Search the Community

Showing results for tags 'юрисдикция'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 586 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 809/3420/14 Провадження N 11-1437апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_3 до відділу з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців управління реєстраційних процедур Івано-Франківської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Гостинець" (далі - Товариство), про визнання неправомірними відомостей та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (судді Бруновська Н.В., Костів М.В., Шавель Р.М.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням подальшої заміни неналежного відповідача та відмови від частини позовних вимог просив визнати неправомірними (недостовірними) відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців (далі - Реєстр), щодо місцезнаходження Товариства за адресою: АДРЕСА_1, а також зобов'язати відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців управління реєстраційних процедур Івано-Франківської міської ради скасувати у зазначеному реєстрі запис щодо такого місцезнаходження Товариства. Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що він є власником приміщення за згаданою вище адресою і наявність відомостей у Реєстрі про місцезнаходження Товариства за цією адресою порушує його права щодо належного володіння, користування і розпорядження своїм майном. Податковий орган установив відсутність Товариства за вказаною адресою, проте відповідач за зверненням позивача не виключив недостовірні відомості з Реєстру, повідомивши про порядок проведення державної реєстрації змін до установчих документів. Суди розглядали справу неодноразово. Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 3 серпня 2016 року позов задовольнив частково, зобов'язавши відповідача скасувати в Реєстрі запис щодо місцезнаходження юридичної особи - Товариства за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 8 лютого 2017 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У ході розгляду справи суди встановили такі її обставини. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності N 24216525 нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 перебувають у приватній власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 13 лютого 2004 року. У Реєстрі на момент звернення позивача до суду вказано таке місцезнаходження юридичної особи - Товариства: АДРЕСА_1. З метою визначення достовірних відомостей про місцезнаходження Товариства позивач звернувся із заявою від 16 липня 2014 року до Державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області. За наслідками перевірки зазначених у заяві відомостей працівниками оперативного управління цієї інспекції не встановлено фактичного знаходження Товариства за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку із цим податковий орган направив державному реєстратору повідомлення від 18 серпня 2014 року N 4512/9/09-15-18-02-036/2666 про відсутність юридичної особи за місцем знаходження для вжиття заходів, передбачених Законом України 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" у редакції, чинній нас виникнення спірних відносин (далі - Закон N 755-IV). Відповідно до вимог частини дванадцятої статті 19 Закону N 755-IV Реєстраційною службою направлено Товариству повідомлення від 18 серпня 2014 року щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. На таку вимогу Реєстраційної служби Товариство надіслано реєстраційну картку форми 6 від 27 серпня 2014 року про підтвердження відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі, зокрема щодо місцезнаходження за адресою: АДРЕСА_1. Суд першої інстанції дійшов висновку, що в діях Реєстраційної служби відсутні ознаки протиправності і на момент вчинення реєстраційних дій відомості щодо Товариства внесено до Реєстру правомірно, оскільки вимогами законодавства чітко передбачено порядок державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, зокрема щодо її місцезнаходження, якого повинен дотримуватись відповідач як суб'єкт владних повноважень. Водночас цей суд указав на те, що оскільки позивач як власник нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 не надавав згоди на розміщення Товариства в будівлях за вказаною адресою та його відсутність там, відповідача слід зобов'язати скасувати в Реєстрі запис щодо місцезнаходження Товариства за цією адресою. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції зауважив, що спір у цій справі не має ознак адміністративного та підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із таким рішенням апеляційного суду, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі та направити справу до цього ж суду для продовження її розгляду по суті. Скаргу мотивовано тим, що спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки стосується наявності у Реєстрі відомостей, які не відповідають дійсності, та зобов'язання внесення до Реєстру відомостей, а не фактичного місцезнаходження Товариства. У запереченнях на касаційну скаргу Товариство зазначає, що вирішення заявлених ОСОБА_3 позовних вимог не охоплюється компетенцією суду адміністративної юрисдикції, оскільки подання відомостей державному реєстратору про реєстрацію юридичної особи за іншою адресою здійснюється виключно цією особою. Позивач не наділений повноваженнями ініціювати внесення змін до Реєстру щодо місця знаходження Товариства, а суд адміністративної юрисдикції - вирішувати питання, які згідно зі статутом Товариства є його виключною компетенцією. Товариство також указує на те, що приміщення за згаданою вище адресою знаходиться у його власності. Відповідач заперечень на касаційну скаргу не подав. Дослідивши у межах, визначених частиною першою статті 341 чинного КАС, наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців, регулює Закон N 755-IV. Відповідно до частин першої та другої статті 17 цього Закону відомості про юридичну особу або фізичну особу -підприємця включаються до Реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України. В Реєстрі містяться, зокрема, відомості щодо місцезнаходження юридичної особи. За правилами частини першої статті 19 Закону N 755-IV у разі якщо зміна відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі, не пов'язана зі змінами, що вносяться до установчих документів юридичної особи, або не підлягає державній реєстрації, особа, уповноважена діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), подає (надсилає поштовим відправленням з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі. Якщо зміни до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі, вносяться у зв'язку зі зміною місцезнаходження та/або найменування юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, крім документів, передбачених частиною першою цієї статті, особа, уповноважена діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), додатково подає примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про внесення таких змін (частина друга статті 19 Закону N 755-IV). Частиною четвертою цієї статті передбачено, що державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Реєстрі, якщо вони не передбачені частинами першою - третьою цієї статті. Юридична особа зобов'язана подавати (надсилати) щороку протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації, починаючи з наступного року, державному реєстратору для підтвердження відомостей про юридичну особу реєстраційну картку про підтвердження відомостей про юридичну особу (частина одинадцята статті 19 Закону N 755-IV). Згідно із частиною дванадцятою статті 19 Закону N 755-IVy разі надходження державному реєстратору від органу доходів і зборів повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначеного повідомлення юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки. У разі неподання юридичною особою протягом місяця з дати надходження їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Реєстру запис про відсутність підтвердження зазначених відомостей датою, яка встановлена для чергового подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо державному реєстратору повернуто поштове відправлення, державний реєстратор повинен внести до Реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. Частиною першою статті 29 Закону N 755-IV передбачено, що для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридична особа повинна подати (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; примірник оригіналу (ксерокопію, нотаріально засвідчену копію) рішення про внесення змін до установчих документів. Документ, що підтверджує правомочність прийняття рішення про внесення змін до установчих документів; оригінали установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію з усіма змінами, чинними на дату подачі документів, або копія опублікованого в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про втрату всіх або частини зазначених оригіналів установчих документів; два примірники змін до установчих документів юридичної особи у вигляді окремих додатків або два примірники установчих документів у новій редакції; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів, якщо інше не встановлено цим Законом. Відповідно до частини четвертої статті 53 зазначеного Закону особи, винні у внесенні до установчих документів або інших документів, які подаються державному реєстратору, завідомо неправдивих відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, несуть відповідальність, установлену законом. Таким чином, Законом N 755-IV чітко визначено порядок реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, зокрема щодо її місцезнаходження, внесення до Реєстру записів щодо такого місцезнаходження, а також суб'єктів звернення для вчинення відповідних реєстраційних дій, якого повинен дотримуватись відповідач як суб'єкт владних повноважень. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Вимогами у цій справі є визнання неправомірними (недостовірними) відомостей, які містяться в Реєстрі, щодо місцезнаходження юридичної особи, а також зобов'язання державного реєстратора скасувати у Реєстрі запис щодо такого місцезнаходження третьої особи, який, за твердженням позивача, порушує його права як власника відповідного нерухомого майна. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Відповідно до статті 2 КАС уредакції, чинній на час подання позову, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції). Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (за статтею 17 КАС у відповідній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач при вирішенні питання щодо вчинення реєстраційних дій та внесення до Реєстру відомостей стосовно Товариства не має публічно-правових відносин саме з позивачем. Реєстраційні дії, які, на переконання позивача, зобов'язаний вчинити відповідач, стосуються третьої особи і в разі їх вчинення впливатимуть на її права та обов'язки. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Ініціюючи перед судом питання про зобов'язання державного реєстратора як суб'єкта владних повноважень скасувати у Реєстрі запис щодо місцезнаходження Товариства, ОСОБА_3 послався на порушення своїх прав як власника об'єкта нерухомого майна, належність якого саме позивачу заперечує зі свого боку третя особа. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що цей спір не пов'язаний із захистом прав ОСОБА_3 у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 350 чинної редакції КАСсуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права, обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_3, то касаційну скаргу останнього слід залишити без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2019 року м. Київ Справа N 201/12812/16-ц Провадження N 14-564цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області (далі - ГТУЮ у Дніпропетровській області), Міністерство юстиції України (далі - МЮ України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів Макарова М.О., Деркач Н.М., Петешенкової М.Ю. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ГТУЮ у Дніпропетровській області, МЮ України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ДКС України, про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням органу влади, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що з 29 грудня 2000 року він є арбітражним керуючим, однак з 23 червня 2014 року дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого припинено на підставі наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого. Підставою для винесення наказу став лист ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1 до управління з питань банкрутства Департаменту нотаріату та банкрутства МЮ України. Зазначав, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дії вказаного свідоцтва. Оскільки дія свідоцтва припинена з 23 червня 2014 року до 06 січня 2016 року і він не отримав оплату за його послуги як арбітражного керуючого, вважав, що йому завдано шкоду незаконним рішенням органу влади, у тому числі й моральну. Просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів на підтвердження шкоди, завданої діями відповідачів, та наявності причинного зв'язку між шкодою та їх діями. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2016 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спір, який пов'язаний з вимогами про відшкодування шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, та за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статті 1 Господарського процесуального кодексу України (ГПК України; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), належить до компетенції господарських судів. Крім того, спір виник між ОСОБА_3 та відповідачами з питань застосування Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), а тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2018 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що розгляд справи належить до господарського судочинства, оскільки позов подано з підстав прийняття незаконного рішення про припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого, чим позбавлено позивача можливості працювати, отримувати дохід від діяльності та завдано шкоду, у тому числі й моральну. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 18 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2018 року визначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження в складі п'яти суддів без повідомлення учасників справи, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 29 грудня 2000 року Міністерство економіки України видало ОСОБА_3 ліцензію НОМЕР_2 на право провадження підприємницької діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Згідно зі свідоцтвом про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 ОСОБА_3 має право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Відповідно до наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданого на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, дію свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3 припинено. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 12 серпня 2016 року, визнано протиправним наказ МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 у частині анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_3, зобов'язано МЮ України відновити арбітражному керуючому (розпоряднику майна, керуючому санацією, ліквідатору) ОСОБА_3 дію свідоцтва на здійснення діяльності арбітражного керуючого від 26 березня 2013 року НОМЕР_3 та внести до Єдиного державного реєстру арбітражних керуючих України інформацію щодо відновлення арбітражному керуючому ОСОБА_3 дію вказаного свідоцтва. Наказом МЮ України від 25 грудня 2015 року N 2778/5 скасовано пункт 1 наказу МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5 "Про анулювання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), виданого ОСОБА_3.". На момент припинення дії свідоцтва арбітражного керуючого ОСОБА_3 був призначений арбітражним керуючим у справах N 24/5005/10848/2012, N 29/5005/952/2012, N 34/5005/10374/2012, які порушені Господарським судом Дніпропетровської області. Позивач вважав, що наказом МЮ України від 23 червня 2014 року N 1004/5, виданим на підставі листа ГТУЮ у Дніпропетровській області від 13 травня 2014 року НОМЕР_1, порушено його права як фізичної особи, а саме на отримання заробітної плати (грошової винагороди). Також зазначав, що унаслідок незаконних дій відповідачів він зазнав моральних страждань. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України). У позові ОСОБА_3 просив стягнути солідарно з відповідачів недоотриману плату за надані послуги арбітражного керуючого у розмірі 52 876,66 грн та 18 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно зі статтею 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 4-1) справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю); 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових осіб та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 21 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Статтею 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Зі змісту позовних вимог убачається, що ОСОБА_3 саме як фізична особа, а не арбітражний керуючий звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав. При цьому зазначав, що наказ МЮ України, яким припинено дію свідоцтва, на його думку, порушив право на отримання ним заробітної плати від здійснення діяльності арбітражного керуючого, чим йому завдано моральної шкоди. Тобто такі позовні вимоги не підвідомчі господарському суду в силу положень статті 12 ГПК України. Відповідно до частин першої та третьої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. За таких обставин апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, безпідставно вказав, що за суб'єктним складом даний спір підпадає під дію статті 1 ГПК України і належить до компетенції господарських судів, як і те, що спір між сторонами виник з питань застосування Закону N 2343-XII. ЦПК України не передбачав обмежень щодо розгляду спору між фізичною і юридичною особою про відшкодування моральної шкоди в порядку цивільного судочинства. У той же час ГПК України не містив права на звернення фізичної особи до суду з подібними вимогами. Таким чином, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про його належність до юрисдикції господарських судів України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвалу суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржуване судове рішення необхідно скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції дляпродовження розгляду. Оскільки розгляд справи не вирішено, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2017 рокускасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 376/331/16-ц Провадження N 14-79цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року у складі колегії суддів Сушко Л.П., Кашперської Т.Ц., Кулішенка Ю.М. у цивільній справі за позовом заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3, третя особа - Реєстраційна служба Сквирського районного управління юстиції Київської області, про визнання недійсними наказу та договору оренди земельної ділянки, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_3 про визнання недійсними: наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року N 10-5171/14-14 СГ про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки загальною площею 58,4217 га, розташованої на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області; наказу Головного управління Держземагентства у Київській області від 09 жовтня 2014 року N 108095/15-14 СГ про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки загальною площею 17,2167 га, (кадастровий номер НОМЕР_1) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Пищиківської сільської ради; договору оренди земельної ділянки, укладеного між в. о. начальника відділу Держземагентства у Сквирському районі Київської області та ОСОБА_3 від 24 жовтня 2014 року. Крім того просив зобов'язати ОСОБА_3 повернути Головному управлінню Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, розташовану на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що наказ Головного управління Держземагентства від 08 вересня 2014 року про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду суперечить вимогам статей 34, 36, 116, 123-125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та вимогам Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон N 973-IV), оскільки в поданому ОСОБА_3 клопотанні про надання дозволу на розробку документації із землеустрою не було обґрунтовано розміру земельної ділянки, не було зазначено перспектив діяльності фермерського господарства та кількості його членів, наявності у них права на безоплатне отримання земельних ділянок у власність, не було надано документів на підтвердження досвіду роботи у сільському господарстві. На момент прийняття Головним управлінням Держземагентства в Київській області оспорюваних наказів Фермерське господарство "Ященко А.М. " (далі - ФГ "Ященко А.М. "), головою якого є відповідач ОСОБА_3, вже набуло статусу юридичної особи, а відтак відповідач не мав права на отримання додаткової земельної ділянки як громадянин з метою створення фермерського господарства. Фермерське господарство після одержання державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки лише за результатами земельних торгів, порядок яких визначено статтею 135 ЗК України. Крім того, спірна земельна ділянка знаходиться біля урізу води, в прибережній смузі і є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 29 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не зазначив, чиї права та інтереси порушені оскаржуваним наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 08 вересня 2014 року, не навів жодної невідповідності оскаржуваного наказу актам чинного цивільного законодавства, не вказав, яким законодавчим актам суперечить оспорюваний договір оренди землі та не довів порушення відповідачами інтересів держави. Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд апеляційної інстанції виходив з того, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. У серпні 2018 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_3 звертався до Головного управління Держземагентства у Київській області та отримав в оренду спірні земельні ділянки як фізична особа, а друге Фермерське господарство "Ященко Агро" (далі - ФГ "Ященко Агро") було ним зареєстроване після звернення прокурора до суду з позовом та відкриття провадження у справі, а отже, спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3, посилаючись на законність постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін. Зазначає, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 31 березня 2016 року ОСОБА_3 прийняв рішення про створення ФГ "Ященко Агро", яке 04 квітня 2016 року зареєстрував як юридичну особу. До складу земель цього господарства увійшла і спірна земельна ділянка. За таких обставин спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою судді Верховного Суду від 02 листопада 2018 року відкрито провадження у справі. Ухвалою колегії суддів Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 23 жовтня 2014 року на підставі наказу Головного управління Держземагентства у Київській області між цим управлінням та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення (пасовище) площею 17,2167 га, яка знаходиться в межах Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області. Відповідно до пункту 6 договору оренди нормативна грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок становить 21 тис. 330 грн 50 коп. Пунктом 10 договору оренди сторони встановили плату у грошовій формі в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а саме 14 тис. 689 грн 63 коп. За умовами пункту 15 зазначеного договору земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства. Приймання та передачу земельної ділянки за цим договором оренди оформлено відповідним актом визначення меж земельної ділянки та приймання-передачі об'єкта оренди. 24 листопада 2014 року договір зареєстровано Реєстраційною службою Сквирського РУЮ у Київській області. Згідно з довідкою АБ N 246029 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), виданої 28 січня 2009 року ОСОБА_3 є засновником ФГ "Ященко А.М. " (т. 1, а. с. 79-80). При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Таким чином, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, наказом Головного управління Держземагентства у Київській області N 10-8095/15-14-СГ від 09 жовтня 2014 року ОСОБА_3 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, для ведення фермерського господарства строком на 21 рік. На виконання зазначеного наказу між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_3 23 жовтня 2014 року укладено договір оренди вказаної вище земельної ділянки для ведення фермерського господарства строком на 21 рік, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 жовтня 2014 року за N 7446474. Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, установлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною третьою статті 7 Закону N 973-IV земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону N 973-IV). Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 Цивільного кодексу України та статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців" та громадських формувань (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до частини першої статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Аналогічні норми викладено у статті 12 Закону N 973-IV. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону N 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин з метою створення фермерського господарства в порядку, визначеному законом, на конкурентних основах. Спори фермерських господарств, які є юридичними особами, з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Разом з тим ФГ "Ященко А.М. " є самостійною юридичною особою, не пов'язане зі спірною земельною ділянкою, із заявою про її надання не зверталось, ділянка йому в установленому порядку не передавалась. У цій справі спірна земельна ділянка площею 17,2167 га з кадастровим номером НОМЕР_1, яка розташована на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, надана в оренду ОСОБА_3 як громадянину України на підставі договору оренди землі від 23 жовтня 2015 року, укладеним між ним та ГУ Держгеокадастру в Київській області. Із заявою про надання цієї земельної ділянки ОСОБА_3 звернувся як фізична особа з метою безкоштовного отримання земельної ділянки, а тому ототожнення фізичної особи та фермерського господарства "Ященко А.М. " в цих правовідносинах є неправильним. ФГ "Ященко Агро" на момент пред'явлення позову створене не було. З огляду на викладене й на суб'єктний склад сторін у цих правовідносинах спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково й передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки постанова суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити. Постанову Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 574/381/17-ц Провадження N 14-51цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року (суддя Куцан В.М.) та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року (судді Собина О.І., Левченко Т.А., Хвостик С.Г.) у цивільній справі за позовом першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури до Буринської районної державної адміністрації Сумської області, Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович", про визнання незаконними та скасування розпоряджень і наказів, визнання недійсними договорів оренди, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року перший заступник керівника Конотопської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Буринської районної державної адміністрації Сумської області (далі - Буринська РДА), Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович" (далі - ФГ "Савенков О.Ю. "), у якому просив: - визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради ОСОБА_3 для організації фермерського господарства"; - визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Буринської РДА від 14 листопада 2012 року N 637 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області"; - визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Сумській області від 07 березня 2014 року N CM/5920987900:067002/00000671 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1" та N CM/5920987900:067002/00000672 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2"; - визнати недійсними договори від 21 березня 2014 року оренди земельних ділянок площею 118,8453 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 119,9148 га з кадастровим номером НОМЕР_2, укладені між Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_3; - стягнути з відповідачів судові витрати, пов'язані з розглядом справи. Позов мотивовано тим, що розпорядженням голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 надано дозвіл ОСОБА_3 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради для організації фермерського господарства, а розпорядженням від 14 листопада 2012 року затверджено проекти землеустрою та надано ОСОБА_3 в оренду земельні ділянки загальною площею 238,7601 га ріллі з орендною платою на рік у сумі 133 тис. 144 грн 43 коп. На підставі цих розпоряджень Головне управління Держгеокадастру у Сумській області видало накази від 07 березня 2014 року "Про укладення договорів оренди на земельні ділянки". У подальшому ОСОБА_3, не маючи намірів займатися фермерським господарством, передав земельні ділянки в суборенду ФГ "Савенков О.Ю. ". Позивач зазначив, що вищевказані розпорядження і накази прийняті з порушенням вимог статті 7 Закону України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон N 973-IV; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та інших нормативно-правових актів, договори оренди землі укладені без затвердженої технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, тому просив задовольнити позов. Рішенням Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області" та від 14 листопада 2012 року N 637 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області". Визнано незаконними та скасовано накази Головного управління Держгеокадастру у Сумській області від 07 березня 2014 року N СМ5920987900:06:002/00000671 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1" та N СМ5920987900:06:001/00000672 "Про укладення договору оренди землі на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2". Визнано недійсними договори від 21 березня 2014 року оренди земельних ділянок площею 118,8453 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 119,9148 га з кадастровим номером НОМЕР_2, укладені між Головним управлінням Держгеокадастру у Сумській області та ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що розпорядження Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області (функції якого на сьогодні виконує Головне управління Держгеокадастру у Сумській області) підлягають скасуванню як незаконні, оскільки ці органи, приймаючи рішення, спрямовані на передачу ОСОБА_3 земельних ділянок, усупереч вимогам частини другої статті 19 Конституції України, статті 7 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не пересвідчилися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду. Оскільки оспорювані розпорядження Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області (функції якого на сьогодні виконує Головне управління Держгеокадастру у Сумській області), які стали правовою підставою для укладення в подальшому договорів оренди землі між ОСОБА_3 та Головним управлінням Держземагентства у Сумській області є незаконними та підлягають скасуванню, то укладені на їх підставі оспорювані договори оренди земельних ділянок, що також суперечать нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), законам України "Про оренду землі" та "Про оцінку земель", положенням Податкового кодексу України та інтересам держави, підлягають визнанню судом недійсними. Суд зазначив, що зі змісту позовних вимог убачається, що позивач просив скасувати рішення Буринської РДА та накази Головного управління Держземагентства у Сумській області, а також визнати недійсними договори оренди земельних ділянок, які були укладені з відповідачем ОСОБА_3 як з фізичною особою, а тому цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що позивач не пропустив строку позовної давності за всіма позовними вимогами, адже про порушення земельного законодавства під час надання в оренду земельної ділянки ОСОБА_3 прокурор дізнався лише в січні - лютому 2017 року, а позов в інтересах держави позивач подав у березні 2017 року. Постановою Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що орган державної влади без належної перевірки, допустивши формальний підхід до вирішення заяви ОСОБА_3, не пересвідчився в дійсності волевиявлення останнього, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та його спроможності обробляти й вирощувати сільськогосподарську продукцію на земельній ділянці заявленою площею 170 га та передав йому у спрощеному, пільговому порядку в оренду земельну ділянку державної власності у значно більшому розмірі - 238,7601 га. Подальша передача отриманих земельних ділянок у суборенду іншому ФГ "Савенков О.Ю. " також свідчить про відсутність у ОСОБА_3 дійсного волевиявлення створити фермерське господарство та бажання обробляти надані в оренду земельні ділянки, відсутність трудових та матеріальних ресурсів і неспроможність вести фермерське господарство. Вимоги ж про визнання недійсними оспорюваних у цій справі договорів оренди також у силу статей 203, 215 ЦК України підлягають задоволенню, оскільки ці договори укладені на підставі незаконних наказів та розпоряджень. Щодо пропуску строку позовної давності, то апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який вважав, що позивач цей строк не пропустив. У червні 2018 року ОСОБА_3 оскаржив рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року у касаційному порядку. Посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати указані судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не навели правових норм, які були порушені ОСОБА_3 під час отримання дозволу на розробку проекту землеустрою, його погодження та затвердження, не вказали правових норм, порушених головою Буринської РДА під час прийняття оспорюваних розпоряджень, а також Головним управлінням Держземагентства у Сумській області під час видання оспорюваних наказів. Прокурор не навів підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді та не вказав, у чому полягає порушення таких інтересів ОСОБА_3 Окрім того, прокурор пропустив строк позовної давності для звернення до суду з таким позовом за всіма позовними вимогами. Також відповідач вважає, що оскільки фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, спір між сторонами підвідомчий господарським судам. Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 02 серпня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури Наталича А.А., прокурор касаційну скаргу вважає необґрунтованою, просить відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін. Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2018 року за клопотанням ОСОБА_3 зупинено дію рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року до закінчення касаційного провадження. 06 грудня 2018 року Другою судовою палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 07 лютого 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 23 грудня 2011 року ОСОБА_3 звернувся до конкурсної комісії Буринської РДА із заявою про надання дозволу на проходження конкурсного відбору щодо створення фермерського господарства на земельній ділянці орієнтовною площею 170 га, до якої додав копію паспорта громадянина України та диплома Сумського сільськогосподарського інституту про присвоєння йому кваліфікації спеціаліста "вчений агроном" (т. 1, а. с. 43-46). Розпорядженням голови Буринської РДА від 23 січня 2012 року N 32 за наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 йому було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на умовах оренди за межами населених пунктів на території Хустянської сільської ради орієнтовною площею 170,0 га ріллі із земель запасу для організації фермерського господарства (т. 1, а. с. 12). 14 листопада 2012 року розпорядженням голови Буринської РДА N 637 затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_3 земельних ділянок загальною площею 238,7601 га ріллі на умовах оренди за межами населених пунктів для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області та надано йому в довгострокову оренду терміном на 15 років зазначені земельні ділянки з орендною платою 133 тис. 144 грн 43 коп. на рік, що становить 3 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок (т. 1, а. с. 13). На підставі технічної документації щодо відведення земельних ділянок за заявою ОСОБА_3 відділом Держземагентства у Буринському районі 05 серпня 2013 року проведено державну реєстрацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих на території Хустянської сільської ради Буринського району Сумської області. На підставі розпорядження голови Буринської РДА від 14 листопада 2012 року N 637 та заяви ОСОБА_3 Головним управлінням Держземагентства у Сумській області 07 березня 2014 року видано накази N CM/5920987900:06:002/00000671 та N CM/5920987900:06:001/00000672 про укладення договорів оренди землі на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 118,8453 га та земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 119,9148 га (т. 1, а. с. 15, 16). 21 березня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Сумській області та ОСОБА_3 укладено два договори оренди землі на вищевказані земельні ділянки, державну реєстрацію яких було цього ж дня проведено Реєстраційною службою Буринського районного управління юстиції, земельні ділянки передано згідно з актами приймання-передачі (т. 1, а. с. 17-28). Відповідно до умов зазначених договорів оренди землі ОСОБА_3 приймає в строкове платне користування вищевказані земельні ділянки, які відносяться до категорії земель сільськогосподарського призначення та мають цільове призначення - для ведення фермерського господарства, строк дії договорів 7 років. Як убачається з матеріалів справи, 04 червня 2014 року ОСОБА_3 створив Фермерське господарство "ВСК" (далі - ФГ "ВСК"; запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 04 червня 2014 року, номер 1 610 102 0000 000591). 21 квітня 2015 року Головне управління Держземагентства у Сумській області згідно із заявою ОСОБА_3 надало згоду на передачу спірнихземельних ділянок у суборенду ФГ "Савенков О.Ю. " (т. 1, а. с. 36-39). 27 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ФГ "Савенков О.Ю. " укладено договори суборенди землі, за якими останнє прийняло до 21 березня 2021 року в строкове платне користування земельні ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 118,8453 га та з кадастровим номером НОМЕР_2 площею 119,9148 га, реєстрація яких у подальшому була проведена Реєстраційною службою Путивльського районного управління юстиції (т. 1, а. с. 72-86). Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції ЗаконуУкраїни від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Статтею 20 ГПК у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом. Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради (частина перша статті 5, частина перша статті 7 Закону N 973-IV; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 згаданого Закону; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Зі змісту положень статті 12 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону N 973-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Суди встановили, що між ОСОБА_3 і Головним управлінням Держземагентства у Сумській області укладено договори оренди спірних земельних ділянок з метою ведення фермерського господарства на підставі Закону N 973-IV. Після державної реєстрації цих договорів відповідач заснував ФГ "ВСК", зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірними земельними ділянками відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, а тому сторонами у спірних правовідносинах мають бути юридичні особи. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постановах Великої Палати від 13 березня 2018 року у справі N 348/992/16-ц (провадження N 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі N 606/232/16-ц (провадження N 14-262цс18) та інших. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Лео Цанд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року), висловлено думку, що термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]". Виходячи з положень зазначених норм права суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, діяв не як суд, встановлений законом. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, провадження у справі закрити, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути розглянутий за правилами господарського судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір у цій справі належить до юрисдикції господарських судів та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року слід скасувати, а провадження у справі закрити. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 255, 409, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Буринського районного суду Сумської області від 13 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Сумської області від 24 квітня 2018 року скасувати. Провадження у справі за позовом першого заступника керівника Конотопської місцевої прокуратури до Буринської районної державної адміністрації Сумської області, Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, ОСОБА_3, третя особа - Фермерське господарство "Савенков Олександр Юрійович", про визнання незаконними та скасування розпоряджень і наказів, визнання недійсними договорів оренди - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 712/7385/17 Провадження N 11-1434апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства в Черкаській області (далі - Черкасирибоохорона) в особі голови ліквідаційної комісії Синиці Олега Миколайовича та старшого інспектора Кучеренка Олександра Антоновича, третя особа - Державне агентство рибного господарства, про визнання дій протиправними за касаційною скаргою ОСОБА_5 як представника позивача на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року (судді Кузьмишина О.М., Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є.), УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_5 як представник ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Черкасирибоохорони в особі голови ліквідаційної комісії Синиці О.М. та старшого інспектора Кучеренка О.А., третя особа - Державне агентство рибного господарства, про визнання протиправними дій щодо незаконного складення протоколу про адміністративне правопорушення від 29 серпня 2016 року N 036203. Соснівський районний суд міста Черкаси рішенням від 23 січня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав протиправними дії голови ліквідаційної комісії Черкасирибоохорони Синиці О.М. та старшого інспектора Черкасирибоохорони Кучеренка О.А. щодо незаконного складення протоколу про адміністративне правопорушення від 29 серпня 2016 року N 036203. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 3 частини другої статті 19 КАС, яким передбачено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом. Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_5 як представник позивача звернувся із касаційною скаргою, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована, у тому числі, й помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Судувід 1 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_5, та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Відповідачі та третя особа відзивів на касаційну скаргу не подали. 11 грудня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке. Суди встановили такі фактичні обставини справи. Фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_6 2 червня 2016 року надала ОСОБА_3 доручення на ведення підприємницької діяльності від її імені у Кременчуцькому водосховищі строком до 2 червня 2017 року. 29 серпня 2016 року щодо ОСОБА_3було складено протокол про адміністративне правопорушення N 036203, з якого вбачається та встановлено у справі N 712/10964/16-п, що у період з 10 червня по 28 серпня 2016 року при здійсненні промислу у Кременчуцькому водосховищі ОСОБА_3 за дорученням ФОП ОСОБА_6 здійснював господарську діяльність (прісноводне рибальство) без одержання "Дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх частинах)" та за цей період виловив 4554 кг риби, чим заподіяв збитків рибному господарству України на суму 4 607 580 грн 10 коп. Своїми діями ОСОБА_3 порушив статті 23, 24, 27 Закону України від 8 липня 2011 року N 3677-VI "Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів", статті 17 та 63 Закону України від 13 грудня 2001 року N 2894-III "Про тваринний світ", статтю 1 Закону України від 19 травня 2011 року N 3392-VI "Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності" (пункт 138 додатка), Порядок видачі дозволу на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх частинах) або відмови в його видачі, переоформлення, видачі дубліката та анулювання зазначеного дозволу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 року N 801, пункт 33 Порядку здійснення спеціального використання водних біоресурсів у внутрішніх рибогосподарських водних об'єктах (їх частинах), внутрішніх морських водах, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 листопада 2015 року N 992, за що частиною першою статті 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) передбачена адміністративна відповідальність. У протоколі про адміністративне правопорушення зазначено, що у ОСОБА_3 виявлено та вилучено: журнал обліку прийнятих водних ресурсів N 1, в якому зазначено виловлену та обліковану рибу загальною вагою 4554 кг; журнали обліку вилучених водних біоресурсів N 1 та N 2; журнал обліку прийнятих водних біоресурсів N 1; журнал обліку вилучених водних біоресурсів N 1; журнал обліку вилучених водних біоресурсів N 2. Цей протокол був підписаний ОСОБА_3 та Кучеренком О.А. у присутності свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Як повідомив позивач в судовому засідання, протокол про адміністративне правопорушення був складений в кабінеті Черкасирибоохорони, а не на місці скоєння правопорушення, та що під час складання протоколу старшим державним інспектором Кучеренком O. A. був присутній представник Громадської організації "Автомайдан Черкаси" ОСОБА_8 та юрист Черкасирибоохорони Гаврилов Д.О. Допитаний в судовому засіданні в суді першої інстанції Гаврилов Д.О. підтвердив, що він був присутній під час складання протоколу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_3, та повідомив, що протокол був складений через два дні після проведеної перевірки інспекторами Черкасирибоохорона. Вказав, що ним були зроблені зауваження щодо неправомірності складання протоколу, оскільки підприємницьку діяльність можна було здійснювати та що Синиці О.М. та Кучеренку О.А. було про це відомо, але Кучеренко О.А. все ж склав протокол про адміністративне правопорушення. Позивач зазначає, що оскаржив протокол про адміністративне правопорушення до голови ліквідаційної комісії Черкасирибоохорони Синиці О.М. з проханням зупинити його дію як протизаконного. Однак голова ліквідаційної комісії Черкасирибоохорони Синиця О.М. відмовив йому у задоволенні скарги і передав матеріали незаконно складеного протоколу про адміністративне правопорушення до суду. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 7 КАС). Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною першою статті 5 КАС передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Як убачається із матеріалів справи ОСОБА_3 просить суд визнати протиправними дії голови ліквідаційної комісії Черкасирибохорони Синиці О.М. та старшого інспектора Кучеренка О.А. як суб'єктів владних повноважень щодо незаконного складення протоколу про адміністративне правопорушення та подання цих матеріалів до суду. Поряд з цим дії відповідачів щодо складення протоколу про адміністративне правопорушення були предметом розгляду у справі N 712/10964/16-п про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності. Постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 20 жовтня 2016 року у цій справі ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена частиною першою статті 164 КУпАП та застосовано до нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 17 000 (сімнадцять тисяч) грн. Апеляційний суд Черкаської області постановою від 17 листопада 2016 року, яка набрала законної сили, постанову суду першої інстанції скасував за відсутністю події і складу правопорушення. Оскільки дії відповідачів щодо складання протоколу про адміністративне правопорушення без ухвалення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності не породжують правових наслідків для позивача та не порушують його права, то вони окремо від постанови суду про притягнення до адміністративної відповідальності не оскаржуються. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, зокрема, про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій про те, що позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги представника позивача - ОСОБА_5 Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_5 як представника позивача ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 820/3936/16 Провадження N 11-803апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" в особі його Харківської обласної дирекції (далі - АБ "Укргазбанк") на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року (судді Донець Л.О., Бартош Н.С., Мельнікова Л.В.) у справі N 820/3936/16 за позовом АБ "Укргазбанк" до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Папуча Юрія Віталійовича (далі - Реєстратор) про визнання незаконними дій, скасування рішення, зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року АБ "Укргазбанк" звернувся до суду з позовом до Реєстратора, в якому просив: - визнати незаконними й такими, що порушують права АБ "Укргазбанк", дії відповідача, скасувавши рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року N 30185961; - зобов'язати Реєстратора вчинити дії щодо виконання рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2014 року, а саме здійснити державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 та реєстрацію обтяжень на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та надати представникові позивача за довіреністю правовстановлюючі документи на спірну квартиру. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на підставі кредитного договору АБ "Укргазбанк" надав громадянину ОСОБА_4 грошові кошти на придбання квартири у м. Харкові. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором позивач звернувся до суду з позовом про стягнення суми заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, який було задоволено. Однак судове рішення не виконане по цей час, оскільки ОСОБА_4 на порушення вимог Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" не зареєстрував право власності на предмет іпотеки - спірну квартиру, що зумовило звернення позивача до суду з позовом про надання йому повноважень на здійснення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у цивільній справі N 642/3811/14ц позов АБ "Укргазбанк" задоволено, у зв'язку із чим представник АБ "Укргазбанк" ОСОБА_5. як уповноважений представник ОСОБА_4 звернулася до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою про проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 Проте оскаржуваним рішенням відповідача у державній реєстрації права власності відмовлено. На думку позивача, рішення Реєстратора не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки для проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 його уповноваженим представником подано повний пакет документів. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 05 жовтня 2016 року задовольнив позов частково: скасував рішення Реєстратора про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року N 30185961; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, АБ "Укргазбанк" подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі постанову суду першої інстанції. На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність вирішення цього спору в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідно до статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. За змістом статті 9 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку коли державним реєстратором є нотаріус, а згідно зі статтею 30 Закону N 1952-IV дії або бездіяльність державного реєстратора можуть бути оскаржені до суду. Оскільки у спірних правовідносинах відповідач виконував владні управлінські функції, то ця справа має бути розглянута адміністративним судом. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивувавши свою ухвалу тим, що позивач оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу Реєстратор зазначив, що під час розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) від 17 червня 2016 року N 17322451 було встановлено, що подані для проведення державної реєстрації прав документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме наявні зареєстровані обтяження речових прав на вказане нерухоме майно. З огляду на це відповідач правомірно прийняв рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень від 23 червня 2016 року N 30185961. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 02 липня 2008 року між ОСОБА_4 і АБ "Укргазбанк" укладено кредитний договір N 32/08-4, згідно з умовами якого ОСОБА_4 отримав кредит у сумі 67 тис. 870 доларів США на придбання спірної квартири з оплатою 13,8 % річних та погашенням заборгованості до 01 липня 2036 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором на підставі договору іпотеки без заставної від 02 липня 2008 року N 32/08-4, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шатерніковою Т.М., ОСОБА_4 передав АБ "Укргазбанк" спірну квартиру в іпотеку. Відомості про іпотеку квартири внесені нотаріусом до Державного реєстру іпотек. На відчуження квартири накладено заборону, про що внесено запис до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором, рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 14 грудня 2009 року у справі N 2-2409/09 з урахуванням змін, внесених рішенням Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2010 року, стягнуто із ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації з прилюдних торгів. Постановою державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції виконавчий лист від 10 червня 2011 року N 2-2409/09 про звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки повернуто АБ "Укргазбанк" без виконання за відсутністю у боржника майна, в тому числі відсутністю в Реєстрі прав власності на нерухоме майно реєстрації за ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2014 року у справі N 642/3811/14ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 24 грудня 2015 року, задоволено позовні вимоги АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_4 про надання повноважень на здійснення державної реєстрації права власності. Надано АБ "Укргазбанк" повноваження на здійснення в реєстраційній службі Харківського міського управління юстиції (далі - реєстраційна служба) державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності та реєстрації обтяжень на спірну квартиру в Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме надано АБ "Укргазбанк" право: - отримати в органах нотаріату дублікат договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 02 липня 2008 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шатерніковою Т.М. в реєстрі за N 407 та зареєстрованого у Державному реєстрі правочинів за N 2995114; - отримати в Комунальному підприємстві "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Харківське МБТІ") або його правонаступника технічний паспорт на спірну квартиру; - подавати, підписувати необхідні заяви, листи, отримувати довідки та інші документи, пов'язані з реєстрацією права власності та/або проведенням технічної інвентаризації на спірну квартиру в КП "Харківське МБТІ" або його правонаступника та в реєстраційній службі на ім'я ОСОБА_4 в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень; - сплачувати державне мито та робити інші платежі, пов'язані з реєстрацією права власності на спірну квартиру в КП "Харківське МБТІ" або його правонаступника та в реєстраційній службі на ім'я ОСОБА_4 в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України; - отримати в реєстраційній службі зареєстровані правовстановлюючі документи на спірну квартиру на ім'я ОСОБА_4; - розписуватись за ОСОБА_4 для виконання дій, пов'язаних з реєстрацією права власності та обтяжень та/або проведенням технічної інвентаризації на спірну квартиру в КП "Харківське МБТІ" або його правонаступника та в реєстраційній службі на ім'я ОСОБА_4 в межах та обсязі, передбачених чинним законодавством України для такого роду повноважень. 17 червня 2016 року ОСОБА_5 як представник ОСОБА_4 за довіреністю звернулася до Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру. Рішенням Реєстратора від 23 червня 2016 року N 30185961 відмовлено ОСОБА_5 у державній реєстрації права власності за ОСОБА_4 на спірну квартиру. Підставами для відмови в державній реєстрації права власності зазначено те, що: подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; наявні зареєстровані обтяження на нерухоме майно. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, АБ "Укргазбанк" звернувся до суду з позовом про його скасування та зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Задовольняючи частково позовні вимоги АБ "Укргазбанк", суд першої інстанції виходив з того, що позовна вимога проскасування рішення Реєстратора є обґрунтованою та підлягає задоволенню, тоді як вимога стосовно зобов'язання відповідача здійснити державну реєстрацію права власності не може бути задоволена, оскільки суд не має права перебирати на себе функції та повноваження іншого органу державної влади. Закриваючи провадження в адміністративній справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що оскільки між позивачем та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, предметом якого є спірна квартира, то такий спір не є публічно-правовим, а пов'язаний з невиконанням умов цивільно-правової угоди, тому на нього не поширюється юрисдикція адміністративного суду і спір має вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим цей висновок апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Виникнення спірних правовідносин обумовлено протиправною, на думку позивача, відмовою Реєстратора як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-ІVвладними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, здійснити реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру, яка є предметом іпотечного договору, оскільки повноваження на такі дії надані позивачу рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2014 року у справі N 642/3811/14ц. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно із приписами пункту 1 частини третьої статті 10 вказаного Закону державний реєстратор установлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації. Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частина перша статті 11 Закону N 1952-IV). У силу приписів статті 37 Закону N 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. На час звернення до суду із цим позовом спір про право на предмет іпотеки - спірну квартиру вирішений рішеннями Ленінського районного суду м. Харкова від 14 грудня 2009 року та Апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2010 року у справі N 2-2409/09, якими постановлено стягнути із ОСОБА_4 на користь АБ "Укргазбанк" заборгованість за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації з прилюдних торгів. За таких обставин ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими посилання суду апеляційної інстанції на необхідність вирішення при розгляді цієї справи питань виконання/невиконання умов цивільно-правової угоди. Натомість спір у цій справі стосується виключно оцінки правомірності дій (рішення) Реєстратора, вчинених (прийнятого) ним під час (за результатами) розгляду заяви представника АБ "Укргазбанк" ОСОБА_5 як уповноваженого представника ОСОБА_4 про державну реєстрацію за ним права власності на спірну квартиру, що свідчить про публічно-правовий характер цього спору. Оскільки дослідженню в цій справі підлягають виключно владні управлінські дії та рішення Реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень, а також перевірка оскаржуваного рішення на відповідність вимогам, визначеним у статті 2 КАС України, спір у цій справі підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 353 КАС Українипідставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року з направленням справи до цього ж суду для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" в особі його Харківської обласної дирекції задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року скасувати, а справу направити до Другого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 821/197/18/4440/16 Провадження N 11-1200апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дісплей-Плюс" до Корабельного районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області, суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", про визнання рішення протиправним за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Дісплей-Плюс" на ухвалу Херсонського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року (суддя Морська Г.М.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року (судді Яковлєв О.В., Танасогло Т.М., Запорожан Д.В.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Дісплей-Плюс" (далі - ТОВ "Дісплей-Плюс") звернулось до суду з позовом, у якому просило визнати неправомірною виконану суб'єктом оціночної діяльності - фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 та прийняту Корабельним районним відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області (далі - ДВС) при здійсненні виконавчого провадження оцінку вартості нерухомого майна. 2. Позов мотивовано тим, що відповідачем - суб'єктом оціночної діяльності протиправно, всупереч вимогам законодавства та із заниженням реальної вартості здійснено оцінку нерухомого майна позивача, а замовником оцінки майна - ДВС протиправно передано нерухоме майно за такою вартістю на примусові торги. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Херсонський окружний адміністративний суд ухвалою від 01 лютого 2018 року відмовив у відкритті провадження у цій справі. 4. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 03 квітня 2018 року ухвалу Херсонського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року змінив, доповнивши її резолютивну частину роз'ясненням щодо можливості звернення позивача до суду в порядку цивільного судочинства. 5. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на спірні правовідносини не поширюється юрисдикція адміністративних судів, оскільки вони виникли з приводу оскарження висновків суб'єкта оціночної діяльності у виконавчому провадженні, які є результатом його підприємницької діяльності. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги 6. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, ТОВ "Дісплей-Плюс" подало касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 7. У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Херсонського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 8. Обґрунтовуючи скаргу, ТОВ "Дісплей-Плюс" указує, зокрема, на те, що спір у цій справі має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, оскільки відповідач як орган державної виконавчої служби є суб'єктом владних повноважень, а спір пов'язаний з примусовим виконанням рішення, що свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин. Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 травня 2018 року відкрив провадження за касаційною скаргою ТОВ "Дісплей-Плюс", а ухвалою від 01 жовтня 2018 року призначив справу до розгляду. 10. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 жовтня 2018 року справу за позовом ТОВ "Дісплей-Плюс" до ДВС, суб'єкта оціночної діяльності - ФОП ОСОБА_3, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), про визнання рішення протиправним передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 11. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 17 жовтня 2018 року прийняла та призначила справу до свого розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 12. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених у касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 13. Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило. Установлені судами обставини справи 14. На виконанні ДВС перебуває виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису N 17492, виданого приватним нотаріусом Чуловським В.А., про стягнення з ТОВ "Дісплей-Плюс" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" боргу в розмірі 938 398,40 грн. Згідно з висновком експерта про вартість описаного та арештованого майна, яке належить ТОВ "Дісплей-Плюс", вартість нежитлового приміщення загальною площею 505,5 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, складає 2 070 528,00 грн. 15. Не погодившись з оцінкою вартості нерухомого майна, ТОВ "Дісплей-Плюс" звернулося до суду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 16. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 18. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 19. За змістом пункту 2 частини першої статті 4 КАС публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 20. Згідно з пунктами 1, 5 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. 21. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС). 22. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 23. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 24. Відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження"). 25. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України "Про виконавче провадження"). 26. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, якзабезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. 27. За змістом частин першої - третьої статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження, а також заставодержатель у 10-денний строк з дня винесення виконавцем постанови про арешт майна боржника не досягли згоди щодо вартості майна та письмово не повідомили виконавця про визначену ними вартість майна, виконавець самостійно визначає вартість майна боржника. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. 28. За приписами частини п'ятої цієї статті виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. 29. Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 30. У касаційній скарзі ТОВ "Дісплей-Плюс" зазначає, що спірні правовідносини виникли внаслідок примусового виконання за виконавчим документом - виконавчим написом нотаріуса. Учасником цих правовідносин є орган державної виконавчої служби, який уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень, а отже, спір має вирішуватися в порядку КАС. 31. На думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб'єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Отже, оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. 32. За правилами статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання рішень інших органів можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду. 33. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання виконавчого напису нотаріуса, то в силу вимог частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідачем у такому випадку має бути орган державної виконавчої служби, а суб'єкт оціночної діяльності може бути залучений як третя особа. 34. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 36. Відповідно до частини першої статті 353КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 37. Ураховуючи наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, а отже, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування судових рішень. Висновки щодо розподілу судових витрат 38. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 39. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду повернула справу для продовження розгляду, то немає підстав для зміни розподілу судових витрат. Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дісплей-Плюс" задовольнити. 2. Ухвалу Херсонського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року скасувати. 3. Справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дісплей-Плюс" до Корабельного районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області, суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк", про визнання рішення протиправним направити для продовження розгляду до Херсонського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  8. Постанова Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ справа N 308/4431/17 провадження N 14-555цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Лемак О.В., та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів Павлишина О.Ф., Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Апеляційного суду Закарпатської області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. 2. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначала, що наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 13 листопада 2012 року її призначено помічником судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_4 за переведенням із Закарпатського окружного адміністративного суду із залишенням 11 рангу державного службовця на підставі подання цього судді. Після звільнення ОСОБА_4 з посади судді Апеляційного суду Закарпатської області (у зв'язку з поданням заяви про відставку) її переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 по 26 грудня 2016 року - на підставі письмового подання судді ОСОБА_6 та її письмової заяви. Наказами від 26 грудня 2016 року та 31 січня 2017 року з нею було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та 01 березня 2017 року відповідно. З 13 лютого по 03 березня 2017 року вона перебувала на лікарняному, але 27 лютого 2017 року нею на вимогу в. о. керівника апарату суду було подано письмову заяву та подання судді ОСОБА_6 про призначення її додатковим помічником судді на час виконання ним повноважень судді, чим нею були дотримані та виконані всі умови згідно з чинним законодавством для продовження роботи на посаді додаткового помічника судді ОСОБА_6 Незважаючи на вищезазначене, 06 березня 2017 року після виходу на роботу з лікарняного вона дізналася про те, що 01 березня 2017 року керівником апарату Апеляційного суду Закарпатської області видано наказ про звільнення її з займаної посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 з 01 березня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку трудового договору. 3. Позивач вважала, що наказ про звільнення є незаконним і таким, що не відповідає чинному законодавству та грубо порушує її права, оскільки на момент звільнення письмової відмови у призначенні помічником судді ОСОБА_6 не надходило і вказаний суддя перебуває у штаті суду. Крім того, вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України, що не було враховано відповідачем при її звільненні. 4. У зв'язку з цим ОСОБА_3 просила визнати дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо її звільнення з посади помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області неправомірними, скасувати наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року про звільнення її з посади додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області як незаконний та протиправний, поновити її на посаді помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року, стягнути з Апеляційного суду Закарпатської області на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02 березня 2017 року по день поновлення на роботі та 65 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірними дії керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 щодо звільнення ОСОБА_3 з посади помічника судді. Скасовано наказ керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_5 від 01 березня 2017 року "Про звільнення ОСОБА_3" як незаконний та протиправний. Поновлено ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року. Стягнуто з Апеляційного суду Закарпатської області на користь ОСОБА_3 середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 02 березня по 11 грудня 2017 року у сумі 76 455 грн 40 коп. та моральну шкоду у розмірі 35 тис. грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 6. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи позивача щодо порушення її трудових прав у зв'язку зі звільненням є обґрунтованими і доведеними, оскільки за наявності подання судді на призначення додатковим помічником судді вона була звільнена незаконно. Крім того, при звільненні позивача працедавець не врахував, що вона є одинокою матір'ю дитини-інваліда до трьох років і має гарантії, передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року залишено без змін. 8. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому наявні підстави для поновлення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області з 02 березня 2017 року і стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У червні 2018 року Апеляційний суд Закарпатської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 10. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та виходячи із цього безпідставно задовольнили позовні вимоги ОСОБА_3 При цьому суди не врахували того, що суддя ОСОБА_6. відкликав своє подання на призначення позивача його додатковим помічником, а тому підстав для залишення ОСОБА_3 на посаді додаткового помічника цього судді немає. 11. Крім того, заявник вважає, що ОСОБА_3 перебувала на публічній службі, а тому спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Щодо меж розгляду судом касаційної скарги 12. 03 вересня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував справу із суду першої інстанції. 13. 31 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду. 14. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 15. 14 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. 29 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція інших учасників справи 17. У жовтні 2018 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому вона погодилася з висновками судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення її позовних вимог, а тому просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Позиція Верховного Суду 18. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 19. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. 20. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") (далі - Закон N 2147-VIII), визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 22. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). 23. Відповідно до частини другої статті 4, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. 24. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). 25. Згідно з пунктом 15 частини першої статті 3 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. 26. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року N 889-VIII "Про державну службу", преамбула якого визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. 27. Указаний вище Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. 28. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. 29. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. 30. Пунктом 18 частини третьої статті 3 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб. 31. Згідно з частинами 1-3 статті 92 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до посад патронатної служби належать, зокрема, посади помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах. Працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Трудові відносини з працівником патронатної служби припиняються в день припинення повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Акт про звільнення приймається керівником державної служби. Працівник патронатної служби може бути достроково звільнений з посади за ініціативою особи, працівником патронатної служби якої він призначений, або керівника патронатної служби. 32. У той же час частина четверта зазначеної вище статті передбачає, що на працівників патронатної служби поширюється дія законодавства про працю, крім статей 391, 41-431, 492 КЗпП України. Особливості патронатної служби в судах, органах та установах системи правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів. 33. Відповідно до частин першої, третьоїстатті 157 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожний суддя має помічника, статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. 34. Згідно з пунктом 17 Положення про помічника судді загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України від 25 березня 2011 року N 14 (у редакції, чинній на час звільнення позивача з посади), у випадку тривалої відсутності судді (тривале відрядження, відсторонення судді від посади, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка для догляду за дитиною тощо), а також у період з моменту припинення повноважень судді зі здійснення правосуддя або з моменту звільнення судді із займаної посади у встановленому законом порядку, помічник судді може тимчасово виконувати обов'язки помічника, додаткового помічника іншого судді, про що на підставі особистої заяви помічника судді та подання відповідного судді видається наказ керівника апарату суду. 35. У справі встановлено, що 09 грудня 2016 року на підставі письмового подання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 та письмової заяви ОСОБА_3 наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 переведено на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді тимчасово - з 09 грудня по 26 грудня 2016 року. У подальшому - 26 грудня 2016 року наказом N 6.3.1-381 та 01 лютого 2017 року наказом N 6.3.1-39 з ОСОБА_3 було продовжено строковий трудовий договір до 31 січня та до 01 березня 2017 року відповідно з зазначенням, що вона призначається на посаду помічника судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 для виконання обов'язків додаткового помічника судді на час виконання суддею повноважень судді цього суду в межах кількісного складу діючого штатного розпису до визначення нового персонального та кількісного складу суддів та помічників суддів в Апеляційному суді Закарпатської області. 27 лютого 2017 року суддя Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6. вніс подання на призначення ОСОБА_3 його помічником. Наказом керівника апарату Апеляційного суду Закарпатської області від 01 березня 2017 року ОСОБА_3 звільнено з посади додаткового помічника судді у зв'язку з закінченням строку трудового договору з 01 березня 2017 року. 36. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. 37. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Цивільного кодексу України суди загальної юрисдикції розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 38. Ураховуючи зазначені вище норми права, слід зробити висновок про те, що станом на час звільнення ОСОБА_3 01 березня 2017 року посада помічника (додаткового помічника) судді відносилася до патронатної служби, не належала до державної служби, а тому на спірні правовідносини не поширювалася дія Закону України "Про державну службу", у той же час поширювалася дія гарантій, передбачених КЗпП України. 39. Отже, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що справа повиннарозглядатися в порядку цивільного судочинства, а доводи наведені у касаційній скарзі щодо розгляду справи в порядку КАС України є необґрунтованими. 40. Разом із цим, вирішуючи питання правомірності звільнення позивача з займаної посади, суди обґрунтовано виходили із того, що таке звільнення відбулося з порушенням трудових прав позивача. 41. Так, з урахуванням вищезазначених положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та пунктів 2, 7, 8 Положення про помічника судді загальної юрисдикції помічник судді - це працівник патронатної служби в суді, який забезпечує виконання суддею повноважень щодо здійснення правосуддя. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді. Помічник судді призначається на посаду на строк повноважень безпосереднього керівника та не довше ніж на період перебування безпосереднього керівника у штаті суду. Призначення на посаду помічника судді здійснюється на підставі письмового подання судді без конкурсного відбору наказом керівника апарату відповідного суду. 42. У справі встановлено, що станом на час звільнення позивача із займаної посади повноваження судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_6 не були припинені, цей суддя не звільнений із посади судді вказаного суду. У той же час станом на 01 березня 2017 року було наявне подання судді ОСОБА_6, датоване 27 лютого 2017 року, на призначення ОСОБА_3 його помічником на час виконання ним повноважень судді цього суду. 43. Суддя ОСОБА_6. не вносив подання про звільнення ОСОБА_3 з посади помічника, а звільнення без такого подання є неправомірним. 44. Доводи відповідача щодо відкликання суддею ОСОБА_6. свого подання від 27 лютого 2017 року про призначення ОСОБА_3 на посаду помічника судді з 01 березня 2017 року правового значення не мають, оскільки таке відкликання відбулось 19 квітня 2017 року, тобто після видачі оспорюваного наказу про її звільнення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 45. Таким чином, врахувавши зазначені вище обставини у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність звільнення ОСОБА_3 із займаної посади та наявність підстав для задоволення її позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі на посаді помічника судді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. 46. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 47. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для їхскасування немає. Щодо судових витрат 48. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 49. Оскільки касаційна скарга заявника залишається без задоволення, то судові витрати, пов'язані з касаційним розглядом, покладаються на його рахунок. Керуючись статтями 402-404, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Апеляційного суду Закарпатської області на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без задоволення. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 березня 2019 року м. Київ Справа N 918/420/16 Провадження N 12-130гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В. та представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю "Кольчуга MC" - Мельничука Р.М. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" - Чорноіваненка Д.О. Публічного акціонерного товариства "Укргазпромбанк" - Пати С.П. Товариства з обмеженою відповідальністю "Електронні торги України" - Слюсаря В.В. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кольчуга MC" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Огородніка К.М., Дужича С.П., Саврія В.А., у справі Господарського суду Рівненської області за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кольчуга MC" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" про визнання банкрутом Історія справи Короткий зміст та підстави вимог заявника 1. 31 травня 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" (далі - ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія") звернулось до Господарського суду Рівненської області із заявою про: - визнання недійсними електронних торгів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) від 11 травня 2017 року з продажу права вимоги Публічного акціонерного товариства "Укргазпромбанк" (далі - ПАТ "Укргазпромбанк") до ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" за кредитним договором N 7-КЛ/11-Л від 12 липня 2011 року (далі - електронні торги); - визнання недійсним протоколу електронних торгів N UA-ЕА-2017-04-25-000037-с від 11 травня 2017 року; - визнання недійсним договору N 36 від 06 липня 2017 року про відступлення права вимоги, укладеного між ПАТ "Укргазпромбанк" та ОСОБА_1; - визнання недійсним договору від 06 липня 2017 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 12 липня 2011 року; - скасування внесених приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. змін до записів про обтяження нерухомого майна N 4310687, 4311046, 4311558, 4312176, 4312398, 4313016, 4337839, 8515470 від 12 липня 2011 року в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) щодо заміни обтяжувача з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 (далі - зміни до записів у Реєстрі щодо заміни обтяжувача); - скасування внесених приватним нотаріусом Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. змін до записів про іпотеку N 4310663, 4311109, 4311531, 4312228, 4312377, 4313064, 4337901, 8515502 від 12 липня 2011 рокуу Реєстрі щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 (далі - зміни до записів у Реєстрі щодо заміни іпотекодержателя); - скасування внесених приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Кострикіним В.І. записів у Реєстрі про проведену державну реєстрацію права власності N 21883160, 21887324, 21887160, 21886720, 21886031, 21885218, 21886358 від 09 серпня 2017 року, за результатами внесення яких право власності на всі земельні ділянки, що входили до цілісного майнового комплексу ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", зареєстровано за іпотекодержателем ОСОБА_1, а також скасування записів N 22009310, 22009221, 22009130, 22008961, 22008775, 22008645, 22008438, 22008274, 22007714, 22007457, 22006438, 22005801, 22005088, 21996251, 21995738, 21995132, 21994497, 21991991 від 15 серпня 2017 року, за результатами внесення яких право власності на всі будівлі, що входили до цілісного майнового комплексу ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", зареєстровано за тією ж особою (далі - записи у Реєстрі про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно боржника); - зобов'язання осіб, уповноважених на проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, провести за ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" реєстрацію права власності на цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2. 12 липня 2011 року між ПАТ "Укргазпромбанк" і ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" укладено договір банківського кредиту N 7-КЛ/11-Л (далі -договір кредиту), на забезпечення виконання зобов'язань за яким укладено: - договір іпотеки від 12 липня 2011 року, предметом якого є цілісний майновий комплекс - дільниця з виробництва базальтових теплоізоляційних матеріалів, розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі - договір іпотеки); - договір застави (обладнання, рухомого майна) від 07 лютого 2014 року (далі - договір застави рухомого майна). 3. 20 січня 2015 року рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі N 1994/14 присуджено до стягнення з ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" на користь ПАТ "Укргазпромбанк" 12 132 634,56 грн та 16 381,25 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом. 4. 14 вересня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 168 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Укргазпромбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку" розпочато процедуру ліквідації цього банку, а постановою Національного банку України N 602 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Укргазпромбанк" відкликано банківську ліцензію та ліквідовано цю банківську установу. Рішенням Фонду N 3217 від 27 липня 2017 року строк здійснення процедури ліквідації продовжено на один рік до 14 вересня 2018 року. 5. 21 червня 2016 року Господарський суд Рівненської області за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кольчуга MC" (далі - ТОВ "Кольчуга MC", ініціюючий кредитор) постановив ухвалу, якою: - порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія"; - визнано вимоги ініціюючого кредитора до боржника в сумі 1 338 862,06 грн основного боргу та 13 780,00 грн судового збору; - введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника; - введено процедуру розпорядження майном і призначено розпорядником майна боржника арбітражного керуючого Аверкина В.В. 6. 22 червня 2016 року на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України оприлюднено оголошення N 032787 про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", у якому зазначено граничний строк длязаявлення грошових вимог кредиторів до боржника. У межах цього строку до суду надійшли заяви з грошовими вимогами до боржника, а саме від: - ОСОБА_2 на загальну суму 1 756 006,16 грн; - ТОВ "Кольчуга MC" на загальну суму 780 044,00 грн. - ПАТ "Укргазпромбанк" на загальну суму 13 904 477,30 грн. - Рівненської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Рівненській області на загальну суму 181 620,41 грн. - ПАТ КБ "Приватбанк" на загальну суму 66 470,97 грн. 7. 11 травня 2017 року в межах процедури ліквідації ПАТ "Укргазпромбанк" проведено електронні торги, за результатами яких переможцем визначено Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська технологічна компанія-1385" (далі - ТОВ "УТК-1385). Проте оскільки переможець не виконав вимог, передбачених Регламентом роботи електронної торгової системи щодо організації та проведення відкритих торгів (аукціонів) з продажу активів (майна) банків, які виводяться з ринку, та банків, що ліквідуються, ТОВ "УТК-1385" дискваліфіковано, що призвело до втрати ним статусу переможця. Переможцем торгів визначено ОСОБА_1, який запропонував наступну по величині цінову пропозицію. 8. 06 липня 2017 року між ПАТ "Укргазпромбанк" та ОСОБА_1 укладено договори відступлення права вимоги банку до боржника за договорами кредиту, іпотеки та застави майна. 9. 09 та 15 серпня 2017 року приватний нотаріус Кострикін В.І. вніс записи до Реєстру, згідно з якими право власності на всі земельні ділянки та будівлі, що входять до спірного цілісного майнового комплексу боржника у цій справі, зареєстровано за ОСОБА_1. (у зв'язку з набуттям ним прав вимоги до боржника за результатами електронних торгів і відповідно прав іпотекодержателя та реалізацією цих прав шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку). 10. У подальшому ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" звернулося до суду першої інстанції із заявою про визнання недійсними електронних торгів та відповідно укладених за їх наслідками договорів відступлення права вимоги ПАТ "Укргазпромбанк" до боржника на користь переможця торгів ОСОБА_1 Заявник також просив скасувати відповідні записи (зміни до записів) у Реєстрі щодо заміни обтяжувача й іпотекодержателя і скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_1 на цей цілісний майновий комплекс боржника. 11.Ухвалами суду першої інстанції від 05 та 27 вересня 2017 року залучено до розгляду справи як учасників ОСОБА_1.та ТОВ "Електронні торги України". 12.Станом на день прийняття оскаржуваної ухвали суду першої інстанції від 18 жовтня 2017 року ПАТ "Укргазпромбанк" виступило забезпеченим кредитором у цій справі на підставі договорів кредиту, іпотеки та застави. 13.Оскаржуваною постановою суду апеляційної інстанції задоволено заяву ОСОБА_1 про визнання його кредитором у цій справі замість ПАТ "Укргазпромбанк". Однак Касаційній господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року відмовив у відкритті касаційного провадження щодо оскарження постанови в цій частині, про що зазначено нижче. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 14.18 жовтня 2017 року Господарський суд Рівненської області постановив ухвалу, якою: - задовольнив заяву арбітражного керуючого Сокотуна В.А. про його участь у справі про банкрутство; призначено його розпорядником майна боржника, відхилено заяви арбітражних керуючих Дуплики П.Г. й Островського В.А. про участь у справі про банкрутство та зобов'язано останнього та Аверкина В.В. у встановлені ухвалою строки передати Сокотуну В.А. документацію боржника, печатки, заяви з кредиторськими вимогами тощо; - задовольнив заяву ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" про визнання недійсними електронних торгів; визнано недійсними електронні торги, а також договори про відступлення права вимоги, укладені 06 липня 2017 року, за якими права вимоги ПАТ "Укргазпромбанк" до боржника перейшли до ОСОБА_1; - зобов'язав приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі про проведену державну реєстрацію права власності N 21883160, 21887324, 21887160, 21886720, 21886031, 21885218, 21886358 від 09 серпня 2017 року та N 22009310, 22009221, 22009130, 22008961, 22008775, 22008645, 22008438, 22008274, 22007714, 22007457, 22006438, 22005801, 22005088, 21996251, 21995738, 21995132, 21994497, 21991991 від 15 серпня 2017 року; - зобов?язав приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 N 4310687, 4311046, 4311558, 4312176, 4312398, 4313016, 4337839, 8515470 від 12 липня 2011 року; - зобов?язав приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі зміни до записів про іпотеку N 4310663, 4311109, 4311531, 4312228, 4312377, 4313064, 4337901, 8515502 від 12 липня 2011 року щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1; - залишив без розгляду заяву ОСОБА_1 від 26 вересня 2017 року про заміну кредитора у цій справі з ПАТ "Укргазпромбанк" на правонаступника ОСОБА_1; - відмовив у задоволенні клопотання Аверкина В.В. про відсторонення ОСОБА_3 від посади директора боржника - ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія"; відкладено розгляд інших вимог учасників справи. 15.Ухвалу місцевого господарського суду в частині задоволення заяви ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" мотивовано порушенням правил проведення торгів та відповідно недійсністю договорів, укладених унаслідок їх проведення. Суд першої інстанції послався на те, що заява боржника про визнання недійсними електронних торгів та похідних від цього вимог (про визнання недійсними оскаржуваних договорів та скасування записів у Реєстрі) повинна розглядатися у межах справи про банкрутство. 16.Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2017 року ухвалу суду першої інстанції змінено та частково скасовано, а саме: - пункти 1-4 резолютивної частини ухвали викладено у такій редакції: "1. Заяву арбітражного керуючого Дуплики П.Г. про участь у справі про банкрутство задовольнити. 2. Призначити розпорядником майна боржника - ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" арбітражного керуючого Дуплику П.Г. 3. Заяви арбітражного керуючого Сокотуна В.А. та арбітражного керуючого Островського В.А. про участь у справі про банкрутство відхилити. 4. Арбітражним керуючим Аверкину В.В. та Островському В.А. передати всю наявну документацію, печатки, заяви з кредиторськими вимогами тощо боржника ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" арбітражному керуючому Дуплиці П.Г. протягом десяти днів з дня отримання даної постанови"; - пункти 5-12 резолютивної частини ухвали скасовано й прийнято у цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні заяви боржника про визнання недійсними електронних торгів та оскаржуваних договорів, а також у зобов'язанні приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі про проведену державну реєстрацію права власності і приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1; задоволено заяву ОСОБА_1 про заміну кредитора, а саме замість ПАТ "Укргазпромбанк" кредитором у цій справі визнано ОСОБА_1 як правонаступника. 17.Посилаючись на приписи статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час ухвалення судового рішення, апеляційний господарський суд указав на відсутність обов'язку суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, розглядати в межах цієї справи такі вимоги ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", як визнання недійсними електронних торгів та оскаржуваних договорів про відступлення прав вимоги. При цьому суд зазначив, що вимоги боржника про зобов'язання приватних нотаріусів (державних реєстраторів) скасувати в Реєстрі записи про проведені реєстраційні дії підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не господарського судочинства. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог 18.У січні 2018 року ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" та ТОВ "Кольчуга MC" звернулися до Верховного Суду з касаційними скаргами, у яких просили скасувати постанову апеляційного господарського суду, а ухвалу місцевого господарського суду залишити без змін. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи осіб, які подали касаційні скарги 19.ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" послалося на порушення судом апеляційної інстанції правил підсудності та підвідомчості, передбачених статтями 12, 16 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, неправильне застосування статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", і наполягало на необхідності розгляду його вимог в межах справи про банкрутство. 20.ТОВ "Кольчуга MC" послалося на положення абзаців першого і четвертого частини п'ятої та частину шосту статті 19 цього ж Закону і також вказало на правильності розгляду заявлених ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" вимог в межах справи про банкрутство, заборону задоволення вимог кредиторів протягом дії мораторію щодо стягнень на підставі виконавчих та інших документів, які містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється у судовому або позасудовому порядку. У зв?язку з цим наполягало на тому, що вимога про скасування запису щодо державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно має розглядатися у межах справи про банкрутство і суд має надати оцінку здійсненню такого звернення стягнення на майно протягом дії мораторію. Доводи інших учасників справи 21. У відзиві на касаційні скарги ПАТ "Укргазпромбанк" просить залишити їх без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, погоджуючись із висновками Рівненського апеляційного господарського суду про необхідність розгляду заяви ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" окремо в позовному провадженні. Зазначило, що за результатами проведення електронних торгів і підписання 06 липня 2017 року договорів відступлення права вимоги, у ПАТ "Укргазпромбанк" (як первісного кредитора) і ОСОБА_1 (як нового кредитора) не виникло до боржника (іпотекодавця) - ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" жодних майнових вимог, не змінився розмір кредиторських вимог, а лише здійснено заміну кредитора у зобов'язанні. Проведення аукціону з продажу права вимоги до ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" й укладення між ПАТ "Укргазпромбанк" і ОСОБА_1 договорів відступлення права вимоги не впливають на розмір ліквідаційної маси боржника у цій справі. ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" не брало участі у проведенні електронних торгів, не є стороною оскаржуваних договорів про відступлення права вимоги і ці правочини не можуть вважатися укладеними за участю боржника та визнані недійсними. 22. ОСОБА_1 також заперечив проти наведених у касаційних скаргах доводів, наголосивши на правильності висновків суду апеляційної інстанції щодо необхідності розгляду заявлених боржником вимог окремо в позовному провадженні. Також указав на те, що вимоги про визнання недійсними електронних торгів та оскаржуваних договорів про відступлення права вимоги заявлені ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", яке не є стороною цих договорів, участі у торгах не брало і відсутні порушення його прав та інтересів. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 23.Ухвалами від 08 та 29 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження лише в частині відмови в задоволенні заяви ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" про визнання недійсними електронних торгів та оскаржуваних договорів про відступлення права вимоги, зобов'язання приватних нотаріусів скасувати записи у Реєстрі про проведену державну реєстрацію права власності щодо заміни обтяжувача з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 і скасування змін до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 При цьому відмовила у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами боржника та ініціюючого кредитора в частині зміни судом апеляційної інстанції пунктів 1 - 4 резолютивної частини ухвали суду першої інстанції, а також у частині задоволення заяви ОСОБА_1 про визнання його кредитором у справі замість ПАТ "Укргазпромбанк". 24.У зв'язку з оскарженням судового рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, норм статей 12, 16 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", касаційні скарги на підставі частини шостої статті 302 ГПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо розгляду заявлених вимог у межах справи про банкрутство 25.Ухвалюючи постанову про відмову в задоволенні заяви про визнання недійсними електронних торгів та оскаржуваних договорів, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір в цих частинах підлягає вирішенню господарським судом окремо в порядку позовного провадження, а не в межах справи про банкрутство боржника (ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія"). Натомість указав, що вимоги про зобов'язання приватних нотаріусів (державних реєстраторів) скасувати в Реєстрі записи про проведені реєстраційні дії підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не господарського судочинства. 26.Вирішуючи питання стосовно можливості розгляду заявлених вимог у межах справи про банкрутство, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 27. Згідно зі статтею 41 ГПК України в редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, установлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до частини першої статті 2 якого провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, ГПК України й іншими законодавчими актами України. 28. Пунктом 7 частини першої статті 12 та частиною дев?ятою статті 16 ГПК України у цій же редакції передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником. Справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першоїстатті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуваєсправа про банкрутство. 29. Відповідно до частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. При цьому частиною першою статті 20 цього ж Закону передбачено підстави, за яких можуть бути визнані недійсними правочини або майнові дії, вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство. 30.З огляду на зміст наведених норм вимоги про визнання недійсними правочинів підлягають розгляду в межах справи про банкрутство у випадках, коли їх стороною є безпосередньо боржник. 31.ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що вимоги про визнання недійсними торгів, у яких предметом продажу є не майно боржника, а лише право вимоги до нього, не розглядаються у межах справи про банкрутство, оскільки боржник у такому разі не є учасником оскаржуваних торгів, а отже, не є стороною оскаржуваного правочину - договору купівлі-продажу, укладеного за результатами таких торгів. Сторонами договору купівлі-продажу, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба, організатор електронних торгів і покупець - переможець цих торгів. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 910/856/17. 32.Право вимоги до боржника як окремий предмет продажу на електронних торгах не пов'язано безпосередньо з його майном. За результатами вирішення спору щодо оскарження таких електронних торгів майно боржника не зазнає змін, оскільки може змінитися лише особа, яка має право вимоги до боржника, тобто кредитор. Отже, результати таких торгів не впливають на зміну активів боржника та відповідно у справі про банкрутство - на зміну ліквідаційної маси. 33.Таким чином, вимоги про визнання недійсними електронних торгів та договору купівлі-продажу, предметом яких є не майно боржника, а право вимоги до нього, не підлягають розгляду у межах справи про банкрутство останнього. Також не підлягають розгляду в межах справи про банкрутство вимоги про визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги, укладених на виконання договору купівлі-продажу. 34. З цих же підстав не підлягають розгляду у межах справи про банкрутство вимоги зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 35. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги про визнання недійсними електронних торгів, укладених за наслідками їх проведення договорів та зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 не стосуються наслідків реалізації майна боржника під час провадження у справі про банкрутство, тому апеляційний господарський суд правильно вказав на те, що ці вимоги мають розглядатися окремо поза межами справи про банкрутство в порядку позовного провадження. Натомість помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що вимоги про зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 належить розглядати в порядку адміністративного, а не господарського судочинства. 36. Водночас, апеляційний господарський суд помилково вказав, що, крім вищевказаних вимог, поза межами справи про банкрутство та в порядку адміністративного судочинства підлягають вимоги про зобов?язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі щодо проведеної державної реєстрації права власності нового кредитора (переможця торгів) на майно боржника. 37.Так, боржник у цій справі фактично оспорює перехід права власності на його майно до іншої особи - іпотекодержателя ОСОБА_1, який відбувся в той же період, коли розглядалася справа про банкрутство, та після введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. Тобто внаслідок дій державного реєстратора щодо проведеної державної реєстрації права власності іпотекодержателя останній заволодів предметом іпотеки шляхом державної реєстрації за собою права власності. Задоволення цих вимог передбачає відновлення попередніх записів у Реєстрі, в тому числі записів про реєстрацію за боржником права власності на спірне майно. 38. Отже, заявлені в цій справі вимоги боржника, який фактично оспорює перехід права власності на його майно до іншої особи - переможця електронних торгів, слід розглядати як пов'язані з майном боржника, а спір - з переходом права власності на його майно та в межах справи про банкрутство останнього. 39.За умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі N 908/4057/14. 40.Згідно із частиною першою, абзацами другим і третім частини третьої, абзацом четвертим частини п?ятої статті 19 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, чинній на момент вчинення державним реєстратором оскаржуваних записів про реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно боржника, мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах; також забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій. Звернення стягнення на майно боржника за вимогами, на які не поширюється дія мораторію, здійснюється виключно за ухвалою господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника. 41.Спори щодо майна боржника, відносно якого порушено справу про банкрутство, в тому числі звернення стягнення на таке майно, мають вирішуватися в межах справи про банкрутство. 42. Оскільки вимога щодо зобов?язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі про державну реєстрацію права власності на майно боржника за новим власником не пов'язана з іншими заявленими вимогами, так як право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 як за іпотекодержателем, а не як за переможцем оскаржуваних торгів та стороною оскаржуваних договорів, помилковими є висновки суду апеляційної інстанції про неможливість розгляду в межах справи про банкрутство цієї вимоги боржника (ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія"). 43. У постанові від 04 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16 (провадження N 11-377апп18) Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що скасування запису про державну реєстрацію права безпосередньо пов'язане із захистом заявником свого цивільного права, і цей спір має приватноправовий характер. 44.З огляду на те, що фактично оспорюється перехід права власності на майно боржника до іншої особи, Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеними в касаційній скарзі доводами ініціюючого кредитора про те, що вимога про зобов?язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі щодо проведеної державної реєстрації права власності на майно боржника за новим кредитором (переможцем торгів) повинна розглядатися в межах справи про банкрутство і суд має надати оцінку здійсненню такого звернення стягнення на майно протягом дії мораторію. 45. Отже, суд апеляційної інстанції не дослідив зібраних у справі доказів та відповідно не надав їм оцінки, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи, та вирішення спору в частині вказаної вимоги. Щодо юрисдикції спору 46. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції у постанові зазначив про те, що усі вимоги про зобов'язання приватних нотаріусів (державних реєстраторів) скасувати в Реєстрі записи про проведені реєстраційні дії підлягають розгляду в порядку адміністративного, а не господарського судочинства. 47. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим цей висновок, оскільки цей спір не має публічно-правового характеру і у ньому не вирішуються питання щодо законності і протиправності рішень та дій державних реєстраторів як суб'єктів владних повноважень. 48. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. 49. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки приватні нотаріуси, здійснюючи реєстраційні дії (записи) щодо державної реєстрації права власності на спірне майно за новим кредитором (переможцем торгів), не мали публічно-правових відносин з боржником. 50. У вказані вище і раніше ухваленій постанові від 04 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, у якій предметом спору також було рішення державного реєстратора про реєстрацію речового права (права оренди) на нерухоме майно за іншою, ніж позивач, особою, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, вчинених за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства. 51. У цій справі оскарження записів про державну реєстрацію права власності на спірне майно за іпотекодержателем ОСОБА_1 безпосередньо пов'язане із захистом боржником свого цивільного права. Тобто фактично спір існує між ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" і ОСОБА_1, який має приватноправовий характер. 52. У вже загаданій вище постанові від 04 вересня 2018 року у справі N 823/2042/16, ухваленій Великою Палатою Верховного Суду у спорі стосовно оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію речового права за іншою, ніж позивач, особою, зазначено про те, що належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 53. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 54. У цій справі суд апеляційної інстанції правильно вказав про відсутність обов'язку суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, розглядати в межах цієї справи такі вимоги ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія", як визнання недійсними електронних торгів, оскаржуваних договорів про відступлення прав вимоги та зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 Відмова у задоволенні заяви боржника в цій частині не позбавляє його права звернутися з аналогічними вимогами з позовом до суду поза межами справ про банкрутство. 55. Натомість цей суд дійшов помилково висновку про необхідність розгляду вимог ТОВ "Українська теплоізоляційна компанія" зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати у Реєстрі записи щодо заміни обтяжувача і зміни до записів про іпотеку щодо заміни іпотекодержателя з ПАТ "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 в порядку адміністративного судочинства, оскільки такі вимоги мають приватноправовий характер. 56. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд 57. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібраних у справі доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (пункт 1 частини третьої та частина четверта статті 310 ГПК України). 58. З огляду на помилковість висновку апеляційного господарського суду про необхідність розгляду поза межами справи про банкрутство та в порядку адміністративного судочинства вимог про зобов?язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі щодо проведеної державної реєстрації права власності нового кредитора (переможця торгів) на майно боржника, ці вимоги підлягають розгляду господарським судом в межах справи про банкрутство, оскільки фактично оспорюється перехід права власності на майно боржника до іншої особи - переможця електронних торгів. 59. Проте апеляційний господарський суд, порушивши норми процесуального права, не розглянув у межах справи про банкрутство ці вимоги, які стосуються переходу права власності на спірне майно боржника, відповідно не надав належної оцінки зібраним у справі доказам, що має значення для правильного вирішення спору, оскаржувана постанова суду в цій частині підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до цього ж суду. 60. За вказаних обставин касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, а постанова апеляційного господарського суду - зміні у її мотивувальній частині щодо усіх вимог, крім зобов?язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Реєстрі щодо проведеної державної реєстрації права власності нового кредитора (переможця торгів) на майно боржника. У цій частині постанова цього суду підлягає частковому скасуванню і направленню справи на новий розгляд. Щодо судових витрат 61. Оскільки постанова апеляційного суду частково підлягає зміні лише у мотивувальній частині і частково скасуванню її резолютивної частини з передачею справи на новий розгляд, розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та касаційної скарг, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 300, 302, 308, 310, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кольчуга MC" задовольнити частково. 2. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2017 року у справі N 918/420/16 скасувати в частині відмови в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" про зобов'язання приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Кострикіна В.І. скасувати записи у Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо проведеної державної реєстрації права власності. 3. Справу N 918/420/16 у цій частині направити на новий розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду. 4. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 грудня 2017 року у справі N 918/420/16 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови щодо відмови в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" про визнання недійсними електронних торгів від 11 травня 2017 року з продажу права вимоги Публічного акціонерного товариства "Укргазпромбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська теплоізоляційна компанія" за кредитним договором N 7-КЛ/11-Л від 12 липня 2011 року; визнання недійсним договору N 36 від 06 липня 2017 року про відступлення права вимоги та договору від 06 липня 2017 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 12 липня 2011 року; зобов'язання приватного нотаріуса Костопільського районного нотаріального округу Рівненської області Скоропад В.В. скасувати записи у Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо заміни обтяжувача із Публічного акціонерного товариства "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1, скасувати зміни до записів про іпотеку у Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо заміни іпотекодержателя з Публічного акціонерного товариства "Укргазпромбанк" на ОСОБА_1 Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 0417/12398/2012 Провадження N 14-553цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк", ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року, ухвалене суддею Зосименко С.Г., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року, ухвалене у складі колегії суддів Пономарь З.М., Баранніка О.П., Посунся Н.Є. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до суду з позовною заявою до публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк"), ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. 2. Позовну заяву мотивовано тим, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, згідно з яким останній отримав кредит у сумі 55 908,00 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення 30 березня 2015 року.Кредит надавався на придбання відповідачем автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2. 3. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором у заставу банку було передано вищевказаний автомобіль.Крім того, зобов'язання за вказаним договором були забезпечені порукою у розмірі 10 000,00 грн відповідно до договору поруки, укладеного з ПАТ "А-Банк" 20 жовтня 2010 року N 167. 4. ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконав, у зв'язку із чим станом на 13 липня 2012 року у нього виникла заборгованість у розмірі 90 963,40 грн. яка складається з 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості за комісією за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 250,00 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова). 5. У зв'язку з наведеним позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 31 березня 2008 року N SUK0AK00070026 у сумі 90 963,40 грн витребувати у відповідача ОСОБА_3 та передати в заставу шляхом вилучення ПАТ КБ "Приватбанк" предмета застави - автомобіля FORD моделі Fiesta 1.3, 2007 року випуску, тип ТЗ легковий комбі-В, номер кузова НОМЕР_1, номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_3, комплект ключів, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу; звернути стягнення на цей предмет застави шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ "Приватбанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ "Приватбанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнути з відповідачів солідарно на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Рішенням Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. Провадження у частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" про стягнення заборгованості закрито. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та надіслання боржнику вимоги щодо погашення кредитної заборгованості, внесення даних про реєстрацію в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, даних про письмове повідомлення всіх обтяжувачів та боржника про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання з викладенням про це повної інформації, що передбачено ст. 27 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", не підтвердив. 8. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у позові. 9. Апеляційний суд вважав, що висновок суду першої інстанції не в повному обсязі відповідає вимогам закону та обставинам справи, та, враховуючи принцип диспозитивності, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави у зв'язку з їх необґрунтованістю. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 10. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просило скасувати рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. У касаційній скарзі ПАТ КБ "Приватбанк" зазначило, що суди не врахували тієї обставини, що банк неодноразово направляв відповідачу повідомлення про наявність простроченої заборгованості з вимогою її погасити. ПАТ КБ "Приватбанк" надало суду докази щодо наявності кредитної заборгованості, а відповідач не спростував їх. Вважало, що використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права звернутися до суду. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність обставин настання події дефолту, згідно з якими можливе звернення стягнення на предмет застави. Крім того, суди безпідставно закрили провадження у частині позовних вимог до ПАТ "А-Банк", оскільки відповідно до змісту спірних правовідносин та суб'єктного складу учасників цих правовідносин спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо меж розгляду судом касаційної скарги 12. 09 лютого 2017 рокуВищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою відкрив касаційне провадження у цій справі. 13. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції. 14. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15. 07листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Своє рішення суд мотивував тим, що позивач оскаржує рішення Індустріального районного суду від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 рокуз підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 17. 22 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція Верховного Суду 18. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. 19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 20. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 21. Відповідно до вимог ст. 15 ЦПК України, якою керувалися суди і яка була чинною на час ухвалення судових рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у ст. 19 ЦПК України у чинній редакції. 22. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 23. Водночас при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. 24. Відповідно до ч. 1 ст. 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 25. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені ст. 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у ч. 1 цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 26. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, установлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (п. 1 ч. 2 ст. 12 цього Кодексу). 27. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п. 1 ч. 1 ст. 20 цього Кодексу). 28. Суди попередніх інстанцій встановили, що позов про звернення стягнення на предмет застави був поданий до позичальника, який, на думку заявника, допустив неналежне виконання зобов'язання за кредитним договором, а також до поручителя - юридичної особи. 29. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині позову до поручителя - юридичної особи, мотивувавши таке рішення тим, що вимога до цього відповідача не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до приписів ч. 1, 2 ст. 15, 16 ЦПК України, а також ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи. 30. Так, ст. 16 ЦПК України не допускала об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. 31. Разом із тим заявлена у цій справі позовна вимога про звернення стягнення на предмет застави з боржника та поручителя могла бути предметом окремого розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки ст. 15 ЦПК України та ст. 12 ГПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи судами, не встановлювали відповідної заборони. 32. Зі змісту ст. 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. 33. Разом з тим, крім предметного критерію, для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 34. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 35. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. 36. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 37. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження того ж самого предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. 38. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 17 та 24 лютого 2016 року у справах N 6-1965цс15 та N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 й 27 квітня 2016 року у справах N 6-77цс16 та N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16. 39. Позовні вимоги у цій справі до боржника і поручителя є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. 40. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. 41. Саме з цього виходила Велика Палата Верховного Суду, відступаючи від правового висновку щодо застосування вищезазначених норм процесуального права у подібних правовідносинах (постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54цс18), від 27 червня 2018 року N 534/1898/14-ц (провадження N 14-215цс18), від 07 листопада 2018 року N 755/13532/15-ц (провадження N 14-319цс18)). 42. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок судів про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою. 43. Таким чином, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог банку до поручителя - ПАТ "А-Банк", суди дійшли помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції господарських судів. 44. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині вирішення спору по суті позовних вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави з огляду на наступне. 45. Суди встановили, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір N SUK0AK00070026, за умовами якого останній отримав споживчий кредит у сумі 55 908 грн зі сплатою 15,96 % річних за користування кредитними коштами та кінцевим терміном повернення до 30 березня 2015 року. У пункті 17.1.3. договору зазначено, що кредитні кошти були надані на наступні цілі: 50 960,00 грн - на придбання автомобіля, 3 894, 80 грн - для сплати перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту, 34,00 грн за сплату коштів за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі застав рухомого майна, а також 1019,20 грн - для сплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. За п. 2.2,17.8 кредитного договору для забезпечення повного і своєчасного виконання зобов'язань за договором ОСОБА_3 надав у заставу банку автомобіль FORD моделі Fiesta1.3, номерний знак НОМЕР_2. За п. 4.4.,17.8 договору погашення заборгованості здійснюється шляхом сплати щомісячних платежів, до яких входять платежі за винагородою (у випадку її наявності), проценти та кредитом (а. с. 9-13, т. 1). У додатку 1 до кредитно-заставного договору передбачено графік погашення кредиту та відповідні розміри щомісячних платежів (а. с. 14, т. 1). 46. Зобов'язання за цим договором забезпечено також договором поруки від 20 жовтня 2010 року N 167, укладеним між ПАТ КБ "Приватбанк" та ПАТ "А-Банк", з обмеженням розміру відповідальності останнього сумою 10 000 грн (а. с. 7, т. 1). 47. За розрахунком банку (а. с. 5, 6, т. 1) за вказаним кредитно-заставним договором, за ОСОБА_3 обліковується заборгованість, яка на 13 липня 2012 року становила 90 963,40 грн та складалась із 47 783,79 грн заборгованості за кредитом, 25 914,50 грн заборгованості за відсотками за користування кредитом, 1 633,28 грн заборгованості з комісії за користування кредитом, 11 062,14 грн пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 319,69 грн штрафу (процентна складова). 48. Згідно з актом від 31 березня 2008 року ОСОБА_3 передав ПАТ КБ "Приватбанк" у заставу в рахунок заборгованості за кредитним договором транспортний засіб - автомобіль FORD моделі Fiesta 1,3, номерний знак НОМЕР_2. Заборгованість ОСОБА_3 перед банком на час передачі автомобіля у заставу визначена у сумі 55 908,00 грн (а. с. 147, т. 1). 49. Відповідно до ст. 589 ЦК України та ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. 50. Відповідно до п. 17.1.5 кредитного договору кінцевим терміном погашення кредиту є 30 березня 2015 року. 51. Поняття "подія дефолту" визначено у п. 12.1 кредитного договору, під яким, зокрема, слід розуміти затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; перевищення заборгованості більш як на 10 % суми наданого кредиту; несплату позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту; відмову позичальника в оформленні (переоформленні) будь-якого з договорів страхування відповідно до вимог ст. 3.4.3 договору тощо. 52. Суди правомірно зазначили, що позовна заява банку взагалі не містить конкретних обставин, які б указували на настання конкретної, передбаченої кредитно-заставним договором події дефолту, яка була б підставою для звернення стягнення на предмет застави. Крім того, з наданого банком розрахунку заборгованості та з виписки з рахунку вбачається, що ОСОБА_3 фактично щомісячно сплачував платежі на погашення заборгованості. 53. Разом із цим суди, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_3, вірно керувались тим, що для звернення стягнення на предмет застави необхідно письмово повідомити боржника та зареєструвати в Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. ПАТ КБ "Приватбанк" не надано належних доказів повідомлення ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на заставне майно та вимогу щодо погашення кредитної заборгованості. 54. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" у частині вимог до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 55. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 56. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 57. Ураховуючи викладене вище, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга в частині вимог про юрисдикцію є обґрунтованою. А тому рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог доПАТ "А-Банк", а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 58. В іншій частині рішення належить залишити без змін, оскільки воно ухвалено з дотриманням закону. Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись ч. 1 ст. 400, ч. 3 ст. 406, п. 2 ч. 1 ст. 409, ч. 6 ст. 411, ст. 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково. 2. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог до публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 3. У решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Постанова ВеликоїПалати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 19 березня 2019 року м. Київ Справа N 904/2538/18 Провадження N 12-263гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., учасників справи: позивача - Національного банку України (представники - Самсонович О.А., Амелін А.О., Колосюк С.Л.), відповідача - ОСОБА_6 (представник - ОСОБА_7, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року (головуючий Кузнецова І.Л., судді Дармін М.О., Іванов О.Г.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 червня 2018 року (суддя Рудь І.А.) у справі N 904/2538/18 за позовом Національного банку України до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості в сумі 503074000,00 грн за кредитним договором. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У червні 2018 року Національний банк України (далі - НБУ) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_6 про стягнення 503 074 000,00 грн заборгованості за кредитним договором від 2 жовтня 2014 року N 54, укладеним між НБУ та Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк"). 1.2. На обґрунтування заявлених позовних вимог НБУ посилався на неналежне виконання відповідачем як поручителем умов договору поруки від 27 травня 2016 року N 54/П/П у частині своєчасної та повної оплати заборгованості ПАТ КБ "Приватбанк" перед НБУ за кредитним договором від 2 жовтня 2014 року N 54. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 22 червня 2018 року відмовив НБУ у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.2. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції виходив з того, що спір щодо договору поруки, укладеного для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи, відноситься до юрисдикції господарських судів, однак, з урахуванням того, що майно ОСОБА_6 було відчужено 11 та 13 жовтня 2017 року, а місцем його проживання є м. Женева (Швейцарія), суд дійшов висновку, що у господарського суду немає підстав для відкриття провадження у справі, та роз'яснив позивачу про необхідність звернення з таким позовом до суду за місцем проживання відповідача. 2.3. Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 16 серпня 2018 року ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 червня 2018 року змінив у її мотивувальній частині, зазначивши, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність відмовити позивачеві у відкритті провадження у справі, однак неправильно застосував положення ГПК України, посилаючись на порушення НБУ правил територіальної юрисдикції, визначеної статтями 27-30 ГПК України. 2.4.Апеляційний господарський суд в оскаржуваній постанові дійшов висновку про те, що в цьому випадку позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства з огляду на предмет спору та позовні вимоги до фізичної особи, яка не є підприємцем, а в позовній заяві не об'єднано вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання. 2.5. Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці, тоді як позов у цій справі пред'явлено до фізичної особи ОСОБА_6 2.6. З огляду на зазначене колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що позовна заява НБУ не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства та у відкритті провадження у справі слід відмовити на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України, оскільки спір у цій справі підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись із постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 22 червня 2018 року, НБУ звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати ці судові рішення, а справу N 904/2538/18 направити до господарського суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. 3.2. НБУ у своїй касаційній скарзі посилається, зокрема, на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які встановлюють юрисдикцію господарських судів, а саме пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що спір у цій справі про стягнення заборгованості з поручителя - фізичної особи ОСОБА_6 за договором поруки, укладеним для забезпечення виконання господарського зобов'язання, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. Відповідач у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що судові рішення є законними та обґрунтованими з огляду на те, що розгляд позову НБУ до фізичної особи ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором поруки не повинен здійснюватися в порядку господарського судочинства, оскільки загальна норма пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України не допускає розгляд у порядку господарського судочинства позовів про виконання договорів з фізичною особою, що не є підприємцем. 4.2. Крім того, ОСОБА_6 зазначає, що інше тлумачення пункту 1 частини першої статті 20 цього Кодексу можливе з метою об'єднання та спрощення розгляду вимог, заявлених як до юридичної особи - боржника, так і до фізичної особи - поручителя, що не є підприємцем, однак у цій справі НБУ заявлено вимоги лише до фізичної особи, отже, такий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 4.3. Також відповідач наголошує на тому, що суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_6 не має місця проживання в Україні, натомість воно відоме та знаходиться на території Швейцарії, на яку не розповсюджується юрисдикція господарських судів України та правила господарського судочинства, тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Оскільки НБУ оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. Щодо юрисдикції господарського суду 5.2. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 5.3. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 5.4. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. 5.5. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 5.6. З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці. 5.7. За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. 5.8. Відповідно до положень статей 553, 554, 626 ЦК України за договором поруки, який є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Тобто договір поруки укладається кредитором і поручителем для забезпечення виконання боржником основного зобов'язання. 5.9. Виходячи з аналізу змісту та підстав поданого позову, НБУ як кредитор звернувся до господарського суду з позовом до фізичної особи як поручителя за договором поруки, що укладений на забезпечення зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи. Тобто між позивачем та відповідачем виник спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами ГПК України. 5.10. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 5.11. За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України. 5.12. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 5.13. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі N 910/1733/18 (провадження N 12-170гс18). 5.14. Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України пов'язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не з об'єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов'язанні з вимогами до боржника за основним зобов'язанням, а з тим, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 5.15. Відтак висновки судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України є необґрунтованими та не відповідають наведеним вище нормам процесуального права, а отже, й оскаржувані судові рішення є такими, що постановлені з порушенням названих норм процесуального права. 5.16. Окрім цього, помилковим також є висновок суду першої інстанції про необхідність звернення із цим позовом до суду за місцем проживання відповідача у м. Женеві (Швейцарія) з огляду на таке. 5.17. Відповідно до Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право" іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній з таких форм, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою. 5.18. Згідно зі статтею 75 цього Закону підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону. 5.19. Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону, а також якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України (пункти 1, 7 частини першої статті 76 згаданого Закону). 5.20. У силу приписів частини шостої статті 29 ГПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійної його діяльності. Аналогічна норма також визначена у частині десятій статті 28 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні. Також частиною десятою статті 29 Господарського процесуального кодексу України визначено, що позови до відповідача, який не має в Україні місцезнаходження чи місця проживання, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна. 5.21. Господарський суд Дніпропетровської області зазначив, що ОСОБА_6 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Його знято з реєстрації 23 березня 2017 року. Суд першої інстанції також установив, що місцем проживання ОСОБА_6 є м. Женева (Швейцарія), оскільки його прийнято на тимчасовий консульський облік у консульському відділі Посольства України у Швейцарській Конфедерації з 27 січня 2016 року до 1 липня 2020 року. Крім того, суд першої інстанції встановив, що майно ОСОБА_6 (АДРЕСА_2 відчужене 11 та 13 жовтня 2017 року. 5.22. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за правилами територіальної юрисдикції (підсудності) цей позов має розглядатися у Господарському суді Дніпропетровської області, тобто за останнім відомим зареєстрованим місцем проживання чи перебування в Україні відповідача. 5.23. Слід також зазначити, що суд першої інстанції не надав оцінки доводам позивача щодо пункту 8 договору поруки, в якому, як зазначено у позовній заяві, сторони визначили, що спори, які випливають з цього договору, вирішуються відповідно до законодавства України. У пункті 9 договору поруки кредитор та поручитель погодили, що у випадку якщо на момент пред'явлення кредитором письмової вимоги до поручителя про виконання зобов'язання за цим договором поручитель перебуватиме за межами України, справи про стягнення кредитором заборгованості з поручителя розглядатимуться в судах України відповідно до законодавства України. 5.24. Отже, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суду першої інстанції необхідно надати оцінку усім доводам позивача, які викладені в позовній заяві. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 5.25. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 5.26. Відповідно до частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 5.27. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга НБУ підлягає задоволенню, а прийняті у справі ухвала та постанова - скасуванню з направленням справи до Господарського суду Дніпропетровської області для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Щодо судових витрат 5.28. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи на розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору. Висновок щодо застосування норм права 5.29. За змістом статті 20 ГПК України до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика ПалатаВерховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Національного банку України задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 22 червня 2018 року у справі N 904/2538/18 скасувати. 3. Справу направити до Господарського суду Дніпропетровської області для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 818/14/18 Провадження N 11-1475апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до начальника Лебединського відділення поліції Головного управління національної поліції в Сумській області Цурікова Олега Миколайовича (далі - начальник Лебединського відділу поліції) про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 4 січня 2018 року (суддя Бондар С.О.) та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року (судді Любчич Л.В., Спаскін О.А., Жигилій С.П.), УСТАНОВИЛА: У січні 2018 року ОСОБА_3звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність начальника Лебединського відділення поліції, що полягає у: - ненаданні відповіді на питання 2, 3, 4 його заяви від 3 липня 2017 року N 311; - невиконанні вимог, викладених в пункті 4 заяви від 3 липня 2017 року N 311, щодо незалучення позивача до перевірки, позбавлення його права брати участь у перевірці поданої заяви та бути присутнім при її розгляді; - зобов'язати відповідача надати відповідь на питання 2, 3 заяви від 3 липня 2017 року N 311. Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 4 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року, відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції, з позицією якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що вимоги пунктів 2, 3 та 4 заяви N 311 випливають з вимоги пункту 1 цієї заяви, яка підлягає розгляду в порядку Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), тому оскаржувана позивачем бездіяльність начальника Лебединського відділу поліції пов'язана з виконанням обов'язків у рамках кримінального провадження, а отже, питання, що є предметом позову, регламентуються КПК і мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства, тобтоюрисдикція адміністративного суду на спірні правовідносини не поширюється. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення. Скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що спір у цій справі належить розглядати в порядку кримінального, а не адміністративного судочинства, оскільки його предметом є бездіяльність відповідача щодо розгляду звернення, яку позивач оскаржує з мотивів порушення суб'єктом владних повноважень положень Закону України від 2 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР). Відзиву на касаційну скаргу не надходило. 30 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3, а 12 листопада 2018 року постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників. У ході розгляду справи суди встановили такі її обставини. ОСОБА_3 звернувся до начальника Лебединського відділу поліції з заявою від 3 липня 2017 року N 311, у якій просив: 1. Внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомості про кримінальні правопорушення, передбачені статтями 364 або 367 Кримінального кодексу України (далі - КК), які скоїли працівники Лебединської районної державної адміністрації Сумській області впродовж 2012-2016 років. 2. Якщо слідчий Лебединського відділу поліції складатиме висновок про відсутність в заяві ознак кримінального правопорушення, вказати статтю закону, яка дає право слідчому робити такі висновки без проведення слідчих дій в досудовому розслідуванні, та назвати докази і зазначити обставини, на підставі яких слідчий дійшов такого висновку. 3. Якщо до внесення зазначених відомостей в ЄРДР буде проведена будь-яка перевірка з цього приводу, назвати осіб, які ініціювали та виконали цю перевірку, а також вказати закони, якими вони керувались при проведенні перевірки. 4. Якщо Лебединський відділ поліції все ж таки буде проводити перевірку без внесення відомостей до ЄРДР, залучити його до цієї перевірки. 13 липня 2017 року начальник Лебединського відділу поліції листом N К-122/9829 надав відповідь на заяву позивача N 311, у якій зазначено про те, що за заявою проведена перевірка, цей факт зареєстрований у журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події. У зв'язку з відсутністю у зазначеній події достатніх даних, які б вказували на наявність ознак кримінального правопорушення, та неможливістю внесення відповідної інформації до ЄРДР перевірку припинено. ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом за захистом своїх прав та інтересів, вважаючи, що начальник Лебединського відділу поліції при виконанні своїх службових обов'язків проігнорував вимоги 2, 3, 4 заяви N 311, чим обмежив право позивача на інформацію та надання обґрунтованої відповіді, передбаченої статтею 40 Конституції України, а також відповідачем порушено його право на участь у перевірці, що передбачено статтею 18 Закону України від 2 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР). Перевіряючи в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Згідно з частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у передбачені цією нормою способи. За визначенням пункту 1 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС) Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС). За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Згідно зі статтею 5 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2657-XII "Про інформацію" кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Положеннями частини першої статті 1 Закону N 393/96-ВР передбачено право громадян України на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. За визначенням статті 3 цього Закону заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду; якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення; у разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями (стаття 7 вказаного Закону). За приписами статей 15 та 18 Закону N 393/96-ВР органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки. Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги; одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги. Статтею 19 Закону N 393/96-ВР передбачено, що органи державної влади зобов'язані, зокрема: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення. Аналізуючи зміст наведених вище правових норм у контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки у заяві від 3 липня 2017 року N 311 крім повідомлення про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_3 просив розглянути питання, зазначені у пунктах 2, 3, 4 заяви (назвати осіб, які ініціювали та виконали перевірку відомостей про кримінальне правопорушення, а також закони, якими вони керувались при проведенні перевірки. та залучити позивача до цієї перевірки), указані вимоги у розумінні статті 3 Закону N 393/96-ВР підпадають під дію цього Закону. Отже, спір у цій справі в частині позовних вимог про визнання неправомірною бездіяльності відповідача як суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним управлінських функцій, а саме щодо ненадання у порядку Закону N 393/96-ВР відповіді на окремі питання (пункти 2, 3, 4) заяви ОСОБА_3 від 3 липня 2017 року N 311, зобов'язання надати таку відповідь, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За правилами частин першої і четвертої статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки викладені в оскаржуваних ухвалі суду першої інстанції та постанові апеляційного суду висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на позовні вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Сумського окружного адміністративного суду від 4 січня 2018 року та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 345, 349, 351, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 4 січня 2018 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 757/39672/17-ц Провадження N 14-596цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року у складі судді Остапчук Т.В. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року у складі колегії суддів Шкоріної О.І., Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначав, що 06 березня 2014 року він та Товариство з обмеженою відповідальністю "Капітал-Стандарт" (далі - ТОВ "Капітал-Стандарт", Товариство) уклали договір комісії, згідно з умовами якого він доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому 61 280 штук простих іменних бездокументарних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк". Цього ж дня позивач, ТОВ "Капітал-Стандарт" та Тріантал Інвестментс ЛТД уклали договір про контроль за розрахунками, в якому сторони погодили процедуру поставки належних йому акцій у випадку їх викупу. 06 березня 2014 року ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір купівлі-продажу пайових цінних паперів N 105-БВТ;БВК26-01-14А, відповідно до якого ПАТ КБ "ПриватБанк" в інтересах Тріантал Інвестментс ЛТД придбало належні позивачу акції та зобов'язалося оплатити їх вартість протягом трьох робочих днів з дати отримання повідомлення продавця про проведення розрахунків. 11 березня 2016 року ОСОБА_3 направив ТОВ "Капітал-Стандарт", ПАТ КБ "ПриватБанк" та Тріантал Інвестментс ЛТД повідомлення про бажання провести розрахунки за договором купівлі-продажу цінних паперів від 06 березня 2014 року, однак ПАТ КБ "ПриватБанк" своє зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів у встановлений договором строк не виконало. 11 жовтня 2016 року позивач та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало йому право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А. Оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів не виконує, то позивач просив стягнути з Банку на його користь грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року провадження у справі закрито. Повідомлено позивача, що розгляд таких вимог віднесено до юрисдикції господарського суду та повернуто йому судовий збір у розмірі 8 000,00 грн. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що спір між сторонами не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки виник з корпоративних правовідносин, адже ОСОБА_3 звернувся до суду за захистом своїх прав як власник простих іменних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк", а тому його вирішення віднесено до юрисдикції господарських судів. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 відхилено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновками, що спір є корпоративним, а його вирішення віднесено до юрисдикції господарського суду, тому суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі, яка не підлягала розгляду у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, у якій він просив скасувати зазначені судові рішення, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди зробили помилкові висновки про існування між сторонами корпоративних правовідносин, оскільки позивач відповідно до договору про відступлення права вимоги від 11 жовтня 2016 року, укладеного з ТОВ "Капітал Стандарт", набув тільки право грошової вимоги та не є стороною договору купівлі-продажу цінних паперів від 06 березня 2014 року. Крім того, суди безпідставно застосували норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), а не норми цих кодексів, які були чинними на час відкриття провадження у справі, відповідно до яких вирішення даного спору віднесено до юрисдикції загальних судів. Зміна підсудності спору після відкриття провадження у справі внаслідок внесення змін до процесуального законодавства не може бути підставою для закриття провадження у справі. При вирішенні питання про підсудність спору суд має виходити з положень процесуального законодавства, яке діяло на момент вчинення відповідної процесуальної дії, тобто на момент відкриття провадження у справі. Позиція інших учасників справи У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення від ПАТ КБ "ПриватБанк", у яких Банк зазначив, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з'ясували обставини справи та правильно застосували норми процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 21 листопада 2018 року - передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. У поданому у липні 2017 року до суду в порядку цивільного судочинства позові ОСОБА_3 просив стягнути з ПАТ КБ "ПриватБанк" на його користь грошові кошти у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А, укладеним між ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", оскільки Банк не виконує зобов'язання щодо оплати вартості цінних паперів. ОСОБА_3 посилався на те, що 06 березня 2014 року він та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір комісії, згідно з умовами якого він доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому акцій. Так, відповідно до вказаного договору купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А ПАТ КБ "ПриватБанк" в інтересах Тріантал Інвестментс ЛТД придбало належні ОСОБА_3 61 280 простих іменних бездокументарних акцій ПАТ КБ "ПриватБанк". 11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало позивачу право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А. За змістом статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону. Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Посилаючись на пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), суд першої інстанції вважав, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними, а їх розгляд віднесено до юрисдикції господарських судів, тому на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) закрив провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд хоч і залишив ухвалу суду першої інстанції без змін, однак вважав, що суд першої інстанції помилково послався на статтю 12 ГПК України (у зазначеній редакції), оскільки застосуванню підлягає стаття 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), згідно з пунктами 3, 4 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: - справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; - справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з указаними висновками судів з огляду на таке. ОСОБА_3 подав цей позов 11 липня 2017 року. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини четвертої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною третьою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи. 12 липня 2017 року Печерський районний суд міста Києва постановив ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі, у якій зазначив, що позовну заяву належить розглядати у порядку цивільного судочинства (а. с. 34). Станом на час звернення до суду з позовом та відкриття провадження у справі компетенція судів щодо розгляду цивільних справ була визначена у статті 15 ЦПК України. Питання підвідомчості господарським судам справ регулювалося статтею 12 ГПК України. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон N 2147-VIII, яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції. Разом з тим, як зазначено у частині третій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 3 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. На вказані положення норм процесуального права не звернув належної уваги апеляційний суд, адже питання юрисдикційності спору вирішується при відкритті провадження у справі, а вирішальним моментом при цьому є час, коли подано позов. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд з'ясовує, у порядку якого судочинства має розглядатися справа станом на час подання позову до цього суду. Оскільки ОСОБА_3 подав цей позов у липні 2017 року, то при вирішенні питання юрисдикційності спору застосуванню підлягає процесуальне законодавство, чинне на час вчинення такої процесуальної дії, як подання позову до суду. Отже, апеляційний суд при вирішенні питання про юрисдикційність цього спору помилково застосував статтю 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII, а не статтю 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання до суду позову. Посилання апеляційного суду на пункт 9 частини першої Розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з яким справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, таких висновків не спростовує. Устатті 6 Конвенції, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Згідно з частиною першою статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, а згідно з частиною другою цієї статті суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку за правилами ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII та залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін постановою від 18 травня 2018 року, при вирішенні питання юрисдикційності спору помилково застосував норми процесуального права, чинні на час розгляду справи в суді (стаття 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII), а не на час звернення позивача до суду (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду). Та обставина, що станом на час розгляду справи в суді набрав чинності Закон N 2147-VIII (15 грудня 2017 року), яким внесено зміни до процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції, що стосується, зокрема, статті 20 ГПК України, згідно з якою господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах, не може бути перешкодою у доступі позивача до правосуддя у розумінні статті 6 Конвенції. Оскільки з позовом позивач звернувся ще у липні 2017 року, тому стаття 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII не існувала і вона не могла бути застосована. Повинна застосовуватися стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, яка не містила положень про те, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. Стосовно висновків судів про корпоративність правовідносин, які виникли між сторонами у справі, слід зазначити таке. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 2 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. Як установлено в частинах першій, третій статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. Справи, що виникають з корпоративних відносин - це, по-перше, спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), по-друге, спори між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства та ґрунтуються на корпоративних правах, тобто на правах і правомочностях особи, передбачених законом і статутними документами, у зв'язку з наявністю у цієї особи частини в статутному фонді (майні) господарського товариства. Таким чином, за змістом статті 167 ГК України ознаками корпоративних прав є те, що суб'єктом цих прав є особа, яка має частку в статутному фонді (майні) товариства та набула правомочностей, передбачених законом та статутом товариства (організаційних та майнових). Згідно з доводами позивача йому належали прості іменні бездокументарні акції ПАТ КБ "ПриватБанк". Однак договір купівлі-продажу належних позивачу акцій від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А укладено між ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", у якому ТОВ "Капітал-Стандарт" діяло на підставі укладеного з ОСОБА_3 договору комісії від 06 березня 2014 року, за яким останній доручив Товариству укласти договір купівлі-продажу належних йому акцій. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Відповідно до частини четвертої статті 1016 ЦК України у разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи. 10 травня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до ТОВ "Капітал-Стандарт" з вимогою про відступлення права вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу акцій (а. с. 24). 11 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ТОВ "Капітал-Стандарт" уклали договір про відступлення права вимоги, згідно з яким Товариство передало позивачу право вимоги до ПАТ КБ "ПриватБанк" за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 514 ЦК України визначено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Застосувавши положення статті 167 ГК України та зробивши висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, не врахували, що предметом спору є вимоги ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів у розмірі 45 520 186,85 грн за договором купівлі-продажу пайових цінних паперів від 06 березня 2014 року N 105-БВТ;БВК26-01-14А, укладеним ТОВ "Капітал-Стандарт" та ПАТ КБ "ПриватБанк", за яким ОСОБА_3 набув право вимоги на підставі укладеного з ТОВ "Капітал-Стандарт" договору про відступлення права вимоги. Отже, позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення коштів ґрунтуються на цивільно-правових угодах, а не виникають з корпоративних правовідносин, як зазначили суди першої й апеляційної інстанцій. Спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 14 листопада 2011 року у справі N 6-43цс11 і відступати від висновків, які зроблені на спільному засіданні усіх палат цього суду, не вбачається. Таким чином, не врахувавши змісту та характеру позовних вимог, підстав заявленого позову, надавши неправильну юридичну кваліфікацію правовідносинам сторін, суди помилково витлумачили норми матеріального права, зокрема статтю 167 ГК України. З урахуванням наведених норм матеріального та процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, не є корпоративними, тому справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а належить до юрисдикції загальних судів, отже, суд помилково закрив провадження у справі, яка підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2018 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 137/1666/16-ц Провадження N 14-84цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" на рішення Літинського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2016 року в складі судді Білик Н.В. та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 20 грудня 2016 року в складі колегії суддів Міхасішина І.В., Стадника І.М., Войтка Ю.Б., у цивільній справі за позовом Споживчого товариства "Гарант" до Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвинчук Ігор Анатолійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року Споживче товариство "Гарант" (далі - СТ "Гарант") звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Літвинчук І.А., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. СТ "Гарант" зазначало, що 19 грудня 2014 року приватним нотаріусом КМНО Літвінчуком І.А. було вчинено виконавчий напис, на підставі якого звернено стягнення на предмет іпотеки - належну СТ "Гарант" будівлю кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 590,30 кв. м для задоволення вимог кредитора ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_3 про стягнення коштів в сумі 96 тис. 090 доларів США 02 центи. Всупереч статті 88 Закону України "Про нотаріат", Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5, майновому поручителю не повідомлялась та не узгоджувалась сума заборгованості, зазначена у виконавчому написі, позивач не отримував повідомлення приватного нотаріуса про вчинення виконавчого напису й доказів безспірності заборгованості. Водночас, на момент вчинення виконавчого напису між позичальником та банком існував спір щодо заборгованості за кредитним договором, який перебував на розгляді в суді. Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів наявності спору щодо розміру заборгованості. Сама по собі наявність позову в суді не свідчить про наявність спору щодо суми заборгованості, а банк може самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права. При цьому в подальшому цей позов було залишено без розгляду, а виконавчий лист з виконання виконавчого напису повернуто стягувачу без подальшого примусового виконання. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 20 грудня 2016 року рішення Літинського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов СТ "Гарант" задоволено. Визнано виконавчий напис, вчинений 19 грудня 2014 року приватним нотаріусом КМНО Літвінчуком І.А., зареєстрований в реєстрі за N 8978, таким, що не підлягає виконанню. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції про те, що сума, яку просив стягнути банк за позовом і сума, яка зазначена у виконавчому написі, ідентичні, є помилковими. Залишення в подальшому позовної заяви про стягнення заборгованості без розгляду, а також повернення виконавчого документа без виконання виконавчого напису стягувачу не впливають на обґрунтованість виконавчого напису на момент його вчинення. У січні 2017 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі рішення у частині вимог СТ "Гарант" до ПАТ "УкрСиббанк" скасувати, провадження у справі в цій частині закрити; рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову СТ "Гарант" до ОСОБА_3 скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині. Касаційна скарга мотивована тим, позов СТ "Гарант" до ПАТ "УкрСиббанк" підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. В частині решти позовних вимог, зокрема до ОСОБА_3, то остання прав СТ "Гарант" не порушувала та не має відношення до оскаржуваного виконавчого напису. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її з суду першої інстанції. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У квітні 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Касаційний цивільний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ПАТ "УкрСиббанк" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 25 лютого 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції ЗаконуУкраїни від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). За положеннями статті 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За пунктом 1 частини першої статті 2 зазначеного Кодексу господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Суди встановили, що 20 листопада 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" (правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк") та ОСОБА_3 було укладено договір про надання споживчого кредиту N 1125403000. З метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та СТ "Гарант" було укладено договір іпотеки, посвідчений держаним нотаріусом Літинської держаної нотаріальної контори Гуменюк Н.П. 20 листопада 2007 року за реєстровим N 3075. За умовами договору СТ "Гарант" передав банку в іпотеку будівлю кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 590, 3 кв. м У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на день звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становила 65 тис. 250 доларів США 18 центів заборгованості за кредитом та 30 тис. 830 доларів США 84 центи заборгованості за процентами. 19 грудня 2014 року приватний нотаріус вчинив виконавчий напис з метою погашення вказаної кредитної заборгованості ОСОБА_3 перед ПАТ "УкрСиббанк". Спори між боржниками та стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам ЦПК України вирішуються судом за позовами до стягувачів у порядку цивільного судочинства. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі спір є пов'язаним з невиконанням зобов'язання за кредитним договором фізичною особою ОСОБА_3 та вчиненням у зв'язку із цим виконавчого напису нотаріуса. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. В частині решти доводів касаційної скарги ПАТ "УкрСиббанк" слід зазначити наступне. В обґрунтування позовних вимог іпотекодавець СТ "Гарант" зазначив, що у момент вчинення виконавчого напису заборгованість не була безспірною, оскільки судом було відкрито провадження у справі за позовом банку до позичальниці про стягнення кредитної заборгованості. Крім того позивач зазначав, що не був повідомлений нотаріусом про вчинення виконавчого напису. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України "Про нотаріат" та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України "Про нотаріат"). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року N 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України "Про нотаріат"). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України "Про нотаріат" та Глава 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій. Так, згідно зі статтею 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій). Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій). Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України "Про нотаріат"). За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України "Про нотаріат"). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України "Про нотаріат", так і спеціальним Законом України "Про іпотеку". При цьому стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. Разом з цим, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову обмежився лише констатацією вищезазначених вимог Закону та не навів в рішенні будь-яких доводів на підтвердження фактів їх дотримання нотаріусом при вчиненні виконавчого напису. Апеляційний суд помилково виходив лише з наявності в суді позову кредитора про стягнення заборгованості. Проте, вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Суд взагалі не надав жодної оцінки документам на підтвердження безспірності заборгованості, не перевірив факт надання стягувачем нотаріусу всіх необхідних документів, що підтверджують безспірність заборгованості та встановлюють прострочення виконання зобов'язання, не перевірив дотримання нотаріусом при вчиненні виконавчого напису всіх вищезазначених вимог закону. Більш того, в матеріалах справи узагалі відсутній примірник кредитного договору, а суд не встановив, на яку суму, строк та на яких умовах його було видано. Вказані обставини не були предметом дослідження апеляційного суду, він не дав їм належної правової оцінки. Відповідно до пунктів 1-3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені цим судом. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судом апеляційної інстанції, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Отже, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 20 грудня 2016 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 20 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Вінницького апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 522/14890/16-ц Провадження N 14-498цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаСитнікО.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_3 на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, ухвалені колегією суддів у складі Калараш А.А., Заїкіної А.П., Погорєлової С.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до відповідачів: 1. ОСОБА_7, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін плюс" (далі - ТОВ "Грін плюс"), 3. Приватного підприємства "Юридична компанія "Гарант" (далі - ПП "ЮК "Гарант"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Товариство з обмеженою відповідальністю "Горяц-Т" (далі - ТОВ "Горяц-Т"), про визнання договору позики припиненим, визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності, визнання неправомірними дій з передачі майна. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому (з урахуванням уточнених позовних вимог) просив: ? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі; ? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку в розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання; ? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн; ? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року. 2. Позов мотивовано тим, що у 2004 році ОСОБА_3 та ОСОБА_7 досягли згоди щодо передання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів під проценти. Письмової угоди сторони не укладали через принципову відмову від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_3 надаватиме ОСОБА_7 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. На забезпечення виконання зобов'язань сторони того самого дня уклали удаваний договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" для приховання договору застави, який насправді був вчинений з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики. 3. Позивач виконав свої зобов'язання за договором позики від 17 квітня 2013 року щодо повернення суми позики, що підтверджується наявністю у нього розписки від 17 квітня 2013 року, а тому відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання за договором позики на день звернення до суду припинені, однак ОСОБА_7 не повернув у його власність частку в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс". У подальшому 14 вересня 2016 року ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" передали належний йому на праві власності об'єкт нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року б/н виключно з метою позбавлення права власності позивача на цей об'єкт, що, на його думку, є неправомірним. За захистом свого порушеного права він звернувся до суду з цим позовом. 4. Представники ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" заперечили проти задоволення позову ОСОБА_3, посилаючись на необґрунтованість та недоведеність позовних вимог. 5. Зокрема, представник ОСОБА_7 пояснив, що жодного договору позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 не існувало та не існує; кошти ОСОБА_7 ОСОБА_3 не передавав; наявність у ОСОБА_3 розписки, яка написана самим ОСОБА_3, за відсутності будь-яких відміток про передачу коштів ОСОБА_7, є спробою ОСОБА_3 ввести суд в оману. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю.Б.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який припинено у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Визнано за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розписка про отримання коштів від 17 квітня 2013 року знаходиться у боржника - позивача, що свідчить про виконання ним зобов'язань за договором позики, то наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання припиненим договору позики. Також суд вважав доведеними й обґрунтованими позовні вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладеного 17 квітня 2013 року, та зробив висновок, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання, а тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн. 8. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду. 9. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір, який виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, є корпоративним, а справа в цій частині позову підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 10. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 07 грудня 2017 року скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог про визнання договору позики припиненим та відмовив у задоволенні цих позовних вимог. 11. На обґрунтування рішення апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору позики припиненим не доведені належними доказами, тому відсутні правові підстави для їх задоволення. Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог 12. У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційними скаргами на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права. 13. У касаційній скарзі на ухвалу скаржник просив її скасувати, а справу у відповідній частині передати до цього суду для продовження розгляду. У касаційній скарзі на рішення апеляційного суду просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції в зазначеній частині позовних вимог. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційні скарги 14. Зокрема, у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року заявник, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу апеляційного суду скасувати, справу в зазначеній частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Підставою оскарження ухвали апеляційного суду зазначив порушення судом правил предметної юрисдикції, яке, на його думку, полягає в тому, що позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передання майна підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. На думку заявника, закриваючи провадження у справі, апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки неправильно визначив характер і зміст спірних правовідносин. Доводи інших учасників справи 15. Заперечення на касаційні скарги від інших учасників справи не надходили. Рух касаційних скарг 16. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. 17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо визначення юрисдикції 19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. 20. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 22. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 23. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. 24. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 25. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 26. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). 27. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у межах однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту. 28. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 29. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 30. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. 31. За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону. 32. У поданому позові ОСОБА_3 просив: ? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі; ? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання; ? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн; ? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року. 33. Таким чином, зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права на частку в статутному капіталі товариства та прав учасника товариства, а також захистом прав ТОВ "Грін плюс" на витребування від ПП "ЮК "Гарант" об'єкта нерухомості. 34. Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. 35. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 37. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 38. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; що виникають з корпоративних відносин, в тому числі між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах, й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). 39. Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 40. Як установлено в частинах першій, третій статті 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 41. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. 42. Щодо вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином слід відзначити, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. 43. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. 44. Укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С. за реєстровим N 437, відповідно до якого ОСОБА_7 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі зазначеного товариства, стосується розпорядження корпоративними правами. 45. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору. 46. З урахуванням наведених норм процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими. 47. Як убачається з позовних вимог, позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання про удаваність спірного договору купівлі-продажу та про належність права власності на частку у статутному капіталі мають вирішуватись у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства. 48. Отже, апеляційний суд зробив законний та обґрунтований висновок про необхідність закриття провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 49. У частині вимог про визнання неправомірними дій ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна у власність ПП "ЮК "Гарант" суд першої інстанції зробив правильний висновок, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об'єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору. 50. Підстав для висновків про те, що апеляційний суд, закриваючи провадження у справі у відповідній частині, порушив правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Щодо позовних вимог про визнання договору позики припиненим 51. Стосовно законності й обґрунтованості оскаржуваного ОСОБА_3 у касаційній скарзі рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. 52. Задовольняючи позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, суд першої інстанції керувався частиною другою статті 1047 ЦК України, якою передбачено, що на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, суд першої інстанції виходив з того, що розписка є письмовим доказом, яким підтверджується укладання договору позики. 53. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків. Цей висновок суд першої інстанції мотивував тим, що: оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію, що підтверджується декларацією, зареєстрованою Департаментом ДАБІ в Одеській області від 08 квітня 2015 року N ОД143150990702; позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства; наведене також підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також поясненнями позивача, наданими ним як свідком; сторони провели переговори для врегулювання конфлікту, хід яких зафіксовано у документах від 08 та 22 грудня 2015 року, в яких наявні підписи ОСОБА_3, ОСОБА_11 та ОСОБА_10; свідок ОСОБА_9 пояснила, що саме вона відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передачу ОСОБА_7 процентів за користування грошовими коштами, зокрема і за цим договором позики, тощо. 54. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи в позові в частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, апеляційний суд зазначив, що розписка від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач щодо отримання ним від ОСОБА_7 у позику 1 200 000 доларів США зі сплатою 24 % річних, не відповідає вимогам закону та не містить вказаних обов'язкових умов щодо складання договору позики (статті 1046, 1047, 1049 ЦК України). Водночас апеляційний суд не вказав, яких саме умов не містить розписка, які, на думку апеляційного суду, є обов'язковими. Таким чином, цей висновок апеляційного суду є передчасним. 55. Апеляційний суд також вважав помилковим посилання суду першої інстанції на пояснення свідків ОСОБА_10, ОСОБА_9, відповідно до яких ОСОБА_10 разом зі ОСОБА_11 виконували наприкінці 2015 року функції медіаторів, а ОСОБА_9 відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передавала ОСОБА_7 певні кошти, оскільки згідно з положеннями частини першої статті 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому апеляційний суд не врахував, що позивач не стверджував, що письмовий документ від 08 грудня 2015 року (а. с. 7-8, т. 1), підписаний ОСОБА_3 (сторона 1) та свідками ОСОБА_11 (з боку ОСОБА_7.) і ОСОБА_10 (з боку ОСОБА_3 І.), є договором позики. Позивач посилався на його існування лише як письмового доказу, який підтверджує удаваність правочину купівлі-продажу частки (перехід частки до ОСОБА_7 до моменту повернення позики та зобов'язання ОСОБА_7 повернути частку після такого повернення). Відповідний доказ має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору, тому оцінка, надана апеляційним судом, є передчасною. 56. Апеляційний суд не надав оцінки і не спростував висновків суду першої інстанції про те, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків; що оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; що належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; що в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; що вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію; що позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства. 57. Апеляційний суд зазначив, що документи, що містять певні грошові розрахунки, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с. 128-135, т. 1), не відповідають наведеним вище вимогам, і встановити з їх змісту те, що вони були отримані чи передані у зв'язку з виконанням конкретного договору позики чи будь-яких інших зобов'язань, неможливо. Водночас у судовому рішенні немає будь-якої оцінки того, яких саме розрахунків між сторонами можуть стосуватися ці документи, якщо вони не стосуються оспорюваного договору позики, та немає пояснень відповідачів з цього приводу. 58. Зазначене свідчить про те, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків, що укладення сторонами договору позики та його припинення у зв'язку з виконанням зобов'язань за цим договором позивачем не доведено. 59. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18). 60. Апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги про визнання договору позики припиненим, оскільки рішення загальних зборів ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року не оскаржене, не скасоване та є дійсним, а позивач не довів своєї вимоги про визнання договору позики припиненим. 61. Як зазначено вище, у цій справі позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання існування основного зобов'язання, за яким, за твердженням позивача, було передбачене забезпечувальне зобов'язання, може бути вирішене з використанням належних засобів доказування у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства. 62. Тому позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача. 63. Задоволення такої вимоги, з одного боку, саме по собі не призведе до захисту прав позивача, оскільки не вирішить питання про повернення частки у статутному капіталі позивачу, а з іншого боку - спричинить штучне передрішення спору про застосування належного способу захисту, який має розглядатися за правилами іншого судочинства. Отже, у позові в цій частині слід відмовити. 64. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін з мотивів, викладених у цій постанові. У такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у справі N 522/14890/16-ц залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Яновська О.Г. Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформлено суддею Кібенко О.Р.
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 12 березня 2019 року м. Київ Справа N 903/456/18 Провадження N 12-262гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., учасника справи: позивача - керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури (від прокуратури Рудак О.В.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року (головуючий Огороднік К.М., судді Саврій В.А., Дужич С.П.) та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року (суддя Дем'як В. М.) у справі N 903/456/18 за позовом керівника Володимир-Волинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Благодатної селищної ради, фізичної особи ОСОБА_4 про скасування рішення селищної ради, визнання договору купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна недійсним та повернення приміщення загальною площею 184,1 кв. м у комунальну власність. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2018 року керівник Володимир-Волинської місцевої прокуратури в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Благодатної селищної ради та фізичної особи ОСОБА_4 про скасування рішення цієї селищної ради від 13 вересня 2017 року N 21/4 "Про затвердження оцінки вартості майна - колишньої частини МПК-12 та дозвіл на його продаж"; визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 15 вересня 2017 року, укладеного Благодатною селищною радою з ОСОБА_4; зобов'язання ОСОБА_4 повернути у комунальну власність нежитлове приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 загальною площею 184,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 1.2. На обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор указував на те, що Благодатною селищною радою відповідний порядок відчуження об'єктів комунального майна не приймався й не затверджувався та приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 до такого переліку включено не було. 1.3. Окрім цього, прокурор зазначив, що Благодатна селищна рада не проводила аукціону з приводу укладення договору оренди та договору купівлі-продажу. 1.4. Між тим при вивченні відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що частина спірного приміщення площею 54,6 кв. м на сьогодні перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю "Екоенергоресурси" (далі - ТОВ "Екоенергоресурси") зі строком дії до 13 серпня 2030 року, а відповідно до листа Благодатної селищної ради від 11 травня 2018 року N 242.19 заходи щодо припинення договору оренди з ТОВ "Екоенергоресурси" селищною радою не вживалися. 1.5. Зокрема, прокурор зазначив про те, що одночасне існування зареєстрованого права приватної власності на приміщення колишньої пожежної частини МПК-12 площею 184,1 кв. м за фізичною особою ОСОБА_4 та договору оренди на частину цього ж приміщення, площею 54,6 кв. м є фактично неможливим. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.2.Господарський суд Волинської області ухвалою від 5 липня 2018 року (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 28 серпня 2018 року), залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року, відмовив у відкритті провадження за позовною заявою прокурора. 2.3. Рішення судів з посиланням на статтю20, пункт 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) умотивовано тим, що договір купівлі-продажу приміщення пожежної частини МПК-12 від 15 вересня 2017 року укладено між територіальною громадою селища Благодатне в особі Благодатної селищної ради міста Нововолинська Волинської області та фізичною особою ОСОБА_4, а тому зазначений спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Не погодившись із постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалою Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року, заступник прокурора Рівненської області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, у якій просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати до Господарського суду Волинської області для продовження розгляду. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, прокурор посилається на те, що підставою звернення з позовом у цій справі є порушення відповідачами визначеного Законом України від 6 березня 1992 року N 2171-XII "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (далі - Закон N 2171-XII) порядку приватизації майна, що є комунальною власністю. 3.3. З огляду на це скаржник указує на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 20 ГПК України щодо висновку про непідвідомчість цього спору господарському суду. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 4.1. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб'єктної та предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 4.2. Пред'являючи позов, прокурор обґрунтував його порушенням при укладенні оспорюваного договору вимог Закону України від 6 березня 1992 року N 2171-XII "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". 4.3. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 4.4. Отже, висловлювання "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 4.5. Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 4.6. Відповідно до частин другої та третьої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. 4.7. Частиною першою статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду. 4.8. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України від 4 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII) законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. 4.9. Частиною четвертою статті 3 вказаного Закону N 2163-XII також визначено, що відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування. 4.10. При цьому відповідно до частини першої статті 5 Закону N 2171-XII, на порушення вимог якого посилався у позові прокурор, покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону N 2163-XII. 4.11. Водночас відповідно до статті 30 Закону N 2163-XII спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України. 4.12. Таким чином, за загальним правилом, спори щодо приватизації комунального майна відносяться до юрисдикції господарських судів. 4.13. Разом з тим судова практика і раніше була зорієнтована на те, що господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за умови наявності у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом. Господарські суди вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду). 4.14. При визначенні юрисдикції цієї справи слід виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся прокурор. 4.15. Прокурор наголошував, що оспорюваний договір купівлі-продажу нерухомого майна від 15 вересня 2017 року був укладений з порушенням вимог чинного законодавства щодо приватизації комунального майна. 4.16. Відтак з урахуванням характеру спірних відносин справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правової природи юридичного спору та в цьому випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства. 4.17. Вказане повністю узгоджується зі статтею 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб. 4.18. Ураховуючи наведене, суди дійшли помилкового висновку про відмову у відкритті провадження за позовною заявою прокурора у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має бути розглянута господарським судом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 4.19. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 4.20. Частиною шостою статті 310 ГПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 4.21. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області слід задовольнити, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року у справі N 903/456/18 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. Щодо судових витрат 4.20. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задовольнити. 2. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2018 року та ухвалу Господарського суду Волинської області від 5 липня 2018 року у справі N 903/456/18 скасувати. 3. Справу N 903/456/18 направити до Господарського суду Волинської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 753/7399/16-ц Провадження N 14-439цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, відповідач - Державне підприємство "Виробниче об'єднання "Київський радіозавод" (далі - ДП "ВО "Київський радіозавод") в особі ліквідатора арбітражного керуючого АгафоноваОлега Юрійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Дарницький районний центр зайнятості розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року у складі судді Парамонова М.Л. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року у складі колегії суддів Усика Г.І., Невідомої Т.О., Ратнікової В.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дарницький районний центр зайнятості, про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, і УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом у якому зазначали, що ДП "ВО "Київський радіозавод" відповідно до рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року знаходиться у стадії ліквідації. Після скорочення штату на початковій стадії процедури банкрутства була залишена в штаті частина працівників, в тому числі й позивачі, для забезпечення процедури банкрутства. Підприємством трудові угоди із ними не розривались. Посадові оклади та переведення боргів у поточні кредити працівників затверджувалися протоколами рішень комітетів кредиторів. У листопаді 2015 року їм стало відомо про існування наказів від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л про їхнє звільнення. Проте вони продовжують виконувати свої функції у процесі ліквідації підприємства, у зв'язку з чим, на їхню думку, існує заборгованість із заробітної плати відповідача перед ними. З огляду на викладене, просили: визнати недійсними та скасувати накази від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л; поновити їх на посадах згідно зі штатним розкладом від 04 вересня 2013 року; стягнути заборгованість із заробітної плати за період з 02 вересня 2009 року по 30 квітня 2010 року на користь: ОСОБА_3 - 51 875,01 грн. ОСОБА_5 - 8 125,28 грн. ОСОБА_6 - 19 246,45 грн. ОСОБА_7 - 59 525,77 грн. стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати за період з 01 червня 2012 року по дату прийняття рішення, яка станом на 01 квітня 2016 року становить на користь: ОСОБА_3 - 192 858,84 грн. ОСОБА_4 -83 200,25 грн. ОСОБА_5 - 57 779,86 грн. ОСОБА_6 - 141 078,17 грн. ОСОБА_7 - 223 489,19 грн. а також на відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_3 - 90 000 грн. ОСОБА_4 - 50 000 грн. ОСОБА_5 - 50 000 грн. ОСОБА_6 - 50 000 грн. ОСОБА_7 - 90 000 грн. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 рокувідмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту першого частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання позову. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що правовідносини, які виникли між сторонами, в частині вимог про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати регулюються нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки підприємство? відповідач перебуває у стадії банкрутства і тому ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено, ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України від 06 грудня 2012 року N 5518-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого удосконалення адміністрування податків і зборів", який набрав чинності з 01 січня 2013 року, частина четверта статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI та пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України викладені в редакції, згідно з якою господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових та службових осіб тощо, і тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У червні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що з позивачами не розірвані трудові угоди, на підприємстві діє обраний повноважний представник працівників, тому ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки є трудовим спором. Вирішення питання про відшкодування моральної шкоди пов'язано із розглядом позовних вимог про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заборгованості із заробітної плати, тому вони не можуть розглядатися окремо. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У пункті 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) зазначено, господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічне положення містилося й у пункті 4 статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII, у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). У зв'язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Законом України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Закон N 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року N 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення предметної юрисдикції справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та встановлювати дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Юрисдикційність справ у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі N 14-370цс18, і зроблено висновок, що якщо справи про банкрутство боржника порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, це не впливає на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства, і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Провадження у справі про банкрутство відповідача порушено ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року. У справі, яка переглядається, до суду звернулися фізичні особи:ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю. про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині першій статті 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Згідно із частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору (пункт 2 частини першої статті 232 КЗпП України). Статтею 237-1 КЗпП України врегульовано питання щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. Спір між сторонами є трудовим. Тобто на час звільнення позивачів ДП "ВО "Київський радіозавод" перебувало у стані ліквідації, позовні вимоги стосуються порушення їх трудових прав, предметна юрисдикція таких спорів визначена статтею 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки він відноситься до цивільної юрисдикції. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвала Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити. Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 686/1049/18 Провадження N 14-654цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Хмельницької області (далі - Прокуратура), Державна казначейська служба України (далі - ДКСУ), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року у складі судді Бондарчука В.В. та постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року у складі колегії суддів Янчук Т.О., Купельського А.В., Спірідонової Т.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Прокуратури, ДКСУ про визнання протиправною та скасування постанови, відшкодування шкоди, та УСТАНОВИЛА: У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 29 січня 2010 року порушено кримінальну справу за фактом незаконного заволодіння службовими особами, у тому числі Приватного підприємства "Дизайн Буд Сервіс Поділля" (далі - ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля", Підприємство), директором якого він є, чужим майном та легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. 10 лютого 2010 року при проведенні обшуку за місцем його роботи вилучено оригінали бухгалтерських, юридичних та банківських документів, комп'ютерну техніку, заарештовано рахунки підприємства, чим фактично зупинено роботу ПП "Дизайн Буд Сервіс Поділля". 18 листопада 2010 року стосовно позивача як директора цього Підприємства порушено кримінальну справу за частиною другою статті 212 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Постановами слідчого від 22, 23 листопада 2010 року та 28 березня 2011 року накладено арешт на майно позивача. 10 березня 2011 року порушено кримінальну справу стосовно позивача за частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною третьою статті 358 КК України. Його у той же день було затримано, а постановою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 березня 2011 року позивачу обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 листопада 2013 року ОСОБА_3 виправдано за відсутністю складу злочину за частиною третьою статті 27, частиною п'ятою статті 191, частиною другою статті 209, частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та використання накладної N 214); за частиною другою статті 366 КК України (по епізоду підробки та передачі документів товариств до тендерного комітету) виправдано за недоведеністю участі у вчиненні цього злочину та засуджено за частиною першою статті 366 КК України зі звільненням від покарання на підставі частини п'ятої статті 74 КК України. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 28 січня 2014 року вирок у частині визнання його винним за частиною першою статті 366 КК України скасовано, справу в цій частині направлено на додаткове розслідування прокурору Хмельницької області. 16 травня 2014 року прокурор своєю постановою закрив кримінальне провадження N 32014240000000028 у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 212 та частиною другою статті 266 КК України, та вичерпанням можливостей їх отримати. Загальний строк перебування позивача під слідством та судом становить 5 років 1 місяць 11 днів, з яких 9 місяців та 16 днів - під вартою. Постановою прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Хмельницької області від 08 листопада 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні заяви про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. На думку позивача, ця постанова є незаконною, оскільки прокурор зобов'язаний виконати вимоги статті 12 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) та прийняти постанову, визначивши розмір шкоди. Позивач зазначав, що у зв'язку з накладенням арешту на земельну ділянку та автомобіль Jeep Compass, державний номерний знак НОМЕР_1, вартість зазначеного майна істотно знизилася, збитки, завдані знеціненням автомобіля, становлять 147 258,00 грн. знеціненням земельної ділянки - 409 050,00 грн. Позивач втратив заробіток у період досудового і судового слідства на суму 2 954 081,75 грн. не отримав дохід від оренди трансформатора в сумі 4 129 197,58 грн та у зв'язку з наданням правової допомоги в кримінальному провадженні за послуги адвоката сплатив 28 000,00 грн. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просив визнати протиправною (незаконною) та скасувати постанову прокурора від 08 листопада 2017 року про відмову у відшкодуванні шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, та стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку ДКСУ на його користь 2 954 081,75 грн втраченого заробітку, 4 129 197,58 грн втраченого доходу, 28 000,00 грн витрат за надання правової допомоги у кримінальній справі. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано неправомірною та скасовано постанову прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби Прокуратури Балюка В.О. від 08 листопада 2017 року, якою відмовлено у відшкодуванні ОСОБА_3 шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції керувався тим, що прокурор при прийнятті оскаржуваної постанови не дотримався вимог статей 3, 12 Закону N 266/94-ВР, тому визнав неправомірною та скасував зазначену постанову. При цьому суд вважав, що в такому випадку позивач не позбавлений можливості отримати відшкодування завданої шкоди у спосіб, визначений цим Законом, і розгляд його заяви має відбутися спочатку. Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Прокуратури задоволено частково, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки питання відшкодування шкоди згідно із Законом N 266/94-ВР віднесено до компетенції інших державних органів, а не суду. У вересні 2018 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні його позову та постанову апеляційного суду, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зокрема, частиною другою статті 12 Закону N 266/94-ВР прямо передбачено, що у разі незгоди з постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду. Отже, твердження апеляційного суду, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства не відповідає вимогам закону. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Положеннями частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Згідно зі статтею 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Частиною другою статті 2 Закону N 266/94-ВРпередбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення. Згідно зі статтею 3 Закону N 266/94-ВРу наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду; вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода. Відшкодування шкоди в таких випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету (стаття 4 Закону N 266/94-ВР). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. Частинами першою та другою статті 12 Закону N 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пунктах 1, 3, 4 статті 3 цього Закону, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. У разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Пунктами 11, 12 Положення встановлено, що у разі ухвалення виправдувального вироку або закриття справи судом першої інстанції, для визначення розміру шкоди, переліченої в пунктах 1, 3, 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з постановленою ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, і цей порядок залишився поза увагою апеляційного суду. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На сьогодні єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих, та яким передбачено компетентні органи, які приймають рішення про відшкодування шкоди та порядок розгляду заяви. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР. Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Із аналізу статті 12 Закону N 266/94-ВР убачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції"). Тобто позовні вимоги про відшкодування шкоди, заявлені до суду, мають бути розглянуті по суті. Такі висновки узгоджуються з правовими позиціями, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц (провадження N 14-298цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі N 146/1091/17 (провадження N 14-457цс18). За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Хмельницької області від 14 серпня 2018 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 1411/3467/12 Провадження N 14-594цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Газбудкомлект" (далі - ТОВ ВКФ "Газбудкомлект"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ПАТ "Дельта Банк" на постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року у складі колегії суддів Кушнірової Т.Б., Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та УСТАНОВИЛА: У жовтні 2012 року Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 333 544,67 грн. Позов обґрунтовано тим, що 27 листопада 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк", та ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" укладено кредитний договір, згідно з умовами якого, а також з урахуванням укладеної 31 серпня 2010 року додаткової угоди до цього кредитного договору, банк надав позичальнику, перерахувавши на поточний рахунок ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", грошові кошти (транші) у межах загальної суми 9 933 989,67 грн на строк до 26 листопада 2010 року, а позичальник зобов'язався повернути отримані в кредит кошти, сплатити проценти за користування кредитними коштами у розмірі 23 % річних у строки, передбачені договором. 27 лютого 2009 року між банком з однієї сторони та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з іншої сторони, укладено з кожним окремо договори поруки, а також 31 серпня 2010 року додаткові угоди до цих договорів, згідно із якими поручителі зобов'язалися відповідати солідарно кожен окремо з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" перед кредитором за виконання позичальником умов кредитного договору від 27 листопада 2007 року. Станом на 10 жовтня 2012 року утворилася заборгованість за кредитним договором, яку ПАТ "Дельта Банк" просило стягнути солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 Судом першої інстанції справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року позов ПАТ "Дельта Банк" задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ ВКФ "Газбудкомлект", ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 27 листопада 2007 року у розмірі 9 333 544,67 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позичальник порушив взяті за кредитним договором, забезпеченим порукою, зобов'язання щодо своєчасного погашення кредиту, тому є підстави для солідарного стягнення з боржника та поручителів заборгованості за кредитним договором. Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" про стягнення заборгованості за кредитним договором та закрито провадження у справі в цій частині. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на порушення вимог статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції), а також статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) щодо віднесення розгляду в порядку господарського судочинства спорів між юридичними особами та недопущення об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не врахував, що спір між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Вказана постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред'явлення, в тому числі й до поручителів у жовтні 2012 року вимог про солідарне стягнення в судовому порядку кредитної заборгованості, відбулося після спливу встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; в редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) строку дії поруки, у зв'язку із чим порука за укладеними з ОСОБА_3, ОСОБА_4 27 лютого 2009 року договорами порукиприпинилася. У травні 2018 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" та направити справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до вимог статей 543, 554 ЦК України кредитору надано можливість пред'явити в порядку цивільного судочинства свої вимоги одночасно до всіх солідарних боржників, зокрема як до фізичної особи - позичальника, так і до юридичної особи - поручителя чи навпаки, як таких, що взаємопов'язані між собою і їх окремий розгляд є неможливий. У травні 2018 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року, якою скасовано рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та ухвалено нове рішення про відмову в позові в цій частині, у якій просило скасувати зазначену постанову та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що у договорах поруки встановлені строки їх виконання тривалістю три роки, тому порука припиняється саме зі спливом цього строку. За таких обставин, правові підстави для застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 559 ЦК України та припинення поруки відсутні. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 14 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи, наведені в касаційних скаргах та матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_3, ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з огляду на таке. Перевіряючи законність постанови апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" про стягнення заборгованості за кредитним договором, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Апеляційний суд вважав, що справа в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а тому закрив провадження у справі в цій частині позову. ОднакВелика Палата Верховного Суду не погоджується з указаними висновками з огляду на таке. У поданому у жовтні 2012 року до суду позові ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", заявило вимоги до таких відповідачів: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ ВКФ "Газбудкомплект", та поручителів, якими є фізичні особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору. Однак, стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України на час розгляду справи у суді першої інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до двох інших поручителів, які є фізичними особами та кожен з них несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими наведені в касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" доводи щодо необхідності розгляду справи в частині позовних вимог до юридичної особи у порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд помилково закрив провадження у справі в частині позовних вимог до юридичної особи, адже порука є похідною від основного зобов'язання, позовні вимоги взаємопов'язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду робить висновок, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, 20 червня 2018 року N 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року N 14-269цс18, від 31 жовтня 2018 року N 14-409цс18 та інших, і підстав для відступу від них не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, розглянутий судом на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. Апеляційний суд не врахував особливостей правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника - юридичної особи відсутні. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог до ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" прийнято з порушенням норм процесуального права, а тому відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України оскаржуване судове рішення необхідно скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Що стосується висновків суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог до поручителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суди установили, що 27 листопада 2007 року між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк", та ТОВ ВКФ "Газбудкомлект" укладено кредитний договір N 02/206/07-КЛТ, яким, зокрема встановлена процедура та умови надання банком у майбутньому кредитів (траншів) позичальнику в межах загальної суми 6 000 000,00 грн та повернення ним отриманих кредитів, нарахування і сплати процентів за отриманими кредитами із розрахунку 16,5 процентів річних, нарахування і сплати комісій за надання кредитів (пункт 1.1 цього договору). Пунктом 2.3 вказаного кредитного договору визначено, що підставою надання кредитів за цим договором є додаткові угоди. Згідно з пунктом 3.4.5 кредитного договору від 27 листопада 2007 року позичальник зобов'язується повністю погасити заборгованість за кредитами у терміни, визначені відповідними додатковими угодами, але у будь-якому разі не пізніше 26 листопада 2010 року. Усі зміни та доповнення до кредитного договору дійсні лише в тому разі, якщо вони здійснені в письмовій формі і підписані уповноваженими представниками обох сторін (пункт 5.2 цього договору). Додатковою угодою від 31 серпня 2010 року N 14 до кредитного договору від 27 листопада 2007 року N 02/206/07-КЛТ передбачено, що банк надає позичальнику кредит згідно з цією додатковою угодою в сумі 9 933 989,67 грн. які позичальник зобов'язується повернути не пізніше 26 листопада 2010 року. Процентна ставка за кредитом, який надається за цією додатковою угодою, встановлюється у розмірі 23 % річних (пункт 1.1 вказаної додаткової угоди). 27 лютого 2009 року між ВАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого є ПАТ "Кредитпромбанк", правонаступником якого в свою чергу є ПАТ "Дельта Банк" з однієї сторони, та ОСОБА_3, ОСОБА_4 з другої, з кожним окремо, укладено договори поруки N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ відповідно, за умовами яких останні зобов'язалися солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань ТОВ ВКФ "Газбудкомплект" за кредитним договором N 02/206/07-КЛТ від 27 листопада 2007 року (пункти 1.1 спірних договорів поруки). Змістом пункту 4 (строк дії договору) договорів поруки від 27 лютого 2009 року передбачено, що договір втрачає чинність після повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. Продовження строку виконання зобов'язань за кредитним договором означає автоматичне (без додаткової угоди) продовження строку дії цього договору. Про факт продовження строку повернення заборгованості за кредитним договором банк письмово або факсом повідомляє поручителя. Укладенням додаткових угод від 31 серпня 2010 року N 1 до вказаних вище договорів поруки, з кожним із поручителів окремо, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 підтвердили, що вони ознайомлені з умовами кредитного договору, в частині, що стосується, в тому числі й розміру ліміту траншової кредитної лінії - 9 950 000,00 грн. процентної ставки за користування кредитами в розмірі 23 % річних та строку повного погашення заборгованості за траншовою кредитною лінією - 26 листопада 2010 року. Позичальник порушив умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 10 жовтня 2012 року утворилась заборгованість в розмірі 9 333 544,67 грн. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку (частина перша статті 553 ЦК України). Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України). Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду із вказаним позовом, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов'язання. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її діївідноситься до преклюзивних, як строк існування самого зобов'язання поруки, а його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). За таких обставин, суд апеляційної інстанції, встановивши на підставі досліджених доказів ті факти, що спірними договорами поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, а наявний в цих договорах пункт 4.1, яким установлено, що вони втрачають чинність після повного погашення заборгованості за основним договором, не може вважатися строком їх дії, оскільки не відповідає змісту статей 251, 252 ЦК України, де визначено, що настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається саме календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати, обґрунтовано зробив висновок, що у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором строк пред'явлення кредитором до поручителів вимог про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами (26 листопада 2010 року), тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі (пункт 1.1 додаткової угоди від 31 серпня 2010 року N 14 до кредитного договору від 27 лютого 2007 року N 02/206/07-КЛТ; пункт 1.2 додаткових угод від 31 серпня 2010 року N 1 до договорів поруки від 27 лютого 2009 року N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ). Таким чином, з'ясувавши, що підтвердження продовження строку виконання зобов'язань за кредитним договором (продовження строку дії цього договору)в обумовленому сторонами порядку (пункт 5.2 кредитного договору від 27 лютого 2007 року N 02/206/07-КЛТ;пункт 4.2 договорів поруки від 27 лютого 2009 року N 02/02/206/07-КЛТ/ПО1/09-КЛТ та N 02/02/206/07-КЛТ/ПО2/09-КЛТ) відсутні, банк пред'явив позов до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором лише у жовтні 2012 року, тобто після спливу зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України строку для звернення з відповідною вимогою до поручителів, апеляційний суд, зробив правильний висновок, що їх порука за укладеними договорами від 27 лютого 2009 року на час пред'явлення цього позову була припинена, як того вимагає закон, у результаті чого обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову в позові в цій частині. Посилання у касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк", що договорами поруки встановлений строк їх виконання тривалістю п'ять років є безпідставними та спростовуються змістом самих договорів поруки, пунктом 4.4 яких передбачено, що строк позовної давності за цим договором встановлюється в межах трьох років. Тобто вказаним пунктом сторони не встановили, що порука припиняється зі спливом п'яти років з дня настання строку повернення кредиту, а передбачили позовну давність для звернення до суду за захистом порушеного права або законного інтересу в межах трьох років. Як уже було зазначено вище, договорами поруки від 27 лютого 2009 року не встановлено строку, після якого порука припиняється, при цьому строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Тому ПАТ "Дельта Банк" помилково ототожнено визначений у договорах строк позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права чи законного інтересу зі строком дії поруки, який не є строком захисту порушеного права, та його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновок про залишення касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року, якою у відмовлено задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін. Оскільки за наслідками розгляду однієї касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" розгляд справи не закінчено, а інша його скарга залишається без задоволення, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, залишити без задоволення. Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Газбудкомлект" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, передати справу в цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 20 березня 2018 року про відмову в позові Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 306/2053/16-ц Провадження N 14-22цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Публічне акціонерне товариство акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ АБ "Укргазбанк"), ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Прокудіна Людмила Дмитрівна (далі - приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ АБ "Укргазбанк" на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 квітня 2017 року у складі судді Ганчак Л.Ф. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2017 року у складі колегії суддів Собослой Г.Г., Фазикош Г.В., Готра Т.Ю. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ АБ "Укргазбанк", ОСОБА_4, приватного нотаріуса про скасування реєстрації речового права, права власності на іпотечне майно, та УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив скасувати реєстрацію речового права, права власності на готельний комплекс - об'єкт житлової нерухомості, розташований на АДРЕСА_1, за ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі договору іпотеки від 27 травня 2008 року за N 3270, вчинену у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень приватним нотаріусом, рішення від 10 вересня 2016 року, індексний номер 31325918, а також на земельну ділянку площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за вказаною адресою, за ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі договору іпотеки від 27 травня 2008 року за N 3270, вчинену у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень приватним нотаріусом, рішення від 10 вересня 2016 року, індексний номер 31325920. Вимоги мотивував тим, що на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 травня 2008 року N 43/08МК, укладеним між ним та ПАТ АБ "Укргазбанк", 27 травня 2008 року між банком і ОСОБА_4 укладено договір іпотеки N 48/08МК-01, предметом якого є: готельний комплекс (двоповерховий з мансардою), літ. "А", загальною площею 1550,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1; земельна ділянка, на якій знаходиться готельний комплекс, площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, надана для підприємницької діяльності (обслуговування готельного комплексу) за вказаною адресою. У жовтні 2016 року йому стало відомо, що 10 вересня 2016 року приватний нотаріус здійснив державну реєстрацію речових прав, права власності на іпотечне майно. Вважав, що перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя відбувся з порушенням порядку, закріпленого пунктом 6.4 договору іпотеки N 48/08МК-01, оскільки між сторонами існує спір про розмір заборгованості; порядок та можливість звернення стягнення на предмет іпотеки має бути вирішений Свалявським районним судом Закарпатської області у справі N 306/513/16-ц за позовом ПАТ АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Жодних вимог від іпотекодержателя про передачу права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання він не отримував, тобто не був належним чином повідомлений про виникнення іпотечного випадку, як і не отримував рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього, а також інформації про вартість майна за якою відбувалося зарахування вимог. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 квітня 2017 року позов задоволено. Скасовано реєстрацію речового права, права власності на готельний комплекс - об'єкт житлової нерухомості, розташований на АДРЕСА_1, за ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі договору іпотеки від 27 травня 2008 року за N 3270, вчинену у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень приватним нотаріусом, рішення від 10 вересня 2016 року, індексний номер 31325918, а також на земельну ділянку площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за вказаною адресою, за ПАТ АБ "Укргазбанк" на підставі договору іпотеки від 27 травня 2008 року за N 3270, вчинену у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень приватним нотаріусом, рішення від 10 вересня 2016 року, індексний номер 31325920. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при переході права власності на предмет іпотеки порушено вимоги статей 33, 35 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), статей 88, 89 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII). Представником банку не повідомлено приватного нотаріуса про існування спору між сторонами з приводу розміру заборгованості, а дії з переходу права власності можуть вчинятися нотаріусом лише у разі відсутності спору про розмір заборгованості. На розгляді Свалявського районного суду Закарпатської області перебуває позов ПАТ АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Станом на 10 вересня 2016 року оцінка предмета іпотеки не проводилась. ПАТ АБ "Укргазбанк" недобросовісно використало своє право звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2017 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 21 квітня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що при вчиненні реєстраційних дій не враховано розбіжностей у площі об'єкта нерухомості, яка у встановленому порядку не була введена в експлуатацію. Крім того, згідно з частиною сьомою статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) у редакції, яка діяла на момент проведення реєстраційної дії, не передбачено проведення реєстраційної дії з нерухомим майном поза його місцезнаходженням. У вересні 2017 року ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір між сторонами є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки підставами позову є посилання на незаконні дії та рішення приватного нотаріуса, вчинені та прийняті ним як державним реєстратором прав на нерухоме майно, тобто при реалізації нотаріусом функції публічної влади. ПАТ АБ "Укргазбанк" зауважило, що Закон N 1952-IV не містить такого способу захисту прав учасників правовідносин щодо державної реєстрації, як скасування реєстрації речового права, права власності на нерухоме майно, а тому позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав. Також суди безпідставно не взяли до уваги, що 21 липня 2016 року на адресу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у порядку вимог статті 35 Закону N 898-IV направлено вимоги про усунення порушень, які останні отримали 26 липня 2016 року, а 29 вересня 2016 року - повідомлення про реалізацію банком права іпотекодержателя за договором іпотеки відповідно до іпотечного застереження, яке, крім іншого, містило відомості про проведення на замовлення банку незалежної оцінки готельного комплексу та земельної ділянки та їх вартість, та отримані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 07 жовтня 2016 року. На думку заявника, державний реєстратор не мав підстав відмовити у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки за ПАТ АБ "Укргазбанк". Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 21 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 27 травня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ВАТ АБ "Украгзбанк"), правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 43/8МК. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 27 травня 2008 року між ВАТ АБ "Украгзбанк", правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки N 48/08МК-01, за умовами якого останній передав в іпотеку банку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: готельний комплекс (двоповерховий з мансардою), літ. "А", загальною площею 1550,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку, на якій знаходиться готельний комплекс, площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що надана для підприємницької діяльності (обслуговування готельного комплексу) за вказаною адресою. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору, ПАТ АБ "Укргазбанк" звернулося до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію за собою як іпотекодержателем права власності на зазначені готельний комплекс та земельну ділянку. 10 вересня 2016 року приватним нотаріусом прийнято рішення провести державну реєстрацію права власності на готельний комплекс загальною площею 1550,6 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, індексний номер 31325918; земельну ділянку, на якій знаходиться готельний комплекс, площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, за вказаною адресою, індексний номер 31325820 (т. 2, а. с. 86?89). Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 жовтня 2016 року приватним нотаріусом як державним реєстратором 10 вересня 2016 року здійснено державну реєстрацію права власності на зазначене іпотечне майно за ПАТ АБ "Укргазбанк" (записи про право власності N 16321244 та N 16321170). Підставами виникнення права власності вказано договір іпотеки від 27 травня 2008 року, а внесення запису - рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 вересня 2016 року. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України; тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин. У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій ПАТ АБ "Укргазбанк" і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком на підставі договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ АБ "Укргазбанк". Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин. Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивача і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивача та з належним виконанням умов цивільного договору (договору іпотеки), ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Позовні вимоги мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав є похідними від спору щодо права на майно, як передбачено у частині першій статті 19 ЦПК України. Також Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності цього майна. Такий спір має приватноправовий характер. Саме такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 817/1048/16 (провадження N 11-202апп18), від 18 квітня 2018 року у справі N 804/1001/16 (провадження N 11-289апп18), і підстав для відступу не вбачається. ВеликаПалата Верховного Суду враховує, що державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону N 1952-IV). Отже, внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення іпотеки є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення іпотеки відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 910/73/17 (провадження N 12-67гс18). Суди попередніх інстанцій правильно розглянули спір в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов'язані з реєстрацією майнових прав, що виникли на підставі договірних відносин і впливають на цивільні права позивача та відповідача ПАТ АБ "Укргазбанк". Щодо вирішення судами спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 27 травня 2008 року між сторонами у справі укладено договір іпотеки N 48/08МК-01, згідно з умовами якого позивач передав в іпотеку ВАТ АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ АБ "Укргазбанк", належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: готельний комплекс (двоповерховий з мансардою), літ. "А", загальною площею 1550,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1; земельну ділянку, на якій знаходиться готельний комплекс, площею 0,2291 га, кадастровий номер НОМЕР_1, надана для підприємницької діяльності (обслуговування готельного комплексу) за вказаною адресою. Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, у тому числі, й статтями 35-37 Закону N 898-IV. Зокрема, частиною першою статті 35 Закону N 898-IV (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. За змістом статті 36 Закону N 898-IV встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Частиною третьою статті 37 Закону N 898-IV визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Пунктом 4.3 договору іпотеки визначено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання кредитного договору, а в разі невиконання кредитного договору - звернути стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до пункту 3.1.5 договору іпотеки у випадку, якщо в момент настання терміну виконання позичальником будь-якого зобов'язання за кредитним договором (сплата процентів та/або повернення кредиту), зобов'язання іпотекодавцем в повному обсязі або в частині виконано не буде, іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами або залишити у своїй власності предмет іпотеки шляхом погашення заборгованості за кредитним договором за рахунок власних коштів у відповідності з цим договором. Згідно з пунктом 6.1 договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки у наступних випадках: - якщо у момент настання строку виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором воно не буде виконано належним чином, а саме: при повному або частковому неповерненні кредиту (чергового платежу за кредитом) та/або при несплаті або частковій несплаті процентів та/або при несплаті або частковій несплаті штрафних санкцій у встановлені кредитним договором строки; - якщо у дводенний строк після загибелі, пошкодження чи втрати предмета іпотеки іпотекодавець не здійснить його заміну у відповідності до пункту 3.3.3 цього договору; - порушення іпотекодавцем та/або позичальником обов'язків за цим та/або кредитним договором та невиконання вимоги іпотекодержателя про дострокове виконання зобов'язання за кредитним договором; - якщо інша, ніж іпотекодержатель, особа набула право на стягнення на предмет іпотеки. У випадку порушення іпотекодавцем та/або позичальником обов'язків за цим та/або кредитним договором іпотекодеражетль надсилає іпотекодавцю та позичальнику письмове повідомлення про порушення обов'язків за цим та/або кредитним договором, в якому зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки (пункт 6.2 договору іпотеки). Пунктами 6.3-6.4.1 договору іпотеки сторони погодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація здійснюється або за рішенням суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно з домовленістю сторін. За рішенням іпотекодержателя задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватись у наступному порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або шляхом укладення довіреності на реалізацію предмету іпотеки: відповідно до пункту 3.1.5 дійсного договору іпотекодавець на вимогу іпотекодержателя повинен передати іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, що є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Також пунктом 2.2 договору іпотеки визначено, що ринкова вартість готельного комплексу становить 11 785 927,40 грн. земельної ділянки - 180 072,60 грн. а згідно з витягом з технічної документації, наданого відділом земельних ресурсів в Свалявському районі Закарпатської області, нормативна грошова оцінка земельної ділянки - 304 290,62 грн. Сторонами договору узгоджено вартість готельного комплексу та земельної ділянки - 11 966 000,00 грн (пункт 2.3 договору іпотеки). У позасудовому порядку право власності на предмет іпотеки набувається за наявності таких обставин (пункти 6.2, 6.4.1 договору іпотеки): - надіслання іпотекодержателем іпотекодавцю письмового повідомлення про: порушення обов'язків; вимога про виконання порушеного зобов'язання у тридцятиденний строк; попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки; - сплив тридцятиденного строку; - залишення іпотекодавцем протягом цього строку зобов'язань, передбачених у повідомленні, невиконаними; - іпотекодержателем направлено вимогу про передачу предмета іпотеки іпотекодавцю; - іпотекодавець передає іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Тобто передача іпотекодавцем права власності на предмет іпотеки є умовою звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Якщо у законі і договорі по різному урегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не протирічать закону чи не заборонені законом. У даному випадку однією із умов переходу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю була добровільна передача іпотекодавцем предмета іпотеки. Частиною першою статті 2 Закону 1952-IV передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону визначено, що державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Частиною першої статті 10 Закону N 1952-ІVвизначено, що державним реєстратором є, окрім інших, нотаріус. Згідно з частиною першої статті 11 Закону N 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. За змістом статті 18 Закону N 1952-ІV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, для державної реєстрації права власності та інших ре