Search the Community

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 липня 2020 року м. Київ Справа № 910/14293/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Васьковського О.В. - головуючого, Погребняка В.Я., Ткаченко Н.Г., розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" на рішення Господарського суду міста Києва (суддя - С.О. Турчин) від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду (головуючий - Г.П. Коробенко, судді: О.О. Євсіков, М.Г. Чорногуз) від 24.02.2020 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" до Моторного (транспортного) страхового бюро України про стягнення 15 927 грн 94 коп. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 11.10.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" (далі - Позивач) звернулося з позовом до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованість за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 в сумі 15 927 грн 94 коп. 1.2. Позовна заява мотивована невиконанням Відповідачем в повному обсязі зобов`язань щодо відшкодування Позивачу шкоди на спірну суму (що складає суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені), завданої невиконанням (через недостатність коштів внаслідок банкрутства та ліквідації) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" (далі - ПАТ "СК Україна") - учасником Відповідача зобов`язань перед Позивачем з виплати страхового відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності № АІ/0663216 (далі - Договір), право вимоги за яким Позивач набув після Товариства з обмеженою відповідальністю "Престижавтосервіс" (за договором про надання фінансових послуг факторингу), а зобов`язання за яким до Відповідача перейшли внаслідок банкрутства та ліквідації ПАТ "СК Україна". 1.3. 13.11.2019 Відповідач у відзиві на позовну заяву заявив про застосування до спірних правовідносин позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог до Відповідача. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. 19.11.2019 Господарський суд міста Києва прийняв рішення (залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020) про відмову в задоволені позову. 2.2. Рішення судів мотивовані відсутністю підстав для сплати Відповідачем замість визнаного банкрутом та ліквідованого учасника Відповідача - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих на суму шкоди, що складає страхове відшкодування та підлягала відшкодуванню Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" як страховиком внаслідок настання страхового випадку (дорожньо-транспортної пригоди за участі особи, застрахованої Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна"), оскільки до Відповідача, який не є правонаступником Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" через визнання банкрутом та ліквідацію останнього як учасника Відповідача, в силу закону перейшли обов`язки відшкодувати шкоду замість цього учасника, спірні ж суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені не є шкодою, а Відповідач не допускав прострочення щодо сплати Позивачу суми шкоди, на яку нараховані спірні суми. Суди також виходили з преюдиції та відсутності необхідності доводити у цій справі встановленого у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" факту обґрунтованості грошової вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені через визнання цих вимог як кредиторських вимог у справі №910/842/18. 3. Встановлені судами обставини 3.1. Згідно з копією постанови Дніпровського районного суду міста Києва від 13.05.2015 у справі №755/7195/15-п, 27.03.2015 по Харківському шосе в м. Києві, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 , не впорався з керуванням, виїхав на смугу зустрічного руху, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем "Деу Лачетті" держаний номерний знак НОМЕР_2 , в результаті якого транспортні засоби отримали механічні пошкодження. Станом на дату настання страхового випадку - дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу "Фольксваген" державний номерний знак НОМЕР_1 була застрахована Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" на підставі полісу №АІ/0663216 від 29.04.2014. 08.04.2015 між власником транспортного засобу "Деу Лачетті", ТОВ "Престиж Авто Сервіс" та ТОВ Експертно-асистуюча компанія "Довіра" укладено договір про проведення автотоварознавчого дослідження колісного транспортного засобу державний номерний знак НОМЕР_2 . Відповідно до звіту № 11419 від 16.04.2015 матеріальний збиток власника транспортного засобу "Деу Лачетті" державний номерний знак НОМЕР_2 становить 26 360 грн. 40 коп. 27.05.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" подало до ПрАТ "СК "Україна" заяву про страхове відшкодування. 24.06.2015 ТОВ "Престиж Авто Сервіс" (клієнт) та Позивач (фактор) уклали договір про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 (договір), відповідності до пункту 1.1. якого клієнт передає фактору, а фактор приймає і зобов`язується оплатити клієнтові усі права вимоги за грошовими зобов`язаннями, що виникли у клієнта з договору (полісу) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів АІ/0663216 від 29 квітня 2014 року. В силу цього договору фактор займає місце клієнта (як кредитора) в зобов`язаннях, що виникли із вищезазначеного договору відносно усіх прав клієнта, у тому числі права одержання від боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок у повному обсязі (пункт 1.2 договору). Згідно з пунктом 1.3 договору, характеристика прав, переданих фактору клієнтом за цим договором - загальна сума боргу 21436 грн. 06 коп. Пунктом 1.4 договору передбачено, що зобов`язаною особою (боржником) є ОСОБА_1 ; страхова компанія Приватне акціонерне товариство "СТРАХОВА КОМПАНІЯ "УКРАЇНА"; Моторне (транспортне) страхове бюро України у порядку, передбаченому Законом України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів". ПрАТ "СК "Україна" на порушення умов договору (полісу) №АІ/0663216 від 29.04.2014 не здійснило виплату грошового зобов`язання. 3.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2018 відкрито провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна". Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із заявою про грошові вимоги до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" за договорами факторингу на загальну суму 14 262 000 грн. 30 коп., в тому числі і за договором №1/24-06/2015 від 24.06.2015 на суму 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені, що ґрунтуються на невиконаних Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Україна" зобов`язаннях з виплати страхового відшкодування потерпілим за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в якій просило визнати грошові вимоги Позивача до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" та включити грошові вимоги у вказаному розмірі до реєстру вимог кредиторів. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 Позивач визнаний кредитором Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна", в тому числі за договором 1/24-06/2015 від 24.06.2015. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.07.2019 у справі №910/842/18 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс, постановлено ліквідувати ПрАТ "СК Україна" у зв`язку з неможливістю останнього виконати свої зобов`язання перед кредиторами, а також встановлено, що вимоги кредиторів, які визнані судом та включені до реєстру вимог кредиторів, не задоволені, у зв`язку з тим, що ліквідатором не виявлено достатньо майнових активів, що підлягають включенню до ліквідаційної маси для погашення кредиторських вимог 3.3. У зв`язку з ліквідацією Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Україна" 13.08.2019 Позивач звернувся до Відповідача із заявою про виплату відшкодування в сумі 37 364 грн. 00 коп., з яких: 21 436 грн. 06 коп. - сума завданого збитку, 1619 грн. 16 коп. -3 % річних, 8949 грн. 76 коп. - інфляційних втрат, 5 359 грн. 02 коп. - пені. 05.09.2019 Відповідач на підставі рішення МТСБУ № 3.1-05/28525 від 05.09.2019 згідно з копією платіжного доручення №1152391 від 05.09.2019 виплатив Позивачу 21 436 грн. 06 коп. як відшкодування шкоди, заподіяної в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 27.03.2015 за участю транспортного засобу "Деу" державний номерний знак НОМЕР_2 . 3.4. Матеріали справи не містять відомостей щодо прострочення Відповідачем виконання грошового зобов`язання перед Позивачем. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги 4.1. 16.03.2020 Відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги у справі задовольнити повністю. 4.2. Ухвалюючи про відкриття касаційного провадження за скаргою Відповідача з перегляду судових рішень у цій малозначній справі, Суд виходив з аргументів скаржника, зокрема, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. 5. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 5.1. Суди не застосували до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) щодо виконання Відповідачем обов`язків страховика (який ліквідується, за недостатністю у нього коштів) за договорами обов`язкового страхування в повному обсязі. 5.2. Суди застосували до спірних правовідносин положення підпункту "ґ" пункту 41.1 статті 41 Закону без системного взаємозв`язку зі статтею 41 цього закону та з іншими статтями Закону, зокрема статтею 20 Закону. 5.3. Суди не мотивували підстави для невключення до шкоди, яка наведена в преамбулі статті 41 Закону, інфляційних збитків, пені та 3 % річних, які нараховуються у разі несвоєчасного здійснення (нездійснення) страховиком потерпілому виплати відшкодування за договорами обов`язкового страхування, не врахувавши встановлені статтею 29 Закону особливості відшкодування потерпілій особі витрат, пов`язаних з відновлювальним ремонтом пошкодженого в результаті ДТП транспортного засобу. 5.4. Порушені в касаційній скарзі питання стосуються питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики з огляду на відсутність єдиної правозастосовчої практики судів стосовно порушеного питання; а справа має виняткове значення для Позивача через легалізацію оскаржуваними рішеннями обмеження прав необмеженого кола потерпілих від ДТП на отримання відшкодування у повному обсязі. 6. Позиція Відповідача, викладена у відзиві на касаційну скаргу 6.1. Шкоду, яку має відшкодувати Відповідач замість страховика (що ліквідований) за договорами обов`язкового страхування, у розумінні положень статей 22, 1166 ЦК України, статей 22, 29, 41, 42 Закону, це вартість пошкодженого або втраченого майна потерпілого, або вартість відновлювального ремонту пошкодженого транспортного засобу, однак до цієї суми не включаються суми пені, 3 % річних та інфляційних втрат, як помилково вважає скаржник, оскільки ці нарахування не є шкодою. 6.2. У спірних правовідносинах слід відмовити у задоволені позовних вимог через сплив 27.03.2016 спеціальної позовної давності для вимог Позивача. 7. Касаційне провадження 7.1 Строк виготовлення Судом цього судового рішення обумовлений вирішенням Судом у цій справі питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. 8. Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права Щодо меж обов`язків Моторно (транспортного) страхового бюро України у разі недостатності коштів та майна ліквідованого страховика 8.1 Відповідно до пункту 9.1 статті 9 Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон) страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування. Згідно з пунктом 22.1 статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Статтею 29 Закону передбачено, що у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки. Наслідки прострочення страховиком відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну, визначені нормами статті 36 Закону, згідно з пунктом 36.5 якої за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня. 8.2 Відповідно до вимог частини другої статті 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у разі, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк з дня пред`явлення вимоги. Грошовим зобов`язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Зокрема, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 8.3 За змістом викладених норм правовідношення, в якому страховик, у разі настання страхового випадку, зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, на суму якого у разі прострочення його виконання страховиком нараховуються суми, передбачені законом і договором страхування (зокрема, пеня, 3 % річних, інфляційні втрати). При цьому Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 30.01.2018 у справі № 910/17993/15, яка викладена з посиланням правову позицію Верховного Суду України у постанові від 01.06.2016 у справі №910/22034/15. 8.4 Суди першої і апеляційної інстанцій встановили обставини: - нездійснення страховиком - ПАТ "СК "Україна", у встановлений Законом строк страхового відшкодування страхувальнику за Договором (права вимоги за яким набув Позивач); - обставини звернення Позивача у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна" з кредиторськими вимогами, що складають як суму несплаченого за Договором страхового відшкодування (суму шкоди, заподіяної майну -транспортному засобу внаслідок ДТП), так і суми, нараховані внаслідок нездійснення страховиком виплати страхового відшкодування у встановлений Законом строк - пені, 3 % річних та інфляційних витрат, за весь період прострочення; - обставини визнання цих вимог на зазначені суми як кредиторських вимог у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна"; - обставини ліквідації страховика - ПАТ "СК "Україна", внаслідок банкрутства без здійснення у межах справи № 910/842/18 про банкрутство погашення Позивачу заборгованості на суму визнаних кредиторських вимог. 8.5 Правовідносини за договором страхування в процедурі ліквідації страховика і після її завершення врегульовані Законом та Законом про банкрутство. За загальним правилом, викладеним в пункті 3 статті 20 Закону України "Про страхування", при настанні страхового випадку страховик зобов`язаний здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування або законом. Норми статті 87 Закону про банкрутство (відповідно до приписів якого здійснювалось провадження у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна") не регулюють наслідки незадоволення вимог кредиторів в процедурі банкрутства страховика через недостатність у нього майна, а норма частини п`ятої статті 45 Закону про банкрутство встановлює, що вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Натомість спеціальні норми Закону встановлюють виняток з цього правила щодо страховиків та визначають порядок задоволення вимог кредиторів страховика, що не були задоволені у процедурі банкрутства страховика через недостатність майна страховика. Зокрема, відповідно до пункту 20.3 статті 20 Закону у разі ліквідації страховика за рішенням визначених законом органів обов`язки за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності виконує ліквідаційна комісія. Обов`язки страховика за такими договорами, для виконання яких у страховика, що ліквідується, недостатньо коштів та/або майна, приймає на себе МТСБУ. Виконання обов`язків у повному обсязі гарантується коштами відповідного централізованого страхового резервного фонду МТСБУ на умовах, визначених цим Законом. Підпунктом "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. 8.6 За змістом викладених норм, що регулюють правила переходу від ліквідованого страховика до МТСБУ обов`язків за договором страхування, МТСБУ виконує обов`язки цього страховика відповідно до умов договору страхування в повному обсязі. При цьому преамбула статті 41 Закону - щодо відшкодування МТСБУ шкоди на умовах, визначених цим Законом не може тлумачитись без взаємозв`язку із положеннями підпункту "ґ" пункту 41.1. цієї статті та із положеннями пункту 20.3 статті 20 Закону, пункту 3 статті 20 Закону України "Про страхування". Зазначені нормативні акти в цілому та наведені норми, зокрема, не передбачають винятків із загального правила про майнову відповідальність за несвоєчасне здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені) та відповідно до статті 625 ЦК України - сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми. Оскільки спірні відносини виникли з договірних відносин, і Позивач продовжує реалізовувати їх в межах договірних зобов`язань, має місце винятково договірний характер обов`язку чи то страховика, чи то МТСБУ щодо відшкодування шкоди потерпілому, у зв`язку з чим неправильним є застосування судами першої та апеляційної інстанції норми статті 1166 ЦК України, яка регулює позадоговірну (деліктну) відповідальність за завдану майнову шкоду. В спірних правовідносинах акцент потрібно ставити не на відшкодуванні шкоди, яка відшкодовується МТСБУ у випадках, передбачених статтею 41 Закону, а саме не переході до МТСБУ обов`язків за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності тих страховиків, які ліквідовані, що передбачено положеннями пункту 20.3 статті 20 та статтею 41 Закону. Отже МТСБУ не звільняється від обов`язку сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих за прострочення ліквідованим страховиком виплати суми страхового відшкодування, оскільки ці нарахування в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України та пункт 36.5 статті 36 Закону) є невід`ємною/складовою частиною боргу зі сплати страхового відшкодування за договором страхування. Правильність цієї позиції узгоджується із фактом визнання у справі про банкрутство кредиторських вимог Позивача до ПАТ "СК "Україна" як на суму страхового відшкодування, так і на спірні у цій справі суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені, а також узгоджується з умовами в пункті 1.2 договору про надання фінансових послуг факторингу № 1/24-06/2015 від 24.06.2015 - щодо права Позивача (фактора та кредитора за Договором) одержати від боржника суми основного боргу, відсотки, неустойки у повному обсязі (пункт 3.1.). Дійшовши цього висновку, для вирішення спору про покладення на МТСБУ (відповідно до пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону) обов`язку сплачувати за ліквідованого страховика окрім суми страхового відшкодування також 3 % річних, інфляційних втрат та пені, нарахованих в силу закону за прострочення виплати страхового відшкодування, допущене страховиком, обставини прострочення МТСБУ виплати страхувальнику цього страхового відшкодування не входять до предмету дослідження та доказування, як такі, що не мають значення. 8.7 Однак суди наведеного не врахували, неправильно застосувавши до спірних правовідносин норми пункту 20.3 статті 20 та підпункту "ґ" пункту 41.1. статті 41 Закону. Дійшовши цього висновку, Суд погоджується з аналогічними аргументами скаржника (пункти 5.1.-5.4.) та відхиляє протилежні аргументи Відповідача (пункти 6.1.). Суд виходить з того, що обставини правильності розрахунків спірних сум 3 % річних, інфляційних втрат та пені, які були визнані як кредиторські вимоги у справі № 910/842/18 про банкрутство ПАТ "СК "Україна", встановлені згідно з ухвалою від 15.06.2018 у справі № 910/842/18 (пункт 3.2.). 8.8 Водночас Суд зазначає про таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). За змістом норми цієї статті позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. Частинами 2, 3 статті 267 ЦК України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 8.9 Отже, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України). 8.10 Враховуючи наведені норми ЦК України та висновки в пунктах 8.6, 8.7, суди між тим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав відсутності порушеного права у спірних правовідносинах, не надавши, всупереч нормам статті 86 ГПК України, оцінки зібраним у справі доказам, а саме заяві про застосування до спірних правовідносин позовної давності та викладеним в ній обставинам, що подана Відповідачем 13.11.2019 - до ухвалення місцевим судом рішення у цій справі (пункт 1.3). У зв`язку із викладеним Суд частково погоджується із аналогічним аргументом Відповідача (пункт 6.2.). 8.11 Допущені судами процесуальні порушення - недослідження зібраних у справі доказів, унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для вирішення питання про існування права на судовий захист у спірних правовідносинах, а саме: щодо почату перебігу та спливу позовної давності у спірних правовідносинах за вимогами Позивача, а також, у разі встановлення обставин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах - щодо наявності поважних причин її пропуску. Апеляційний суд вказаних помилок суду першої інстанції не виправив. 8.12 Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 8.13 Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.14 Враховуючи викладене, визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, та з урахуванням положень пункту 2 частини 1 статті 308 та пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України, Суд доходить висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного суду та ухвала суду першої інстанції - скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. 8.15 Дійшовши висновків у цій справі (пункт 8.6) та з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, Суд зазначає, що рішення касаційного суду у цій справі стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд П О С Т А Н О В И В : 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Маркс.Капітал" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2020 у справі № 910/14293/19 скасувати. 3. Справу № 910/14293/19 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя О.В. Васьковський Судді В.Я. Погребняк Н.Г. Ткаченко Джерело: ЄДРСР 90594594

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2021 року м. Київ Справа № 916/585/18 (916/1051/20) Провадження № 12-14гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Пількова К. М., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О., представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» - Бісик Я. В, адвоката, реєстратора ОСОБА_1 - не з`явився, Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» - не з`явився, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - Кузовлєва А. В., адвоката, Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» - Олійника Р. В., Кочмара В. В., адвокатів, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» - не з`явився, розглянула в судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» та Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 (головуючий суддя Аленін О. Ю., судді Бєляновський В. В., Лавриненко Л. В.) та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 (суддя Грабован Л. І.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» до реєстратора ОСОБА_1, Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації», Акціонерного товариства «Альфа-Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» про визнання протиправним та скасування рішень реєстратора, скасування записів про право власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу в межах справи № 916/585/18 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» про банкрутство. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У квітні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» (далі - Позивач, ТОВ «Французький бульвар-Еліт») звернулося до реєстратора ОСОБА_1 , Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації», Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк», Банк, правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» (далі - ТОВ «Автостайл») з позовом про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 22661492, внесеного 04.10.2017 до Державного реєстру прав на нерухоме майно державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме: незавершеного будівництва курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена), будівельною готовністю 15 %, розмір загальної площі (фактично) - 793, 7 кв.м, матеріали стін - залізобетон, складові частини об`єкта нерухомого майна: курортно-рекреаційний комплекс А, фундамент Б, підпірна стіна 1, реєстраційний номер 1369655551101 від 20.12.2017, укладеного між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», зареєстрованого в реєстрі за № 3294 (далі - Договір купівлі-продажу); скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 24056980, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною Оленою Сергіївною (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог). 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що 20.03.2020 ОСОБА_1 подав прокурору відділу Прокуратури Одеської області Мрихину К. О. заяву в порядку статті 469 Кримінального кодексу України, в якій просив укласти угоду про визнання вини у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018160000000405. Цією заявою ОСОБА_1 повідомив, зокрема, Позивача, що відкрив розділ, провів реєстрацію права власності та вчинив запис за № 37407015 про оформлення права власності за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк») на спірний об`єкт незавершеного будівництва з порушенням частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; ОСОБА_1 не встановив, чи наявні підстави для проведення реєстраційних дій, оскільки рішенням Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14 у рахунок погашення боргу за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки: земельну ділянку, майнові права на нерухомість, будівництво якої незавершене та яка стане власністю іпотекодавця в майбутньому (Об`єкт незавершеного будівництва). Отже, ОСОБА_1 при прийнятті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 37407015 та внесенні запису про право власності 22661492 порушив частину третю статті 10, пункт 4 статті 18, пункти 2-4 статті 24, частину другу статі 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 37-41 Закону України «Про іпотеку», якими на час укладення сторонами іпотечного договору не було передбачено можливості передавати в іпотеку майнові права. Спірний Договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва є недійсним, оскільки на час його укладення власником цього об`єкта був Позивач, а рішення про проведення державної реєстрації не є підставою для набуття права власності відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 1.3. У травні 2020 року ОСОБА_1 подав заяву, якою визнав позов у частині вимог про скасування рішень реєстратора та скасування записів про право власності. 1.4. ТОВ «Автостайл» та АТ «Альфа-Банк» проти задоволення позовних вимог заперечили, просили у позові відмовити в повному обсязі. 1.5. ТОВ «Автостайл» також просило залишити без розгляду позовні вимоги Позивача про визнання недійсним Договору купівлі-продажу на підставі пункту 3 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. 28.09.2020 ухвалами Господарського суду Одеської області закрито провадження у справі в частині позовних вимог до Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» та реєстратора ОСОБА_1 на підставі пунктів 6 та 2 відповідно частини першої статті 231 ГПК України. 2.2. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.09.2020 залучено громадянина ОСОБА_1 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. 2.3. 19.10.2020 Господарський суд Одеської області рішенням, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020, позов ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до АТ «Альфа-Банк» та ТОВ «Автостайл» задовольнив частково; визнав протиправним та скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; визнав недійсним Договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 20.12.2017, укладений між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», зареєстрований в реєстрі за № 3294; відмовив у задоволенні позову в частині скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 22661492, внесеного 04.10.2017 державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1 , за АТ «Укрсоцбанк» та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності за № 24056980, внесеного приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною О. С. 20.12.2017, за ТОВ «Автостайл». 2.4. Приймаючи вказані рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що державний реєстратор ОСОБА_1 допустив неналежне виконання обов`язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію та прийняття рішення про реєстрацію права власності за АТ «Укрсоцбанк», що свідчить про порушення вимог пункту 3 частини першої статті 2, пункту 1 частини третьої статті 10, пункту 4 статті 18, пунктів 2-4 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статей 27-41 Закону України «Про іпотеку», пункту 35 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок), у зв`язку із чим рішення ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню, що є підставою для проведення державним реєстратором припинення речових прав на спірне майно. У зв`язку із цим у частині позовних вимог про скасування записів про право власності за АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл» як таких, що не передбачені законом та не є належним способом захисту, суди відмовили. Суди вказали, що відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності є дією, якою держава визнає наявні речові права на нерухоме майно шляхом внесення відомостей до реєстру, а скасування рішення про реєстрацію права власності на об`єкт за АТ «Укрсоцбанк» внаслідок відсутності прав останнього на це майно зумовлює висновок про відсутність правових підстав для укладення останнім Договору купівлі-продажу спірного об`єкта, отже цей Договір не відповідає нормам цивільного законодавства, а саме частині першій статті 203, частині першій статті 626, частині першій статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 3. Короткий зміст вимог касаційних скарг 3.1. ТОВ «Автостайл» (далі також Скаржник-1) звернулося з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020, прийняти нове рішення, яким відмовити Позивачу в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. 3.2. АТ «Альфа-Банк» (далі також Скаржник-2) звернулося з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 скасувати; закрити провадження у справі в частині позовної вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу; відмовити у задоволенні позову в частині визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; відмовити в задоволенні позову в частині скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 22661492, внесеного 04.10.2017 державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1, та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 24056980, внесеного приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною О. С., 20.12.2017 за ТОВ «Автостайл». 3.3. Також у касаційних скаргах Скаржники просили зупинити дію оскаржуваних судових рішень. 3.4. 22.12.2020 ТОВ «Автостайл» подало до суду касаційної інстанції доповнення до касаційної скарги. 4. Доводи Скаржника-1, викладені у касаційній скарзі 4.1. Заявлені Позивачем - банкрутом у межах справи про банкрутство позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є немайновими, а Позивач не є стороною оскаржуваного Договору купівлі-продажу, отже, відповідно до частини другої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) не мав права звертатися з такими позовними вимогами. 4.2. Ураховуючи положення частини другої статті 4 ГПК України, статей 3, 15, 16, 203 ЦК України, Позивач не довів, яким чином укладений між ТОВ «Автостайл» та АТ «Укрсоцбанк» Договір купівлі-продажу на підставі державної реєстрації об`єкта незавершеного будівництва за Банком станом на час пред`явлення позову може порушувати права та законні інтереси Позивача, який не є стороною цього правочину та стверджує про допущені порушення при реєстрації цього майна; крім того не визначено, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторін, яким нормам законодавства не відповідає Договір та які права Позивача при цьому порушені. 4.3. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою ту обставину, що станом на час розгляду цієї справи та прийняття у ній рішення вже було прийнято рішення в іншій справі, предметом якої були вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ «Автостайл» та АТ «Укрсоцбанк», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною О. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 3294. У зв`язку із цим суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою клопотання ТОВ «Автостайл» про залишення частини заявлених позовних вимог без розгляду, яке взагалі не було розглянуто судом. 4.4. За висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, отже, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 37407015 від 04.10.2017, прийняте реєстратором ОСОБА_1 , вичерпало свою дію, а предмет позову перестав існувати. 4.5. Позивач оспорює правочин стороною якого він не є. За висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаціного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування статей 387, 388 ЦК України, є неефективними. Отже у даній справі Позивач обрав неправильний спосіб захисту, який не є ефективним, що є достатньою підставою для відмови у позові. 4.6. У доповненні до касаційної скарги Скаржник-1 вказав, що підставами касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень є пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду та за неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права. Аналіз статті 7 КУзПБ свідчить про те, що заявлені позовні вимоги ТОВ «Французький бульвар-Еліт» не підлягають вартісній оцінці та є немайновими, не містять інших ознак справ, указаних у частині другій зазначеної статті КУзПБ, тому були відсутні правові підстави для поширення на ці позовні вимоги положень вказаної норми, а також пункту 8 статті 20 ГПК України та, відповідно, для прийняття позову в межах справи про банкрутство. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 752/4361/15. Вказані порушення, на думку Скаржника-1, свідчать про порушення порядку автоматичного розподілу справи за принципом вірогідності та, як наслідок, ухвалення судового рішення судом, не встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Суди попередніх інстанцій помилково послалися на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц та Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 923/1194/17, від 12.11.2019 у справі № 922/6545/15, які прийняті за інших фактичних обставин та не підлягали застосуванню до спірних правовідносин. 5. Доводи Скаржника-2, викладені у касаційній скарзі 5.1. Суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши цю справу в межах справи про банкрутство, застосували норму пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України та статті 7 КУзПБ без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 289/233/18 та постанові Верховного Суду від 09.06.2020 у справі № 910/3704/13, щодо незаконності розгляду в межах справи про банкрутство позову немайнового характеру про визнання недійсним спірного правочину, стороною якого боржник не був. Натомість висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц, від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 921/557/15-г/10, від 06.02.2020 у справі № 910/1116/18, від 02.10.2019 у справі № 910/9533/18, від 21.11.2019 у справі № 925/1205/15, врахуванню не підлягали, оскільки прийняті за інших обставин, які не є подібними. 5.2. Суд апеляційної інстанції не застосував статтю 388 ЦК України, яка підлягала застосуванню, та не врахував відповідний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, за яким захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387, 388 ЦК України. З таким висновком також погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, вказавши, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними. Подібний висновок також міститься у постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 183/2537/16. 5.3. Суд першої інстанції застосував статтю 5 Закону України «Про іпотеку» без урахування висновку, сформульованого у постанові Вищого господарського суду України від 21.08.2017 у справі № 910/17906/15. 5.4. Суди попередніх інстанцій, застосовуючи статті 3, 15, 16 ЦК України, не врахували постанови Верховного Суду України, який неодноразово наголошував (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), що під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати вказані норми, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права, тоді як Позивач не обґрунтував своє право на позов та не зазначив, які саме його права та інтереси порушені, зокрема, в контексті існування рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14, яким звернуто стягнення на земельну ділянку, майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено. 6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 6.1. 25.01.2021 до Суду від ТОВ «Французький бульвар-Еліт» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство вважає прийняті у справі судові рішення законними та обґрунтованими, а подану касаційну скаргу Скаржника-1 такою, що не підлягає задоволенню. 6.2. Зазначає, що спір у цій справі відповідно до статті 7 КУзПБ віднесено до юрисдикції господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, від 23.10.2019 у справі № 752/4361/15. 6.3. Вважає безпідставним посилання Скаржника-1 на те, що Позивач не обґрунтував своє право на позов та не зазначив, які саме його права або інтереси порушені, оскільки оспорювати правочин може також заінтересована особа, яка не була його стороною, власний інтерес якої полягає у тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. 6.4. Стверджує, що не можна брати до уваги будь-які висновки, наведені у судових рішеннях у справах № 916/367/18 та № 916/1901/18, оскільки у цих справах не були предметом розгляду предмет позову та підстави, якими Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, що розглядаються в даній справі. Крім того, суди дійшли висновку, що предмет і підстави позовів у даній справі та справі № 916/1901/18 у частині позовних вимог про визнання недійсним Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва є відмінними. 6.5. Звертає увагу на ту обставину, що згідно з резолютивною частиною рішення у справі № 916/2909/14 визнано право власності як спосіб реалізації предмета іпотеки на земельну ділянку, однак не визнавалося право на розміщений на ній об`єкт незавершеного будівництва. 6.6. Позивач вказує, що дозвільні документи у сфері містобудування, а саме: дозвіл на виконання будівельних робіт № 387/07 від 31.08.2007, декларація про початок виконання будівельних робіт від 14.09.2011, зареєстрована Інспекцією ДАБК в Одеській області 19.09.2011 № ОД08311043962, видані на його ім`я, тому, враховуючи положення пункту 68 Порядку, ОСОБА_1 не мав проводити державну реєстрацію за іншою особою. 6.7. Зазначає, що Відповідачі є належними, оскільки спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно необхідно розглядати як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав Позивача на нерухоме майно іншою особою. 6.8. Вказує, що, виходячи з положень статті 331 ЦК України, є власником матеріалів (замовник будівництва), які були використані в процесі такого будівництва, а не власником об`єкта будівництва, тому посилання на те, що належним способом захисту є вимога про витребування такого майна безпідставні. 7. Розгляд справи Верховним Судом 7.1. 29.12.2020 ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Автостайл» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020; призначено розгляд касаційної скарги на 28.01.2021; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 20.01.2021; відмовлено у задоволенні клопотання Скаржника-1 про зупинення дії постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020. 7.2. 18.02.2021 ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Альфа-Банк» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020; об`єднано касаційні скарги АТ «Альфа-Банк» та ТОВ «Автостайл» в одне касаційне провадження; повідомлено учасників справи про розгляд касаційної скарги 25.02.2021; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 23.02.2021. 7.3. 25.02.2021 у судовому засіданні оголошено перерву до 14 год 00 хв 01.03.2021. 7.4. 01.03.2021 ухвалою Верховного Суду справу за касаційними скаргами ТОВ «Автостайл» та АТ «Альфа-Банк» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини другої статті 7 КУзПБ стосовно розгляду справ за немайновими позовами боржника, які не підлягають вартісній оцінці, в тому числі визнання недійсними правочинів, стороною яких не є боржник, поза межами справи про банкрутство, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 752/4361/15, або застосувати вказану правову позицію у випадку її конкретизації Великою Палатою Верховного Суду. 7.5. Ухвалою від 31.03.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу за касаційними скаргами ТОВ «Автостайл» та АТ «Альфа-Банк» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020; призначила розгляд справи; відмовила в задоволенні клопотання ТОВ «Автостайл» про зупинення дії оскаржуваних судових рішень. 7.6. Ухвалою від 25.05.2021 Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання ТОВ «Автостайл» про зупинення дії постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020. 8. Встановлені судами обставини 8.1. 31.08.2007 Інспекція держархбудконтролю Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради видала дозвіл на виконання будівельних робіт № 387/07 на вул. Дача Ковалевського (т. 1, а. с. 33) ТОВ «Французький бульвар-Еліт». 8.2. У декларації про початок виконання будівельних робіт від 14.09.2011 (т. 1, а. с. 29-32) вказано інформацію про замовника будівництва курортно-рекреаційного комплексу на вул. Ковалевського сімейного типу, а саме ТОВ «Французький бульвар-Еліт». 8.3. У довідці КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» №120739.58 від 11.12.2009 (т. 2, а. с. 10) повідомлено про ведення будівництва курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу на земельній ділянці площею 5 291 кв.м, що належить ТОВ «Французький бульвар-Еліт», готовність 55 %. 8.4. Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14 (т. 1, а. с. 81-90), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.08.2016, задоволено позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ТОВ «Французький бульвар-Еліт», звернуто стягнення в рахунок часткового погашення (у сумі 18 135 400,00 грн) заборгованості ТОВ «Французький бульвар-Еліт» перед ПАТ «Укрсоцбанк» за договором кредиту № 660/007-516 від 17.05.2007, загальний розмір якої становить 166 744 612,04 грн, що еквівалентно 14 038 620,38 доларів США, на належний ТОВ «Французький бульвар-Еліт» предмет іпотеки за іпотечним договором від 23.05.2007, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 89, а саме: земельну ділянку загальною площею 0,5291 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район пляжу Свято-Успенського чоловічого монастиря), кадастровий номер 5110136900:35:002:0009, цільове призначення - для будівництва курортно-рекреаційного комплексу (2-3 поверхи), яка належить ТОВ «Французький бульвар-Еліт» на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку № 915253, виданого Одеським міським управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради 18.09.2006, зареєстрованого 18.09.2006 в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за № 020650500037 майнові права на нерухомість, будівництво якої незавершене та яка стане власністю іпотекодавця в майбутньому, а саме курортно-рекреаційний комплекс сімейного типу, що будується за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район пляжу Свято-Успенського чоловічого монастиря); визнано право власності ПАТ «Укрсоцбанк» на земельну ділянку загальною площею 0,5291 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район пляжу Свято-Успенського чоловічого монастиря), кадастровий номер 5110136900:35:002:0009, цільове призначення - для будівництва курортно-рекреаційного комплексу (2-3 поверхи). 8.5. За змістом іпотечного договору від 23.05.2007, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луняченко Н. В. та зареєстрованого у реєстрі за № 89 (далі - Іпотечний договір, т. 2, а. с. 3-6), він укладений з метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором між Банком та ТОВ «Французький бульвар-Еліт», за умовами якого Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю як забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Кредитним договором, майно - земельну ділянку загальною площею 0,5291 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район пляжу Свято-Успенського чоловічого монастиря), кадастровий номер 5110136900:35:002:0009, цільове призначення - для будівництва курортно-рекреаційного комплексу (2-поверхи), яка належить Іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку № 915253, виданого Одеським управлінням земельних ресурсів Одеської міської ради 18.09.2006, зареєстрованого 18.09.2006 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за № 10650500037. 8.6. Згідно з договором про внесення змін до Іпотечного договору № 1 від 14.12.2007 (т. 2, а. с. 7) пункт 1.1 договору щодо предмета іпотеки змінено та викладено у новій редакції з доповненням підпунктом 1.1.1 про передачу в іпотеку додатково до вказаної земельної ділянки майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено та яка стане власністю іпотекодавця в майбутньому після укладення цього договору, а саме курортно-рекреаційний комплекс сімейного типу, що будується за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район Свято-Успенського чоловічого монастиря). Майнові права випливають з рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 887 від 26.12.2006 «Про надання дозволу Товариству з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» на проектування та будівництво курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу за адресою м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (район Свято-Успенського чоловічого монастиря)»; Договору на право забудови, укладеного між Іпотекодавцем та виконавчим комітетом Одеської міської ради 26.12.2006, Дозволу на виконання будівельних робіт № 387/07 від 31.08.2007 (далі - Предмет іпотеки). 8.7. Пунктами 4.1, 4.2, 4.6 Іпотечного договору передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або шляхом продажу, передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку»; або продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку»). 8.8. Відповідно до пункту 4.7 Іпотечного договору в разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішення суду: шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» або шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження. 8.9. Договорами про внесення змін № 2 від 31.03.2008, № 3 від 01.07.2008 до Іпотечного договору вносились зміни до підпункту 1.1.1 щодо ціни предмета іпотеки (т. 2, а. с. 8, 9). 8.10. Державну реєстрацію права власності ПАТ «Укрсоцбанк» на об`єкт нерухомого майна за № 1369655551101 - незавершене будівництво курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, місце розташування: земельна ділянка кадастровий номер 5110136900:35:002:0009, реєстраційний номер 687374451101 загальною площею 793,7 кв.м, будівельною готовністю 15 % в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено ОСОБА_1 , державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37407015 від 04.10.2017, про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна у довідці № 214922227 від 03.07.2020 (т. 4 а. с. 30-32). Підставою державної реєстрації у довідці визначені: довідка, видана 28.03.2017 КП «БТІ ОМР», технічний паспорт, виданий 28.03.2017, КП «БТІ ОМР», рішення суду № 916/2909/14 від 15.09.2014 Господарського суду Одеської області; Декларація про початок виконання будівельних робіт серія № ОД08311043962, видана 19.09.2011 ДАБК в Одеській області. 8.11. 20.12.2017 між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл» був укладений Договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва (т. 2, а. с. 43-48; т. 3, а. с.113-118), відповідно до пункту 1.1 якого за цим договором ПАТ «Укрсоцбанк» зобов`язується продати та передати у власність ТОВ «Автостайл», а ТОВ «Автостайл» зобов`язується сплатити обумовлену грошову суму в обумовлені строки та прийняти у власність об`єкт нерухомого майна, а саме незавершене будівництво курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, що знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена), будівельною готовністю 15 %, розмір загальної площі (фактично) - 793, 7 кв.м., матеріали стін - залізобетон, складові частини об`єкта нерухомого майна: курортно-рекреаційний комплекс А, фундамент Б, підпірна стіна І, реєстраційний номер 1369655551101. 8.12. За умовами підпункту 1.1.1 цього Договору нерухоме майно розташоване на земельній ділянці площею 0,5291 га, яка знаходиться за адресою: Одеська обл., м. Одеса, цільове призначення земельної ділянки - Е.07.01 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення; категорія земель - землі рекреаційного призначення; цільове використання земельної ділянки - для будівництва курортно-рекреаційного комплексу (2-3 поверхи), кадастровий номер 5110136900:35:002:0009. Одночасно з посвідченням цього договору посвідчується договір купівлі-продажу земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно. 8.13. Відповідно до пункту 1.2 указаного договору нерухоме майно належить ПАТ «Укрсоцбанк» на підставі: рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14, яке набрало законної сили 18.08.2016; довідки щодо відсотка готовності об`єкта незавершеного будівництва № 483215.72.17 від 28.03.2017, виданої Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради; технічного паспорта, виготовленого станом на 28.03.2017, виданого 31.10.2017 Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради; декларації про початок виконання будівельних робіт від 14.09.2011, зареєстрованої інспекцією ДАБК в Одеській області 19.09.2011 № ОД08311043962. Державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ПАТ «Укрсоцбанк» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено ОСОБА_1 , державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 37407015 04.10.2017, номер запису про право власності 22661492, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1369655551101, про що 04.12.2017 ОСОБА_1 , державним реєстратором Одеської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Одеської області видано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №106146091. 8.14. Згідно з пунктом 1.4 цього договору ПАТ «Укрсоцбанк» стверджує, що відчужуване нерухоме майно належить йому на праві власності, на момент укладення цього договору нікому іншому не продане, не подароване, як внесок до статутного капіталу господарських товариств не передане, не відчужене іншим способом, не заставлене, під податковою заставою, під забороною (арештом) не перебуває, прихованих недоліків не має, а також прав щодо нього у третіх осіб (у тому числі за договорами найму тощо) як у межах, так і за межами України немає, судової суперечки у відношенні до нерухомого майна немає, самовільних переобладнань немає. 8.15. Відповідно до пункту 1.5 указаного договору ПАТ «Укрсоцбанк» погоджується, що володіє інформацією про нерухоме майно, що набувається в тому обсязі, яка надана ПАТ «Укрсоцбанк» та зазначена в цьому договорі, задоволений станом нерухомого майна, встановленим шляхом належного огляду до укладення цього договору. 8.16. За умовами пункту 2.1 цього договору сторони дійшли домовленостей, що вартість указаного в цьому договорі нерухомого майна загалом становить 223 074, 43 грн. 8.17. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 108407980 від 20.12.2017 (т. 2, а. с. 49, 50) власником об`єкта нерухомого майна, а саме незавершеного будівництва курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, розташованого за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена), є ТОВ «Автостайл» на підставі договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 20.12.2017. 8.18. Одночасно з Договором купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва 20.12.2017 між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл» укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (т. 3, а. с. 105-110), відповідно до пункту 1.1 якого ПАТ «Укрсоцбанк» передає у власність ТОВ «Автостайл», а ТОВ «Автостайл» приймає у власність належну ПАТ «Укрсоцбанк» на праві власності земельну ділянку площею 0, 5291 га, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 687374451101, та сплачує за неї погоджену грошову суму. 8.19. Пунктом 1.4. вказаного договору передбачено, що відчужувана земельна ділянка належить ПAT «Укрсоцбанк» на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14, рішення набрало законної сили 18.08.2016. 8.20. Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.06.2018 у справі № 916/367/18 (т. 2, а. с. 65-72), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.12.2018 (т. 2, а. с. 74-85), відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до ТОВ «Автостайл» про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва (будівельні матеріали). Суд встановив, що за ТОВ «Автостайл» на підставі договорів купівлі-продажу від 20.12.2017 зареєстровано право власності на об`єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку з кадастровим номером 5110136900:35:002:0009. У вказаному рішенні суд критично оцінив доводи позивача про те, що фактично в межах одного об`єкта нерухомого майна та однієї земельної ділянки має місце наявність двох власників - ТОВ «Автостайл» та ТОВ «Французький бульвар-Еліт», оскільки позивач не надав доказів належності йому об`єктів незавершеного будівництва (будівельні матеріали), а суд встановив, що ТОВ «Автостайл» є законним власником об`єкта незавершеного будівництва та земельної ділянки з кадастровим номером 5110136900:35:002:0009 на підставі договорів купівлі-продажу 2017 року. 8.21. Рішенням Господарського суду Одеської області від 03.06.2019 у справі № 916/1901/18 (т. 2, а. с. 51-64), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2020, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до ТОВ «Автостайл» та ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва серії НМІ №713018 від 20.12.2017, укладеного між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», скасування реєстрації права власності ТОВ «Автостайл» на об`єкт незавершеного будівництва зі ступенем готовності 15 %, загальною площею 793,7 кв.м курортно-рекреаційного комплексу за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, номер запису про право власності 24056980 від 20.12.2017 повністю. У рішенні суд дійшов висновку про недоведеність того, яким чином договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 20.12.2017, укладений між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл» на підставі державної реєстрації об`єкта незавершеного будівництва за ПАТ «Укрсоцбанк», станом на час пред`явлення позову може порушувати права та законні інтереси позивача, який, не будучи стороною спірного договору, заявив про його неправомірність з підстав порушення під час реєстрації права власності на вказане майно за ПАТ «Укрсоцбанк» (продавцем) іпотекодержателем без оскарження дій державного реєстратора та визнання їх незаконними в установленому законом порядку. Крім того, суд указав, що не визначено, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторін та яким нормам законодавства не відповідає цей договір. Доводи позивача зведені до оцінки неправомірності дій державного реєстратора при проведенні реєстрації об`єкта за ПАТ «Укрсоцбанк», що не є предметом дослідження у справі, до того ж відповідних вимог позивач не заявляв. 8.22. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.05.2018 відкрито провадження у справі № 916/585/18 про банкрутство ТОВ «Французький бульвар-Еліт». 8.23. Постановою Господарського суду Одеської області від 26.11.2018 ТОВ «Французький бульвар-Еліт» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Станом на час розгляду справи судами ліквідаційна процедура триває, справа перебуває у провадженні Господарського суду Одеської області. 9. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо розгляду справи в межах процедури банкрутства 9.1. 21.10.2019 введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КузПБ), пунктами 2, 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого визначено, що з дня введення його в дію Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) втрачає чинність і подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. 9.2. Суди встановили, що 03.05.2018 відкрито провадження у справі про банкрутство Позивача і на час розгляду цієї справи ліквідаційна процедура триває. 9.3. Відповідно до частини першої, абзацу 1 частини другої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. 9.4. Отже, законодавець вкотре підкреслив, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Аналогічний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 607/6254/15-ц, від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, постановах Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 921/557/15-г/10, від 06.02.2020 у справі № 910/1116/18, від 12.01.2021 у справі № 334/5073/19. 9.5. У постановах від 15.05.2019 у справі № 289/2217/17, від 12.06.2019 у справі № 289/233/18, від 19.06.2019 у справах № 289/718/18 та № 289/2210/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог. 9.6. Таким чином, зокрема, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію вказаного Кодексу має відбуватися господарським судом у межах справи про банкрутство, яку такий суд розглядає. 9.7. До того ж, вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень статті 163 ГПК України, а також надати оцінку змісту заявлених вимог та порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано. 9.8. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що положеннями частин першої, другої статті 131 КУзПБ передбачено, що майно боржника, що підлягає реалізації у процедурі погашення боргів боржника, складає ліквідаційну масу. До складу ліквідаційної маси включається все майно боржника, що перебуває у його власності, а також те, що буде отримано боржником у власність після визнання його банкрутом і до завершення процедури погашення боргів боржника, крім майна, визначеного частинами шостою та сьомою цієї статті та статтею 132 цього Кодексу. 9.9. Розглядаючи спір у справі № 752/4361/15, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.10.2019 надавала оцінку заявленим вимогам у контексті їх вартісної оцінки та впливу на формування ліквідаційної маси банкрута за наслідками вирішення цих вимог, а відтак і необхідності розгляду спору в межах справи про банкрутство відповідно до Закону про банкрутство. 9.10. Підстав для відступу від висновку, сформульованого у вказаній справі, Велика Палата не вбачає, оскільки у справі, що розглядається, спірні правовідносини врегульовані КУзПБ, якими встановлено ширші критерії, за якими вирішується питання про необхідність розгляду справи у межах справи про банкрутство. 9.11. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу. 9.12. Предметом розгляду у цій справі є вимоги Позивача про визнання протиправним та скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності; записів про право власності, визнання недійсним Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва з тих підстав, що державний реєстратор не мав законних підстав реєструвати право власності за АТ «Укрсоцбанк» на об`єкт незавершеного будівництва, який Позивач вважає таким, що належить йому. 9.13. Отже, характер правовідносин між учасниками справи свідчать про те, що у Позивача існує спір з Відповідачами з приводу права власності на об`єкт незавершеного будівництва, який Позивач вважає своєю власністю, внаслідок, зокрема, дій Відповідачів щодо реєстрації такого права за ними. 9.14. Отже, цей позов подано на захист майнових прав банкрута, який вважає безпідставною реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою особою. Тобто виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою Позивача з правомірністю набуття Відповідачами права власності на об`єкт незавершеного будівництва, що стало підставою для звернення з цим позовом. 9.15. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що заявлені у цій справі банкрутом - ТОВ «Французький бульвар-Еліт» вимоги мають розглядатися у межах справи про його банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ, а доводи Скаржників (пункти 4.1, 4.6, 5.1) про порушення вказаної норми судами Велика Палата Верховного Суду відхиляє як помилкові. Щодо оскарження реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк») 9.16. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 9.17. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За статтею 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена у статті 20 Господарського кодексу України). 9.18. За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. 9.19. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала, що, установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог. 9.20. У цій справі розглядаються позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності; записів про право власності на об`єкт незавершеного будівництва, який, як стверджує Позивач, належить йому, а реєстрація права власності за Відповідачами проведена з порушенням вимог закону. 9.21. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. 9.22. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 9.23. Згідно із частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. 9.24. Порядок набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва визначений статтею 331 ЦК України, частинами другою, третьою якої передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону. 9.25. Водночас відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. 9.26. Таким чином, саме власнику або користувачу земельної ділянки належить право її забудови, тобто відповідне право особа набуває з моменту набуття у власність або користування ділянки у встановленому законом порядку. 9.27. Абзацом шостим статті 6 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що об`єкти незавершеного будівництва, розташовані на переданій в іпотеку земельній ділянці, вважаються предметом іпотеки, незалежно від того, хто є власником об`єкта незавершеного будівництва. 9.28. Велика Палата Верховного Суду враховує встановлені судами у цій справі обставини, зокрема щодо внесення сторонами змін до Іпотечного договору на підставі відповідного договору № 1 від 14.12.2017 - передачі додатково до земельної ділянки майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено та яка стане власністю іпотекодавця - Позивача в майбутньому із посиланням на те, що майнові права випливають, зокрема, з договору про право забудови, укладеного з виконавчим комітетом Одеської міської ради, Дозволу на виконання будівельних робіт. 9.29. При цьому готовність курортно-рекреаційного комплексу, що будується на земельній ділянці, яка належить Позивачу, за інформацією з довідки КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» № 120739.58 від 11.12.2009 становить 55 %. 9.30. Суди також встановили, що, відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до ТОВ «Автостайл» про визнання права власності на спірний об`єкт незавершеного будівництва у справі № 916/367/18, суд першої інстанції критично оцінив доводи позивача щодо фактичної наявності двох власників у межах одного об`єкта нерухомого майна та однієї земельної ділянки, вказавши, що позивач не надав доказів належності йому об`єкта незавершеного будівництва (будівельних матеріалів), та дійшов висновку про те, що ТОВ «Автостайл» є законним власником об`єкта незавершеного будівництва та земельної ділянки на підставі договорів купівлі-продажу 2017 року. 9.31. З огляду на викладене, враховуючи наведені положення законодавства, встановлені у цій справі судами обставини не надають підстав для висновку про наявність у ТОВ «Французький бульвар-Еліт» порушеного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту та поновленню у межах заявлених у цій справі позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора ОСОБА_1 , що є підставою для відмови у позові в цій частині. 9.32. Разом з цим частиною третьою статті 386 ЦК України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. 9.33. За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 9.34. Вказана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави та фактичну, що виявляється у заволодінні майном іншою особою. 9.35. Велика Палата Верховного Суду враховує висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, про неврахування якого зазначає Скаржник-2 (пункт 5.3), що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 9.36. У постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на неврахування судами висновків у якій посилається Скаржник-1 (пункт 4.5), Велика Палата Верховного Суду погодилася з наведеним висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 9.37. При цьому, зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна. 9.38. З огляду на наведені положення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що лише особа, яка є законним власником або користувачем земельної ділянки має право здійснювати будівництво на цій ділянці. Водночас, у разі, якщо особа вважає себе власником будівельних матеріалів, вона може вимагати їх повернення або відшкодування їх вартості, якщо повернення цих матеріалів неможливе без знецінення їх вартості. 9.39. З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки Позивач не довів наявність свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та звернувся до суду з вимогою, яка не відповідає належному та ефективному способу захисту. 9.40. Твердження Скаржника-2 (пункт 5.4) про застосування судом першої інстанції статті 5 Закону України «Про іпотеку» без урахування висновку, сформульованого у постанові Вищого господарського суду України від 21.08.2017 у справі № 910/17905/15 Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки наведені посилання не є підставою касаційного оскарження відповідно до статті 287 ГПК України. Щодо вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9.41. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною першою цієї статті передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. 9.42. Відповідний порядок звернення до господарського суду встановлюють положення ГПК України, частиною першою статті 162 якого передбачено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. 9.43. Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої зазначеної норми позовна заява повинна міститизміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. 9.44. За наведеними положеннями предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Наведений висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17. 9.45. Розглядаючи цю справу, суди попередніх інстанцій установили, що рішенням Господарського суду Одеської області від 03.06.2019 у справі № 916/1901/18, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 22.09.2020, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до ТОВ «Автостайл» та ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва серії НМІ № 713018 від 20.12.2017, укладеного між відповідачами, недійсним та скасування реєстрації права власності ТОВ «Автостайл» на об`єкт незавершеного будівництва, який є предметом вказаного договору. 9.46. Аналізуючи підстави звернення до суду у вказаній справі, суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, встановив, що ТОВ «Французький бульвар-Еліт» у вказаній справі посилається на порушення норм чинного законодавства під час укладення спірного договору між ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», оскільки на момент укладення цього Договору право власності ПАТ «Укрсоцбанк» на об`єкт незавершеного будівництва було незаконним; рішенням суду у справі № 916/2909/14, на підставі якого було внесено запис про право власності до державного реєстру, визнано право власності на майнові права на нерухомість, а не на об`єкт незавершеного будівництва, проданого за спірним договором купівлі-продажу; дії державного реєстратора ОСОБА_1 із внесення відомостей про право власності за ПАТ «Укрсоцбанк» є такими, що порушують встановлену законодавством процедуру, а саме статті 27, 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; реєстрація на підставі рішення у справі № 916/2909/14, яке набрало законної сили 18.08.2016, в жовтні 2017 року (більш ніж через рік), а не автоматично, є порушенням відповідної процедури. Позивач зазначав, що ПАТ «Укрсоцбанк» не є законним власником об`єкта незавершеного будівництва, тому не мало права здійснювати продаж цього майна, як результат, договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва є таким, що порушує положення чинного законодавства України. Також указував, що ОСОБА_1 не мав права проводити реєстраційні дії, адже декларація про початок виконання будівельних робіт, посилання на яку міститься як на підставу виникнення права власності, була отримана ТОВ «Французький бульвар-Еліт» як замовником будівництва, а не ПАТ «Укрсоцбанк», тому дії ОСОБА_1 з оформлення права власності за Банком вчинені з порушенням чинного законодавства, а останній не є законним власником об`єкта незавершеного будівництва, тому не мав права продавати це майно, а відповідний договір є таким, що порушує вимоги законодавства. Позивач також зазначив, що об`єкт незавершеного будівництва є фактично цілісним майновим комплексом із земельною ділянкою, здійснення продажу якого окремими частинами є неможливим, тому такі дії відповідачів незаконні. 9.47. Приймаючи судові рішення у справі № 916/1901/18, суди вказали, що фактично доводи позивача - ТОВ «Французький бульвар-Еліт» зводяться до оцінки неправомірності дій державного реєстратора ОСОБА_1 при проведенні реєстрації об`єкта незавершеного будівництва за ПАТ «Укрсоцбанк». 9.48. Заявлені у справі, що розглядається, позовні вимоги ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва мотивовані незаконністю рішення державного реєстратора ОСОБА_1 , який з порушенням положень пункту 2 частини третьої статті 10, частин першої-четвертої статті 27-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зареєстрував право власності на об`єкт незавершеного будівництва на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14, тоді як згідно з резолютивною частиною цього рішення не визнавалося право власності на цей об`єкт, у зв`язку із чим неправомірним є подальше відчуження Банком об`єкта незавершеного будівництва ТОВ «Автостайл» та реєстрація за останнім права власності на нього; дозвільні документи, а саме дозвіл на виконання будівельних робіт № 387/07 від 31.08.2007 та декларація про початок виконання будівельних робіт від 14.09.2011 видані на ім`я Позивача, тому ОСОБА_1 не мав правових підстав проводити реєстрацію за іншою особою; під час реєстрації права власності за Банком були взяті до уваги дані, які не відповідають дійсності, оскільки згідно з довідкою № 483215.72.17 від 28.03.2017 відсоток будівельної готовності курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу складає 15 %, тоді як відповідно до довідки КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» за № 120739.58 від 11.12.2009 - 55 % готовності. З посиланням на положення пункту 3 частини першої статті 2, пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Позивач указує, що документи на реєстрацію були подані посадовою особою АТ «Укрсоцбанк», яка не мала повноважень, оскільки у Банку не виникло будь-яких прав на спірний об`єкт незавершеного будівництва. 9.49. Водночас, відхиляючи посилання заявників апеляційних скарг про наявність підстав для закриття провадження у справі в цій частині та надаючи оцінку підставам звернення з позовом у частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу у справі, що розглядається, та у справі № 916/1901/18, суд апеляційної інстанції не врахував, що підстави цих позовів фактично зводяться до того, що державний реєстратор ОСОБА_1 , на думку Позивача, вчинив реєстрацію права власності за АТ «Укрсоцбанк» з порушенням положень чинного законодавства за відсутності відповідного судового рішення, яке б надавало право для реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва за Банком, а позови подані на захист права власності Позивача на спірний об`єкт незавершеного будівництва. 9.50. Рішення місцевого господарського суду висновків у цій частині не містить. 9.51. З огляду на викладене апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про те, що підстави позовів у даній справі та справі № 916/1901/16, предметом розгляду в якій також були вимоги ТОВ «Французький бульвар-Еліт» про визнання недійсним Договору купівлі-продажу, укладеного між АТ «Укрсоцбанк та ТОВ «Автостайл», є відмінними, отже, посилання Скаржника-1 (пункт 4.3) на існування судового рішення, яким вирішено спір між тими ж сторонами, про той же предмет та з тих самих підстав, обґрунтовані та заслуговують на увагу. 9.52. При цьому та обставина, що позови ТОВ «Французький бульвар-Еліт» у зазначених справах подані з посиланням на порушення при реєстрації різних норм законодавства наведених висновків не спростовує, оскільки, як неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. 9.53. Водночас відповідно до пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження відповідно, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 175 цього Кодексу. 9.54. За пунктом 2 частини першої статті 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. 9.55. Згідно із частиною першою статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із залишенням позову без розгляду або закриттями провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. 9.56. З огляду на наведене прийняті у справі судові рішення в частині вирішення вимог Позивача до Відповідачів про визнання недійсним Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва підлягають скасуванню, а провадження у цій частині підлягає закриттю. 9.57. Доводи Скаржників (пункти 4.2, 5.5) про недоведення Позивачем наявності у нього порушеного права або інтересу внаслідок укладення Відповідачами спірного Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги як неналежні у зв`язку з викладеними вище висновками. Висновок щодо застосування норм права 9.58. Якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу. 10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування прийнятих у справі судових рішень у частині вирішення вимог про визнання недійсним Договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва із закриттям провадження у справі в цій частині; а також вимог про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності за АТ «Укрсоцбанк» із прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у позові. В іншій частині рішення та постанова судів попередніх інстанцій підлягають залишенню без змін. У зв`язку з цим касаційна скарга АТ «Альфабанк» підлягає задоволенню, а касаційна скарга ТОВ «Автостайл» - частковому задоволенню. 11. Судові витрати Враховуючи , що касаційна скарга ТОВ «Автостайл» підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга АТ «Альфа-Банк» - задоволенню із скасуванням прийнятих у справі рішень в оскаржуваній частині судовий збір за розгляд апеляційних та касаційних скарг покладається на Позивача. Керуючись статтями 308, 311, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити. 2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» задовольнити частково. 3. Скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 в частині задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме: незавершене будівництво курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Одеса , вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена) , будівельною готовністю - 15 %, розмір загальної площі (фактично) - 793, 7 кв.м, матеріали стін: залізобетон, складові частини об`єкта нерухомого майна: курортно-рекреаційний комплекс А, фундамент Б, підпірна стіна 1, реєстраційний номер 1369655551101 від 20.12.2017, укладеного між Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автостайл», зареєстрованого в реєстрі за № 3294, і про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1 4. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1, відмовити. 5. Закрити провадження у справі в частині позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме: незавершене будівництво курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена), будівельною готовністю - 15 %, розмір загальної площі (фактично) - 793, 7 кв.м., матеріали стін: залізобетон, складові частини об`єкта нерухомого майна: курортно-рекреаційний комплекс А, фундамент Б, підпірна стіна 1, реєстраційний номер 1369655551101 від 20.12.2017, укладеного між Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автостайл», зареєстрованого в реєстрі за № 3294. 6. В іншій частині постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) залишити без змін. 7. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» (65045, Одеська обл., м. Одеса, вул. Жуковського, 47; код ЄДРПОУ 33933008) на користь Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100; код ЄДРПОУ 23494714) 6 306, 00 (шість тисяч триста шість) грн. та 8 408 (вісім тисяч чотириста вісім) грн. судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг. 8. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» (65045, Одеська обл., м. Одеса, вул. Жуковського, 47; код ЄДРПОУ 33933008) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» (65003, Одеська обл., м. Одеса, вул. Чорноморського козацтва, 66/3, оф. № 1; код ЄДРПОУ 40049445) 6 306, 00 (шість тисяч триста шість) грн. та 8 408 (вісім тисяч чотириста вісім) грн. судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:Т. О. АнцуповаГ. Р. Крет В. В. БританчукЛ. М. Лобойко Ю. Л. Власов В. В. Пророк І. В. Григор`єваЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік В. І. ДанішевськаВ. М. Сімоненко Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукС. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98391620

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2021 року м . Київ Справа № 922/2416/17 Провадження № 12-44гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л. суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Сороки Л. П., представників учасників справи: представника позивача - Кураксіної О. І., представника відповідача - Іванченка С. М., представника третьої особи - Караченцева Ю. Л. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року (суддя Чистякова І. О.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року (судді: Пелипенко Н. М., Істоміна О. А., Стойка О. В.) у справі № 922/2416/17 за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бонус-трейд», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Шпак Марини Олександрівни , ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки. Історія справИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ «КБ «Приватбанк», банк, позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бонус-трейд» (далі - ТОВ «Бонус-трейд», відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме п`ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності відповідачу та є предметом іпотеки за договором іпотеки від 19 квітня 2007 року, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 квітня 2007 року № HAG7GA00000006 (далі - кредитний договір) у сумі 2 176 801,21 долара США шляхом продажу позивачем будь-якій особі з правом на укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом, у тому числі з нотаріальним посвідченням, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також надання позивачу всіх інших повноважень, необхідних для здійснення продажу предмета іпотеки. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок невиконання Шпак М. О. зобов`язань за кредитним договором у неї існує заборгованість у розмірі 2 176 801,21 долара США. Виконання зобов`язань за наведеним кредитним договором забезпечено шляхом укладення 19 квітня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» і Шпак М. О. договору іпотеки спірного майна. Надалі спірне майно неодноразово відчужувалось на користь інших осіб, внаслідок чого 15 грудня 2014 року зареєстровано право приватної власності відповідача на це майно, яке передано останнім в іпотеку ОСОБА_2 . Позивач не надавав згоди на передачу спірного майна в наступну іпотеку, тому попередня іпотека від 19 квітня 2007 року має вищий пріоритет над наступними, тобто позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок стягнення заборгованості за кредитним договором у судовому порядку. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 2.1. 18 квітня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та Шпак М. О. був укладений кредитний договір № HAG7GA00000006, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений у пункті 7.1 цього договору. 2.2. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «КБ «Приватбанк» та Шпак М. О. був укладений договір іпотеки від 19 квітня 2007 року (далі - договір іпотеки), згідно з яким остання передала банку в іпотеку спірне нерухоме майно. 2.3. Згідно з пунктом 22 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами 16.7.1, 16.7.2, 16.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса чи згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі. 2.4. За умовами пункту 27 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено в позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону № 898-IV, для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця. 2.5. Відповідно до пункту 28 договору іпотеки строк дії договору іпотеки - до повного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього. 2.6. 19 липня 2011 року Господарський суд Харківської області прийняв ухвалу у справі № 5023/5991/11 про порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. 2.7. Господарський суд Харківської області постановою від 17 серпня 2011 року у справі № 5023/5991/11, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, визнав фізичну особу - підприємця Шпак М. О. банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру, призначив ліквідатором банкрута арбітражного керуючого Тоцьку К. М. та скасував арешти, накладені на майно боржника, й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника. 2.8. Господарський суд Харківської області ухвалою від 01 вересня 2011 року у справі № 5023/5991/11 заяву ліквідатора задовольнив, зобов`язав приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця І. О. зняти заборону на належне Шпак М. О. спірне нерухоме майно. 2.9. 12 вересня 2011 року позивач звернувся до Господарського суду Харківської області із заявою про визнання вимог кредитора у справі про банкрутство № 5023/5991/11. 2.10. 13 жовтня 2011 року між арбітражним керуючим Тоцькою К. М. та Товариством з обмеженою відповідальністю «Бабаївськ-інвест» (далі - ТОВ «Бабаївськ-інвест») був укладений договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна за результатами проведеного аукціону. 2.11. У подальшому ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило вказане нерухоме майно на користь ТОВ «Бонус-трейд» за договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. 02 грудня 2011 року за реєстровим номером 1667. 2.12. 10 квітня 2012 року Вищий господарський суд України постановою у справі № 5023/5991/11 скасував постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року та постанову Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, а провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. припинив, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури є передчасними. Також Вищий господарський суд України постановив державному реєстратору за місцезнаходженням фізичної особи - підприємця Шпак М. О. відмінити державну реєстрацію її припинення. 2.13. 08 червня 2012 року Київський районний суд м. Харкова прийняв заочне рішення у справі № 2018/2-4154/11, яким стягнув зі Шпак М. О. на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором станом на 18 серпня 2011 року в сумі 4 992 276 81 грн. 2.14. 15 грудня 2014 року між ТОВ «Бонус-трейд» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки спірного нерухомого майна, який забезпечує зобов`язання ТОВ «Бонус-трейд» за догоровом № 12 про поворотну фінансову допомогу від 10 грудня 2014 року. 2.15. 27 квітня 2015 року Київський районний суд м. Харкова прийняв рішення у справі № 640/17746/14-ц, яким стягнув зі Шпак М. О. на користь ПАТ «КБ «Приватбанк» загальну заборгованість (за період з 19 серпня 2011 року по 19 вересня 2014 року) за кредитним договором у сумі 332 846,13 долара США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) (13,43 грн) станом на 19 вересня 2014 року становить 4 470 123,53 грн. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Харківської області рішенням від 19 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 14 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовив. Судові рішення мотивовано тим, що спосіб захисту, обраний позивачем, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будь-якій особі з правом укладати від свого імені договір купівлі-продажу є позасудовим способом захисту права позивача. 3.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановою від 22 травня 2018 року зазначені рішення судів попередніх інстанцій скасував, а справу передав на новий розгляд. При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало саме судовий спосіб захисту - шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону № 898-IV, що відповідає приписам статті 39 цього Закону. 3.3. Господарський суд Харківської області рішенням від 18 жовтня 2018 року позов задовольнив, звернув стягнення на спірне нерухоме майно шляхом його продажу позивачем будь-якій особі з правом укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом. 3.4. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 10 квітня 2019 року зазначене рішення Господарського суду Харківської області було змінено, резолютивна частина рішення була викладена в редакції постанови, звернено стягнення на спірне нерухоме майно шляхом його продажу позивачем будь-якій особі з правом укладання від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом за початковою ціною предмета іпотеки для його подальшої реалізації у сумі 6 138 864,00 грн. 3.5. 21 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прийняв постанову, якою зазначені судові рішення скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.6. Касаційний суд зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що обтяження майна за договором іпотеки зберігається та є першочерговим, і що до відповідача відповідно до статті 23 Закону № 898-IV перейшли обов`язки іпотекодавця за договором іпотеки є передчасними, оскільки суди не з`ясували наявності у позивача права заставодержателя на час вирішення спору та не дослідили всіх зібраних доказів у справі. 3.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що для правильного застосування статті 23 цього Закону має значення першочергове встановлення обставин та відповідних правових наслідків, пов`язаних з дослідженням та наданням належної оцінки документам, що стосуються реалізації позивачем права заставодержателя (кредитора) у справі про банкрутство і проведення аукціону про відчуження цього майна в межах справи про банкрутство. 3.8. За результатами нового розгляду Господарський суд Харківської області прийняв рішенням від 05 листопада 2019 року, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року, яким у позові відмовив повністю. 3.9. Судові рішення обґрунтовані тим, що позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з вимогами кредитора у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О., його вимоги були включені до реєстру кредиторів, таким чином позивач реалізував своє право на задоволення кредиторських вимог за рахунок заставного майна у справі про банкрутство. Іпотека спірного нерухомого майна припинилась у зв`язку з його реалізацією в межах процедури банкрутства. Результати публічних торгів (аукціону), оформлені протоколом № 1 від 10 жовтня 2011 року та договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2011 року, позивачем не оскаржувались та є дійсними. Отже, у позивача на момент вирішення спору у цій справі немає права заставодержателя, за відсутності якого унеможливлюється кореспондуючий цьому обов`язок іпотекодавця задовольнити вимоги за рахунок заставного майна, а отже, у позивача відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки. 3.10. Також суди попередніх інстанцій з посиланням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, дійшли висновку про обрання позивачем неналежного способу захисту його прав іпотекодержателя, оскільки відсутні докази реалізації позивачем права позасудового врегулювання, передбаченого пунктом 27 договору іпотеки. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Не погодившись із висновками судів попередніх інстанцій, ПАТ «КБ «Приватбанк» звернулось із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року у справі № 922/2416/17 та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. 4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2020 року відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду, а ухвалою від 10 червня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частиною п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми. 4.3. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою питання про наявність чи відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, що знаходиться у власності відповідача, на підставі рішення суду, яке згодом скасоване, із застосуванням процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону № 898-IV, за наслідками неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором, що зумовлює обов`язок національних судів забезпечити єдиний підхід до вирішення питання щодо дійсності/недійсності договорів, укладених за результатами проведення аукціону у межах ліквідаційної процедури у порядку виконання постанови про визнання боржника банкрутом, яка надалі скасована з припиненням провадження у справі, що впливає на встановлення наявності у позивача на момент вирішення спору у цій справі прав іпотекодержателя, і, як наслідок, впливає на встановлення належного способу захисту у спорах про звернення стягнення на предмет іпотеки за рахунок іпотечного майна. 4.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 липня 2020 року прийняла до розгляду справу № 922/2416/197 разом з касаційною скаргою ПАТ «КБ «Приватбанк» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 15 вересня 2020 року о 10 годині 30 хвилин. ПОЗИЦІЇ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 5. Доводи учасників справи 5.1. У касаційній скарзі ПАТ «КБ «Приватбанк» зазначає, що: - суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 390/669/17 (провадження № 6-31554св18) та від 11 вересня 2019 року при перегляді постанови Харківського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року в справі №642/2506/17 (ті самі сторони), і помилково дійшли висновку, що позивач реалізував своє право на задоволення кредиторських вимог за рахунок заставного майна у справі про банкрутство, а застава нерухомого майна була припинена у зв`язку з реалізацією предмета застави в межах процедури банкрутства боржника - фізичною особою Шпак М. О.; - суд апеляційної інстанції не врахував правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16, згідно з яким у правовідносинах щодо реалізації іпотечного майна Закон № 898-IV є спеціальним і положення Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-ХІІ) застосовуються до цих правовідносин з урахуванням його вимог; - помилковим є висновок суду про те, що результати публічних торгів (аукціону) недійсними судом не визнані, отже, існує презумпція правомірності вказаних правочинів у силу статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), адже не здійснювався аналіз правочинів з відчуження предмета іпотеки на предмет відповідності їх закону. На думку скаржника, ці правочини є нечинними відповідно до статті 203 ЦК України; - суди помилково дійшли висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, адже обрання певного способу правового захисту, у тому числі й позасудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує (правова позиція, висловлена у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16). 5.2. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Бонус-трейд» зазначило, що оскаржувані рішення прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права й відповідають висновкам, викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в цій справі та постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц. Відповідач просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. 5.3. У письмових поясненнях на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити в повному обсязі, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. 5.4. У судовому засіданні присутні представники сторін і третіх осіб підтримали раніше заявлені вимоги і заперечення. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 6. Щодо реалізації предмета іпотеки у процедурі банкрутства 6.1. Статтею 4 Закону № 2343-ХІІ, чинною на час введення 17 серпня 2011 року ліквідаційної процедури фізичної особи - підприємця Шпак М. О. у справі № 5023/5991/11, було передбачено чотири судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника, мирова угода, санація (відновлення платоспроможності), ліквідаційна процедура. Кожна з цих процедур вводилася окремим судовим рішенням, а зокрема, ліквідаційна процедура - постановою про визнання боржника банкрутом. Відповідно до частин п`ятої, сьомої статті 48 Закону №2343-ХІІ у зазначеній редакції з дня прийняття господарським судом постанови про визнання громадянина-підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури: строки виконання зобов`язань громадянина-підприємця вважаються такими, що настали; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зобов`язаннями громадянина-підприємця; припиняється стягнення з громадянина-підприємця за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю громадян. Постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом та виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси згідно з цим Законом. У разі необхідності постійного управління нерухомим майном або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, господарський суд призначає для цієї мети ліквідатора та визначає розмір його винагороди. У цьому разі продаж майна громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором. Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного нотаріуса та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом. 6.2. Отже, постанова суду про визнання боржника банкрутом є за своєю правовою природою судовим рішенням, якою вводиться одна із судових процедур у справі про банкрутство (ліквідаційна), призначається ліквідатор боржника, до якого переходять повноваження органу управління майном боржника, за необхідності визначаються інші організаційно-розпорядчі процедури щодо майна боржника. 6.3. Відповідно до частини першої статті 591 ЦК України реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом. 6.4. Частинами першою та третьою статті 30 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, чинній на час введення ліквідаційної процедури підприємця Шпак М. О.) було передбачено, що після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута. У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». 6.5. Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2343-ХІІ до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. 6.6. Відповідно до частини третьої статті 26 Закону № 2343-ХІІ майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя. 6.7. Отже, в межах ліквідаційної процедури підлягає продажу все майно банкрута (за винятками, встановленими законом), включаючи майно, яке є предметом застави. 6.8. Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Отже, іпотека є різновидом застави. 6.9. За частиною першою статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою, реалізації предмета застави. 6.10. Згідно із частиною першою статті 17 Закону № 898-IV (у редакції станом на час виникнення спірних відносин) іпотека припиняється у разі, зокрема, реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону. 6.11. Водночас Законом № 898-IV, зокрема його розділом V «Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки», регулюється лише звернення стягнення на предмет іпотеки за ініціативою іпотекодержателя. Так, статтею 39 указаного Закону регулюється реалізація предмета іпотеки у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. 6.12. При цьому постанова суду про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури не є судовим рішенням про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Така постанова не визначає порядку та особливостей продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі. Вони визначаються положеннями Закону № 2343-ХІІ. 6.13. Отже, Законом № 2343-ХІІ передбачена реалізація предмета іпотеки незалежно від наявності чи відсутності судового рішення про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому в межах ліквідаційної процедури застосовуються правила, передбачені зазначеним законом, а не Законом № 898-IV. 6.14. За загальним правилом продаж предмета застави (іпотеки) припиняє заставу (іпотеку) відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України. Законом № 2343-ХІІ не передбачено інших наслідків щодо продажу предмета застави (іпотеки) у ліквідаційній процедурі у провадженні у справі про банкрутство. Відтак у випадку продажу предметів застави (іпотеки) відповідно до законодавства про банкрутство застосовуються загальні наслідки припинення застави (іпотеки) згідно з пунктом 3 частини першої статті 593 ЦК України. 7. Щодо скасування рішення суду про визнання боржника банкрутом 7.1. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, виходили, зокрема, з того, що результати публічних торгів (аукціону) позивачем не оскаржувались та є дійсними. На думку скаржника, дійсність чи недійсність правочину з відчуження предмета іпотеки не спростовує право позивача звернути стягнення на предмет іпотеки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким доводом скаржника. Якщо предмет іпотеки перейшов у власність іншої особи (набувача) на виконання дійсного договору, то це не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотека є дійсною для набувача. 7.2. Скаржник також звертає увагу на те, що він не одержав задоволення своїх вимог у процедурі банкрутства фізичної особи - підприємця Шпак М. О., та вважає, що відсутні встановлені законом підстави припинення іпотеки. На думку скаржника, якщо відсутні докази погашення вимог кредиторів у межах вартості предмета іпотеки та зарахування коштів від реалізації предмету іпотеки на рахунок позивача, реалізація предмета іпотеки є незавершеною та іпотека не припиняється, оскільки основна мета забезпечення не досягнута, а відтак і не настають правові наслідки, визначені статтею 17 Закону № 898-IV, а саме припинення іпотеки та припинення прав заставодержателя. 7.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України застава (іпотека) припиняється у разі реалізації предмета застави (іпотеки), а не у зв`язку зі скасуванням обтяження, зокрема обмеження щодо розпорядження майном боржника. При цьому виключення з Державного реєстру іпотек запису про іпотеку не є підставою для припинення іпотеки, оскільки така підстава не передбачена законом. 7.4. Правова природа процедур реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Близькі за змістом висновки сформульовані у пунктах 42, 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19). 7.5. Отже, реалізація майна є завершеною з моменту виконання сторонами договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах. З цього моменту відповідно до пункту 3 частини першої статті 593 ЦК України іпотека проданого майна припиняється. Розрахунки з кредиторами, заставодержателями, іпотекодержателями, які здійснюються з виручки за продане на прилюдних торгах майно, проводяться після завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах. Тому момент одержання чи факт неодержання кредитором (заставодержателем), іпотекодержателем задоволення своїх вимог не впливає ані на момент завершення процедури реалізації майна на прилюдних торгах, ані на момент припинення іпотеки цього майна. 7.6. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою реалізації майна, зокрема предмета іпотеки, на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців. Саме з цією метою законом передбачене припинення іпотеки в разі реалізації предмета іпотеки, бо за відсутності такого правила одержати дійсну вартість майна на прилюдних торгах неможливо через непривабливість обтяженого майна для покупців. Для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені у тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб. Тому подальша доля виручки, отриманої на прилюдних торгах за продане майно, не може впливати на момент припинення іпотеки, бо покупці не впливають на такі розрахунки. 7.7. Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право іпотеки припиняється у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, крім випадків придбання предмета іпотеки з порушенням установленого порядку реалізації недобросовісним набувачем. 7.8. Водночас неприпустимими є випадки, коли предмет іпотеки реалізований, але виручка перерахована боржнику, а не іпотекодержателю, який уже втратив іпотеку у зв`язку з продажем майна. Така ситуація є явно несправедливою, адже кредитор втратив іпотеку, а задоволення своїх вимог не отримав, що не відповідає статті 572 ЦК України, згідно з якою в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави), та частині другій статті 589 ЦК України, відповідно до якої за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. 7.9. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом; виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника). Застосовуючи аналогію закону, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що скасування постанови про визнання боржника банкрутом не є перешкодою для розподілу коштів, отриманих від реалізації предмета застави (іпотеки), в порядку, встановленому законодавством про банкрутство. 7.10. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи про те, що в разі скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі скасованого рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису; це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису до Державного реєстру іпотек; договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. 7.11. Як зазначено вище, виключення запису про обтяження, зокрема, на підставі судового рішення саме по собі не припиняє іпотеки, яка залишається чинною. Відповідно скасування такого судового рішення не спричиняє відновлення дії іпотеки. Якщо предмет іпотеки не був реалізований та відсутні інші підстави для припинення іпотеки, встановлені законом, то іпотека є чинною з моменту внесення про неї первинного запису до відповідного реєстру незалежно від того, чи було скасоване судове рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження. У такому разі запис про іпотеку підлягає відновленню. 7.12. Водночас Велика Палата Верховного Суду нагадує, що функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у пункті 96 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), у пункті 10.29 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19). Аналогічно функцією державної реєстрації іпотеки є оголошення належності іпотеки нерухомого майна певній особі. Тобто запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису («заднім числом»), а підлягає відновленню з моменту вчинення запису про таке відновлення. 7.13. Якщо ж іпотека припинена у зв`язку з реалізацією предмета іпотеки, то подальше скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, не впливає ані на чинність договору купівлі-продажу, укладеного на прилюдних торгах, ані на чинність іпотеки. Відповідно до частини першої статті 23 Закону № 898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Зазначену норму слід застосовувати разом з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 7.14. Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 року у справі № 48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц). 7.15. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). 7.16. Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19). 7.17. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) сформульовано висновки, що якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення; у разі скасування незаконного судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду; це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек; договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. Близькі за змістом висновки сформульовані також у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц. 7.18. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 7.19. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду та/або Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43,44) і № 818/1688/16 (пункти 44,45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44,45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58,59)). 7.20. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). 7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц. 7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому: - скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення; - виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі; - запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя; - за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не ммала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню; - при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження. 8. Щодо неналежного способу захисту права 8.1. Згідно із частиною третьою статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 8.2. Відповідно до частини третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 8.3. Також продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі за договором купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, може відбуватись на підставі рішення суду (частина перша статті 38 Закону № 898-IV). 8.4. Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 травня 2019 року у справі 310/11024/15-ц дійшла висновків, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту. 8.5. Як установили суди попередніх інстанцій, у пункті 27 договору іпотеки від 19 квітня 2007 року сторони передбачили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя в позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону № 898-IV, для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця. 8.6. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав іпотекодержателя та про відмову позивачеві в позові з цієї підстави. 9. Щодо належного способу захисту права 9.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. подібні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). 9.2. Згідно з абзацом третім статті 1 Закону № 898-IV іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 9.3. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону № 898-IV). 9.4. Отже, за вказаних умов забезпечення виконання зобов`язання іпотекою гарантує право кредитора одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, зокрема, в позасудовому порядку переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. 9.5. У касаційній скарзі позивач стверджує, що в разі скасування судового рішення, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису у Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі скасованого рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Проте з такими аргументами погодитися не можна. 9.6. Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек. 9.7. Суди попередніх інстанцій встановили, що 10 квітня 2012 року Вищий господарський суд України постановою у справі № 5023/5991/11 скасував постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року та постанову Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, а провадження у справі про банкрутство фізичної особи - підприємця Шпак М. О. припинив, оскільки висновки судів попередніх інстанцій про неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури є передчасними. 9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя. 9.9. Як зазначено вище (див. розділ 7 постанови) при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки. 9.10. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно. 9.11. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема, інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Бонус-трейд», на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило предмет іпотеки. 10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 10.1. Відповідно до частин першої, четвертої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 10.2. Ураховуючи вищевикладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року та рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року у справі № 922/2416/17 слід змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 11. Щодо розподілу судових витрат 11.1. За висновком Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень і залишення без змін резолютивної частини, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року у справі № 922/2416/17 змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 3. У решті рішення Господарського суду Харківської області від 05 листопада 2019 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 23 січня 2020 року залишити без змін. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук К. М. Пільков І. В. Григор`єва В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98146719

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2021 року м. Київ Справа № 759/9008/19 Провадження № 14-35цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., учасники справи: позивач - Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива», відповідач - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В. у цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» (далі - ПрАТ «СП УКРТВЗ», товариство) звернулось із позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 серпня 2017 року Фондом державного майна України (далі - ФДМУ) проведений аукціон з продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», що становить 33,333 % статутного капіталу товариства, за результатом якого переможцем аукціону визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «ВАЙС ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД»). Згідно з умовами договору купівлі-продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», укладеного 31 серпня 2017 року з ФДМУ, ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД» як покупець повністю розрахувалося за пакет акцій, які згодом 25 січня 2018 року були зараховані на рахунок у цінних паперах цього товариства. Управлінський контроль за діяльністю ПрАТ «СП УКРТВЗ» та його виконавчого органу з боку акціонерів був унеможливлений у зв`язку з відсутністю на робочому місці керівника виконавчого органу ПрАТ «СП УКРТВЗ» - генерального директора ОСОБА_1 , відсутністю будь-якої взаємодії та ігноруванням законних вимог акціонерів з боку керівника виконавчого органу товариства, а також відсутністю будь-яких документів, у тому числі правовстановлюючих, щодо ПрАТ «СП УКРТВЗ» за його місцезнаходженням. 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора ОСОБА_1 припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора ОСОБА_2 , якому колишній директор товариства не передав жодних документів. Неодноразові подальші спроби акціонерів товариства їх отримати виявилися безрезультатними, оскільки відповідач уникає будь-яких контактів. На час звернення до суду триває процедура визнання товариства банкрутом, у зв`язку із чим 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/16246/18 витребувано в позивача документи щодо фінансово-господарської діяльності за останні 3 роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 03 березня 2020 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва провадження у справі закрито з посиланням на пункт 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки в провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа про банкрутство позивача, тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, тобто вказані вимоги підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. 29 вересня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, а ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, тобто цей спір виник з корпоративних відносин. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У жовтні 2020 року ПрАТ «СП УКРТВЗ» подало касаційну скаргу на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, у якій посилалося на порушення судами норм процесуального права, просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що станом на час прийняття ухвали судом першої інстанції заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися в межах справи про банкрутство, оскільки такої справи щодо позивача не існувало. Заявлені в цій справі вимоги не є майновими, а відтак у суду першої інстанції не було законних підстав закривати провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що справа підвідомча господарському суду, оскільки спір виник з корпоративних відносин. Вказав, що позовні вимоги до фізичної особи - відповідача заявлялися на підставі частини першої статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якою власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Після припинення повноважень генерального директора відповідач втратив будь-який правовий зв`язок з ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, спір не стосувався корпоративних прав та корпоративних відносин, тобто відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав - прав особи, частка якої визначається в статутному капіталі товариства. Зазначив, що спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, пославшись при цьому на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 466/3128/15, якою по суті розглянуто спір щодо витребування в попереднього директора первинних документів та печатки товариства. Рух справи в суді касаційної інстанції 18 листопада 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. 18 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів. 03 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що виключних випадків, за яких справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, не встановлено. 23 березня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 31 жовтня 2001 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПрАТ «СП УКРТВЗ». Позивач указував, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора Неретіна Ю. О., якому колишній директор товариства не передав жодних документів. 04 липня 2018 року рішенням наглядової ради ПрАТ «СП УКРТВЗ», оформленим протоколом № 1/18 від 04 липня 2018 року, обрано ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора товариства. 17 липня 2018 року згідно з наказом ПрАТ «СП УКРТВЗ» № 1-К від 17 липня 2018 року ОСОБА_2 приступив до виконання посадових обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки генерального директора товариства. 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» (справа № 910/16246/18). 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва витребувано у ПрАТ «СП УКРТВЗ» документи фінансово-господарської діяльності товариства за останні три роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а саме: установчі документи підприємства (статут товариства), свідоцтво про державну реєстрацію товариства, реєстр власників акцій; баланси підприємства; звіти про фінансові результати; звіти про рух грошових коштів; звіти про власний капітал; примітки до річної фінансової звітності; звіти про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос); обстеження технологічних інновацій промислового підприємства; звіти про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість; звіти з праці; звіти про стан умов праці, пільги та компенсації за роботу зі шкідливими умовами праці: звіти про використання робочого часу; звіти про виробництво промислової продукції; докази наявності або відсутності у товариства заборгованості з виплати заробітної плати (із зазначенням прізвищ працівників), авторської винагороди, аліментів; докази наявності грошових зобов`язань, що забезпеченні заставою; перелік поточних банківських рахунків товариства з банківськими виписками по цих рахунках; господарські договори; документи, що підтверджують права власності товариства на рухоме та нерухоме майно; документи, що підтверджують наявність грошових документів та бланків документів суворої звітності; документи, що підтверджують наявність фінансових інвестицій; документи, що підтверджують наявність матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання; свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів. Колишній директор товариства ОСОБА_1 не передав жодних документів та уникає будь-яких контактів з акціонерами товариства. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку цього товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать цьому товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом товариства, щодо якого господарським судомвирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, до його колишнього директора про зобов`язання відповідача передати позивачу оригінали документів та печатки товариства. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Так, у пунктах 3, 8, 12 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. У справі позивач ПрАТ «СП УКРТВЗ» просить зобов`язати його колишнього директора ОСОБА_1 передати товариству оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали документів, які свідчили про його господарську діяльність. Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ та не вирішувала питання щодо юрисдикційності спору про зобов`язання колишнього директора товариства передати цьому товариству, щодо якого господарським судом вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, оригінали документів та його печатки. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції керувався тим, що позивач звернувся до відповідача з майновими вимогами, які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. Оскільки в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа про банкрутство позивача, а тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. У частині другій та третій статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, який набрав чинності 21 квітня 2019 року (далі - КУПБ) передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи. Отже, вказаними нормами врегульовано, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку. Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України). Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України). Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України). У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію» визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною, визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства. Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку. Таким чином, документи, які витребовує позивач, є майном, яке належить на праві власності товариству, носить виключно документарний характер, не має номінальної вартості. При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру. Суд першої інстанцій обґрунтовано вказав, що заявлені в межах цієї справи позовні вимоги є майновими вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що заявлені в цій справі вимоги не є майновими, тому в суду першої інстанції не було підстав для закриття провадження у справі, є безпідставними. Крім того, упункті 8 частини першої статті 20 ГПК України та частині другій і третій статті 7 КУПБ законодавчо закріплено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі спори, стороною в яких є боржник, що є цілком логічним, унеможливлює будь-який вплив у процедурі банкрутства та забезпечує реалізацію основоположних принципів судочинства. Тобто такі спори належать до виключної підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, та їх розгляд здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, без порушення нових справ. Також у касаційній скарзі ПрАТ «СП УКРТВЗ» посилається на те, що станом на час постановлення ухвали про закриття провадження в справі та її перегляду в апеляційному порядку не існувало справи щодо його банкрутства, тому спір мав розглядатися в порядку цивільного судочинства. Отже, виникає питання, чи було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» на момент ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки в разі наявності справи про банкрутство вимоги, заявлені в цій справі, мали вирішуватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, а в разі відсутності справи про банкрутство суди мали вирішувати питання про юрисдикційність спору за загальними правилами. 11 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва заяву Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП "Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом») про порушення справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ»прийнято до розгляду (справа № 910/16246/18). 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 15 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишено без змін. 23 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва зі стадії відкриття провадження. 03 грудня 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу № 910/16246/18 до свого провадження. 17 лютого 2020 року ухвалою Господарського суду міста Києва відмовлено ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 18 серпня 2020 року постановою Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін. 03 лютого 2021 року постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Атоменергомаш» - задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 02 березня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу до свого провадження. 28 квітня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Таким чином, на час постановлення судом першої інстанції ухвали про відкриття провадження у цій справі від 24 травня 2019 року було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суд першої інстанції мав відмовити у відкритті провадження в цій справі, а в разі помилкового відкриття провадження мав закрити його з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Разом з тим на момент постановлення Святошинським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі від 03 березня 2020 року та залишення її без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року, було відмовлено у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» не існувало, а тому заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство. Вказані обставини були залишені судом першої інстанції поза увагою. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, не звернув увагу на вказані обставини та не надав оцінки доводам апеляційної скарги ПрАТ «СП УКРТВЗ» щодо неправильності висновків суду про те, що позивачем, відносно якого порушено процедуру банкрутства, заявлено майнові вимоги, які мають вирішуватися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, оскільки, як встановлено вище, на час постановлення ухвали суду першої інстанції та її перегляду в апеляційному порядку була відсутня справа про банкрутство позивача. Разом з тим, суд апеляційної інстанції з урахуванням того, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, зробив висновок про те, що цей спір виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що справа про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» була відсутня на момент постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження у справі, тому питання про юрисдикційність спору мало вирішуватися за загальними правилами, закріпленими в ЦПК України та ГПК України в залежності від фактичних обставин справи. Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом. Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом. ПрАТ «СП УКРТВЗ» є юридичною особою та діє на підставі Статуту ПрАТ «СП УКРТВЗ» зі змінами (далі - Статут), затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів, оформленим протоколом № 14 від 28 квітня 2010 року, зареєстрованого 13 липня 2010 року. Згідно з пунктами 1.3, 1.5, 1.6 Статуту компанія є спільним українсько-казахстансько-російським підприємством з іноземними інвестиціями. За типом акціонерного товариства компанія є приватним акціонерним товариством. Компанію утворено безстроково. У пункті 2.1 Статуту передбачено, що предметом діяльності компанії є спільне з російськими, казахстанськими та українськими підприємствами виробництво конкурентоздатного ядерного палива для реакторних установок типу ВВЕР-1000 АЕС України. Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Відповідно до пункту 9.1 Статуту управління діяльністю компанії і контроль за дотриманням прав та інтересів акціонерів здійснюється наступними органами компанії: загальними зборами акціонерів, наглядовою радою, ревізійною комісією, генеральним директором. До виключної компетенції загальних зборів відноситься питання обрання та відкликання генерального директора компанії (підпункт 10.4.20 пункту 10.4 Статуту). До виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про відсторонення генерального директора та призначення особи, яка буде виконувати повноваження генерального директора до обрання генерального директора на найближчих загальних зборах акціонерів (підпункт 11.6.9 пункту 11.6 Статуту). Згідно з пунктом 12.1 Статуту виконавчим органом компанії, який здійснює управління її поточною діяльністю є генеральний директор. Генеральний директор підзвітний загальним зборам та наглядовій раді. У пункті 12.2 Статуту закріплено повноваження генерального директора. Зокрема, генеральний директор здійснює керівництво поточною діяльністю компанії, укладає угоди та розпоряджається майном від імені компанії, з урахуванням обмежень, передбачених цим Статутом та чинним законодавством України, має право першого підпису фінансових документів, організовує ведення бухгалтерського обліку та звітності компанії. У пунктах 16.1, 16.2 Статуту передбачено, що члени управління компанії та інші посадові особи компанії несуть відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов`язків відповідно із чинним законодавством України. Посадовими особами компанії є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, ревізійної комісії та генеральний директор. Отже, генеральний директор ПрАТ «СП УКРТВЗ» є посадовою особою товариства та його виконавчим органом, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ПрАТ «СП УКРТВЗ». Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20). У позовній заяві ПрАТ «СП УКРТВЗ» вказувало, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено, проте останнім не було передано жодних документів товариства ОСОБА_2 , якого обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора. Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду. Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства. З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спірвиник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є правильним. Проте мотиви закриття провадження, викладені в ухвалі суду першої інстанції, є помилковими, а суд апеляційної інстанції, зазначаючи про корпоративну природу спору, залишив без змін указану ухвалу, не змінив її мотивувальну частину, хоча виклав власну мотивувальну частину постанови в іншій редакції, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній частині. Крім того, на момент прийняття Великою Палатою Верховного Суду судового рішення в цій справі ухвалою Господарського суду міста Києва від 28 квітня 2021 року відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Вказана ухвала оскаржена в апеляційному порядку. За наявності існуючого у господарському суді провадження про банкрутство, діє правило виключної підсудності і справа підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає приписам пункту 8 частини першої статті 20 і частини дев`ятої статті 30 ГПК України та частини другої та третьої статті 7 КУПБ. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів закриття провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна О. Б. Прокопенко Л. Й. Катеринчук В. В. Пророк В. С. Князєв Л. І. Рогач Г. Р. Крет В. М. Сімоненко І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 96933504

Постанова Іменем України 9 лютого 2021 року м. Київ Справа № 635/4741/17 Провадження № 14-46 цс 20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промстройснаб» (далі - ТзОВ «Промстройснаб»), Товарної біржі «Всеукраїнський торгівельний центр», ОСОБА_2 (далі - набувач), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Будянська селищна рада Харківського району Харківської області, Акціонерне товариство закритого типу «Будянський фаянс» (далі - АТЗТ «Будянський фаянс»), про визнання прилюдних торгів такими, що проведені з порушенням закону, за касаційною скаргою позивача на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, постановлену суддею Панас Н. Л., і постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенка І. С. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Громадянин не взяв участь в аукціоні, на якому було реалізоване майно підприємства, що перебувало у процедурі банкрутства. Вирішив оскаржити результати цих торгів і витребувати продане на них майно від його кінцевого набувача. Відповідачами визначив біржу, яка організувала торги, господарське товариство, що придбало майно на торгах, а також людину, яка стала кінцевим набувачем цього майна. Суди закрили провадження у справі, вважаючи, що такий спір треба розглядати у межах справи про банкрутство. 2. Незгідний із таким висновком судів позивач подав касаційну скаргу. Стверджував, що оскільки підприємства, з банкрутством якого суди попередніх інстанцій пов`язали визначення предметної юрисдикції, на час звернення до суду вже не було, тонемає підстав закривати провадження у цивільній справі. Тим більше, що у ній це підприємство не є відповідачем. Велика Палата Верховного Суду з такими доводами позивача не погодилася та підтримала висновки судів попередніх інстанцій. (2) Короткий зміст позовних вимог 3. У серпні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахування заяви про уточнення позовних вимог просив: 3.1. Визнати недійсними результати проведених 30 червня 2015 року у провадженні в справі № Б-39/58-06 прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна (приміщень, які складають 23/100 частини нежитлової будівлі клубу), що заходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - приміщення). 3.2. Визнати недійсним протокол № 4 від 30 червня 2015 року з проведення прилюдних торгів із реалізації приміщень, які належали АТЗТ «Будянський фаянс». 3.3. Визнати незаконним і скасувати свідоцтво, видане 6 серпня 2015 року ТзОВ «Промстройснаб» та зареєстроване в реєстрі за № 1059 (далі - свідоцтво), а також «відновити положення, що існувало до порушення». 3.4. Застосувати наслідки недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача. 4. Мотивував позов такими обставинами: 4.1. На прилюдних торгах, які організувала Товарна біржа «Всеукраїнський торгівельний центр», відбувся продаж приміщень, власником яких було АТЗТ «Будянський фаянс». Переможцем торгів стало ТзОВ«Промстройснаб», яке отримало свідоцтво. Кінцевим власником приміщень є набувач. 4.2. За попередньою домовленістю з одним із кредиторів АТЗТ «Будянський фаянс» -Приватним акціонерним товариством «Пласт маркет» - позивач хотів узяти участь у прилюдних торгах. Однак з незалежних від нього причин не зміг взяти таку участь. 4.3. Прилюдні торги проведені з такими порушеннями: «заниження» оцінки приміщень; не було належно та своєчасно розміщено оголошення про торги; не створені умови конкурсу для реалізації приміщень; документи за результатами проведених торгів оформлені з порушенням закону. (3) Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 5. 11 жовтня 2018 року Харківський районний суд Харківської області постановив ухвалу, згідно з якою, зокрема, задовольнив клопотання ТзОВ «Промстройснаб» про закриття провадження у справі та закрив провадження у справі, оскільки її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. Мотивував ухвалу так : 5.1. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі. 5.2. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс» внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 5.3. Порядок продажу майна АТЗТ «Будянський фаянс», а саме приміщень, включених до ліквідаційної маси останнього, був врегульований, зокрема, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон), і такий продаж здійснюється у ліквідаційній процедурі у межах справи про банкрутство. Тому спори про визнання недійсним такого аукціону чи торгів вирішуються у межах відповідної справи про банкрутство. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 6. 30 січня 2019 року Харківський апеляційний суд ухвалив постанову, згідно з якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував тим, що, оскільки продаж приміщень відбувся за Законом, а позивач оскаржує результати відповідних прилюдних торгів, то спір треба вирішувати за правилами господарського судочинства. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 12 березня 2019 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року й ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на порушення судами норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 19 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував тим, що судові рішення оскаржені через порушення правил предметної юрисдикції, а доводи заявника відповідно до статті 403 ЦПК України є підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 9. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 9.1. Суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи, хоча мали такий обов`язок. 9.2. Суди не встановили, чи існує та юридична особа, з банкрутством якої вони пов`язали правила визначення предметної юрисдикції. 9.3. Суди порушили принцип диспозитивності та суб`єктивне право позивача на звернення до суду за правилами цивільного судочинства, бо не врахували, що позов поданий не до тієї юридичної особи, з якою вони пов`язали юрисдикцію, а зовсім до інших осіб. 9.4. Апеляційний суд незаконно розглянув апеляційну скаргу позивача за його відсутності; позивач не був повідомлений про дату, час і місце розгляду його апеляційної скарги. (2) Доводи інших учасників справи 10. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 11. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про визначення юрисдикції суду щодо оскарження результатів прилюдних торгів з реалізації майна юридичної особи у процедурі її банкрутства. Позивач у касаційній скарзі заперечив законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, які виснували, що спір треба розглядати у межах справи про банкрутство. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками судів, оскільки спір стосується майна банкрута. 12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 13. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис передбачений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 15. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 15.1. 2 листопада 2011 року Господарський суд Харківської області прийняв постанову у справі № Б-39/58-06 щодо банкрутства АТЗТ «Будянський фаянс», в якій визнав боржника банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру. 15.2. 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області у вкащаній справі ухвалив рішення, за яким, зокрема, затвердив ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора АТЗТ «Будянський фаянс», ліквідував цю юридичну особу, ухвалив вважати погашеними вимоги її кредиторів і припинив провадження у справі. 15.3. Відомості про ліквідацію АТЗТ «Будянський фаянс», яке було власником приміщень, внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 16. Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що оскільки приміщення включено до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс», продаж якого врегульований, зокрема, Законом (у редакції Закону України N 4212-VI, що набрав чинності 19 січня 2013 року, з наступними змінами), то спір щодо цього майна треба вирішувати у межах відповідної справи про банкрутство. А таку справу може розглядати виключно господарський суд. Тому не можна вважати обґрунтованим аргумент касаційної скарги про те, що суди, закривши провадження, не роз`яснили, до юрисдикції якого суду віднесений розгляд цієї справи. 17. Господарським судам підвідомчі справи, зокрема, у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником (пункт 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення до суду; далі - ГПК України). Аналогічний припис є у частині четвертій статті 10 Закону. 18. Відповідно до пункту 11 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону його положення, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. 19. Після проведення інвентаризації та оцінки майна ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами: проведення аукціону; продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі. Вибір способів продажу активів здійснюється ліквідатором з метою забезпечення його відчуження за найвищою ціною. Ліквідатор організовує проведення аукціону з продажу активів банкрута з урахуванням вимог Закону (частини перша та друга статті 44 Закону). 20. Процедура реалізації майна на прилюдних торгах полягає у забезпеченні оплатного переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів. Такий перехід відбувається внаслідок укладення та виконання договору купівлі-продажу. На підтвердження його укладення складається відповідний протокол, а на підтвердження виконання з боку продавця - акт про проведені прилюдні торги (близький за змістом підхід застосував Верховний Суд України у висновку, викладеному в постановах від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 і від 13 лютого 2013 року у справі № 6-174цс12, а також Велика Палата Верховного Суду у постановах від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 38)). 21. Вказане підтверджують приписи статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Так, стаття 650 ЦК України закріплює такий спосіб реалізації майна як укладення договорів на біржах, аукціонах (торгах), конкурсах, і відсилає до інших нормативних актів, які мають встановлювати особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і зміст припису частини четвертої статті 656 ЦК України, згідно з яким до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 22. У справах про банкрутство всі процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Тому спори, які стосуються, зокрема, порушення порядку продажу майна боржника є безпосередньо пов`язаними з провадженням у справі про банкрутство. А отже, їх слід розглядати за правилами господарського судочинства (аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 635/6730/15-ц). 23. Результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними (частина третя статті 55 Закону). 24. Частиною восьмою статті 44 Закону визначено, що спори, які виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, у тому числі про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна, розглядаються в межах провадження у справі про банкрутство. 25. Спір, що стосується наслідків реалізації майна боржника у процедурі банкрутства, суд не може вирішувати в порядку позовного провадження окремо від провадження у справі про банкрутство. Такий спір слід розглядати у межах останньої з метою реалізації принципу судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства задля ефективнішого захисту прав та законних інтересів кредиторів (аналогічні висновки сформульовані у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №908/4057/14, а також у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Отже, спір щодо правомірності вчинення правочину про відчуження майна боржника у процедурі банкрутства треба розглядати за правилами господарського судочинства у межах провадження у відповідній справі про банкрутство. 26. Суди попередніх інстанцій вказали, що спір, розгляд якого ініціював позивач у справі № 635/4741/17, стосується продажу на аукціоніприміщень, включених до ліквідаційної маси АТЗТ «Будянський фаянс» у процедурі його банкрутства. Предметом позову є визнання недійсними результатів прилюдних торгів і протоколу щодо реалізації приміщень, визнання незаконним та скасування свідоцтва, застосування наслідків недійсності правочину у вигляді витребування приміщень із чужого незаконного володіння набувача. А підставою звернення з цими вимогами стали, на думку позивача, порушення встановленого порядку проведення продажу приміщень на прилюдних торгах. 27. Позивач у касаційній скарзі вказав про порушення його права на судовий захист у випадку визначення господарської юрисдикції суду для розгляду цього спору. Як установили суди, до подання позову у серпні 2017 року провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» 29 вересня 2016 року вже було припинено, а до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про ліквідацію юридичної особи-боржника. Тобто існує перешкода для продовження розгляду на підставі пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, що була чинною на час подання позову, справи № 635/4741/17 господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс». Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що така перешкода не є нездоланною, а наявність останньої не впливає на зміну юрисдикції суду для розгляду відповідного спору. 28. У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте, такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не нівелює сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). 29. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 30. Сутність гарантованого Конвенцією права позивача на суд і на ефективний засіб юридичного захисту не буде нівельованою, якщо він матиме реальну можливість доступу до суду для захисту цивільних прав та інтересів, які вважає порушеними. Такий захист може відбутися після ініціювання позивачем скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06 про банкрутство АТЗТ «Будянський фаянс» шляхом оскарження цієї ухвали або звернення із заявою про її перегляд за нововиявленими обставинами. 31. Процесуальна можливість оскарження вказаної ухвали була передбачена у статті 8 Закону. Зокрема, в апеляційному порядку могли бути оскаржені всі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та цим Законом. А у касаційному порядку могли бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті, зокрема, за результатами перегляду ухвал про закриття провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (частини друга та третя статті 8 Закону; на підставі Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» у тексті Закону слова «припинення провадження» у всіх відмінках і числах замінено відповідно словами «закриття провадження» у відповідному відмінку і числі). Аналогічні положення закріплені у частинах другій і третій статті 9 Кодексу України з процедур банкрутства. А можливість звернутися із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами ухвал господарського суду у справах про банкрутство (неплатоспроможність), що набрали законної сили та підлягають оскарженню у випадках, передбачених Законом, передбачена главою 3 розділу IV ГПК України. 32. Отже, особа може оскаржити ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство як в апеляційному, так і в касаційному порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства. А крім того, може звернутися із заявою про перегляд такої ухвали за нововиявленими обставинами. Лише за умови існування провадження у справі про банкрутство та тільки у межах тієї справи за певних умов можливим є розгляд спору щодо результатів прилюдних торгів і застосування наслідків недійсності правочину (близький за змістом висновок сформульований у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 25 лютого 2019 року у справі № 906/864/17). Таким чином, відповідний спір, розгляд якого позивач у справі № 635/4741/17 помилково ініціював за правилами цивільного судочинства, може розглянути господарський суд у разі скасування ухвали Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року про припинення провадження у справі № Б-39/58-06, у межах якої відбулося відчуження приміщень. (1.2) Щодо інших доводів позивача у касаційній скарзі 33. Позивач у касаційній скарзі стверджує про порушення судами принципу диспозитивності, оскільки він подав позов не до тієї юридичної особи, з існуванням якої суд пов`язав юрисдикцію. Велика Палата Верховного Суду відхиляє цей аргумент, оскільки, незважаючи на те, кого позивач зазначив сторонами справи, суди правильно встановили сторін спору та не порушили принцип диспозитивності, визначаючи юрисдикцію. 33.1. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 33.2. Поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 27)). 33.3. Визначення відповідачів як одного із видів суб`єктів цивільного процесу є правом позивача. Проте для визначення юрисдикції суду мають значення насамперед характер спірних правовідносин, а у певних випадках також види суб`єктів, які є учасниками цих правовідносин (сторони спору). 33.4. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що, як зазначено вище, відповідно до частини восьмої статті 44 спори, що виникають при проведенні та виконанні результатів аукціонів, розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство. Цей припис слід застосовувати незалежно від того, кого позивач визначив відповідачами. Стороною спору щодо майна, відчуженого у межах провадження у справі про банкрутство завжди є особа, майно якої було відчужене. Тому аргумент позивача про порушення судами принципу диспозитивності є безпідставним. 34. Позивач у касаційній скарзі вказав на те, що суд апеляційної інстанції допустив порушення процесуальних норм, оскільки неналежно повідомив позивача про дату, час та місце розгляду справи. Велика Палата Верховного Суду вважає цей аргумент обґрунтованим. 34.1. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи (частина перша статті 8 ЦПК України). 34.2. Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (абзац другий статті 366 ЦПК України). 34.3. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина друга статті 372 ЦПК України). 34.4. 5 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі, яку позивач отримав 11 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 97). 34.5. 12 листопада 2018 року Харківський апеляційний суд постановив ухвалу про закінчення підготовки апеляційного розгляду справи та призначення її до розгляду на 21 листопада 2018 року з повідомленням учасників справи про дату, час і місце розгляду справи. Вказану ухвалу позивач отримав 21 листопада 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 95). 34.6. 21 листопада 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 12 грудня 2018 року. Поштова кореспонденція разом із повісткою про виклик позивача до суду була повернута відділенням поштового зв`язку із зазначенням такої причини повернення: «Інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» (том 2, а. с. 121-122). 34.7. 12 грудня 2018 року секретар судового засідання склав довідку про те, що розгляд справи суд відклав на 16 січня 2019 року. Позивач був повідомлений про відкладення розгляду справи 21 грудня 2018 року, що підтверджує відмітка на повідомленні про вручення поштового відправлення (том 2, а. с. 129). 34.8. 16 січня 2019 року Харківський апеляційний суд оголосив перерву в судовому засіданні до 30 січня 2019 року. Позивач на судове засідання не з`явився. Докази повідомлення позивача про оголошення такої перерви у матеріалах справи відсутні. 34.9. 30 січня 2019 року суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи позивач був належно повідомлений про дату та час продовження розгляду справи. Тому, ухвалюючи того дня судове рішення, цей суд порушив вимогу процесуального закону. Проте Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що ті суттєві для вирішення питання юрисдикції аргументи, які позивач заявив в апеляційній скарзі, він виклав і в скарзі касаційній. Велика Палата Верховного Суду розглянула вище ці аргументи, дала на них відповіді та встановила, що висновок судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є правильним. Тому з метою забезпечення ефективності юридичного захисту прав та інтересів позивача відсутні підстави для скасування постанови Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 35. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 36. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у справі № 635/4741/17 у березні 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX. 37. Суд касаційної інстанціїза результатами розгляду касаційноїскарги маєправо залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 38. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX). 39. З огляду на наведену оцінку доводів позивача та висновків судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про закриття провадження у справі. А тому залишає касаційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року- без змін. Керуючись статтею 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 96406951

Огляд містить правові висновки судової палати, сформовані в 2020 році, які сприятимуть забезпеченню сталості та єдності судової практики у справах про банкрутство. Викладений матеріал дає змогу зрозуміти основні підходи до вирішення проблемних питань, які виникають під час практичного застосування норм законодавства про банкрутство, зокрема щодо: - порядку набуття статусу кредитора у справі про банкрутство; - можливості касаційного оскарження судових рішень про затвердження плану санації боржника, а також затвердження змін та доповнень до нього; - умов та підстав вжиття заходів забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство; - заміни кредитора у справі про банкрутство на стадії апеляційного провадження; - можливості окремого оскарження від рішення суду першої інстанції в апеляційному та касаційному порядках ухвали про відмову в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі про банкрутство тощо. Окрім того, в огляді наведено правові позиції судової палати, які слід враховувати при застосуванні конкретних статей Кодексу України з процедур банкрутства. Правові висновки стануть у пригоді суддям, адвокатам, юристам, науковцям, а також усім, хто здійснює професійну діяльність у сфері банкрутства і бажає бути в курсі останньої судової практики, щоб успішно застосовувати її у своїй роботі. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/Ogliad_KGS_bankrutstvo_2020.pdf Огляд правових висновків ВС-КГС щодо застосування норм права у процедурах банкрутства за 2020 рік.pdf

Постанова Іменем України 03 березня 2021 року м. Київ справа № 522/1792/19 провадження № 61-9155св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Ващенко Л.Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати припиненою з 14 вересня 2018 року іпотеку за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Всеукраїнський Акціонерний Банк» (далі - ВАТ «ВіЕйБі Банк») та ОСОБА_1 на забезпечення майнових зобов`язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Альянс-Юг» (далі - ТОВ «Альянс-Юг»), визначених умовами кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ТОВ «Альянс-Юг». Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 про визнання ТОВ «Альянс-Юг» банкрутом, припинено юридичну особу ТОВ «Альянс-Юг», а вимоги, які залишились не задоволеними за недостатністю майна ТОВ «Альянс-Юг», суд вирішив вважати погашеними. Після цього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис № 15561170014008068 про припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг». Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц, яке набрало законної сили 02 липня 2017 року, відмовлено у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» (далі - ПАТ «ВіЕйБі Банк») до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. На його думку, відмова у задоволенні зазначеного позову свідчить про те, що іпотекодержатель не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно. У зв`язку з цим вважає, що іпотека за договором іпотеки від 25 грудня 2007 року в забезпечення боргових зобов`язань ТОВ «Альянс-Юг» має бути припиненою з 14 вересня 2018 року (з дня припинення юридичної особи ТОВ «Альянс-Юг»). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Приморський районний суд міста Одеси рішенням від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовити. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги не обґрунтовані та не доведені, оскільки сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Одеський апеляційний суд постановою від 14 травня 2020 року рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про помилковість доводів позивача про те, що відмова в задоволенні позову ПАТ ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про те, що іпотекодержатель своєчасно не звернув стягнення на передане в заставу (іпотеку) майно. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 910/8698/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що припинення юридичної особи (боржника) ТОВ «Альянс-Юг» є підставою для припинення договору іпотеки від 25 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 на забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Крім того, суди попередніх інстанцій неналежним чином повідомили позивача про місце, день та час призначених судових засідань, що є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2020 року № 3086/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів. 19 січня 2021 року справа № 522/1792/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи Суди попередніх інстанцій встановили, що 20 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг» був укладений кредитний договір № 44/07ю, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 250 000,00 дол. США під 13,2 % річних зі строком повернення до 19 грудня 2009 року. 25 грудня 2007 року між ВАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір, за умовами якого банку, на забезпечення виконання умов кредитного договору, передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 . 17 жовтня 2017 року між ПАТ «ВіЕйБі Банк» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» (далі - ТОВ «ФК «Фінмарк») був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. 13 лютого 2018 року між ТОВ «ФК «Фінмарк» та ОСОБА_2 був укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року у справі № 2-1911/10 задоволено позов ПАТ «ВіЕйБі Банк» та стягнено з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 406 118,34 грн. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 06 липня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 03 серпня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 , ТОВ «Альянс-Юг» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2007 року № 44/07ю. Відмовляючи в задоволенні позову, Верховний Суд виходив з того, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення у ПАТ «ВіЕйБі Банк» права задоволення своїх вимог до боржника за кредитним договором шляхом стягнення з особи заборгованості, якою забезпечено виконання зобов`язання за кредитним договором, не відповідають нормам матеріального права. Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року у справі № 522/13822/15-ц у задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2018 року у справі № 2/125-09-5564 затверджено звіти ліквідатора ТОВ «Альянс-Юг». 01 листопада 2018 року ТОВ «Альянс-Юг» припинено, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 18 квітня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Малиновського районного суду міста Одеси із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у зв`язку з набуттям права вимоги до ОСОБА_1 . 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так згідно з пунктом пункту 1 частини першої зазначеної статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Результат аналізу зазначеної норми права дає підстави для висновку, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. У пункті 5.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/9362/19 (провадження № 12-180гс19) зроблено висновок про те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18). Сторонами основного зобов`язання (кредитного договору від 20 грудня 2007 року № 44/07ю) були юридичні особи ВАТ «ВіЕйБі Банк» і ТОВ «Альянс-Юг». У справі, що переглядається Верховним Судом, спір стосується припинення іпотеки, наданої на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів. Згідно зі частиною першою статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Згідно з частиною першою статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. ОСОБА_2 не є стороною договору іпотеки, однак він вчинив правочин з набуття права вимоги, зокрема, за договором іпотеки, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, Таким чином, хоч ОСОБА_2 є фізичною особою, однак відповідно до Закону України «Про іпотеку» набув статусу іпотекодержателя у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок наведений Верховним Судом у постанові від 10 червня 2020 року у справі 635/1964/14-ц (провадження № 61-35274св18). Виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з вищенаведеними нормами ГПК України. За наведених обставин, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частинами першою та другою статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули в порядку цивільного судочинства справу, яка підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Верховний Суд роз`яснює позивачці, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови вона може звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 02 жовтня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 травня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненою іпотеки закрити. Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції господарських судів. Попередити ОСОБА_1 про те, що в разі неподання ним протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією справу буде повернено до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко Джерело: ЄДРСР 95439358

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 грудня 2020 року м. Київ Справа № 904/1693/19 Провадження № 12-77гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., розпорядника майна Черненченка Д. А., представника Офісу великих платників податків Державної податкової служби Єгорова А. Є., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби (далі - ОВПП ДПС) на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимогу справі № 904/1693/19 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова Трейд Груп» (далі - ТОВ «Нова Трейд Груп») до боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю «Трейд Коммодіті» (далі - ТОВ «Трейд Коммодіті») про визнання банкрутом та ВСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст вимог 1.1. ТОВ «Нова Трейд Груп» звернулося до господарського суду із заявою щодо банкрутства ТОВ «Трейд Коммодіті». 1.2.Ухвалою від 7 травня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», визнав грошові вимоги ТОВ «Нова Трейд Груп» у загальній сумі 2 779 735,09 грн; ввів процедуру розпорядження майном боржника строком на сто п`ятнадцять календарних днів; розпорядником майна призначив арбітражного керуючого Черненченко Дениса Альбертовича. 1.3.7 травня 2019 року на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет Господарський суд Дніпропетровської області здійснив офіційне оприлюднення повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 1.4.7 червня 2019 року Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - ОВПП ДФС) звернувся з грошовими вимогами до ТОВ «Трейд Коммодіті» у загальному розмірі 525 158 393,24 грн. У липні 2019 року ОВПП ДФС надало уточнення до заяви про визнання грошових вимог до боржника, відповідно до якого сума узгоджених та визнаних грошових вимог становить 24 586 774,07 грн (за основним платежем - 5 783 852,12 грн, штрафні санкції, пеня - 18 802 921,95 грн). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року, постановленою за результатами попереднього засідання у справі № 904/1693/19, серед іншого, визнано частково грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 3 842,00 грн (1 черга задоволення); основний борг 5 783 852,12 грн (6 черга задоволення), штрафні санкції/пеня 18 802 921,95 грн (6 черга задоволення); грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 500 571 619,17 грн відхилено; затверджено реєстр вимог кредиторів у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», зокрема, з визнаними вимогами ОВПП ДФС. 2.2.Суд першої інстанції вказав на те, що податковим боргом у розумінні Податкового кодексу України (далі - ПК України) є сума узгодженого податкового зобов`язання, відповідно заява ОВПП ДФС підлягає задоволенню лише в частині узгоджених податкових зобов`язань на загальну суму 24 586 774,07 грн. 2.3.Постановою від 17 грудня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року залишив без змін. 2.4.Апеляційний суд зазначив, що для визнання сум грошових зобов`язань податковим боргом необхідна обов`язкова наявність двох умов одночасно: такі повинні набути статусу узгоджених і не сплачені платником податків у встановлений ПК України строк. Тож, враховуючи встановлені обставини, погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що на час прийняття оскаржуваного рішення боржник має заборгованість перед ОВПП ДФС на загальну суму 24 586 774,07 грн, разом із тим заборгованість на загальну суму 500 571 619,17 грн є неузгодженою, оскільки оскаржується в судовому порядку і на час прийняття оскаржуваної ухвали розгляд справи не завершено, а тому не може бути визнаною у складі кредиторських вимог. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. У липні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОВПП ДПС на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимог, в якій скаржник просив суд, зокрема, здійснити процесуальне правонаступництво, замінивши ОВПП ДФС на ОВПП ДПС; процесуальні рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати в частині відхилення кредиторських вимог. 3.2.У касаційній скарзі ОВПП ДПС зазначає про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткової відмови у визнанні грошових вимог кредитора через неврахування судами правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 9 серпня 2018 року у справі № 921/184/16-г/10, відповідно до якого обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство. 3.3.На думку скаржника, суди не врахували також і правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 22 березня 2018 року у справі № 903/985/16 щодо пріоритетності податкового законодавства у справах про банкрутство в частині погашення податкового боргу, відповідно до якої несплачені у встановлені законом строки суми податкового зобов`язання набувають статусу податкового боргу. 3.4.Крім того скаржник посилається на незастосування судом апеляційної інстанції положень частини четвертої статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства; вважає, що оскільки на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції цей Кодекс набув чинності, ОВПП як кредитора, вимоги якого заявлені після завершення визначеного строку, суд мав віднести до конкурсних кредиторів. 3.5.Таким чином, на думку скаржника, господарський суд зобов`язаний був перевірити обґрунтованість заявлених контролюючим органом кредиторських вимог у попередньому засіданні в межах справи про банкрутство відповідно до частини другої статті 25 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) у редакції, чинній на час винесення спірної ухвали. 3.6.Ухвалою від 28 липня та 9 вересня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, роз`яснив учасникам справи право на подання відзиву на касаційну скаргу та здійснив процесуальне правонаступництво, а саме - замінив ОВПП ДФС його правонаступником - ОВПП ДПС, а ухвалою від 30 вересня 2020 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 3.7. За висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема полягає у визначенні моменту виникнення грошових зобов`язань боржника щодо сплати податкових платежів за неузгодженими податковими повідомленнями-рішеннями, а відтак і визначенні обсягу самостійного дослідження господарським судом в попередньому засіданні у справі про банкрутство обставин виникнення кредиторських вимог податкового органу та щодо необхідності встановлення обов`язку суду у наданні оцінки первинним документам, поданим контролюючим органом на підтвердження його грошових вимог до боржника за податковими зобов`язаннями. Вказана проблема наявна у невизначеній кількості справ, оскільки відкриття провадження у справах про банкрутство господарюючого суб`єкта передбачає настання його неплатоспроможності в ході здійснення ним господарської діяльності, що саме по собі передбачає наявність відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, а тому питання визначення кредиторських вимог податкового органу можливе чи не в кожній такій справі. 3.8. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 28 жовтня 2020 року прийняла до розгляду справу разом із касаційною скаргою та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. Ліквідатор ТОВ «Трейд Коммодіті»Черненченко Д. А. у відзиві на касаційну скаргу проти її задоволення заперечував, просив спірні судові рішення залишити без змін. 4.2. Ліквідатор зазначав, що під час попереднього судового засідання господарським судом було належним чином досліджено природу виникнення кредиторських вимог з урахуванням поданих сторонами доказів, зокрема податкових повідомлень-рішень та детальної інформації щодо їх оскарження в порядку адміністративного судочинства; під час судового розгляду грошових вимог ОВПП ДПС жодним чином не заперечував проти нормативно та фактично обґрунтованого факту неузгодженості грошових вимог та порушення строку на їх подання до господарського суду. Поряд із цим податковим боргом є саме узгоджена сума грошового зобов`язання, якщо сума грошового зобов`язання є неузгодженою, то така заборгованість не є податковим боргом, відтак грошові вимоги ОВПП ДПС за неузгодженими зобов`язаннями були обґрунтовано відхилені господарським судом. 4.3. При цьому ліквідатор посилався на правові позиції, викладені у постановах Вищого господарського суду України від 17 грудня 2015 року у справі № 908/6036/14, від 5 жовтня 2016 року у справі № 904/1012/14, постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 804/2573/16, від 20 червня 2019 року у справі № 805/3309/16-а, від 29 липня 2020 року у справах № 826/6408/16 та № 619/4942/19. 4.4. В судовому засіданні представник ОВПП ДПС та ліквідатор Черненченко Д. А. особисто доводи, викладені у касаційній скарзі та, відповідно, у відзиві на касаційну скаргу, підтримали у повному обсязі. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. ТОВ «Нова Трейд Груп» подало заяву про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 5.2.Ухвалою від 7 травня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області відкрив провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», того ж дня на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет Господарським судом Дніпропетровської області здійснено офіційне оприлюднення повідомлення про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті». 5.3. Після закінчення строку для подання грошових вимог до боржника з грошовими вимогами до суду звернувся ОВПП ДФС з грошовими вимогами у розмірі 525 158 393,24 грн. 5.4. Господарські суди встановили, що на час звернення боржник має заборгованість перед ОВПП ДФС на загальну суму 24 586 774,07 грн, з яких заборгованість за основним платежем - 5 783 852, 12 грн та штрафні санкції/пеня - 18 802 921,95 грн. 5.5. Разом із тим установлено, що податкові повідомлення-рішення, якими боржнику нараховані податкові зобов`язання у загальному розмірі 500 571 619,17 грн, є предметом оскарження в Дніпропетровському окружному адміністративному суді і розгляд цих справ не завершено, у зв`язку із чим заборгованість боржника на суму 500 571 619,17 грн є неузгодженою, а тому не може бути визнаною у складі кредиторських вимог. 5.6. Враховуючи викладене, ухвалою від 24 липня 2019 року Господарський суд Дніпропетровської області, постановленою за результатами попереднього засідання, визнав частково грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 3842,00 грн (перша черга задоволення); основний борг 5 783 852,12 грн (шоста черга задоволення), штрафні санкції/пеня 18 802 921,95 грн (шоста черга задоволення). Грошові вимоги ОВПП ДФС у сумі 500 571 619,17 грн відхилив; затвердив реєстр вимог кредиторів у справі про банкрутство ТОВ «Трейд Коммодіті», зокрема, з визнаними вимогами ОВПП ДФС. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів станом на день відкриття провадження у справі визначались Законом № 2343-XII у відповідній редакції. 6.3. За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, грошовим зобов`язанням є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов`язань відносяться також зобов`язання щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов`язання, що виникають внаслідок неможливості виконання зобов`язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо та які мають бути виражені у грошових одиницях. До складу грошових зобов`язань боржника, в тому числі зобов`язань щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов`язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров`ю громадян, зобов`язання з виплати авторської винагороди, зобов`язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов`язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням відсотків, які зобов`язаний сплатити боржник, визначаються на день подання до господарського суду заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Законом. Кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). 6.4. Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (стаття 9 Закону № 2343-XII). 6.5. Статтею 23 зазначеного Закону унормовано порядок виявлення кредиторів та осіб, які мають бажання взяти участь у санації боржника. Так, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Заява кредитора має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; ім`я або найменування боржника, його місцезнаходження або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи та реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності); ім`я або найменування кредитора, його місцезнаходження або місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи та реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності); розмір вимог кредитора до боржника з окремим зазначенням суми неустойки (штрафу, пені); виклад обставин, які підтверджують вимоги до боржника, та їх обґрунтування; відомості про наявність заставного майна боржника, яке є забезпеченням вимог; перелік документів, які додаються до заяви. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі. 6.6. Аналіз приписів частин першої, четвертої статті 23 Закону № 2343-XII свідчить про те, що з моменту офіційної публікації оголошення про порушення щодо боржника справи про банкрутство є таким, що фактично настав, строк виконання усіх зобов`язань боржника, які виникли до моменту порушення щодо нього провадження у справі про банкрутство, і, незалежно від настання строку їх виконання, кредитори за такими зобов`язаннями зобов`язані заявити грошові вимоги до боржника у справі про банкрутство з додержанням тридцятиденного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство, бо протилежне матиме наслідком втрату такими вимогами статусу конкурсних і їх включення до реєстру як вимог шостої черги (правова позиція, наведена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 6 вересня 2018 року у справі № 903/984/16, 13 листопада 2018 року у справі № 909/1056/15, від 12 грудня 2018 року у справі № 910/30188/15, від 9 квітня 2019 року у справі № 923/436/17, 29 січня 2019 року по справі № 909/722/14, від 12 лютого 2019 року у справі № 914/1096/18, від 5 грудня 2019 року у справі № 910/1678/19, від 5 грудня 2019 року у справі № 910/1678/19, від 24 липня 2020 року у справі № 904/3060/19. 6.7. Норми статті 1 та частини першої статті 23 Закону № 2343-XII пов`язують статус конкурсних грошових вимог виключно з моментом виникнення відповідного зобов`язання боржника (постанова Верховного Суду від 20 лютого 2019 у справі № 921/184/16-г/10). 6.8. Тобто при визначенні статусу кредиторських вимог у справі про банкрутство має враховуватися насамперед момент виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов`язань боржника. 6.9. Як уже зазначалось, у справі, що розглядається, ОВПП ДПС звернувся до господарського суду із заявою в порядку статті 23 Закону № 2343-XII, включивши до складу заявлених вимог як вимоги за узгодженими податковими зобов`язаннями у сумі 24 586 774, 07 грн, так і вимоги за неузгодженими податковими зобов`язаннями у сумі 500 571 619,17 грн (податкові повідомлення-рішення, якими боржнику визначено цю суму зобов`язань, є предметом судового розгляду). 6.10. Порядок виникнення грошових зобов`язань щодо сплати податків та зборів визначений Податковим кодексом України (далі - ПК України), положеннями пунктів 1.1. та 1.3 статті 1 якого унормовано, що цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства; однак питання погашення податкового боргу з осіб, на яких поширюються процедури, визначені Законом про банкрутство, регулюються цим Законом. 6.11. Статтею 41 ПК України органи державної фіскальної служби віднесено до переліку контролюючих органів, що здійснюють від імені держави функції контролю за своєчасністю і правильністю сплати суб`єктами господарювання податків і зборів, зокрема, шляхом проведення документальних невиїзних перевірок платників податків відповідно до статті 78 цього Кодексу. 6.12. Підпунктом 14.1.157 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов`язок платника податків сплатити суму грошового зобов`язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності. 6.13. Відповідно до пунктів 54.1 та 54.3 статті 54 ПК України, крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою. Контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо, зокрема, дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов`язань, суми бюджетного відшкодування та/або від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках. 6.14. Стаття 57 ПК України регулює строки сплати податкового зобов`язання: за загальним правилом платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом (пункт 57.1 статті 57); у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 робочих днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу; у разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 робочих днів, наступних за днем такого узгодження (пункт 57.3 статті 57 ПК України). 6.15. Положеннями пункту 58.1статті 58 ПК Українипередбачено, що контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, якщо сума грошового зобов`язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу. 6.16. Зазначена стаття встановлює загальні підстави і порядок надсилання податкового повідомлення-рішення і не пов`язує із цією дією виникнення податкового зобов`язання у платника податку. 6.17. За змістом підпункту 14.1.39. пункту 14.1 статті 14 ПК України грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або інше зобов`язання, контроль за сплатою якого покладено на контролюючі органи, та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності та пеня. 6.18. Згідно з підпунктом 14.1.156 пункту 14.1 статті 14 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) податкове зобов`язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк). 6.19. Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом. 6.20. Підпунктом 56.17.5 пункту 56.17 статті 56 ПК України визначено, що день закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження грошового зобов`язання платника податків, крім випадку, передбаченого підпунктом 108-1.2.2 пункту 108-1.2 статті 108-1 цього Кодексу. 6.21. Водночас, пунктом 56.18 цієї ж статті передбачено, що при зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили. 6.22. З урахуванням викладеного до податкового боргу, окрім власне суми грошового зобов`язання, яке стало узгодженим, включається також і пеня, яка є заходом фінансової відповідальності. 6.23. Тож аналіз наведених вище приписів податкового законодавства, в тому числі положень підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14, пункту 56.18 статті 56, пункту 57.3 статті 57 та інших положень ПК України,дає змогу дійти висновку про те, що грошове зобов`язання платника податків для цілей здійснення адміністрування податків та зборів може існувати як узгоджене зобов`язання, набувши статусу податкового боргу після настання моменту його сплати, що надає податковому органу можливість здійснення заходів щодо стягнення суми такого зобов`язання, а також як неузгоджене зобов`язання, коли грошове зобов`язання існує, але заходи щодо адміністрування податків та зборів податковими органами не вживаються. 6.24. Однак неузгодженість суми грошового зобов`язання не означає, що зобов`язання не існує або може не враховуватися при зверненні із заявою про визнання кредиторських вимог відповідно до приписів статті 23 Закону № 2343-XII. 6.25. Відповідно ж до частини другої статті 25 Закону № 2343-XII у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, у тому числі щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, і вирішує питання про його затвердження. Поряд з цим будь-яких спеціальних приписів щодо кредиторських вимог органу доходів та зборів із зобов`язань щодо сплати податків, зборів (обов`язкових платежів), страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування Закон № 2343-XII не містить. 6.26. За результатами розгляду вимог кредиторів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначаються: розмір та перелік усіх визнаних судом вимог кредиторів, які вносяться розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів; розмір та перелік не визнаних судом вимог кредиторів; дата проведення зборів кредиторів та комітету кредиторів. Ухвала, прийнята за результатами попереднього засідання, є підставою для визначення кількості голосів, які належать кожному конкурсному кредитору під час прийняття рішення на зборах (комітеті) кредиторів. 6.27. Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду сформовано сталу практику про те, що обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 925/1165/16, від 7 серпня 2019 року у справі № 922/1014/18, від 9 серпня 2018 року у справі № 921/184/16-г/10, від 26 лютого 2019 року у справі № 908/710/18, від 5 березня 2019 року у справі № 910/3353/16, від 17 квітня 2019 року у справі № 43/75-15/7-б). 6.28. Таким чином, з огляду на положення статей 23-25 Закону № 2343-XII, податковий орган, так само як і інші конкурсні кредитори, повинен подати до господарського суду вимоги до боржника щодо його грошових зобов`язань по сплаті податків і зборів, що виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, разом з документами, що ці зобов`язання підтверджують, а господарський суд зобов`язаний розглянути всі вимоги та заперечення проти них. 6.29. З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відхилення грошових вимог ОВПП ДПС без з`ясування фактичних обставин щодо встановлення підстав, розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, а відтак судові рішення у відповідній частині підлягають скасуванню. 6.30. Щодо доводів заявника про неврахування судом апеляційної інстанції положень закону, чинного на момент перегляду справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII (далі - Кодекс № 2597-VIII). У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство. 6.31. Згідно з частиною першою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. 6.32. Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії. Після втрати чинності Законом № 2343-XII такі особливості передбачає стаття 7 Кодексу № 2597-VIII. 7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 7.1. З огляду на положення статей 23-25 Закону № 2343-XII, чинного на момент відкриття провадження у цій справі, податковий орган, так само як і інші конкурсні кредитори, повинен подати до господарського суду вимоги до боржника щодо його грошових зобов`язань по сплаті податків і зборів, що виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство разом з документами, що ці зобов`язання підтверджують, а господарський суд зобов`язаний розглянути всі вимоги та заперечення проти них на підставі поданих кредитором і боржником документів, оцінити правомірність цих вимог незалежно від наявності в адміністративному суді спору щодо неузгодженого податкового зобов`язання, з якого сформована кредиторська вимога податкового органу. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. За частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ним обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали та постанови в частині відхилення кредиторських вимог ОВПП ДПС з направленням справи на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції. 8.3. Оскільки справа направляється на новий розгляд, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, має бути здійснено після вирішення спору в цій справі відповідно до його результатів. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної податкової служби задовольнити. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24 липня 2019 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року в частині відхилення кредиторських вимог Офісу великих платників податків Державної податкової служби скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна В. В. Пророк О. С. Золотніков В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 95439649

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 січня 2021 року м . Київ Справа № 916/661/20 Провадження № 12-55гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Бутенка А. О., позивача - ОСОБА_1 , розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Головей В. М., Разюк Г. П.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року (суддя Бездоля Д. О.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство», відповідач), у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів. 4. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, уведеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 5. Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 910,62 грн частинами, а саме: 782,12 грн - строк погашення ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 173,19 грн - строк погашення ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 758,78 грн - строк погашення ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195,53 грн - строк погашення І квартал 2020 року. 6. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 910,62 грн не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 8. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду до відповідача з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду, позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_1 повинні розглядатись у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 9. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просить судові рішення у цій справі скасувати повністю, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив його від сплати судового збору, відкрив касаційне провадження та призначив до розгляду касаційну скаргу, надавши учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 11. Ухвалою від 15 липня 2020 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції. 12. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_1 уже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси. 13. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено на підставі того, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 14. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Одеського апеляційного суду від 09 червня 2020 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року у справі № 522/5176/20 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. 15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято та призначено до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Касаційну скаргу мотивовано: а) неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, оскільки посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; б) порушенням норм процесуального права, зокрема, як стверджує скаржник, всупереч частині четвертій статті 236 ГПК України суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; в) невідповідністю висновку суду про те, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, підпункту 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, згідно з яким такі заяви підлягають розгляду в господарських судах. 17. Також ОСОБА_1 зазначає, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 810,30 грн перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову. 18. Крім того, скаржник посилається на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, тому позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. 19. У судовому засіданні позивач підтримав свою касаційну скаргу, просив суд її задовольнити. На питання головуючого у справі щодо правової природи його вимог до КС «Перше кредитне товариство», зазначених у мировій угоді, позивач відповів, що це заборгованість відповідача, яка виникла внаслідок неповернення останнім депозиту, внесеного позивачем у 2008 році. Позиція відповідача у справі 20. У письмових поясненнях, які надійшли на електронну пошту Верховного Суду 15 січня 2021 року, КС «Перше кредитне товариство» просить суд касаційної інстанції залишити ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. 21. Відповідач указує, що позовна заява ОСОБА_1 не є заявою про відкриття провадження про банкрутство в розумінні Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). При цьому чинне законодавства не передбачає: інших підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, ніж подання такої заяви; можливості розгляду інших заяв до боржника за відсутності самої справи про банкрутство; іншої процедури розгляду справ щодо процедур банкрутства, ніж та, що передбачена КУзПБ. 22. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовна заява ОСОБА_1 не може бути вирішена в порядку господарського судочинства, оскільки: у провадженні господарських судів не перебуває відкритої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство»; позивач є фізичною особою, яка не є суб`єктом господарської діяльності; спірні правовідносини не мають ознак корпоративних або інших, що віднесені до юрисдикції господарських судів. 23. Доводам позивача стосовно виконання державними виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на відповідні дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державної виконавця відмовлено. 24. Посилання позивача на аналогічну (на його думку) справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності КУзПБ. З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України». 25. ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме районний суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 26. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначив, що ухвала Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам, встановленим статтею 4 Закону України «Про виконавче провадження», тому він має право захистити свої права шляхом подання позову про спонукання до виконання мирової угоди саме до господарського суду, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ. 27. Натомість ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 28. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями пунктів 1, 8 частини першої статті 20, пунктом 1 частини першої статті 175 ГПК України та частиною другою статті 7 КУзПБ та дійшов висновку, що за правилами господарського судочинства відсутність відкритого провадження у справі про банкрутство, в межах якої була затверджена мирова угода, на момент пред`явлення позову про спонукання до виконання цієї мирової угоди є підставою для відмови у відкритті провадження за таким позовом. Суд указав, що позовна заява позивача підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 29. Визначаючи юрисдикцію суду щодо вирішення цього спору, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 31. У статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 32. Звідси загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ визначений за правилами іншого судочинства. 33. Згідно з частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 34. Відповідно до пунктів 1, 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство. 35. Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 36. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. 37. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав та обов`язків сторін щодо предмета позову. Право сторін на укладання мирової угоди встановлено ГПК України. 38. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на момент постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі. 39. За приписами частин першої - четвертої статті 192 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі. 40. Відповідно до статті 193 ГПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою. Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень. 41. З аналізу наведених приписів ГПК України вбачається, що мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі на стадії виконання судового рішення. 42. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. 43. Натомість у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ, інститут мирової угоди відрізнявся від мирової угоди у позовному провадженні та був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство. 44. З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 31 травня 2011 року порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 45. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той момент Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року; далі - Закон № 2343-XII). 46. За приписами статті 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. 47. З наведеної норми вбачається, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір. 48. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. 49. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Звідси оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII. 50. Оскільки в силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то умови, порядок укладання та виконання такої мирової угоди, а також наслідки її невиконання були врегульовані нормами Закону № 2343-XII, які є спеціальними. 51. Відповідно до частин першої - третьої статті 37 Закону № 2343-XIIмирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. 52. Наслідки невиконання боржником мирової угоди визначені статтею 39 Закону № 2343-XII. Так, частинами першою, другою статті 39 цього Закону встановлено, що за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. 53. Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 39 Закону № 2343-XII мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів. Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів. 54. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-XII у разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. 55. Відтак спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують взаємини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника. 56. З наведених норм права вбачається, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством. 57. Натомість Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII. 58. Однак ще до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень якого визнано таким, що втратив чинність, Закон № 2343-XII з наступними змінами. 59. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 910/26972/14 зазначив, що розділом ІІІ «Санація боржника» КУзПБ передбачено реабілітаційну процедуру щодо боржника із затвердженням плану санації, виконання якої може дозволити боржнику відновити свою платоспроможність. Відповідно до частини другої статті 51 КУзПБ передбачено ряд заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, перелік яких не є обмеженим. Зазначене дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди між боржником та окремим кредитором на етапі санації є можливим. Однак укладення правочинів про прощення, розстрочення, відстрочення боргу має вирішуватися відповідно до глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» (статей 604-609 ЦК України) та з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство, які виключають укладення окремих видів правочинів на певних етапах процедури банкрутства (зокрема, внаслідок дії мораторію згідно зі статтею 41 КУзПБ), з метою уникнення задоволення вимог кредиторів в індивідуальному порядку та забезпечення усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав та законних інтересів; забезпечення конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі на умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів. 60. Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2020 року у справі № Б13/115-12 вказав, що із сукупного аналізу положень КУзПБ та пояснювальної записки до проекту цього акта вбачається, що законодавець у цьому Кодексі прагнув об`єднати мирову угоду та санацію в єдину процедуру виходячи з подібності правових механізмів відновлення платоспроможності боржника, отже, включив правові інструменти, притаманні мировій угоді за Законом № 2343-XII (відстрочка, розстрочка та прощення (списання) кредиторами боргів боржника), до положень КУзПБ, що регламентують процедуру санації. 61. На відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання. 62. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011 провадження у справі про банкрутство відповідача у цій справі - КС «Перше кредитне товариство» припинено, а в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні дані про наявність будь-якого провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». 63. Відтак Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої. 64. Відповідно до статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 65. Спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник у цивільних правовідносинах внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011. 66. Такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських відносинах, позивач не є підприємцем, отже, за предметною та суб'єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах. 67. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуальногоправа, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. 68. Посилання скаржника на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере. Так, у справі № 2/101/09 Приватне мале підприємство «Юнтек» звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробничого підприємства «Літа-М» про спонукання до виконання мирової угоди. Натомість у справі № 916/661/20 до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди звернувся ОСОБА_1 як фізична особа. Отже, за суб`єктним складом правовідносини у названих справах не є подібними. 69. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє аргументи позивача з посиланням на підпункт 7.9 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9, оскільки правове регулювання укладення та виконання мирової угоди в позовному провадженні (про яку зазначається у підпункті 7.9 постанови) відрізняється від укладення та виконання мирової угоди в процедурі банкрутства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 70. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 71. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 72. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін. Щодо судових витрат 73. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення судові витрати щодо перегляду справи в суді касаційної інстанції покладаються на скаржника. 74. Натомість, як уже зазначалося, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги та звільнив останнього від сплати судового збору. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року у справі № 916/661/20 - без змін. 2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 94803670

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2020 року м. Київ Справа № 826/16976/16 Провадження № 11-127апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 826/16976/16 за позовом Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Концерну «Військторгсервіс» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року (суддя Смолій І. В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року (у складі суддів Кучми А. Ю., Аліменка В. О., Безименної Н. В.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. Державна податкова інспекція у Солом`янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі ? ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві) звернулась до суду з позовом про стягнення з відповідача податкового боргу шляхом стягнення коштів з усіх розрахункових рахунків: по земельному податку з юридичних осіб ? 310 906,54 грн; по податку на додану вартість по вітчизняних товарах (роботах, послугах) ? 23 257 658,84 грн; по податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності, ? 20 892,40 грн (загальна сума заборгованості ? 23 589 457,54 грн). 2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем не сплачена податкова заборгованість, яка складається із самостійно задекларованих зобов`язань, нарахованих контролюючим органом. 3. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року, позов задоволено. 4. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просив постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 6. Ухвалою від 26 березня 2020 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 8. Станом на 23 вересня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» від ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві не надходив. Фактичні обставини 9. Суди попередніх інстанцій установили, що Концерн «Військторгсервіс» має заборгованість з таких податків: по земельному податку з юридичних осіб ? 310 906,54 грн; по податку на додану вартість по вітчизняних товарах (роботах, послугах) ? 23 257 658,84 грн; по податку на прибуток підприємств і організацій, що перебувають у державній власності, ? 20892,40 грн. 10. Заборгованість відповідача виникла на підставі самостійно задекларованих зобов`язань, нарахованих контролюючим органом. 11. ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві засобами поштового зв`язку направлено відповідачу корінець податкової вимоги форми від 18 травня 2012 року № 1078, яка отримана Концерном «Військторгсервіс» 19 червня 2012 року. 12. Оскільки відповідачем сума податкового боргу після виставлення йому податкової вимоги не погашалась, то суди першої та апеляційної інстанцій установили, що підстав для винесення нової податкової вимоги не виникало, а процедура стягнення вважається дотриманою. 13. Також судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника з 21 березня 2017 року, при цьому позивачем було подано заяву про визнання кредиторських вимог до Концерну «Військторгсервіс». 14. Позивач, вважаючи, що наявні підстави для стягнення суми заборгованості з огляду на їх несплату в добровільному порядку, звернувся із цим адміністративним позовом до суду. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 15. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 20, статті 59 та підпункту 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України сума податкових зобов`язань узгоджена та у встановлені строки позивачем не сплачена, доказів погашення зазначеного боргу не надано, а тому позовні вимоги про стягнення податкового боргу з відповідача з усіх розрахункових рахунків підлягають задоволенню. 16. Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що посилання Концерну «Військторгсервіс» на те, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про його банкрутство, є необґрунтованим, оскільки задоволення позовних вимог позивача в межах зазначеної суми заборгованості, а саме 23 589 457,54 грн, не позбавляє Концерн «Військторгсервіс» права звернутися із клопотанням в межах господарського провадження про зменшення суми заборгованості перед ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві на розмір уже сплачених чи стягнутих коштів. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 17. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій прийнято рішення з неповним дослідженням усіх обставин справи, а також неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. 18. Концерн «Військторгсервіс» зауважує, що податкова заборгованість виникла в період з 2012 року. Водночас скаржником було надано судам ухвалу Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року про відкриття провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство відповідача. 19. Скаржник зазначає, що відповідно до зазначеної ухвали позивач визнаний конкурсним кредитором на суму 28 236 102,67 грн, яка, серед іншого, включає суму податкового боргу, яка заявлена ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві в цій справі. Зокрема, ця сума податкового боргу включена до реєстру кредиторів у справі про банкрутство та віднесена до кредиторських вимог третьої та шостої черг. 20. Концерн «Військторгсервіс» звертає увагу на те, що, оскільки позовні вимоги в цій справі вже є предметом розгляду господарського суду, то позовну заяву ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а провадження в цій справі слід закрити. Позиція Великої Палати Верховного Суду 21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких мотивів. 22. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі ? Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Європейський суд з прав людини (далі ? ЄСПЛ) в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні ЄСПЛ від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» викладено думку, що термін «судом, встановленим законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». 24. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі ? у редакції, чинній на час постановлення судами першої та апеляційної інстанцій оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією України чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 25. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 26. Відповідно до частини другоїстатті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для якихзаконом установлений інший порядок судового вирішення. 27. Пунктом 5 частини другоїстатті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, установлених Конституцією та законами України. 28. Згідно із частиною другоюстатті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень. 29. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. 30. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 31. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав кваліфікувати спір як публічно-правовий і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 32. Для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, підстави для такого звернення мають бути визначені законом з указівкою на предмет звернення, спір у справі повинен відповідати ознакам публічно-правового спору. 33. Податковий кодекс України (далі ? ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу (пункт 1.1 статті 1 ПК України). 34. Відповідно до пункту41.1 статті 41 ПК України (тут і далі ? у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, його територіальні органи. 35. Згідно з пунктом41.2 статті 41 ПК України органами стягнення є виключно контролюючі органи, уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску у межах повноважень, а також державні виконавці у межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється. 36. За змістом підпункту20.1.34 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право, зокрема, звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини. 37. Позов про примусове стягнення з відповідача як платника податків подано ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києвів порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, а спір виник у зв`язку з невиконанням вимог ДПІ в Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві як суб`єкта владних повноважень про таку сплату. 38. Аналіз зазначених норм законодавства свідчить про те, що ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві, звернувшись до суду з позовом про примусове стягнення податкового боргу з платника податків в порядку виконання нею завдань, покладених на контролюючі органи, реалізувала свої владні управлінські функції і виступила як суб`єкт владних повноважень. 39. Однак, згідно з матеріалами справи ухвалою Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс». 40. Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (далі ? Закон № 2343-ХІІ), що діяв на момент прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій, суд у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України. 41. Аналогічна за змістом норма діє з 15 грудня 2017 року в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (пункт 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України). 42. Пунктом 1.3 статті 1 ПК Українивизначено, що цей Кодекс не регулює питання погашення податкових зобов`язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом № 2343-ХІІ. 43. Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 2343-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності боржника); ліквідація банкрута. 44. Отже, з урахуванням вимог пункту 1.3 статті 1 ПК України та частини першої статті 7 Закону № 2343-ХІІ, а також змісту ухвали Господарського суду м. Києва від 21 березня 2017 року слідує, що з 21 березня 2017 року щодо Концерну «Військторгсервіс» було введено процедуру розпорядження майном. Відповідно на регулювання спірних відносин у цій справі поширюються вимоги Закону № 2343-ХІІ. 45. За змістом положень частини 1 статті 1 Закону № 2343-ХІІ, законодавець розрізняє такі види вимог кредиторів, як конкурсні, поточні та забезпечені. При цьому, конкурсні вимоги ? вимоги до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника, а поточні вимоги ? вимоги до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. 46. З наявних матеріалів справи слідує, що в жовтні 2016 року ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві звернулося до суду з вимогою щодо стягнення податкової заборгованості з Концерну «Військторгсервіс», яка виникла з 2012 року до 08 серпня 2016 року. 47. Відповідно до частини 1 статті 23 Закону № 2343-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника а також документи, які їх підтверджують. 48. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та зазначає, що стягнення конкурсних вимог з Концерну «Військторгсервіс» на користь ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 50. До того ж, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 17 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 вересня 2018 року та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09 квітня 2019 року, затверджено мирову угоду від 27 березня 2018 року, у якій, серед іншого, вирішено питання щодо стягнення податкової заборгованості з Концерну «Військторгсервіс» на користь ДПІ у Солом`янському районі ГУ ДФС у м. Києві. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 51. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 52. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 53. Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 341, 345, 349, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» задовольнити. 2. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2018 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 91901365

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2020 року м. Київ Справа № 826/3106/18 Провадження № 11-1272апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Яроша Д. В., представників відповідачів - Білоуса В.Ю., Матохнюк О.Д., Шуневич-Христенко В.В., розглянула у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області, Державної податкової служби України про визнання протиправними і скасування вимоги та рішення за касаційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року (суддя Пащенко К. С.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року (у складі колегії суддів Бужак Н. П., Костюк Л. О., Пилипенко О. Є.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство «Черкасиобленерго» (далі - ПАТ «Черкасиобленерго») звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі - ГУ ДФС у Черкаській області), Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України), у якому просило: - визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки); - визнати протиправним та скасувати рішення ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску (недоїмки, штрафу та пені) є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у процесі банкрутства, і ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494 порушено провадження у справі про банкрутство позивача, одночасно з прийняттям якої введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Позивач наголошує, що за положеннями Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-VI «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-VI), які діяли на час введення мораторію, штраф та пеня за неналежне виконання зобов`язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не застосовується. Обґрунтовуючи протиправність оскаржуваного рішення позивач покликається на відсутність коштів у зв`язку з діями Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. 3. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 25 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року, позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки). У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ГУ ДФС у Черкаській області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просило скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року, в частині задоволення позовних вимог, та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року й ухвалити нову постанову, якою відмовити ПАТ «Черкасиобленерго» у задоволенні позову. 5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 6. 14 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшли додаткові пояснення у справі. 7. 16 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ПАТ «Черкасиобленерго» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому останнє просить відмовити ГУ ДФС у Черкаській області в задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. 8. 23 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про зупинення провадження в цій справі до набрання законної сили постановою у справі № 2340/4157/18. 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 вересня 2019 року це клопотання задовольнив. 10.Ухвалою від 18 листопада 2019 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду поновив провадження у справі. 11. 04 грудня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про передачу справи № 826/3106/18 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Вказане клопотання обґрунтоване відсутністю єдиного правового висновку Верховного Суду щодо того, яким чином слід застосовувати статтю 12 Закону № 2343-VI (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року) та статтю 19 цього ж Закону (у редакції від 23 березня 2017 року) щодо нарахування пені та штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію. 12.Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 грудня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 346 КАС України, мотивувавши це існуванням низки протилежних і суперечливих судових рішень судів касаційної інстанції у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, як в адміністративній, так і в господарській юрисдикціях. 13.Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 грудня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в судовому засіданні. 14. 30 червня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ ДФС у Черкаській області надійшло клопотання про заміну сторони у справі. У вказаній заяві ГУ ДФС у Черкаській області просило замінити відповідача у справі - ГУ ДФС у Черкаській області на його процесуального правонаступника Головне управління Державної податкової служби у Черкаській області, а ДФС України на - Державну податкову службу України. 15. У судовому засіданні 01 липня 2020 року Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою зазначене клопотання задовольнила. Фактичні обставини справи, встановлені судами, та зміст спірних правовідносин 16. Суди попередніх інстанцій установили, що ПАТ «Черкасиобленерго» здійснює ліцензовану діяльність з передачі та постачання електричної енергії в межах Черкаської області, а Маньківський район електричних мереж, згідно з інформацією з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 05 січня 2018 року, є відокремленим структурним підрозділом ПАТ «Черкасиобленерго». 17. 07 грудня 2017 року ГУ ДФС у Черкаській області було сформовано відносно Маньківського району електричних мереж вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-5708-17 на суму 355371,77 грн, у тому числі 236893,12 грн - недоїмка, 92843,47 грн - штраф, 25635,18 грн - пеня. 18. 11 січня 2018 року ПАТ «Черкасиобленерго» було подано до ДФС України скаргу на вказану вимогу ГУ ДФС у Черкаській області про сплату боргу (недоїмки). 19. Рішенням ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-25 за результатами адміністративного оскарження вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 залишено без змін, а скаргу ПАТ «Черкасиобленерго» залишено без задоволення. 20. Вважаючи вимогу ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) та рішення ДФС України від 15 січня 2018 року № 1226/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги протиправними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Оцінка судів першої та апеляційної інстанцій 21. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у судовій процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Застосувавши норми частини четвертої статті 12 Закону № 2342-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), статті 19 цього Закону (у редакції, чинній з 19 січня 2013 року) та враховуючи правову позицію Верховного Суду України від 12 березня 2013 року № 3-71гс12, від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 та від 02 лютого 2016 року № 804/14800/14, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що протягом дії мораторію застосування всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) заборонено Законом № 2343-ХІІ. Відтак штрафні санкції та пеня за неналежне виконання зобов`язань щодо сплати єдиного внеску до позивача застосовані (нараховані) неправомірно. 22. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позовні вимоги про скасування рішень суб`єкта владних повноважень за результатами вирішення скарг на вимоги про сплату боргу (недоїмки) не можуть бути предметом розгляду в адміністративних судах, оскільки такі рішення не породжують для платника податків певних правових наслідків, не спрямовані на регулювання тих чи інших відносин і не мають обов`язкового характеру для суб`єктів цих відносин. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 23. У касаційній скарзі скаржник посилається на помилкову оцінку, надану судами першої та апеляційної інстанцій встановленим обставинам справи, порушення норм матеріального права. 24. Зокрема, скаржник зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин між позивачем та відповідачем діяв Закон № 2343-ХІІ у редакції після 19 січня 2013 року, де наслідки введення мораторію у процедурі банкрутства визначені статтею 19. За цією статтею зупинення виконання вимог кредиторів здійснюється лише в тому випадку, коли їх термін виконання настав до введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на виконання таких вимог, застосованих до дня введення мораторію. 25. При цьому скаржник зауважує, що враховуючи те, що строк виконання зобов`язань зі сплати страхових внесків настав у позивача після 14 травня 2004 року, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство, дія мораторію на виконання цих зобов`язань не поширюється. Нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов`язаннями, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно із частиною першою статті 23 Закону № 2343-ХІІ лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Оцінка Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду 26. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що спірні правовідносини містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Згідно з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду така виключна правова проблема полягає у відсутності єдиного правового висновку Верховного Суду щодо дії мораторію по відношенню до підприємств, які перебувають у процедурі банкрутства, за фактом нарахування пені та штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов`язань перед поточними кредиторами, що виникли після введення мораторію. 27. Так, постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 823/2240/17, від 14 травня 2019 року у справі № 2340/4250/18 та від 28 травня 2019 року у справі № 2340/4137/18 вмотивовані висновком, що нормою частини четвертої статті 12 Закону № 2343-ХІІ в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, встановлена абсолютна заборона щодо застосування під час мораторію на задоволення вимог кредиторів всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів). Зміст цієї заборони не пов`язаний з визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію, тому санкції за невиконання грошових зобов`язань не застосовуються в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу виникнення зобов`язань. 28. Окрім наведеної, наявна й інша позиція Верховного Суду, відповідно до якої дія мораторію, накладеного згідно зі статтею 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів. Щодо зобов`язань поточних кредиторів, то за цими зобов`язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) (постанови від 18 червня 2019 року у справі № 812/1044/16, від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (Велика Палата Верховного Суду), від 18 листопада 2019 року у справі № 2340/4224/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 826/4345/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 2340/4526/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 826/6877/18, від 14 листопада 2019 року у справі № 580/708/19, від 15 листопада 2019 року у справі № 580/1371/19). 29. Аналогічну правову позицію підтримала також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 24 травня 2018 року у справі № 920/1093/17 та від 24 липня 2019 у справі № 920/274/18. 30. Натомість у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 910/2433/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що боржник повинен виконувати зобов`язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства. 31. Відсутність єдиної правової позиції щодо поширення дії мораторію, введеного відповідно до статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, також прослідковувалась на рівні Верховного Суду України (постанови від 09 липня 2013 року у справі № 21-178а13, від 01 жовтня 2012 року у справі № 21-298а12, від 01 жовтня 2013 року у справі № 3-27гс13, від 12 березня 2013 року у справі № 3-71гс12 та від 18 грудня 2012 року у справі № 3-67гс12). 32. На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, наведений вище аналіз судової практики в цій категорії справ свідчить про існування низки протилежних і суперечливих судових рішень останньої (касаційної) інстанції та глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, як на рівні адміністративної, так і на рівні господарської юрисдикцій, - що вказує на наявність виключної правової проблеми та необхідність формування єдиної правозастосовної практики на міжюрисдикційному рівні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права 33. Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2464-VI) визначено, що єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. 35. Пунктом 1 частини другої статті 6 Закону № 2464-VI передбачено, що платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок. 36. Частиною четвертою статті 8 Закону № 2464-VI визначено, що порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. 37. Відповідно до частин п`ятої, восьмої статті 9 Закону № 2464-VI сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - договір про добровільну участь). Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця. 38. Єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку. Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв`язку (частина сьома статті 9 Закону № 2464-VI). 39. Відповідно до пункту 1 розділу VII Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (далі - Інструкція № 449), за порушення норм законодавства про єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до платників, на яких згідно із Законом № 2464-VI покладено обов`язок нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок, застосовуються фінансові санкції (штрафи та пеня) відповідно до цього Закону. 40. Частинами одинадцятою, дванадцятою статті 9 Закону № 2464-VI визначено, що у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. 41. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 13 Закону № 2464-VI органи доходів і зборів мають право застосовувати фінансові санкції, передбачені цим Законом. 42. Відповідно до частини десятої статті 25 Закону № 2464-VI передбачено, що на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу. 43. Пунктом 2 частини другої розділу VII Інструкції № 449 передбачено, що відповідно до частини одинадцятої статті 25 Закону № 2464-VI до платників, визначених підпунктами 1-4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, органи доходів і зборів застосовують штрафні санкції в таких розмірах: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення в період до 01 січня 2015 року, накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум. За несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення, починаючи з 01 січня 2015 року накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум. 44. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2342-ХІІ викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4212-VI (цим пунктом розділ Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4212-VI доповнено згідно із Законом України від 02 жовтня 2012 року № 5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. 45. Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, регулювалися нормами статей 1 і 12. Так, згідно з абзацом двадцять четвертим статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. 46. Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів). 47. Після 19 січня 2013 року правовий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів регулювався статтею 19 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI). 48. Згідно з положеннями частин першої, другої цієї статті мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. 49. Абзацами третім, четвертим частини третьої статті 19 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI) встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій. 50. Окремо в частині п`ятій цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів. Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів, рішення яких переглядається 51. Заслухавши суддю-доповідача та пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в касаційній скарзі й у відзиві на неї, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з таких мотивів. 52. Як свідчать матеріали справи та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, ПАТ «Черкасиобленерго» перебуває у процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі № 01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 53. Згідно з обліковими відомостями інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування загальна сума заборгованості позивача станом на 30 листопада 2017 року становить 355 371,77 грн. 54. Застосовані в цій справі правові норми, а саме статті 1 і 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, у їх системному зв`язку свідчать про те, що встановлена наведеними нормами заборона щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій стосується грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), на які поширюється мораторій (термін виконання яких настав до дня введення мораторію, співпадає з днем порушення судом справи про банкрутство боржника). 55. При цьому мораторій вводиться господарським судом одночасно з порушенням справи про банкрутство, і стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом. 56. Висновок щодо строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, накладеного відповідно до статті 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11. Зокрема, за позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у вказаній справі, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні ж вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом (параграф 6.10). 57. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що правове регулювання застосування до боржника, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом, штрафних (фінансових) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) під час мораторію на задоволення вимог кредиторів з набранням чинності Законом № 4212-VI не змінилося. 58. Передбачена частиною четвертою статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів) не може застосовуватися безстроково, оскільки це буде суперечити самому визначенню поняття мораторій на задоволення вимог кредиторів, наведеному у статті 1 цього Закону. 59. Доцільність такого застосування статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, полягає в тому, що саме поняття мораторію на задоволення вимог кредиторів, наведене в загальній частині Закону № 2343-ХІІ (статті 1 цього Закону), становить правову основу для застосування всіх інших норм цього Закону. 60. У зв`язку із зазначеним при застосуванні статті 12 Закону № 2343-ХІІ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, обов`язковому врахуванню підлягає і стаття 1 цього Закону. 61. За такого правового регулювання спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заборона застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов`язання (зобов`язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов`язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов`язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 62. Отже, застосування до ПАТ «Черкасиобленерго» штрафних санкцій та нарахування пені згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 є правомірним, а відтак правові підстави для скасування цієї вимоги відсутні. 63. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норму абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, чинній до 19 січня 2013 року) та зробили неправильний висновок щодо прав і обов`язків сторін у цій адміністративній справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 64. Згідно із частинами першою, третьою статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 65. Отже, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, в частині задоволення позовних вимог та визнання протиправною і скасування вимоги ГУ ДФС у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки), постановлені у справі, в цій частині, рішення підлягають скасуванню з прийняттям нового - про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 341, 349, 351, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області задовольнити частково. 2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року в частині визнання протиправною та скасування вимоги Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області від 07 грудня 2017 року № Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким у позові Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Головного управління Державної податкової служби у Черкаській області про визнання протиправною і скасування вимоги відмовити. 3. У решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 91702661

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2020 року м. Київ Справа № 263/17218/18 Провадження № 14-469цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, Приватного акціонерного товариства «Азовзагальмаш» про визнання права власності та скасування податкової застави за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року, постановлену у складі судді Степанової С.В., та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, прийняту в складі суддів Гаврилової Г.Л., Зайцевої С.А., Пономарьової О.М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Кальміуський ВДВС м. Маріуполь ГТУ у Донецькій області), Приватного акціонерного товариства «Азовзагальмаш» (далі - ПАТ «Азовзагальмаш») про визнання права власності та скасування податкової застави. 2. Позовна заява мотивована тим, що 09 листопада 2017 року на електронних торгах він придбав у ПАТ «Азовзагальмаш» транспортні засоби, під час переоформлення яких йому стало відомо, що частина з них знаходиться у податковій заставі. У зв`язку із цим він подав заяву до Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції з проханням надати інформцію та звільнення рухомого майна з-під податкової застави, на яку отримав відповідь від Головного управління державної фіскальної служби у Донецькій області (далі - ГУ ДФС у Донецькій області) про наявність у ПАТ «Азовзагальмаш» податкового боргу, у зв`язку з чим майно товариства було описано у податкову заставу та підстави для її зняття відсутні. ОСОБА_1 зазначав, що у зв`язку з описом майна у податкову заставу порушується його право власності, яке він набув законним шляхом, та яке просить захистити. 3. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на транспортні засоби, а саме: легковий явтомобіль Volkswagen Golf, 2003 року випуску, шасі: НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 ; легковий седан Alfa Romeo 155, 1995 року випуску, шасі: НОМЕР_3 , державний номер НОМЕР_4 ; легковий седан Volkswagen Passat, 2001 року випуску, шасі: НОМЕР_5 , державний номер НОМЕР_6 , та скасувати податкову заставу зі вказаних транспортних засобів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, у відкритті провадження у зазначеній вище справі відмовлено. 5. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 20 квітня 2016 року у справі № 910/3262/16 порушено провадження про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, розпочато процедуру розпорядження майном та призначено розпорядником майна арбітражного керуючого Шистопала П.М. Враховуючи те, що позивач пов`язує порушення його прав із наявністю податкової застави, яка була застосована у зв`язку із наявністю у ПАТ «Азовзагальмаш» податкового боргу, посилаючись на статті 4, 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), статтю 93.1 Податкового кодексу України, суди дійшли висновку, що даний спір підвідомчій господарському суду. 6. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначав також, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому, оскільки спір у цій справі пов`язаний з майновими вимогами до відповідача, щодо якого порушено справу про банкрутство, справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У червні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на те, що ним правомірно, відповідно до частини 2 статті 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), було подано позов про визнання права власності та скасування податкової застави саме у порядку цивільного судочинства. Зазначав, що у нього не було грошових вимог до ПАТ «Азовзагальмаш», яке перебуває у процесі банкрутства, спір полягає у захисті права власності, що регулюється нормами Цивільного законодавства та має вирішуватися відповідно до норм ЦПК України. Оскільки спір у даній справі не є корпоративним, не є спором, що виник з господарських правовідносин та не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства, а виник з цивільних правовідносин між фізичною особою та Маріупольською об`єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, ані позивач, ані відповідач не є суб`єктом господарювання у розумінні частини 2 статті 55 ГК України, а суб`єктний склад учасників даної справи відповідає положенням частини 1 статті 4 ЦПК України, то розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції загальних судів та має здійснюватися у порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції 8. 13 червня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 263/17218/18-ц із Жовтневого районного суду м. Маріуполя. 9. 08 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. 10. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини 6 статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Відповідно до частини 6 статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 12. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 13. 27 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 15. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 16. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 17. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 18. У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 19. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. 20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). 21. Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданням цивільного судочинства, передбаченим у статті 2 ЦПК України, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 22. При цьому суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. 23. Відповідно статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки (стаття). 24. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. 25. З позовної заяви вбачається, що Відповідачем 4 зазначено ПАТ «Азовзагальмаш», відносно якого ухвалою Господарського суду м. Києва від 20 квітня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном. 26. Відповідно до положень пункту 8 частини 1 статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у звязку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. 27. Відповідно до частини 6 статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». 28. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» який був чинний на момент звернення до суду (далі - Закон № 2343-ХІІ). 29. Згідно з частиною 1 статті 1 Закону № 2343-XII банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. 30. Згідно з абзацом 3 частини 15 статті 16 Закону № 2343-XII з моменту відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. 31. Відповідно до частини 4 статті 10 Закону №2343-ХІІ суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 32. Відповідно до частини 9 статті 19 Закону №2343-ХІІ активи боржника, які перебувають у податковій заставі, можуть бути звільнені господарським судом з податкової застави, про що виноситься ухвала у судовому засіданні за участю органу доходів і зборів. 33. Відповідно до пункту 93.1.3. статті 93 Податкового Кодексу України майно платника податків звільняється з податкової застави з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства. 34. Суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на спірні автомобіліта скасування податкової застави у грудні 2018 року, тобто після того як Господарським судом м. Києва було порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ «Азовзагальмаш» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів і введено процедуру розпорядження майном. 35. З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Таким чиноми за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільну справу за позовом до такого відповідача не можна порушити, а в разі її порушення вона підлягає закриттю. Якщо під час її розгляду з`ясується, що відносно відповідача у справі порушено провадження про його банкрутство господарським судом, то порушена цивільна справа підлягає закриттю у зв`язку з тим, що справа не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства. 36. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду 26 червня 2018 року у справі № 372/3584/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 564/1770/13-ц. 37. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які зазначали, що оскільки позивач вважає порушеними його права у зв`язку із наявністю податкової застави, яка виникла з причини податкового боргу ПАТ «Азовзагамаш», то відповідно до статей 4, 20 ГПК України, він має право звернутися до господарського суду з таким позовом. 38. Враховуючи вище викладене, рішення судів в частині відмови у відкритті провадження відносно ПАТ«Азовзагальмаш» ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 39. Разом з тим правила частини 4 статті 10 Закону №2343-ХІІ застосовуються лише якщо відповідачем є боржник, відносно якого порушено справу про банкрутство а Головне управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольська об`єднана державна податкова інспекціїя Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуський відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області не мають такого статусу. 40. Як вбачається з позовної заяви, позивач вбачає порушення своїх прав у тому, що в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна наявні відомості про податкову заставу щодо транспортних засобів, які, як стверджує позивач, належать йому на праві власності, а також тому, що Головне управління Державної фіскальної служби у Донецькій області не вбачає жодних підстав для припинення податкової застави. 41. У свою чергу, відповідно до пункту 95.14 статті 95 Податкового кодексу України покупець майна, яке перебуває у податковій засіаві, набуває права власності на таке майно відповідно до умов, визначених у договорі купівлі-продажу, що укладається за результатами проведених торгів. 42. Відповідно до пункту 93.4 статті 93 Податкового кодексу України у разі продажу майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно статті 95 цього Кодексу таке майно звільняється з податкової застави (із внесенням змін до відповідних державних реєстрів) з дня отримання контролюючим органом підтвердження про надходження коштів до бюджету від такого продажу. 43. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до публічних обтяжень належать податкова застава. 44. Відповідно до частини 5 статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження. 45. Отже, однією з підстав реєстрації відомостей про припинення обтяження може бути судове рішення. 46. У частині 1 статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. 47. За викладених обставин суди дійшли помилкового висновку про те, що цей спір в частині позовних вимог до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та належить до компетенції господарських судів. 48. Відповідно до частини 6 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 49. Отже ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року в частині відмови у відкритті провадження у справі до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь, Головного територіального управління юстиції у Донецькій області та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року слід скасувати, а справу в цій частині направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Щодо судових витрат 50. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 51. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в частині позовних вимог до Головного управління Державної фіскальної служби у Донецькій області, Маріупольської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів та зборів України у Донецькій області, Кальміуського відділу державної виконавчої служби м. Маріуполь Головного територіального управління юстиції у Донецькій області скасувати, а справу в цій частині направити до Жовтневого районного суду м. Маріуполя для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді : Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90021620

ПОСТАНОВА Іменем України 20 травня 2020 року м. Київ Справа № 806/2421/16 Провадження № 11-675апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом арбітражного керуючого ОСОБА_1 до Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) (далі - Дисциплінарна комісія), Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - ГТУЮ в Чернігівській області), треті особи: Міністерство юстиції України (далі - Мін`юст), Державна акціонерна компанія «Хліб України» (далі - ДАК «Хліб України»), про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ГТУЮ у Чернігівській області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.) та касаційною скаргою Мін`юсту на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року (суддя Попова О. Г.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від від 5 жовтня 2017 року (судді Іваненко Т. В., Кузьменко Л. В., Франовська К. С.), УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» (далі - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП») що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21; - визнати протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила про безпідставність висновків ГТУЮ у Чернігівській області, викладених ним у довідці та в акті проведеної перевірки, про вчинення грубого порушення нею вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 42, частини третьої статті 98 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) щодо формування ліквідаційної маси ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», до якої включено майнові активи, тобто майновий комплекс виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вулиця Некрасова, 4-Б, які не належать банкруту на праві власності, а також здійснення їх продажу на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року Товариству з обмеженою відповідальністю «Очеретянський піщаний кар`єр» (далі - ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр»). Дії перевіряючих щодо такого висновку є протиправними, оскільки відповідачі не врахували надісланих нею зауважень та пояснень-заперечень до довідки та акта, а відтак рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) суперечить вимогам закону. Зазначає, що при визначенні ліквідаційної маси, а саме майнового комплексу виробничих будівель і споруд, що складається із будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: Житомирська область, Черняхівський район, смт Черняхів, вул. Некрасова, 4-Б, вона діяла законно, правомірно та виключно в інтересах боржника та кредиторів боржника (банкрута). Житомирський окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 травня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовив. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вчинила грубе порушення законодавства, що призвело до порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), а саме: було сформовано ліквідаційну масу, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б), які не належать банкруту на праві власності (натомість належать на праві власності ДАК «Хліб України») та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр». Таким чином, відповідач, застосовуючи до позивачки дисциплінарне стягнення, діяв у межах наданих йому повноважень та виходив з допущеного нею грубого порушення законодавства при здійсненні повноважень арбітражного керуючого. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 жовтня 2017 року постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року скасував та позов задовольнив. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 як арбітражний керуючий, виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні цьому підприємству на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівсьий район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ«Очеретянський піщаний кар`єр»діяла правомірно, відповідно до наданих їй законом повноважень. Не погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, Мін`юст подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та закрити провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Не погоджуючись також з рішенням суду апеляційної інстанції, касаційну скаргу подало ГТУЮ у Чернігівській області, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. У касаційних скаргах Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області, зокрема, зазначають, що під час розгляду цієї справи вони неодноразово звертали увагу судів на те, що позов арбітражного керуючого ОСОБА_1 та, відповідно, в подальшому й апеляційна скарга не підлягали задоволенню в порядку адміністративного судочинства. На їхню думку, акт позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року, в тому числі й дії службових осіб контролюючого органу, як і рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до позивача дисциплінарного стягнення, не є діями й рішеннями суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). На час розгляду справи відзивів на касаційні скарги не надходило. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 1 та 6 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргами Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 4 липня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС, оскільки Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області оскаржують судові рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги Мін`юсту та ГТУЮ у Чернігівській області підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, постановою Господарського суду Житомирської області від 18 січня 2012 року визнано банкрутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та відкрито ліквідаційну процедуру. Арбітражний керуючий ОСОБА_1 виконувала функції ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі Господарського суду Житомирської області № 1/163-Б про банкрутство дочірнього підприємства. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 18 червня 2013 року судом приведено реєстр вимог кредиторів ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у справі №1/163-Б відповідно до вимог, визначених законом. Ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2014 року визнано організатора аукціону - Товарну біржу «Електронні торги України» учасником провадження у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП». Також встановлено, що 8 та 30 грудня 2015 року на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України за № 25956 та за № 26917, а також на офіційному вебсайті Мін`юсту за № 25956 та за № 26917 відповідно було оголошено про проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», а саме майнового комплексу цього дочірнього підприємства, що складається із виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул . Некрасова, 4-Б , без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 471 350 грн та без можливості зниження початкової вартості на тому ж аукціоні за оціночною вартістю 1 177 080 грн. Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 22 грудня 2015 року № 402/12-15/АП, від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута не відбувся з огляду на відсутність заявок на участь у електронних торгах. 3 лютого 2016 року за № 27893 на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України та за № 27893 на офіційному вебсайті Мін`юсту розміщені оголошення щодо проведення аукціону з продажу майна ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»за лотом № 204430, а саме майновий комплекс цього дочірнього підприємства, що складається з виробничих будівель, споруд та рухомого майна, який розташований у смт Черняхів Житомирської області на вул. Некрасова, 4-Б , за ціною 941 664 грн з можливістю зниження початкової вартості на тому ж аукціоні та кроком аукціону 5 % від початкової вартості лота, що складає 47 083,20 грн. Згідно з повідомленням Товарної біржі «Електронні торги України» від 27 січня 2016 року № 23/01-16/АП аукціон з продажу майна підприємства-банкрута визнано таким, що відбувся. Переможцем за лотом № 204430 визнано юридичну особу, яка запропонувала найвищу ціну - 847 497,60 грн. Арбітражним керуючим ОСОБА_1 було здійснено продаж майнових активів (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів), розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н. На підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер 987, виданого 28 квітня 2016 року державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу за індексним номером 29463439 від 18 квітня 2016 року), виданого державним нотаріусом Черняхівської державної нотаріальної контори ОСОБА_2, було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 14365515 від 28 квітня 2016 року. Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 58914373 від 12 травня 2016 року право власності на майновий комплекс будівель та споруд, розташованих за адресою: смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область, вул. Некрасова, 4-Б , зареєстроване за ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», форма власності приватна. На підставі заяви ДАК «Хліб України» від 16 червня 2016 року №1-2-10/450 на дії арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання нею повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»та за згодою Мін`юсту від 6 липня 2016 року № 103/7576-0-30-16/9.4 ГТУЮ у Чернігівській області було проведено позапланову невиїзну перевірку діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 щодо додержання нею вимог Конституції України, Господарського процесуального кодексу України, Закону № 2343-XII, іншого законодавства з питань банкрутства під час виконання повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», про що складено довідку про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 9 серпня 2016 року № 21. Перевіркою встановлено порушення арбітражним керуючим ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої та дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII. За результатами проведеної перевірки та розгляду заперечень до довідки про результати позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого ГТУЮ у Чернігівській області було складено акт від 17 серпня 2016 року № 21. Відповідно до змісту акта перевірки від 17 серпня 2016 року № 21 встановлено порушення: - у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» виявлені грубі порушення вимог абзаців сьомого, п`ятнадцятого частини другої статті 41, абзацу першого частини першої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XII щодо формування ліквідаційної маси дочірнього підприємства, до якої включено майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташованих за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), які не належать банкруту на праві власності, та здійснено їх продаж ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр», що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута); - у діяльності арбітражного керуючого ОСОБА_1 при виконанні повноважень ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП»виявлені грубі порушення вимог частини дев`ятої статті 42, частини третьої статті 98 Закону № 2343-XIIщодо продажу ОСОБА_1 державного майна на користь іншої юридичної особи згідно з договором купівлі-продажу від 28 березня 2016 року б/н, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та кредиторів боржника (банкрута). За наслідками проведеної перевірки ГТУЮ у Чернігівській області на адресу Департаменту з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту направлено лист від 19 серпня 2016 року №5-1/3561 щодо внесення до Дисциплінарної комісії подання про застосування до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення. 31 серпня 2016 року Департаментом з питань судової роботи та банкрутства Мін`юсту таке подання за № 785 було підготовлено та направлено до Дисциплінарної комісії. Мін`юст листом від 20 жовтня 2016 року № 9.4-32/1677 повідомив ОСОБА_1 та ГТУЮ у Чернігівській області, що за результатом розгляду зазначеного подання, 12 жовтня 2016 року Дисциплінарна комісія прийняла рішення застосувати до арбітражного керуючого ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Не погодившись із висновками, викладеними в акті позапланової невиїзної перевірки діяльності арбітражного керуючого від 17 серпня 2016 року № 21 та вважаючи рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) протиправним, вона звернулася з позовом до суду. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте Мін`юст та ГТУЮ у Чернігівській області зазначали, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно правомірності дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У цьому випадку акт перевірки, в якому відображено узагальнений опис виявлених перевіркою порушень законодавства, що в свою чергу відповідає встановленим правилам складання акта перевірки, не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб`єкта господарювання та, відповідно, не є актом індивідуальної дії у розумінні частини першої статті 17 КАС. Дії службової особи щодо включення до акта певних висновків не можуть бути предметом розгляду у суді. Відповідно до пункту 3.3 розділу III Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2013 року № 1284/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 липня 2013 року за № 1113/23645 (далі - Порядок контролю) арбітражний керуючий під час здійснення перевірки, зокрема має право: бути присутнім під час здійснення перевірки або забезпечити присутність свого уповноваженого представника на будь-якій стадії перевірки; одержувати Довідку та акт перевірки в день їх складання; підписувати Довідку та акт перевірки із зауваженнями або відмовитися від їх підписання; надавати в письмовій формі свої пояснення, зауваження або заперечення до Довідки; усунути до дня складання акта перевірки порушення, виявлені під час перевірки та зафіксовані в Довідці; оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії комісії та її членів. Це свідчить про те, що дії, пов`язані з включенням до акта висновків, є обов`язковими, тоді як самі висновки такими не є. Обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер. Висновки, викладені у акті, не породжують обов`язкових юридичних наслідків. Твердження акта можуть бути підтверджені або спростовані судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення діяльності арбітражного керуючого, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта. З огляду на правове регулювання висновок ГТУЮ у Чернігівській області не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 КАС і сам по собі не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для учасників цих правовідносин та інших осіб, тому оскарження акта ГТУЮ у Чернігівській області не може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і взагалі не підлягає судовому розгляду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що провадження в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, підлягає закриттю. Щодо визначення юрисдикції, у межах якої має розглядатися справа в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС у чинній редакції, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, арбітражний керуючий ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії про застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про визнання протиправними дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» арбітражним керуючим ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки. Тобто , у цій справі позивачка оскаржує рішення органу суб`єкта владних повноважень. Згідно з підпунктами 33, 34 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011 (далі - Положення про Мін`юст), Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань установлює вимоги для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), затверджує порядок складення кваліфікаційного іспиту арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) та перелік питань для проведення кваліфікаційного іспиту, видає свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); формує і веде Єдиний реєстр арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України. Згідно з підпунктом 41 пункту 4 цього Положення Мін`юст, зокрема, здійснює контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів). Пунктом 7 Положення про Мін`юст визначено, що Мін`юст здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку головні управління юстиції Мін`юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, а також районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні управління юстиції. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спори щодо оскарження рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Порядком контролю, Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII). Умови та порядок відновлення платоспроможності суб`єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII. Арбітражний керуючий - фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор із числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України (стаття 1 цього Закону). Відповідно до частини першої статті 22 Закону № 2343-XII під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Згідно із частиною другою статті 41 цього Закону ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема: очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом. Частиною першою статті 42 Закону № 2343-XII визначено, що усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об`єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об`єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. Згідно із частиною дев`ятою статті 42 цього Закону державне майно, яке не увійшло до статутного капіталу господарського товариства у процесі приватизації (корпоратизації) та перебуває на балансі банкрута, не включається до складу ліквідаційної маси. Відповідно до частини третьої статті 98 зазначеного Закону під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство. Порядок проведення контролю арбітражних керуючих з боку державного органу з питань банкрутства врегульовано статтею 106 Закону № 2343-XII. У разі виявлення під час перевірки порушень норм законодавства в роботі арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства може зупинити діяльність арбітражного керуючого та передати матеріали на розгляд дисциплінарній комісії для накладення на порушника дисциплінарних стягнень) (частина четверта стаття 106 цього Закону) Відповідно до пункту 1.3 розділу І цього Порядку контроль за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) здійснюють Мін`юст як державний орган з питань банкрутства та за його дорученням головні територіальні управління юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі як територіальні органи з питань банкрутства. Мін`юст та його територіальні органи з питань банкрутства є органами контролю. Рішення щодо накладення дисциплінарного стягнення згідно з пунктом 7.5 розділу VII Порядку контролю може бути прийняте Дисциплінарною комісією. Пунктом 7.1 Порядку контролю визначено, що підставами для притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності є: - встановлення факту подання арбітражним керуючим у документах, які подаються для отримання свідоцтва на право здійснення діяльності арбітражного керуючого, неправдивих відомостей; - вчинення арбітражним керуючим протягом року після винесення припису або розпорядження повторного порушення, аналогічного раніше вчиненому; - невиконання арбітражним керуючим розпорядження про усунення порушень законодавства з питань банкрутства в строки, визначені органом контролю; - відмова арбітражного керуючого в проведенні перевірки; - грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута); - встановлення за результатами перевірки неможливості арбітражного керуючого виконувати повноваження, а саме: втрата громадянства України, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо арбітражного керуючого за вчинення корисливого злочину або яким арбітражному керуючому заборонено здійснювати цей вид господарської діяльності чи займати керівні посади; - винесення Дисциплінарною комісією двох або більше попереджень. Отже, грубе порушення арбітражним керуючим законодавства під час виконання повноважень, що призвело до грубого порушення прав та законних інтересів боржника та (або) кредиторів боржника (банкрута), є підставою для внесення державним органом з питань банкрутства до Дисциплінарної комісії подання щодо застосування до арбітражного керуючого дисциплінарних стягнень. Пунктом 7.4 Порядку контролю визначено, що дисциплінарними стягненнями, що накладаються на арбітражного керуючого, є: попередження; позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Згідно з пунктом 7.6 цього Порядку під час визначення виду дисциплінарного стягнення Дисциплінарною комісією враховуються ступінь вини арбітражного керуючого, обставини вчинення порушення, тяжкість вчиненого ним проступку, а також факти притягнення арбітражного керуючого до дисциплінарної відповідальності в минулому. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців засновником ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» є ДАК «Хліб України». Засновником ДАК «Хліб України» є держава в особі Кабінету Міністрів України. Статутом ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (у новій редакції), затвердженими рішенням спостережної ради ДАК «Хліб України» від 14 листопада 2003 року, протокол № 4 встановлено, що майно ДАК «Хліб України» передається ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у користування. Це дочірнє підприємство має право вчиняти щодо майна ДАК «Хліб України» будь-які дії тільки з дозволу ДАК «Хліб України», а майно, набуте ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» у результаті власної господарської діяльності, належить ДАК «Хліб України» на праві власності. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, зазначив у постанові, що позивачка на вимогу суду не надала жодних належних та достатніх доказів, які б підтверджували право власності ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на майнові активи (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів) розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область. Позивачка при визначенні ліквідаційної маси підприємства, яке ліквідувалося, не врахувала протесту прокурора Черняхівського району на рішення Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 у межах пунктів 2, 3 рішення, а також рішення цієї селищної ради від 14 вересня 2011 року «Про розгляд протесту прокуратури Черняхівського району на рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року №149 в межах пунктів 2, 3 рішення», яким скасовано пункту 2.3 рішення виконкому селищної ради від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності». Разом з тим суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив, що відповідно до Статуту ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» це дочірнє підприємство є самостійною юридичною особою. У постанові Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 у справі № К-9876/09 зазначено, що цілісні майнові комплекси, які відповідно до спірного розпорядження від 3 жовтня 2007 року № 829-р передаються до Держкомрезерву, знаходяться на балансі дочірніх підприємств ДАК «Хліб України» і не входять до статутного фонду ДАК «Хліб України». Тобто дочірні підприємства ДАК «Хліб України» є самостійними юридичними особами і не можуть відповідати за зобов`язаннями цієї компанії. Листом від 28 березня 2013 року №1-2-270/2-24/242 ДАК «Хліб України» підтвердило, що майно, розташоване за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Житомирська область (хлібоприймальна дільниця), на балансі ДАК «Хліб України» не обліковується, до того ж компанія не має ані технічної документації, ані документів, що підтверджували б оформлення права власності на зазначене майно. Також суд апеляційної інстанції встановив, що майно, розташоване за зазначеною вище адресою, було інвентаризовано та вносилося до ліквідаційної маси банкрута ще попереднім ліквідатором ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» Бакуменком В. І ., що підтверджується ухвалою Господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2012 року. До того ж ухвалою Господарського суду Житомирської області від 7 травня 2013 року припинено повноваження ліквідатора банкрута - ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» - арбітражного керуючого ОСОБА_3. за його заявою та призначено ліквідатором цього банкрута арбітражного керуючого ОСОБА_1. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що ДАК «Хліб України», за зверненням якої щодо порушення її прав власності на цілісний майновий комплекс на вул . Некрасова, 4-Б у смт Черняхів , було проведено перевірку арбітражного керуючого ОСОБА_1, не надано доказів про належність цій компанії на праві власності оспорюваного майна і відповідно порушення її прав. Крім того, як установив суд апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності від 3 листопада 2010 року право власності на майновий комплекс виробничих будівель і споруд було зареєстровано за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП». Комунальним підприємством «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» відповідно до вимог чинного на той час законодавства 4 листопада 2010 року проведено державну реєстрацію права власності на майновий комплекс виробничих будівель та споруд у смт Черняхів на вул Некрасова, 4-Б за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» (реєстраційний номер 31971144, номер запису 16924 в книзі 199). Свідоцтво про право власності та державна реєстрація права власності на майно за ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» на час вчинення дій щодо включення майна до ліквідаційної маси, його реалізації та на час розгляду справи судом апеляційної інстанції не скасовано. Крім того, як убачається з матеріалів справи та встановлено судом апеляційної інстанції, за протестом прокурора було скасовано пункти 2, 3 рішення виконкому Черняхівської селищної ради Житомирської області від 28 жовтня 2010 року № 149 «Про оформлення права власності», якими було визнано ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» власником майна, розташованого в смт Черняхів на вул. Некрасова, 4-Б , та доручено Житомирському комунальному підприємству по технічній інвентаризації видати свідоцтво про право власності. Як акт індивідуальної дії це рішення було реалізоване, тобто вичерпало свою дію, а відтак не підлягало скасуванню цим же органом. Таким чином, за наслідками системного аналізу матеріалів перевірки, відповідачами не підтверджено факту вчинення арбітражним керуючим ОСОБА_1 грубого порушення законодавства про банкрутство, як і не підтверджено факту існування очевидної небезпеки подальшого порушення позивачем прав та інтересів боржника чи кредиторів, передбачених законодавством у зв`язку з виконанням нею повноважень арбітражного керуючого. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що арбітражний керуючий ОСОБА_1 , виконуючи повноваження ліквідатора ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП» при формуванні ліквідаційної маси цього дочірнього підприємства, до якої було включено майнові активи, належні останньому на праві власності (майновий комплекс будівель та споруд, що складаються з будівель лабораторії, вагової з прохідною, пожежного депо та чотирьох складів, розташовані за адресою: вул. Некрасова, 4-Б, смт Черняхів, Черняхівський район, Житомирська область), та при здійсненні їх продажу ТОВ «Очеретянський піщаний кар`єр» діяла добросовісно, розсудливо, з дотриманням інших вимог, встановлених частиною третьою статті 98 Закону № 2343-ХІІ. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже спір пов`язаний з оскарженням арбітражним керуючим рішення Дисциплінарної комісії про застосування до арбітражних керуючих дисциплінарних стягнень. Наведені в касаційних скаргах мотиви та доводи не спростовують зазначених вище висновків суду апеляційної інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Дисциплінарної комісії від 12 жовтня 2016 року про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення права на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) і не дають підстав для висновку про те, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушив норми процесуального права. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги в частині оскарження дій ГТУЮ у Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень арбітражного керуючого ОСОБА_1 під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство ДП ДАК «Хліб України» «Черняхівський КХП», що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2017 року № 21, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Провадження у справі в цій частині позовних вимог підлягає закриттю. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтею 238 КАС, а саме якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та (або) апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Міністерства юстиції України та Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області задовольнити частково. 2. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року в частині визнання протиправними дій Головного територіального управління юстиції в Чернігівській області щодо складання висновків про наявність порушень під час виконання повноважень ліквідатора у справі № 1/163-б про банкрутство Дочірнього підприємства Державної акціонерної компанії «Хліб України» «Черняхівський комбінат хлібопродуктів» арбітражного керуючого ОСОБА_1, що викладені в акті позапланової невиїзної перевірки від 17 серпня 2016 року № 21, скасувати, а провадження в цій частині закрити. 3. В іншій частині постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 89903952

Постанова Іменем України 18 березня 2020 року м. Київ Справа № 711/4010/13-ц Провадження № 14-429цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Відкритого акціонерного товариства «Ірпінський комбінат «Перемога» (далі - ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога», відповідач) про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року, ухвалене суддею Михальченко Ю. В., і рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11 вересня 2014 року просила стягнути з відповідача : 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги (за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно); 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення. 2. Мотивувала позов такими обставинами : 2.1. З 2 червня 2008 року позивачка працювала за сумісництвом фінансовим директором ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога». 2.2. 30 січня 2008 року сторони уклали строковий трудовий договір, згідно з яким позивачку прийняли за сумісництвом на посаду головного бухгалтера ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з 1 жовтня 2008 року до 1 жовтня 2023 року зі встановленим посадовим окладом 6 000,00 грн. 2.3. 16 лютого 2010 року ліквідатор відповідача видав наказ № 03-к, згідно з яким звільнив позивачку з 17 лютого 2010 року з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 2.4. 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, в якому змінив формулювання підстави звільнення на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у зв`язку з ліквідацією підприємства), змінив дату звільнення з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року, стягнув заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 5 902,99 грн. 2.5. Звільняючи позивачку з роботи, відповідач не виплатив їй вихідну допомогу, хоча позивачка зверталася з відповідною вимогою. Короткий зміст судових рішень (первинний розгляд) 3. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Це рішення 19 лютого 2014 року ухвалою залишив без змін Апеляційний суд Черкаської області. Суди вважали, що позивачка дізналася про порушення її права у день звільнення і не звернулася з позовом до суду у встановлений законом строк. 4. 21 травня 2014 рокуколегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивувала тим, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник не обмежений будь-яким строком звернення до суду з відповідним позовом незалежно від того, чи нарахував роботодавець належні працівникові виплати. Короткий зміст судових рішень (новий розгляд) 5. 10 жовтня 2014 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивачки 482 579,56 грн, з яких: 72 000,00 грн вихідної допомоги; 18 633,60 грн компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу; 9 870,90 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги; 318 977,01 грн середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; 41 676,55 грн компенсації за невчасно виплачений середній заробіток; 21 421,50 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку. Крім того, суд стягнув 5 860,47 грн середнього заробітку за період затримки розрахунку з 12 вересня 2014 року до дня постановлення судового рішення. 6. Мотивував рішення так: 6.1. Звільняючи позивачку, відповідач не виплатив їй усі належні суми, незважаючи на те, що позивачка письмово зверталася до відповідача із відповідними заявами-вимогами від 23 лютого 2011 року та від 4 липня 2011 року. 6.2. Факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 цього кодексу. 6.3. Позивачка не отримала вчасно вихідну допомогу, право на яку мала на підставі рішення суду від 30 серпня 2010 року, зокрема, про зміну формулювання підстави звільнення та про зміну дати звільнення. Крім того, слід стягнути з відповідача інші компенсаційні виплати, передбачені законом. 6.4. Середній заробіток позивачки за весь період затримки розрахунку, починаючи з лютого 2010 року, станом на 11 вересня 2014 року складає 318 977,01 грн. 7. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову. 8. Мотивував тим, що Господарський суд Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23 визнав недійсними рішення наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про укладення трудового договору із позивачкою. З огляду на наведене позивачка працювала у відповідача не за трудовим договором від 30 січня 2008 року, а за наказом від 1 жовтня 2008 року. Тому вона не має права на отримання вихідної допомоги у сумі 72 000 грн, як передбачає трудовий договір. 9. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 10. Мотивував, зокрема, тим, що визначальним для виплати позивачці вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, є факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, а приписи статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до трудових відносин не застосовуються. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 11. 18 травня 2017 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким: скасував заочне рішення суду першої інстанції у частині стягнення 9 870,90 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та 21 421,50 грн як трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку; у цій частині - відмовив у задоволенні позову, а в іншій - заочне рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення апеляційний суд мотивував так : 12.1. Суд першої інстанції помилково застосував приписи статті 625 ЦК України, які незастосовні до трудових, сімейних та інших правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством. 12.2. Висновок суду першої інстанції про задоволення позову та про наявність підстав для виплати позивачці вихідної допомоги у розмірі 72 000,00 грн є обґрунтованим, оскільки право на таку виплату випливає зі змісту рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, яке набрало законної сили та є чинним. Наявність такого права також підтвердив суд касаційної інстанції у справі № 711/4010/13-ц. 12.3. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за період затримки розрахунку з 10 лютого 2010 року, що станом на 11 вересня 2014 року становить 318 977,01 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 30 червня 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року, а провадження у справі - закрити. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 15.1. Спір має розглядати господарський суд, оскільки на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. 15.2. Прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. (2) Доводи позивачки 16. 28 вересня 2017 року позивачка подала заперечення на касаційну скаргу, які мотивувала так : 16.1. Справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 16.2. Заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року вже було предметом касаційного перегляду, а тому його не може двічі переглядати один і той самий суд. 16.3. Суд має застосувати викладені у постановах від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13 і від 3 липня 2013 року у справі № 6-64цс13 висновки Верховного Суду України про те, що роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. 16.4. Компенсацію через затримку виплати заробітної плати, а також вихідну допомогу, яка входить до структури заробітної плати, встановлює стаття 34 Закону України «Про оплату праці», статті 2 і 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядок проведення компенсації працівникам втрат частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 17. Відповідач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі з огляду на те, що на момент подання позову було порушене провадження про банкрутство відповідача. Натомість позивачка заперечила проти касаційної скарги, вважаючи, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом позивачки погоджується. 18. 4 листопада 2012 року набрав чинності Закон України від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» (далі - Закон України № 5405-VI), який, зокрема, вніс зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI). 19. Закон України № 5405-VI доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI пунктом 1-1 такого змісту: положення Закону України про визнання банкрутом застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 20. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI), відповідно до частини четвертої статті 10 якого суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, зокрема, спори про стягнення заробітної плати. Крім того, підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI доповнив частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) пунктом 7, згідно з яким господарським судам стали підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. 21. Отже, ГПК України та Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI з 19 січня 2013 року встановили для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржника у такій справі. 22. Проте Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI, зокрема і його частина четверта статті 10, згідно з пунктом 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI) не може бути застосований до справ про банкрутство, провадження в яких порушено до 19 січня 2013 року, якщо на цю дату господарський суд ухвалив постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 23. 27 листопада 2009 року Господарський суд Київської області ухвалив постанову у справі № 111/14б-03/3-06/11, якою визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру (т. 2, а. с. 245-246). 24. Отже, оскільки позивачка звернулася до суду у травні 2013 року, а господарський суд визнав відповідача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру ще 27 листопада 2009 року, на вимоги позивачки не поширюється юрисдикція господарського суду, встановлена частиною четвертою статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VIта пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій (аналогічний висновок щодо юрисдикції суду сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 456/20/16-ц (пункти 24-33)). Тому суди першої й апеляційної інстанцій правильно розглянули вимоги позивачки за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо суті спору 25. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 26. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу відповідача, яку він подав 30 червня 2017 року і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом. 27. У касаційній скарзі є лише доводи щодо порушення судами першої й апеляційної інстанцій правил юрисдикції та щодо початку періоду прострочення з виплати належних позивачці при звільненні сум. Однак, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). (1.2.1) Щодо права на вихідну допомогу та стягнення середнього заробітку через її невиплату 28. Стаття 44 КЗпП України визначає, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з певних підстав. Однак підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина перша статті 9-1 КЗпП України). Іншими словами, оскільки законодавство встановлює мінімальні гарантії щодо виплати вихідної допомоги, то більший, ніж визначений у КЗпП України, її розмір може бути встановлений, зокрема, у трудовому договорі. 29. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 30 серпня 2010 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі № 2-927/2010, яким змінив формулювання підстави звільнення позивачки з посади головного бухгалтера-фінансового директора ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» з пункту 4 статті 40 КЗпП України (через прогул без поважних причин) на пункт 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з ліквідацією підприємства, а також змінив дату звільнення позивачки з 17 лютого 2010 року на 15 лютого 2010 року. 30. 5 листопада 2013 року позивачка змінила позов, зокрема, заявила вимогу про стягнення з відповідача 72 000 грн вихідної допомоги, оскільки пункт 6.2 трудового договору від 30 січня 2008 року передбачав, що при звільненні головного бухгалтера у зв`язку із ліквідацією відповідача в момент звільнення виплачується вихідна допомога в розмірі дванадцяти заробітних плат, виходячи з розміру щомісячної заробітної плати головного бухгалтера, яка вказана в пункті 6.1 цього договору (6 000 грн). 31. З огляду на вказівки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, про те, що факт звільнення позивачки на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України є визначальним для виплати їй вихідної допомоги, гарантованої статтею 44 КЗпП України, суди першої й апеляційної інстанцій під час другого нового розгляду справи вважали вказану вимогу позивачки обґрунтованою. 32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок відповідає нормам матеріального права та звертає увагу на те, що визнання Господарським судом Київської області у рішенні від 5 вересня 2012 року у справі № К14/198-10/21/8/23, залишеному без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2012 року (т. 2, а. с. 262-266), недійсними рішень наглядової ради ВАТ «Ірпінський комбінат «Перемога» від 30 січня 2008 року, зокрема про надання повноважень заступнику голови цієї ради Прохоровському А. С. на підписання із позивачкою трудового договору від 30 січня 2008 року (т. 2, а. с. 258-261), не впливає на чинність цього договору та, відповідно, на право позивачки на вихідну допомогу у передбаченому трудовим договором розмірі. Зрештою, якщо діями посадової особи з підписання означеного договору відповідачеві завдані збитки, законодавство передбачає можливість вимагати від цієї особи їх відшкодування. 33. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України). 34. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 35. Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій. 36. Позивачка стверджувала, що через невиплату їй вихідної допомоги у визначеному трудовим договором від 30 січня 2008 року розмірі відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 16 лютого 2010 року до дня ухвалення судового рішення включно. 37. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 11 вересня 2014 року включно у сумі, заявленій позивачкою (318 977,01 грн), а також з 12 вересня 2014 року до дня ухвалення судового рішення включно (10 жовтня 2014 року) у сумі 5 860,47 грн. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прострочення виплати належних позивачці при звільненні сум необхідно було розраховувати з дати набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010, а не з наступного дня за днем звільнення позивачки. У зазначеному рішенні суд змінив підставу та дату звільнення, з якими пов`язане виконання встановленого законом обов`язку відповідача виплатити позивачці всі суми, які належали їй саме на день звільнення, а не на день набрання законної сили судовим рішенням про зміну формулювання підстави та дати звільнення. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано визначили середній заробіток у сумі 318 977,01 + 5 860,47 = 324 837,48 грн через затримку виплати вихідної допомоги за період з 16 лютого 2010 року до 10 жовтня 2014 року включно. 39. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 40. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16). 41. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): 41.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором. 41.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум. 41.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. 41.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. 42. За обставин справи № 711/4010/13-цВелика Палата Верховного Суду вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке : 42.1. У справі № 2-927/2010 позивачка звернулася з позовом у березні 2010 року і не заявляла вимогу про стягнення вихідної допомоги, з невиплатою якої позивачка пов`язує право на стягнення середнього заробітку у цій справі № 711/4010/13-ц. 42.2. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 встановив, що позивачка має постійне основне місце роботи у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Теплокомсервіс». Згідно з наявною в матеріалах справи № 711/4010/13-ц довідкою з 1 січня 2011 року до 3 грудня 2013 року включно позивачка отримувала заробітну плату від цього товариства (т. 1, а. с. 168). Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 серпня 2010 року у справі № 2-927/2010 29 грудня 2010 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін (т. 1, а. с. 206-207). 42.3. Позивачка стверджувала, що першу вимогу про виплату вихідної допомоги направила відповідачу лише 26 лютого 2011 року (т. 1, а. с. 84). 42.4. 6 квітня 2011 рокупозивачка подала до Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву (справа № 2-923/2011), в якій просила стягнути з відповідача на свою користь 72 000 грн вихідної допомоги, належної їй на підставі трудового договору від 30 січня 2008 року у зв`язку із звільненням, і середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку (т. 1, а. с. 268-271). Заклопотанням позивачки, проти якого заперечував відповідач, стверджуючи, що задоволення призведе до затягування розгляду справи № 2-923/2011, суд першої інстанції ухвалою від 14 червня 2011 року зупинив провадження у тій справі до вирішення справи № К-14-198-10/21 Господарським судом Київської області (т. 1, а. с. 273), а відновив його ухвалою від 10 квітня 2013 року (т. 1, а. с. 274). 27 червня 2013 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалою залишив без розгляду позов через повторну неявку позивачки до суду без поважних причин (т. 1, а. с. 275). Цю ухвалу 10 жовтня 2013 року залишив без змін ухвалою Апеляційний суд Черкаської області (т. 1, а. с. 276). 42.5. Хоча у цивільній справі № 711/4010/13-ц позов поданий 7 травня 2013 року, позивачка заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги тільки 5 листопада 2013 року. 42.6. Сума вихідної допомоги, присудженої позивачці у справі № 711/4010/13-ц (72 000,00 грн),менша більш ніж у чотири з половиною рази, ніж визначена судами у цій справі сума середнього заробітку позивачки за час затримки виплати при звільненні тієї ж допомоги (324 837,48 грн). 42.7. Одним із варіантів приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою виплати їй вихідної допомоги, які розумно передбачити, може бути розрахунок на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2010 - 2014 роках розміру сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти від роботодавця, могла би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня її життя (див. пункт 94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). 43. З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивачки та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною зі встановленим судами попередніх інстанцій розміром заборгованості з виплати вихідної допомоги. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи № 711/4010/13-ці наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 130 000,00 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивачці вихідної допомоги. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити. (1.2.2) Щодо права позивачки на стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та за невчасно виплачений середній заробіток 44. Позивачка вважала, що має право на таку компенсацію через невчасну виплату їй вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати. З цим погодилися суди першої й апеляційної інстанцій в оскаржених рішеннях. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає такі висновки судів помилковими. 45. Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати через порушення строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством (стаття 34 Закону України «Про оплату праці»). 46. Підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»). Такими доходами є ті грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (частина друга статті 2 цього Закону). 47. Згідно з пунктом 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи, починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більш як на один відсоток. 48. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (частина перша статті 94 КЗпП України, частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»). 49. У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» й «оплата праці», які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Крім того, Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини). 50. Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у редакції, чинній на час звільнення позивачки, відносила до структури заробітної плати основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. 51. Означена структура заробітної плати відображена також у розробленій відповідно до Закону України «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці і стандартів Системи національних рахунків Інструкції зі статистики заробітної плати (далі - Інструкція), затвердженій наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5, що був зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713. 52. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До цього фонду, який складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати й інших заохочувальних та компенсаційних виплат, включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Суми вихідної допомоги при припиненні трудового договору та суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні, не належать до фонду оплати праці (пункти 3.8 і 3.9 Інструкції). 53. Отже, вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (пункт 34); від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 60)). 54. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що як вихідна допомога, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мають разовий характер. А тому до таких виплат згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» гарантії цього Закону незастосовні. 55. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог позивачки про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та компенсації за невчасно виплачений середній заробіток за час затримки виплати такої допомоги. (1.2.3) Щодо застосування припису частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин 56. Суд першої інстанції вважав обґрунтованою вимогу позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку. Апеляційний суд з цим висновком не погодився. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, відмовляючи у задоволенні вимоги позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки виплати такої допомоги, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права. 57. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 58. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. 59. Апеляційний суд вказав, що вимога позивачки про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку є безпідставною, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. 60. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погоджується та звертає увагу на таке: 60.1. У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року). 60.2. Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 61. Згідно з пунктами 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 62. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України у вказаній редакції). 63. Підставами ж для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України у зазначеній редакції). 64. З огляду на наведену оцінку доводів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 18 травня 2017 року слід: 1) скасувати у частині задоволення вимог про стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток і судових витрат; ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, зменшити на суму вказаних компенсацій загальну суму стягнення з відповідача та провести новий розподіл судових витрат; 2) змінити: викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови у частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; зменшити стягнутий з відповідача на користь позивачки розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги з 324 837,48 грн до 130 000,00 грн; зменшити відповідно загальну суму стягнення з відповідача; 3) у решті рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та рішення останнього залишити без змін. 65. Визначена рішеннями судів попередніх інстанцій загальна сума стягнення суми вихідної допомоги (72 000 грн), середнього заробітку за час затримки її виплати до дня ухвалення рішення судом першої інстанції включно (318 977,01 грн + 5 860,47 грн), компенсацій за невчасно виплачену вихідну допомогу (18 633,60 грн) і за невчасно виплачений середній заробіток (41 676,55 грн) становить: 72 000 грн + (318 977,01 грн + 5 860,47 грн) + 18 633,60 грн + 41 676,55 грн = 457 147,63 грн. 66. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зменшила суму стягнення середнього заробітку до 130 000,00 грн і відмовила у задоволенні вимог про стягнення компенсацій за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, загальна сума вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки її виплати, яку слід стягнути з відповідача на користь позивачки, становить: 72 000 грн +130 000 грн = 202 000,00 грн. (2.2) Щодо судових витрат 67. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 68. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 69. Апеляційний суд у мотивувальній частині рішення від 18 травня 2017 року вказав на те, що оскільки він змінив заочне рішення суду першої інстанції, то потрібно змінити розподіл судових витрат, які слід стягнути з відповідача на користь держави за сплату судового збору. Проте, дійшов висновку, що оскільки відповідно до розміру задоволених позовних вимог мав бути сплачений максимальний судовий збір у сумі 3 654,00 грн, то немає підстав зменшувати суму, стягнуту з відповідача на користь держави згідно із заочним рішенням суду першої інстанції. 70. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог (частина третя статті 88 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 71. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору у сумі 114,70 грн, внесеного позивачкою за подання 7 травня 2013 року позовної заяви (т. 1, а. с. 55), судового збору у сумі 121,80 грн, внесеного відповідачем за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 57), а також не вирішили питання розподілу судових витрат зі сплати судового збору, який мала би сплатити позивачка, якщо би за Законом України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, не була звільнена від його сплати. Більше того, апеляційний суд не врахував, що він частково задовольнив апеляційну скаргу відповідача, який за її розгляд сплатив 4 020 грн судового збору, а за подання касаційної скарги у лютому 2016 року позивачка вже не була звільнена від сплати судового збору згідно з чинною на той час редакцією пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Тому судові рішення у частині розподілу судових витрат також необхідно скасувати та провести новий такий розподіл. 72. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 січня 2017 року). 73. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній з 1 січня 2017 року). 74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною до 1 вересня 2015 року, позивачі за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, були звільнені від сплати судового збору. 75. Для вирішення питання про новий розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід визначити, скільки би мав становити такий збір, якби позивачка за законом не була звільнена від його сплати: 75.1. 7 травня 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в просила визнати трудовий договір від 30 січня 2008 року укладеним і визнати недійсним його пункт 7.1 у частині встановлення строку дії цього договору (т. 1, а. с. 1-2). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною у травні 2013 року, за подання позовної заяви немайнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, яка станом на 1 січня 2013 року становила у місячному розмірі 1 147,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік»).Хоча позивачка заявила дві вимоги немайнового характеру, вона сплатила 114,70 грн судового збору (т. 1, а. с. 55). 75.2. 4 червня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас постановив ухвалу, якою позовну заяву від 7 травня 2013 року повернув. На цю ухвалу 6 червня 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 49-50). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, що була чинною станом на червень 2013 року, судовий збір за подання такої скарги становив 114,70 грн (0,1 розміру мінімальної заробітної плати). Позивачка судовий збір не сплачувала. 75.3. 11 вересня 2013 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою апеляційну скаргу позивачки задовольнив: ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкаси від 4 червня 2013 року скасував, а справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. 75.4. 1 листопада 2013 року позивачка подала «позовну заяву про збільшення позовних вимог» (т. 1, а. с. 125-130), в якій змінила предмет позову та з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року (т. 1, а. с. 176) заявила до стягнення з відповідача на її користь 373 884,21 грн. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у листопаді 2013 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Оскільки 1 відсоток від 373 884,21 грн становить 3 738,84 грн, що більше ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 147,00 грн х 3 = 3 441,00 грн), то за розгляд заяви від 1 листопада 2013 року з урахуванням клопотання від 3 грудня 2013 року позивачка мала би сплатити 3 441,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати. 75.5. 5 грудня 2013 року Придніпровський районний суд м. Черкас ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, на яке у грудні 2013 року позивачка подала апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 189-196). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у грудні 2013 року, за подання цієї апеляційної скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 1 720,5 грн(3 441,00 грн х 0,5) як 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми. 75.6. 19 лютого 2014 року Апеляційний суд Черкаської області постановив ухвалу, якою відхилив апеляційну скаргу позивачки на рішення суду першої інстанції. На рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 рокута на вказану ухвалу 11 березня 2014 року позивачка подала касаційну скаргу (т. 2, а. с. 1-3). Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у березні 2014 року за подання цієї скарги позивачка мала би сплатити, якби не була звільнена від такої сплати, судовий збір у сумі 2 408,70 грн (3 441,00 грн х 0,7) як 70 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми. 75.7. 21 травня 2014 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановила ухвалу, згідно з якою скасувала рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 5 грудня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 19 лютого 2014 року, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. 75.8. Останню заяву про зміну позовних вимог, які потім розглянули суди, позивачка подала у вересні 2014 року (т. 2, а. с. 18-23), заявивши до стягнення 482 579,56 грн. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2014 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік»).А відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у вересні 2014 року, за подання до суду позовної заяви майнового характеру справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.Оскільки 1 відсоток від 482 579,56 грн становить 4 825,79 грн, що більше, ніж 3 розміри мінімальної заробітної плати (1 218,00 грн х 3 = 3 654,00 грн), то за розгляд заяви, яку позивачка подала у вересні 2014 року, вона би мала сплатити 3 654,00 грн судового збору, якби не була звільнена від його сплати. 75.9. 10 жовтня 2014 року, задовольнивши позов, суд першої інстанції у заочному рішенні стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у сумі 3 654,00 грн (1 218 х 3), тобто максимальну ставку судового збору за подання позовної заяви майнового характеру, визначену у частині другій статті 4 ЗаконуУкраїни «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позивачкою останньої заяви про зміну позовних вимог. 75.10. За подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року (т. 2, а. с. 51-56) відповідач сплатив 121,80 грн судового збору (т. 2, а. с. 57), тобто 0,1 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої у місячному розмірі станом на 1 січня 2015 року згідно зі статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» (1 218,00 грн). 75.11. За подання у січні 2016 року апеляційної скарги (т. 2, а. с. 232-241) на заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року відповідач сплатив 4 020,00 грн судового збору (т. 3, а. с. 19), тоді як згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній станом на час подання зазначеної скарги, мав сплатити 4 019,40 грн, тобто 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. 75.12. 11 лютого 2016 року Апеляційний суд Черкаської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував заочне рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2014 року та відмовив у задоволенні позову. 75.13. 23 лютого 2016 року позивачка подала касаційну скаргу на рішення апеляційного суду (т. 3, а. с. 92-97). За розгляд цієї скарги відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час її подання, мав бути сплачений судовий збір у сумі 4 384,80 грн (120 % ставки, яка мала бути сплачена при поданні позовної заяви). Позивачка судовий збір не сплатила. Пункт 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у лютому 2016 року, звільняв від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Оскільки вихідна допомога, середній заробіток за час затримки її виплати (щодо судового збору за подання касаційної скарги у справі за позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 6-1121цс16), компенсації за невчасно виплачені вихідну допомогу та середній заробіток, три проценти річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги та середнього заробітку не належать до структури заробітної плати, позивачка не була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Враховуючи майновий стан сторони, суд міг звільнити від сплати судового збору відповідно до статті 8 вказаного Закону. Проте, таке рішення щодо позивачки суд касаційної інстанції не ухвалював. 75.14. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив касаційну скаргу позивачки частково: скасував рішення Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 75.15. 18 травня 2017 року апеляційний суд ухвалив рішення, яким задовольнив апеляційну скаргу відповідача частково. 76. За подання 30 червня 2017 року касаційної скарги відповідач сплатив судовий збір у сумі 4 384,80 грн (т. 4, а. с. 34) як 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (частина друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній у червні 2017 року). 77. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України). 78. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста цієї ж статті). 79. Оскільки Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу відповідача, судові рішення у частині скасувала, а у частині - змінила, зменшивши суму коштів, які слід стягнути з відповідача на користь позивачки, то слід провести новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої й апеляційної інстанцій, а також розподілити судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції: 79.1. Позивачка за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатила судовий збір у сумі 114,70 грн(подаючи 7 травня 2013 року первинну позовну заяву), хоча за законом була звільнена від сплати судового збору, крім як за подання касаційної скарги у лютому 2016 року (4 384,80 грн). 79.2. Відповідач за час розгляду справи у всіх інстанціях сплатив судовий збір у сумі: 121,80 грн (за подання у серпні 2015 року заяви про перегляд заочного рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 10 жовтня 2014 року) +4 020,00 грн (за подання у січні 2016 року апеляційної скарги на заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року) +4 384,80 грн (за подання 30 червня 2017 року касаційної скаргина заочне рішення суду першої інстанції від 10 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду від 18 травня 2017 року) = 8 526,60 грн. З цієї суми 0,60 грн - переплата за подання у січні 2016 року апеляційної скарги, з огляду на що сума понесених відповідачем витрат, які треба розподілити, становить 8 526,00 грн. 79.3. Через звільнення позивачки від сплати судового збору за рахунок Державного бюджету України понесені витрати у сумі: 229,4 грн (за подання 7 травня 2013 року первинної позовної заяви) + 114,70 грн (за оскарження ухвали суду першої інстанції від 4 червня 2013 року) + 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) + 1 720,5 грн (за подання у грудні 2013 року апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 5 грудня 2013 року) + 2 408,70 грн (за подання касаційної скарги на рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду) + 3 654,00 грн (за розгляд вимог, заявлених у вересні 2014 року) - 3441,00 грн (за розгляд вимог, заявлених 1 листопада 2013 року) - 229,4 грн (за розгляд вимог, заявлений у первинній позовній заяві) = 7 897,9 грн. 79.4. Суд першої інстанції повністю задовольнив вимоги позивачки на суму 488 440,03 грн. Суд апеляційної інстанції задовольнив частково апеляційну скаргу відповідача та, зокрема, зменшив загальну суму, що мала бути стягнута