангор Трейд». Крім того, вимоги про витребування майна стосуються ОСОБА_1 як фізичної особи, а не суб`єкта господарювання. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, відповідач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, залишивши в силі ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 18 лютого 2019 року. 11. Касаційна скарга мотивована тим, що спір, який виник є корпоративним та має розглядатися в порядку господарського судочинства. Позиція інших учасників справи 12. Позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції 13. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі відкрито касаційне провадження та витребувано її із суду першої інстанції. 14. 11 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 16. 09 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду у письмовому провадженні. Позиція Великої Палати Верховного Суду 17. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 18. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 19. Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 20. За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 21. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 22. З частини першої статті 20 ГПК України зокрема вбачається, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, у тому числі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, зокрема у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані із діяльністю та управлінням такої юридичної особи. 23. При цьому із обгрунтування вказаного позову та змісту позовних вимог вбачається, що даний спір виник між позивачем - ТОВ «Кангор Трейд» та його учасником (засновником) - ОСОБА_1 з приводу відчуження на користь останнього основних засобів ТОВ «Кангор Трейд» у виді вищевказаного спірного автомобіля в період, коли ОСОБА_1 ще не вибув зі складу учасників (засновників) вказаного товариства, тобто спір стосується управління та діяльності юридичної особи 24. ТОВ «Кангор Трейд»просило визнати недійсним вищевказаний спірний договір купівлі-продажу транспортного засобу від 18 липня 2017 року, укладений з ОСОБА_1 , посилаючись на ту обставину, що цей оспорюваний правочин порушує права позивача, оскільки підписаний від імені ТОВ «Кангор Трейд» особою, яка не мала на це повноважень. 25. Враховуючи ті обставини, що оспорюваний правочин був вчинений на підставі рішення ОСОБА_1 як засновника (власника) товариства, покупцем вказаного транспортного засобу був сам ОСОБА_1 , який потім відчужив 100 % частку у статутному капіталі товариства на користь ТОВ «Ленакс Україна», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір господарського товариства з його учасником (засновником), який вибув з цього товариства, є тісно пов`язаним із корпоративними відносинами, а тому має розглядатися за правилами господарського судочинства. 26. При цьому відповідно до пункту 1 частини другої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 27. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції правильно вважав, що вказаний спір є таким, що підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а тому обґрунтовано закрив провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 28. Безпідставно скасувавши законну й обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм процесуального права, у зв`язку із чим зробив неправильний висновок щодо розгляду спору у цій справі в порядку цивільного судочинства. 29. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 30. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Щодо судових витрат 31. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 32. Оскільки задовольняється касаційна скарга ОСОБА_1 , який звільнений від сплати судового збору (копія довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 т. 2, а. с. 4), то з ТОВ «Кангор Трейд» в доход держави необхідно стягнути судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 280 грн. Керуючись статтями 141, 400, 402, 403, 409, 413, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Житомирського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року скасувати, ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 18 лютого 2019 року залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кангор Трейд» (місцезнаходження: провулок Залізняка Максима, 18 Б, місто Шепетівка, Хмельницька область, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 39906252) в доход держави судовий збір у розмірі 1 280 (одна тисяча двісті вісімдесят) гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С .В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 88952216
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2020 року м. Київ Справа № 815/1666/18 Провадження № 11-735апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Таїровської селищної виборчої комісії Овідіопольського району Одеської області (далі - Виборча комісія) до зареєстрованого депутата Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (далі - Селищна рада) (за результатами перших виборів депутатів Селищної ради Таїровської селищної об`єднаної громади (далі - Таїровська ОТГ) 24 грудня 2017 року в одномандатному виборчому окрузі № 1) ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Виборчої комісії на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року (судді Бітов А. І., Лук`янчук О. В., Ступакова І. Г.), УСТАНОВИЛА: У квітні 2018 року Виборча комісія звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила: - визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка виражається в систематичному неприбутті на першу сесію новообраної Селищної ради 1 та 19 березня 2018 року та неприбутті на засідання Виборчої комісії 24 березня 2018 року, на якому мало вирішитися питання про здійснення заходів щодо забезпечення скликання та проведення першої сесії місцевої ради; - зобов`язати відповідача особисто взяти участь у першій сесії новообраної Селищної ради шляхом прибуття до приміщення, де вона буде проводитись, відповідно до постанови Виборчої комісії про повторне (втретє) скликання першої сесії новообраної Селищної ради Таїровської ОТГ у встановлений Виборчою комісією час, реєстрації у протоколі першого пленарного засідання першої сесії новообраної Селищної ради Таїровської ОТГ та перебування на цьому засіданні. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 4 червня 2018 року частково задовольнив адміністративний позов: визнав протиправною бездіяльність обраного та зареєстрованого депутата ОСОБА_1 щодо неприбуття на першу сесію новообраної Селищної ради та на засідання Виборчої комісії 24 березня 2018 року; зобов`язав обраного та зареєстрованого депутата ОСОБА_1 особисто взяти участь у першій сесії новообраної Селищної ради. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 14 серпня 2018 року скасував рішення Одеського окружного адміністративного суду від 4 червня 2018 року, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, Виборча комісія подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зазначена справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір у цій справі є публічно-правовим, який відповідно до статті 19 КАС належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Крім того, скаржник зазначив, що Виборча комісія як територіальна виборча комісія згідно із частиною третьою статті 20 Закону України від 14 липня 2015 року № 595-VIII «Про місцеві вибори» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; на сьогодні втратив чинність; далі - Закон № 595-VIII) є постійно діючим колегіальним органом, що в межах своїх повноважень забезпечує організацію та проведення місцевих виборів та є юридичною особою публічного права, відтак наділена правом бути не тільки відповідачем, але й позивачем у справах, пов`язаних з виконанням нею свої повноважень. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки в касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення у зв`язку з порушенням правил предметної юрисдикції. Під час розгляду справи відзивів на касаційну скаргу від учасників справи не надходило. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 24 грудня 2017 року відбулися вибори депутатів Селищної ради. Виборча комісія встановила результати виборів та зареєструвала 20 депутатів ради з 26. Постановою Виборчої комісії від 31 грудня 2017 року № 338 ОСОБА_1 визнано обраним депутатом Селищної ради в одномандатному виборчому окрузі № 1, а постановою Виборчої комісії від 22 січня 2018 року № 367 ОСОБА_1 зареєстровано депутатом Селищної ради. Підставою для звернення до суду стало неприбуття ОСОБА_1 як зареєстрованого депутата Селищної ради на першу сесію новообраної Селищної ради, яка мали бути проведена 1 й 19 березня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1, а також неприбуття 24 березня 2018 року на засідання Виборчої комісії, на якому мало вирішитися питання про здійснення заходів щодо забезпечення скликання та проведення першої сесії ради. Вирішуючи спірне питання та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції визнав право Виборчої комісії на звернення до суду з цим позовом, оскільки через бездіяльність зареєстрованого депутата позивач не може реалізувати встановлений Законом № 595-VIIIобов`язок щодо набуття повноважень депутатів ради, які починаються з моменту офіційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії ради рішення про підсумки виборів та визнання повноважень депутатів. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції і провадження у справі закрив, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, а публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку з наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС). Відповідно до частини першої статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта цієї статті. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 5 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. Отже, можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій у межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом. Право звернення виборчої комісії до адміністративного суду передбачено частиною першої статті 275 КАС. Таке право, зокрема, надано виборчій комісії, кандидату, партії (блоку), місцевій організації партії, які є суб`єктами відповідного виборчого процесу, комісії з референдуму, ініціативній групі референдуму, іншим суб`єктам ініціювання референдуму щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, які порушують законодавство про вибори та референдум. Як убачається з матеріалів справи, відповідач не набув повноважень депутата місцевої ради в порядку частини другої статті 4 Закону 595-VIII, а отже, він не входить до переліку зазначених у частині першій статті 275 КАС суб`єктів, до яких може бути пред`явлений позов за порушення законодавства про вибори. Крім того, з аналізу статті 25 Закону № 595-VIІI не вбачається у територіальної виборчої комісії права на звернення з цим позовом до адміністративного суду. Відповідно до частини четвертої цієї статті сільська, селищна територіальна виборча комісія: 1) забезпечує підготовку та проведення відповідних місцевих виборів; 2) утворює одномандатні виборчі округи по виборах депутатів сільської, селищної ради, встановлює їх межі, єдину нумерацію; 3) реєструє кандидатів у депутати відповідно сільської, селищної ради у відповідних одномандатних виборчих округах, їх довірених осіб та видає їм посвідчення; 4) реєструє кандидатів на посаду відповідно сільського, селищного голови, старости, їх довірених осіб та видає їм відповідні посвідчення; 5) повідомляє населення про зареєстрованих кандидатів у депутати відповідної сільської, селищної ради, кандидатів на посаду сільського, селищного голови, старости; 6) затверджує текст виборчих бюлетенів по виборах депутатів відповідної місцевої ради, а також сільського, селищного голови, старости, забезпечує виготовлення виборчих бюлетенів, передає їх дільничним виборчим комісіям; 7) скликає у разі необхідності за власною ініціативою засідання дільничної виборчої комісії; 8) вирішує питання щодо використання коштів на проведення місцевих виборів, розподіляє кошти між дільничними виборчими комісіями, здійснює контроль за їх цільовим використанням; 9) сприяє організації зустрічей кандидатів у депутати відповідно сільської, селищної ради, кандидатів на посаду відповідно сільського, селищного голови, старости з виборцями; 10) забезпечує виготовлення бланків протоколів та іншої виборчої документації, передає їх відповідним дільничним виборчим комісіям; 11) здійснює контроль за наданням списків виборців дільничними виборчими комісіями для загального ознайомлення та уточнення; 12) реєструє офіційних спостерігачів від кандидатів у депутати відповідної сільської, селищної ради та кандидатів на посади сільських, селищних голів, старост, від громадських організацій; 13) здійснює контроль за використанням кандидатами власних виборчих фондів згідно із цим Законом; 14) встановлює підсумки голосування та результати виборів депутатів відповідної сільської, селищної ради та відповідного сільського, селищного голови, старости; 15) реєструє обраних депутатів сільської, селищної ради; 16) реєструє обраного сільського, селищного голову, старосту; 17) організовує проведення повторного голосування і повторних виборів у випадках, передбачених цим Законом; 18) встановлює підсумки голосування з виборів депутатів районної ради в територіальних виборчих округах, утворених у межах відповідного села, селища, передає ці підсумки до районної виборчої комісії; 19) здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами України. Отже, за змістом зазначеної норми вбачається, що Виборча комісія не наділена повноваженнями щодо звернення до адміністративного суду з вимогами щодо зобов`язання депутата прибути до приміщення та взяти участь у першій сесії новообораної Селищної ради. Посилання Виборчої комісії на те, що ОСОБА_1 як обраний та зареєстрований депутат місцевої ради є окремим суб'єктом виборчого законодавства, який, на відміну від кандидата у депутати, наділений певними обов`язками, притаманними особам, уповноваженим на виконання функцій місцевого самоврядування, не надає Виборчій комісії права на звернення до адміністративного суду з цим позовом, оскільки таке право не встановлено законами України. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутність у позивача законодавчих повноважень на звернення з цим позовом до суду свідчить про відсутність права, що підлягає судовому захисту. Міркування і твердження позивача у касаційній скарзі не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. З огляду на викладене касаційну скаргу Виборчої комісії слід залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року- без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТаїровської селищної виборчої комісії Овідіопольського району Одеської області залишити без задоволення. 2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88952213
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2020 року м. Київ Справа № 463/6961/18 Провадження № 11-1096апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 463/6961/18 за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької про визнання протиправним і скасування наказу за касаційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2019 року (у складі колегії суддів Ніколіна В. В., Гінди О. М., Заверухи О. Б.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У листопаді 2018 року ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ директора Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької від 21 червня 2018 року № 61 «Про випуск та переведення учнів 9-х класів» у частині відрахування ОСОБА_2 з числа учнів, що не пройшли конкурс; - зобов`язати зарахувати ОСОБА_2 до 10 класу Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької; - стягнути з відповідача на користь ОСОБА_2 матеріальну та моральну шкоду у сумі 22 650 грн. 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуваний наказ прийнято з порушенням вимог статті 53 Конституції України, Закону України «Про освіту», Положення про державну середню спеціалізовану музичну школу-інтернат, наказів Міністерства освіти і науки України, Статуту Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької, Правил конкурсного відбору. Позивач зазначав, що формулювання відрахування - «відрахувати з числа учнів, що не пройшли конкурс» не передбачено ні Статутом Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької, ні Положенням про державну середню спеціалізовану мистецьку школу (школу-інтернат), ні Законом України «Про освіту». Крім того, позивач стверджував, що конкурсний відбір у навчальному закладі не проводився. Також позивач зазначав, що класний керівник не повідомила останнього про прогули його дочки, а вчитель сольфеджіо та гармонії ОСОБА_3 фактично перестала її навчати. 3. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької від 21 червня 2018 року № 61 «Про випуск та переведення учнів 9-х класів» у частині відрахування з числа учнів ОСОБА_2 як такої, що не пройшла конкурс. Зобов`язано Львівську середню спеціалізовану музичну школу-інтернат ім. С. Крушельницької вирішити питання про зарахування ОСОБА_2 до 10 класу Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької з врахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Стягнуто з Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької на користь ОСОБА_2 11 325 грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 4. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2019 року скасовано рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 5. Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати зазначене судове рішення, а справу направити для продовження розгляду до апеляційного суду. 6. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2019 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 жовтня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України у зв`язку з тим, що позивач оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 листопада 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Фактичні обставини 9. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_2 навчалась у Львівській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької. 10. Рішенням педагогічної ради вчителів Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької (протокол від 15 червня 2018 року № 5) постановлено випустити зі школи та вручити свідоцтво про базову середню освіту ОСОБА_2 , учениці 9-А класу. 11. Згідно із пунктами 1, 3 наказу директора Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької від 21 червня 2018 року № 61 «Про випуск та переведення учнів 9-х класів» випущено зі школи та вручено свідоцтво про базову середню освіту, зокрема учениці 9-А класу ОСОБА_2 , та одночасно відраховано з числа учнів, що не пройшли конкурс, зокрема ОСОБА_2 . 12. Вважаючи оскаржуваний наказ у частині відрахування ОСОБА_2 з числа учнів, що не пройшли конкурсу, протиправним, ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дочки звернувся до суду з позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 13. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 безпідставно відраховано з числа учнів Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату імені С. Крушельницької, як таку, що не пройшла конкурс, оскільки конкурсний відбір учениця не проходила, а результати річного оцінювання не є тотожними результатам конкурсу. Отже, наказ Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької від 21 червня 2018 року № 61 «Про випуск та переведення учнів 9-х класів» у частині відрахування з числа учнів ОСОБА_2 , як такої, що не пройшла конкурс, є протиправним і підлягає скасуванню. 14. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що заявлені позивачем вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а Львівська середня спеціалізована музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької не має встановлених нормами КАС України ознак суб'єкта владних повноважень у спірних правовідносинах. Вимоги позивача пов`язані з захистом суб`єктивного права та мають характер приватноправових відносин, які виникли між його дочкою та Львівською середньою спеціалізованою музичною школою-інтернатом ім. С. Крушельницької. 14.1. Крім того, апеляційний суд виходив із того, що цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, оскільки адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) виконання учнем графіка навчального процесу та вимог навчального плану, дотримання нею правил внутрішнього розпорядку навчального закладу, процедури здачі екзаменів та проходження конкурсу. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 15. Касаційна скарга обґрунтована, зокрема тим, що цю справу належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідач у цій справі є суб`єктом владних повноважень, що виконує владні управлінські функції, делеговані йому Міністерством фінансів України, Міністерством культури України, Міністерством освіти та науки України відповідно до Закону України «Про освіту», Закону України «Про загальну середню освіту», Закону України «Про Державний бюджет на 2018 рік», похідних актів на виконання бюджетної програми за КПКВК 1801030. 16. Також скаржник посилається на постанову Верховного Суду України від 11 липня 2017 року у справі № 140/103/15-а, у якій Верховний Суд України дійшов висновку про те, що школа-інтернат здійснює делеговані їй чинним законодавством владні управлінські функції щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги, виплата якої гарантована державою, тому має статус суб`єкта владних повноважень. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 17. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 18. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 19. Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 20.Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 21. За визначеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 22. Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 23. За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 24. Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 25. Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. 26.Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. 27. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. 28. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії чи рішення суб`єкта владних повноважень. 29. Як установлено судами попередніх інстанцій та згідно з матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в інтересах своєї неповнолітньої дочки, яку, на його думку, протиправно було відраховано з навчального закладу (середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату), як таку, що не пройшла конкурсний відбір. 30. Спір у цій справі виник щодо правомірності прийняття Львівською середньою спеціалізованою музичною школою-інтернатом ім. С. Крушельницької наказу про відрахування з числа учнів ОСОБА_2 . 31. За своєю природою відносини, які склалися між сторонами, пов`язані з наданням освітніх послуг. 32. Як вже зазначалось вище, необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій у тих правовідносинах, у яких виник спір. 33. Пунктом 1.1 Статуту Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької (далі - Статут) встановлено, що школа є загальноосвітнім навчальним закладом державної форми власності підпорядкованим Міністерству культури і туризму України та фінансується за рахунок коштів державного бюджету. 34. Відповідно до пункту 2.1 Статуту головною метою школи є забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти та підготовка учнів до вступу у вищі музичні навчальні заклади. 35. Так, відповідач у справі- Львівська середня спеціалізована музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень КАС України та не виконує окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень під час винесення оскаржуваного наказу в частині відрахування ОСОБА_2 з числа учнів, що не пройшли конкурс. 36. Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 36.1. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. 37. Виходячи із змісту позовних вимог, позивач прагне захистити цивільні права своєї неповнолітньої доньки. 38. Заявлені позовні вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень. 39. Оскільки спір у цій справі стосується приватноправових відносин - захист прав позивача та його неповнолітньої доньки, в інтересах якої ним пред`явлений позов, має здійснюватися у порядку цивільного судочинства. 40. Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання скаржника на постанову Верховного Суду України від 11 липня 2017 року у справі № 140/103/15-а, оскільки зазначене судове рішення ухвалене за інших фактичних обставин та іншого правового регулювання. 40.1. Так, у постанові від 11 липня 2017 року Верховний Суду України дійшов висновку про те, що спори випускників навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, із цими навчальними закладами з приводу визнання протиправними дій, зобов'язання донарахувати та виплатити недоотриману одноразову грошову допомогу, виплата якої гарантована державою та покладена на навчальний заклад, належать до юрисдикції адміністративних судів. 41. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 42.Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 43. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 44.Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм процесуального права. Висновки щодо розподілу судових витрат 45.Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 46. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 травня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88952206
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня2020 року м . Київ Справа № 180/1560/16-а Провадження № 11-1123апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 180/1560/16-а за позовом ОСОБА_1 у своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Марганецької міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортної компанії «Автоград» про визнання дій та бездіяльності протиправними, відшкодування моральної шкоди за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Автоград» та ОСОБА_1 на постанову Марганецького міського суду Дніпропетровької області від 11 жовтня 2016 року (суддя Беспальок О. А.) та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року (у складі колегії суддів Бишевської Н. А., Добродняк І. Ю., Семененка Я. В.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. 05 вересня 2016 року ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому (з уточненням позовних вимог від 12 вересня 2016 року) просив: ? визнати дії (бездіяльність) Виконавчого комітету Марганецької міської ради щодо відповіді № К-557 від 04 серпня 2016 року та № К-525 від 30 жовтня 2014 року протиправними; ? визнати протиправною бездіяльність Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Автоград» (далі ? ТОВ «Транспортна компанія «Автоград», ТОВ відповідно) щодо ненадання відповіді на інформаційний запит від 24 червня 2016 року; ? стягнути з Виконавчого комітету Марганецької міської ради (далі ? Виконком) та директора ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 по 20 000 грн кожному на відшкодування моральної шкоди. 2. Позов обґрунтовано тим, що протягом 2014-2016 років йому, як інваліду ІІ групи, та його онукам, опікуном яких він є, відмовляють у пільговому перевезенні. У зв`язку з цим він звертався до відповідачів з відповідними заявами. Виконком надав відповіді з порушенням законодавства, а саме, надіслав відповідь № К-557 від 04 серпня 2016 року без підпису міського голови, а на заяву від 30 жовтня 2014 року, яка зареєстрована у Марганецькій міській раді (далі ? Міськрада) за № 525, надав відповідь без вихідного номера та дати, тобто без реєстрації. Вважає зазначені відповіді неналежними, оскільки вони не відповідають чинному законодавству, тому просить визнати дії Виконавчого комітету Марганецької міської ради протиправними. Директор ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» не надав відповіді на запит від 24 червня 2016 року, у зв'язку з чим позивач просить визнати його бездіяльність. Позивач зазначає, що такими протиправними діями відповідачів йому та дітям-сиротам, що перебувають під його опікою: ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , заподіяно моральні страждання, що стало підставою для звернення до лікарні. 3. Постановою Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено частково, а саме: визнано дії Виконкому у наданні відповідей за № К-557 від 04 серпня 2016 року і за підписом ОСОБА_4 без вихідного номеру та дати на заяви ОСОБА_1 протиправними; у задоволенні позову до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» відмовлено; у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди відмовлено. 4. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року позов задоволено частково. Зокрема, Постанова Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року скасована в частині відмови в задоволенні позову до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» та прийнята нова постанова про часткове задоволення адміністративного позову в цій частині. Дії ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» щодо ненадання відповіді на інформаційний запит від 24 червня 2016 року визнано протиправним та ухвалено стягнути з ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 5 000 гривень (п`ять тисяч гривень). В іншій частині позовних вимог відмовлено. 5. Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року в частині задоволення позовних вимог до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» та закрити провадження в цій частині з підстав порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. 6.З рішенням судів першої та апеляційної інстанції ОСОБА_1 не погодився та подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати їх в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з Виконкому та ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог у повному обсязі. 7.Вищий адміністративний суд України ухвалою від 26 січня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Транспортна компанія «Автоград». 8. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 березня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 9. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі ? Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі ? КАС України) викладено в новій редакції. 10. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VІІІ передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалами від 10 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за зазначеними касаційними скаргами. 12. Ухвалою від 16 жовтня 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 листопада 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Фактичні обставини, установлені судами попередніх інстанцій 14. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи та опікуном ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Впродовж 2014-2016 років ОСОБА_1 та його онукам пасажирський перевізник з обслуговування автобусних маршрутів у місті Марганець - ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» відмовляє у користуванні правом пільгового проїзду. ОСОБА_1 звертався до Виконкому із заявами про незаконність відмови в перевезенні пільгової категорії громадян на міських маршрутах загального користування. Також позивач звертався із запитом до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» щодо надання інформації стосовно підстав здійснення ним перевезення громадян у місті Марганець з посиланням на Закон України «Про надання інформації» та Закон України «Про звернення громадян». 15.Виконком на звернення позивача надав відповідь від 04 серпня 2016 року № К-557, у якій відсутній підпис міського голови, а також відповідь (за зареєстрованою заявою ОСОБА_1 вх. № К-525 від 30 жовтня 2014 року) без дати та номеру. 16.ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» відповіді на інформаційний запит позивача від 27 червня 2016 року надано не було. 17.Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом на підставі письмових пояснень, наданих суду Виконкомом, установлено, що ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» здійснює пасажирські перевезення в місті Марганці на підставі договору від 12 лютого 2014 року, укладеного між ТОВ «Транспортною компанією «Автоград» та Виконкомом. 18.Вважаючи протиправними дії та бездіяльність Виконкому та ТОВ «Транспортною компанією «Автоград», а також з метою моральної компенсації за таку протиправну бездіяльність відповідачів звернувся із цим позовом до суду. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 19.Суд першої інстанції, задовольнивши адміністративний позов частково, визнав дії Виконкому в наданні відповідей за № К-557 від 04 серпня 2016 року та за підписом ОСОБА_4 без вихідного номеру та дати на заяви позивача такими, що надані в неналежній формі відповідно до вимог статей 15, 19 Закону України «Про звернення громадян». У задоволенні позову до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» відмовлено, оскільки суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначене ТОВ не є розпорядником інформації, запитуваної позивачем. У частині позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди суд відмовив у задоволенні позову, арґументуючи це тим, що позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між бездіяльністю відповідача та завданням йому та його онукам моральної шкоди. 20.Суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу задовольнив частково. Зокрема, у частині відмови в задоволенні позову до ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» скасував та прийняв нову постанову, якою визнав протиправними дії ТОВ щодо ненадання відповіді на інформаційний запит від 27 червня 2016 року, оскільки такий обов`язок установлений статею 19 Закону України «Про звернення громадян», а також пунктом 2 частиною першою статті 5, частиною першою статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», у зв`язку з чим суд зазначив, що запитувана інформація є публічною і стосується безпосередньо позивачів, як одних зі сторін (пасажирів) договору перевезення автобусом на маршруті загального користування. А також у зв`язку з тим, що відмови в перевезенні пільговика надавались саме перевізником, апеляційний суд дійшов висновку щодо стягнення моральної шкоди з ТОВ «Транспортна компанія «Автогром» на користь позивача в розмірі 5 000 грн. (п`ять тисяч гривень). Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційних скаргах вимог 21.У касаційній скарзі ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» зазначає, що апеляційним судом порушено норми матеріального та процесуального права в частині визначення предметної юрисдикції. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те, що спір між ним та позивачем не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Так, скаржник зазначає, що між сторонами справи виникли договірні зобов'язання щодо перевезення пасажирів на підставі відповідних договорів. Договори щодо перевезення пасажирів мають господарський та цивільно-правовий характер залежно від суб`єктного складу їх сторін. При цьому, публічним договором є лише договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування. Однак такий договір не є адміністративним договором. 22.Зокрема, скаржник зазначає, що суд не вірно кваліфікував зміст правової природи договорів щодо перевезення пасажирів. Суд кваліфікував їх як адміністративні договори, у той час, як скаржник вважає, що договори на перевезення пасажирів мають господарський та цивільно-правовий характер залежно від суб`єктного складу сторін. Так, він вважає, що договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування між ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» та ОСОБА_1 не є адміністративним договором. У зв`язку із цим скаржник вважає, що, покладаючи на ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» обов`язок відшкодувати моральну шкоду, апеляційний суд безпідставно застосував правила статті 1167 Цивільного кодексу (далі ? ЦК України), яка на спірні відносини не поширюється, оскільки регулює позадоговірні (деліктні) відносини. 23.У касаційній скарзі ОСОБА_1 , який діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей-сиріт: ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , зазначає, що суди першої і апеляційної інстанції не врахували моральні страждання, які завдані йому та дітям-сиротам, що перебувають під його опікою, протиправними діями (бездіяльністю) Виконкому. У зв`язку з зазначеним скаржник просить стягнути з Виконкому по 20 000 грн (двадцять тисяч гривень) ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 . Оцінка Великої Палати Верховного Суду 24.Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційних скаргах доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» та ОСОБА_1 задоволенню не підлягають з огляду на таке. Щодо юрисдикції 25.Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі ? Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 26.Європейський суд з прав людини у параграфі 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 27.Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 28.Відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 29.Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС (у редакції, чинній на момент ухвалення судових рішень у справі, що розглядається) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 30.Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України в зазначеній редакції). 31.Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій та повноважень, водночас ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб`єктом саме в тих правовідносинах, де виник спір. 32.Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 33.Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні врахувати суб`єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб`єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і мету пред`явлення позову. 34.Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 35.Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. 36.Орган виконавчої влади - це суб`єкт владних повноважень, що виступає у правовідносинах щодо організації та проведення конкурсу з перевезення пасажирів як організатор та контролюючий орган у цій сфері, відповідно й правовідносини, що складаються між організатором та учасниками конкурсу під час його організації та проведення містять ознаки публічно-правових відносин у розумінні КАС України, а договір про організацію перевезень, укладений 12 лютого 2014 року між ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» та Виконкомом за наслідками проведення такого конкурсу, відповідає ознакам адміністративного договору. 37.Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 813/2803/16 (провадження № 11-201апп19). 38.Тобто предметом розгляду в цій справі є дії органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень і перевірка результату дій такого органу під час реалізації покладених на нього управлінських функцій, що в цілому свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин. 39. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації є: особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, ? стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків. 40. Згідно із частиною 1 статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. Проте ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» такої відповіді позивачу не надавала. 41. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок суду апеляційної інстанцій щодо вирішення спору за правилами адміністративної юрисдикції. Щодо відшкодування моральної шкоди 42.За правилами частини другої статті 21 КАС вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 43.Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб`єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди мають приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. 44.Згідно із частиною п`ятою статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 45.Отже, вимоги про відшкодування шкоди можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства, якщо такі вимоги стосуються шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 46.Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. 47.Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. 48.У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказав, що протиправними діями Виконкому йому, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 завдано моральної шкоди. Позивач вказує, що внаслідок протиправної діяльності ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» ОСОБА_1 , який є інвалідом ІІ групи, та його неповнолітні підопічні: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відчувають моральні та фізичні страждання. 49.Водночас слід зазначити, що відповіді на інформаційні звернення органом місцевого самоврядування позивачу були надані, однак оформлені неналежним чином. На цій підставі Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо визнання протиправними дій Виконкому без стягнення моральної шкоди. 50.Також з урахуванням того, що позовні вимоги позивача в частині стягнення моральної шкоди з ТОВ «Транспортна компанія «Автоград» були задоволені частково, зокрема встановлено обов`язок відшкодувати моральну шкоду ОСОБА_1 у розмірі 5 000 грн (п`ять тисяч гривень), Велика Палата Верховного Суду вважає, що така сума моральної шкоди ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні апеляційним судом всіх доказів, які є у справі, є пропорційною і справедливою та висновки суду відповідають приписам статті 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 51. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення. 52. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. 53. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм процесуального права. Висновки щодо розподілу судових витрат 54. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат. 55. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Автоград» та ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року та постанову Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року залишити без змін у незміненій судом апеляційної інстанції частині. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 88952209
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2020 року м. Київ Справа № 456/1165/18 Провадження № 11-653апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О.С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмовог