Search the Community

Showing results for tags 'юрисдикция'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 584 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 761/32696/13-ц Провадження N 14-606цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" Венської О.О. на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року в складі судді Гриньковської Н.Ю. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року у складі колегії суддів Рубан С.М., Желепи О.В., Іванченка М.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" про визнання майнових прав на об'єкт інвестування, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" (далі - ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД"), який в подальшом уточнив, про визнання майнових прав на об'єкт інвестування. ОСОБА_4 зазначив, що 21 липня 2003 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1594/322-64 (р) про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку та низку додаткових угод до нього, відповідно до умов яких ОСОБА_5 зобов'язався в якості внеску у спільну діяльність по дольовій участі у будівництві, внести грошовий внесок у розмірі в еквіваленті 179 тис. 411 доларів США 16 центів в національній валюті України по курсу Національного банку України, а ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", в свою чергу, зобов'язалося завершити будівництво багатоквартирного будинку відповідно до проекту та вимог державних будівельних норм та передати ОСОБА_5 в натурі 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4 секційний будинок), та паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва, блок "В", на другому поверсі вказаного комплексу. Строк закінчення будівництва та введення об'єкта будівництва в експлуатацію згідно з умовами договору було встановлено IV квартал 2009 року. ОСОБА_5 свої зобов'язання за договором зі сплати пайових внесків виконав у повному обсязі. ОСОБА_4 зазначив, що 29 серпня 2013 року між відповідачем та ОСОБА_5 було укладено додаткову угоду про розірвання договору N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку, згідно з умовами якої ОСОБА_5 передав раніше внесений пай за договором у розмірі 179 тис. 411 доларів США 16 центів в якості паю за договором N 0326/322-405 від 02 вересня 2013 року та всі права на оформлення права власності на 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_3 на 9-му поверсі - позивачу ОСОБА_4, а 02 вересня 2013 року між позивачем та ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" було укладено договір 0326/322-405 про пайову участь у будівництві, згідно з умовами якого 179 тис. 411 доларів США 16 центів зараховано як перший внесок за договором на підставі додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року. Посилаючись на те, що до узгодженої сторонами дати відповідач не ввів будинок в експлуатацію, чим порушив права позивача як інвестора за договором, в частині передачі у власність зазначеної квартири та паркомісця та позбавляє його права вільно користуватися та розпоряджатися своїм майном, позивач просив визнати за ним майнові права на 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_3, загальною площею 175,3 кв. м, яка буде знаходитись на 9-му поверсі будинку N АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок)" та паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 майнові права на об'єкт інвестування - 4-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 в "Житлово-громадському комплексі по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок)". Визнано за ОСОБА_4 майнові права на об'єкт інвестування - паркомісце НОМЕР_1 у другій черзі будівництва, блок "В", комплексу на АДРЕСА_1 на другому поверсі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що до завершення будівництва об'єкта нерухомості та введення його в експлуатацію позивачу як інвестору належать майнові права на цей об'єкт, а тому, враховуючи, що відповідачем не виконуються належним чином взяті на себе зобов'язання, будинок АДРЕСА_1 не введено в експлуатацію, суд дійшов висновку про визнання за позивачем майнових прав на вищевказані спірні об'єкти. У березні 2017 року до суду з апеляційною скаргою звернувся ліквідатор ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" Венська О.О. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року апеляційну скаргу відхилено, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 грудня 2013 року залишено без змін. Відхиляючи наведені в апеляційній скарзі доводи про те, що цей спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства (за твердженням скаржника ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 липня 2012 року порушено провадження у справі про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД"), апеляційний суд виходив з того, що заявник копії відповідного рішення суду не надав, а в постанові Господарського суду Київської області від 04 серпня 2016 року про визнання банкрутом боржника - ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", якою було призначено ліквідатором Венську О.О., відомості про порушення стосовно боржника в 2012 році справи про банкрутство не зазначені, процедура визнання його банкрутом та початок ліквідації провадилися в загальному порядку. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правельність ухваленого судом рішення. У липні 2017 року ліквідатор ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" Венська О.О. подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дотрималися норм процесуального права в частині юрисдикції розгляду справи, оскільки Господарський суд Автономної Республіки Крим 16 липня 2012 року порушив справу N 5002-4/2325/2012 про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", відповідну ухвалу розміщено на офіційному сайті "Судова влада України" в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а тому справа за позовом ОСОБА_4 відноситься до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У червні 2018 року справу отримаво Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року призначено справу до судового розгляду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Суди встановили, що 21 липня 2003 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1594/322-64 (р) про спільну діяльність по дольовій участі у будівництві багатоквартирного житлового будинку (далі -договір про спільну діяльність). Відповідно до умов пункту 3.1 цього договору ОСОБА_5 зобов'язався в якості внеску у спільну діяльність по дольовій участі у будівництві внести грошовий внесок у розмірі в еквіваленті 182 тис. 661 долар США в національній валюті України по курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент оплати поетапно у строк до 10 березня 2005 року. Відповідно до пунктів 3.2-3.4 договору про спільну діяльність, відповідач зобов'язався завершити будівництво багатоквартирного будинку, відповідно до проекту й вимог будівельних норм та передати пайщику в натурі 4-х кімнатну квартиру НОМЕР_2 на 9-му поверсі, проектною площею 164,56 кв. м у строк - І квартал 2005 року. Згідно з умовами додаткової угоди N 1 від 15 квітня 2004 року до договору про спільну діяльність, сторони доповнили пункт 3.2 в частині встановлення зобов'язання відповідача надати пайщику одне місце паркінгу у другій черзі будівництва комплексу по АДРЕСА_1 вартістю, що діє на момент продажу, але не більше ніж 15 тис. доларів США. Додатковою угодою N 2 від 20 квітня 2005 року до договору про спільну діяльність сторони доповнили пункт 3.2, вказавши, що відповідач надає пайщику одне місце паркінгу у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 у строк - IV квартал 2007 року. Згідно з положеннями додаткової угоди N 3 від 17 березня 2009 року до договору про спільну діяльність, сторони узгодили зміну: розміру внеску за договором, сума якого на дату укладення договору складає еквівалент 179 тис. 403 долари США 50 центів, в гривні по офіційному курсу НБУ на момент сплати; будівельного номеру квартири з НОМЕР_2 на НОМЕР_3, проектної площі квартири з 164,56 кв. м на 162,50 кв. м; строку закінчення будівництва та введення об'єкту в експлуатацію - IV квартал 2009 року. Відповідно до додаткової угоди N 4 від 05 квітня 2012 року до договору про спільну діяльність змінено проектну площу квартири з 162,50 кв. м на 175,30 кв. м Додатковою угодою N 5 від 06 квітня 2012 року до договору про спільну діяльність встановлено назву об'єкту будівництва "Житлово-громадський комплекс по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, IV секційний будинок)". Суди встановили та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 зобов'язання за договором про спільну діяльність зі сплати пайових внесків виконав у повному обсязі, що підтверджується копіями квитанцій про сплату пайових внесків (т. 1, а. с. 23-27). У подальшому згідно з додатковою угодою від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність, сторони дійшли згоди про розірвання договору про спільну діяльність по дольовій участі в будівництві багатоквартирного житлового будинку N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року та встановили, що раніше внесений пай за договором про спільну діяльність в розмірі еквівалентному 179 тис. 411 доларів США 16 центів, передається як пай ОСОБА_4, проти чого не заперечував ОСОБА_5 02 вересня 2013 року між ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" та ОСОБА_4 було укладено договір N 0326/322-405 пайової участі у будівництві, відповідно до пункту 1.1 якого учасники цього договору зобов'язалися спільно діяти для досягнення загальної мети, а саме: отримання правовстановлюючих документів, проектування, будівництво та введення в експлуатацію житлово-громадського комплексу по АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4-секційний будинок). 03 вересня 2013 року на виконання умов додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність між ОСОБА_6, яка діяла в інтересах ОСОБА_5, та позивачем було складено та підписано акт прийому-передачі оригіналів документів, а саме: договору про спільну діяльність N 1594/322-64 (р) від 21 липня 2003 року з додатковими угодами до нього; технічного паспорта Київського БТІ на квартиру НОМЕР_3 у будинку НОМЕР_4, виготовленого станом на 31 серпня 2011 року (інвентаризаційна справа N 44237); квитанції до приходно-касових ордерів в кількості 15 штук на суму 954 тис. 856 грн 60 коп. (а. с. 28). Відповідно до положень пункту 3.1 договору пайової участі пай у загальній сумі, еквівалентній 179 тис. 411 доларів США 16 центів, в гривнях за офіційним курсом НБУ на момент зарахування враховується як пайовий внесок за даним договором на підставі додаткової угоди від 29 серпня 2013 року до договору про спільну діяльність від 21 липня 2003 року, укладеного ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" з ОСОБА_5 Згідно з підпунктом 3.6.1 договору пайової участі, пайщику по завершенню будівництва об'єкта із створеної учасниками спільної дольової власності, виділяється його дол. в натурі у вигляді 4-х кімнатної квартири НОМЕР_3 на 9-му поверсі, загальною площею 175,3 кв. м, а також одне місце паркінга в даному об'єкті N 16 та одне місце паркінга у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 НОМЕР_1 на другому поверсі. Правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються Законом України від 18 вересня 1991 року N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" (далі - Закон N 1560-XII). Відповідно до частини п'ятої статті 7 Закону N 1560-XII інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів. Згідно зі статею 4 Закону N 1560-XII об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь яке майно, а також майнові права. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема сукупність речей, а також майнові права та обов'язки, при цьому майнові права визнаються речовими правами. Згідно з частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. За положеннями пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 461 від 13 квітня 2011 року, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І-III категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Судами встановлено, що ОСОБА_4 виконав свої зобов'язання сторони за договором N 0326/322-405 пайової участі у будівництві в повному обсязі, сплатив пайові внески та додаткові внески у визначених договорами сумах, у зв'язку з чим, за умовами договору, набув майнових прав щодо "долі пайщика", зокрема, права на отримання в подальшому у спіної квартири та двох місць для паркування. ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", в якості свого вкладу за договором пайової участі у будівництві, прийняло на себе зобов'язання завершити будівництво вищевказаного будинку, з подальшим виділенням пайщику його дол. в натурі. Вказаним договором також встановлювалися строки виконання сторонами своїх договірних зобов'язань. Згідно статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За правилом статті 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Згідно статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Отже, висновки судів про те, що до завершення будівництва об'єкту нерухомості, а саме 4-кімнатної квартири АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4- секційний будинок), а також місця паркінгу у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 на другому поверсі і введення їх в експлуатацію, позивачу, як інвестору, належать майнові права на цей об'єкт, є правильними. Встановивши під час розгляду справи, що відповідачем не виконувалися належним чином взяті на себе зобов'язання, а також, враховуючи, що будинок АДРЕСА_1 на той час не було введено в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем майнових прав на вищевказані спірні об'єкти. Доводи касаційної скарги про те, що вказаний спір повинен розглядатися господарським судом, оскільки ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 16 липня 2012 року порушено провадження у справі про банкрутство відносно ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", не заслуговують на увагу, оскільки в постанові Господарського суду Київської області від 04 серпня 2016 року про визнання банкрутом боржника "ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД", відомості щодо порушеної щодо боржника в 2012 році справи про банкрутство не зазначені, процедура визнання його банкрутом та початок ліквідації провадилися в загальному порядку Господарським судом Київської області вже після розгляду справи судом першої інстанції. Недоведеність факту порушення провадження у справі про банкрутство Господарським судом Автономної Республіки Крим 16 липня 2012 року встановлено апеляційним судом; ця обставина не може бути переоцінена в межах касаційного провадження. Доводи касаційної скарги, що судом не в повному обсязі встановлено та з'ясовано обставини спірних правовідносин за договорами про пайову участь спростовуються матеріалами справи. Щодо решти доводів касаційної скарги, зокрема, що на час звернення до суду першої інстанції з позовом у грудні 2013 року відповідач не порушив жодного права позивача, оскільки відповідно до пункту 1.2 договору про пайову участь у будівництві визначено та узгоджено сторонами строк виконання зобов'язань до 30 червня 2014 року, то судами ці доводи обгрунтовано не взяті до уваги, оскільки встановлено наступне. Об'єкт будівництва по АДРЕСА_1, в м. Києві ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" не завершила, наприкінці 2012 року будівництво припинила. Воно було закінчене за ініціативою інвесторів зазначеного будинку за їх особисті додаткові кошти. Апеляційним судом встановлено, що на час розгляду справи на спірний об'єкт будівництва Державною архітектурно - будівельною інспекцією України видано сертифікат відповідності закінченого будівництвом об'єкта: житлово-громадського комплексу на АДРЕСА_1 (І черга будівництва,4-секційний будинок) (т. 1, а. с. 82). Також, судом встановлено, що ОСОБА_4 оформив право власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності від 16 квітня 2015 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та свідоцтвом про право власності на машиномісце. Згідно Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності"). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Христов проти України" (рішення від 19 лютого 2009 року, заява N 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії"). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. В даному випадку, скаржник звернувся до суду з апеляційною скаргою на судове рішення, ухвалене близько чотирьох років тому. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Консоль ЛТД" Венської Оксани Олександрівни залишити без задоволення. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 23 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 738/1772/17 Провадження N 14-45цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 1 серпня 2018 року (судді: Лакіза Г.П., Мамонова О.Є., Шитченко Н.В.)у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Березнянського споживчого товариства (далі - Березнянське СТ), треті особи: державний реєстратор відділу державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Менської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - державний реєстратор відділу державної реєстрації Менської РДА), Менська районна споживча спілка споживчих товариств, ОСОБА_1, ОСОБА_3, про визнання позачергових загальних зборів пайовиків споживчого товариства такими, що не відбулися, та визнання їх рішень недійсними, ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року ОСОБА_2. звернулася до суду з позовом до Березнянського СТ, у якому просила визнати позачергові загальні збори пайовиків цього товариства від 13 липня 2016 року такими, що не відбулися; визнати недійсними рішення позачергових загальних зборів пайовиків Березнянського СТ, оформлені протоколом N 1 від 13 липня 2016 року; зобов'язати державного реєстратора відділу державної реєстрації Менської РДА скасувати державну реєстрацію змін і відомостей про керівника юридичної особи, зміну складу підписантів, а також зміни до установчих документів Березнянського СТ, здійснені на підставі протоколу від 13 липня 2016 року N 1. На обґрунтування позову ОСОБА_2. послалась на те, що вона є членом Березнянського СТ, у липні 2016 року дізналась про скликання позачергових загальних зборів, про проведення яких їй повідомлено не було, а в доступі до приміщення, де проводились збори, їй чинились перешкоди. Позивачка вважає, що збори були проведені з порушенням вимог статуту товариства, порушені її права як члена товариства на участь у зборах, у тому числі й право обирати та бути обраним до керівних органів товариства. Ухвалою Менського районного суду Чернігівської області від 23 березня 2018 року провадження у справі в частині позовних вимог про визнання позачергових загальних зборів членів Березнянського СТ від 13 липня 2016 року такими, що не відбулися, та визнання їх рішень недійсними закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що Березнянське СТ як підприємство споживчої кооперації є господарським товариством, тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Постановою Апеляційного суду Чернігівської області від 1 серпня 2018 року ухвалу Менського районного суду Чернігівської області від 23 березня 2018 року скасовано, а справу передано для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами існує спір про право члена кооперативу на участь у його діяльності через участь у загальних зборах товариства, а не спір з приводу корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником. У серпні 2018 року ОСОБА_1. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що Березнянське СТ є юридичною особою, яка здійснює господарську діяльність, його члени є носіями корпоративних прав, а відносини між споживчим товариством і його членами є корпоративними, тому спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 6 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву. Учасники справи не скористалися наданим їм процесуальним законом правом подати відзив на касаційну скаргу в установлені ухвалою суду строки. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 9 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 5 лютого 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Суди встановили, що позивачка ОСОБА_2. є членом Березнянського СТ, що підтверджується членським квитком та списком членів цього товариства станом на 13 липня 2016 року. Березнянське СТ є юридичною особою, що підтверджується копією свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи та витягом з Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Організаційно-правова форма - споживче товариство. Засновниками є фізичні особи - пайовики, розмір внеску до статутного фонду - 0,00 грн. Кінцевий бенефіціарний власник - фізичні особи - члени Березнянського СТ. Розмір статутного капіталу - 0,00 грн. Органом управління є загальні збори членів товариства. Видами діяльності цього товариства є роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами (47.11); надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (68.20). Частинами третьою та четвертою пункту 25 статуту Березнянського СТ визначено, що про дату, місце, час проведення та рекомендований порядок денний зборів члени (уповноважені) споживчого товариства повинні бути сповіщені не пізніше ніж за 10 днів до призначеного строку їх проведення. Члени споживчого товариства, які мають бажання внести питання на обговорення зборів, подають письмову заяву про це правлінню споживчого товариства не пізніше ніж за 7 днів до проведення зборів. Ініціативною групою членів Березнянського СТ скликано та 13 липня 2016 року проведено загальні збори членів цього товариства, на яких прийняті рішення, оформлені протоколом N 1 від 13 липня 2016 року: про затвердження змін до статуту товариства шляхом викладення його в новій редакції; про обрання членів правління товариства; про обрання голови, членів ревізійної комісії, уповноважених членів товариства; обговорено та затверджено методику визначення частки кожного члена товариства у його власності; створено робочі групи для перевірки господарсько-фінансової діяльності товариства за 2013-2015 роки; ухвалено рішення про направлення вимоги до Менської райспоживспілки про скликання позачергової конференції. ОСОБА_2. як член споживчого товариства звернулася до суду з позовом до юридичної особи - споживчого товариства з вимогою визнати недійсними рішення, ухваленні загальними зборами, які пов'язані з діяльністю та управлінням цієї юридичної особи. Доводи позову зводяться до того, що загальні збори проведені з порушенням вимог статуту Березнянського СТ та прав позивачки як члена товариства на участь у зборах, у тому числі й права обирати та бути обраним до керівних органів товариства. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_2. до суду із цим позовом, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, яка набула чинності на час розгляду справи судами. Разом з тим стаття 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_2. до суду із цим позовом, як і стаття 20 цього Кодексу у редакції, чинній на час розгляду справи судами, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. При визначенні підвідомчості (предметної та суб'єктної юрисдикції) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід виходити з таких міркувань. За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Стаття 55 ГК України визначає господарські організації як юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Господарською діяльністю у ГП України вважається діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей Кодекс розрізняє господарську діяльність, яка має на меті отримання прибутку (підприємництво) і некомерційну господарську діяльність, яка здійснюється без такої мети (стаття 3). Особливості ведення господарської діяльності споживчими кооперативами визначаються законами України "Про кооперацію" (зокрема, статтями 2, 6, 11, 12, 23, 27), "Про споживчу кооперацію" (зокрема, статтями 1, 2, 5-7, 9, 12) та ГК України (зокрема, статтями 94, 111). За змістом зазначених норм споживча кооперація в Україні -це добровільне об'єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України. Аналогічні положення містяться у статуті Березнянського СТ. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство (споживчий кооператив) -самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні. Споживче товариство діє на основі статуту, вважається створеним, визнається юридичною особою і може здійснювати господарську та іншу діяльність з дня його державної реєстрації (стаття 2 Закону України "Про кооперацію") стаття 5 Закону України "Про споживчу кооперацію", стаття 111 ГК України). Таким чином, споживче товариство є юридичною особою та здійснює господарську діяльність з моменту його державної реєстрації на підставі закону та свого статуту. Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами. Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які й приймають статут, визначають розміри вступного і обов'язкового пайового внеску, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, пов'язані з його діяльністю (статті 7, 11 Закону України "Про кооперацію", статті 5-7 Закону України "Про споживчу кооперацію"). За змістом положень статті 12 Закону України "Про кооперацію", статті 6 Закону України "Про споживчу кооперацію" член споживчого товариства має право, у тому числі брати участь в господарській діяльності споживчого кооперативу, а також в управлінні ним, обирати і бути обраним до його органів управління і контролю, вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності товариства та усунення недоліків у роботі його органів і посадових осіб; одержувати частку прибутку, що розподіляється за результатами господарської діяльності між членами споживчого товариства відповідно до їх пайового внеску. З аналізу наведених вище норм можна дійти висновку, що члени споживчого товариства (споживчого кооперативу), яке є господарською організацією, беруть участь в управлінні ним, мають право одержувати частку прибутку, що розподіляється за результатами господарської діяльності між членами споживчого товариства відповідно до їх пайового внеску, та інші правомочності, встановлені законом і статутними документами такого товариства. Такі ознаки відповідають поняттю корпоративних прав, наданому в статті 167 ГК України, а тому спори між учасниками споживчого товариства або між споживчим товариством і його членом, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності цього товариства, є такими, що виникають з корпоративних відносин. Звертаючись до суду із цим позовом до Березнянського СТ, ОСОБА_2. посилалася на порушення її прав як члена цього споживчого товариства на участь у його загальних зборах, у тому числі й права обирати та бути обраною до керівних органів товариства. Тобто між юридичною особою та її учасником (членом) виник спір, пов'язаний з діяльністю та управлінням цією юридичною особою. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей спір виник з корпоративних відносин, а тому справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. За таких обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі положень пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку судове рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Чернігівської області від 1 серпня 2018 року скасувати, ухвалу Менського районного суду Чернігівської області від 23 березня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  3. Постанова Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 405/4179/18 Провадження N 14-44 цс 19 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос"; відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське". 2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166. 2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн. 2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України. 2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування. 2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України. 2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн. 2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області. 2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване. 2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. 6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України). 13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України). 14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. 15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях. 16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України). 17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. 18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору. 19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. 20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц). 22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. Постанова Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 404/4822/15-ц Провадження N 14-55 цс 19 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Кіровоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Кіровоградської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення коштів, за касаційною скаргою відповідача на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року, ухвалене суддею Кулінкою Л.Д., і ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Потапенка В.І., Черненко В.В. та Чорнобривець О.С. Учасники справи: позивач: Кіровоградське об'єднане управління Пенсійного фонду України Кіровоградської області; відповідач: ОСОБА_3 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив на підставі статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та статті 1212 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стягнути з відповідача 154 477,01 грн у зв'язку з поданням страхувальником (відповідачем) недостовірних даних. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. З 1 січня 2006 року до 31 січня 2015 року включно відповідач отримував пенсію по інвалідності III групи у розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до статей 50 і 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Підставами для призначення йому цієї пенсії слугували: витяг з акта огляду Медико-соціальної експертної комісії (далі також - МСЕК) серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року; виписки з актів огляду МСЕК серії 10 ААА N 365466 від 26 травня 2010 року, серії 10 ААБ N 517129 від 9 квітня 2013 року, видані Кіровоградською обласною МСЕК N 1; посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі також - ЧАЕС) І категорії серії НОМЕР_1, видане Управлінням праці та соціального захисту населення Кіровоградської обласної державної адміністрації. 2.2. 3 вересня 2013 року Кіровоградський окружний адміністративний суд у справі N 811/2366/13-а прийняв постанову, якою скасував експертні рішення Комунального закладу (далі - КЗ) "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" щодо визначення в актах огляду МСЕК N 67/12, N 74/2, N 62/2 (на підставі яких видані відповідні виписки з актів огляду МСЕК) причиною інвалідності відповідача захворювання, пов'язане з виконанням робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 9 грудня 2014 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд, а 19 листопада 2015 року - Вищий адміністративний суд України залишили без змін вказану постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду. 2.3. 17 липня 2014 року Департамент соціального захисту населення Кіровоградської обласної державної адміністрації визнав безпідставним надання відповідачеві посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорії І серії НОМЕР_1 від 17 березня 2005 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 11 серпня 2015 року Кіровський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу про відкриття провадження у справі. 4. 11 травня 2016 року Кіровський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, в якій залучив до участі у справі Кіровоградське об'єднане управління Пенсійного фонду України Кіровоградської області як правонаступника Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді. 5. 11 травня 2016 року Кіровський районний суд м. Кіровограда ухвалив рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у сумі 154 477,01 грн. 6. Мотивував постанову так: 6.1. Кіровоградський окружний адміністративний суд у постанові від 3 вересня 2013 року, яка набрала законної сили 9 грудня 2014 року, встановив, що відповідач не звертався до Дніпропетровської регіональної міжвідомчої експертної комісії, і ця комісія не видавала йому експертного висновку N 8735 від 15 лютого 2005 року (далі - експертний висновок); огляд відповідача проведений, а подальший висновок МСЕК про пов'язаність захворювання відповідача з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС наданий з використанням недостовірних даних. 6.2. Протиправними є дії відповідача з подання до Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді витягу з акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року для призначення пенсії, виданого КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" на підставі експертного висновку, здобутого невідомим шляхом. Докази, які би спростовували вказані обставини, відповідач суду не надав. 6.3. Виписки з актів огляду МСЕК є правовими актами індивідуальної дії, а тому у разі визнання незаконними (протиправними, скасування) не діють з моменту їх прийняття. Обґрунтовував висновками Верховного Суду України, сформульованими у постанові від 8 грудня 2009 року у справі N 21-1573во09. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 6 липня 2016 року Апеляційний суд Кіровоградської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. Мотивував постанову так: 8.1. Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 3 вересня 2013 року у справі N 811/2366/13-а скасував експертні рішення КЗ "Кіровоградського обласного бюро медико-соціальної експертизи" в частині визнання причин інвалідності відповідача такими, що пов'язані з виконанням робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (викладені в акті огляду МСЕК N 67/12, на підставі якого виданий витяг з акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року, в акті огляду МСЕК N 74/2, на підставі якого видана виписка з акта огляду МСЕК серії 10 ААА N 365466 від 26 травня 2010 року та в акті огляду МСЕК N 62/2, на підставі якого видана виписка з акта огляду МСЕК серії 10 ААБ N 517129 від 9 квітня 2013 року). А тому для призначення відповідачу пенсії відпала підстава, передбачена Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". 8.2. Стаття 1215 ЦК України не може бути застосована у спірних правовідносинах, оскільки встановлена недобросовісність відповідача для отримання пенсії. Така недобросовісність полягала у тому, що він надав КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" для призначення пенсії експертний висновок, здобутий невідомим шляхом. А тому згідно зістаттею 1212 ЦК України слід повернути все майно, набуте без достатніх правових підстав, незважаючи на те, що підстава його набуття відпала тільки у 2014 році. 8.3. КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" не може нести матеріальну відповідальність за шкоду, яку заподіяв відповідач позивачу внаслідок надання здобутого невідомим шляхом експертного висновку про встановлення причинного зв'язку захворювання з дією іонізуючого випромінювання й інших шкідливих чинників внаслідок аварії на ЧАЕС. 8.4. Доводи відповідача про те, що спір має розглядатися згідно з КАС України, є безпідставними, оскільки позивач у спірних правовідносинах не діє як суб'єкт владних повноважень, а виступає учасником цивільних правовідносин. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 19 липня 2016 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 23 січня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою зупинив виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі. 11. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач мотивує скаргу такими обставинами: 13.1. Право на звернення до суду з позовами про стягнення надмірно виплачених коштів випливає з функцій контролю за витрачанням коштів з Пенсійного фонду України, тобто зі здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій. Тому правовідносини, що виникли між сторонами, мають публічно-правовий характер, а вирішення спору належить до юрисдикції адміністративних судів. 13.2. Суд не встановив зловживань зі сторони пенсіонера, а судові рішення адміністративних судів у справі N 811/2366/13-адоводять неправомірність дій КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" щодо визнання причиною інвалідності відповідача захворювання, пов'язаного з виконанням робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.Тому матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок надання недостовірних документів, має нести організація, яка їх надала. 13.3. Суд у справі N 811/2366/13-а не встановив факт підроблення документів або надання Управлінню Пенсійного фонду України в м. Кіровограді завідомо неправдивих даних, які стали підставою для призначення пенсії відповідачеві. 13.4. Суди неправильно визначили момент, з якого адміністративний суд у справі N 811/2366/13-а скасував експертні рішення КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи". На думку, відповідача, вони стали недійсними відповідно до статті 236 ЦК України з 9 грудня 2014 року - дати набрання законної сили рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2013 року у справі N 811/2366/13-а. Тому немає підстав стягувати кошти за період 2005 - 2014 років, коли були дійсними витяг з акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року та виписки з актів огляду МСЕК серії 10 ААА N 365466 від 26 травня 2010 року і серії 10 ААБ N 517129 від 9 квітня 2013 року, видані Кіровоградською обласною МСЕК N 1. (2) Позиції інших учасників справи 14. 29 серпня 2016 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення. Вважає, що рішення судів у справі є законними й обґрунтованими з огляду на таке: 14.1. Спір не є публічно-правовим, оскільки позивач подав позов до відповідача про стягнення коштів як з недобросовісного набувача. А тому відсутні підстави для розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 14.2. 19 листопада 2015 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу у справі N 811/2366/13-а, залишивши без змін судові рішення першої й апеляційної інстанцій, які встановили, що висновок МСЕК про зв'язок захворювання відповідача з ліквідацією наслідків на ЧАЕС наданий з використанням недостовірних даних. Тому відповідач, маючи безпосередню зацікавленість в оформленні пенсії, недобросовісно став набувачем коштів у сумі 154 477,01 грн. 14.3. Оскільки правові акти індивідуальної дії (акти огляду МСЕК) стали підставою для виникнення між сторонами правовідносин щодо оформлення пенсії по інвалідності, то скасування таких актів має наслідком припинення цих правовідносин з моменту їх виникнення. 14.4. Відповідно до пункту 10 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорії постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Проте у цій справі особа, яка претендує на звільнення від сплати судового збору, є відповідачем, а не позивачем, з огляду на що відсутні підстави для звільнення його від сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час відкриття провадження, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 16. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 17. Відтак, вирішуючи питання про наявність або відсутність юрисдикції суду, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. 18. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 18.1. Згідно з випискою із акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року відповідачу встановлено III групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 18.2. 17 березня 2005 року Кіровоградська обласна державна адміністрація видала відповідачу посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорії І серії НОМЕР_1. 18.3. 4 квітня 2006 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді із заявою про призначення/перерахунок пенсії по інвалідності згідно із Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". 18.4. На підставі розпорядження від 10 квітня 2006 року відповідачу призначена пенсія по інвалідності у розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до приписів статей 50 і 54 вказаного Закону. 18.5. Випискою із акта огляду МСЕК серії 10 ААА N 365466 від 26 травня 2010 року, підтверджено наявність у відповідача III групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 18.6. Згідно з випискою акта огляду МСЕК серії 10 ААБ N 517129 від 9 квітня 2013 року відповідачу встановлено III групу інвалідності безстроково з 1 травня 2013 року внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 18.7. 3 вересня 2013 року Кіровоградський окружний адміністративний суд прийняв постанову в адміністративній справі N 811/2366/13-а, якою скасував експертні рішення КЗ "Кіровоградського обласного бюро медико-соціальної експертизи" в частині визнання причин інвалідності відповідача такими, що пов'язані з виконанням робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (викладені в акті огляду МСЕК N 67/12, на підставі якого виданий витяг з акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року, в акті огляду МСЕК N 74/2, на підставі якого видана виписка з акта огляду МСЕК серії 10 ААА N 365466 від 26 травня 2010 року та в акті огляду МСЕК N 62/2, на підставі якого видана виписка з акта огляду МСЕК серії 10 ААБ N 517129 від 9 квітня 2013 року). Зазначену постанову Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 9 грудня 2014 року, а Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 листопада 2015 року залишили без змін. 18.8. Кіровоградський окружний адміністративний суд встановив, що відповідач не звертався до Дніпропетровської регіональної міжвідомчої експертної комісії і йому не видавався експертний висновок; огляд відповідача був проведений, а подальший висновок МСЕК про причинний зв'язок захворювання з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС був наданий з використанням недостовірних даних. 18.9. Згідно з витягом з протоколу від 17 липня 2014 року N 76 засідання Комісії департаменту соціального захисту населення Кіровоградської обласної державної адміністрації зі спірних питань визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, було видане відповідачу на підставі експертного висновку, який у встановленому порядку не видавався. 18.10. На підставі розпорядження заступника начальника Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді від 30 січня 2015 року з метою недопущення нецільового використання коштів відповідачу припинено виплату пенсії з 1 лютого 2015 року. 19. Спір виник щодо правомірності набуття відповідачем права власності на кошти, отримані ним як пенсія, тобто щодо цивільного права. Позовні вимоги мотивовані, зокрема, приписами статті 1212 ЦК України. 20. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 21. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 22. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 23. Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 24. Згідно з частиною третьою статті 50 КАС Україниу редакції, чинній на час відкриття провадження у справі, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим кодексом. А відповідно до частини четвертої цієї статті фізичні особи можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Відтак, громадянин України може бути відповідачем в адміністративному суді лише у визначених законом випадках. 25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер, оскільки предметом позову є стягнення надмірно виплаченої з вини відповідача суми пенсії. Позивач бере участь у цій справі не на виконання передбачених законодавством владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, ЦК України. 26. Відтак, спори про стягнення надмірно виплачених сум пенсії є приватноправовими та мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. 27. Аналогічні висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі N 824/973/16-а, від 8 травня 2018 року N 753/7317/15, від 22 серпня 2018 року у справі N 522/5580/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі N 766/11611/17. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 28. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 28.1. 2 лютого 2015 року заступник начальника Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді видав розпорядження про розрахунок суми надмірно отриманих відповідачем коштів відповідно до Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" за період з 1 січня 2006 року до 31 січня 2015 року включно (весь розмір отриманої пенсії). 28.2. 12 березня 2015 року позивач направив відповідачу лист з повідомленням, згідно з яким за результатами перевірки пенсійної справи відповідача виявлено переплату в сумі 157 176,97 грн за період з 17 березня 2005 року до 31 січня 2015 року включно, яка виникла внаслідок подання недостовірних документів з питання встановлення причинного зв'язку захворювання з дією іонізуючого випромінювання й інших шкідливих чинників внаслідок аварії на ЧАЕС. Також відповідачу запропоновано повернути суму надмірно отриманих коштів на рахунок відповідного управління Пенсійного фонду України. 28.3. Вказаний лист відповідач отримав 31 березня 2015 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, проте кошти відповідач не повернув. 29. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України). 30. Безпідставно набута пенсія не повертається, якщо її виплата була проведена добровільно, за відсутності рахункової помилки з боку платника та недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України). 31. Суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку (частина перша статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"). 32. Механізм повернення коштів, надмірно виплачених за призначеними пенсіями, регулюється Порядком відшкодування коштів, надміру виплачених за призначеними пенсіями, та списання сум переплат пенсій та грошової допомоги, що є безнадійними до стягнення, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 21 березня 2003 року N 6-4 (далі - Порядок). 33. Суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду України чи в судовому порядку відповідно до статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (пункт 3 Порядку). 34. Отже, повернення надмірно сплачених сум пенсій можливе шляхом стягнення таких сум лише у випадку, якщо така надмірна сплата відбулась з вини пенсіонера, зокрема, у випадку надання ним недостовірних (явно неправильних) даних, тобто у випадку недобросовісної поведінки набувача. 35. Задовольняючи позовні вимоги, суди першої й апеляційної інстанцій керувалися фактами, встановленими у постанові Кіровоградського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2013 року, та вважали, що недобросовісність дій відповідача полягає у поданні ним до КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" експертного висновку, здобутого з використання недостовірних даних невідомим шляхом. 36. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (частина третя статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 37. Факт набуття відповідачем пенсії з використанням недостовірних даних, а саме на підставі експертного висновку, який у встановленому порядку не видавався, що свідчить про недобросовісність відповідача під час оформлення пенсії по інвалідності внаслідок Чорнобильської катастрофи, був встановлений у постанові Кіровоградського окружного адміністративного суду від 3 вересня 2013 року в справі N 811/2366/13-а, в якій брав участь як пенсіонер-відповідач, так і Управління Пенсійного фонду України в м. Кіровограді. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій у справі N 404/4822/15-ц правильно вважали вказаний факт доведеним. 38. Доводи касаційної скарги про те, що відповідальність у цій справі має нести не відповідач, а організація, яка надала недостовірні відомості, - КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи", ВеликаПалата Верховного Суду вважає явно необґрунтованими, оскільки за змістом статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" надмірно виплачені суми пенсії мають стягуватися саме з їх набувача за наявності, зокрема, недобросовісності з його боку щодо набуття цих сум. 39. Стосовно доводу про неправильність визначення судами моменту, з якого адміністративний суд у справі N 811/2366/13-а скасував експертні рішення КЗ "Кіровоградське обласне бюро медико-соціальної експертизи" в частині визначення причин інвалідності відповідача такими, що пов'язані з виконанням ним робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Кіровоградський окружний адміністративний суд у постанові від 3 вересня 2013 року чітко вказав, що огляд відповідача був проведений, а подальший висновок МСЕК про пов'язаність його захворювання з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС був наданий з використанням недостовірних даних, починаючи з акта огляду МСЕК N 67/12, на підставі якого виданий витяг з акта огляду МСЕК серії 2-18 ВБ N 087574 від 14 березня 2005 року. Отже, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для набуття відповідачем пенсії по інвалідності, починаючи з часу початку її виплати. 40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 41. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не може встановлювати чи спростовувати факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 43. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 44. З огляду на висновки щодо суті доводів касаційної скарги рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права. А тому Велика Палата Верховного Суду залишає вказані рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 45. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). 46. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року, зупинене Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 23 січня 2017 року. (2.2) Щодо судових витрат 47. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. 48. Отже, громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи звільняються від сплати судового збору, якщо вони є позивачами у справі, тобто звернулися з позовом до суду за захистом свого порушеного права або інтересу. 49. У цій справі ОСОБА_3 є відповідачем, і позовні вимоги пред'явлені до нього у зв'язку з безпідставним набуттям пенсії по інвалідності внаслідок Чорнобильської катастрофи. Тому Велика Плата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача у дохід держави судового збору за подання апеляційної скарги (1699,25 грн). 50. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, враховуючи те, що відповідач не сплатив судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг, а суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача суми судового збору за подання апеляційної скарги, відповідну ухвалу не постановив, з відповідача слід стягнути в дохід держави судовий збір у сумі 3 552,97 грн за подання як касаційної (1 853,72 грн), так і апеляційної скарг (1699,25 грн). (3) Висновки щодо застосування норм права 51. ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. 52. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України). Безпідставно набута пенсія не повертається, якщо її виплата була проведена добровільно, за відсутності рахункової помилки з боку платника та недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України). 53. Суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку (частина перша статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"). 54. Спори за вимогами територіальних органів Пенсійного фонду України про стягнення надмірно виплачених сум пенсій є приватноправовими та мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Позивач бере участь у цій справі не на виконання передбачених законодавством владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, ЦК України. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, 436 ЦПК України, пунктом 10 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з ОСОБА_3 до Державного бюджету України судовий збір у сумі 3 552,97 грн за подання апеляційної та касаційної скарг. 4. Поновити виконання рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 травня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 6 липня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 761/27538/17 Провадження N 14-12цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року (у складі суддів Білич І.М., Болотова Є.В., Поліщук Н.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Таурус 8" (далі - ТОВ "Таурус 8"), ОСОБА_3 про визнання дій щодо ненадання інформації незаконними, зобов'язання надати інформацію, відшкодування моральної шкоди, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_5, після смерті якого вона, а також ОСОБА_3 (дружина ОСОБА_5) та ОСОБА_6 (син ОСОБА_5) у порядку спадкування за законом набули частки у статутному капіталі ТОВ "Таурус 8" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецпродторг MM" (далі - ТОВ "Спецпродторг MM"). У зв'язку із цим позивачка має право на отримання інформації щодо своїх коштів, вкладених у ці підприємства, та щодо діяльності зазначених суб'єктів господарювання. 6 липня 2017 року ОСОБА_4 звернулася до ОСОБА_3 із заявою про надання фінансової інформації щодо діяльності ТОВ "Таурус 8". Листом від 13 липня 2017 року позивачці відмовлено в наданні такої інформації. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_4 просила суд визнати дії відповідачів у частині відмови в наданні фінансової інформації щодо діяльності ТОВ "Таурус 8" незаконними; зобов'язати відповідачів надати їй указану інформацію; стягнути з ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 50 000 грн. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 7 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не є учасниками ТОВ "Таурус 8", загальні збори якого не скликалися, питання про вступ спадкоємців до нього не вирішувалось, а тому позивачка не набула права на отримання інформації щодо діяльності цього товариства; ОСОБА_3 у зв'язку зі звільненням не є директором товариства; завдання моральної шкоди позивачкою не доведено. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що спір виник між спадкоємцями, які набули статусу учасників товариства, та юридичною особою, тобто з корпоративних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано, тим, що лише з моменту прийняття загальними зборами учасників ТОВ "Таурус 8" рішення про прийняття спадкоємця до складу учасників цього товариства спадкоємець за наявності його згоди стає учасником товариства. Перехід частки у статутному капіталі товариства до спадкоємця не призводить до автоматичного набуття ним статусу учасника господарського товариства, а дає спадкоємцеві право на вступ до цього товариства. Висновок апеляційного суду про те, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_4 не вступила до складу учасників товариства, отже, спір виник між фізичними особами, а не учасниками товариства. У квітні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року і передати справу для продовження розгляду до апеляційного суду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду суперечить вимогам статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в якій визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. ОСОБА_4 не є і не має бажання бути учасником ТОВ "Таурус 8". Отже, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 та 29 травня 2018 року за цими касаційними скаргами відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. У червні 2018 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, вказуючи на те, що ні вона, ні позивачка не є учасниками ТОВ "Таурус 8", a ОСОБА_3 не є його директором. Отже, ОСОБА_4 не має права на отримання будь-якої внутрішньої та/або фінансової інформації щодо ТОВ "Таурус 8". Верховний Суд у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 26 листопада 2018 року призначив справу до судового розгляду, а ухвалою від 5 грудня 2018 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 оскаржують судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції (частина шоста статті 403 ЦПК України). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що відповідно до пунктів 2.1, 7.3 статуту ТОВ "Таурус 8" у редакції від 13 вересня 2010 року його засновником (учасником) є ОСОБА_5, розмір частки якого становить 100 % статутного фонду. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Згідно з пунктом 9.4 статуту цього товариства у зв'язку зі смертю його учасника спадкоємці мають переважне право вступу до товариства. При відмові спадкоємця від вступу до товариства або відмові товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видається у грошовій або в натуральній формі частка в майні, яка належала спадкодавцю. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 листопада 2013 року, виданого Шостою київською державною нотаріальною конторою, спадщина складається з 1/2 часини в статутному капіталі ТОВ "Таурус 8" та 1/2 частини в статутному капіталі ТОВ "Спецпродторг MM". Це свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 частину у статутному капіталі видано ОСОБА_4 Свідоцтво про право на спадщину на 1/6 частину в статутному капіталі ОСОБА_3 та на 1/6 частину ОСОБА_6 видано 22 лютого 2013 року. 17 січня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до ТОВ "Таурус 8" із заявою про звільнення за власним бажанням із займаної посади директора цього товариства. У цій заяві зазначено, що товариство фактично перебуває без власника, оскільки відповідно до положень його статуту жоден зі спадкоємців не є учасником товариства, а лише має право на вступ до його учасників, але через складні сімейні стосунки спадкоємці не можуть скликати збори учасників для ухвалення нової редакції статуту та вирішення питання про вступ до товариства. Наказом ТОВ "Таурус 8" від 17 січня 2017 року ОСОБА_3 звільнено з посади директора цього товариства. Листом від 6 липня 2017 року представник позивача звернувся до ОСОБА_3 як директора ТОВ "Таурус 8" із заявою про надання фінансової інформації щодо діяльності цього товариства за період з 13 квітня 2013 року. Листом від 13 липня 2017 року ОСОБА_3 відмовила в наданні запитуваної інформації. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, яка набула чинності на час розгляду справи апеляційним судом. Разом з тим стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. При визначенні підвідомчості (предметної та суб'єктної юрисдикції) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід виходити з таких міркувань. Згідно з положеннями статей 83, 88, 143 Цивільного кодексу України, статей 88, 167 Господарського кодексу України, статті 10 Закону України 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" (тут і далі - ЦК України, ГК України та Закон N 1576-XII відповідно у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових). Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); вийти у встановленому порядку з товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом (стаття 116 ЦК України, стаття 88 ГК України). Разом з тим статтею 100 ЦК України було встановлено, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства (стаття 147 ЦК України). Згідно з положеннями статей 1218, 1219 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами. Суд установив та з матеріалів справи вбачається, що положеннями статуту ТОВ "Таурус 8" (який є його установчим документом відповідно до статті 143 ЦК України, статті 82 ГК України) не передбачено, що право на участь у ньому набувається спадкоємцями учасника товариства автоматично, разом з прийняттям спадщини на частку у статутному капіталі товариства. Крім того, статтею 1219 ЦК України імперативно встановлено, що особисті немайнові права, яким є право участі у товаристві, не входять до складу спадщини. Натомість пункт 9.4 статуту цього товариства передбачає переважне право вступу до товариства спадкоємців у зв'язку зі смертю його учасника. Зазначене положення відповідає нормам статті 55 Закону N 1576-XII. З аналізу положень статей 82, 83 ГК України, статей 143-145 ЦК України, статей 51, 52, 58, 59 Закону N 1576-XII, статей 6, 9, 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" вбачається, що прийняття рішення про зміну складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить до виключної компетенції його вищого органу, а зміни до статуту, пов'язані зі зміною складу учасників такого товариства, підлягають державній реєстрації із внесенням відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Суд на підставі наданих сторонами доказів установив, що вищий орган ТОВ "Таурус 8" не приймав рішень про зміну складу його учасників у зв'язку зі смертю засновника (учасника) товариства ОСОБА_5 і вступу до нього спадкоємців ОСОБА_3, ОСОБА_4 та про внесення відповідних змін до статуту цього товариства. У матеріалах справи відсутні докази державної реєстрації таких змін. Тобто позивачка та відповідачка не набули статусу учасників ТОВ "Таурус 8". Отже, зазначений спір не є спором між учасниками (засновниками) ТОВ "Таурус 8" або між цим товариством та його учасником (засновником) щодо створення, діяльності, управління або припинення діяльності цієї юридичної особи. За таких обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у силу факту прийняття ними спадщини вважаються учасниками товариства, а тому цей спір є корпоративним і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції передчасно закрив провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Оскільки ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то ухвала Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 1 березня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 542/1197/15-а Провадження N 11-1310апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги Клюсівської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області (правонаступник Руденківська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області; далі - Сільрада) та ОСОБА_3 на постанови Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 квітня 2016 року (суддя Гавриленко Т.Г.) і Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року (у складі колегії суддів Бершова Г.Є., Ральченка І.М., Катунова В.В.) у справі за позовом ОСОБА_4 до Сільради, третя особа ОСОБА_3, про визнання нечинним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Новосанжарського районного суду Полтавської області з позовом, у якому просив визнати нечинним та скасувати рішення Сільради від 30 квітня 2015 року щодо зміни місця розташування земельної ділянки, дозвіл на виготовлення проекту землеустрою якої наданий позивачу попереднім рішенням органу місцевого самоврядування від 04 грудня 2014 року. Новосанжарський районний суд Полтавської області постановою від 08 квітня 2016 року відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що оскаржуване рішення не створює перешкод у реалізації ОСОБА_4 його законних інтересів і не звужує прав позивача. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 20 липня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове рішення про задоволення позову. Визнав протиправним та скасував рішення Сільради від 30 квітня 2015 року "Про вирішення земельного спору між суміжними землекористувачами", зазначивши, що рішення органу місцевого самоврядування про зміну місця розташування земельної ділянки є необґрунтованим та прийнято всупереч вимог чинного законодавства. Не погодившись із судовим рішенням апеляційної інстанції, 15 серпня 2016 року Сільрада подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції. 16 серпня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3 (особа, якій надано дозвіл на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки, що межує із ділянкою позивача), в якій вона просить скасувати постанови Новосанжарського районного суду Полтавської області від 08 квітня 2016 року і Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року та закрити провадження у справі, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір не є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 17 та 18 серпня 2016 року відкрив касаційні провадження за вказаними скаргами. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційних скаргах доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Рішенням Сільради від 04 грудня 2014 року із земель комунальної власності загальною площею 4,6 га ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в селі Клюсівка Новосанжарського району Полтавської області. Під час прийняття вказаного рішення погоджено та затверджено місце розташування земельної ділянки, що відображено на викопіюванні із плану Клюсівської сільської ради. На підставі зазначеного рішення органу місцевого самоврядування позивач звернувся до приватного підприємця ОСОБА_5, з яким 09 лютого 2015 року уклав договір N 12-а, відповідно до умов якого останній зобов'язався розробити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, перенести її межі в натурі (на місцевість) та виготовити документи, що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою. Також у грудні 2014 року до Сільради звернулися громадяни ОСОБА_3 та ОСОБА_6 із заявами про надання їм земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства та вимогою змінити конфігурацію земельної ділянки, дозвіл на розробку проекту землеустрою якої відповідачем надано ОСОБА_4 09 лютого 2015 року на засіданні сесії Сільради прийнято рішення про надання із земель комунальної власності загальною площею 4,6 га дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у межах населеного пункту на території Клюсівської сільської ради громадянам ОСОБА_3 (1 га) та ОСОБА_6 (1 га) для ведення особистого селянського господарства. 28 квітня 2015 року постійною комісією з питань земельних ресурсів, раціонального природокористування проведено огляд земельної ділянки загальною площею 4,6 га, дозвіл на розроблення проектів землеустрою якої у відповідних частинах надано ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_6, про що складено акт обстеження. За результатами огляду зазначеної ділянки вирішено затвердити схему поділу між вищезазначеними особами земельної ділянки площею 4,6 га, яку запропонував депутат ОСОБА_7 на черговій сесії Сільради. 30 квітня 2015 року рішенням Сільради в порядку ст. 158, 159 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР) вирішено земельний спір між суміжними землекористувачами ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 (особами, яким надано дозвіл на виготовлення проектів землеустрою для ведення особистого селянського господарства) шляхом зміни місця розташування земельної ділянки площею 2 га, дозвіл на виготовлення проекту землеустрою якої наданий ОСОБА_4 попереднім рішенням Сільради від 04 грудня 2014 року. За результатами прийнятого рішення головою Сільсьради ОСОБА_8 погоджено викопіювання із плану Клюсівської сільської ради земельної ділянки загальною площею 4,6 га, яка згідно з протоколом засідання комісії з питань земельних ресурсів від 28 квітня 2015 року розподілена між землекористувачами ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 Вважаючи протиправним рішення Сільради від 30 квітня 2014 року щодо зміни місця розташування земельної ділянки, дозвіл на розробку проекту землеустрою якої надано позивачу попереднім рішенням органу місцевого самоврядування від 04 грудня 2014 року, ОСОБА_9 звернувся до суду із цим позовом. Дослідивши наведені в касаційних скаргах доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду зазначає наступне. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Ухвалюючи судові рішення, які є предметом цього касаційного розгляду, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що цей спір є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такою позицією, викладеною в оспорюваних судових рішеннях, з огляду на таке. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, визначеному цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій та повноважень. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. З аналізу наведених процесуальних норм вбачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону N 280/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин. Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. За ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. Згідно з ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2. ст. 116 ЗК України). Статтею 118 ЗК України передбачений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, зокрема, за приписами ч. 6, 7 ст. 118 ЗК Українигромадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення особистого селянського господарства (…), подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу. За змістом положень ст. 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який відповідно до своїх повноважень розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Наведені правові норми встановлюють підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у власність громадян та визначені органи, уповноважені розглядати ці питання. Законодавчі норми передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у власність зацікавлена особа звертається до належних органів із клопотанням для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких визначені в ЗК України органи приймають одне з вищезазначених рішень. Конституційний Суд України у Рішенні від 01 квітня 2010 року N 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК України, п. 1 ч. ст. 17 КАС України вирішив, що: - положення п. "а", "б", "в", "г" ст. 12 ЗК Україниу частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень; - положення п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС Українистосовно поширення компетенції адміністративних судів на "спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності" слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності. Згідно зі ст. 151 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У справі, яка розглядається, ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом на захист свого інтересу в отриманні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Свій інтерес позивач не реалізуваввнаслідок ухвалення Сільрадою рішення від 30 квітня 2015 року, яким відповідач змінив місце розташування земельної ділянки площею 2 га, дозвіл на виготовлення проекту землеустрою якої надано ОСОБА_4 попереднім рішенням органу місцевого самоврядування від 04 грудня 2014 року. На момент виникнення спірних правовідносин існуючого речового права або спору щодо такого права позивача або інших осіб на цю земельну ділянку судами не встановлено, а з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_9 не заявляє вимог, пов'язаних з визнанням за ним права власності на земельну ділянку, та/або оспорюванням такого права інших осіб. Таким чином, предметом цього спору є оскарження позивачем рішення Сільради (розпорядника землі) про зміну місця розташування/зміни меж земельної ділянки, стосовно якої попереднім рішенням ради йому було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, що в свою чергу відноситься до виключної компетенції органу місцевого самоврядування. Тобто в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Із урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що юрисдикція спору визначена правильно, оскільки спір, що виникав би з цивільних правовідносин, - відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення органу місцевого самоврядування, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень, що свідчить про поширення на цю справу юрисдикції адміністративного суду. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас у ст. 3 Конституції Українизакріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Цей принцип знайшов своє відображення у ст. 74 Закону N 280/97-ВР, за якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. Згідно зі ст. 144 Конституції Україниоргани місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону N 280/97-ВРпередбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 59 Закону N 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, які приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу, крім випадків, передбачених цим Законом. Згідно з ч. 10 ст. 59 Закону N 280/97-ВРакти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Положенням ст. 59 Закону N 280/97-ВР стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни з будь-якого питання, що є компетенцією органу місцевого самоврядування, дано офіційне тлумачення в Рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009. В абз. 3 п. 3 цього Рішення зазначено, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу й самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Згідно з абз. 1 п. 4 Рішення Конституційного Суду України органи місцевого самоврядування приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють дію норм права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Абзацами 5 та 6 п. 5 зазначеного Рішеннявизначено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування та громадянами, що породжує у громадян упевненість у тому, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає вірним твердження суду апеляційної інстанції, що у зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування рішення від 04 грудня 2014 року про надання ОСОБА_4 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в селі Клюсівка Новосанжарського району Полтавської області, у нього виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів, і він, як суб'єкт цих правовідносин, не надавав згоди на їх зміну чи припинення. Така правова позиція викладена у постановах ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі N 521/17710/15-а та від 22 січня 2019 року у справі N 371/957/16-а. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при прийняті оскаржуваного рішення Сільрада керувалася нормами ст. 158, 159 ЗК України, які передбачають вирішення спорів органами місцевого самоврядування у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Однак, застосування відповідачем цих законодавчих норм до спірних правовідносин є передчасним, оскільки жодна з виділених органом місцевого самоврядування земельних ділянок на час прийняття спірного рішення не перебувала у власності або користуванні позивача чи третіх осіб, а знаходилась у комунальній власності Сільради, яка лише надала дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення цим особам ділянок під особисте селянське господарство. Таким чином, підстави для прийняття спірного рішення (вирішення земельного спору між суміжними землекористувачами) в порядку ст. 158, 159 ЗК України в межах процедури надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо земельних ділянок комунальної власності фізичним особам, право власності на які за ними не зареєстровано, відсутні, а тому відповідач діяв не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим таке рішення підлягає скасуванню. Ураховуючи наведе, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення суду апеляційної інстанції про визнання протиправним і скасування рішення Сільради від 30 квітня 2015 року щодо зміни місця розташування земельної ділянки, наданої ОСОБА_9 попереднім рішенням органу місцевого самоврядування, є законним й обґрунтованим. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись ст. 341, 344, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Клюсівської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області (правонаступник Руденківська сільська рада Новосанжарського району Полтавської області) та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 466/1150/18 Провадження N 14-59цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_14 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2018 року (суддя Луців-Шумська Н.Л.) та постанову Апеляційного суду Львівської області від 06 липня 2018 року (судді Крайнік Н.П., Мельничук О.Я., Савуляк Р.В.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_14, заінтересована особа - Шевченківський районний у м. Львові відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області, про встановлення факту неправильності в актовому записі цивільного стану та ВСТАНОВИЛА: У лютому 2018 року ОСОБА_14 звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити факт неправильності в актовому записі N 24 про народження доньки ОСОБА_15, складеному 02 жовтня 2004 року Середкевичівською сільською радою Яворівського району Львівської області, в частині місця народження дитини: с. Середкевичі Яворівського району Львівської області. Також просив установити факт, що ОСОБА_15, ІНФОРМАЦІЯ_1, народилася у м. Львові. Заяву мотивував тим, що його донька ОСОБА_15 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року у м. Львові, що підтверджується дублікатом медичного свідоцтва про народження N 1507 від 07 листопада 2017 року. Однак у зв'язку з тим, що її батькам не було роз'яснено можливості визначення місця народження дитини за місцем фактичного народження, в її свідоцтві про народження місце народження визначено неправильно - с. Середкевичі Яворівського району Львівської області. Зазначена обставина порушує особисте немайнове право ОСОБА_15 на індивідуальність, тому заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту неправильності в актовому записі та встановлення факту місця народження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 06 липня 2018 року, відмовлено у відкритті провадження у справі. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що подана ОСОБА_14 заява про встановлення факту неправильності в актовому записі цивільного стану не підлягає розгляду в порядку окремого провадження, оскільки факт народження дитини підтверджується актовим записом про народження, складеним уповноваженим органом, а незгода заявника з указаними в актовому записі цивільного стану даними не встановлюється в порядку окремого провадження. Суд зазначив, що орган державної реєстрації актів цивільного стану є державним органом - суб'єктом владних повноважень, уповноваженим здійснювати державну реєстрацію актів цивільного стану, яка має публічно-правову природу. Вирішення спорів щодо правомірності дій органу державної реєстрації актів цивільного стану про відмову у внесенні змін до актового запису належить до юрисдикції адміністративних судів та розглядається з дотриманням порядку, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що Шевченківський районний у м. Львові відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції за результатами розгляду заяви ОСОБА_14 про внесення змін до актового запису про народження ОСОБА_15 від 02 жовтня 2004 року N 24 фактично відмовив у внесенні таких змін. ОСОБА_14 має право оскаржити таку відмову в судовому порядку, але оскільки орган державної реєстрації актів цивільного стану є державним органом - суб'єктом владних повноважень, уповноваженим здійснювати державну реєстрацію актів цивільного стану, яка має публічно-правову природу, вирішення спорів про правомірність дій органу державної реєстрації актів цивільного стану щодо відмови у внесенні змін до актового запису належить до юрисдикції адміністративних судів та розглядається з дотриманням порядку, встановленого КАС України. Відмова у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_14 не є обмеженням у доступі до правосуддя, оскільки останній не обмежений у можливості вирішення його спору. У касаційній скарзі, поданій у серпні 2018 року, ОСОБА_14, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що обраний заявником спосіб захисту особистих немайнових прав фізичних осіб передбачений законом. Установлення в судовому порядку факту неправильності в актовому записі та встановлення фактів загалом не ставиться законодавцем у залежність від правомірності рішення органу реєстрації актів цивільного стану щодо реєстрації актового запису цивільного стану та від того, законно чи незаконно орган реєстрації актів цивільного стану відмовив заінтересованій особі у внесенні змін до актового запису цивільного стану, складеного раніше. Окрім того, адміністративне судочинство не передбачає таких способів захисту порушених особистих немайнових прав фізичних осіб, як установлення факту неправильності в актовому записі цивільного стану про народження та встановлення факту народження фізичної особи у конкретному місці. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), якщо не зазначено інше, встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_14 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 04 лютого 2019 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. У цій справі спірні правовідносини пов'язані з установленням місця народженняОСОБА_15 і залежно від цього - правильності чи помилковості актового запису про її народження. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 49 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України). Актом цивільного стану є, зокрема, народження фізичної особи, встановлення її походження, та ін. (частина друга статті 49 ЦК України). Аналогічні за змістом приписи закріплені у статті 2 Закону України від 01 липня 2010 року N 2398-VI "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" (далі - Закон). Державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи й офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті (частина перша статті 9 Закону). Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав. За наслідками перевірки зібраних документів орган державної реєстрації актів цивільного стану складає обґрунтований висновок про внесення змін до актового запису цивільного стану або про відмову в цьому. У разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку (частина перша статті 22 Закону). Порядок внесення змін до актових записів цивільного стану також регулюють Правила внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року N 96/5 (далі - Правила). Згідно з пунктом 1.1 розділу І Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, які складено органами державної реєстрації актів цивільного стану України, проводиться районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення), міськрайонними, міжрайонними відділами державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції у випадках, передбачених чинним законодавством. У разі відмови у внесенні змін до актових записів цивільного стану у висновку відділу державної реєстрації актів цивільного стану вказуються причини відмови та зазначається про можливість оскарження його у судовому порядку. Відповідно до пункту 2.13 Правил підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану. У своїй заяві, поданій у порядку окремого провадження, ОСОБА_14 просив установити факт неправильності запису про місце народження його доньки ОСОБА_15 в акті цивільного стану про народження та встановити факт її народження у м. Львові. У справах про оскарження відмови внести за заявою особи зміни до актового запису цивільного стану суд за правилами адміністративного судочинства вивчає наявність чи відсутність достатніх підстав для прийняття відповідного рішення, зокрема перевіряє чи відповідні рішення прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення. Завдання адміністративного суду у таких справах полягає насамперед у перевірці додержання процедури розгляду та прийняття органом реєстрації актів цивільного стану відповідного рішення. Адміністративний суд, розглядаючи такі справи, не має права виходити за межі їх публічно-правових аспектів і встановлювати юридичні факти, що мають значення для внесення змін до актових записів цивільного стану. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією України, ЦК України та іншим законом, не є вичерпним (частина третя статті 270 ЦК України). Позивач звернувся до суду для захисту права на забезпечення органом державної влади особистого немайнового права (частина перша статті 273 ЦК України) на відображення достовірної інформації про місце народження ОСОБА_15 в актовому записі, а не для оскарження відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису цивільного стану. Таким чином, об'єктом перевірки судами в цій справі є встановлення обставин, що підтверджують або спростовують факт народження ОСОБА_15 в певному місці, та залежно від них вирішення питання про неправильність актового запису про народження в частині місця її народження, а не дотримання Шевченківським районним у м. Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області процедури розгляду звернення заявника про внесення змін до актового запису про народження N 24 від 02 жовтня 2004 року й оцінка правомірності дій щодо відмови в задоволенні цього звернення. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України). Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються в порядку, передбаченому главою 6 розділу IV ЦПК України. З огляду на викладене ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що у сторін виник публічно-правовий спір стосовно оскарження відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису про народження особи, та вважає, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства в порядку окремого провадження. Правовий висновок щодо правильного застосування пункту 2.13 Правил викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року (справа N 425/2737/17), у якій зазначено, що суди за правилами цивільного судочинства повинні встановлювати обставини, що підтверджують або спростовують факт народження особи, та залежно від установлених обставин вирішувати питання про неправильність актового запису і зобов'язання відповідача внести зміни до цього запису. У справах про оскарження відмови внести за заявою особи зміни до актового запису цивільного стану суд за правилами адміністративного судочинства вивчає наявність чи відсутність достатніх підстав для прийняття відповідного рішення, зокрема перевіряє, чи відповідні рішення прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення. Завдання адміністративного суду в таких справах полягає насамперед у перевірці додержання процедури розгляду та прийняття органом реєстрації актів цивільного стану відповідного рішення. Адміністративний суд, розглядаючи такі справи, не має права виходити за межі їх публічно-правових аспектів і встановлювати юридичні факти, що мають значення для внесення змін до актових записів цивільного стану. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, в тому числі за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а ухвала Шевченківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2018 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 06 липня 2018 року - скасуванню, справа - направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Ураховуючи наведене та керуючись частиною першою статті 400, частиною третьої статті 406 ЦПК України, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_14 задовольнити. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 20 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 06 липня 2018 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 442/7753/16-ц Провадження N 14-35цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року (у складі суддів Ванівського О.М., Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта-Банк") Кадирова ВладиславаВолодимировича та Фонду про зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він є вкладником ПАТ "Дельта Банк" на підставі договору, укладеного між ними 20 лютого 2015 року. Сума вкладу становила 4000,00 доларів США під 5,5 % річних з датою повернення банківського кладу -19 серпня 2015 року. У зв'язку з початком процедури ліквідації банку, ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" із заявою про виплату коштів за депозитним договором. Натомість банк повідомив йому про нікчемність зазначеного договору на підставі пункту 7 частини 3 статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Ухвалою адміністративного суду у справі з аналогічним предметом позову ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" та Фонду провадження закрито у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Оскільки позивач вичерпав усі способи захисту своїх прав та інтересів як вкладника банку, він звернувся з цивільним позовом до місцевого суду як споживач банківських послуг. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" включити його до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) від 20 лютого 2015 року N 008-13525-200215 (далі - Договір) у сумі 4000,00 доларів США, та зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати за рахунок цієї установи відшкодування ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до згаданого договору у сумі 4000,00 доларів США. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року позов задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. включити ОСОБА_3 до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до Договору у сумі 4000,00 доларів США. Зобов'язано уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати відшкодування за рахунок цієї установи ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з безпідставності розпорядчого рішення про визнання Договору нікчемним, оскільки віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії проблемних банків на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) протягом року до укладення позивачем цього договору становило банківську таємницю і ОСОБА_3 не міг знати її змісту та про встановлені обмеження, що вказує на добросовісність його дій у спірних правовідносинах. Крім того, з дати визнання банку проблемним не було встановлено заборон на укладення депозитних договорів із фізичними особами. З огляду на наведене уповноважена особа Фонду зобов'язана була надати до Фонду інформацію щодо позивача як вкладника, стосовно якого необхідно здійснити виплату на відшкодування коштів за його вкладом за рахунок цієї установи. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 право на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що правовідносини між Фондом і вкладниками банку, які претендують на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку. Спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і стосується виконання Фондом функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а тому його розгляд належить до компетенції адміністративних судів. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову апеляційного суду і направити справу на новий апеляційний розгляд. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звертався з аналогічним позовом у порядку адміністративного судочинства, проте ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року у справі N 813/209/16 провадження у справі було закрито з тих підстав, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, яким визначено, що такі спори підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. 7 жовтня 2016 позивач звернувся до господарського суду з аналогічними вимогами, проте ухвалою Господарського суду міста Києвавід 26 жовтня 2016 року у справі N 910/19307/16у прийнятті його позовної заяви відмовлено з тих підстав, що вона не підлягає розгляду в господарських судах України. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах N 813/921/16 та N 820/3770/16 відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України, вказавши, що такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Оскільки позивач вичерпав усі можливі способи реалізації свого права на судовий захист, він позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом у порядку цивільного судочинства. У постанові від 4 липня 2018 року у справі N 461/519/17 в аналогічній ситуації Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечити позивачці право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважала за можливе розглянути за правилами цивільного судочинства справу, яка переглядалась у касаційному порядку в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПAT "Дельта Банк" надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника стосовно включення його до загального реєстру вкладників цього банку. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано строк на подання відзиву. У відзиві на касаційну каргу уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на те, що за сталою практикою Великої Палати Верховного Суду справи такої категорії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 грудня 2018 року призначив справу до судового розгляду, а ухвалою від 16 січня 2019 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції (частина шоста статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 5 лютого 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 20 лютого 2015 року між ПАТ "Дельта Банк" і ОСОБА_3 (вкладник) укладено Договір, згідно з умовами якого позивач вніс на депозитний рахунок банку 4000,00 доларів США під 5,5 % річних з датою повернення банківського кладу - 19 серпня 2015 року. 2 березня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 2 березня 2015 року за N 51, згідно з яким з 3 березня до 2 червня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію в ПАТ "Дельта Банк", розпочато процедуру виведення цього банку з ринку та призначено уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 8 квітня 2015 року N 71 продовжено строк запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" до 2 вересня 2015 року. 3 серпня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк" продовжено до 2 жовтня 2015 року. 21 липня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Дельта Банк" із заявою про виплату коштів за депозитним договором. Натомість ПАТ "Дельта Банк" листом від 23 вересня 2015 року N 8821/2192 повідомило позивачу про нікчемність Договору на підставі пункту 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI. Постановою Правління НБУ від 2 жовтня 2015 року N 664 відкликано банківську ліцензію та запроваджено процедуру ліквідації ПАТ "Дельта Банк". Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 2 жовтня 2015 року N 181 розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Дельта Банк" з 5 жовтня 2015 року до 4 жовтня 2017 року та призначено уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації цього банку Кадирова В.В. 20 лютого 2017 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 619 продовжено строк процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк" до 4 жовтня 2019 року. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Разом із тим відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України). Термін "публічно-правовий спір" охоплює в тому числі спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій) (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України). З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами; акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній до 12 серпня 2015 року) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, і покладено на уповноважену особу Фонду обов'язок складати перелік вкладників та визначати розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду, а також перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону. Здійснення виплати гарантованих сум відшкодування покладено на Фонд та визначено порядок здійснення розрахунків з вкладниками (стаття 28 цього Закону). За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм Фонд є державною спеціалізованою установою, юридичною особою публічного права, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня у справі N 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16, від 6, 13 та 20 червня 2018 року у справах N 813/6392/15, N 820/12122/15 та N 813/5250/15 відповідно. Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 уже звертався до адміністративного суду (справа N 813/209/16) з позовними вимогами зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. включити позивача до переліку осіб, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами в ПАТ "Дельта Банк", відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США, та зобов'язати уповноважену особу Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати за рахунок цієї установи відшкодування ОСОБА_3 як вкладнику ПАТ "Дельта Банк" відповідно до Договору в сумі 4000,00 доларів США. Однак ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року, яка набрала законної сили, провадження у справі N 813/209/16 було закрито, оскільки суд, урахувавши правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, дійшов висновку про те, що цей спір виник на стадії ліквідації (банкрутства) банку, тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 7 жовтня 2016 року ОСОБА_3 звернувся з аналогічним позовом до Господарського суду міста Києва, який ухвалою від 26 жовтня 2016 року у справі N 910/19307/16 відмовив у прийнятті позовної заяви з тих підстав, що вона не підлягає розгляду в господарських судах України. Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, про що зазначено в її постановах від 18 квітня у справі N 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16, від 6, 13 та червня 2018 року у справах N 813/6392/15, N 820/12122/15 та N 813/5250/15 відповідно. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене право на суд разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), заява N 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду, не відступаючи від правових висновків, викладених нею у наведених постановах, з метою забезпечити позивачу право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважає за можливе розглянути цю справу за правилами цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Оскільки постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то постанова Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Львівської області від 27 червня 2018 року скасувати, справу направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2019 року м. Київ Справа N 146/885/17-ц Провадження N 14-436цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області (далі - Вапнярська селищна рада) в особі селищного голови Горенюка Олександра Петровича, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року у складі судді Ковганича С.В. та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року у складі колегії суддів Зайцева А.Ю., Панасюка О.С., Шемети Т.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради в особі селищного голови Горенюка О.П. про визнання неправомірними та скасування розпоряджень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 21 березня 2017 року на підставі розпорядження відповідача від 17 березня 2017 року N 16 його прийнято на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці. Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків. Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193. 15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну. Посилаючись на вимоги статей 26, 221, 233, 235 КЗпП України, ОСОБА_3 просив визнати неправомірним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 про застосування до ОСОБА_3 - начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради - дисциплінарного стягнення у виді догани за неналежне виконання службових обов'язків; визнати незаконним та скасувати розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради; стягнути з Вапнярської селищної ради середній заробіток (із урахуванням премії) за час вимушеного прогулу. Ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року провадження у справі закрито, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст позовних вимог свідчить, що між сторонами виник публічно-правовий спір з приводу звільнення з публічної служби, тому відповідно до статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ця справа не може бути розглянута Тульчинським районним судом Вінницької області, оскільки належить до юрисдикції Вінницькому окружному адміністративному суду. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що нескладання присяги не свідчить про ненабуття статусу службовця органів місцевого самоврядування, оскільки згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови ОСОБА_3 прийнято на державну службу, присвоєно ранг державного службовця. Йому виплачувалась заробітна плата протягом трьох місяців відповідно до штатного розпису та посадового окладу за виконання покладених на нього обов'язків посадової особи органу місцевого самоврядування з урахуванням доплати за ранг. У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просив скасувати ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не складав присяги відповідно до вимог статті 11 Закону України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III), тому не набув статусу службовця органів місцевого самоврядування. Вважав, що трудовий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Висновок судів першої й апеляційної інстанцій про публічно-правовий характер спору є помилковим. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради на підставі розпорядження від 17 березня 2017 року N 16 за результатами конкурсу з випробувальним терміном три місяці (т. 1, а. с. 10). Згідно із записом у трудовій книжці ОСОБА_3 присвоєно 11 ранг 6 категорії посад посадової особи місцевого самоврядування (т. 1, а. с. 19). Відповідно до розпорядження Вапнярської селищної ради від 11 травня 2017 року N 72 ОСОБА_3 оголошено догану у зв'язку з неналежним виконанням службових обов'язків (т. 1, а. с. 11). Розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 позивачу продовжено строк випробувального терміну на п'ять днів з 21 до 26 червня 2017 року на підставі листка непрацездатності від 15 травня 2017 року N 048193 (т. 1, а. с. 12). 15 червня 2017 року на підставі розпорядження Вапнярської селищної ради від 12 червня 2017 року N 36 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади згідно з пунктом 11 статті 40 КЗпП України у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального терміну. ОСОБА_3 звернувся до суду з цивільним позовом про захист своїх трудових прав. За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) під цивільною юрисдикцією розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічні положення закріплені у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон N 2493-III. Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III). Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. У абзаці п'ятому частини першої статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обласної ради, керуючого справами виконавчого апарату обласних і районних рад, керівників відділів, управлінь та інших працівників органів місцевого самоврядування шляхом призначення відповідно сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України. Відповідно до вимог статті 11 Закону N 2493-III громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають присягу. Посадова особа місцевого самоврядування, яка вперше приймається на службу в органи місцевого самоврядування, вважається такою, що вступила на посаду, з моменту складення присяги. Присяга вважається складеною, якщо після її зачитування громадянин України скріплює присягу своїм підписом. Підписаний текст присяги зберігається за місцем служби. Про складення присяги робиться запис у трудовій книжці із зазначенням дати складення присяги. Особа, яка відмовилася від складення присяги (за винятком осіб, обраних на посади, зазначені в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), вважається такою, що не вступила на посаду, а рішення про її призначення, обрання чи затвердження вважається таким, що втратило юридичну силу. Із матеріалів справи вбачається, що згідно із записом у трудовій книжці та розпорядженням селищного голови від 17 березня 2017 року N 16 ОСОБА_3 призначено на посаду начальника фінансового відділу при виконавчому комітеті Вапнярської селищної ради з посадовим окладом відповідно до штатного розпису за результатами конкурсу, з випробувальним терміном три місяці, який розпорядженням Вапнярської селищної ради від 23 травня 2017 року N 92 продовжено до 26 червня 2017 року (т. 1, а. с. 10, 19). У зв'язку зі встановленням невідповідності позивача виконуваній роботі протягом строку випробування, 12 червня 2017 року його звільнено із займаної посади на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 13). Відповідно до абзацу другого статті 28 КЗпП України у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення. Згідно з вимогами статті 11 Закону N 2493-III відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 набув статусу посадової особи органу місцевого самоврядування. Суди попередніх інстанцій помилково вважали проходженням публічної служби його діяльність на займаній посаді. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 16 січня 2019 року у справі N 192/1855/17 (провадження N 14-569цс18). Можна зробити висновок, що набуття статусу посадової особи органу місцевого самоврядування пов'язується із наявністю певних обставин: 1) кандидатура повинна відповідати вимогам, встановленим у Законі N 2494-III; 2) проходження конкурсу на заняття вакантної посади, у разі, якщо проведення такого конкурсу передбачено законом як умова зайняття відповідної посади; 3) складання присяги посадової особи органу місцевого самоврядування; 4) виконання роботи професійно, а не на громадських засадах чи за сумісництвом, тобто служба в органах місцевого самоврядування для неї має бути основною роботою; 5) присвоєння рангу у межах відповідної категорії посад; 6) проходження атестації відповідно до вимог Закону N 2494-III. Суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він відноситься до компетенції цивільної юрисдикції. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанова Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Тульчинського районного суду Вінницької області від 21 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 26 квітня 2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 27 лютого 2019 року м. Київ Справа N 826/8273/16 Провадження N 11-775ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про перегляд судових рішень у справі N 826/8273/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка ЮріяПетровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" (далі - ТОВ "ФК "Плеяда", Товариство) звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову просило: 1) визнати протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Ю.П. (далі - Уповноважена особа) щодо: встановлення нікчемності договору факторингу від 19 травня 2016 року N 1905 (далі - договір факторингу), укладеного між Публічним акціонерним товариством "Банк Михайлівський" (далі - ПАТ "Банк Михайлівський, Банк відповідно) з ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу; 2) скасувати наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними"; 3) скасувати розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". На обґрунтування позовних вимог ТОВ "ФК "Плеяда" зазначило, що відсутні будь-які підстави вважати договір факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), оскільки внаслідок укладення такого договору ПАТ "Банк Михайлівський" не стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами не стало неможливим, навпаки Банк отримав прибуток, який міг бути використаний для розрахунків з кредиторами, вартість права вимоги, відчужена за договором факторингу, відповідає ринковій вартості (звичайним цінам). Договір факторингу не передбачає платежу чи передачу Банком іншого майна з метою надання позивачу переваг (пільг), укладення такого договору відбулось без порушення норм законодавства та не призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням Банку з ринку. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 10 серпня 2016 року позов ТОВ "ФК "Плеяда" задовольнив. Визнав протиправними дії та рішення Уповноваженої особи про: встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда"; поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу. Скасував наказ Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними", та розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року залишена без змін. Не погодившись з рішенням касаційного суду, 11 квітня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року з підстав, установлених п. 5 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Крім того, 11 квітня 2017 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, Фонд відповідно) також подав до Верховного Суду України заяву про перегляд зазначеного вище судового рішення на підставі п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Верховний Суд України ухвалою від 19 квітня 2017 року відкрив провадження за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Згідно з підп. 1 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 вказані заяви разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 червня 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). За приписами підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявами ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО згідно із ч. 2 ст. 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підп. 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підп. 1 п. 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 06 липня 2018 року прийняла до розгляду заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в заявах доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 19 травня 2016 року між ТОВ "ФК "Плеяда" та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено договір факторингу, відповідно до п. 2.1 якого позивач зобов'язався передати грошові кошти (суму фінансування позивачем Банку) у розпорядження Банку за плату (винагорода Банку), а Банк зобов'язався відступити позивачу право вимоги, визначене у реєстрі (-ах) прав вимоги. Разом з правом вимоги до позивача перейшли всі інші права та обов'язки Банку, як кредитора за кредитним договором. Пунктом 4.1 договору факторингу передбачено, що право вимоги переходить від Банку до позивача з моменту підписання між сторонами відповідного реєстру прав вимоги. 19 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда" підписаний реєстр прав вимоги N 1, згідно з яким Банк відступив позивачу права вимоги до боржників на суму 679 861 696,07 грн. оціночною вартістю 479 814 366,00 грн. за що позивач сплачує Банку 480 600 001,70 грн. Розмір дисконту склав 199 261 694,37 грн. Така сума фінансування позивачем Банку за права вимоги, відступлені згідно з реєстром N 1, визначена сторонами з урахуванням оціночної ринкової вартості прав вимоги, визначеної у звіті від 18 травня 2016 року N 05/57 суб'єкта оціночної діяльності - Приватного підприємства "Дельта-Консалтінг". Також 20 травня 2016 року на виконання умов договору факторингу між позивачем та Банком підписаний реєстр прав вимоги N 2, згідно з яким ПАТ "Банк Михайлівський" відступив ТОВ "ФК "Плеяда" права вимоги до боржників на суму 2 436 158,80 грн. за що товариство сплачує Банку 2 436 158,80 грн. У зв'язку з відсутністю дисконту при відчуженні прав вимоги за реєстром N 2 проведення незалежної оцінки майнових прав не проводилось. Як убачається з актів приймання-передачі документів, що підтверджують право вимоги від 20 травня 2016 року N 1 та N 2, сторони виконали зобов'язання за цим договором. Відповідно до наявних у матеріалах справи виписок від 19 та 20 травня 2016 року з поточного рахунку позивача N 26505300589101, відкритого в ПАТ "Банк Михайлівський", здійснено оплату обумовленої договором факторингу суми грошових коштів. У подальшому, на підставі рішення Національного банку України (далі - НБУ) від 23 травня 2016 року N 14/БТ "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією ФГВФО прийнято рішення від 23 травня 2016 року N 812 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку", згідно з яким розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23 травня 2016 року до 22 червня 2016 року включно (у подальшому цей строк неодноразово продовжувався), призначено Уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "Банк Михайлівський", визначені статтями 37-39 Закону N 4452-VI. 25 травня 2016 року Фонд на своєму офіційному веб-сайті розмістив інформацію, відповідно до якої ПАТ "Банк Михайлівський" залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, і де зазначено, що 19 травня 2016 року відбулося переуступлення прав вимоги за кредитами від первісного кредитора ПАТ "Банк Михайлівський" іншим фінансовим компаніям, проте таке відступлення відбулося за значно нижчою ціною, що дає усі підстави відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI вважати ці правочини нікчемними. Також зазначено, що Банк залишається єдиним дійсним кредитодавцем за укладеними раніше договорами, у зв'язку з чим погашення усіх кредитів, виданих ПАТ "Банк Михайлівський", має здійснюватися на рахунки Банку за реквізитами, які наведені у такій інформації. З матеріалів справи також убачається, що Уповноважена особа наказом від 30 травня 2016 року N 37 затвердила результати проведеної перевірки, викладені в акті N 1, та вирішила застосувати до договору факторингу наслідки нікчемності на підставі ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, зазначеним актом перевірки встановлено, що зазначений договір є нікчемним відповідно до п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, а саме: банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства. 01 червня 2016 року Уповноваженою особою прийнято розпорядження N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", відповідно до якого відновлено в ПО АБС Б2 Банку облік зазначених угод. Вважаючи неправомірними дії та рішення Фонду щодо встановлення нікчемності договору факторингу, позивач звернувся до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заяви ПАТ "Банк Михайлівський" та ФГВФО про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. За правилами п. 1, 2 та 5 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є: - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів; - невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ПАТ "Банк Михайлівський" зазначило невідповідність ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. За позицією заявника, Верховний Суд України у зазначених постановах зробив висновок, що спори цієї категорії не відносяться до юрисдикції адміністративних судів. Однак зазначені постанови Верховного Суду України ухвалені у правовідносинах щодо оскарження рішень Уповноваженої особи, які були прийняті в період здійснення ліквідації банків. Натомість спір у справі N 826/8273/16 виник на стадії здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" до запровадження процедури ліквідації Банку, яка розпочалась з 13 липня 2016 року. Крім того, у зазначених постановах Верховного Суду України вирішувались спори щодо включення позивачів до реєстру кредиторів (вкладників) та ґрунтувались на вимогах щодо виплати (повернення) позивачам коштів, розміщених ними у неплатоспроможних банках. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у цій справі (N 826/8273/16) не є подібними до правовідносин у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14, а тому відсутні підстави вважати, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, у зв?язку з чим заява ПАТ "Банк Михайлівський" у цій частині не підлягає задоволенню. Також підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року ФГВФО зазначив про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень ст. 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 38 Закону N 4452-VI. На підтвердження вказаного Фонд додав до заяви постанови Вищого господарського Суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16. Дослідивши зазначені судові рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. У справі, яка розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їх висновком щодо протиправності та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, а саме: наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження Уповноваженої особи від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку". Суди зазначили про відсутність правових підстав визнання договору факторингу нікчемним на підставі п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. В оскаржуваному рішенні Уповноваженої особи про нікчемність договору факторингу не визначено, які саме обставини свідчать про порушення сторонами договору п. 2, 3, 7, 9 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI, зокрема, щодо взяття банком на себе зобов'язань, внаслідок чого банк став неплатоспроможним, про відчуження банком прав вимоги за цінами, нижчими від звичайних, про надання позивачу переваг, про збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства. Натомість у судових рішеннях, які надані Фондом на підтвердження наведених у заяві доводів (у постановах Вищого господарського суду України від 06 вересня 2016 року у справі N 914/3494/14, від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16), не оскаржувалися рішення Фонду чи їх уповноважених осіб щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних. У постановах Вищого господарського суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 910/3819/16; від 06 вересня 2017 року у справі N 910/6052/16; від 14 лютого 2017 року у справі N 910/10163/16; від 14 березня 2017 року у справі N 910/10365/16 підставами для звернення до суду стали інші правовідносини, а саме позови Уповноважених осіб Фонду на здійснення ліквідації банків до різних фінансових компаній про визнання договорів недійсними та щодо застосування наслідків недійсності правочинів. Так, у справі N 910/3819/16 касаційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги згідно з п. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI і визнав такий правочин недійсним, оскільки банк здійснив відчуження майнових прав за ціною, що більш ніж на 99 % відрізняється від вартості майнових прав, а у справі N 910/10163/16 - більш ніж на 95 % від балансової вартості майнових прав. У справі N 910/10365/16 Вищий господарський суд України зазначив, що уклавши правочин з кредитором за укладеним кредитним договором, відповідач отримав переваги щодо задоволення частини своїх майнових вимог перед іншими кредиторами банку. Справа N 910/6052/16 стосується безпідставності надання відповідачу переваг перед іншими кредиторами. У цій справі набувач прав вимоги (новий кредитор) був кредитором банку за договором банківського рахунку, а укладені з новим кредитором правочини ставили інших кредиторів банку з аналогічними вимогами у невигідне становище, у зв'язку з чим судом такі правочини були визнані недійсними. У справі N 914/3494/14 спір виник між банком (первісним кредитором) та боржником за кредитним договором, а ухвалене судове рішення стосується стягнення кредитної заборгованості. При цьому учасниками справи не оспорювалось рішення Фонду про віднесення договору відступлення прав вимоги до нікчемних. Натомість у справі N 826/8273/16, яка є предметом цього судового розгляду, Товариством оскаржуються дії та рішення Уповноваженої особи щодо віднесення договору про відступлення прав вимоги до нікчемних. Тобто правовідносини у цій справі та у справах N 914/3494/14, N 910/3819/16, N 910/10163/16, N 910/10365/16, N 910/6052/16, які розглядались Вищим господарським судом України, є відмінними, а підстави, з яких позивачі в зазначених справах звернулись до суду за захистом своїх порушених прав, відрізняються від цього спору. Надані для порівняння рішення Вищого господарського суду України не містять іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які зазначено в заяві Фонду, оскільки неоднакове застосування норм матеріального права зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені судами при їх розгляді. Перевірка правильності встановлення таких обставин не входила до компетенції Верховного Суду України, й, відповідно, не є компетенцією ВеликоїПалати Верховного Суду. Таким чином, заява ФГВФО в частині наявності, на його думку, неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. При цьому, за приписами п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставою перегляду Верховним Судом України (Великою Палатою Верховного Суду) ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року може бути неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Водночас суди попередніх інстанцій, розглянувши позов у порядку адміністративного судочинства та задовольнивши вимоги ТОВ "ФК "Плеяда", залишили поза увагою питання про предметну юрисдикцію цього спору. Тому, ураховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23 січня 2019 року у справі N 803/1273/16 та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), суд вважає за необхідне переглянути судові рішення у цій справі з підстав порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує слідуюче. Зі змісту позовної заяви вбачається, що ТОВ "ФК "Плеяда" звернулося до суду за визнанням протиправними дій та рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу. Стаття 124 Конституції України (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у ст. 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого, - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. У цій справі правовідносини стосуються визнання протиправним та скасування рішення Уповноваженої особи про віднесення правочину до нікчемних. Згідно із ч. 1, 2, 10 ст. 38 Закону N 4452-VI Фонд (Уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до ст. 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним не за рішенням Уповноваженої особи, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято Уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Така позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16, від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15. Оскільки наказ (рішення) про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який приймається особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому внаслідок прийняття цього рішення не можуть порушуватися будь-які права таких осіб. Із зазначеного можна зробити висновок, що права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому вимога про визнання протиправними дій та скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, укладеного між ПАТ "Банк Михайлівський" та ТОВ "ФК "Плеяда", не може бути розглянута у судах (у тому числі господарських). Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вимоги позивача про поновлення відображення обліку у балансі ПАТ "Банк Михайлівський" кредитних договорів, права вимоги за якими були відступлені Банком на користь ТОВ "ФК "Плеяда" на підставі договору факторингу та скасування наказу Уповноваженої особи від 30 травня 2016 року N 37 "Про затвердження висновків Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними" і розпорядження від 01 червня 2016 року N 9 "Про відновлення договорів в ПО АБС Б2 Банку", є похідними від вимог про скасування рішення Уповноваженої особи щодо встановлення нікчемності договору факторингу, а тому також не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Водночас позивач як контрагент банку має інтерес у досягненні правової визначеності у питанні щодо того, кому саме належать вимоги до боржників - позивачу чи банку. Повідомлення банку означає, що банк оспорює права вимоги позивача до боржників, визначених у реєстрах права вимоги, і вважає їх належними банку. Належним способом захисту інтересу позивача у цьому разі є звернення до суду з вимогою про визнання його права вимоги до боржників (п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, абзац 2 ч. 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України). З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу, відповідно до підп. "б" п. 1 ч. 2 ст. 243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) усі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне також зазначити, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правомірно не роз'яснив позивачу, до суду якої юрисдикції він має звертатися з таким позовом. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241-243 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підп. 1, 2 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяви Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Плеяда" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", ОСОБА_4, про визнання протиправними дій, скасування наказу та розпорядження закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська Кібенко О.Р.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2019 року м. Київ Справа N 569/17272/15-ц Провадження N 14-338цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" (далі - ТОВ "ТРК "Рівне 1"), відповідач - Приватне підприємство "Телерадіокомпанія Сфера-ТВ" (далі - ПП "ТРК Сфера-ТВ"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПП "ТРК "Сфера-ТВ" на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року у складі колегії суддів Бондаренко Н.В., Григоренка М.П., Хилевича С.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ТОВ "ТРК "Рівне 1" до ПП "ТРК "Сфера-ТВ", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про зобов'язання вчинити дії та стягнення компенсації. УСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулися до суду з позовом у якому зазначали, що у 2006 році творчою працею художника-постановника ТОВ "ТРК "Рівне 1" ОСОБА_3, у рамках виконання службового доручення від 05 травня 2006 року, було створено службовий твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1". Відповідно до договору про розподіл майнових прав на службові твори від 26 грудня 2005 року, укладеного між ТОВ "ТРК "Рівне 1" та працівником ОСОБА_3, всі виключні майнові права на вказаний твір належать ТОВ "ТРК "Рівне 1". У 2013 році позивачам стало відомо, що ПП "ТРК "Сфера-ТВ" використало їхній твір без дозволу, шляхом розміщення примірника твору в мережі Інтернет на сайті sfera-tv.com.ua у шести окремих (самостійних) випусках програми ПП "ТРК "Сфера-ТВ" під однойменною назвою "ІНФОРМАЦІЯ_1". На підставі викладеного, а також посилаючись на преюдиційність перелічених вище обставин, які, на думку позивачів, встановлені судовими рішеннями у справі N 918/1037/14 та не можуть знову оспорюватися в іншому процесі, позивачі просили зобов'язати ПП "ТРК "Сфера-ТВ" здійснити публікацію про порушення авторських прав ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" на твір "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" на офіційному сайті відповідача: http://sfera-tv.com.ua та стягнути з ПП "ТРК "Сфера-ТВ" на користь ТОВ "ТРК "Рівне 1" суму компенсації за використання твору у шести програмах "ІНФОРМАЦІЯ_1" в загальному розмірі 60 мінімальних заробітних плат, що становить 82 680 грн. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами належними та допустимими доказами не доведено, що відповідачем саме 06 червня, 05 вересня, 12 вересня, 03 жовтня, 10 жовтня та 17 жовтня 2013 року у програмі "ІНФОРМАЦІЯ_1" використовувався твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на який зареєстроване саме за ОСОБА_3, та не доведено ідентичності твору образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на який зареєстровано за ОСОБА_3, із графічним зображенням логотипу "ІНФОРМАЦІЯ_1", авторське право на яке зареєстровано за ОСОБА_4 Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" задоволено. Зобов'язано ПП "ТРК "Сфера-ТВ" опублікувати на своєму офіційному сайті: http://sfera-tv.com.ua на протязі місяця з дня ухвалення цього рішення повідомлення про те, що ПП "ТРК "Сфера-ТВ" порушено авторські права ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК "Рівне 1" на твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1". Постановлено стягнути з ПП "ТРК "Сфера-ТВ" на користь ТОВ "ТРК "Рівне 1" компенсацію за порушення майнових авторських прав у розмірі 60 мінімальних заробітних плат - 82 680 грн. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішенням Господарського суду Рівненської області від 09 вересня 2014 року встановлено, що усі авторські (майнові) права інтелектуальної власності на службовий твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1" належать ТОВ "ТРК "Рівне 1", автором цього твору є ОСОБА_3; ПП "ТРК "Сфера-ТВ" використовувало у 2013 році твір образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1" (без будь-якого на те дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1") та розмістило його у випусках власної програми під однойменною назвою "ІНФОРМАЦІЯ_1", що відповідно до частини третьої статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, не потребує доказування. У січні 2017 року ПП "ТРК "Сфера-ТВ" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції не встановлено факту використання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" твору образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" ОСОБА_3 06 червня, 05 вересня, 12 вересня, 03 жовтня, 10 жовтня та 17 жовтня 2013 року (тобто у шести програмах) за переліченими у позовній заяві інтернет-адресами та ідентичності використаного за цими адресами твору та твору ОСОБА_3, при цьому такі обставини не підтверджені й у рішеннях господарських судів, на які суд послався як на преюдиційні. Крім того, заявник стверджував, що вказані факти не можуть підтверджуватися й наявним висновком експерта від 23 жовтня 2013 року N 3526 через те, що експерт не здійснював дослідження самих телевізійних програм, не вказав точного часу використання спірного твору у них і не мав права проводити таке дослідження за відсутності відповідної спеціалізації, а також не був попереджений про кримінальну відповідальність. ПП "ТРК "Сфера-ТВ" також вказувало про добросовісність використання спірного твору, відсутність його вини та причинно-наслідкового зв'язку між завданою шкодою і поведінкою відповідача, неналежний спосіб захисту порушеного права в частині, що стосується здійснення публікації про порушення авторських прав, а також про те, що ТОВ "ТРК "Рівне 1" не має права одноособового звернення до суду із вимогою про стягнення компенсації, оскільки співвласником майнових прав на телевізійний проект "ІНФОРМАЦІЯ_1" є ОСОБА_4 Крім іншого, відповідач зауважував, що апеляційним судом не враховано висновок спеціаліста від 05 вересня 2014 року N 56313, яким підтверджується, що ОСОБА_3 не можна вважати автором твору образотворчого мистецтва "ІНФОРМАЦІЯ_1". Також ПП "ТРК "Сфера-ТВ" зазначало, що справа в частині вирішення позову ТОВ "ТРК "Рівне 1" до нього не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спір віднесено до компетенції господарських судів. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У лютому 2017 року позивачами подано заперечення, у яких ОСОБА_3 і ТОВ "ТРК Рівне 1" просили касаційну скаргу ПП "ТРК Сфера-ТВ" відхилити, а рішення суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Спір виник у зв'язку зі стверджуваним порушенням авторських прав позивачів: особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності. Згідно з частиною першої статті 423 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особистими немайновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; 2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності; 3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Відповідно до статті 438 ЦК України автору твору належать особисті немайнові права, встановлені статтею 423 цього Кодексу, а також право: 1) вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору; 3) обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору; 4) на недоторканність твору. Згідно з частиною першою статті 14 Закону України від 23 грудня 1993 року N 3792-XII "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон N 3792-XII) автору належать такі особисті немайнові права: 1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; 3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; 4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Відповідно до частини першої статті 424 ЦК Українимайновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Статтею 440 ЦК України передбачено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є: 1) право на використання твору; 2) виключне право дозволяти використання твору; 3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Відповідно до частини першої статті 15 Закону 3792-XII до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Згідно з частиною третьою статті 423 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. При цьому відповідно до частини 2 статті 14 Закону N 3792-XII особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам; частиною другою статті 201 ЦК України авторство віднесене до особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством. Таким чином, особисті немайнові права інтелектуальної власності та майнові права інтелектуальної власності є різними за змістом і є незалежними одні від одних. До того ж у справі, що розглядається, ці права належать різним позивачам: ОСОБА_3 належать особисті немайнові права інтелектуальної власності, а ТОВ "ТРК Рівне 1" - майнові права інтелектуальної власності. Ці права позивачі здійснюють незалежно один від одного відповідно до змісту кожного з цих прав. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 423 ЦК України одним із особистих немайнових прав інтелектуальної власності є право на визнання людини автором об'єкта права інтелектуальної власності. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 438 ЦК України автору твору належить, зокрема, право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо. Відповідно до статті 14 Закону N 3792-XII автору належить, зокрема, особисте немайнове право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо. Водночас згідно з пунктом 2 частини першої статті 440 ЦК України до майнових прав інтелектуальної власності на твір віднесено виключне право дозволяти використання твору; відповідно до пункту "б" частини першої статті 15 Закону N 3792-XII до майнових прав належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Отже, право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору входить до складу особистих немайнових прав інтелектуальної власності на твір; натомість таке право не входить до складу майнових прав інтелектуальної власності на твір. При цьому виключне право дозволяти використання твору входить до складу майнових прав інтелектуальної власності на твір; натомість таке право не входить до складу особистих немайнових прав інтелектуальної власності на твір. У зв'язку з різним змістом особистих немайнових прав інтелектуальної власності з одного боку і майнових прав інтелектуальної власності, - з іншого, їх порушення пов'язується з різними обставинами. Так, використання твору без зазначення імені автора є порушенням його особистого немайнового права інтелектуальної власності, але не є порушенням майнового права інтелектуальної власності суб'єкта такого права. Натомість використання твору без дозволу суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на цей твір є порушенням виключного майнового права такого суб'єкта, але не є порушенням особистого немайнового права інтелектуальної власності автора твору. У справі, що розглядається, спір виник не у зв'язку з самим фактом використання твору відповідачем, а у зв'язку з неправомірністю такого використання. При цьому неправомірність використання твору по відношенню до кожного з позивачів, яким належать різні права інтелектуальної власності, є різною за своїм характером і пов'язується з різними обставинами. Порушення особистого немайнового праваінтелектуальної власності ОСОБА_3 полягає у використанні твору без зазначення імені автора. Натомість порушення майнового права інтелектуальної власності ТОВ "ТРК "Рівне 1" полягає у використанні твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1". Різний зміст особистих немайнових прав інтелектуальної власності і майнових прав інтелектуальної власності та різний характер їх можливих порушень зумовлюють і різницю в належних способах, які здатні призвести до ефективного захисту цих прав. Відповідно до статті 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 ЦК України; суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про: 1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; 2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності; 3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів; 4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь; 5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; 6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення. Згідно з частиною першою статті 52 Закону N 3792-XII (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин та вирішення спору судами) при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав мають право: а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України; е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень; ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження; з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних прав. Відповідно до частини другої статті 52 Закону N 3792-XII (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин та вирішення спору судами) суд має право постановити рішення чи ухвалу про: а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням розміру відшкодування; б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або) суміжних прав; в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення; г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу; д) заборону опублікування творів, їх виконань чи постановок, випуску примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення їх розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення, публікацію у пресі інформації про допущене порушення тощо, якщо у ході судового розгляду буде доведено факт порушення авторського права і (або) суміжних прав або факт наявності дій, що створюють загрозу порушення цих прав; е) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, інформацію про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів та об'єктів суміжних прав, засобів обходу технічних засобів та про канали розповсюдження; при визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа. У розмір збитків, завданих особі, права якої порушено, додатково можуть бути включені судові витрати, понесені цією особою, а також витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката; при визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у встановлених пунктом "г" цієї частини межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача. Способи захисту, передбачені у згаданих нормах законодавчих актів, наведені у загальному виді, аби охопити все розмаїття: - особистих немайнових авторських прав; - майнових авторських прав; - суміжних прав (особистих немайнових і майнових прав виконавців літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення); - об'єктів авторського права - творів у галузі науки, літератури і мистецтва (літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного характеру тощо; виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; комп'ютерні програми; бази даних; музичні та інші твори, створені для сценічного показу, їх постановки; аудіовізуальні твори; твори образотворчого мистецтва; твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва і так далі); - порушень договору та позадоговірних правопорушень; - наявних порушень і таких, що ймовірно можуть статися при створенні загрози неправомірного використання об'єктів авторського права або суміжних прав. Тому не всі із зазначених способів захисту можуть застосовуватись при порушенні особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності. Належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18). У справі, яка розглядається, спосіб захисту, обраний позивачем ОСОБА_3, є належним, бо дозволяє ефективно захистити порушене особисте немайнове право інтелектуальної власності - право вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору. Саме це право було порушене відповідачем шляхом використання твору без зазначення імені автора. Таке право може бути ефективно захищене шляхом ухвалення судового рішення про публікацію у пресі інформації про допущене порушення, оскільки внаслідок такої публікації інформація про авторство, прихована порушником, доводиться до відома невизначеного кола осіб. Таким чином, позовна вимога про публікацію у пресі інформації про допущене порушення відповідає належному способу захисту вказаного особистого немайнового права інтелектуальної власності на твір. ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулось до суду у зв'язку із порушенням свого виключного майнового права дозволяти використання твору. Порушення полягає у використанні твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1". При цьому ТОВ "ТРК "Рівне 1" звернулось з двома позовними вимогами: про публікацію у пресі інформації про допущене порушення та про стягнення грошової компенсації за порушення виключного майнового права (визначивши її розмір виходячи із шести випадків порушення майнового права). Друга з цих вимог відповідає належному способу захисту вказаного виключного майнового права, оскільки має економічний зміст. Використання твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1" позбавило його можливості отримати дохід у вигляді плати за надання такого дозволу. Тому присудження грошової компенсації за стверджуване порушення виключного майнового права ТОВ "ТРК "Рівне 1" здатне його захистити. Натомість виключне майнове право дозволяти використання твору не може бути захищене шляхом опублікування повідомлення про порушення, бо воно не приведе до поновлення майнової сфери позивача. Частиною другою статті 32 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, було встановлено, що участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов'язки. Таке ж правило встановлене частиною другою статті 50 ЦПК України в чинній редакції. Водночас предметом спору у цій справі не є спільні права позивачів. Особисті немайнові права інтелектуальної власності автора твору - ОСОБА_3 і майнові права інтелектуальної власності на твір ТОВ "ТРК "Рівне 1" є різними за змістом і не є спільними. Права позивачів виникли не з однієї підстави: відповідно до частини першої статті 437 ЦК України немайнове право ОСОБА_3 виникло в силу закону у зв'язку зі створенням твору з моменту такого створення; натомість майнове право ТОВ "ТРК "Рівне 1" перейшло до нього на підставі договору з ОСОБА_3 про розподіл майнових прав. При цьому і стверджуване порушення прав позивачів, як зазначено вище, виникло з різних підстав. Так, порушення особистого немайнового права ОСОБА_3 сталося у зв'язку з використанням твору без зазначення імені автора; натомість стверджуване порушення майнового права ТОВ "ТРК "Рівне 1" сталося із-за використання твору без дозволу ТОВ "ТРК "Рівне 1". Предметом спору не є однорідні права позивачів: ОСОБА_3 належить особисте немайнове право, а ТОВ "ТРК "Рівне 1" - виключне майнове. При цьому і належні способи захисту позивачів є різними. Отже, передбачені процесуальним законом умови процесуальної співучасті у цій справі не виконані. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що розгляд обох позовних вимог у межах однієї справи одним судом у цьому разі не сприятиме ефективному судовому захисту прав та інтересів позивачів, оскільки при розгляді вимоги про стягнення компенсації суд відповідно до частини другої статті 52 Закону N 3792-XII зобов'язаний визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача, що не є необхідним при розгляді вимоги про опублікування повідомлення про порушення авторських прав. Крім того, вимоги щодо застосування належних способів захисту порушених прав позивачів у цій справі не є нерозривно пов'язаними між собою, а від вирішення спору в частині однієї з вимог не залежить вирішення спору щодо інших вимог. Отже, не існує і інших міркувань щодо розумності і доцільності спільного розгляду позовних вимог позивачів. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав (крім спорів, визначених у переліку, наведеному в пункті 1 частини першої статті 12 ГПК України). Відповідно до статті 1 ГПК України право звертатися до господарського суду належить, зокрема, підприємствам, установам, організаціям, іншим юридичним особам. За статтею 21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу; відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу. Справи у спорах між суб'єктами господарювання належать до юрисдикції господарських судів (стаття 20 ГПК України у чинній редакції). Отже, спір у частині вимог ТОВ "ТРК "Рівне 1" має розглядатися за правилами господарського судочинства. Виходячи з цього судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог ТОВ "ТРК "Рівне 1" слід скасувати і закрити провадження у справі в цій частині. Відповідно абзац четвертий резолютивної частини рішення суду апеляційної інстанції слід змінити, виключивши з нього слова "та ТзОВ "Телерадіокомпанія Рівне 1" ". Щодо вирішення по суті спору в частині вимоги ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, виходив із того, що не доведено, використання відповідачем твору у певні дати та ідентичності використаного твору та твору ОСОБА_3 саме у ці дати. Водночас суд не взяв до уваги, що для задоволення вимоги ОСОБА_3 досить встановлення самого факту використання твору відповідачем та факту незазначення ОСОБА_3 як автора, оскільки відповідач заперечує авторство останнього і вважає автором твору третю особу - ОСОБА_4 Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що факт використання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" у 2013 році твору образотворчого мистецтва та розміщення його у випусках власної програми не потребує доказування у цій справі, оскільки він встановлений рішенням Господарського суду Рівненської області від 09 вересня 2014 року, яким задоволено позов ТОВ "ТРК Рівне 1" про припинення використання твору "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1" ПП "ТРК "Сфера-ТВ". При цьому не беруться до уваги доводи ПП "ТРК "Сфера-ТВ" про те, що судами не встановлено фактів використання ним твору у певні дати та ідентичності використаного за цими адресами твору та твору ОСОБА_3 саме у ці дати, оскільки встановлення кількості порушень особистого немайнового права та точних дат таких порушень не є обов'язковим для задоволення позову в частині цієї позовної вимоги. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позовної вимоги ОСОБА_3 про зобов'язання ПП "ТРК "Сфера-ТВ" опублікувати повідомлення про порушення останнім авторських прав ОСОБА_3 Розподіл судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до частини сьомої статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З урахуванням зазначеного, а також того, що судові рішення підлягають частковому скасуванню із закриттям провадження у справі, судові витрати, понесені ПП "ТРК "Сфера-ТВ" за подання касаційної скарги в розмірі 2949,84 грн (1240,20 грн * 120 % -майнова вимога + 1218,00 грн * 120 % -немайнова вимога), підлягають поверненню з Державного бюджету України. Відповідно до статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись статтями 255, 259, 268, 400, 402, 409, 412, 414, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року в частині вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" про зобов'язання Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" опублікувати на своєму офіційному сайті: http://sfera-tv.com.ua на протязі місяця з дня ухвалення цього рішення повідомлення про те, що Приватним підприємством "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" порушено авторські права Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" на твір образотворчого мистецтва "Позначення "ІНФОРМАЦІЯ_1", скасувати, провадження у справі у цій частині закрити. У зв'язку з цим абзац четвертий резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року змінити, виключивши з нього слова "та ТзОВ "Телерадіокомпанія Рівне 1" ". Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року в частині вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Рівне 1" про стягнення з Приватного підприємства "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" компенсації за порушення майнових авторських прав скасувати, провадження у справі у цій частині закрити. В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 грудня 2016 року залишити без змін. Повернути з Державного бюджету України Приватному підприємству "Телерадіокомпанія "Сфера-ТВ" 2949 (дві тисячі дев'ятсот сорок дев'ять) грн 84 коп. судових витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанова оформлена суддею Данішевською В.І.
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 5 лютого 2019 року м. Київ Справа N 910/9935/16 Провадження N 12-221гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Салівонського С.П., учасників справи - представників позивача - Куликова О.А., Ліпінського Є.В., розглянула касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича (далі - уповноважена особа ПАТ "Енергобанк", скаржник) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року (судді Чорна Л.В., Майданевич А.Г., Яковлєв М.Л.) та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року (суддя Сівакова В.В.) у справі N 910/9935/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" (далі - ТОВ "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна", позивач) до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", Державної організації (установа, заклад) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У травні 2016 року ТОВ "Ю. ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" звернулося до господарського суду з позовом до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", Фонду про визнання протиправними дій уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" в частині відхилення та невключення кредиторських вимог позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в загальному розмірі 7 602 500, 00 грн. зобов'язання уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" акцептувати (визнати) вимоги позивача у загальному розмірі 7 602 500, 00 грн. а саме: вимоги щодо заборгованості ПАТ "Енергобанк" по оренді майна відповідно до договорів оренди майна від 3 березня 2011 року та від 4 травня 2011 року в загальному розмірі 1 040 447, 85 грн. вимоги щодо грошових коштів, які містились на банківському рахунку станом на 13 лютого 2015 року, в загальному розмірі 6 562 022,15 грн. зобов'язання уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог позивача на 7 602 500, 00 грн та подати зміни на затвердження виконавчою дирекцією Фонду. 1.2. На обґрунтування позову позивач зазначив пробезпідставність невизнання уповноваженою особою ПАТ "Енергобанк" в процесі його ліквідації кредиторських вимог позивача до ПАТ "Енергобанк", які виникли на підставі договору оренди від 3 березня 2011 року за період з січня 2015 року по 11 червня 2015 року, а також договору оренди від 4 травня 2011 року за період з січня по травень 2015 року, на загальну суму 1 040 447,85 грн (заяви про визнання кредиторських вимог від 22 червня 2015 року). Окрім того, станом на момент введення тимчасової адміністрації ПАТ "Енергобанк" на рахунках позивача на підставі договору про відкриття банківського рахунку від 14 квітня 2014 року, укладеного позивачем та ПАТ "Енергобанк", знаходились грошові кошти у розмірі 6 562 022,15 грн. а тому, маючи заборгованість за договором про надання кредиту N 610-34 від 24 жовтня 2006 року, укладеним позивачем та ПАТ "Енергобанк" 3 червня 2015 року позивач надіслав заяву про припинення зобов'язань за кредитним договором на суму 6 562 022,15 грн у зв'язку з поєднанням боржника та кредитора в одній особі. Разом з тим уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" визнала вимоги позивача лише на суму 175 570,41 грн. 1.3. Фонд проти задоволення позову заперечив, зазначивши, що законодавство у галузі гарантування вкладів фізичних осіб регламентує чіткий порядок звернення кредиторів із вимогами про забезпечення відшкодування коштів за вкладами, зокрема, щодо включення їх до реєстру кредиторів на повернення банківських вкладів і відсотків, та правові підстави задоволення Фондом таких вимог. Реєстр акцептованих вимог кредиторів, що подавався уповноваженою особою, та зміни до нього підлягають затвердженню виконавчою дирекцією Фонду. Направлення позивачем листа від 3 червня 2015 року N 03/06/15-01 про припинення зобов'язань за кредитним договором, на думку Фонду, мало на меті уникнення відповідальності за невиконання кредитних зобов'язань шляхом застосування статті 606 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і в цьому листі йдеться саме про припинення зобов'язання, а не про пред'явлення своїх кредиторських вимог. Припинення зобов'язання шляхом поєднання кредитора та боржника в одній особі виключає в той же час і визнання тих же самих вимог як кредиторських до банку. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Справа судами розглядалась неодноразово. 2.2.Рішенням Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року позовні вимоги задоволено частково. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" ПаламарчукаВіталія Віталійовича акцептувати (визнати) вимоги кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" на суму заборгованості 628 639 (шістсот двадцять вісім тисяч шістсот тридцять дев'ять) грн 05 коп. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" ПаламарчукаВіталія Віталійовича внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.ЕФ. Кепітал Партнерс Україна" на суму 628 639 (шістсот двадцять вісім тисяч шістсот тридцять дев'ять) грн 05 коп. та подати зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" на затвердження Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. В іншій частині в позові відмовлено повністю. 2.3. Суд вказав, що за приписами статті 49 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) уповноваженій особі делеговані повноваження, в тому числі, з визначення сум заборгованості кредиторів та складення реєстру акцептованих вимог кредиторів; така заборгованість документально підтверджена частково, в частині 628 639, 05 грн вимог за договором оренди, заявлених у межах законодавчо встановлених строків. 2.4. Щодо кредиторських вимог позивача у розмірі 6 562 022, 15 грн. які знаходяться на рахунках позивача на підставі договору про відкриття банківського рахунку від 14 квітня 2014 року, суд вказав про відсутність доказів звернення позивача до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" з вимогами про їх визнання після початку процедури ліквідації Банку та в межах 30-денного строку, передбаченого частиною п'ятою статті 45 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній на час прийняття постанови Правління Національного банку України N 370 від 11 червня 2015 року), що є підставою для списання цих коштів, як погашених, в дохід Банку. 2.5. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" в частині відхилення та невключення кредиторських вимог ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в загальному розмірі 7 602 500,00 грн. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука ВіталіяВіталійовича акцептувати (визнати) вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" в загальному розмірі 7 602 500,00 грн. а саме: - вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" щодо заборгованості ПАТ "Енергобанк" по оренді майна відповідно до договорів оренди майна від 3 березня 2011 року та від 4 травня 2011 року в загальному розмірі 1 040 447,85 грн. - вимоги ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" щодо грошових коштів, які містились на банківському рахунку станом на 13 лютого 2015 року в загальному розмірі 6 562 022,15 грн. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Енергобанк" в частині збільшення акцептованих вимог ТОВ "Ю.ЕФ.Кепітал Партнерс Україна" на 7 602 500,00 грн та подати зміни на затвердження Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Здійснено розподіл судового збору. 2.6. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд апеляційної інстанції вказав, зокрема, що Закон N 4452-VI не має обмежень щодо початку перебігу строку для подання заяв про внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, подання таких заяв раніше строку розміщення інформації про початок процедури ліквідації банку, а лише встановлює наслідки пропуску строку. Подання позивачем заяви раніше обумовленого строку не може бути підставою для позбавлення його законних прав на включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, як вкладника банку. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У лютому 2018 року уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року, в якій просила скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити в позові повністю. 3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, скаржник вказав, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і є суб'єктом владних повноважень, отже спір, який виникає у таких правовідносинах, є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і за приписами пункту 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з позовом, суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви. 3.3. Також скаржник вказав про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність повноважень ууповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", як органу управління та контролю банку, складати реєстр акцептованих вимог кредиторів банку, враховуючи вимоги Закону N 4452-VI такі повноваження є виключною компетенцією Фонду. Відповідно, на думку скаржника, уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" не може бути належним відповідачем у цій справі. 3.4. 10 серпня 2018 року уповноважена особа ПАТ "Енергобанк" подала також додаткові пояснення щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, у зв'язку з чим просила вийти за межі доводів касаційної скарги. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 910/9935/16 за касаційною скаргоюуповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" та призначено її до розгляду у судовому засіданні; надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 серпня 2018 року справу N 910/9935/16 разом із касаційною скаргою уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки скаржник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції і вважає, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є юридичною особою публічного права та державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. 4.3. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року прийнято до розгляду справу із касаційною скаргою уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року. 5. Позиція учасників справи 5.1. У відзиві позивач заперечив проти задоволення касаційної скарги, вказав про правомірність висновків суду апеляційної інстанції щодо задоволення позову в повному обсязі, враховуючи підтвердження матеріалами справи дотримання позивачем порядку та строку пред'явлення кредиторських вимог, передбачених Законом N 4452-VI та відсутність будь-яких підстав для відмови відповідачем у включенні їх до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Також позивач вказав про належну юрисдикцію господарських судів при вирішенні цього спору. 5.2. У судовому засіданні представники позивача заперечили проти задоволення касаційної скарги, вказали про правомірність висновків судів попередніх інстанцій, наголосивши, що за доводами касаційної скарги предметом касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій є питання порушення суб'єктної юрисдикції, а не інші доводи. 5.3. Інші учасники справи своїх пояснень з приводу доводів касаційної скарги не надали. 6. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 6.3. Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. 6.4. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 6.5. Підвідомчість господарських справ була установлена статтею 12 ГПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 6.6. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 6.7. За приписами частини першої статті 2 ГПК України (у чинній редакції) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 6.8. ГПК України вказаної редакції установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 6.9. Отже, за приписами як попередньої, так і чинної редакції ГПК України, ознаками господарського спору, належного до юрисдикції господарського суду, є, зокрема, участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.10. За статтею 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу). 6.11. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України (у вказаній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 6.12. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 6.13. Отже, помилковими є доводи скаржника про поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 6.14. За обставинами, встановленими судами, на момент виникнення спору ПАТ "Енергобанк" перебував у стані ліквідації у зв'язку із визнанням його неплатоспроможним, тобто, спір між сторонами виник із правовідносин щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку, які врегульовані спеціальним законом. 6.15. Законом N 4452-VI установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 6.16. Згідно із частиною першою статті 3 Закону N 4452- VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 цього Закону). 6.17. Правовий статус уповноваженої особи Фонду передбачено у декількох статтях Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 35 Закону N 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у пункті 4 частини першої статті 48 Закону N 4452- VI. 6.18. Тобто основні функції Фонду можуть мати як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містити владної складової, і бути спрямованими на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків. 6.19. За змістом частин першої, третьої статті 34 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п'ята статті 34 Закону N 4452- VI). 6.20. З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку (частини перша, друга статті 36 Закону N 4452- VI). 6.21. За змістом статті 37 Закону N 4452- VI фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, яка діє від імені Фонду в межах повноваження Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій; вчиняти дії, спрямовані на виконання плану врегулювання, відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Фонду, тощо. 6.22. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону N 4452- VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом відшкодування суми за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. 6.23. Частиною першою статті 46 Закону N 4452-VI передбачено, що з дня початку процедури ліквідації припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. 6.24. Системний аналіз наведених нормативних приписів свідчить, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд (або його уповноважена особа) набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 6.25. Такий правовий статус Фонду (його уповноваженої особи), визначений Законом N 4452- VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.26. Враховуючи викладене, повноваження передбачені Законом N 4452-VI, за якими Фонду доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації спірні правовідносини набувають ознак договірних відносин, у даному випадку між банком та юридичною особою. Отже у справі, що розглядається, позивач оскаржує дії уповноваженої особи не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів. 6.27. Виходячи із суті позовних вимог, стороною у спорі є ПАТ "Енергобанк", що і є відповідачем у цій справі в особі уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", відповідно суди правильно виходили зі змісту позовних вимог, які заявлені до уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк", як до особи, що представляє ПАТ "Енергобанк" в межах повноважень Фонду. Щодо додаткових пояснень до касаційної скарги 6.28. Відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження. 6.29. За змістом частини першої статті 300 ГПК України. переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 6.30. Враховуючи викладене, доводи, наведені у долучених до матеріалів справи додаткових пояснень до касаційної скарги уповноваженої особи ПАТ "Енергобанк" не можуть бути розглянуті судом касаційної інстанції в силу наведених вище положень процесуального кодексу, як доповнення, що подані поза межами встановленого статтею 288 ГПК України строку на касаційне оскарження, та через відсутність доказів відновлення строку для їх подання та прийняття вказаних документів до розгляду. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Отже, зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про неналежність цього спору до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. 7.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України (чинної на момент розгляду касаційної скарги) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - без задоволення. 8. Правовий висновок ВеликоїПалати Верховного Суду 8.1. За змістом статей 1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону N 4452-VI, справи у спорах між суб'єктами господарювання, де однією зі сторін є банк, повноваження управління та контролю якого здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особі уповноваженої особи (осіб) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відносяться до юрисдикції господарських судів. 8.2. Зважаючи на суб'єктний склад сторін спору та характер правовідносин у цій справі, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про належність цього спору до юрисдикції господарських судів. 8.3. За частиною першою статті 308 (чинної редакції ГПК України) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" Паламарчука Віталія Віталійовича на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 4 липня 2017 року залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2018 року у справі N 910/9935/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2019 року м. Київ Справа N 202/26885/13-ц Провадження N 14-491цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року в складі судді Слюсар Л.П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року в складі колегії суддів Лаченкової О.В., Варенко О.П., Городничої В.С. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: У червні 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова). ПАТ КБ "ПриватБанк просило стягнути: з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309 у розмірі 56 547,26 грн. солідарно з ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 10 000 грн. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент ухвалення рішення), оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. У задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском трирічного строку давності. Також суди зробили висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки виникли між юридичними особами, тому не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарських судів. У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 6.6 Умов надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) позовна давність встановлюється у 5 років і банк звернувся з позовом у межах збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами та згодний з ними. Крім того, суди помилково закрили провадження у справі у частині вимог банку до юридичної особи з підстав неможливості розгляду цих вимог в порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 27 вересня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року (а. с. 7). На забезпечення виконання зобов'язання з кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн (а. с. 5). У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова) (а. с. 4). Велика Палата Верховного Суду перевірила законність рішень судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя, і керується таким. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителя, яким є юридична особа - ПАТ "Акцент-Банк". Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо без основного зобов'язання. Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі залежить від обсягу відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений як законом так і договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції). Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. Позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є юридичною особою. Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами цивільного судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що вбачається, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої і апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який у договірних правовідносинах виступав як юридична особа. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі N 2-1383/2010 (провадження 14-308цс18), і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи не вбачається. Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до позичальника Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Між сторонами укладено кредитний договір у формі заяви за зразком, розробленим банком. У пункті 3.3 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником передбачених договором зобов'язань банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за користування, виконання інших зобов'язань за цим договором (а. с. 8, зворот). З судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 04 червня 2007 року вбачається, що з ОСОБА_3 уже стягнута на користь ЗАТ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 085,33 грн (а. с. 167), тобто банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Заява позичальника не містить умов щодо сплати процентів та інших платежів після закінчення дії договору. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). З позовом до суду про стягнення з відповідача кредитної заборгованості ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 11 червня 2013 року (а. с. 2). ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося, що згідно з умовами договору кредиту Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) є невід'ємною частиною договору. Відповідно до пункту 6.6 зазначених Умов термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю в п'ять років (а. с. 9, зворот). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) ПАТ "ПриватБанк" не змінювалися і на час укладення кредитного договору саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника. У заяві позичальника від 27 вересня 2006 року посилання на домовленість сторін щодо збільшення строку давності відсутнє. Відсутній і окремий договір про збільшення строку давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що Умови, які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до ОСОБА_3, про застосування якого просив відповідач у справі. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову банку до ОСОБА_3 Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості суди помилково закрили провадження у справі, судові рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині відмови у задоволені позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - залишити без змін. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 910/8729/18 Провадження N 12-294гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" (далі - ПАТ Банк "Траст", скаржник) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 серпня 2018 року (судді Пашкіна С.А., Калатай Н.Ф., Сітайло Л.Г.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 9 липня 2018 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/8729/18 за позовом ПАТ Банк "Траст" до Духоти Євгена Вікторовича про визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У липні 2018 року ПАТ Банк "Траст" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Духоти Є.В. про визнання недійсним договору від 1 лютого 2016 року N 12/02-16 про виконання робіт та надання послуг, укладеного між цим банком та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) Духотою Є.В., та про застосування наслідків недійсності цього правочину у вигляді стягнення з відповідача 1 300 000 грн. 2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 9 липня 2018 року відмовив ПАТ Банк "Траст" у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.2. Мотивуючи ухвалу, суд першої інстанції вказав, що оскільки відповідач є фізичною особою та на дату подання позову вже не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності, то цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах України з огляду на приписи статей 4, 20 ГПК України. 2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 21 серпня 2018 року ухвалу місцевого господарського суду залишив без змін. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У вересні 2018 року ПАТ Банк "Траст" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 9 липня 2018 року, справу направити на розгляд до суду першої інстанції. 3.2. Скаржник вважає, що господарський суд залишив поза увагою ті обставини, що цей спір виник саме з господарської діяльності відповідача, позовні вимоги заявлено про визнання недійсним господарського договору, укладеного суб'єктами господарювання. Ці правовідносини врегульовані нормами як Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), так і Господарського кодексу України (далі - ГК України), а процесуальним законом не передбачено імперативної норми щодо віднесення цього спору до юрисдикції інших судів. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору, який виник із господарської діяльності та предметом якого є визнання недійсним господарського договору, укладеного із ФОП, який станом на час вирішення справи припинив свою підприємницьку діяльність, суди не дослідили правової природи правовідносин між сторонами та всупереч положенню частини першої статті 20 ГПК України дійшли помилкового висновку про віднесення цього спору до юрисдикції загальних судів. Також скаржник зауважує, що суди не врахували особливого статусу ФОП, із припиненням здійснення господарської діяльності яким господарські зобов'язання для фізичної особи не припиняються, на відміну від юридичних осіб (статті 609 ЦК України). Скаржник, серед іншого, посилається на правові висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 9 серпня 2017 року у справі N 3-788гс17 та в ухвалі від 28 січня 2009 року у справі N 6-20405св08, а також на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 5 червня 2018 року у справі N 14-144цс18. 3.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 грудня 2018 року справу N 910/8729/18 разом з касаційною скаргою ПАТ Банк "Траст" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 9 липня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України. 3.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 грудня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду 4.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків. 4.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 4.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 4.4. Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 4.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 4.6. Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 4.7. Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 4.8. Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 4.9. За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті). 4.10. Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін. 4.11. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 4.12. З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності. 4.13. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 4.14. Наведена норма підлягає застосуванню, якщо позов подано внаслідок помилкового уявлення особи про її право на звернення до господарського суду у випадках, коли предмет спору чи суб'єктний склад його учасників не охоплюється юрисдикцією господарських судів, або коли право чи інтерес не підлягають судовому захисту. 4.15. Як уже зазначалось, звертаючись із цим позовом, позивач просив визнати недійсним договір про виконання робіт та надання послуг, укладений між ним та ФОП Духотою Є.В. 4.16. Аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо недійсності господарського договору, яким було опосередковано зобов'язальні правовідносини сторін спору з виконання робіт та надання послуг. 4.17. Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 4.18. Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 4.19. За частиною першою статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням. 4.20. За положеннями статті 51 ЦК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. 4.21. Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. 4.22. За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. 4.23. Отже, позивач, звертаючись до господарського суду, обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились. 4.24. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України не відповідають наведеним вище нормам матеріального та процесуального права. 4.25. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відмову у відкритті провадження у справі. 5. Висновок Великої Палати Верховного Суду 5.1. Відповідно до частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 5.2. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ Банк "Траст" підлягає задоволенню, а прийняті у справі ухвала та постанова - скасуванню з направленням справи до Господарського суду міста Києва для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. 6. Щодо судового збору 6.1. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи на розгляд до Господарського суду міста Києва, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору. Керуючись статтями 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 серпня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 9 липня 2018 року у справі N 910/8729/18 скасувати. Справу направити до господарського суду першої інстанції для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 22 січня 2019 року м. Київ Справа N 910/12224/17 Провадження N 12-147гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Прокуратура міста Києва (від прокуратури - Хорольський С.В.), відповідач - Київська міська рада (представник - Брунь Ю.І.), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" (представник - не з'явився), Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (представник - Ваховська І.Б.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/12224/17 Господарського суду міста Києва за позовом Прокуратури міста Києва до Київської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація", Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним рішення за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року (головуючий суддя Чорна Л.В., судді Яковлєв М.Л., Разіна Т.І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року (суддя Щербаков С.О.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У липні 2017 року Прокуратура міста Києва (далі - прокуратура) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - міськрада) про визнання недійсним рішення міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" (далі - рішення) в частині визнання такими, що втратили чинність: рішення міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого будинку N 9 літ. А на вул. Каштановій, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва"; рішення від 10 листопада 2011 року N 619/6855 "Про передачу до сфери управління прокуратури міста Києва нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громад міста Києва"; рішення від 02 жовтня 2013 року N 62/9650 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва приміщень у нежилому будинку N 1/62, літера А на вулиці Лабораторній"; рішення від 26 квітня 2012 року N 497/7834 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва"; рішення від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого приміщення та нежилого будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва"; в частині зобов'язання передачі в оренду приміщень, зазначених у додатку 2 до цього рішення; в частині закріплення за Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі - КП "Київжитлоспецексплуатація") нерухомого майна на праві господарського відання. Позов заявлено з таких підстав. 2. На підставі рішень міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663, від 10 листопада 2011 року N 619/6855, від 02 жовтня 2013 року N 62/9650, від 26 квітня 2012 року N 497/7834, від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 за прокуратурою було закріплено нерухоме майно на праві оперативного управління, проте згідно з пунктом 3 оскаржуваного рішення нерухоме майно (зазначене у додатку 2) вибуло з управління позивача та закріплено за КП "Київжитлоспецексплуатація", що за твердженням прокуратури є порушенням її прав та інтересів щодо оперативного управління майном, а тому вони підлягають захисту відповідно до закону. 3. Позивач зазначає, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Оскільки рішення є ненормативним актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, тому воно не може бути скасовано чи змінено органом місцевого самоврядування після його виконання. 4. Крім цього, прокуратура стверджує, що спірним рішенням відповідач незаконно, всупереч вимогам статті 19 Конституції України, фактично скасував власні рішення, незважаючи на те, що у позивача виникло право оперативного управління на нерухоме майно, а також на те, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права оперативного управління майном, зокрема, користування ним. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням міськради від 23 червня 2011 року N 276/5663 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого будинку N 9 літ. А на вул. Каштановій, який належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління прокуратури міста Києва нежилий будинок N 9 літ. А на вул. Каштановій загальною площею 1338, 1 мI. 6. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт N 27 приймання-передачі основних засобів, затверджений Головним управлінням комунальної власності м. Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акт приймання-передачі нежилих приміщень. 7. Рішенням міськради від 10 листопада 2011 року N 619/6855 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальних громад міста Києва" зі змінами, вирішено передати до сфери управління прокуратури нежилі будинки та приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва, а саме: на вул. Малиновського Маршала, буд. 10, літ. А, площею 3541, 7 мI; на вул. Червоноармійська, буд. 38, літ. Б, площею 296, 80 мI; на вул. Шота Руставелі, буд. 38, літ. В, площею 428, 50 мI; на вул. Героїв Севастополя, буд. 3 А, літ. А, площею 576, 00 мI; на вул. Костянтинівська, буд. 19, літ. В, площею 728, 70 мI; на бул. Лесі Українки, буд. 27/2, літ. А, площею 809, 60 мI; на вул. Каунаська, буд. 3 В, літ. А, площею 1379, 40 мI; на вул. Горького, буд. 39, площею 589, 50 мI; на вул. Гната Юри, буд. 9, площею 808, 40 мI; на вул. Курчатова, 23 А, площею 278, 90 мI. 8. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акти приймання-передачі основних засобів N 20, N 21, N 22, N 23, N 24, N 25, N 32, затверджені Головним управлінням комунальної власності м. Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акти приймання-передачі нежилих приміщень. 9. Рішенням міськради від 26 квітня 2012 року N 497/7834 "Про передачу до сфери управління Прокуратури Дніпровського району міста Києва нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління Прокуратури Дніпровського району міста Києва нежитлові приміщення комунальної власності територіальної громади міста Києва загальною площею 1008, 4 мI у нежитловому будинку на вул. Лебедєва, 14 А літ. А. 10. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт N 96 приймання-передачі основних засобів, затверджений Головним управлінням комунальної власності міста Києва Головного управління житлового господарства Київської міської державної адміністрації, та акт приймання-передачі нежитлових приміщень. 11. Рішенням міськради від 02 жовтня 2013 року N 62/9650 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва приміщень у нежилому будинку N 1/62, літ. А на вул. Лабораторній" вирішено передати до сфери управління прокуратури нежилі приміщення загальною площею 525, 7 мI на другому поверсі у будинку N 1/62 літ. А на вул. Лабораторній. 12. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акт приймання-передачі нежилих приміщень у будинку N 1/62 літ. А на вул. Лабораторній до сфери управління прокуратури. 13. Рішенням міськради від 02 жовтня 2013 року N 60/9648 "Про передачу до сфери управління Прокуратури міста Києва нежилого приміщення та нежитлового будинку комунальної власності територіальної громади міста Києва" вирішено передати до сфери управління прокуратури нежиле приміщення загальною площею 269, 7 мI у будинку N 105, літ. А та нежитловий будинок N 107, літ. А, загальною площею 676, 9 мI на вулиці Горького для розміщення Прокуратури Голосіївського району міста Києва. 14. На виконання цього рішення КП "Київжитлоспецексплуатація" та прокуратура склали акти приймання-передачі нежилих приміщень у будинку N 105 літ. А та нежитлового будинку N 107, літ. А на вул. Горького до сфери управління прокуратури. 15. У подальшому рішенням міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" визнано такими, що втратили чинність з 01 березня 2017 року, рішення міськради, зокрема від 23 червня 2011 року N 276/5663; від 10 листопада 2011 року N 619/6855; від 02 жовтня 2013 року N 62/9650; від 26 квітня 2012 року N 497/7834; від 02 жовтня 2013 року N 60/9648. 16. Пунктом 2 оскаржуваного рішення встановлено, що приміщення, зазначені у додатку 2 до цього рішення, які належать територіальній громаді міста Києва і які були передані до сфери управління державних установ і організацій рішеннями міськради, підлягають передачі в оренду тим державним установам і організаціям, у сфері управління яких вони перебували до 01 березня 2017 року, на підставі заяв, поданих такими установами і організаціями відповідно до встановленого порядку. 17. Пунктом 3 цього рішення нерухоме майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, зазначене у додатку 2 до цього рішення, закріплено за КП "Київжитлоспецексплуатація". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено повністю. 19. Рішення судів мотивовані тим, що майно передавалося саме в оперативне управління прокуратури на підставі статті 137 Господарського кодексу України, а ненормативні акти не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, оскільки вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. Оскільки господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, і приймаючи до уваги що прокуратурою оскаржуються ненормативні акти міськради, які вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, суди відзначили, що цей спір є господарсько-правовим та відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підвідомчий господарським судам. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20. У березні 2018 року міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року. 21. У касаційній скарзі міськрада просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Мотивуючи касаційну скаргу, міськрада зазначила, що винесення оскаржуваних судових рішень призвело до порушення справедливого балансу між інтересами територіальної громади міста Києва та правами користувача майна (Прокуратури міста Києва), оскільки право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 23. Крім цього, скаржник зазначає, що судами не дотримано правил підвідомчості, що є порушенням статей 16, 17 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) та статті 8 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402 - VIII). Враховуючи, що прокуратурою оскаржується рішення міськради при прийнятті якого остання виступала саме як суб'єкт владних повноважень та реалізувала розпорядчі функції, а оскаржуваним рішенням було вирішено питання, віднесені Конституцією України та Законами України до її компетенції як органу місцевого самоврядування, тому скаржник вважає, що посилання судів на підвідомчість справи господарському суду є необґрунтованим та безпідставним. 24. За твердженням міськради судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, застосовано до правовідносин статтю 137 Господарського кодексу України, залишено поза увагою положення статті 18 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР) та статті 91 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII). 25. Також скаржник вказує, що право оперативного управління є майновим правом та підлягає державній реєстрації відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України, тобто вважає, що позивач повинен був здійснити дії щодо реєстрації свого речового права. 26. Додатково в касаційній скарзі міськрада звертала увагу на те, що у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва знаходиться справа N 826/12369/17, у якій предмет і правові підстави позову тотожні з цією справою. 27. У судовому засіданні представник міськради надав усні пояснення по суті справи, доводи касаційної скарги підтримав, зазначивши при цьому, що рішення судів попередніх інстанцій є такими, що прийняті з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Позиція інших учасників справи 28. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду судами всіх обставин справи в їх сукупності та винесені з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що цей спір безпосередньо пов'язаний з правом оперативного управління позивача майном, відповідачем у справі є орган, зазначений у частині п'ятій статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), предметом спору є визнання недійсним акту органу місцевого самоврядування, а тому справа підвідомча господарському суду. 29. Також зазначає, що за змістом оскаржуваних рішень майно передавалось позивачу саме на підставі статті 137 Господарського кодексу України, яка визначає і регулює право оперативного управління майном та правовий режим такого майна. Крім того позивач наголошує, що відповідачем на порушення вимог статті 19 Конституції України фактично вилучено майно з оперативного управління без належних на те підстав. 30. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги міськради письмово не виклали. 31. У судовому засіданні представник прокуратури надав усні пояснення по суті справи, проти задоволення касаційної скарги заперечив і підтримав доводи, викладені позивачем у відзиві на касаційну скаргу міськради та зазначив, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права. 32. Представник Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради у судовому засіданні доводи касаційної скарги міськради підтримав та просив її задовольнити. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 33. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2018 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою міськради та призначено її розгляд на 22 травня 2018 року. 34. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 травня 2018 року цю справу разом із касаційною скаргою міськради передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів того, що однією з підстав оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 35. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо визначення юрисдикції 36. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 37. Згідно з положеннями статей 1, 41 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), які кореспондуються зі статтями 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже, розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 4 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. 38. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 39. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 40. Частинами першою, другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 41. Відповідно до частини третьої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України. 42. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Зокрема, вона поширюється на публічно-правові спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (частини перша, друга статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України). 43. Таким чином, як справу адміністративної юрисдикції розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції є спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами правовідносин, у яких хоча б один з них законодавчо уповноважений приймати рішення, надсилати приписи, давати вказівки, обов'язкові до виконання іншими учасниками правовідносин. 44. Частиною п'ятою статті 16 Закону N 280/97-ВР передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. 45. Відповідно до частини п'ятої статті 60 Закону N 280/97-ВР органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. 46. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу використання нерухомого майна комунальної власності. У таких відносинах міськрада здійснює правомочності власника комунального майна, тобто не реалізує в цій частині владних управлінських функцій. 47. Оскільки міськрада в спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій, а в основі цього спору лежать правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, тобто відносини, що склалися між відповідними суб'єктами щодо певного об'єкта комунальної власності у процесі його використання, то й спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. 48. Таким чином, за суб'єктним складом сторін та характером спірних правовідносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України, а суди дійшли правильних висновків, що оскільки господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, то цей спір є господарсько-правовим та відповідно підвідомчий господарським судам. 49. Отже, наведені у касаційній скарзі доводи про непідвідомчість цього спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Щодо вирішення спору по суті 50. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання, а відтак пункти 1, 2, 3 рішення міськради від 23 лютого 2017 року N 946/1950 "Про повернення приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва із сфери управління державних установ і організацій" підлягають визнанню недійсними. 51. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що міськрада під час прийняття спірного рішення в частині вилучення з оперативного управління позивача відповідного майна не врахувала те, що у прокуратури не перебувало надлишкове майно, а також майно, що не використовується або використовується нею не за призначенням, і як наслідок застосували вимоги статті 137 Господарського кодексу України. 52. Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є помилковими з огляду на таке. 53. Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. 54. Статтею 1 Закону N 280/97-ВР встановлено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. 55. За змістом пунктів 30, 31 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить, зокрема прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна, прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. 56. Наведені приписи законодавства дають підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив повноваження самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. 57. У даному випадку оскаржуваним рішенням міськради було визнано такими, що втратили чинність з 01 березня 2017 року, рішення міськради щодо надання приміщень в користування прокуратурі. Рішення міськради, чинність яких припинилася, виступали правовою підставою для користування майном прокуратурою. 58. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що законодавче визначення поняття "сфера управління", яке вживається в оскаржуваному рішенні міськради - відсутнє. Проте зі змісту деяких нормативно-правових актів (зокрема, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", "Про управління об'єктами державної власності") можна дійти висновку, що це поняття використовується у випадку реалізації органами місцевого самоврядування, державними органами своєї компетенції, наділення відповідними повноваженнями інших органів, що уповноважені реалізовувати управлінські функції. Звідси передача майна до сфери управління не вказує на передачу певному суб'єктові відповідного майна на праві оперативного управління. 59. За змістом частини першої статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління є речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). 60. Згідно з частиною першою статті 18 Закону N 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом. 61. Натомість частина друга статті 135 Господарського кодексу України регламентує, що власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів. 62. З наведених норм права вбачається, що майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні. 63. За таких обставин у прокуратури право оперативного управління щодо спірних приміщень не виникло і не могло виникнути (незалежно від того чи було воно зареєстровано, чи ні). Звідси й доводи касаційної скарги про потребу державної реєстрації прокуратурою права оперативного управління відхиляються як необґрунтовані. 64. Водночас власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Звідси власник має право на визначення юридичної дол. свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб'єктів. 65. За таких обставин, у цій справі між сторонами виникли правовідносини щодо передачі майна міськрадою прокуратурі у безоплатне користування на невизначений період - доки воно не знадобиться власнику (позичка). Відповідно до частини першої статті 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Водночас стаття 831 Цивільного кодексу України регламентує, що якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею; відповідно до частини третьої статті 834 Цивільного кодексу України особа, яка стала власником речі, переданої у користування, має право вимагати розірвання договору, який укладено без визначення строку. Отже, строк користування не є істотною умовою договору позички, а річ за таким договором може передаватися у користування без визначення строку. У такому разі, якщо строк користування річчю не може бути визначений відповідно до мети користування нею, за аналогією закону має застосовуватися частина друга статті 763 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо строк найму не встановлений, то договір найму вважається укладеним на невизначений строк; кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Тобто відповідач у цій справі скористався своїм правом на відмову від договору позички. 66. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що частиною третьою статті 91 Закону N 1697-VII, норми якої кореспондуються з частиною четвертою статті 52 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1789-XII "Про прокуратуру", що діяли на час прийняття міськрадою рішень про передачу прокуратурі нежилих будинків та приміщень комунальної власності територіальної громади міста Києва, передбачено, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують розташовані на їх території органи та установи прокуратури відповідними службовими приміщеннями на умовах оренди. 67. За таких обставин міськрада, яка від імені та в інтересах територіальної громади міста Києва відповідно до закону здійснює правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, має право самостійно вирішувати питання щодо передачі об'єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, зокрема передавати їх в оренду. 68. З огляду на викладене, рішення судів попередніх інстанції у цій справі постановлені з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема внаслідок застосування до спірних правовідносин статті 137 Господарського кодексу України, яка застосуванню не підлягала. Це є підставою для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 69. Частиною першою статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 70. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 311 Господарського процесуального кодексу України). 71. З огляду на наведене касаційна скарга міськради підлягає задоволенню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат 72. Частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Згідно з частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 74. Таким чином, стягненню на користь міськради з прокуратури підлягають судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи: у суді першої інстанції - 1600 грн. у суді апеляційної інстанції - 1760 грн. а також у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції - 3524 грн. Висновок щодо застосування норм права 75. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) з урахуванням приписів Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" справи у спорах, що виникають під час здійснення органом місцевого самоврядування повноважень власника комунального майна щодо його використання, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. 76. За приписами цивільного та господарського законодавства власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він може реалізовувати на власний розсуд. За таких обставин власник має право на визначення юридичної дол. свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також вилучення цього майна у відповідних суб'єктів. 77. Майно комунальної власності не може передаватися в оперативне управління підприємствам, установам, організаціям, які не були утворені відповідним органом місцевого самоврядування та не знаходяться в його підпорядкуванні. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 311, 314 - 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. 4. Стягнути з Прокуратури міста Києва (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, код ЄДРПОУ 02910019) на користь Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) 6884 грн (шість тисяч вісімсот вісімдесят чотири гривні) судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. . Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2019 року м. Київ Справа N 464/3790/16-ц Провадження N 14-465цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року у складі судді Теслюка Д.Ю. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року у складі колегії суддів Мікуш Ю.Р., Бойко С.М., Копняк С.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договорами позики, та УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, уточнивши який, просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договорами позики: від 04 березня 2015 року - у розмірі 102 246,85 доларів США (еквівалент 2 594 819,60 грн), з яких 75 000,00 доларів США - сума позики, 3 % річних від суми боргу - 2 669,11 доларів США та 24 577,74 доларів США - відсотки за користування чужими коштами; від 01 серпня 2015 року - у розмірі 25 000,00 доларів США (еквівалент 628 500,00 грн); від 11 квітня 2015 року у розмірі - 30 000,00 грн. Позивач вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання з повернення отриманих від нього коштів за договорами позики не виконав - кошти в передбачені у розписках строки не повернув. Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 01 листопада 2016 року позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договорами позики від 01 серпня 2015 року у розмірі 25 000,00 доларів США (еквівалент 628 500,00 грн. та від 11 квітня 2015 року у розмірі 30 000, 00 грн залишено без розгляду. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 04 березня 2015 року у розмірі 102 246,85 доларів США (еквівалент 2 613 429,49 грн станом на день ухвалення рішення). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав - кошти ОСОБА_3 у встановлений строк не повернув, у зв'язку чим гроші підлягають стягненню на користь позивача з урахуванням процентів за користування чужими коштами, а також 3 % річних у примусовому порядку. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився із викладеними судом першої інстанції висновками та зазначив, що розрахунок заборгованості судом першої інстанції перевірено, він відповідає вимогам закону й умовам договору та ОСОБА_4 не спростовано, також не доведено існування між сторонами інших правовідносин, а саме придбання позивачем земельної ділянки. У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Наведені у касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 18 вересня 2013 року N 6-63цс13, та не дослідили реальну природу правовідносин між сторонами, не врахували його доводів про невідповідність зовнішнього прояву волі (розписки) внутрішньому волевиявленню сторін, яке згідно з тією ж розпискою та письмовою вимогою було спрямоване на отримання позивачем земельної ділянки та оплату відповідної процедури її отримання. Також заявник вказував, що позивач вчинив дії, передбачені частиною першою статті 369-2 Кримінального кодексу України (далі - КК України), оскільки передав йому грошові кошти для вирішення питання про виділення земельної ділянки на його користь, що за своєю суттю не є цивільно-правовими відносинами, а містять ознаки посягання на суспільні відносини у сфері службової діяльності, дослідження яких є завданням кримінального провадження відповідно до вимог статті 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв'язку із чим вважав, що вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду перевірила наведені у касаційній скарзі доводи та матеріали справи і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 04 березня 2015 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 75 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 04 серпня 2015 року, про що склав розписку. Оскільки відповідач зобов'язання з повернення позичених коштів не виконав, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим позовом. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Спори, що виникають у зв'язку з неповерненням грошових коштів за наявної розписки вказують, що між сторонами існують відносини за договором позики, тобто порушення цивільного права особи, пов'язаного з невиконанням зобов'язання, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про позику, іншими актами цивільного законодавства, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Заявник вважає, що ОСОБА_3, передавши йому 75 000,00 доларів США, вчинив дії, передбачені частиною першою статті 369-2 КК України, у зв'язку із чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій. Відповідно до статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Частиною першою статті 2 КК України визначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Чинним кримінальним та кримінальним процесуальним законами передбачено право осіб, які вважають, що щодо них вчинене кримінальне правопорушення, ініціювати проведення досудового розслідування, а також визначено порядок його здійснення та процедуру притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Підтвердження того, що сторони у справі є учасниками розпочатого кримінального провадження щодо вказаного предмета спору - відсутні, а саме по собі посилання однієї із сторін у цивільній справі на порушення другою стороною норм інших галузей права, зокрема кримінального, як у цьому випадку, не є підставою для закриття провадження у справі чи відмови у поновленні цієї особи в її правах. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки відсутнє кримінальне провадження, пов'язане з документом, яким підтверджується передача 04 березня 2015 року ОСОБА_3 відповідачу грошових коштів у розмірі 75 000,00 доларів США, позовні вимоги пред'явлені до ОСОБА_4 як боржника у зв'язку невиконанням останнім договірних зобов'язань щодо повернення у порядку та в обумовлений договором строк вказаної суми коштів позивачу як кредитору, суди попередніх інстанцій правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства. Що стосується розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку. Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_3, крім переданих відповідачу в позику 75 000,00 доларів США, просив стягнути на його користь 2 669,11 доларів США - 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України, а також проценти за користування чужими коштами в розмірі 24 577,74 доларів США на підставі частини першої статті 1048 ЦК України. Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі. Що стосується стягнення суми позики, процентів за користування чужими коштами, а також 3 % річних в іноземній валюті - доларах США із одночасним визначенням гривневого еквіваленту вказаної суми, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. При касаційному перегляді необхідно визначити у якій валюті має виконуватися зобов'язання, у разі якщо у позику передавалася іноземна валюта та правову природу і валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 ЦК України. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет N 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Декретом N 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У статті 1 Декрету N 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: "валютні цінності": валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: "валюта України" розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; "іноземна валюта": розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; "валютні операції": операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; "резиденти": фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; "нерезиденти": фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України. У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У статті 5 Декрету N 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ). У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину. У частині четвертій статті 5 Декрету N 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом N 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Таким чином, суди зробили правильний висновок про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_4 на користь позивача боргу у валюті, визначеній договором. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині визначення 3 % річних у доларах США, оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року N 6-49цс12, і ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача заборгованості саме в іноземній валюті, тобто прострочена сума визначена у розмірі 75 000,00 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме із 75 000,00 доларів США. Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що була висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі N 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Таким чином, рішення судів попередніх інстанцій в частині зазначення гривневого еквівалента розміру стягнутої суми позики, отриманої в іноземній валюті та 3 % річних від простроченої суми, підлягають зміні. Крім того, щодо стягнення з боржника процентів за користування отриманими в борг коштами за період з 04 березня 2015 року по 10 жовтня 2016 року в розмірі 24 577,74 доларів США, нарахованими відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України на суму боргу в іноземній валюті, то Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів у цій частині з огляду на таке. Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів його умовами не передбачено. Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштіввисловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі N 6-36цс14. Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмірпроцентів за користування від суми позики, суди попередніх інстанцій виходили із рівня облікової ставки НБУ. З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне. За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року N 679-XIV "Про Національний банк України" (далі - Закон N 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів. НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону N 679-XIV). Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку. Відповідно до статті 27 Закону N 679-XIV НБУвстановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют. Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року N 389 (далі - Положення N 389; чинне на момент виникнення спірних правовідносин), визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку. Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв'язки з Україною тощо. Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні. Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16. Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав. Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника. Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі N 14-318цс18. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення вимог позову про стягнення процентів від суми позики в розмірі 24 577,74 доларів СШАзгідно з вимогами статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині. Оскільки судові рішення змінюються та скасовуються в частині з ухваленням нового рішення, при цьому предмет спору з урахуванням 1 % ціни позову, що залишається без змін, становить більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб і судом першої інстанції вирішено питання про розподіл судових витрат пропорційно задоволеним позовним вимогам та стягнуто максимальну суму судового збору за подання фізичною особою до суду позовної заяви майнового характеру, встановлену Законом України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір", правових підстав для нового розподілу судових витрат у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанціїне вбачається. Однак, враховуючи, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню, Велика Палата Верховного Суду з урахуванням підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України вважає за необхідне провести розподіл судових витрат, понесених заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції та з огляду на положення статті 141 ЦПК України стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 2 067,00 грн. ВеликаПалата Верховного Суду за наслідками розгляду робить такі висновки. Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з чинним законодавством гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі Декрет N 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання окремих договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні. У випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась. Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року змінити, виключити із судових рішень вказівку про те, що "в еквіваленті до національної валюти станом на день ухвалення рішення становить 2 613 429 (два мільйони шістсот тринадцять тисяч чотириста двадцять дев'ять) гривень 49 коп.". У частині стягнення 24 577,74 доларів США - процентів від суми позики - рішення судів скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення 24 577,74 доларів США -процентів від суми позики - відмовити. В іншій частині щодо стягнення суми позики в розмірі 75 000,00 доларів США та 3 % річних від суми боргу в розмірі 2 669,11 доларів США рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_2) на користь ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_2, адреса: АДРЕСА_1) 2 067,00 грн (дві тисячі шістдесят сім гривень) витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 295/1426/17 Провадження N 14-587цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану її представником ОСОБА_4, на ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року (судді Коломієць О.С., Гансецька І.А., Шевчук А.М.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, заінтересовані особи: Закрите акціонерне товариство "Житомирські ласощі", Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний депозитарій України, Компанія "Дельта Кепітал С.А. ", ОСОБА_7, про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, заінтересовані особи: Закрите акціонерне товариство "Житомирські ласощі" (далі - ЗАТ "ЖЛ"), Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний депозитарій України, Компанія "Дельта Кепітал С.А. ", ОСОБА_7, звернулася до суду із заявою про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів. На обґрунтування поданої заяви ОСОБА_3 зазначила, що вона є акціонером ЗАТ "ЖЛ", що підтверджується сертифікатом акцій НОМЕР_1. Вважає, що її майнові права та законні інтереси як акціонера щодо користування та розпорядження власністю, а саме акціями ЗАТ "ЖЛ", порушено, оскільки систему реєстру власників іменних цінних паперів акціонерів товариства втрачено. Ураховуючи зазначене, ОСОБА_3 просила суд встановити факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 13 травня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено, встановлено факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розгляд справи про встановлення факту, що має юридичне значення, можливий лише судом загальної юрисдикції в порядку окремого провадження. Саме в порядку окремого провадження розглядаються справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав. Судове рішення про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ" є лише необхідною умовою для прийняття емітентом - ЗАТ "ЖЛ" рішення про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів. Під час розгляду цієї заяви суд установив, що в ході розгляду адміністративної справи N 906/7917/11 представник товариства не надав для огляду в судове засідання оригінал системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ" у зв'язку з його знищенням, про що суду було надано відповідний акт. Отже, наявність копії реєстру не може бути підставою для відмови в задоволенні заяви про встановлення факту втрати оригіналу системи реєстру власників іменних цінних паперів. Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 13 травня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що розпорядженням Житомирського ТУ ДКЦПФР N 22-ЖИ-С-А-11 від 20 червня 2012 року скасовано реєстрацію випуску акцій ЗАТ "ЖЛ" у зв'язку з припиненням діяльності цього товариства шляхом його злиття з ТОВ "Будстайл-XXI". Указане розпорядження і питання щодо відновлення обігу акцій ЗАТ "ЖЛ" є предметом розгляду в адміністративних судах. Установлення юридичного факту, не передбаченого статтею 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції чинній на час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій), у цій справі є нічим іншим, як відновленням прав акціонерів ЗАТ "ЖЛ" на володіння, користування та розпорядження належним їм майном, а також господарської діяльності цього товариства, тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Оскільки справа за заявою ОСОБА_3 про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, постановлене судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. У касаційнійскарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновок апеляційного суду про те, що зазначений спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства та виник з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником, а отже, встановлення юридичного факту у цій справі є нічим іншим, як відновлення прав акціонерів, а тому вказаний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є помилковим. ОСОБА_3 вважає, що цей спір виник не з корпоративних відносин, а стосується встановлення факту, що має юридичне значення, та за суб'єктним складом і предметом позову підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2017 рокувідкрито касаційне провадження в справі та витребувано її матеріали. Відзив на касаційну скаргу не подавався. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Згідно зі статтею 388ЦПК України у редакції цього Закону судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що встановлення юридичного факту в цій справі є нічим іншим, як відновленням прав акціонерів ЗАТ "ЖЛ" на володіння, користування та розпорядження належним їм майном, а також господарської діяльності цього товариства, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Такі висновки апеляційного суду є правильними з огляду на таке. Зазмістом положень глави 6 розділуІV ЦПК України встановлення факту, що має юридичне значення, розглядається судами загальної юрисдикції в порядкуокремого провадження. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових правфізичних осіб, якщо законом не визначено іншогопорядку їх встановлення (частинадруга статті 256 ЦПК України у редакції, яка була чинна на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Водночас згідно із частиною четвертою вказаної статті суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічна норма передбачена статтею 315 ЦПК України у чинній редакції. У справі, що розглядається, ОСОБА_3 просила встановити факт втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ "ЖЛ". Установлення цього факту заявниця пов'язує з відновленням діяльності товариства та підтвердженням її прав як власника іменних цінних паперів з метою реалізації їх відповідно до вимог статей 317-319 Цивільного кодексу України. Таким чином, ідеться не просто про встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів, а про спір щодо відновлення корпоративних прав ОСОБА_3 як власника іменних цінних паперів у зв'язку з відновленням діяльності товариства. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" (далі - Закон N 514-VI) корпоративні права - це сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. Корпоративні права акціонера щодо акціонерного товариства посвідчуються акціями цього товариства, які існують виключно в бездокументарній формі (частини перша та друга статті 20 Закону N 514-VI). Кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на участь в управлінні акціонерним товариством (пункт 1 частини першої статті 25 Закону N 514-VI). Частиною першою статті 32 вказаного Закону передбачено, що загальні збори акціонерного товариства є вищим органом цьоготовариства. У загальних зборах акціонерного товариства можуть брати участь особи, включені до переліку (реєстру) акціонерів які мають право на таку участь, або їх представники (частина перша статті 34 вказаного Закону). Отже, акціонер може реалізувати своє право на участь в управлінні товариством (участь у загальних зборах) лише за умови наявності реєстру власників іменних цінних паперів, до якого включений такий акціонер. Реєстр власників іменних цінних паперів складається згідно з відомостями, що містяться в системі реєстру власників іменних цінних паперів у депозитарній установі. Відсутність реєстру власників іменних цінних паперів та бездіяльність емітента щодо відновлення такого реєстру унеможливлює проведення загальних зборів акціонерів емітента і відповідно прийняття рішень, що стосуються діяльності та управління товариством, акціонером якого є заявник. Згідно з пунктом 1 розділу 2 Положення про порядок забезпечення існування іменних цінних паперів у бездокументарній формі, затвердженого рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 22 січня 2014 року N 47 (далі - Положення N 47), саме на емітента покладається обов'язок вчинити ряд дій, пов'язаних з переведенням акцій із документарної в бездокументарну форму та відновленням системи реєстру власників іменних цінних паперів. Зокрема, до обов'язків емітента входить обов'язок з'ясувати інформацію стосовно наявності документів системи реєстру власників цінних паперів у Центральному депозитарії цінних паперів та депозитарної установи, яка остання здійснювала ведення реєстру власників іменних цінних паперів відповідного випуску акцій. У випадку відсутності документів системи реєстру власників іменних цінних паперів у емітента, або в Центральному депозитарії, або в депозитарній установі емітент повинен здійснити дії щодо відновлення інформації про власників іменних цінних паперів системи реєстру власників іменних цінних паперів цього випуску. Такі дії емітента передбачені Порядком забезпечення інтересів власників іменних цінних паперів у разі відсутності документів системи реєстру власників іменних цінних паперів певного випуску, затвердженим рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 24 червня 2014 року N 805 (далі - Порядок N 805). Пунктом 2 Порядку N 805 передбачено, що в разі набрання законної сили судовим рішенням щодо встановлення факту втрати системи реєстру та отримання зазначеного рішення емітентом або акціонерами, що ініціюють проведення процедури відновлення інформації про власників, відповідний орган емітента (виконавчий орган, наглядова рада або загальні збори) має прийняти рішення про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів певного випуску та здійснити інші передбачені цим Порядком дії щодо відновлення втраченої інформації про власників іменних цінних паперів випуску та формування реєстру. Емітент може доручити депозитарній установі за її згодою відновлення втраченої інформації про власників іменних цінних паперів випуску та формування реєстру шляхом укладання відповідного договору. При укладанні емітентом з депозитарною установою відповідного договору емітент подає депозитарній установі копію судового рішення про встановлення факту втрати системи реєстру власників та копію рішення уповноваженого органу емітента про відновлення інформації про власників іменних цінних паперів певного випуску (реєстру власників іменних цінних паперів), засвідчену емітентом (абзац другий пункту 2 Порядку N 805). Таким чином, права заявника можна відновити лише після вчинення емітентом дій, спрямованих на відновлення реєстру власників іменних цінних паперів, які, зокрема, передбачені Порядком N 805. Цей Порядок визначає послідовність дій емітента щодо відновлення реєстру власників іменних цінних паперів у разі наявності судового рішення щодо встановлення факту втрати системи реєстру власників іменних цінних паперів певного випуску. Отже, існує спір, який не може бути вирішений лише шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, що здійснюється в судах загальної юрисдикції. Справа, що розглядається, пов'язана зі спором про порушення корпоративних прав заявника. Відповідно заява ОСОБА_3 не може бути розглянута в порядку окремого провадження за правилами ЦПК України. Згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції. У порядку господарського судочинства розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів (пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, яка булла чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Аналогічна норма міститься й у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України в чинній редакції. Отже, справи у спорах, які виникають між акціонерним товариством і його акціонерами, та які пов'язані із втратою системи реєстру власників іменних цінних паперів, належать до корпоративних спорів і підлягають вирішенню господарськими судами України. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до компетенції господарських судів України. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 31 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. Постанова Іменем України 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 757/43355/16-ц Провадження N 14-399 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Печерського районного суду м. Києва (далі також - відповідач) про визнання дій/бездіяльності протиправними та відшкодування шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року, постановлену суддею Панченко О.М., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Лапчевської О.Ф., Кравець В.А., Мазурик О.Ф. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідач: Печерський районний суд м. Києва ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив: 1.1. Визнати дії/бездіяльність посадових осіб відповідача незаконними. 1.2. Зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином засвідчені копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц, рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016. 1.3. Стягнути з відповідача як відшкодування матеріальної шкоди - 24 489,52 грн і моральної шкоди - 10 000 грн. 1.4. Стягнути з відповідача нестягнуту з ПАТ "Терра Банк" моральну шкоду у сумі 15 000 грн. 2. Позов мотивував таким: 2.1. 26 січня 2015 року подав до Печерського районного суду м. Києва позовну заяву до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Терра Банк" та Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію у ПАТ "Терра Банк" про зобов'язання вчинити дії та відшкодування завданих збитків. 2.2. 2 лютого 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу у справі N 757/2216/15-ц, якою відмовив у відкритті провадження на тій підставі, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 2.3. 8 квітня 2015 року Апеляційний суд міста Києва скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 2.4. 28 квітня 2015 року Печерський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі. 2.5. 17 листопада 2015 року цей суд ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову, яке позивач оскаржив до Апеляційного суду міста Києва. 2.6. 30 березня 2016 року суд апеляційної інстанції в частині вимог до ПАТ "Терра Банк" залишив рішення Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року без змін, а в іншій частині рішення суду першої інстанції скасував і закрив провадження. 2.7. Незважаючи на неодноразові звернення до відповідача протягом тривалого часу, не міг отримати належно засвідчені копії судових рішень у справі N 757/2216/15-ц, що спричинило пропуск строків на апеляційне та касаційне оскарження. 2.8. Вказує на порушення судом першої інстанції частини першої статті 21, частини першої статті 27 та частини третьої статті 222 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 2.9. Внаслідок протиправних дій відповідача позивач був позбавлений коштів, які він намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" у судовому порядку під час розгляду справи N 757/2216/15-ц. 2.10. Діями відповідача позивачеві була заподіяна моральна шкода, яка полягає у створенні перепон у доступі до правосуддя та має бути відшкодована на підставі статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. 3. 9 грудня 2016 року Апеляційний суд м. Києва постановив ухвалу, якою визначив підсудність спору Деснянському районному суду м. Києва. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 4. 23 грудня 2016 року Деснянський районний суд м. Києва відмовив позивачу у відкритті провадження. 5. Мотивував тим, що вимоги про визнання дій/бездіяльності посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними та зобов'язання їх вчинити певні дії мають вирішуватись за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 16 лютого 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою скасував ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 7. Мотивував тим, що, відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції не зазначив мотивів такого рішення, не з'ясував характеру спірних правовідносин і не перевірив, чи є відповідач у справі суб'єктом владних повноважень за наведених у позовній заяві обставин. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 8. 13 березня 2017 року Деснянський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі. 9. Мотивував тим, що відповідач у справі є суб'єктом владних повноважень згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у чинній на той час редакції; між сторонами виник публічно-правовий спір, а тому позовні вимоги мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 15 травня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року. 11. Апеляційний суд вважав, що між позивачем і відповідачем як суб'єктом владних повноважень виник публічно-правовий спір, який відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 17 та статті 18 КАС України у чинній на той час редакції має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. 19 червня 2017 року позивачзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року, а також ухвалити рішення, яке згідно з повноваженнями суду касаційної інстанції відповідає обставинам справи. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вказує на те, що оскаржені ухвали постановлені з порушенням норм процесуального права. 15.1. Вважає, що один і той самий суддя Деснянського районного суду м. Києва не міг двічі постановляти ухвалу про відмову у відкритті провадження. Стверджує, що ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року постановив неповноважний суд, оскільки повторно той самий суддя не мав права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року про відмову у відкритті провадження. 15.2. Стверджує, що оскільки спірні правовідносини виникли через порушення прав позивача при розгляді цивільної справи, є підстави для звернення до суду саме за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства. Доводи відповідача 16. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо порушення вимог про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи 17. У касаційній скарзі позивач вказує на постановлення ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року неповноважним судом, оскільки повторно той самий суддя не має права брати участь при новому розгляді справи після скасування 16 лютого 2017 року судом апеляційної інстанції ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 23 грудня 2016 року, постановленої тим самим суддею, що й постановив ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року (обидві - про відмову у відкритті провадження). 18. Відповідно до частини першої статті 21 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у суді першої інстанції, суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі. 19. Отже, ЦПК України встановлював обмеження щодо повторного розгляду тим же складом суду першої інстанції справи лише у випадку скасування попереднього рішення цього суду щодо суті спору або ухвали про закриття провадження у справі. Інших підстав для обмеження участі судді суду першої інстанції у розгляді справи, зокрема після скасування ухвали цього про відмову у відкритті провадження, процесуальний закон не передбачав. Тому вказані доводи позивача є необґрунтованими. (1.2) Щодо юрисдикції суду 20. Суди першої й апеляційної інстанцій відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду питання про відкриття провадження, вважали, що подана позовна заява не може розглядатися в судах у порядку цивільного судочинства. Натомість, суди вказали, що справа може бути вирішена за правилами адміністративного судочинства, оскільки вона має ознаки публічно-правового спору. 21. Позивач вважає, що суди порушили норми процесуального права, оскільки, на його думку, справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 22. Щодо позовної вимоги зобов'язати відповідача виготовити та надіслати на адресу позивача належним чином виготовлені та завірені судом копії рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц (суддя Остапчук Т.В.), рішення суду апеляційної інстанції від 30 березня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року у справі N 22-ц/796/3406/2016, то у касаційній скарзі позивач вказав, що ця вимога втратила актуальність і "в судовому засіданні була вилучена". 23. Щодо іншої вимоги позивача - визнати дії/бездіяльність посадових осіб Печерського районного суду м. Києва незаконними: 23.1. Позивач у додаткових поясненнях до касаційної скарги вказав, що оскаржував не рішення відповідача у конкретній справі, а дії апарату відповідного суду, зокрема і бездіяльність голови суду як керівника відповідача, який мав контролювати діяльність цього апарату. 23.2. Обґрунтовуючи незаконність дій/бездіяльності посадових осіб відповідача, у позовній заяві позивач вказував: 23.2.1. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, відповідач несвоєчасно надіслав йому ухвалу про відмову у відкритті провадження від 2 лютого 2015 року у справі N 757/2216/15-ц; 23.2.2. Порушуючи статтю 21 ЦПК України у вказаній редакції, справа N 757/2216/15-ц повторно була передана на розгляд судді Печерського районного суду м. Києва Остапчука Т.В. після того, як Апеляційний суд м. Києва 8 квітня 2015 року у справі N 22-ц/796/5593/2015 скасував ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 2 лютого 2015 року, постановлену цим же суддею; 23.2.3. Порушуючи статтю 157 ЦПК України у зазначеній редакції, розгляд справи N 757/2216/15-ц безпідставно відкладався та тривав поза межами розумного строку, оскільки провадження у цій справі було відкрите 28 квітня 2015 року, а рішення ухвалене аж 17 листопада 2015 року; 23.2.4. Порушуючи статті 209 та 222 ЦПК України у вказаній редакції, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у справі N 757/2216/15-ц було несвоєчасно виготовлене та надіслане позивачеві; 23.2.5. Порушуючи статтю 222 ЦПК України у зазначеній редакції, заяви позивача у справі N 757/2216/15-ц від 13 червня 2016 року (вх. N 58151), від 21 червня 2016 року (вх. N 60991), від 4 липня 2016 року (вх. N 65120), від 30 серпня 2016 року (вх. N 85766) були невчасно розглянуті та невчасно видані копії судових рішень у вказаній справі. 24. Згідно з приписами Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України у редакціях, чинних на час розгляду справи N 757/2216/15-ц, дотримання вимог процесуального закону (частина перша статті 8, частини перша та друга статті 22, стаття 23 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), надсилання ухвал про відмову у відкритті провадження (частина шоста статті 122 ЦПК України), дотримання вимог про недопустимість повторної участі судді в розгляді справи (стаття 21 ЦПК України), відкладення розгляду справи за наявності для цього підстав (стаття 169 ЦПК України), дотримання строків розгляду справи (стаття 157 ЦПК України), своєчасне виготовлення та надсилання судового рішення (стаття 222 ЦПК України) - були обов'язками суду під час здійснення правосуддя у конкретній справі. 25. Отже, позовна вимога про оскарження дій/бездіяльності посадових осіб відповідача стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій. 26. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. 27. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирішення у суді спору за такою позовною вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. 28. Згідно з частиною першою статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до частини другої вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. 29. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, що діяла на час розгляду справи N 757/43355/16-ц у судах першої й апеляційної інстанцій). 30. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. 31. Згідно з пунктом 57 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. 32. Відповідно до пункту 55 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. 33. Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. 34. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути Печерський районний суд м. Києва, Консультативна рада європейських суддів вважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку N 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). 35. Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку N 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів). 36. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що такий підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя. 37. Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. 38. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. 39. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). 40. За змістом пункту 19 Великої хартії суддів (Основоположних принципів) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження щодо судді. 41. Тобто, за наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку. 42. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного чи адміністративного судочинства, відповідно, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. 43. З огляду на наведені вище аргументи Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовна вимога про визнання незаконними вказаних у пункті 23.2 цієї постанови дій/бездіяльності посадових осіб відповідача не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства. А тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду цього спору за правилами адміністративного судочинства є помилковими. 44. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача відшкодування матеріальної та моральної шкоди, позивач обґрунтував ці вимоги приписами статей 22, 23, 1166, 1167, 1176 ЦК України та мотивував тим, що внаслідок протиправних дій відповідача був позбавлений коштів, які намагався стягнути з ПАТ "Терра Банк" під час розгляду справи N 757/2216/15-ц, а також тим, що створені відповідачем перешкоди у доступі до правосуддя завдали позивачеві моральну шкоду. 45. Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб'єктів, зокрема, суду. Тому приписи статті 1176 ЦК України єспеціальними щодо приписів статей 22, 23, 1166 і 1167 цього кодексу та визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. 46. Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п'ята статті 1176 ЦК України). 47. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами за правилами цивільного або господарського судочинства (частина друга статті 21 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі). 48. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України. 49. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 50. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі "Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine" від 21 грудня 2010 року, заяви N 17160/06 та N 35548/06, § 33). 51. Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. 52. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду. 53. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 3 квітня 2018 року у справі N 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі N 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі N П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі N 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі N 454/143/17-ц. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 54. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 56. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами, зокрема, для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 57. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 58. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми процесуального права, вказавши, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. А тому слід змінити мотивувальну частину ухвал Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки щодо застосування норм права 60. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частині першій і третій статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року). 61. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов'язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов'язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. 62. Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. 63. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. 64. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. 65. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). 66. Приписи "заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), "заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження), "позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного чи адміністративного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами. 67. Позовні вимоги про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства. 68. Позовні вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України. 69. У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов'язаних з розглядом судової справидій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов'язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови. У решті Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 13 березня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
  19. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 569/96/17 Провадження N 14-386 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі також - ПрАТ) "Страхова компанія "Юнівес" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ПрАТ "Страхова група "ТАС" про відшкодування шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Гордійчук С.О., Шеремет А.М., Боймиструка С.В. Учасники справи: позивач: ПрАТ "Страхова компанія "Юнівес" (представник Кузьменко М.М.), відповідачі: ОСОБА_3, ПрАТ "Страхова група "ТАС". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 27 грудня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачів 19 410 грн. 2. Мотивував позов тим, що 21 серпня 2016 року ОСОБА_3, керуючи автомобілем марки "Mazda" (державний номерний знак НОМЕР_1), не врахував швидкості руху, дорожньої обстановки, безпечної дистанції, внаслідок чого зіткнувся з автомобілем марки "Kia" (державний номерний знак НОМЕР_2), який за інерцією зіткнувся з автомобілем марки "Subaru" (державний номерний знак НОМЕР_3). Позивач вказував, що 23 серпня 2016 року Голосіївський районний суд м. Києва ухвалив постанову, якою визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 3. Позивач зазначав, що транспортний засіб марки "Kia" ним застрахований згідно з договором добровільного страхування наземного транспорту від 4 грудня 2015 року. І після отримання всіх необхідних документів 21 жовтня 2016 року позивач виплатив страхове відшкодування у розмірі 119 410 грн. 4. Крім того у позові вказував, що ПрАТ "Страхова група "ТАС" і ОСОБА_8 уклали договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (автомобілямарки "Mazda", яким 21 серпня 2016 року керував ОСОБА_3.), що підтверджується полісом серії АЕ N 8736637. За цим полісом ліміт відповідальності ПрАТ "Страхова група "ТАС" за завдану майну шкоду становив 100 000 грн. 5. Позивач звернувся до ПрАТ "Страхова група "ТАС" із заявою про виплату страхового відшкодування, яке було перераховане позивачеві у сумі 100 000 грн. Вказав, що надіслав ОСОБА_3 претензію на суму 19 410 грн (різницю між фактичним розміром шкоди і сплаченим страховим відшкодуванням), однак відповіді на неї до моменту звернення з позовом до суду не отримав. 6. Стверджував, що після звернення до суду йому стало відомо про наявність полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору АZ6 N 410786 добровільного комплексного страхування транспортних ризиків (далі - договір добровільного комплексного страхування транспортних ризиків), укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 і відповідно до якого страхова сума становить 50 000 грн. Як вказував позивач, за цим договором ПрАТ "Страхова група "ТАС" зобов'язане здійснити виплату страхового відшкодування при настанні цивільно-правової відповідальності страхувальника та/або особи, відповідальність якої застрахована. 7. З урахуванням зазначеного позивач подав клопотання про залучення ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача та просив стягнути 19 410 грн солідарно з ОСОБА_3 і ПрАТ "Страхова група "ТАС". Короткий зміст рішень суду першої інстанції 8. 31 березня 2017 року Рівненський районний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою залучив ПрАТ "Страхова група "ТАС" як співвідповідача. 9. 8 червня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПрАТ "Страхова група "ТАС" на користь позивача 19 410 грн і відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 10. Мотивував тим, що дорожньо-транспортна пригода сталася з вини ОСОБА_3, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована у ПрАТ "Страхова група "ТАС" відповідно до полісу добровільного комплексного страхування транспортних ризиків за програмою страхування "Автоцивілка Плюс" на підставі договору добровільного комплексного страхування транспортних ризиків, укладеного ПрАТ "Страхова група "ТАС" з ОСОБА_8 А тому відшкодування завданої шкоди має бути стягнуте саме з ПрАТ "Страхова група "ТАС". Крім того, суд першої інстанції вказав, що ні зазначеним договором, ні законодавством не передбачений солідарний обов'язок щодо відшкодування завданої шкоди страхувальником і страховиком, з огляду на що відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області постановив ухвалу, якою рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 8 червня 2017 року в частині задоволення позовної вимоги до ПрАТ "Страхова група "ТАС" скасував, а провадження у справі в цій частині закрив і роз'яснив позивачу, що він має право звернутися з такою вимогою до суду за правилами господарського судочинства. 12. Суд апеляційної інстанції керувався сформульованим Верховним Судом України у постанові від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009 цс 15 висновком і вважав, що оскільки розгляд справ між юридичними особами віднесений до компетенції господарського суду, ця справа в частині вимог позивача до ПрАТ "Страхова Група "ТАС" не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 13. Рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 сторони не оскаржували. А тому відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, вказана частина рішення не була предметом апеляційного перегляду. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. 26 вересня 2017 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року. 15. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року та залишити без змін рішення суду першої інстанції з огляду на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 16. 15 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Обґрунтував, зокрема, тим, що позивачоскаржує ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 30 серпня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позивач вказує, що спір виник саме з цивільних правовідносин; одним зі співвідповідачів є фізична особа, а тому справа має розглядатися за правилами цивіл