Search the Community

Showing results for tags 'аренда'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 59 results

  1. ПОСТАНОВА 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 620/371/17 Провадження № 14-296цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у письмовому провадженні справу за позовом заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, ухвалене суддею Бойко Г.В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту у складі суддів Яцини В.Б., Бурлака І.В., Кіся П.В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог 1. У червні 2017 року заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області, діючи в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її у власність держави. 2. Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області для ведення фермерського господарства. Договір зареєстровано в установленому законом порядку. При цьому, на думку прокурора, ОСОБА_1 фермерське господарство належним чином не створив, безпідставно набув право користування земельною ділянкою у пільговому порядку, який відповідно до положень Закону України «Про фермерське господарство», ст. 22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не передбачає конкурентної процедури земельних торгів, яка є обов`язковою в інших випадках. ОСОБА_1 отримав земельну ділянку в оренду за спрощеною процедурою з метою ухилення від земельних торгів та встановлення орендної плати в результаті конкурсної процедури, що спричинило недоотримання місцевим бюджетом орендних платежів, а отже вказані правовідносини належать до сфери інтересів держави у забезпеченні законного використання землі та надходження бюджетних платежів. При цьому укладенню оспореного договору оренди не передувало проведення нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, що впливає на належне визначення орендної плати, яка є істотною умовою договору оренди, чим були порушені приписи ст. 13 Закону України «Про оренду земель». Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га, що знаходиться на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, у власність держави. Вирішено питання розподілу судових витрат. 4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовував її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване. Під час отримання дозволів на відведення ОСОБА_1 в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору, останній не мав на меті ведення фермерського господарства. Місцевий суд також дійшов висновку, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме, без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. 5. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні оспореного договору оренди земельної ділянки не були додержані вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, тому відповідно до ст. 228 ЦК України такий правочин може бути визнаний недійсним. Апеляційний суд також погодився і з висновком суду першої інстанції про повернення орендованої земельної ділянки, посилаючись на ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 договір вчинив з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. 6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушень, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантій на мирне володіння майном, у даному випадку у вигляді права оренди, оскільки відповідача ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем. 7. Апеляційний суд також дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах ОСОБА_1 діяв як фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на те, що суди не врахували, що за весь час дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га відповідач ОСОБА_1 використовує її за цільовим призначенням, своєчасно та в повному обсязі сплачує орендну плату за землю, заборгованості за платежами немає. 9. Також касаційна скарга містить посилання на те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. 10. Крім того, аргументом касаційної скарги також указано те, що відповідач ОСОБА _1 не був повідомлений про час та місце розгляду справи, що призвело до неповного встановлення фактичних обставин справи та порушення його прав. Рух справи у суді касаційної інстанції 11. 04 березня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції. 12. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 13. 22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 15. 06 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та вирішила відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року. Позиція Верховного Суду 16. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 17. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовує її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване, а отже, цей відповідач під час отримання дозволів на відведення йому в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору не мав на меті реєстрації відповідного фермерського господарства. Таким чином, спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме: без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. 19. Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни, які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. 20. Отже, суди посилалися на ту обставину, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для землі державної та комунальної власності. 21. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться. 22. Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (ст. 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. 23. У ст. 124 ЗК України передбачений порядок передачі земельних ділянок в оренду та визначено наступне. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу. 24. Відповідно до ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів. 25. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу. На земельних торгах не може бути використане переважне право купівлі. Також, у ст. 134 ЗК України визначено обов`язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них на конкурентних засадах (земельних торгах), крім надання земельних ділянок в інших випадках, визначених законом, а також якщо земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених ст. 34 (земельні ділянки особистих селянських господарств), ст. 36 (земельні ділянки для городництва) та ст. 121 (для ведення фермерського господарства) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу. 26. Таким чином, у ст. 22, 31, 93, 124 ЗК України не передбачено конкурентної процедури земельних торгів для передачі землі в оренду для фермерських господарств, яка є обов`язковою в інших випадках. 27. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. 28. Частиною 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 29. Частиною 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 30. Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. 31. Відповідно до ст. 228 ЦПК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. 32. Судами встановлено, що у відповідності із спірним договором оренди від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 було надано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області. Дані про цей договір того ж дня внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, станом на 16 серпня 2017 року цей відповідач фермерське господарство не зареєстрував. Нормативна грошова оцінка землі, що є предметом спірного договору станом на 16 серпня 2017 року відсутня. 33. При цьому визначена у спірному договорі орендна плата була повністю сплачена ОСОБА_1 , заборгованість по встановленій орендній платі відсутня. 34. Суди посилались на те, що надання в оренду земельної ділянки потенційному засновнику фермерського господарства можливо за умови доведення ним наявності бажання створити відповідне фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. 35. Згідно із ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом. 36. Разом з тим, суди попередніх інстанцій не навели достатніх доказів, які б об`єктивно доводили відсутність у ОСОБА_1 наміру здійснювати фермерську діяльність на вказаній земельній ділянці, яка була надана йому в оренду згідно зі спірним договором оренди землі від 17 червня 2014 року, без реєстрації відповідного фермерського господарства, при цьому, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що вказана орендована земельна ділянка фактично використовується цим відповідачем за призначенням, а орендар сплачує встановлену орендну плату у повному обсязі, отже вказаними фактичними діями відповідача ОСОБА_1 доведено його спроможність виробляти відповідну товарну сільськогосподарську продукцію. 37. Крім того, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що відповідачем ОСОБА_1 на розгляд голови Зачепилівської районної державної адміністрації (далі - Зачепилівської РДА) все ж таки була подана заява, в якій ОСОБА_1 просить надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 38 га саме для створення та ведення фермерського господарства і наявними доказами не доведено, що саме на момент укладення спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 діяв не маючи на меті створювати фермерське господарство згідно з вищевказаними положеннями Закону України «Про фермерське господарство», а також не наведено даних щодо недотримання відповідачами (сторонами спірного договору оренди землі) норм матеріального права в частині умов спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року. 38. Крім того, судами попередніх інстанцій не обґрунтовано та не наведено жодних фактичних даних, щодо сплати ОСОБА_1 орендної плати за оренду спірної земельної ділянки саме у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством для фізичної особи, яка здійснює фермерську діяльність без реєстрації відповідного фермерського господарства. При цьому у судових рішеннях судів попередніх інстанцій на припущеннях зроблено висновок, про те, що спірний договір оренди землі укладений відповідачами всупереч інтересам держави та суспільства у зв`язку зі сплатою ОСОБА_1 орендної плати у меншому розмірі ніж належить згідно з Законом. Разом з тим, посилаючись на регламентований ст.13 Закону України «Про оцінку землі» порядок грошової оцінки землі, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що у справі відсутні дані, які б дозволили встановити саме математичну невідповідність орендної плати, яку сплатив ОСОБА_1 , тій яка за твердженням позивача «у більшому розмірі» мала бути йому встановлена у випадку надання вказаної спірної земельної ділянки не в порядку, який передбачений саме для фермерських господарств, в тому числі, згідно з вищенаведеними нормами ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство». 39. Таким чином, висновок щодо того, що відповідач ОСОБА_1 діяв з метою отримання у користування земельної ділянки поза межами конкурсної процедури (що напряму забезпечує менший розмір орендної плати для відповідача як орендаря), чим останній порушив захищений законом державний та суспільний інтерес, є таким, що зроблений судами безпідставно. 40. Крім того, згідно із ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. 41. Невиконання цієї вимоги Закону може мати юридичну оцінку за умови дотримання заінтересованою особою порядку притягнення до відповідальності того, хто порушує Закон, у тому числі шляхом розірвання відповідного договору, проте позивач у справі не скористався такими юридичними механізмами. 42. Відповідно до положень ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки може здійснюватися шляхом визнання угоди недійсною, а також визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. 43. Проте, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому, у справі відсутні належні та допустимі докази у їх сукупності як про те, що ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем, так щодо факту порушення інтересів держави та суспільства. 44. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій були постановлені з порушенням норм процесуального права, без дотримання положень ст. 12, 81 ЦПК України, які регламентують, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, а також було допущено неправильне застосування норм матеріального права в частині застосування до спірних правовідносин вищенаведених норм ЦК України, які регламентують підстави визнання правочину недійсним. 45. Разом з тим, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не повідомлявся про розгляд справи судом першої інстанції правильно визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки суд повідомляв його про такий розгляд за останнім відомим місцем проживання. При цьому ОСОБА_1 під час розгляду його апеляційної скарги не був обмежений у доступі до суду та у праві надати докази на підтвердження доводів своєї скарги та заперечень проти позову, та скористався правничою допомогою. 46. Щодо доводів касаційної скарги про те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, то Велика Палата Верховного Суду вважає їх безпідставними з огляду на таке. 47. Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 48. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 49. Частиною 1 ст. 19 ЦПК Українипередбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 51. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. 52. Положеннями ст. 2 та ст. 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передбачено наступне. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами. 53. Статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 54. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову). 55. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у ст. 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (ч. 2 та 3 ст. 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову). 56. Відтак, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. 57. Положеннями ст.13 ЦПК України, зокрема визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. 58. Положеннями ст.11 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. 59. Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову, право позивача заявити клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем або про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. 60. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство», фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. 61. Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. 62. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство»). 63. Судами встановлено, що позов був поданий у червні 2017 року, у той час як ОСОБА_1 не створив відповідного фермерського господарства. Той факт, що після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 16 серпня 2018 року зареєструвався в якості приватного підприємця - висновків суду попередніх інстанцій не спростовує і не свідчить про те, що цей спір підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах відповідач діяв як звичайна фізична особа, при цьому, саме у такому статусі ОСОБА_1 перебував і на час подання до суду цього позову. 64. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. 65. За змістом ст. 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 66. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами або органами державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. 67. Тобто, якщо на момент відкриття провадження у справі щодо спору між органом державної влади чи місцевого самоврядування та, зокрема, фізичною чи іншою особою, якій із земель державної або комунальної власності надана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, фермерське господарство вже було зареєстрованим, то така справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. 68. Проте, якщо на час відкриття провадження у справі щодо такого спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстровано, то стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалась земельна ділянка, а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства,при цьому наявність саме таких вищенаведених обставин має місце у даній справі. 69. З огляду на положення зазначених норм права, Велика Палата Верховного Суду приходить висновку, щосуди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ця справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, а отже належить визнати безпідставним обгрунтування вимог касаційної скарги щодо того, що справу належить розглядати в порядку господарського судочинства. 70. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18) і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступлення від правових позицій, викладених у вказаних постановах. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 71. Згідно із ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області відмовити. Щодо судових витрат 73. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 74. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 75. Частиною 6 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 76. Враховуючи викладене, вимоги Закону України «Про судовий збір» належить здійснити наступний розподіл судових витрат. 77. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та касаційної скарги - в розмірі 23350 грн. 40 коп. Керуючись ст. 402-404, 409, 410, 412, 416, 141 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасувати повністю. 3. У задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави відмовити. 4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та за подання касаційної скарги в розмірі 23350 грн. 40 коп. 5. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84275097
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2019 року м. Київ Справа № 727/9352/17 Провадження № 14-319цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року (в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Владичана А. В.) у цивільній справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги, ВСТАНОВИЛА : У вересні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області (далі - Чернівецький МНО Чернівецької області) Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування оплати за спожиті комунальні послуги. ФОП Подольський С . А. зазначав, що 14 серпня 2014 року між ним та приватним нотаріусом Холоменюк О. І. було укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до умов якого останній було передано в оренду нежитлове приміщення загальною площею 80 кв. м, що розташоване по АДРЕСА_1 , зі сплатою орендної плати у розмірі 20 960 грн на місяць строком на один рік. З 01 лютого 2015 року ОСОБА_3 припинила сплачувати орендні платежі, а з квітня 2015 року залишила орендоване приміщення, не повідомивши його письмово та не склавши акт приймання-передачі приміщення, що передбачено пунктом 8.3 договору оренди. Позивач вважав, що станом на 01 вересня 2017 року дія вказаного договору оренди не припинилася, об`єкт оренди не повернуто, а тому ОСОБА_3 повинна сплатити орендну плату та решту платежів з оплати комунальних послуг. Посилаючись на викладене, ФОП ОСОБА_1 просив суд стягнути з приватного нотаріуса Чернівецького МНО Чернівецької області Холоменюк О. І. заборгованість з орендної плати в розмірі 649 тис. 760 грн, пеню за прострочення платежів за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 1 млн. 875 тис. 500 грн 80 коп., оплату комунальних послуг у розмірі 7 тис. 346 грн 85 коп. та судові витрати у розмірі 8 тис. грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 12 березня 2018 року у задоволені позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 28 лютого 2015 року приватний нотаріус Холоменюк О. І. направила на адресу позивача лист, яким повідомила останнього, що у зв`язку із фінансовою кризою вона не може сплачувати орендну плату та просила її зменшити, а у разі відмови вона 01 квітня 2015 року звільнить орендоване приміщення. Оскільки позивачем не погоджено зменшення орендної плати, ОСОБА_3 вирішила звільнити орендоване приміщення, проте при його звільненні не змогла передати позивачу грошові кошти за оренду у розмірі 26 тис. 920 грн та акт прийому-передачі, оскільки останній відмовився їх отримувати та підписувати акт. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ФОП ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати у розмірі 41 тис. 920 грн та пеню за прострочення виконання договору за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис. 008 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що апеляційний суд вважав доведеним факт попередження наймодавця про припинення зобов`язання, оскільки в судовому засіданні апеляційної інстанції ФОП ОСОБА_1 підтвердив зазначені обставини. Також позивач підтвердив, що ОСОБА_3 звільнила орендоване приміщення 01 квітня 2015 року. Оскільки вказаним договором було передбачено односторонню відмову від договору з умовою попередження іншої сторони за 30 днів і відповідачка дотрималася цих умов, апеляційний суд вважав, що вказаний договір оренди об`єкта нерухомості припинив свою дію з 01 квітня 2015 року. ОСОБА_3 не сплатила орендну плату за лютий-березень 2015 року у розмірі 41 920 грн, тому, на підставі статей 530, 629 ЦК України, вимоги ФОП ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з орендної плати визнано обґрунтованими. В частині позовних вимог щодо відшкодування оплати за комунальні послуги, то відповідно до пункту 5.5 вказаного договору витрати на сплату комунальних послуг входять у розмір орендної плати, яка може бути збільшена з урахуванням цих витрат. Доказів внесення змін у договір оренди чи укладення між сторонами додаткової угоди про збільшення розміру орендної плати, з урахуванням витрат на сплату комунальних послуг, позивачем не надано. Встановивши несвоєчасність сплати в повному обсязі плати за користування предметом оренди, апеляційний суд з урахуванням обсягу позовних вимог вважав, що з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року у розмірі 153 тис 008 грн (з розрахунку 1 % від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення). У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягали застосуванню, а саме частину четверту статті 545 та частину першу статті 613 ЦК України. Крім того, справу було розглянуто з порушенням правил предметної та суб`єктної юрисдикції, визначених статтею 19 ЦПК України, оскільки ця справа не відноситься до юрисдикції загальних судів у зв`язку з тим, що спір виник між фізичною особою-підприємцем та приватним нотаріусом, як суб`єктом господарської діяльності. Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, зупинено виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного провадження. У листопаді 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ФОП ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому він просив залишити вказану касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 05 червня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Так, відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, якщо склад учасників спору відповідає приписам статті 4 ГПК України, а правовідносини, з яких виник цей спір, мають господарський характер. Отже, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб`єктами господарської діяльності за умови, що такі спори за своїм суб`єктним складом підпадають під дію статті 4 ГПК України. Статтею 20 ГПК України визначено особливості предметної та суб`єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач фізична особа-підприємець звернувся до суду з позовними вимогами до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального кругу Чернівецької області Холоменюк О. І. про стягнення заборгованості за договором оренди приміщення. З матеріалів справи вбачається, що метою оренди приміщення зазначено здійснення нотаріальної діяльності. Разом з тим, правовий статус приватного нотаріуса в Україні визначено Законом України 2 вересня 1993 року N 3425-XII, зокрема статтею 3, відповідно до положень якої нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Нотаріус не може займатися підприємницькою, адвокатською діяльністю, бути засновником адвокатських об`єднань, перебувати на державній службі або службі в органах місцевого самоврядування, у штаті інших юридичних осіб, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької, наукової і творчої діяльності. Приватний нотаріус є самозайнятою особою. Згідно підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Отже, як за суб`єктним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин спір між сторонами не є спором двох суб`єктів господарювання, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В частині доводів касаційної скарги щодо пропуску строку позовної давності щодо вимоги про стягнення пені слід зазначити наступне. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Матеріали справи не містять заяви відповідачки щодо пропуску строку позовної давності до звернення нею з касаційною скаргою. При цьому, відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в 1 рік. Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов`язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема щодо оцінки наданих позивачем доказів у суді апеляційної інстанції, зводяться виключно до переоцінки встановлених у справі обставин, вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Разом з тим, відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України). Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц. Судом апеляційної інстанції встановлено, що у зв`язку зі несвоєчасною сплатою в повному обсязі плати за користування предметом оренди, зокрема за лютий-березень 2015 року в розмірі 41 тис. 920 грн, з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення виконання договору оренди за період з 01 вересня 2016 року по 01 вересня 2017 року в розмірі 153 тис. 008 грн (з розрахунку 1% від розміру боргу у сумі 41 тис. 920 грн за 365 днів прострочення). Отже, висновок суду про стягнення з відповідачки на користь позивача пені у розмірі, що більше ніж утричі перевищує суму простроченого зобов`язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір пені до 40 тис. грн, що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України). За таких обставин постанова Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання підлягає зміні. У решті постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року слід залишити без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на висновок стосовно зміни постанови суду апеляційної інстанції в частині зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача, сплачений у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанцій судовий збір покладається на позивача пропорційно розміру зменшення суми пені, яка стягується, а саме: позивач має сплатити відповідачці суму судового збору сплаченого останньою за подання касаційної скарги пропорційно до зміненої суми стягнутої пені (3 тис. 898 грн 56 коп. судового збору, сплаченого відповідачкою за подання касаційної скарги - 1 тис. 638 грн 40 коп. (судовий збір, що підлягає покладенню на відповідачку щодо вимог про стягнення заборгованості за орендну плату в сумі 41900 грн та пені в сумі 40 тис. грн) = 2 тис. 260 грн 16 коп. Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Холоменюк Олени Ігорівни задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року змінити в частині позовних вимог про стягнення пені за прострочення виконання договору, зменшивши її розмір до 40 (сорока) тисяч гривень. В іншій частині постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 06 червня 2018 року залишити без змін. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податківНОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 ) 2 тис. 260 (дві тисячі двісті шістдесят) гривень 16 копійок судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна О. Р. Кібенко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2019 року м. Київ Справа N 289/233/18 Провадження N 14-171цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" (далі - ТОВ "Вишевичі"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Вишевичі" на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року у складі судді Невмержицького І.М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року у складі колегії суддів Коломієць О.С., Талько О.Б., Шевчук А.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 доТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди землі та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив розірвати договори оренди земельних ділянок, укладені ним 19 лютого 2015 року з ТОВ "Вишевичі". Вимоги обґрунтовував тим, що 19 лютого 2015 року між ним та ТОВ "Вишевичі" укладені два договори оренди земельних ділянок, згідно яких він передав товариству у строкове платне користування належні йому на праві власності земельні ділянки загальною площею 0,34 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та загальною площею 1,15 га з кадастровим номером НОМЕР_2, проте орендну плату відповідач не сплачував, що є істотним порушенням умов договорів та підставою для їх дострокового розірвання. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки площею 1,15 га, кадастровий номер НОМЕР_2, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Вишевицької сільської ради Радомишльського району Житомирської області (далі - Вишевицька сільрада), на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності на речове майно - 9617531, індексний номер 21207044 від 08 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі". Розірвано договір оренди земельної ділянки площею 0,34 га, кадастровий номер НОМЕР_1, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Вишевицької сільради, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, номер запису про право власності на речове майно - 9613103, індексний номер 21198978 від 08 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не виконав покладені на нього договорами зобов'язання зі своєчасної сплати позивачеві орендної плати, чим порушив істотні умови договорів оренди земельної ділянки, що є підставою для їх розірвання. Постановою Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Вишевичі" залишено без задоволення, рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Також зазначено про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У грудні 2018 року ТОВ "Вишевичі" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, провадження у справі закрити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час подання позову та відкриття провадження у справі відносно відповідача порушено провадження про його банкрутство Господарським судом Житомирської області, а тому справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки такий спір належить до господарської юрисдикції, в межах справи про банкрутство відповідача. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 25 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що ОСОБА_2 є власником земельних ділянок площею 0,34 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та площею 1,15 га з кадастровим номером НОМЕР_2, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Вишевицької сільради. 19 лютого 2015 року ОСОБА_2 та ТОВ "Вишевичі" уклали договори оренди зазначених земельних ділянок строком на 10 років, зі сплатою орендної плати у розмірі 400 грн. Обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексації (пункт 10 договорів). Пунктом 11 договорів оренди земельних ділянок сторони погодили, що орендна плата вноситься у такі строки - до 31.12 поточного року. Пунктом 29 договорів передбачені права орендодавця, зокрема, вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 0,2 % несплаченої суми за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення платежу (пункт 14 договорів). Згідно з пунктом 39 договорів їх дія припиняється шляхом їх розірвання, зокрема, за рішенням суду на вимогу однією із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договорами. У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з цивільним позовом до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди земельних ділянок від 19 лютого 2015 року з підстав невиконання останнім обов'язку щодо сплати орендної плати. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 2343-XII), яким останній викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Установлено, що ухвалою Господарського суду Житомирської області від 06 березня 2017 року у справі N 906/104/17 порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі" (а. с. 43 -45). Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яким визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. Справи, передбачені пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина дев'ята статті 30 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 2343-XII встановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону N 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 2343-XII на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог. Разом із тим ОСОБА_2 звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договорів оренди. При цьому жодних позовних вимог майнового характеру, тобто таких вимог, які підлягають вартісній оцінці, до відповідача не заявлялося. У матеріалах справи відсутні будь-які відомості та судами не встановлено, що на спірних земельних ділянках знаходиться будь-яке майно ТОВ "Вишевичі", яке можна вважати активом боржника, що в подальшому може бути направлений на погашення грошових вимог кредиторів боржника. Тобто позовні вимоги до відповідача є немайновими, а спір не стосується питання щодо формування активу боржника, а тому не є пов'язаним із здійсненням провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі", а тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі N 289/2217/17, і підстав для відступу від нього не вбачається. Крім того, згідно з частиною першою статті 42 Закону N 2343-XII (у редакції, чинній на час укладення договору оренди) усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси. Індивідуально визначене майно, що належить боржнику на підставі речових прав, крім права власності і господарського відання, не може бути включене до складу ліквідаційної маси (частина третя статті 42 Закону N 2343-XII у вказаній редакції). З аналізу вказаних норм права вбачається, що земельні ділянки, передані позивачем в оренду ТОВ "Вишевичі", є індивідуально визначеним майном та не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси, відтак не є майновим активом відповідача. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не вбачає, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції. Що стосується розгляду спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Згідно зі статтею 15 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) орендна плата є істотною умовою договору оренди землі. Частиною першою статті 32 Закону N 161-XIV передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Згідно з пунктом д) частини першої статті 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Оскільки з часу укладення договорів оренди землі, тобто з 2015 року, відповідач жодного разу не виконав свого обов'язку щодо виплати ОСОБА_2 орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову та розірвання договорів оренди внаслідок невиконання відповідачем істотних умов договорів щодо сплати орендної плати. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду робить висновок про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 27 березня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 грудня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2019 року м. Київ Справа N 289/2217/17 Провадження N 14-178цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 лютого 2018 року (у складі судді Невмержицького І.М.) та постанову Житомирського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року (у складі колегії суддів Борисюка Р.М., Григорусь Н.Й., Галацевич О.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_9 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" про дострокове розірвання договору оренди землі, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2017 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" (далі - ТОВ "Вишевичі") про дострокове розірвання договору оренди землі. ОСОБА_9 зазначав, що він є власником земельної ділянки площею 0,3656 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та цільовим призначенням - для ведення селянського господарства, яка розташована на території Вишевицької сільської ради Радомишльського району Житомирської області. 19 лютого 2015 року між ним та ТОВ "Вишевичі" було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років. Згідно з умовами договору орендна плата за користування землею становить 400 грн. обчислюється з урахуванням індексації та вноситься до 31 грудня поточного року. Позивач виконав договірні зобов'язання та передав відповідачу зазначену земельну ділянки, проте останній, порушивши умови договору, своїх зобов'язань з виплати орендної плати не виконав, унаслідок чого має заборгованість перед позивачем за договором оренди за 2015-2017 роки. Ураховуючи наведене, позивач просив розірвати договір оренди земельної ділянки, загальною площею 0,3657 га з кадастровим номером НОМЕР_1 від 19 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_9 та ТОВ "Вишевичі". Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 лютого 2018 року позов задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,3657 га з кадастровим номером НОМЕР_1 від 19 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_9 та ТОВ "Вишевичі". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не виконав покладених на нього договором зобов'язань зі своєчасної сплати позивачу орендної плати, чим порушив умови договору оренди землі, що є підставою для його розірвання. Постановою Житомирського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_9 задоволено. Розірвано договір оренди земельної ділянки загальною площею 0,3657 га з кадастровим номером НОМЕР_1 від 19 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_9 та ТОВ "Вишевичі". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що, вирішуючи спір, районний суд допустив порушення норм процесуального права, належним чином не повідомив ТОВ "Вишевичі" про час і місце судового засідання, яке згідно з приписами пункту 3 частини третьої статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є обов'язковою підставою для скасування судового рішення. У листопаді 2018 року ТОВ "Вишевичі" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 26 лютого 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, в якій просило передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а зазначені судові рішення скасувати та закрити провадження у справі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. На обґрунтування касаційної скарги ТОВ "Вишевичі" зазначило, що оскаржувані рішення прийнято з порушенням правил юрисдикції загальних судів, оскільки на момент подачі позову та відкриття провадження у справі щодо відповідача у справі було порушено провадження про банкрутство господарським судом Житомирської області, відповідно ця справа не могла бути розглянута в порядку цивільного судочинства, оскільки такий спір повинен розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство. Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. У січні 2019 року ОСОБА_9 подав відзив на касаційну скаргу ТОВ "Вишевичі", в якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 20 березня 2019 року задовольнив клопотання ТОВ "Вишевичі" та передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ТОВ "Вишевичі" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та задоволенню не підлягає з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону Українивід 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи у порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 2 ЦПК України, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того самого предмета, але судами у різних юрисдикціях. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 4212-VI), яким останній викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. 05 грудня 2017 року відкрито провадження у цій справі за позовом ОСОБА_9 до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договору оренди землі. При цьому 06 березня 2017 року Господарський суд Житомирської області порушив провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі". Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 8частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), яким визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 2343-XIIвстановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону N 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 2343-XII на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог. Разом з тим ОСОБА_9 звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до ТОВ "Вишевичі" про дострокове розірвання договору оренди. При цьому жодних позовних вимог майнового характеру, тобто таких вимог, які підлягають вартісній оцінці, до відповідача не заявлялося. В матеріалах справи відсутні будь які відомості та судами не встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться будь-яке майно ТОВ "Вишевичі", яке можна було би вважати активом боржника, що в подальшому може бути направлений на погашення грошових вимог кредиторів боржника. Таким чином, позовні вимоги до відповідача є немайновими, а спір не стосується питання щодо формування активу боржника, а тому не є пов'язаним із здійсненням провадження у справі про банкрутство ТОВ "Вишевичі", а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суди встановили, що ОСОБА_9 є власником земельної ділянки площею 0,3656 га розташованої на території Вишевицької сільської ради Радомишльського району Житомирської області. 19 лютого 2015 року між ОСОБА_9 та ТОВ "Вишевичі" було укладено договір оренди земельної ділянки. На виконання зобов'язань, визначених у пункті 20 договору, ОСОБА_9 передав земельну ділянку ТОВ "Вишевичі" в строкове платне користування на 10 років. Згідно пунктів 9 та 11 договору орендна плата становить 400 грн. обчислюється з урахуванням індексації і вноситься до 31 грудня поточного року. Пунктом 29 договору оренди землі передбачено право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати, а пункт 39 надає право припинити дію договору шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором. Згідно з частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Згідно статті 15 Закону України "Про оренду землі" орендна плата є істотною умовою договору оренди землі. Оскільки з часу укладення договору оренди землі відповідач жодного разу не виконав свого обов'язку щодо виплати ОСОБА_9 орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову та розірвання договору оренди внаслідок невиконання відповідачем істотних умов договору щодо сплати орендної плати. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вишевичі" залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 442/5586/16-ц Провадження N 14-423цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЦ Україна" (далі - ТОВ "ДЦ Україна"), розглянула в порядку письмового провадження заяву ТОВ "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року в складі колегії суддів Штелик С.П., Гулька Б.І., Журавель В.І., рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року в складі колегії суддів Ніткевича А.В., Бойко С.М., Копняк С.М. та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року в складі судді Герасимків Л.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "ДЦ Україна" про стягнення заборгованості за договором оренди, та УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ТОВ "ДЦ Україна" про стягнення заборгованості за договором оренди. Позовну заяву мотивовано тим, що 30 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ "ДЦ Україна" укладено договір оренди, за умовами якого ОСОБА_3 передала у тимчасове платне володіння та користування ТОВ "ДЦ Україна" нежитлове приміщення, що знаходиться на АДРЕСА_1. ТОВ "ДЦ Україна" належним чином не виконувало умов договору оренди та на день вчинення орендного платежу не здійснювало індексації орендної плати з урахуванням курсу гривні до долара США, в зв'язку із чим його заборгованість за період 2014-2016 роки становить 1 177 639,04 грн і пеня за несвоєчасну сплату орендної плати у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання складає 277 173,10 грн., які ОСОБА_3 просила стягнути з відповідача. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "ДЦ Україна" на користь ОСОБА_3 заборгованість зі сплати індексації курсової різниці у розмірі 1 177 639,04 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року скасовано в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасну сплату орендної плати та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "ДЦ Україна" на користь ОСОБА_3 138 572,90 грн пені за несвоєчасне здійснення орендної плати за період з 01 вересня 2015 року по 23 серпня 2016 року. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року залишено без змін. У вересні 2017 року ТОВ "ДЦ Україна" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідності судових рішень висновку, викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема: статей 526, 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц; постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) та від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15, а також постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г, у яких, на його думку, по-іншому застосовано вищевказані норми цивільного законодавства. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У лютому 2018 року Верховний Суд України передав заяву ТОВ "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ТОВ "ДЦ Україна" подало заяву про перегляд судових рішень з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 526, 533 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц; - постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) та від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15; - постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що між позивачкою та ТОВ "ДЦ Україна" 30 квітня 2012 року укладено договір, згідно з умовами якого ОСОБА_3 передала відповідачу в оренду приміщення загальною площею 183,9 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 строком до 27 квітня 2015 року, з подальшою можливістю пролонгації на той самий термін і на тих самих умовах у порядку, визначеному цим договором. Відповідно до пункту 3.1. спірного договору розмір орендної плати за користування об'єктом оренди становить не менше 26 101,61 грн без врахування податку на додану вартість з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб (включно). Сума до виплати орендодавцю повинна складати не менше 21 664,34 грн. Вартість 1 кв. м становить 141,93 грн без ПДВ з урахуванням суми податку з доходів фізичних осіб. До складу орендної плати включається плата за користування земельною ділянкою. Крім того, суди встановили, що сума орендної плати індексується на коефіцієнт, який дорівнює офіційному курсу гривні до долара США, встановленому на день сплати орендної плати станом на 01 число поточного місяця, поділеному на офіційний курс гривні до долара США, встановлений на дату підписання даного договору (7,9860 грн/дол. США) (пункт 3.2 укладеного між сторонами договору оренди). Частково задовольняючи позов у частині стягнення заборгованості зі сплати орендних платежів, суд першої інстанції, із висновком якого в цій частині погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач порушив умови договору оренди нежитлового приміщення, оскільки не сплачував позивачці орендну плату в розмірі, обумовленому договором, зокрема пунктом 3.2 вказаного договору з урахуванням коригування (індексації) її суми згідно з курсом гривні до долара США на день вчинення платежу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні пені та ухвалюючи в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову та стягнення з ТОВ "ДЦ Україна" пені в розмірі 138 572,90 грн. апеляційний суд послався, що в зв'язку із несвоєчасним виконанням грошового зобов'язання та несплатою розміру орендної плати в повному обсязі, орендар повинен сплатити ОСОБА_3 неустойку за період, встановлений статтею 258 ЦК України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій та, крім іншого, зазначив про те, що пункт 3.2 договору оренди не визнаний у встановленому законом порядку недійсним, а розрахунок між сторонами з урахуванням дії його положень вимогам статті 533 ЦК України не суперечить. Вбачається, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 08 лютого 2017 року в справі N 757/31431/15-ц, яка надана ТОВ "ДЦ Україна" для порівняння, залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, предметом розгляду якої було визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення грошових коштів, з огляду на правильність висновків судів попередніх інстанцій про недотримання під час укладення спірного правочину вимог Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII (далі - Закон N 1023-XII), а також вимог статей 203, 215 ЦК України. З аналізу зазначеної ухвали не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, оскільки у даній справі вимог про недійсність правочину заявлено не було, перевірка судами додержання в момент його вчинення положень законодавства, зокрема щодо справедливості/несправедливості умов (стаття 18 Закону Закон N 1023-XII) не здійснювалася, при цьому під час вирішення вказаного спору суди керувалися, в тому числі, й встановленою статтею 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Із наданої в якості прикладу постанови Вищого господарського суду України від 01 лютого 2011 року у справі N 14/226 (1/19) вбачається, що в цьому випадку предметом спору є відповідність умов договору поставки щодо визначеної в договорі ціни, умовам і порядку оплати продукції, вимогам іншої норми - частини другої статті 533 ЦК України. При цьому правильність здійснення між постачальником та покупцем розрахунків господарськими судами встановлювалася з огляду на відповідність його умов вимогам законодавства. Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі відповідачем не оскаржувалися умови договору оренди. У наданій для порівняння заявником постанові Вищого господарського суду України від 10 серпня 2016 року в справі N 916/2196/15 касаційний суд вказав, що договорами оренди не передбачено корегування розміру плати за експлуатаційні та маркетингові послуги у випадку зміни вартості долара США за курсом Національного банку України, а отриманий гарантійний платіж відповідно до умов попереднього договору до договору оренди у доларах США переведений у гривню та зарахований на дату отримання на рахунок позивача у національній валюті України. Вищий господарський суд України погодився з висновками Одеського апеляційного господарського суду про відсутність правових підстав для стягнення з орендаря 372 733,96 грн основного боргу зі сплати оренди з урахуванням курсу долара США, встановленого Національним банком України на день платежу, до якого входять також експлуатаційні витрати та маркетингові послуги, а також сум, нарахованих на вказану суму на підставі статті 625 ЦК України, через те, що орендодавець перешкоджав відповідачу в доступі до орендованого приміщення, демонтажу і вивезенні майна з приміщення. При цьому, здійснюючи корегування розміру орендної плати з урахуванням курсу долара США за умовами договору оренди, орендодавцем надано розрахунок суми за період після розірвання договору оренди нерухомого майна, що суперечить частинам другій, третій статті 653 ЦК України. За викладених обставин і з урахуванням наявності доказів своєчасної сплати орендарем усіх виставлених орендодавцем рахунків, суд касаційної інстанції також вважав правильними висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для застосування до орендаря штрафних санкцій. Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду, вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що заборгованість з орендної плати з урахуванням офіційного курсу долара США розрахована після розірвання договору оренди. З цих підстав не задоволено вимоги про доплати за експлуатаційні та маркетингові послуги. Вказані доплати не підлягають коригуванню у зв'язку з тим, що таке коригування договором не передбачено. З наданої для порівняння заявником постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15вбачається, що предметом судового розгляду були, у тому числі й позовні вимоги про стягнення 20 161 529,37 грн курсової різниці за договором поставки. Судова палата у господарських справах погодилася з висновками судів попередніх інстанцій в цій частині про відсутність правових підстав для стягнення вказаної суми на користь постачальника з покупця через те, що за змістом додаткової угоди до договору поставки, можливість зміни ціни передбачалася у разі надання покупцеві відстрочки платежу і за умови визначення у специфікаціях до цього договору відповідної ціни у доларах США, однак факт відстрочення платежів і визначення ціни у доларах США судами не встановлено, а специфікації містять відомості про ціну в гривні. У аналогічній справі, наданій ТОВ "ДЦ Україна" для порівняння постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г, Судовою палатою у господарських справах, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні, у тому числі й статей 526, 533 ЦК України, зроблено правовий висновок про те, що передбачених договором поставки і додатковою угодою до нього умов щодо зміни ціни сторони не дотрималися, а тому підстав для її збільшення за рахунок курсової різниці валют немає. У справі, яка переглядається та у справах, на постанови Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року в справі N 922/796/15 та від 22 березня 2017 року в справі N 908/1138/15-г в яких посилається заявник на обґрунтування своєї заяви про перегляд судових рішень, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів стосовно визначеної сторонами ціни в договорі, оскільки у цій справі судами встановлено, що на момент укладення договору оренди позивачкою та ТОВ "ДЦ Україна" уже було погоджено коригування орендної плати, для чого сторони у ньому передбачили та визначили формулу коригування незалежно від виконання чи невиконання його умов сторонами, встановивши відповідний коефіцієнт на день здійснення орендної плати (до 5-го числа поточного (оплачуваного) місяця), який дорівнює офіційному курсу гривні до долара США, встановленому на день сплати орендної плати станом на 01 число поточного місяця, поділеному на офіційний курс гривні до долара США, встановленого на дату підписання договору (7,9860 грн/дол. США). Несплата вказаної суми коштів позивачці вказує на невиконання орендарем своїх зобов'язань за договором, а звернення орендодавця із вимогою про стягнення індексації орендних платежів у примусовому порядку не свідчить про зміну розміру орендної плати ОСОБА_3 в односторонньому порядку. Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовими рішеннями, про перегляд яких подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЦ Україна" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2017 року та рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 29 листопада 2016 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Князєв В.С.
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 905/1227/17 Провадження N 12-112гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - керівник Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області (від прокуратури - Зарудяна Н.О.) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (представник - не з'явився), відповідачі - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (представник - Левадний Р.С.), Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Маріупольський професійний ліцей (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 905/1227/17 Господарського суду Донецької області за позовом керівника Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Маріупольський професійний ліцей, про визнання недійсним договору оренди та зобов'язання вчинити певні дії за касаційної скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року (головуючий суддя - Татенко В.М., судді Чернота Л.Ф., Марченко О.А.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У травні 2017 року керівник Маріупольської місцевої прокуратури N 2 Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (далі - Регіональне відділення Фонду) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (далі - ТОВ "Фірма Технотрон") про: 1.1 визнання недійсним на майбутнє договору оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (від 30 травня 2014 року договір N 2 та від 16 листопада 2016 року договір N 3, які є невід'ємними частинами договору від 31 травня 2011 року N 4785/2011), укладеного між Регіональним відділенням Фонду та ТОВ "Фірма Технотрон", предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2, за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45064,00 грн; 1.2 зобов'язання ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу Маріупольському професійному ліцею за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на частину п'яту статті 63 Закону України "Про освіту", частину другу статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та вказує на незаконну передачу в оренду приміщень державного навчального закладу для здійснення діяльності, що не пов'язана з навчально-виховним процесом. 3. Прокурор наголошував, що спірне майно державної форми власності, за цільовим призначенням повинно використовуватися для забезпечення громадян можливістю здобуття повної загальної середньої освіти та дошкільної освіти, задоволення їх потреб у навчальному та виховному процесах, реалізації здібностей, таланту, проте спірне майно фактично використовується суб'єктом господарювання для задоволення особистих потреб та одержання прибутку. Отже, порушення інтересів держави полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. 31 травня 2011 року між Регіональним відділенням Фонду (орендодавець) та ТОВ "Фірма Технотрон" (орендар) укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності N 4785/2011 (далі - договір). 5. Відповідно до пункту 10.1 договору (зі змінами і доповненнями) він укладений строком на 2 роки 360 днів, що діє з 31 травня 2011 року до 25 травня 2014 року включно. Враховуючи лист Міністерства освіти і науки України від 19 березня 2014 року N 1/11-3843 та заяву орендаря від 21 лютого 2014 року N 22 сторони дійшли до взаємної згоди продовжити строк дії договору оренди до 20 травня 2017 року включно. 6. Згідно з пунктом 10.4 договору, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору або зміну його після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір уважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. 7. Згідно з пунктом 1.1 договору (зі змінами і доповненнями), орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне майно - нежитлові вбудовані приміщення (надалі - майно) на другому поверсі будівлі учбових майстерень загальною площею 22,14 м2, яке розташоване за адресою: м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів, 1, що знаходяться на балансі Маріупольського професійного ліцею (надалі - балансоутримувач), вартість якого визначена згідно з висновком про вартість на 31 березня 2014 року і становить за незалежною оцінкою 45064,00 грн. 8. Відповідно до пункту 1.2 договору майно передається в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит. 9. За умовами пункту 1.3 договору стан майна на момент укладання договору визначається в акті приймання-передавання за узгодженим висновком балансоутримувача і орендаря. 10. Згідно з пунктом 2.1 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами договору та акта приймання-передавання майна. 11. Відповідно до пункту 2.2 договору, передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди. 12. Згідно з пунктом 2.3 договору передача майна в оренду здійснюється за вартістю, визначеною у звіті про оцінку, складеному за Методикою оцінки. Відповідно до пункту 2.4 договору обов'язок щодо складання акта приймання-передавання покладається на орендодавця. 13. Згідно з пунктом 3.1 договору (зі змінами і доповненнями) з 26 травня 2014 року орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року N 786 (зі змінами) і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (останній місяць, за який є інформація про індекс інфляції) - квітень 2014 року - 581,89 грн. Орендна плата з травня 2014 року щомісяця корегується на індекс інфляції, встановлений Державною службою статистики України. 14. Пунктом 3.3 договору (зі змінами і доповненнями) передбачено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Оперативна інформація про індекс інфляції, розрахований Державною службою статистики України, розміщується на веб-сайті Фонду державного майна України. 15. Відповідно до пункту 3.9 договору (зі змінами і доповненнями), надмірно сплачена сума орендної плати, що надійшла до бюджету, підлягає в установленому порядку заліку в рахунок майбутніх платежів, а у разі неможливості такого заліку у зв'язку з припиненням орендних відносин - повернення орендарю. Для забезпечення повернення зазначених коштів сторони керуються вимогами Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року N 787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за N 1650/24182, та постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2011 року N 106 "Деякі питання ведення обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету". 16. Згідно з пунктом 3.11 договору (зі змінами і доповненнями), у разі припинення (розірвання) договору оренди орендар сплачує оренду плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за оренду плату, якщо така виникла, у повному обсязі, враховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу. 17. Відповідно до пункту 5.1 договору, орендар зобов'язується використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору. Згідно з пунктом 5.2 договору, орендар зобов'язується протягом місяця після підписання договору внести завдаток, передбачений цим договором. 18. Умовами пункту 5.4 договору передбачено, що орендар зобов'язаний своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату. 19. Відповідно до пункту 6.1 договору, орендар має право використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього договору. 20. Умовами пункту 7.1 договору орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором за актом приймання-передавання майна, який підписується одночасно з цим договором. 21. Згідно з пунктом 8.1 договору (зі змінами), орендодавець має право контролювати з можливим залученням балансоутримувача виконання умов договору та використання майна, переданого в оренду за договором, і у разі необхідності спільно з балансоутримувачем вживати відповідних заходів реагування. 22. 31 травня 2011 року майно за договором оренди N 4785/2011 було передано в користування орендарю на підставі акта приймання-передавання орендованого майна (додаток N 2 до договору оренди), підписаного сторонами договору. 23. Виходячи зі змісту позовної заяви, позивач указує на те, що договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами) укладено з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, внаслідок чого, за твердженням прокуратури, він підлягає визнанню недійсним, а спірне майно - поверненню навчальному закладу. 24. Представник Регіонального відділення Фонду надав апеляційному суду заяву про припинення провадження у справі, яка обґрунтована відсутністю предмета спору, оскільки між ТОВ "Фірма Технотрон" та Маріупольським професійним ліцеєм 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто, на його думку, договір оренди було розірвано з 17 серпня 2018 року. Таким чином, відповідач зазначив, що на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до Донецького апеляційного господарського суду спірне майно вже було повернуто балансоутримувачу, отже, предмет спору відсутній. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 25. Рішенням Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року задоволенні позову відмовлено. 26. Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив із того, що спірний договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 повністю відповідає вимогам Законів України "Про оренду державного та комунального майна", "Про освіту" та "Про вищу освіту", у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним. 27. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним на майбутнє договір оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами і доповненнями). Зобов'язано ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання постанови законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу - Маріупольському професійному ліцею за актом приймання-передачі передані в оренду згідно спірного договору оренди нежитлові приміщення площею 22,14 м2 вартістю 45064,00 грн. розташовані за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1. 28. Апеляційний господарський суд при винесенні вказаної постанови виходив із того, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею, були об'єктом освіти і, відповідно до статті 63 Закону України "Про освіту", не могли використовуватися не за призначенням, могли бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 29. У листопаді 2017 року Регіональне відділення Фонду звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року, в якій просило оскаржуване судове рішення скасувати, а рішення Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року залишити без змін. 30. Скаржник указує на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту", абзацу 11 пункту "б" частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статті 4 закону України "Про оренду державного та комунального майна". Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 31. Регіональне відділення Фонду звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року в порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). 32. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 33. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказана касаційна скарга разом зі справою передана до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 34. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року та призначив її до розгляду. 35. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 36. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав цю справу разом із касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 37. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що правова проблема у цій справі зводиться до можливості визнання в судовому порядку недійсним розірваного договору оренди нежитлового приміщення, з приводу чого існує різна судова практика. 38. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 викладено правову позицію, що визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування. 39. Натомість Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 11 квітня 2018 року вказав, що правочин визнається у судовому порядку недійсним з моменту його вчинення, отже певні правові наслідки договірних правовідносин між сторонами можуть існувати і після розірвання спірного договору. 40. З огляду на те, що колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 41. Скаржник зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають змісту норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту", абзацу 11 пункту "б" частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки ці норми встановлюють обмеження щодо використання об'єктів освіти не за призначенням, як юридичних осіб, а не щодо окремих приміщень цих об'єктів. 42. Крім того, Регіональне відділення Фонду вказує, що між ТОВ "Фірма Технотрон" та Маріупольським професійним ліцеєм 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди спірних нежитлових приміщень, тобто на момент звернення прокурором з апеляційною скаргою до Донецького апеляційного господарського суду фактично відсутній предмет спору. 43. Також скаржник посилається на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 (провадження N 3-1143гс15), в якому суд зазначив, що якщо позовні вимоги зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, отже зобов'язання за спірним договором є припиненим, а тому визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування. 44. У судовому засіданні представник Регіонального відділенняФонду підтримав наведені в касаційній скарзі доводи та просив оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. 45. Прокурор у судовому засіданні, заперечуючи проти касаційної скарги, надав усні пояснення щодо суті справи. Він зазначив, що суд апеляційної інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про визнання недійсним на майбутнє договору оренди, оскільки предметом оренди у цій справі є об'єкт освіти у розумінні статті 63 Закону України "Про освіту", а тому частина учбових майстерень були незаконно передані в оренду з метою, що не пов'язана з учбовою діяльністю. У зв'язку з чим просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційної інстанції - без змін. 46. Інші учасники справи свою позицію у справі не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 47. Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди від 31 травня 2011 року N 4785/2011 (зі змінами та доповненнями), укладеного між Регіональним відділенням Фонду та ТОВ "Фірма Технотрон", предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2, за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45 064,00 грн. 48. Згідно зі статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. 49. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 50. Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 51. Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. 52. Статтею 236 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. 53. Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. 54. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. 55. За таких обставин, оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову. 56. Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін. 57. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі N 918/144/15 (провадження N 3-1143гс15), оскільки розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. 58. Частиною другою статті 18 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) (далі - Закон) визначено, що заклади освіти, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного закладу освіти. 59. Система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти (стаття 28 Закону). 60. Структура освіти включає, зокрема, дошкільну освіту, загальну середню освіту (стаття 29 Закону). 61. Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (частини перша та четверта статті 61 Закону). 62. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством (частина перша статті 63 Закону). 63. Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України "Про освіту" майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. 64. У підпункті 2 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2010 року N 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" вказано, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. 65. Крім того, пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється. 66. Отже, виходячи зі змісту вищенаведених правових положень, в якості додаткових джерел фінансування навчальних закладів законом передбачається можливість залучати, у тому числі доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Проте надання в оренду таких приміщень, споруд, обладнання, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. 67. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні, встановленій чинним законодавством, оскільки спірне майно передано в оренду з метою розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, тобто для діяльності не пов'язаної з навчально-виховним процесом Маріупольського професійного ліцею. 68. Отже, виходячи з викладеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України. 69. Суд апеляційної інстанції встановив, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею і не можуть використовуватися не за призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом навчального закладу. 70. Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов'язаною з навчально-виховним процесом, отже, висновок суду апеляційної інстанції, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ "Фірма Технотрон" всупереч забороні встановленій чинним законодавством, є обґрунтованим. 71. Разом з тим Донецький апеляційний господарський суд не звернув увагу, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. 72. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, визнавши договір оренди в судовому порядку недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду). 73. Також суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив позовну вимогу про зобов'язання звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення, оскільки сторонами 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди нежитлових приміщень Маріупольському професійному ліцею. 74. За таких обставин вимога позивача про зобов'язання ТОВ "Фірма Технотрон" протягом 14 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення задоволенню не підлягає. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 75. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 76. Частиною четвертою статті 311 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 77. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанцій слід змінити в резолютивній частині. Щодо судових витрат 78. Частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 79. Згідно з частиною першою статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 80. У зв'язку з тим, що Велика Палата Верховного Суду змінює рішення суду апеляційної інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, то судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги підлягають перерозподілу, а саме підлягає до стягнення з ТОВ "Фірма Технотрон" на користь Прокуратури Донецької області судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн. з Регіонального відділення Фонду на користь Прокуратури Донецької області - судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн. 81. У зв'язку з частковим задоволенням касаційної скарги судовий збір за розгляд справи в суді касаційної інстанції покладається на позивача та відповідача у рівних частках (по 1 920,00 грн. що складає половину суми судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги). Висновок щодо застосування норм права 82. Відповідно до положень цивільного та господарського законодавства розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторін права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. 83. Згідно з частиною четвертою статті 61 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень) майно навчальних закладів може використовуватись як додаткове джерело фінансування цих закладів шляхом отримання доходів від надання в оренду приміщень. Проте надання в оренду таких приміщень, що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області задовольнити частково. 2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року у справі N 905/1227/17 змінити, виклавши її резолютивну частину в такій редакції: "Апеляційну скаргу Заступника прокурора прокуратури Донецької області, м. Маріуполь, Донецька область задовольнити частково. Рішення Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року у справі N 905/1227/17 скасувати. Визнати недійсним договір оренди N 4785/2011 від 31 травня 2011 року, договір N 2 від 30 травня 2014 року та договір N 3 від 16 листопада 2016 року (які є невід'ємними частинами договору N 4785/2011 від 31 травня 2011 року), укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області (ідентифікаційний код 13511245) та Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма Технотрон (ідентифікаційний код 20335760), предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2 за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45 064,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Технотрон" (87529, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Приморська, 1, код ЄДРПОУ 20335760) на користь прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (61057, м. Харків, майдан Театральний, буд. 1, код ЄДРПОУ 13511245) на користь прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір за подання позовної заяви в сумі 800,00 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 880,00 грн." 3. Стягнути з прокуратури Донецької області, м. Маріуполь (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; р/р 35216066016251, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 25707002) на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області (61057, м. Харків, майдан Театральний, буд. 1, код ЄДРПОУ 13511245) судовий збір за подання касаційної скарги в сумі 1920,00 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 922/3412/17 Провадження N 12-182гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Харківська міська рада (представники - Ворожбянов А.М., Грєнков І.В.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" (представник - Заброда М.Л.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 922/3412/17 Господарського суду Харківської області за позовом Харківської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" про стягнення 6 150 799,96 грн за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року (головуючий суддя Медуниця О.Є., судді Гребенюк Н.В., Пелипенко Н.М.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У жовтні 2017 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінтрекс" (далі - ТОВ "Сінтрекс") про стягнення 6 150 799,96 грн безпідставно збережених коштів орендної плати. 2. Позовні вимоги мотивовано тим, що ТОВ "Сінтрекс", набувши право власності на об'єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,9332 га, розташованої за адресою: вул. Клочківська, 140, м. Харків, належним чином не оформило та не зареєструвало речові права на цю земельну ділянку, в період з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року не вносило плату за користування нею, внаслідок чого зберегло в себе безпідставно набуте майно - грошові кошти у розмірі орендної плати. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 3. На підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року N 200 і N 204 відповідач є власником нежитлових будівель (автосалону з майданчиком з продажу автомобілів та станції технічного обслуговування, які складаються з нежитлових будівель площею 173,4 кв. м (літ. "А-2"); площею 385,3 кв. м (літ. "Б-1"); площею 66,4 кв. м (літ. "В-1"); площею 22,6 кв. м (літ. "Г-1"); площею 1 239,4 кв. м (літ. "Е-2"), розташованих за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 140. 4. Проте ТОВ "Сінтрекс" належним чином не оформило та не здійснило державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку, на якій розташовані зазначені об'єкти нерухомого майна (листи-підтвердження Управління Держгеокадастру у місті Харкові Харківської області від 12 вересня 2016 року N 19-20.08-3-4016/20-16 та Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 02 вересня 2016 року N 6215/0/225-16). 5. 04 вересня 2017 року Департамент територіального контролю Харківської міської ради на підставі обстеження встановив, що всупереч вимогам статей 125, 126 Земельного кодексу України з 25 грудня 2015 року ТОВ "Сінтрекс" використовує для експлуатації й обслуговування належного йому нерухомого майна земельну ділянку загальною площею 0,9332 га, розташовану за адресою: м. Харків, вул. Клочківська, 140, без належних на те правових підстав і державної реєстрації за товариством відповідних речових прав на неї. 6. У подальшому, оскільки ТОВ "Сінтрекс" не вносило в період з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року плату за фактичне користування вказаною земельною ділянкою, Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з цим позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Господарський суд Харківської області рішенням від 05 грудня 2017 року позов задовольнив. Стягнув з ТОВ "Сінтрекс" на користь Харківської міської ради 6 150 799,96 грн як безпідставно збережені кошти орендної плати та витрати зі сплати судового збору. 8. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що відповідач не уклав договір оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне йому нерухоме майно, та не сплачував орендну плату за її користування, тому відповідач фактично збільшив свої доходи, а позивач втратив належне йому майно - орендну плату за користування земельною ділянкою комунальної власності, що підлягає відшкодуванню йому на підставі статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України. 9. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 21 лютого 2018 року рішення скасував, у задоволенні позову відмовив. 10. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що в матеріалах справи немає доказів фактичного користування відповідачем земельною ділянкою в більшому розмірі, ніж 0,8880 га, який визначено договорами купівлі-продажу нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200, N 204 та підтверджується даними Державного земельного кадастру. Також суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки відповідач фактично користується земельною ділянкою за межами площі, зазначеної в наданих сторонами документах (витягу з Державного земельного кадастру та договорах купівлі-продажу нерухомого майна), то немає й підстав для стягнення з нього безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати, адже за таких обставин у відповідача виник обов'язок з відшкодування збитків за самовільне зайняття земельної ділянки, а не обов'язок зі сплати орендної плати за користування частиною земельної ділянки більшою площею, ніж 0,888 га. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 11. У березні 2018 року Харківська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року та залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 05 грудня 2017 року. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження та зупинив виконання оскаржуваної постанови Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку, а ухвалою від 14 червня 2018 року передав справу разом з поданою Харківською міською радою касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України стосовно можливості стягнення орендної плати без укладеного між сторонами договору оренди землі), викладеного в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі N 922/1008/15 (провадження N 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі N 922/1009/15 (провадження N 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах N 922/207/15 (провадження N 3-1345гс16) та N 922/5468/14 (провадження N 3-1347гс16). 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги площу земельної ділянки, яка використовується ТОВ "Сінтрекс", оскільки відповідач не оформив право користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташоване належне йому нерухоме майно, і використовував її без належних на те підстав і без сплати орендної плати, яка є безпідставно набутими коштами, що підлягають стягненню на користь позивача. 15. Також у вересні 2018 року до Верховного Суду надійшли пояснення особи, що подала касаційну скаргу, в яких зазначено, що спірні правовідносини, що виникли між сторонами в цій справі, за своїм змістом є кондикційними, тому відповідач як фактичний користувач земельної ділянки безпідставно зберіг у себе відповідні кошти за користування нею та зобов'язаний їх повернути власникові цієї земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. 16. У судовому засіданні представники Харківської міської ради надали усні пояснення по суті справи, доводи касаційної скарги підтримали, зазначивши при цьому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, оскільки безпідставно збережені кошти орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою без належних на те правових підстав підлягають стягненню на користь власника відповідної земельної ділянки на підставі приписів статті 1212 Цивільного кодексу України. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 17. Відповідач свою позицію стосовно касаційної скарги Харківської міської ради письмово не виклав. 18. У судовому засіданні представник ТОВ "Сінтрекс" надав усні пояснення по суті справи, проти задоволення касаційної скарги заперечив та зазначив, що відповідач користується земельною ділянкою в розмірі 0,8880 га, визначеному договорами купівлі-продажу розташованого на ній нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200, N 204, і сплачує за неї земельний податок, тому суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог Харківської міської ради. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 19. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду звернув увагу на те, що в указаних постановах Верховний Суд України зазначив про необхідність застосування положень статей 156, 157 Земельного кодексу України, Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, статті 22 та глави 82 Цивільного кодексу України при вирішенні спору про стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди. При цьому Верховний Суд України вказав про можливість стягнення таких збитків, посилаючись на статті 1212 - 1214 Цивільного кодексу України, оскільки підставою заявленого позову є не саме посилання на ці норми права, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 20. Проте за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, відповідно до положень статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відшкодування заподіяних збитків, тому відповідно до положень статей 156, 157 цього кодексу та Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284, стягнення таких збитків можливе лише в разі встановлення судами наявності в діях відповідача складу цивільного правопорушення. 21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведених висновків Верховного Суду України щодо застосування приписів статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України стосовно можливості стягнення суми орендної плати без укладеного між сторонами договору оренди землі з огляду на таке. 22. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 23. Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 24. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 25. За змістом указаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. 26. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України). 27. Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. 28. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. 29. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. 30. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. 31. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 32. Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. 33. Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені. 34. Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 цього Кодексу). 35. За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди. 36. Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України). 37. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України). 38. Отже, за змістом указаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно. 39. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу від 24 грудня 2015 року N 200 і N 204, укладених між Приватним підприємством фірмою "Сандра-Інтернешнел" (продавець; далі - ППФ "Сандра-Інтернешнел") і ТОВ "Сінтрекс" (покупець). 40. При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ні ППФ "Сандра-Інтернешнел" (попереднього землекористувача), ні ТОВ "Сінтрекс", зокрема укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, а отже, при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договорів купівлі-продажу, до набувача не перейшло. Таким чином, відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави. 41. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. 42. З огляду на викладене ТОВ "Сінтрекс" як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. 43. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі 629/4628/16-ц (провадження N 14-77цс18), а також у постановах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі N 922/1008/15 (провадження N 3-1271гс16), від 07 грудня 2016 року у справі N 922/1009/15 (провадження N 3-1348гс16), від 12 квітня 2017 року у справах N 922/207/15 (провадження N 3-1345гс16) і N 922/5468/14 (провадження N 3-1347гс16). 44. Отже, суд першої інстанції, встановивши факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження відповідачем коштів у розмірі орендної плати за її використання, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України, оскільки для кондикційних зобов'язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Натомість суд апеляційної інстанції без належного обґрунтування зазначив, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення. 45. Водночас, узявши до уваги доводи відповідача про те, що він користується земельною ділянкою розміром 0,8880 га з кадастровим номером 6310136300:04:018:0058 (розмір визначено договорами купівлі-продажу нерухомого майна від 24 грудня 2015 року N 200 та N 204, та витягом з Державного земельного кадастру N НВ-6305180242017 від 02 листопада 2017 року), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що кошти безпідставно набутого майна (орендної плати за користування земельною ділянкою) стягненню не підлягають. 46. Більше того, поза увагою суду апеляційної інстанції залишився доказ, наданий Харківською міською радою, що встановлює фактичний розмір земельної ділянки, яку використовує відповідач, - акт обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки від 04 вересня 2017 року, складений Департаментом територіального контролю Харківської міської ради на виконання самовряднихповноважень позивача, визначених приписами Земельного кодексу України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні". 47. Разом з тим відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. 48. Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 49. Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України у вказаній редакції). 50. З наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності". 51. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції зауважив, що при здійсненні розрахунку коштів, збережених у себе відповідачем без достатньої правової підстави, позивач не врахував розміру сплаченого ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за заявлений у позові період (з 01 січня 2016 року по 30 вересня 2017 року), а розмір безпідставно збережених коштів зменшено лише на суму сплаченого земельного податку за період з 01 січня по 30 липня 2016 року, проте суд не дав оцінки цим фактичним обставинам з урахуванням наведених приписів чинного законодавства. 52. Звідси суд апеляційної інстанції мав дослідити розмір безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою без належних на те правових підстав, а також розрахунки між сторонами щодо сплаченого ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за відповідну земельну ділянку. 53. Водночас за змістом частин третьої, восьмої статті 80 та частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України відповідач повинен подати суду відповідні докази разом з поданням відзиву. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. 54. За матеріалами справи платіжні доручення щодо сплати ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року відповідач надав лише до суду апеляційної інстанції (додані до апеляційної скарги). За таких обставин, на порушення статей 80 та 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, не дослідивши причин неподання відповідачем цих документів до суду першої інстанції, оцінив платіжні доручення щодо сплати ТОВ "Сінтрекс" земельного податку за період з 30 липня 2016 року по 30 вересня 2017 року як докази. 55. Отже, ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції не встановив тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, та не надав їм належної правової оцінки, тому дійшов передчасного висновку про те, що вимоги позивача в цій справі є необґрунтованими. Тобто оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції постановлено з порушенням норм процесуального права. 56. Відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 57. Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю законного рішення у справі, тому постановлене рішення суду апеляційної інстанцій підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 58. Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції слід установити й дослідити фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також надати їм належну правову оцінку з урахуванням викладеного в цій постанові та на підставі вказаних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 59. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 60. Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 61. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу Харківської міської ради слід задовольнити частково, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо судових витрат 62. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Висновок щодо застосування норм права 63. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 64. Не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розміщене це нерухоме майно. 65. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Харківської міської ради задовольнити частково. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2018 року скасувати. 3. Справу N 922/3412/17 передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 905/2260/17 Провадження N 12-173гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович, відповідач - фізична особа-підприємець Воробйов Анатолій Олексійович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 905/2260/17 Господарського суду Донецької області за позовом фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича про визнання договору оренди від 01 грудня 2015 року N 1 припиненим та зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за касаційною скаргою Воробйова Анатолія Олексійовича на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року (головуючий суддя - Радіонова О.О., судді Зубченко І.В., Чернота Л.Ф.) й рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року (суддя Курило Г.Є.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2017 року фізична особа-підприємець Авдєєнко Олег Вікторович (далі - ФОП Авдєєнко О.В.) звернувся до Господарського суду Донецької області з позовом до фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича (далі - ФОП Воробйов А.О.) про: 1.1 Визнання договору оренди нежитлового приміщення від 01 грудня 2015 року N 1 (далі - Договір) припиненим з 01 червня 2017 року; 1.2 Зобов'язання прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між позивачем та відповідачем укладено договір оренди нежитлового приміщення, строк дії якого закінчився 01 червня 2017 року. Орендоване приміщення позивачем відповідно до умов договору звільнено, але на порушення частини другої статті 795 Цивільного кодексу України відповідач відмовляється приймати приміщення за актом приймання-передачі. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 01 грудня 2015 року між ФОП Воробйовим А.О. (орендодавець) та ФОП Авдєєнко О.В. (орендар) був Договір, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає строком на 18 місяців у користування нежитлове приміщення (далі - приміщення) загальною площею 47,1 м кв., яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75. 4. Цільове призначення приміщення - зоомагазин (пункт 1.2 договору). 5. Відповідно до пункту 2.1 Договору орендодавець надає приміщення орендарю за актом приймання-передачі, у якому зазначається технічний, санітарний та протипожежний стан приміщення на момент здавання в оренду. 6. За приміщення сторонами узгоджується договірна орендна плата у розмірі 4 700 грн на місяць (пункт 4.1 Договору). 7. Договір вступає в силу з дня передачі приміщення на термін 18 місяців до 01 червня 2017 року. Дія Договору закінчується після передачі приміщення за актом прийому-передачі (пункти 7.1, 7.2 Договору). 8. На виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв 01 грудня 2015 року в користування нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75. Площа орендованого приміщення складає 47,1 м кв., що підтверджується відповідним актом приймання-передачі об'єкта оренди від 01 грудня 2015 року. 9. Судами встановлено, що позивач направляв повідомлення від 21 та 31 серпня 2017 року, 25 вересня 2017 року, в яких орендар повідомив орендодавця, що нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі, орендоване за Договором, звільнено орендарем та просив останнього вважати цей Договір таким, що припинив свою дію, просив прийняти орендоване приміщення за актом приймання-передачі та провести всі необхідні взаєморозрахунки, а саме з орендної плати та витрат на комунальні послуги, узгодити час передачі приміщення. Ці повідомлення були направлені на адресу ФОП Воробйова А.О. 10. 13 жовтня 2017 року позивачем та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Київська-62" складено Акт про звільнення приміщення, в якому зазначено, що приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Маріуполь, вул. Київська, 62, приміщення N 75, звільнено орендарем Авдєєнко О.В. 11. Позивач зазначав про те, що згідно з умовами Договору строк оренди встановлений з 01 грудня 2015 року по 01 червня 2017 року та наміру про продовження зазначеного Договору він не мав, про що повідомляв відповідача. Таким чином, позивач, з посиланням на приписи частини другої статті 795 Цивільного кодексу України, просив суд визнати спірний договір припиненим з 01 червня 2017 року та зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 12. Господарський суд Донецької області рішенням від 07 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року, позовні вимоги задовольнив частково. Зобов'язав ФОП Воробйова А.О. прийняти від ФОП Авдєєнка О.В. нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 у м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. В іншій частині позовних вимог відмовлено. 13. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Донецький апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога про визнання Договору припиненим не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, адже є вимогою про встановлення факту та не направлена на захист права (законного інтересу) позивача, а відтак не може бути самостійним предметом розгляду у господарському суді. 14. Щодо позовної вимоги про зобов'язання прийняти нежитлове приміщення суди вказали, що Договір припинився саме через закінчення строку його дії, а встановленому законодавством та договором обов'язку орендаря повернути орендоване приміщення після закінчення строку дії договору кореспондується зустрічний обов'язок орендодавця прийняти це приміщення. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 15. У травні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Воробйова А.О. на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року і рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у цій справі разом з клопотанням про зупинення виконання судових рішень до моменту прийняття рішення касаційною інстанцією. У своїй касаційній скарзі відповідач просив зазначені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 16. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), статтю 20 Господарського процесуального кодексу України та наголошує, що Договір укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем, тому суди попередніх інстанцій повинні були закрити провадження у справі з роз'ясненням позивачеві його права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 травня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Воробйова А.О., призначив розгляд справи у судовому засіданні, відхилив клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень та надав строк позивачу для подання відзиву на касаційну скаргу. 18. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 19. 13 червня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою Воробйова А.О. на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. 20. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, Воробйов А.О. зазначив, що цей спір відноситься до цивільної юрисдикції, оскільки договір оренди укладено Авдєєнком О.В. як фізичною особою, а не приватним підприємцем. 21. Оскільки Воробйов А.О. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 27 червня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. Воробйов А.О. зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, посилаючись на порушення цими судами норм статей 764, 795 Цивільного кодексу України, оскільки судами не встановлено фактичну дату звільнення позивачем приміщення, не з'ясовано, чи користувався позивач після 01 червня 2017 року орендованим приміщенням та чи наявні причини направлення акта приймання-передачі позивачу лише 21 серпня 2017 року. 23. Крім того, скаржник наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій передчасно зробили висновок, що справа підлягає розгляду господарськими судами. Зазначає, що Договір укладено фізичною особою Авдєєнко О.В., а не приватним підприємцем, а отже, були всі підстави для закриття провадження у справі з роз'ясненням позивачу його права звернутися до місцевого суду, що спеціалізується на розгляді цивільних справ. Позиція позивача - ФОП Авдєєнко О.В. 24. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду судами всіх обставин справи в їх сукупності, та винесені з дотриманням матеріального і процесуального законодавства з огляду на те, що предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. Крім того, і відповідач, і позивач зареєстровані як підприємці відповідно до витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 25. Також зазначає, що наміру про продовження Договору на тих же умовах та на той же строк у нього не було, про що відповідач був повідомлений. Про це свідчить той факт, що відповідач відмовився підписати додаткову угоду від 31 травня 2017 року, відповідно до якої пропонувалося зменшити щомісячну орендну плату. 26. Крім того, позивач наголошує, що відповідач до теперішнього часу уникає виконання рішення суду та не приймає своє приміщення, зафіксувавши його стан і показники лічильників для проведення остаточних розрахунків. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 27. Одним з доводів касаційної скарги Воробйова А.О. є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил суб'єктної юрисдикції, оскільки оскаржуваний договір укладено фізичною особою, а не приватним підприємцем, а отже, такий спір повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства. 28. Визначення юрисдикції спору має важливе значення для практичної реалізації принципу доступу до правосуддя. 29. Судами було встановлено, що між відповідачем - приватним підприємцем Воробйовим А.О. як орендодавцем та позивачем як орендарем було укладено Договір. 30. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. 31. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 32. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 33. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 34. У статті 25 цього Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. 35. У статті 26 Цивільного кодексу України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. 36. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 Цивільного кодексу України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 37. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 38. Відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 39. Разом з тим підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. 40. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України як господарську діяльність у цьому Кодексі розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. 41. У частині другій статті 3 цього Кодексу зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). 42. Судами попередніх інстанцій встановлено, що і позивач, і відповідач на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 43. Крім того, предметом спору є нежитлове приміщення, яке використовувалося для підприємницької діяльності як відповідачем (вид діяльності: 68.20 - надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна), так і позивачем (вид діяльності: 03.22 - прісноводне рибництво (аквакультура), 46.23 - оптова торгівля живими тваринами, 47.76 - роздрібна торгівля квітами, рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах). 44. Отже, як установили суди попередніх інстанцій, договір оренди приміщення укладено для ведення підприємницької діяльності - розміщення зоомагазину, це приміщення використовувалось для підприємницької діяльності як відповідачем, так і позивачем. 45. Тобто між сторонами позовного провадження існували правовідносини, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам. 46. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спір у цій справі за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах. Щодо способу захисту прав 47. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ФОП Авдєєнко О.В. зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в м. Маріуполі за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 48. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав та інтересів здійснюється у встановленому порядку судом шляхом: визнання цих прав; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусового виконання обов'язку в натурі; зміни правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та іншими способами відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. 50. У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (частина перша статті 785 Цивільного кодексу України). Таким чином, повернення майна наймодавцеві є обов'язком наймача. Певному обов'язку завжди кореспондує відповідне право іншої сторони, а не її обов'язок. 51. По суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком. 52. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов'язку в натурі, передбачене пунктом 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України. 53. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при ухваленні судових рішень у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права щодо встановлення ефективним способом відновлення порушеного права позивача зобов'язати відповідача прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили. 54. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили є помилковими з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх інтересів. 55. Стосовно позовної вимоги позивача про визнання Договору від 01 грудня 2015 року припиненим з 01 червня 2017 року Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 56. Статтею 20 Господарського кодексу України та статтею 16 Цивільного кодексу України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. 57. Відповідно до статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. 58. Зазначеними правовими нормами не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору. 59. Звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати. Водночас відповідно до абзацу 2 частини другої статті 20 Господарського кодексу України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. 60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в позові в частині визнання договору припиненим з 01 червня 2017 року з підстав, викладених у цій постанові. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 61. Відповідно до частин першої, третьої статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 62. Відтак касаційну скаргу потрібно задовольнити частково, а судові рішення, що оскаржуються в частині зобов'язання прийняти нежитлове приміщення за актом прийому-передачі, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Щодо судових витрат 63. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 64. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 65. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 315 цього Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 66. Оскільки в цій справі Верховний Суд приймає нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі. 67. Однак за матеріалами справи Воробйов А.О. звільнений від сплати судового збору відповідно до положень пункту 9 статті 5 Закону України "Про судовий збір" як інвалід II групи, а тому ним не було сплачено судовий збір за подачу апеляційної та касаційної скарг, а отже, розподіл судових витрат не здійснюється. Висновок щодо застосування норм права 68. За змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання позову),з урахуванням приписів Цивільного кодексу України, оскількиспірний договір оренди укладено для ведення підприємницької діяльності між позивачем і відповідачем, які на момент звернення з позовом до суду зареєстровані як фізичні особи-підприємці, то з огляду на суб'єктний склад учасників цього спору, предмет та підстави позову у справі цей спір є підвідомчим господарським судам. 69. Предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком. Керуючись статтями 300-302, 306, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Воробйова Анатолія Олексійовича задовольнити частково. 2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича прийняти від фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича нежитлове приміщення N 75 по вул. Київській, 62 в місті Маріуполь за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. 3. В іншій частині постанову Донецького апеляційного господарського суду від 17 квітня 2018 року та рішення Господарського суду Донецької області від 07 листопада 2017 року у справі N 905/2260/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 27 листопада 2018 року м. Київ Справа N 912/1385/17 Провадження N 12-201гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: представник позивача - Татарко Д.А., Бардиш Є.М., представник відповідача - Надєєва О.О., розглянула касаційну скаргу Кіровоградської міської ради (далі - міськрада, скаржник, позивач) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року (судді Чимбар Л.О., Антонік С.Г., Березкіна О.В.) у справі N 912/1385/17 Господарського суду Кіровоградської області за позовом міськради до Приватного підприємства "Терра 2006" (далі - відповідач, ПП "Терра 2006") про розірвання договору. Історія справи 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 16 травня 2017 року міськрада звернулась до господарського суду з позовом до ПП "Терра 2006", в якому просила розірвати договір оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006", а також стягнути з відповідача судові витрати. 1.2. Позивач вказав про порушення його прав, що полягало у свідомому невиконанні відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки від 29 травня 2015 року N 80, а саме систематичному невнесенні орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до вимог частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 32 Закону України "Про оренду землі" (далі - ЗУ "Про оренду землі"). Окрім того, систематична несплата земельного податку або орендної плати є підставою припинення права користування земельною ділянкою відповідно до статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). 1.3. Відповідач проти позовних вимог заперечив, вказав про безпідставність позову та недостовірність наведеної в позові інформації, оскільки фактів систематичної несплати відповідачем орендної плати за спірним договором позивач не довів. Водночас відповідач 19 серпня 2015 року уклав договір суборенди з Обслуговуючим кооперативом "Житлово-будівельний кооператив "Монблан" (далі - ОК "ЖБК "Монблан"), за умовами якого суборендар сплачував орендну плату за спільними для обох договорів реквізитами отримувачу - УДКСУ у м. Кіровограді. Крім того, відповідач сплатив 141273,46 грн заборгованості за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80 відповідно до наявної у матеріалах справи копії квитанції від 13 квітня 2017 року. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 31 липня 2017 року (суддя Тимошевська В.В.) позов задовольнив повністю: розірвав договір оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, укладений між міськрадою та ПП "Терра 2006"; стягнув з відповідача на користь позивача 1600,00 грн судового збору. 2.2. Місцевий суд, керуючись положеннями пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України щодо підстав припинення права користування земельною ділянкою, дійшов висновку про наявність підстав для розірвання договору, оскільки відповідач зобов'язання зі сплати орендних платежів систематично не виконував з моменту укладення договору та на момент звернення позивача до господарського суду, а доказами систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором від 29 травня 2015 року N 80 є надані Кропивницькою об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління ДФС у Кіровоградській області (далі - Кропивницька ОДПІ) відомості в листах від 25 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року про наявність податкової заборгованості, з урахуванням загальної заборгованості минулих років відповідача за усіма укладеними ним договорами оренди землі та нарахованої пені. 2.3. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. 2.4. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про належне підтвердження матеріалами справи систематичної несплати відповідачем орендної плати за договором, як підстави для розірвання договору оренди. Вказав, що в цих правовідносинах для задоволення вимог про розірвання договору позивачу слід довести наявність у сукупності двох умов: істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням, що не взяв до уваги суд першої інстанції. 2.5. Натомість матеріали справи підтверджують, що орендна плата за землю за спірним договором оренди регулярно надходила на рахунок позивача, зазначений у договорі оренди, від платників ОК "ЖБК "Монблан" та відповідача; на момент звернення з позовом про розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 заборгованості за цим договором не існувало, навпаки мала місце переплата, а докази щодо податкової заборгованості та податкових зобов'язань відповідача з плати за землю містять лише загальну інформацію, разом з тим інформація про заборгованість з орендної плати саме за спірним договором - відсутня. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1 У листопаді 2017 року міськрада звернулась з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Кіровоградської області від 31 липня 2017 року у справі N 912/1385/17. 3.2. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: суд порушив вимоги пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, не взяв до уваги довідку фіскального органу, як належний доказ підтвердження заборгованості з орендної плати та спрямування сплачених коштів в рахунок погашення податкового боргу попередніх періодів, який обліковувався за відповідачем за іншими договорами, та, натомість, прийняв як належний доказ у справі декларації зі сплати за договором суборенди. 3.3. Посилаючись до практики Верховного Суду України (постанова від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16) позивач вказав, що законодавчо визначеною підставою для розірвання договору оренди землі є систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, отже, суд апеляційної інстанції помилково скасував правильний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди від 29 травня 2015 року N 80 у зв'язку із систематичною несплатою орендних платежів, не врахував положення пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України, приписи статей 15, 21, 24, частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі". 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року, призначив касаційну скаргу до розгляду та визначив строк для подання відзиву іншим учасникам справи. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу разом із касаційною скаргою міськради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 у подібних правовідносинах, на який посилався суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення у цій справі, де Верховний Суд України підтримав позицію судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, враховуючи погашення заборгованості з орендної плати на момент ухвалення судом рішення у справі. 4.4. Не погоджуючись з наведеним вище висновком Верховного Суду України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що визначальним для розірвання договору за наведених у позові обставин є встановлення обставин систематичної несплати орендної плати (вказана позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року N 6-977цс16) і сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, що орендар сплатив усю суму заборгованості з орендної плати за землю до моменту пред'явлення позову чи винесення рішення у справі. Аналогічного висновку дійшов також Верховний Суд у постанові від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17). 4.5. Разом з тим у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 921/383/15-г/17 Верховний Суд з урахуванням позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13, підтримав висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки підставою для таких вимог стали обставини несплати орендної плати, заборгованість за якою є погашеною. 4.6. Ураховуючи існування двох різних правових позицій та з метою вирішення цього питання для формування єдиної правозастосовної практики, касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 5. Позиція інших учасників справи 5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу заперечив її доводи, вказав, що зміст касаційної скарги зводиться до переоцінки доказів. На думку відповідача, скаржник помилково вважає, що доказом неналежного виконання зобов'язання за спірним договором є листи Кропивницької ОДПІ, які підтверджують існування податкового боргу у відповідача за попередні періоди за іншими договорами та свідчать про неможливість відокремити або визначити податковий борг за договором оренди від 29 травня 2015 року N 80. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Місцевий господарський суд встановив, що 29 травня 2015 року міськрада (Орендодавець) та ПП "Терра 2006" (Орендар) уклали договір оренди землі N 80 (далі - Договір), за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,8274 га, кадастровий номер 3510100000:36:304:0014, для будівництва багатоквартирного житлового будинку за рахунок земель житлової та громадської забудови, розташовану в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді. 6.2. 4 червня 2015 року земельну ділянку передано у фактичне користування Орендарю за актом приймання-передачі. Право оренди земельної ділянки за Договором зареєстровано за ПП "Терра 2006" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується наданим до матеріалів справи витягом з реєстру. Строк дії Договору - 25 років. 6.3. За умовами Договору Орендар зобов'язався своєчасно і в повному обсязі вносити орендну плату у грошовій формі в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць згідно з розрахунком, що додається до Договору, починаючи з моменту підписання Договору (пункт 4.1.). 6.4. Пунктом 4.2 Договору сторони погодили, що кошти за оренду землі вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач - УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600. 6.5. Згідно з пунктом 4.3 Договору орендна плата вноситься Орендарем не пізніше 28-го числа кожного місяця, наступного за звітним. 6.6. Пунктом 4.4. Договору передбачено, що обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку державної або комунальної форми власності здійснюється з урахуванням їх цільового призначення, коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. У разі зміни коефіцієнтів індексації, індексів інфляції, визначених законодавством, Орендар самостійно розраховує (індексує) нормативну грошову оцінку земельної ділянки на момент сплати орендної плати без укладання додаткової угоди з Орендодавцем. 6.7. Податкове зобов'язання з орендної плати, визначене в податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно протягом 30 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. Орендар на визначних у цьому розділі умовах може вносити орендну плату за майбутній період, але не більше ніж за один рік. Орендна плата справляється також у випадках, якщо Орендар з поважних причин тимчасово не використовує земельну ділянку за умовами цього Договору (пункти 4.5., 4.6. Договору). 6.8. Пунктом 10.1 договору оренди земельної ділянки N 80 від 29 травня 2015 року передбачено, зокрема, право орендаря передавати земельну ділянку в оренду (суборенду) іншим особам. 6.9. За відомостями, отриманими від органу фіскальної служби (листи Кропивницької ОДПІ Головного управління ДФС у Кіровоградській області від 12 травня 2017 року N 94/9/11-23-12-03, від 15 травня 2017 року N 7680/10/11-23-12-03 та від 26 липня 2017 року), за наявними договорами оренди, в тому числі за договором оренди землі від 29 травня 2015 року N 80, з 2017 року по теперішній час (тобто на час надання інформації) не сплачено жодної копійки орендної плати, а податкова заборгованість станом на 24 травня 2017 року складає 242632,84 грн. ПП "Терра 2006" є тривалим боржником з орендної плати, а саме станом на 1 січня 2015 року за підприємством рахувалась податкова заборгованість у сумі 55846,28 грн. станом на 1 січня 2016 року - 160042,85 грн. станом на 1 січня 2017 року - 243980,21 грн та на останню звітну дату (30 червня 2017 року) - 256946,27 грн.; сплата у 2015 році склала 12548,28 грн. у 2016 році - 0,00 грн та у 2017 році - 182805,46 грн. 6.10. Разом з тим, за наданою інформацією, окрім договору від 29 травня 2015 року N 80 відповідач декларує грошове зобов'язання з орендної плати за іншими договорами оренди землі, які укладені з міськрадою, а земельна ділянка за спірним договором перебувала у користуванні до 2015 року. Таким чином, податковий борг, що рахувався станом на 1 січня 2015 року в сумі 55846,28 грн. виник також за рахунок задекларованої суми грошового зобов'язання з орендної плати за користування вищезазначеною земельною ділянкою, а спеціалісти ОДПІ не мають змоги визначити податковий борг з орендної плати за окремим договором. Також суд зробив висновок, що в силу приписів пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України, навіть якщо ПП "Терра 2006" фактично спрямувало сплату за оренду земельної ділянки саме по договору від 29 травня 2015 року N 80, то в першу чергу цими коштами було погашено заборгованість минулих років, яка виникла щодо задекларованих та несплачених сум грошового зобов'язання за всіма договорами оренди землі, в тому числі й за договором від 29 травня 2015 року N 80. Виходячи з вищевикладеного, Кропивницька ОДПІ ГУ ДФС у Кіровоградській області надала інформацію по загальній заборгованості ПП "Терра 2006" з орендної плати за землю, яка станом на 30 червня 2017 року склала 256946,27 грн. у т. ч. пеня 56218,95 грн. 6.11. Таким чином, місцевий господарський суд вважав, що наявні матеріали справи, зокрема, надані Кропивницькою ОДПІ листами від 15 травня 2017 року та від 26 липня 2017 року відомості, є підтвердженням систематичної несплати ПП "Терра 2006" орендної плати за договором, що є підставою для його розірвання відповідно до приписів пункту "д" частини першої статті 141 ЗК України. 6.12. З огляду на викладене, господарський суд також відхилив розрахунок відповідача за Договором, який надано до матеріалів справи, оскільки його здійснено без врахування визначеного нормами Податкового кодексу України порядку розподілу коштів. 6.13. Натомість, переглядаючи справу в повному обсязі, суд апеляційної інстанції, взяв до уваги, що 19 серпня 2015 року ПП "Терра 2006" (орендар) та ОК "ЖБК "Монблан" (суборендар) уклали договір суборенди земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді; кадастровий номер 3510100000:36:304:0014. 6.14. Згідно з пунктом 4.1 договору суборенди орендна плата вноситься суборендарем у грошовій формі та розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки у сумі 164052,12 грн у рік або 13671,01 грн на місяць, а пунктом 4.2 договору суборенди передбачено, що кошти за суборенду вносяться на р/р 33211812700002 в УДКСУ в м. Кіровограді, МФО 823016, ЄДРПОУ 38037409, отримувач УДКСУ у м. Кіровограді, код платежу: 18010600. 6.15. За наданим позивачем розрахунком до оплати відповідачем за Договором належали 393081,64 грн. а наданими відповідачем та взятими до уваги судом апеляційної інстанції доказами підтверджено, що за період з 29 травня 2015 року до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) за оренду спірної земельної ділянки було сплачено 410868,46 грн. Тобто, на час звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди, заборгованість не існувала, а мала місце переплата. 6.16. Відтак, істотне порушення умов договору, на яке послався позивач як на підставу позову, на думку апеляційного суду, відсутнє, що й зумовлює відсутність обставин, необхідних для його розірвання. 7. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у цих правовідносинах Верховним Судом України та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду. 7.1. За приписами пункту 7 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 7.2. У справі N 910/16306/13, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, прокурор звернувся до суду з позовом про розірвання договору з підстав використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та допущеної орендарем заборгованості з орендної плати, посилаючись на умови договору та на приписи статті 14 Конституції України, статей 1, 93, 124 ЗК України, статті 2 Закону України "Про охорону земель", статей 1, 2,6,13,15,18, 24, 25, 31, 32 ЗУ "Про оренду землі", статей 626, 631 ЦК України. 7.3. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 21 січня 2015 року року у справі N 910/16306/13, Верховний Суд України, проаналізувавши застосування судами у цій справі частини першої статті 32 ЗУ "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України, вказав, що підставою для розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, а не той факт, що будівельні роботи не розпочато. Також заборгованість, як підстава для розірвання договору, на час ухвалення судового рішення відсутня, і вказана обставина не заперечується ні прокурором, ні позивачем. 7.4. У справі, яка розглядається, позивач послався на невиконання відповідачем погоджених сторонами умов договору оренди земельної ділянки, а саме систематичне невнесення орендної плати, що є істотним порушенням умов договору та підставою для розірвання договору відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, статті 32 ЗУ "Про оренду землі". 7.5. Таким чином, правовідносини у цих справах не є подібними. 7.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, вважав необхідним, натомість, застосовувати у правовідносинах щодо розірвання договору оренди з підстав заборгованості орендаря з орендної плати положення пункту "д" частин першої статті 141 ЗК України, вважаючи, що факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки орендарем щодо сплати орендної плати є вичерпною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість чи ні, і той факт, що орендар сплатив усю суму заборгованості до моменту пред'явлення позову не має правового значення. Вказана правова позиція була також викладена у постанові Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі N 925/549/17. 8.Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. Частиною першою статті 2 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 8.3. За приписами статті 1 ЗУ "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. 8.4. Відповідно до статті 13 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. 8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 ЗУ "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. 8.6. Положеннями статей 24, 25 ЗУ "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку. 8.7. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 31 ЗУ "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. 8.8. Частиною першою статті 32 ЗУ "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. 8.9. Стаття 141 ЗК України передбачає таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати. 8.10. Разом з тим за частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 8.11. Виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. 8.12. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі N 910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. 8.13. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. 8.14. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. 8.15. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору. 8.16. Згідно зі статтею 528 ЦК України виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам. 8.17. Суд апеляційної інстанції дослідив обставини справи та встановив, що, відповідно до умов укладеного відповідачем та ОК "ЖБК "Монблан" договору суборенди, зобов'язання щодо сплати орендної плати за земельну ділянку в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді за узгодженням сторін було покладено на ОК "ЖБК "Монблан"; платниками за оренду земельної ділянки в районі вулиць Кірова та Пролетарської в м. Кіровограді в період 2015-2017 роки були дві особи: ПП "Терра 2006" та ОК "ЖБК "Монблан"; разом за період з моменту укладення спірного договору до дати звернення позивача до суду (16 травня 2017 року) було сплачено 410868,46 грн на розрахунковий рахунок, вказаний як у договорі оренди, так і у договорі суборенди, укладеному платниками. 8.18. Отже, на момент подання міськрадою позову про розірвання договору оренди N 80 від 29 травня 2015 року заборгованості з орендної плати за цим договором не існувало, а навпаки, враховуючи наданий позивачем розрахунок, мала місце переплата. 8.19. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції положень пункту 87.9 статті 87 Податкового кодексу України щодо порядку розподілу коштів, перерахованих на сплату заборгованості платника податків, оскільки спірні правовідносини склалися саме між орендодавцем та орендарем у межах виконання договору оренди земельної ділянки і їх правове регулювання здійснюється відповідно до статті 2 ЗУ "Про оренду землі". 8.20. Отже, ураховуючи викладене, відсутні обставини, які б свідчили про неможливість досягнення позивачем як стороною договору оренди мети договору (отримання плати за оренду земельної ділянки) та неотримання того, на що розраховував орендодавець, укладаючи спірний договір, тобто не вбачається істотного порушення умов договору оренди. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 9.2. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 9.3. Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 10.Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 10.1. Щодо необхідності відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 910/16306/13 від 21 січня 2015 року, слід зазначити, що, виходячи з системного аналізу наведених положень законодавства та враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. 10.2. Відтак, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі N 910/16306/13 та зміст судових рішень та суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у вказаній постанові Верховного Суду України. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Кіровоградської міської ради залишити без задоволення. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2017 року у справі N 912/1385/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 648/2419/13-ц Провадження N 14-365цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В.) та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року (у складі колегії суддів Колісниченка А.Г., Пузанової Л.В., Радченка С.В.) у справі за позовом Херсонського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області, ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку, ВСТАНОВИЛА: У червні 2013 року Херсонський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" (далі - ДП "Херсонське ЛМГ") до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області (далі - Білозерська РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в ході проведення перевірки встановлено, що розпорядженням голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)" (далі - розпорядження N 727) припинено право постійного користування земельною ділянкою Білозерськоголісництва ДП "Херсонське ЛМГ", площею 0,7 га, що, відносилась до земель лісового фонду, та переведено цю земельну ділянку до земель запасу державної власності на території Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області (далі - Кізомиська сільська рада). 22 лютого 2007 року розпорядженням голови Білозерської РДА за N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння" (далі - розпорядження N 159), надано згоду на передачу в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7 га для сінокосіння із земель державної власності, що знаходяться на території Кізомиської сільської ради. На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_3 розробив технічну документацію із землеустрою щодо передачі йому в оренду зазначеної ділянки, яка була затверджена розпорядженням голови Білозерської РДА за N 548 від 07 червня 2007 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" (далі - розпорядження N 548), на підставі якого 14 серпня 2007 року між Білозерською РДА та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі. Прокурор вважав вищенаведені розпорядження такими, що винесені з порушенням норм земельного та лісового законодавства України, внаслідок чого ОСОБА_3 незаконно було передано спірну земельну ділянку в оренду. На підставі наведеного просив суд визнати недійсними розпорядження N 727, 159, 548, визнати недійсним на майбутнє договір оренди землі та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку до земель лісового фонду ДП "Херсонське ЛМГ". Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року позов задоволено. Визнано недійсними та скасовано розпорядження голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)", від 22 лютого 2007 року N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння", від 07 червня 2007 року N 548 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Білозерською РДА та ОСОБА_3, зареєстрований у Білозерському районному відділенні Херсонської регіональної філії ДП "Центру ДЗК" 14 серпня 2007 року за N 4 АА002362-040771400046. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути у власність держави земельну ділянку площею 0,7 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року касаційну скаргу заступника прокурора Херсонської області відхилено, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року залишено без змін. У серпні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року, 12 та 27 квітня, 12 липня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Ухвалою Верховного Суду України від 23 серпня 2017 відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. У грудні 2017 року ОСОБА_3 до Верховного Суду України подано заперечення на заяву Генерального прокурора України про перегляд рішення суду касаційної інстанції, в яких він просив відмовити в задоволенні зазначеної заяви у зв'язку з її необґрунтованістю та безпідставністю. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень)якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Відмовляючи в задоволенні клопотання про застосування строку позовної давності та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не пропустив строку позовної давності, оскільки про наявність оспорюваних рішень та договору оренди йому стало відомо лише в березні 2013 року під час проведення прокуратурою перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності ДП "Херсонське ЛМГ" з питань додержання вимог земельного законодавства при вилученні, використанні, наданні у власність і користування, продажу земель лісогосподарського призначення. Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах Херсонської ОДА та ДП "Херсонське ЛМГ". При цьому, як видно з листа ДП "Херсонське ЛМГ" від 01 червня 2006 року, адресованого голові Білозерської РДА, зазначене підприємство було поінформовано про вилучення спірної земельної ділянки з його користування та передачу його до земель запасу Кізомиської сільради. Відповідно до статуту ДП "Херсонське ЛМГ", зареєстрованого 10 лютого 2005 року, це підприємство належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України і входить до сфери управління Херсонського обласного управління лісового господарства. Серед основних напрямків діяльності цього підприємства значиться обов'язок здійснення обліку лісового фонду та реєстрації всіх змін у його складі, встановлення та зміна меж лісництв. Отже, зазначена юридична особа в силу закону здійснює делеговані їй повноваження держави у сфері лісокористування та лісоохорони. Таким чином, ця юридична особа як суб'єкт, що здійснює повноваження, делеговані державою у відповідній сфері, в інтересах якої прокурором було заявлено позов, знала про порушення прав ще 1 червня 2006 року, а відтак строк позовної давності для цієї особи сплинув 1 червня 2009 року. У постановах від 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15),12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач (відповідний орган), а не прокурор. Це правило пов'язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Аналогічні висновки містяться й у постанові Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, наданій заявником для порівняння. Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування строку позовної давності. У справах, за результатами розгляду яких постановлено надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позовних вимог з посиланням на положення статей 256, 257 та 261 ЦК України, на підставі встановлених фактичних обставин у справах дійшов висновку про те, що позивачі звернулись до суду в межах трирічного строку позовної давності. При цьому висновки зроблені судами щодо порядку обрахування цього строку не суперечать висновкам зробленим у вищезазначених постановах Верховного Суду України. Зі змісту наданих для порівняння судових рішень убачається, що у цих справах та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки цією постановою відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для такого перегляду, не підтвердилися. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 922/2972/17 Провадження N 12-194гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С.,Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради (далі - Міськрада) на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2017 року (судді Крестьянінов О.О., Пуль О.А., Фоміна В.О.) у справі N 922/2972/17 Господарського суду Харківської області за позовом Міськради до фізичної особи - підприємця Ісик Неонілли Михайлівни (далі - ФОП Ісик Н.М.) про стягнення 352 298, 07 грн та ВСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У вересні 2017 року Міськрада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом, у якому просила стягнути з ФОП Ісик Н.М. на свою користь безпідставно збережені кошти у сумі 352 298, 07 грн у вигляді несплаченої орендної плати за період з 1 вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року за користування нею земельними ділянками без укладання відповідного договору оренди або наявності правовстановлюючих документів. 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що ФОП Ісик Н.М. є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі літ. "Н-1" загальною площею 1438, 4 кв. м за адресою по вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові та нежитлової будівлі літ. "М-1" загальною площею 934, 9 кв. м, що розташована за цією ж адресою. Зазначене нерухоме майно належить ФОП Ісик Н.М. на праві власності. При цьому вона використовує земельні ділянки, на яких розташоване це майно, без виникнення права власності, користування та державної реєстрації прав на земельні ділянки відповідно до вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). 1.3. Враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав на ці земельні ділянки, з урахуванням статей 12, 80, 83 ЗК України, вони перебувають у власності територіальної громади м. Харкова. 1.4. Оскільки Ісик Н.М. у період з 1 вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року користувалася земельними ділянками комунальної власності без оформлення відповідних правовстановлюючих документів, що посвідчують право на них, та не сплачувала за користування цими земельними ділянками плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, що призвело до фактичного безоплатного отримання нею послуг з користування земельними ділянками та, як наслідок, одержання доходу, розмір якого розрахований виходячи з розміру орендної плати за землю, Міськрада звернулась із позовом про стягнення недоотриманої суми орендної плати. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 2 листопада 2017 року (суддя Ольшанченко В.І.) позовні вимоги Міськради задоволено повністю. 2.2. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу Міськради задоволено, апеляційну скаргу ФОП Ісик Н.М. задоволено частково, рішення Господарського суду Харківської області від 2 листопада 2017 року скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), оскільки спір у цій справі не підвідомчий господарському суду. 2.3. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та припиняючи провадження у справі, апеляційний господарський суд установив, що право власності на нежитлові будівлі, які розташовані на спірних земельних ділянках, відповідач, набула як фізична особа, нею сплачується земельний податок з фізичних осіб відповідно до податкових повідомлень-рішень, а обставини використання цих ділянок відповідачем у господарській діяльності не доведені; суд дійшов висновку про те, що спірні правовідносини виникли між Міськрадою та Ісик Н.М. як фізичною особою, тому спір у цій справі не підвідомчий господарському суду. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. У лютому 2018 рокуМіськрадазвернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2017 року у справі N 922/2972/17. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про неправильне застосування судом апеляційної інстанції приписів статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та відповідно помилкового висновку про припинення провадження у справі як спору, який не підлягає вирішенню у господарських судах. 3.3. На переконання скаржника, спір у цій справі відповідно до вимог, передбачених пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України відноситься до юрисдикції господарських судів. 3.4. Апеляційний господарський суд дійшов незаконного та необґрунтованого висновку про підвідомчість цього спору судам загальної юрисдикції. Чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа -підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи -підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення (частина перша статті 52 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міськради, надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 липня 2018 року справу разом із касаційною скаргою Міськради на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки Міськрада оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил суб'єктної юрисдикції. 4.3. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 922/2972/17 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 10 жовтня 2017 року за N 1003113608 Ісик Н.М. зареєстрована як фізична особа - підприємець з 26 лютого 2007 року. Дані про перебування у процесі припинення підприємницької діяльності, банкрутства, а також дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП Ісик Н.М. відсутні. 5.2. Видами діяльності є управління нерухомим майном (70.32.0), оренда інших машин та устаткування (71.34.0), дослідження кон'юнктури ринку та виявлення суспільної думки (74.34.0), консультування з питань комерційної діяльності та управління (74.14.0), надання інших комерційних послуг (74.87.0). 5.3. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за N 94239240 від 10 серпня 2017 року право власності на нежитлову будівлю літ. "Н-1" загальною площею 1438, 4 кв. м за адресою по вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові зареєстровано з 16 квітня 2003 року за Ісик Н.М. на підставі договору купівлі-продажу від 8 січня 2002 року N 53. Також за Ісик Н.М. з 29 квітня 2003 року зареєстровано право власності на нежитлову будівлю літ. "М-1" загальною площею 934, 9 кв. м, що розташована за цією ж адресою на підставі договору купівлі-продажу від 19 вересня 2002 року N 8455. 5.4. За результатами проведеного обстеження відділом самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради земельної ділянки на місцевості встановлено, що на спірних земельних ділянках розташовані: нежитлова будівля літ. "М-1" площею 934, 9 кв. м та нежитлова будівля літ. "Н-1", загальною площею 1438, 4 кв. м право власності на які зареєстровано за Ісик Н.М. 5.5. Крім того, обстеженням установлено, що згідно з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 серпня 2017 року за N 94239240 Ісик Н.М. з 16 квітня 2003 року та по теперішній час використовує земельну ділянку площею 0,1611 га за адресою вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові, а також з 29 квітня 2003 року та по теперішній час використовує земельну ділянку площею 0,1051 га за цією ж адресою без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до статті 125 ЗК України. 5.6. Земельні ділянки площею 0, 1051 га та 0, 1611 га за адресою: вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові використовуються Ісик Н.М. для експлуатації та обслуговування вказаних нежитлових будівель (складські приміщення), які Ісик Н.М. здає в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Троянда-Харків", що підтверджується копіями договорів оренди від 1 січня 2014 року N 3/2014 та від 1 лютого 2017 року N 3/2017, актом від 1 січня 2014 року прийому-передачі оренди до договору оренди від 1 січня 2014 року N 3/2014, актом від 1 лютого 2017 року прийому-передачі оренди до договору оренди від 1 лютого 2017 року N 3/2017, податковими деклараціями про майновий стан і доходи за 2014 і 2015 роки. 5.7. Відповідно до листа Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області від 28 листопада 2016 року N 19-20.08-3-5118/20-16 та листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 7 грудня 2016 року N 8467/0/225 -16 речові права відповідача на спірні земельні ділянки за адресою: вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові не зареєстровані. 5.8. Ураховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав та з урахуванням статей 12, 80, 83 ЗК України земельні ділянки площею 0,1051 га та 0,1611 га, які розташовані за адресою вул. Заводу Косомолець (нова назва Букова), 34 у м. Харкові, які використовує відповідач, перебувають у власності територіальної громади м. Харкова. 5.9. Відповідно до листа Головного управління Державної фіскальної служби України у Харківській області (далі - ГУ ДФС у Харківській області) від 27 липня 2017 року N 6180/9/20-40-13-07 Ісик Н.М. перебуває на обліку в ГУ ДФС у Харківській області як платник земельного податку. У період з 1 червня 2014 року - 31 грудня 2016 року задекларовано земельного податку в сумі 145911, 88 грн та сплачено до бюджету в повному обсязі. За 2017 рік земельний податок не сплачувався. Станом на 25 липня 2017 року заборгованості зі сплати земельного податку не має. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду та застосоване нею законодавство 6.1. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення Міськради з цим позовом та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України). 6.2. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). 6.3. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з цим позовом та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 6.4. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього ж Кодексу у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці. 6.5. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 6.6. Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 6.7. Згідно зі статтею 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 6.8. Водночас наявність у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання не означає, що усі правовідносини з її участю є господарськими. Так, неодмінними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів 6.9. Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської діяльності, суди мали встановити використання відповідачем земельних ділянок з метою реалізації господарської компетенції, здійснення прав та обов'язків у сфері суспільного виробництва. 6.10. Як зазначалось вище, суди встановили, що Ісик Н.М. як фізична особа на підставі договорів купівлі - продажу придбала нежитлові приміщення, розташовані на спірних земельних ділянках за адресою: вул. Заводу Комсомолець (нова назва Букова),34 у м. Харкові; право власності на нежитлові будівлі зареєстровано за Ісик Н.М. у 2003 році, а як ФОП відповідач зареєстрована з 26 лютого 2007 року. 6.11. Суд апеляційної інстанції також з'ясував, що відповідач використовує придбані нею об'єкти нерухомості (нежитлові приміщення) для передачі в оренду за договорами, в яких виступає, як фізична особа; з доходів, отриманих від оренди майна, відповідач сплачує податок на доходи фізичних осіб, а також сплачує як фізична особа - власник нерухомого майна податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, та земельний податок з фізичних осіб. 6.12. Докази використання відповідачем нежитлових будівель та земельних ділянок у господарській діяльності у матеріалах справи - відсутні. 6.13. Відтак суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що спірні правовідносини з позивачем стосовно фактичного використання відповідачем земельної ділянки без оформлення належним чином такого використання не мають ознак господарських. 6.14. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього Кодексу). 6.15. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України). 6.16. За змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. 6.17. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою без укладення договору оренди. 6.18. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі N 629/4628/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі N 749/230/15-ц та від 3 жовтня 2018 року у справі N 904/1182/17. 6.19. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеним у постанові суду апеляційної інстанції висновком щодо закриття провадження у справі, оскільки цей спір не належить до господарської юрисдикції. 6.20. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. За частиною першою статті 309 ГПК України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 7.2. Ураховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 7.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14 грудня 2017 року у справі N 922/2972/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 вересня 2018 року м. Київ Справа N 823/2042/16 Провадження N 11-377апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Бондар О.А., представника третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон" - Мусійчук Н.Ю., розглянула в судовому засіданні справу за позовом Приватного підприємства "Колос Чигиринщини" до Чигиринської районної державної адміністрації Черкаської області, треті особи - ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон", про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон" на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року (суддя Каліновська А.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2017 року (у складі колегії суддів Коротких А.Ю., Ганечко О.М., Літвіної Н.М.). Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Приватне підприємство "Колос Чигиринщини" (далі - ПП "Колос Чигиринщини") звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому з урахуванням доповнень до позову просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Черкаського міського управління юстиції Черкаської області Слуцького А.Г. (далі - державний реєстратор) від 22 квітня 2016 року, індексний номер 29383451, про реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 1,8888 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розміщеної в адмінмежах Топилівської сільської ради Чигиринського району Черкаської області (далі - земельна ділянка) за Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон" (далі - ТОВ СП "Нібулон") на підставі договору оренди землі від 11 квітня 2016 року б/н, укладеного між останнім та ОСОБА_4 Фактичні обставини справи, встановлені судами 2. 25 травня 2011 року між ПП "Колос Чигиринщини" та фізичною особою ОСОБА_4 укладено договір оренди N 12 на 5 років (далі - перший договір оренди). Зазначений договір оренди був зареєстрований у відділі Держкомзему Чигиринського району Черкаської області 3 серпня 2011 року за N 712548704000171. 3. 26 травня 2016 року між ПП "Колос Чигиринщини" та фізичною особою ОСОБА_4 укладений договір оренди земельної ділянки N НОМЕР_2 (далі - другий договір оренди), за умовами якого вказана ділянка передана у строкове платне користування терміном на 10 років. 4. 07 грудня 2016 року ПП "Колос Чигиринщини" подало документи для державної реєстрації права оренди на підставі другого договору оренди, а 08 грудня 2016 року державний реєстратор відмовив ПП "Колос Чигиринщини" у державній реєстрації права оренди у зв'язку з наявністю суперечностей між заявленим правом та вже зареєстрованим за іншим орендарем правом оренди. 5. 14 грудня 2016 року ПП "Колос Чигиринщини" дізналося, що 11 квітня 2016 року між ОСОБА_4 та ТОВ СП "Нібулон" укладено договір оренди цієї ж земельної ділянки, а 22 квітня 2016 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого за ТОВ СП "Нібулон" зареєстровано право оренди на вищезазначену земельну ділянку. 6. ПП "Колос Чигиринщини" це рішення державного реєстратора вважає протиправним, оскільки на момент його прийняття був чинним перший договір оренди, який зареєстрований в установленому законодавством порядку, а тому у державного реєстратора не було підстав для державної реєстрації права оренди ТОВ СП "Нібулон". 7. Позивач також зазначив, що державна реєстрація першого договору оренди проведена відповідно до вимог чинного законодавства, яке не вимагало подальшої додаткової реєстрації права оренди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 8. Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2017 року, позов задовольнив. 9. Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, щодержавний реєстратор Чигиринської міської ради при проведенні державної реєстрації речового права за договором оренди землі, укладеним 11 квітня 2016 року між ОСОБА_4 та ТОВ СП "Нібулон", належним чином не перевірив наявності права оренди на цю земельну ділянку за ПП "Колос Чигиринщини", внаслідок чого неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї і тієї самої земельної ділянки, що є недопустимим, оскільки зумовлює ситуацію, за якої одну й ту ж земельну ділянку передано в оренду різним орендарям, адже право оренди в них виникло з моменту реєстрації договорів оренди земельних ділянок. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. ТОВ СП "Нібулон" у касаційній скарзі просить скасувати постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2017 року і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. У касаційній скарзі ТОВ СП "Нібулон" серед інших доводів зазначило, що між ним та орендодавцем укладено договір оренди земельної ділянки ще 19 лютого 2010 року (тобто до укладення першого договору оренди позивачем), не зареєстрований з вини відділу Держкомзему у Чигиринському районі Черкаської області, який не виконав постанови Миколаївського окружного адміністративного суду у справі N 2а-4126/11/1470, про зобов'язання здійснити державну реєстрацію договору від 19 лютого 2010 року. До 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав договір оренди землі, а від цієї дати об'єктом державної реєстрації стало речове право (в цьому випадку - право оренди земельної ділянки). Також скаржник послався на те, що спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер і їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Доводи інших учасників справи 12. У запереченнях на касаційну скаргу ПП "Колос Чигиринщини" стверджувало про те, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень матеріального та процесуального права при розгляді цієї справи, просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ТОВ СП "Нібулон", а рішення судів попередніх інстанцій - залишити без змін. Надходження касаційної скарги на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду 13. 30 серпня 2017 рокуВищий адміністративний суд України своєю ухвалою відкрив касаційне провадження у цій справі. 14. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15. 28 березня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у зв'язку з тим, що ТОВ СП "Нібулон" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 16. Оскільки ТОВ СП "Нібулон" у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер і їх не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 17. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 18. Вимогами у цій справі є визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки, що пов'язане з порушенням прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою відповідачем зареєстровано аналогічне право на ту саму земельну ділянку. 19. Задовольняючи адміністративний позов у повному обсязі, суди попередніх інстанцій обґрунтували свої висновки так. Державний реєстратор Чигиринської міської ради при проведенні державної реєстрації речового права за ТОВ СП "Нібулон" за договором оренди землі не перевірив наявності права оренди на цю земельну ділянку за ПП "Колос Чигиринщини", чим порушив реєстраційне законодавство та неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї й тієї самої земельної ділянки. 20. При цьому, вирішуючи справу в межах адміністративного провадження, суди виходили з того, що між позивачем та ТОВ СП "Нібулон" відсутній спір про право оренди земельної ділянки, оскільки позивач оскаржує виключно порушення суб'єктом владних повноважень порядку здійснення державної реєстрації речових прав. 21. ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ця справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на таке. 22. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 23. Відповідно до статті 2 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 24. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 25. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 26. У пункті 7 частини першої статті 3 КАС України в наведеній вище редакції визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 27. Водночас помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 28. Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. 29. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 30. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17. 31. Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача. 32. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 33. Визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. 34. Позивач фактично обґрунтував позовні вимоги наявністю у нього права оренди і відсутністю такого права у ТОВ СП "Нібулон" і, як наслідок, відсутністю в останнього правомірного інтересу щодо фіксації свого права оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 35. Отже, ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ТОВ СП "Нібулон" щодо права на спірну земельну ділянку, яке підлягає державній реєстрації. 36. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру. 37. ТакожВелика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. 38. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо земельної ділянки з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права оренди цієї ж земельної ділянки. Такий спір має приватноправовий характер. З огляду на суб'єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства. 39. Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 квітня 2018 року у справі N 817/1048/16, від 18 квітня 2018 року у справі N 804/1001/16 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах. А саме про те, що у спорах про скасування державної реєстрації права оренди на земельну ділянку незалежно від того, чи порушує позивач питання правомірності укладення цивільно-правових угод, на підставі яких здійснено оспорюваний запис, вирішення такого спору в будь-якому разі вплине на майнові права тієї особи, щодо прав якої здійснено оспорюваний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Такий спір є спором про цивільне право на одну й ту ж земельну ділянку. 40. Водночас викладений у цій справі висновок Великої Палати Верховного Суду відрізняється від її висновку, викладеного у постановах від 04 квітня 2018 року у справах N 817/567/16 та N 826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі N 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі N 815/4618/16, від 05 червня 2018 року у справі N 804/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16, від 13 червня 2018 року у справах N 820/2675/17 та 803/1125/17. Спори у цих справах також стосувались оскарження рішення державного реєстратора або запису, здійсненого державним реєстратором у відповідному державному реєстрі щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно за особою, яка не була заявником стосовно вчинення відповідних реєстраційних дій. 41. У всіх наведених вище справах Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розгляд позовних вимог особи (яка не була заявником щодо реєстраційних дій) до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у відповідному державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки державним реєстратором вчинені істотні порушення процедури реєстрації. А тому спірні відносини мають публічно-правовий характер. Обґрунтування відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду 42. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom"), заява N 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 43. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 44. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. Окремі думки суддів Великої Палати Верховного суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16). 45. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. 46. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 47. З метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у постановах від 04 квітня 2018 року у справах N 817/567/16 та N 826/9928/15, від 10 квітня 2018 року у справі N 808/8972/15, від 16 травня 2018 року у справі N 826/4460/17, від 23 травня 2018 року у справі N 815/4618/16, від 05 червня 2018 року у справі N 804/20728/14, від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16, від 13 червня 2018 року у справах N 820/2675/17 та 803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 48. Велика Палата Верховного Суду відступає від правових висновків, викладених у зазначених постановах, з огляду на такі причини. 49. Такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою. 50. Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів. 51. Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 52. Суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 КАС України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги (стаття 354 КАС України). 53. Пунктом 5 частини першої статті 349 цього ж Кодексу передбачено, що суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 54. Згідно з пунктом 1 частини першої статті стаття 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 55. Отже, постанова Черкаського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2017 року у справі N 823/2042/16 підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 56. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновки про застосування норм права 57. Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. 58. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Керуючись статтями 243, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон" задовольнити частково. 2. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом Приватного підприємства "Колос Чигиринщини" до Чигиринської районної державної адміністрації Черкаської області, треті особи - ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон", про визнання протиправним та скасування рішення - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Яновська О.Г. Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 2-а-299/10 Провадження N 11-777апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на постанову Вінницького міського суду Вінницької областівід 26 листопада 2014 року (суддя Луценко Л.В.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року (судді Білоус О.В., Курко О.П., Совгира Д.І.) у справі N 2-а-299/10 за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Вінницької міської ради (далі - Міськрада), виконавчого комітету Вінницької міської ради (далі - Виконком), треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання протиправними та скасування рішень і ВСТАНОВИЛА: У травні 2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до Міськради та Виконкому, в якому, враховуючи заяву про збільшення позовних вимог, просили визнати протиправними та скасувати: - пункти 1 і 8 рішення Міськради від 22 грудня 2006 року N 662 "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок та передачу земельних ділянок у власність і оренду та внесення змін в п. 2.8 рішення виконкому міської ради від 24.02.2000 р. N 217 і п. 5 рішення міської ради від 22.09.2006 р. N 374"; - пункти 8.1, 8.2, 8.3 рішення Міськради від 22 грудня 2006 року N 662; - пункт 17 рішення Міськради від 25 грудня 2007 року N 1645 "Про передачу земельних ділянок у власність і оренду та визнання п. 1.12 рішення виконкому міської ради від 30.12.99 р. N 1797, п. 1.21 рішення виконкому міської ради від 30.04.98 р. N 532 такими, що втратили чинність"; - пункт 2.8 рішення Виконкому від 24 лютого 2000 року N 217 "Про передачу і надання земельних ділянок громадянам у приватну власність і користування та виділення в окреме будинковолодіння" в частині передання ОСОБА_6 безоплатно у приватну власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, площею 245 кв. м; - пункт 6 рішення Міськради від 10 лютого 2012 року N 657 "Про передачу земельних ділянок громадянам в оренду та поновлення терміну дії договорів оренди". На обґрунтування заявлених вимог позивачі зазначили, що є власниками 8/25 та 3/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_2 відповідно, площа земельної ділянки якого становить 1 тис. 349 кв. м Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 24 липня 1990 року встановлено порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_2 по фактичному користуванню відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 04 січня 1990 року. Маючи намір приватизувати свої земельні ділянки, позивачі замовили кадастровий план, з якого дізнались, що частина земельної ділянки відійшла в користування та власність третім особам - ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_8 на підставі оскаржуваних рішень Виконкому та Міськради. Вважаючи, що зазначені рішення були прийняті необґрунтовано та безпідставно, позивачі просили визнати їх частково протиправними та скасувати. Староміський районний суд м. Вінниці постановою від 27 грудня 2010 року, яка залишена без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2011 року, відмовив у задоволенні позовних вимог. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 травня 2014 року скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції - Вінницького міського суду Вінницької області. Вінницький міський суд Вінницької області постановою від 26 листопада 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог. Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 лютого 2015 року скасував постанову суду першої інстанції, закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, адвокат ОСОБА_3 як представник позивачів подав касаційну скаргу, в якій зазначив, що Вінницький міський суд Вінницької області не надав оцінку доказам сторони позивача, невірно застосував норми земельного законодавства щодо виділення земельних ділянок. У свою чергу, Вінницький апеляційний адміністративний суд не перевірив рішення відповідачів як суб'єктів владних повноважень на предмет їх відповідності вимогам статті 2 КАС України. Також недоцільними є посилання суду апеляційної інстанції на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 11 листопада 2014 року, оскільки правовідносини в цій справі та у справі, в якій Верховний Суд України переглянув судові рішення, не є подібними. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 16 березня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС Українивикладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Представник відповідачів подав заперечення на касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3, у яких зазначив, що прохальна частина касаційної скарги суперечить положенням статті 227 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), оскільки у разі оскарження ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, скаржник має ставити питання про скасування такої ухвали та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Також не підлягає задоволенню вимога скаржника про скасування постанови Вінницького міського суду Вінницької області, оскільки це судове рішення вже скасоване судом апеляційної інстанції. Наведені в касаційній скарзі підстави для скасування ухвали суду апеляційної інстанції є надуманими та необґрунтованими, тому скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду - без змін. У своїх запереченнях на касаційну скаргу треті особи ОСОБА_7 та ОСОБА_6 зазначили, що з серпня 2007 року є власниками земельних ділянок на підставі правовстановлюючих документів. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що між позивачами та третіми особами існує спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, на якій знаходиться домоволодіння, співвласниками якого вони є. Оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_6 набули право власності на спірні земельні ділянки на законних підставах, то подальше оспорювання будь-якою особою правомірності набуття такого права має вирішуватись у порядку цивільного судочинства, про що й зазначив Вінницький апеляційний адміністративний суд. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину, виданим 23 грудня 1985 року державним нотаріусом Другої Вінницької державної нотаріальної контори Курбатовою О.П., ОСОБА_4. являється власником 8/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_2. Право власності зареєстровано в Комунальному підприємстві "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації (далі - КП "ВООБТІ") 03 січня 1986 року за N 2577. Відповідно до біржового контракту купівлі-продажу нерухомості Вінницької товарної універсальної біржі від 14 квітня 1997 року N 154 ОСОБА_5 є власником 3/25 часток домоволодіння по АДРЕСА_2. Право власності зареєстровано в КП "ВООБТІ" 18 квітня 1997 року за N 2577. Іншими співвласниками цього домоволодіння є треті особи - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (спадкоємець співвласника ОСОБА_11.). Треті особи - ОСОБА_6 і ОСОБА_7 є співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1, а ОСОБА_8 являється співвласником домоволодіння по АДРЕСА_4, що межують з домоволодінням позивачів. Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 24 липня 1990 року в цивільній справі N 2-50/90 за позовом ОСОБА_11 до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_12 про встановлення порядку користування земельною ділянкою та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, встановлено порядок користування земельною ділянкою по АДРЕСА_2 по фактичному користуванню відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 04 січня 1990 року. Зокрема, виділено в користування: ОСОБА_11 - 191 кв. м, у тому числі під будівлями - 78,7 кв. м, під двором - 53,1 кв. м, під садом - 59,2 кв. м; ОСОБА_4 - 348,2 кв. м, у тому числі під будівлями - 45,6 кв. м, під двором - 70,5 кв. м, під садом - 232,1 кв. м; ОСОБА_12 (власник її частки домоволодіння ОСОБА_5.) - 171 кв. м, у тому числі під будівлями - 73,7 кв. м, під двором - 97,3 кв. м; ОСОБА_9 - 191,8 кв. м, у тому числі під будівлями - 76 кв. м, під двором - 53,1 кв. м, під садом - 62,7 кв. м Частину двору площею 159,3 кв. м залишено в спільному користуванні ОСОБА_11, ОСОБА_9, ОСОБА_4 Рішення суду набрало законної сили 03 серпня 1990 року. При цьому цим рішенням не було встановлено правових підстав щодо площі, меж та конфігурації земельної ділянки домоволодіння по АДРЕСА_2. Пунктом 2.8 рішення від 24 лютого 2000 року N 217 "Про передачу і надання земельних ділянок громадянам у приватну власність і користування та виділення в окреме будинковолодіння" Виконком передав ОСОБА_6 безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 245 кв. м по АДРЕСА_1, а земельну ділянку (двір) площею 29 кв. м залишив у постійному спільному користуванніспіввласників будинковолодіння згідно з інвентарними даними від 22 січня 1997 року. Рішенням від 22 грудня 2006 року N 662 "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок та передачу земельних ділянок у власність і оренду та внесення змін в п. 2.8 рішення виконкому міської ради від 24.02.2000 р. N 217 і п. 5 рішення міської ради від 22.09.2006 р. N 374" Міськрада: - затвердила проекти відведення земельних ділянок ОСОБА_6 і ОСОБА_7 (пункт 1); - передала ОСОБА_7 у власність земельну ділянку площею 187 кв. м на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель міської ради (пункт 8); - передала ОСОБА_7, ОСОБА_6 у спільну сумісну власність земельну ділянку площею 51 кв. м на АДРЕСА_1 для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель міської ради (пункт 8.1); - передала ОСОБА_7, ОСОБА_6 земельну ділянку площею 107 кв. м на АДРЕСА_1 в короткострокову оренду строком на 4 роки 10 місяців для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (за умови укріплення схилу, без права розорювання) за рахунок земель міської ради (пункт 8.2); - у зв'язку з уточненням межі та зміни в розмірі земельної ділянки пункт 2.8 рішення Виконкому від 24 лютого 2000 року N 217 виклала в новій редакції: "2.8. ОСОБА_6 на АДРЕСА_1 площею 264 кв. м згідно з даними матеріалів інвентаризації від 12 січня 2004 року" (пункт 8.3). Відповідно до пункту 17 рішення від 25 грудня 2007 року N 1645 "Про передачу земельних ділянок у власність і оренду та визнання п. 1.12 рішення виконкому міської ради від 30.12.99 р. N 1797, п. 1.21 рішення виконкому міської ради від 30.04.98 р. N 532 такими, що втратили чинність" Міськрада передала ОСОБА_8 земельну ділянку загальною площею 406 кв. м на АДРЕСА_4, у тому числі 180 кв. м - у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, 226 кв. м - у короткострокову оренду строком на 4 роки 10 місяців для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд відповідно до договору оренди згідно з даними матеріалів інвентаризації від 21 травня 2007 року та рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 29 травня 2000 року. Згідно з пунктом 6 рішення Міськради від 10 лютого 2012 року N 657 "Про передачу земельних ділянок громадянам в оренду та поновлення терміну дії договорів оренди" поновлено ОСОБА_6, ОСОБА_7 термін дії договору від 04 липня 2007 року N 040700300153 оренди земельної ділянки площею 107 кв. м на АДРЕСА_1 для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за умови укріплення схилу, строком на 4 роки і 10 місяців відповідно до угоди про продовження терміну. Вважаючи, що зазначені рішення (окремі їх пункти) Міськради та Виконкому порушують право користування належними їм земельними ділянками, позивачі звернулися до суду з цим позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5, суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані рішення приймались відповідачами відповідно до вимог Земельного кодексу України у відповідних редакціях, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями на досягнення яких були спрямовані рішення. При цьому при вирішенні справи Вінницький міський суд Вінницької області виходив із належності цього спору до публічно-правових. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, Вінницький апеляційний адміністративний суд керувався тим, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки виникає спір про право цивільне. Враховуючи, що на підставі оскаржуваних рішень Міськради та Виконкому треті особи отримали правовстановлюючі документи на земельні ділянки та уклали договори оренди, цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок апеляційного суду з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено судами та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом про визнання протиправними та скасування окремих пунктів рішень суб'єктів владних повноважень, якими третім особам у справі передано у власність та надано у користування земельні ділянки. На підставі рішень Виконкому від 24 лютого 2000 року N 217 та Міськради від 22 грудня 2006 року N 662 треті особи ОСОБА_6 та ОСОБА_7 отримали державні акти на право власності на земельну ділянку від 08 серпня 2007 року. Також на підставі вказаного рішення Міськради 05 квітня 2007 року між Міськрадою та ОСОБА_6, ОСОБА_7 було укладено договір оренди землі, який зареєстрований у Вінницькій регіональній філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті із земельних ресурсів України" 04 липня 2007 року за N 040700300153, та дію якого поновлено згідно з пунктом 6 рішення Міськради від 10 лютого 2012 року N 657. Так само, на підставі рішення Міськради від 25 грудня 2007 року N 1645 між Міськрадою та ОСОБА_8 23 жовтня 2008 року було укладено договір оренди земельної ділянки. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, прийняті відповідачами рішення про передачу третім особам у власність та в оренду земельних ділянок є ненормативними актами суб'єкта владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки спірні правовідносини пов'язані з реалізацією права власності та користування земельними ділянками. У такому випадку захист порушеного, на думку позивачів, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушеного, на думку позивачів, права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться домоволодіння, співвласниками якого є позивачі та треті особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року прийнята з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу адвоката ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 575/476/16-ц Провадження N 14-306цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)". Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності. Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи. У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року. Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13). 20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98). Указаних обставин сторони не оспорюють. Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним. Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років. Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6). Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору. Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86). Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права. Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке. Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства. Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України. У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV. Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України. Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV. Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку. Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами. Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років. Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV. Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати. Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано. Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається. Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки. Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін. Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував. У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено. У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 601/947/17 (К/9901/46368/18) Провадження N 11-984апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Ніколін В.В., судді: Багрій В.М., Старунський Д.М.) від 27 лютого 2018 року у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" до Почаївської міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_3, про визнання рішення нечинним, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року Приватне акціонерне товариство "Українська енергетична група" (далі - ПАТ "Українська енергетична група") звернулося до Кременчуцького районного суду Тернопільської області з позовом, у якому просило: - визнати нечинним рішення Почаївської міської ради Тернопільської області від 24 травня 2017 року N 808 "Про відмову в поновленні договору оренди землі від 24 травня 2007 року"; - зобов'язати Почаївську міську раду Тернопільської області укласти додаткову угоду до договору оренди землі від 24 травня 2007 року, укладеного між Почаївською міською радою та ПАТ "Українська енергетична група"; Ухвалою Кременецького районного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року закрито провадження в частині позовних вимог щодо зобов'язання відповідача укласти додаткову угоду до договору оренди землі від 24 травня 2007 року, укладеного між Почаївською міською радою і позивачем, оскільки така позовна вимога не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Постановою Кременецького районного суду Тернопільської області від 31 жовтня 2017 року у задоволенні адміністративного позову Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" в частині вимог про визнання нечинним рішення Почаївської міської ради Тернопільської області від 24 травня 2017 року N 808 "Про відмову в поновленні договору оренди землі від 24 травня 2007 року" відмовлено. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року скасовано постанову Кременецького районного суду Тернопільської області від 31 жовтня 2017 року та закрито провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. У березні 2018 року ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 серпня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 24 травня 2007 року між Почаївською міською радою та ПАТ "Українська енергетична група" укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення (землі, що використовуються в комерційних цілях), яка знаходиться на території Почаївської міської ради Кременецького району по вул. Лосятинській. Цим договором визначено, що об'єктом оренди є земельна ділянка загальною площею 0,6650 га, у тому числі будівлі - 0,0057 га, двір - 0,6593 га. На земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна, а саме об'єкт незавершеного будівництва автостоянки з автосервісним комплексом. Договір укладено строком на 5 років. Згідно додаткової угоди до вищевказаного договору оренди землі від 24 травня 2012 року N 1 сторони погодились продовжити договір оренди землі за згодою сторін з 24 травня 2012 року по 24 травня 2017 року на 5 років, на тих умовах, які передбачені в договорі оренди землі від 24 травня 2007 року. 04 травня 2017 року ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до Почаївської міської ради з проханням продовжити дії договору оренди від 24 травня 2007 року на 15 років. 24 травня 2017 року Почаївською міською радою прийнято рішення N 808 про відмову в поновлені договору оренди землі від 24 травня 2007 року та припинення дії цього договору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV). Підставою для прийняття цього рішення слугувало неналежне виконання ПАТ "Українська енергетична група" умов договірного зобов'язання, а саме: укладення договору оренди асфальтної площадки від 01 листопада 2016 року з ФОП ОСОБА_3 без погодження власника земельної ділянки; несплата орендної плати згідно рішення Почаївської міської ради від 26 грудня 2014 року N 2031; не освоєння земельної ділянки протягом строку дії додаткової угоди N 1 до договору оренди землі від 24 травня 2007 року. Не погоджуючись з таким рішенням міської ради, ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до суду з цим позовом про захист порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Обґрунтовуючи свою позицію, ПАТ "Українська енергетична група" зазначає, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду не приймає таку позицію скаржника з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Судом установлено, що звертаючись із цим позовом, ПАТ "Українська енергетична група" фактично має намір усунути порушення свого переважного права на оренду земельної ділянки, яке, на його думку, порушується умовами рішення Почаївської міської ради N 808, тобто в даному випадку існує спір про право, який стосується відносин щодо права позивача користування спірною земельною ділянкою та належного чи неналежного виконання умов договору. Крім того, при прийнятті оспорюваного позивачем рішення органу місцевого самоврядування, Почаївська міська рада реалізує право розпорядження комунальним майном від імені територіальної громади і має при цьому рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто є рівноправним суб'єктом господарських відносин. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (у вказаній редакції) кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Конституційний Суд України в п. 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції, що цей позов з огляду на суб'єктний склад сторін має розглядатися в порядку господарської юрисдикції, оскільки у справі, що розглядається, відповідач, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Львівського апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення цієї постанови). Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, а судове рішення без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 127/2709/16-ц Провадження N 14-352цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - Вінницька міська рада, відповідач - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вінницької міської ради на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року у складі судді Жмудя О.О. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів Міхасішина І.В., Вавшка В.С., Іващука В.А. у цивільній справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_3 про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу тимчасової споруди, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року Вінницька міська рада звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 05 лютого 2016 року працівниками Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради проведено обстеження території на розі АДРЕСА_1 та виявлено, що в зазначеному місці самочинно, без відповідних дозвільних документів розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності, власником якої є ОСОБА_3, про що було складено акт. Такі дії є порушенням Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року N 244. При цьому комплексною схемою розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, яка затверджена рішенням виконкому міської ради від 21 червня 2012 року N 1524, не передбачено розміщення тимчасової споруди в зазначеному місці. Посилаючись на те, що правовстановлюючі документи чи документи, що дають право на розташування тимчасової споруди, у відповідача відсутні, а паспорт прив'язки ОСОБА_3 не надавався, Вінницька міська рада просила зобов'язати відповідачку звільнити земельну ділянку площею 57,75 кв. м на розі АДРЕСА_1, з боку багатоквартирного житлового будинку N 71/49 шляхом демонтажу тимчасової споруди з габаритним розміром 3,2 х 7,5 м та розташованого на ній навісу з металевих конструкцій розміром 4,5 х 7,5 м, за рахунок коштів ОСОБА_3 та привести земельну ділянку у приданий для використання стан. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року закрито провадження у справі на підставі частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали, оскільки спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу Вінницької міської ради відхилено, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року залишено без змін. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач заявив вимогу про звільнення земельної ділянки, яка надавалася суб'єкту господарювання та використовується ним виключно для здійснення підприємницької діяльності, у зв'язку із закінченням договору оренди земельна ділянка не передавалася, а договір припинив свою дію, тому спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2016 року Вінницька міська рада звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. У липні 2016 року ОСОБА_3 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просила касаційну скаргу Вінницької міської радивідхилити, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час розгляду справи судами попередніх інстанцій між позивачем та відповідачем як фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП), що здійснює підприємницьку діяльність, не існує жодних орендних правовідносин щодо земельної ділянки, що давало б підстави стверджувати про наявність господарських правовідносин між сторонами, існує лише факт зайняття земельної ділянки, у зв'язку із чим подано відповідний позов. Сама по собі наявність відомостей про те, що ОСОБА_3 зареєстрована як ФОП не дає безумовного підтвердження тій обставині, що між сторонами виник спір, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Крім того, позивач не надав жодного доказу того, що саме спірна земельна ділянка була передана відповідачу в оренду для здійснення підприємницької діяльності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою цього ж суду від 19 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. За вимогами статті 1 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі - ГПК України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи. Згідно із частиною першою статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України установлено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. З матеріалів справи вбачається, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб? підприємців ОСОБА_3 з 23 жовтня 2001 року зареєстрована як ФОП (а. с. 42). 23 листопада 2003 року між ОСОБА_3 як ФОП та Вінницькою міською радою укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з яким відповідачці передано в оренду земельну ділянку площею 0,0210 га, до якої входить спірна земельна ділянка площею 57,75 кв. м, з метою несільськогосподарського використання, а саме для розташування торгово-посадочного комплексу, строком на п'ять років. 21 січня 2008 року ОСОБА_3 звернулася до Вінницького міського голови Гройсмана В.Б. із заявою про продовження строку оренди земельної ділянки на 10 років. Рішенням Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 відмовлено суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 у продовженні строків договорів оренди земельних ділянок, що розташовані в АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 06 жовтня 2008 року, яке набрало законної сили 20 жовтня 2008 року, визнано недійсним рішення Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 у частині відмови суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 в продовженні термінів договорів оренди земельних ділянок, що розташовані на розі АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га, та визнано за суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 право на користування земельною ділянкою та право на продовження строку дії договору оренди земельної ділянки (а. с. 34, 35). Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначила, що на неодноразові звернення до Вінницької міської ради щодо виконання рішення господарського суду та продовження строку дії договору оренди вона отримує відмову. Матеріали справи не містять доказів про скасування зазначеного рішення господарського суду, спірні правовідносини урегульовано статтею 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" і сторонами вказаних правовідносин є орендодавець - орган місцевого самоврядування та орендар - ФОП ОСОБА_3 Вінницька міська рада звернулася з позовом про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, якою користується ОСОБА_3 для здійснення підприємницької діяльності, з підстав припинення відносин договору оренди земельної ділянки, укладеного між Вінницькою міською радою та ФОП ОСОБА_3, відсутності у відповідачки правовстановлюючих документів на користування спірною земельною ділянкою та розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на земельній ділянці без отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини виникли із земельних відносин, пов'язаних із користуванням земельною ділянкою ФОП для здійснення підприємницької діяльності; відповідач - ФОП ОСОБА_3 фактично користується земельною ділянкою без належного повідомлення орендодавця про припинення орендних правовідносин. За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Характер правовідносин, що виникли між сторонами, свідчить про те, що він пов'язаний з використанням спірної земельної ділянки відповідачкою для здійснення підприємницької діяльності, спір пов'язаний з правом оренди земельної ділянки, яке позивачем не визнається, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин. Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу сторін та предмета позовних вимог, суди правильно визначили, що позов Вінницької міської ради заявлений до ОСОБА_3 як до ФОП - орендаря нерухомого майна, тому в силу вимог статті 1, 12, 17 ГПК України, має розглядатися в порядку господарського судочинства. Тобто суди правильно визначилися з юрисдикційністю спору. Посилання позивача, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, бо позов пред'явлено до фізичної особи - ОСОБА_3, у якої відсутні правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку, спростовуються матеріалами справи. Підстав для висновків про порушення судами правил предметної чи суб'єктної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 816/389/15-а Провадження N 11-608апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 816/389/15-а за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Держземагентства у Полтавській області (далі - ГУ Держземагентства) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року (у складі колегії суддів Філатова Ю.М., Бенедик А.П., Калиновського В.А.), УСТАНОВИЛА: У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення ГУ Держземагентства щодо відмови в поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі; зобов'язати ГУ Держземагентства укласти з ОСОБА_3 додаткову угоду про поновлення терміну дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Войнівської сільської ради Чутівського району Полтавської області, загальною площею 92 га, від 19 березня 2004 року, зареєстрованого за N 272, на той самий строк і на тих самих умовах, передбачених цим договором, якою продовжити термін дії договору до 31 грудня 2023 року. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що відповідно до статті 33 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) він як орендар, який належно виконував свої обов'язки за договором оренди від 19 березня 2004 року, має переважне право перед іншими особами на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Проте, на його думку, на порушення норм чинного законодавства за результатами повторного розгляду відповідної заяви ОСОБА_3 протиправно та необґрунтовано листом від 21 листопада 2014 року N В-272/0-451/6-14 відмовлено у продовженні терміну дії договору оренди земельної ділянки від 19 березня 2004 року. Полтавськийокружний адміністративний суд постановою від 24 лютого 2015 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення ГУ Держземагентства у формі листа-повідомлення від 21 листопада 2014 року N В-272/0-451/6-14, яким відмовлено ОСОБА_3 у поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі від 19 березня 2004 року; зобов'язав ГУ Держземагентства укласти з ОСОБА_3 додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 92 га, розташованої за межами населеного пункту на території Войнівської сільської ради Чутівського району Полтавської області, укладеного 19 березня 2004 року та зареєстрованого за N 272. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не довів правомірність прийнятого ним рішення. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 травня 2015 року постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2015 року скасував, а провадження у справі закрив. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у цьому випадку виник спір про право користування земельною ділянкою, розгляд якого має відбуватися в порядку цивільного процесуального законодавства. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 19 березня 2004 року між Чутівською районною державною адміністрацією та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Войнівської сільської ради, загальною площею 92 га строком на 5 років. Договір зареєстрований у Чутівському райземкомвідділі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 19 березня 2004 року за N 272. 16 жовтня 2008 року між тими ж сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 19 березня 2004 року N 272, згідно з якою внесено зміни до пункту 7 договору, а саме: "Договір укладено терміном на 10 років до 30 грудня 2013 року". Крім того, 30 січня 2009 року укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 19 березня 2004 року N 272, згідно з якою внесено зміни до умов вказаного договору. ОСОБА_3 5 листопада 2013 року звернувся до ГУ Держземагентства із заявою, у якій повідомив про свій намір продовжити дію договору оренди земельної ділянки від 19 березня 2004 року N 272 та просив поновити договір оренди на новий строк. Листом ГУ Держземагентства від 5 грудня 2013 року повідомлено ОСОБА_3 про необхідність надання додаткової технічної документації. ОСОБА_3 12 травня 2014 року на виконання листа ГУ Держземагентства від 5 грудня 2013 року звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розробку технічної документації по відновленню меж земельних ділянок в натурі на місцевості на кожну ділянку окремо, оскільки орендована земельна ділянка складається із 5-ти окремих ділянок площею 72 га, 4,72 га, 5,23 га, 4,81 га, 4,85 га. Листом ГУ Держземагентства від 12 червня 2014 року заявника повідомлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до Головного управління клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на земельну ділянку площею 76,10 га, та запропоновано здійснити рівноцінний розподіл земельної ділянки за згодою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і подати повторне клопотання із зазначенням площі частини цієї ділянки та зазначено, що в іншому випадку земельна ділянка буде надана в оренду на конкурентних засадах. 14 серпня 2014 року позивач звернувся до ГУ Держземагентства із заявою про укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі від 19 березня 2004 року N 272 та надання дозволу на розробку технічної документації по відновленню меж земельних ділянок в натурі на місцевості орієнтовною площею 76 га, 4,76 га, 5,23 га, 4,81 га, 4,85 га, що знаходяться за межами населеного пункту на території Войнівської сільської ради Чутівського району Полтавської області, затвердити її у встановленому законом порядку. Відповіді на зазначену заяву ОСОБА_3 від ГУ Держземагентства не отримав, у зв'язку з чим звернуся до суду з позовом про зобов'язання вчинити певні дії. Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 2 жовтня 2014 року у справі N 816/3380/14 адміністративний позов ОСОБА_3 до ГУ Держземагентства задоволено частково: зобов'язано ГУ Держземагентства розглянути заяву ОСОБА_3 від 14 серпня 2014 року щодо укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі від 19 березня 2004 року N 272 відповідно до вимог статті 33 Закону N 161-XIV. Листом від 21листопада 2014 року N В-272/0-451/6-14 ГУ Держземагентства повідомлено позивача про відмову в укладенні додаткової угоди про поновлення договору оренди землі від 19 березня 2004 року N 272. Відмову відповідач мотивував тим, що додаткова угода від 16 жовтня 2008 року до договору від 19 березня 2004 року N 272, що містить зміни до вказаного договору в частині строку дії договору, не зареєстрована Центром Державного земельного кадастру. Таким чином, відповідач дійшов висновку, що термін дії вказаного договору закінчився 19 березня 2009 року, а тому у ОСОБА_3 відсутні правові підстави для продовження строку дії договору від 19 березня 2004 року N 272. Наведене стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом. Не погоджуючись з ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції зроблено неправильний висновок про те, що відповідач, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, має рівні права з громадянами та юридичними особами та не здійснює при цьому владних управлінських функцій, оскільки в цьому випадку відповідач наділений виключними владними повноваженнями щодо передачі землі. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що в цьому випадку виник спір, що стосується визнання незаконним та скасування рішення ГУ Держземагентства щодо відмови в поновленні терміну дії договору оренди земельної ділянки та в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі, яка на той час знаходилася у користуванні позивача на підставі договору оренди, а позивач уживав передбачені законом заходи для продовження дії цього договору. За таких обставин у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами цивільного процесуального законодавства. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті та законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківськогоапеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 623/2207/16-а Провадження N 11-604апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (судді Бершов Г.Є., Ральченко І.М., Катунов В.В.) у справі N 623/2207/16-а за позовом ОСОБА_3 до Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області (далі - РДА), треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_4, про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до РДА, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: - визнати протиправною бездіяльність РДА щодо відмови у внесенні змін до розпорядження від 13 грудня 2011 року N 432; - зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області; - визнати протиправним та скасувати розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" (т. 1, а. с. 216 - 220). На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що на підставі розпорядження відповідача від 13 грудня 2011 року N 432 землевпорядною організацією було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної форми власності ОСОБА_3 Цільове призначення земельної ділянки - для ведення фермерського господарства на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області" (далі - проект). 22 грудня 2014 року державним кадастровим реєстратором Управління Держземагентства в Ізюмському районі Харківської області прийнято рішення N РВ-6300386882014 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, зокрема відмовлено в реєстрації проекту із зазначенням про невідповідність електронного документа установленим вимогам, а саме накладення ділянки НОМЕР_1 на 97,77 відсотків. Позивачу стало відомо, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1, площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, на яку позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою і яка фактично перебувала у його користуванні. На думку позивача, земельна ділянка НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог законодавства, а також його прав та законних інтересів. Ізюмський міськрайонний суд Харківської області постановою від 14 серпня 2017 року позов задовольнив частково. Суд зобов'язав РДА розглянути заяву ОСОБА_3 про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, визнавши протиправною відмову в розгляді такої заяви. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2017 року постанову Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, ОСОБА_3у касаційній скарзі зазначив, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. На думку скаржника, вказана справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом перевірки вказаного позову є не правомірність волевиявлення однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідного права власності щодо неї, а правомірність здійснення суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства щодо формування та реєстрації земельної ділянки. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 28 грудня 2017 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на 29 серпня 2018 року згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. 29 січня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_5 як представника третьої особи - ОСОБА_4 У відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру зазначило, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. На підставі викладеного ГУ Держгеокадастру просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 ОСОБА_5 як представник третьої особи ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу вказала, що ОСОБА_3 протягом декількох років користувався земельною ділянкою без достатніх правових підстав, отримуючи неправомірну вигоду, натомість ОСОБА_4 відповідно до цільового призначення земельної ділянки створив фермерське господарство, є законним землекористувачем, з яким належним розпорядником укладено договір оренди, право користування зареєстровано згідно з чинним законодавством. У зв'язку з викладеним представник третьої особи просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. 12 липня 2018 року до ВеликоїПалати Верховного Суду надійшла відповідь ОСОБА_3 на відзив ГУ Держгеокадастру, у якій позивач зазначив, що у відзиві не спростовано викладених у касаційній скарзі тверджень та аргументів стосовно суті оскаржуваного рішення. Позовні вимоги не містять способів захисту речових прав, що свідчить про відсутність цивільно-правових відносин у предметі оспорюваного рішення та приватного інтересу позивача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, відзивів ГУ Держгеокадастру та представника третьої особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що розпорядженням РДА від 13 грудня 2011 року N 432 надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (для подальшої передачі в оренду) площею 83,6 га ріллі за рахунок земель резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, для ведення фермерського господарства. Розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58 були внесені зміни у розпорядження N 432 в частині зазначення площі земельної ділянки, а саме площу 83,6 га замінено на 85,3447 га. Фактичне користування позивачем спірною земельною ділянкою підтверджується актами встановлення (визначення) втрат бюджету Ізюмського району Харківської області від ненадходження коштів за фактичне землекористування від 04 червня 2014 року та 01 квітня 2015 року, складеними районною робочою групою з питань раціонального та ефективного використання земель, запобігання порушенням земельного законодавства та роз'яснювальної роботи щодо земельної реформи. На підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2), площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, щодо якої позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою. Наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2) для ведення фермерського господарства. Позивач 30 червня 2016 року повторно звернувся до відповідача із заявою про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки шляхом унесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432. Листом РДА від 29 липня 2016 року за N 01-22/1795 позивачу надано відповідь про неможливість внесення відповідних змін та подальшої передачі йому спірної земельної ділянки. Вважаючи, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернувся до суду з указаним адміністративним позовом. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до РДА про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що між сторонами у справі виник спір про право власності на земельну ділянку (користування та розпорядження земельною ділянкою), тобто право цивільне, тому зазначений спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованою на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. Крім того, з матеріалів справи убачається, що наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2). При цьому між ОСОБА_4 та ГУ Держгеокадастру укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 17 червня 2016 року, який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 червня 2016 року. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держгеокадастру та третьою особою у справі ОСОБА_4, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Крім того, внесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, й визнання протиправним та скасування розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_4 залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року (справа N 11-300апп18 (N 816/619/15-а)). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 802/307/17-а Провадження N 11-320апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.О., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Громадської організації "Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району" (далі - Громадська організація, Спілка) на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2017 року (судді Курко О.П., Драчук Т.О., Совгира Д.І.) у справі N 802/307/17-а за позовом Громадської організації до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (правонаступник Головного управління Держземагентства у Вінницькій області; далі - Держгеокадастр, Держземагентство відповідно), третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Грузька сільська рада Гайсинського району Вінницької області (далі - Сільрада), третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3, про визнання дій протиправними і скасування наказів та ВСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року Громадська організація звернулася до суду з позовом до Держгеокадастру, в якому просила: - визнати протиправними дії начальника Держземагентства та скасувати наказ Держземагентства від 10 вересня 2014 року N 2-2763/15-14-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою"; - визнати таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради та скасувати рішення про його затвердження; - визнати протиправними дії начальника Держгеокадастру та скасувати наказ Держгеокадастру від 27 жовтня 2015 року N 2-5054/20-15-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок в оренду". Вінницький окружний адміністративний суд постановою від 22 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовив. Вінницький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 05 грудня 2017 року постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 22 вересня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із ухвалою суду апеляційної інстанції, Спілка подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що в цій справі позивачем оскаржено неправомірність дій суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону, з порушенням процедури, встановленої органом виконавчої влади, прийняв рішення про розпорядження землею. Отже, цей спір є публічно-правовим, а тому справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 січня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 20 березня 2018 року передав справу до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу вказав про те, що оскаржувані накази Держземагентства та Держгеокадастру є актами ненормативного характеру, які вичерпали дію фактом їх виконання, а саме розробленням документації із землеустрою з її подальшим затвердженням та укладенням договору оренди. За вказаних обставин вирішення даного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів. На підтвердження своєї позиції Держгеокадастр посилається на правовий висновок Верховного Суду України щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, викладений у постановах від 16 грудня 2014 року (справа N 21-544а14) та від 06 жовтня 2015 року (справа N 21-1306а15). Третя особа - ОСОБА_3 у відзиві на касаційну скаргу зазначила, що у спірних правовідносинах відповідач реалізував свої повноваження як власник землі і виступив рівноправним суб'єктом земельних відносин. На підставі оскаржуваних наказів між ОСОБА_3 та відповідачем було укладено договори оренди землі (відповідних земельних ділянок), право оренди землі зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Отже, цей спір має приватноправовий характер. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що наказом від 10 вересня 2014 року N 2-2763/15-14-СГ Держземагентство надало ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 50,00 га в оренду із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради для ведення фермерського господарства. Наказом від 27 жовтня 2015 року N 2-5054/20-15-СГ Держгеокадастр затвердив розроблений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства із земель запасу та резервного фонду державної власності сільськогосподарського призначення на території Сільради. 10 листопада 2015 року між Держгеокадастром в особі першого заступника Петровського П.А. та ОСОБА_3 укладено договори оренди землі N 1-394 та N 1-395, згідно яких третій особі передано в оренду земельні ділянки загальною площею 16,7127 га та 31,2704 га відповідно. У 2016 році до Сільради звернулись учасники бойових дій в зоні проведення АТО із заявами про погодження надання у власність земельних ділянок у межах норм безоплатної приватизації, на що їх було повідомлено про можливість подальшого виготовлення документів для передачі земельних ділянок у власність лише за умови отримання згоди орендаря земельної ділянки ОСОБА_3 Учасники бойових дій в зоні проведення АТО звертались з колективними зверненнями до Національного антикорупційного бюро України, Прокуратури Вінницької області, Прем'єр-міністра України та Президента України. На вказані звернення Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру повідомила про те, що згідно з інформацією Держгеокадастру зареєстровано право оренди земельних ділянок за ОСОБА_3 Крім того, заявників повідомлено, що на території Гайсинського району Вінницької області зарезервовано 138,9 га земель для надання учасникам бойових дій та родичам загиблих з їх числа. Вважаючи накази Держземагентства та Держгеокадастру протиправними, Спілка звернулася з цим позовом до суду. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Громадської організації, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки право оренди земельних ділянок виникло у ОСОБА_3 ще до моменту створення Спілки, то оскаржувані накази не порушують прав позивача. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивач оскаржує накази, які є правовими актами індивідуальної дії та, відповідно, породжують права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким їх адресовано. У зв'язку з реалізацією вказаних наказів цей спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з вказаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, Спілка звернулася до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказів суб'єкта владних повноважень, якими надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, а в подальшому затверджено проект землеустрою та надано в оренду земельні ділянки ОСОБА_3 На підставі оскаржуваних наказів відповідача укладено договори оренди земельних ділянок від 10 листопада 2015 року N 1-394 та N 1-395 між Держгеокадастром та ОСОБА_3, а право оренди земельних ділянок зареєстровано у встановленому законом порядку. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, прийняті відповідачем рішення про передачу третій особі в оренду земельних ділянок є ненормативними актами суб'єкта владних повноважень, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання. Скасування цих рішень не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки, оскільки у зв'язку з укладенням договорів оренди земельних ділянок виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією права користування земельними ділянками. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Громадської організації "Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  20. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 629/4628/16-ц Провадження N 14-77 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом першого заступника керівника Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Лозівської міської ради Харківської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Ткаченка О.А., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Сащенка І.С., Коваленко І.П., Овсяннікової А.І. Учасники справи: позивач: Лозівська міська рада Харківської області, від імені якої в інтересах держави позов подав перший заступник керівника Лозівської місцевої прокуратури; відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 23 листопада 2016 року позивач звернувся до суду про стягнення з відповідача 77 456,99 грн збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 2. Мотивував тим, що відповідач є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі складу літ. "П" загальною площею 372,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі контори літ. "А-1" загальною площею 82,9 кв. м, нежитлової будівлі прохідної літ. "Б" загальною площею 13,7 кв. м і нежитлової будівлі гаража літ. "Г" загальною площею 42,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е" загальною площею 899,4 кв. м і нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е-1", загальною площею 859,8 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_3. Зазначене нерухоме майно належить відповідачеві на праві власності на підставі відповідних свідоцтв про право власності на нерухоме майно. 3. 15 лютого 2013 року позивач ухвалив рішення N 855 (далі - рішення N 855), яким надав відповідачу згоду на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 (далі - земельні ділянки) з метою надання в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Проте відповідач ці проекти землеустрою не розробив, умисно ухилився від укладання договорів оренди та від сплати за землекористування, чим порушив права власника земельних ділянок. 4. Через те, що відповідач користувався земельними ділянками без оформлення документів, що посвідчують право на них, 3 березня 2016 року йому було запропоновано укласти договір добровільного відшкодування збитків за таке користування земельними ділянками орієнтовною площею 0,4572 га та сплатити збитки у розмірі 3 % нормативної грошової оцінки за 2016 рік у розмірі 77 456,99 грн. Відповідач не відшкодував вказані збитки. Тому позивач просив їх стягнути у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 16 серпня 2017 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області застосувавши, зокрема, статтю 22, главу 82, статтю 1212, частину першу статті 1214 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 152, 156-157 Земельного кодексу (далі - ЗК) України, ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача збитки за використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів у сумі 77 456,99 грн. 6. Мотивував тим, що бездіяльність відповідача щодо вжиття передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками призвела до неодержання територіальною громадою доходів. Відтак, їй як власнику землі завдано збитки, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 20 листопада 2017 року Апеляційний суд Харківської області, застосувавши, зокрема, частину першу статті 1214 ЦК України та статті 152, 156-157 ЗК України, ухвалою залишив без змін рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року. 8. Мотивував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд вказав, що відповідач безоплатно користувався земельними ділянками без правовстановлюючих документів, чим завдав збитки територіальній громаді, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 11 грудня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права і просить скасувати рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 28 лютого 2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Відповідач вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, неправильно розрахував збитки та застосував для їх розрахунку площу (0,4572 га), яка є більшою, ніж фактична площа земельних ділянок під нерухомим майном відповідача (0,22715 га). Вказує, що розмір орендної плати за їх використання станом на 2016 рік становить 8 548,10 грн. А тому розмір збитків, встановлений судами попередніх інстанцій у сумі 77 456,99 грн. є необґрунтованим. 13. Відповідач зазначив, що вчинив дії для розробки проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, які будуть надані в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Вважає, що не міг укласти договір оренди земельних ділянок із незалежних від його волі причин, не з його вини, а з вини позивача, який у 2013 році відмовив у погодженні меж цих ділянок. 14. Відповідач вважає, що суд першої інстанції не застосував пункт 5.1 Порядку визначення та відшкодування Лозівській міській раді збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок та використання земельних ділянок з порушенням законодавства про плату за землю, затвердженого рішенням Лозівської міської ради від 3 лютого 2012 року N 537 (далі - Порядок N 537). Відповідно до вказаного пункту у випадку неоформлення документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою у строк, встановлений у рішенні позивача про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди, збитки визначаються після закінчення такого строку. Відповідач вказує, що суди не врахували тієї обставини, що позивач не встановлював строк для оформлення відповідачем документів, які підтверджують його право користування земельними ділянками. 15. Відповідач також зазначає, що суди вважали доведеним використання ним земельних ділянок з метою підприємницької діяльності, однак не врахували, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Доводи позивача 17. 22 січня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 18. Зазначає, що розрахунок збитків проведений комісією позивача з визначення збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок за порушення законодавства про плату за землю, використання земельних ділянок без оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідно до закону (далі - комісія). Комісія керувалася Порядком N 537 на підставі відомостей, наданих Управлінням Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області, а витяг з протоколу засідання комісії, в якому наведений розрахунок збитків, був наданий суду та є у матеріалах справи. 19. Вказує, що жодних доказів відмови посадових осіб позивача у погодженні меж земельних ділянок відповідач не надав; факт подання ним позивачеві актів погодження меж земельних ділянок суди не встановили. Відповідач не дотримав максимальний встановлений законодавством шестимісячний строк з моменту укладення із землевпорядною організацією договору для забезпечення складання документації із землеустрою, оскільки досі така документація не розроблена. 20. На думку позивача, пункт 5.1 Порядку N 537 стосується лише випадків прийняття міською радою рішень про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди. Відповідачу ж земельні ділянки в оренду передані так і не були. 21. Для обґрунтування правильності вирішення спору за правилами цивільного судочинства позивач вказує на пункт 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 1 березня 2013 року N 3. Відповідно до вказаного пункту земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю. Спори, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, розглядаються за правилами цивільного судочинства. На переконання позивача, відповідач є власником нерухомого майна (нежитлових будівель) як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності. Тому підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства немає. (3) Доводи прокурора 22. 22 січня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 23. Вказує, що факт бездіяльності відповідача стосовно розроблення проектів землеустрою стосовно відведення земельної ділянки свідчить про його умисне ухилення від укладення договору оренди та від сплати за землекористування. Вважає, що докази у справі достовірно вказують на те, що з січня по грудень 2016 року відповідач користувався земельними ділянками, не оформив і не зареєстрував право оренди та не сплатив власнику орендну плату. Зазначає, що недоотримані доходи територіальної громади є збитками, які мали бути стягнуті з відповідача. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо розгляду справи за правилами цивільного судочинства 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 26. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини першої статті 12). 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 15 лютого 2013 року позивачухвалив рішення N 855, яким надав згоду на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідачеві як громадянину. Суди також встановили, що протоколи засідання комісії позивача від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року й акти про визначення збитків від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року підтверджують, що проекти землеустрою стосовно відведення земельних ділянок відповідач не розробив, а на земельних ділянках знаходяться об'єкти нерухомого майна, власником яких він є. Крім того, у рішенні суду першої інстанції згадані договір від 20 березня 2013 року N 35/13/Ш про проведення робіт стосовно розробки проекту землеустрою земельної ділянки, замовником яких є відповідач як фізична особа, а також акти встановлення та погодження меж земельних ділянок (без дат), погоджені з власниками або користувачами суміжних земельних ділянок, окрім секретаря позивача. 28. Тобто, земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем'як фізичною особою, зокрема, стосовно забезпечення розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для їх подальшого передання в оренду відповідачеві і фактичного використання ним земельних ділянок без оформлення договірних відносин з позивачем. 29. Суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади (частина друга статті 2 ЗК України). 30. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України). 31. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього кодексу). 32. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України). 33. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок є різновидом документації із землеустрою є (пункт "ґ" частини другої статті 25 Закону України "Про землеустрій"). 34. Замовниками документації із землеустрою можуть бути, зокрема, органи місцевого самоврядування, землевласники та землекористувачі (частина перша статті 26 Закону України "Про землеустрій"). 35. Розробники документації із землеустрою (юридичні особи, які мають не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, або фізичні особи-підприємці, які мають такий же статус) зобов'язані виконувати роботи зі складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору (пункт "г" частини другої статті 28 Закону України "Про землеустрій"). 36. Орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України). 37. Отже, за змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верхового Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц). 38. Відповідач як фізична особа придбав нежитлові приміщення, що знаходяться на земельних ділянках, а також отримав згоду позивача на розроблення проектів землеустрою щодо відведення цих ділянок з метою подальшого оформлення їх оренди для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. 39. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах з користування земельними ділянками без укладення договору оренди. 40. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про відсутність юрисдикції господарського суду для розгляду цієї справи та вважає, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи 41. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 42. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 43. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 44. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 45. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213). Близькі за змістом приписи передбачає ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (стаття 263). 46. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 47. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 48. Відповідач у касаційній скарзі наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій безпідставно відхилили його доводи щодо використання необґрунтованих площ земельних ділянок для розрахунку збитків і відсутності в належних доказів нормативної грошової оцінки земельних ділянок. 49. Перевіряючи застосування судами норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щоу матеріалах справи зафіксовані чотири різні розміри площ земельних ділянок: 1) 0,4572 га (площа, визначена у протоколах та актах комісії позивача, - т. 1, а. с. 27-29, 33-35); 2) 0,22715 га (розрахована відповідачем площа земельних ділянок під об'єктами його нерухомого майна - т. 1, а. с. 206, 222; т. 2, а. с. 3); 3) 0,4347 га (площа земельних ділянок в актах встановлення та погодження меж земельних ділянок - т. 1, а. с. 57-60); 4) 0,3722 га (орієнтовна площа земельних ділянок, що планувалися для відведення відповідачу за схемою поділу земельних ділянок, яка долучена до позовної заяви, - т. 1, а. с. 26). 50. Відхиляючи заявлені відповідачем доводи щодо наявності підстав для застосування площі земельних ділянок 0,22715 га для розрахунку суми недоотриманих доходів позивача, суди не мотивували, чому за наявності в матеріалах справи різних показників площ земельних ділянок в основу рішень покладена саме площа, визначена комісією (0,4572 га). 51. Суди також не з'ясували, чи користується відповідач земельними ділянками лише в межах його об'єктів нерухомого майна або більшою площею, а відтак, чи не ґрунтується на припущеннях встановлення комісією орієнтовної площі для обрахунку збитків. 52. Згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 53. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284 (далі - Порядок N 284). Позивач також затвердив свій Порядок N 537. 54. Пункт 3 Порядку N 284 встановлює, що відшкодуванню підлягають інші збитки власників землі, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. А під неодержаним доходом розуміється, зокрема, дохід, який міг би одержати власник землі із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття. 55. Відповідно до пункту 5.2 Порядку N 537, який покладений в основу оскаржуваних рішень, збитки визначаються за ставками орендної плати, які діяли на момент виникнення таких збитків. 56. Відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суди відхилили вказані доводи, поклавши в основу рішень довідку від 7 березня 2017 року Управління Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області щодо базової вартості одного квадратного метра земельних ділянок станом на 1 січня 2016 року у розмірі 564,72 грн. Ця вартість була використана комісією для розрахунку збитків позивача, заподіяних відповідачем у 2016 році. 57. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. 58. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина друга статті 20 Закону України "Про оцінку земель"). 59. З огляду на вказані приписи суди не обґрунтували відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. (1.3) Щодо правової підстави для стягнення недоотриманої орендної плати 60. Суд першої інстанції застосував до правовідносин сторін приписи статті 22, глав 82 ("Відшкодування шкоди") та 83 ("Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави") ЦК України, глави 24 ЗК України ("Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам"), Порядок N 284 та Порядок N 537, затверджений позивачем. Суд першої інстанції встановив склад цивільного правопорушення у бездіяльності відповідача - невжитті ним передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками, - що призвело до неодержання доходів територіальною громадою. 61. Апеляційний суд, вказавши, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, застосував для стягнення збитків з відповідача приписи глави 83 ЦК України, глави 24 ЗК України, Порядку N 284 і Порядку N 537. 62. Отже, суди попередніх інстанцій застосували до правовідносин сторін як приписи, які регламентують деліктне зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої правопорушенням, так і приписи, що регламентують кондикційне зобов'язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. 63. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 64. Частина перша статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 65. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. А згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 66. За змістом вказаних приписів ЦК України та ЗК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. 67. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України). 68. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. 69. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути м