Search the Community

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2021 року м. Київ Справа № 759/9008/19 Провадження № 14-35цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., учасники справи: позивач - Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива», відповідач - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В. у цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» (далі - ПрАТ «СП УКРТВЗ», товариство) звернулось із позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 серпня 2017 року Фондом державного майна України (далі - ФДМУ) проведений аукціон з продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», що становить 33,333 % статутного капіталу товариства, за результатом якого переможцем аукціону визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «ВАЙС ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД»). Згідно з умовами договору купівлі-продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», укладеного 31 серпня 2017 року з ФДМУ, ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД» як покупець повністю розрахувалося за пакет акцій, які згодом 25 січня 2018 року були зараховані на рахунок у цінних паперах цього товариства. Управлінський контроль за діяльністю ПрАТ «СП УКРТВЗ» та його виконавчого органу з боку акціонерів був унеможливлений у зв`язку з відсутністю на робочому місці керівника виконавчого органу ПрАТ «СП УКРТВЗ» - генерального директора ОСОБА_1 , відсутністю будь-якої взаємодії та ігноруванням законних вимог акціонерів з боку керівника виконавчого органу товариства, а також відсутністю будь-яких документів, у тому числі правовстановлюючих, щодо ПрАТ «СП УКРТВЗ» за його місцезнаходженням. 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора ОСОБА_1 припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора ОСОБА_2 , якому колишній директор товариства не передав жодних документів. Неодноразові подальші спроби акціонерів товариства їх отримати виявилися безрезультатними, оскільки відповідач уникає будь-яких контактів. На час звернення до суду триває процедура визнання товариства банкрутом, у зв`язку із чим 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/16246/18 витребувано в позивача документи щодо фінансово-господарської діяльності за останні 3 роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 03 березня 2020 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва провадження у справі закрито з посиланням на пункт 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки в провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа про банкрутство позивача, тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, тобто вказані вимоги підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. 29 вересня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, а ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, тобто цей спір виник з корпоративних відносин. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У жовтні 2020 року ПрАТ «СП УКРТВЗ» подало касаційну скаргу на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, у якій посилалося на порушення судами норм процесуального права, просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що станом на час прийняття ухвали судом першої інстанції заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися в межах справи про банкрутство, оскільки такої справи щодо позивача не існувало. Заявлені в цій справі вимоги не є майновими, а відтак у суду першої інстанції не було законних підстав закривати провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що справа підвідомча господарському суду, оскільки спір виник з корпоративних відносин. Вказав, що позовні вимоги до фізичної особи - відповідача заявлялися на підставі частини першої статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якою власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Після припинення повноважень генерального директора відповідач втратив будь-який правовий зв`язок з ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, спір не стосувався корпоративних прав та корпоративних відносин, тобто відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав - прав особи, частка якої визначається в статутному капіталі товариства. Зазначив, що спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, пославшись при цьому на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 466/3128/15, якою по суті розглянуто спір щодо витребування в попереднього директора первинних документів та печатки товариства. Рух справи в суді касаційної інстанції 18 листопада 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. 18 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів. 03 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що виключних випадків, за яких справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, не встановлено. 23 березня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 31 жовтня 2001 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПрАТ «СП УКРТВЗ». Позивач указував, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора Неретіна Ю. О., якому колишній директор товариства не передав жодних документів. 04 липня 2018 року рішенням наглядової ради ПрАТ «СП УКРТВЗ», оформленим протоколом № 1/18 від 04 липня 2018 року, обрано ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора товариства. 17 липня 2018 року згідно з наказом ПрАТ «СП УКРТВЗ» № 1-К від 17 липня 2018 року ОСОБА_2 приступив до виконання посадових обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки генерального директора товариства. 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» (справа № 910/16246/18). 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва витребувано у ПрАТ «СП УКРТВЗ» документи фінансово-господарської діяльності товариства за останні три роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а саме: установчі документи підприємства (статут товариства), свідоцтво про державну реєстрацію товариства, реєстр власників акцій; баланси підприємства; звіти про фінансові результати; звіти про рух грошових коштів; звіти про власний капітал; примітки до річної фінансової звітності; звіти про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос); обстеження технологічних інновацій промислового підприємства; звіти про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість; звіти з праці; звіти про стан умов праці, пільги та компенсації за роботу зі шкідливими умовами праці: звіти про використання робочого часу; звіти про виробництво промислової продукції; докази наявності або відсутності у товариства заборгованості з виплати заробітної плати (із зазначенням прізвищ працівників), авторської винагороди, аліментів; докази наявності грошових зобов`язань, що забезпеченні заставою; перелік поточних банківських рахунків товариства з банківськими виписками по цих рахунках; господарські договори; документи, що підтверджують права власності товариства на рухоме та нерухоме майно; документи, що підтверджують наявність грошових документів та бланків документів суворої звітності; документи, що підтверджують наявність фінансових інвестицій; документи, що підтверджують наявність матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання; свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів. Колишній директор товариства ОСОБА_1 не передав жодних документів та уникає будь-яких контактів з акціонерами товариства. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку цього товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать цьому товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом товариства, щодо якого господарським судомвирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, до його колишнього директора про зобов`язання відповідача передати позивачу оригінали документів та печатки товариства. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Так, у пунктах 3, 8, 12 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. У справі позивач ПрАТ «СП УКРТВЗ» просить зобов`язати його колишнього директора ОСОБА_1 передати товариству оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали документів, які свідчили про його господарську діяльність. Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ та не вирішувала питання щодо юрисдикційності спору про зобов`язання колишнього директора товариства передати цьому товариству, щодо якого господарським судом вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, оригінали документів та його печатки. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції керувався тим, що позивач звернувся до відповідача з майновими вимогами, які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. Оскільки в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа про банкрутство позивача, а тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. У частині другій та третій статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, який набрав чинності 21 квітня 2019 року (далі - КУПБ) передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи. Отже, вказаними нормами врегульовано, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку. Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України). Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України). Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України). У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію» визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною, визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства. Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку. Таким чином, документи, які витребовує позивач, є майном, яке належить на праві власності товариству, носить виключно документарний характер, не має номінальної вартості. При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру. Суд першої інстанцій обґрунтовано вказав, що заявлені в межах цієї справи позовні вимоги є майновими вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що заявлені в цій справі вимоги не є майновими, тому в суду першої інстанції не було підстав для закриття провадження у справі, є безпідставними. Крім того, упункті 8 частини першої статті 20 ГПК України та частині другій і третій статті 7 КУПБ законодавчо закріплено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі спори, стороною в яких є боржник, що є цілком логічним, унеможливлює будь-який вплив у процедурі банкрутства та забезпечує реалізацію основоположних принципів судочинства. Тобто такі спори належать до виключної підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, та їх розгляд здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, без порушення нових справ. Також у касаційній скарзі ПрАТ «СП УКРТВЗ» посилається на те, що станом на час постановлення ухвали про закриття провадження в справі та її перегляду в апеляційному порядку не існувало справи щодо його банкрутства, тому спір мав розглядатися в порядку цивільного судочинства. Отже, виникає питання, чи було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» на момент ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки в разі наявності справи про банкрутство вимоги, заявлені в цій справі, мали вирішуватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, а в разі відсутності справи про банкрутство суди мали вирішувати питання про юрисдикційність спору за загальними правилами. 11 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва заяву Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП "Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом») про порушення справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ»прийнято до розгляду (справа № 910/16246/18). 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 15 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишено без змін. 23 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва зі стадії відкриття провадження. 03 грудня 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу № 910/16246/18 до свого провадження. 17 лютого 2020 року ухвалою Господарського суду міста Києва відмовлено ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 18 серпня 2020 року постановою Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін. 03 лютого 2021 року постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Атоменергомаш» - задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 02 березня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу до свого провадження. 28 квітня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Таким чином, на час постановлення судом першої інстанції ухвали про відкриття провадження у цій справі від 24 травня 2019 року було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суд першої інстанції мав відмовити у відкритті провадження в цій справі, а в разі помилкового відкриття провадження мав закрити його з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Разом з тим на момент постановлення Святошинським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі від 03 березня 2020 року та залишення її без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року, було відмовлено у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» не існувало, а тому заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство. Вказані обставини були залишені судом першої інстанції поза увагою. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, не звернув увагу на вказані обставини та не надав оцінки доводам апеляційної скарги ПрАТ «СП УКРТВЗ» щодо неправильності висновків суду про те, що позивачем, відносно якого порушено процедуру банкрутства, заявлено майнові вимоги, які мають вирішуватися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, оскільки, як встановлено вище, на час постановлення ухвали суду першої інстанції та її перегляду в апеляційному порядку була відсутня справа про банкрутство позивача. Разом з тим, суд апеляційної інстанції з урахуванням того, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, зробив висновок про те, що цей спір виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що справа про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» була відсутня на момент постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження у справі, тому питання про юрисдикційність спору мало вирішуватися за загальними правилами, закріпленими в ЦПК України та ГПК України в залежності від фактичних обставин справи. Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом. Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом. ПрАТ «СП УКРТВЗ» є юридичною особою та діє на підставі Статуту ПрАТ «СП УКРТВЗ» зі змінами (далі - Статут), затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів, оформленим протоколом № 14 від 28 квітня 2010 року, зареєстрованого 13 липня 2010 року. Згідно з пунктами 1.3, 1.5, 1.6 Статуту компанія є спільним українсько-казахстансько-російським підприємством з іноземними інвестиціями. За типом акціонерного товариства компанія є приватним акціонерним товариством. Компанію утворено безстроково. У пункті 2.1 Статуту передбачено, що предметом діяльності компанії є спільне з російськими, казахстанськими та українськими підприємствами виробництво конкурентоздатного ядерного палива для реакторних установок типу ВВЕР-1000 АЕС України. Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Відповідно до пункту 9.1 Статуту управління діяльністю компанії і контроль за дотриманням прав та інтересів акціонерів здійснюється наступними органами компанії: загальними зборами акціонерів, наглядовою радою, ревізійною комісією, генеральним директором. До виключної компетенції загальних зборів відноситься питання обрання та відкликання генерального директора компанії (підпункт 10.4.20 пункту 10.4 Статуту). До виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про відсторонення генерального директора та призначення особи, яка буде виконувати повноваження генерального директора до обрання генерального директора на найближчих загальних зборах акціонерів (підпункт 11.6.9 пункту 11.6 Статуту). Згідно з пунктом 12.1 Статуту виконавчим органом компанії, який здійснює управління її поточною діяльністю є генеральний директор. Генеральний директор підзвітний загальним зборам та наглядовій раді. У пункті 12.2 Статуту закріплено повноваження генерального директора. Зокрема, генеральний директор здійснює керівництво поточною діяльністю компанії, укладає угоди та розпоряджається майном від імені компанії, з урахуванням обмежень, передбачених цим Статутом та чинним законодавством України, має право першого підпису фінансових документів, організовує ведення бухгалтерського обліку та звітності компанії. У пунктах 16.1, 16.2 Статуту передбачено, що члени управління компанії та інші посадові особи компанії несуть відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов`язків відповідно із чинним законодавством України. Посадовими особами компанії є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, ревізійної комісії та генеральний директор. Отже, генеральний директор ПрАТ «СП УКРТВЗ» є посадовою особою товариства та його виконавчим органом, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ПрАТ «СП УКРТВЗ». Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20). У позовній заяві ПрАТ «СП УКРТВЗ» вказувало, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено, проте останнім не було передано жодних документів товариства ОСОБА_2 , якого обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора. Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду. Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства. З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спірвиник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є правильним. Проте мотиви закриття провадження, викладені в ухвалі суду першої інстанції, є помилковими, а суд апеляційної інстанції, зазначаючи про корпоративну природу спору, залишив без змін указану ухвалу, не змінив її мотивувальну частину, хоча виклав власну мотивувальну частину постанови в іншій редакції, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній частині. Крім того, на момент прийняття Великою Палатою Верховного Суду судового рішення в цій справі ухвалою Господарського суду міста Києва від 28 квітня 2021 року відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Вказана ухвала оскаржена в апеляційному порядку. За наявності існуючого у господарському суді провадження про банкрутство, діє правило виключної підсудності і справа підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає приписам пункту 8 частини першої статті 20 і частини дев`ятої статті 30 ГПК України та частини другої та третьої статті 7 КУПБ. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів закриття провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна О. Б. Прокопенко Л. Й. Катеринчук В. В. Пророк В. С. Князєв Л. І. Рогач Г. Р. Крет В. М. Сімоненко І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 96933504

Постанова Іменем України 9 лютого 2021 року м. Київ Справа № 635/4741/17 Провадження № 14-46 цс 20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промстройснаб» (далі - ТзОВ «Промстройснаб»), Товарної біржі «Всеукраїнський торгівельний центр», ОСОБА_2 (далі - набувач), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Будянська селищна рада Харківського району Харківської області, Акціонерне товариство закритого типу «Будянський фаянс» (далі - АТЗТ «Будянський фаянс»), про визнання прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням закону, за касаційною скаргою позивача на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, постановлену суддею Панас Н. Л., і постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенка І. С. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Громадянин не взяв участь в аукціоні, на якому було реалізоване майно підприємства, що перебувало у процедурі банкрутства. Вирішив оскаржити результати цих торгів і витребувати продане на них майно від його кінцевого набувача. Відповідачами визначив біржу, яка організувала торги, господарське товариство, що придбало майно на торгах, а також людину, яка стала кінцевим набувачем цього майна. Суди закрили провадження у справі, вважаючи, що такий спір треба розглядати у межах справи про банкрутство. 2. Незгідний із таким висновком судів позивач подав касаційну скаргу. Стверджував, що оскільки підприємства, з банкрутством якого суди попередніх інстанцій пов`язали визначення предметної юрисдикції, на час звернення до суду вже не було, тонемає підстав закривати провадження у цивільній справі. Тим більше, що у ній це підприємство не є відповідачем. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами позивача не погодилася та підтримала висновки судів попередніх інстанцій. (2) Короткий зміст позовних вимог 3. У серпні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахування заяви про уточнення позовних вимог просив: 3.1. Визнати недійсними результати проведених 30 червня 2015 року у провадженні в справі № Б-39/58-06 прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна (приміщень, які складають 23/100 частини нежитлової будівлі клубу), що заходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - приміщення). 3.2. Визнати недійсним протокол № 4 від 30 червня 2015 року з проведення прилюдних торгів із реалізації приміщень, які належали АТЗТ «Будянський фаянс». 3.3. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане 6 серпня 2015 року ТзОВ «Промстройснаб» та зареєстроване в реєстрі за № 1059 (далі - свідоцтво), а також «відновити положення, що існувало до порушення». 3.4. Застосувати наслідки недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача. 4. Мотивував позов такими обставинами: 4.1. На прилюдних торгах, які організувала Товарна біржа «Всеукраїнський торгівельний центр», відбувся продаж приміщень, власником яких було АТЗТ «Будянський фаянс». Переможцем торгів стало ТзОВ«Промстройснаб», яке отримало свідоцтво. Кінцевим власником приміщень є набувач. 4.2. За попередньою домовленістю з одним із кредиторів АТЗТ «Будянський фаянс» -Приватним акціонерним товариством «Пласт маркет» - позивач хотів узяти участь у прилюдних торгах. Однак з незалежних від нього причин не зміг взяти таку участь. 4.3. Прилюдні торги проведені з такими порушеннями: «заниження» оцінки приміщень; не було належно та своєчасно розміщено оголошення про торги; не створені умови конкурсу для реалізації приміщень; документи за результатами проведених торгів оформлені з порушенням закону. (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 5. 11 жовтня 2018 року Харківський районний суд Харківської області постановив ухвалу, згідно з якою, зокрема, задовольнив клопотання ТзОВ «Промстройснаб» про закриття провадження у справі та закрив провадження у справі, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. Мотивував ухвалу так : 5.1. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі. 5.2. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс» внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 5.3. Порядок продажу майна АТЗТ «Будянський фаянс», а саме приміщень, включених до ліквідаційної маси останнього, був врегульований, зокрема, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон), і такий продаж здійснюється у ліквідаційній процедурі у межах справи про банкрутство. Тому спори про визнання недійсним такого аукціону чи торгів вирішуються у межах відповідної справи про банкрутство. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 6. 30 січня 2019 року Харківський апеляційний суд ухвалив постанову, згідно з якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував тим, що, оскільки продаж приміщень відбувся за Законом, а позивач оскаржує результати відповідних прилюдних торгів, то спір треба вирішувати за правилами господарського судочинства. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 12 березня 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року й ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на порушення судами норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 19 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що судові рішення оскаржені через порушення правил предметної юрисдикції, а доводи заявника відповідно до статті 403 ЦПК України є підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 9. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 9.1. Суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи, хоча мали такий обов`язок. 9.2. Суди не встановили, чи існує та юридична особа, з банкрутством якої вони пов`язали правила визначення предметної юрисдикції. 9.3. Суди порушили принцип диспозитивності та суб`єктивне право позивача на звернення до суду за правилами цивільного судочинства, бо не врахували, що позов поданий не до тієї юридичної особи, з якою вони пов`язали юрисдикцію, а зовсім до інших осіб. 9.4. Апеляційний суд незаконно розглянув апеляційну скаргу позивача за його відсутності; позивач не був повідомлений про дату, час і місце розгляду його апеляційної скарги. (2) Доводи інших учасників справи 10. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 11. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна юридичної особи у процедурі її банкрутства. Позивач у касаційній скарзі заперечив законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, які виснували, що спір треба розглядати у межах справи про банкрутство. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів, оскільки спір стосується майна банкрута. 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис передбачений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 15. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 15.1. 2 листопада 2011 року Господарський суд Харківської області прийняв постанову у справі № Б-39/58-06 щодо банкрутства АТЗТ «Будянський фаянс», в якій визнав боржника банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру. 15.2. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у вкащаній справі ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі. 15.3. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс», яке було власником приміщень, внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 16. Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що оскільки приміщення включено до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс», продаж якого врегульований, зокрема, Законом (у редакції Закону України N 4212-VI, що набрав чинності 19 січня 2013 року, з наступними змінами), то спір щодо цього майна треба вирішувати у межах відповідної справи про банкрутство. А таку справу може розглядати виключно господарський суд. Тому не можна вважати обґрунтованим аргумент касаційної скарги про те, що суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи. 17. Господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником (пункт 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення до суду; далі - ГПК України). Аналогічний припис є у частині четвертій статті 10 Закону. 18. Відповідно до пункту 11 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону його положення, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. 19. Після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами: проведення аукціону; продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі. Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною. Ліквідатор організовує проведення аукціону з продажу активів банкрута з урахуванням вимог Закону (частини перша та друга статті 44 Закону). 20. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні оплатного переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів. Такий перехід відбувається внаслідок укладення та виконання договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному в постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 і від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12, а також Велика Палата Верховного Суду у постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 38)). 21. Вказане підтверджують приписи статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, і відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 22. У справах про банкрутство всі процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Тому спори, які стосуються, зокрема, порушення порядку продажу майна боржника є безпосередньо пов`язаними з провадженням у справі про банкрутство. А отже, їх слід розглядати за правилами господарського судочинства (аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 635/6730/15-ц). 23. Результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними (частина третя статті 55 Закону). 24. Частиною восьмою статті 44 Закону визначено, що спори, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство. 25. Спір, що стосується наслідків реалізації майна боржника у процедурі банкрутства, суд не може вирішувати в порядку позовного провадження окремо від провадження у справі про банкрутство. Такий спір слід розглядати у межах останньої з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства задля ефективнішого захисту прав та законних інтересів кредиторів (аналогічні висновки сформульовані у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №908/4057/14, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Отже, спір щодо правомірності вчинення правочину про відчуження майна боржника у процедурі банкрутства треба розглядати за правилами господарського судочинства у межах провадження у відповідній справі про банкрутство. 26. Суди попередніх інстанцій вказали, що спір, розгляд якого ініціював позивач у справі № 635/4741/17, стосується продажу на аукціоніприміщень, включених до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс» у процедурі його банкрутства. Предметом позову є визнання недійсними результатів прилюдних торгів і протоколу щодо реалізації приміщень, визнання незаконним та скасування свідоцтва, застосування наслідків недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача. А підставою звернення з цими вимогами стали, на думку позивача, порушення встановленого порядку проведення продажу приміщень на прилюдних торгах. 27. Позивач у касаційній скарзі вказав про порушення його права на судовий захист у випадку визначення господарської юрисдикції суду для розгляду цього спору. Як установили суди, до подання позову у серпні 2017 року провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» 29 вересня 2016 року вже було припинено, а до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про ліквідацію юридичної особи-боржника. Тобто існує перешкода для продовження розгляду на підставі пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, що була чинною на час подання позову, справи № 635/4741/17 господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс». Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що така перешкода не є нездоланною, а наявність останньої не впливає на зміну юрисдикції суду для розгляду відповідного спору. 28. У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не нівелює сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). 29. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 30. Сутність гарантованого Конвенцією права позивача на суд і на ефективний засіб юридичного захисту не буде нівельованою, якщо він матиме реальну можливість доступу до суду для захисту цивільних прав та інтересів, які вважає порушеними. Такий захист може відбутися після ініціювання позивачем скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» шляхом оскарження цієї ухвали або звернення із заявою про її перегляд за нововиявленими обставинами. 31. Процесуальна можливість оскарження вказаної ухвали була передбачена у статті 8 Закону. Зокрема, в апеляційному порядку могли бути оскаржені всі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Законом. А у касаційному порядку могли бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті, зокрема, за результатами перегляду ухвал про закриття провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (частини друга та третя статті 8 Закону; на підставі Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» у тексті Закону слова «припинення провадження» у всіх відмінках і числах замінено відповідно словами «закриття провадження» у відповідному відмінку і числі). Аналогічні положення закріплені у частинах другій і третій статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства. А можливість звернутися із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами ухвал господарського суду у справах про банкрутство (неплатоспроможність), що набрали законної сили та підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом, передбачена главою 3 розділу IV ГПК України. 32. Отже, особа може оскаржити ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство як в апеляційному, так і в касаційному порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства. А крім того, може звернутися із заявою про перегляд такої ухвали за нововиявленими обставинами. Лише за умови існування провадження у справі про банкрутство та тільки у межах тієї справи за певних умов можливим є розгляд спору щодо результатів прилюдних торгів і застосування наслідків недійсності правочину (близький за змістом висновок сформульований у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Таким чином, відповідний спір, розгляд якого позивач у справі № 635/4741/17 помилково ініціював за правилами цивільного судочинства, може розглянути господарський суд у разі скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06, у межах якої відбулося відчуження приміщень. (1.2) Щодо інших доводів позивача у касаційній скарзі 33. Позивач у касаційній скарзі стверджує про порушення судами принципу диспозитивності, оскільки він подав позов не до тієї юридичної особи, з існуванням якої суд пов`язав юрисдикцію. Велика Палата Верховного Суду відхиляє цей аргумент, оскільки, незважаючи на те, кого позивач зазначив сторонами справи, суди правильно встановили сторін спору та не порушили принцип диспозитивності, визначаючи юрисдикцію. 33.1. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 33.2. Поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27)). 33.3. Визначення відповідачів як одного із видів суб`єктів цивільного процесу є правом позивача. Проте для визначення юрисдикції суду мають значення насамперед характер спірних правовідносин, а у певних випадках також види суб`єктів, які є учасниками цих правовідносин (сторони спору). 33.4. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що, як зазначено вище, відповідно до частини восьмої статті 44 спори, що виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство. Цей припис слід застосовувати незалежно від того, кого позивач визначив відповідачами. Стороною спору щодо майна, відчуженого у межах провадження у справі про банкрутство завжди є особа, майно якої було відчужене. Тому аргумент позивача про порушення судами принципу диспозитивності є безпідставним. 34. Позивач у касаційній скарзі вказав на те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення процесуальних норм, оскільки неналежно повідомив позивача про дату, час та місце розгляду справи. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. 34.1. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України). 34.2. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (абзац другий статті 366 ЦПК України). 34.3. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина друга статті 372 ЦПК України). 34.4. 5 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі, яку позивач отримав 11 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 97). 34.5. 12 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про закінчення підготовки апеляційного розгляду справи та призначення її до розгляду на 21 листопада 2018 року з повідомленням учасників справи про дату, час і місце розгляду справи. Вказану ухвалу позивач отримав 21 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 95). 34.6. 21 листопада 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 12 грудня 2018 року. Поштова кореспонденція разом із повісткою про виклик позивача до суду була повернута відділенням поштового зв`язку із зазначенням такої причини повернення: «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (том 2, а. с. 121-122). 34.7. 12 грудня 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 16 січня 2019 року. Позивач був повідомлений про відкладення розгляду справи 21 грудня 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 129). 34.8. 16 січня 2019 року Харківський апеляційний суд оголосив перерву в судовому засіданні до 30 січня 2019 року. Позивач на судове засідання не з`явився. Докази повідомлення позивача про оголошення такої перерви у матеріалах справи відсутні. 34.9. 30 січня 2019 року суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи позивач був належно повідомлений про дату та час продовження розгляду справи. Тому, ухвалюючи того дня судове рішення, цей суд порушив вимогу процесуального закону. Проте Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що ті суттєві для вирішення питання юрисдикції аргументи, які позивач заявив в апеляційній скарзі, він виклав і в скарзі касаційній. Велика Палата Верховного Суду розглянула вище ці аргументи, дала на них відповіді та встановила, що висновок судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є правильним. Тому з метою забезпечення ефективності юридичного захисту прав та інтересів позивача відсутні підстави для скасування постанови Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 35. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 36. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 635/4741/17 у березні 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX. 37. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 38. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX). 39. З огляду на наведену оцінку доводів позивача та висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про закриття провадження у справі. А тому залишає касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року- без змін. Керуючись статтею 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 96406951

Огляд містить правові висновки судової палати, сформовані в 2020 році, які сприятимуть забезпеченню сталості та єдності судової практики у справах про банкрутство. Викладений матеріал дає змогу зрозуміти основні підходи до вирішення проблемних питань, які виникають під час практичного застосування норм законодавства про банкрутство, зокрема щодо: - порядку набуття статусу кредитора у справі про банкрутство; - можливості касаційного оскарження судових рішень про затвердження плану санації боржника, а також затвердження змін та доповнень до нього; - умов та підстав вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство; - заміни кредитора у справі про банкрутство на стадії апеляційного провадження; - можливості окремого оскарження від рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство тощо. Окрім того, в огляді наведено правові позиції судової палати, які слід враховувати при застосуванні конкретних статей Кодексу України з процедур банкрутства. Правові висновки стануть у пригоді суддям, адвокатам, юристам, науковцям, а також усім, хто здійснює професійну діяльність у сфері банкрутства і бажає бути в курсі останньої судової практики, щоб успішно застосовувати її у своїй роботі. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogliad_KGS_bankrutstvo_2020.pdf Огляд правових висновків ВС-КГС щодо застосування норм права у процедурах банкрутства за 2020 рік.pdf

Постанова Іменем України 03 березня 2021 року м. Київ справа № 522/1792/19 провадження № 61-9155св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Ващенко Л.Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати припиненою з 14 вересня 2018 року іпотеку за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі - ВАТ «ВіЕйБі Банк») та ОСОБА_1 на забезпечення майнових зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Юг» (далі - ТОВ «Альянс-Юг»), визначених умовами кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Альянс-Юг». Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 про визнання ТОВ «Альянс-Юг» банкрутом, припинено юридичну особу ТОВ «Альянс-Юг», а вимоги, які залишились не задоволеними за недостатністю майна ТОВ «Альянс-Юг», суд вирішив вважати погашеними. Після цього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 15561170014008068 про припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг». Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц, яке набрало законної сили 02 липня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк») до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. На його думку, відмова у задоволенні зазначеного позову свідчить про те, що іпотекодержатель не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно. У зв`язку з цим вважає, що іпотека за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року в забезпечення боргових зобов`язань ТОВ «Альянс-Юг» має бути припиненою з 14 вересня 2018 року (з дня припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг»). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовити. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги не обґрунтовані та не доведені, оскільки сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Одеський апеляційний суд постановою від 14 травня 2020 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про помилковість доводів позивача про те, що відмова в задоволенні позову ПАТ ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про те, що іпотекодержатель своєчасно не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/8698/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що припинення юридичної особи (боржника) ТОВ «Альянс-Юг» є підставою для припинення договору іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 на забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Крім того, суди попередніх інстанцій неналежним чином повідомили позивача про місце, день та час призначених судових засідань, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2020 року № 3086/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів. 19 січня 2021 року справа № 522/1792/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи Суди попередніх інстанцій встановили, що 20 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг» був укладений кредитний договір № 44/07ю, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 250 000,00 дол. США під 13,2 % річних зі строком повернення до 19 грудня 2009 року. 25 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір, за умовами якого банку, на забезпечення виконання умов кредитного договору, передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 . 17 жовтня 2017 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» (далі - ТОВ «ФК «Фінмарк») був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. 13 лютого 2018 року між ТОВ «ФК «Фінмарк» та ОСОБА_2 був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року у справі № 2-1911/10 задоволено позов ПАТ «ВіЕйБі Банк» та стягнено з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 406 118,34 грн. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 03 серпня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Альянс-Юг» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. Відмовляючи в задоволенні позову, Верховний Суд виходив з того, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення у ПАТ «ВіЕйБі Банк» права задоволення своїх вимог до боржника за кредитним договором шляхом стягнення з особи заборгованості, якою забезпечено виконання зобов`язання за кредитним договором, не відповідають нормам матеріального права. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 затверджено звіти ліквідатора ТОВ «Альянс-Юг». 01 листопада 2018 року ТОВ «Альянс-Юг» припинено, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 18 квітня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Малиновського районного суду міста Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у зв`язку з набуттям права вимоги до ОСОБА_1 . 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так згідно з пунктом пункту 1 частини першої зазначеної статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Результат аналізу зазначеної норми права дає підстави для висновку, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. У пункті 5.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) зроблено висновок про те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18). Сторонами основного зобов`язання (кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю) були юридичні особи ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг». У справі, що переглядається Верховним Судом, спір стосується припинення іпотеки, наданої на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів. Згідно зі частиною першою статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Згідно з частиною першою статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. ОСОБА_2 не є стороною договору іпотеки, однак він вчинив правочин з набуття права вимоги, зокрема, за договором іпотеки, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, Таким чином, хоч ОСОБА_2 є фізичною особою, однак відповідно до Закону України «Про іпотеку» набув статусу іпотекодержателя у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок наведений Верховним Судом у постанові від 10 червня 2020 року у справі 635/1964/14-ц (провадження № 61-35274св18). Виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з вищенаведеними нормами ГПК України. За наведених обставин, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз`яснює позивачці, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вона може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки закрити. Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції господарських судів. Попередити ОСОБА_1 про те, що в разі неподання ним протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко Джерело: ЄДРСР 95439358

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2020 року м. Київ Справа № 904/1693/19 Провадження № 12-77гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., розпорядника майна Черненченка Д. А., представника Офісу великих платників податків Державної податкової служби Єгорова А. Є., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби (далі - ОВПП ДПС) на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимогу справі № 904/1693/19 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Трейд Груп» (далі - ТОВ «Нова Трейд Груп») до боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Коммодіті» (далі - ТОВ «Трейд Коммодіті») про визнання банкрутом та ВСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст вимог 1.1. ТОВ «Нова Трейд Груп» звернулося до господарського суду із заявою щодо банкрутства ТОВ «Трейд Коммодіті». 1.2.Ухвалою від 7 травня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», визнав грошові вимоги ТОВ «Нова Трейд Груп» у загальній сумі 2 779 735,09 грн; ввів процедуру розпорядження майном боржника строком на сто п`ятнадцять календарних днів; розпорядником майна призначив арбітражного керуючого Черненченко Дениса Альбертовича. 1.3.7 травня 2019 року на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет Господарський суд Дніпропетровської області здійснив офіційне оприлюднення повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 1.4.7 червня 2019 року Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - ОВПП ДФС) звернувся з грошовими вимогами до ТОВ «Трейд Коммодіті» у загальному розмірі 525 158 393,24 грн. У липні 2019 року ОВПП ДФС надало уточнення до заяви про визнання грошових вимог до боржника, відповідно до якого сума узгоджених та визнаних грошових вимог становить 24 586 774,07 грн (за основним платежем - 5 783 852,12 грн, штрафні санкції, пеня - 18 802 921,95 грн). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року, постановленою за результатами попереднього засідання у справі № 904/1693/19, серед іншого, визнано частково грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 3 842,00 грн (1 черга задоволення); основний борг 5 783 852,12 грн (6 черга задоволення), штрафні санкції/пеня 18 802 921,95 грн (6 черга задоволення); грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 500 571 619,17 грн відхилено; затверджено реєстр вимог кредиторів у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», зокрема, з визнаними вимогами ОВПП ДФС. 2.2.Суд першої інстанції вказав на те, що податковим боргом у розумінні Податкового кодексу України (далі - ПК України) є сума узгодженого податкового зобов`язання, відповідно заява ОВПП ДФС підлягає задоволенню лише в частині узгоджених податкових зобов`язань на загальну суму 24 586 774,07 грн. 2.3.Постановою від 17 грудня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року залишив без змін. 2.4.Апеляційний суд зазначив, що для визнання сум грошових зобов`язань податковим боргом необхідна обов`язкова наявність двох умов одночасно: такі повинні набути статусу узгоджених і не сплачені платником податків у встановлений ПК України строк. Тож, враховуючи встановлені обставини, погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що на час прийняття оскаржуваного рішення боржник має заборгованість перед ОВПП ДФС на загальну суму 24 586 774,07 грн, разом із тим заборгованість на загальну суму 500 571 619,17 грн є неузгодженою, оскільки оскаржується в судовому порядку і на час прийняття оскаржуваної ухвали розгляд справи не завершено, а тому не може бути визнаною у складі кредиторських вимог. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У липні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОВПП ДПС на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимог, в якій скаржник просив суд, зокрема, здійснити процесуальне правонаступництво, замінивши ОВПП ДФС на ОВПП ДПС; процесуальні рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати в частині відхилення кредиторських вимог. 3.2.У касаційній скарзі ОВПП ДПС зазначає про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткової відмови у визнанні грошових вимог кредитора через неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 9 серпня 2018 року у справі № 921/184/16-г/10, відповідно до якого обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство. 3.3.На думку скаржника, суди не врахували також і правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 22 березня 2018 року у справі № 903/985/16 щодо пріоритетності податкового законодавства у справах про банкрутство в частині погашення податкового боргу, відповідно до якої несплачені у встановлені законом строки суми податкового зобов`язання набувають статусу податкового боргу. 3.4.Крім того скаржник посилається на незастосування судом апеляційної інстанції положень частини четвертої статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства; вважає, що оскільки на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції цей Кодекс набув чинності, ОВПП як кредитора, вимоги якого заявлені після завершення визначеного строку, суд мав віднести до конкурсних кредиторів. 3.5.Таким чином, на думку скаржника, господарський суд зобов`язаний був перевірити обґрунтованість заявлених контролюючим органом кредиторських вимог у попередньому засіданні в межах справи про банкрутство відповідно до частини другої статті 25 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) у редакції, чинній на час винесення спірної ухвали. 3.6.Ухвалою від 28 липня та 9 вересня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, роз`яснив учасникам справи право на подання відзиву на касаційну скаргу та здійснив процесуальне правонаступництво, а саме - замінив ОВПП ДФС його правонаступником - ОВПП ДПС, а ухвалою від 30 вересня 2020 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.7. За висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема полягає у визначенні моменту виникнення грошових зобов`язань боржника щодо сплати податкових платежів за неузгодженими податковими повідомленнями-рішеннями, а відтак і визначенні обсягу самостійного дослідження господарським судом в попередньому засіданні у справі про банкрутство обставин виникнення кредиторських вимог податкового органу та щодо необхідності встановлення обов`язку суду у наданні оцінки первинним документам, поданим контролюючим органом на підтвердження його грошових вимог до боржника за податковими зобов`язаннями. Вказана проблема наявна у невизначеній кількості справ, оскільки відкриття провадження у справах про банкрутство господарюючого суб`єкта передбачає настання його неплатоспроможності в ході здійснення ним господарської діяльності, що саме по собі передбачає наявність відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, а тому питання визначення кредиторських вимог податкового органу можливе чи не в кожній такій справі. 3.8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 жовтня 2020 року прийняла до розгляду справу разом із касаційною скаргою та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. Ліквідатор ТОВ «Трейд Коммодіті»Черненченко Д. А. у відзиві на касаційну скаргу проти її задоволення заперечував, просив спірні судові рішення залишити без змін. 4.2. Ліквідатор зазначав, що під час попереднього судового засідання господарським судом було належним чином досліджено природу виникнення кредиторських вимог з урахуванням поданих сторонами доказів, зокрема податкових повідомлень-рішень та детальної інформації щодо їх оскарження в порядку адміністративного судочинства; під час судового розгляду грошових вимог ОВПП ДПС жодним чином не заперечував проти нормативно та фактично обґрунтованого факту неузгодженості грошових вимог та порушення строку на їх подання до господарського суду. Поряд із цим податковим боргом є саме узгоджена сума грошового зобов`язання, якщо сума грошового зобов`язання є неузгодженою, то така заборгованість не є податковим боргом, відтак грошові вимоги ОВПП ДПС за неузгодженими зобов`язаннями були обґрунтовано відхилені господарським судом. 4.3. При цьому ліквідатор посилався на правові позиції, викладені у постановах Вищого господарського суду України від 17 грудня 2015 року у справі № 908/6036/14, від 5 жовтня 2016 року у справі № 904/1012/14, постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 804/2573/16, від 20 червня 2019 року у справі № 805/3309/16-а, від 29 липня 2020 року у справах № 826/6408/16 та № 619/4942/19. 4.4. В судовому засіданні представник ОВПП ДПС та ліквідатор Черненченко Д. А. особисто доводи, викладені у касаційній скарзі та, відповідно, у відзиві на касаційну скаргу, підтримали у повному обсязі. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. ТОВ «Нова Трейд Груп» подало заяву про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 5.2.Ухвалою від 7 травня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», того ж дня на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет Господарським судом Дніпропетровської області здійснено офіційне оприлюднення повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 5.3. Після закінчення строку для подання грошових вимог до боржника з грошовими вимогами до суду звернувся ОВПП ДФС з грошовими вимогами у розмірі 525 158 393,24 грн. 5.4. Господарські суди встановили, що на час звернення боржник має заборгованість перед ОВПП ДФС на загальну суму 24 586 774,07 грн, з яких заборгованість за основним платежем - 5 783 852, 12 грн та штрафні санкції/пеня - 18 802 921,95 грн. 5.5. Разом із тим установлено, що податкові повідомлення-рішення, якими боржнику нараховані податкові зобов`язання у загальному розмірі 500 571 619,17 грн, є предметом оскарження в Дніпропетровському окружному адміністративному суді і розгляд цих справ не завершено, у зв`язку із чим заборгованість боржника на суму 500 571 619,17 грн є неузгодженою, а тому не може бути визнаною у складі кредиторських вимог. 5.6. Враховуючи викладене, ухвалою від 24 липня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області, постановленою за результатами попереднього засідання, визнав частково грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 3842,00 грн (перша черга задоволення); основний борг 5 783 852,12 грн (шоста черга задоволення), штрафні санкції/пеня 18 802 921,95 грн (шоста черга задоволення). Грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 500 571 619,17 грн відхилив; затвердив реєстр вимог кредиторів у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», зокрема, з визнаними вимогами ОВПП ДФС. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів станом на день відкриття провадження у справі визначались Законом № 2343-XII у відповідній редакції. 6.3. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов`язань відносяться також зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов`язання, що виникають внаслідок неможливості виконання зобов`язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо та які мають бути виражені у грошових одиницях. До складу грошових зобов`язань боржника, в тому числі зобов`язань щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов`язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров`ю громадян, зобов`язання з виплати авторської винагороди, зобов`язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов`язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням відсотків, які зобов`язаний сплатити боржник, визначаються на день подання до господарського суду заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Законом. Кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). 6.4. Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (стаття 9 Закону № 2343-XII). 6.5. Статтею 23 зазначеного Закону унормовано порядок виявлення кредиторів та осіб, які мають бажання взяти участь у санації боржника. Так, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Заява кредитора має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; ім`я або найменування боржника, його місцезнаходження або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи та реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності); ім`я або найменування кредитора, його місцезнаходження або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи та реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності); розмір вимог кредитора до боржника з окремим зазначенням суми неустойки (штрафу, пені); виклад обставин, які підтверджують вимоги до боржника, та їх обґрунтування; відомості про наявність заставного майна боржника, яке є забезпеченням вимог; перелік документів, які додаються до заяви. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі. 6.6. Аналіз приписів частин першої, четвертої статті 23 Закону № 2343-XII свідчить про те, що з моменту офіційної публікації оголошення про порушення щодо боржника справи про банкрутство є таким, що фактично настав, строк виконання усіх зобов`язань боржника, які виникли до моменту порушення щодо нього провадження у справі про банкрутство, і, незалежно від настання строку їх виконання, кредитори за такими зобов`язаннями зобов`язані заявити грошові вимоги до боржника у справі про банкрутство з додержанням тридцятиденного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство, бо протилежне матиме наслідком втрату такими вимогами статусу конкурсних і їх включення до реєстру як вимог шостої черги (правова позиція, наведена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 6 вересня 2018 року у справі № 903/984/16, 13 листопада 2018 року у справі № 909/1056/15, від 12 грудня 2018 року у справі № 910/30188/15, від 9 квітня 2019 року у справі № 923/436/17, 29 січня 2019 року по справі № 909/722/14, від 12 лютого 2019 року у справі № 914/1096/18, від 5 грудня 2019 року у справі № 910/1678/19, від 5 грудня 2019 року у справі № 910/1678/19, від 24 липня 2020 року у справі № 904/3060/19. 6.7. Норми статті 1 та частини першої статті 23 Закону № 2343-XII пов`язують статус конкурсних грошових вимог виключно з моментом виникнення відповідного зобов`язання боржника (постанова Верховного Суду від 20 лютого 2019 у справі № 921/184/16-г/10). 6.8. Тобто при визначенні статусу кредиторських вимог у справі про банкрутство має враховуватися насамперед момент виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов`язань боржника. 6.9. Як уже зазначалось, у справі, що розглядається, ОВПП ДПС звернувся до господарського суду із заявою в порядку статті 23 Закону № 2343-XII, включивши до складу заявлених вимог як вимоги за узгодженими податковими зобов`язаннями у сумі 24 586 774, 07 грн, так і вимоги за неузгодженими податковими зобов`язаннями у сумі 500 571 619,17 грн (податкові повідомлення-рішення, якими боржнику визначено цю суму зобов`язань, є предметом судового розгляду). 6.10. Порядок виникнення грошових зобов`язань щодо сплати податків та зборів визначений Податковим кодексом України (далі - ПК України), положеннями пунктів 1.1. та 1.3 статті 1 якого унормовано, що цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства; однак питання погашення податкового боргу з осіб, на яких поширюються процедури, визначені Законом про банкрутство, регулюються цим Законом. 6.11. Статтею 41 ПК України органи державної фіскальної служби віднесено до переліку контролюючих органів, що здійснюють від імені держави функції контролю за своєчасністю і правильністю сплати суб`єктами господарювання податків і зборів, зокрема, шляхом проведення документальних невиїзних перевірок платників податків відповідно до статті 78 цього Кодексу. 6.12. Підпунктом 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності. 6.13. Відповідно до пунктів 54.1 та 54.3 статті 54 ПК України, крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою. Контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо, зокрема, дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов`язань, суми бюджетного відшкодування та/або від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках. 6.14. Стаття 57 ПК України регулює строки сплати податкового зобов`язання: за загальним правилом платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом (пункт 57.1 статті 57); у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 робочих днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу; у разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 робочих днів, наступних за днем такого узгодження (пункт 57.3 статті 57 ПК України). 6.15. Положеннями пункту 58.1статті 58 ПК Українипередбачено, що контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, якщо сума грошового зобов`язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу. 6.16. Зазначена стаття встановлює загальні підстави і порядок надсилання податкового повідомлення-рішення і не пов`язує із цією дією виникнення податкового зобов`язання у платника податку. 6.17. За змістом підпункту 14.1.39. пункту 14.1 статті 14 ПК України грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або інше зобов`язання, контроль за сплатою якого покладено на контролюючі органи, та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності та пеня. 6.18. Згідно з підпунктом 14.1.156 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податкове зобов`язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк). 6.19. Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. 6.20. Підпунктом 56.17.5 пункту 56.17 статті 56 ПК України визначено, що день закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження грошового зобов`язання платника податків, крім випадку, передбаченого підпунктом 108-1.2.2 пункту 108-1.2 статті 108-1 цього Кодексу. 6.21. Водночас, пунктом 56.18 цієї ж статті передбачено, що при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. 6.22. З урахуванням викладеного до податкового боргу, окрім власне суми грошового зобов`язання, яке стало узгодженим, включається також і пеня, яка є заходом фінансової відповідальності. 6.23. Тож аналіз наведених вище приписів податкового законодавства, в тому числі положень підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14, пункту 56.18 статті 56, пункту 57.3 статті 57 та інших положень ПК України,дає змогу дійти висновку про те, що грошове зобов`язання платника податків для цілей здійснення адміністрування податків та зборів може існувати як узгоджене зобов`язання, набувши статусу податкового боргу після настання моменту його сплати, що надає податковому органу можливість здійснення заходів щодо стягнення суми такого зобов`язання, а також як неузгоджене зобов`язання, коли грошове зобов`язання існує, але заходи щодо адміністрування податків та зборів податковими органами не вживаються. 6.24. Однак неузгодженість суми грошового зобов`язання не означає, що зобов`язання не існує або може не враховуватися при зверненні із заявою про визнання кредиторських вимог відповідно до приписів статті 23 Закону № 2343-XII. 6.25. Відповідно ж до частини другої статті 25 Закону № 2343-XII у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, у тому числі щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, і вирішує питання про його затвердження. Поряд з цим будь-яких спеціальних приписів щодо кредиторських вимог органу доходів та зборів із зобов`язань щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування Закон № 2343-XII не містить. 6.26. За результатами розгляду вимог кредиторів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначаються: розмір та перелік усіх визнаних судом вимог кредиторів, які вносяться розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів; розмір та перелік не визнаних судом вимог кредиторів; дата проведення зборів кредиторів та комітету кредиторів. Ухвала, прийнята за результатами попереднього засідання, є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному конкурсному кредитору під час прийняття рішення на зборах (комітеті) кредиторів. 6.27. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду сформовано сталу практику про те, що обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 925/1165/16, від 7 серпня 2019 року у справі № 922/1014/18, від 9 серпня 2018 року у справі № 921/184/16-г/10, від 26 лютого 2019 року у справі № 908/710/18, від 5 березня 2019 року у справі № 910/3353/16, від 17 квітня 2019 року у справі № 43/75-15/7-б). 6.28. Таким чином, з огляду на положення статей 23-25 Закону № 2343-XII, податковий орган, так само як і інші конкурсні кредитори, повинен подати до господарського суду вимоги до боржника щодо його грошових зобов`язань по сплаті податків і зборів, що виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, разом з документами, що ці зобов`язання підтверджують, а господарський суд зобов`язаний розглянути всі вимоги та заперечення проти них. 6.29. З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відхилення грошових вимог ОВПП ДПС без з`ясування фактичних обставин щодо встановлення підстав, розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, а відтак судові рішення у відповідній частині підлягають скасуванню. 6.30. Щодо доводів заявника про неврахування судом апеляційної інстанції положень закону, чинного на момент перегляду справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII (далі - Кодекс № 2597-VIII). У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. 6.31. Згідно з частиною першою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 6.32. Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії. Після втрати чинності Законом № 2343-XII такі особливості передбачає стаття 7 Кодексу № 2597-VIII. 7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 7.1. З огляду на положення статей 23-25 Закону № 2343-XII, чинного на момент відкриття провадження у цій справі, податковий орган, так само як і інші конкурсні кредитори, повинен подати до господарського суду вимоги до боржника щодо його грошових зобов`язань по сплаті податків і зборів, що виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство разом з документами, що ці зобов`язання підтверджують, а господарський суд зобов`язаний розглянути всі вимоги та заперечення проти них на підставі поданих кредитором і боржником документів, оцінити правомірність цих вимог незалежно від наявності в адміністративному суді спору щодо неузгодженого податкового зобов`язання, з якого сформована кредиторська вимога податкового органу. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. За частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ним обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали та постанови в частині відхилення кредиторських вимог ОВПП ДПС з направленням справи на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції. 8.3. Оскільки справа направляється на новий розгляд, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, має бути здійснено після вирішення спору в цій справі відповідно до його результатів. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби задовольнити. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимог Офісу великих платників податків Державної податкової служби скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна В. В. Пророк О. С. Золотніков В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 95439649

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 січня 2021 року м . Київ Справа № 916/661/20 Провадження № 12-55гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Бутенка А. О., позивача - ОСОБА_1 , розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Головей В. М., Разюк Г. П.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року (суддя Бездоля Д. О.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач), у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів. 4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 5. Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 910,62 грн частинами, а саме: 782,12 грн - строк погашення ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 173,19 грн - строк погашення ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 758,78 грн - строк погашення ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195,53 грн - строк погашення І квартал 2020 року. 6. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 910,62 грн не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 8. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду до відповідача з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду, позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_1 повинні розглядатись у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просить судові рішення у цій справі скасувати повністю, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив його від сплати судового збору, відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду касаційну скаргу, надавши учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 11. Ухвалою від 15 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 12. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 уже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси. 13. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено на підставі того, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 14. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Касаційну скаргу мотивовано: а) неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, оскільки посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; б) порушенням норм процесуального права, зокрема, як стверджує скаржник, всупереч частині четвертій статті 236 ГПК України суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; в) невідповідністю висновку суду про те, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, підпункту 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, згідно з яким такі заяви підлягають розгляду в господарських судах. 17. Також ОСОБА_1 зазначає, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 810,30 грн перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову. 18. Крім того, скаржник посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. 19. У судовому засіданні позивач підтримав свою касаційну скаргу, просив суд її задовольнити. На питання головуючого у справі щодо правової природи його вимог до КС «Перше кредитне товариство», зазначених у мировій угоді, позивач відповів, що це заборгованість відповідача, яка виникла внаслідок неповернення останнім депозиту, внесеного позивачем у 2008 році. Позиція відповідача у справі 20. У письмових поясненнях, які надійшли на електронну пошту Верховного Суду 15 січня 2021 року, КС «Перше кредитне товариство» просить суд касаційної інстанції залишити ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. 21. Відповідач указує, що позовна заява ОСОБА_1 не є заявою про відкриття провадження про банкрутство в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). При цьому чинне законодавства не передбачає: інших підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, ніж подання такої заяви; можливості розгляду інших заяв до боржника за відсутності самої справи про банкрутство; іншої процедури розгляду справ щодо процедур банкрутства, ніж та, що передбачена КУзПБ. 22. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовна заява ОСОБА_1 не може бути вирішена в порядку господарського судочинства, оскільки: у провадженні господарських судів не перебуває відкритої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство»; позивач є фізичною особою, яка не є суб`єктом господарської діяльності; спірні правовідносини не мають ознак корпоративних або інших, що віднесені до юрисдикції господарських судів. 23. Доводам позивача стосовно виконання державними виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на відповідні дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державної виконавця відмовлено. 24. Посилання позивача на аналогічну (на його думку) справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності КУзПБ. З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України». 25. ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме районний суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що ухвала Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», тому він має право захистити свої права шляхом подання позову про спонукання до виконання мирової угоди саме до господарського суду, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ. 27. Натомість ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 28. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями пунктів 1, 8 частини першої статті 20, пунктом 1 частини першої статті 175 ГПК України та частиною другою статті 7 КУзПБ та дійшов висновку, що за правилами господарського судочинства відсутність відкритого провадження у справі про банкрутство, в межах якої була затверджена мирова угода, на момент пред`явлення позову про спонукання до виконання цієї мирової угоди є підставою для відмови у відкритті провадження за таким позовом. Суд указав, що позовна заява позивача підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 29. Визначаючи юрисдикцію суду щодо вирішення цього спору, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 31. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 32. Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства. 33. Згідно з частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 34. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство. 35. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 36. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. 37. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав та обов`язків сторін щодо предмета позову. Право сторін на укладання мирової угоди встановлено ГПК України. 38. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на момент постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі. 39. За приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі. 40. Відповідно до статті 193 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень. 41. З аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення. 42. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. 43. Натомість у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ, інститут мирової угоди відрізнявся від мирової угоди у позовному провадженні та був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство. 44. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 45. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той момент Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-XII). 46. За приписами статті 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. 47. З наведеної норми вбачається, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір. 48. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. 49. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Звідси оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII. 50. Оскільки в силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то умови, порядок укладання та виконання такої мирової угоди, а також наслідки її невиконання були врегульовані нормами Закону № 2343-XII, які є спеціальними. 51. Відповідно до частин першої - третьої статті 37 Закону № 2343-XIIмирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. 52. Наслідки невиконання боржником мирової угоди визначені статтею 39 Закону № 2343-XII. Так, частинами першою, другою статті 39 цього Закону встановлено, що за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. 53. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 39 Закону № 2343-XII мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів. 54. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-XII у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. 55. Відтак спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника. 56. З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством. 57. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII. 58. Однак ще до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано таким, що втратив чинність, Закон № 2343-XII з наступними змінами. 59. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 910/26972/14 зазначив, що розділом ІІІ «Санація боржника» КУзПБ передбачено реабілітаційну процедуру щодо боржника із затвердженням плану санації, виконання якої може дозволити боржнику відновити свою платоспроможність. Відповідно до частини другої статті 51 КУзПБ передбачено ряд заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, перелік яких не є обмеженим. Зазначене дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди між боржником та окремим кредитором на етапі санації є можливим. Однак укладення правочинів про прощення, розстрочення, відстрочення боргу має вирішуватися відповідно до глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» (статей 604-609 ЦК України) та з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство, які виключають укладення окремих видів правочинів на певних етапах процедури банкрутства (зокрема, внаслідок дії мораторію згідно зі статтею 41 КУзПБ), з метою уникнення задоволення вимог кредиторів в індивідуальному порядку та забезпечення усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав та законних інтересів; забезпечення конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі на умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів. 60. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № Б13/115-12 вказав, що із сукупного аналізу положень КУзПБ та пояснювальної записки до проекту цього акта вбачається, що законодавець у цьому Кодексі прагнув об`єднати мирову угоду та санацію в єдину процедуру виходячи з подібності правових механізмів відновлення платоспроможності боржника, отже, включив правові інструменти, притаманні мировій угоді за Законом № 2343-XII (відстрочка, розстрочка та прощення (списання) кредиторами боргів боржника), до положень КУзПБ, що регламентують процедуру санації. 61. На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання. 62. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 провадження у справі про банкрутство відповідача у цій справі - КС «Перше кредитне товариство» припинено, а в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні дані про наявність будь-якого провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 63. Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої. 64. Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 65. Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011. 66. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах. 67. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуальногоправа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. 68. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере. Так, у справі № 2/101/09 Приватне мале підприємство «Юнтек» звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничого підприємства «Літа-М» про спонукання до виконання мирової угоди. Натомість у справі № 916/661/20 до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди звернувся ОСОБА_1 як фізична особа. Отже, за суб`єктним складом правовідносини у названих справах не є подібними. 69. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє аргументи позивача з посиланням на підпункт 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, оскільки правове регулювання укладення та виконання мирової угоди в позовному провадженні (про яку зазначається у підпункті 7.9 постанови) відрізняється від укладення та виконання мирової угоди в процедурі банкрутства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 70. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 71. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 72. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін. Щодо судових витрат 73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення судові витрати щодо перегляду справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржника. 74. Натомість, як уже зазначалося, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив останнього від сплати судового збору. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін. 2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 94803670

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2020 року м. Київ Справа № 826/16976/16 Провадження № 11-127апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 826/16976/16 за позовом Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Концерну «Військторгсервіс» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року (суддя Смолій І. В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року (у складі суддів Кучми А. Ю., Аліменка В. О., Безименної Н. В.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. Державна податкова інспекція у Солом`янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі ? ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві) звернулась до суду з позовом про стягнення з відповідача податкового боргу шляхом стягнення коштів з усіх розрахункових рахунків: по земельному податку з юридичних осіб ? 310 906,54 грн; по податку на додану вартість по вітчизняних товарах (роботах, послугах) ? 23 257 658,84 грн; по податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності, ? 20 892,40 грн (загальна сума заборгованості ? 23 589 457,54 грн). 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем не сплачена податкова заборгованість, яка складається із самостійно задекларованих зобов`язань, нарахованих контролюючим органом. 3. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року, позов задоволено. 4. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просив постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 6. Ухвалою від 26 березня 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 8. Станом на 23 вересня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» від ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві не надходив. Фактичні обставини 9. Суди попередніх інстанцій установили, що Концерн «Військторгсервіс» має заборгованість з таких податків: по земельному податку з юридичних осіб ? 310 906,54 грн; по податку на додану вартість по вітчизняних товарах (роботах, послугах) ? 23 257 658,84 грн; по податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності, ? 20892,40 грн. 10. Заборгованість відповідача виникла на підставі самостійно задекларованих зобов`язань, нарахованих контролюючим органом. 11. ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві засобами поштового зв`язку направлено відповідачу корінець податкової вимоги форми від 18 травня 2012 року № 1078, яка отримана Концерном «Військторгсервіс» 19 червня 2012 року. 12. Оскільки відповідачем сума податкового боргу після виставлення йому податкової вимоги не погашалась, то суди першої та апеляційної інстанцій установили, що підстав для винесення нової податкової вимоги не виникало, а процедура стягнення вважається дотриманою. 13. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника з 21 березня 2017 року, при цьому позивачем було подано заяву про визнання кредиторських вимог до Концерну «Військторгсервіс». 14. Позивач, вважаючи, що наявні підстави для стягнення суми заборгованості з огляду на їх несплату в добровільному порядку, звернувся із цим адміністративним позовом до суду. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 15. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 20, статті 59 та підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України сума податкових зобов`язань узгоджена та у встановлені строки позивачем не сплачена, доказів погашення зазначеного боргу не надано, а тому позовні вимоги про стягнення податкового боргу з відповідача з усіх розрахункових рахунків підлягають задоволенню. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що посилання Концерну «Військторгсервіс» на те, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про його банкрутство, є необґрунтованим, оскільки задоволення позовних вимог позивача в межах зазначеної суми заборгованості, а саме 23 589 457,54 грн, не позбавляє Концерн «Військторгсервіс» права звернутися із клопотанням в межах господарського провадження про зменшення суми заборгованості перед ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві на розмір уже сплачених чи стягнутих коштів. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 17. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій прийнято рішення з неповним дослідженням усіх обставин справи, а також неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. 18. Концерн «Військторгсервіс» зауважує, що податкова заборгованість виникла в період з 2012 року. Водночас скаржником було надано судам ухвалу Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року про відкриття провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство відповідача. 19. Скаржник зазначає, що відповідно до зазначеної ухвали позивач визнаний конкурсним кредитором на суму 28 236 102,67 грн, яка, серед іншого, включає суму податкового боргу, яка заявлена ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві в цій справі. Зокрема, ця сума податкового боргу включена до реєстру кредиторів у справі про банкрутство та віднесена до кредиторських вимог третьої та шостої черг. 20. Концерн «Військторгсервіс» звертає увагу на те, що, оскільки позовні вимоги в цій справі вже є предметом розгляду господарського суду, то позовну заяву ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а провадження в цій справі слід закрити. Позиція Великої Палати Верховного Суду 21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких мотивів. 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі ? Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Європейський суд з прав людини (далі ? ЄСПЛ) в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні ЄСПЛ від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» викладено думку, що термін «судом, встановленим законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». 24. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі ? у редакції, чинній на час постановлення судами першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією України чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 25. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 26. Відповідно до частини другоїстатті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для якихзаконом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Пунктом 5 частини другоїстатті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України. 28. Згідно із частиною другоюстатті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. 29. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. 30. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 31. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав кваліфікувати спір як публічно-правовий і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 32. Для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, підстави для такого звернення мають бути визначені законом з указівкою на предмет звернення, спір у справі повинен відповідати ознакам публічно-правового спору. 33. Податковий кодекс України (далі ? ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу (пункт 1.1 статті 1 ПК України). 34. Відповідно до пункту41.1 статті 41 ПК України (тут і далі ? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, його територіальні органи. 35. Згідно з пунктом41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється. 36. За змістом підпункту20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право, зокрема, звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. 37. Позов про примусове стягнення з відповідача як платника податків подано ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києвів порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, а спір виник у зв`язку з невиконанням вимог ДПІ в Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві як суб`єкта владних повноважень про таку сплату. 38. Аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві, звернувшись до суду з позовом про примусове стягнення податкового боргу з платника податків в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, реалізувала свої владні управлінські функції і виступила як суб`єкт владних повноважень. 39. Однак, згідно з матеріалами справи ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс». 40. Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (далі ? Закон № 2343-ХІІ), що діяв на момент прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій, суд у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України. 41. Аналогічна за змістом норма діє з 15 грудня 2017 року в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (пункт 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України). 42. Пунктом 1.3 статті 1 ПК Українивизначено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом № 2343-ХІІ. 43. Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 2343-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності боржника); ліквідація банкрута. 44. Отже, з урахуванням вимог пункту 1.3 статті 1 ПК України та частини першої статті 7 Закону № 2343-ХІІ, а також змісту ухвали Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року слідує, що з 21 березня 2017 року щодо Концерну «Військторгсервіс» було введено процедуру розпорядження майном. Відповідно на регулювання спірних відносин у цій справі поширюються вимоги Закону № 2343-ХІІ. 45. За змістом положень частини 1 статті 1 Закону № 2343-ХІІ, законодавець розрізняє такі види вимог кредиторів, як конкурсні, поточні та забезпечені. При цьому, конкурсні вимоги ? вимоги до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника, а поточні вимоги ? вимоги до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. 46. З наявних матеріалів справи слідує, що в жовтні 2016 року ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві звернулося до суду з вимогою щодо стягнення податкової заборгованості з Концерну «Військторгсервіс», яка виникла з 2012 року до 08 серпня 2016 року. 47. Відповідно до частини 1 статті 23 Закону № 2343-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника а також документи, які їх підтверджують. 48. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та зазначає, що стягнення конкурсних вимог з Концерну «Військторгсервіс» на користь ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 50. До того ж, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 17 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 вересня 2018 року та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09 квітня 2019 року, затверджено мирову угоду від 27 березня 2018 року, у якій, серед іншого, вирішено питання щодо стягнення податкової заборгованості з Концерну «Військторгсервіс» на користь ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 51. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 52. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 53. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 341, 345, 349, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 91901365

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2020 року м. Київ Справа № 826/3106/18 Провадження № 11-1272апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Яроша Д. В., представників відповідачів - Білоуса В.Ю., Матохнюк О.Д., Шуневич-Христенко В.В., розглянула у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області, Державної податкової служби України про визнання протиправними і скасування вимоги та рішення за касаційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року (суддя Пащенко К. С.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року (у складі колегії суддів Бужак Н. П., Костюк Л. О., Пилипенко О. Є.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство «Черкасиобленерго» (далі - ПАТ «Черкасиобленерго») звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі - ГУ ДФС у Черкаській області), Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України), у якому просило: - визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки); - визнати протиправним та скасувати рішення ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску (недоїмки, штрафу та пені) є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у процесі банкрутства, і ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494 порушено провадження у справі про банкрутство позивача, одночасно з прийняттям якої введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Позивач наголошує, що за положеннями Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-VI «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-VI), які діяли на час введення мораторію, штраф та пеня за неналежне виконання зобов`язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не застосовується. Обґрунтовуючи протиправність оскаржуваного рішення позивач покликається на відсутність коштів у зв`язку з діями Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 25 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року, позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки). У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ГУ ДФС у Черкаській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просило скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року, в частині задоволення позовних вимог, та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року й ухвалити нову постанову, якою відмовити ПАТ «Черкасиобленерго» у задоволенні позову. 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 6. 14 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшли додаткові пояснення у справі. 7. 16 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ПАТ «Черкасиобленерго» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останнє просить відмовити ГУ ДФС у Черкаській області в задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. 8. 23 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про зупинення провадження в цій справі до набрання законної сили постановою у справі № 2340/4157/18. 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 вересня 2019 року це клопотання задовольнив. 10.Ухвалою від 18 листопада 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду поновив провадження у справі. 11. 04 грудня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про передачу справи № 826/3106/18 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Вказане клопотання обґрунтоване відсутністю єдиного правового висновку Верховного Суду щодо того, яким чином слід застосовувати статтю 12 Закону № 2343-VI (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року) та статтю 19 цього ж Закону (у редакції від 23 березня 2017 року) щодо нарахування пені та штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію. 12.Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 грудня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України, мотивувавши це існуванням низки протилежних і суперечливих судових рішень судів касаційної інстанції у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, як в адміністративній, так і в господарській юрисдикціях. 13.Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в судовому засіданні. 14. 30 червня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про заміну сторони у справі. У вказаній заяві ГУ ДФС у Черкаській області просило замінити відповідача у справі - ГУ ДФС у Черкаській області на його процесуального правонаступника Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області, а ДФС України на - Державну податкову службу України. 15. У судовому засіданні 01 липня 2020 року Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою зазначене клопотання задовольнила. Фактичні обставини справи, встановлені судами, та зміст спірних правовідносин 16. Суди попередніх інстанцій установили, що ПАТ «Черкасиобленерго» здійснює ліцензовану діяльність з передачі та постачання електричної енергії в межах Черкаської області, а Маньківський район електричних мереж, згідно з інформацією з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 05 січня 2018 року, є відокремленим структурним підрозділом ПАТ «Черкасиобленерго». 17. 07 грудня 2017 року ГУ ДФС у Черкаській області було сформовано відносно Маньківського району електричних мереж вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-5708-17 на суму 355371,77 грн, у тому числі 236893,12 грн - недоїмка, 92843,47 грн - штраф, 25635,18 грн - пеня. 18. 11 січня 2018 року ПАТ «Черкасиобленерго» було подано до ДФС України скаргу на вказану вимогу ГУ ДФС у Черкаській області про сплату боргу (недоїмки). 19. Рішенням ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-25 за результатами адміністративного оскарження вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 залишено без змін, а скаргу ПАТ «Черкасиобленерго» залишено без задоволення. 20. Вважаючи вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) та рішення ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги протиправними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 21. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у судовій процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Застосувавши норми частини четвертої статті 12 Закону № 2342-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), статті 19 цього Закону (у редакції, чинній з 19 січня 2013 року) та враховуючи правову позицію Верховного Суду України від 12 березня 2013 року № 3-71гс12, від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 та від 02 лютого 2016 року № 804/14800/14, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що протягом дії мораторію застосування всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) заборонено Законом № 2343-ХІІ. Відтак штрафні санкції та пеня за неналежне виконання зобов`язань щодо сплати єдиного внеску до позивача застосовані (нараховані) неправомірно. 22. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позовні вимоги про скасування рішень суб`єкта владних повноважень за результатами вирішення скарг на вимоги про сплату боргу (недоїмки) не можуть бути предметом розгляду в адміністративних судах, оскільки такі рішення не породжують для платника податків певних правових наслідків, не спрямовані на регулювання тих чи інших відносин і не мають обов`язкового характеру для суб`єктів цих відносин. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 23. У касаційній скарзі скаржник посилається на помилкову оцінку, надану судами першої та апеляційної інстанцій встановленим обставинам справи, порушення норм матеріального права. 24. Зокрема, скаржник зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин між позивачем та відповідачем діяв Закон № 2343-ХІІ у редакції після 19 січня 2013 року, де наслідки введення мораторію у процедурі банкрутства визначені статтею 19. За цією статтею зупинення виконання вимог кредиторів здійснюється лише в тому випадку, коли їх термін виконання настав до введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на виконання таких вимог, застосованих до дня введення мораторію. 25. При цьому скаржник зауважує, що враховуючи те, що строк виконання зобов`язань зі сплати страхових внесків настав у позивача після 14 травня 2004 року, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство, дія мораторію на виконання цих зобов`язань не поширюється. Нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов`язаннями, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно із частиною першою статті 23 Закону № 2343-ХІІ лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Оцінка Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду 26. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що спірні правовідносини містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Згідно з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду така виключна правова проблема полягає у відсутності єдиного правового висновку Верховного Суду щодо дії мораторію по відношенню до підприємств, які перебувають у процедурі банкрутства, за фактом нарахування пені та штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію. 27. Так, постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 823/2240/17, від 14 травня 2019 року у справі № 2340/4250/18 та від 28 травня 2019 року у справі № 2340/4137/18 вмотивовані висновком, що нормою частини четвертої статті 12 Закону № 2343-ХІІ в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, встановлена абсолютна заборона щодо застосування під час мораторію на задоволення вимог кредиторів всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів). Зміст цієї заборони не пов`язаний з визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію, тому санкції за невиконання грошових зобов`язань не застосовуються в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу виникнення зобов`язань. 28. Окрім наведеної, наявна й інша позиція Верховного Суду, відповідно до якої дія мораторію, накладеного згідно зі статтею 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів. Щодо зобов`язань поточних кредиторів, то за цими зобов`язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) (постанови від 18 червня 2019 року у справі № 812/1044/16, від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (Велика Палата Верховного Суду), від 18 листопада 2019 року у справі № 2340/4224/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 826/4345/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 2340/4526/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 826/6877/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 580/708/19, від 15 листопада 2019 року у справі № 580/1371/19). 29. Аналогічну правову позицію підтримала також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 24 травня 2018 року у справі № 920/1093/17 та від 24 липня 2019 у справі № 920/274/18. 30. Натомість у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 910/2433/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що боржник повинен виконувати зобов`язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства. 31. Відсутність єдиної правової позиції щодо поширення дії мораторію, введеного відповідно до статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, також прослідковувалась на рівні Верховного Суду України (постанови від 09 липня 2013 року у справі № 21-178а13, від 01 жовтня 2012 року у справі № 21-298а12, від 01 жовтня 2013 року у справі № 3-27гс13, від 12 березня 2013 року у справі № 3-71гс12 та від 18 грудня 2012 року у справі № 3-67гс12). 32. На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведений вище аналіз судової практики в цій категорії справ свідчить про існування низки протилежних і суперечливих судових рішень останньої (касаційної) інстанції та глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, як на рівні адміністративної, так і на рівні господарської юрисдикцій, - що вказує на наявність виключної правової проблеми та необхідність формування єдиної правозастосовної практики на міжюрисдикційному рівні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права 33. Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2464-VI) визначено, що єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. 35. Пунктом 1 частини другої статті 6 Закону № 2464-VI передбачено, що платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок. 36. Частиною четвертою статті 8 Закону № 2464-VI визначено, що порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. 37. Відповідно до частин п`ятої, восьмої статті 9 Закону № 2464-VI сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - договір про добровільну участь). Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця. 38. Єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку. Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв`язку (частина сьома статті 9 Закону № 2464-VI). 39. Відповідно до пункту 1 розділу VII Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (далі - Інструкція № 449), за порушення норм законодавства про єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до платників, на яких згідно із Законом № 2464-VI покладено обов`язок нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок, застосовуються фінансові санкції (штрафи та пеня) відповідно до цього Закону. 40. Частинами одинадцятою, дванадцятою статті 9 Закону № 2464-VI визначено, що у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. 41. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 13 Закону № 2464-VI органи доходів і зборів мають право застосовувати фінансові санкції, передбачені цим Законом. 42. Відповідно до частини десятої статті 25 Закону № 2464-VI передбачено, що на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу. 43. Пунктом 2 частини другої розділу VII Інструкції № 449 передбачено, що відповідно до частини одинадцятої статті 25 Закону № 2464-VI до платників, визначених підпунктами 1-4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, органи доходів і зборів застосовують штрафні санкції в таких розмірах: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення в період до 01 січня 2015 року, накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум. За несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення, починаючи з 01 січня 2015 року накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум. 44. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2342-ХІІ викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4212-VI (цим пунктом розділ Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4212-VI доповнено згідно із Законом України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. 45. Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, регулювалися нормами статей 1 і 12. Так, згідно з абзацом двадцять четвертим статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. 46. Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів). 47. Після 19 січня 2013 року правовий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів регулювався статтею 19 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI). 48. Згідно з положеннями частин першої, другої цієї статті мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. 49. Абзацами третім, четвертим частини третьої статті 19 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI) встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій. 50. Окремо в частині п`ятій цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів. Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів, рішення яких переглядається 51. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в касаційній скарзі й у відзиві на неї, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з таких мотивів. 52. Як свідчать матеріали справи та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 53. Згідно з обліковими відомостями інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування загальна сума заборгованості позивача станом на 30 листопада 2017 року становить 355 371,77 грн. 54. Застосовані в цій справі правові норми, а саме статті 1 і 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, у їх системному зв`язку свідчать про те, що встановлена наведеними нормами заборона щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій стосується грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), на які поширюється мораторій (термін виконання яких настав до дня введення мораторію, співпадає з днем порушення судом справи про банкрутство боржника). 55. При цьому мораторій вводиться господарським судом одночасно з порушенням справи про банкрутство, і стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом. 56. Висновок щодо строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, накладеного відповідно до статті 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11. Зокрема, за позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у вказаній справі, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні ж вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом (параграф 6.10). 57. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що правове регулювання застосування до боржника, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом, штрафних (фінансових) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) під час мораторію на задоволення вимог кредиторів з набранням чинності Законом № 4212-VI не змінилося. 58. Передбачена частиною четвертою статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів) не може застосовуватися безстроково, оскільки це буде суперечити самому визначенню поняття мораторій на задоволення вимог кредиторів, наведеному у статті 1 цього Закону. 59. Доцільність такого застосування статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, полягає в тому, що саме поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів, наведене в загальній частині Закону № 2343-ХІІ (статті 1 цього Закону), становить правову основу для застосування всіх інших норм цього Закону. 60. У зв`язку із зазначеним при застосуванні статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, обов`язковому врахуванню підлягає і стаття 1 цього Закону. 61. За такого правового регулювання спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заборона застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов`язання (зобов`язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов`язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов`язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 62. Отже, застосування до ПАТ «Черкасиобленерго» штрафних санкцій та нарахування пені згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 є правомірним, а відтак правові підстави для скасування цієї вимоги відсутні. 63. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норму абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року) та зробили неправильний висновок щодо прав і обов`язків сторін у цій адміністративній справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 64. Згідно із частинами першою, третьою статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 65. Отже, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, в частині задоволення позовних вимог та визнання протиправною і скасування вимоги ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки), постановлені у справі, в цій частині, рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового - про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 341, 349, 351, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року в частині визнання протиправною та скасування вимоги Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким у позові Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області про визнання протиправною і скасування вимоги відмовити. 3. У решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 91702661

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Київ Справа № 263/17218/18 Провадження № 14-469цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, Приватного акціонерного товариства «Азовзагальмаш» про визнання права власності та скасування податкової застави за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року, постановлену у складі судді Степанової С.В., та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, прийняту в складі суддів Гаврилової Г.Л., Зайцевої С.А., Пономарьової О.М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Кальміуський ВДВС м. Маріуполь ГТУ у Донецькій області), Приватного акціонерного товариства «Азовзагальмаш» (далі - ПАТ «Азовзагальмаш») про визнання права власності та скасування податкової застави. 2. Позовна заява мотивована тим, що 09 листопада 2017 року на електронних торгах він придбав у ПАТ «Азовзагальмаш» транспортні засоби, під час переоформлення яких йому стало відомо, що частина з них знаходиться у податковій заставі. У зв`язку із цим він подав заяву до Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції з проханням надати інформцію та звільнення рухомого майна з-під податкової застави, на яку отримав відповідь від Головного управління державної фіскальної служби у Донецькій області (далі - ГУ ДФС у Донецькій області) про наявність у ПАТ «Азовзагальмаш» податкового боргу, у зв`язку з чим майно товариства було описано у податкову заставу та підстави для її зняття відсутні. ОСОБА_1 зазначав, що у зв`язку з описом майна у податкову заставу порушується його право власності, яке він набув законним шляхом, та яке просить захистити. 3. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на транспортні засоби, а саме: легковий явтомобіль Volkswagen Golf, 2003 року випуску, шасі: НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 ; легковий седан Alfa Romeo 155, 1995 року випуску, шасі: НОМЕР_3 , державний номер НОМЕР_4 ; легковий седан Volkswagen Passat, 2001 року випуску, шасі: НОМЕР_5 , державний номер НОМЕР_6 , та скасувати податкову заставу зі вказаних транспортних засобів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, у відкритті провадження у зазначеній вище справі відмовлено. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 20 квітня 2016 року у справі № 910/3262/16 порушено провадження про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, розпочато процедуру розпорядження майном та призначено розпорядником майна арбітражного керуючого Шистопала П.М. Враховуючи те, що позивач пов`язує порушення його прав із наявністю податкової застави, яка була застосована у зв`язку із наявністю у ПАТ «Азовзагальмаш» податкового боргу, посилаючись на статті 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статтю 93.1 Податкового кодексу України, суди дійшли висновку, що даний спір підвідомчій господарському суду. 6. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначав також, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому, оскільки спір у цій справі пов`язаний з майновими вимогами до відповідача, щодо якого порушено справу про банкрутство, справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на те, що ним правомірно, відповідно до частини 2 статті 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), було подано позов про визнання права власності та скасування податкової застави саме у порядку цивільного судочинства. Зазначав, що у нього не було грошових вимог до ПАТ «Азовзагальмаш», яке перебуває у процесі банкрутства, спір полягає у захисті права власності, що регулюється нормами Цивільного законодавства та має вирішуватися відповідно до норм ЦПК України. Оскільки спір у даній справі не є корпоративним, не є спором, що виник з господарських правовідносин та не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства, а виник з цивільних правовідносин між фізичною особою та Маріупольською об`єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, ані позивач, ані відповідач не є суб`єктом господарювання у розумінні частини 2 статті 55 ГК України, а суб`єктний склад учасників даної справи відповідає положенням частини 1 статті 4 ЦПК України, то розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції загальних судів та має здійснюватися у порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції 8. 13 червня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 263/17218/18-ц із Жовтневого районного суду м. Маріуполя. 9. 08 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. 10. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини 6 статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Відповідно до частини 6 статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 12. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 13. 27 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 15. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 16. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 17. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 18. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 19. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. 20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). 21. Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданням цивільного судочинства, передбаченим у статті 2 ЦПК України, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 22. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. 23. Відповідно статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки (стаття). 24. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. 25. З позовної заяви вбачається, що Відповідачем 4 зазначено ПАТ «Азовзагальмаш», відносно якого ухвалою Господарського суду м. Києва від 20 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном. 26. Відповідно до положень пункту 8 частини 1 статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у звязку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. 27. Відповідно до частини 6 статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». 28. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» який був чинний на момент звернення до суду (далі - Закон № 2343-ХІІ). 29. Згідно з частиною 1 статті 1 Закону № 2343-XII банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. 30. Згідно з абзацом 3 частини 15 статті 16 Закону № 2343-XII з моменту відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. 31. Відповідно до частини 4 статті 10 Закону №2343-ХІІ суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 32. Відповідно до частини 9 статті 19 Закону №2343-ХІІ активи боржника, які перебувають у податковій заставі, можуть бути звільнені господарським судом з податкової застави, про що виноситься ухвала у судовому засіданні за участю органу доходів і зборів. 33. Відповідно до пункту 93.1.3. статті 93 Податкового Кодексу України майно платника податків звільняється з податкової застави з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства. 34. Суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на спірні автомобіліта скасування податкової застави у грудні 2018 року, тобто після того як Господарським судом м. Києва було порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів і введено процедуру розпорядження майном. 35. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Таким чиноми за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільну справу за позовом до такого відповідача не можна порушити, а в разі її порушення вона підлягає закриттю. Якщо під час її розгляду з`ясується, що відносно відповідача у справі порушено провадження про його банкрутство господарським судом, то порушена цивільна справа підлягає закриттю у зв`язку з тим, що справа не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства. 36. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2018 року у справі № 372/3584/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 564/1770/13-ц. 37. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які зазначали, що оскільки позивач вважає порушеними його права у зв`язку із наявністю податкової застави, яка виникла з причини податкового боргу ПАТ «Азовзагамаш», то відповідно до статей 4, 20 ГПК України, він має право звернутися до господарського суду з таким позовом. 38. Враховуючи вище викладене, рішення судів в частині відмови у відкритті провадження відносно ПАТ«Азовзагальмаш» ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 39. Разом з тим правила частини 4 статті 10 Закону №2343-ХІІ застосовуються лише якщо відповідачем є боржник, відносно якого порушено справу про банкрутство а Головне управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольська об`єднана державна податкова інспекціїя Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуський відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області не мають такого статусу. 40. Як вбачається з позовної заяви, позивач вбачає порушення своїх прав у тому, що в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна наявні відомості про податкову заставу щодо транспортних засобів, які, як стверджує позивач, належать йому на праві власності, а також тому, що Головне управління Державної фіскальної служби у Донецькій області не вбачає жодних підстав для припинення податкової застави. 41. У свою чергу, відповідно до пункту 95.14 статті 95 Податкового кодексу України покупець майна, яке перебуває у податковій засіаві, набуває права власності на таке майно відповідно до умов, визначених у договорі купівлі-продажу, що укладається за результатами проведених торгів. 42. Відповідно до пункту 93.4 статті 93 Податкового кодексу України у разі продажу майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно статті 95 цього Кодексу таке майно звільняється з податкової застави (із внесенням змін до відповідних державних реєстрів) з дня отримання контролюючим органом підтвердження про надходження коштів до бюджету від такого продажу. 43. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до публічних обтяжень належать податкова застава. 44. Відповідно до частини 5 статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження. 45. Отже, однією з підстав реєстрації відомостей про припинення обтяження може бути судове рішення. 46. У частині 1 статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 47. За викладених обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що цей спір в частині позовних вимог до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та належить до компетенції господарських судів. 48. Відповідно до частини 6 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 49. Отже ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року в частині відмови у відкритті провадження у справі до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь, Головного територіального управління юстиції у Донецькій області та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року слід скасувати, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Щодо судових витрат 50. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 51. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в частині позовних вимог до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області скасувати, а справу в цій частині направити до Жовтневого районного суду м. Маріуполя для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді : Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90021620

ПОСТАНОВА Іменем України 20 травня 2020 року м. Київ Справа № 806/2421/16 Провадження № 11-675апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом арбітражного керуючого ОСОБА_1 до Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (далі - Дисциплінарна комісія), Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - ГТУЮ в Чернігівській області), треті особи: Міністерство юстиції України (далі - Мін`юст), Державна акціонерна компанія «Хліб України» (далі - ДАК «Хліб України»), про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ГТУЮ у Чернігівській області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.) та касаційною скаргою Мін`юсту на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року (суддя Попова О. Г.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.), УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» (далі - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП») що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21; - визнати протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила про безпідставність висновків ГТУЮ у Чернігівській області, викладених ним у довідці та в акті проведеної перевірки, про вчинення грубого порушення нею вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 42, частини третьої статті 98 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) щодо формування ліквідаційної маси ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», до якої включено майнові активи, тобто майновий комплекс виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вулиця Некрасова, 4-Б, які не належать банкруту на праві власності, а також здійснення їх продажу на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року Товариству з обмеженою відповідальністю «Очеретянський піщаний кар`єр» (далі - ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр»). Дії перевіряючих щодо такого висновку є протиправними, оскільки відповідачі не врахували надісланих нею зауважень та пояснень-заперечень до довідки та акта, а відтак рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) суперечить вимогам закону. Зазначає, що при визначенні ліквідаційної маси, а саме майнового комплексу виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вул. Некрасова, 4-Б, вона діяла законно, правомірно та виключно в інтересах боржника та кредиторів боржника (банкрута). Житомирський окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовив. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вчинила грубе порушення законодавства, що призвело до порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), а саме: було сформовано ліквідаційну масу, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б), які не належать банкруту на праві власності (натомість належать на праві власності ДАК «Хліб України») та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр». Таким чином, відповідач, застосовуючи до позивачки дисциплінарне стягнення, діяв у межах наданих йому повноважень та виходив з допущеного нею грубого порушення законодавства при здійсненні повноважень арбітражного керуючого. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 жовтня 2017 року постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року скасував та позов задовольнив. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 як арбітражний керуючий, виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні цьому підприємству на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівсьий район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ«Очеретянський піщаний кар`єр»діяла правомірно, відповідно до наданих їй законом повноважень. Не погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, Мін`юст подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та закрити провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Не погоджуючись також з рішенням суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу подало ГТУЮ у Чернігівській області, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. У касаційних скаргах Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області, зокрема, зазначають, що під час розгляду цієї справи вони неодноразово звертали увагу судів на те, що позов арбітражного керуючого ОСОБА_1 та, відповідно, в подальшому й апеляційна скарга не підлягали задоволенню в порядку адміністративного судочинства. На їхню думку, акт позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року, в тому числі й дії службових осіб контролюючого органу, як і рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до позивача дисциплінарного стягнення, не є діями й рішеннями суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). На час розгляду справи відзивів на касаційні скарги не надходило. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 1 та 6 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргами Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області оскаржують судові рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, постановою Господарського суду Житомирської області від 18 січня 2012 року визнано банкрутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та відкрито ліквідаційну процедуру. Арбітражний керуючий ОСОБА_1 виконувала функції ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі Господарського суду Житомирської області № 1/163-Б про банкрутство дочірнього підприємства. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 18 червня 2013 року судом приведено реєстр вимог кредиторів ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі №1/163-Б відповідно до вимог, визначених законом. Ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2014 року визнано організатора аукціону - Товарну біржу «Електронні торги України» учасником провадження у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП». Також встановлено, що 8 та 30 грудня 2015 року на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України за № 25956 та за № 26917, а також на офіційному вебсайті Мін`юсту за № 25956 та за № 26917 відповідно було оголошено про проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», а саме майнового комплексу цього дочірнього підприємства, що складається із виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул . Некрасова, 4-Б , без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 471 350 грн та без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 177 080 грн. Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 22 грудня 2015 року № 402/12-15/АП, від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута не відбувся з огляду на відсутність заявок на участь у електронних торгах. 3 лютого 2016 року за № 27893 на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України та за № 27893 на офіційному вебсайті Мін`юсту розміщені оголошення щодо проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»за лотом № 204430, а саме майновий комплекс цього дочірнього підприємства, що складається з виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул. Некрасова, 4-Б , за ціною 941 664 грн з можливістю зниження початкової вартості на тому ж аукціоні та кроком аукціону 5 % від початкової вартості лота, що складає 47 083,20 грн. Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута визнано таким, що відбувся. Переможцем за лотом № 204430 визнано юридичну особу, яка запропонувала найвищу ціну - 847 497,60 грн. Арбітражним керуючим ОСОБА_1 було здійснено продаж майнових активів (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів), розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н. На підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 987, виданого 28 квітня 2016 року державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу за індексним номером 29463439 від 18 квітня 2016 року), виданого державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 14365515 від 28 квітня 2016 року. Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 58914373 від 12 травня 2016 року право власності на майновий комплекс будівель та споруд, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б , зареєстроване за ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», форма власності приватна. На підставі заяви ДАК «Хліб України» від 16 червня 2016 року №1-2-10/450 на дії арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання нею повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та за згодою Мін`юсту від 6 липня 2016 року № 103/7576-0-30-16/9.4 ГТУЮ у Чернігівській області було проведено позапланову невиїзну перевірку діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 щодо додержання нею вимог Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, Закону № 2343-XII, іншого законодавства з питань банкрутства під час виконання повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», про що складено довідку про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 9 серпня 2016 року № 21. Перевіркою встановлено порушення арбітражним керуючим ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої та дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII. За результатами проведеної перевірки та розгляду заперечень до довідки про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого ГТУЮ у Чернігівській області було складено акт від 17 серпня 2016 року № 21. Відповідно до змісту акта перевірки від 17 серпня 2016 року № 21 встановлено порушення: - у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» виявлені грубі порушення вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII щодо формування ліквідаційної маси дочірнього підприємства, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), які не належать банкруту на праві власності, та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута); - у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»виявлені грубі порушення вимог частини дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XIIщодо продажу ОСОБА_1 державного майна на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута). За наслідками проведеної перевірки ГТУЮ у Чернігівській області на адресу Департаменту з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту направлено лист від 19 серпня 2016 року №5-1/3561 щодо внесення до Дисциплінарної комісії подання про застосування до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення. 31 серпня 2016 року Департаментом з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту таке подання за № 785 було підготовлено та направлено до Дисциплінарної комісії. Мін`юст листом від 20 жовтня 2016 року № 9.4-32/1677 повідомив ОСОБА_1 та ГТУЮ у Чернігівській області, що за результатом розгляду зазначеного подання, 12 жовтня 2016 року Дисциплінарна комісія прийняла рішення застосувати до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Не погодившись із висновками, викладеними в акті позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 17 серпня 2016 року № 21 та вважаючи рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) протиправним, вона звернулася з позовом до суду. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області зазначали, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно правомірності дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС. Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді. Відповідно до пункту 3.3 розділу III Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2013 року № 1284/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 липня 2013 року за № 1113/23645 (далі - Порядок контролю) арбітражний керуючий під час здійснення перевірки, зокрема має право: бути присутнім під час здійснення перевірки або забезпечити присутність свого уповноваженого представника на будь-якій стадії перевірки; одержувати Довідку та акт перевірки в день їх складання; підписувати Довідку та акт перевірки із зауваженнями або відмовитися від їх підписання; надавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження або заперечення до Довідки; усунути до дня складання акта перевірки порушення, виявлені під час перевірки та зафіксовані в Довідці; оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії комісії та її членів. Це свідчить про те, що дії, пов`язані з включенням до акта висновків, є обов`язковими, тоді як самі висновки такими не є. Обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов`язкових юридичних наслідків. Твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення діяльності арбітражного керуючого, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта. З огляду на правове регулювання висновок ГТУЮ у Чернігівській області не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС і сам по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для учасників цих правовідносин та інших осіб, тому оскарження акта ГТУЮ у Чернігівській області не може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що провадження в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, підлягає закриттю. Щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися справа в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про визнання протиправними дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражним керуючим ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки. Тобто , у цій справі позивачка оскаржує рішення органу суб`єкта владних повноважень. Згідно з підпунктами 33, 34 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 (далі - Положення про Мін`юст), Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань установлює вимоги для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), затверджує порядок складення кваліфікаційного іспиту арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) та перелік питань для проведення кваліфікаційного іспиту, видає свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); формує і веде Єдиний реєстр арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. Згідно з підпунктом 41 пункту 4 цього Положення Мін`юст, зокрема, здійснює контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів). Пунктом 7 Положення про Мін`юст визначено, що Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, а також районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні управління юстиції. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спори щодо оскарження рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Порядком контролю, Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII). Умови та порядок відновлення платоспроможності суб`єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII. Арбітражний керуючий - фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор із числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України (стаття 1 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 2343-XII під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Згідно із частиною другою статті 41 цього Закону ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема: очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом. Частиною першою статті 42 Закону № 2343-XII визначено, що усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. Згідно із частиною дев`ятою статті 42 цього Закону державне майно, яке не увійшло до статутного капіталу господарського товариства у процесі приватизації (корпоратизації) та перебуває на балансі банкрута, не включається до складу ліквідаційної маси. Відповідно до частини третьої статті 98 зазначеного Закону під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство. Порядок проведення контролю арбітражних керуючих з боку державного органу з питань банкрутства врегульовано статтею 106 Закону № 2343-XII. У разі виявлення під час перевірки порушень норм законодавства в роботі арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства може зупинити діяльність арбітражного керуючого та передати матеріали на розгляд дисциплінарній комісії для накладення на порушника дисциплінарних стягнень) (частина четверта стаття 106 цього Закону) Відповідно до пункту 1.3 розділу І цього Порядку контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) здійснюють Мін`юст як державний орган з питань банкрутства та за його дорученням головні територіальні управління юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі як територіальні органи з питань банкрутства. Мін`юст та його територіальні органи з питань банкрутства є органами контролю. Рішення щодо накладення дисциплінарного стягнення згідно з пунктом 7.5 розділу VII Порядку контролю може бути прийняте Дисциплінарною комісією. Пунктом 7.1 Порядку контролю визначено, що підставами для притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності є: - встановлення факту подання арбітражним керуючим у документах, які подаються для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, неправдивих відомостей; - вчинення арбітражним керуючим протягом року після винесення припису або розпорядження повторного порушення, аналогічного раніше вчиненому; - невиконання арбітражним керуючим розпорядження про усунення порушень законодавства з питань банкрутства в строки, визначені органом контролю; - відмова арбітражного керуючого в проведенні перевірки; - грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута); - встановлення за результатами перевірки неможливості арбітражного керуючого виконувати повноваження, а саме: втрата громадянства України, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо арбітражного керуючого за вчинення корисливого злочину або яким арбітражному керуючому заборонено здійснювати цей вид господарської діяльності чи займати керівні посади; - винесення Дисциплінарною комісією двох або більше попереджень. Отже, грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), є підставою для внесення державним органом з питань банкрутства до Дисциплінарної комісії подання щодо застосування до арбітражного керуючого дисциплінарних стягнень. Пунктом 7.4 Порядку контролю визначено, що дисциплінарними стягненнями, що накладаються на арбітражного керуючого, є: попередження; позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Згідно з пунктом 7.6 цього Порядку під час визначення виду дисциплінарного стягнення Дисциплінарною комісією враховуються ступінь вини арбітражного керуючого, обставини вчинення порушення, тяжкість вчиненого ним проступку, а також факти притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності в минулому. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців засновником ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» є ДАК «Хліб України». Засновником ДАК «Хліб України» є держава в особі Кабінету Міністрів України. Статутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (у новій редакції), затвердженими рішенням спостережної ради ДАК «Хліб України» від 14 листопада 2003 року, протокол № 4 встановлено, що майно ДАК «Хліб України» передається ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у користування. Це дочірнє підприємство має право вчиняти щодо майна ДАК «Хліб України» будь-які дії тільки з дозволу ДАК «Хліб України», а майно, набуте ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у результаті власної господарської діяльності, належить ДАК «Хліб України» на праві власності. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, зазначив у постанові, що позивачка на вимогу суду не надала жодних належних та достатніх доказів, які б підтверджували право власності ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів) розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область. Позивачка при визначенні ліквідаційної маси підприємства, яке ліквідувалося, не врахувала протесту прокурора Черняхівського району на рішення Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 у межах пунктів 2, 3 рішення, а також рішення цієї селищної ради від 14 вересня 2011 року «Про розгляд протесту прокуратури Черняхівського району на рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року №149 в межах пунктів 2, 3 рішення», яким скасовано пункту 2.3 рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності». Разом з тим суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив, що відповідно до Статуту ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» це дочірнє підприємство є самостійною юридичною особою. У постанові Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 у справі № К-9876/09 зазначено, що цілісні майнові комплекси, які відповідно до спірного розпорядження від 3 жовтня 2007 року № 829-р передаються до Держкомрезерву, знаходяться на балансі дочірніх підприємств ДАК «Хліб України» і не входять до статутного фонду ДАК «Хліб України». Тобто дочірні підприємства ДАК «Хліб України» є самостійними юридичними особами і не можуть відповідати за зобов`язаннями цієї компанії. Листом від 28 березня 2013 року №1-2-270/2-24/242 ДАК «Хліб України» підтвердило, що майно, розташоване за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Житомирська область (хлібоприймальна дільниця), на балансі ДАК «Хліб України» не обліковується, до того ж компанія не має ані технічної документації, ані документів, що підтверджували б оформлення права власності на зазначене майно. Також суд апеляційної інстанції встановив, що майно, розташоване за зазначеною вище адресою, було інвентаризовано та вносилося до ліквідаційної маси банкрута ще попереднім ліквідатором ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» Бакуменком В. І ., що підтверджується ухвалою Господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2012 року. До того ж ухвалою Господарського суду Житомирської області від 7 травня 2013 року припинено повноваження ліквідатора банкрута - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» - арбітражного керуючого ОСОБА_3. за його заявою та призначено ліквідатором цього банкрута арбітражного керуючого ОСОБА_1. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ДАК «Хліб України», за зверненням якої щодо порушення її прав власності на цілісний майновий комплекс на вул . Некрасова, 4-Б у смт Черняхів , було проведено перевірку арбітражного керуючого ОСОБА_1, не надано доказів про належність цій компанії на праві власності оспорюваного майна і відповідно порушення її прав. Крім того, як установив суд апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності від 3 листопада 2010 року право власності на майновий комплекс виробничих будівель і споруд було зареєстровано за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП». Комунальним підприємством «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» відповідно до вимог чинного на той час законодавства 4 листопада 2010 року проведено державну реєстрацію права власності на майновий комплекс виробничих будівель та споруд у смт Черняхів на вул Некрасова, 4-Б за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (реєстраційний номер 31971144, номер запису 16924 в книзі 199). Свідоцтво про право власності та державна реєстрація права власності на майно за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на час вчинення дій щодо включення майна до ліквідаційної маси, його реалізації та на час розгляду справи судом апеляційної інстанції не скасовано. Крім того, як убачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, за протестом прокурора було скасовано пункти 2, 3 рішення виконкому Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності», якими було визнано ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» власником майна, розташованого в смт Черняхів на вул. Некрасова, 4-Б , та доручено Житомирському комунальному підприємству по технічній інвентаризації видати свідоцтво про право власності. Як акт індивідуальної дії це рішення було реалізоване, тобто вичерпало свою дію, а відтак не підлягало скасуванню цим же органом. Таким чином, за наслідками системного аналізу матеріалів перевірки, відповідачами не підтверджено факту вчинення арбітражним керуючим ОСОБА_1 грубого порушення законодавства про банкрутство, як і не підтверджено факту існування очевидної небезпеки подальшого порушення позивачем прав та інтересів боржника чи кредиторів, передбачених законодавством у зв`язку з виконанням нею повноважень арбітражного керуючого. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 , виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні останньому на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» діяла добросовісно, розсудливо, з дотриманням інших вимог, встановлених частиною третьою статті 98 Закону № 2343-ХІІ. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з оскарженням арбітражним керуючим рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень. Наведені в касаційних скаргах мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків суду апеляційної інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) і не дають підстав для висновку про те, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушив норми процесуального права. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2017 року № 21, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Провадження у справі в цій частині позовних вимог підлягає закриттю. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтею 238 КАС, а саме якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Міністерства юстиції України та Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області задовольнити частково. 2. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року в частині визнання протиправними дій Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, скасувати, а провадження в цій частині закрити. 3. В іншій частині постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89903952

Постанова Іменем України 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 711/4010/13-ц Провадження № 14-429цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (далі - ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога», відповідач) про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року, ухвалене суддею Михальченко Ю. В., і рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11 вересня 2014 року просила стягнути з відповідача : 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги (за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно); 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення. 2. Мотивувала позов такими обставинами : 2.1. З 2 червня 2008 року позивачка працювала за сумісництвом фінансовим директором ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога». 2.2. 30 січня 2008 року сторони уклали строковий трудовий договір, згідно з яким позивачку прийняли за сумісництвом на посаду головного бухгалтера ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з 1 жовтня 2008 року до 1 жовтня 2023 року зі встановленим посадовим окладом 6 000,00 грн. 2.3. 16 лютого 2010 року ліквідатор відповідача видав наказ № 03-к, згідно з яким звільнив позивачку з 17 лютого 2010 року з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 2.4. 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, в якому змінив формулювання підстави звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку з ліквідацією підприємства), змінив дату звільнення з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року, стягнув заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 5 902,99 грн. 2.5. Звільняючи позивачку з роботи, відповідач не виплатив їй вихідну допомогу, хоча позивачка зверталася з відповідною вимогою. Короткий зміст судових рішень (первинний розгляд) 3. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Це рішення 19 лютого 2014 року ухвалою залишив без змін Апеляційний суд Черкаської області. Суди вважали, що позивачка дізналася про порушення її права у день звільнення і не звернулася з позовом до суду у встановлений законом строк. 4. 21 травня 2014 рокуколегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивувала тим, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник не обмежений будь-яким строком звернення до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи нарахував роботодавець належні працівникові виплати. Короткий зміст судових рішень (новий розгляд) 5. 10 жовтня 2014 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивачки 482 579,56 грн, з яких: 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку. Крім того, суд стягнув 5 860,47 грн середнього заробітку за період затримки розрахунку з 12 вересня 2014 року до дня постановлення судового рішення. 6. Мотивував рішення так: 6.1. Звільняючи позивачку, відповідач не виплатив їй усі належні суми, незважаючи на те, що позивачка письмово зверталася до відповідача із відповідними заявами-вимогами від 23 лютого 2011 року та від 4 липня 2011 року. 6.2. Факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 цього кодексу. 6.3. Позивачка не отримала вчасно вихідну допомогу, право на яку мала на підставі рішення суду від 30 серпня 2010 року, зокрема, про зміну формулювання підстави звільнення та про зміну дати звільнення. Крім того, слід стягнути з відповідача інші компенсаційні виплати, передбачені законом. 6.4. Середній заробіток позивачки за весь період затримки розрахунку, починаючи з лютого 2010 року, станом на 11 вересня 2014 року складає 318 977,01 грн. 7. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову. 8. Мотивував тим, що Господарський суд Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23 визнав недійсними рішення наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про укладення трудового договору із позивачкою. З огляду на наведене позивачка працювала у відповідача не за трудовим договором від 30 січня 2008 року, а за наказом від 1 жовтня 2008 року. Тому вона не має права на отримання вихідної допомоги у сумі 72 000 грн, як передбачає трудовий договір. 9. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 10. Мотивував, зокрема, тим, що визначальним для виплати позивачці вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, є факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, а приписи статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до трудових відносин не застосовуються. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 11. 18 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким: скасував заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення 9 870,90 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та 21 421,50 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; у цій частині - відмовив у задоволенні позову, а в іншій - заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення апеляційний суд мотивував так : 12.1. Суд першої інстанції помилково застосував приписи статті 625 ЦК України, які незастосовні до трудових, сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. 12.2. Висновок суду першої інстанції про задоволення позову та про наявність підстав для виплати позивачці вихідної допомоги у розмірі 72 000,00 грн є обґрунтованим, оскільки право на таку виплату випливає зі змісту рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, яке набрало законної сили та є чинним. Наявність такого права також підтвердив суд касаційної інстанції у справі № 711/4010/13-ц. 12.3. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за період затримки розрахунку з 10 лютого 2010 року, що станом на 11 вересня 2014 року становить 318 977,01 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 30 червня 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, а провадження у справі - закрити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 15.1. Спір має розглядати господарський суд, оскільки на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. 15.2. Прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. (2) Доводи позивачки 16. 28 вересня 2017 року позивачка подала заперечення на касаційну скаргу, які мотивувала так : 16.1. Справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 16.2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року вже було предметом касаційного перегляду, а тому його не може двічі переглядати один і той самий суд. 16.3. Суд має застосувати викладені у постановах від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13 і від 3 липня 2013 року у справі № 6-64цс13 висновки Верховного Суду України про те, що роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. 16.4. Компенсацію через затримку виплати заробітної плати, а також вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, встановлює стаття 34 Закону України «Про оплату праці», статті 2 і 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядок проведення компенсації працівникам втрат частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 17. Відповідач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі з огляду на те, що на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. Натомість позивачка заперечила проти касаційної скарги, вважаючи, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом позивачки погоджується. 18. 4 листопада 2012 року набрав чинності Закон України від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» (далі - Закон України № 5405-VI), який, зокрема, вніс зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI). 19. Закон України № 5405-VI доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI пунктом 1-1 такого змісту: положення Закону України про визнання банкрутом застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 20. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI), відповідно до частини четвертої статті 10 якого суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, зокрема, спори про стягнення заробітної плати. Крім того, підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI доповнив частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) пунктом 7, згідно з яким господарським судам стали підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. 21. Отже, ГПК України та Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI з 19 січня 2013 року встановили для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржника у такій справі. 22. Проте Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI, зокрема і його частина четверта статті 10, згідно з пунктом 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI) не може бути застосований до справ про банкрутство, провадження в яких порушено до 19 січня 2013 року, якщо на цю дату господарський суд ухвалив постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 23. 27 листопада 2009 року Господарський суд Київської області ухвалив постанову у справі № 111/14б-03/3-06/11, якою визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру (т. 2, а. с. 245-246). 24. Отже, оскільки позивачка звернулася до суду у травні 2013 року, а господарський суд визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру ще 27 листопада 2009 року, на вимоги позивачки не поширюється юрисдикція господарського суду, встановлена частиною четвертою статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VIта пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій (аналогічний висновок щодо юрисдикції суду сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 456/20/16-ц (пункти 24-33)). Тому суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули вимоги позивачки за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо суті спору 25. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 26. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу відповідача, яку він подав 30 червня 2017 року і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом. 27. У касаційній скарзі є лише доводи щодо порушення судами першої й апеляційної інстанцій правил юрисдикції та щодо початку періоду прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум. Однак, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). (1.2.1) Щодо права на вихідну допомогу та стягнення середнього заробітку через її невиплату 28. Стаття 44 КЗпП України визначає, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з певних підстав. Однак підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина перша статті 9-1 КЗпП України). Іншими словами, оскільки законодавство встановлює мінімальні гарантії щодо виплати вихідної допомоги, то більший, ніж визначений у КЗпП України, її розмір може бути встановлений, зокрема, у трудовому договорі. 29. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, яким змінив формулювання підстави звільнення позивачки з посади головного бухгалтера-фінансового директора ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з пункту 4 статті 40 КЗпП України (через прогул без поважних причин) на пункт 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, а також змінив дату звільнення позивачки з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року. 30. 5 листопада 2013 року позивачка змінила позов, зокрема, заявила вимогу про стягнення з відповідача 72 000 грн вихідної допомоги, оскільки пункт 6.2 трудового договору від 30 січня 2008 року передбачав, що при звільненні головного бухгалтера у зв`язку із ліквідацією відповідача в момент звільнення виплачується вихідна допомога в розмірі дванадцяти заробітних плат, виходячи з розміру щомісячної заробітної плати головного бухгалтера, яка вказана в пункті 6.1 цього договору (6 000 грн). 31. З огляду на вказівки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, про те, що факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати їй вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, суди першої й апеляційної інстанцій під час другого нового розгляду справи вважали вказану вимогу позивачки обґрунтованою. 32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок відповідає нормам матеріального права та звертає увагу на те, що визнання Господарським судом Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23, залишеному без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2012 року (т. 2, а. с. 262-266), недійсними рішень наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про надання повноважень заступнику голови цієї ради Прохоровському А. С. на підписання із позивачкою трудового договору від 30 січня 2008 року (т. 2, а. с. 258-261), не впливає на чинність цього договору та, відповідно, на право позивачки на вихідну допомогу у передбаченому трудовим договором розмірі. Зрештою, якщо діями посадової особи з підписання означеного договору відповідачеві завдані збитки, законодавство передбачає можливість вимагати від цієї особи їх відшкодування. 33. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України). 34. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 35. Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій. 36. Позивачка стверджувала, що через невиплату їй вихідної допомоги у визначеному трудовим договором від 30 січня 2008 року розмірі відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 16 лютого 2010 року до дня ухвалення судового рішення включно. 37. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно у сумі, заявленій позивачкою (318 977,01 грн), а також з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення включно (10 жовтня 2014 року) у сумі 5 860,47 грн. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прострочення виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. У зазначеному рішенні суд змінив підставу та дату звільнення, з якими пов`язане виконання встановленого законом обов`язку відповідача виплатити позивачці всі суми, які належали їй саме на день звільнення, а не на день набрання законної сили судовим рішенням про зміну формулювання підстави та дати звільнення. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили середній заробіток у сумі 318 977,01 + 5 860,47 = 324 837,48 грн через затримку виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно. 39. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 40. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16). 41. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): 41.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором. 41.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум. 41.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. 41.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. 42. За обставин справи № 711/4010/13-цВелика Палата Верховного Суду вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке : 42.1. У справі № 2-927/2010 позивачка звернулася з позовом у березні 2010 року і не заявляла вимогу про стягнення вихідної допомоги, з невиплатою якої позивачка пов`язує право на стягнення середнього заробітку у цій справі № 711/4010/13-ц. 42.2. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 встановив, що позивачка має постійне основне місце роботи у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Теплокомсервіс». Згідно з наявною в матеріалах справи № 711/4010/13-ц довідкою з 1 січня 2011 року до 3 грудня 2013 року включно позивачка отримувала заробітну плату від цього товариства (т. 1, а. с. 168). Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 29 грудня 2010 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін (т. 1, а. с. 206-207). 42.3. Позивачка стверджувала, що першу вимогу про виплату вихідної допомоги направила відповідачу лише 26 лютого 2011 року (т. 1, а. с. 84). 42.4. 6 квітня 2011 рокупозивачка подала до Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву (справа № 2-923/2011), в якій просила стягнути з відповідача на свою користь 72 000 грн вихідної допомоги, належної їй на підставі трудового договору від 30 січня 2008 року у зв`язку із звільненням, і середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку (т. 1, а. с. 268-271). Заклопотанням позивачки, проти якого заперечував відповідач, стверджуючи, що задоволення призведе до затягування розгляду справи № 2-923/2011, суд першої інстанції ухвалою від 14 червня 2011 року зупинив провадження у тій справі до вирішення справи № К-14-198-10/21 Господарським судом Київської області (т. 1, а. с. 273), а відновив його ухвалою від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 274). 27 червня 2013 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалою залишив без розгляду позов через повторну неявку позивачки до суду без поважних причин (т. 1, а. с. 275). Цю ухвалу 10 жовтня 2013 року залишив без змін ухвалою Апеляційний суд Черкаської області (т. 1, а. с. 276). 42.5. Хоча у цивільній справі № 711/4010/13-ц позов поданий 7 травня 2013 року, позивачка заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги тільки 5 листопада 2013 року. 42.6. Сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 000,00 грн),менша більш ніж у чотири з половиною рази, ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 837,48 грн). 42.7. Одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня її життя (див. пункт 94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 43. З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 000,00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити. (1.2.2) Щодо права позивачки на стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та за невчасно виплачений середній заробіток 44. Позивачка вважала, що має право на таку компенсацію через невчасну виплату їй вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати. З цим погодилися суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки судів помилковими. 45. Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України «Про оплату праці»). 46. Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»). Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (частина друга статті 2 цього Закону). 47. Згідно з пунктом 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток. 48. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 94 КЗпП України, частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»). 49. У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» й «оплата праці», які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини). 50. Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у редакції, чинній на час звільнення позивачки, відносила до структури заробітної плати основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. 51. Означена структура заробітної плати відображена також у розробленій відповідно до Закону України «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці і стандартів Системи національних рахунків Інструкції зі статистики заробітної плати (далі - Інструкція), затвердженій наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, що був зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713. 52. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці (пункти 3.8 і 3.9 Інструкції). 53. Отже, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 60)). 54. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому до таких виплат згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні. 55. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог позивачки про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги. (1.2.3) Щодо застосування припису частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин 56. Суд першої інстанції вважав обґрунтованою вимогу позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку. Апеляційний суд з цим висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, відмовляючи у задоволенні вимоги позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки виплати такої допомоги, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права. 57. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 58. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. 59. Апеляційний суд вказав, що вимога позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку є безпідставною, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. 60. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погоджується та звертає увагу на таке: 60.1. У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року). 60.2. Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 61. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 62. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції). 63. Підставами ж для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції). 64. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року слід: 1) скасувати у частині задоволення вимог про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток і судових витрат; ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, зменшити на суму вказаних компенсацій загальну суму стягнення з відповідача та провести новий розподіл судових витрат; 2) змінити: викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови у частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; зменшити стягнутий з відповідача на користь позивачки розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 324 837,48 грн до 130 000,00 грн; зменшити відповідно загальну суму стягнення з відповідача; 3) у решті рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та рішення останнього залишити без змін. 65. Визначена рішеннями судів попередніх інстанцій загальна сума стягнення суми вихідної допомоги (72 000 грн), середнього заробітку за час затримки її виплати до дня ухвалення рішення судом першої інстанції включно (318 977,01 грн + 5 860,47 грн), компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу (18 633,60 грн) і за невчасно виплачений середній заробіток (41 676,55 грн) становить: 72 000 грн + (318 977,01 грн + 5 860,47 грн) + 18 633,60 грн + 41 676,55 грн = 457 147,63 грн. 66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зменшила суму стягнення середнього заробітку до 130 000,00 грн і відмовила у задоволенні вимог про стягнення компенсацій за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, загальна сума вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати, яку слід стягнути з відповідача на користь позивачки, становить: 72 000 грн +130 000 грн = 202 000,00 грн. (2.2) Щодо судових витрат 67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 68. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 69. Апеляційний суд у мотивувальній частині рішення від 18 травня 2017 року вказав на те, що оскільки він змінив заочне рішення суду першої інстанції, то потрібно змінити розподіл судових витрат, які слід стягнути з відповідача на користь держави за сплату судового збору. Проте, дійшов висновку, що оскільки відповідно до розміру задоволених позовних вимог мав бути сплачений максимальний судовий збір у сумі 3 654,00 грн, то немає підстав зменшувати суму, стягнуту з відповідача на користь держави згідно із заочним рішенням суду першої інстанції. 70. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог (частина третя статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 71. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору у сумі 114,70 грн, внесеного позивачкою за подання 7 травня 2013 року позовної заяви (т. 1, а. с. 55), судового збору у сумі 121,80 грн, внесеного відповідачем за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 57), а також не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору, який мала би сплатити позивачка, якщо би за Законом України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, не була звільнена від його сплати. Більше того, апеляційний суд не врахував, що він частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача, який за її розгляд сплатив 4 020 грн судового збору, а за подання касаційної скарги у лютому 2016 року позивачка вже не була звільнена від сплати судового збору згідно з чинною на той час редакцією пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Тому судові рішення у частині розподілу судових витрат також необхідно скасувати та провести новий такий розподіл. 72. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 січня 2017 року). 73. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній з 1 січня 2017 року). 74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, позивачі за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, були звільнені від сплати судового збору. 75. Для вирішення питання про новий розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід визначити, скільки би мав становити такий збір, якби позивачка за законом не була звільнена від його сплати: 75.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в просила визнати трудовий договір від 30 січня 2008 року укладеним і визнати недійсним його пункт 7.1 у частині встановлення строку дії цього договору (т. 1, а. с. 1-2). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною у травні 2013 року, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, яка станом на 1 січня 2013 року становила у місячному розмірі 1 147,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік»).Хоча позивачка заявила дві вимоги немайнового характеру, вона сплатила 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 55). 75.2. 4 червня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас постановив ухвалу, якою позовну заяву від 7 травня 2013 року повернув. На цю ухвалу 6 червня 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 49-50). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною станом на червень 2013 року, судовий збір за подання такої скарги становив 114,70 грн (0,1 розміру мінімальної заробітної плати). Позивачка судовий збір не сплачувала. 75.3. 11 вересня 2013 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу позивачки задовольнив: ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 4 червня 2013 року скасував, а справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. 75.4. 1 листопада 2013 року позивачка подала «позовну заяву про збільшення позовних вимог» (т. 1, а. с. 125-130), в якій змінила предмет позову та з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року (т. 1, а. с. 176) заявила до стягнення з відповідача на її користь 373 884,21 грн. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у листопаді 2013 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Оскільки 1 відсоток від 373 884,21 грн становить 3 738,84 грн, що більше ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 147,00 грн х 3 = 3 441,00 грн), то за розгляд заяви від 1 листопада 2013 року з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року позивачка мала би сплатити 3 441,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати. 75.5. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на яке у грудні 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 189-196). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у грудні 2013 року, за подання цієї апеляційної скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 1 720,5 грн(3 441,00 грн х 0,5) як 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми. 75.6. 19 лютого 2014 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою відхилив апеляційну скаргу позивачки на рішення суду першої інстанції. На рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 рокута на вказану ухвалу 11 березня 2014 року позивачка подала касаційну скаргу (т. 2, а. с. 1-3). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у березні 2014 року за подання цієї скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 2 408,70 грн (3 441,00 грн х 0,7) як 70 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми. 75.7. 21 травня 2014 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. 75.8. Останню заяву про зміну позовних вимог, які потім розглянули суди, позивачка подала у вересні 2014 року (т. 2, а. с. 18-23), заявивши до стягнення 482 579,56 грн. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2014 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік»).А відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у вересні 2014 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.Оскільки 1 відсоток від 482 579,56 грн становить 4 825,79 грн, що більше, ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 218,00 грн х 3 = 3 654,00 грн), то за розгляд заяви, яку позивачка подала у вересні 2014 року, вона би мала сплатити 3 654,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати. 75.9. 10 жовтня 2014 року, задовольнивши позов, суд першої інстанції у заочному рішенні стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у сумі 3 654,00 грн (1 218 х 3), тобто максимальну ставку судового збору за подання позовної заяви майнового характеру, визначену у частині другій статті 4 ЗаконуУкраїни «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позивачкою останньої заяви про зміну позовних вимог. 75.10. За подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 51-56) відповідач сплатив 121,80 грн судового збору (т. 2, а. с. 57), тобто 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої у місячному розмірі станом на 1 січня 2015 року згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (1 218,00 грн). 75.11. За подання у січні 2016 року апеляційної скарги (т. 2, а. с. 232-241) на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року відповідач сплатив 4 020,00 грн судового збору (т. 3, а. с. 19), тоді як згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній станом на час подання зазначеної скарги, мав сплатити 4 019,40 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. 75.12. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову. 75.13. 23 лютого 2016 року позивачка подала касаційну скаргу на рішення апеляційного суду (т. 3, а. с. 92-97). За розгляд цієї скарги відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час її подання, мав бути сплачений судовий збір у сумі 4 384,80 грн (120 % ставки, яка мала бути сплачена при поданні позовної заяви). Позивачка судовий збір не сплатила. Пункт 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у лютому 2016 року, звільняв від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Оскільки вихідна допомога, середній заробіток за час затримки її виплати (щодо судового збору за подання касаційної скарги у справі за позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16), компенсації за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку не належать до структури заробітної плати, позивачка не була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Враховуючи майновий стан сторони, суд міг звільнити від сплати судового збору відповідно до статті 8 вказаного Закону. Проте, таке рішення щодо позивачки суд касаційної інстанції не ухвалював. 75.14. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив касаційну скаргу позивачки частково: скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 75.15. 18 травня 2017 року апеляційний суд ухвалив рішення, яким задовольнив апеляційну скаргу відповідача частково. 76. За подання 30 червня 2017 року касаційної скарги відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн (т. 4, а. с. 34) як 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (частина друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у червні 2017 року). 77. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України). 78. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї ж статті). 79. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідача, судові рішення у частині скасувала, а у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідача на користь позивачки, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції: 79.1. Позивачка за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатила судовий збір у сумі 114,70 грн(подаючи 7 травня 2013 року первинну позовну заяву), хоча за законом була звільнена від сплати судового збору, крім як за подання касаційної скарги у лютому 2016 року (4 384,80 грн). 79.2. Відповідач за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатив судовий збір у сумі: 121,80 грн (за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року) +4 020,00 грн (за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року) +4 384,80 грн (за подання 30 червня 2017 року касаційної скаргина заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду від 18 травня 2017 року) = 8 526,60 грн. З цієї суми 0,60 грн - переплата за подання у січні 2016 року апеляційної скарги, з огляду на що сума понесених відповідачем витрат, які треба розподілити, становить 8 526,00 грн. 79.3. Через звільнення позивачки від сплати судового збору за рахунок Державного бюджету України понесені витрати у сумі: 229,4 грн (за подання 7 травня 2013 року первинної позовної заяви) + 114,70 грн (за оскарження ухвали суду першої інстанції від 4 червня 2013 року) + 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) + 1 720,5 грн (за подання у грудні 2013 року апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 5 грудня 2013 року) + 2 408,70 грн (за подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду) + 3 654,00 грн (за розгляд вимог, заявлених у вересні 2014 року) - 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) - 229,4 грн (за розгляд вимог, заявлений у первинній позовній заяві) = 7 897,9 грн. 79.4. Суд першої інстанції повністю задовольнив вимоги позивачки на суму 488 440,03 грн. Суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційну скаргу відповідача та, зокрема, зменшив загальну суму, що мала бути стягнута на користь позивачки до такої: 488 440,03 грн - 9 870,90 грн - 21 421,50 грн = 457 147,63 грн. А суд касаційної інстанції зменшив загальну сума стягнення з відповідача на користь позивачки з 457 147,63 грн до 202 000 грн (орієнтовно 41,356 % від 488 440,03 грн), тобто зменшена приблизно на 58,644 % (що дорівнює 286 440,03 грн). 79.5. Отже, сума судового збору, яку відповідач сплатив під час розгляду справи у судах і яку йому треба повернути з Державного бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, у задоволенні яких суд відмовив, становить: 58,644 % х 8 526,00 грн : 100% = 4 999,99 грн. 79.6. Натомість відповідач мав би компенсувати Державному бюджету України відповідно до розміру позовних вимог, яку суд задовольнив, таку суму: 41,356 % х 7 897,90 грн (загальна сума витрат через звільнення позивачки від сплати судового збору) : 100% = 3266,26 грн. 79.7. З огляду на вказане на користь відповідача слід стягнути з Державного бюджету України: 4 999,99 грн - 3266,26 грн = 1 733,73 грн. 79.8. Крім того, беручи до уваги розмір позовних вимог, які задовольнив суд, а також те, що позивачка не заплатила судовий збір за подання касаційної скарги у лютому 2016 року у сумі 4 384,80 грн, з неї слід би було стягнути на користь Державного бюджету України: 58,644 % х 4 384,80 грн : 100% = 2 571,42 грн. Проте з огляду на сплату позивачкою судового збору у сумі 114,70 грн за подання первинної позовної заяви доцільно стягнути з позивачки на користь Державного бюджету України різницю: 2571,42 грн - 114,70 грн = 2 456,72 грн. 80. Стосовно надмірно сплаченого відповідачем судового збору у сумі 0,60 грн за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач має право заявити клопотання про повернення вказаної суми з Державного бюджету України згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» (див. близький за змістом висновок у пункті 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Керуючись частинами першою, шостою, десятою, тринадцятоюстатті 141, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 410, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога»задовольнити частково. 2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року змінити : - у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; - у резолютивних частинах, зменшивши стягнутий з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно з 324 837 (трьохсот двадцяти чотирьох тисяч восьмиста тридцяти семи) грн 48 коп до 130 000 (ста тридцяти тисяч) грн 00 коп., та відповідно зменшивши загальну суму, що підлягає стягненню з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 , до 202 000 (двісті двох тисяч) грн (з урахуванням зменшеної суми середнього заробітку та відмови у стягненні компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу і за невчасно виплачений середній заробіток). 3. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року у частині задоволення вимог про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги, а також у частині розподілу судових витрат скасувати. У цій частині ухвалити нове рішення: - у задоволенні позову про стягнення з Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» на користь ОСОБА_1 компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомогивідмовити; - стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору у сумі 2 456 (дві тисячі чотириста п`ятдесят шість) грн 72 коп.; - стягнути з Державного бюджету України на користь Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (ідентифікаційний код 00291013; 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. 3-го Інтернаціоналу (нова назва - Соборна), 152) витрати зі сплати судового збору у сумі 1 733 (одна тисяча сімсот тридцять три) грн 73 коп. 4. У решті заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89251582

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 лютого 2020 року м. Київ Справа № 912/1120/16 Провадження № 12-142гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи - представників Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» Мілютіна А. Є., Саковця А. О., Дорошенко Ю. В., Авраменка С. В., Колісника О. В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк», кредитор) на ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року (суддя Коваленко Н. М.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року (судді Березкіна О. В., Білецька Л. М., Верхогляд Т. А.) у справі № 912/1120/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-російське підприємство «Орма-Олімп» (далі - ТОВ «Орма-Олімп») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спільне українсько-польське підприємство «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» (далі - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ», боржник) про банкрутство та УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст вимог 1.1. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 5 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ», а ухвалою цього ж суду від 9 березня 2017 року визнано грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 58 165 820,08 грн та включено їх до реєстру вимог кредиторів, з яких 9 585 938,88 грн (заборгованість за простроченим кредитом) та 15 575 877,75 грн (індекс інфляції та 3 % річних) включено до четвертої черги задоволення, 13 219 958,45 грн пені - до шостої черги задоволення вимог, при цьому 19 784 045 грн - позачергово як такі, що забезпечені заставою. Господарський суд зазначив, що ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» відповідно до договору застави обладнання № 11 від 10 жовтня 2011 року та договору поруки № 2 від 29 листопада 2011 року (далі - договір поруки) є відповідальним перед ПАТ «Ощадбанк» за виконання Приватним підприємством «Спецзовнішкомплект» зобов`язань за договором кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року. 1.2. Постановою Господарського суду Кіровоградської області від 16 березня 2018 року ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» визнано банкрутом; відкрито ліквідаційну процедуру; припинено повноваження розпорядника майна - арбітражного керуючого Черненченка Д. А.; призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Демчана О. І. 1.3. 16 березня 2018 року на вебсайті Вищого господарського суду України офіційно оприлюднене повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 1.4. 7 травня 2018 року ПАТ «Ощадбанк» звернулося до господарського суду із заявою про визнання поточних грошових вимог до банкрута в сумі 15 866 744, 26 грн, що виникли під час проведення процедур банкрутства за період з дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» - 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року, тобто до дня визнання боржника банкрутом включно. 1.5. До складу поточних грошових вимог кредитор - ПАТ «Ощадбанк» включив 12 335 498,55 грн загальної заборгованості за процентами та 3 531 245, 71 грн штрафних санкцій на такі проценти, в тому числі: 1 394 309,76 грн - загальна сума пені, 376 392,51 грн - загальна сума 3 % річних від прострочених сум заборгованості та 1 760 543,44 грн - загальна сума втрат від інфляції, вказавши, що за умовами кредитного договору проценти нараховуються до повного погашення заборгованості за цим договором, а ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ є відповідальним за повне та своєчасне виконання зобов`язань позичальником за кредитним договором. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року, відхилено грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» на суму 15 866 744, 26 грн. 2.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року ухвалу місцевого господарського суду залишено без змін як законну та обґрунтовану. 2.3. Суди вказали на те, що ПАТ «Ощадбанк» 18 квітня 2016 року подало до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» позов про звернення стягнення на предмет застави на суму 76 540 230,68 грн, який задоволено в повному обсязі рішенням господарського суду від 10 травня 2016 року. 2.4. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, а також припиняє право ПАТ «Ощадбанк» нараховувати передбачені пунктом 2.7.2 договору кредитної лінії проценти та пеню відповідно до пункту 7.1.1 цього договору. 2.5. При цьому суди посилалися на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 310/44534/13-ц за змістом якого звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 7 березня 2019 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року, прийняти нове рішення, яким грошові вимоги кредитора на суму 15 866 744,26 грн задовольнити, визнавши їх поточними грошовими вимогами до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 3.2. На обґрунтування вимог касаційної скарги ПАТ «Ощадбанк» зазначило, що в силу положень статей 598, 599, 609, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наявність рішення суду про стягнення грошової суми за відсутності реального виконання боржником свого зобов`язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін та/або припинення зобов`язань, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, передбачених статтею 1048 цього Кодексу. 3.3. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 4 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц, адже є правові підстави вважати, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін за цим договором та не позбавляє банк права на отримання належних йому процентів за користування кредитом до повного погашення заборгованості. 3.4. Також суди неправильно витлумачили постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, в основу правової позиції якої було покладено висновок про право банку на отримання належних йому процентів за користування кредитом до повного погашення заборгованості за умовами кредитного договору, відмінними від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом 2 частини першої статті 1048 ЦК України. 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Ощадбанк»; надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу та призначив справу до розгляду. 3.6. 7 червня 2019 року до Верховного Суду від ПАТ «Ощадбанк» надійшло клопотання щодо передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 912/1120/16 як такої, що містить виключну правову проблему. 3.7. Необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду як такої, що стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики в частині отримання банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку його погашення, зумовлена значним суспільним інтересом та наявністю виняткового значення для учасника справи в аспекті забезпечення правильного тлумачення підстав припинення кредитного договору, адже умовами кредитного договору, відповідно до частини другої статті 1048 ЦК України сторони передбачили іншу домовленість щодо сплати процентів, а саме про сплату позичальником процентів за неправомірне використання кредиту позичальниками після настання строку повернення кредиту. 3.8. Ухвалою від 2 липня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду справу № 912/1120/16 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки справа містить виключну правову проблему, така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики і в наявній судовій практиці вказана виключна правова проблема остаточного вирішення не знайшла. 3.9. За висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема полягає у колізії щодо питання встановлення правової природи процентів за користування кредитними коштами за кредитним договором, нарахованих банком після настання строку погашення кредиту щодо позичальника, відносно якого порушено і триває провадження у справі про банкрутство, та чи є такі проценти мірою відповідальності за порушення грошового зобов`язання в розумінні приписів статті 625 ЦК України, якою передбачений спеціальний вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання. 3.10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 вересня 2019 року прийняла до розгляду справу разом із з касаційною скаргою та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи та заявлені у справі клопотання 4.1. Представники ПAT «Ощадбанк» у судовому засіданні підтримали доводи касаційної скарги та просили ухвалу та постанову у справі скасувати, заяву ПAT «Ощадбанк» про визнання поточних грошових вимог на суму 15 566 744,26 грн задовольнити. 4.2. ПАТ «Ощадбанк» надало клопотання про залучення до справи висновку науково-правової експертизи, яке відхилено Великою Палатою Верховного Суду з огляду на відсутність відповідних процесуальних підстав. 4.3. Від Громадської організації «Фундація правозахисних та антикорупційних ініціатив» надійшла заява про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору; у задоволенні заяви відмовлено, оскільки така процесуальна дія на стадії касаційного розгляду не передбачена. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 7 жовтня 2011 року ПAT «Ощадбанк» та Приватне підприємство «Спецзовнішкомплект» (далі - позичальник) уклали договір кредитної лінії № 5, що діє зі змінами та доповненнями, внесеними додатковим договором № 1 від 4 липня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 2 від 25 липня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 3 від 5 жовтня 2012 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 4 від 22 травня 2013 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року, додатковим договором № 5 від 28 серпня 2013 року до договору кредитної лінії № 5 від 7 жовтня 2011 року (далі - кредитний договір), згідно з яким Банк надав позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у вигляді мультивалютної відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом кредитування 37 500 000,00 (тридцять сім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень (далі - кредит). 5.2. 29 листопада 2011 року банк, позичальник та ТОВ «Ай.Ті.Джі-Інвест» (поручитель) уклали договір поруки № 2. 5.3. Відповідно до пункту 1.1 договору поруки поручитель зобов`язався відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, а також додатковими договорами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому. 5.4. Згідно з пунктом 2.1 договору поруки у разі порушення Позичальником виконання зобов`язання за кредитним договором або будь-якої його частини Кредитор має право вимагати від поручителя виконання зобов`язання позичальника перед кредитором згідно з умовами кредитного договору, в порядку, передбаченому договором поруки. 5.5. Пунктом 2.7.2 кредитного договору передбачено, що проценти нараховуються, починаючи з першого дня видачі кредиту, та до повного погашення заборгованості за цим договором. 5.6. За порушення взятих на себе зобов`язань з повернення кредиту, своєчасної сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов`язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який сплачується пеня, від суми платежу за кожен день прострочення (пункт 7.1.1 кредитного договору). 5.7. Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року у справі № 912/1543/16, серед іншого, стягнуто з ПП «Спецзовнішкомплект» на користь ПАТ «Ощадбанк» 76 540 230,68 грн боргу за кредитним договором. 5.8. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 5 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». 5.9. Як убачається з матеріалів справи № 912/1120/16, ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» є фінансовим та майновим поручителем ПП «Спецзовнішкомплект», у зв`язку із чим ПАТ «Ощадбанк» звернулося з грошовими вимогами до ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у справі про його банкрутство. 5.10. Ухвалою від 9 березня 2017 року господарський суд визнав грошові вимоги кредитора ПАТ «Ощадбанк» до боржника ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 58 165 820,08 грн та включив їх до реєстру вимог кредиторів, з яких 9 585 938,88 грн (заборгованість за простроченим кредитом) та 15 575 877,75 грн (індекс інфляції та 3 % річних) включено до четвертої черги задоволення, 13 219 958,45 грн пені - до шостої черги задоволення вимог, при цьому 19 784 045 грн - позачергово як такі, що забезпечені заставою. 5.11. Постановою від 16 березня 2018 року господарський суд визнав ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ»банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, припинив повноваження розпорядника майном - арбітражного керуючого Черненченка Д. А., призначеного ухвалою суду від 7 лютого 2017 року, призначив ліквідатором банкрута - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» арбітражного керуючого Демчана О. І. 5.12. 16 березня 2018 року на веб-сайті Вищого господарського суду України офіційно оприлюднено повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ». Граничний строк на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника визначено в межах ліквідаційної процедури протягом двох місяців з дня офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 5.13. 7 травня 2018 року до господарського суду надійшла заява № 55/2-08/649 від 3 травня 2018 року кредитора (ПАТ «Ощадбанк») про визнання поточних грошових вимог до банкрута в сумі 15 866 744,26 грн. 5.14. Звертаючись із заявою про визнання грошових вимог (поточні вимоги), ПАТ «Ощадбанк» посилався на те, що під час проведення процедур банкрутства за період з дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» - 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року включно, тобто до дня визнання боржника банкрутом, кредитором ПАТ «Ощадбанк» донараховано 12 335 498,55 грн загальної заборгованості за процентами та 3 531 245,71 грн штрафних санкцій на такі проценти, в тому числі: 1 394 309,76 грн - загальна сума пені, 376 392,51 грн - загальна сума 3 % річних від прострочених сум заборгованості та 1 760 543,44 грн - загальна сума втрат від інфляції, оскільки пунктом 2.7.2 Кредитного договору передбачено, що проценти за кредитом нараховуються до повного погашення заборгованості за цим договором. 5.15. Ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року відхилено грошові вимоги кредитора - ПАТ «Ощадбанк» до банкрута - ТОВ «АЙ.ТІ.ДЖІ-ІНВЕСТ» у сумі 15 866 744,26 грн з тих підстав, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з такими позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі, а рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника. 6.3. Відповідно до статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою зупинення виконавчого провадження. 6.4. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах; забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій; не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій; зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію; не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, три проценти річних від простроченої суми тощо. 6.5. Разом з тим кредитори за вимогами до боржника які виникли після відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство (поточні кредитори), можуть пред`явити такі вимоги після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. 6.6. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 6.7. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). 6.8. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 6.9. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). 6.10. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 6.11. У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості. 6.12. За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 6.13. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 6.14. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. 6.15. За частиною ж другою цієї статті якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу. 6.16. Водночас за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 6.17. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, про неправильне застосування якої судами попередніх інстанцій зазначено в касаційній скарзі, дійшла висновків про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. 6.18. У постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 з приводу застосування приписів статті 1048 ЦК України у разі неправомірного, незаконного користуванням боржником грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання Велика Палата Верховного Суду вказала на таке. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права позикодавця на проценти за час дії договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами цього спору внаслідок припинення договору депозиту і невиконання відповідачем обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом. Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні. 6.19. У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. 6.20. Відтак Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. При цьому вказала, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом. 6.21. Подібні правові висновки викладено також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18). 6.22. Тобто у постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. 6.23. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. 6.24. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. 6.25. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. 6.26. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. 6.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц. 6.28. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. 6.29. Така правова позиція щодо правильного застосування норм права підлягає врахуванню у справі про банкрутство в разі подання заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника як на стадії розпорядження майном боржника, так і на стадії ліквідаційної процедури, з урахуванням перебування в цей час боржника в особливому правовому становищі, зокрема і щодо дії мораторію на задоволення вимог конкурсних кредиторів. 6.30. Як встановлено судами у цій справі, згідно з пунктом 2.2 кредитного договору кредитної лінії ПАТ «Ощадбанк» надало кредит ПП «Спецзовнішкомплект» з остаточним терміном повернення не пізніше 6 жовтня 2015 року. Також рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 10 травня 2016 року у справі № 912/1543/16 установлено, що до настання зазначеної дати кредитор використав своє право вимагати дострокового повернення кредиту позичальником. 6.31. Отже, строк кредитування відповідача є таким, що закінчився, як і його право законно користуватися позиченими коштами, а тому вимога ПАТ «Ощадбанк» про визнання поточних грошових вимог, а саме процентів за користування кредитом за період з 5 квітня 2016 року по 15 березня 2018 року, обґрунтовано відхилена судами. Відповідно, не підлягають задоволенню і вимоги про визнання нарахувань за цими процентами. 6.32. Водночас у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18 за позовом ПАТ «Ощадбанк» про стягнення процентів за кредитом, нарахованих поза межами строку кредитування на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про те, що сторонами у пункті 2.7.2 кредитного договору з урахуванням принципу свободи договору (статей 6, 627 ЦК України) передбачено іншу домовленість, яка, на відміну від загального правила щомісячної виплати процентів лише у межах погодженого сторонами строку кредитування, встановленого абзацом другим частини першої статті 1048 ЦК України, допускає нарахування банком процентів за користування кредитом по день повного погашення заборгованості. 6.33. Відтак за висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, ураховуючи умови договору, суд апеляційної інстанції помилково застосував до правовідносин сторін цього спору правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, та відмовив у частині позовних вимог про стягнення заборгованості зі сплати процентів за кредитом, трьох процентів річних за прострочення сплати процентів за кредитом та інфляційних втрат за таке прострочення. 6.34. Таким чином, за подібних правовідносин Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов протилежних висновків щодо можливості нарахування процентів за частиною першою статті 1048 ЦК України у випадку прострочення боржником, тобто неналежного виконання грошового зобов`язання. 6.35. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду відзначає, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов`язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. 6.36. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. 6.37. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду покликався також на правову позицію, викладену у справі № 5017/1987/2012 (постанова від 5 березня 2019 року), в якій Верховний Суд вказав на те, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за підвищеною ставкою на підставі пунктів 1.4, 3.3, 3.5, 6.7 кредитного договору у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини другої статті 625 ЦК України. 6.38. Разом із тим правовідносини, що склалися у справі № 5017/1987/2012, не є подібними до правовідносин, що склалися у справі, що розглядається, позаяк у справі № 5017/1987/2012 договором була передбачена умова нарахування процентів за підвищеною ставкою саме за неправомірне користування кредитом, що відповідає диспозиції норми, викладеній у частині другій статті 625 ЦК України, а не відповідно до частини першої статті 1048 цього Кодексу. Тож підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 5017/1987/2012, відсутні. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 7.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 8. Щодо розподілу судових витрат 8.1. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 31 січня 2019 року та ухвалу Господарського суду Кіровоградської області від 16 жовтня 2018 року у справі № 912/1120/16 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89083008

ПОСТАНОВА Іменем України 10 березня 2020 року м. Київ Справа № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 Провадження № 12-173звг19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. за участю: секретаря судового засідання Бутенка А. О., представників Компанії «Космос Мерітайм енд Форейн Трейдінг» - адвокатів Васька В. В., Жовнеренка Г. К., Скотинюк Я. А., Макарчука С. О ., представників Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» - керуючого санацією Лахненка Є. М., адвоката Севастьянова С. В., начальника відділу представництва інтересів держави Офісу Генерального прокурора Гудименко Ю. В. розглянула в судовому засіданні заяву Компанії «Космос Мерітайм енд Форейн Трейдінг» про перегляд за виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року (далі - заява про перегляд судових рішень) у справі № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 за заявою ОСОБА_2 до Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» (далі - боржник) за участю: Прокуратури Одеської області, Міністерства інфраструктури України, Головного управління юстиції в Одеській області, про визнання банкрутом. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст і підстави заяви про визнання кредитором 1. 11 липня 2003 року Господарський суд Одеської області постановив ухвалу, якою порушив провадження у справі про банкрутство боржника за заявою ОСОБА_2 , ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів. 2. 2 вересня 2003 року Господарський суд Одеської області постановив ухвалу, якою визнав грошові вимоги ОСОБА_2 у сумі 841 618, 10 грн; ввів процедуру розпорядження майном боржника. 3. 9 вересня 2003 року в газеті «Голос України» № 168 (3168) опубліковане оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. 4. 29 вересня 2003 року Компанія «Космос Мерітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі ЛТД» (надалі найменування було змінене на «Космос Мерітайм енд Форейн Трейдинг»; далі у тексті в обох варіантах - заявник, Компанія «Космос») звернулась до Господарського суду Одеської області із заявою про визнання кредитором з грошовими вимогами до боржника на суму 2 021 370, 13 дол. США. Ці вимоги обґрунтувала тим, що 2 грудня 1997 року уклала з боржником договір на виконання робіт і надання послуг, а 22 жовтня 1998 року сторони уклали додаткову угоду. У боржника виникла заборгованість перед заявником на суму 3 466 754, 93 дол. США, яку боржник погасив лише частково - у сумі 1 445 384, 80 дол. США, а непогашеною залишилася заборгованість на суму 2 021 370, 13 дол. США, що підтверджує, зокрема, договір від 20 червня 2001 року. (2) Короткий зміст судових рішень національних судів 5. 18 листопада 2004 року Господарський суд Одеської області постановив ухвалу, якою залишив без розгляду заяву Компанії «Космос» про визнання кредитором боржника у сумі 2 021 370, 13 дол. США. Суд зазначив, що надані заявником разом із заявою про визнання кредитором боржника документи від 2 грудня 1997 року, 22 жовтня 1998 року та від 20 червня 2001 року по суті є актами звірки вже існуючої заборгованості, а наявність чи відсутність зобов`язань сторін підтверджують первинні документи (наприклад, договір, накладні, рахунки тощо). Заявник не довів не тільки обґрунтованість заявлених грошових вимог до боржника, але й існування юридичних підстав, на яких такі вимоги ґрунтуються. 6. 23 листопада 2004 року Господарський суд Одеської області постановив ухвалу, якою затвердив реєстр вимог кредиторів боржника, до якого грошові вимоги заявника не включив. 7. 15 березня 2005 року Одеський апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою ухвалу Господарського суду Одеської області від 18 листопада 2004 року скасував, справу в частині грошових вимог заявника передав до Господарського суду Одеської області для розгляду. Апеляційний суд зазначив, що у суду першої інстанції не було підстав залишати без розгляду грошові вимоги заявника; суд мав на підставі повного й об`єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, визнати чи відхилити вимоги заявника до боржника й урахувати ці висновки під час затвердження реєстру вимог кредиторів. 8. 24 лютого 2006 року Господарський суд Одеської області постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви Компанії «Космос» про визнання грошових вимог до боржника на суму 2 021 370,13 дол. США. 9. Суд першої інстанції мотивував цю ухвалу так: 9.1. Заявник не підтвердив належним чином заборгованість перед ним боржника та не надав документи, що підтверджують наявність боргу. Так, заявник надав копію угоди від 13 листопада 1997 року, укладеної компаніями «Колумбус шиппинг енд трейдінг» і «Космос» про уступку вимоги, за якою остання отримала право вимагати від боржника належне виконання зобов`язань, які випливають із боргу, без вказівки предмета та суми боргу та підстав його виникнення. 9.2. За аудиторським висновком Акціонерного товариства «Інаудит» (т. 1, а. с. 361-362), який надав суду боржник, підтверджена заборгованість останнього перед заявником на суму 3 466 754, 93 дол. США. Цей висновок не є належним доказом такої заборгованості, оскільки відсутні первинні документи, на підставі яких аудитор склав висновок про наявність боргу перед заявником. 9.3. Договори фрахтування теплохода «Микола Чернишевський» від 21 лютого 1996 року, теплохода «Композитор Рахманінов» від 11 лютого 1997 року, теплохода «Герої Панфіловці» від 15 серпня 1997 року, які заявник вказав підставою для виникнення перед ним грошових зобов`язань боржника, до суду надані не були без пояснення причин. 9.4. Документи, які заявник надав для підтвердження його вимог (розписки капітанів, рахунки-фактури, попередні рахунки-фактури), не є належними доказами виникнення правовідносин і зобов`язань сторін за відсутності угод між останніми про умови проведення відповідних розрахунків і за відсутності документів, які підтверджують виконання робіт, узгодження вартості виконаних робіт, контрактів на ремонт судна, актів приймання та здачі суден з ремонту, виконавчих відомостей ремонтних робіт. 10. 12 серпня 2008 року Одеський апеляційний господарський суд прийняв постанову, якою апеляційну скаргу заявника залишив без задоволення, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 лютого 2006 року - без змін. Вказуючи на законодавство, яке визначає вимоги до первинних облікових документів, апеляційний суд зазначив про те, що заявник не подав первинні документи, на підставі яких визначені суми боргу, що відображені в угоді від 2 грудня 1997 року, додатковій угоді від 22 жовтня 1998 року та у договорі від 20 червня 2001 року, а також ті, на підставі яких аудитор - Акціонерне товариство «Інаудит» - склав аудиторський висновок, що не дає підстав заявнику вимагати визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство останнього. 11. 21 січня 2009 року Вищий господарський суд України прийняв постанову, якою постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12 серпня 2008 року скасував, а справу передав на новий апеляційний розгляд до Одеського апеляційного господарського суду. Вищий господарський суд України вказав, що заявник не є ані юридичною особою, створеною відповідно до законодавства України, ані представництвом іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, які зобов`язані вести фінансовий облік і подавати фінансову звітність згідно із законодавством України. Заявник зареєстрований і діє згідно із законодавством Республіки Туреччини. Незважаючи на це, апеляційний суд, погодившись із висновком суду першої інстанції про відхилення грошових вимог заявника, не з`ясував, яке право слід застосувати до спірних правовідносин, а відтак - які саме первинні документи мають підтверджувати грошові вимоги заявника до боржника. 12. 27 жовтня 2009 року Одеський апеляційний господарський суд прийняв постанову, яку 10 листопада 2010 року залишив без змін постановою Вищий господарський суд України, та частково задовольнив апеляційну скаргу заявника: скасував ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 лютого 2006 року, визнав грошові вимоги заявника до боржника у сумі 2 021 370,13 дол. США; відмовив у задоволенні іншої частини апеляційної скарги. 13. Суд апеляційної інстанції мотивував постанову так: 13.1. Заявник надав суду розписки капітанів, рахунки, проформи, які є належним підтвердженням отримання капітанами теплоходів «Микола Чернишевський», «Композитор Новіков» і «Герої Панфіловці» коштів і послуг. Угода від 2 грудня 1997 року, додаткова угода від 22 жовтня 1998 року та договір від 20 червня 2001 року підтверджують визнання боржником заборгованості у заявленому розмірі. 13.2. Боржник не надав яких-небудь доказів, які би спростували отримання капітанами вказаних теплоходів коштів на заробітну плату та продовольства екіпажу, послуг з ремонту суден, звільнення судна «Микола Чернишевський» з-під арешту. 13.3. Оскільки кошти, сума яких складає грошові вимоги заявника, останній сплатив саме на потреби суден та екіпажу боржника (на ремонт суден, утримання екіпажу тощо), то з урахуванням приписів частини другої статті 69 Кодексу торгівельного мореплавства України (далі - КТМ України) документи, які надав заявник, є належними доказами на підтвердження заборгованості боржника. Таку форму документів обрав представник боржника як оптимальну в умовах, що існували на момент їх складення. 13.4. Ураховуючи предмет спору та межі перегляду справи судом апеляційної інстанції, не можна задовольнити вимогу заявника про зміну ухвали Господарського суду Одеської області від 23 листопада 2004 року шляхом включення вимог заявника до реєстру кредиторів боржника. 14. 22 лютого 2013 року до Господарського суду Одеської області надійшла заява Компанії «Космос» про відвід судді Брагіної Я. В. і всього складу (корпусу) суддів Господарського суду Одеської області при розгляді справи про банкрутство боржника (т. 68, а. с. 80-84). Заявник мотивував відвід порушенням принципів неупередженості та незалежності суду, оскільки протягом 2005-2006 років керівництво Господарського суду Одеської області поза відкритим судовим засіданням надіслало численні запити до вищого керівництва України (т. 68, а. с. 85-98) з метою одержання вказівок для подальшого розгляду справи про банкрутство боржника. Вказане підтверджує порушення принципів змагальності, гласності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. 15. 22 лютого 2013 року Господарський суд Одеської області у складі судді Брагіної Я. В. постановив ухвалу, якою відмовив у задоволенні заяви про відвід. Мотивував ухвалу так: 15.1. Тільки 21 липня 2011 року суддя Брагіна Я. В. прийняла справу до провадження, а тому викладені в заяві доводи та додані до заяви документи ніяк не підтверджують її упередженість; 15.2. Сторони можуть заявити відвід лише тим суддям, які беруть участь у розгляді конкретної справи, а не всім суддям того чи іншого господарського суду. 16. 29 березня 2013 року до Одеського апеляційного господарського суду надійшла заява боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови цього суду від 27 жовтня 2009 року (т. 71, а. с. 5-9). 17. 30 травня 2013 року Одеський апеляційний господарський суд прийняв постанову, яку 8 жовтня 2013 року залишив без змін постановою Вищий господарський суд України, та частково задовольнив заяву боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року: скасував постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року в частині часткового задоволення апеляційної скарги заявника та відмовив у задоволені цієї скарги на ухвалу Господарського суду Одеської області від 24 лютого 2006 року, залишивши останню без змін. 18. Постанови від 30 травня 2013 року та від 8 жовтня 2013 року Одеський апеляційний господарський суд і Вищий господарський суд України відповідно мотивували так: 18.1. За результатами дослідження документів, повернутих 18 жовтня 2012 року боржникові Чорноморською прокуратурою з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері, витрати, які відображені у розписках капітанів теплоходів «Композитор Новіков», «Микола Чернишевський», «Композитор Рахманінов», «Герої Панфіловці» про отримання готівки та в акцептованих капітанами рахунках і проформах-рахунках, були понесені на підставі та в рамках договору тайм-чартеру теплоходу «Композитор Новіков» від 18 жовтня 1996 року, договору тайм-чартеру теплоходу «Микола Чернишевський» від 21 лютого 1996 року і додаткової угоди до нього від 21 лютого 1997 року, договору тайм-чартеру теплоходу «Композитор Рахманінов» від 11 лютого 1997 року, договору тайм-чартеру теплоходу «Герої Панфіловці» від 14 березня 1997 року, договору бербоут-чартеру теплоходу «Герої Панфіловці» від 15 серпня 1997 року. Згідно з умовами вказаних договорів витрати на оплату дизельного палива, технічних олій, технічної води, дезінфекції й інші мав оплатити фрахтувальник - Компанія «Колумбус шиппинг енд трейдінг»; решта витрат є авансуванням витрат капітана на судно з подальшим вирахуванням таких сум з оплати за фрахт. 18.2. Заявник не надав доказів неналежного виконання боржником наведених договорів фрахтування та наявності у боржника заборгованості за ними (документів щодо сплати фрахтувальником фрахту та стану виконання розрахунків, постанов суду чи іншого уповноваженого органу про арешти суден, документів про виведення судна із фрахту тощо). 18.3. Факти про те, що правовідносини, які виникли на підставі зазначених договорів фрахтування, є нововиявленими обставинами, мають істотне значення для справи та в установленому законом порядку спростовують факти, покладені в основу постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року. Приймаючи цю постанову, суд встановив, що у боржника із заявником виникли позадоговірні правовідносини внаслідок дій капітанів суден, вчинених за необхідності продовження плавання та на підставі статті 69 КТМ України. 18.4. З урахуванням наведеного є підстави погодитися з висловленим в ухвалі від 24 лютого 2006 року висновком Господарського суду Одеської області про те, що відсутність в угоді від 2 грудня 1997 року, додатковій угоді від 22 жовтня 1998 року, договорі від 20 червня 2001 року посилання на те, за якими саме договорами виникла заборгованість, відсутність предмета зобов`язання, його змісту, строків виконання, відсутність посилання на зобов`язання боржника погасити борг позбавляють вказані угоди доказової сили первісних документів, які підтверджують наявність зобов`язань боржника перед заявником. 19. 11 лютого 2014 року Вищий господарський суд України за результатами розгляду заяви Компанії «Космос» про перегляд постанови цього суду від 8 жовтня 2013 року постановив ухвалу, згідно з якою відмовив заявнику у допуску справи № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 до провадження Верховного Суду України. (3) Провадження за зверненням заявника в Європейському суді з прав людини 20. 27 червня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Космос Мерітайм Трейдинг енд Шиппинг Ейдженсі проти України» («Cosmos Maritime Trading and Shipping Agency v. Ukraine», заява № 53427/09) (далі - Рішення ЄСПЛ) про порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції. Рішення набуло статусу остаточного 27 вересня 2019 року. (3.1) Стислий виклад скарг заявника 21. 25 вересня 2009 року заявник подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву, в якій скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на порушення вимог безсторонності та розумної тривалості провадження, стверджуючи, що національні суди, які розглядали справу, не були безсторонніми, а провадження про визнання вимог заявника у справі про банкрутство боржника було необґрунтовано тривалим. Заявник також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення його права на мирне володіння майном у зв`язку з невизнанням вимог до боржника національними судами у справі про банкрутство, а також на те, що провадження у тій справі не могло захистити інтереси заявника. 22. У листах від 19 листопада 2010 року, 29 квітня і 13 вересня 2011 року, 29 лютого, 25 липня і 28 грудня 2012 року, 30 квітня і 30 липня 2013 року та 21 січня і 7 липня 2014 року заявник підтримав вказані скарги, зазначивши, зокрема, що «жодних суттєвих змін» у провадженні у справі про банкрутство не було, а «українські суди всіх інстанцій не забезпечили справедливий, належний та законний судовий розгляд в провадженні у справі про банкрутство та не захистили майнові права заявника» (§ 51 Рішення ЄСПЛ). 23. У листі від 10 грудня 2014 року заявник поскаржився на порушення його прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції через скасування 30 травня 2013 року Одеським апеляційним господарським судом остаточної постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, якою були визнані вимоги заявника (§ 52 Рішення ЄСПЛ). (3.2) Стислий зміст рішення ЄСПЛ (3.2.1) Визначені ЄСПЛ межі розгляду скарг заявника 24. Уряд доводив (§ 54 Рішення ЄСПЛ), що скарги заявника про скасування постанови апеляційного суду від 27 жовтня 2009 року було подано 10 грудня 2014 року (§ 52 Рішення ЄСПЛ), тобто з пропуском шестимісячного строку після ухвалення 8 жовтня 2012 року остаточного рішення з цього питання Вищим господарським судом України (§ 38 Рішення ЄСПЛ). 25. ЄСПЛ встановив, що постанова Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, за якою були визнані вимоги заявника, була скасована 30 травня 2013 року, а 8 жовтня 2013 року Вищий господарський суд України залишив це рішення без змін (§ 36 і 38 Рішення ЄСПЛ). Постанова Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року була вручена 12 листопада 2013 року, тобто більше ніж за шість місяців до подання заявником до ЄСПЛ нової скарги (§ 59 Рішення ЄСПЛ), яке мало місце 10 грудня 2014 року. 26. До 10 грудня 2014 року заявник не надавав ЄСПЛ жодної інформації щодо скасування постанови від 27 жовтня 2009 року, якою були визнані його вимоги (§ 52 Рішення ЄСПЛ). До цієї дати ЄСПЛ не мав жодної інформації щодо скасування тієї постанови. Первинна заява - від 25 вересня 2009 року - ґрунтувалася на дещо іншому фактологічному підґрунті, оскільки на момент її подання суди все ще відмовлялися визнавати вимоги заявника. Істотні зміни у ситуації відбулися 27 жовтня 2009 року, коли вимоги були визнані, та 30 травня 2013 року, коли постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року скасував той самий суд (§ 30, 36, 57 Рішення ЄСПЛ). 27. Аргумент заявника про те, що скасування 30 травня 2013 року постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року було всього лише епізодом у «загальній ситуації» неефективності провадження у справі про банкрутство, ЄСПЛ визнав непереконливим (§ 58 Рішення ЄСПЛ). 28. З огляду на вказане, щоби встановити, чи був дотриманий критерій шестимісячного строку, встановлений у пункті 1 статті 35 Конвенції, ЄСПЛ мав визначити, «чи була заява про перегляд справи Верховним Судом України ефективним засобом юридичного захисту, який на момент подій мав бути вичерпаним» (§ 58 Рішення ЄСПЛ). 29. Вищий господарський суд України 11 лютого 2014 року за результатами розгляду заяви Компанії «Космос» про перегляд постанови цього суду від 8 жовтня 2013 року постановив ухвалу, згідно з якою відмовив заявнику у допуску справи № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 до провадження Верховного Суду України. І заявник в ЄСПЛ доводив, що таке провадження було ефективним засобом юридичного захисту, а тому він мав вичерпати цей засіб відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції. Проте ЄСПЛ з огляду на його усталену практику такий аргумент заявника не переконав, оскільки роль Верховного Суду України після законодавчих змін 2010 року було дуже обмеженим і стосувалося виправлення розбіжностей у практиці судів вищих інстанцій лише з питань застосування норм матеріального права (§ 60-62 Рішення ЄСПЛ). Більше того, заява Компанії «Космос» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року не відповідала доволі жорстким критеріям прийнятності таких заяв, оскільки стосувалася питань фактів і застосування процесуальних норм, а не відмінностей у тлумаченні вищими судами норм матеріального права (§ 39, 40, 63 Рішення ЄСПЛ). 30. Тому ЄСПЛ врахував те, що заявник подав скаргу стосовно скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року як остаточного судового рішення, яким було визнано грошові вимоги заявника до боржника, аж 10 грудня 2014 року, тобто більше ніж через шість місяців після 12 листопада 2013 року, коли заявник отримав постанову Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року про відмову у задоволенні касаційної скарги на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року (§ 38, 52, 64 Рішення ЄСПЛ). ЄСПЛ дійшов висновку, що скарги заявника на порушення його прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції через скасування 30 травня 2013 року Одеським апеляційним господарським судом остаточної постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, якою були визнані вимоги заявника до боржника, є неприйнятним відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції (§ 65 Рішення ЄСПЛ). 31. Крім того, ЄСПЛ відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції відхилив як неприйнятну частину заяви про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яке заявник обґрунтував скасуванням національними судами остаточного рішення про визнання його вимоги до боржника, невизнання судами цієї вимоги, а також тим, що провадження у справі про банкрутство було неефективним засобом захисту прав кредиторів. ЄСПЛ визнав цю частину заяви несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae (§ 92, 100). 32. Натомість прийнятними ЄСПЛ визнав ті скарги заявника стосовно незалежності та безсторонності національних судів і тривалості провадження, які були викладені у заяві, поданій 25 вересня 2009 року (§ 50, 66 Рішення ЄСПЛ). (3.2.1) Висновки ЄСПЛ щодо суті прийнятних скарг заявника 33. ЄСПЛ у Рішенні вказав на таке: 33.1. 22 лютого 2013 року заявник звернувся із заявою про відвід судді Б., яка на той час розглядала справу про банкрутство боржника, та всього складу суддів Господарського суду Одеської області. Аргументував заяву листуванням голови цього суду з різними органами виконавчої влади (§ 24 Рішення ЄСПЛ). Крім того, заявник зазначив, що Господарський суд Одеської області працював в Одесі у будівлі, яка раніше належала боржникові (§ 42 Рішення ЄСПЛ). 33.2. 22 лютого 2013 року суддя Б. відмовила у задоволенні заяви про відвід на тій підставі, що вона прийняла справу до свого провадження лише у липні 2011 року, а тому на неї не вплинули згадані заявником обставини 2006 року та попередніх років. Крім того, суддя встановила, що відповідно до національного законодавства можна було клопотати лише про відвід судді, який розглядав справу, а не всіх суддів Господарського суду Одеської області (§ 32-33 Рішення ЄСПЛ). 33.3. У травні 2005 року Господарський суд Одеської області й Одеський апеляційний господарський суд переїхали до адміністративної будівлі за адресою: проспект Тараса Шевченка, 29, м. Одеса. Згідно з твердженнями заявника раніше ця будівля належала боржникові та залишалася на балансі останнього. Згідно з вирізкою з одеської газети, яку заявник надав ЄСПЛ, під час прес-конференції у 2001 році тодішній президент боржника повідомив, що, коли тривало провадження у справі про банкрутство боржника, Господарський суд Одеської області шукав нове приміщення. Тому боржник передав вказану будівлю суду, «з метою забезпечення йому умов для прискорення розгляду справ» (§ 42 Рішення ЄСПЛ). 33.4. Відсутні документи, які би ставили під сумнів безсторонність суддів, які розглядали справу заявника, за суб`єктивним критерієм (§ 74 Рішення ЄСПЛ). 33.5. Стосовно застосування об`єктивного критерію безсторонності суддів: 33.5.1. Листування голови Господарського суду Одеської області з різними органами виконавчої влади (§ 24 Рішення ЄСПЛ) «можуть вважатися відкритими для критики», але ситуація у цій справі відрізняється від тих, в яких ЄСПЛ встановлював порушення принципу безсторонності через те, що органи виконавчої влади безпосередньо втручалися у розгляд справ, а голови судів відповідали на ці втручання повідомленнями про вжиті заходи (§ 76 Рішення ЄСПЛ). 33.5.2. Заявник надав як національному суду, так і цьому ЄСПЛ, prima facie докази того, що господарський суд, який розглядав справу про банкрутство, знаходився у будівлі, яку боржник передав судам незадовго до початку провадження у справі про банкрутство, коли у боржника вже виникли фінансові труднощі, а остаточно будівлю було передано, коли вже тривало провадження у справі про банкрутство (§ 32, 42 Рішення ЄСПЛ). Суддя Господарського суду Одеської області не заперечувала, що таке передання будівлі дійсно мало місце. Але жодної іншої відповіді, окрім аргументу про те, що означене передання не вплинуло на суддю, оскільки вона прийняла цю справу до провадження пізніше, ніж була передана будівля, надано не було (§ 78-79 Рішення ЄСПЛ). 33.5.3. Незважаючи на відсутність підстав для сумніву у безсторонності окремих суддів, переконання заявника про небезсторонність суду, який розглядав його справу, об`єктивний спостерігач може вважати явно небезпідставним. Це переконання стосувалося самого суду першої інстанції, а не якого-небудь окремого судді (§ 80 Рішення ЄСПЛ). За цих підстав єдина відповідь національних судів заявнику про те, що передання будівлі не вплинуло на одного окремого суддю Господарського суду Одеської області, не може вважатися достатньою. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує кожен національний суд перевіряти, чи є він у своєму нинішньому складі «безстороннім судом» у розумінні зазначеного пункту, коли це є предметом спору на підставі, яка не є явно необґрунтованою. Проте ні Господарський суд Одеської області, ні Одеський апеляційний господарський суд не провели таку перевірку, яка би за необхідності могла виправити ситуацію, що суперечила вимогам Конвенції. Цих міркувань достатньо для висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно вимоги безсторонності (§ 80-82 Рішення ЄСПЛ). 33.6. Тривалість провадження у справі заявника була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», оскільки таке провадження тривало від 29 вересня 2003 року, коли заявник подав заяву про визнання його вимог до боржника, до завершення перегляду за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, тобто десять років і один місяць. Отже, була порушена відповідна гарантія пункту 1 статті 6 Конвенції (§ 85-91 Рішення ЄСПЛ). 34. Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов`язав Україну впродовж трьох місяців сплатити заявнику 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, й 650 (шістсот п`ятдесят) євро і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат. (4) Провадження за заявою про перегляд судових рішень 35. У жовтні 2019 року заявник звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року та постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року, прийнятих за результатами перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами. Заявник просить скасувати судові рішення, прийняті за результатами вказаного перегляду, залишити без змін постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, а заяву боржника про перегляд цієї постанови за нововиявленими обставинами - без задоволення. Крім того, заявник просить постановити ухвалу, якою передати справу № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 про банкрутство боржника на розгляд суду, який перебуває поза межами Одеського апеляційного округу та найбільш територіально наближений до Господарського суду Одеської області, в порядку, передбаченому пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 31 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме до Господарського суду Дніпропетровської області для подальшого проведення процедури санації боржника. 36. 5 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою відкрила провадження за виключними обставинами та призначила справу до розгляду. 37. 9 грудня 2019 року надійшли заперечення керуючого санацією боржника Лахненка Є. М. (далі - керуючий санацією боржника) проти заяви про перегляд судових рішень. 38. 17 грудня 2019 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою. 39. 2 січня 2020 року надійшов відзив прокуратури Одеської області на заяву про перегляд судових рішень. 40. 14 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою, зокрема : 40.1. Витребувала від Компанії «Космос» належним чином засвідчені копії її заяви до ЄСПЛ від 25 вересня 2009 року, якій був присвоєний № 53427/09, з усіма наступними змагальними документами, які заявник подав до ЄСПЛ, включаючи листи від 19 листопада 2010 року, 29 квітня та 13 вересня 2011 року, 29 лютого, 25 липня і 28 грудня 2012 року, 30 квітня та 30 липня 2013 року, 21 січня, 7 липня і 10 грудня 2014 року. 40.2. Витребувала від Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини: копії заяви Компанії «Космос» до ЄСПЛ з усіма наступними змагальними документами, які заявник подав до ЄСПЛ. 41. 7 лютого 2020 року на виконання вимог ухвали від 14 січня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли копії всіх документів заявника, які ЄСПЛ надсилав Міністерству юстиції України для опрацювання (в електронній формі). 42. 5 березня 2020 року заявник подав до Великої Палати Верховного Суду письмові пояснення та на виконання вимог її ухвали від 14 січня 2020 року - належно засвідчені копії заяви Компанії «Космос» до ЄСПЛ від 25 вересня 2009 року, а також листи до ЄСПЛ від 19 листопада 2010 року, 29 квітня і 13 вересня 2011 року, 29 лютого, 25 липня та 28 грудня 2012 року, 30 квітня і 30 липня 2013 року, 21 січня, 7 липня та 10 грудня 2014 року й інші змагальні документи. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень 43. Заявник мотивує заяву про перегляд судових рішень на підставі Рішення ЄСПЛ так: 43.1. ЄСПЛ «фактично… визнав доведеними обставини упередженості та зацікавленості українського суду при розгляді справи у відношенні прав» Компанії» «Космос» (т. 129, а. с. 3). 43.2. Ухвалюючи Рішення, ЄСПЛ «поклав в його основу наступні аргументи заявника» (т. 129, а. с. 3): 43.2.1. Суд не був безстороннім, задовольняючи заяву боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року (т. 129, а. с. 4). «Одеський апеляційний господарський суд, формально підтриманий Вищим господарським судом України, фактично створив ситуацію подвійної змагальності - заявник був вимушений крім боржника змагатися і з зацікавленим у розгляді справи судом» (т. 129, а. с. 5), бо суди першої й апеляційної інстанцій відправляють правосуддя у будівлі колишнього готелю «Моряк», яка на момент порушення провадження про банкрутство у 2003 році перебувала на балансі боржника, а у 2005 році «перемістилася у володіння українського суду» (т. 129, а. с. 13). 43.2.2. «Відсутність нововиявлених обставин як таких» (т. 129, а. с. 5), що підтверджують такі аргументи: - «Український суд протиправно оцінив обставини як нововиявлені» (т. 129, а. с. 9). Ці обставини були відомі суду й учасникам провадження майже від початку розгляду справи про банкрутство, «як мінімум станом на 24 лютого 2006 року, що очевидно зі змісту Ухвали Господарського суду Одеської області, постановленої у вказану дату» (т. 129, а. с. 6); - «будучи очевидно упередженим і зацікавленим суб`єктом, український суд без жодного обґрунтування та спростування залишив поза увагою наступні факти: 1) майже з самого початку справи (з 23 січня 2004 року) про банкрутство ДСК «ЧМП» у справі брала участь Прокуратура Одеської області, до складу якої входить і Чорноморська прокуратура з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері Одеської області; 2) лист прокуратури про нібито наявність нововиявлених обставин є нікчемним та протиправним, оскільки нововиявлених обставин не існувало як таких» (т. 129, а. с. 6-7) (мова йде про лист Чорноморської прокуратури з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері Одеської області від 18 жовтня 2012 року (т. 129, а. с. 6)); - заява боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року допущена до розгляду «на основі очевидно сфальсифікованих документів» (т. 129, а. с. 10). В «українського суду були відсутні будь-які належні докази, які б підтверджували факт надсилання» цієї заяви «до суду ще 24 жовтня 2012 року чи взагалі факт надсилання її поштою» (т. 129, а. с. 13). Крім того, «у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази проведення виїмки відповідних документів» (т. 129, а. с. 7), але «навіть якщо теоретично припустити, що факт виїмки відповідних документів… дійсно мав би місце», аргументи боржника про «відсутність відповідних документів через їх вилучення прокуратурою не могли б братися українським судом до уваги як надумані» (т. 129, а. с. 8); - «ігнорування пропущеного присічного строку» (т. 129, а. с. 9). Постанова Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року «стала остаточною ще 27 жовтня 2009 року. На практиці це означало, що зазначене судове рішення не могло бути законно переглянуте з будь-яких підстав і в будь-який спосіб. Відповідно, скасовуючи зазначене судове рішення після спливу вказаного присічного строку, упереджений та особисто зацікавлений український суд порушив принцип правової визначеності» (т. 129, а. с. 9). 43.2.3. «Очевидною причиною грубих і безпрецедентних процесуальних зловживань українського суду» «стала його суб`єктивна зацікавленість у результатах розгляду» заяви про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року через «набуття судом будівлі у непрозорий спосіб від боржника» (т. 129, а. с. 13), а також те, що під час розгляду справи про банкрутство голова Господарського суду Одеської області надсилав листи до органів виконавчої влади й отримував вказівки від вищих посадових осіб держави, що також підтверджує непрозорість процедури та тиск з боку органів виконавчої влади на суд (т. 129, а. с. 13-15). 43.2.4. Наявне «безпідставне затягування судом розгляду заяви» Компанії «Космос» про включення до реєстру кредиторів боржника (т. 129, а. с. 15). 43.2.5. Одеський апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України упереджено та непослідовно оцінювали докази, надані боржником на обґрунтування нововиявлених обставин. Заявник неодноразово підтверджував «справжність власних вимог» до боржника, «надавав суду відповідні рахунки-фактури та розписки капітанів», а аудиторський висновок Акціонерного товариства «Інаудит», який підтвердив наявність боргу у заявленому Компанією «Космос» розмірі, був зроблений на замовлення боржника (т. 129, а. с. 15-16). 43.2.6. Наявне «очевидне викривлення обставин справи українським судом» (т. 129, а. с. 17): заявник не є стороною договорів фрахтування (т. 129, а. с. 19); між компаніями «Космос» і «Колумбус шиппинг енд трейдінг» «фактично укладено договір цесії», за яким друга передала першій «певні права вимоги боргу» від боржника (т. 129, а. с. 20); заявник ніколи не брав на себе дебетних зобов`язань Компанії «Колумбус шиппинг енд трейдінг» (т. 129, а. с. 20). Окрім того, заявник не є резидентом України, а договори фрахтування регулюються англійським правом, з огляду на що спори щодо цих договорів треба вирішувати у Лондонському міжнародному арбітражному суді (т. 129, а. с. 20-21); заяву Компанії «Космос» про включення до реєстру кредиторів боржника слід було розглядати з урахуванням правил, визначених Законом України «Про міжнародне приватне право», чого Одеський апеляційний господарський суд не зробив (т. 129, а. с. 21). 44. Перегляд постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року та постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року є належним способом відновлення порушеного права заявника на справедливий суд. Але повернення справи до Південно-західного апеляційного господарського суду для вирішення заяви боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року суперечитиме Рішенню ЄСПЛ, оскільки Південно-західний апеляційний господарський суд продовжує займати «будівлю Боржника». Тому потрібно передати справу про банкрутство боржника для подальшого проведення процедури санації до іншого суду у порядку, передбаченому статтею 31 ГПК України. 45. У письмових поясненнях, поданих до Великої Палати Верховного Суду 5 березня 2020 року, заявник акцентував увагу, зокрема, на такому: 45.1. «Лише «забезпечення національними судовими провадженнями справедливого розгляду в цілому» (т. 132, а. с. 4) відповідає приписам статті 6 Конвенції. У практиці ЄСПЛ встановлений принцип заборони обмеженого тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції, а тому у § 86 і 87 Рішення ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про застосовність статті 6 Конвенції до провадження за нововиявленими обставинами (т. 132, а. с. 3-4). 45.2. Попри те, що ЄСПЛ у Рішенні вказав на порушення пункту 1 статі 6 Конвенції лише судами першої й апеляційної інстанцій, відсутність безсторонності стосувалася також і суду касаційної інстанції, який, по-перше, залишив «національні рішення, ухвалені з порушенням основоположних принципів правосуддя», без змін і, по-друге, «не здійснив належного, адекватного ефективного процесуального аналізу аргументів заявника про небезсторонність судів попередніх інстанцій» (т. 132, а. с. 2). (2) Позиції інших учасників справи (2.1) Доводи керуючого санацією боржника 46. Керуючий санацією боржника просить відмовити у задоволенні заяви про перегляд судових рішень з огляду на таке: 46.1. Нелогічність вимог заявника, який, вважаючи упередженим і зацікавленим Одеський апеляційний господарський суд, просить скасувати одну постанову цього суду (від 30 травня 2013 року) та залишити в силі іншу (від 27 жовтня 2009 року), прийняту на користь заявника. 46.2. Розгляд справи про банкрутство боржника ніяк не пов`язаний із переданням будівлі, в якій розташовані Господарський суд Одеської області та відповідний господарський суд апеляційної інстанції. Тому немає юридичних підстав для передання цієї справи до суду іншого територіального округу. (2.2) Доводи прокуратури Одеської області 47. Прокуратура Одеської області вважає, що підстави для задоволення заяви про перегляд судових рішень відсутні з огляду на таке: 47.1. Вказуючи на висновки ЄСПЛ щодо упередженості Одеського апеляційного господарського суду, заявник просить залишити в силі рішення цього ж суду від 27 жовтня 2009 року, ухвалене на його користь, що підтверджує маніпулювання ситуацією. 47.2. ЄСПЛ не встановив суб`єктивної зацікавленості «судів, які розглядали справу заявника». 47.3. Будівля колишнього готелю «Моряк», яку в Одесі займають господарські суди двох інстанцій, ніколи не була у власності боржника. Він її отримав у користування без права розпорядження, а власником була та залишається держава. Процес зняття цієї будівлі з балансу боржника розпочався задовго до порушення провадження у справі про банкрутство. Крім того, остаточне рішення щодо кредиторських вимог заявника приймав Вищий господарський суд України, який не має жодного стосунку до будь-якого майна боржника. 47.4. Скасування остаточного судового рішення, а саме постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року, порушуватиме принцип юридичної визначеності. (2.3) Позиції інших учасників справи 48. Інші учасники справи позицію щодо заяви про перегляд судових рішень не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Щодо додаткового заходу індивідуального характеру з виконання рішення ЄСПЛ шляхом перегляду судових рішень, ухвалених на національному рівні 49. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоби, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 9 червня 2011 року у справі «Желтяков проти України» («Zheltyakov v. Ukraine», заява № 4994/04, § 42-43)). 50. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. 51. Глава 3 Закону № 3477-IV передбачає, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 52. Якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (стаття 41 Конвенції). 53. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 54. Відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі (частина третя статті 10 Закону № 3477-IV). 55. Застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною. Для такого застосування слід враховувати Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини", схвалену 19 січня 2000 року. 56. Відповідно до цієї Рекомендації повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, слід застосовувати у випадках, коли ЄСПЛ визнав порушення Конвенції, особливо тоді: 56.1. Коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження. 56.2. Коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 57. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 320 ГПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 58. У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі. 59. Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник. 60. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, представників заявника та боржника, а також прокурора, оцінила їх доводи, зміст встановлених у Рішенні ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов`язань, зміст заяви про перегляд судових рішень і у передбачених законодавством межах відповідно до підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення останньою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків: (2) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 61. Виходячи зі змісту заяви про перегляд та її прохальної частини, заявник просить скасувати постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року та Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року залишити без змін, а заяву боржника про перегляд цієї постанови за нововиявленими обставинами - без задоволення. Заявник переконаний, що саме такі заходи можуть повернути його в юридичний стан, який він мав до тих порушень Конвенції, що їх встановив ЄСПЛ у Рішенні. (2.1) Щодо порушення гарантії безсторонності суду 62. ЄСПЛ визнав явно небезпідставним переконання заявника про небезсторонність суду першої інстанції (§ 80 Рішення ЄСПЛ), який, ухвалюючи рішення за заявою Компанії «Космос» про відвід судді у справі та всього складу цього суду, навів лише один аргумент для того, щоби спростувати доводи заявника, викладені у цій заяві, щодо використанням судом будівлі, переданої боржником (§ 33, 78 Рішення ЄСПЛ). Проте з огляду на зміст заяви про перегляд судових рішень заявник не просить Велику Палату Верховного Суду переглянути ті судові рішення, скасування яких могло би повернути заявника у стан, який існував до та під час вирішення 22 лютого 2013 року його заяви про відвід у суді першої інстанції. Безвідносно до висновків ЄСПЛ щодо порушення гарантії безсторонності суду першої інстанції при вирішенні заяви про відвід заявник просить: переглянути ті судові рішення, скасування яких уможливило би повернення його до числа кредиторів боржника, та відмовити у задоволенні заяви останнього про перегляд постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами, а саму цю постанову залишити без змін. 63. Заявник не вважає перешкодою для перегляду на підставі Рішення ЄСПЛ судових рішень, ухвалених за результатами перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами, те, що ЄСПЛ визнав неприйнятними скарги заявника на порушення його прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції через скасування 30 травня 2013 року Одеським апеляційним господарським судом остаточної постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, якою були визнані вимоги заявника до боржника (§ 65 Рішення ЄСПЛ). Причиною неприйнятності зазначених скарг ЄСПЛ вказав те, що заявник пропустив шестимісячний строк, передбачений у пункті 1 статті 35 Конвенції, подавши заяву зі скаргами на допущені судами порушення Конвенції у процедурі перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами лише 10 грудня 2014 року, тобто більше ніж через шість місяців після 12 листопада 2013 року, коли заявник отримав постанову Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року про відмову у задоволенні касаційної скарги на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року (§ 64 Рішення ЄСПЛ). 64. На думку заявника, означена неприйнятність не спростовує те, що провадження у справі про банкрутство за заявою Компанії «Космос» було несправедливим через порушення судами гарантій безсторонності, що встановив ЄСПЛ у Рішенні. Проте Велика Палата Верховного Суду з таким твердженням заявника не погоджується. 65. Справді, повторний розгляд справи слід застосовувати у випадках, коли в основі визнаного ЄСПЛ порушення Конвенції лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні (підпункт b пункту іі Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам). Проте ЄСПЛ взагалі не ставив під сумнів результат провадження за нововиявленими обставинами на національному рівні, як і не визначав, чи дотримали гарантії статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції Одеський апеляційний господарський суд і Вищий господарський суд України, переглядаючи за нововиявленими обставинами постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, якою були визнані вимоги заявника до боржника. Більше того, ЄСПЛ констатував, що «зрештою, національні суди дійшли висновку, що вимога підприємства-заявника була безпідставною», а дія «правила шестимісячного строку, яке визначає проміжок часу, упродовж якого Суд здійснює нагляд» (§ 98 Рішення ЄСПЛ) унеможливлює розгляд ЄСПЛ суті відповідних скарг заявника (§ 56-65 Рішення ЄСПЛ). 66. Отже, ЄСПЛ не розглядав скаргу заявника на порушення Конвенції скасуванням постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року. Тому ЄСПЛ не встановив порушень статті 6 Конвенції у судовому процесі, в якому були прийняті постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року та Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року. З огляду на пропуск заявником строку на звернення до ЄСПЛ щодо судових рішень, ухвалених за нововиявленими обставинами, ЄСПЛ не ставив під сумнів встановлену національними судами під час перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року безпідставність вимог заявника до боржника. А завданням Великої Палати Верховного Суду під час перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом не є виправлення процесуальних помилок заявника, якщо він їх допустив чи то на національному рівні, чи то під час провадження справи в ЄСПЛ. 67. Перевіряючи дотримання вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, ЄСПЛ може оцінити та вказати у його рішенні, чи вплинуло порушення цього пункту на справедливість національного провадження в цілому (див., наприклад, mutatis mutandis: рішення ЄСПЛ від 1 червня 2010 року у справі «Ґефґен проти Німеччини» («Gafgen v. Germany», заява № 22978/05, § 162-168); від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» («Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine», заява № 42310/04, § 258-261); від 15 травня 2012 року у справі «Григор`єв проти України» («Grigoryev v. Ukraine», заява № 51671/07, § 84-88); від 15 листопада 2012 року у справі «Замфереско проти України» («Zamferesko v. Ukraine», заява № 30075/06, § 70-72); від 31 жовтня 2013 року у справі «Тарасов проти України» («Tarasov v. Ukraine», заява № 17416/03, § 82-84); від 19 лютого 2015 року у справі «Жизіцький проти України» («Zhyzitskyy v. Ukraine», заява № 57980/11, § 64-66); від 25 лютого 2016 року у справі «Зякун проти України» («Zyakun v. Ukraine», заява № 34006/06, § 62-64); від 9 червня 2016 року у справі «Саранчов проти України» («Saranchov v. Ukraine», заява № 2308/06, § 45-60); від 13 жовтня 2016 року у справі «Тимченко проти України» («Tymchenko v. Ukraine», заява № 47351/06, § 94-101); від 17 листопада 2016 року у справі «Лобода проти України» («Loboda v. Ukraine», заява № 8865/06, § 37-44); від 27 квітня 2017 року у справі «Жердєв проти України» («Zherdev v. Ukraine», заява № 34015/07, § 134-169); від 20 вересня 2019 року у справі «Щербаков проти України» («Shcherbakov v. Ukraine», заява № 39708/13), § 69-73); від 28 лютого 2019 року у справі «Паньків проти України» («Pankiv v. Ukraine», заява № 37882/08, § 80-84); від 26 вересня 2019 року у справі «Скоморохов проти України» («Skomorokhov v. Ukraine», заява № 58662/11, § 80-83); від 31 жовтня 2019 року у справі «Мазур проти України» («Mazur v. Ukraine», заява № 59550/11, § 65-68); від 21 листопада 2019 року у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine», заява № 28412/10, § 137-140)), а за певних умов може зазначити, що розглядати скаргу на несправедливість провадження в цілому не вважає за необхідне (див., наприклад, mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року у справі «Романова проти України» («Romanova v. Ukraine», заява № 33089/02, § 26)). 68. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у Рішенні ЄСПЛ немає висновку про те, що відсутність детальнішої аргументації відмови у задоволенні заяви заявника про відвід судді Господарського суду Одеської області та всіх суддів цього суду через знаходження останнього у будівлі, переданій боржником, вплинула на справедливість провадження щодо заявника у справі про банкрутство в цілому, зокрема і на процедуру перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами в апеляційному та касаційному судах. Навпаки, на аргумент заявника про те, що скасування 30 травня 2013 року постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року було «всього лише епізодом у «загальній ситуації» неефективності провадження у справі про банкрутство», ЄСПЛ прямо та недвозначно відповів, визнавши такий аргумент непереконливим (§ 58 Рішення ЄСПЛ). Відтак, у Великої Палати Верховного Суду немає підстав дійти протилежного висновку, на якому наполягає заявник, стверджуючи, зокрема, що відмова судді Господарського суду Одеської області у задоволенні 22 лютого 2013 року заяви про її відвід і відвід усіх суддів цього суду зробила повністю несправедливим провадження у справі про банкрутство боржника, зокрема в апеляційній і касаційній інстанціях, які переглядали постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року за нововиявленими обставинами. 69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що і сам заявник, насправді, не вважає таке провадження щодо нього у вказаній справі несправедливим у цілому, бо у заяві про перегляд судових рішень просить залишити без змін постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року та скасувати виключно ті судові рішення, які суди ухвалили не на користь заявника за результатами перегляду цієї постанови за нововиявленими обставинами. 70. Крім того, заявник вказує аргументами для перегляду цих судових рішень «відсутність нововиявлених обставин як таких» (т. 129, а. с. 5); протиправність оцінки обставин судом як нововиявлених (т. 129, а. с. 9); залишення національними судами поза їхньою увагою фактів, які, на думку заявника, спростовували наявність нововиявлених обставин (т. 129, а. с. 6-7); допуск заяви боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року до розгляду «на основі очевидно сфальсифікованих документів» (т. 129, а. с. 10); «грубі і безпрецедентні процесуальні зловживання українського суду» через «його суб`єктивну зацікавленість у результатах розгляду» вказаної заяви (т. 129, а. с. 13); «ігнорування пропущеного присічного строку» (т. 129, а. с. 9); «безпідставне затягування судом розгляду заяви» Компанії «Космос» про включення до реєстру кредиторів боржника (т. 129, а. с. 15) тощо. Всі ці аргументи не підтверджують можливість задоволення вимог заяви про перегляд судових рішень, оскільки не ґрунтуються на Рішенні ЄСПЛ, а саме на тих порушеннях, які він встановив. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами керуючого санацією боржника та прокурора про те, що вимоги заявника у заяві про перегляд судових рішень є фактично спробою використання Рішення ЄСПЛ для іншої мети, ніж для його належного виконання. 71. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона переглядає судові рішення у зв`язку з виключними обставинами з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною Конвенції при вирішенні справи судом саме у межах встановлених ЄСПЛ порушень, а стаття 6 Конвенції стосується винятково процедурних гарантій під час здійснення правосуддя. Натомість більшість наведених заявником доводів щодо необхідності перегляду судових рішень, ухвалених за результатами розгляду заяви боржника про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, стосуються переоцінки доказів і встановлених цим судом у постанові від 30 травня 2013 року обставин. Заявник фактично просить Велику Палату Верховного Суду встановити, зокрема, відсутність нововиявлених обставин (т. 129, а. с. 5), подання боржником вказаної заяви з пропуском встановленого для цього строку (т. 129, а. с. 9), укладення між компаніями «Космос» і «Колумбус шиппинг енд трейдінг» договору цесії, за яким друга передала першій «певні права вимоги боргу» від боржника (т. 129, а. с. 20), відсутність у заявника дебетних зобов`язань Компанії «Колумбус шиппинг енд трейдінг» (т. 129, а. с. 20). 72. Заявник не стверджує, що він зазнає негативних наслідків судового рішення про відмову йому у задоволенні заяви про відвід судді Господарського суду Одеської області та всіх суддів цього суду через недостатність відповіді національних судів про те, що передання суду будівлі боржником не вплинула на одного конкретного суддю (§ 81 Рішення ЄСПЛ). Іншими словами, немає жодних підстав вважати, що Компанія «Космос» зазнає негативних наслідків саме залишення без відповіді її питання про те, чи не вплинуло таке передання будівлі на інших суддів відповідного суду. На думку заявника, негативні наслідки для нього створило не вказане судове рішення про відмову у задоволенні його заяви про відвід, а скасування за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року. Саме ці судові рішення заявник просить Велику Палату Верховного Суду переглянути, але не може пояснити, яким чином їхнє скасування відновить його право на вмотивоване судове рішення щодо заяви про відвід судді Господарського суду Одеської області та всіх суддів цього суду. Більше того, Рішення ЄСПЛ не спонукає до висновку, що постанова Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року та постанова Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року суперечать Конвенції. Як і не спонукає до висновку про те, що для відновлення юридичного стану заявника, який існував до відмови йому у задоволенні зазначеної заяви про відвід, треба скасувати постанови апеляційного та касаційного судів 2013 року, залишити постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 рокубез змін, а заяву боржника про перегляд цієї постанови за нововиявленими обставинами - без задоволення, про що, власне, просить заявник у заяві про перегляд судових рішень. 73. Доводи заявника про те, що ЄСПЛ «фактично… визнав доведеними обставини упередженості та зацікавленості українського суду» (т. 129, а. с. 3) під час розгляду справи на національному рівні, зокрема тому, що голова Господарського суду Одеської області надсилав листи до органів виконавчої влади й отримував вказівки від вищих посадових осіб держави, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними. ЄСПЛ вказав, що листування голови Господарського суду Одеської області з різними органами виконавчої влади (§ 24 Рішення ЄСПЛ) «можуть вважатися відкритими для критики», але ситуація заявника нетотожна ситуаціям заявників у справах «"Совтрансавто-Холдинг" проти України» («Sovtransavto Holding v. Ukraine», заява № 48553/99, § 80 рішення від 25 липня 2002 року), «"Агрокомплекс" проти України» («Agrokompleks v. Ukraine», заява № 23465/03, § 130 рішення від 6 жовтня 2011 року). В останніх, на відміну від справи заявника, ЄСПЛ встановив порушення принципу безсторонності через те, що органи виконавчої влади безпосередньо втручалися у розгляд справ, а голови судів відповідали на ці втручання повідомленнями про вжиті заходи (§ 76 Рішення ЄСПЛ). (2.2) Щодо порушення гарантії розумної тривалості провадження 74. У заяві до ЄСПЛ від 25 вересня 2009 року заявник скаржився також на те, що національні суди порушили вимогу розумної тривалості провадження. ЄСПЛ, розглянувши цю скаргу, встановив, що така тривалість справді була надмірною, оскільки провадження щодо заявника у справі про банкрутство тривало від 29 вересня 2003 року, коли заявник подав заяву про визнання його вимог до боржника, аж до завершення перегляду за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, тобто десять років і один місяць (§ 85-87, 90 Рішення ЄСПЛ). 75. Стосовно зазначеного порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції Велика Палата Верховного Суду зауважує, що згідно з її усталеною практикою не може застосовуватися як захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом, зокрема, у випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення стосуються лише тривалості розгляду цієї справи (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 81 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3646/11, пункті 76 постанови від 20 березня 2018 року у справі № 2-3862/11, пункті 85 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 2-428/11, пункті 46 постанови від 29 березня 2018 року у справі № 2-2119/12, пункті 68 постанови від 11 червня 2019 року у справі № 2-3244/09, пункті 31 постанови від 6 серпня 2019 року у справі № 219/13862/18). (2.3) Висновки щодо вимог заяви про перегляд судових рішень 76. З огляду на все викладене відсутні юридичні підстави для задоволення заяви про перегляд судових рішень у частині вимог скасувати постанови апеляційного та касаційного господарських судів, прийнятих за результатами перегляду за нововиявленими обставинами постанови Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 року, залишити останню без змін, а заяву боржника про перегляд цієї постанови за нововиявленими обставинами - без задоволення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Рішення ЄСПЛ не дозволяє дійти висновку про необхідність вжиття саме таких заходів, про які просить заявник, для відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до тих порушень Конвенції, які встановив ЄСПЛ. 77. Відповідно до пункту 2 частини першої та частини четвертої статті 31 ГПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо після задоволення відводів (самовідводів) чи з інших підстав неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи. Передача справи з цієї підстави здійснюється на підставі розпорядження голови суду на розгляд господарського суду, найбільш територіально наближеного до цього суду. 78. Заявник просить Велику Палату Верховного Суду постановити ухвалу, якою передати всю справу № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080 про банкрутство боржника на розгляд суду, який перебуває поза межами Одеського апеляційного округу та найбільш територіально наближений до Господарського суду Одеської області, в порядку, передбаченому пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 31 ГПК України, а саме до Господарського суду Дніпропетровської області для подальшого проведення процедури санації боржника. 79. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що така вимога заявника не узгоджується ні з встановленими у Рішенні ЄСПЛ порушеннями Україною вимог Конвенції, ні з визначеними частиною третьою статті 325 ГПК України повноваженнями суду, який переглядає судові рішення за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. А тому у задоволення означеної вимоги заяви про перегляд судових рішень теж слід відмовити. (3) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення 80. За змістом пункту 1 частини третьої статті 325 ГПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд та залишити відповідне судове рішення в силі 81. З огляду на зміст Рішення ЄСПЛ, зміст заяви про перегляд судових рішень і висновки щодо доводів заявника Велика Палата Верховного Суду вважає таку заяву необґрунтованою, а тому відмовляє у її задоволенні. Керуючись статтями 320, 321, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : у задоволенні заяви Компанії «Космос Мерітайм енд Форейн Трейдінг» про перегляд за виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 8 жовтня 2013 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 30 травня 2013 року відмовити. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 88601624

ПОСТАНОВА Іменем України 18 лютого 2020 року м. Київ Справа № 918/335/17 Провадження № 12-160гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І. В., позивача - Фермерського господарства «Ім. Шевченка» (представник - адвокат Новак В. В.) відповідача - ОСОБА_1 , представника відповідачів - членів Фермерського господарства «Ім. Шевченка»: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 - адвоката Ярмольчука В. С., кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ют-Агро Зерно» (представник - Лавренюк В. М.), розглянула у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу № 918/335/17 за позовом Фермерського господарства «Ім. Шевченка» в особі ліквідатора арбітражного керуючого Ткачука Дмитра Володимировича до членів Фермерського господарства «Ім. Шевченка» ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання права власності на врожай у межах справи № 918/335/17 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ют -Агро Зерно» до Фермерського господарства «Ім. Шевченка» про банкрутство за касаційною скаргою членів Фермерського господарства «Ім. Шевченка» ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 лютого 2019 року (головуючий суддя Павлюк І. Ю., судді Демидюк О. О., Савченко Г. І.) й ухвалу Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року (суддя Марач В. В.) та УСТАНОВИЛА : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. Постановою Господарського суду Рівненської області від 30 січня 2018 року у справі № 918/335/17 Фермерське господарство «Ім. Шевченка» (далі - ФГ «Ім. Шевченка») визнано банкрутом у відповідності до статті 93 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) та відкрито ліквідаційну процедуру. Ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Ткачука Дмитра Володимировича. 2. У липні 2018 року ФГ «Ім. Шевченка» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Ткачука Д. В. звернулося до Господарського суду Рівненської області у межах справи № 918/335/17 про банкрутство ФГ «Ім. Шевченка» з позовом до членів ФГ «Ім. Шевченка» ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання за ФГ «Ім. Шевченка» права власності на врожай озимої пшениці та ріпаку 2018 року, що посіяний та вирощений на земельних ділянках, які входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», розташованих на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області, та перебувають у володінні та користуванні ФГ «Ім. Шевченка». 3. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час здійснення провадження у справі про банкрутство ліквідатором було встановлено намагання членів ФГ «Ім. Шевченка» зібрати врожай озимого ріпаку та пшениці 2018 року на земельних ділянках, якими володіє і користується банкрут - ФГ «Ім. Шевченка», та які належать членам ФГ «Ім. Шевченка» і виділялись останнім для ведення фермерського господарства. Позивач вказує, що відповідачі оспорюють право власності ФГ «Ім. Шевченка» на вказаний врожай, посіви якого здійснювалися у 2017 році, а тому існує спір між членами фермерського господарства та самим господарством в особі ліквідатора про право власності на врожай на земельних ділянках, що перебувають у володінні ФГ «Ім. Шевченка», а не громадян - членів цього господарства. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року у цій справі позов ФГ «Ім. Шевченка» до членів ФГ «Ім. Шевченка» ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання права власності на врожай задоволено. Визнано за ФГ «Ім. Шевченка» право власності на врожай озимої пшениці та ріпаку 2018 року, що посіяний та вирощений на земельних ділянках, що входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», розташованих на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області та перебувають у володінні та користуванні ФГ «Ім. Шевченка». Стягнуто з відповідачів (членів ФГ «Ім. Шевченка») по 738 грн судового збору з кожного. 5. Рішення мотивовано тим, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси, у тому числі майна, яке безпідставно вибуло з власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. 6. Також суд першої інстанції на підставі статей 116, 118, 121 Земельного кодексу України, частин першої та другої статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» зазначив, що ФГ «Ім. Шевченка» на праві володіння та користування належать земельні ділянки, які надані громадянам - членам цього господарства на праві приватної власності, тому це фермерське господарство є належним землекористувачем та набуває права власності на врожай, вирощений на таких земельних ділянках. 7. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 лютого 2019 року рішення Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року змінено в частині назви судового рішення. Замість назви «РІШЕННЯ» слід читати «УХВАЛА». В іншій частині судове рішення залишено без змін. Короткий зміст касаційної скарги 8. У липні 2019 року членами ФГ «Ім. Шевченка» ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 подано касаційну скаргу на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 лютого 2019 року та ухвалу Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року, у якій вони просили оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18 липня 2019 року задовольнив клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження за касаційною скаргою членів ФГ «Ім. Шевченка» ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 лютого 2019 року та ухвалу Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року, відкрив касаційне провадження, призначив справу до розгляду, надав учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 вересня 2019 року цю справу разом із зазначеною касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 12. Оскільки скаржники оскаржують постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12 лютого 2019 року та ухвалу Господарського суду Рівненської області від 27 листопада 2018 року у цій справі з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції, ухвалою від 02 жовтня 2019 року цю справу прийнято та призначено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. У своїй касаційній скарзі скаржники зазначають, що ця справа за позовною заявою ліквідатора про визнання права власності на врожай не підлягає розгляду в межах провадження у справі про банкрутство господарським судом, так як кожен із скаржників є одноосібним власником конкретно визначеної земельної ділянки, яка має кадастровий номер і відповідні розміри. Посилання судів попередніх інстанцій на норми Закону № 2343-XII, зокрема частину четверту статті 10, статті 38, 41, 93, а також пункт 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України як на підставу розгляду цих позовних вимог у межах справи по банкрутство, на думку скаржників, не заслуговують на увагу. Відповідачі стверджують, що всі спори з фізичними та юридичними особами, що не є учасниками у справі про банкрутство ФГ «Ім. Шевченка», не можуть вирішуватися в межах провадження у цій справі про банкрутство. Враховуючи те, що відповідачами є фізичні особи, такого роду спори, при наявності для цього підстав, можуть вирішуватися в порядку цивільного судочинства. З огляду на викладене, на думку скаржників, провадження у цій справі в частині заявлених позовних вимог ФГ «Ім. Шевченка» має бути закрите. 14. Скаржники також вказують, що земельні ділянки, зареєстровані за ними на праві приватної власності, не перебувають у спільній власності членів фермерського господарства, а тому на ці земельні ділянки не поширюється правила частини дев`ятої статті 93 Закону № 2343-XII про їх включення до ліквідаційної маси господарства. 15. У судовому засіданні представник скаржників підтримав касаційну скаргу з підстав, викладених у ній. Позиція позивача 16. У своєму відзиві на касаційну скаргу скаржників ФГ «Ім. Шевченка» зазначає, що оскільки останнього визнано банкрутом 30 січня 2018 року, а урожай спірних озимих зернових культур було зібрано літом 2018 року, то вказані озимі зернові культури було посіяно на землях, якими користувався позивач восени 2017 року, тобто до моменту визнання його банкрутом. Власником урожаю, вирощеного на цих землях, є фермерське господарство і такий урожай є складовою ліквідаційної маси, а кошти від його реалізації направляються на погашення кредиторської заборгованості банкрута. 17. ФГ «Ім. Шевченка» просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. 18. Інші учасники справи письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги скаржників не виклали. 19. У судовому засіданні представник ФГ «Ім. Шевченка» заперечував проти задоволення касаційної скарги скаржників та наголосив на обґрунтованості рішень судів першої та апеляційної інстанцій, у зв`язку з чим просив залишити їх без змін. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 20. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржники зазначили, що цей спір повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки всі спори з фізичними та юридичними особами, що не є учасниками у справі про банкрутство ФГ «Ім. Шевченка», не можуть вирішуватися в межах провадження у цій справі про банкрутство. 21. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 22. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 23. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. 24. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). 25. При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи у порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, які передбачено у статті 2 Цивільного процесуального кодексу України і до яких віднесено справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 26. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами у різних юрисдикціях. 27. Як убачається з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Господарського суду Рівненської області від 26 липня 2017 року порушено провадження у справі № 918/335/17 про банкрутство ФГ «ім. Шевченка». Визнано безспірні вимоги кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ют-Агро Зерно» в розмірі 2 231 041,60 грн, у тому числі основний борг у сумі 2 006 419,36 грн та пеня в сумі 224 622,24 грн. Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Введено процедуру розпорядження майном ФГ «ім. Шевченка» до 01 грудня 2017 року та призначено розпорядником майна арбітражного керуючого Ткачука Дмитра Володимировича. Зобов`язано розпорядника майна вчинити увесь комплекс дій, визначених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у тому числі проаналізувати фінансово-господарську діяльність боржника, вчинити дії, спрямовані на виявлення (за наявності) ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності останнього, провести інвентаризацію майна боржника та визначити його вартість. Зобов`язано ФГ «ім. Шевченка» у строк до 01 грудня 2017 року подати суду докази виконання плану відновлення платоспроможності цього фермерського господарства. 28. Як зазначено в позовній заяві ФГ «ім. Шевченка» та підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Господарського суду Рівненської області від 30 січня 2018 року у справі № 918/335/17 ФГ «ім. Шевченка» визнано банкрутом відповідно до статті 93 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Ткачука Дмитра Володимировича. 29. Під час провадження ліквідаційної процедури ліквідатором було виявлено, що громадяни - члени ФГ «Ім. Шевченка», перешкоджаючи реалізації прав та діяльності ліквідатора, незаконно намагались зібрати врожай 2018 року озимої пшениці та ріпаку, що знаходиться на земельних ділянках за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, які входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», перебувають у володінні та користуванні позивача. 30. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (за винятком окремих його положень) (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. 31. Частиною першою статті 2 Закону № 2343-XII встановлено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. 32. У пункті 11 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. 33. У липні 2018 року ФГ «Ім. Шевченка» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Ткачука Д. В. звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до членів ФГ «Ім. Шевченка» ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 про визнання за ФГ «Ім. Шевченка» права власності на врожай озимої пшениці та ріпаку 2018 року, що посіяний та вирощений на земельних ділянках, які входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», розташованих на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області, та перебувають у володінні та користуванні ФГ «Ім. Шевченка». 34. Таким чином, зважаючи на те, що справа про банкрутство ФГ «Ім. Шевченка» була порушена 26 липня 2017 року, ФГ «Ім. Шевченка» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру 30 січня 2018 року, вирішуючи питання щодо підсудності спору за позовом ФГ «Ім. Шевченка», суди першої та апеляційної інстанцій мали керуватися приписами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону № 4212-VI та чинними процесуальними законами. 35. Так, частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 36. Аналогічно й пунктом 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, чинним з 15 грудня 2017 року в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. 37. Крім названих у наведених нормативних приписах спорів, пов`язаних із майновими вимогами до боржника, до них також відносяться спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, спори, пов`язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. 38. Зазначені майнові спори підлягали розгляду та вирішенню за правилами цивільного судочинства або ж відносились до повноважень суду господарської юрисдикції та мали розглядатися останнім в окремому позовному провадженні (не у межах провадження у справі про банкрутство) залежно від суб`єктного складу, а саме з огляду на те, хто є позивачем у такому спорі. 39. У цій справі з позовом до суду звернувся боржник - ФГ «Ім. Шевченка», відповідачами за цим позовом є фізичні особи, а предметом позову є вимога щодо визнання права власності на врожай. 40. Згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 41. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 42. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. 43. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 44. Звідси Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позовні вимоги ФГ «Ім. Шевченка» - боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, мали розглядатися із врахуванням суб`єктного складу сторін, предмета спору та характеру правовідносин у порядку цивільного судочинства. 45. Проте суди попередніх інстанцій, з посиланням на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, дійшли висновку, що концентрація спорів про витребування майна банкрута у добросовісного набувача або з чужого незаконного володіння в межах справи про банкрутство забезпечує реалізацію контролю суду в провадженні якого перебуває справа про банкрутство за діяльністю боржника, є ефективним засобом юридичного захисту прав як банкрута так і кредиторів та узгоджується з приписами частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII, пункту 8 частини першої статті 20, частини дев`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України. 46. Суди не врахували, що відповідно до зазначених вище положень законодавства господарські суди розглядають справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. 47. Отже, якщо позивачем у справі є боржник, а відповідачами - фізичні особи, то за суб`єктним складом сторін такий спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 48. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками, викладеними в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі № 925/1874/13, у зв`язку з чим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій частині. 49. Звідси висновки судів попередніх інстанцій про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до повноважень суду господарської юрисдикції та має вирішуватися господарським судом у межах справи про банкрутство без порушення нової справи, є помилковими. 50. Проте Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. 51. У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. 52. Відповідно до частини першої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. 53. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства). 54. Згідно з частинами першою - третьою статті 3 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час касаційного перегляду) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 55. Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії. 56. Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства. 57. Відтак можна зробити висновок, що вказаний Кодекс України з процедур банкрутства передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу. 58. Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Водночас Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в разі скасування судових рішень із закриттям провадження у цій справі позивач буде змушений знову звернутися до суду тієї ж самої юрисдикції. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим визначити юрисдикцію у цій справі виходячи з процесуального законодавства, чинного на час касаційного розгляду, тобто застосувати норми Кодексу України з процедур банкрутства. 59. Частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника. 60. Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. 61. Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19), відступати від яких правових підстав немає. Щодо суті позовних вимог 62. Предметом спору у цій справі є звернення до суду ФГ «Ім. Шевченка» з позовом до членів цього господарства про визнання за ФГ «Ім. Шевченка» права власності на врожай озимої пшениці та ріпаку 2018 року, що посіяний та вирощений на земельних ділянках, які входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка» та перебувають у володінні та користуванні господарства. 63. Згідно з частиною другою статті 38 Закону № 2343-XII (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовною заявою) з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном. Аналогічна норма закріплена в частині шостій статті 49 Кодексу України з процедур банкрутства. 64. Відповідно до частини другої статті 41 Закону № 2343-XII ліквідатор вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб. Ліквідатор з дня свого призначення здійснює повноваження, зокрема виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута, виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу. Так само ці суспільні відносини врегульовано й частиною першою статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства. 65. У відповідності до частини дев`ятої статті 93 Закону № 2343-XII (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовною заявою) у разі визнання господарським судом фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси фермерського господарства включаються нерухоме майно, яке перебуває у спільній власності членів ФГ, в тому числі насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші споруди, продуктивна і робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар, та інше майно, набуті для фермерського господарства на загальні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать фермерського господарства і мають грошову оцінку. Аналогічна норма закріплена у частині дев`ятій статті 95 Кодексу України з процедур банкрутства. 66. Згідно зі статтею 42 Закону № 2343-XII (у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовною заявою) ліквідаційна маса - це усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси. Майно, визначене родовими ознаками, що належить банкруту на праві володіння або користування, включається до складу ліквідаційної маси. Аналогічний за змістом припис містить стаття 62 Кодексу України з процедур банкрутства. 67. Із позовної заяви вбачається, що під час провадження ліквідаційної процедури ліквідатором ФГ «Ім. Шевченка» виявлено, що громадяни - члени ФГ «Ім. Шевченка», перешкоджаючи реалізації прав та діяльності ліквідатора, незаконно намагались зібрати врожай 2018 року озимої пшениці та ріпаку, що знаходиться на земельних ділянках за цільовим призначенням для ведення фермерського господарства, які входять до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», перебувають у володінні та користуванні цього господарства. 68. Судами попередніх інстанцій встановлено, що за заявою ліквідатора щодо неправомірних дій фізичних осіб (відповідачів) по збору урожаю 2018 року, належного ФГ «Ім. Шевченка», який підлягає включенню до ліквідаційної маси та реалізації для задоволення вимог кредиторів, Здолбунівським відділенням поліції Острозького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Рівненській області 10 липня 2018 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових рішень про кримінальне провадження № 12018180130000411. 69. Суди зазначили, що відповідачі оспорюють та не визнають право власності ФГ «Ім. Шевченка» на врожай 2018 року озимої пшениці та ріпаку, посіви яких здійснювалися в минулому 2017 році, а тому, виходячи з фактичних обставин справи, існує спір між членами ФГ «Ім. Шевченка» та цим господарством про право власності на врожай на земельних ділянках, що перебувають у володінні та користуванні ФГ «Ім. Шевченка», а не його членів. 70. Суди встановили, що за даними Управління державного земельного кадастру Головного управління Держгеокадасту у Рівненській області (довідка від 28 лютого 2018 року № 29-17-0.2-1076/2-18) станом на 29 грудня 2012 року у ФГ «Ім. Шевченка» обліковувалась: на праві постійного користування земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства розміром 45,5 га, виділена на підставі рішення Здолбунівської районної ради народних депутатів Здолбунівського р-ну, Рівненської області від 22 квітня 1998 року № 159 (державний акт на право постійного користуванні землею серія РВ № 00031, зареєстрований 29 квітня 1998 року); на праві власності - для ведення селянського підсобного господарства розміром 4,5 га, виділена на підставі рішення Копитківського сільської ради народних депутатів 22 квітня 1998 року № 159 (державний акт серія РВ № 01019, зареєстрований 29 квітня 1998 року). 71. У відповідності до заяви від 26 лютого 2015 року № 82, посвідченої приватним нотаріусом Чайковською А. О., ОСОБА_1 надав згоду на вилучення земельної ділянки площею 47,78 га, що знаходиться на території Копитківської сільської ради і перебуває у постійному користуванні ОСОБА_1 (голови ФГ «Ім. Шевченка») відповідно до державного акта на право постійного користуванні землею серія РВ № 00031 від 29 квітня 1998 року (з додатком), та не заперечив щодо відведення цієї земельної ділянки для членів ФГ «Ім. Шевченка». 72. На підставі цієї заяви Головне управління Держземагентства в Рівненській області видало наказ від 16 березня 2015 року № 17-254/16-15-СГ про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні ОСОБА_1 , на території Копитківської сільської ради Здолбунівського р-ну Рівненської області. 73. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, у подальшому наказами Головного управління Держгеокадастру в Рівненській області від 23 березня 2017 року №№17-879/16-17-СГ, 17-880/16-17-СГ, 17-881/16-17-СГ, 17-882/16-17-СГ, 17-883/16-17-СГ, 17-884/16-17-СГ, 17-885/16-17-СГ, 17-886/16-17-СГ, 17-887/16-17-СГ, 17-888/16-17-СГ, 17-889/16-17-СГ, 17-890/16-17-СГ, 17-891/16-17-СГ, 17-892/16-17-СГ, 17-893/16-17-СГ, 17-894/16-17-СГ було: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянам: ОСОБА_4 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_14 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_16 , ОСОБА_8 , ОСОБА_15 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_17 , ОСОБА_15 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю), як членам ФГ «Ім. Шевченка», за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають у постійному користуванні ОСОБА_1 , на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області; припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 2,8438 га громадянину ОСОБА_1 для ведення селянського (фермерського) господарства, що посвідчене державним актом на право постійного користування землею серії РВ № 00031, виданого відповідно до рішення Здолбунівської районної Ради народних депутатів Здолбунівського району Рівненської області від 22 квітня 1998 року № 159, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 29 квітня 1998 року за № 21, на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області; передано у власність вказаних вище громадян земельні ділянки площею 2,8438 га для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю), як члену ФГ «Ім. Шевченка», за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності на території Копитківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області. 74. У подальшому вказаними фізичними особами на підставі актів приймання-передачі межових знаків на зберігання від 29 серпня 2016 року було отримано у власність такі земельні ділянки з цільовим призначенням «для ведення фермерського господарства»: 5622682800:00:001: 0325 , площа 2,8438 га ( ОСОБА_15 ); 5622682800 :00:001:0326, площа 2,8438 га ( ОСОБА_3 ); 5622682800 :00:001:0327, площа 4,501 га ( ОСОБА_1 ); 5622682800 :00:001:0328, площа 2,8438 га ( ОСОБА_4 ); 5622682800 :00:001:0329, площа 2,8438 га ( ОСОБА_5 ); 5622682800 :00:001:0330, площа 2,8438 га ( ОСОБА_6 ); 5622682800 :00:001:0331, площа 2,8438 га ( ОСОБА_7 ); 5622682800 :00:001:0332, площа 2,8438 га ( ОСОБА_8 ); 5622682800 :00:001:0333, площа 2,8438 га ( ОСОБА_9 ); 5622682800 :00:001:0334, площа 2,8438 га ( ОСОБА_14 ); 5622682800 :00:001:0335, площа 2,8438 га ( ОСОБА_11 ); 5622682800 :00:001:0336, площа 2,8438 га ( ОСОБА_12 ); 5622682800 :00:001:0337, площа 2,8438 га ( ОСОБА_13 ); 5622682800 :00:001:0338, площа 2,8438 га ( ОСОБА_14 ; 5622682800 :00:001:0339, площа 2,8438 га ( ОСОБА_18 ); 5622682800 :00:001:0340, площа 2,8438 га ( ОСОБА_16 ); 5622682800 :00:001:0341, площа 2,8438 га ( ОСОБА_17 ). Виникнення права власності на ці земельні ділянки за вказаними вище фізичними особами підтверджується інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 62 - 78). 75. Під час провадження ліквідаційної процедури ліквідатором було виявлено, що названим фізичним особам виділялись земельні ділянки саме для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) як членам ФГ «Ім. Шевченка» і саме за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, що використовувалась у господарській діяльності ФГ «Ім. Шевченка» для сільськогосподарського товарного виробництва, а саме: ОСОБА_15 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_14 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 76. Відповідно до пункту 1.5. статуту ФГ «ім. Шевченка», зареєстрованого розпорядженням голови Здолбунівської райдержадміністрації від 17 березня 1998 року № 137 та викладеним у новій редакції рішенням засновників господарства від 13 червня 2016 року № 15, вказані вище особи, які набули земельні ділянки на праві власності для ведення фермерського господарства, є членами ФГ «Ім. Шевченка». Засновником фермерського господарства є ОСОБА_1 (пункт 1.3 статуту). 77. Пунктом 5.1 статуту ФГ «ім. Шевченка» встановлено, що землі фермерського господарства складаються із земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності. 78. Згідно з пунктом 5.2 статуту цього господарства права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює господарство. 79. За приписами статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. 80. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 Земельного кодексу України). 81. Згідно з частиною третьою статті 116 Земельного кодексу України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. 82. За частиною четвертою статті 116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. 83. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом (частина п`ята статті 116 Земельного кодексу України). 84. Згідно з частинами першої та другої статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерського господарства передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). 85. Відповідно до пунктів «а» та «б» частини першої статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» до складу земель фермерського господарства входять земельні ділянки, що належить на праві власності фермерського господарства як юридичній особі та земельні ділянки, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності. 86. Згідно з частиною другою статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство. 87. Ураховуючи викладене, земельні ділянки були отримані відповідачами у справі (членами ФГ «Ім. Шевченка») безоплатно у власність (приватизовані) із земель, що перебували у користуванні ФГ «Ім. Шевченка» на підставі приписів Земельного кодексу України, статті 13 Закону України «Про фермерське господарство» та відповідно до статті 12 цього Закону входили до складу земель ФГ «Ім. Шевченка», яке здійснювало права володіння та користування ними, тобто є їх землекористувачем. 88. Звідси суди попередніх інстанцій правильно встановили, що земельні ділянки, що належать громадянам - членам фермерського господарства (відповідачам у справі) на праві приватної власності, перебувають у володінні та користуванні ФГ «Ім. Шевченка» та входять до складу його земель. 89. У відповідності до статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 90. Згідно зі статтею 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 91. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. 92. Відповідно до пункту «в» частини першої статті 14 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство має право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію. 93. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що особа, яка володіє та користується земельними ділянками, є належним землекористувачем та набуває права власності на врожай (посіви і насадження сільськогосподарських культур, вироблену сільськогосподарську продукцію), що вирощений на таких земельних ділянках. Звідси доводи відповідачів про те, що ФГ «Ім. Шевченка» будь-яких прав на спірні земельні ділянки не має, ні фактично, ні юридично не є власником чи землекористувачем земельних ділянок відхиляються, як безпідставні. 94. Щодо доводів скаржників про відсутність підстав для включення їх земельних ділянок до ліквідаційної маси фермерського господарства на підставі частини дев`ятої статі 93 Закону № 2343-XII Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як вбачається з позовної заяви ліквідатор не ставив питання про включення спірних земельних ділянок, які є у власності членів ФГ «Ім. Шевченка», до ліквідаційної маси. Оскільки питання включення цих земельних ділянок до складу ліквідаційної маси не є предметом спору, то ці доводи не беруться до уваги. 95. Аргументи відповідачів про те, що вони самостійно здійснювали обробіток та засів належних їм на праві власності земельних ділянок, обґрунтовано визнані судами попередніх інстанцій безпідставними, оскільки судами встановлено, що відповідачами таких обставин не доведено. 96. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відповідачі, як члени ФГ «Ім. Шевченка», зобов`язані приймати участь у підприємницькій діяльності фермерського господарства шляхом особистої праці, оскільки згідно із частиною першою статті 27 Закону України «Про фермерське господарство» трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі