Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 753/7399/16-ц Провадження N 14-439цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, відповідач - Державне підприємство "Виробниче об'єднання "Київський радіозавод" (далі - ДП "ВО "Київський радіозавод") в особі ліквідатора арбітражного керуючого АгафоноваОлега Юрійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Дарницький районний центр зайнятості розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року у складі судді Парамонова М.Л. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року у складі колегії суддів Усика Г.І., Невідомої Т.О., Ратнікової В.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дарницький районний центр зайнятості, про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, і УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з позовом у якому зазначали, що ДП "ВО "Київський радіозавод" відповідно до рішення Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року знаходиться у стадії ліквідації. Після скорочення штату на початковій стадії процедури банкрутства була залишена в штаті частина працівників, в тому числі й позивачі, для забезпечення процедури банкрутства. Підприємством трудові угоди із ними не розривались. Посадові оклади та переведення боргів у поточні кредити працівників затверджувалися протоколами рішень комітетів кредиторів. У листопаді 2015 року їм стало відомо про існування наказів від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л про їхнє звільнення. Проте вони продовжують виконувати свої функції у процесі ліквідації підприємства, у зв'язку з чим, на їхню думку, існує заборгованість із заробітної плати відповідача перед ними. З огляду на викладене, просили: визнати недійсними та скасувати накази від 30 липня 2013 року N 1Л та від 04 вересня 2013 року N 2Л; поновити їх на посадах згідно зі штатним розкладом від 04 вересня 2013 року; стягнути заборгованість із заробітної плати за період з 02 вересня 2009 року по 30 квітня 2010 року на користь: ОСОБА_3 - 51 875,01 грн. ОСОБА_5 - 8 125,28 грн. ОСОБА_6 - 19 246,45 грн. ОСОБА_7 - 59 525,77 грн. стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати за період з 01 червня 2012 року по дату прийняття рішення, яка станом на 01 квітня 2016 року становить на користь: ОСОБА_3 - 192 858,84 грн. ОСОБА_4 -83 200,25 грн. ОСОБА_5 - 57 779,86 грн. ОСОБА_6 - 141 078,17 грн. ОСОБА_7 - 223 489,19 грн. а також на відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_3 - 90 000 грн. ОСОБА_4 - 50 000 грн. ОСОБА_5 - 50 000 грн. ОСОБА_6 - 50 000 грн. ОСОБА_7 - 90 000 грн. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 рокувідмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту першого частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання позову. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що правовідносини, які виникли між сторонами, в частині вимог про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати регулюються нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки підприємство? відповідач перебуває у стадії банкрутства і тому ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено, ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України від 06 грудня 2012 року N 5518-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого удосконалення адміністрування податків і зборів", який набрав чинності з 01 січня 2013 року, частина четверта статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI та пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України викладені в редакції, згідно з якою господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі посадових та службових осіб тощо, і тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У червні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просили скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що з позивачами не розірвані трудові угоди, на підприємстві діє обраний повноважний представник працівників, тому ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки є трудовим спором. Вирішення питання про відшкодування моральної шкоди пов'язано із розглядом позовних вимог про скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заборгованості із заробітної плати, тому вони не можуть розглядатися окремо. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року, закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У пункті 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) зазначено, господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічне положення містилося й у пункті 4 статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII, у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). У зв'язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Законом України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Закон N 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 02 жовтня 2012 року N 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення предметної юрисдикції справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та встановлювати дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Юрисдикційність справ у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі N 14-370цс18, і зроблено висновок, що якщо справи про банкрутство боржника порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, це не впливає на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства, і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Провадження у справі про банкрутство відповідача порушено ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 березня 2010 року. У справі, яка переглядається, до суду звернулися фізичні особи:ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ДП "ВО "Київський радіозавод" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Агафонова О.Ю. про скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування моральної шкоди. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. У частині першій статті 21 КЗпП України зазначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Згідно із частиною першою статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору (пункт 2 частини першої статті 232 КЗпП України). Статтею 237-1 КЗпП України врегульовано питання щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. Спір між сторонами є трудовим. Тобто на час звільнення позивачів ДП "ВО "Київський радіозавод" перебувало у стані ліквідації, позовні вимоги стосуються порушення їх трудових прав, предметна юрисдикція таких спорів визначена статтею 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій. З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилковий висновок, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки він відноситься до цивільної юрисдикції. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвала Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року підлягають скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити. Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 07 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за січень 2019 року. І. Процесуальні питання. 1. Під час розгляду справи господарський суд та учасники справи мають керуватися принципом процесуальної економії господарського судочинства. (постанова від 30.01.2019 у справі № 912/2185/16(912/3192/17) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79718989 Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано рішення місцевого господарського суду та вирішено передати справу за позовом заступника прокурора в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України до виконавчого комітету міської ради, третя особа – ПАТ, про визнання частково незаконним та скасування рішення, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності на нерухоме майно для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд зазначив про таке. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що позовні вимоги заступника прокурора у даній справі не підлягають розгляду у порядку господарського судочинства, Верховний Суд визнав за необхідне застосувати принцип процесуального економії. Принцип процесуальної економії господарського судочинства - загальне керівне положення, відповідно до якого господарський суд, учасники судового процесу економно і ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справ з дотриманням строків. Сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, що б під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права. Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати: - вимога оперативного розгляду справи; - вимога економного використання процесуальних засобів судом, учасниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді. Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. За таких обставин, враховуючи висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13 щодо того, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, а також беручи до уваги положення ч. 4 ст. 236 ГПК України та керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводу касаційної скарги стосовно того, що дана справа не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Поряд з наведеним Верховний Суд зазначив, що з огляду на предметом спору у даній справі та з урахуванням положень ч. 4 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", спір у зазначеній справі стосується права власності боржника, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство і матиме наслідок, у разі задоволення позову, вибуття майна із власності боржника поза межами процедур у справі про банкрутство, що зумовлює, враховуючи особливий правовий режим, у якому перебуває ПрАТ, розгляд позову у справі № 912/3192/17 в межах справи № 912/2185/16 про банкрутство ПАТ. 2. Якщо ліквідатором позивача (банкрута) заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, то це зумовлює обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник. (постанова від 24.01.2019 у справ № 915/441/18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79397817 Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими позовну заяву ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 повернуто без розгляду, та передаючи справу з позовними вимогами ТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача, визнання відсутнім права вимоги для розгляду в межах провадження у справі про банкрутство ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого. Відповідно до оскаржуваних в касаційному порядку постанови та ухвали, місцевий та апеляційний суди повернули позовну заявуТОВ_1 в особі ліквідатора до ТОВ_2 про витребування майна у добросовісного набувача та визнання відсутнім права вимоги, як таку, що подана за відсутності доказів сплати судового збору у встановлених законом порядку і розмірі, за умов невиконання позивачем вимог ухвали суду щодо усунення недоліків позовної заяви. Суди попередніх інстанцій, здійснюючи розрахунок судового збору, що підлягав до сплати за подання ліквідатором позивача позову з віндикаційними вимогами до відповідача про витребування майна та вимогами про визнання у відповідача відсутнім права вимоги до третьої особи, виходили з того, що в позовній заяві об'єднано дві вимоги – майнового та немайнового характеру, а тому судовий збір обчислено виходячи із ставок, визначених п.п. 1, 2 п. 2 ч.2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання позовів у справах позовного провадження. Матеріалами справи підтверджується, що відносно позивача – ТОВ_1 місцевим господарським судом здійснюється провадження у справі про банкрутство, яке перебуває на стадії ліквідаційної процедури, що визначає спеціальний порядок розгляду спорів, стороною яких є позивач-боржник, та зумовлює їх концентрацію в межах справи про банкрутство, так як результат розгляду таких спорів може впливати на права та обов'язки боржника та його кредиторів. Суди не звернули уваги на те, що в силу пп. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання до господарського суду заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство визначено спеціальний розмір судового збору – ставка судового збору складає 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до ч. 2 ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника, на підставах передбачених ч. 1 цієї статті, кредитор зобов’язаній повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії. Отже, звернення ліквідатора до особи, яка набула майно боржника за наслідком укладення недійсного правочину в процедурі банкрутства, що встановлено судовим рішенням у справі про банкрутство про повернення такого майна, є за своєю правовою природою правовим наслідком недійсності правочину та вимогою про спростування майнових дій боржника з передачі зазначеного майна іншій особі, заявленою в процедурі банкрутства. Тому така заява підлягає оплаті судовим збором згідно з п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір". Об’єктом справляння судового збору є заява, як єдиний документ, поданий у справу про банкрутство з певними вимогами. Як встановлено судами, звертаючись до місцевого господарського суду з позовом до ТОВ_2 про витребування майна (майнових прав) у добросовісного набувача за наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу права вимоги згідно постанови апеляційного господарського суду від 11.10.2016 в іншій справі № 5016/1029/2012(5/35), яка є чинною, та визнання відсутнім у набувача права вимоги за оспорюваним договором, ліквідатор позивача у позовній заяві зазначив про те, що позивач перебуває в процедурі банкрутства та з посиланням на приписи ч. 6 ст. 12 ГПК України та ч. 4 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" аргументував, що даний спір підлягає розгляду в межах справи про банкрутство товариства-позивача. Суди встановили, що при поданні єдиної позовної заяви ліквідатор ТОВ_1 сплатив судовий збір в розмірі ставки, що підлягає до сплати за розгляд спорів з майновими вимогами у справі про банкрутство боржника (3 524 грн.) відповідно до п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір". Отже, виходячи з п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір", позивачем надано належні докази сплати судового збору за подання такої заяви. Ч. 6 ст. 12 ГПК України передбачено, що справи про банкрутство розглядаються господарськими судами у порядку, передбаченому цим кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Положеннями ч. 4 ст.10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до компетенції суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, віднесено вирішення усіх майнових спорів з вимогами до боржника. Ст. 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому, перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Ч. 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а, відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника. Отже, розгляд спорів з майновими вимогами до суб'єкта господарювання, який перебуває в процедурі банкрутства, та визначений позивачем в статусі відповідача у такому спорі, а також справ за позовами арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) при реалізації ними повноважень щодо повернення майна банкрута до ліквідаційної маси, законодавцем віднесено до підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, без порушення окремих справ позовного провадження. Звертаючись з позовом до відповідача ліквідатор позивача обрав спосіб захисту майнових прав та інтересів позивача-банкрута саме шляхом звернення у справу про банкрутство № 5016/1029/2012(5/35), про що він зазначив у позовній заяві, поданій до місцевого господарського суду, аргументуючи тим, що спір про витребування майна та визнання відсутнім права вимоги є за своєю правовою природою майновим спором, що стосується формування активу позивача-боржника за рахунок отримання від третіх осіб його майна та можливостей погашення за рахунок таких активів вимог кредиторів у справі про банкрутство № 5016/1029/2012(5/35). Однак, автоматизованою системою документообігу суду для розгляду позовної заяви було сформовано справу за № 915/441/18, тобто визначено її розгляд в окремому позовному провадженні поза межами справи № 5016/1029/2012(5/35) про банкрутство ТОВ_1, щодо повернення майна, відносно якого виник спір, до ліквідаційної маси. Зазначене є порушенням місцевим та апеляційним судами принципу диспозитивності в господарському процесі відповідно до ст. 14 ГПК України, що мало наслідком обмеження процесуального права позивача на звернення за захистом його майнових прав до господарського суду в межах провадження у справі про його банкрутство без порушення окремого позовного провадження та покладення судами на позивача-банкрута додаткових фінансових витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви, обчисленого судами за ставками у справах позовного провадження. Верховний Суд погодився з доводами скаржника про помилкове застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин приписів п.п. 1, 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" щодо ставок судового збору за подання позовних заяв з майновими та немайновими вимогами, за якими відкриваються справи окремого позовного провадження, так як ліквідатором позивача заявлено вимоги про повернення майна банкрута у ліквідаційну масу в межах справи про банкрутство позивача, що зумовлювало обов'язок судів здійснювати розрахунок судового збору за ставкою, визначеною п.п. 10 п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" за подання заяв у майнових спорах, стороною яких є боржник. ІІ. Недійсність правочинів на підставі ст. 20 ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 1. Застосування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим. (постанова від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79846005 Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими відмовлено у задоволенні заяви ТОВ_1 (кредитор боржника) до ТОВ_2 (боржник – продавець), ОСОБА_1 (покупець) та приватного нотаріуса про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового будинку, розглянутої в межах справи про банкрутство ТОВ_2, та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з такого. Ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", порівняно з приписами ст. 215 ЦК України, розширює підстави для визнання недійсними правочинів та надає можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам цивільного та господарського законодавства, проте вчинена у період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам. Судам при розгляді спорів у поряду ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом року, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватись з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна завідомо призводить до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам. Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов'язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори, майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, ч. 1 ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Законі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми. Якщо правочини у цей період вчиняються із заінтересованими особами, повинна діяти ще одна правова презумпція, оскільки заінтересована особа знає про стан неплатоспроможності боржника при вчиненні правочину. Ця презумпція стосується осіб передбачених у ст. 1 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", де визначено коло заінтересованих осіб, а дія такої презумпції повинна накладати тягар доказування і на заінтересовану особу. Із оскаржуваних рішень вбачається, що до аргументів і доводів позивача у даному спорі суди попередніх інстанцій поставились суто формально, обмежившись посиланням на недоведеність позивачем фіктивності оспорюваного правочину (хоча доводи та аргументи позову полягали та ґрунтувались на інших мотивах) та відсутність порушеного права позивача. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. У даному випадку, суди ухилились від надання правового аналізу обставинам справи: – не проаналізували, як співвідноситься те, що з моменту укладення спірного правочину та до моменту порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ_2 в порядку ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (порушеної самим боржником) минуло лише 6 місяців, тобто, не встановили чи є укладення спірного правочину способом уникнення відповідальності перед кредиторами шляхом виведення з обороту ліквідних активів боржника та у подальшому ініціювання справи про банкрутство; – не надали вичерпного аналізу обставинам відчуження майна заінтересованій особі стосовно боржника, про що доводить позивач; – не надали оцінки доказам відчуження майна боржника за ціною набагато нижчою від ринкової та без оплати з боку покупця, саме у передбачених оспорюваним Договором строки та порядку; – чи призвели дії щодо відчуження спірного майна до неможливості повного або часткового виконання боржником грошових зобов'язань перед іншими кредиторами; – тобто, не надали правової оцінки доводам, заявленим у межах спеціальної норми, якою, у даному випадку, є ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з її особливостями, притаманними конкурсному процесу. Судові рішення у даній справі винесені без урахування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника, проте застосування такого принципу безпосередньо у період конкурсного провадження при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов'язковим. ІІІ. Процедура санації. 1. Господарський суд та учасники судового процесу повинні економно та ефективно використовувати всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків. (постанова від 23.01.2019 у справі № 923/398/14) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79531534 Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відмову у задоволенні клопотання Банку про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, Верховний Суд зазначив про таке. Місцевим господарським судом встановлено, що комітетом кредиторів прийнято рішення схвалити план санації у новій редакції, який подано до суду (протокол комітету кредиторів від 30.03.2018) та наразі зазначені питання розглядаються судом. У зв'язку з наведеним Верховний Суд зауважив на тому, що провадження у справі про банкрутство є процедурним процесом, у якому кожна з процедур (розпорядження майном, санація, ліквідація) має певні етапи її проведення та передбачає відповідні судові дії у визначені ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" строки, поміж тим, процесуальні питання, що виникають під час розгляду справи про банкрутство (заяви, клопотання, тощо), також мають чітко визначені процесуальним законом (ГПК України) строки вирішення. З огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 ЗУ від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. П. 1 ст. 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Верховний Суд зазначив, що розгляд клопотання Банку про перехід до ліквідаційної процедури раніше ніж розгляд поданого на затвердження суду плану санації боржника призводить до порушення балансу інтересів кредиторів на розгляд справи упродовж розумних строків, є не логічним у хронологічному сенсі, оскільки порушує процедурні процеси провадження у справі про банкрутство та беззаперечно призводить до затягування строків процедури санації, які передбачені у ст. 28 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Такі дії суду протирічать принципу процесуальної економії, необхідної при розгляді справи про банкрутство, елементами якої слід вважати вимогу оперативного розгляду судом справи про банкрутство та економного використання процесуальних засобів судом та особами, які беруть участь у справі, для правильного і швидкого її розгляду. Принцип процесуальної економії господарського судочинства при розгляді справи про банкрутство має бути загальним керівним положенням, відповідно до якого як господарський суд так і учасники судового процесу економно та ефективно використовують всі встановлені законом процесуальні засоби для правильного та оперативного розгляду справи про банкрутство з дотриманням процедур та строків. У даному випадку, розглянувши клопотання про перехід до ліквідаційної процедури, поданого особою, яка в силу вимог ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" позбавлена права ініціювати викладені у клопотанні питання, та не здійснивши при цьому розгляд поданого до суду плану санації, суд не ефективно використав встановлені процесуальним законом засоби та, відхиляючи доводи заявника, які стосувались суті поданого плану санації, фактично, без здійснення у відповідному судовому процесі оцінки плану санації, передчасно здійснив його оцінку, відхиляючи доводи заявника, зокрема про непогашення поточних вимог до боржника в процедурі санації та про відсутність умов такого погашення у плані санації, а також стосовно не включення до плану санації вимог інших кредиторів. Підсумувавши наведене, Верховний Суд хоча і визнав оскаржувані судові рішення за результатами розгляду клопотання про застосування до боржника процедури ліквідації такими, що прийняті хронологічно та процесуально передчасними по відношенню до необхідності здійснення судового розгляду клопотання про затвердження плану санації, проте зазначив про відсутність підстав для їх скасування, оскільки таке скасування виявилось би формальним, з огляду на те, що суди обох попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про відсутність у ініціатора переходу до ліквідаційної процедури такого права. 2. Мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. (постанова від 15.01.2019 у справі № 15/250-б) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250039 Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву керуючого санацією ТОВ_1 та визнано недійсним договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ_1 та ТОВ_2, Верховний Суд виходив з такого. Відповідно до ч. 11 ст. 17 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції, чинній до 19.01.2013, угода боржника, у тому числі та, що укладена до винесення господарським судом ухвали про санацію, у випадках, якщо така угода укладена боржником із заінтересованими особами і в результаті якої кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки або угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом шести місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника, може бути визнана господарським судом за заявою керуючого санацією відповідно до цивільного законодавства недійсною, а все отримане за такою угодою повертається сторонам. При цьому, розгляд заяв керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такою угодою здійснюється господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 04.10.2016 від керуючого санацією боржника надійшла заява про визнання недійсним договору відступлення права вимоги в межах справи про банкрутство ТОВ_1. При цьому, як вбачається зі змісту заяви керуючого санацією, підставою для звернення стало порушення мораторію на задоволення вимог кредиторів ТОВ_1 шляхом укладення з ТОВ_2 договору від 04.06.2010, за яким боржником передано право вимоги боргу на загальну суму 3 679 638, 65 грн., що було єдиним активом боржника за висновками керуючого санацією та унеможливило пропорційне задоволення вимог інших конкурсних кредиторів боржника. Норми ст.ст. 203, 215 ЦК України визначають загальні правові підстави визнання правочинів недійсними. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5та 6 ст.203 цього Кодексу. Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України, саме в момент вчинення цього правочину. Законодавець не виключає можливості застосування цивільно-правових підстав для визнання недійсними правочинів в межах провадження у справі про банкрутство. Обмеження в законодавчому порядку правового статусу керівника боржника щодо укладення певних видів правочинів згідно з ч. 13 ст. 13 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) може бути підставою відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України для визнання недійсним правочину укладеного, в ході провадження у справі про банкрутство. Приймаючи оскаржувані рішення про задоволення заяви про визнання недійсним договору від 04.06.2010, укладеного між боржником та ТОВ_2, суди попередніх інстанцій встановили порушення ст. 12 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" при вчиненні оспорюваного правочину, оскільки правочин, за яким відбулося відчуження майнових прав на користь одного з конкурсних кредиторів ТОВ_2, був спрямований на реальне настання правових наслідків, що надавали можливість цьому кредитору задовольнити поза межами провадження у справі про банкрутство свої конкурсні вимоги шляхом проведення їх зустрічного зарахування на ті майнові права, які набуті ТОВ_2 за оспорюваним правочином 04.06.2010, в той час як мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. IV. Мирова угода. 1. Невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом. (постанова від 29.01.2019 у справі № 902/1145/15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79545557 Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено схвалену комітетом кредиторів боржника мирову угоду, укладену між боржником та кредиторами та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого. Мирова угода в процедурі банкрутства - це механізм фінансового оздоровлення неплатоспроможного підприємства, яка створює баланс інтересів, вона є підсумком всієї процедури банкрутства та результатом всіх проведених спеціальних заходів по фінансовому оздоровленню боржника, передбачених процедурою банкрутства. ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в першу чергу спрямований саме на відновлення платоспроможності боржника та налагодження його господарської діяльності. Укладення мирової угоди, як одна із стадій процедури банкрутства, направлена на відновлення платоспроможності боржника, а відтак, умови такої угоди мають містити положення, які вказують на можливість сталого функціонування господарюючого суб'єкта, за результатами виконання мирової угоди її учасниками. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1269/16. Відповідно до ч.ч. 304 ст. 77 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її. Абз. 1 ч. 3 ст. 81 зазначеного Закону передбачено, що господарський суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, зокрема у разі порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого цим Законом. Відхиляючи доводи касаційної скарги органу ДФС про порушення судами ч. 2 ст. 78, ч. 3 ст. 81 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", оскільки суд затвердив мирову угоду, яка не була підписана керівником органу доходів і зборів, Верховний Суд зазначив, що ч. 2 ст. 78 цього Закону встановлює обов’язок такого органу підписати мирову угоду - у разі, якщо умови мирової угоди передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися із задоволенням частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому обов’язок арбітражного керуючого та комітету кредиторів отримання згоди від органу доходів і зборів на укладення мирової угоди також законодавством не встановлено. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.05.2018 у справі № 914/1606/14. Таким чином, Верховний Суд визнав правомірним висновок судів попередніх інстанцій, з посиланням на зазначену правову позицію, про те, що невиконання органом податків та зборів обов'язку щодо погодження та підписання мирової угоди між боржником та кредиторами не є підставою для відмови у затвердженні такої мирової угоди судом. V. Ліквідаційна процедура. 1. Продаж предметів застави в ліквідаційній процедурі боржника, яка вводиться судом у справі про банкрутство та за наслідками якої припиняються повноваження органів управління боржника, визначені його установчими документами, є одним із способів примусового продажу заставного майна, який припиняє дію застави згідно зі ст. 28 ЗУ "Про заставу". (постанова від 15.01.2019 у справі № 904/9583/17) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79250033 Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі позовного провадження за позовом Кредитної установи до ТОВ_1 про визнання за позивачем права іпотекодержателя на об'єкти нерухомості, Верховний Суд виходив з такого. Системний аналіз положень ст.ст. 17 та 23 ЗУ "Про іпотеку" дозволяє зробити висновок про те, що зазначені норми регулюють різні правовідносини, які виникають між заставодержателем та заставодавцем (його правонаступником). Так, у випадках реалізації (продажу) предмета іпотеки іпотекодавцем, такі правовідносини регулюються ч. 1 ст. 17 зазначеного Закону, та мають наслідком припинення іпотеки, а у випадку встановлення фактичних обставин переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, в тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, регулюються ст. 23 зазначеного Закону. Як встановлено судами у справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за іпотечним договором, продано з публічних торгів в ході здійснення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство ТОВ_2, а відповідач – ТОВ_1 є набувачем цього майна за наслідком його повторного перепродажу, що визнається сторонами у даній справі та підтверджується документально. Отже, суди дійшли правильного висновку про застосування до таких правовідносин наслідків припинення прав іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ "Про іпотеку" та відсутність правових підстав для застосування наслідків ст. 23 цього Закону, за відсутності встановлення фактичних обставин переходу права власності до правонаступника чи спадкоємця іпотекодавця. Верховний Суд також погодився з правильністю висновків судів про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав шляхом звернення до суду з позовними вимогами у даній справі з огляду на те, що позивач є учасником справи про банкрутство ТОВ_2, як заставний кредитор, та наділений спеціальними правами щодо захисту своїх майнових прав та інтересів в межах такого провадження, зокрема, із застосуванням механізмів визнання недійсними публічних торгів з продажу заставного майна чи оскарження незаконних дій ліквідатора з розподілу коштів від реалізації предметів застави (іпотеки). Верховний Суд визнав помилковими висновки відповідача про можливість застосування щодо позивача спеціальних строків давності відповідно до ст. 48 ЗУ "Про іпотеку", оскільки продаж предметів іпотеки відбувався в процедурі банкрутства, яка не передбачає таких строків, а не за процедурою, визначеною ЗУ "Про іпотеку". Умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлює ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Також, виходячи з особливостей провадження у справі про банкрутство, реалізуються права учасників такого провадження (кредиторів) про визнання недійсними правочинів, укладених боржником в ліквідаційній процедурі. Доводи скаржника про те, що ліквідатор ТОВ_2 у справі про банкрутство тривалий час не надавав доказів на підтвердження реалізації активів боржника на аукціонах в ході проведення ліквідаційної процедури цього боржника не спростовують правильності висновків судів про припинення спірної іпотеки за наслідком продажу майна з публічних торгів в процедурі банкрутства, однак, встановлення таких обставин може бути підставою для захисту судом порушених прав позивача у випадку заявлення ним позовних вимог у справу про банкрутство про визнання недійсними правочинів з реалізації предметів застави (іпотеки) в ліквідаційній процедурі боржника. Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (п. 6 ч. 1 ст.23 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Заставне майно реалізується із застосуванням процедури, визначеної Законом про банкрутство, і за встановлення судами відсутності обставин недійсності укладених в ліквідаційній процедурі правочинів, наслідком реалізації заставного (іпотечного) майна є припинення іпотеки за попередньо укладеним договором іпотеки, незалежно від прийнятих судами попередніх рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в інших справах позовного провадження. За таких обставин, набувач майна з публічних торгів або особа, до якої перейшло право власності на майно внаслідок перепродажу, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно повторно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст.ст. 38, 39 ЗУ "Про іпотеку". Оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що спірне майно вибуло від застоводавця у процедурі його реалізації у справі про банкрутство ТОВ_2 в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, а позивачем не надано доказів визнання недійсними публічних торгів з відчуження спірного майна, а також доказів того, що між позивачем і відповідачем відсутні будь-які правовідносини з передання в іпотеку спірного майна, Верховний Суд погодився з правильністю висновків судів про відсутність підстав для задоволення позову та визнання за позивачем прав іпотекодержателя та заставодержателя щодо зазначених у позовній заяві предметів нерухомого та рухомого майна. 2. Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання. (постанова від 23.01.2019 у справі № 910/13347/15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79589219 Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі про банкрутство ТОВ_1, якими задоволено позов третьої особи - Компанії, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та визнано недійсним договір іпотеки, укладений між Банком та ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого. За встановлених судами обставин того, що рішення Загальних зборів учасників ТОВ_1, оформлене протоколом № 246 від 03.05.2012, про передачу в заставу об'єкт нерухомості та уповноваження ОСОБА_1, корпоративного секретаря Товариства, на підписання від імені Товариства відповідного договору та будь-яких додаткових угод до нього з Банком, було визнано недійсним рішенням господарського суду від 20.01.2016 в іншій справі №910/27805/15, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що представник ТОВ_1, укладаючи від його імені 14.05.2012 оспорюваний договір іпотеки, не мав достатнього повноваження на укладення. Щодо доводу касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 241 ЦК України щодо визнання недійсним правочину, який був прийнятий сторонами до виконання, Верховний Суд зазначив наступне. Відповідно до приписів ч. 1 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. В якості обґрунтування підстав неправильності застосування судами попередніх інстанцій положень ч. 1 ст. 241 ЦК України в касаційні скарзі зазначено, що між ТОВ_1 та страховою компанією укладено договір страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки. Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Положеннями ст. 1 ЗУ "Про іпотеку" (у редакції станом на 14.05.2012) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (ст. 11 ЗУ "Про іпотеку" у редакції чинній станом на 14.05.2012). Враховуючи те, що іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а також беручи до уваги те, що майновий поручитель (іпотекодавець) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, можна дійти до висновку, що виконанням або прийняттям до виконання майновим поручителем договору іпотеки є дії, спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання. Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання. 3. При затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута, за наявності у підприємства-боржника майна, судам належить достеменно встановлювати, на підставі належних та допустимих доказів, наявність або відсутність орендних відносин боржника у продовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси. (постанова від 30.01.2019 у справі № 921/879/15-г/11) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79719002 Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс і закрито провадження у справі про банкрутство ВАТ, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд вказав на таке. Ліквідаційна процедура, як стадія провадження у справі про банкрутство, є однією з найбільш ймовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств. Правильне завершення ліквідаційної процедури є основним завданням ліквідатора, який, з урахуванням покладених на нього Законом про банкрутство повноважень повинен наполегливо та добросовісно працювати упродовж всієї процедури ліквідації. Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором всіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі. Отже, законодавцем передбачено певну сукупність дій, які необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом з зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів). Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за результатом проведених дієвих заходів, які передбачені у ліквідаційній процедурі. Законом не визначено вичерпний перелік таких заходів, які має вчинити ліквідатор для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні напрямки таких заходів, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити, за умови виявлення майна (ліквідних активів), вимоги кредиторів, що логічно випливає із визначених Законом повноважень ліквідатора та надає останньому можливість відповідно до власного самостійного та незалежного розсуду вчиняти дії щодо виявлення та розшуку активів банкрута для формування ліквідаційної маси. Разом з тим, обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення - принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі (постанова Верховного Суду від 14.02.2018 року у справі № 927/1191/14). Верховний Суд звернув увагу, що при затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута, за наявності у підприємства-боржника майна, судам належить достеменно встановлювати, на підставі належних та допустимих доказів, наявність або відсутність орендних відносин боржника у продовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси. Підсумувавши наведене, Верховний Суд зазначив, що у ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури, ліквідатор має здійснювати обґрунтовані і логічні дії, а також здійснювати запити до відповідних органів, з врахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому, кількість запитів не є критерієм якості роботи ліквідатора. Таким критерієм є наповнення ліквідаційної маси. 4. За відсутністю майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражному керуючому, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів. (постанова від 16.01.2018 у справі № 05/5026/1809/2012) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79349053 Залишаючи без змін ухвалені у справі про банкрутство судові рішення в частині стягнення із Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України грошових коштів на відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 та оплату його послуг, Верховний Суд виходив з такого. Нормами ч. 14 ст. 3-1 Закону про банкрутство в редакції, що діяла до 19.01.2013, визначені три джерела оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв'язку із виконанням ним своїх обов'язків: за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, або за рахунок коштів кредиторів чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника. Судами попередніх інстанцій встановлено, що матеріалами справи підтверджується, що у ліквідаційній процедурі майна для розрахунку з кредиторами та здійснення оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого за виконання ним обов'язків ліквідатора банкрута не виявлено. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що за відсутністю майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражному керуючому, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів. Також, судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог, суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури (висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 265/2б-02/14/13-08). Водночас доводи скаржника про те, що загальна сума заборгованості з оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого надмірно висока, а кошторисами скаржників видатків на оплату послуг арбітражного керуючого не передбачено, Верховний Суд відхилив з огляду на те, що законодавець не ставить визначення джерела оплати послуг арбітражного керуючого в залежність від майнового стану ініціюючого кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), а також від джерел фінансування того чи іншого кредитора. Зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, наведені законодавчі положення, враховуючи, що надання послуг професійного арбітражного керуючого відбувається на платній основі та у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат за кожен місяць здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень, що розмір відшкодування витрат та оплати послуг ліквідатора боржника у даній справі затверджено ухвалами суду, які набрали законної сили, суди підставно задовольнили відповідне клопотання ліквідатора банкрута ОСОБА_1, зокрема, в частині, яка стосується скаржника та правомірно поклали на останнього обов'язок відшкодування таких витрат. 5. Ініціюючи провадження у справі про банкрутство кредитори, як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника. (постанова від 30.01.2019 у справі № 910/32824/15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79589196 Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частині стягнення з ПАТ на користь арбітражного керуючого ОСОБА_1 витрати на оплату грошової винагороди за період виконання повноважень ліквідатора банкрута, Верховний Суд виходив з такого. Ст. 98 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено право арбітражного керуючого (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у т. ч. право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом. Ч. 1 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду. Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні дванадцять місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна. Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам (висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 912/1783/16). Крім того, законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство. Не виявлення ліквідатором боржника в процедурі ліквідації майна боржника, інших його активів чи грошових коштів, жодним чином не має впливати на оплату його послуг. Отже, у зв’язку з відсутністю у банкрута будь-яких майнових активів, покладення оплати грошової винагороди арбітражного керуючого за період виконання повноважень ліквідатора у справі на єдиного кредитора ПАТ, є правомірним, у зв'язку з чим Верховний Суд погодився із висновками місцевого господарського суду з цього приводу. Верховний Суд визнав за необхідне відзначити, що ініціюючи провадження у справі про банкрутство кредитори, як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника. З огляду на викладене, Верховний Суд визнав обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотання ліквідатора щодо прийняття рішення про стягнення з ініціюючого та єдиного кредитора грошової винагороди за час виконання повноважень ліквідатора ТОВ. VІ. Процедура ліквідації за ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 1. Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 95 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи. (постанова від 23.01.2019 у справі № 908/608/18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79588757 Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого. Особлива процедура, яка передбачена ст. 95 Законувипливає з процедури добровільної ліквідації юридичної особи, тобто ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників (власників) або органу, уповноваженого на це установчими документами. В зв'язку з чим, необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в порядку наведеної норми, є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи. Такі передумови полягають у наступному: прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою. Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у тому числі переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника. Аналіз пасивів боржника шляхом публікації оголошення згідно з вимогами ч.ч. 2, 5 ст. 105 ЦК України. Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою для складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника, відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону. Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство на підставі ст. 95 Законута становить предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку вказаної статті. При цьому, необхідною та обов'язковою передумовою порушення провадження у справі про банкрутство, на підставі ст. 95 Законує надання належних доказів на підтвердження наявності всіх передумов для порушення провадження саме на момент звернення боржника із відповідною заявою. Згідно із ч. 1 ст. 95 Закону до боржника, який ліквідується власником застосовується особливий порядок провадження у справі. Головною умовою порушення провадження у справі про банкрутство за цією статтею є стан неоплатності боржника, що встановлюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) боржника за наслідками аналізу його пасиву та активу. Судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржник вказував на наявність у нього заборгованості перед єдиним кредитором - ТОВ в сумі 120 тис. грн., що виникла на підставі Договору про надання юридичних послуг. Разом з тим, доказів звернення із заявою з кредиторськими вимогами ТОВ під час добровільної ліквідації матеріали справи не містять. Оскільки кредитори наділені саме правом, а не обов'язком звернення до боржника з кредиторськими вимогами та відповідний порядок звернення кредитора у порядку добровільної ліквідації за нормами цивільного законодавства та під час провадження у справі про банкрутство передбачає таке звернення, то суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що встановлені обставини дають підстави дійти висновку про небажання кредитора отримати повернення своїх коштів, відтак ставлять під сумнів підставність звернення до суду в порядку спрощеного провадження у справі про банкрутство через відсутність волевиявлення кредитора та недостовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника. Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що в проміжному ліквідаційному балансі боржника сума 120 тис. грн. відображена як поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками, що також не може свідчити про достовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника. Згідно приписів ч. 4 ст. 11 Закону, яка має універсальний характер, заява про порушення провадження у справі про банкрутство подається боржником лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Таким чином, нормами Законувстановлено додаткову вимогу до заяви боржника про порушення справи про банкрутство за ст. 95 Закону - обов'язкову наявність у такого заявника майна, достатнього для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. У визначенні таких витрат слід враховувати, зокрема, оплату винагороди арбітражному керуючому у мінімальному розмірі не менше ніж за 12 місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі, судового збору, сплаченого кредиторами тощо (висновок про застосування норм права викладений в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 904/1853/17, від 01.08.2018 у справі № 911/3540/17). Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не свідчать про подання боржником доказів на підтвердження наявності активів, достатніх для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. Ч. 7 ст. 111 ЦК Українимає імперативний характер, тому незалежно від здійснення публікації оголошення про ліквідацію боржника та звернення (або не звернення) відповідних контролюючих органів з вимогами до боржника в межах встановленого в публікації строку, перевірка фінансового-господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи є безумовним (висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 16.08.2018 у справі № 915/1490/16). Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають до застосування, апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку, що ліквідаційною комісією боржника не додержано вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи, а також матеріали справи свідчать про неподання ліквідатором на момент порушення справи про банкрутство документів на підтвердження здійснення повної досудової процедури ліквідації боржника. В порушення вимог Закону, судом першої інстанції фінансово-майновий стан боржника належним чином не досліджувався, не було перевірено чи мав боржник, станом на день прийняття рішення його засновниками (учасниками) про ліквідацію, недостатньо грошових коштів та іншого ліквідаційного майна для здійснення розрахунків з кредиторами, виходячи з того, що суду не було надано належних доказів обґрунтованості вимог кредитора та здійснення інвентаризації майна боржника належним чином. Суддя-спікер судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Сергей Жуков https://www.facebook.com/notes/верховний-суд/правові-висновки-верховного-суду-у-справах-про-банкрутство-за-січень-2019-року/400336804074544/

ПОСТАНОВА Іменем України 29 січня 2019 року м. Київ Справа N 916/4644/15 Провадження N 12-114гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року (суддя Грабован Л.І.) та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року (судді Лашин В.В. - головуючий, Лавриненко Л.В., Філінюк І.Г.) у справі N 916/4644/15 за заявою Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Одеської обласної дирекції АТ "Райффайзен Банк Аваль" (далі - Банк) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Південбуд" (далі - ТОВ "Південбуд") про визнання банкрутом, за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи: представника кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю "Форінт" - Кравченко В.П., 1. Короткий зміст заявлених вимог та заперечень 1.1. У провадженні Господарського суду Одеської області перебуває справа про банкрутство ТОВ "Південбуд", порушена ухвалою місцевого господарського суду від 11 січня 2016 року в загальному порядку, передбаченому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство). 1.2. 12 лютого 2016 року ОСОБА_3 подала до Господарського суду Одеської області заяву з грошовою вимогою до боржника у розмірі 26 574 902,60 грн (з урахуванням заяви про збільшення грошових вимог), в якій просила визнати ці грошові вимоги та включити їх до реєстру вимог кредиторів ТОВ "Південбуд". 1.3. Обґрунтовуючи заявлені вимоги, ОСОБА_3 вказала, що 8 січня 2006 року між нею та боржником було укладено договори N 67-5-3, N 70-5-3 про співпрацю з інвестування і будівництва житлового будинку, на виконання умов яких вона сплатила боржникові 364 230, 00 грн. однак боржник своїх зобов'язань за цими договорами не виконав, строк закінчення будівництва за цими договорами сплинув. Грошові вимоги у заяві визначено, виходячи з суми коштів, сплачених на виконання договорів, з урахуванням їх еквіваленту до курсу долара США, процентів річних та інфляційних втрат відповідно до наданого розрахунку. 1.4. 3 березня 2016 року ОСОБА_4 подала до Господарського суду Одеської області заяву про визнання грошових вимог до ТОВ "Південбуд" у сумі 2 828 497,81 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів. 1.5. В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_4 вказала, що 7 грудня 2005 року між нею та боржником був укладений договір N 107-8-1-3 про пайову участь у будівництві житлового будинку, на виконання умов якого вона здійснила оплату у повному розмірі; 10 січня 2006 року між нею та боржником був укладений договір N 104-7-3 про співпрацю з інвестування та будівництва, на виконання умов якого було сплачено вартість будівництва в повному обсязі; 9 вересня 2011 року між нею та боржником був укладений договір N 1-ГАР купівлі-продажу майнових прав, на виконання умов якого вона здійснила оплату у повному обсязі. Умови укладених інвестиційних договорів ТОВ "Південбуд" не виконало, у зв'язку з чим утворилась заборгованість у сумі 2 828 497,81 грн. Грошові вимоги у заяві визначено, виходячи з суми коштів, сплачених на виконання договорів, з урахуванням процентів річних та інфляційних втрат відповідно до наданого розрахунку. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12 липня 2017 року замінено у цій справі про банкрутство кредитора АТ "Райффайззен Банк Аваль" на його правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю "ФК "Форінт". 2.2. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року відмовлено ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28 у задоволенні заяв про грошові вимоги та про збільшення грошових вимог до ТОВ "Південбуд" у повному обсязі. 2.3. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року залишено без змін. 2.4. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у визнані кредиторських вимог ОСОБА_3 і ОСОБА_4, вказали, що відносно боржника введено процедуру розпорядження майном, яка не припиняє його підприємницьку діяльність, і, як наслідок, зобов'язання боржника за договорами з ОСОБА_3 і ОСОБА_4 підлягають виконанню в натурі, а боржник зобов'язаний передати у власність цим фізичним особам як інвесторам квартири після введення будинку в експлуатацію. 2.5. У заяві з грошовими вимогами кредитори посилались на невиконання боржником зобов'язань з будівництва об'єкта та передачі квартири, отже, у кредиторів є вимоги до боржника щодо передачі квартири, а кредитори з речово-правовими вимогами не можуть звертатися до боржника та брати участь у справі про банкрутство. 2.6. Апеляційний господарський суд додатково вказав, що в судовому засіданні інвестори та пайовики підтвердили, що вони не заперечують проти отримання квартир після здачі будинку в експлуатацію та відхилив посилання скаржників на частину другу статті 23 Закону про банкрутство, оскільки фізичні особи заявляли саме грошові вимоги, а не майнові, виражені у грошовому еквіваленті. 3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених у них доводів 3.1. У жовтні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року у справі N 916/4644/15 в частині відмови у задоволенні її заяви про грошові вимоги до ТОВ "Південбуд". 3.2. ОСОБА_3 посилається на неправильне застосування та порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 254, 509, 525, 526, 611, 612, 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 23 Закону про банкрутство, та зазначає, що надала суду необхідні документи, які підтверджують наявність кредиторських вимог. На думку скаржника, суди мали застосувати в цьому випадку положення частини другої статті 693 ЦК України, яка визначає зобов'язання сторони договору повернути одержану передоплату у випадку невиконання зобов'язання з передачі майна, і таке зобов'язання є грошовим за своєю правовою природою. 3.3. У листопаді 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року у справі N 916/4644/15 у частині відмови в задоволенні її заяви про грошові вимоги до ТОВ "Південбуд". 3.4. ОСОБА_4 посилається на помилкове застосування та порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 2, 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", частини другої статті 693 ЦК України, статей 1, 15, 16, 23, 38 Закону про банкрутство. Скаржник зазначає, що кредитор з майновими вимогами має право звернутися до боржника з грошовими вимогами, якщо відповідно до норм цивільного законодавства кредитор вправі обрати спосіб захисту свого цивільного права та заявити вимогу про повернення коштів, унесених ним як передоплату за виконання певних робіт, передачу майна. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року у справі N 916/4644/15 у частині відмови в задоволенні її заяви про грошові вимоги до ТОВ "Південбуд". 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року у справі N 916/4644/15 у частині відмови в задоволенні заяви ОСОБА_4 про грошові вимоги до ТОВ "Південбуд"; призначено касаційну скаргу до розгляду в судовому засіданні; повідомлено учасників справи про право подати відзив на касаційну скаргу. 4.3. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 квітня 2018 року об'єднано касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 4.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу N 916/4644/15 щодо розгляду заяв ОСОБА_3 й ОСОБА_4 з кредиторськими вимогами у справі про банкрутство ТОВ "Південбуд" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.5. Підставами передачі є висновки суду про те, що ця справа містить виключну правову проблему, яка полягає у відсутності єдиного підходу до вирішення спорів та встановлення правової природи вимог (грошових або майнових), які виникають у справах про банкрутство, щодо звернення фізичних осіб - вкладників (інвесторів) у справі про банкрутство забудовника, тоді як укладені між боржником та кредитором інвестиційні договори продовжують діяти і щодо боржника ще не введено ліквідаційної процедури у справі про банкрутство. 4.6. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 травня 2018 року прийнято до розгляду справу N 916/4644/15 (провадження N 12-114гс18) та призначено її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Позиція учасників справи 5.1. Розпорядник майна ТОВ "Південбуд" ОСОБА_29 у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що договори про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку боржником не виконані, однак ці договори не розірвано та не припинено. Введена відносно боржника процедура розпорядження майном не припиняє його підприємницьку діяльність, тому зобов'язання боржника за чинними договорами про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку підлягають виконанню в натурі, а отже, вимоги заявника є майновими, а не грошовими. Крім того, у судовому засіданні інвестори підтвердили, що не заперечують проти отримання квартир після завершення будівництва будинку. 5.2. Товариство з обмеженою відповідальністю "ФК "Форінт" проти задоволення касаційної скарги також заперечило, указавши на відсутність доказів відмови інвесторів та пайовиків від виконання зобов'язань боржником в натурі. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 8 січня 2006 року ТОВ "Південбуд" та ОСОБА_3 уклали договір N 67-5-3 про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1, та договір N 70-5-3 про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку, розташованого за тією ж адресою. 6.2. 10 січня 2006 року ТОВ "Південбуд" і ОСОБА_4 уклали договір N 104-7-3 про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1. 6.3. Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 обох договорів про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку, які є ідентичними, предметом цих договорів є інвестування будівництва квартир, розташованих в АДРЕСА_1, що будується на замовлення ТОВ "Південбуд", з метою отримання у власність квартири відповідно до цих договорів. Будівництво квартир здійснюється за рахунок грошових коштів інвестора та інвестицій, залучених ТОВ "Південбуд". 6.4. За змістом пунктів 2.1.3, 2.2.1 цих договорів інвестор має право: розірвати договір у порядку, передбаченому цими договорами; у випадку розірвання договору в односторонньому порядку отримати раніше внесені грошові кошти в розмірі та в терміни, передбачені пунктом 2.3.2 договору. Інвестор зобов'язаний здійснити інвестування будівництва квартири шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок ТОВ "Південбуд" на умовах, передбачених у пункті 3.3 цих договорів. 6.5. Відповідно до пунктів 2.3.1, 2.3.2 договорів ТОВ "Південбуд" зобов'язане виконати будівельно-монтажні роботи в зазначеному будинку і всі необхідні заходи із введення в експлуатацію згідно із затвердженою проектною документацією. У випадку розірвання договору з ініціативи інвестора - забезпечити повернення грошових коштів інвестору, що надійшли на рахунок ТОВ "Південбуд" як оплата за вказаним договором. Повернення грошових коштів здійснюється на особистий рахунок інвестора в національній валюті України, відкритий у будь-якому банку України або шляхом поштового переказу. Інший спосіб повернення грошових коштів зазначається в додаткових угодах. При цьому ТОВ "Південбуд" забезпечує повернення грошових коштів інвестору, що надійшли на рахунок цього товариства як оплата за вказаними договорами за умови надходження грошових коштів від іншого інвестора, з яким буде укладено подібний договір інвестування. 6.6. Згідно з пунктами 4.1, 4.2, 4.3 договорів за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України. У разі неперерахування інвестором початкового внеску в розмірі та в терміни, зазначені в пункті 3.3 цих договорів, ТОВ "Південбуд" має право в односторонньому порядку розірвати договір з інвестором та укласти договір з іншим інвестором на зазначену в правочині суму. Сторони звільняються від відповідальності на невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором, якщо це невиконання або неналежне виконання є наслідком непереборної сили (форс-мажор). 6.7. Пунктами 6.2, 7.1, 7.2, 7.3, 7.4 договорів передбачено, що зобов'язання за договором вважаються виконаними ТОВ "Південбуд" з моменту передачі інвестору свідоцтва про право власності на квартиру або з моменту підписання акта прийому-передачі квартири. Цей договір може бути розірваний достроково з ініціативи ТОВ "Південбуд" в односторонньому порядку у випадках, передбачених пунктами 4.1, 4.2 договору. Цей договір також може бути розірваний достроково з ініціативи інвестора у випадку його відмови від подальшої участі інвестування будівництва будинку за умови письмового повідомлення ТОВ "Південбуд" не менше ніж за 30 календарних днів до бажаної дати розірвання. Договір може бути розірваний достроково за взаємною письмовою згодою сторін. Цей договір також може бути розірваний за рішенням суду. 6.8. Також 7 грудня 2005 року ТОВ "Південбуд" і ОСОБА_4 уклали договір N 107-8-1-3 про пайову участь в будівництві житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до пунктів 1.1, 1.2 цього договору пайовик зобов'язується взяти пайову участь у будівництві та стати власником визначеної частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. ТОВ "Південбуд" зобов'язується побудувати житловий будинок та після здачі житлового будинку в експлуатацію передати у власність пайовику квартиру, вартість якої пропорційна сумі пайової участі ТОВ "Південбуд" у будівництві житлового будинку та відповідає вимогам, зазначеним у пункті 2 договору. 6.9. Пунктами 2.1, 3.1 договору N 107-8-1-3 передбачено, що ТОВ "Південбуд" зобов'язується після здачі житлового будинку в експлуатацію передати у власність пайовику квартиру, яка відповідає вказаними вимогам. На виконання узятих на себе зобов'язань з пайової участі в будівництві житлового будинку пайовик зобов'язаний перерахувати на поточний рахунок ТОВ "Південбуд" або внести в касу ТОВ "Південбуд" взаємопогоджену грошову суму у гривнях. 6.10. Відповідно до пункту 4.1 договору N 107-8-1-3 ТОВ "Південбуд" зобов'язане протягом тридцяти робочих днів з моменту введення житлового будинку в експлуатацію державній прийомній комісії передати у власність пайовику квартиру при умові виконання пайовиком зобов'язань щодо внесення грошових коштів у повному обсязі. 6.11. За змістом пунктів 5.1, 5.2 договору N 107-8-1-3 у випадку невиконання або неналежного виконання його умов однією зі сторін винна сторона зобов'язана відшкодувати іншій стороні завдані збитки. Сума та терміни відшкодування збитків визначаються на підставі попередніх переговорів. У випадку відмови пайовика від виконання грошових зобов'язань або зобов'язань прийняти квартиру за договором, або за наявності обставин, які свідчать про небажання пайовика продовжувати договірні відносини, ТОВ "Південбуд" має право розірвати цей договір у односторонньому порядку з поверненням пайовику внесених ним грошових коштів, зменшених на суму штрафу, що складає 20 % від оплаченої суми. Повернення грошових коштів здійснюється в національній валюті України упродовж 60 робочих днів з моменту подання заявки. Відшкодування пайовику будь-яких збитків при цьому не здійснюється, квартира пайовику не передається. 6.12. У випадку невиконання (несвоєчасного виконання) сторонами взятих на себе зобов'язань договір може бути продовжено на термін, визначений обома сторонами, а також розірваний у порядку, передбаченому цим договором, з ініціативи сторін відповідно до чинного законодавства, стороною, що належним чином виконує свої обов'язки. Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань (пункти 8.1, 9.1 договору N 107-8-1-3). 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній на момент звернення заявників із заявами про визнання грошових вимог) господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, установлених Законом про банкрутство. 7.2. За приписами частини першої статті 2 Закону про банкрутство провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. 7.3. Відповідно до частини першої статті 23 Закону про банкрутство конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. 7.4. Відповідно до частини другої статті 25 Закону про банкрутство у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, у тому числі ті, щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, і вирішує питання про його затвердження. 7.5. Отже, завданням господарського суду у попередньому засіданні є перевірка заявлених до боржника грошових вимог конкурсних кредиторів, які можуть підтверджуватися або первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору. 7.6. Як уже зазначалось, звертаючись з грошовими вимогами до ТОВ "Південбуд", скаржники посилались на невиконання боржником зобов'язань за договорами про співпрацю з інвестування та будівництва житлового будинку та про пайову участь в будівництві житлового будинку. 7.7. За змістом статті 1 Закону про банкрутство кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - це кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство. 7.8. Грошовим зобов'язанням відповідно до вказаної норми є зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов'язань відносяться також зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; зобов'язання, які виникають унаслідок неможливості виконання зобов'язань за договорами зберігання, підряду, найму (оренди), ренти тощо та які мають бути виражені у грошових одиницях. До складу грошових зобов'язань боржника, в тому числі зобов'язань щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування, не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду, а також зобов'язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян, зобов'язання з виплати авторської винагороди, зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов'язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням відсотків, які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються на день подання до господарського суду заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не встановлено цим Законом. 7.9. Отже спеціальний Закон про банкрутство регулює правовідносини грошового характеру та пов'язує можливість участі особи у справі про банкрутство в статусі кредитора, за наявності у неї вимог до боржника саме грошового характеру. 7.10. Відповідно до статті 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (у редакції, чинній на момент укладання договорів), що визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України, інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, зокрема, об'єкти житлового будівництва, інші об'єкти власності, а також майнові права (стаття 2 Закону). 7.11. За змістом статті 7 цього Закону (у відповідній редакції) всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів. Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. 7.12. Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності (стаття 9 Закону). 7.13. Інвестиційний договір, як окремий вид цивільно-правових договорів може містити положення різних видів цивільно-правових договорів залежно від предмету та цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном). Відтак, зазначений договір передбачає як грошові, так майнові права (обов'язки) сторін договору. 7.14. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. 7.16. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що внаслідок укладення інвестиційного договору між боржником та скаржниками виникли виключно майнові зобов'язання, а їх вимоги мають речово-правовий характер, оскільки це спростовується як змістом заяв про визнання вимог, так і наведеним вище аналізом норм права про правову природу інвестиційного договору, який поєднує положення низки різних договорів, передбачених ЦК України, та може бути підставою виникнення у його сторін також грошових зобов'язань. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. За частиною третьою статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ним обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали та постанови в частині відмови у задоволенні заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про грошові вимоги до ТОВ "Південбуд" з направленням справи на новий розгляд в частині розгляду заяв скаржників до суду першої інстанції. 8.3. Оскільки справа направляється на новий розгляд, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, має бути здійснено після вирішення спору в цій справі відповідно до його результатів. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 10 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 6 вересня 2017 року в частині відмови у задоволенні заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про грошові вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Південбуд" у справі N 916/4644/15 скасувати. Справу N 916/4644/15 в частині розгляду заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про грошові вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Південбуд" направити на новий розгляд до місцевого господарського суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

ПОСТАНОВА Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ Справа N 641/8521/16-ц Провадження N 14-561цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" (далі - ПАТ "ФК "Металіст") на заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року у складі судді Григор'єва Б. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року у складі суддів Кіся П.В., Кружиліна О.А., Хорошевського О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "ФК "Металіст" про стягнення заробітної плати, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 вересня 2012 року між ним і ПАТ "ФК "Металіст" укладений строковий трудовий договір у формі контракту з терміном дії до 31 травня 2014 року (далі - Контракт). 5 лютого 2014 року між сторонами укладено угоду про продовження дії контракту до 31 травня 2015 року та угоду про умови і порядок виплати винагород строком дії до 31 травня 2015 року (далі - Угода), яких відповідач належним чином не виконував, унаслідок чого у ПАТ "ФК "Металіст" утворилась заборгованість перед ОСОБА_3 з виплати заробітної плати. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" і ОСОБА_3 укладено додаткову угоду N 1 до Контракту про врегулювання спірних питань (далі - Додаткова угода), зокрема щодо порядку погашення заборгованості відповідача перед позивачем, зобов'язань за якою товариство не виконало. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив зобов'язати ПАТ "ФК "Металіст" здійснити повний розрахунок з виплати йому заробітної плати на підставі Додаткової угоди та Контракту шляхом сплати на його користь суми в розмірі 200 000 доларів США у гривневому еквіваленті відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату проведення повного розрахунку на зазначений ним картковий рахунок у банку. У письмових запереченнях проти позову ПАТ "ФК "Металіст" послалося на те, що позовні вимоги визнає частково, а саме в частині стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 272 933,91 грн за період із жовтня 2014 року по лютий 2015 року. У цей період заробітна плата відповідачем нараховувалась, проте не сплачувалась позивачеві у зв'язку з обмеженням фінансування. У період з березня по травень 2015 року ОСОБА_3 своїх обов'язків за Контрактом не здійснював, на роботі не з'являвся, участі у тренуваннях команди та футбольних матчах не брав, що відображено у табелях обліку робочого часу за березень, квітень, травень 2015 року. Оскільки згідно з умовами Контракту заробітна плата сплачується футболісту за виконання обов'язків, передбачених цим трудовим договором, бухгалтерія ПАТ "ФК "Металіст" не нараховувала заробітну плату позивачеві у березні-травні 2015 року. Відповідач не нараховував ОСОБА_3 виплат, передбачених в Угоді, оскільки не має її примірника, діючому генеральному директору ПАТ "ФК "Металіст" було невідомо про її укладення попереднім генеральним директором. Оскільки вартість Угоди перевищує 250 000 грн. то її підписання генеральним директор ПАТ "ФК "Металіст" мало бути погоджено з наглядовою радою товариства відповідно до положень статуту товариства. Отже, генеральний директор ПАТ "ФК "Металіст" уклав Угоду з перевищенням своїх повноважень. Крім того, Угоду не було зареєстровано в Об'єднанні професійних футбольних клубів України "Прем'єр-ліга" (далі - ОПФКУ "Прем'єр-ліга"), як це передбачено Контрактом. Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ПАТ "ФК "Металіст" на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 200 000 доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ становить 5 256 000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 21 вересня 2017 року у задоволенні заяви ПАТ "ФК "Металіст" про перегляд зазначеного заочного рішення відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року залишено без змін. У лютому 2018 року ПАТ "ФК "Металіст" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, ПАТ "ФК "Металіст" просило зупинити виконання оскаржуваних судових рішень. Касаційну скаргу мотивовано тим, що: Угода та Додаткова угода підписані генеральним директором ПАТ "ФК "Металіст" з перевищенням повноважень, без попереднього погодження та подальшого схвалення наглядовою радою товариства, не були зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга"; суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доказів та доводів відповідача; 9 червня 2017 року ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", а тому вимоги позивача мають розглядатися з урахуванням положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у порядку господарського судочинства. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Клопотання про зупинення оскаржуваних судових рішень задоволено частково: відмовлено в зупиненні виконання рішення суду першої інстанції в частині стягнення заробітної плати за один місяць та зупинено виконання цього рішення до завершення розгляду касаційної скарги в іншій частині. У відзиві на касаційну скаргу, поданому ОСОБА_3 12 квітня 2018 року, позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що трудовий договір не є господарською угодою, а тому не потребує погодження з наглядовою радою товариства; на реєстрацію до ОПФКУ "Прем'єр-ліга" передається тільки контракт, повідомлення про інші зміни умов контрактів покладено на клуб, крім того, усі угоди підписані й завірені печаткою належним чином; провадження у справі про банкрутство відповідача порушено після видачі судом виконавчого листа у справі, яка розглядається, та передачі його для примусового виконання до виконавчої служби. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 31 жовтня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ПАТ "ФК "Металіст" оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 грудня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що 21 вересня 2012 року між ОСОБА_3 (футболіст) і ПАТ "ФК "Металіст" (клуб) укладено Контракт строком дії до 31 травня 2014 року. Відповідно до пункту 5.1 Контракту за виконання своїх обов'язків футболісту щомісячно сплачується заробітна плата в розмірі 164 300 грн. Після відрахування всіх необхідних податків клуб сплачує футболісту на банківський рахунок або через касу підприємства щомісяця суму в розмірі 140 000 грн. яка є еквівалентною 17 500 доларів США відповідно до комерційного курсу 8 гривень за 1 долар США, та вираховує з цієї суми усі необхідні податки. Виплата здійснюється в гривнях на основі національного курсу гривні до долара США, установленого НБУ на дату здійснення виплати. Сторони можуть укласти окрему угоду про умови та порядок виплати винагород. У будь-який час до закінчення строку дії Контракту його може бути продовжено або укладено на новий строк за згодою сторін. Зміни та доповнення до Контракту, складені в письмовій формі, підписані сторонами та зареєстровані в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", є невід'ємною частиною Контракту. Зміни до Контракту вступають у силу після їх реєстрації в ОПФКУ "Прем'єр-ліга", якщо інше не передбачено угодою сторін (пункти 6.2, 6.4 Контракту). 5 лютого 2014 року дія Контракту на попередніх умовах була продовжена до 31 травня 2015 року за угодою сторін, яка зареєстрована в ОПФКУ "Прем'єр-ліга". 5 лютого 2014 року, у день підписання сторонами угоди про продовження дії Контракту між позивачем та клубом також підписано Угоду строком дії до 31 травня 2015 року, тобто до кінця строку дії Контракту. Статтею 1 Угоди встановлено, що протягом строку її дії ОСОБА_3 зобов'язується виконувати обов'язки футболіста-професіонала футбольної команди клубу, а клуб бере на себе зобов'язання сплачувати футболісту щомісяця з 1 червня 2014 року по 31 травня 2015 року винагороду в розмірі 22 500 доларів США. Починаючи із жовтня 2014 року ПАТ "ФК "Металіст" належним чином не виконувало умов Контракту та Угоди щодо сплати ОСОБА_3 заробітної плати та винагороди. Наказом генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" від 29 травня 2015 року N 277 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади футболіста-професіонала футбольної команди "Металіст" 31 травня 2015 року за власним бажанням, у звязку із закінченням дії Контракту. 2 червня 2015 року між ПАТ "ФК "Металіст" та ОСОБА_3 підписано Додаткову угоду до Контракту про таке. Сторони домовились достроково розірвати Контракт за згодою сторін з 2 червня 2015 року. Підписанням Додаткової угоди клуб підтверджує відсутність фінансових або будь-яких інших претензій до футболіста. Додаткова угода є підставою для звільнення футболіста з клубу із внесенням запису до трудової книжки футболіста від 2 червня 2015 року про звільнення за згодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (пункти 1-3 Додаткової угоди). Підписанням Додаткової угоди сторони підтверджують досягнення домовленостей щодо врегулювання питання фінансових вимог футболіста до клубу (пункт 4 Додаткової угоди). Сторони визнали, узгодили та зафіксували загальний розмір заборгованості клубу перед футболістом у розмірі 200 000 доларів США (заробітна плата відповідно до пункту 5.1 Контракту за жовтень-грудень 2014 року, січень-лютий 2015 року по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США; винагорода відповідно до Угоди за аналогічний період по 20 000 доларів США за місяць, а разом - 100 000 доларів США) (пункти 5, 6 Додаткової угоди). Сторони домовились, що заборгованість клубу перед футболістом буде сплачуватись у гривневому еквіваленті на основі офіційного курсу НБУ на дату здійснення виплати (пункт 7 Додаткової угоди). Пунктом 8 Додаткової угоди встановлено, що клуб бере на себе зобов'язання сплатити футболісту суму загального розміру заборгованості готівковими коштами з каси ПАТ "ФК "Металіст" у такому порядку: у строк до 10 серпня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 вересня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 жовтня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 листопада 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 грудня 2015 року - 20 000 доларів США; у строк до 10 січня 2016 року - 30 000 доларів США; у строк до 10 лютого 2016 року - 70 000 доларів США. У разі своєчасного виконання клубом умов сплати заборгованості у строк до 10 січня 2016 року футболіст не буде претендувати на виконання клубом умови про сплату заборгованості у строк до 10 лютого 2016 року в розмірі 70 000 доларів США. У такому випадку сума фінансових претензій футболіста до клубу буде складати 130 000 доларів США (пункт 10 Додаткової угоди). Заборгованість ОСОБА_3, зокрема, у розмірах і в порядку, визначених Додатковою угодою, виплачена не була. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до статей 4?, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, господарським судам підвідомчі справи про банкрутство, розгляд яких здійснюється у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Господарським судам також підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про стягнення заробітної плати і такі справи розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Разом з тим на час порушення провадження у справі про банкрутство 9 червня 2017 року цей спір було вирішено заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року, яке набрало законної сили. Заяву про перегляд заочного рішення та апеляційну скаргу на це рішення відповідач поданв у вересні та жовтні 2017 року відповідно. У заяві та апеляційній сказі арбітражний керуючий, на якого господарським судом покладено виконання обов'язків керівника ПАТ "ФК "Металіст", про порушення судом першої інстанції правил предметної або суб'єктної юрисдикції питання не порушував. Відповідно до статей 1, 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кредитором є юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника. Кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Вимоги позивача до ПАТ "ФК "Металіст" виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, а право їх заявити у межах справи про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст" у ОСОБА_3 виникло з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Разом з тим до порушення провадження у справі про банкрутство ОСОБА_3 скористався своїм правом, визначеним статтями 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), і звернувся до суду за вирішенням трудового спору в порядку цивільного судочинства, судове рішення за результатами розгляду якого було ухвалене та набрало законної сили також до порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст". Тобто на час винесення ухвали Господарського суду Харківської області від 9 червня 2017 року, якою порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ "ФК "Металіст", спір про стягнення заробітної плати на користь ОСОБА_3 був відсутній у зв'язку з його вирішенням. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір підлягав розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо інших наведених у касаційній скарзі доводів Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Згідно із частиною третьою статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України. Укладення трудового договору у формі контракту з особами, які здійснюють професійну діяльність у спорті передбачено Законом України "Про фізичну культуру і спорт", зокрема частиною третьою статті 38. Відповідно до статей 1, 20 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Оплата праці за контрактом визначається за угодою сторін на підставі чинного законодавства, умов колективного договору і пов'язана з виконанням умов контракту. Статтею 2 Закону України "Про оплату праці" визначено структуру заробітної плати, яка складається з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати, а також заохочувальних та компенсаційних виплат. До останніх належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Згідно із частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Можливість укладення між позивачем і відповідачем окремої угоди про умови і порядок виплати винагородипрямо передбачена Контрактом. Угодою визначено умови виплати ОСОБА_3 щомісячної винагороди за виконання ним обов'язків футболіста-професіонала футбольної команди клубу та винагороди за успішний виступ у складі команди за підсумками спортивного сезону, яка має заохочувальний характер. Нею ж передбачено можливість застосування до футболіста штрафу за порушення умов Контракту, трудової та спортивної дисципліни шляхом позбавлення щомісячної винагороди до 100 %, а також розірвання цієї Угоди (статті 1, 2, 7, 8 Угоди). Таким чином, Угода укладена на виконання Контракту, а не як його доповнення чи зміна щодо умов виплати основної заробітної плати, та встановлює порядок здійснення заохочувальних виплат у вигляді винагород, а також підстави їх позбавлення. Оскільки сторони погодили умови Угоди, яка не є невід'ємною частиною Контракту та набрала чинності з моменту її підписання (стаття 10 Угоди), то пункт 6.4 Контракту про те, що всі зміни і доповнення до нього набирають чинності після реєстрації ОПФКУ "Прем'єр-ліга", до неї не застосовуються. Згідно з підпунктом 37 пункту 13.7 розділу 13 статуту ПАТ "ФК "Металіст" у редакції, чинній на час укладення Угоди, до виключної компетенції наглядової ради товариства належить погодження до їх укладення господарських угод, вартість яких перевищує 250 000 гривень. Разом з тим підпункт 15 пункту 14 розділу 14 цього статуту встановлює, що до повноважень генерального директора ПАТ "ФК "Металіст" відноситься призначення на посаду та звільнення працівників товариства на підставі чинного законодавства України. Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (частина третя статті 175 ГК України). Оскільки трудовий договір та укладені на його виконання договори (угоди) не є господарськими угодами, правовідносини між сторонами регулюються КЗпП України та іншими законодавчими актами про працю, тому посилання заявника на перевищення генеральним директором повноважень при підписанні Контракту та Угоди без попереднього погодження наглядової ради є безпідставним. Частиною першою статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується працівнику регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох раз на місяць, через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Частиною першою статті 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Звертаючись із позовом, ОСОБА_3 послався на те, що загальна сума заборгованості ПАТ "ФК "Металіст" із виплати йому заробітної плати за Контрактом і Угодою складає 320 000 доларів США, її розмір був за згодою сторін зменшений до 200 000 доларів США на підставі Додаткової угоди, яку в установленому законом порядку недійсною не визнано. Виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильних висновків про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості, визначеної в цій Додатковій угоді, в гривневому еквіваленті на момент ухвалення рішення. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями здійснювати перевірку обставин, установлених судами попередніх інстанцій, у тому числі щодо правильності здійснення розрахунку сум, призначених до стягнення. Велика Палата Верховного Судувважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2018 року до завершення розгляду касаційної скарги зупинено виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року в частині, яка не стосується стягнення заробітної плати за один місяць, то виконання цього рішення підлягає поновленню. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Металіст" залишити без задоволення. Заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання заочного рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 703/1181/16-ц Провадження N 14-442цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "Базальт" (далі - ПП "Базальт") в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка Олександра Миколайовича, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року у складі судді Калачника В.П. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року у складі колегії суддів Василенко Л.І., Карпенко О.В., Нерушак Л.В. у цивільній справі за позовом ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнення пені, та УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. звернулосядо суду з позовом, у якому просило витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" автомобіль Nissan Trade, державний номерний знак НОМЕР_1, та стягнути пеню в розмірі 6 % від вартості транспортного засобу за кожний день затримки його повернення. Позов мотивовано тим, що постановою Господарського суду Черкаської області від 26 лютого 2015 року ПП "Базальт" визнано банкрутом, а ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванюка О.М. 04 березня 2015 року між ліквідатором ПП "Базальт" та ОСОБА_4 укладено договір відповідального зберігання транспортного засобу Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Відповідно до підпункту 2.1.4 договору відповідач зобов'язаний повернути майно поклажодавцеві за його першою вимогою. Оскільки на неодноразові вимоги про повернення транспортного засобу ОСОБА_4 автомобіль не повернув, позивач звернувся до суду та просив витребувати з чужого незаконного володіння на користь ПП "Базальт" зазначений автомобіль та стягнути пеню в розмірі 6 % від вартості транспортного засобу за кожний день затримки його повернення, починаючи з 26 листопада 2015 року, за 162 дні просрочки, що складає 61 650 грн. і 1 378 грн судового збору. Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, позивач остаточно просив стягнути з відповідача на його користь 72 900 грн пені. Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року позов ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. задоволено. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" автомобіль Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПП "Базальт" пеню за невиконання зобов'язання у розмірі 72 900 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що вимогу про повернення майна відповідач отримав 18 листопада 2015 року і протягом семи днів повинен був виконати зобов'язання, проте всупереч вимогам договору його не виконав. За умовами договору з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня за період з 26 листопада 2015 року до 10 травня 2016 року, за 162 дні прострочки у розмірі 72 900 грн (визначена договором вартість майна 7 500 грн х 6 % = 450 грн пені за один день; 450 грн х 162 дні = 72 900 грн). Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено, рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд вважав законним і обґрунтованим рішення суду першої інстанції і відсутніми підстави для його скасування. Зокрема, зазначив, що суд повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює; правовідносини сторін у цій справі виникли на підставі договору відповідального зберігання та регулюються нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про зберігання. У січні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Підставою оскарження ОСОБА_4 рішень судів першої й апеляційної інстанцій зазначено порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, яке, на думку заявника, полягає в тому, що він є фізичною особою? підприємцем, спірний договір є господарським, тому справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, ухвалою від 15 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. У березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М., у яких заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на помилковість наведених у касаційній скарзі доводів, що спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. У жовтні 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло повідомлення арбітражного керуючого Іванюка О.М. про припинення з 27 березня 2017 року ПП "Базальт". До повідомлення додано витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, згідно з яким ПП "Базальт", ідентифікаційний код юридичної особи - 30993635, місцезнаходження: вул. Перемоги, 18, м. Сміла, Черкаська область, 20700, припинено 27 березня 2017 року, номер запису - 10241170024000615; відомості про правонаступників відсутні. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. У той же час відповідно до частини третьої цієї статті, якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі підлягає закриттю з огляду на таке. Суд установив, що відповідно до постанови Господарського суду Черкаської області від 26 лютого 2015 року ПП "Базальт" визнано банкрутом та стосовно нього відкрито ліквідаційну процедуру; ліквідатором призначено арбітражного керуючого Іванюка О.М. 04 березня 2015 року громадянин ОСОБА_4 та ПП "Базальт" в особі арбітражного керуючого - ліквідатора Іванюка О.М. уклали письмовий договір відповідального зберігання, в якому передбачено, що в порядку та на умовах цього договору ПП "Базальт" в особі ліквідатора Іванюка О.М. (поклажодавець) передало, а ОСОБА_4 (зберігач) прийняв на відповідальне зберігання протягом строку договору основні засоби, а саме: транспортний засіб (1 одиниця) Nissan Trade, 2000 року випуску, колір синій, N шасі НОМЕР_2 N дв. НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 7 500 грн. Договір підписаний його сторонами, що ними визнається, а указаний автомобіль за відповідним актом приймання-передачі, складеним у той самий день, який є невід'ємною частиною зазначеного договору, передано зберігачу. Строк дії договору починається з моменту його підписання сторонами і закінчується 04 березня 2016 року (пункти 6.1, 6.2 договору). Відповідно до підпункту 2.1.4 вказаного договору зберігач зобов'язаний повернути майно поклажодавцеві за першою вимогою. Згідно з пунктом 3.2 поклажодавець має право у будь-який час вимагати у зберігача повернення майна, яке знаходиться на зберіганні. У випадку порушення зобов'язань, що виникають з цього договору, сторона несе відповідальність, визначену цим договором та (або) чинним в Україні законодавством (пункт 4.1 договору). У пункті 4.3 договору передбачена відповідальність сторін у випадку неповернення майна поклажодавцеві за першою вимогою. Зберігач повинен виплатити поклажодавцеві неустойку у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки. Пунктами 4.1.2, 4.1.3 договору визначені обставини, за яких сторони не несуть відповідальності за порушення умов договору, зокрема, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання умов договору. 21 вересня 2015 року ліквідатор ПП "Базальт" направив ОСОБА_4 письмову вимогу протягом семи днів з моменту отримання вимоги повернути йому транспортний засіб та письмово повідомити про порядок передачі або про неможливість цього зробити. Установлено, що вказаної вимоги відповідачу не вручено. 12 листопада 2015 року ліквідатор ПП "Базальт" повторно направив ОСОБА_4 вимогу про повернення транспортного засобу, яку відповідно до роздруківки поштових операцій останній отримав 18 листопада 2015 року, однак не виконав, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Установивши, що вимогу про повернення майна відповідач отримав саме 18 листопада 2015 року і за умовами договору протягом семи днів повинен був виконати зобов'язання, проте його не виконав ні у вказаний строк, ні станом на час звернення позивача до суду з позовом, суд зробив висновок про наявність правових підстав для витребування у відповідача транспортного засобу та стягнення пені за порушення відповідачем взятих за договором зобов'язань. Задовольняючи у повному обсязі уточнений позов ПП "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка О.М. і, зокрема, стягуючи з відповідача на користь позивача пеню у розмірі 72 900 грн. суд керувався тим, що такий розмір пені підтверджений наведеним позивачем розрахунком (7 500 грн х 6 % = 450 грн пені за один день; 450 грн х 162 дні = 72 900 грн), відповідає умовам укладеного між сторонами договору зберігання, за яким зберігач повинен виплатити поклажодавцеві неустойку у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки (пункт 4.3 договору). Переглядаючи справу в апеляційному порядку за апеляційною скаргою відповідача, апеляційний суд на спростування доводів щодо непропорційно великого розміру пені зазначив, що такий розмір був визначений сторонами договору, із заявою про його зменшення відповідно до вимог частини третьої статті 551 ЦК України відповідач не звертався, а в силу вимог статей 10, 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) судовий захист здійснюється лише за зверненням суб'єктів цивільного процесу. Однак зазначені висновки судів є помилковими з огляду на таке. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII). Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява N 1365/07); пункт 170 рішення "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява N 21722/11). Формулювання законів не завжди чіткі, як неодноразово зазначав ЄСПЛ, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення у справі "Кантоні проти Франції" від 11 листопада 1996 року ("Cantoni v. France", заява N 17862/91); пункт 65 рішення у справі "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року ("Vyerentsov v. Ukraine", заява " N 20372/11). За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання. Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України). У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України). Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. Такого висновку дійшов Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і підстав для відступу від цієї позиції у частині застосування частини третьої статті 551 ЦК України не вбачається. Установлено, що умовами договору передбачено відповідальність зберігача у випадку неповернення майна поклажодавцеві за першою вимогою у вигляді сплати неустойки у розмірі 6 % від вартості майна за кожен день затримки (пункт 4.3 договору). Вартість майна встановлена у розмірі 7 500 грн (пункт 1.1 договору). Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 72 900 грн. зважаючи, що її розмір майже в десять разів перевищує обумовлену договором вартість майна (7 500 грн), не можна вважати законним і обґрунтованим, тобто таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. У справі, що розглядається, наявні відомості про припинення позивача - ПП "Базальт". Відповідно до частин першої, четвертої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Згідно з частиною першою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Як зазначено у частині п'ятій названої статті, юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. За приписами пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається (частина друга статті 256 ЦПК України). Як вже зазначалося, згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 414 ЦПК України, якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості застосувати частину третю статті 414 ЦПК України, адже рішення судів не є законними й обґрунтованими, тому на підставі частини першої цієї статті робить висновок про закриття провадження у справі, оскільки припинено юридичну особу - ПП "Базальт", яке є позивачем у справі, і яке не має правонаступників. У зв'язку з цим касаційна скарга задовольняється частково. У такому разі розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 255, 258 - 261, 388, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 03 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 21 грудня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом Приватного підприємства "Базальт" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Іванюка Олександра Миколайовича до ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння та стягнення пені - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 5023/10655/11 Провадження N 12-160гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представника кредитора - Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення - не з'явився, представника боржника - Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22 січня 2018 року (судді: Тарасова І.В. - головуючий, Лакіза В.В., Терещенко О.І.) та ухвалу Господарського суду Харківської області від 8 листопада 2017 року (судді: Усатий В.О. - головуючий, Яризько В.О., Савченко А.А.) у справі N 5023/10655/11 за заявою Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" до Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " про визнання банкрутом. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У провадженні Господарського суду Харківської області перебуває справа N 5023/10655/11 про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева ", що розглядається в порядку норм Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) в редакції, чинній до 19 січня 2013 року. 1.2. У червні 2017 року Слобожанське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " про стягнення заборгованості з відшкодування пільгових пенсій, призначених на пільгових умовах (список N 1), за період квітень-травень 2017 року по 209 пенсіонерам в загальній сумі 630747,58 грн. Також заявник просив накласти арешт на розрахункові рахунки відповідача з метою забезпечення позову. 1.3. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про наявність у Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " поточної заборгованості зі сплати фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених відповідно до частини другої Прикінцевих положень Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV) в частині пенсій, призначених відповідно до пункту "а" статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII) (список N 1), за період квітень-травень 2017 року по 209 пенсіонерам на загальну суму 630747,58 грн. 1.4. Заперечення проти позову мотивовано посиланням на те, що: - у порушення вимог пункту 6.4 Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженої постановою правління Пенсійного фронду України від 19 грудня 2003 року N 21-1 (далі - Інструкція N 21-1), щорічні розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій Управлінням Пенсійного фонду своєчасно не складались та не направлялись на адресу підприємства до 20 січня поточного року та протягом місяця з новопризначених (перерахованих) пенсій; - доказів перерахування виплат особам, які зазначені в розрахунку ціни позову, Управлінням Пенсійного фонду до суду не надано. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева " зареєстроване як платник страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України (реєстраційний номер 0102). 2.2. Відповідач як платник збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та юридична особа, працівники якого були зайняті на роботах за списком N 1, зобов'язаний відшкодовувати Пенсійному фонду витрати на виплату та доставку пільгових пенсій своїм працівникам, яким призначено пенсії на пільгових умовах на підставі розрахунків, що направляються пенсійним органом підприємству. 2.3. Позивачем призначені та виплачені пенсії на пільгових умовах пенсіонерам, які працювали на Державному підприємстві "Завод ім. В.О. Малишева " й були зайняті на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці відповідно до пункту "а" статті 13 Закону N 1788-XII (список N 1). 2.4. На адресу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " позивачем направлялись розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених 209 пенсіонерам, які перебували у трудових відносинах з відповідачем відповідно до пункту "а" статті 13 Закону N 1788-XII (список N 1) за період квітень-травень 2017 року на загальну суму 630747,58 грн. 2.5. Отримання розрахунків фактичних витрат пенсійного органу боржником не заперечується, а докази їх направлення містяться в матеріалах справи, отже, розрахунок фактичних витрат на виплату та доставку пенсій за спірний період, призначених відповідно до пункту "а" статті 13 Закону N 1788-XII, належним чином доведено до відома боржника. 2.6. З картки особового рахунку Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за списком N 1 встановлено, що у відповідача за період квітень-травень 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 630747,58 грн. 2.7. Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева " відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах згідно зі списком N 1, у строки, встановлені законодавством, не здійснило, а тому позивач просить стягнути суму заборгованості з відповідача у судовому порядку. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Ухвалою від 6 вересня 2017 року Господарський суд Харківської області справу N 922/2155/17 передав для розгляду по суті в межах справи N 5023/10655/11 про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева ". 3.2. Господарський суд Харківської області ухвалою від 8 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22 січня 2018 року, відмовив у задоволенні вимоги позивача про забезпечення позову; відмовив боржнику у задоволенні клопотання про витребування доказів; заяву Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова (вх. N 2155/17 від 29 червня 2017 року) задовольнив; стягнув з Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " на користь Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова заборгованість з відшкодування пільгових пенсій, призначених на пільгових умовах за списком N 1, в сумі 630747,58 грн. стягнув з Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " на користь Державного бюджету України 9461,21 грн судового збору. 3.3. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що сума заборгованості відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах відповідно до пункту "а" статті 13 Закону N 1788-XII (список N 1) та Закону N 1058-IV, за період з квітня по травень 2017 року по 209 пенсіонерам в сумі 630747,58 грн. Державним підприємством "Завод ім. В.О. Малишева " у встановлені законодавством строки сплачена не була. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 19 лютого 2018 рокуДержавне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева " звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22 січня 2018 року та ухвалу Господарськогосуду Харківської області від 8 листопада 2017 року у справі N 5023/10655/11 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. 4.2. У додаткових поясненнях до касаційної скарги відповідач зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, що реалізовує у таких відносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Ухвалою від 28 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22 січня 2018 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 8 листопада 2017 року та призначив її до розгляду. 5.2. Відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5.3. 24 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 5023/10655/11 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева " оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної юрисдикції. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі Щодо правових підстав для передачі справи N 922/2155/17 для розгляду по суті в межах справи N 5023/10655/11 про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева ". 6.1. Як встановлено судами попередніх інстанцій, ухвалою Господарського суду Харківської області від 27 грудня 2011 року порушено провадження у справі про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева ", яке на час розгляду спору у цій справі перебуває на стадії розпорядження майном. 6.2. Відповідно до пункту 11 Розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII (у редакції, яка набула чинності 19 січня 2013 року) положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 6.3. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 6.4. Разом з тим, відповідно до приписів частини дев'ятої статті 16 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. 6.5. З наведеного вбачається, що боржник у справі знаходиться у процедурі розпорядження майном, яка здійснюється відповідно до Закону N 2343-XII в редакції, чинній до 19 січня 2013 року, оскільки він є спеціальним законом та є пріоритетним для застосування. 6.6. Відповідно до абзацу 6 статті 1 Закону N 2343-XII в редакції, чинній до 19 січня 2013 року, грошові зобов'язання, які виникають після порушення справи про банкрутство, є поточними вимогами. 6.7. Провадження у справі N 5023/10655/11 про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " порушено ухвалою Господарського суду Харківської області від 27 грудня 2011 року, а оскільки позивач звернувся до суду про стягнення спірної заборгованості за період квітень-травень 2017 року, то така заборгованість є поточною. 6.8. Статтею 12 Закону N 2343-XII (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). 6.9. Згідно з абзацом 24 статті 1 Закону N 2343-XII (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) мораторій на задоволення вимог кредиторів являє собою зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію. 6.10. Тобто, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом. 6.11. Згідно зі статтею 22 Закону N 2343-XII (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року)у випадках, передбачених цим Законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. 6.12. Відповідно до частини першої статті 23 Закону N 2343-XII (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. 6.13. Як вбачається із матеріалів справи відповідач - Державне підприємство "Завод ім. В.О. Малишева " знаходиться у процедурі розпорядження майном, не визнано банкрутом і відносно нього ліквідаційна процедура не відкривалась. 6.14. Суддя, який розглядає справу про банкрутство, відмовляє у прийнятті заяв поточних кредиторів з вимогами до боржника, що ґрунтуються на зобов'язаннях, які виникли після порушення провадження у справі, оскільки спори за такими вимогами підлягають розгляду у порядку позовного провадження. 6.15. Така відмова не позбавляє кредитора права звернутись із позовною заявою до боржника в загальному порядку. 6.16. Наведене свідчить про відсутність законодавчо визначених підстав для передачі справи N 922/2155/17 Господарського суду Харківської області для розгляду по суті в межах справи N 5023/10655/11 про банкрутство Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева ". Щодо юрисдикційності спору 6.17. Предметом цього позову є грошові вимоги позивача до відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за період квітень - травень 2017 року, оскільки відповідач не перераховував грошові кошти на відшкодування пільгових пенсій за списком N 1, внаслідок чого за Державним підприємством "Завод ім. В.О. Малишева " утворилася заборгованість у сумі 630747,58 грн. 6.18. Тобто існує спір між УПФУ та роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. 6.19. Пунктами 1 і 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, тут і далі у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 6.20. У частині першій та пункті 5 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. 6.21. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб'єкт владних повноважень. 6.22. Отже, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. При цьому відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. 6.23. Метою участі держави в особі відповідних органів у адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто вступаючи у такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті в першу чергу захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. У той же час, вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, держава в особі відповідного органу насамперед має на меті задоволення приватного інтересу. Крім того, на відмінність від цивільних правовідносин, адміністративні правовідносини виникають з ініціативи однієї із сторін незалежно від волевиявлення іншої сторони. 6.24. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень у випадках, установлених законом. 6.25. Відповідно до частини першої статті 58 Закону N 1058-IV Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. 6.26. Кошти Пенсійного фонду відповідно до статті 73 Закону N 1058-IV використовуються на виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов'язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів Пенсійного фонду. 6.27. Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 384/2011, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. 6.28. Згідно з пунктом 1 Положення про управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 22 грудня 2014 року N 28-2 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за N 41/26486 (далі - Положення), управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд). Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями (далі - управління Фонду) утворюють систему територіальних органів Фонду. 6.29. Пунктом 2 Положення визначено, що управління Фонду у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також постановами правління Фонду, у тому числі цим Положенням, та наказами Фонду і головних управлінь Фонду. 6.30. Серед основних завдань управління, відповідно до пункту 3 Положення, зокрема, є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; виконання інших завдань, визначених законом. 6.31. Як вбачається з пункту 4 цього Положення, управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхові внески) та інших платежів; за призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду, інших джерел, визначених законодавством; здійснює стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів; застосовує фінансові санкції, передбачені законом. Таким чином, законом визначено повноваження Пенсійного фонду України звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості. 6.32. Отже, органи Пенсійного фонду України мають законодавчо визначені повноваження звертатися до суду із такими позовами; відносини, що стали підставою позову виникають незалежно від волі платника внеску; в цих відносинах бере участь орган державної влади; ці відносини здійснюються за методом влади і підпорядкування; метою вступу органу Пенсійного фонду України у ці відносини є публічний інтерес, а саме забезпечення безперебійного функціонування пенсійної системи України. Пенсійний фонд України є суб'єктом владних повноважень у цій сфері правовідносин, а тому спори, що виникають між учасниками цих відносин, є публічно-правовими, і їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів. 6.33. Пунктом 2 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV встановлено, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. 6.34. Водночас законодавець передбачив, що до запровадження такого пенсійного забезпечення пенсії вказаним особам призначаються відповідно до норм цього Закону, а покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій здійснюється у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 6.35. За змістом статті 23 Закону N 1058-IV спори, що виникають із правовідносин за цим Законом, вирішуються органами Пенсійного фонду та у судовому порядку. 6.36. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що не підлягають розгляду в господарських судах справи у спорах, пов'язаних із здійсненням владних повноважень, зокрема, Пенсійним фондом України та його органами у прийнятті рішень про стягнення простроченої заборгованості із страхових внесків до названого Фонду. Водночас господарськими судами розглядаються на загальних підставах справи зі спорів за участю названих органів, якщо такі спори виникають з цивільних чи господарських правовідносин, в яких ці органи виступають на рівних засадах з іншими учасниками відповідних відносин (наприклад, у зв'язку з виконанням цивільно-правових чи господарсько-правових договорів, відшкодування матеріальної або моральної шкоди, із зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави тощо). 6.37. Таким чином, спір Управління Пенсійного фонду України з роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, є публічно-правим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 6.38. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 6.39. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 6.40. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для їх скасування та закриття провадження в цій справі. 6.41. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 6.42. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 6.43. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, а провадження у справі - закриттю. 7. Щодо судових витрат Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. 8. Висновок щодо застосування норм права 8.1. Заяви поточних кредиторів з вимогами до боржника, що ґрунтуються на зобов'язаннях, які виникли після порушення провадження у справі, підлягають розгляду у порядку позовного провадження. 8.2. Спір за участю Управління Пенсійного фонду України, як органу виконавчої влади, який у спірних правовідносинах безпосередньо реалізує надані законодавством владні управлінські функції, з роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " задовольнити частково. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22 січня 2018 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 8 листопада 2017 року у справі N 5023/10655/11 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду Харківської області N 5023/10655/11 в частині позовної заяви Слобожанського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова (вх. N 2155/17 від 29 червня 2017 року) до Державного підприємства "Завод ім. В.О. Малишева " про стягнення заборгованості з відшкодування пільгових пенсій, призначених на пільгових умовах (список N 1) за період квітень-травень 2017 року по 209 пенсіонерам в загальній сумі 630747,58 грн. закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 541/459/17 Провадження N 14-370цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року (суддя Городівський О.А.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року (судді Пікуль В.П., Бутенко С.Б., Панченко О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Дочірнього підприємства ДАК "Хліб України" Миргородського комбінату хлібопродуктів N 1 про стягнення заборгованості з виплати винагороди, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Дочірнього підприємства ДАК "Хліб України" Миргородського комбінату хлібопродуктів N 1 (далі - ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1) про стягнення заборгованості із виплати винагороди за цивільно-правовим договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 7 серпня 2016 року між ним та відповідачем було укладено договір про залучення споживачів послуг підприємства. Відповідно до пунктів 1.1, 2.2 вказаного договору ОСОБА_3 зобов'язувався виконати роботи із залучення споживачів послуг підприємства з об'ємом не менше як 2 тис. тонн, а ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1, зі свого боку, мало сплачувати йому винагороду в розмірі 50 грн з кожної залученої тонни зерна. Станом на лютий 2017 року утворилася заборгованість з виплати винагороди за період із 7 по 31 серпня 2016 року в розмірі 117 тис. 350 грн. яку позивач просив стягнути з відповідача на свою користь. Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі. Судове рішення першої інстанції мотивовано тим, що оскільки відповідач перебуває на стадії банкрутства, то відповідно до пункту 7 частини першої статті 12, частини дев'ятої статті 16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції до 15 грудня 2017 року та частини четвертої статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, зазначену ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що винагорода, яку просить стягнути позивач за цивільно-правовим договором, не є заробітною платою, доводи позивача в цій частині на увагу не заслуговують, спір підвідомчий господарському суду відповідно до вимог пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, та передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки не врахували, що справи про банкрутство боржника, які порушені господарським судом до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції справ про стягнення з боржника заробітної плати. Оскільки справа про банкрутство ДП ДАК "Хліб України" МКХП N 1 була порушена 5 липня 2005 року, то її слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 1 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Пунктом 7 частини першої статті 12 ГПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, було передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 ГПК України справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Аналогічна норма міститься й у пункті 7 частини першої статті 20 чинного ГПК України та частинічетвертій статті 10 Закону N 2343-XII. Статтею 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Визначення цивільно-правового договору передбачено статтею 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За цивільно-правовим договором відносини регламентуються не трудовим законодавством, а виключно цивільним. Аналіз вищезазначених норм закону, а також частини першої статті 837 ЦК України дозволяє дійти висновку, що головна відмінність договорів полягає у предметі. У цивільно-правовому договорі роботодавця цікавить результат, отриманий внаслідок проведених робіт. Предметом трудових договорів є сам процес трудової діяльності працівника (посадові обов'язки, початок та закінчення робочого дня, тривалість перерви, надання щорічної відпустки, тощо). Заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (стаття 94 КЗпП України, стаття 2 Закону України "Про оплату праці"). З огляду на викладене винагорода, яку просить стягнути позивач за цивільно-правовим договором, не є заробітною платою. Доводи позивача в цій частині на увагу не заслуговують. Разом з тим висновки судів про належність спору до юрисдикції господарських судів не ґрунтуються на вимогах закону. У зв'язку з набранням чинності 19 січня 2013 року (за винятком окремих положень) Законом України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Закон N 2343-XII викладено в новій редакції. Згідно з пунктом 7 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII статтю 12 ГПК України доповнено пунктом 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Відповідно до Закону України від 2 жовтня 2012 року N 5405-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань" розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII доповнено пунктом 1-1, яким визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Таким чином, вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, в тому числі і за позовом про стягнення заробітної плати з роботодавця, суди повинні враховувати положення пункту 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII, вимоги статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України та брати до уваги дату порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника. Справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів і їх слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Провадження у справі про банкрутство відповідача було порушено ухвалою Господарського суду Полтавської області 22 липня 2005 року (а. с. 13-14). З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що спір про стягнення винагороди за цивільно-правовим договором підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, цей спір відноситься до компетенції цивільних судів України. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_3 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 5 квітня 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 564/1770/13-ц Провадження N 14-260цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, від імені та в інтересах яких діє прокурор Костопільського району Рівненської області, відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк"), Приватне підприємство "Фірма Біна" (далі - ПП "Фірма Біна"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу ЧервукВалентина Миколаївна (далі - приватний нотаріус Рівненського МНО Червук В.М.), Комунальне підприємство "Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Рівненське ОБТІ"), треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_29 на ухвалу Березнівського районного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі судді Мельничук Н.В. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 08 лютого 2017 року у складі колегії суддів Гордійчук С.О., Ковальчук Н.М., Шимківа С.С. у цивільній справі за позовом прокурора Костопільського району Рівненської області в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ПАТ "Промінвестбанк", ПП "Фірма Біна", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Рівненського МНО Червук В.М., КП "Рівненське ОБТІ", треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання правочинів недійсними, визнання іпотеки припиненою, виключення з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна записів про державну реєстрацію обтяження майнових прав на нерухоме майно та УСТАНОВИЛА: У липні 2013 року прокурор Костопільського району Рівненської області в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ПАТ "Промінвестбанк", ПП "Фірма Біна", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Рівненського МНО Червук В.М., КП "Рівненське ОБТІ", про визнання правочинів недійсними. Справа розглядалася судами неодноразово. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 листопада 2014 року касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк" задоволено частково: скасовано попередні судові рішення у справі (рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 05 березня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 червня 2014 року), справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи у березні 2015 року прокурор Костопільського району Рівненської області збільшив розмір позовних вимог, про що подав відповідну заяву (т. 2, а. с. 18-20). Також ухвалою місцевого суду від 02 березня 2015 року до участі у справі залучено третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача (т. 2, а. с. 99). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задоволено частково: скасовано судові рішення у справі (рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 07 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 31 серпня 2015 року), справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи треті особи ОСОБА_9, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_24, ОСОБА_18, ОСОБА_22, ОСОБА_32, ОСОБА_21, ОСОБА_19, ОСОБА_29, ОСОБА_31, ОСОБА_17, ОСОБА_20, ОСОБА_25, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_23, ОСОБА_33, ОСОБА_30, ОСОБА_10, ОСОБА_26, ОСОБА_14, ОСОБА_8, ОСОБА_13 заявили самостійні вимоги щодо предмета спору, про що подали відповідні позовні заяви (т. 3, а. с. 160-164, 170-174, 176-180, 182-186, 190-194, 199-203, 207-211, 214-218, 223-227, 231-235, 240-244; т. 4, а. с. 1-7, 13-17, 21-25, 29-33, 42-46, 52-56, 65-69, 77-81, 84-88, 91-95, 100-104, 127-130, 141-144, 147-150, 215-218). Ухвалою Костопільського районного суду Рівненської області від 12 березня 2016 року залучено вказаних осіб до участі у справі як третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, їх позови прийнято до спільного розгляду та об'єднано в одне провадження з первісним позовом. У судовому засіданні 17 січня 2017 року представник ПАТ "Промінвестбанк" - Миронюк Є.В. заявив клопотання про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) вказавши, що спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлені Законом України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII). Представник ПП "Фірма Біна" підтримав заявлене клопотання та просив його задовольнити. Прокурор та треті особи заперечили щодо вказаного клопотання. Ухвалою Березнівського районного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року провадження у справі закрито. Ухвалу місцевого суду мотивовано тим, що у зв'язку з порушенням провадження про банкрутство щодо відповідача ПП "Фірма Біна" ще до відкриття провадження в цій справі спір, який виник між сторонами, підвідомчий господарському суду. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 08 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_29 відхилено, ухвалу Березнівського районного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, а тому ухвала підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - відхиленню. У лютому 2017 року ОСОБА_29 звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Обгрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_29 зазначив, що судом не в повній мірі та помилково встановлено обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки доказів. Звертає увагу суду на те, що відповідач - ПАТ "Промінвестбанк" не може виступати стороною у справі про банкрутство ПП "Фірма Біна". Крім того, позивачі і треті особи із самостійними вимогами щодо предмета спору не є кредиторами ПП "Фірма Біна", яке, у свою чергу, не є боржником стосовно позивачів, оскільки не має жодних грошових зобов'язань перед останніми, а майно - АДРЕСА_1 з 2010 року належать на праві власності позивачам і третім особам із самостійними вимогами щодо предмета спору, а не ПП "Фірма Біна", що підтверджується відповідними рішеннями судів та інформаційними довідками, які містяться у справі. На його думку, частина четверта статті 10 Закону N 2343-XII не може бути застосована до спірних правовідносин. Крім того, зазначає, що спори немайнового характеру із боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, підвідомчі загальним судам у порядку цивільного судочинства із дотриманням вимог, установлених статтею 15 ЦПК України. Вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій проігнорували висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року. Разом із тим вважає безпідставним посилання суду на інформаційні листи Вищого господарського суду України від 28 березня 2013 року N 01-06/606/2013 та від 21 липня 2016 року N 01-06/2511/16. Посилаючись на викладене, ОСОБА_29 вважає, що вказаний спір необхідно вирішувати в порядку цивільного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи у порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того самого предмета, але судами у різних юрисдикціях. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (за винятком окремих його положень) (далі - Закон N 4212-VI), яким останній викладено в новій редакції. У пункті 11 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. 19 липня 2013 року відкрито провадження у цій справі за позовом прокурора Костопільського району Рівненської області в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ПАТ "Промінвестбанк", ПП "Фірма Біна", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Рівненського МНО Червук В.М., КП "Рівненське ОБТІ", треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання правочинів недійсними, визнання іпотеки припиненою, виключення з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна записів про державну реєстрацію обтяження майнових прав на нерухоме майно. Справа переглядалася судами всіх інстанцій кілька разів. Під час чергового розгляду справи в суді першої інстанції суд встановив, що ухвалою Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2015 року порушено провадження в справі про банкрутство ПП "Фірма Біна" (т. 5, а. с. 47, 48). Банк заявив клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що спір має розглядатися в межах провадження про відновлення платоспроможності боржника у порядку господарського судочинства. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 2343-XII. Частиною четвертою статті 10 Закону N 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб'єктного складу сторін. Крім названих у статті 10 Закону N 2343-XII справ у спорах, пов'язаних із майновими вимогами до боржника, передбачено також спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом N 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ. У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі. Крім того, відповідно до статті 17 Закону N 2343-XII (у редакції Закону N 4212-VI) після 19 січня 2013 року встановлено порядок розгляду позовних вимог конкурсних кредиторів до боржника. Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 2343-XIIвстановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону N 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 2343-XII на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів). Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог. Крім того, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд першої інстанції установив, що ухвалою Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2015 року порушено провадження у справі про банкрутство ПП "Фірма Біна" та звернув увагу на те, що предметом спору у справі, що розглядається, є вимоги про визнання недійсними укладених ПП "Фірма Біна", щодо якої порушено справу про банкрутство, правочинів, внаслідок чого обґрунтовано зробив висновок про наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), для закриття провадження у цій цивільній справі, яка, як правильно вважав суд, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися господарським судом, який розглядає справу про банкрутство. За наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільна справа за позовом до такого позивача не може бути порушена, а у випадку її порушення - підлягає закриттю. Якщо при розгляді цивільної справи з'ясується, що стосовно відповідача у справі порушено провадження про його банкрутство господарським судом, провадження у цивільній справі підлягає закриттю за пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, яка діяла на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), якому відповідає пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Помилковим є посилання ОСОБА_29 в касаційній скарзі на те, що судами не в повній мірі та неправильно встановлено обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки доказів, оскільки справа по суті не розглядалася, а судом встановлено факт порушення справи про банкрутство відповідача - ПП "Фірма Біна", яке було стороною оспорюваного правочину. Суди повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у разі порушення справи про банкрутство відносно відповідача; висновки судів обґрунтовано належним чином. Наведені в касаційній скарзі доводи про те, що частина четверта статті 10 Закону N 2343-XII не може бути застосована до спірних правовідносин, теж є помилковими, оскільки, постановляючи ухвали в цій справі, суди першої й апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку, що за встановлених обставин щодо порушення провадження у справі про банкрутство відповідача спір у цій справі підлягає розгляду виключно в господарському судочинстві. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначений спір не є немайновим, оскільки стосується майнових прав заявників, які вважають себе власниками квартир, переданих в іпотеку, а ПП "Фірма Біна" є боржником за виконавчим листом, яким звернуто стягнення на вказані квартири. При цьому позивачі, як покупці квартир, укладали договори з ПП "Фірма Біна", щодо якого і порушена справа про банкрутство. І саме наявність вказаних договорів було підставою для звернення до суду із позовами, які містять вимоги про визнання недійсними договорів іпотеки, укладених між ПП "Фірма Біна" та ПАТ "Промінвестбанк". Доводи, наведені в касаційній скарзі, про те, що спори немайнового характеру із боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, підвідомчі судам цивільної юрисдикції із дотриманням вимог, установлених статтею 15 ЦПК України, спростовуються змістом частини четвертої статті 10 Закону N 2343-XII, згідно з якою суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником. Доводи ОСОБА_29 стосовно неврахування судами висновків ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року, а також безпідставного посилання судів на інформаційні листи Вищого господарського суду України від 28 березня 2013 року N 01-06/606/2013 та від 21 липня 2016 року N 01-06/2511/16, не впливають на правильність висновків судів. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд касаційної інстанції не змінив і не ухвалив нового рішення, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_29 залишити без задоволення. Ухвалу Березнівського районного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 08 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 813/6286/15 Провадження N 11-576апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі -АТ "Єврогазбанк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Єврогазбанк" Оберемка Романа Анатолійовича (далі - Уповноважена особа) на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року (суддя Гавдик З.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року (судді Кухтей Р.В., Нос С.П., Онишкевич Т.В.) у справі N 813/6286/15 за позовом Уповноваженої особи до Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції (далі - Реєстраційна служба) про визнання протиправними дій та скасування запису і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року Уповноважена особа звернулася до суду з позовом до Реєстраційної служби, в якому просила: - визнати протиправними дії відповідача щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - ЄДР) реєстраційного запису від 12 червня 2015 року N 14151110011007553 про припинення Товариства з обмеженою відповідальністю "Товари для Львівщини" (далі - ТОВ "Товари для Львівщини"); - скасувати внесений відповідачем до ЄДР реєстраційний запис від 12 червня 2015 року N 14151110011007553 про припинення ТОВ "Товари для Львівщини". Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на порушення вимог частини другої статті 37 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон N 755-IV) державним реєстратором протиправно внесено запис про припинення юридичної особи ТОВ "Товари для Львівщини" за відсутності в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи підтвердження розрахунків з кредиторами, зокрема АТ "Єврогазбанк". Також на порушення абзацу тридцять шостого частини другої статті 17 Закону N 755-IV в ЄДР відсутня підстава внесення запису про припинення указаної юридичної особи. На думку позивача, протиправними діями державного реєстратора було грубо порушено права АТ "Єврогазбанк", оскільки через внесення ним до ЄДР запису про припинення юридичної особи, здійсненого на порушення вимог чинного законодавства, банк як кредитор позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 вересня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, Уповноважена особа подала касаційну скаргу, в якій зазначила про те, що посилання судів на позицію Верховного Суду України у постанові від 14 червня 2016 року N 21-41а16 є передчасними, оскільки предметом позову в тій справі є правомірність рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на підставі договору іпотеки. У цьому ж випадку спір стосується правомірності рішення суб'єкта владних повноважень щодо внесення до ЄДР запису про припинення юридичної особи, при цьому позов мотивований саме недотриманням відповідачем процедури внесення такого запису. Таким чином, оскаржуване рішення має бути перевірене адміністративним судом на відповідність положенням статті 2 КАС України. Жодних підстав для урахування адміністративними судами факту наявності договірних відносин між позивачем і ТОВ "Товари для Львівщини" не було, оскільки наявність укладеного між цими особами договору іпотеки вказує лише на те, що внесення запису до ЄДР про припинення цієї юридичної особи порушує права АТ "Єврогазбанк" як іпотекодержателя, що в такому випадку надає право процесуального оскарження дій державного реєстратора. За таких обставин Уповноважена особа просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 24 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року касаційну скаргу Уповноваженої особи передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав справу до Великої Палати Верховного Суду, мотивувавши свою ухвалу тим, що позивач оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 23 березня 2012 року між АТ "Єврогазбанк" і ТОВ "Товари для Львівщини" було укладено договір іпотеки N 942-230312/1, за умовами якого ТОВ "Товари для Львівщини" є майновим поручителем за зобов'язанням по кредитному договору від 23 березня 2012 року N 541-230312, укладеному між Товариством з обмеженою відповідальністю "Видавнича група "Нова Інформація" (далі - ТОВ "Видавнича група "Нова Інформація") та АТ "Єврогазбанк". Відповідно до витягу з ЄДР станом на 20 листопада 2015 року, 12 червня 2015 року Реєстраційною службою до реєстру було внесено запис про припинення ТОВ "Товари для Львівщини" за N 14151110011007553. 10 серпня 2015 року Уповноважена особа листом за N 1757-7-21 звернулася до Реєстраційної служби з проханням повідомити підставу внесення запису про припинення юридичної особи ТОВ "Товари для Львівщини" та повідомити про правонаступників цього товариства у разі їх наявності, а у разі ліквідації юридичної особи на підставі судового рішення, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи, надати його копію. Листом від 27 серпня 2015 року N 05-19/1688 відповідач повідомив Уповноважену особу про те, що відповідно до частини другої статті 20 Закону N 755-IV відомості, що містяться в ЄДР, надаються у вигляді витягу та довідки згідно з Порядком надання відомостей з ЄДР, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 31 березня 2015 року N 466/5, на підставі належним чином оформленого запиту та документа, що підтверджує внесення плати за витяг чи довідку. Окрім того, відповідач зазначив, що запитувану інформацію також можливо отримати через веб-сайт розпорядника ЄДР. У наданні копії рішення суду відповідач відмовив з посиланням на частину шосту статті 11 Закону N 755-IV. Не погодившись із діями відповідача щодо внесення запису про припинення ТОВ "Товари для Львівщини", Уповноважена особа звернулася до суду з цим позовом. Закриваючи провадження у справі, Львівський окружний адміністративний суд виходив із того, що оскільки у цій справі спірні правовідносини пов'язані із цивільно-правовою угодою, то спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження у справі, проте зазначив про помилковість позиції суду щодо підсудності цього спору місцевому загальному суду, оскільки спірні відносини виникли у зв'язку із невиконанням умов цивільно-правової угоди з підстав порушення господарських зобов'язань, тому цей спір має вирішуватися за правилами господарського судочинства. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що допущена судом першої інстанції помилка не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали. Велика Палата Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як убачається зі змісту позовної заяви та касаційної скарги, АТ "Єврогазбанк" в особі Уповноваженої особи вважає, що суб'єктом владних повноважень з порушенням визначеної законодавством процедури внесено запис до ЄДР про припинення юридичної особи - ТОВ "Товари для Львівщини", яке є майновим поручителем по кредитному договору від 23 березня 2012 року N 541-230312, укладеному між ТОВ "Видавнича група "Нова Інформація" та АТ "Єврогазбанк", у зв'язку із чим позивач як іпотекодержатель позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено неможливістю АТ "Єврогазбанк" вчиняти дії як іпотекодержателем за договором іпотеки від 23 березня 2012 року N 942-230312/1, укладеним між ним і ТОВ "Товари для Львівщини", у зв'язку із припиненням останнього. Відповідно до частини другої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Статтею 18 Закону N 755-IV в редакції, чинній на момент внесення запису, та статтею 10 цього ж Закону у чинній редакції встановлено спростовану презумпцію відомостей, внесених до ЄДР, з огляду на що запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. В той же час, якщо процедуру ліквідації не було здійснено належним чином, зокрема не було відчужене майно особи, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не тягне її припинення, а також припинення права власності на її майно. У подібних випадках до ЄДР вносяться зміни про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи на підставі судового рішення, яке набрало законної сили (стаття 41 Закону N 755-IV в редакції, чинній на момент внесення запису до ЄДР; пункт 2 частини першої статті 25 цього ж Закону у чинній редакції). Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності та господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов'язки). Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, навіть якщо виник у зв'язку з протиправним внесенням до ЄДР суб'єктом владних повноважень запису про припинення юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, а є спором про абстрактну можливість брати участь у конкретних правовідносинах. При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору. Вважаючи за необхідне заповнити цю прогалину закону, Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому повинні розглядатись за правилами господарського судочинства. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Зазначені приписи кореспондуються з положеннями пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції. Отже, оскільки спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов'язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Єврогазбанк" Оберемка Романа Анатолійовича залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Прокопенко О.Б.

Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 487/3335/13-ц провадження N 14-111цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ліквідатора товариства з обмеженою відповідальністю "Дорпром" ПрохороваВолодимира Сергійовича, заінтересовані особи: ОСОБА_4, фізична особа-підприємець ОСОБА_5, фізична особа-підприємець ОСОБА_6, товариство з обмеженою відповідальністю "Славич", фізична особа-підприємець ОСОБА_7, фізична особа-підприємець ОСОБА_8, фізична особа-підприємець ОСОБА_9, на дії та бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти Івана Миколайовича, державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко Оксани Сергіївни за касаційною скаргою Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2016 року, постановлену у складі судді Темнікової А.О., та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів: Локтіонової О.В., Колосовського С.Ю., Яворської Ж.М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 22 лютого 2016 року ліквідатор товариства з обмеженою відповідальністю "Славич" (далі - ТОВ "Славич") звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва зі скаргою, посилаючись на те, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 29 травня 2013 року позов ОСОБА_12 задоволено. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_6 на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 20 266 301 грн 54 коп. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ТОВ "Дорпром" на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 20 266 301 грн 54 коп. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ТОВ "Славич" на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 20 266 301 грн 54 коп. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_7 на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 68 496 339 грн 22 коп. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_8 на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 68 496 339 грн 22 коп. Стягнуто солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_9 на користь ОСОБА_12 заборгованість за договором позики у розмірі 68 496 339 грн 22 коп. Розподілено судові витрати. 2. Постановою від 18 вересня 2013 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України відкрив виконавче провадження N 39816641 за виконавчими листами Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 серпня 2013 року про стягнення вказаної вище заборгованості солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ТОВ "Дорпром". 3. Того ж дня, 18 вересня 2014 року, учасник (власник) ТОВ "Дорпром" прийняв рішення про припинення діяльності цього товариства шляхом ліквідації. 4. 13 жовтня 2015 року ліквідатор ТОВ "Дорпром" звернувся до державного виконавця із листом, в якому вимагав: направити йому як ліквідатору виконавчий лист для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення суду; зняти арешти з рахунків ТОВ "Дорпром", накладені у межах виконавчого провадження; закінчити виконавче провадження на підставі ст. 67 Закону України "Про виконавче провадження". Проте, державний виконавець листом від 01 грудня 2015 року відмовив у закінченні виконавчого провадження, мотивуючи відмову тим, що положеннями Закону України "Про виконавче провадження" не передбачено можливості закінчення виконавчого провадження у разі ліквідації юридичної особи за рішенням засновників. 5. Посилаючись на неправомірність відмови державного виконавця, ліквідатор ТОВ "Дорпром" просив: визнати бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Юхименко О.С. неправомірною та зобов'язати його направити ліквідатору ТОВ "Дорпром" виконавчий лист N 2/487/1699/13, виданий 22 серпня 2013 року Заводським районним судом міста Миколаєва; зняти арешти, накладені у виконавчому провадженні N 39816641 на рахунки ТОВ "Дорпром"; закінчити виконавче провадження N 39816641. Короткий зміст судових рішень 6. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року, скаргу ліквідатора ТОВ "Дорпром" Прохорова В.С. задоволено. Визнано бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби України Іванюти І.М. щодо: ненаправлення ліквідатору ТОВ "Дорпром" Прохорову В.С. виконавчого листа N 2/487/1699/13, виданого 22 серпня 2013 року Заводським районним судом міста Миколаєва; незняття арештів, накладених у виконавчому провадженні N 39816641 на рахунки ТОВ "Дорпром"; незакінчення виконавчого провадження N 39816641 неправомірною. Зобов'язано головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби України Іванюту І.М. направити ліквідатору ТОВ "Дорпром" Прохорову В.С. виконавчий лист N 2/487/1699/13, виданий 22 серпня 2013 року Заводським районним судом міста Миколаєва. Зобов'язано державного виконавця зняти арешти, накладені у виконавчому провадженні N 39816641 на рахунки ТОВ "Дорпром", та закінчити це виконавче провадження. 7. Судові рішення мотивовані тим, що чинне законодавство передбачає виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, саме ліквідаційною комісією в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У листопаді 2016 року Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та відмовити у задоволенні скарги ліквідатора ТОВ "Дорпром" Прохорова В.С. у повному обсязі. 9. Касаційна скарга мотивована тим, що у ст. 49 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час спірних правовідносин) передбачено виключний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження, зокрема, у випадку ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження із внесенням відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва. При цьому запис про ліквідацію ТОВ "Дорпром" до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не внесено, що виключає можливість закриття виконавчого провадження. Щодо меж розгляду судом касаційної скарги 10. 18 жовтня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження у справі. 11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 12. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. 29 січня 2018 року Верховний Суд призначив справу до розгляду. 14. 21 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 7 п. 1 Прикінцевих положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, колегія суддів послалася на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 01 грудня 2015 року у справі N 818/8714/13-а. 15. 30 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду та призначила її до розгляду в порядку письмового провадження. 16. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Позиція інших учасників справи 17. 28 грудня 2016 року ФОП ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому послалася на те, що обов'язок задоволення вимог кредиторів на стадії ліквідації (самоліквідації) юридичної особи покладений на ліквідаційну комісію (ліквідатора), а не на державного виконавця під час виконання рішення суду про стягнення коштів на користь одного з кредиторів. Позиція Верховного Суду 18. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. 19. Судами встановлено, що на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України знаходилося виконавче провадження N 39816641 щодо примусового виконання виконавчого листа N 2/487/1699/13, виданого 22 серпня 2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва, про стягнення солідарно з ФОП ОСОБА_5 та ТОВ "Дорпром" на користь ОСОБА_12 заборгованості за договором позики у розмірі 20 266 301 грн 54 коп. 20. Рішенням учасника (власника) ТОВ "Дорпром" від 18 вересня 2014 року вирішено здійснити ліквідацію цього товариства та призначено ліквідатором Прохорова В.С., про що 23 вересня 2014 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис про перебування юридичної особи у стані припинення. 21. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 січня 2015 року замінено стягувача у виконавчому провадженні ОСОБА_12 на ОСОБА_4 22. 31 липня 2015 року головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюта І.М. виніс постанову про арешт коштів ТОВ "Дорпром" на рахунках у ПАТ КБ "Приватбанк" та ПАТ "Марфін Банк" у межах суми заборгованості. 23. 13 жовтня 2015 року ліквідатор ТОВ "Дорпром" звернувся до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з листом про необхідність надіслання йому виконавчого листа N 2/487/1699/13, виданого 22 серпня 2013 року Заводським районним судом м. Миколаєва, зняття арештів з рахунку товариства та закінчення виконавчого провадження, проте отримав відповідь про неможливість закінчення виконавчого провадження до здійснення ліквідації товариства. 24. Статтею 383 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. 25. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" (далі - Закон) (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 26. Частиною 1 ст. 6 Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. 27. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 25 Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова. 28. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження підлягає закінченню у разі смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва. 29. Статтею 67 Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визначено порядок звернення стягнення на майно у разі злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення та ліквідації боржника - юридичної особи; відповідно до змісту ч. ч. 2 та 3 вказаної вище статті у разі ліквідації боржника - юридичної особи виконавчий документ надсилається ліквідаційній комісії (ліквідатору) для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законом порядку. У разі надходження виконавчого документа до ліквідаційної комісії (ліквідатора) арешт з майна боржника знімається за постановою державного виконавця, затвердженою начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У разі якщо виконавчий документ надіслано ліквідаційній комісії (ліквідатору), виконавче провадження підлягає закінченню в порядку, встановленому цим Законом України. 30. Ліквідація компанії - це процедура, результатом якої є припинення юридичної особи, тобто внесення запису про припинення юридичної особи в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, після чого компанія перестає існувати. 31. Відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами, а також за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які неможливо усунути, чи в інших випадках, встановлених законом. 32. Частиною 1 ст. 59 ГК України встановлено, що припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду. 33. Порядок здійснення розрахунків з кредиторами, зокрема з кредиторами, вимоги яких підтверджені рішенням суду, у разі ліквідації суб'єкта господарювання за рішенням власника (власників) визначено ст. ст. 111, 112 ЦК України; так, відповідно до ч. 1 ст. 111 ЦК України з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи, суду або уповноваженого ними органу щодо ліквідації юридичної особи ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов'язана вжити всіх необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, що ліквідується, та письмово повідомити кожного з боржників про припинення юридичної особи в установлені цим Кодексом строки. 34. Згідно з ч. 9 ст. 111 ЦК України виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, провадиться у порядку черговості, встановленому ст. 112 цього Кодексу України. У разі недостатності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія (ліквідатор) організовує реалізацію майна юридичної особи. 35. Отже, вказаними вище нормами права встановлювався певний порядок задоволення вимог кредиторів у випадку, коли юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або уповноваженого органу, який є відмінним від порядку, передбаченого діючим у травні 2016 року Законом України "Про виконавче провадження". 36. Ліквідація юридичної особи, відповідно до ст. 111 ЦК проходить такими етапами: 1. Прийняття рішення власниками юридичної особи про добровільну ліквідацію компанії та фіксація такого рішення в протоколі загальних зборів учасників, або ж ухвалення рішення суду про ліквідацію юридичної особи та набрання ним чинності. 2. Направлення повідомлення державному реєстратору Державної реєстраційної служби України про початок процедури ліквідації юриичнїособи. З дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи, суду або уповноваженого ними органу щодо ліквідації юридичної особи ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов'язана вжити всіх необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, що ліквідується, та письмово повідомити кожного з боржників про припинення юридичної особи. 3. Направлення повідомлення, іншим державним органам влади про початок процедури ліквідації. 4. Виявлення кредиторів та повідомлення останніх про початок процедури ліквідації. 5. Продаж усіх активів юридичної особи, задоволення вимог кредиторів, проведення розрахунків з власниками (учасниками, акціонерами) у відповідності до розміру їх корпоративних прав, оформлення ліквідаційного балансу юридичної особи 6. Закриття всіх банківських рахунків юридичної особи. 7. Отримання від податкового органу та управління пенсійного фонду довідок про відсутність заборгованості по сплаті податків, зборів та про відсутність заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також страхових внесків. 8. Передача до відповідної архівної установи документів, які підлягають тривалому зберіганню, знищення печаток, штампів. 37. Ліквідаційна процедура господарського товариства налічує декілька етапів, одним з яких є розрахунок з кредиторами, та після завершення яких до єдиного державного реєстру вноситься запис про припинення цього товариства (ч. 5 ст. 104 ЦК України). 38. Слід відзначити, що після внесення до державного реєстру запису про припинення юридичної особи боргові вимоги до останньої не можуть бути пред'явленими. Відтак, закінчення виконавчого провадження та надіслання виконавчого документа ліквідатору лише після внесення запису про припинення юридичної особи є нелогічним та неправильним, оскільки після внесення такого запису всі заборгованості юридичної особи вважаються погашеними. 39. Стягнення заборгованості з юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, поза межами встановленої Законом ліквідаційної процедури, зокрема й державним виконавцем у порядку Закону України "Про виконавче провадження", могло надати перевагу одній особі над іншими, вимоги яких підлягають задоволенню в першу чергу. Тобто, незакінчення виконавчого провадження після початку процедури ліквідації боржника та ненадіслання виконавчого документу ліквідаційній комісії (ліквідатору) було порушенням процедури ліквідації та могло спричинити порушення прав інших кредиторів, у тому числі й колишніх працівників юридичної особи-банкрута щодо стягнення невиплаченої заробітної плати. 40. З наведеного вище слід дійти висновку, що виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, яка перебуває у стані ліквідації, передбачено саме ліквідаційною комісією (ліквідатором) в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, що діяла на час ухвалення судового рішення у цій справі. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 41. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про неправомірність бездіяльності державного виконавця та зобов'язання його закрити виконавче провадження зі зняттям арештів з рахунків ТОВ "Дорпром", яке перебуває у стані ліквідації. 42. Щодо посилань Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду стосовно наявності підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 01 грудня 2015 року у справі N 818/8714/13-а, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає за необхідне зазначити наступне. 43. У зазначеній вище постанові Верховний Суд України дійшов висновку про те, що виконання рішень про задоволення вимог кредиторів юридичної особи, що перебуває в стані ліквідації, передбачено саме ліквідаційною комісією в ході ліквідаційної процедури, а не державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". 44. З такою позицією Верховного Суду України у вказаній справі слід погодитися, оскільки вона відповідає законодавчому регулюванню на час ухвалення судового рішення в першій інстанції. 45. Отже, підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 01 грудня 2015 року у справі N 21-3331а15, немає. 46. За правилами ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Щодо судових витрат 47. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення. 2. Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2016 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 04 вересня 2018 року м. Київ Справа N 5023/4388/12 Провадження N 12-102гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивача - не з'явився представника відповідача -Черкасова С.А., розглянула касаційну скаргу Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року (судді: Шевель О.В. - головуючий, Білоусова Я.О., Крестьянінов О.О.) за заявою Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості до Комунального підприємства "Комбінат комунальних підприємств" Лозівської міської ради Харківської області (далі - КП "Комбінат комунальних підприємств", боржник, банкрут) про визнання банкрутом. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Господарський суд Харківської області постановою від 11 жовтня 2012 року в справі N 5023/4388/12 визнав банкрутом КП "Комбінат комунальних підприємств", код ЄДРПОУ 03358676, ліквідатором призначив арбітражного керуючого Черкасова Станіслава Андрійовича, якого зобов'язав у строк до 11 квітня 2013 року виконати ліквідаційну процедуру та надати суду ліквідаційний звіт, ліквідаційний баланс та інші докази, що свідчать про виконання ліквідаційної процедури. 1.2. Ухвалою від 30 червня 2016 року Господарський суд Харківської області задовольнив клопотання ліквідатора про перехід до загальної процедури ліквідації; припинив ліквідаційну процедуру КП "Комбінат комунальних підприємств", передбачену статтею 52 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство); ввів загальну процедуру ліквідації, передбачену статтями 22-34 Закону про банкрутство. 1.3. Ухвалою від 29 вересня 2016 року Господарський суд Харківської області затвердив реєстр вимог кредиторів КП "Лозівський комбінат комунальних послуг" на суму 242169,30 грн у такому складі: 1) Виконавча дирекція Харківського обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на загальну суму 435,98 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів; 2) Лозівська ОДПІ Харківської області на загальну суму 61289,45 грн. з яких 24453 грн - 3 черга задоволення вимог кредиторів та 36836,46 грн - 6 черга задоволення вимог кредиторів; 3) Управління Пенсійного фонду України в Лозівському районі Харківської області на загальну суму 80281,33 грн. з яких 54956,64 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів та 25324,69 грн - 6 черга задоволення вимог кредиторів; 4) Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості на загальну суму 4978,96 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів; 5) Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у Лозівському районі Харківської області на загальну суму 95183,57 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів. 1.4. 24 листопада 2016 року до Господарського суду Харківської області надійшла заява ліквідатора про стягнення з Лозівської міської ради Харківської області заборгованості за грошовими зобов'язаннями банкрута (вх. N 40179), в якій ліквідатор просив суд стягнути з Лозівської міської ради Харківської області заборгованість за грошовими зобов'язаннями (кредиторську заборгованість) КП "Комбінат комунальних підприємств" згідно з реєстром, затвердженим ухвалою Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2016 року в справі N 5023/4388/12 у сумі 242169,30 грн. 1.5. Заяву обґрунтовано тим, що на підставі рішення XXXII сесії IV скликання Лозівської міської ради Харківської області від 28 квітня 2005 року N 1045 було вилучено 94 % всього майна КП "Комбінат комунальних підприємств", яке перебувало в оперативному управлінні та використовувалось для здійснення підприємством його статутної діяльності, а саме: будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби (АС машини, сміттєвози, вантажні автомобілі, екскаватор, причіп, трактор, автобуси). Таким чином, на кінець 2005 року на балансі підприємства обліковувались лише залишки основних засобів зі стовідсотковим зносом, що унеможливлювало подальше здійснення статутної діяльності. На думку заявника, вказані обставини фактично позбавило банкрута майна, за рахунок якого мала здійснюватися статутна господарська діяльність, що унеможливило її здійснення, стало причиною зростання заборгованості перед бюджетом та державними цільовими фондами і призвело до банкрутства КП "Комбінат комунальних підприємств" з вини його засновника - Лозівської міської ради Харківської області. У заяві також зазначено, що положення статуту боржника стосуються некомерційного комунального підприємства та кореспондуються з нормами статей 77, 78 Господарського кодексу України (далі - ГК України), якими визначено субсидіарну відповідальність органу, до сфери управління якого входить підприємство-банкрут, за зобов'язаннями казенного підприємства у разі недостатності коштів, що перебувають у його розпорядженні. 1.6. Заперечення обґрунтовані тим, що ані чинним законодавством, ані установчими документами відповідача не передбачено відповідальності засновника за зобов'язаннями комунальних підприємств, тому територіальна громада в особі Лозівської міської ради Харківської області не відповідає за зобов'язаннями створених нею комунальних підприємств. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Харківської області ухвалою від 13 липня 2017 року заяву ліквідатора (з урахуванням поданих доповнень та уточнень) про стягнення з Лозівської міської ради Харківської області 242169,30 грн задовольнив у повному обсязі. Стягнув з Лозівської міської ради Харківської області на користь КП "Комбінат комунальних підприємств" 242169,30 грн. що складає різницю між сумою вимог кредиторів банкрута, яка затверджена господарським судом, і ліквідаційною масою, яка становить 0,00 грн. 2.2. Ухвалу мотивовано тим, що Лозівська міська рада Харківської області прийняла завідомо нераціональне рішення щодо вилучення активів підприємства відповідача та передала ці активи третім особам; результатом цього вилучення активів стало різке погіршення фінансового стану комунального підприємства та неспроможність здійснювати статутну діяльність, що призвело до виникнення наведеної вище заборгованості; постійне зростання питомої ваги дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги (до 95,5 %) свідчить про те, що жодних заходів для її стягнення за період діяльності підприємства не вживалося. За таких обставин місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що засновник підприємства?боржника - Лозівська міська рада Харківської області відповідно до частини п'ятої статті 25 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент визнання комунального підприємства банкрутом), норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини сьомої статті 77 ГК України несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника, оскільки у підприємства відсутні грошові кошти для проведення розрахунків, а виявлене ліквідатором майно перебувало в оперативному управлінні та не може бути включене до складу ліквідаційної маси банкрута. 2.3. Харківський апеляційний господарський суд постановою від 12 жовтня 2017 року задовольнив апеляційну скаргу Лозівської міської ради Харківської області, ухвалу Господарського суду Харківської області від 13 липня 2017 року скасував, відмовив у задоволенні заяви ліквідатора про стягнення з Лозівської міської ради Харківської області 242169,30 грн. 2.4. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що норми ГК України безпосередньо не встановлюють положень про субсидіарну відповідальність територіальних громад за зобов'язаннями некомерційних (непідприємницьких) комунальних підприємств, створених публічно-правовими утвореннями; частина сьома статті 77 ГК України про відповідальність держави (як власника) за зобов'язаннями казенного підприємства, не поширюється на некомерційні підприємства, створені територіальними громадами; рішення XXXII сесії IV скликання Лозівської міської ради Харківської області від 28 квітня 2005 року N 1045, про неправомірність якого стверджує ліквідатор, не було оскаржене та скасоване в установленому законом порядку, отже, є чинним. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі ухвалу Господарського суду Харківської областівід 13 липня 2017 року. 3.2. Скаржник зазначає, що до КП "Комбінат комунальних підприємств" слід застосовувати положення статті 77 ГК України, які стосуються особливостей господарської діяльності казенних підприємств. Крім того, на думку скаржника, під час розгляду справи ліквідатор надав належні та допустимі докази доведення міською радою комунального підприємства до банкрутства, що є підставою для застосування субсидіарної відповідальності згідно із частиною п'ятою статті 25 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент визнання комунального підприємства банкрутом). 3.3. 03 квітня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 5023/4388/12 на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі 4.1. Відповідно до частин першої - четвертої статті 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою. 4.2. Згідно зі статутом КП "Комбінат комунальних підприємств" є комунальним підприємством, яке утворене Лозівською міською радою Харківської області. Підприємство входить до сфери управління Лозівської міської ради, яка є представником власника - територіальної громади м. Лозова і виконує його функції у межах, визначених ГК України та іншими законодавчими актами України. Відповідно до пунктів 1.4, 1.5, 1.6 статуту підприємство було створене для здійснення некомерційної господарської діяльності, а його майно перебувало в комунальній власності та було закріплене за ним на праві оперативного управління. Отже, підприємство здійснювало свою виробничу діяльність, передбачену статутом, саме за рахунок цього майна. 4.3. Відповідно до статті 136 ГК України правом оперативного управління в цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. 4.4. За змістом статті 26 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент визнання комунального підприємства банкрутом) майно, що знаходиться в оперативному управлінні, не включається до ліквідаційної маси. 4.5.Отже, право оперативного управління є найбільш обмеженим правовим титулом, похідним від права власності, який обмежується не тільки законом та статутом, але й власником майна. 4.6. З огляду на викладене вище, здійснення господарської діяльності комунальним некомерційним підприємством без мети одержання прибутку, на основі матеріальної бази, яка не є його власністю та не включається до ліквідаційної маси в разі банкрутства такого підприємства, зумовлює для законодавця необхідність регулювання спірних відносин у такий спосіб, який би дозволив захистити інтереси можливих кредиторів суб'єкта некомерційної господарської діяльності. 4.7. Таке регулювання здійснено через механізм, закріплений у положеннях статей 77, 78 ГК України. 4.8. Відповідно до частини десятої статті 78 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом. 4.9. Частинами другою та третьою статті 76 ГК України встановлено, що казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог цього Кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. 4.10. Відповідно до частини третьої статті 77 ГК України орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. 4.11. Згідно з приписами частини сьомої статті 77 ГК України казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства 4.12. З огляду на зазначене вище, спірні відносини прямо врегульовано за допомогою відсильної норми частини десятої статті 78 ГК України та частини сьомої статті 77 цього Кодексу, що виключає необхідність застосування до таких відносин аналогії закону або права. 4.13. При цьому умовою покладення субсидіарної відповідальності на орган місцевого самоврядування за змістом частини сьомої статті 77 ГК України та частини десятої статті 78 цього Кодексу є недостатність коштів, які є у розпорядженні комунального підприємства, що в цій справі було встановлено попередніми судовими інстанціями. 4.14. Крім того, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 4.15. У низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі "Михайленки та інші проти України", пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі "Лисянський проти України", пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі "Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови", пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі "Григор'єв та Какаурова проти Російської Федерації", пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі "Р. Качапор та інші проти Сербії". Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції. 4.16. Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи встановили, що майно КП "Комбінат комунальних підприємств" знаходилося в оперативному управлінні цього підприємства, отже, відповідно до вимог статті 26 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент визнання комунального підприємства банкрутом) у будь-якому випадку не могло бути включене до ліквідаційної маси та використане для погашення заборгованості перед кредиторами, яка виникла та існувала протягом тривалого періоду. 4.17. З огляду на наведені вище висновки ЄСПЛ, а також те, що нормами ГК України визначено регулювання діяльності комунальних некомерційних підприємств аналогічно до діяльності державних казенних підприємств, без наділення вказаних суб'єктів повною самостійною відповідальністю у відносинах з третіми особами, Велика Палата Верховного Суду враховує зазначені висновки при вирішенні спору в цій справі. 4.18. Крім того, ЄСПЛ також висловив позицію і щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов'язаннями муніципального підприємства. Так, у пункті 62 рішення у справі "Єршова проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що, враховуючи публічний характер діяльності підприємства, істотний ступінь контролю за його майном з боку муніципальних органів влади і рішень останніх, які мали наслідком передачу майна і подальшу ліквідацію підприємства, ЄСПЛ дійшов висновку про те, що підприємство не було наділене достатньою організаційною та управлінською незалежністю від муніципальних органів влади. Отже, незалежно від статусу підприємства як самостійної юридичної особи, муніципальна влада і відповідно держава мають бути в межах Конвенції визнані відповідальними за діяльність і бездіяльність підприємства. 4.19. Отже, апеляційний суд помилково дійшов висновку про відсутність підстав для субсидіарної відповідальності Лозівської міської ради Харківської області за зобов'язаннями КП "Комбінат комунальних підприємств" та безпідставно скасував ухвалу суду першої інстанції, тому постанову апеляційного господарського суду слід скасувати, а ухвалу суду першої інстанції - залишити в силі. Керуючись статтями 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості задовольнити. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року у справі N 5023/4388/12 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Харківської області від 13 липня 2017 року у справі N 5023/4388/12 залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 04 вересня 2018 року м. Київ Справа N 907/574/16 Провадження N 12-87гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач за первісним позовом - фізична особа-підприємець Минда Василь Юрійович, відповідачі за первісним позовом - Приватне підприємство "Інтеграл Інвестиції", Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", відповідач за зустрічним позовом - виконавчий комітет Мукачівської міської ради Закарпатської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 907/574/16 Господарського суду Львівської області за позовом фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції", Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минда Юрій Васильович, Товариство з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М", Приватне підприємство "Ужгород-М", про зобов'язання зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, та за зустрічним позовом Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" до фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича, виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року (суддя Щигельська О.І.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року (головуючий суддя - Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Якімець Г.Г.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2016 року фізична особа-підприємець Минда В.Ю. (далі - ФОП Минда В.Ю.) звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства "Інтеграл Інвестиції" (далі - ПП "Інтеграл Інвестиції") та до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Львів" (далі - ПАТ "АКБ "Львів"), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Минди Юрія Васильовича, Товариства з обмеженою відповідальністю "Екостандарт-М" (далі - ТОВ "Екостандарт-М"), Приватного підприємства "Ужгород-М" (далі - ПП "Ужгород-М"), про: 1.1 зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; 1.2 зобов'язання ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборони відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю., що знаходяться за вказаною адресою. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що встановлення обтяжень на речові права та їх державну реєстрацією пов'язано з укладенням між сторонами договорів поруки та іпотеки з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами. Позивач стверджує, що відповідно до положень статті 17 Закону України "Про іпотеку" внаслідок припинення основного зобов'язання іпотека є припиненою, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки відповідно до забезпечувального договору. 3. Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 14 вересня 2016 року (суддя Кривка В.П.) матеріали справи надіслав за встановленою підсудністю до Господарського суду Львівської області відповідно до положень частини другої статті 15 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 4. Господарський суд Львівської області ухвалою від 26 вересня 2016 року (суддя Кидисюк Р.А.) порушив провадження у справі та призначив до розгляду в судовому засіданні, до участі у справі залучив як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Минду Юрія Васильовича, ТОВ "Екостандарт-М" та ПП "Ужгород-М". 5. У жовтні 2016 року ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулося із зустрічним позовом до ФОП Минди В.Ю., за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: державного реєстратора Мангура Роберта Васильовича та державного реєстратора Смужаниці Асена Олександровича, про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська область, м. Мукачеве, вул. Матросова, 40А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, а саме: 5.1. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; 5.2. Запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 6. На обґрунтування своїх позовних вимог ПП "Інтеграл Інвестиції" зазначило, що обтяження, накладені відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, були припинені на підставі заяв про державну реєстрацію іншого речового права (припинення іпотеки), акта державного виконавця Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції Хрипти О.О. від 30 січня 2014 року, а також листів іпотекодержателя - ПП "Інтеграл Інвестиції" N 029/14/01 від 23 січня 2014 року та попереднього іпотекодержателя - ПАТ "АКБ "Львів" N 645-01.14 від 23 січня 2014 року про погодження самостійної реалізації іпотечного майна за ціною 1130314,05 грн. Вважаючи цей акт державного виконавця Хрипти О.О. незаконним, ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулось з адміністративним позовом до Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції про скасування рішення суб'єкта владних повноважень. Районний відділ державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції при проведеній перевірці зведеного виконавчого провадження N 41370619 від 13 листопада 2013 року своєю постановою від 30 січня 2014 року скасував оскаржуваний акт державного виконавця Хрипти О.О. про добровільну реалізацію предмета іпотеки, наслідком чого стало припинення провадження в адміністративній справі. 7. Незважаючи на те, що вищезазначений акт був скасований постановою Районного відділу державної виконавчої служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції, відомості про припинення іпотеки були внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В. та Смужаницею А.О. до державного реєстру та не скасовані державними реєстраторами. 8. Господарський суд Львівської області ухвалою від 13 жовтня 2016 року порушив провадження у справі за зустрічним позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю. про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотек, до участі у справі як третіх осіб залучив державного реєстратора Мангура Р.В. та державного реєстратора Смужаницю А.О. Справу призначив до розгляду спільно з первісним позовом. Фактичні обставини справи, встановлені судами 9. 26 червня 2007 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 36 (з додатками). Згідно пункту 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 1 050 000 дол. США. Згідно пункту 1.2 договору кредит надається для придбання обладнання для автосервісів, фінансування витрат, пов'язаних з будівництвом автосервісів у м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, та в с. Баранинці, Ужгородського району, на дорозі Чоп-Київ тощо. Згідно з пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 24 червня 2019 року. 10. 26 червня 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 36 між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. було укладено договір поруки (з наступними змінами), а між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель), ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець-позичальник) та Миндою Ю.В. (іпотекодавець-майновий поручитель) - договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6505 (з наступними змінами і доповненнями). 11. Відповідно до договору іпотеки від 26 червня 2007 року в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме від позичальника (ФОП Минди В.Ю.): магазин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А, разом із земельними ділянками, на яких він розташований: земельною ділянкою площею 0,0480 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, та земельною ділянкою площею 0,1900 га, кадастровий номер 2110400000:01:005:0088, а також від майнового поручителя (Минди Ю.В.) в іпотеку передано 7 (сім) земельних ділянок у Мукачівському районі Закарпатської області. Всього за цим договором в іпотеку було передано 10 (десять) предметів іпотеки. 12. Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки при частковому виконанні забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотека зберігається в початковому обсязі. Відповідно до пункту 6.3 договору іпотеки у разі реорганізації іпотекодержателя права та обов'язки за цим договором поширюються на його правонаступників. 13. За договором від 23 лютого 2012 року про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 26 червня 2007 року, посвідченого 26 червня 2007 року за реєстровим номером 6505, в іпотеку входило 4 (чотири) предмети іпотеки, зокрема, три предмети іпотеки, передані позичальником (магазин-автосервіс-їдальня, та дві земельні ділянки під ним), а також одна земельна ділянка, передана майновим поручителем - Миндою Ю.В. 14. Також суди установили, що 23 лютого 2012 року укладено договір відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 908, за яким ПАТ "АКБ "Львів" передало, а ПП "Інтеграл Інвестиції" прийняло право вимоги до ФОП Минди В.Ю. за договором іпотеки від 26 червня 2007 року N 6505. 15. 18 червня 2008 року між ПАТ "АКБ "Львів" та ФОП Миндою В.Ю. укладено кредитний договір N 87. Згідно з пунктом 1.1 цього договору банк відкриває позичальнику відкличну невідновлювальну кредитну лінію з лімітом у сумі 250 000 дол. США. За пунктом 1.8 договору (зі змінами) термін погашення кредиту - не пізніше 16 червня 2011 року. 16. 18 червня 2008 року укладено договір іпотеки (посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тертичною Е.В., реєстровий N 6428; з наступними змінами і доповненнями) між ПАТ "АКБ "Львів" (іпотекодержатель) та ФОП Миндою В.Ю. (іпотекодавець) на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 87. 17. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору в іпотеку передано майно, належне іпотекодавцю на праві власності, а саме: магазин автозапчастин-автосервіс-їдальня загальною площею 854,2 кв. м за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачево, вул. Матросова, 40-40А. 18. Також суди встановили, що 03 жовтня 2011 року між ПАТ "АКБ "Львів" (кредитор) та ФОП Миндою В.Ю. (позичальник) і ТОВ "Екостандарт-М" (поручитель) було укладено договір поруки, згідно з пунктом 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за належне виконання позичальником усіх зобов'язань за кредитними договорами N 87 та N 36, які укладені між позичальником та кредитором, а також за усіма додатковими договорами до них. 19. У зв'язку з невиконанням ФОП Миндою В.Ю. узятих на себе кредитних зобов'язань, ПАТ "АКБ "Львів" у 2011 році звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення заборгованості за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87. У процесі розгляду господарським судом цього позову в іншій господарській справі N 5008/1512/2011 відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) відбулася заміна ПАТ "АКБ "Львів" його правонаступником - ПП "Інтеграл Інвестиції", у зв'язку з укладенням між ними договору про відступлення права вимоги від 12 грудня 2011 року. 20. За вказаним договором про відступлення права вимоги первісний кредитор ПАТ АКБ "Львів" передає, а новий кредитор - ПП "Інтеграл Інвестиції" приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами N 36 та N 87. Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору разом з правом вимоги, що передається за цим договором, до нового кредитора в повному обсязі переходять усі права, що забезпечують виконання зобов'язань за основними договорами, зокрема, права іпотекодержателя, що виникають з договору іпотеки, укладеного первісним кредитором та Миндою Ю.В., зареєстрованого в реєстрі за номером 6505, та договору іпотеки, укладеного між первісним кредитором та ФОП Миндою В.Ю., зареєстрованого в реєстрі за N 6428. 21. Також до участі у справі N 5008/1512/2011 за позовом ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ПАТ "АКБ "Львів", про стягнення 2564812,29 грн та 9786361,36 грн. було залучено інших відповідачів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М" - поручителів за виконання кредитних договорів відповідно до договорів поруки від 03 жовтня 2011 року. ПП "Інтеграл Інвестиції" просило суд стягнути заборгованість за кредитними договорами солідарно з боржника - ФОП Минди В.Ю. та поручителів - ПП "Ужгород-М" та ТОВ "Екостандарт-М". 22. У справі N 5008/1512/2011 предметом позову було стягнення заборгованості за кредитним договором N 87 від 26 червня 2011 року в сумі 2564812,29 грн. з яких 2021184,43 грн заборгованості з основної суми кредиту, 380550,72 грн заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 163077,14 грн пені, та стягнення заборгованості за кредитним договором N 36 від 26 червня 2007 року в сумі 9786361,36 грн. з яких 8161211,59 грн. заборгованості з основної суми кредиту, 1497855,60 грн заборгованості зі сплати процентів та 127294,16 грн пені. 23. У процесі розгляду справи N 5008/1512/2011 між сторонами було досягнуто згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі в позасудовому порядку на основі взаємних поступок та укладено відповідну мирову угоду. 24. Зокрема, у тексті мирової угоди сторони погодили пункт 3.3, згідно з яким після виконання сторонами усіх зобов'язань, указаних у пунктах 1, 2 цієї мирової угоди, усі зобов'язання ФОП Минди В.Ю. перед позивачем (ПП "Інтеграл Інвестиції") за кредитними договорами припиняються. 25. Ухвалою від 29 лютого 2012 року Господарський суд Закарпатської області у справі N 5008/1512/2011 затвердив мирову угоду між ПП "Інтеграл Інвестиції", ФОП Миндою В.Ю., ПП "Ужгород-М", ТОВ "Екостандарт-М" та з відома й за погодженням ПАТ "АКБ "Львів" (далі - мирова угода). 26. Відповідно до умов затвердженої судом мирової угоди загальна сума заборгованості за кредитними договорами на день укладення мирової угоди становила 1 481 855,02 дол. США. 27. Сторони досягли згоди щодо врегулювання боргових зобов'язань за кредитними договорами та врегулювання спору у справі N 5008/1512/2011 на основі взаємних поступок у позасудовому порядку відповідно до таких умов. 28. ПП "Ужгород-М" у рахунок часткового погашення кредитної заборгованості ФОП Минди В.Ю. за кредитними договорами сплачує ПП "Інтеграл Інвестиції" за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) гривневий еквівалент 475 000 дол. США, який становить 3 823 750 грн. шляхом перерахування на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" наступних платежів у встановлені строки: суму 201 250,00 грн - до 12 березня 2012 року, суму 724 500,00 грн - до 31 березня 2012 року, суму 2 898 000,00 грн - до 01 листопада 2012 року. 29. Судові витратив сумі 51 472,00 грн та залишок заборгованості за кредитними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США сплачує ФОП Минда В.Ю. в термін до 01 липня 2012 року шляхом оплати на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції" еквівалента зазначеної суми в гривнях, що за узгодженим сторонами курсом (8,05 грн за 1 дол. США) становить 8 105 182,91 грн. 30. Отже, затвердженою судом мировою угодою передбачено спосіб виконання зобов'язання - сплату грошових коштів на рахунок ПП "Інтеграл Інвестиції". 31. Ухвала Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року у справі N 5008/1512/2011 не оскаржувалась та набрала законної сили. Суди також установили, що ця ухвала до виконання не пред'являлася. 32. 29 лютого 2012 року укладено договір про відступлення права вимоги між ПП "Інтеграл Інвестиції" (первісний кредитор) та Миндою Ю.В. (новий кредитор), згідно з пунктом 1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги до ФОП Минди В.Ю. щодо виконання боржником узятих на себе зобов'язань за кредитними договорами від 26 червня 2007 року N 36 та від 18 червня 2008 року N 87 у частині вимоги щодо сплати боржником залишку заборгованості за основними договорами в сумі 1 006 855,02 дол. США, визначеній та обумовленій умовами мирової угоди. 33. Згідно з пунктом 4.1.1 цього договору, керуючись статтею 212 Цивільного кодексу України, сторони погодили відкладальну обставину щодо переходу до нового кредитора права, що відступається. Такою вікладальною обставиною сторони визначили факт настання двох подій, а саме набрання законної сили ухвали Господарського суду Закарпатської області від 29 лютого 2012 року, а також відчуження новим кредитором на користь первісного кредитора земельної ділянки площею 0,2752 га, що належить новому кредиторові на праві власності. 34. Предмет первісного позову - вимога про зобов'язання ПАТ "АКБ "Львів" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А; ПП "Інтеграл Інвестиції" зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки ФОП Минди В.Ю. за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-40А. 35. Позивач за первісним позовом стверджує, що його грошові зобов'язання за умовами мирової угоди в розмірі 475 000 доларів США були повністю погашені ПП "Ужгород-М", а в іншій частині в розмірі 1 006 855,02 доларів США були відступлені ПП "Інтеграл Інвестиції" на користь Минди Ю.В. відповідно до договору від 29 лютого 2012 року. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 36. Рішенням Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року, у задоволенні позову ФОП Минди В.Ю. відмовлено. Зустрічний позов задоволено, відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки земельної ділянки за адресою: Закарпатська обл., м. Мукачеве, вул. Матросова, 40-А, кадастровий номер 2110400000:01:005:0086, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема: запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангура Р.В. про припинення іпотеки від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10455959; запису державного реєстратора Мукачівського міськрайонного управління юстиції Смужаниці А.О. про припинення обтяження від 30 січня 2014 року, індексний номер рішення 10461075. 37. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач за первісним позовом не довів належними та допустимими доказами порушення відповідачем його прав як власника майна, а тому позовні вимоги є необґрунтованими, безпідставними і задоволенню не підлягають. Стосовно вимог позивача за зустрічним позовом суд зазначив, що в цьому випадку спір виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, а тому такий зустрічний позов є взаємозв'язаним з первісним позовом, яким установлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Також суд указав, що записи про припинення іпотеки (обтяження), внесені державними реєстраторами Мукачівського міськрайонного управління юстиції Мангуром Р.В., Смужаницею А.О., підставою для яких був незаконний акт про добровільну реалізацію предмета іпотеки від 30 січня 2014 року, підлягають скасуванню, а право ПП "Інтеграл Інвестиції" на предмет іпотеки - поновленню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 38. У листопаді 2017 року ФОП Минда В.Ю. звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень. У своїй касаційній скарзі просив зазначені судові рішення скасувати, а справу за первісним позовом передати до суду першої інстанції (з огляду на підсудність) на новий розгляд для вирішення по суті заявлених позовних вимог, провадження за зустрічною позовною заявою закрити. 39. Скаржник указує, що суди попередніх інстанцій порушили положення статей 8, 24, 32, 41, 55, 58, 64, 68, 129 Конституції України, статей 42, 43, 22, 32-39, 43, 82, 90 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), статей 6, 11, 16, 256, 257, 261, 263, 264, 267, 509, 526, 593, 598, 599, 653 Цивільного кодексу України, статей 17, 18 Закону України "Про виконавче провадження", частини п'ятої статті 3, частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку", положень Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Оскільки договори іпотеки є договорами похідного характеру від основного зобов'язання, а дія кредитних договорів припинилася укладенням мирової угоди, то припинилася й дія іпотечних договорів, тому у відповідачів виник обов'язок зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, відповідно до забезпечувального договору. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 40. Позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року разом із клопотаннями про поновлення строку на касаційне оскарження вказаних судових рішень у порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 41. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 42. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 43. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2018 року поновив ФОП Минді В.Ю. строк на подання касаційної скарги на зазначені судові рішення, відкрив касаційне провадження, призначив скаргу до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 44. За змістом частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 45. 28 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу разом з касаційною скаргою ФОП Минди В.Ю. на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 46. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що, звертаючись із касаційною скаргою, ФОП Минда В.Ю. зазначив, що господарські суди не взяли до уваги те, що справа в частині вирішення зустрічного позову ПП "Інтеграл Інвестиції" до ФОП Минди В.Ю., виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки - не підвідомча господарському суду відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). За твердженням скаржника, цей спір у частині зустрічних позовних вимог стосується владних, управлінських функцій державного реєстратора, який діяв як суб'єкт владних повноважень у цих правовідносинах. На думку ФОП Минди В.Ю., такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з правомірністю здійснення державним реєстратором як суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій. 47. Оскільки ФОП Минда В.Ю. оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 48. ФОП Минда В.Ю. зазначає, що рішення першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та безпідставними, оскільки існують докази повного виконання мирової угоди від 29 лютого 2012 року та договору про відступлення права вимоги за цією ж датою, а також зауважує, що сплила позовна давність для звернення до суду ПП "Інтергал Інвестиції" з будь-якими позовними вимогами відповідно до статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України. 49. Крім того, скаржник наголошує на порушенні принципів рівності сторін у справі, неупередженого розгляду справи та змагальності сторін, на порушенні правил підсудності, оскільки зустрічний позов має розглядатися в межах адміністративного судочинства, адже оскаржується бездіяльність державних реєстраторів. На підтвердження своїх доводів посилається на висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 25 квітня 2017 року у справі N 21-3187а16, та зазначає, що зустрічні позовні вимоги до державних реєстраторів про вчинення ними дій у справі, що переглядається, пов'язані зі здійсненням їх повноважень, делегованих державою, розглядаються за правилами адміністративного судочинства. 50. Також позивач за первісним позовом зазначає, що Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 19 вересня 2016 року порушив провадження у справі про банкрутство ФОП Минди В.Ю., отже, відповідно до частини третьої статті 16 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) справа підлягає розгляду у цьому ж господарському суді за правилами виключної підсудності. (2) Позиція відповідача за первісним позовом і позивача за зустрічним позовом - ПП "Інтергал Інвестиції" 51. ПП "Інтергал Інвестиції" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і такими, що прийняті в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та винесені з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що суди правильно надали оцінку доказам позивача за первісним позовом щодо виконання умов мирової угоди не в повному обсязі. Також зазначає, що спір за зустрічним позовом не є публічно-правовим, оскільки випливає з договірних господарських правовідносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Щодо позовної давності наголошує, що ПП "Інтергал Інвестиції" довідалося про порушення свого права на обтяження предмета іпотеки з відповіді Мукачівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області на заяву від 28 травня 2016 року, в якій ПП "Інтеграл Інвестиції" просило повідомити, які заходи вживалися з метою поновлення відомостей про державну реєстрацію іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, з якої вбачається, що ним було надіслано лист до Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області про відновлення записів щодо обтяження нерухомого майна. Проте Мукачівське міськрайонне управління юстиції у Закарпатській області незаконно відмовило у відновленні вказаних записів. (3) Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача за первісним позовом - ТОВ "Екостандарт-М" 52. ТОВ "Екостандарт-М" у своїх письмових поясненнях по суті вимог касаційної скарги зазначило, що суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки долученій до матеріалів справи податковій звітності ПП "Інтергал Інвестиції", з якої вбачається, що за період 2012-2016 роки це підприємство не мало жодних претензій до будь-кого зі сторін мирової угоди, оскільки у фінансових звітах немає інформації щодо зобов'язань чи дебіторської заборгованості. ТОВ "Екостандарт-М" підтримує вимоги касаційної скарги ФОП Минди В.Ю., просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу за первісним позовом на новий розгляд до суду першої інстанції (з огляду на підсудність) для вирішення по суті заявлених позовних вимог, а провадження у справі за зустрічною позовною вимогою закрити, оскільки в цьому випадку справа підлягає розгляду в межах адміністративної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції господарського суду та підсудності 53. За матеріалами справи ПП "Інтеграл Інвестиції" звернулося із зустрічним позовом з вимогами до ФОП Минди В.Ю., виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом скасування записів про припинення іпотеки. 54. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ФОП Минда В.Ю. зазначив, що вимоги про протиправність дій державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду первісного та зустрічного позовів у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. 55. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). 56. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. 57. Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору на охоплюється статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень); спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу та її право чи інтерес не підлягають судовому захисту в господарському суді. 58. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 59. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 8, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 60. Відновлення становища, яке існувало до порушення, як спосіб захисту цивільного права та інтересу передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України і застосовується в тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших передбачених законом заходів. 61. Так, суди вважали, що в цьому випадку спір виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, укладеного між суб'єктами господарювання, а тому, враховуючи те, що такий зустрічний позов є взаємопов'язаним з первісним позовом, у якому саме встановлюється правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого позивачем в іпотеку, суди дійшли правильного висновку про те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов господарського договору, спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. 62. Оскільки предметом спору як за первинним, так і зустрічним позовом є одне й те саме майно, спір виник між тими ж суб'єктами та стосується записів про іпотеку (обтяження) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто зустрічний позов взаємопов'язаний з первісним, то відповідно до приписів статей 22, 60 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) такі позови підлягають спільному розгляду. 63. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що цей спір за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах. 64. Позивач за первісним позовом також зазначив про потребу направлення справи до Господарського суду Закарпатської області за належною підсудністю, оскільки цим судом розглядається справа N 907/553/16, у якій ухвалою від 19 вересня 2016 року порушено справу про банкрутство ФОП Минди В.Ю. 65. Постановляючи ухвалу від 14 вересня 2016 року у цій справі про надіслання справи за встановленою підсудністю до Господарського суду Львівської області Господарський суд Закарпатської області врахував положення частини другої статті 15 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень), якою визначено, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо, що і стало підставою для направлення справи до Господарського суду Львівської області. 66. Згідно з пунктом 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) господарським судам підвідомчі, зокрема справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Відповідно до частини дев'ятої статті 16 цього Кодексу, справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. 67. Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 68. Однак позивач за первісним позовом зауважує про направлення справи до Господарського суду Закарпатської області за належною підсудністю, оскільки цим судом розглядається справа N 907/553/16, у якій ухвалою від 19 вересня 2016 року порушено справу про банкрутство ФОП Минди В.Ю. 69. Свою позицію позивач за первісним позовом обґрунтовує посиланням на частину четверту статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з якою суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. 70. Проте наведеною нормою права не передбачено можливості звернення боржника в межах провадження у справі про його банкрутство з вимогами про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки. 71. Частина четверта статті 10 наведеного вище Закону підлягає застосуванню лише в разі, якщо вимога пред'являється до боржника під час провадження у справі про його банкрутство; вимога має бути майновою або про недійсність правочину з боржником у цій справі про банкрутство. 72. Звідси метою об'єднання в одне провадження процедури банкрутства боржника та майнових вимог до нього є забезпечення майнових прав конкурсних кредиторів, правильність розгляду окремих майнових вимог. 73. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовна вимога ПП "Інтеграл Інвестиції" про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки, не є майновою та повинна розглядатися в позовному провадженні. 74. Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що в цій справі й за предметом спору, і за суб'єктним складом (як за первісним, так і зустрічним позовом) справа підсудна Господарському суду Львівської області і підстав для її передачі до Господарського суду Закарпатської області немає. (1.2) Щодо суті позовних вимог 75. За частиною третьою статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 76. Відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 77. Згідно із частиною другою статті 287 цього Кодексу підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 78. ФОП Минда В.Ю. стверджує, що суд не взяв до уваги та в оскаржуваних рішеннях не надав правової оцінки доказам, наведеним у позовній заяві. 79. Здійснюючи правову оцінку доказів, які надані сторонами, та враховуючи фактичні та правові підстави позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення заявлених зустрічних позовних вимог. Отже, оскаржувані рішення та постанова ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права. 80. Доводи представників сторін були предметом дослідження суду, але не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції і не містять підстав для скасування або зміни судового рішення. 81. Так, суди встановили, що основне зобов'язання ФОП Минди В.Ю. щодо повернення коштів не припинено, доказів протилежного не надано, строк дії іпотечного договору не закінчився, інші підстави припинення іпотеки, передбачені статтею 17 Закону України "Про іпотеку", відсутні. 82. Ураховуючи межі перегляду справи судом касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи, викладені ФОП Миндою В.Ю. у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення вимог за первісним позовом та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції, у зв'язку із чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. (1.3) Щодо застосування позовної давності 83. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. 84. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 Цивільного кодексу України). 85. Початок перебігу позовної давності визначено у статті 261 Цивільного кодексу України, згідно із частиною першою якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 86. ФОП Минда В.Ю. у своїй касаційній скарзі зазначає, що суд не надав належної оцінки його доводам про те, що в разі неповного виконання зобов'язань за умовами мирової угоди від 29 лютого 2012 року та договору відступлення права вимоги від 29 лютого 2012 року ПП "Інтеграл Інвестиції" могло звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, чого не зробило в передбачений законом строк, а отже, пропустило позовну давність. 87. Відповідно до частин другої та третьої статті 267 Цивільного кодексу України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. 88. Оскільки ФОП Минда В.Ю. не заявляв клопотання про сплив строку позовної давності до винесення рішення судом першої інстанцій у цій справі, такі доводи суд не може взяти до уваги. 89. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що предметом розгляду в цій справі за первісним позовом є зобов'язання зняти обтяження та заборону відчуження, накладені на майно та земельні ділянки, а за зустрічним позовом - відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом скасування записів про припинення іпотеки, а не звернення стягнення на предмет іпотеки. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 90. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 91. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 92. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ФОП Минди В.Ю. - без задоволення. Щодо судових витрат 93. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 94. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 95. За змістом статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваних рішень), з урахуванням приписів Закону України "Про іпотеку", спір за участю суб'єктів господарювання, що виник з цивільно-правової угоди - договору іпотеки, та взаємопов'язаний з ним спір за зустрічним позовом про правомірність наявності заборони відчуження майна, переданого в іпотеку, пов'язані з невиконанням умов господарського договору й мають вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Минди Василя Юрійовича залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 27 квітня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26 липня 2017 року у справі N 907/574/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 372/3584/16-ц Провадження N 14-226цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Приватне акціонерне товариство "Спільне українсько-болгарське підприємство "Богдан" (далі - ПАТ "СУБП "Богдан"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Перша українська індустріально-інвестиційна компанія" (далі - Товариство), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Житлово-будівельний кооператив "Нектарний" (далі - ЖБК "Нектарний"), ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ЖБК "Нектарний" на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року (у складі судді Кравченка М.В.) та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року (у складі колегії суддів Березовенко Р.В., Волохова Л.А., Фінагєєва В.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "СУБП "Богдан", Товариства, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ЖБК "Нектарний", ОСОБА_4, про визнання майнових прав, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним майнові права на проінвестовану квартиру АДРЕСА_1 Позовну заяву мотивовано тим, що між ОСОБА_3 і його дружиною ОСОБА_4 та Товариством було укладено договір пайової участі у фінансуванні будівництва житлового будинку, відповідно до якого останнє зобов'язувалося передати у власність квартиру в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2, а подружжя сплатити вартість об'єктів інвестування. Договором було встановлено, що житловий будинок уводиться в експлуатацію в першому кварталі 2008 року, однак забудовник свої зобов'язання не виконав і на час звернення до суду Товариство цей будинок не ввело в експлуатацію та не передало у власність інвестора визначені в договорі приміщення. Також позивач указав, що до участі в будівництві за договором із забудовником було залучено ПАТ "СУБП "Богдан", а ОСОБА_4 відступила йому своє право вимоги У зв'язку з тим, щоПАТ "СУБП "Богдан", Товариство порушують його права як інвестора, ОСОБА_3 просив у судовому порядку визнати за ним майнові права на проінвестовану ним квартиру. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 майнові права на об'єкт інвестування - однокімнатну квартиру N АДРЕСА_1).Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, керувався тим, що внаслідок процедури ліквідації Товариства для задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна або окремої його частини ОСОБА_3 може позбутися своїх майнових прав, отриманих у результаті здійсненої ним інвестиції в будівництво нежитлових приміщень. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року апеляційну скаргу ЖБК "Нектарний" відхилено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 повністю виконав зобов'язання за договором інвестування, а тому з моменту оплати повної вартості інвестування - 27 травня 2009 року - він набув майнові права на відповідний об'єкт нерухомості. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач -фізична особа не є суб'єктом господарювання, його вимоги про визнання майнових прав на об'єкт інвестування не можуть розглядатися в межах господарського судочинства як за суб'єктним складом сторін, так і по суті спірних правовідносин. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що указаний спір не може бути віднесено до господарської юрисдикції, оскільки до Товариства, яке постановою Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року визнано банкрутом, позивач не заявляв будь-яких вимог, а ПАТ "СУБП "Богдан" на час розгляду справи судом банкрутом не визнано, а лише ухвалою Господарського суду Київської області від 09 лютого 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство. У грудні 2017 року ЖБК "Нектарний" звернувся до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки позивач звернувся з майновими вимогами до ПАТ "СУБП "Богдан", Товариства, щодо яких порушено справу про банкрутство, то відповідно до частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року N 4212-VI (далі - Закон N 4212-VI) та пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, спір підвідомчий господарським судам. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою судді Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 10 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця скарга має бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції встановив, що 05 січня 2006 року між ОСОБА_3 та Товариством було укладено договір N 135-ОбІн пайової участі у фінансуванні будівництва житлового будинку щодо квартири АДРЕСА_3 17 грудня 2007 року Товариству було надано довідку про інвестування на 100 % загальної площі об'єкта інвестування за вказаним договором N 135-ОбІн, згідно з якою позивач повністю виконав свої фінансові зобов'язання щодо інвестування квартири. Факт оплати також додатково підтверджується квитанціями. 27 травня 2009 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та Товариством було укладено договір N 256-ОбІн/пдр-І про виконання робіт з організації будівництва відносно квартири АДРЕСА_1 Цього ж дня між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та Товариством було укладено угоду про розірвання вказаного договору N 135-ОбІн, відповідно до якого внесені позивачем кошти згідно з цим договором зараховуються Товариству в рахунок оплати по договору N 256-ОбІн/пдр-І. 27 травня 2009 року Товариству було надано довідку про інвестування на 100 % загальної площі об'єкта інвестування за вказаним договором N 256-ОбІн/пдр-І, згідно з якою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 повністю виконали свої фінансові зобов'язання щодо інвестування квартири. Між Товариством та ПАТ "СУБП "Богдан" 27 липня 2009 року було укладено договір про зміну сторони в зобов'язанні, відповідно до якого ПАТ "СУБП "Богдан" прийняв на себе зобов'язання передати закінчений будівництвом об'єкт інвестування за договором N 256-ОбІн/пдр-І інвесторам, якими є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 03 березня 2010 року було підписано акт про надання інвесторами (ОСОБА_3 і ОСОБА_4.) згоди на заміну сторони в зобов'язанні. 16 грудня 2016 року між ПАТ "СУБП "Богдан" та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було підписано угоду про відступлення права вимоги, відповідно до якої ОСОБА_4 відступила своє право на частку в проінвестованій згідно з договором N 256-ОбІн/пдр-І квартирі ОСОБА_3 Звертаючись до суду зі згаданим позовом, ОСОБА_3 указував на порушення своїх майнових прав, оскільки з моменту сплати повної вартості об'єкта інвестування він набув майнові права на цей об'єкт, які просив визнати за собою в судовому порядку. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). У судовому засіданні Обухівського районного суду Київської області від 25 січня 2017 року було залучено співвідповідачем у справі Товариство (а. с. 38). У матеріалах справи міститься витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень, відповідно до якого постановою Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року у справі N 911/2311/13 Товариство визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру (а. с. 71-76) Крім того, аргументуючи вимоги про закриття провадження у справі з тих підстав, що вона підлягала розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства, ЖБК "Нектарний" надало ухвали Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року про визнання Товариства банкрутом, а також від 09 лютого 2017 року про порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "СУБП "Богдан". Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 4212-VI. Частиною четвертою статті 10 цього Закону визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов'язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника. Ця норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, згідно з якими господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Крім указаних у статті 10 Закону N 4212-VI справ у спорах, до пов'язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, а також спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, установлених Законом N 4212-VI, у межах провадження у справі про банкрутство, тобто без порушення нових справ. ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, установлено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі. Дійсно, 22 вересня 2016 року постановою Господарського суду Київської області у справі N 911/2311/13 Товариство визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру (а. с. 71-76); з позовом до суду ОСОБА_3 звернувся 27 грудня 2016 року (а. с. 1), ухвалу про відкриття провадження датовано 17 січня 2017 року (а. с. 35), а 09 лютого 2017 року ухвалою Господарського суду Київської області порушено провадження у справі про банкрутство (а. с. 77-83). Разом з тим з винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 4212-VI; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 4212-VI встановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, у порядку статті 23 Закону N 4212-VI незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 4212-VI на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, установленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів). Отже, установлення юрисдикційності всіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може реалізувати своєчасно свої права і отримати задоволення своїх вимог. Крім того, ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи, передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в указаній редакції суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Місцевий суд і суд апеляційної інстанції вказані вимоги закону не врахували та залишили поза увагою те, що суди не наділені повноваженнями розглядати вимоги ОСОБА_3 у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання до ПАТ "СУБП "Богдан" і Товариства, щодо яких порушено справи про банкрутство, розглядаються господарським судом. Таким чином за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільну справу за позовом до такого відповідача не можна порушити, а в разі її порушення вона підлягає закриттю. Якщо під час її розгляду з'ясується, що відносно відповідача у справі порушено провадження про його банкрутство господарським судом, то порушена цивільна справа, підлягає закриттю у зв'язку з тим, що справа не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства. Частиною першою статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 414, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" задовольнити. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "Спільне українсько-болгарське підприємство "Богдан", Товариства з обмеженою відповідальністю "Перша українська індустріально-інвестиційна компанія", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Житлово-будівельний кооператив "Нектарний", ОСОБА_4, про визнання майнових прав - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 635/6730/15-ц Провадження N 14-52цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року (суддя Панас Н.Л.) та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року (судді Сащенко І.С., Бездітко В.М., Овсяннікова А.І.) в цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначало, що 21 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення до 20 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го та 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. 19 квітня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США зі сплатою 12,72 % річних та кінцевим терміном повернення до 18 квітня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою 11,04 % річних та кінцевим терміном повернення до 26 листопада 2010 року. Постановою Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського Апеляційного господарського суду від 8 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) визнано банкрутом. Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Разом з тим, у грудні 2013 року під час ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства ФОП ОСОБА_4, було виявлено реалізацію вищезазначеного іпотечного майна, належного ФОП ОСОБА_4 на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп. Не зважаючи на неодноразові звернення до відповідача ОСОБА_3 як арбітражного керуючого у справі про банкрутство, кошти від реалізації іпотечного майна на рахунок банку не надходили. Посилаючись на викладені обставини, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_3 на його користь вартість реалізованого нею іпотечного майна ФОП ОСОБА_4 у розмірі 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп., інфляційні нарахування на цю суму у розмірі 668 тис. 379 грн 49 коп. та 3 % річних у розмірі 125 тис. 994 грн 18 коп. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав банк дізнався у травні 2012 року, отримавши від арбітражного керуючого повідомлення про те, що кошти від реалізації майна ФОП ОСОБА_4 знаходяться на депозитному рахунку приватного нотаріуса Ємця І.О., а з позовом до суду банк звернувся лише у вересні 2015 року. Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду першої інстанції ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, в редакції чинній на час постановлення ухвали, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що арбітражний керуючий ОСОБА_3, призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, здійснила реалізацію майна, яке перебувало в іпотеці ПАТ КБ "ПриватБанк", на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 1 коп. Спір між сторонами виник з приводу ненадходження коштів від реалізації іпотечного майна на рахунок банку в процесі задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника, які врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Таким чином спір підлягав розгляду господарським судом, а не судом загальної юрисдикції. У січні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підстави скасування ухвали апеляційного суду у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що справи про відшкодування шкоди арбітражним керуючим підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Підстави скасування рішення суду першої інстанції у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що позивач дізнався про порушення свого права 7 грудня 2012 року при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження, а тому строк позовної давності не пропущено. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 посилається на те, що апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні правовідносини не є цивільно-правовими, а тому спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 4 січня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 19 квітня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000006, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,72 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 18 квітня 2017 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки N HAG7GA000000006, за умовами якого остання в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором передала ПАТ "КБ "ПриватБанк" в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000018, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 26 листопада 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, передала банку в іпотеку належне їй нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 143,8 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_4. 21 грудня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N 56/А-07, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних на суму залишку за кредитом та кінцевим терміном повернення - 20 грудня 2012 року. У забезпечення взятих на себе зобов'язань за зазначеним кредитним договором ОСОБА_4 21 грудня 2007 року уклала з банком договір іпотеки, за умовами якого передала позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го поверху, 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. Постановою господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 визнано банкрутом. Ліквідатором банкрута була призначена арбітражна керуюча - ОСОБА_3 Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що арбітражний керуючий ОСОБА_3 була призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, а отже спір між сторонами не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Відповідно до положень статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов'язки. Правовідносини, які виникли між сторонами, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство та врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Такі правовідносини не відносяться до цивільно-правових, а спір - підлягає розгляду в порядку господарського судочинства виходячи з такого. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності. Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) справи про банкрутство підвідомчі господарським судам. Відповідно до статті 41 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Усі справи про банкрутство відповідно до частини другої статті 41 ГПК України розглядаються в порядку провадження, передбаченого ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки та банківську діяльність". Господарський суд вирішує у межах розгляду справи про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника. Як вбачається з закону, положення Закону України &quзд;Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом&q?и; врегульовує, у тому числі, питання правовідносин, що виникають під час продажу майна боржника під час провадження по справі про банкрутство, а також підстави для визнання угод, укладених боржником, недійсними, порядок розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації майна. Отже, враховуючи, що порядок продажу майна боржника, розподіл коштів, врегульований Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", спори безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в цій справі розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство за правилами господарського процесу. Порядок розподілу грошових коштів з реалізації майна банкрута регулюється законом про банкрутство, а саме статтями 31, 48 вищезазначеного Закону. Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, дійшов правильного висновку, що даний спір віднесено до компетенції господарських судів. Щодо доводів, викладених у касаційній скарзі ПАТ "КБ "ПриватБанк" в частині порушення судом права позивача на відшкодування шкоди, завданої діями арбітражного керуючого, слід зазначити наступне. Скаржник у касаційній скарзі посилається на порушення судами норм матеріального права, зокрема статті 1166 ЦК України щодо відшкодування банку майнової шкоди. Одночасно, позов банком пред'явлено саме про стягнення заборгованості, що є різними, не тотожними, правовими категоріями, які мають самостійний предмет та підстави позову та різний спосіб захисту. Дійсно, під час реалізації своїх повноважень арбітражний керуючий зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, обачливо. Кредитор, якому арбітражним керуючим заподіяно шкоду, в тому числі через розподілення коштів з порушенням вимог Закону, вправі захистити свої права, звернувшись до суду. Проте, загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в статті 1166 ЦК та мають цивільно-правовий характер, однак при вирішенні спору у справі, яка розглядається, не йдеться про відшкодування шкоди, а мова йде про правовідносини, які виникли у провадженні у справі про банкрутство стосовно ліквідаційної процедури, пов'язаної з розподілом коштів, на підставі спеціального закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 756/1529/15-ц Провадження N 14-242цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року (судді Соколова В.В., Борисова О.В., Ратнікова В.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою о відповідальністю "Лізинг ІТ-СПВ", Приватного акціонерного товариства "Лізинг інформаційних технологій" про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою о відповідальністю "Лізинг ІТ-СПВ" (далі - ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ"), Приватного акціонерного товариства "Лізинг інформаційних технологій" (далі - ПрАТ "Лізинг ІТ") про солідарне стягнення заборгованості з виплати відсоткового доходу за облігаціями на загальну суму 121 тис. 910 грн. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначив, що він є власником облігацій у кількості 600 штук, емітентом яких є ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ". Згідно з проспектом емісії іменних відсоткових забезпечених облігацій ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" (далі - Проспект емісії) виплата відсоткового доходу повинна проводитися кожні три місяці. Емітент не виконав зобов'язання щодо виплати відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди на його користь. За умовами проспекту емісії солідарну відповідальність за невиконання зобов'язань разом з емітентом несе ПрАТ "Лізинг ІТ". Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто в солідарному порядку з ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" та ПрАТ "Лізинг ІТ" суму заборгованості з виплати відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди включно у загальному розмірі 112 тис. 188 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач довів той факт, що він є власником облігацій у кількості 600 штук. Виплата відсоткового доходу відповідачем ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" проводилася лише до 10 відсоткового періоду включно, що не заперечувалося представниками сторін. Місцевий суд вважав доведеним той факт, що емітент має заборгованість перед позивачем по виплаті відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди включно. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_3 заявив вимоги кредитора в ході ліквідаційної процедури, а тому його права підлягають захисту в порядку господарського судочинства. У квітні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а справу передати до апеляційного суду для продовження розгляду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу вмотивовано тим, що в апеляційного суду не було підстав для закриття провадження у справі, оскільки рішення суду першої інстанції було ухвалено раніше, ніж порушено процедуру банкрутства. А також чинним законодавством не передбачено такої підстави припинення поруки, як порушення ліквідаційної процедури. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не припиняє дію договорів поруки. 15 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. У липня 2017 року від ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких товариство зазначало, що апеляційний суд правомірно закрив провадження у справі, оскільки права позивача підлягають захисту в порядку господарського судочинства. ПрАТ "Лізинг ІТ" не скористалось своїм правом на подання до суду відзиву (заперечень) на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направило. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 19 квітня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Скасовуючи рішення про солідарне стягнення заборгованості з боржника і поручителя та закриваючи провадження в справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Згідно з положеннями частини 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника. Позивач заявив вимоги кредитора в ході ліквідаційної процедури боржника, а тому його права підлягають захисту в порядку господарського судочинства. Зазначені висновки апеляційного суду є помилковими з огляду на таке. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції чинній на час ухвалення судового рішення). Відповідно до вимог статті 303 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції. Судом встановлено, що провадження у справі про банкротство ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" було порушено ухвалою Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2016 року, цією ж ухвалою введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Отже, зазначена обставина не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час ухвалення цього рішення (28 липня 2015 року) її не існувало. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року скасувати, а справу направити до цього ж апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Условия задачки - В 2008 году я купил в ипотеку квартиру, взял 220.000$ наличными без первого взноса. - Кредит не выплачиваю с 2010 года. Квартира 4 комнаты - единственное жилье. - В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя (скорей всего и сейчас открыто, надо уточнять, ибо я подавал в суд на закрытие исполнительного производства в связи с мораторием) - Т.к. мораторий на отчуждение ипотечного жилья взятого в долларах - квартиру не забрали. - Сегодня такую же квартиру в доме продают за 53.000$ Update: Ипотечная квартира и банк в Киеве Текущее предложение мирового соглашении от банка - 30.000$ цена выкупа и закрываем ипотеку через нотариальное оформление - Оставшийся долг, чтобы не платить государству проценты на прибыль, продают мне за условные 5.000 грн - Долг продают через посредника юрлицо, т.к. напрямую физлицу продать долг не могут - Требуют пакет документов, в том числе форму №3 Внимание вопрос - Стоит ли ввязываться в предложенную банком схему, какие подводные камни, что еще по схеме уточнить у банка? - Зачем им форма№3 - убедиться что не прописан несовершеннолетний, надо прописать? - Или дождаться принятия закона о банкротстве физлиц и закрыть вопрос ? Естественно готов заплатить за консультацию и возможное сопровождение в суде и пр . по данному вопросу

ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 911/3259/16 Провадження N 12-50гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди учасники справи: позивач - ОСОБА_3 відповідач - не з'явився 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом. 1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І. 1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн. 1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування. 1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників. 1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна". 2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01. 2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року. 2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу. 2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено. 3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників. 3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої. 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи 4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду. 4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України. 4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. 5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється. 5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута. 5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення. 5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації. 5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва. 5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника. 5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо. 5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. 5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства. 5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце. 5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються. 5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. 5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 902/492/17 Провадження N 12-52гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в судовому засіданні з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк", Банк, заявник) на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (судді: Павлюк І.Ю. - головуючий, Савченко Г.І., Юрчук М.І.) та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року (суддя Міліціанов Р.В.) у справі N 902/492/17 за заявою Споживчого товариства "Гарант" (далі - СТ "Гарант", боржник) про банкрутство учасники справи: боржник - не з'явився, заявник - ОСОБА_5, ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст заяви та заперечень 1.1. У травні 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява боржника - СТ "Гарант" про банкрутство в порядку, визначеному статтею 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство). 1.2. Постановою Господарського суду Вінницької області від 22 червня 2017 року боржника - Споживче товариство "Гарант" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено голову ліквідаційної комісії Томашука М.С., повідомлення про що розміщено на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет 25 червня 2017 року. 1.3. 18 липня 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява ПАТ "УкрСиббанк" з вимогами до СТ "Гарант", в якій заявник просив визнати його грошові вимоги до боржника на суму 7769442, 57 грн як такі, що забезпечені заставою майна боржника як майнового поручителя за кредитними зобов'язаннями фізичної особи перед Банком, та включити їх до реєстру вимог кредиторів відповідно до пункту 2 частини восьмої статті 23 Закону про банкрутство. 1.4. Заява обґрунтована тим, що СТ "Гарант" є майновим поручителем позичальника ПАТ "УкрСиббанк" ОСОБА_7 (далі - позичальник) за зобов'язаннями по кредитних договорах відповідно до договорів іпотеки від 03 листопада 2006 року та від 20 листопада 2007 року (зі змінами та доповненнями). 1.5. Ліквідатор боржника у відзиві на заяву про визнання кредиторських вимог визнав обґрунтованими кредиторські вимоги ПАТ "УкрСиббанк" частково на суму 1718488,00 грн та 3200,00 грн сплаченого кредитором судового збору, оскільки, на думку ліквідатора, за змістом положень статей 11, 33 Закону України "Про іпотеку", статей 12, 19, 33 Закону України "Про заставу", статей 546, 572, 574, 575, 583 Цивільного кодексу України майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем виключно в межах вартості предмета іпотеки, яка погоджена сторонами в договорі іпотеки і складає 1718488,00 грн. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року заяву ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог до боржника та включення до реєстру вимог кредиторів задоволено частково, визнано грошові вимоги ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн як такі, що забезпечені майном боржника, та на суму 3200 грн судового збору першої черги задоволення реєстру вимог кредиторів, зобов'язано ліквідатора Томашука М.С. внести окремо до реєстру вимог кредиторів відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з договором іпотеки від 20 листопада 2007 року. У визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" на суму 6050954,57 грн відмовлено. 2.2. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року залишено без змін. 2.3. Визнаючи заявлені ПАТ "УкрСиббанк" кредиторські вимоги до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн та включаючи їх до реєстру окремо як забезпечені заставою майна боржника, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із договірної вартості предмета іпотеки в розмірі 1718488 грн. яка зазначена сторонами у договорі іпотеки від 20 листопада 2007 року на момент його укладення банком та боржником-майновим поручителем. 2.4. Суди відмовили у визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6 050 954,57 грн. яка відповідає розміру фактичної заборгованості боржника-третьої особи за кредитним договором, посилаючись на те, що законодавство про банкрутство не передбачає можливості включити до реєстру вимог кредиторів такі вимоги, які перевищують договірну вартість майна заставодавця (іпотекодавця) у випадках банкрутства майнового поручителя за зобов'язаннями третьої особи. 2.5. На підтвердження свого висновку суди попередніх інстанцій послалися на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі N 5023/6981/11, від 03 червня 2014 року у справі N 25/5005/6641/2012, від 26 серпня 2014 року у справі N 5024/948/2012 та від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У жовтні 2017 року ПАТ "УкрСиббанк" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17. 3.2. ПАТ "УкрСиббанк" просив скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у визнанні грошових вимог в розмірі 6050954,57 грн фактичної заборгованості за кредитним договором, на забезпечення якого вчинена майнова порука боржником у цій справі, та прийняти в зазначеній частині нове рішення про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6050954,57 грн. їх включення до реєстру вимог кредиторів як таких, що забезпечені заставою майна боржника. 3.3. ПАТ "УкрСиббанк" вказав, що суди не взяли до уваги положення статей 7, 11 Закону України "Про іпотеку", статті 57 Закону про банкрутство, з яких вбачається його право на задоволення грошових вимог до боржника шляхом продажу заставного майна в ліквідаційній процедурі банкрута за ціною, визначеною ліквідатором на момент його продажу, а не на дату виникнення забезпечувальних правовідносин, та повне задоволення його фактичних вимог за рахунок вартості предмета іпотеки. 3.4. Також у касаційній скарзі зазначено, що наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 902/492/17 Господарського суду Вінницької області за касаційною скаргою ПАТ "УкрСиббанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк"). 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року справу N 902/492/17 разом із касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та частини першої статті 11 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), в якій Верховний Суд України висловив позицію, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов'язання в межах договірної вартості предмета іпотеки. 4.4. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року прийнято до розгляду справу N 902/492/17 (провадження N 12-52гс18) та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Позиція учасників справи 5.1. Представник ПАТ "УкрСиббанк" підтримав касаційну скаргу з наведених у ній підстав. 5.2. СТ "Гарант" не скористалося правом на участь свого представника у судовому засіданні, не надало відзив на касаційну скаргу. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 01 листопада 2006 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11067414000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту, що дорівнює 100 тис. швейцарських франків, та сплатити проценти, комісії в порядку та на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 403567,70 грн за курсом Національного банку України на день укладення цього договору (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 01 листопада 2017 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 8,49 % річних (п. п. 1.3.1.). Позичальник зобов'язалась повернути суму кредиту та сплатити проценти, комісії, штрафи та ін. платежі згідно з умовами договору (п. п. 1.2.2.). 6.2. Додатковими угодами N 1 та N 2 від 3 лютого 2009 року до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 погоджено зміну кінцевого терміну повернення кредиту за договором не пізніше 01 листопада 2021 року, змінено схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 890 швейцарських франків зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.3. 03 листопада 2006 року на забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту N 11067414000, Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки, на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки становить 539872,00 грн. 6.4. Відповідно до підпункту 2.1.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. Іпотекодержатель має право, у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, вимагати дострокового виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, а у разі невиконання боржником цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки (п. п. 2.1.2.). 6.5. 20 листопада 2007 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11254030000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти (кредит) в доларах США в сумі 80 тис. що дорівнює еквіваленту в сумі 404 тис. грн за курсом НБУ, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, визначених у даному договорі. Сторони домовились, що банк надає позичальнику кредит у вигляді одного траншу в розмірі суми кредиту, зазначеному в цьому Договорі (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 листопада 2018 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 13,9 % річних (п. п. 1.3.1.). 6.6. Додатковими угодами N 2 та N 3 до Договору про надання споживчого кредиту було змінено кінцевий термін повернення кредиту - не пізніше 03 жовтня 2022 року, а також схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 980,00 доларів США зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.7. 20 листопада 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за Договором про надання споживчого кредиту N 11254030000 від 20 листопада 2007 року Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки (нерухомого майна), на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, загальна площа 590,3 кв. м, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки згідно зі звітом суб'єкта оціночної діяльності становить 1718488,00 грн. 6.8. За умовами договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором; у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом; у разі ліквідації юридичної особи - іпотекодавця; у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки; в інших випадках відповідно до діючого законодавства (п. п. 4.1.1., 4.1.5.). 6.9. 28 лютого 2009 року Банк та СТ "Гарант" уклали договір N 1 про внесення змін до договору іпотеки, у зв'язку з укладенням іпотекодержателем та ОСОБА_7 додаткових угод N 1 та N 2 від 03 лютого 2009 року та до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 від 01 листопада 2006 року. 6.10. Суди вказали, що станом на 22 червня 2017 року заборгованість позичальника по кредитному договору N 11067414000 від 01 листопада 2006 року становила 125248,96 швейцарських франків, що за курсом НБУ складає 3346491,27 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по вказаному договору складає 604186,79 грн. Заборгованість позивальника по кредитному договору від 20 листопада 2007 року N 11254030000 становить 125424,17 доларів США, що за курсом НБУ складає 3263988,68 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по цьому договору складає 554775,83 грн. 6.11. Як установили суди та вбачається із матеріалів справи, основним боржником по кредитних договорах є ОСОБА_7, а СТ "Гарант" є майновим поручителем за іпотечними договорами, тобто СТ "Гарант" у спірних правовідносинах не є позичальником за основними кредитними договорами, як і не є особою, яка отримувала кредитні кошти. 6.12. Зазначені обставини сторони не заперечують, а отже, загальний розмір вимог Банку до боржника - позичальника, що виникли на підставі кредитних договорів N 11067414000 та N 11254030000 склав 7769442,57 грн. які Банк просить визнати та включити до реєстру вимог кредиторів боржника - іпотекодавця як вимоги, забезпечені заставою. 7. Правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16) 7.1. Верховний Суд України у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), розглянувши заяву Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро XXI" до Приватного підприємства "ОВАС" про визнання банкрутом, вказав про таке: "Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. 7.2. Тобто відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку. 7.3. Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов'язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред'явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов'язань перед іпотекодержателем. 7.4. Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового визнання кредиторських вимог ПАТ "Дельта банк" у межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору від 01 грудня 2010 року N НКЛ-2005422/S-5 із додатковими договорами, у розмірі 100259500,00 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів окремо як забезпечених заставою майна боржника." 8. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). 8.3. За частинами другою, шостою, восьмою статті 23 Закону про банкрутство забезпечені кредитори зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення. Заяви з вимогами забезпечених кредиторів, у тому числі щодо яких є заперечення боржника чи інших кредиторів, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду, за наслідками розгляду яких господарський суд ухвалою визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів. Розпорядник майна зобов'язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав. 8.4.Визначення забезпеченого зобов'язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов'язань (зокрема, статей 572, 575, 589 Цивільного кодексу України, Закону України "Про заставу", Закону України "Про іпотеку"). 8.5. Так, відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). 8.6. Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель); відповідні положення наведено також у частині другій статті 11 Закону України "Про заставу", за якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). 8.7. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. 8.8. За змістом частини першої статті 584 ЦК України, частини першої статті 12 Закону України "Про заставу" у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. 8.9. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України "Про заставу"). 8.10. Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. 8.11. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою; майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. 8.12. Частинами п'ятою, шостою статті 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною, зокрема, до припинення основного зобов'язання. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до договору іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами. 8.13. Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 8.14. Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки; збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов іпотечного договору. 8.15. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). 8.16. У разі реалізації предмета застави (іпотеки) у зв'язку зі зверненням на нього стягнення заставодавцем (іпотекодавцем) відповідне забезпечувальне зобов'язання припиняється (абзац п'ятий статті 28 Закону України "Про заставу", абзац третій частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 8.17. Положеннями частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. 8.18. За наведеними вище положеннями законодавства іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі свої забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством (якщо інше не передбачено договором або законом). 8.19. Отже, виражений у грошовій формі розмір зобов'язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов'язань боржника, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення. 8.20. Закон про банкрутство не містить іншого порядку та способу визначення забезпечених вимог, ніж наведені вище положення законодавства, не пов'язує визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою) майна боржника, для включення їх до реєстру вимог, із договірною вартістю предметів забезпечення. 8.21. Натомість, правове значення має розмір підтверджених документально зобов'язань боржника за основним зобов'язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще невідома. 8.22. У разі реалізації предмета іпотеки з дотриманням вимог Закону про банкрутство іпотека та майнова порука припиняються у повному обсязі, оскільки їх мета досягнута. 8.23. За рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється погашення вимог забезпечених кредиторів у позачерговому порядку (частина дев'ята статті 45 Закону про банкрутство). 8.24. Спрямування коштів, отриманих за рахунок майна банкрута, яке є предметом забезпечення, для погашення вимог інших кредиторів, якщо ще не виконані забезпечені цим майном зобов'язання боржника за основним зобов'язанням, суперечить положенням наведеного вище законодавства. 8.25. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в ухваленій раніше постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), оскільки господарські суди при вирішенні питання про визнання заявлених забезпечених кредиторських вимог та включення їх окремо до реєстру повинні застосовувати статтю 19 Закону України "Про заставу" та статтю 7 Закону України "Про іпотеку" і встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна та розмір цих вимог незалежно від вартості цього майна за договором. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 9.2. За пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 9.3. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 2 частини третьої статті 310 ГПК України у чинній редакції). 9.4. Суди першої та апеляційної інстанцій, на порушення вимог статей 43, 99, 101 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оскаржуваних судових рішень) не з'ясували відповідність заявлених вимог кредитора умовам кредитного договору та договору іпотеки і розмір його дійсних вимог за основним зобов'язанням, забезпеченим іпотекою, не перевірили наданий кредитором розрахунок, необґрунтовано відхиливши відповідні доводи позивача, наведені у заяві та апеляційній скарзі, та визначивши розмір визнаних вимог забезпеченого кредитора лише на підставі договірної вартості майна, яке є предметом забезпечення. 9.5. Визначення розміру вимог кредитора за основним зобов'язанням потребує додаткової перевірки наявних у матеріалах справи доказів, встановлення фактичних обставин справи щодо всього розміру заборгованості боржника за основним зобов'язанням, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції і є підставою для скасування судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" в цілому та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. 9.6. Велика Палата Верховного Суду також враховує необхідність надати боржнику у цій справі можливість власного розрахунку дійсного розміру вимог кредитора, враховуючи відхід від правової позиції Верховного Суду України, яка була застосована судами під час розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" у цій справі. 9.7. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, повинні бути розподілені відповідно до приписів статті 129 ГПК України за результатами розгляду заяви. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду Забезпеченими зобов'язаннями в розумінні статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення статті 19 Закону України "Про заставу" та статті 7 Закону України "Про іпотеку" та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" задовольнити частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд заяви про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17 скасувати. Справу N 902/492/17 в частині розгляду заяви ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог направити на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

Державний герб України Верховний Суд ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2018 року м. Київ справа № 6/6 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я. за участі секретаря судового засідання Сліпчук Н.В. учасники справи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96", представник - Поцелуйко Т.В. (довіреність за вих. №5 від 08.02.2018) Публічне акціонерне товариство "Підприємство теплових мереж", представник - Білик С.І. (довіреність від 17.01.2018) розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни на ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у складі колегії суддів: Пуль О.А. (головуючий), Білоусова Я.О., Плахов О.В. за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова Сергія Петровича до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн. в межах справи №6/6 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" ПРОЦЕДУРА КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ 1. 09.01.2018 справа №6/6 Господарського суду Сумської області надійшла до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно частини 5 статті 31 та підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017. 2. 05.02.2018, за наслідком проведеного автоматизованого розподілу справи, оформленого протоколом від 25.01.2018, справа №6/6 прийнята до провадження у Верховному Суді в складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я., відкрито касаційне провадження та призначено її розгляд в судовому засіданні на 27.02.2018, зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни до початку судового засідання надати суду касаційної інстанції оригінал апеляційної скарги з додатками на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6. 3. 21.02.2018 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов оригінал апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з доданими до неї документами. 4. Учасники справи відзиву на касаційну скаргу не подали. 5. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування положень статті 4 Закону України "Про судовий збір" та статей 12, 16, 82 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991, до набрання чинності Законом України №2147-VІІI від 03.10.2017. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Короткий зміст позовних вимог та провадження в суді першої інстанції 6. 23.01.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. (далі - ТОВ "Інвестор-96", позивач) звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (далі - ПАТ "Підприємство теплових мереж", відповідач) про стягнення 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих відповідачу-боржнику на суму основного боргу в розмірі 1 246 889, 22 грн., який визнано ухвалою місцевого господарського суду від 04.06.2003, як кредиторські вимоги позивача, та включено до реєстру вимог кредиторів у справі №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж". 6.1. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав зобов'язання зі сплати позивачу коштів в розмірі 1 246 889, 22 грн., у зв'язку з чим за період прострочення з 11.06.2014 по 01.01.2017 позивачем заявлено до стягнення з відповідача 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. 7. За наслідком автоматизованого розподілу 23.01.2017, позовна заява передана для розгляду судді Резніченко О.Ю., яка ухвалою суду від 24.01.2017 прийняла її до розгляду та порушила провадження у справі №920/52/17. 8. Ухвалою Господарського суду Сумської області від 13.03.2017 матеріали справи №920/52/17 передано для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" та прийнято ухвалою Господарського суду Сумської області від 11.05.2017 для розгляду в межах справи №6/6 з призначенням позовної заяви ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн. до розгляду у судовому засіданні. 9. Провадження у справі №6/6 про банкрутство ПАТ "Підприємство теплових мереж", порушене ухвалою Господарського суду Сумської області від 17.01.2003, здійснюється на стадії санації, введеної ухвалою місцевого господарського суду від 02.04.2013; ухвалою Господарського суду Сумської області від 04.06.2003 затверджено реєстр вимог кредиторів ПАТ "Підприємство теплових мереж", в тому числі з грошовими вимогами ТОВ "Інвестор-96" на суму 1 246 889, 22 грн. 10. 11.07.2017 ухвалою Господарського суду Сумської області у справі №6/6 у складі колегії суддів: Костенко Л.А. - головуючий, Резніченко О.Ю., Соп'яненко О.Ю. у задоволенні позовної заяви №02-01/96 від 23.01.2017 ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення на стадії санації 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних відмовлено. 10.1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем нараховано відповідачу інфляційні втрати та 3% річних на суму конкурсної заборгованості відповідача-боржника перед позивачем в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою місцевого господарського суду від 17.01.2003 у справі №6/6 про банкрутство підприємства-відповідача, що не відповідає визначеному законодавством про банкрутство порядку проведення розрахунків з кредиторами боржника, у зв'язку з чим заявлена позивачем до стягнення з відповідача спірна сума не підлягає задоволенню. Провадження в суді апеляційної інстанції та обґрунтування ухвали апеляційного суду 11. 17.07.2017 позивач - ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Н.В. подав апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 та обґрунтовував її прийняттям з порушенням норм статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, статей 82, 111-28 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017. 12. 13.09.2017 згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа №6/6 передана на розгляд колегії суддів: Пуль О.А. - головуючий, Білоусова Я.О., Плахов О.В. 13. 15.09.2017 ухвалою Харківського апеляційного господарського суду скаржнику повернено апеляційну скаргу та матеріали скарги на 6 аркушах, в тому числі оригінал квитанції №58 від 17.07.2017 на суму 3 520 грн. на 1 аркуші. 13.1. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем при оскарженні в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції від 11.07.2017, прийнятої за результатами розгляду позовних вимог ТОВ "Інвестор-96" до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн., сплачено судовий збір в меншому розмірі, ніж його визначено законом до сплати при поданні апеляційних скарг на судові рішення, прийняті по суті спору майнового характеру. 13.2. Апеляційний судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо підставності нарахування позивачем на суму основного боргу відповідача, який перебуває в процедурі банкрутства, 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, а, отже, спір має майновий характер, тому ставка судового збору за подання позивачем апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог обчислюється у відсотковому співвідношенні до ціни позову та становить 35 450, 15 грн. (2 148 494, 10 грн. * 1,5% * 110%). 13.3. Повертаючи апеляційну скаргу позивача з підстав ненадання належних доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд апеляційної інстанції зазначив, що скаржником розраховано судовий збір, виходячи із ставки судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до боржника, та сплачено при зверненні з апеляційною скаргою 3 520 грн., тоді як вимога про стягнення з відповідача-боржника спірної заборгованості у зв'язку з невиконанням грошового зобов'язання не є тотожною кредиторським вимогам, які заявляються до боржника у справі про банкрутство. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи скаржника (позивача у спорі з майновими вимогами до боржника) 14. Скаржник доводив, що апеляційним судом неправильно застосовано до спірних правовідносин положення статті 4 Закону України "Про судовий збір", статті 12, 16 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, при визначенні правової природи спору між позивачем та відповідачем та помилково обчислено судовий збір, що підлягав до сплати позивачем при поданні апеляційної скарги на судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, прийняте в межах справи про банкрутство відповідача, виходячи із ставки судового збору за розгляд спору майнового характеру у загальному позовному провадженні. 15. Скаржник доводив, що предметом спору у справі №920/52/17, який передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, є грошові вимоги позивача до відповідача, розраховані як інфляційні втрати та 3% річних, у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного зобов'язання, а, відтак, даний спір є вимогою про сплату поточної заборгованості по конкурсних грошових вимогах до боржника у справі про банкрутство відповідача, тому апеляційна скарга на судове рішення, прийняте по суті такого спору в межах справи про банкрутство, повинна обкладатися судовим збором в розмірі, що визначається з врахуванням законодавства про банкрутство, а зокрема, як при поданні заяви з кредиторськими вимогами до боржника. 16. На думку скаржника, апеляційний суд безпідставно повернув його апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про розгляд майнового спору в межах справи про банкрутство відповідача, до якої було долучено докази сплати судового збору на суму 3 520 грн., який обчислено скаржником як 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2017 року, в якому було подано дану заяву, що передана для розгляду в межах справи про банкрутство відповідача. НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ 17. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Стаття 6 - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Конституція України Стаття 129 встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 1 цієї статті). 19. Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 Стаття 4-2 - правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Частина 1 статті 91 - сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення господарського суду лише у випадках, передбачених статтею 106 цього Кодексу. Частина 3 статті 94 - до скарги додаються докази сплати судового збору. Стаття 97.Повернення апеляційної скарги 1. Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо до скарги не додано документів, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі (пункт 3). 2. Про повернення апеляційної скарги виноситься ухвала. 3. На ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути подана касаційна скарга. Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам 1. Господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (пункт 7). 20. Закон України "Про судовий збір" в редакції на момент подання апеляційної скарги Стаття 4. Розміри ставок судового збору 1. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. 2. За подання до господарського суду заяви кредиторів, які звертаються з грошовими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство, а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом; заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство; заяви про розірвання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, або визнання її недійсною ставка судового збору становить 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 10 пункту 2). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 21. З огляду на повноваження суду касаційної інстанції при перегляді судових рішень в касаційному порядку відповідно до статті 300 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, Верховний Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про порушення апеляційним судом положень статей 12, 16 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 та статті 4 Закону України "Про судовий збір" при прийнятті оскаржуваної в касаційному порядку ухвали про повернення апеляційної скарги позивача у зв'язку із сплатою судового збору в меншому розмірі, ніж визначений законом. А.2. Щодо застосування норм процесуального права апеляційним судом та мотиви прийняття доводів касаційної скарги 22. Статтею 129 Конституції України як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційне оскарження судового рішення. При цьому, "право на суд" не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, включно з фінансовими. Так, інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовуватися накладенням фінансових обмежень на доступ особи до суду... Вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі"). Разом з тим, сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України №17/082 від 31.05.2017 у справі №911/1106/16, з висновками якої погоджується Верховний Суд у даній справі. 23. Положеннями статті 12 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, до підвідомчості господарських судів віднесено розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. При цьому, перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Одним з різновидів таких спорів є грошове стягнення з боржника за порушення виконання ним поточних зобов'язань. При цьому, законодавцем не передбачено окремих ставок судового збору за оскарження судових рішень, прийнятих в межах справи про банкрутство за результатами розгляду майнових спорів до боржника, однак, передбачено ставки судового збору за розгляд грошових вимог до боржника. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що грошові вимоги конкурсного кредитора на предмет стягнення інфляційних втрат та 3% річних в ході санації боржника, які за своєю правовою природою є поточними грошовими вимогами у справі про банкрутство, охоплюються загальним поняттям "грошові вимоги до боржника", а отже, за їх розгляд відповідно до підпункту 10 пункту 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", передбачено такий розмір судового збору в суді першої інстанції : 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року, в якому такі вимоги пред'явлено до боржника. Зазначена норма є спеціальною, як така що застосовується до сплати судового збору при розгляді спорів у процедурах банкрутства та підлягає переважному застосуванню. В апеляційному суді розмір судового збору повинен визначатися у відсотковому співвідношенні від ставки судового збору, яка підлягала до сплати кредитором при зверненні з майновими вимогами до боржника у справі про банкрутство, а не в загальному позовному провадженні. Подібну правову позицію виклав Верховний Суд України в ухвалі від 09.10.2015 у справі №922/1191/13, вирішуючи питання про розмір судового збору за подання заяви про перегляд в порядку Розділу XII-2 ГПК України в редакції до 15.12.2017 спірних вимог про визнання недійсними правочинів в межах справи про банкрутство. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з таким застосуванням законодавства про судовий збір, зазначаючи про те, що норми, якими визначається розмір судового збору у процедурах банкрутства, є спеціальними по відношенню до норм, якими визначається розмір судового збору за розгляд спору майнового характеру в загальному позовному провадженні. 24. Судом першої інстанції встановлено, що спір між позивачем та відповідачем виник у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного грошового зобов'язання, на суму якого позивачем нараховано інфляційні втрати та 3% річних та заявлено їх до стягнення з відповідача в загальному позовному провадженні у справі №920/52/17, яке в подальшому було передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача. Отже, з моменту прийняття матеріалів справи №920/52/17 ухвалою місцевого господарського суду від 11.05.2017 для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, спір між позивачем та відповідачем набув характеру майнового спору в процедурі банкрутства щодо стягнення інфляційних та річних, як поточної заборгованості боржника у процедурі банкрутства, що зумовлює застосування господарським судом під час його розгляду спеціальних норм законодавства про банкрутство та визначення розміру ставки судового збору, що підлягає до сплати при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, прийняте за результатами розгляду такого майнового спору, з урахуванням положень Закону України "Про судовий збір" щодо розміру судового збору у процедурах банкрутства. Відтак, оскаржуючи 17.07.2017 в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 11.07.2017 у справі про банкрутство №6/6 про відмову у задоволенні майнових вимог позивача до відповідача-боржника про стягнення заборгованості на суму 2 148 494, 10 грн., позивачу належало сплатити судовий збір, обчислений як 110% від ставки судового збору у процедурах банкрутства, а саме 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2017 року (110% * 2 * 1 600 = 3 520 грн.). 25. Вирішуючи питання про можливість прийняття апеляційної скарги позивача до провадження, апеляційний суд встановив, що на підтвердження сплати судового збору за апеляційний перегляд ухвали суду першої інстанції про відмову в позові про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих під час процедури санації відповідача-боржника, позивачем надано квитанцію №58 від 17.07.2017 про сплату судового збору в розмірі 3 520 грн. Однак, вважаючи сплачену позивачем суму судового збору меншою від визначеного законом розміру судового збору, що підлягає до сплати за подання апеляційної скарги у спорі майнового характеру у загальному позовному провадженні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про повернення апеляційної скарги позивача на підставі пункту 3 частини 1 статті 97 ГПК України в редакції до 15.12.2017. Такі процесуальні дії суду апеляційної інстанції не узгоджуються з принципом рівності учасників господарського процесу відповідно до статті 4-2 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, та зводяться до покладення на позивача обов'язку із сплати судового збору у вищому розмірі, ніж встановлений законом, що має наслідком перешкоджання йому в реалізації права на доступ до суду апеляційної інстанції, яке гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 26. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення (ухвали) у справі, яке повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права. Разом з тим, оскаржувана в касаційному порядку ухвала суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги позивача ґрунтується на помилкових висновках апеляційного суду щодо застосування статті 4 Закону України "Про судовий збір" при визначенні ставки судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу, прийняту в процедурі банкрутства за результатами розгляду майнового спору про стягнення з боржника інфляційних втрат та 3% річних за порушення виконання грошового зобов'язання. Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 27. Частинами 1, 2 статті 311 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017 як підставу для скасування судом касаційної інстанції судового рішення повністю або частково визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. 28. За результатами касаційного перегляду справи Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивача, скасування ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 з переданням апеляційної скарги ТОВ "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження. В. Судові витрати 29. У зв'язку з тим, що суд частково задовольняє касаційну скаргу позивача та скасовує ухвалу апеляційного суду з направленням справи для здійснення апеляційного провадження, Суд покладає на відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" витрати позивача - ТОВ "Інвестор-96" із сплати судового збору за подання касаційної скарги на суму 1 600 грн. На підставі викладеного та керуючись статтями 308, 310, 315 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,- ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 скасувати. 3. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи передати до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження. 4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (40022, місто Суми, вулиця 2-га Залізнична, будинок 10, код ЄДРПОУ 03352449) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" (40022, місто Суми, вулиця Леваневського, будинок 28, код ЄДРПОУ 23635787) 1 600 (одну тисячу шістсот) грн. 00 (нуль) коп. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Доручити Господарському суду Сумської області видати наказ. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Л.Й. Катеринчук Судді В.Г. Пєсков В.Я. Погребняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/72645047

Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 березня 2018 року м. Київ Справа № 927/84/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. - головуючого, Білоуса В.В., Ткаченко Н.Г., за участі секретаря судового засідання Корпусенка А.О. за участю представників: Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього - Поліщук Ю.В., яка діє на підставі довіреності від 15.01.2018, Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» - Авраміч В.О., яка діє на підставі довіреності від 19.10.2017, Розпорядник майна боржника арбітражний керуючий Ронський Р.М. (посвідчення № 76 від 08.02.2013), особисто, Кредитора ОСОБА_8 - ОСОБА_9, довіреність від 16.11.2017 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 (головуючий - Пантелієнко В.О., судді - Доманська М.Л., Сотніков С.В.) за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Стефан" ЛТД до Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього про визнання банкрутом ВСТАНОВИВ: 1. 02.02.2016 до господарського суду Чернігівської області від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стефан" ЛТД надійшла заява про порушення справи про банкрутство Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього (далі в тексті - Боржник). 2. Ухвалою господарського суду Чернігівської області від 25.02.2016 порушено провадження у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього; введено процедуру розпорядження майном боржника. 3. 25 лютого 2016 року на офіційному веб - сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет було оприлюднено оголошення про порушення справи про банкрутство боржника за № 28615. 4. Після оприлюднення оголошення до господарського суду у встановлений законом строк надійшли заяви про визнання кредиторських вимог до боржника серед яких надійшла заява Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі в тексті - ПАТ АТ "Укргазбанк"/Кредитор/Банк) в сумі 439 933 038,47 грн та 2 756,00 грн судового збору. Короткий зміст вимог учасника у справі про банкрутство і рішень судів першої та апеляційної інстанцій Короткий зміст вимог учасника у справі про банкрутство 5. ПАТ АБ «Укргазбанк» свої вимоги обґрунтовує наступними обставинами: 6. 28 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», що підтверджується статутом АБ «Укргазбанк» та свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, яке у подальшому на виконання вимог законодавства змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Позичальником) було укладено Кредитний договір № 70. 6.1. Рішенням господарського суду міста Києва від 01.03.2012р. по справі № 34/312 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 70 від 28 серпня 2008 року в сумі 176 170 035,84 грн., з яких: 6.1.2. 142 050 000,00 грн. заборгованість за кредитом, що підлягає достроковому стягненню; 6.1.3. 29 044 360,27 грн. прострочена заборгованість по процентах; 6.1.4. 5 075 675,57 грн. пені за несвоєчасну сплату процентів. 6.2. У рахунок погашення заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» за кредитним договором № 70 від 28.08.2008 в сумі 176 170 035,84 грн, вирішено звернути стягнення на заставлене майно, а саме: 6.2.1. нерухоме майно нежилий будинок будинок культури, загальною площею 5727,20 м2, який знаходиться у місті Києві, по вулиці Миколи Василенка, будинок 15 та належить ТОВ «Системконцепт»; 6.2.2. земельну ділянку загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141 та належить ПАТ Трест «Київміськбуд-1» на праві власності; 6.2.3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки - шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою вартістю предметів іпотеки в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 6.2.4. основні засоби будівельні прилади та матеріали, меблі, оргтехніка згідно переліку, наведеному у Додатку № 1 до договору застави № 1 від 27.02.2009р., що належать на праві власності ПАТ Трест «Київміськбуд-1» і знаходяться в цехах, офісних та складських приміщеннях за адресами: м. Київ, вул. Ярославів Вал, 36-38; м. Київ, бульвар Дружби Народів, 44-46; м. Київ, вул. Полярна, 10; м. Київ, вул. Лебединська, 6; м. Київ, вул. Ґонти, 7; м. Київ, вул. Полупанова, 16; м. Київ, вул. Мельникова, 35; м. Київ, вул. Воздвиженська, 10-Б; 6.2.5. товари в обороті сировина, будівельні матеріали, обладнання, меблі згідно переліку, наведеному в Додатку № 1 до договору застави № 2 від 27.02.2009р., що є власністю ПАТ Трест «Київміськбуд-1» і знаходиться в цехах, офісних та складських приміщеннях за адресами: м. Київ, вул. Ярославів Вал, 36-38; м. Київ, бульвар Дружби Народів, 44-46; м. Київ, вул. Полярна, 10; м. Київ, вул. Лебединська, 6; м. Київ, вул. Ґонти, 7; м. Київ, вул. Полупанова, 16; м. Київ, вул. Мельникова, 35; м. Київ, вул. Воздвиженська, 10-Б. 6.3. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 28.08.2008 № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 19 625 805,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 167 498 308,94 грн за період з 01.11.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 3 850 517,53 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 7. 01 жовтня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, яке у подальшому на виконання вимог законодавства змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П. Загороднього, (Позичальником) було укладено Кредитний договір № 81. 7.1. Рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 81 від 01 жовтня 2008 року в сумі 167 392 465,73 гривень, з яких: 7.1.1. 116 700 000 гривень - заборгованість за кредитом; 7.1.2. 47 692 465,73 грн. - прострочена заборгованість по процентах; 7.1.3. 3 000 000,00 гривень - пені за несвоєчасну сплату кредиту та процентів, а також 25 500 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу. 7.2. У рахунок погашення заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» за кредитним договором № 81 від 01 жовтня 2008 року в сумі 167 392 465,73 гривень вирішено звернути стягнення на заставлене майно, а саме: 7.2.1. виробничий комплекс, загальною площею 8588,70 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лебединська, буд. № 6 та належить ВАТ трест «Київміськбуд-1» імені М.П, Загороднього на праві власності; 7.2.2. нерухоме майно - виробничий комплекс, загальною площею 4409,80 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Полярна, буд. № 10 та належить ВАТ трест «Київміськбуд-1» імені М.П, Загороднього на праві власності. 7.2.3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки - шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою вартістю предметів іпотеки - в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 7.3. Вирішено стягнути з ТОВ «Сота - Будінвест» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за Кредитним договором № 81 від 01.10.2008 року в сумі 70 000 000,00 гривень, з яких: 50 503 182,00 гривень - заборгованість за кредитом; 19 496 818,00 гривень - заборгованість по простроченим процентам. 7.4. Вирішено стягнути з ТОВ «Компанія «Укргазінвест плюс» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість по кредиту за Кредитним договором № 81 від 01.10.2008 року в сумі 65 496 818,00 гривень. 7.5. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 01.10.2008 № 81 в розмірі 212 130 987,41 грн., які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 45 452 921,53 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 8. 05 січня 2009 року між ВАТ АБ «Укргазбанк» (правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк»), та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» ім. М.П. Загороднього (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього) було укладено Договір про овердрафтне обслуговування № 52-О (Договір № 52-О). 8.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про овердрафтне обслуговування від 05.01.2009 № 52-О в розмірі 36 821 629,66 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 11 400 000,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 23 851 530,61 грн за період з 28.12.2009 по 31.01.2016, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 246 688,52 грн за період з 01.02.2016 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 1 970 099,05 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 9. 05 липня 2004 року між ВАТ Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Депонентом) та ВАТ АБ «Укргазбанк» (Зберігачем) був укладений договір про відкриття рахунку в цінних паперах № 033/04 згідно умов якого Депонент доручає, а Зберігач зобов'язується надавати Депоненту послуги відносно відкриття та ведення рахунку в цінних паперах, зберігання належних Депоненту цінних паперів, проведення операцій по даному рахунку, отримання прибутку по цінним паперам на викладених нижче умовах згідно Положення про депозитарну діяльність, затвердженого ДКЦПФР від 26.05.1998р. за № 61, внутрішньому положенню Зберігача цінних паперів та інших внутрішніх документах Зберігача, чинному законодавству України та на підставі розпоряджень Депонента. 9.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про відкриття рахунку в цінних паперах від 05.07.2004 № 033/04 в розмірі 1 950,00 грн. 10. 28 травня 2010 року між ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Емітентом) та ПАТ АБ «Укргазбанк» (Зберігачем) був укладений договір про відкриття рахунків у цінних паперах власникам цінних паперів № Е - 3/10 згідно умов якого Емітент доручає та сплачує, а Зберігач зобов'язується відкрити рахунок, здійснити зарахування цінних паперів дематеріалізованого випуску на рахунки в цінних паперах акціонерів, зберігати належні власникам цінні папери дематеріалізованого випуску на їх рахунках у цінних паперах до укладення договору про відкриття рахунку із власником акцій, після чого надавати їм послуги щодо зберігання цінних паперів на рахунках власників та обслуговування рахунків цінних паперів акціонерів відповідно до Положення про депозитарну діяльність, чинного законодавства України, укладених із власниками акцій договорів та на підставі розпоряджень акціонерів. 10.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про відкриття рахунків у цінних паперах власникам цінних паперів від 28.05.2010 № Е - 3/10 в розмірі 3 600,00 грн. 11. Також Банк у заяві про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору від 31.01.2014 № 06/14 в розмірі 240,00 грн. Короткий зміст ухвали господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 в частині розгляду грошових вимог Банку до Боржника 12. Щодо грошових вимог Банку до Боржника за Кредитним договором № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 19 625 805,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 167 498 308,94 грн за період з 01.11.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 3 850 517,53 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016 судом першої інстанції вказані вимоги були відхилені виходячи з наступного. 12.1. Судом першої інстанції встановлено, що у забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 70 між Банком (Іпотекодержатель) та ТОВ «Системконцепт» (Іпотекодавець) було укладено договір іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, та зареєстрований в реєстрі № 8193 (Договір іпотеки № 1). 12.2. Відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки № 1 (зі змінами і доповненням № 1 від 22.06.2009) дійсний договір забезпечує всі вимоги Іпотекодержателя, які випливають з Кредитного договору, укладеного між Іпотекодержателем та Позичальником, враховуючи всі існуючі зміни та доповнення до нього, а також зміни і доповнення № 9 від 03 червня 2009 року, за умовами якого позичальник зобов'язувався не пізніше 25 червня 2012 року повернути кошти у розмірі 142 050 000 грн., надані для поповнення оборотних коштів. 12.3. Згідно з пунктом 2.1 Договору іпотеки № 1, предметом іпотеки є: нерухоме майно нежилий будинок культури (літера А), загальною площею 5 727,20 м2, який знаходиться у місті Києві, по вулиці Миколи Василенка, будинок 15 та належить Іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 8546 та зареєстрованого 18 березня 2008 року в Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» у реєстровій книзі № 3з 121 за реєстровим № 352-з. 12.4. Судом першої інстанції встановлено, що як вбачається із доданого до заяви кредитора розрахунку суми боргу (том 6, а.с. 45 - 48), 30.04.2014 сума боргу по кредиту була зменшена на 50 000 000,00 грн. 12.5. Дана сума відповідає вартості нерухомого майна, яке за умовами мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду міста Києва від 16.04.2014 по справі № 34/312, ТОВ «Системконцепт» зобов'язалось передати у власність ПАТ АБ «Укргазбанк» в рахунок погашення частини заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» перед ПАТ АБ «Укргазбанк» за кредитним договором № 70 від 28.08.2008 в розмірі 50 000 000,00 грн. 12.6. Факт набуття ПАТ АБ «Укргазбанк» права власності на нерухоме майно не заперечується представниками банку і боржника та підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 96940048 від 11.09.2017. 12.7. Також, в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 70 між Банком та Боржником було укладено Договір іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського округу, та зареєстрований в реєстрі за № 8196 (Договір іпотеки № 2). 12.8. Відповідно до пункту 2.1 Договору іпотеки № 2, предметом іпотеки є: земельна ділянка, загальною площею 0,8023 (нуль цілих вісім тисяч двадцять три десятитисячних) га, що знаходяться у Печерському районі м. Києва, бульвар Дружби Народів 44-46 та належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія KB № 142474, виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради від 27 серпня 2007 року на підставі рішення Київської міської ради від 26 квітня 2007 року № 489/1150 та договору купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 12 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу від 12 липня 2007 року за № 408 та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею договорів оренди землі за № 02-8-00150, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141. 12.9. Цільове призначення земельної ділянки - будівництво готельно - офісного будинку. 12.10. Відповідно до пункту 2.3 Договору іпотеки № 2, за згодою сторін предмет іпотеки оцінено в 76 313 400 грн. Сторони визначили початкову ціну продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів у разі набуття звернення стягнення на предмет іпотеки в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 12.11. Предмет іпотеки було внесено до Державного реєстру іпотек та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. 12.12. Ухвалами господарського суду Чернігівської області від 14.07.2016 та 21.07.2016 від ПАТ АБ «Укргазбанк» було витребувано: 12.12.1. копію договору іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, та зареєстрованого в реєстрі за № 8196, згідно якого предметом іпотеки є земельна ділянка, загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, бульвар Дружби Народів, 44-46; 12.12.2. письмові пояснення з наданням підтверджуючих доказів щодо обставин переходу права власності від Публічного акціонерного товариства Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загор